Іван Хемніцер (1745-1784)

Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.

І от, не пасти задніх щоб,
він на європи замахнувся,
щоб син його, здоровий лоб,
наук важливих там набувся.
Та син дурнішим повернувся:

у думці маючи глибокі міркування
про в іноземщині отримане завдання
знайти начало всіх начал,
він йшов-хитавсь, здавався навіть трішки п’яним,
а йшов, між тим, шляхом доволі вітчизняним;
тож впав у яму цей гевал.

Татусь, що тьопав за бовваном,
по мотузо́к побіг, забувши свій артрит,
щоб цю премудрість з ями витягти на світ.

Між тим кебетливий хлопчина,
у ямі сидячи, гадав:
«Яка тому була причина,
що знагла в яму я попав?

Від землетрусу це падіння,
чи буйствує земне тяжіння?
Зумовлене небесним блиском,
чи, може, атмосферним тиском?..»

Тут батько з тросом причвалав:
«Тримайся, – каже, – за мотузку,
я підтягну тебе до спуску».

«Стривай тягнути, – заявля йому студент, –
мені важливий філософський елемент:
ідѐя в мотузку́ яка?»

Татусь пояснює: «Ідея тут така:
щоб з ями вилізти – тримайся мотузка́».
Та вчений засобом погребав:
«Для цього – снасть би іншу треба!
А тут – метафізична пустка!
Бо ж мотузо́к – проста́ моту́зка!..»

«Шукати зараз більш вигадливий припас –
пробач, це часу марнування;
зате моту́зка – зразу вирішить питання...»
«А що таке, до речі, час?»

«А час, затям, – це річ остання,
яку із дурнем витрачати я готов.
Сиди й чекай тепер, коли прийду я знов».

(2026)

Марія Вега (1898-1980)

Не дивіться ви так крізь прозурку очей,
джентельмени, піжони та денді!
За п’ятнадцять хвилин не сп’янить мене цей
перший келих духмяного бренді.

    Бо я – інститутка, дочка камергера,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Вино й кавалери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Мій татусь від Чека утекти не устиг,
та зробив проти них він чимало.
Був донос, був арешт, був у ка́зні нічліг,
ну, і розстріл – вердикт трибуналу...

    І ось я́ – проститутка, я – фея зі скверу,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Тепер сутенери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Я сказала полковнику: – Нате, тримайте!
Тільки пхати не треба «валюту» донську.
За любов – мені франками суму віддайте,
а в іншому всьому – замало смаку.

    Бо я – проститутка, я – фея зі скверу,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Тепер сутенери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Та коли-не-коли, у сеансі кохання,
я пригадую рідну Одесу мою.
І тоді я плюю в їхні фізії п’яні!
А інше усе – еквілібр на краю...

    Бо я – інститутка, дочка камергера,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Вино й кавалери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

(2026)

По вулиці моїй який вже рік
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.

Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
блакитно-біле розправляють диво.

Ну, що ж, хай не розбудить пал страху
вас, беззахисних, прямо серед ночі.
До зради втаємничену жагу,
О, друзі не сховають ваші очі!

Самотносте, із норовом тугим!
Виблискуючи циркулем із сталі,
Ти холодом прокреслюєш круги,
не чуючи вмовлянь, що марні стали.

Так призови мене, й не відпусти!
Плеканець твій, що звик до порожнечі.
Втішатимусь в обіймах самоти,
Вмиватимуся синню холоднечі.

Навшпиньки б стати в лісі там, де ти,
На тім кінці вповільненого жесту,
І листя до обличчя піднести,
Сирітство відчуваючи блаженством.

Твоїх бібліотек даруй мені
Ти тишу та концертів стиль високий,
І я забуду в мудрості своїй
Тих, що померли, та живих допоки.

І я пізнаю мудрість і печаль,
Довірять потаємний зміст предмети.
Природа, притулившись до плеча
Дитячі відкриватиме секрети.

Тоді з пітьми, що встигла полонить,
Із бідного невігластва, раптово,
Прекрасні риси друзів ще на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.
Прекрасні риси друзів лиш на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.


Закінчено 25 січня 2020 року.

Наум Лисиця (1932-2013, Україна)

Сонця не буде, не чекай,
вже третій тиждень – дощ, і край,
мокрий ущент маршрут у нас,
неба забута синь.
Ніби з незримих сит мілких,
сіється мжичка, як на гріх...
Щоби вогонь у нас не згас,
хмизу підкинь.

В мокрих наметах друзі сплять,
крім чергових навкруг багать.
Сосни гудуть в імлі в цей час,
й вітру орга́н не вщух.
Ні́де ні сісти, ні лягти,
скільки ж у світі є сльоти...
Слухай, давай станцюєм вальс
в ритмі дощу!

В небі під хмарами – пітьма,
в небі і про́світу нема,
а під ногами – не паркет,
а череда калюж.
Та зігріває нині нас
цей недоречний ніби вальс,
і наша зірка між планет
сяє чимдуж.

(2026)оооооооооо

Яків Хелемський (1914-2003; народився й провів юність в Україні)

Па́ри у та́нці кружляють закохано,
серце сповняють пісні́.
Рвуться у ві́кна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.

    Юність минає умить зазвичай,
    далі – багато шляхів...
    Шлях обирай,
    й не забувай
    дружбу студентських часів!

Та́нець кружляє з веселою силою,
квітка жива на плечі.
Погляд ловлю однокурсниці милої,
біля стіни стоячи.

    Юність минає умить зазвичай,
    далі – багато шляхів...
    Шлях обирай,
    й не забувай
    дружбу студентських часів!

Люба, тобі присвячу свою працю я,
щось незвичайне створю:
вирощу в Арктиці білу акацію,
з неба дістану зорю!

    Юність минає умить зазвичай,
    далі – багато шляхів...
    Шлях обирай,
    й не забувай
    дружбу студентських часів!

(2026)

Дружок твій мандрує на небо,
А шубку залишив у тебе.
Він прямує в гості до мати,
Прийде час - ти ще будеш з ним грати.

А допоки друга немає,
Ми шубку надійно сховаємо.
Для цього це місце підійде,
Сюди ще не раз ти прийдеш.

Це місце, де вмирає дитинство,
Тут килимом розквітне барвінок.
Тут вперше про смерть почуєш -
На цвинтарі домашніх тваринок.

04.2026