Сьогодні брат мій – то холод зимової ночі,
сестри – ручка і трохи чорнил.
Якими, як завжди, я хочу,
вознести те – що тягне лише до глибин.

Я думав ніч мою душу очистить,
візьме до зірок й спопелить десь у них.
Випалить, і без жодних інтриг,
зірве з шиї рабства намисто,
зроблене із думок цих важких.

Та як завжди, лиш паперу і Богу я сповідаюсь,
Руки в чорнилі – то причастя моє.
Рукописи не горять – тому нехай це все зберігають,
А я йду слухати Був’є…

Ці рядки пише не голова і не руки,
Вони виринають звідкись з глибин.
Їх ніч із зорями бере на поруки, хоче забрати до своїх вершин.

Вони народжені збитим ритмом серця,
що давно вже не є просто насос.
Коли добре йому- грудях тепло, воно ніби сміється ,
Коли ж ні - тиск і лютий мороз.

Це мене завжди дивувало, невже нема чим зайнятись йому,
у мене у тілі так крові багато,
а воно - вступає із мозком в війну!

Крізь часу пелену, серед звичних в житті ситуацій,
Я чекатиму там, позаду, поміж знайомих нам декорацій.
Декорації створені мною, занадто реальними для мене ж були.
Це ж насправді прояви волі,
Які виставу свою так і не віднайшли.

Я спогадом стану бентежним, і вітром що все пронесе,
Ключем до воріт, та, напевно, манежних,
Срібною кулею, що потрапила, трохи нижче аніж плече

І поллється із рани не кров, а лиш туга,
Руки знову мандраж пробере,
На обличчі усмішка , а на серці напруга.
От що буде коли ти згадаєш мене !

А гра ж забудеться, важливий результат!
Сказав колись відомий коуч журналісту.
Так тож футбол, ну а у вас театр
І режисеру зовсім не до формалізму.
Він мучить, мучиться, не їсть, не спить.
Він хоче обійняти те що не обнімеш.
І якщо Муза усміхнеться хоч на мить,
То звісно Глорія прийме в свої обійми!.
Ну а акторам і актрисам що?
Вони як пластилін, чи фарба, може глина?
Та ні – це нерви, сльози, біль і ще
Постійні сумніви і самота глибинна.
Вони, як діти, хочуть гратися в життя,
Як вчили метри, професОри і колеги.
Життя на сцені – чорно біле в них шиття -
Жага червоного та Альфи і Омеги.
Вони всі зіткані із комплексів і слів,
Із нот, із такту, сумнівів і злості…
А заздрість їх, із кольорових снів
В буденність висипається, мов кості…
Буває боляче, але ця біль різдвяна!
Хто не пройшов її, той не створив чудес!
І кожна ваша роль для вас вона остання,
І кожна ваша роль це благодать Небес!!!
Якосьтак 29.01.2020 р. ЮВ

Як цвіт кульбаби, буйний вітер нас розніс.
Не повернути весняних емоцій.
Це ніби йти сліпому у дрімучий ліс.
Невідомість висить на кожнім кроці.

Оте, що долею написано тобі
Не перепишеш, пізно вже писати.
І не веди з собою марно боротьби.
Для чого ці в душі німі дебати?

Багаття не розпалиш після довгих злив.
Обходь мене, прошу, щоб я не звикла.
І не шукай тепер торішнього мотив.
Я іскра не твоя. Даремний виклик.

Потанцюємо разом, тобі я простягую руку.
Чуєш серце моє, що забилось на кінчиках
пальців?
А твій подих у кóсах моїх, і мелодії звуки
П'янко ллються, і ми пливемо у повільному танці.

Ніби крила метелика вії ховають тремтячі
Палахтіння вогню у очах, що донині гасила
У зневажливій усмішці так, щоби ти не побачив.
Та уста наші поряд , і більше мовчати не сила.

Пригорнуло тобі до щоки мою скроню магнітом.
Натягнулось незвичне мовчання струною
тривожно,
А думки невагомі летять, як пушинки за вітром,
Й безупинно дзвенять про одне: я без тебе не
можу!

Розлився хмуро сум у синій висі
Де захід сонця миттю відгорів,
І на сосні високій , як на списі
Тонким окрайцем місяць заяскрів.
Примовк холодний вітер, ледве диха,
За обрій круглі хмари попливли,
A прùлісок сосновий здався диким
Німим відбитком чорної скали.
І ліхтарі не люблять цих окраїн -
Що третій , може , тільки й засвітив,
Але чомусь так тускло і так тьмяно,
Ще більше стало суму й темноти.
..
Така ця довга ніч - ніяк не спиться,
І день мені на поміч не спішить,
Чи задуми розкласти по полицях-
Що зовсім викинуть , що , може перешить,
І зрозуміть , що пізно , а що рано,
Про що й забути маюся давно.
..
Із дня вчорашнього замість води , в стакані
Не випите , як сум , сухе вино.
А місяць ось заглянув до кімнати,
Встромився краєм в раму у вікні,
І світить мені тихо й винувато
В думки , хоч ні про що , але сумні.
04.02.2022.

Білі коси ще чеше зима,
Розвіває їх вітер північний.
Поодинці...Нас разом нема.
Лиш гривасті думки пряде січень.

Білі коси ще чеше зима.
В'ється спомин кохання в хуртечі.
Де ж горіння сердечне? Катма.
Стукотіло ж у грудях....І втеча...

Білі коси ще чеше зима,
На ялині погасла гірлянда
Залишивши слабкий післясмак...
У зими запорошені слайди.

Сніжинок біле птаство закружляло.
І що йому до тих стосунків,
Які вже не горять, а шепчуть мляво,
І чути дзвін розлуки лунко.

У білих сукнях лиш дерева мріють,
Весну усміхнену чекають.
Лягають на папір холодні рими,
Морозом обіймають каву.

Сніжинок біле птаство розлетілось,
Заплуталось на мить у віях.
Блукають ще кохання краплі в тінях,
І що ж зима серцям навіє?

За ніч листя, на стежку постелене, вітром скуйовдилось.
Ще недавно палаюча крона заплутала синь.
Убрання золоте липа скинула, й дивиться з подивом
На оголений стан, що останній листок обтрусив .

Сум, знайомий такий, він поміж павутини захований,
Затухає вогонь під ногами, забитий дощем.
Заливається щиглик відлунням із літнього гомону,
Про кохання співає, а пісня печаллю тече.

Не боли мені, пізнє жадання, що осінь залишила.
В білосніжній зимі аритмія дощу пропаде.
І думки у рядки повлягаються знову притишено.
Що боліло - зніміє, й залишиться місце пусте

Твій, зимо, мокрий сніг, як суму щем:
Метелики, намочені дощем,
Кружляють важко, падаючи вниз,
Іх помах так обтяжено провис,
Бо легкості бувалої катма.
Їм вітру у польоті не спіймать.
Вони летять, летять на мокрий слід,
І тануть, не торкнувшись до землі.
Стікає крапля важко з білих крил
У темну воду, що мороз накрив
Слюдою, ніби зім'ятим крилом
Метелика, убитого теплом.

Рахую на щоках краплини свіжі,
Але туманом спомин завихрив:
Про те, коли тобі писала вІрші
Із недолугих дієслівних рим.

Нелегко мабуть все тепер забути,
Згадається , бува, на самоті
Як у дощем намочені етюди
Ти птахою осінньою влетів.

Таким ось вільним яструбом строкатим,
Що не зігріє, надто вже швидкі
У нього крила.
Та й чи вмів кохати,
Розбещений теплом чужих кутків?

Рахую краплі на щоці. Холодить
Безбарвний день нав'язливим дощем.
То що було, всього лише пригода?
Чи порцеляна, що розбилась вщент?
11.2022.

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Слова терпіли в летаргічнім сні.
Так сталось, що німі гуляють досі тіні,
Не в змозі вигнати минуле, ні.

Нав'язливо сплітались застарілі ночі,
Безсонням рухали сліпі думки.
Ці тіні смутку знову розкривали очі,
В яких мигтіли втомлені роки.

Хоч в зоряній вуалі темінь ночі неба,
І місяць свічку запалив сповна.
Чи проберемося через глибоку дебру,
Коли глухі всі клаптики вікна.

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Твоє мовчання гупало в мені.
Надовго затаїлась ця душевна міна,
Що часом вибухала без вини.

                        І
Не вигадую того ніколи,
що і нині у серці таю,
ну, хіба-що, оту... не мою,
із якою то лісом, то полем
вирушали до синьої школи
у забутому нині гаю.
Даленіє моє незабутнє,
неповторне, веселе й сумне,
що за мить уві сні промайне
із минулого у каламуті –
у щасливе і світле майбутнє,
де немає її і мене.

                        ІІ
Є пророки у рідному краї,
та якщо випадає мені
досягати у далі ясні,
то із того, що не забуваю,
нічогісінько не уявляю...
ну, хіба-що...
                        на мить...
                                                уві сні
ще іду, але не поспішаю
із дитячого табору-раю
у герої, але... на війні.
Може й можна таке уявити,
що Бандера – це, нібито, я,
коли йду не любити, а бити
в Україні кацапа-бандита,
що на раші – єхидна сім’я.
Залишаю у цій іпостасі,
що висвічує десь на межі,
незабутні мої міражі,
бо не випало грішному щастя.
Розійшлися у просторі й часі
як у морі вітрила чужі.

                        ІІІ
А тепер за межею сторіччя
укривають дороги мої
терени і густі пирії,
та зоріють небесні і віщі
незабутні веселі обличчя
і зажурені очі її,
за якими не варто тужити...
...............................................
можна бути, і все-таки, жити,
і на це вистачає снаги.
Та коли я не маю ваги
і за це мене слід укусити,
не дивуюся... то єзуїти –
окаянні мої вороги.

12.2023

Я б до тебе пішла, та боюся високих трав.
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому .

Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо закрили хмари.
Я б зігріла тебе, як мене ти колись зігрів.
Я б шукала дорогу, та знаю–шукати марно.

А тому поливаю надію дощем з долонь.
Ти її посадив, й обіцяв, що вона заквітне.
– А як довго чекати? - питала тобі вдогонь
– Ти, кохана, чекай, коли прийде минуле літо...
08.2023.

Душевна втіха: він на світі є.
Шар на деревах знову наростає.
(І дивувались, певно б, давні таври)
Холоне чай, пригіркло монпасьє.

Безглузда втіха: ми ж як дві гори,
І не зустрінемось, хоча й хотіли б.
Журба тепер розлилася чорнилом.
Самотні крають серце вечори.

Фальшива втіха - віртуальний світ.
Літала ж безтурботно, як метелик.
Його ж торкнуло слово, мов чепелик.
Болить реально, досі ще болить.

Десь у якомусь кутку
згаслих почуттів
Я ревную його
як раніше, хоч це і смішно.
Згірклі бажання як тінь,
і такі пусті.
Вирву зІм'ятий лист
щоб спалити, й побачу пісню.

Не заспівати її,
бо зламався гриф,
І обірваних струн,
як бувало, не натягнути .
Я пам'ятаю про те,
хто її створив,
Кинув мовчки до ніг,
і залишив, ще непочуту.

В нотному стані ключі
загубили ряд.
Жменя струшених нот
розгубила своє звучання.
Полум'я перебере
звуки пісняра.
Сміхом скерцо його
запалає в мені востаннє.



Слухати:

https://m.youtube.com/watch?v=CPXZvG0ihGw

Мені неждано присок ти залишив.
Не гріє, перетлілий, та на мить
Буває, затріщить жарина в тиші,
А схочеш пригасити- заболить .

Тьмяніє ватра. Як би відвернути
Скоріше з місця, де сіріє згар.
Не хочу класти в нього й крихти труту,
Не хочу знов заводити дзиґар,

В якому перетягнута пружина
Колись, як подих, тамувала час.
Розкручуватись малася ж невпинно,
Секунди крапали , тому і жар погас.

А подих вітром став. Задме, бувало,
Мою іскрину в твій осінній сум .
Сама не знаю, то жага чи жало,
Тому назад у присок віднесу.

Зажурений перон, неначе пустка,
Хоч гамірно навкруг і шумно.
Ще кілька діб тому, мов сонця згусток,
Радів. Чому ж тепер так сумно?

Не врівноважити тривогу бумом.
Ця благодать лиш тілу, звісно.
А для душі б тепла живлющий струмінь.
Любові сяйво й більше б кисню.

Зажурений перон і паралелі...
Ніхто про це тоді не відав.
Злиняло все, мов фарби акварелі,
Але ж вона ще досі вірить.

Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
І ні сліду від нього. Та, може, насниться коли.
А я все ще не вірю у те, що розлука- то правда.
Та ніяк не насмілюся серцю сказать- відболи .

Ця коротка рулада із болю- забутий мотив.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
Ніби кров із лиця, на якому намарно знайти
І краплину того, в чому бачили запал і знаду.

Та допоки болить, довгий вечір не зможе приспати
Ослабіле бажання злітати у вись до зірок.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
Між ріллею і небом застигло зніміле зеро.

І ні сліду рум'янцю- холодне безлисте гіллЯ
На заграві викреслює руни, надії заради
Обіч сірого лугу, що нам гобелен вистеляв.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.

Тепло твоїх долонь – яке воно на дотик?
Солодкість твоїх вуст – яка вона на смак?
Незнаних відчуттів щільнішають пустоти
опуклістю повнот відкладених в жінках,
які
[не те, що я]
несуться догоджати,
бо ж твій прихильний стан потрібно заслужить,
бо ж тих, хто заслужив, ти щедришся кохати,
а я,
ну що там я,
мені нехай болить.

Які ті кольори, що бачать твої очі?
Який той виднокрай, що надить твій політ?
Протягнута рука, відштовхнута охоче
крізь простір учува твоєї шкіри лід,
який
[мабуть мені]
призначений невмисно,
бо недостойна я у відповідь тепла,
бо недостойна я. Не заслужила. Звісно.
З усіх можливих дій лиш серце віддала.

27.11.23

Телоніус Монк - це темно-зелене,
смарагдові пальми Гогена.

Колтрейн - сліплячі жовті фари,
Ван Гога сонячні фарби.

Пульсуючий Морріконе -
Матісса «Танець» червоний.

Кейт Джаррет, нАскрізними прошитий нотами, -
Марчук наш з картинами «пльонтаними».

Вбираю, всмоктую, бачу:
відлуння прихованих значень,
страждань, поривань, докорів…
Увага! Лунає Чик Коріа.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Світанок котить сонячну монету,
Блищить у небі, та не зігріває.
І на тонкім гіллі тремтять ранети,
Фатально листя падає у вали.

Хоч вітер з вереснем у дудку грають,
А ми нарізно - вистуджені роси.
Акорди ностальгійні чути арфи,
І світлу ніжність поглинає осінь.

Думок сум'яття хлипає в мінорі,
Та не проходить туга стільки років.
Знов падають ранети у покорі.
Назустріч поспіши, не міряй кроки.

Фата-Моргана іншою буває –
cherche la fam... а я кажу, – мерсі,
не Роза, не Лілея, а Sisi
принцесою ці заводі лишає.

Запам’ятаю небо, і прибій,
і гавані затишні і надійні,
де я була в ілюзії твоїй,
але одне одному необхідні.

Я бігаю по хвилях... на бігу,
виконуючи ритуальний танець,
та не міняю пана на слугу...
шукай мене, літаючий голландець.

Твої надії на морському дні.
А я... А я полину по Дунаю
у незабутні вечори і дні,
куди не я... «А’ROSA» повертає,
роняючи блукаючі вогні
у течію минаючого раю.

До берега причалює «A’ROSA»
картиною зі сну чи дежавю
і йокнуло у серці як заноза –
упізнаю не Музу нічию,
а Розу... із поезії і прози.
У небі, наче, інший зодіак,
та нам не розминутися ніяк...
бо я на рейді... сушею гуляю
і серце б’ється, а душа співає,
і тьохкає, і мліє, позаяк
не дерев’яна... і надію має,
що я уже не турок, а козак...
................................................
Стоїть «A’ROSA MIA» на причалі –
уже летюча... і її, мабуть,
я проводжаю у далеку путь,
а всі мої надії і печалі
за нею у майбутнє попливуть
з минулого, яке було недавно
на нашому короткому віку
і щезне течією у ріку,
а хвилі часу лагідно і плавно
зітруть сліди на вогкому піску
і цю занозу, що не відпускає,
але щезає десь у далині,
а я один стою на мілині...
скупу сльозу свою не утираю,
бо он вона хустинкою махає
і, може, усміхається мені.

11/23

Не об’єднають гору із горою
ніякі осі й полюси Землі,
як іноді у голубій імлі
за піною далекого прибою,
поєднані уявою живою
за обріями часу, кораблі.
Але буває, миті однієї,
ще виринає у нічній порі
із марева на видимій горі
роковане побачення з тією,
що промайнула образом лілеї
у зодіаку нашої зорі.
І досі є чого душі зоріти
до ранку на околиці села,
де ружею колючою цвіла
тоді єдина у моєму світі...
зів’яли у розлуці жовті квіти,
аби вона не вічною була.

11.2023

Слова сліпі, тавровані тобою
У дощ, що перекреслив всі надії.
То ж не було хвилини супокою,
Хилились хризантем промоклі вії.

І падолист, і вітер, і печалі -
Усе змішалось у гіркім коктейлі
Зів'яли восени колишні чари.
І сльози дощові котились в темінь.

Хоч ночі вишивались фіолетом,
І дні минали у бурхливім скерцо,
Слова застрягли холодом стилета
Крізь обладунки трепетного серця.

У твоєму житті я був гостем незваним.
Ти чекала когось. Не мене.
Защеміло в душі, а чому — я не знаю
І не знатиму вже.

У безодні очей віддзеркалення неба...
Може, радість? Та ні, швидше біль.
Задивлявся у них, остовпівши смиренно
Й говорити не міг.

Час тягнувся змією нестерпно повільно,
Споглядав я цей світ, наче сон,
Де не бачив людей, лиш якісь механізми,
Що снували кругом.

Все змінилось не раз з того часу в природі.
Будували і нищили міст.
То чому ще болить — зрозуміти не можу.
Я — непроханий гість?..



11.06.2014

Дорога дорога дорога.
Години секунди літа.
Позаду уже всі тривоги,
Попереду нові міста.
Десь там капучіно чекає,
Десь там світять зорі вночі.
І вечір десь ранок стрічає
І спати летять стрибунці.
Ще літо теплить і світає.
Ще роси траву не сріблять.
А коси любов заплітає
І коси в покосах дзвенять.
Раніше уже вечоріє,
Свіжішає шепіт дубрав.
І листя тихенько жовтіє
А день вже коротшим знов став.
Та все ж попереду ждуть очі...
І сірі, зелені… твої…
А також можливо і ночі
Любові.. кохання… пісні…

Не лоскочи словами знову душу,
Мов пухом облетілої тополі.
Нічого говорити я не мушу,
Не залишилось зерен у стодолі.

Осінній подих проникає в шпарки,
Спустошені думки від прохолоди.
До берега давно прип'ята барка,
Стара дорога в брусах і колодах.

Не лоскочи незрячими словами.
Чи варто ворушити пріле сіно?
На небосхилі вечора заграва,
А від вогню повисла кіпоть тліну.

Минає літо, спека догорає.
Проходить все щасливе і сумне.
Тьмяніє небо, сонце охололо.
А далі що? — Відомо нам, на жаль.

Давно пора збирати урожай.
Наш вибір? Може, вирішила доля?
Та я змирився. Думка лиш про те
Чи є любов між нами, чи немає...

Не чути вже відлуння голосів
І ніч не та — не видно зорепаду,
А місяць розірвало на шматки.

Схолонув дотик ніжної руки...
Минуло все, лишилося позаду,
Зламався рай під ношею гріхів.



06.08.2023

Голубінь небесна мріє...
Ні хмарини, ні билини.
Сонце сяє, чуть дрімає.
Там високо на драбині
Всілось з ранку, не злізає.
Може вечора чекає.
Потім скотиться за обрій
І розкаже казок рій.
Про країну тихих мрій.
Про кохання, про любов.
Про садок вишневий знов…
Про бджолиний рай і рій
Про колодязь у дворі
Про забави дітвори…
Стане добре на душі…
Ну а потім знов світанок
Добрий день, бо добрий – ранок.

Тебе чекаю, осене жадана!
В тобі про мене - кожен ясний день.
В один з таких, колись, мене не стане.
Та скільки раз ще листя опаде?

Ти не близька, ще довго бути спеці ,
Про це вночі шепочуть цвіркуни.
Хоч теплий став туманом білим втерся,
Але мене не звабив, не зманив.

Чомусь своїм буянням літо тисне-
Так швидко барви змінює зело!
Та жду, що заспокоїть золотиста
В своїх обіймах лагідним теплом .

Дощем легким мені обличчя вмиє,
І прожене утому відпочить,
Ще блисне павутинням, щоб у сні я
Вплела між струн очікувану мить.

08.2022.

Рушає серпень з міста невблаганно,
Потроху блякне літнє розмаїття,
Хоч сонцю легко землю ще зігріти,
Й багато на политих клумбах квітів,
А то і спека заведе в оману:
Мовляв, дарма сумуєш, ось же літо!

Та вечір ближче. На газонах роси,
І зорі низько, на будівлях ніби,
А з хмари сяйво, як шматочок німбу.
Чи ангел примостився, і хотів би
На дах злетіти з неба, та і досі
Чекає там на вітряні повіви?

Як звіяло ж посріблений очіпок,
То зникло диво, бо яскравий місяць
Вчепився збоку в сиву хмару міцно,
Й схиливши лоба, дивиться на місто,
Як на гарячий ще від спеки зліпок
З бетону й скла, та блискітками мітить
Кав'ярень розфарбовані навіси .

Каштанів їжаки розкрила осінь
І кидає плоди в алеї з листям.
Посипались рясні небесні роси,
Промокло горобини вже намисто.

Сльота у душу зазира волого,
Насуплені хмаринні темні брови.
Журба гірка, мов ллється із пролога,
Розмита сумом-негіддю дорога.

Я ж вириваюсь з пазурів осінніх,
Хоч боротьба, звичайно, має ризик.
І пронесу любов свою крізь сірість,
Душа у сонячній засяє ризі.

Збігає час, його тоненька цівочка
Рудого кварцу, що тече секундами
Спадає м'яко, а у серце цілиться
І тихо ранить фразами забутими.

Як лоскіт хвилі, чи крило метелика
Годинник шелестів піском відміряним.
Ти жартував, що то два наших келихи
Міняються бажаннями і мріями.

Лягли піщинки в жменю нескінченності,
Завмерла дюна в захід пофарбована.
Зі скла здимаю я пилинки ревносно
Й перевернувши, келиха наповнюю.

За туманами літа, настояними чебрецями,
Де полоще свої босі ноги нещадний світанок
Коли ніч відступає, спаливши бажання безтямні,
День настане.

За кружляючим листям, що осінь розносить по саду,
Де і вітер хмільний від осипаних яблук червоних,
Опускається небо на землю дощем зорепаду
Та й в долоні.

За снігами пустими, де шлях між заметами стерто,
І закутались тіні у іній ранковим морозом,
Щось в долоні мої упаде й запече так нестерпно.
Мабуть, сльози.

Та як березень знову до чорного сніг зацілує,
Сонце в краплях обізветься піснею голосною,
Захолоджені з ночі долоні свої простягну я
За весною.

Своє минуле торочу по нитці,
Немов картате ткане полотно:
Щось заніміло, щось і досі тисне,
А щось і досі бродить, як вино

І довгими мотаю вечорами
Клубочки дум із різних торочок.
О, з'їла міль! Чи то сердечна рана?
Та все ж міцна та тканка. Поки що .

Де сонячне і світле- то дитинство.
М'які ниткИ, як мамина рука.
А далі- чорне. Зрада досі тисне,
Забута майже, а чомусь щемка.

Червоне- то любов, немов у пісні.
Змотала, а вона ще пломенить.
Всього було в житті, клубки ті різні.
А вечори все довші восени.

Щось втратила, яскравий звично штрих
Дощем розмило й висушило вітром,
І спалах райдуги з пейзажу зник,
Залишився відбиток непомітний.

Малюю вечір, а по ньому- ніч.
Не бачу, як пробуджуються бруньки ,
З чохлів зимових лізуть навсебіч.
Весни немає на моїх малюнках.

В густу щетину із тоненьких трав,
У золото розквітлого кизилу,
У білих лебедів, у синій став-
У все налито чорного акрилу.

Між тубами шукаю кольорів,
Знайти б хоч невеликого зі сріблом,
Щоб місяць, як уповні, заяскрів,
А від зірОк і чорне небо зблідло,

ЗасИніло по краю, й потекли б
З його палітри фарби невеселі,
Відкрили сяйво теплої охри,
Де в плетеному з променів фотелі
Гойднеться ранок в залишках жури.

Не ті слова сказав. Чи є її провина?
І жниво...спрага... У душі - кипить.
Його вже профіль ледь-ледь димно виринає,
Свою розлука тягне тихо нить.

Ще й літо додає гарячого напою.
Спекотний день у роздумах січе.
Химерною стернею ноги коле поле,
Але ж від себе, звісно, не втечеш.

У різних вимірах? На власних попелищах.
Димить іще у снах його ім'я.
Блукає він і щось шукає на узвишші.
Внизу - шипить дорога, мов змія.

ІЩезають по одному давні друзі.
Літа не виграються у лото,
та я ще розраховую на сто...
і тисячу ночей служити Музі,
бо це уже не те, що у Союзі,
якого не витримує ніхто.
І, може, то вона наворожила,
триматися тієї із доріг,
де, нібито, ще є один за всіх
в поезії... але лукава сила
фантазії мої похоронила
у пам’яті сучасників моїх.

ІІРіка життя не оминає мулу,
який не висихає, і тому
своє болото ми ще не забули.
Оглянуся, буває, у минуле
і, ніби, пам’ятати є кому,
якби про мене іншого почули
у самвидаві іншої доби...
і є кому жалітися так само,
і червоніти чорними ночами,
гадаючи, – а що, якби? Аби...
аби ми повернули юні роки
і не дивились на чотири боки,
а прямували до своїх джерел,
коли були обідрані і босі,
та не ридали всує... бо і досі,
куди не подивися – новосел,
куди не плюнь – кацап або орел,
кіно і німці, юди й малороси...
і ось... остання серія на носі,
якої не побачив Оруел.

ІІІМиритися – немає ані сили,
ані причини зайвої нема,
бо де мене по світу не носило,
усе одно бере мене на крила
душа, що зачекалася сама...
...............................................
Зорять із фото паперові друзі,
яких у мене час відвоював.
Одна даліє, завдяки спокусі
лишитися і догодити Музі,
але... її обурює Майдан,
непійманий Бандера-отаман...
аби не сумувати, я сміюся, –
О! Де ті оригамі між отав?
і, пійманий у відчаї і тузі,
журу своєї юності порвав.

07.2023

І де ти? Де? З'явився в дощ - і вже немає.
Плакучі верби розрослись нівроку.
Якби ти знав тоді, як я тебе кохаю,
Але, на жаль, лиш віддалялись кроки.

Самотність лезом гострим - і ятрять порізи.
Орошені солоною сльозою.
То ж від дощу майбутнього стрімкі ескізи.
Не відкривали очі тихі зорі.

Здається, я була у непролазнім лісі,
А сонце одягалось в світлу ризу.
Я терла листя медоносної меліси
І прикладала, де душі порізи.

Мені приснився вірш- тобі зізнання,
Мені- прозріння. Бігли джерелом
Його рядки, губились в часі раннім.
Наснила я сама собі кохання,
І то воно, мабуть, моє останнє ,
Все сіяне весною - відцвіло,
А все придумане- розсипалось, як скло,
Розбите безнадією чекання.

Проснулась, і розбіглися слова,
Заплутались рядки, як в травах вітер ,
Та присмак сну і досі зігрівав,
І ще натягнута бажання тятива,
Бо ти мене, напевно, цілував
У тому сні, який безжально витер
Червневий ранок.
Залишками літер
З того вірша пишу : " зачарував".

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
Твій вечір простягає теплі руки,
І сутінки прядуть свій знаний кужіль,
Мов скреготом, в житті моїм, по бруку.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
У тебе ще світанків ціле поле.
Я виполю з душі той білий кукіль,
Що тягне живо соки, п*є із волі.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
Твоє кохання полум'я вже лиже.
І припікає гАряче облуда,
Я по вогню не побіжу на лижвах.

Звичайно, не свята, гріхів доволі.
Важка чуттєво-розумова брама.
Довіку вже у просторі юдолі,
Не клич мене, не клич, прийду...думками.

її пальці шалено скачуть,
виграють у пістрявому ритмі.
— як не ноти ми, хто ми, Боже,
у вогкому серпня повітрі?

збита музою аплікатура
у глибокому пьяно-блюзі.
— Боже, останній ґудзик
до ґнота її аркебузи!

і в шаленому русі точок,
зосереджених в силуети,
ніжним доторком крапає дощ
— кап —
на її браслетик.

чи то марю я, чи причáїв
і ковтнув забагато лиха,
"Боже, пробач!" - У відча́ї.
— ти залишиш
на цій
щоці
доторк
терпкого
літа?

10.VI.MMXXIIIp.

Сьогодні знов дощить, немовби плаче небо.
У нас не рандеву, а зустріч просто так.
Далекі чи близькі? — Не знаю і не треба...
Самотні дві душі. Самотні ми, однак.

З думками про своє дощ лиє все сильніше,
Змиває біль, журбу, провину, смуток, страх.
Намокли — то пусте, від цього нам не гірше,
Бо жевріє любов у теплих ще серцях.

І знаю — в цей момент зітхаєш не про мене,
Як знаєш ти, що я із іншою в думках.
Та зараз тільки ми, над нами сіра стеля.
Навколо ні душі. Навколо все ніяк...

Спонтанно якось так ми стали, наче рідні
В компанії дощу й безлюдних, мокрих площ.
Я дякую тобі! Пробач за божевілля!
Усе це — почуття... і клятий літній дощ.



03.06.2023

Тихий вечір. Весняний парк.
Теплий вітер голубив листя.
Ми зустрілися просто так,
Щоб втекти від нудного міста.

Наче ель, день стікав за схил,
Догорав золотим промінням.
Він не знав чи нам стане сил
Не поринути в божевілля.

Ми сплелися в обіймах і
Геть забули про все на світі.
Розтопились, як в склянці лід
Та раділи життю, мов діти.

І тоді я лише збагнув,
Що немає гріха в любові,
Що не слово - найбільша суть
У звичайній людській розмові.

У прощанні біди нема,
Тільки прикрість маленька, звісно...
Шум коліс та вогні від фар
І мелодія AC/DC.



30.05.2023

Як не пнися, а дійдеш до точки,
та не перелізеш перелаз
і не перший, а останній раз
у свої улюблені куточки,
де без тебе проминає час.

Де ми в цьому світі не бували,
наче перелітні журавлі,
а якщо подумати.. то мало
живемо, аби не забували
нас хоча би на своїй землі.

Живемо... і тихо, обережно,
так, аби подалі від біди
невідомо де, коли, куди,
і кудою... ідемо за межі...
сайту інтернетної мережі,
замітаючи свої сліди.

04.2023

ІОсь-ось і я почую тулумбас
на фініші земної веремії
відлуннями і віри, і надії,
і божої любові... плине час
і невмолимо віддаляє нас
від кожної урочої події,
і наближає... віру – буде мир,
і є надія – буде перемога,
бо є любов і сила духу Бога –
як і було, і буде до тих пір,
допоки є до недосяжних зір
у кожного його одна дорога.

ІІЖиття не повертається назад
ані в кінці, ані на повороті...
зупинки є, але душа із плоті
не поспішає вирватися в ад
або у рай... бо їй іще охота
як і раніше бачити ясну
за обріями пору весняну
і сині небеса у позолоті,
коли сіяє сонце угорі,
зоріє день і знову до зорі
кує зозуля на високій ноті.

ІІІУсе це розтає у далині...
у пам’яті – лише окремі дні
і миті, як неповторимі віхи
удачі, щастя, успіху, утіхи...
................................................
а є лише оглядини одні
як вічна данина самотині,
коли душі буває не до сміху
у покаянні... у часи нічні,
коли перепадає на горіхи
за те, що не убитий на війні.

03.2023

Вчорашнє «Дякую» упало на асфальт
Сьогодні зранку,
Щоб стати чорнотою чорних шпальт
Ще до світанку.

Вчорашнє «Дякую». Чиїм воно було,
Що за водою
Пішло і стало на крило
Над суєтою?

Чом не злетіло, не зірвалось стрімко з уст
У синій простір?
Чом не припало до душі комусь,
Не стало гостем?

Розіпнуте на струнах чорних шпальт,
Розбите друком,
Вчорашнє слово, те, що впало на асфальт,
Чи стане звуком?

12.01.2023