«Люби мене!» – колись ти заклинала
Мене в годину любощів палких.
Від слів твоїх душа моя палала
І серце розбивалось на скалки.
Любив тебе, не люблячи самого
Себе – за добровільний свій полон
У пестощах твоїх. Не знав нічого
Я про реальний світ. Суцільний сон
Мене позбавив мужності і сили
Боротися за себе... Та хіба
В усі часи – до мене – так любили,
З покірністю й безвольністю раба?!
«Люби мене!» – сама ж ти не любила,
Вірніш, себе любила – не мене, –
Пригублювала лиш... Відьмача сила
Мене палила жадібним вогнем.
Я дивом розкріпачився. Я дивом
Прозрів. Господня сила привела
До дійсності... А ти лишень блудливо
Убік циганський погляд відвела,
І хвостиком – сюди-туди – майнула:
З десяток уляглось тобі до ніг...
Невже забула? Ти про все забула?
А я забути досі ще не зміг...


2001

Любилось безоглядно, навмання,
Не бачилось і світу за порогом...
Я по стерні жену свого коня -
Примореного огира старого.
Розгублено підкови у житах.
Жита позаростали полинами...
І ти - немолода.
І я - в літах.
І ціла вічність пролягла між нами

Не відболи, любове тиха,
Така осінньо-золота!
З-посеред лих
Одного лиха
Душа жадає в ці літа
Немолоді:
Щиролюбові,
Всерозуміння в суєті,
Цноти у вчинкові і слові,
Двоєдності насамоті.
Не відболи ж солодким болем,
Побудь хоч тінню при мені,
Допоки я пустельним полем
Кочуся перекотиполем
По неколючій вже стерні.


03.09.1997

Кутки − то справжні сховки запустіння,
зерно агресії в царині самоти.
Чекання. Голод. Невагомі тіні
бажання − бути, бачити, могти.

Плетуть павучі лапки пружні скрутні,
у риштувння каверзне сильце −
зимові дні, обридлі та марудні,
спіймать, як мух, і обкарнать тихцем.

Я знаю − як переживу цей спокій
в затишному покутті над столом,
ще й стане мені сили доти, доки
тримає кокон пам'яті тепло.

Ліричним ти моїм героєм ставши,
Не прочитаєш, мабуть, жодного вірша…
Чомусь приречена, дивачка, завжди
Як відчіпний поштовий – вам усім чужа.

Хай так – думкам відмовити несила…
І я насилу призвичаїлась із тим
У побуті снувать. Ущент зносИла
Роздвою біль – живий, живлючий, живосил.

Чи дар, а чи покута це закляття –
Різниця, зрештою, яка у тім мені?
Ти стомишся й відмовишся сприймати,
Що ночі в мене – то лише безсвітлі дні.

А я мовчатиму у вакуумній пустці
Як той німчин, не дочекавшись тлумача,
Товктиму слів абищицю у ступці,
Підливши сліз гірких у тиші кіп'яча,

І ти, герою мій такий реальний,
Шукатимеш затишне, тепле і м'яке…
Як змилок драми із кінцем фатальним –
Усе минає, та і це… І це – мине.

Слова мої, важкі й незрозумілі,
Та й ритм осмиканий, мов козами трава, -
Я стану вам усім, як тінь від тіні…
Неусвідомлена. Закохана. Жива.

2010р.

В таку погоду можна тільки пити.
Хмільні літа, настояні на літі,
десь там, позаду,
половіє жито,
в червінні дзвони
дзвонить пізній мак.

А я іду на спраглий гомін поля,
і серце в небі
ластівкою молить:
нехай назавжди, хай...
це – доля, доля!
і молодість вертається навспак...

Заковано луну в дереворити,
бо їй тепер не вільно половіти,
на спогади двоколірні розбита,
вона тепер німує –
просто знак.

место встречи
где сны мне не в руку
стало нечем
платить за разлуку
без ответа
словам где-то пусто
у задетых
вне-комнатных чувствах

в тихий ужас
на дно золотое
чуть поглубже
где время густое
опускаем
весеннюю шалость
отпускаем
жар-птицу и жалость

затяжными
дождями затяжки
не нужны нам
реалии, сказки
сердце дома
роятся в нём звёзды
невесомость
и уличный воздух

выедая
весеннюю мякоть
разлагает
на холод и слякоть
мнимость рая
поэзия страсти
доживает
в окраинах счастья

мы сгорели
всё так необычно
не к постели
прикована личность
к тембру речи
лицу без кавычек
сплину свечек
и силе привычек

1 Ноября 2010

Вітер.

Гуде осінній вітер, гонить хмари,
Скрипить сосна.

Далеко десь зароджується гомін,
Котрий росте і шириться довкруг,
І наближається, і набирає силу.

Враз зашуміло листя на березі,
Розгонисто гойднулося гілля,
У різні боки рвучко захиталось.
Здвигнувся стовбур дужої сосни.

Затихло.

А в лісі знову зашуміли крони.

* * *

2010.

Мовчання невимовна глибина...
Що ти таїш у неокресленій константі?
Прірву відчаю, і розпачу − сповна?..

Чи, може, безпричинну колотнечу
У черствім серці − гніву, осуду, чи зради?
Чи − влучних слів замислених предтечу?

Дитинну радість, захват, безогляд,
Усі найвищі міри щастя, разом взяті,
Коли − без слів?.. безсилий звукоряд...

Погорди образ, зверхності і пихи,
Презирства й глуму повний, погляд чванькуватий?..
Підступний занімілий поступ лиха?..

Лукавинку грайливу і легку,
Завжди із гумором, веселості принаду?..
Чи друге дно у лестощів ріку?..

Момент осяяння, прориву, розуміння
Непояснимо повного інсайту,
"Наднову" твору... творення... творіння?..

І порух вій, і погляд, до безтям'
Такий прозорий, неозорий − не сховати, −
І прозорлива ствердність в тихім: "Так..."

2010р

(а могло бути гірш)
Нині неба на гріш,
нині муза сама.
Мов до слова – зима
і порипує вірш.

(біль біліший за хміль)
Біль залишиться між
передишками слів.
У життя, що наплів,
пророста ніжно ніж.

(серця більше ніж прі)
Серце стигне – не ріж,
хай затвердне на крок,
чи заглибне в курок –
перейде на капіж.

(оживання ікон)
Нерозчесаний сон.
Так воно вже іде
між віршів і людей...
калатання те скронь,

(оримований блюз)
те замо(в)лення лю`
до останнього па,
до ковтання обав…
до краплини жалю.

(сон, як смерть, переніс)
"До" бракує, як сліз –
перелітних пташок
з переповнення в шок...
як на яблуні – тлі.

(стане неба на гріш)
Запросила на вірш
нині муза мене,
зодяглася в сумне
серце вишите з прі.

(від зорі до зорі)
Стільки світла – хоч вий.
З мушель виберу шум,
і на запах парфум
хай розходяться шви…
…………………………
…в тім затягнутім "ви"…

22 Жовтня 2010

Пси набрехали душі присутність
і позганяли безвітря трупне
з долонь перону мені на спину.
Сидить вороння і жде вовчино

причину шалу, оскалу кутність.
За ніч трипало згорає ртутність,
отутність вбрана у кров калини,
вона у ранах мене зупинить.

Пройде вокзалом на люд відчутна
і він розжалить її осудно.
Розмита, звана, забута, зимна
луною стане, моя причина...

Луни не стало, каміння в студні.
Мене так мало – пробитись груднем
у неба лоні, де серце – клином,
та пекло – скроням... за Батьківщину.

20 Жовтня 2010

плацкарт...
карт колоду розпечатавши нову
сусід розповідає
як повія й тромбоніст із похоронного оркестру
пограбували бутербродну у райцентрі
але по ходу гри стає все мовчазнішим
і на четверту партію лиш кашляє
й нервово водить оком
лівим і єдиним
бо праве і скляне
програв у третій партії

плацкарт...
карти прилипають до спітнілих рук
сусід жвавішає
вже вдруге відігравши око
наспівує і посміхається до провідниці
щоразу як вона проходить повз
і навіть каже
що як потрафить виграти грошей
то на цІле купе замовить чаю
аби побачити ще раз
золотозубу посмішку
богині у погонах

2010

Вже склалося –
по янголу на відчуття, та нічого складати,
бо сталося –
пройшла війна по вінця в тиші, рашпілем по ґратах.
І дихати,
як вірити що є за що, коли не пити – то чіплятись
за хрипле "ти",
за трупні запахи вітрів і за любов трикляту.
Куди ж мені,
відкритому листу, пропахлому у біль вчорашній?
Ні імені
від ломоти юрби, ні вогнища, де вгріється домашнє...
Чорнила тромб –
обірвані рядки, немов гілки, а серце – плаха,
цупке нутро,
хоч кіл вбивай у це осіннє голосіння птаха.
Прикований,
на погляди приречений, на їхню вкопаність і сирість.
Приховані,
вони лякають і прошиває – як не вогонь, то сіре.
Таки з`ятрю,
пів-зношений у голосних, напів – на сонці перелитий.
Мов люком – трюм,
задраю щільно, аж до крапки три – нерозуміння світу.
Весна, мов кіт,
сама гуляє по собі і відганяє тіні, де осоння клига.
Які щемкі,
які холодні продихи вірша, крізь паперову кригу.
Йому би йти,
губитися між губ метеликом нічним і розпихати
глухі кути
до гостроти – потреби ліктя, голови і дати.
Полощені,
у третіх півнях перебиті – колінні лінії знемоги.
Чи йти, чи ні,
чи залишатися в тобі моїм словам... до перемоги?
Ах, про війну...
вона замовчена, важкий діагноз – світла не впускати.
–Не промину,
прорвалась куля тільки раз в листі відкритому... солдата.

15 Жовтня 2010

рот
повний
золотих
зубів
просив
помадно
кілька
мідяків
йому
піддакувала
сива
борода
від
тютюну
пожовкла
чи
руда
чи золота як зуби
чи як мідяки медяна
у будь-якому разі
тихо й п'яно
просили милостині, милості, монет
щоб ще тихіше та п'яніше потім
піти по струнах місячної стежки
переплітаючи мотиви кроків і прикмет
тепер чи борода помадна, чи пожовклий рот
чи золота помада-сивина зубата
вони здіймають кроками пил нот
в який вслухаються на набережній патрулянти

2010

Я залишаюсь назавжди
В твоїх армованих обіймах.
І зорепадів ненадійних
Дощенту виперу сліди.
Пущу по вітру у світи
Усі непевні сподівання
І найшаленіше кохання.
Нехай… А поруч будеш ти!
Мій дальтонічний дивосвіт
Зразком усіх ідилій стане.
… Бо ж навіть папороть не в’яне,
Коли закована у лід…

Умань 2000р.

Терпляча мить – коли приховано болить.
Протерте і полатане від зносу,
тримається на тім чого вже досить –
і райських яблук, і словесної смоли.

Злі язики, ці смолоскипні гірчаки –
чужого щастя пастухи. У стійла,
женуть у пересуди грішне тіло.
А ляпасний з ланіт вогонь – такий їдкий,

блідий, мов мрець. Лапач він куль і сну їдець –
синдром набутого їдом-би-їсти.
Моє, заплакане в безлюдді, місто
ступає босоніж по битому... сердець.

О, сльози ті! Не розбереш в нічній сльоті...
Із неба кров, а кровоточать крівлі.
Такі невідоротно-очманілі
уста закутують цигарки плаз у тінь.

Здається все. Коли здається – то несе
тією тінню неминучу втрату,
настояна у пустоті, кімната
буттю, вгодованому думкою про сенс,

про серця бій, котрий лишає по собі
відбитки винні проби золотої
і дилатацію – як дім ізгою.
Коли приховано – терпливо, далебі.

1 Жовтня 2010

сонця більярдну кулю
загортає у хмар рушник
кельнер-вечір
і з маху лупить
в скроню обрію
валить з ніг
захід фарбується кров'ю
що темніє згортаючись
рана
вкривається кіркою темряви
вкривається кіркою рано

і незримі механізми ночі підносять
місяця диск хромований
над лісосмуг кучерявим волоссям
над засмаглим тілом промзони

2010

Доспіли ранні яблука в саду,
Маленькі сонечка в смарагдовому листі.
Друкує осінь повість вікову,
Нанизуючи дні немов намиста.

Кружляє вітер у п'янкім танку,
Духмяно вечір сипле роси чисті
І пахнуть яблука сховавшись у траву
Пахучо – спілі, як з мого дитинства.

2010

Мої пісні для безголосих,
Не для фанфар мої пісні.
Вони лягають на покоси
Ранковим подихом весни.

Коли коса моя гуляє
По травах у гучних луках,
І аж коли вже замовкає
У вербах одинокий птах.

Мої пісні не для поважних
Перед котрими спини гнуть,
Де бражний дух, де дух бродяжний,
Отам пісні мої живуть.

Отам, де полем ходять зорі,
Де думи думає Дніпро...
Где от берёз в росийском хоре
Белым бело, белым бело,
белым бело.

...Не завдавайте удару,
У серце тому, хто - тут...
У нього плаче гітара,
Сповита ланцями пут...

...Жива душа - перелесник,
І плоть жива - лісовик...
Він прагне Пісню донести,
Тому, хто чути не звик...

...Обравши роль менестреля,
Прийнявши шлях кобзаря -
Він переходить пустелі,
Перетинає моря...

...Той, хто душею з народу,
Свій біль вплітає у блюз:
- Молітесь, родичі, ...Богу!..
Слов`яни, я вас люблю...

Примітка до назви:
Вислів походить з євангельської легенди про зустріч Ісуса з апостолом Петром (Ісус запитав Петра: "Камо грядеші? – "Куди йдеш?"). Цитується іноді латинською мовою: quo vadis?
То ж: КУДИ йдеш?...

Кумпала Вір,
04.08.2010 року, м. Хмельницький

Коли було це?..
На весні.
Аж он кипить
Блакитне жито.
Та все ще чуються мені -
Молитви бабиного літа.

З отих червоних кольорів
Складає ніч рядки для тебе.
І стогнуть крони від плодів,
Тримаючи іще і небо.

Коли було це?..
Не питай.
З тобою в пам`яті щомиті.
Неначе в серці водограй -
Молитви Бабиного літа.

Июль. Жара. Направо не смотри.
с вокзалом слейся, к поезду прилипни
взглядом. И что не рядом, то внутри,
как перевод, - і кішка стомлена у липні

така, як стомлені назавжди очі , -
із часом вигорить. А мить – всё та же суть,
когда войдут в вагон она и он , и пр.,
задёрнут шторы, не смотря куда-нибудь.

По рельсам, как по клавишам. И муть
прилипших сотен тысяч городов
к поверхности земли - всё перевод – вони заснуть
у темряві купе, під блюзовий мотив , немов
чекають їх. Как будто ждут.

21.07.10

З виру міста несеш
Тихе плетиво ніжних симфоній.
Не лякаєшся меж,
Не боїшся нічної мари.
За собою не стеж.
Ти незмінна. Ти вся на долоні.
Ти спокійно пливеш.
Що хотілося взяти - бери.

Не шукай марно слів.
Затискаючи щастя у жмені,
Обернися востаннє.
На згадку візьми тільки сніг.
Перехожим залиш
Їхніх вулиць пісні безіменні,
Розчинивши себе
В сивім мареві дальніх доріг...

Коли з твоїх уст шалених
Ледь чутно злетить подяка,
А може то буде прокляття,
Бо ж я все одно не розчую,

Коли твої очі, вологі
Від щастя, а може від горя,
Бо як же тебе зрозуміти,
Зустрінуться знову з моїми,

Коли запанує тиша,
І знову засвітить сонце,
А може то буде місяць,
Бо звідки ж мені зараз знати,

Тоді лише я зрозумію,
Що вже тебе втратив...

Ще один лиш день
подих лиш один
залиш покинь, уже один
не побачим Париж Чигирин
захлинувшись побіжим
уже не двоє, а один
ковтаю біль, такий сумний
дикий і чужий тепер уже і сам Дніпро
забрало сонце вранішнє тепло і вже палить
сонце, а не ти...
2010р.

На пегасовой спине
Не жалей загнать коня.
Ты лети, любовь, ко мне
И застань без слов меня.

Без единой капли лжи
Упади, да на строку.
Напои натяжкой жил
Дней сердечную реку.

Не кончается на мне
Одиночества порог.
Я в забытой тишине
Ударяюсь в первый слог.

Отражаясь блеском глаз,
Угасая взрывом слез,
Повторяюсь морем раз,
Два – колюсь шипами роз.

И пенясь от суеты,
Отрываюсь. Кровь волной,
Перехлестывая рты,
Разбивается об зной

Света жаждущих сердец,
Мира длинных запятых,
Где на слово я скупец,
А по делу – нет святых.

Не по делу – поделом.
Переламывая стих,
Падает любовь со слов.
Если больно – Бог простит.

10 Июня 2010

С кожи моей недоласканной
уходит молодость,
солнышко метит красками –
дерзко сдирая сизость,
осушивая все лужи,
не слушая ни единой
мольбы льда.
Я тебя не заслуживаю –
Я тебя незаслуженно
выбросила…
Снег растаял. Смыла вода.

Если бы горько, но спать.
И не видеть глупые сны. -
Может, тогда мое сердце
пело б тихонько.
Но пробегают ножки
моей весны,
капая белой капелью
на подоконники. –
Сны не уходят, явь отбирая
и зло...зло потешаясь
над несмываемой грустью.

Я. - Ботанический сад. -
Кофе тот…Ерунда….

Все, что былое –
только нелепый плакат,
глупых курортов реклама
и жизни чужой…
солнышко кожу мою осушает – года…
как их не брать? -
ведь бесценной посылкой – и лично.
Ты напиши в мою личку
что было тогда?
Я все забыла. Так нужно
для дамы приличной.

Хочет мой нос
прикоснуться к твоим волосам…
лето рвалось из груди,
и лилось через пальцы…

Стос оправданий –
вязкий безудержный спам,
люди…разорванный круг…
гололед… не сбывается…

с кожи моей уходят твои улыбки,
нежные восклицания – все тогда!…
и остается песок …зыбкий-зыбкий,
Тот, что под снегом. Его не смыла вода…

25.02.2010

ТЬІ ОДНАЖДЬІ УЙДЕШЬ...
БУДЕТ ДОЖДЬ НА КЛАВИРЕ ПЕЧАТАТЬ
НЕНАПИСАННЬІЙ МОЙ
БЕЛЬІЙ -БЕЛЬІЙ ЛЮБИМЬІЙ СОНЕТ..

БЕЛОВЛАСАЯ НОЧЬ
ЗАТАИТСЯ НАД ВЗОРВАННОЙ ЧАКРОЙ
КАК ГОНИМІЙ БУМАЖНЬІЙ КОРВЕТ..

ТЬІ ОДНАЖДЬІ УЙДЕШЬ...

Моє сердце не бачить правди
в твоїх вчинках, в твоїх словах
але сердце все так же прагне
битись для тебе у твоїх руках
Воно залишило далеко позаду
образи, брехню і бачить воно
мрії рожеві про наше майбутнє
й лише в мрії свої вірить воно

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов

Любов зачепила струни рукою
і сердце бринить не знає спокою
Воно ладне все на світі простити
й обливаючись кров”ю все так же любити
У кожній хвилині є спогад про тебе,
у кожній мрії є місце для тебе
у мого щастя ім”я твоє
усе моє сердце тобі віддає

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов



Евчук Руслан 8 096 874 82 25

Якби колись життя інакше повернулось
Так те чого нема то може б збулось
І був би я найщасливіший на землі
Бо може б ти тоді належала мені
Якби життя колись інакше повернулось
То може б зустрічі ніколи не відбулось
І може краще було би тебе не знати
Життя розмірене розмірено долати
І в тім житті було б усе чому годилось
Та головне що там би ти мені не снилась
Я посадив би дерево, я збудував би дім
Й собі на радість сина виростив би в нім...

Життя триває і воно таке як є
Твоє окремо.Окремо і моє
Воно єдине, я іншого не знав
Та божевільний втратити боюсь
Я те чого ніколи і не мав




Евчук Руслан 8 096 874 82 25

…Суботній день, як мить, мине…
Настане ніч і ти заснеш…
І ти побачиш уві сні чарівний сон:
Горять вогні…

…І я до тебе притулюсь,
У мене є для тебе блюз…
Таке буває з нами тільки на весні…

…Чарівний сон…
Чарівна ніч…
Чарівний блюз
І чарівні вогні…
Моя любове, не промов до мене «Ні…»

…Поміж дзвіниць, мостів і площ,
Блукає ніч, а з нею дощ…
Чиїсь сліди танцюють кола на воді,
На зло біді…

…А я шепчу тобі «люблю…»
І віддаю тобі свій блюз…
І в нас з тобою все, як вперше, як тоді…

…Чарівний сон…
Чарівна ніч…
Чарівний блюз
І чарівні вогні…
Моя любове, не промов до мене «Ні…»

Кумпала Вір, 28-30.03.2010 року,
м. Хмельницький

Осіння туга без вина п’янить,
Дощем у вікна темні заглядає,
Сльозою на щоці моїй бринить,
Холодним вітром серце зігріває.
Ніч прийде принесе пітьму,
Яка заповнить вщент мою кімнату
І лиш тоді я з острахом збагну,
Що знов самотня буду зимувати.

2009р.

Заснуло врешті місто,
Заснули тисячі доріг.
Зминаю циферблата тісто –
Спинився часу біг.

В моїх очах немає сну.
У грудях зупинилось серце.
Мене залишили одну,
І я розбилася мов скельце.

я сон у човен тихо покладу
і хвилю відгорну руками
щоб утопити у глибинах моря
нічного марева печаль холодну

повиснуть мокро руки вздовж
німого тіла що забуло дотик
густою фарбою стікатиме по них
змертвіла синява води морської

заплаче вечір заголосить вітер
і я сльозами сумно заридаю
щоби наповнити велику хвилю
яка нарешті сон важкий утопить

і стане тихо і сухим камінням
заблиснуть очі спокоєм порожнім
самотня чайка зазирне у вічі
німим питанням — ти тепер щаслива?

Таке солодке забуття
Серед піни у теплій ванні.
Уже немає вороття,
Немає сліз. Нема зітхання.

Багряна піна на воді,
І пар на стінах осідає...
Течуть краплини теж самі,
Сумні, як я...
і засинають.

Образа тиха ворухнулась,
І десь затихла у пітьмі.
Я все забула. Все минулось.
...густа самотність у вікні...

2010

Знаєш, милий, ти мені не треба.
Вирву з серця спогади свої...
Я буду дивитись тільки в небо,
Проживу життя насамоті.

Та не сама! В житті знайду я щастя,
Й радістю з тобою поділюсь!
Тільки... Цим ділитися не вдасться.
Хіба тільки гірко посміхнусь.

Ну а ти... Шукай, чого ти прагнеш!
Я кохала, але ти не мій.
Може, ти без мене те досягнеш,
Те, що так хотів, коханий мій.

І коли ти йтимеш по дорозі,
І в обличчя вдарить буревій,
То згадай, що я би був з тобою,
але - пізно. Ти тепер не мій.

2010

…Мамо, ниспошли мені блюз…
Мамо, знай, я більше не п`ю…
Мамо, блюз про Душу мою…

…Мамо, скільки я помирав?..
Мамо, значить, ще не пора…
Мамо, лий на мене з відра…

…Мамо, я не Бах і не Сор…
Мамо, я не смерть і не мор…
Мамо, я – в мажорі мінор…

…Мамо, най воскресне Ісус…
Мамо, най проснеться Дажбог…
Мамо, ця вода нам на двох…

…Мамо, я у кожній з цих струн…
Мамо, я у кожній з цих трун…
Мамо, зрозумій мою гру…

…Мамо, я помру уві сні…
Мамо, буде дощ, буде сніг…
Мамо, вигрій Душу мені…

…Мамо, ниспошли мені блюз…
Мамо, ниспошли мені звук…
Мамо, слухай Душу живу…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 08-12.03.2010 р.

…Коні летять, ніби стріли, незораним степом,
Коні долають ріку, вкриту повінню, вплав…
В кожному з нас, українці, дрімає Мазепа…
В кожному з нас, характерники, снить Святослав…

…Коні в галопі стирають підкови дощенту,
Стрімко летять, розвіваючи грив білих шовк…
В кожному з нас, українці мої, суть Шевченко,
В кожного з наших, арійці мої, Хведір Вовк…

…Коні вкривають незораний степ, ніби хмара,
В чвалі стрімкому втираючи вітер у кров…
В кожному з нас, побратими, суть Родові чари,
В кожному з нас, характерники, Божа любов!

…Коні летять, обміряючи обшир вітрами -
Ці - вороні, ці - булані, а ці - по краях…
В кожному з нас, українці мої, мріє Рама,
В кожному з нас, українці мої, ти і я…

Кумпала Вір,
12.03.2010 року - 06.03.2012 року
м. Хмельницький

Стынет поцелуй на моих губах,
Поцелуй любви страстью весь пропах.
Страстью неземной, но увы, былой,
Стынет поцелуй, как прошедший зной.

Холодность его обжигает грудь,
Хочется опять все назад вернуть.
И судьбе назло удержать тепло,
Что с тобой, как сон, навсегда ушло.
2008

Я завагітніла думками,
І третю ніч уже не сплю.
Хвилини тягнуться роками,
Ковтаю біль, мовчу, терплю.

Я завагітніла думками,
І вийшла заміж за життя.
А навесні попід зірками
Я народила почуття...

Я завагітніла думками...



09.03.2010р.

Сперва — о мелочах, о главном напоследок
мы помолчим: без риска обещаний.
Твой сигаретный дым прозрачен и неедок,
а голос диктора твой новый путь вещает.
Да, проживем и так, о лучшем вспоминая,
не ожидая встреч, банальных лишних слов.
И только этот миг мы, нет, не променяем
на веру зыбкую в "до-гробную" любовь.
И знали мы, что тихое прощанье
нам станет оправданьем. (Вот капризно
внутри состава снова пропищали
привыкшие к движенью механизмы).
Не докурил. Бросаешь сигарету
и смотришь мне в глаза. Нет, не бери
моей руки — в заложницы ответа.
(Вот семафор предупредительно горит).
Езжай. Молчи. На все мне хватит силы,
а против грусти — памяти о нас.
Последний контур: тихо поезд синий —
в туман, в туман. Пустой перрон. Одна.
Как хорошо, что тишина и холод,
что можно нехотя уйти от них
большим вокзальным чужелюдным холлом,
сквозь проходя таких, как я, одних.
Вернуться к прежней жизни. И подарков,
снов, фотографий не боясь твоих...
где молча перейдешь разлуки арку,
воспоминанья разделяешь на двоих.
Нет горьких слез, упреков, нет истерик.
За меру счастья благодарна, что сполна
мне заменила прежние потери.
Не потеряю больше — ведь одна.

(Для тебе, у день народження)

…Люба Зоре моя,
В нашій хаті траплялося різне:
І колючі дощі, і хурделиці сніжних завій…
Насували на нас круки-хмари, свинцеві і грізні,
І траплялося так – починався зі сліз ранок твій…

…Але в Бога є час, а в поєднаних долею – віра…
Знову в наше вікно заглядається Зірка ясна…
Я співаю тобі, забавляється піснею ліра…
Хтось спитає, чому? А тому, що навколо – весна!...

…Люба Зоре моя,
В нашій хаті траплялось усяке:
І колючі вітри, і задухи пекельних пустель…
Але ми віджили, і наснаги у нас не забракло,
І у тебе в очах не згасає грайлива пастель…

…Бо Творець має час, бо в поєднаних долею – вічність…
Знов за нашим вікном примостилася Зірка ясна…
Теплий березень наш розпочався в холодному січні…
Хтось спитає, чому?... А тому, що навколо – весна…

Кумпала Вір,
01-03.03.2010 року,
м. Хмельницький

В такт качнулись тихо шторы,
осеняя твой уход...
По-привычке, так же тихо,
соскользнул с коленей кот.
Страшно. Недоумеваю.
Медленно идет чета:
то ли кот тебя уводит,
то ли ты ведешь кота...
Сквозь звенящее молчанье
только горьких мыслей шквал.
Говорю себе в утеху:
— Кот о подлости не знал
1990

Загостювалася зима,
Сновидою у полі ходить,
Приборкує і знов здійма
Снігів патлатих хороводи.
Кружляє віхолою скрізь,
Зникає в безвісті печальній...
Пірнути б їй у неба вись!
Та жаль, не там її причали.
Зими подвійний пірует
Так вправно паморочив простір,
Зими жіночий силует
Зникав... Весна просилась в гості...

Молюсь на глаза твои, полные меда,
на брови, где грусть сединой залегла.
Молюсь, чтоб под их крылатые своды
поменьше стекалась тревожная мгла.

Молюсь на слова, даже те, что без смысла.
Молюсь на молчанье, на искренний вздох.
На смех твой молюсь и репризы артиста,
на шуточки, где неизбежен подвох.

Молюсь на задумчивость и на драчливость.
Молюсь на мальчишество, на сарказм.
На быстро иссякшую лорда учтивость
и страстность, переходящую в спазм.

Молюсь на походку идущего ярко.
Молюсь на случайную встречу в пути.
Молюсь на далекую светлую арку,
куда неизбежно должны мы войти.

Молюсь на последнее наше свиданье,
на вектор судьбы, что сквозь сердце прошел.
Не веришь? Не новое слышишь преданье?
Молюсь о неверующем всей душой.

2002

Осінь.
Осінь тихо підкралась до мене,
Осінь в мріях,думках,почуттях.
І вмирає все буйство зелене
У гілках,у траві,у словах.

Пролилися краплинами сльози
По землі,побудинкам,щокам.
Дощ все змиє,а перші морози
Не дадуть вже промовить вустам.

Ще хвилина,година,ще днина
І замре все в холодній імлі.
І опустяться втомлені крила,
Ляже сніг на душі й на землі.

Пишу тобі листа. Читай і слухай.
Читай рядки. А слухай – між рядками.
Цей лист – промінчик на шляху до злуки.
Цей лист летить голубкою між нами.

У твої очі сині заглядаю,
Банальні рими сиплються в рядки.
Лист недописаний голубкою літає...
Та не іде голубка до руки.

Пишу листа. Пишу вже, чуєш, вкотре?
Я шепочу листа, я шепочу...
А ти листи скидаєш у непотріб.
І я з непотребом до кошика лечу.

Моїми сокровенними думками
Живитиметься міль!.. Укриє пил.
Читав рядки і слухав між рядками...
Почути у тебе не стало сил.

2009

Кого из женщин имя в полутьме
Произнесешь с улыбкою прощанья,
Когда приблизишься к пожизненной зиме
На праведной границе угасанья?
Там, верные, они, как песен песнь,
Любви заветом лик умоют милый
Твой… Чтобы ты воскрес
Пред собственной разверзнутой могилой.
Чтобы еще при жизни ощутил,
Что каждая была тебе женою.
И чтоб у кромки тьмы хватило сил
Собою стать и встретиться с собою.

2008

Надолго так еще не уезжал.
Так далеко еще ни разу не был.
Хотя б волна о скучный мой причал
Разбила быль, застывшую, как небыль.

В разлуке пользы нет — один урон:
Ведь просто можно ждать и не дождаться.
Ненужный опыта при опыте урок:
Присутствовать на нем и не нуждаться.

И образ твой — сплошная неба даль
И высь сплошная — головокруженье.
Такая плата и такая дань —
Высматривать до рези и до жжения…

Когда же боль, ударясь о предел,
Назад летит прозрачно-светлым эхом,
Я слышу, что ты ехать не хотел
И сам не знаешь, почему уехал.

2008

Я вже тобою перехвОріла,
і вже хвороба відмира.
І час із свистом одноколірно
летить крізь мене, бо діра —
де дихала душа.
Пропаща!
Але жива. Німа але,
Діра в душі — безмовна паща.
Лікую справжнє і мале.
Я перехворіла смертельно,
смертельно вижила.
І край!
Крізь отвір в грудях крізь пекельний
видніше ниньки буде рай.