За народними мотивами

Если любишь – забудь,
А не можешь – прости,
Колдовская любовь коротка…
Разрывается грудь,
Разбежались пути,
Лишь метели, бураны, снега…

А. Мотыка

***

Пустка, пустка в усьому –
В серці, в душі, в житті.
Без тебе немає дому,
Тиша – гучніше грому,
Я ж так благав: «Не йди!»

Нема відради, нема спокою,
Морозить Сонце в спекотний день,
Вже нам не бути удвох з тобою,
Вже не співати удвох пісень!

Тріпочуть марно безсилі крила,
Підняти в Небо не хочуть знов…
Не вабить жодна дівчина мила,
Пішла з тобою навік Любов!

Як обіцяли багато очі,
А потім - в пустку, мов у труну:
«Співати разом я більш не хочу,
Тобі я серце не поверну!»

Жадана, Люба, Життя Заграва,
Чому жартуєш жорстоко ти!?
Ти наче мавка, а я – забава,
Я все забуду, лише прийди!

Пустка, пустка в усьому –
В серці, в душі, в житті…
Без тебе немає дому,
Тиша – гучніше грому,
Я ж так благав: «Не йди!»

Переспів тексту польського танго
«Skrwawione serce»

Skrwawione serce, zdeptane w tłumie,
O poniewierce zapomnieć umie.
Ja jeszcze czekam
I kocham, choć z daleka,
Bo wiem, ze przyjdzie czas,
Gdy uścisk znów połączy nas.

Muzyka: Fanny Gordon
Slowa: Walery Jastrzebiec

1932

***

Я так багато хотів сказати,
Бажав сказати про любов,
Та я мовчу, бо я не можу знати,
Чи не сміятимешся ти ізнов….

Слова кохання стали мов закляті:
Сховались раптом, чи кудись втекли…
Я так страждаю, тебе прохаю,
Лише оце послухай ти:

Кривавлять серце байдужі очі,
Зневагу серце забути хоче…
І я чекаю,
Здалека я кохаю,
Я вірю, прийде час –
Обійми знов з’єднають нас!

Кохання дарувала, наче милість,
Воно жило лиш кілька днів…
Здається часом, що все наснилось,
Неначе казку хтось розповів…
І ти пішла, свою забрала милість,
Сум за тобою лине вже за край…
Забрала душу, страждати мушу,
Лише, благаю - пам’ятай:

Кривавлять серце байдужі очі,
Зневагу серце забути хоче…
І я чекаю,
Здалека я кохаю,
Я знаю, прийде час –
Обійми знов з’єднають нас!

Дисципліна торжествує:
В школі головний - Дзвінок,
Слоненя в кутку нудьгує,
Бо не вивчило урок!

Мавпяча весела зграя
Скаче "задом набакир",
Звіреня якесь ридає,
Не впізнати, що за звір!

"Два по два" це скільки буде?
Бегемотик, поміркуй! -
Стало тихо враз усюди -
Починай, малюк, рахуй!"

Чорна дошка - "рахувалка",
Дуже важко міркувать,
Мавпа тицяє шпаргалку,
На шпаргалці цифра "п'ять"!

Сунув учень палець в "ротик",
"Не підказуйте, "братва!" -
Вірно скаже Бегемотик
Скільки буде "два по два!"

Десь у світах

Ми прагнемо Кохання,
Ми від Кохання тікаємо…
Любов обертається на
Ненависть ,
Рай стає пеклом…

Іо Саві, Східний мислитель

***

«Ти – полонений,
ти – вояк хоробрий,
Ти на Володарку дивитися посмів
Закоханими дикими очима…
Тяжку провину спокутуєш ти
Рабом у ланцюгах,
невільником безправним…

Негідний раб, насмілився ти знов
закохано на мене подивитись…
За це страшне блюзнірство
ти помреш!

А втім я передумала:
Тебе
до мене на побачення
притягнуть…» -

«Не хочу радощів я
рабського кохання» -

«Відмовився, ну що ж,
ти можеш обирати:хх
Чи Кат,
чи Двері Старовинні,
Які ведуть в Світи
Смертельно Небезпечні…

Пішов, пішов,
Негідник непокірний,
Бунтівник зухвалий!

Тоді я залишаю
Королівство,
Зрікаюся Вінця,
Йду слідом за тобою.
Від мене не втечеш
Ніколи і нізащо!

Ми разом будемо:
Твоє
Кохання
Із моїм
Коханням
Об’єднаю я!"

Ти пробач мені,
Вовче,
що так пізно
я до тебе прийшла
у чаклунські ліси…
Позносила, розбила
чобітки я
залізні,
Серце плаче на тлі
чарівної,
лісової краси.

Бачу пустку і тлін -
то проекція власних
печалей,
Так, як Мауглі,
брата духовного,
в теплих краях,
Тут, в морозних лісах...

Молоком годувала,
навчала мене
Сіра Зграя,
Як боротись,
змагатись,
долати свій страх.

Знов до Зграї
візьми,
я з тобою порину
у Зиму,
Буду рвати і гризти
прапорці
нескінченних
Облав…
Хай повернуться
Юні,
Хай Дикі
повернуться
Сили!

Знов до Зграї
візьми,
Доброти,
я молю,
Не Позбав!

Ілюзії сновидінь

Сновидіння - надпотужна
містична сила...

***

Сон,
фіолетові сутінки,
холод мене знерухомів…
Не ворушусь, а лечу я
Низько - низенько,
мов крокодил з анекдоту…

Пейзаж химерний - пустка, напівтемрява,
пляж,
мабуть для тюленів…

Куди пролітаю, навіщо – не знаю,
не знаю…

У брилі, прозорого, льоду -
Дівчина,
молоденька,
згорнулась калачиком,

очі
заплющила карі
( і звідки мені це відомо?).

Поруч дві брили льоду,
поруч два зледенілих
фрагмента,
чужих половинок уламки…
Поруч ми, поруч,
Пліч-о-пліч -
якесь тепло життєдайне
мене зігріває поволі,
в долонях моїх,
вже гарячих,
рука дівоча маленька
теж зігрівається ніжна,
тепло навзаєм навіває…

Теплом наших тіл,
наших душ відігрітих,
єднаємось в таїнстві дивнім,
ні слова, ні погляду навіть
нам не потрібно,
щасливим…

Ось поруч йдемо в темінь ночі,
у фіолетові хвилі,
пульсують вони,
огортають
нас ніжністю
лагідно, тихо.

Ані морозу, ні льоду -
ми з дівчиною обігрілись
в гарячих обіймах духовних,
готові отак вічно разом
іти в невідоме пліч-о-пліч.

Аж ось –
знов один у дорозі,
а дівчину
сила байдужа,
примхлива печаль сновидіння,
кудись в невідоме відносить…

Не хочеться прокидатись,
втрачаю я спалах надії.
Миттєве я щастя втрачаю.
А дівчина та, що наснилась,
чи бачила те, що я бачив?
Вона у житті, у реальнім,
Існує?
Сумує за мною?

Не знаю, не знаю,
не знаю…

Сподіваюсь!

Ми гуляли з Коханою в місячну ніч,
В тихих вуличках – сутінки сині…
У прадавніх церков дивний вираз облич:
Видавались суворо-живими…
Перед Ликом Небес
Половинці своїй
В кожній церкві складали Присягу…
Тиха служба у Вічне закоханих Мрій
Дарувала Кохання і Благо.

В дальнім Храмі
від скверни
звільнялися сни,
Грішні образи ледь
клубочились…
І співали неголосно серцем
вони,
Щиро каялись, щиро
молились…
Для нечистих Високе Причастя
гряде,
Заповітні з’являються
Сходи,
Повний Місяць усіх огортає,
веде,
До Небес темні душі
відходять…
…………………………………

Зі Стежини Добра
не звернемо й на мить,
Геть, нікчемні
спокуси-шуліки!
Тільки – Лагідний Шлюб,
тільки Неба Блакить,
І Любов, і Кохання
Навіки!

Є затишна втіха
у лагідних снах –
Вогонь світлячками
літає,
Палають жаринки
у ніжних руках,
Та опіків зовсім
Немає…

Розпечена лава,
розпечена кров,
І спокою серце
не знає,

Жаринка – кохання,
вуглинка-любов,
Не ранять вони –
зігрівають…

Як чиста Любов
і правдива вона –
Тих пристрасть ніколи
не спалить:
Закоханих
ніжно
поглине сповна,
Врятує від смутку,
печалі…

А хто під запоною
лагідних слів
Ховає
души лицемірство,
Той спалить життя,
наче зовсім не жив,
І душу загубить
блюзнірством…

Напівбезумний речетатив


Чіт чи Лишка,
Лишка чи Чіт,
Кіт чи Мишка,
Мишка чи Кіт?

***

«Дайте мені отрути –
Отруїти його…
Дайте мені привороту –
Присушити його,
Дайте мені сміливості –
Кинутись у вир,
Так буде краще усім…

Приворот,
Сміливість,
Отрута –
Чіт чи Лишка,
Лишка чи Чіт,
Кіт чи Мишка,
Мишка чи Кіт?

Чарівні подаруйте
Квіти,
Щоб вдихнути –
Усе забути,
Вир
За «дужками»
Залишити…

Буду без пам’яті
Походжати
байраками,
Між гілок,
Промовляти
Пересохлими губами:
«Приворот-отрута,
Отрута-приворот,
Чіт чи Лишка,
Лишка чи Чіт?
Кріт чи Мишка,
Мишка чи Кріт?»

Сама не буду розуміти,
Ні поволі,
Ні зненацька,
Що за РЕП читаю
Чудернацький.

А люди теж
нічого не зрозуміють
довкола,
Гадатимуть, що то усе –
«По Приколу».

« А Хлопець?» -

«Не страждає він,
Бо не знає
про мене нічого.
Це я
жити не можу
без нього!»
…………………….

«Приворот-отрута,
Отрута-приворот,
Чіт чи Лишка,
Лишка чи Чіт?
Кріт чи Мишка,
Мишка чи Кріт?"

2019 рік

Затьмарюють привиди
Знаки кохання…
Любов забирають з обіймів
Твоїх:
Приречена
в хмарах розтанути
зрання …
Тримай її руки
в долонях своїх!

Миттєвостей щастя
не руш, не руйнуй –
Вона
самозречно кохала…
Цілуй її руки,
нестямно цілуй,
Цього
не буває замало…

У всесвіті двоє,
на жаль,
розминулись…
Пропала кохана,
не знайдеш ніде!
Враз пальці тендітні
чола доторкнулись -
І біль забирають,
лікують
тебе!

Жовтіє, впадає
на землю розмай,
Ще руки
Вона простягає…
Цілуй Її пальці,
в екстазі вмирай,
Замало
цього не буває!

В Кохання націлено
сонячне жало,
Кохана виборює
право своє:
В повітрі,
п’янкому від пристрасті
шалу,
Вона, наостанок,
для тебе живе!

Між хмарами
спалахи гаснуть душі,
І пустка
випалює груди…
Повітрям,
п’янким від кохання,
диши!
Вже скоро
нічого не буде…

Коли вночі розтулиш очі
І заговориш, як китайський тамагочі,
То буде знак, що годі пити так,
Щоб залишалась Аква Віта
Наполовину у реторті недопита
Алхімік справжній лише той, хто вся
І все завжди доводить до кінця

Нестерпний сморід трансмутацій
За едельвейси ліпший, як уранці
Ти з апарата маєш еліксир
А як не дай боже його здобути
Нам заборонить Папа, у час скрути
Підемо у хрестовий, у похід
В нічний кіоск через підземний перехід

Є вірний спосіб, щоб не спитись, друже
Ввімкнути рок і перейматися не дуже
Про екзистенцію свого буття
Коли ж його вже геть не стане,
Чорти галантно мовлять: «Прошу, пане»
Тоді я теж, на чемності гаразд,
Скажу: «До пекла тільки після вас...»

І буде свято
Життя прекрасне, не сумуй
Безсмертя й злато
То таке, аби не зов’ялий ху...

Ми часто
не усвідомлюємо небезпеку
власного необережного
слова…

***

Вони були молоді,
юні були
і прекрасні…
Вона жартувала з хлопцем,
Часто брала на кпини…
Він все сприймав покірно,
якось сказав, що -
«годі»,
більше терпіти не може.

Вона легковажно сміялась:
"Кохання до мене позбутись
не здатен ніхто на світі..."

Він посміхнувся сумно,
Очі його золотисті
колір вбирали ночі,
сяйво в очах згасало -
зорі вмирали в небі…
Він почуття позбувся,
наче в собі зламав щось...

Вона закричала:
«Не треба,
більше такого ніколи…» -
Пізно, занадто пізно…

Сили дійшли до краю,
"перегорів" хлопчина,
вмерло нараз
кохання.


Не легковажте, не грайте
Інших людей почуттями.

Фантасмагорія


Любовне нездоров’я
розірвало мозок,
Страждання –
хвороблива насолода,
Муки –
злої негоди
пестощі …

***


У хащах здичавілого саду
чорніють
лахміття одягу на гілках,
Клапті душі на землі, наче листя,
розкидані...
Демони - душежерці,
Злижуть, висмокчуть, вигризуть
клаптики
до останього,
навіть уривків спогадів
не залишать.

Треба поспішати,
зовсім без душі лишатись не можна:
інакше, навіщо усі страждання…

Зелень,
зелень серед колючок,
серед гострого гілля…
Кров руда
на
трави-квіти капає,
омиває, ферментує,
перетворює на страшний
трунок.

Коханий любить,
дбає,
але
не полишає родину,
не засилає сватів …

Скривавлені руки мнуть зілля,
любовна хвороба розриває мозок:
«Не засватана, не пошлюблена».

На власній крові
замішане зілля,
втілить у дійсність
моє безумство:
Невдячного здолаю,
зв’яжу його неволею…

Собі сама
сватів зашлю
чарами…

Цілуватиму себе – його
вустами,
Пестити себе
буду – руками його…
Змушу
піти з родини,
пошлюбити мене,
А потім,
занапастивши
грішну душу свою,
хоч у прірву…
…………………………………

Хто
блукає
Занедбаним садом? -
Я,
Обіруч
Із
Власним Божевіллям…

Задзеркалля

Задзеркалля,
Страшніше
за пекельне провалля -
Нескінченні
терпіння його та
чекання,
Кожне серце,
кожну душу,
наче пристріт,
Оберне
Навиворіт!

............

Задзеркалля
видається
жаданим
тим,
для кого воно,
Як для Кота
Сметана!

***

Привид

Стоїть на перехресті
Привид,
Цей Привид
нікого не кривить,
Нікому не робить
кривди,
Для кривди
навіть не шукає
привід.

У Привида
добра душа,
А міг би і налякати
не на жарт!

Уривок з містичної поеми «Предтечі»

Виривай залишки совісті
із корінням,
інакше…

«Техніка виживання у Темних Світах»

***

Куди? – Сюди… Кому? – Тобі…
Крізь брудну кайму
проступають лише ці слова,
Надзвичайно Впливовий Чоловік
Заціпенів.
Конверта сяк-так
Розірвав…

Колір обличчя
змінювався
від червоного до білого…

Викотився перстень
із печаткою:
череп, у зубах – ніж
(надії облиш)…

Очиці спалахують колючими
Промінцями
(зійшлися кінці з кінцями?)…
Годинник вицокує
бравурний( похоронний?)
ритм
у стилі проклять, а може –
молит -
ов...

Щоб ти був
здо -
ров!…

«Ти – наш, ти – наш,
Наш, наш,
аш,
ш-ш-ш -
Ти!

Не можна зло
безконтрольно лити,
Зневажив
усі чорні ліміти.
Боїшся, закляк?
Згадай цей Знак –
Символ заручин зі Злом-Божевіллям,
Символ Кари за Чорне Свавілля!»

Кабінет заблоковано,
Через щілини ллється кров,
Чорно-червона імла,
Тіла
пливуть,
вирок несуть:
«Ти нас убив, стратив, спалив,
Поза Чорним Законом став,
Тебе
Син Зла
Прокляв!»…

Зуби скрегочуть,
Чухатись хочуть,
Полюбляють, коли
себе
Об когось
Гострять,

Раз по п’ять, по 50,
По 125…

На
Владо -
тримача,
гарчать,
Розрива -
Ють...
Бенкетує Лють.


Вранці знайшли
у сховку банківському,
Застиглу, мов кисіль,
Кров безрадісну.
Звідусіль накопиченіі гроші -
еквівалент печалі,
При денному світлі
Черепами
Стали…

Лише таку валюту
приймає
Збродня - війна...
Це ( що давно вже не тайна) -

Звичайна
Грошова
Сировина!

..............

Не будь лихим -
Зазнаєш
Злам...

Не зли
Злом
своїм
Сили Зла!

Він

«Феєрверків ламалися
стріли,
Бал буяв і здригався
палац,
Ми з тобою раптово
зустрілись,
Наче блискавка вразила
нас.
Оповитий тремкою
журбою
Бачу страх у прекрасних
очах,
Милуватимусь мовчки
тобою,
Поцілую лише
у думках…»

Вона

«Безперервний жахливий
неспокій
У болючі обійми
горне:
Обіцянки свої та
зароки
Я порушу і знищу
себе.
Заклинаю – іди
якнайшвидше,
І жахливу біду
відведи…
Мій найкращій і мій
наймиліший,
Пожалій і залиш
назавжди!»
…………………………

Феєрверки завзято
буяли,
Від мазурки здригався
палац…
В різні боки
наосліп
тікали,
І чутки
полювали на нас.

Була Любов, нічого більш не знаю,
Міцне було Кохання і терпке,
Була Любов, яку не пам'ятаю,
Було Кохання чисте і палке.

Не Кохання, якась ейфорія,
Зупинити себе не зумів:
Покохати ще раз і не мріяв,
Диво-Дівчину врешті зустрів.

Плин життя зможу знову відчути,
Та за рогом чаїться біда:
Може зраджу Кохання забуте,
Як Дівчині цілунок віддам.

***

Була Любов, нічого більш не знаю,
Міцне було Кохання і терпке,
Була Любов, яку не пам'ятаю,
Було Кохання чисте і палке.


2020 рік

Я вбила його, точніше пам’ять
про нього,
а ще точніше – реакцію
емоціональну
на жорстокі спогади.

Я пам’ятаю :
бачу і чую,
але не відкликаються душа і серце.

Хіба цікаво дивитись
на картинку, що на фантику
від цукерки,
на красеня
з обгортки мила?

Душі тремтіння вистигло,
застудилось,
від холоду вмерло,
відлетіло…

Дивитись, сприймати,
але
не відчувати…
Хіба турбувати можуть
комашиний хітин, риб’яча луска,
шкіра зміїна -
справжня суть принад кохання
(майже так, як у казках,
коли
золото
перетворюється на вуглинки?)…

Оце і означає –
не любити,
по справжньому
забути,
порвати залежності
пута,
вільною бути…

Не треба
ховати жахіття спогадів
у саркофаг
кам’яний,
залізний,
бо звлоки* минулого,
розкладаючись,
зірвуть кришку врешті решт,
знову повстане
пам’ять-упириця,
живомертва дівиця,
потойбічна креш**…

Тільки відверто, тільки відкрито,
щоб не ступило нечисте копито
куди не треба (куди треба – теж).

Пам’ятаю, пам’ятатиму,
та незворушно подивлюся
на
картинку-фантик,
на
красеня з мила обгортки,
на
шкіру зміїну,
на
риб’ячу луску…

Не лякає завірюха,
негода:
свобода
від упириці-пам’яті,
подолає
будь-яку заметіль…

Відтоді і дотіль
за свободу платити треба.

Плата,
це -
думки нав’язливі,
сумнівів миті:
А якщо випаде покохати ізнов,
зустріти щиру нову любов,
чи не здаватимуться раптом
краса,
почуття,
трепетне серцебиття
відразу,
з перших хвилин,
купкою перлин
фальшивих:

фантиком - красенем,
обгорткою мильною,
зміїною лускою,
риб’ячою шкірою,
Ще й комашиним
хітином!?

................

* Останки

** Обідок,кришталь

2019 рік

Ще вчора були разом, а зараз ти йдеш,
з часом - пошкодуєш, не сумнівайся.
Як жорстоко ти сказала: «прощавай»,
пригадай той час, коли ми були
щасливі разом .

Скажи,
чи ти колись любила? –
Ти не здатна кохати,
вмієш лише
прикликати горе,
спричиняти біль…

Тобі, одначе, потрібно,
щоб любили тебе,
і ти не знайдеш того,
хто тебе покохає
ніде, ніколи…

Пожалкуєш іще не раз,
що від кохання щирого
геть пішла,
жодний кар’єрний успіх
не подарує тепла живого…

Я буду любити доти,
доки вистачить сил
у мого кохання,
але,
якщо ти отямишся навіть,
то вже запізно буде -
не живе щасливо той,
хто не любить нікого.

Скажи,
чи ти колись любила? –
Ти не здатна кохати,
вмієш лише
прикликати горе,
спричиняти біль…

Скажи, чи ти любила когось?
… ти любила когось?
…любила колись?

2019 рік

Нарешті наснився нам про кохання сон,
обом одночасно…
Здавалось би – із сну не виходьте,
радійте, живіть (чи спить) щасливо…

Тоді чому нас непокоїть реальність,
чому уповаємо на милість минулого?
Чому благаємо про подальші солодкі сни?
Чому плекаємо химерні надії на
Любов-Привід, на Кохання-Сновиду?
Чому нами керують виключно злі спогади?
Все це – через камлання древньої шаманки
на їм’я – Підступ-Кохання-Зрада-Любов…

Ми сподіваємось створити казкові шати
на примарний бал-маскарад,
пошити їх з веселкового
мерехтіння химерних мрій.

Маримо,
що сни стануть, нарешті,
реальністю…

А якщо Реальність, в свою чергу,
обернеться на Сон,
Кошмарний!?

Примовкли дзвони у ночі
церковні,
Ледь чутно теплий вечір
позітхнув,
Бурштиновий великий
Місяць вповні
Серпанком золотим
будинок огорнув.

Ось випливає
в місячному сяйві
Зелений дах -
зелений мармелад,
Русяві коси у дівчатка
надзвичайні,
Оспівані у безлічі
балад.

Яскравий Місяць
відбивається у плесі,
Зірки, мов голки,
роблять вишиття,
Сон чарівний
насниться хай Принцесі,
В якому мрії
втілились в життя.

Верлібр

Не кохайте
занадто палко,
Не кохайте
занадто міцно
І занадто солодко
теж,
Адже боги
не вміють кохати,
Особливо боги
кохання...

Заздрять закоханим
боги
І від заздрості
дуже схожі
На демонів
боги стають

І заздрять,
І заздрять,
І заздрять!

*
Воля пекельного
бога
кохання,
Заздрісного
У пекельній заздрості,
злого,
Наче вихор
льодяний,
Терзає,
крутить,
У прірву космічну
несе...

Можна все
і не можна нічого,
Не можна нічого
і можна все...

Що було – те було… Із твоєї руки
Проростало зерно урожаєм гірким.
Чи на нього дивись, а чи очі закрий:
Все одно урожай до зерняточка твій.
Сіяв те, що хотів. Все, що виросло -треш,
І нове не зросте, поки це не збереш.
Я не та, що була. Я – згоріла дотла.
Не знайдеш у мені ні любові, ні зла.
Бо рубав ти з плеча. Бо ти грався вогнем.
І байдуже було, що межу перетнем.
Ти мене спопелив. Ось така ця межа.
Все згоріло дотла. І тепер я – чужа.
Вже мій біль – то не ти. А твій дім - то не я.
Ти вже більше не мій. Я уже не твоя.
Об каміння своє, наче майстер ножів,
Кригу тисячі лез ти в мені нагострив.
Не марнуй більш на мене даремних зусиль:
Моїх ран не пече твоя вроджена сіль.
Я вітаю тебе, майстре в’їдливих слів:
Крижану Галатею із мене створив.
Зберемо врожаї. Буде поле пустим.
Розійшлися шляхи. Кожен піде своїм.
Не відродимо ми погорілі мости.
Бо померла любов - і немає мети.

Що таке – ідеальні стосунки?

Хто оцей ідеал змалював?

Є окремі абстрактні рисунки,

А конкретики – кіт наридав

(«Кіт наплакав» - це явно замало,

«Наридав» - теж нема ідеалу).


Як подерта у котика шкурка!

Киця Мурочка чосу дає!

«Це не Мурка - справжнісінька «урка».

Це – морока і щастя моє!»

(Мо’ для Котика й сірої Мурки

Саме це – ідеальні стосунки?)


«Ідеалом» хворіють когорти

ніжних та бідолашних сердець.

Ідеал – щось на кшталт горизонту:

Ось він, ось! А підійдеш – капець!

(Ідеал хоч не просто знайти,

Наполегливо йди до мети).


Леді й рицар… письмова ухвала

(Мабуть їм допоміг божий дар):

«В шлюбі часточка є ідеалу,

Шлюб – найкращій для нас ідеал!

(В нас – биття одночасне сердець,

Ідеал хай шукає чернець!)»


2019 рік

Вступ


Легенький, ледь відчутний
подих ночі,
Пустує місяць, в небі виграва,
Дерева щось замріяно
шепочуть,
Ховає древнє капище
трава…

Жінка

- Благаю, милосердна берегиня,
Пробач нещасну грішницю,
прости,
Нехай душа дитини не загине,
Мене
у пекло треба потягти.

Дочка тобі сповідувалась,
Знаю про сховане
святилище
в імлі,
І серце материнське
підказало
Куди іти
і о якій порі…

Карає совість наче
гостра криця,
Душа палає, у вогні горить,
Від світу відреклася,
я – чорниця!
Та спокою нема
в монастирі.

Молилась я хресту,
читала руни,
кровиночці сторожею
була…

Дитині зашморгом стягнула
серце юне,
Та ще й вузлом подвійним
затягла.

«Чимало сліз я ще даремно
зроню,
Не чуєш ти, не слухаєш мене…
Не можна панича кохати,
доню,
До того ж в нього
наречена є!»

Вона усе терпіла і страждала,
А біль зростав нестерпно
кожну мить,
Якась нечиста сила підказала
Безжально наречену
отруїть.

Благаю, порятуй
дівочу душу,
Це я горіти у геєні
мушу.

Берегиня

Зітхнула тяжко Берегиня Біла:
- Тримайся, не втрачай даремно сили,
Караєшся і тяжко ти страждаєш,
Та про дочку багато що не знаєш...

Ціною злочину всі пута розірвати…
Вона нікого вбити не могла
І вбивцею не захотіла стати
Пекельне зілля випила сама…

Вся почорніла, впала в чорнім лісі,
Коханий, без доріг, поміж дерев
Знайшов свою єдину на узліссі,
Розкрив обійми
й разом з нею вмер.

Зустрілися за роковим порогом,
Тяжким стражданням досягли мети,
Поміж світами ллється їх дорога,
І боги відступились і чорти.

Ти ще не вповні гріх
спокутувала,
У монастир…
молись…
І час не гай!
А як нахлине спогадів
навала.
До мене теж, хоч зрідка,
завітай.

Епілог

Ще пил не влігся понад
битим шляхом,
І вечір ще не огорнув село,
А на святилище
напівпрозорим
птахом
Сріблясте світло
лагідно лягло…

… Ледь – ледь поворухнулось
листя сонне
І голос невловимий
промовля:
- Вже до спасіння щезли
перепони
І дихає з полегкістю
земля…

З циклу

"Сум'яття сновидінь"

«Отак мені за моє добро:
сором,
поголос, кпини!
Не хочу бачити його, він – винний,
він в усьому винний!
Він зрадив – осоружний, злий,
нехай впаде у чорторий!»

Ранок – сажотрус…
сенс життя
у густому відчаї
загруз,
чорнота поглинає барви,
суне
вечір зневір’я,
мрій рожевих – обгоріле пір’я!
Звалився якийсь чудернацький сон...
чи сон
химерніше може бути
за дійсність?

Може, ще й як! Насувається мряка
з мряк…
«Зрадник, трафив би його
шляк!
Посміхається Він –
слабну, як встати з колін?
Як скинути зашморг,
куди тікати,
як почуттів колишніх
ланцюги розірвати?
Щось Він белькоче,
посміхається…
Слухати не хочу!» -

«Випадково на дівчину сторонню
подивився, випадково.
Чесне слово!» -
«Геть з перед моїх очей
(гнів – це гріх і поганий порадник)!
Зрадник!» -

«Присягаюся, випадково накинув оком!» -
«Це боляче, це жорстоко,
вже не подивишся так ні на кого!
Не будуть ніколи
дівки
милуватись тобою,
ось тобі, в очі твої,
кислотою!»

(Звідки ця кислота в сновидіння
припхалась?)

Дівчина аж затрусилась,
перелякалась.
«Жах! Я ж ніколи… навіть не думала…
Яка кислота!?
Я не жорстока!
Я не та, що
око
вирве…»

Струмочки стікали з обличчя,
немов дощова вода
по ринві.
Лице – неушкоджене,
очі – сині,
вони не брехали,
вони – невинні!

Невинні!
Невинні!
Невинні!


Щезло раптом усе.

Голоси?
Чиї?

«Наче перелякалась…
Це ми, це ревнощі твої.
Пробач, здається,
трішечки загрались!
Прокидайся,
з хлопцем,
не барись,
швидше
помирись!
Не гай часу!
На все добре!

До наступного разу!"

Славний Килим - самоліт,
зовсім це не вертоліт,
Килиму бракує крил,
він ніякий гвинтокрил!

Красень-килим дуже звик,
Що на ньому Чарівник!
Пролітає серед хмар
Вище сварок, вище чвар!

Чарівник могутній зранку
До Софійки, до Іванка
Завітав у гості радо,
Обіцяв їм "чоколяду".

Полетів, аж вітер віє,
Вуса - повітряні змії,
У повітрі ся звивають,
Морозиво обіцяють!

І Софійка, і Іванко
Ціну знають обіцянкам,
Обіцянкам знають ціну,
Хоч вони такі красиві!

"Чарівник, ти ж не корова,
Ти тримати мусиш слово,
Враз на вуса - дві бляшанки,
За цацянки-обіцянки!"

ніжність моя тобі

ніжність твоя в мені

не поспішай із «так»

і не почуєш «ні»

разом поміж краплин

ані сухі ні мокрі

стишився часоплин

кришиться меч дамоклів

Кохання келих
був гіркотою налитий
ущерть,
ще не кінець: хоч мука,
та не смерть.

Кришталь потьмянів,
у складі скла – лише свинець;
і вже не гірко, вже ніяк,
і це – кінець!

В обіймах наших
нема колишніх нас,
лише тіла,
в яких вогонь зачах,
погас.
Нема хоча б ефірних
привидів
колишніх наших душ,
нема лишатись разом
приводів,
оркестр не грає туш,
лише моління тихе
за долю бідних душ.

Сичі сміються,
янгол відлетів,
і прірва глибшає серед
сплетіння тіл.

У пекло мук
все глибше
по спіралі
крокувать,
фінал…
печать…

Страждаємо удвох –
провина лиш
моя,
забудь мене, забудь,
щасливим будь,
твій рятівник - сім’я.
Сім’я - твоя,
а перепона –
я!

Твоєї долі руйнівницею
не буду,
та доки дихаю, живу,
тебе я не забуду!
Ти – краще,
що було у мене
у житті,
тому я йду,
тебе звільняю,
мушу йти!

Нічний туман, як молоко,
Чаклунство чари колихало,
Звільніти мала я його,
А я кохаю і кохала.

Кохала, не вживала чар,
Дружина в нього, бач, і діти…
Він добровільно взяв тягар,
Кохаю, як же відпустити?

На серці замерзає лід,
Коханий має буть щасливий,
Щоб радо линув у політ,
Перед родиною невинний.

Клянуся блискавці, дощу:
Свою незгоду подолаю,
Тебе я, любий, відпущу,

Та я себе не відпускаю!
Немов жебрачка, близько раю,
Усім єством тебе вчуваю…

Міцніє гріховна навала
Нечистих моральних калік,
Ув’язнення жінка обрала
У скиті духовнім навік.
Чатують ікони тривожно,
Формують кордон заборон,
Щілинка захрещена кожна,
Упав на минуле заслон.

Не важ, попелице, на ружу,
Побійся, нечиста, гріха,
Омиє і розум і душу
Молитви священна ріка…

Минуле шкребеться легенько,
Неначе улесливий тхір,
Співає солодко, тихенько:
- Повір, наостаннє повір!
Час одяг чернечий змінити,
На сяючі шати давно,
Як славно від мрії сп’яніти,
Зламати уставу ярмо.
Утіха з молитви коротка,
Хреститись – відсохне рука,
Сумує без тебе солодка,
Нестямна спокуса гріха.

Запону прибрати зважайся,
І двері розчахуй мерщій,
Крупинку пекучого щастя
Із пригорщі суму запий!
……………………

Надсадно кричали
ворони –
Пророчиці болісних
змін,
Із плачем тужливим
ікони
З тремтячих
посипались
стін.

Срібні браслети, тоненькі,
ефемерна краса,
Жіноча магія чарівна,
Незбагненна.
Срібна пісня ельфійська
з вкрапленнями
Чеснот кохання із червоного
золота…

Браслетки Земної Дівчини-Жінки,
перед якою
Захоплено схилялись небожителі,
світлі духи,
ельфи,
похмурі гноми,
земні і водяні русалки…

Вона віддала серце
сильному, владному чоловіку,
Він не оцінив, не зрозумів
ніжний серпанок
її неземного німба.

Буденщина поглинула казку,
Красуня щезла,
чоловік
розкаявся
безліч
разів,
та не все можна повернути,
відновити…

Він кинув усе, шукав навмання,
Змарнів,
майже став тінню.
Чисті і темні сили
не допомагали
йому,
А вона нікому не бажала
зла,
Хоча і не могла відкритись…

Час від часу він
сприймав душею
чистий ніжний передзвін -
браслети, її браслети,
співали
Гармонійну мелодію місячного
світла.
Ця музика давала силу
жити,
Боротись, шукати…

Він шукає,
Він сподівається,
Поки співають
Сріблясті браслети.

Абстрактний вірш


Серед небесних
Чорних громадь
Часу нема,
Каяття не зарадить,
Час,
наче крига,
Скрес.

Без каяття -
Нестача радості,
Не додається
Благості,
Кришиться скло
Небес.

*

Втома не дає
Заговорити
В мовчазному
Монолозі -
Крик німий,
Хвилі котяться,
Їх караван гіркий
Всіх гріховних
Каменів
Не може
Змити.

Привідів-галер
Рульові
Затишок шукають
Серед хмар,
Чайки білі
у безмежжі
Сфер тонких
Відганяють
Безнадійності
Примар.

На основі відеокліпу:
"John Powell - Assassin's Tango"

Assassin's Tango,
тобто - танго вбивць -
то назва відеокліпу,
де попри гангстерські війни,
двоє кохають і танцюють
це танго...

***

Як ніч розтане на світанку,
Відкриє злодіїв діла –
Лунає враз Assasin’s Tango -
Суворе танго, ворог Зла…

Де лиходійство не вщухає,
Де злоба, руйнування ніж –
З нізвідки Діва виникає,
Пливе в повітрі босоніж.

Це - надприродна Танцівниця
Шліфує найдрібніший рух…
Вона – Срібляста Чарівниця,
У храмі Танго – Танго Дух…

З вогню Синьйор і Сеньйорита
Танцюють, наче уві сні,
Вони, це Діви-Танго - свита,
Добра вогненні носії…

Це «Танго вбивць» для Зла – фатальне:
Щоб землю гріх не полонив,
Щоб не відбувся крок останній,
Щоб грішник душу не згубив…

Щоб Світ Добра не вмер, не вщух,
Пильнує Діва – Танго Дух!

Зелені схили, мала альтанка,
Де не зустріти кохання вже,
І таємницю побачень давніх
Альтанка вірно береже…

Дівча ласкаве, красуня мила,
Твій образ чистий - кохання цвіт,
Як ти світилась, як ти любила,
Згубив кохання родинний гніт.

Пішло кохання, мов хтось наврочив,
Душі нестяма, душі надрив…
Безмежжя ночі, нещадність ночі,
Чому, коханий, ти так вчинив?

Враз діаманти душі здиміли,
З’їдає очі алмазний дим,
- На серці пустка, і світ немилий,
Пішло кохання, я йду за ним…

З Коханням поруч іде Дівчина,
Сміються. плачуть поміж Світів,
Допоки разом – Любов не згине,
Хоча за хмари нелегко йти.

Зелені схили, мала альтанка,
Де не зустріти кохання вже,
І таємницю побачень давніх
Альтанка вірно береже

Глибока філософія на мілині


Як для мореплавця важлива
лоція,
так само архіважливо
не діяти під емоціями…

Емоції, почуття,
пристрасті полум’яні,
такі жадані,
різки, зухвалі,
такі небезпечні,
Що грішні, що ґречні…

Який жалюгідний будь-який
розсудливий
арбітраж,
краще – п’янкий, шалений
кураж!

Нічого не буде до пуття
без куражу,
це зрозуміло
навіть
їжаку та моржу.

Емоцій шал - це буря,
це вихор,
без розгулу емоцій -
жодної втіхи.

Такі емоції здатні
створити пустелю,
якщо раніше
тебе саму
не застрелять.

Та я не можу крокувати
стежкою обережною,
бо від емоцій цілком
залежна я…

Емоція - пристрасть,
пристрасть – емоція…
Де мій дороговказ,
де моя власна лоція?
Де моя стежка,
де моя лінія?

Що краще: Пристрасті
Буяння,
чи індивідуальна
Бастилія?

Не має сенсу приборкувати
власні жадання,
бо я -
це Персоніфікована
Емоція:

Любов та Кохання!


2019 рік

Чорне танго – рідкісне явище,
Коли танцювати запрошує
надприродна сила.

***

Колір блакитний – страчені мрії,
із ароматом
п’янким.
Колір червоний – зваблення сила,
де талісман –
рубін.

Колір зелений – посміх підступний,
щастя непевного
суть,
З’єднані разом – колір глибокий,
чорний, мов ніч,
плетуть...

Чорне танго надійно
таємницю сховає,
Жодна маска не знає,
хто візаві.
Ми кружляємо разом
У солодкому болю,
Ми знайомі з тобою,
Чи ми – чужі?

Темно-блакитний, темно-червоний,
темно-зелений
шал…
Клятви, моління, наші прокльони -
вихор усе
змішав.

В чорному кольорі - щастя, загибель -
гідний кохання
знак,
Розкіш остання, пестощів квіти,
цього зректись –
ніяк…

Чорне танго надійно
таємницю сховає…
Жодна маска не знає,
хто візаві.
Ми палаємо разом
в чорнім полум’ї болю,
Ми знайомі з тобою,
Чи ми – чужі?

Таїнства містить Духовний

Сувій:

навіть Обранцям,

не можна спитати

про долю,

Стелеться

Шляхом Небесним

Слід

від закоханих мрій,

Карби на серці,

стогін душевного

болю…


Сила кохання

сповнена

жахом страждань,

Рани кохання –

Не -

Ви -

Лі -

Ков -

Ні...

Демони можуть

зріктися

недобрих діянь,

Янголи здатні

поринути в дійство

гріховне.


Кара кохання –

крутосолона,

гірка,

Заздрість

спустошує

душі закоханих...

мрії...

Разом і поруч,

і руку стискає рука -

Тільки тоді

не злякають

ні пекло,

ні вирій!


Наше кохання блукає

у Всесвіті

вічно,

Зраду лікує,

полегшує

тугу

і відчай...

залишайся на ніч
залишайся на скільки хочеш
залишайся, я обіцяю мовчати
обіцяю, сидітиму тихо, як пес під порогом
обіцяю любити, прощати, чекати

залишайся, я стану тобі подушкою,
лежатиму поруч, і ні про що не питатиму
залишайся, будь як удома,
сиди на балконі й пий чай
з видом на Ярославів Вал

залишайся, пиши дивні вірші,
ходи до Дніпра - я тебе не спинятиму
залишайся, в нас все буде добре
я тебе, до кінця своїх днів, любитиму

залишайся, не бійся,
я стерегтиму кожен твій крок,
залишайся, нехай всі позаздрять нашому щастю
залишайся, стань моєю відвертістю
"будь зі мною" - я тобі щодня промовлятиму

Зла самотність,

зла самотність,

зла самотність

Гризла,

гризла,

та догризти не змогла,

Роздумів самотніх

Хороводність…

Сподівання

хоч на дещицю

тепла…


Дві самотності

в єдине

не зіллються,

Два уламки

ціле

не складуть,

Два шматки граніту

марно б’ються,

Іскри

темну

не освітять

путь…


Сподіватись –

лячно

дуже-дуже,

Пам’ять болю,

опіки життя..,

Невблаганний

досвід

круком кружить:

Все у світі –

Прах

і небуття.


Чи життя існує,

чи триває,

Як розлучення

на серце

упаде,

Серденько у сумнівах

страждає:

«Де ж моя ти доле,

де ти,

де!?»

Де ви, мої нефертіті,
милі навіки жінки?
Я пам’ятаю ті миті,
сині волошки у житі
і – за водою – вінки.

Канули за течією
як силуети купав
пізні жалі за тією,
що називав – орхідея,
та не її обіймав.

І на Івана Купала
інша вела у вогонь,
вабила за оболонь...
Та, що мене обіймала,
переживає, либонь?

Гречкою пахло у просі...
Щастя минає земне
і повертає на осінь.
Та, що сумує і досі,
не забуває мене.

Часу немає на рани.
Поки живі ветерани,
маємо іншу ясу.

Пишемо міні-романи.
Коней сідлають улани,
дами роняють сльозу.

02/20

Блакитні очі, сині очі –

Щемливий пристрасті сюжет,

Хвилює, зваблює, тріпоче,

Бездонний, вбивчий фіолет…


Сердечні шрами, слід кохання,

Душевних ран лихе буття,

Іти покірно на заклання,

Чи задушити почуття?


Трагічна пам’ять не зникає,

Тривожить спалах відчуттів,

Розчарувань гелгоче зграя,

Лякає болю рецидив.


Ввірвався ретязь – тож не ремствуй,

Сприймай акорди згаслих струн,

Хай – швидкоплинний рай шаленства,

Хай потім – сум, таємний сум.


Вона стражданням заплатила,

Зігрій її Кохання Сила.

Кров, вино, винокров

Вперто нищать любов,

Світ бездонних проваль

відчинився…


Сподіватись на що? -

Він давно вже «ніщо»,

А для неї «Усім» залишився…


Не вір словам
лукавого кохання ,
Не клич минуле,
назавжди згорни,
Інакше вразять
злого чарування,
Болючі, гострі
іскри льодяні.


Продиктують листа

Спорохнілі уста,

Лист пугач принесе проти ночі…

Він – не янгол, не звір,

Не купляйся, не вір.

Відроди свою душу дівочу


Не вір словам
лукавого кохання
Не клич минуле,
назавжди згорни,
Інакше вразять
злого чарування,
Болючі, гострі
іскри льодяні.


Лист загине за мить,

Кожне слово тремтить

І жага обпікатиме жертву…

Він зневажив любов.

Він у безвість пішов,

А вона і жива,

і безсмертна…

* * *

Не вір словам
лукавого кохання,
Не клич минуле,
назавжди згорни,
Інакше вразять
злого чарування,
Болючі, гострі
іскри льодяні.

Перелюбства знедолена бранка,

Почуття у сум’ятті мої,

І тавро невблаганне – «Коханка»

Обпікає, горить на чолі.


Він – жонатий,

тяжка перепона -

На біді не цвіте благодать,

Не ображу дружину законну,

Не дозволю сім’ю зруйнувать.


Всі, здається, про мене торочать,

Кривопосміх струмить, виграє,

Перехожих вдивляються очі

Прямо в душу і серце моє.


Дивні сестри –

Любов і Страждання,

Сонця промінь згасає між хмар,

Гіркота,

Чорний Келих Кохання,

Десь на денці –

Блаженства Нектар…

***

Я Гріха перед Небом зрікаюсь,

Безталанну картаю любов,

Щиро каюсь, а потім зриваюсь,

Знов грішу і кохаю ізнов…

1 частина


Як скавучать хорти розлуки,

Полюють нас!

Круки терзають наші руки –

Обіймам – зась!


Як ріжуть зашморги зневіри -

Помри, любов!

На ніжній, на сріблястій шкірі -

Брунатна кров!


Цькування люто серце крає,

Не серце – дерть*!

Злий натовп заздрістю стікає,

Коханню – смерть!

............................


І душі і тіла – потьмарені,

Свинець в очах,

Любові квіти занехаяні,

Кохання - прах…


-


*Борошно грубого млива,

тут – порох подертого серця…


2 частина


Нас не зловити

Неситим злим хортам розлуки,

Обіймам – жити,

Круків задушать наші руки!



..............................


Любов Свята,

Зруйнує зашморги, окови,

Кров золота,

Не буде темною ніколи.


Любов - Стожар

Хай серце зціленням золотить,

Кохання Жар

Лють натовпу, мов сніг, розтопить.


Кохання Цвіт

Відроджує Любов і Квіти…


Очей привіт…

Тіла і душі будуть жити


2015 рік.

Твій образ чистий – моє спасіння,

Моє моління, моя зоря,

Кохання перше, благоговійне,

Наївне, юне –

Любов

Моя!


Похмурий вечір змінив світання -

Пішла зненацька і назавжди,

Словами ночі кляла кохання,

Пустила морок

У душу

Ти.


Така прекрасна, така красива,

Безжально вбила невинну юнь,

Сплітає чари ворожа сила,

Міцніє регіт

Лихих

Відлунь.


Не грають в пеклі кохання струни,

Тобі не ворог – невільник мрій,

Живу служінням надіям юним,

Вже хворий,

Сивий

І старий,


* * *


Срібляста Мавка – мій сон-жадання,

Ніщо не може мене здолать,

Не здатен Морок моє кохання

Заборонити

Чи

Забрать!

В обіймах блаженної ночі,

У мареві денних пісень…

Поєднані шлюбною ниттю,

Неначе Амур

пророчив,

По сей кохаємо

день!


Кохання – Вогненна Русалка,

Жар пристрасті досі не згас,

Кохаємо жадібно, палко,

Неначе

в останній

раз!


Піщані спливали палаци,

Непевне товклось майбуття,

Підступний буденщини панцир

Утворював

сіре

життя…


Життя повсякденного плями…

Забруднене Сонце-Любов…

Байдужість нас робить рабами,

Невже

не воскреснемо

знов!?


Любові незламна Основа

Рятує, відроджує нас:

Застиглого бруду окови

Кохання

спалило

нараз!


* * *


Кохали із першої миті,

Поєднані шлюбною ниттю,



В обіймах блаженної ночі,

У мареві денних пісень



По сей

кохаємо

день,



Нам щастя

Амур

Пророчить!

Діва помаранчевих світанків,
Ввечері вона - нічна мара,
Струменить уся Коханням зранку,

Розкіш помаранчевих світанків,
Через вени пелюсткових ранків,
Цвіт-нектар у ніч перелила...

У журбі струмить нічна мара,
Повернутись хоче до світанків!

Щоб скоріш
розвіялась пітьма,
Мріє Діва,
прагне до Добра...

Любить помаранчеві
світанки
У віночках пелюсткових
ранків...


2020 рік

Втечу сльозинки вчинили,

туш розмивали нараз,

чорні патьоки дружно струміли,

наче душа пролилась.

Сльози не можна ховати,

місія плачу свята,

плач не зуміє здолати загати -

спалить, немов кислота.


Плач, захлинайся, красуня,

Сльози - спасіння і дар,

сльози проточні горе усунуть,

сльози – найкращі із чар!


Дивляться хай перехожі –

плаче вона і співа,

жінку за сльози сварити негоже:

плаче і, значить, права!


Плакати часом корисно,

тільки недовго, дивись,

Темними хвилями сльози нависнуть –

в повені тій не втопись!



Геть і печаль,

і зневіру,

Сумніви темні -

души!



Смійся, як дихаєш,

щиро,

Смійся навзрид,

від душі!


2019 рік

.
Гіркота нездійсненних надій

Почуття не змінила мої,

Пам’ятай, що навіки я твій,

Ти моя, ми з тобою – свої.

Ти – красива, весела, струнка,

Ти даруєш любов і життя,

Щоб кохання нестримна ріка

У щасливе несла майбуття.


Хай лютує зими круговерть,

Хай гарчить, завиває і дме,

Хай рубіновим льодом ущерть

Переповнене серце моє –

У душі сподівання живе,

Непідвладне холодному сну:

Крига скресне, земля оживе,

Разом стрінемо, люба, весну.