Зима, неначе тінь себе самої,
Несе сумні безрадісні гостинці.
Ось мертвенно блищить переді мною
Ставок, свинцем заповнений по вінця.

Зима-чаклунка, древня та сердита,
Товче печаль снігів у світі-ступі.
Бурульки як замерзлі сльози літа,
Яке, здається, більше не наступить.

Все заживо поховане неначе
І, наче саван, сніг лежить усюди...
Не чують одне одного й не бачать
Ні стіни, ні дерева, ані люди.

І ти, як небо, сіра й обважніла,
Нечутний плач в собі щохвилі душиш...
У мокрім снігу вирита могила.
І світлу там свою ховаєш душу.

Неоном очі світяться безсонні,
Тоненькі пальці крутиш і бурмочеш...
Твої герані мруть на підвіконні...
Ти ні собі, ні їм не допоможеш.

Дай руку, моя зимна полонянко,
Бо я тепло зберіг в долоні літнє.
Я покажу тобі, що сніжна володарка
Слабка, коли кохання в серці квітне,

Що у сумну і сонну пору року
Ховати себе в сніг не слід дочасно,
Адже під снігом у серцях глибоко
Тепла людського іскра не загасне.

Зима на колючках шипшини,
Аж кров"ю бринить горобина.
І вітер у груди веслом,
І снігом, і сном.
А сонце несправжньо-червоне
До неба примерзло й холоне
Старезна скрипуча верба.
Іду по горбах.
Здається, життя притомилось
У вихорі днів і спинилось
На березі серед снігів,
У колі слідів.

зима. в повітрі дзвін. зі служби люди
вертаються додому. холодно.
дивлюсь у небо, наче у вікно,
в якому намагаюся узріти,
чи дивиться на мене Небожитель,
та небожителям, напевно, все одно

а дзвін розноситься, а дзвін шумить усюди,
у серце проникаючи саме.
невже, о Господи, не бачиш Ти мене?
страшну у серці пустку відчуваю.
о Господи, невже Тебе немає?
тоді життя і смерть - то є одне.

о, як би я хотів повірить в Бога!
мій клятий розуме! о, як би я хотів
хоча б на день один з тебе зійти
і, наче голуб, серцем опростіти.
чи зможеш, Боже, Ти мені простити -
моє невір’я, смуток самоти?

легкі сніжинки кружать у повітрі
повз мене матір з дочкою іде,
а я немов на вулиці - й ніде...
мене немає, тільки ці сніжинки
тендітні, як був я, коли, холопчинка,
ловив їх ротом... в серці дзвін гуде.

стою мов стовп, не можу ворухнутись
немовби я порушив Твій наказ
не озиратись. та якби ж хоч раз
знов сльози радості на утрені утерти
і звіра сумнівів молитвою приперти
до стінки, повернуть святий екстаз!

а дзвін гуде в крові моїй, у серці...
я відчуваю днів своїх похилість.
за це велике чудо, дивну милість -
вернуть роки та стати знов дитям,
я все, що маю, Господи, віддам -
усі мої роки, що залишились!

зима вдягнулася в депресію
й почала плакати дощем
і світ сприймається як версія
одного з вимірів проблем
сніданок, кава і маршрутка
передбачаються святА
і знову в серце купа трутки
і знову маска і сміття
прокурю вечір до нестями
розберу ніч на вітражі
я замерзаю між
дощами
і світла дотики чужі

Зима почалася із дива -
і хмари спускалися босі,
як мавки, в вінках калинових,
із снігом у срібнім волоссі.
Їх тіні тендітно гойдались
у рощі - із верболозу,
і з кожним шаленим рухом
снігами сипались сльози.
Зима почалася із Долі,
що птицею пролетіла,
і ніжно-морозним повітрям
торкнулася твого тіла.
Немов зупинилося вранці
незриме колесо часу;
годинники, як завмерли
в засніженних дивних гримасах.
На знак безкінечності щастя
земля срібним сяйвом взялася.

Шепочу тобі таємничо:
"Із дива зима почалася..."

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима...
Прихильна й так погода нині –
Весною пахнуть дні осінні.
Здається: завтра зацвіте бузок…
Ти й далі сподіваєшся казок?
А, може, й правильно отак –
В повітрі висне добрий знак,
Коли чекаєш на хороше –
То і погода допоможе…
Якби теплом сіяли ми,
То може й не було б зими?

Ми зустрілися з тобою,
Як весна цвіла весною.
Закохалася вночі,
Чом сміялися сичі?

П-в:
Ти ж мене (я ж тебе) підманула,
ти ж мене (я ж тебе) підвела
Ти ж мене (я ж тебе) молодого
з ума-розуму звела"

Я прийшла до тебе в гості,
Ти казав приємні тости.
Думала, що це любов,
А ти в ліжко тягнеш знов.
П-в:

Я встидалась, та хотіла,
А сказать цього не сміла,
Та чомусь ти "тормозив",
То ж навіщо привозив?
П-в:

Я сама до тебе сіла,
Цілувала, як уміла.
Світло хто ввімкнув? Агов?
Перервав нам всю любов!
П-в:

І тоді я зрозуміла,
Чом сичі сміялись вміло…
Думала, що ти юнак,
А ти дід старий Бідак…
П-в:

Ти, звісно, далі сподіваєшся – дарма.
Вже листопад, передбачається зима,
А наш був – жовтень: зустрічі наскоком,
Тарас дивився скоса хмурим оком
І, видно, заздрив. Надивився наче,
Але таких, як ми, мабуть, не бачив.
…Немає місця на алеях – сонні
Студенти дозрівають на осонні.
Осіннім літом лагідним зігріті,
Вони вже знають, що любов – це миті,
Вона уся складається з моментів,
А ми дурніші за своїх студентів.

Ми сподівались на продовження – дарма.
Для всіх миттєвостей часу уже нема.
В житті минулому, в гарячім шалі,
Звикали до розлучень і вокзалів,
Очима очі вчилися читати,
Як шпигуни чи справжні телепати.
Тепер чуже "інформаційне поле"
Вже не зчитати повністю ніколи.
Печаль і пристрасть очі нам лоскочуть...
Сховаємо світлини наших дочок.
Ти скоро знову полетиш в чужі світи,
І я не знатиму – не схочу знать, де ти.
13.11.2006

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима
і пророкує зраду...
Вже крейда біла перекреслює шляхи.
Грудневий дух зацементовує верхи
дерев сумного саду.
І пульс у скронях заповільнений, як дим,
тягучий дим... реінкарнація біди...
Відкриті в небі стигми.
Із них дощами виливається печаль...
Розп’яття доль, як несподівана печать,
на тлі зими застигне .

13 листопада”06

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Вже листопад, передбачається зима.
І те, що ти так пристрасно хотів
Холодний, мертво-білий сніг замів.

І не ходи - не вдовольнити спраги знов,
Земля замерзла, спить моя любов.
А до весни ще так далеко… до життя…
О листопад, заледенілі почуття…
12.11.06

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима...
Це листопад – спалю усі твої листи,
Зима… Ти чуєш? – Мушу я піти.
Такий похмурий нині грудкотрус,
Я перейду із лайфу на діджус,
Зітру усі від тебе смс…
В таку погоду не чекай чудес,
І небо сонне плаче мимоволі,
Сивіють де-не-де дерева голі,
Лише примерзлі хризантеми
Нагадують старі дилеми…
Вже падолист, тебе в мене нема,
Це листопад, передбачається зима…
Всі почуття завмерли до весни…
Чого ж приходиш в мої сни?

вже листопад
зима
передбачається звісно
дарма ти сподіваєшся
дарма...
вже білий вельон падає на місто
вже білий сад
слова
неоднозначність вітру
слОва не чути
словА
висять над змістом
вже біль - квадрат
дарма
чекати літа
цей світ - зима
а листопад - початок вітру!

Це дарма, що зима передбачається,
Ти, звісно, на листопад сподіваєшся
І жадно в краєвид життя впиваєшся,
Мов той моряк, що під воду спускається.

Набиваєш кишені осіннім добром:
Жовтим листям, дощем і останнім теплом.
Хочеш все, що не встиг, - у ці дні долюбити
І скорботу за щастям у небі втопити.

Отож, чергова осінь у минуле відступає,
Листопад в ар'єргарді завершає
Сезон оцінювання літа і весни,
А результати він схова в зимові сни...