у долонях моїх безсонь для двох забагато місця
у камері серця катастрофічно не вистачає кисню
твій силует спалахує вогником у вологих зіницях
а мрії ще намагаються у собі відшукати пісню
а ти чоловік якого забути хочу й несила
а я наївна жінка яка страждати тобою приречена
а життя це шторми і ще раз шторми а не рожеві вітрила
і врятуватися можна хіба що взаємними втечами
ви поясніть популярно не- героєві не- мого не- роману
що вдавати сліпого безглуздо і зрештою досить
що я не стану для нього тінню тінню не стану
і що любові не просять любові таки не просять
що він потоне як спогад на денці порожнього серця
а наше щастя на двох то як розчахнута бурями вишня
що божевілля оце нарешті колись минеться
і він спокійно зітхне і скаже про мене колишня
не вистачає полум’я у перетлілих зіницях
аби освітити цей відступ у існування на фоні неба
ви передайте йому нехай мені більше не сниться
і що шукати мене не треба шукати уже не треба

2013

Все повернулось "на круги своя"...

Ти знов летиш по тій самій орбіті,
Що і літала.
В епіцентрі – я.
Такий самий,
Як і тоді:
У світі
Самотній,
Непомітний у юрбі,
Терплячий і негордий,
Бо старію.
А ще – сумний,
Бо не верну тобі
Ірпінську легковажність і замрію,
І сповідальність,
Чисту, мов сльоза,
Що протекла між нашими щоками...

Вже не скажу всього,
Що не казав, –
Воно ось тут,
У віршах,
Між рядками…


2007

у рідному краї
тривожно й незатишно знов
впокорено волю
надіям обрубано крила
і тільки душа
ще останню свічу не згасила
і тільки душа
прагне рабських позбутись оков

у рідному краї
вже й мова неначе чужа
і пісня народна
не скрізь і не завжди почута
і терпне душа
невпокорена наша душа
якій приготована зради солодка отрута

у рідному краї
ніяк не посходять сніги
і гинуть лелеки
і квилить печаль журавлина
а крига холодна ламає круті береги
і схлипує в ніч
аж під корінь підтята калина

2013

а душа моя (рознадієна)
до чужих сердець доторкалася
а душа моя (ще окрилена)
навстріч кожному усміхалася
а душа моя (що наївна ще)
набухала мріями- первоцвітами
а душа моя (недосвідчена)
малювала дні тільки світлими
світ зустрів її (рознадієну)
крижаними своїми обіймами
крила розіп`яв мрії потоптав
зацвітала вже тільки стигмами
світ сміявся вслід що наївна ще
що довірлива (хоч досвідчена)
а вона свій біль в темряві ночей
віршами терпкими закосичувала...


2013

Осіннього вітру сваволя.
Дощі, наче шрами, навскіс.
Чия це розхристана доля
Блукає між сивих беріз?

Кого загубила у краї,
Де папороть, мох і багно*,
Де запах лісів оп`яняє,
Неначе тернове вино?..

Омріяну казку дитячу
Лелеки несуть у світи...
І я вже за нею не плачу,
А тільки благаю:"Прости"...

1
Любов моя – трава під падолистом:
Іще зелена, тільки ж нестійка
І під осіннім подихом вітристим
До грунту все тісніше приника.

Моя любов не вічна – однорічна,
Та в пам’яті на все життя вона
Лишається, – весни зелена свічка
Відчутнотепла й зримоосяйна.

Душа, буває, в мороки порине,
Зануриться в печалі, защемить –
Та є ще Бог! Він образ Катерини
Мені являє в цю відчайну мить.

2
Кожну згадку про тебе люблю –
Не соромлюсь у цьому зізнатись:
Мозаїчні уламки до фрески тулю,
Та первісний твій образ вже втративсь.

Відновити б симфонію барв,
Оживити б забуті всі звуки –
Все руйнується… Господи, збав
Від такої принуки!

Повертаюсь до витоку знов:
Тут ходили удвох, цілувались,
Тут зненацька в лякливу любов
Перевтілилась наша цікавість.

Тут уперше заплакала ти
Від жадання… А я в ту хвилину
Не наважився квітку цноти
Обірвати – первинну, єдину…

Чи жалкую за цим, чи хвалю
Свою стриманість – я вже й не знаю…
Кожну згадку про тебе люблю:
Мозаїчні уламки збираю…

3
Любов моя – трава під снігом раннім,
Прихоплена морозами, ламка…
У квітні починалася коханням
Під знаком проліска й молодика.

Моя любов – трава, закута в кригу
В лугах, що на річкових берегах, –
Вона іще, в надії на відлигу,
Про дні буяння спомин зберіга.
Любов моя – лиш спомин про кохання,
Яке ніколи двічі не бува…
В нічну імлу згущається смеркання
І в заметіль – пороша снігова.

4
Нашкодили, мов діти, і втекли
Світ за очі. Й лиш згодом зрозуміли:
Від себе – не втечеш! Перевели
Своє життя нінащо. І згоріли
В огні своїх нездійснених жадань…
Я – сивий, некрасивий. Ти стражденна,
Нужденна. Вже обом не до кохань, –
Лиш ностальгія лишилась щоденна.

Нашкодили, мов діти, і втекли…
Що ж, і насправді дітьми ми були.

5
Хай пухом нам постелиться трава
Духм’яна, ледь прив’яла на покосі…
Перетриває літо – і права
Свої пред’явить прохолодна осінь,
І нагадає нам: не до снаги,
Немолодим, на сіні ночувати,
Бо ще, гляди, негадані сніги
Примусять теплу схованку шукати.
А хати в нас – нема. Не нажили
Ні дому, ні сім’ї, ні порятунку
Від самоти… Безпечними були
З початку й до останнього цілунку.
Хай саваном постеляться сніги
Для втраченої в юності любові, –
Нам спільні не судились береги
Ні острівні, ані материкові!

6
Шукав траву під снігом.
Під травою
Шукав любові
втрачені
стежки –
І не знайшов…
Мов листя за водою,
Спливли в минуле юності роки…
Намарне все: під снігом, під травою…
Все надаремне: так, чи навпаки…

7
Забулись заприсяження в коханні
І не збулись жадання материнств…

В безмежному людському океані
Любов моя – загиблий материк.

Не перша атлантида й не остання
Моїх надій, чиїхось сподівань…
Розбилося невпевнене кохання
Об гострі скелі заздрісних жадань.

8
Любов моя – трава: чебрець і м’ята,
Та ще любисток і полин гіркий…

Для Катерини був я не такий;
Фаїна не діждалася солдата;
Людмила розлюбила – геть пішла…

Про інших я не хочу й говорити,
Хоч їх любив. Але вони любити
Не захотіли – масть не підійшла.

Живу один, хоч маю дім, сім’ю,
Хоч є з ким і сваритись, і мириться,
Та все одно мені не розжуриться
В кінці дороги, в прірви на краю…

9
Самотньо – зроблю собі жінку зі снігу,
Зліплю із уяви, жадань, ностальгії,
Та й буду молитись на неї, пречисту,
На неї, невінчану діву, невічну,
Як мить, як сніжинка,
Як сонячний зайчик…

Молитимусь тихо при блиманні свічки
Різдвяно-святкової – у напівтемряві
Своєї душі, що втомилась надіятись
На щире кохання земної, гріховної,
З гарячою статтю розпусної жінки…

Самотньо, самітно…


2003

Вже голос твій не гріє – охолонув,
І в рурці телефонній шерех слів
Доволі крижаний.
З мого полону
Ти визволилась –
Я це зрозумів.
Вже добре й те,
Що не оголосила
Мені війну…
Знайти якусь вину –
Дрібниця!
На твоєму ж боці сила
І право оголошувать війну.

Давно зійшов із колії наш потяг
І колія осотом заросла…
Тривожна тиша…
А війну на потім –
З якої ж примхи? –
Ти перенесла.


2001

Не говори, прошу, не говори,
Що ти давно уже перегорів,
Що погляд мій не обпікає більше
І не хвилюють душу жодні вірші.
Що в казку більше вірити не треба...
І варто вже спускатися із неба.
Що ти не принц, бо принців не буває,
А я наївна, й це тебе вбиває.
І що колись я не була такою,
Що на свій лад цей світ не перекрою.
А ти вже натерпівся, слава Богу.
Що кожному б знайти свою дорогу...
Мовчи, прошу. Яка в словах потреба,
Коли людині забагато неба.
Коли людині заважають крила -
Я вже безсила.

2013

Весна священна! Не відлига
серед зими на день чи два.
І вже щоденно кресне крига,
і відбуваються дива:

брунатний ліс пощохвилинно
і тче, і тче тонку вуаль
смарагдову… Квітки дитинно
усміхнені… Де та печаль

зимова й ділася? Не згадуй…
Живи! Люби! – у цьому суть!
Ключі ж від щастя й неба-саду
на дужих крилах нам несуть

птахи. Із вирію вертають
і у дарунки - крихти раю
мені, тобі, і цій землі,
зимою втомленій до краю….



2008 (2013)

...І вже ніколи не було
Такої світлої любові:
Довкола нас, немов у змові,
Усе яріло і цвіло.
Ми божеволіли тоді
Від слова, мовленого стиха,
І не було на світі лиха,
Ні спекоти і холодів.
Не помічали ми злидот,
Що підступали звідусюди,
Й за це не раз недобрі люди
Водили нас на ешафот.
О, то була така любов,
Якої зовсім не сприймали,
Яку знічев'я розпинали
І проклинали знов і знов.
Їй не подав ніхто води –
Сліпці, недолюдки, нетяги,
Вона, згораючи від спраги,
Перегоріла назавжди...


1994

Налякана ніжність, брижі на хвилях дум,
смарагдовий сум у предвічнім твоїм завзятті,
цілунки полинні...
Хвилини твої краду -
і зустрічі знову немовби у борг узяті.
В тобі захлинаюсь.
Каюсь.
І знов...
Пусте!
Мете за вікном, і погляд холодить.
Зимно...
Та щось попід снігом тим вже давно росте,
розтоплює лід, болить, що, мабуть, не встигне,
не зможе підвестись,
не зможе піднестись над
і серед принад
чужих
зогниє споквола.
Проте, поки тішить, лише б його не спинять...

2013 р.

Зміїна посмішка судьби.
В повітрі тісно...
Я біль тамую у собі.
Молюся слізно...
А листя осені мені -
Черлене злото...
Життя, де друг - уже не друг,-
Липке болото...
І ця бридка трясовина
Все смокче, смокче...
Душа, наївна і смішна,
У вирій хоче...
Напитись волі через край
Важливо птаху...
Уже тоді ведіть не в рай-
Ведіть на плаху!
2013

Мені – самотньо…
А тепер і ти
До самоти звикай,
До німоти,
До глухоти довкола
І в собі,
До повної безлюдності
В юрбі,
До каяття і до несприйняття
Реальності й примарності
Буття…
Колись, можливо, стрінемося ми –
Незрячі душі –
В спалаху пітьми.

Все почалося в Ірпені
І там скінчилось,
До дня нового
Навесні
Не доточилось,
Лиш стало словом у рядку
Й рядком у вірші…
Тебе ж,
Розчулену таку,
Ніколи більше
Вже не зустріну я ніде.
Уже – ніколи
Лукавий нас не поведе
За видноколи,
За ті незримі рубежі,
За ті кордони,
Де ні лукавства,
Ні олжі,
Ні заборони…

Обминаю тебе,
Моя перша юнацька любове,
На розгрузлих шляхах,
Де зневіра, і зрада, і біль,
Де ніколи й ніщо
Не сприймається як випадкове
Й тимчасове –
У всьому
Сльози пропікаюча сіль!
Обминаю тебе,
Моє перше пречисте кохання,
Задля тебе самого
Й заради святої мети:
Щоб ніколи й ніщо
Не принесло нам розчарування,
Не затьмило душі,
Не зв’ялило барвінок цноти!

Обминаю обману
Рожево-туманну оману,
Зберігаючи образ –
Отой найпервісніший лик,
Що його,
Мов ікону,
До скону міняти не стану
Я на інше лице,
На парсуну, личину, ярлик…

1

Слова тяжелы и проносятся новым скорым
За ничего не значащим разговором.
Если станут они неподъёмны,
Мы скажем хором,
Мы ведь и есть которым.

Что похожи, как дважды-два, - мы уже нередко.
Наша степень родства начинается в давних предках.
Если нам по пути,
Мы к любой подойдём соседке
(Аньке, Светке).

Тысяча поколений из прошлого тянут руки
К нам, как к любимой кукле.
На сердца стуки
Слетается чуть ни полмира,
Берущего нас то ли в плен, то ли на поруки.
Прошлые дни набухли.

Уж тут, хоть мучайся, хоть посыпай всех матом,
Не признавая себя ни правым, ни виноватым,
Тебя не отпустят. И это в подтексте свято,
Как отвечать на:
В кого ты таким патлатым?

В кого ты вообще
Таким вот нестройным и недобитым
С подсушенным насморком или подспудным коньюктивитом?!
Об этом уже не споют ни Гомер, ни плиты,
И ни обезьяны - от них только "да иди ты!"
Идёшь. Представляешь во время и в то, и в оно
Несущихся предков несколько миллионов.

2

Пусть своими,
До боли знакомыми нам местами,
Прошлое пусть прощается с нами.
Прощается так, как плачут автомобили,
Всеми женщинами, которых мы так любили.
Пусть зальёт всё сверху по полной едрить-программе
Пламенный соус-чили.

Видно, время настало переодеться.
Бедные, милые воспоминания детства,
От которых нам некем крыться и нечем деться!
Школьные драки и школьные страсти,
Синий фломастер и красный фломастер...
Трогательный, но если сказать по сердцу,
Мало смешной блокбастер.

Боже, как я катался на велосипеде!
И на коньках катался, будто ходил в атаку.
Теперь уже сердце так никуда не едет,
В холодную пору - мысли о тёплом пледе,
Участие кличет костью жалеть собаку,
Чем дальше, тем чаще погода или соседи...
Мирный вакуум...

О, моя первая двойка! В лебедя превратись-ка!
Ещё до последней двойки скакать неблизко.
Спрашивает - изведать чего ещё бы? -
Жизнь, проведённая мной в учёбе.
Просачиваются в окно звуковые снизки,
Огни, небылицы, смешки, огрызки
Памяти, сойти норовящей чтобы
За дорогое виски.

3

С одной стороны - это всё броня,
А с другой - короста.
Такое количество памяти сжать непросто.
Заряжен на очередные глупости
Свежий отряд подростков.

Что-то привидится,
Перепугаешься, но не сильно.
Ну, допустим, ты - Ваня Грозный,
Убивающий в себе сына,
И одновременно Раскольников,
Заливающий всё это керосином.

И вообще,
Всё это уже было,
Раз уже всплыло всенепременно.
Не разобрать, то ли нам платят,
То ли мы платим вено.
Право на дежавю бессмысленно и священно.

Ведь всё это уже было,
Это просто воспоминанья заходят с тыла
В ассортименте от червяка и кролика
До архангела Гавриила.
Главное - чтоб всё в цветочках, с толком,
Чтобы свежо и мило.

Это который раз уже в мире подходит тесто?
В качестве личной формы общественного протеста
За одну жизнь создаётся
Несколько тысяч текстов
И каждый из них - доподлинно дежавю.


2013

У потязі «Південному» лежачою драбиною
повільно відповзатиму до степу й до моря
де пахне вітер соснами трояндами й глиною, де
Бог на варті мліє у невтомному дозорі

там чай травою м’ятною нагадує про бабине
там всі цілунки струнами у серці ще бринять
побіленою хатою фіранкою із блямбами
шовковими червоними у серці пломенять

деньки моєї юності прибоями напоєні
находжені стежинами між теплих каменюк
що виростають квітами і рани непогоєні
від їх тепла південного загоюються тут

я буду доторкатися до гарбузів та персиків
до сивих слив старого, застарілого садка
я буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

а ми з ногами босими шукали та сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило тебе а потім втратило й мене

у потязі «Південному» із пляшкою котлетами
з малим дитям кросвордами із псом на повідку
чи зможу я піднятися злетіти понад Летою
розправити крилята повернути на віку?

чи насмічу у пам’яті ступивши в недозволене
прибоями розмите і засипане піском?
моє минуле зтоншане спресоване зпрозорене
накрите всим життям неначе чорним баняком

чого шукати? істинно. хіба той пес загавкає?
хіба воскресне бабине у кружці кип'ятку?
я повідком й кросвордами прив'язана під лавкою
і крилами не годна вже перелетіти ріку...

а ми з ногами босими шукали і сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило мене та знову втратило мене
я буду доторкатися до гарбузів і персиків
до сивих слив старого застарілого садка
і буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

у серці будуть спомини недогорілі залишки
розтертий тлін колишнього між теплих каменюк
що обросли вже квітами.. і тільки мильні бульбашки
на радість мого песика та сина будуть тут

25.02.2013

Я вчора палила вірші...
І полум`я навісне
Думки пожирало невтішні...
І мрії мої...і мене...
Я вчора себе палила...
Бо магма кипіла в мені...
Бо кожна клітиночка тіла
Аж корчилась у вогні...
Попечені губи шептали:
- Поезіє, ти вже чужа...
А в серці слова проростали
...як з леза ножа...
2013

Платонічне кохання...Ви скажете:" Ні, не буває"...
Ну тоді поясніть, як мені називати моє,
Що над прірвою долі з очима сумними блукає
І автографи серця у віршах палких роздає...
Ваша ницість його відправляла у пекло й на плаху,
Ваші погляди заздрі зривали його з висоти...
Платонічне кохання моє, ти так схоже на птаху...
Чи на пролісок ніжний, що мріє в снігах зацвісти...
В сітях буднів жорстоких - перо золотої жар-птиці,
А під молотом долі - якийсь невгасимий вогонь...
Ти маленький журавлик, якому не треба синиці...
Тільки погляд...і подих...і шепіт гарячих долонь...

Перекрикую ніч крізь цупку непроглядну тканину.
Мій прихований світ розливається світлом уперше.
Я живу в тому домі – з волошок і цвіту калини.
Там я чую молитви в гудінні старого шершня.
Моє дерево давнє, гілками до неба – цілує.
Загортаюся в плед, запах ладану зцілює тіло.
Я мотаю клубки, коли вітер у мене ночує,
А як стихне – лишаю. Хай іній підбілить.
Між словами – живу, грішу, індульгую...
Розмальовую час, вішаю, мокрий, під стелею.
Навіть чую, як квіти про нього пліткують,
Заціловують вікна й милуються ніжно оселею.

Наталю, заспівай мені тихцем…
Пісням твоїм, чуттям твоїм так личить
Твоє одухотворене лице,
Твоє, з ікони списане, обличчя!
Наталю, заспівай мені тихцем.
Хоча давно заміжня, а – дівча,
Хоч доньки вже дорослі, а – дівчатко,
В очах якого світ – свята свіча
Перед свічадком і перед початком…
Наталю, заспівай мені тихцем.
Перед початком вічного добра –
Свята свіча… О ні, не заперечуй!
Моя любов осінньо догора
В передчутті зимової хуртечі.
Наталю, заспівай мені тихцем.
Молюсь твоїм рукам, твоїй цноті,
Обожнюю тебе і сподіваюсь,
Що це останній гріх в моїм житті,
В якому я свідомо не покаюсь.
Наталю, заспівай мені тихцем.


1995

Згадується давнє і далеке –
На краю землі
В ранковій млі
На старенькій стрісі два лелеки
І у синім небі журавлі...
Наяву ввижається і сниться
Те, чого, здається, й не було:
Джерело, колодязь і криниця,
Копанка, струмочок, джерело...
А коли від спогадів проснуся,
Бачу в синій рамочці вікна:
Мати, неня, матінка, матуся
То весела, бачу, то сумна...
Широко відкритими очима
Я вбираю сонячний розмай:
Отчий дім,
Вітчизна,
Батьківщина,
Ріднокрай...

Не надо слов они здесь лишние,
Ты хоть молчишь , но я слышу,
Слышу сердца биения , стук,
И нежное тепло твоих рук,
Хочу в глазах твоих я утонуть,
Пускай меня там не найдут,
Пускай вообще меня не ищут,
Не надо слов они здесь лишние….

лютий 2011

Я насолоджуюсь холодним зимним Вітром,
Що бореться з весняним теплим днем,
Зима згортається у грізність перестиглу
І … тане в невимовності Дощем.

Останній холод. День, чи два, чи тиждень –
І від Зими не стане і слідів,
І Сонце буде сходити раніше,
Життя звільняючи з полону сніжних снів.

Я насолоджуюсь пронизливістю Вітру,
Що пробирає тіло до кісток.
Весняне Небо бавиться блакиттю,
З Зими у Весну ставлячи місток.

06.03.1013

Маленький Дім, висока стеля,
Строкаті стіни, вітражі,
Відкриті навстіж вікна, двері,
Із вікон – щастя міражі.

Маленька, жвава Господиня –
Постава: велич, простота,
Уважний погляд, руки сильні,
І, зрідка, посмішка – дитя.

Яскравим Світлом пригощає
Оселю Сонечко щодня –
Усе сміється і співає,
Усе пронизує Життя.

У кожному шматочку глини
Живуть Істоти і Дива –
Відлуння наміру і мрії,
І стану світлого Єства.

Скрипучі східці, тільки ступиш,
Ведуть розмови про Людей,
Що йдуть у Дім відчути Сутність
Простих і не-простих речей.

В Красі і Світорозумінні
І у Душевній чистоті
Складаються Дороги з кроків,
Складаються з Любові дні.

12.03.2013

Фіолетова ніч
Розсипає зірниці.
Фіолетовий сум –
Я із ним наодинці.
Фіолетові квіти –
Фіалки маленькі:
Весни подарунок,
Мов усмішка неньки…

1998 (2013)

Йдуть до мене дощі краплями,
Проливаються чистими зливами.
Віють вітри до мене подихом,
Повним пахощів, повним свіжості.

Сонце лине до мене Всесвітом –
І близьким, і далеким простором.
І співають птахи пронизливо,
У Любов свій щебіт сплітаючи.

Я люблю все, що є навколо
І все те, чим себе наповнила,
Тих, кого привернула долею,
Й – з ким тепер іще не зустрілася.

І Душею я усвідомила,
Що Любов – то є Вічна Істина,
І – що я у Любові зрощена
І промінням Сонця охрещена.

08.07.2011

Ми з тобою полинем у вирій,
Ми з тобою підем навмання,
Ми з тобою будемо разом –
Якщо Доля у нас одна.

Будуть пісні для нас солов’їти,
І живою буде вода,
І Земля буде квітами вкрита –
Якщо Доля у нас одна.

Нас с тобою вестиме Небо,
Стороною обійде біда,
Пролетять над нами лелеки,
Якщо Доля у нас одна.

Ми відчуємо інші Душі,
Зрозуміємо сенс Життя,
Нашу спільність ніщо не порушить –
Якщо Доля у нас одна.

17.06.2011

Жінки по чарці хилять.
Лишень я
Тверезий до огиди…
– Гей, Іване,
Ну як тобі оце не айяя
На всіх справляти враження погане?!
Ти звівся нанівець по тих містах
І від села навіки відірвався,
І з вигляду старий не по літах –
З наукою, видать, перестарався…

– Мені, дівчата, соромно, їй-пра,
Що я не п’ю, – кажу. – Але ж боюся,
Що вам не буде зиску і добра,
Коли я з вами згарячу нап’юся;
Я ж замордую віршами тоді
Компанію веселу – буде гірше,
Ніж на похмілля! Отакій біді
Воріт не відіпру занудним віршем…

Посміймося, ровесниці мої,
Одне з другого – в юності ж сміялись
Так весело, що навіть солов’ї
Від наших жартів сміхом заливались!

О, де та юність?!
Без вина хмільна,
Весна гуляла;
Вечорів спокуса…

Недарма ж сивина така сумна
Біліє у моїх козацьких вусах;
Недарма ж однокласницям своїм
Соромлюся я лірику читати,
Боюся ненароком
Сивим
Їм
Щось прикре,
Призабуте,
Нагадати…

…Кружляє чарка.
І в старім саду
Бадьорим солов’ям немає впину.
І я,
Сумний і сивий,
Молоду,
Свою, найкращу в світі,
Катерину
Оплакую в саду…

По цих стежках,
По цій траві
Недовго ж ми гуляли,
Та поцілунки давні
По роках
Згадалися мені
Й розхвилювали…


2003

Білі поля простелились навколо,
Вкриті до обрію сніжним плащем.
Біля дороги – невбрана ще, гола, –
Плаче верба, свій виказує щем.

Тільки недовго їй ще сумувати –
Скоро настане вже мить осяйна,
Збудиться громом земля – наша мати –
І забуяє по світу весна!

Щиро зрадіють пробудженню люди,
Сядуть за спільним святковим столом.
Нині ж на дворі панує ще лютий,
Чути тужливі пісні за селом.

До станції автозаправки

у святому Содомі, у гламурній Гоморрі, -
у марному Монте Карло,

крізь вечірній морок, діамантовий порох
темна й зухвало гарна

прибилась бунтарка з гіркими очима,
прогорклим волоссям, вустами і пальцями,
а за плечима

у чорнім футлярі,
ніби хреста, тягне гітару.

Її видно крізь вікна машин,
крізь келихи з винами, скло окулярів.

А подорожня чужинка
кИдає долар дзвінко
і непоспіхом
із порожнім поглядом
тихо зникає за брудними дверима
задушливої душової кімнати.

І хто зможе тоді вгадати?
З гітарою це сірооке диво,
можливо, стоїть під холодною зливою
так, як була, не скидаючи одягу.

Не відчуває холоду.
Не пам'ятає себе саму.
Тільки бажає змити
до судоми гидку гіркоту

зі свого волосся, зі струн гітари,
спогаду, погляду, голосу,
змити діамантовий порох,
що блищить на гірких вустах.

Щоб забути. І стати водою.
Згадати. І стати поруч
із тим, ЩО називала собою.

І ніколи, більше ніколи
не дивитись на світ
крізь гірке скло

машин, келехів та окулярів.

Шматочки снігу падають на Землю,
Сніжить Зима.
Обліплене, закутане у біле,
Мовчить гілля.

Шматочки снігу горнуться грайливо –
Сідає «пух».
Вже через мить – як привиди, дерева,
До себе звуть.

Шматочки снігу розкидає Небо,
Летять униз.
Малі, великі, посланці Безмежжя
Й казкових снів.

Шматочки снігу до єднання з Світом
Себе несуть.
Відчули Небо і відчули Землю,
І снігу суть.

Шматочки снігу розпізнали Вічне:
Життя – політ.
Розтали в білому відлунні Світла,
Зостався слід.

12.02.2013

Визирнувши за вікно, я побачив гроно винограду, яке так і не достигнувши, замерзло під час першого нічного приморозку. Я подумав, що воно нагадує мені ірландських поетів початку ХХ століття, які так і не написавши своїх віршів полягли під час ірландського повстання 1916 року. І я подумав, що зимові дні в Дубліні завжди були сумними і меланхолійними відколи ірландці втратили під ногами землю і навчились придумувати такі приказки як: «Високої тобі шибениці у вітряний день!» або «Що в Коннахт, що в пекло!» І тоді я подумав, що зима 1917 року у Дубліні була такою ж сумною і безнадійною як і цей замерзлий кислий виноград за вікном і написав таке:

Спустошує холодний вітер слів
Мій Дублін сірий і мою кімнату
Збудовану з думок і світла ліхтарів.
Я істину намалював строкату
Між чайником і маривом Стожар,
Мій кіт нудьгує, за мізерну плату
Сізіф тутешній на імення Болівар
Тобі догляне твій нікчемний сад,
А під небесним дивом Оріона
У снах твоїх дозріє виноград
І глек наповнить трунком Посейдона
(Бо море теж п’янить), і бідний харизмат
(Той що студент і схимник) з білого сервізу
Візьме горня. Попросить в Бога візу
На тиждень-другий у банальний рай.
Він каву поважає. Хліб розкрай,
Бодлера прочитай отрути повний вірш
І в холоді нудьги згадай, що все пройшло
Вітчизну продали за срібняки, за гріш,
А ти все бавишся в нікчемне ремесло,
Естета зображаєш й скепсисом грішиш…

Балет Чайковського…
Танок
Маленьких лебедів…
Намарне
Я викликаю те примарне
Видіння юності!
Струмок
Думок та образів
Тече
І витікає у непам’ять…
…Я – в осені.
Тут листя палять.
Тут гусне дим – сльоза пече.
Стежок не вистежиш в імлі.
В дощі – кущі сивоголові.
Тут не до нашої любові –
Її немає на землі!
Зів’яв, розсипався вінок
Дивоквіток (рожеві, сині),
І білокрила лебедині
Згоріли – то від них димок.
Моє чудне лебеденя
У Стрийськім парку загубилось…
Хіба ж йому так не любилось
На зламі вічності і дня?

Зимова ніч. Нічна пора.
Сіріє сніг. Сіріє Небо.
Притихла спокоєм Зима,
Справляючи холодну требу.

Сіріє ніч. А темнота
Принишкла серед сили снігу.
Сховались Зорі і Луна,
У хмари загорнувши Вітер.

Пропала Тінь, без темноти,
Без ясності, що ллється з Неба.
Земля ввійшла у сірі сни.
Зимова ніч. Життя завмерло.

14.01.2013

1
Львів... Кав’ярня на Поштовій...
Столик в темному кутку...
Тільки ти! І я готовий
Навіть вмерти за таку
(Тільки ти!) – за Мирославу,
Навіть з армії втекти,
Наплювать на честь і славу
По "Уставу". Тільки ти!
Цілувались дуже п’янко –
Так жадалось люботи!
Люба дівчинко-львів’янко –
Привид в ночі самоти.


2
Лишився присмак гіркоти
Від випитої кави –
Мені ніколи не знайти
Т і є ї Мирослави!

Боків стремена вже не труть,
Розгублено підкови...
Мені ніколи не вернуть
Побачень тих святкових!

Ти вийшла заміж. Я також
З обиди одружився,
Тривожно жив на світі, бо ж
Тобою не нажився,
Не налюбився в давні дні,
Та не допив отрути
Солодкої... Тепер мені
Нічого не вернути!

Без цукру кава... Чорнота
Густішає на денці...
Не ти, сьогоднішня,
А т а,
Колишня,
Плаче в серці.


2004

Катерино, ти знов приходила.
Катерино, ти щось приховуєш.
Щось тобою не договорено,
Щось тобою в листах не дописано,
Щось очима не доголублено,
Не долюблено –
Мною загублено.

Ти приходиш до мене в сни
І шепочеш губами теплими:
«Я така нещаслива з ним.
Нещаслива така без тебе.
Мов на страту, під гострий ніж,
На подружню лягаю постелю,
А постеля – німа пустеля,
Де всі муки ховає ніч.
Солов'ї насміхаються ніби...
Він ревниво шука моїх губ.
А мені – все одно...
Мені би...
Краще б він... каменюкою... був!..»

Катерино! А сон втікає...
Де поділась ти, Катерино?
Чи сховалася за дверима,
Чи тебе взагалі немає?
Прокидаюсь. І марю веснами.
Риюсь в пам'яті, ніби в мотлосі.
І махаю руками,
Мов веслами,
В океані моєї самотності.


1962

Пам’ять така несумлінна:
Згадую – відчай пече…
Груди біліють, коліна –
Зовсім не бачу очей.
Мови не чую ні слова:
Звуки – і ті вже глухі,
Наче дрімуча діброва
В кучмах зелених мохів.

Пам’ять така ненадійна:
Лише на мить ожили
Трепетні груди, коліна –
Губи гарячі втекли;
Збігли по плечах долоні
В пишну долину, до ніг,
І на вулканному лоні
Перехололи на сніг…

Пам’ять така непостійна –
Знову заносить її…
Груди оці і коліна –
Зовсім вони не твої!
Віє від них чужиною,
Хтивістю замість жаги –
Знов я з чужою жоною
В грішні заплив береги?

Вирва чорніє, і піна
В чорному гирлі зника…
Груди щезають, коліна,
Наче б та піна легка;
Мов безтілесна полова,
В безвість усе відліта…

Пам’ять така безголова
В ці сповідальні літа!


2001

* * *
Військовим парадом
По Києву свято
Пройшлося
У День незалежності,
В сьому річницю надії –
Стало світліше на серці
Від тої події,
Хоч Сокровенне
І досі іще
Не збулося…



* * *
Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
«Ук-ра-ї-на!»
Щоб я писав у Вічність:
«Україна»…



* * *
Було все чорне –
Стало білим,
Таким, як травня білоцвіт.
Хто ж так упевнено і вміло
Перефарбовує наш світ?


* * *
Я вас люблю.
Не думайте, що я
Вас не люблю,
Коли у віршах лаю
За вайлуватість…
Ми ж – одна сім’я,
Один народ!
А інших я не маю.



* * *
Герої – на печі,
А злізти, бач, ледачі,
До того ж «ми не горді»,
Як завжди:
Притерпимось,
Притремось до біди –
Це легше,
Ніж вражині дати
Здачі.


* * *
Те,
Що не напишеться, –
Іншому залишиться:
Хай,
Мізки змозоливши,
Витворить шедевр!



* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…



* * *
Не такі страшні чужинці,
Як «російські українці»,
Що в зненависті шматують
Синьо-жовті прапори, –
Відцуралися від неньки
(Вже й не Лисенки –
Лисенки),
На чужім паразитують.
Помінявши кольори!



* * *
Ще не вмерла Україна,
воріженьки, –
наше сонце буде сходити
щодня,
А московські побрехеньки
Й мітингові теревеньки,
То хреновина собача,
То ледача гавкітня!



* * *
То є щира брехня,
Що великий народ
хліборобів
Не зуміє свою борозну
проорати
Державну
На крутих перелогах
минувшини!
Світла майбутність
Колосом жовтим
Бринітиме в синьому небі.



* * *
О вельми і вельми сите,
Бундючно-пихате панство!
На цвинтарях епохи
Й чорнобильних пустирях
Нелегко вам, видно, пасти
Голодні отари-пастви,
Не маючи в серці Бога,
А в голові – царя?..



* * *
Хіба ж я можу
кожному хохлюзі
Воздати по заслузі –
ковбасою,
Як це було в Радянському Союзі?

Затуплено-іржавою косою
Махаю в потолоченому лузі,
Зарослому цупкою дерезою…



* * *
Дай, Боже, днини погожої.
Людини дай, Боже, гожої,
На тебе, мій Боже, схожої!
Оце ж бо і вся молитва.
Амінь!



* * *
Не варто наосліп
карту тягти
В темній кімнаті
З колоди темної –
Я тобі зможу допомогти
Долі уникнути темної…

Тільки поклич
та лишень попроси
захисту мого
в підступні часи!



* * *
Не поспішай,
Бо ще находишся
З низу на узвишшя,
Находившись,
Знов нагодишся,
Тільки не згодишся.

Не поспішай –
Посидь ще трішечки…



* * *
…за обрієм пропало.
Нічого не повернеться,
повер…
Найголовніше –
вірити тепер,
Коли його (кого – його?)
не стало!

Та чи й було…



* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!



* * *
Доля зірве стоп-кран,
І зупиниться поїзд життя,
І засипле пісок
Два струмочки
Натруджених рейок.



* * *
Бряжчить амбіція твоя,
Мов амуніція солдатська
На новобранцеві. Буя
Бур’ян словесний…
В нім зненацька
Я вирізнив твоє ім’я
Епічне майже…



* * *
«Нові хохли» – не українці,
Скоріш
ординська байстрючня,
А українці
поодинці
бредуть
з надіями
в торбинці
Від чорнодня до чорнодня…
А їх недоля здоганя!



* * *
Замордували в пень-колоду
Природу, зроду первозданну:
Живу перетворили воду
На мертву,
Землю ж богоданну
В нірвану кинули,
В безодню
Гріха і лиха…



* * *
Спускаймося з небес –
Життя таке земне,
Таке брутальне
І таке ліричне,
Таке веселе
І таке сумне,
І – слава Богу! –
Не комуністичне…



* * *
Вітерець відвіює полову –
Те, що не відвіється,
Просію…
Зернятку найменшому
І слову
Навіть найкоротшому
Радію.



* * *
Бігаю по замкненому колу
З однієї «школи»
В іншу «школу» –
Може, врешті-решт,
і зрозумію
Цю антижиттєву веремію…



* * *
Яка постійність!
Мій старий годинник
Показує один і той же час –
Хвилину смерті друга,
Що колись
Подарував мені
оцей годинник.



* * *
Кінцева зупинка…
І все – нанівець, шкереберть:
Остання хвилинка,
раптовий кінець,
несподівана смерть?

Як пахне чебрець!
Як гірчить
незнищенний полин!
Який безупинний
хмарин золотих
переплин!



* * *
Недуга клята руку відбира –
Рука не може втримати
пера,
Отож пора задуматися про
Щось інше, більш важливе,
ніж перо,
Яке не здатне
відтворить добра,
Якщо рука, старіючи,
вмира…



* * *
Спасибі,
Доля зводила мене
Зі світочами!
Спалений вогнем,
Я поставав із попелу,
І нині
Радію кожній
Іскорці-хвилині.



* * *
В юності мав лише друзів.
Недругів не помічав…
Порівну – друзів і недругів –
Мав на вершині життя.

Маю сьогодні мороку:
Де ж мої друзі і недруги?



МОНОЛОГ «ПАТРІОТА»

Люблю українську шИнку,
Горілку в шинкУ і жінку
Під боком,
Щоб мимохіть
Потішити плоті хіть…

А ви Україну любіть!



* * *
Знову коїться щось негідне
В Україні,
Брудне й жахне…
Все ж я вірую:
Слово рідне
Не полишить в біді
Мене!



* * *
Голову помию,
виперу сорочку,
Одягну на шию
голубу краватку
І сфотографуюсь
Правнукам на згадку:
Посмішка у вусах,
Сльози на кілочку…



* * *
Вже давно не витає душа
В піднебессі…
У тихій заплаві
Запечалився човен мій –
Не поспіша
Вирушати
назустріч
сподіваній
славі.



* * *
Я бачу те,
Чого не видно іншим:
Вже обрій мій
Від мене не втіка,
Вже на зів’ялім цвіті
Пізніх віршів
Снується павутина
Претонка…



* * *
Може, й справді
Була прихильною,
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я ніколи
Людиною сильною,
Та корінням тримавсь
Українського поля.



* * *
Вже всім обрид:
Суспільству і сім’ї,
Колегам по перу
Й собі самому…
Втекти б із дому,
Та в які краї?
Кому я де потрібен?
Анікому…



* * *
І навіть ця
засушлива земля
Такими ще церквами
вродить!
Донбас-планета
В небі закружля –
Луганську в цім кружінні
Хороводить!



* * *
Згадуючи,
Не вигадую:
Була – мов цвіла! –
Білотіла
Й такою безмежною владою
Ти – аж тремка – володіла!



* * *
Півсела
на цвинтарі лежить…
Пів-Сули
хлюпоче в комишах…
Півдуші зосталося…
Та жить
Повносило
прагне
вся душа!



* * *
На біло-боліснім снігу
Горять –
Кровина до кровини –
Останні кетяги калини
На біло-боліснім снігу.



* * *
Засохлий верес –
Мертва осінь.
Та віра в зустріч не вмира,
Така наївно-світла й досі!
Аполлінер… Уяви гра…



* * *
Немає в мене
предківських могил,
Отож кочусь по рівному
за вітром
Без наміру-надії зачепитись
На перехрестях долі
За хрести.



* * *
…І розкріпачитись на мить,
І вийти з берегів,
І змить з душі
Намул боргів,
І совість освіжить!



* * *
Повітря, сковане морозом,
Утворює прозорий льодовик.
Жоднісінького птаха в небі.



* * *
Пропоную Верховній Раді
Запровадити новий титул:
«Всенародний
хохол-мазниця».



* * *
Не доживу до розквіту,
І все ж
Люблю свою державу
недолугу
Від берегів Лугані
І від Лугу
Великого –
До щонайдальших меж!



* * *
Що ми, панове, маємо?

Маємо те,
Що маємо, –
Дещо в кишенях тримаємо…
Владу безладно лаємо,
А «дещо» з кишень не виймаємо.



* * *
В яру туман,
Мов тісто в баняці,
Набрякнув,
Підійшов
І через вінця
Перевалився-витік – забілив
Долину й далину
до видноколу…



* * *
Поет
наполовинку-серединку,
П’янючий,
По життєвім бродить ринку:
Свого таланту
гаснучу іскринку
На чергову міняє
«четвертинку».



* * *
Хіба ж то дощ:
Бігцем та підтюпцем –
Не до-плигнув,
пере-стрибнув…
Заплутався у траворясті
Та ще й сміється:
Здо-же-ни!



* * *
Спасибі, доле, за хвилини
Людського щастя!
А біду
Я перебуду,
Відведу
Від себе
З гідністю людини
Щасливої…



* * *
Вечоріє…
Буде ніч химерна,
Зоряна, різдвяна, чарівна:
Зорі в сніг посіються,
Мов зерна, –
Заяріє густо ярина
По зимі…



* * *
Із заздрощів – звинуватили.
Із заздрощів – осудили.
Із заздрощів винесли вирок.

Одне зрозуміти не можу:
Приреченому – заздрять?



* * *
Шляхи розгрузли,
Путівці в багнюці –
Засумувала
вчителька сільська
Й чудова поетеса
Надя Кошель…

А я
Сиджу в міській безвиході
І… без надії – сподіваюсь.



* * *
Одбриніла
Озима
Осінь –
Охолола
Околиця
Обрію…



* * *
З далекого,
Майже потойбічного,
Села
Чекаю вістей
Від близької мені
Людини…



* * *
Опав опалений листок
На купину неопалиму
І спопелів…
Шукаю риму
До найсумнішої з думок
І не знаходжу.



* * *
А по щоці
розпучення сльоза
Вже не сповза,
А котиться невпинно…

Чого тобі,
Моя сльозо-сльозино?
Хіба ж не все я святові
Сказав?



* * *
Напився, продавши друга…
З похмілля
про дружбу пише!
Гляди,
ще й не раз нап’ється,
Продавши про дружбу вірші.
Завжди під рукою – чарка.
І тема така – невичерпна.



* * *
Перевернувся світ –
Мене повчають:
Негідник – гідності,
Злодюга – чесності,
А дурень – розуму…

Складаю іспити.



* * *
Дитя заплакало –
І почалось життя,
В єдиний хор
змішалися всі звуки.
І плоті схлип,
і передсмертні муки,
І сиві голуби, і чорні круки.

А в сповитку сміялося дитя!



* * *
Лестощі, мов пестощі, –
Я знаю,
І все’дно потішено вмліваю,
Слухаючи
тренькоти й рулади –
Цей пролог обкатаний
До зради.



* * *
Стосунки з владою
не просто прохолодні
Вже котрий рік у мене.
А сьогодні
Мій градусник домашній
показав
Таке,
Що з ока виповзла сльоза
Й замерзла на щоці…



* * *
Були в мене друзі –
до перших боргів.
Боргів наробивши,
нажив я таких
Всезрячих,
найкращих з усіх
ворогів:
Ніколи й ніде
не сховатись від них!



* * *
Собаки гавкають,
А каравани йдуть,
Ідуть і йдуть,
Зникають за барханами –
Осмислена й доцільна
їхня путь.
Собаки ж…
побіжать за караванами
В надії,
що хоч кістку подадуть.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!



* * *
Яка тривала ворожнеча
Добра і зла!
Дзвенить у бочці порожнеча
І заросла
Первісна стежка. Празелена
Дурман-трава
Сліди щасливця Діогена
Від нас хова…



* * *
Годую собак,
Позбавлених громадянства
В людяній нашій державі, –
Теплими язиками
з мого лиця
Собаки злизують сльози.



* * *
В другому житті
Обов’язково буду собакою:
Видивлятиму
в тисячнім натовпі
Найсамотнішу в світі
людину,
Щоб її ощасливити…



* * *
Рятівною соломинкою
Ти завше була для мене –
Золотою соломинкою
В каламутнім вирі –
Поезіє!



* * *
Вицвілий брилик соняха
Сниться мені:
Втомлена бджілка
моєї пам’яті
Відпочиває на брилику,
Крилоньки склавши
обвітрені.



* * *
Розвидняється у вікні…
А в душі –
Нерозвидні мОроки
І морОки в душі, на дні,
Загустіли намулом.



* * *
Моє життя – трясовина…
З останніх сил
тягнуся вгору,
Та зголодніла глибина
Донизу тягне.



* * *
Реальність
почерком ранкової мітли
Утверджує себе на тлі уяви,
І я почну
свої ліричні вправи
На тлі мітли,
серед сміття й золи.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Від пострілу до пострілу
«Аврори»
Спить людство…
І коли ж воно прокинеться?
Міцне снотворне…



* * *
Осліпнувши
від кольору червоного,
На кожнім кроці
стукаюсь чолом
В закам’янілу постать
Ілліча –
На гулі – гуля…



* * *
Немає світла
в жодному вікні.
Насправді
я прогулюю собачку,
Чи сон досвітанковий
додивляюсь?
Химерно якось…



* * *
Курчат завжди
по осені рахують.
Вже пізня осінь –
жодного курчати…
На ринку продають
свої тільця.
Таке життя…



* * *
У відчаї нап’юсь
міцного чаю…
Пішла на спротив
непокірна фраза –
Напрошується, мабуть,
на трикрапку.
І що ж – поставлю…



* * *
Підступний час!
Щоб вижити у світі,
Потрібно через щось
переступити.
Переступаю…



* * *
Відмиваюсь від бруду пліток
І ніяк не відмиюсь
В цій стоячій воді…
В цім болоті…



* * *
Живу в засланні.
За які ж гріхи
Мене до міста
із села заслали?
Села й не видно…



* * *
Приснився
казахстанський степ:
Сиджу я біля юрти
із казахами,
Виплакую
вкраїнську давню пісню.
Казахи – плачуть…



* * *
Перетрясла свої засіки
зимонька:
Снігу нема –
борошенця крупчастого.
З чого ж тепер їй ліпити
крученики –
Жайворонки
для квітневого неба?



* * *
Даремно я розгнівався
на них,
Своїх підлеглих,
п’яних і дурних,
Тепер вони тверезі
і розумні,
І жди від них
яких завгодно лих.



* * *

Г. Половинку

Твою брехню про мене,
Грицю,
Кладу охоче під сідницю,
Щоб височіти над тобою
Своєю суттю низовою.



* * *

Авторам збірки поезій
«Молоде вино» (1994)

Писали так давним-давно
В надії світ подивувати,
Тож ваше «Молоде вино»
«Старим» доречніше назвати.



* * *
Під личиною друга,
мій враже,
Ти ховаєш
свій вовчий оскал,
І ніхто наперед не підкаже,
Де й коли
мене вб’єш наповал.



1995 - 1998

* * *
Осене –
Моя золота трикрапка
В кінці архаїчної фрази…


* * *
Цей вересень
Такий похмуровидий,
Такий небалакучий!


* * *
Заховаюсь
Під осіннім листям,
Гострі наїжачивши голки.


* * *
Ластівко,
Збираючись в дорогу,
Не забудь сльозу з мого вікна.


* * *
Цикади
Заховались у траві,
А голоси зосталися зі мною.


* * *
Відцвіло,
Відбуяло літо –
Скільки в чубі моїм сивини!


* * *
За містом
Палять картоплиння –
Мені ж запахло втраченим селом.


* * *
Собачка
Женеться за котиполем,
Прийнявши його за сусідську кицьку.


* * *
Побільшало
Роси на лопухах –
Як рясно цього вересня вродило!
04.09.1997


* * *
Мінор, такий мінор…
А я зібрався
Порядок навести в душі і лад.


* * *
Надходить зливоплач
І зайчик сонячний
Замаскувався під листок пожовклий.


* * *
Гострий – аж колеться! – вітер
Розчісує ковилову
Гриву Провальського степу.


* * *
Я рання пташка…
Ще до перших півнів
Творю тихцем своє «ку-ку-рі-ку».


* * *
Ніяк не насмілюся
В сивої осені
Крихітку мудрості попросити.


* * *
Я не побачив
У твоїх зіницях
Себе самого…
07.09.1997


* * *
Опівночі
Від гавкоту проснувся –
Ледь не загавкав сам від самоти.


* * *
Все холодніше в серці –
Кров осіння
Загусла й зледачіла.


* * *
Цілуй мене…
Мої вуста пошерхлі
Зволожаться від присмаку сльози.


* * *
В порожньому гнізді
На осокорі
Пожовклий усамітнився листок.


* * *
В далекому селі
У Верхосуллі
Мене згадали: легко так гикнулось.


* * *
Вночі був дощ…
На мокрій павутині
Дрижить такий маленький павучок.
09.09.1997


* * *
Цей дуб старий,
Мов Нестор-літописець, –
На кожному листочкові сказання…


* * *
– Агов! – кричу,
А відгуку немає.
Немає броду. Берега нема.


* * *
Гіркий полин.
У сивій ковилі
Зітхає вітер гірко і невтішно.
вересень 1997


* * *
В скверику,
Продутому вітрами,
Вилягла знесилено трава.


* * *
Падають каштани…
Аж асфальт
Холодно потріскує, мов крига.


* * *
Водограй…
Прозоре павутиння
Заплелося в струмені фонтана.


* * *
О, синіє обрій,
О, сивіє
Далина безкрая. Осеніє…
10.09.1997


* * *
Шукаю в долині
Загублену в часі криницю –
Знаходжу схололе пташине гніздо.


* * *
В очеретах полощуться качки –
Відмивши крила,
Полетять у вирій.


* * *
Вітрила хмар
Набрякли від роси
Небесної – обвисли нерухомо.


* * *
Куди пливти?
Панує мертвий штиль –
Перепочинок перед ураганом.
осінь 1997


* * *
Така гнітюча тиша…
Та хоча б
Цвіркун озвався на моє безсоння!


* * *
Застрайкували
Всі мої годинники…
Година котра і яка епоха?


* * *
Зварю зелений борщ,
Покличу в гості дощика –
Удвох і пообідаємо смачно…
11.09.1997


* * *
При чарці – говори.
При чаші – слухай.
А при сулії краще помовчи!


* * *
Не тіш себе любов’ю спідтишка –
То ж крадене! Невдовзі доведеться
Відмолювати гріх перед Всевишнім.


* * *
Вернись до себе здалеку, з вершин,
Підкорених тобою необачно
На день чи два. Поразка неминуча!


* * *
У вирубанім лісі
Між пеньками
Блукає привид зниклого «Ау!»


* * *
На плесі щука сплеснула –
Вже скоро
Закрижаніє річка нешвидка.


* * *
Дочасно вичахло тепло.
Рухлива білка – вивірка прудка
Поживу носить у своє дупельце.


* * *
Полегшено зітхнули явори
Після грози. Стихія вгомонилась.
При місяці читаю Такубоку.


* * *
В чорнозем української поезії
Посію екзотичне зерно – «хокку»,
Привезене з японських островів.


* * *
Рядок – мов грядка:
Те, що ти посіяв,
Повинно прорости і зацвісти…


* * *
Стежки перетворились в рівчаки,
Наповнені водою дощовою, –
Біжать з гори наввипередки.


* * *
Калини жар
Обігріва повітря
І сушить листя, трави і мохи.


* * *
Кажу собі:
Ця осінь – не остання
В календарі. Надійся і люби!


* * *
Пора спочити.
День такий короткий,
А ніч як вічність, Господи, прости…


* * *
Перетрудилась муза –
Навіть голос
Охрипнув: ні словечка не сказати.
17.09.1997


* * *
Куди веде
Оця сумна дорога,
Що поросла колючим споришем?


* * *
На хатню стріху
Впала срібна крапля
Й по золотій соломинці скотилась.


* * *
Іду до тебе,
Мій наступний роче,
З дитинства йду, по долі навпрошки.


* * *
Літак-пенсіонер
В міському сквері
Про небо дітлахам розповідає.


* * *
Розминулися в часі
Жовтогарячі жерделі
З фіолетовим дивом слив.


* * *
Це б до лісу, до лісу……
Стежки до квітучих черемух
Заховав листопад.


* * *
Річка витекла в небо
І сонце, мов човен, пливе
По блакитному плесу.

1997

У мегабітах захмарного обрію
знов заблудилось натхнення моє,
поночі спати мені не дає,
а завидна у рутинності порпає.
Лінки думок у закладки настягує —
різний непотреб зажури й образ —
пам’ять сама в той візок упряглась,
не оминає минуле увагою.
Нащо воно, за якою потребою?
Хай би вже з миром собі спочива…
Та мимовільно плете у слова,
прикрістю й болем гірким геть не гребує.

2013 р

Поберемося вже посмертно,
раз не випало за життя,
бо ж була ти занадто вперта,
бо ж надміру і я затявсь.

В різні сторони мчали коні
наших доль, наперегінці
з ураганом...

На сиві скроні,
на пошерхлі вже пагінці
ляже траурна тінь розлуки
цьогосвітньої,
а затим,
в потойбіччі
пов’яжуть руки
рушником-перевеслом святим...

І попереду – безкінечність...

Цю жінку я в минулому житті
Уже любив. Своє ім’я Олена
Вона несла, мов німб. Її рамена
В легенькому, як хмарка, повитті
Світилися рожево. Крізь тонку
Тканину випинались пишні груди…

І в нинішнім життя зустрів таку,
Подібну. Оповив туман полуди
Мій зір. Моя уява не знайшла
Пояснення феномену такому:
І ця, як та, Оленою була,
І ця, як та, світилася в тонкому
Хмариному вбранні. Вона мені
Щось каже – я її не розумію.
Вона вже поряд. Груди наливні
Торкаються моїх. А я не смію
Дихнути навіть… В першому житті
Любов моя взаємності не знала,
В майбутнє перейшовши, в самоті
Під попелом троянським остигала
Тисячоліття! Будь же сокровен
Той образ із минулого. Та, Боже,
Не може бути двох таких О л е н –
Така краса двоїтися не може!

…П’ємо удвох цейлонський чай…
Обом
Ніяк не випадає карта спільна:
Я вже давно – не мрійник, і, либонь,
Вона – заприсягнусь – не божевільна.

Нам – добре. І якого ще добра
Жадати від недоброї епохи?!
Її пора – це не моя пора:
Їй – ще багацько, а мені – лиш трохи…


1999

Той, кому нецікаво,
Має усяке право
І толерує його.

Виболені мотиви
Нидіють у пасиві
І що кому до того.

Сутінок очі сяють,
Душу їхню осяде
Сивий зимовий дракон.

Чуда не буде, знаєш,
Дивом є ти, бо нащось
Чекаєш усе нагод,

Поки лишає лави
Той, кому нецікаво.

Ти пройшла, словечка не сказавши,
Лиш кивнула злегка головою
Гордо і зневажливо.
Ти ж завше
Зверхньо так поводишся зі мною.
Начебто із підлітком.
Я – сивий,
Зморений життям і боротьбою
Із самим собою. Некрасивий,
Недоречний поряд із тобою.
Все я розумію. Та не вмію
Сам себе триножити й гнуздати,
На доступну вуличну повію
Я тебе не хочу проміняти!
Ждатиму – нехай і безнадійно –
Зустрічі з тобою кожен вечір.
Вірячи, що ти сама підійдеш,
Руки покладеш мені на плечі…

1997

Від жаготи грудей твоїх
Стаю все більш короткозорим.
Вже мій,
Такий прозорий,
Сором
Перегустів на явний гріх,
Перечорнів...
Твоя жага –
Облудна,
Та без цятки бруду,
Чому ж вона земному суду,
Така небесна,
Підляга?!
Ти – не чужа. З мого ребра,
З моєї щирої уяви,
Натхненниця моєї справи,
Моїх думок, мого пера.
Ні, не чужа...
Мені болить
Ребро,
Якого вже немає, –
Мені з грудей його виймає
Господь всеблагісний
Щомить.
Я ж перемовчую про все,
Що вже давно тобі відоме,
Бо не в моїм – твоєму домі
Біда, можливо, нас пасе
Ще назирці, ще віддалік,
Ще батожити зволікає...
Хіба ж любов мою злякає
Ревнивий надто чоловік?!
Перемовчу, перетовчу
Біду,
Завбачно перестрівши
Заздалегідь,
Чим найскоріше
Поставлю дідькові свічу.
Розкрий обійми.
Простягни
Жадані руки –
Будь що буде...
Які ж бо місяцеві груди
Серед нічної тишини!
Які ж бо очі золоті
Біля моїх короткозорих:
В них кожен повів,
Кожен порух
Відбились вперше у житті
Реально!..

1997

Катерині

Плетені тини всі в паволотті
Кукурудзи воскової стиглості.
Лежачи під плотом, поклик плоті
Того літа вчути ще не встигли ми.

Цілувались так, аж захлиналися
Надлишком жадань недовідомих ще.
Зорі іронічно посміхалися,
Неземне фіксуючи видовище.

Постаріли геть мої всі спомини,
Дещо лиш насниться і примариться...
Подивом твій погляд синій сповнений,
Мабуть, і до смерті не затьмариться!

2007

Та ш-ш-шлюбна ніч,
Той сон по ш-ш-шлюбі,
Той ш-ш-шум сосновий за вікном,
І ніжні доторки, і губи,
Пересолоджені вином…

Це – Лебедин. Це – лебедіння
Грудей, позбавлених цноти,
Й понадгріховне всехотіння,
І всетремтіння люботи!

Невже забулося з роками,
Як ми в первісній наготі
Руками, начебто гілками,
Переплелися в люботі?

Життя – жорстоке:
Ти у Львові,
А я в Луганську,
І нема
В нас лебединої любові –
Лиш лебединий сум пройма.
Такі знервовані та грубі
Довкола люди… Кпин і глум…
І де та ніч, той сон по шлюбі,
І лебединських сосон шум?


2001

"Люби мене..."
І я тебе любив,
Давно-давно,
Ще в тій,
Ще в нашій,
Ері.
Двадцяте покоління
Голубів
Вже любиться відтоді
В нашім сквері.
Двадцяту зиму
Зі старих дубів
Не опадає лист...
Якій химері
Молився я?!
"Люби мене..." –
Любив...
Убив?
Пішов...
Як вистрілили двері!

2007

Новий день цмулить пиво дощу із небесної кварти,
вітер перегортає у парку кленові цидулки,
що розсипались геть, як загублений літній щоденник
легкодухи-студентки, де серце рожеве у стразах
і відбитки помади між тісно насіяних фраз.

І мені до вподоби сьогодні це чтиво осіннє,
бо гірке воно, начебто кава у львівській кав’ярні,
та медове, немовби уста твої в ніч на Купала,
і міцне, як… А втім, це мереживо літер і крапель
вітер — милий бешкетник — заплутає ще у думках.

2012