Як тільки зацвітає виноград,
Мені приходять виноградні рими.
Його цвітіння потайне, незриме,
Й вечірній під лозою променад
Укутується золотавим димом:

Летить пилок, торкається до вуст ,
Хоча від нього і не захмеліти,
Хмеліє ним хіба що літній вітер,
Підсушуючи розсип дощову,
Що оросила яшму непомітну.

І я сама злітаю до зірок
За тим повівом, що пахтить блаженно,
Й натхнення виноградного у жменю
Набравши, умочу туди перо -
Твоє солодке написати ймення.
06.2023.

Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.

Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так забракло достотності слів, змалювати чуття.
Я миттєвостей втрачених перебиваюся безліччю.
А вони наді мною вітрами- роками летять.

Та чекаю укотре нової спромоги- можливості.
Вірю вперто що згодом, що завтра цю мить осягну.
Лише б лебеді, сад, почуття за словами лишилися,
Тішив промінь, сосняк, і бажання стрічати весну.

Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.

Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весна обіцяла мені віднедавна
Простягнути між нами омріяних райдуг мости .

Все, чого б не хотілося, трапиться з нами,
І на сум учорашній складемо весняний ремікс.
Ну а травень не стане лякати громами,
Нам щоразу даруючи райдуги зведений міст.
05.2023.

Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…

2024 рік

Вже вкотре яблуня цвіте, і знову подив -
Сплелася тінь з одних лиш пелюстОк,
Зайду до неї, затамую подих,
І щоб не розтоптать - притишу крок.

Збиралась довго, й от розквітла зранку ,
Запінила безлисті ще гілки.
Стою, як в казці, у її серпанку.
Пелюстка тихо впала до руки -

Дмухну на неї, й полетить до тебе
Дніпром мого привіту тепла мить
З процідженим через пелЮстки небом.
Підстав свої долоні, щоб зловить!
05.2022.

Залишся, кохана!
Благаю, не йди!
Не час ще вмирати любові.

Та дощ розмиває
Сльозами сліди
І мовби із відчаю стогне.

Чомусь пригадав я
Ті давні часи,
Як сипав прокльони на долю,

Та вірив незламно,
Бо знав — саме ти
Усі мої рани загоїш.

А зараз ще рано
Палити мости.
Усе повернутися може:

І ніжні світанки,
Весняні квітки,
І довгі душевні розмови.

Кохаю без тями.
Благаю, прости!
Поставмо не крапку, а кому!

Ти знову побачиш,
Що в світі лиш ми...
А більше не треба нічого.



03.04.2024

_________________________________

Не йди! (блюзова розминка)

Залишся, кохана! Благаю, не йди!
Благаю, кохана, залишся! Не йди!
Не час помирати ще нашій любові.

А дощ розмиває сльозами сліди.
Цей дощ невблаганно змиває сліди,
Немовби із відчаю плаче і стогне.

Чомусь пригадав я ті давні часи.
Згадалися раптом ті темні часи,
Як сипав невпинно прокльони на долю,

Та вірив незламно, бо знав — саме ти!
Я вірив безтямно, бо знав — тільки ти
Усі мої рани коханням загоїш.

А зараз ще рано палити мости.
Зарано між нами палити мости.
Назад повернутись не пізно і можна.

Ти знову побачиш, що в світі лиш ми.
Насправді побачиш, що світ — тільки ми,
А більше не треба нікого й нічого.



03.07.2024

Зіграєм, може, ще колись в кохання?
Ти пам'ятаєш
безсонні ночі,
як неохоче
впускала з-за фіранок блудний день?
(Якби могла, прогнала б тут же геть)

Мені здавалось, світ став яскравішим,
а люд добрішим.
Хоч ненадовго
печаль замовкла
і не важливо вже реальність це чи сон,
чи вільний я, чи взятий у полон.

Усе раптово зникло непомітно.
Так божевільно,
не зовсім щиро,
нестерпно мило
і дивно якось долі заплелись.
Зіграєм, люба, може, ще колись...



31.03.2024

Хоча теплом не дихаєш - я тану.
Чи то виною сонце весняне,
Що, розтопивши сніг, у хвилі таїн,
У синь квітучу землю одягне .

Ти пошукав би пролісок за містом:
Листок шатеновий, як коси, підійма,
Маленький і тонкий, але як міцно
Тримає голову! А погляд з-під пасма!

То мій. Не віриш? Подивись довкола -
Залитий ніжністю і твій бетонний сквер.
Там ряст синІє. А на ньому - бджоли -
Послала глянуть: ти із ким тепер?

Ранковий промінь у долоні.
Лоскоче березневий подих.
Незатишно і сіро поки.
Та рушили по вітах соки,
І сірокрилки невгомонні
Розтрушують зимовий спокій.

Він опадає м'яко, тихо,
Знебарвлені торкає трави,
Які осонню сад підставив
Минулорічними пластами,
Що пріють почорнілим жмихом -
Останнім сховом крапель талих.

А в мене у долоні - сонце!
Чекаю, як воно зігріє!
Ловлю весняну ейфорію,
Де кожна брунька - світла мрія,
Й сама, пробуджена теплом цим,
Гарячим словом пломенію.

Сьогодні ще гуляю я
на березі крутому,
а уночі душа моя
цугикає додому.
І педалюю... уві сні
у неурочу пору
на двоколісному коні
верхи по косогору.
Як і тоді, коли узрів
у полі юне диво,
але... упав, бо не умів
триматися за гриву.
Не угамовується кінь,
алюром і галопом
несе мою до неї тінь
оазою Європи.
Живе у пам’яті дівча,
тому і... може бути,
що я її не помічав,
але не міг забути.
Та уявляється мені,
як я на білому коні
із далечі вітаю
мою омріяну до сліз,
але у маєві беріз
її уже немає.

03.2024

Всю ніч у вікно несподіваний дощ побивався.
Так гулко й настирно, що сон мій наляканий втік.
Здіймалися хвилями згадки, спліталися станси.
Було щось забуте, тремтливо-хвилююче в тім.

Як в деку кленову, бажаючу звук відродити,
Вдаряли краплини у скло, у бляшаний навіс.
Забуте, ще пізньої осені хлющею змите,
Під оплески струменів так захотіло на біс,

Що твій оксамитовий голос почувся: "Тримайся!"
І другий, легкий, ніби мій: "Бережися і ти."
То сниво мене закрутило у просторі й часі.
А злива лютнева воліла до ранку іти.

Малюєш в пам*яті графітом
П*янку зимову жінку-вишню,
Подарував би самоцвіти,
Але ж чомусь тобі не втішно.

Натхненно лінії виводиш,
Вишневий післясмак зимою.
До серця б знати усі коди,
Заповнив би його снагою.

В нічному мареві графіту
Малюєш ілюзорно вишню.
Бринить симфонії сюїта...
А чи поверне Бог колишнє?

Ось я знову вернувся сюди
В це Село через дні і роки.
І здалося воно і чужим і пустим,
А колись я тут був молодим!
Тут уперше своє я кохання зустрів,
За струмком, що ліворуч, там був її дім.
Я знайшов її хату, постукав в вікно.
Я покликав її… та нема вже давно.
Може ти помилився,- сказав я собі.
-Неможливо, - бо був я тут ночі і дні.
Ти забув, - стільки років пройшло!
Помилився, - сказало закрите вікно.
Білий сніг заскрипів мов роки.
Плив над комином дим і торішні зірки.
Я не вірив собі, я забути не міг,
Як на русих волоссях виблискував сніг.
Я п,янкий, пам,ятаю, той смак її уст.
А в саду від морозу гілок чули хруст.
І тоді як тепер в небі місяць пливе,
Але місяць і сад вже забули мене…

Я на помацки йду, я всі знаю шляхи.
Наді мною теж сонце і небо…птахИ
Тут любов розчинилась між віт верболіз.
У минуле моє догорає вже міст…
Все минає колись, вже прощатись пора.
Бо весна пролетіла і осінь прийшла.
Чорні хмари летять та несуть білий сніг?
І саван цей сріблястий лягає до ніг…

Тягнулась як стебло - через посуху літа,
Крізь пелену дощів під сірий листопад.
Впліталась як лоза у тебе непомітно,
Вросталася, і ось пручаюся назад.

Болить мені, деруть твої колючі руки.
То добре, що той біль притишує зима.
Я з терену твого відлунюю так глухо,
Що вже своїх пісень не чую і сама.
12.2022.

Котиться сонце зимове вершками кленовими,
Ніби боїться зібгати шовки, які вистелив
День йому в небі блакитному. Знічені, ловимо
Музику дивної арфи у вітті сріблистому.

Дека заснулої гілки стріпнулася звуками.
Косе проміння до струн (чи до тіней) торкнулося.
Як же давно ми морозної тиші не слухали.
Як нас давно не манила між кленами вулиця.

ТрЕмко застигла народжена нота між пагонів.
Краплі, що так і не впали, зависли поліями.
Сонце червоне, ну нібито щойно підпалене,
Падає кленам за спину в польоті повільному.

Упала сполохана зірка
У ніч солов'їну.
Бажання іще загадати
Чи трапиться більше.
Осипалась долу карміном
Безвихідно гірко
Ще в полудень майже відцвівши
Троянда щербата.

ПелЮстки губила пошерхлі,
Чіплялась за листя,
На довгім стеблі залишався
Очіпок духмяний.
Ще й місячний дощ їй пролився,
Так ніжно, як шепіт,
І краплі залишили плями
Прожитого щастя.

Як грона, зорі виснуть. Небо низько.
Здається, простягни до нього руку,
Підскоч лишень, собі дістанеш низку
Намиста, що видзенькує, послухай:

То грає сяйво, й вітер не шепоче.
Як грона, зорі виснуть. Небо низько.
Дивися: Бог такі дарує ночі!
В них місяця розхлюпуються бризки

На сніжний покрив, падаючи блиском,
Відтінки увібравши в себе сині.
Як грона, зорі виснуть. Небо низько.
Прозорі хмари- тіні янголині

Сріблястий білий лик пером торкають,
Сплітаючи під ним м'яку колиску.
Підвішені до темного перкалю
Як грона, зорі виснуть. Небо низько.

Наснились очі кавові, забуті.
Дивилися на мене тепло й щиро.
Ховала їх завісою спокути.
Та протягом краї поворушило.

А потім враз немов зірвала вітром
Жага забута встояну куртину,
І споминами давніми зігріта,
Душа звільнилась від оков рутинних.

Очей тих погляд звабливий, чуттєвий,
Й шовкова ніжність обгорнула тіло.
Досвітнє сниво, мов коротке мрево,
Роздмухало усе, що відгоріло.

Не сніться, очі кавові, не треба
Чіпати струни стишені зухвало.
Там, за рікою, у плакучих вербах
Я всі свої жадання поховала.

Сьогодні брат мій – то холод зимової ночі,
сестри – ручка і трохи чорнил.
Якими, як завжди, я хочу,
вознести те – що тягне лише до глибин.

Я думав ніч мою душу очистить,
візьме до зірок й спопелить десь у них.
Випалить, і без жодних інтриг,
зірве з шиї рабства намисто,
зроблене із думок цих важких.

Та як завжди, лиш паперу і Богу я сповідаюсь,
Руки в чорнилі – то причастя моє.
Рукописи не горять – тому нехай це все зберігають,
А я йду слухати Був’є…

Ці рядки пише не голова і не руки,
Вони виринають звідкись з глибин.
Їх ніч із зорями бере на поруки, хоче забрати до своїх вершин.

Вони народжені збитим ритмом серця,
що давно вже не є просто насос.
Коли добре йому- грудях тепло, воно ніби сміється ,
Коли ж ні - тиск і лютий мороз.

Це мене завжди дивувало, невже нема чим зайнятись йому,
у мене у тілі так крові багато,
а воно - вступає із мозком в війну!

Крізь часу пелену, серед звичних в житті ситуацій,
Я чекатиму там, позаду, поміж знайомих нам декорацій.
Декорації створені мною, занадто реальними для мене ж були.
Це ж насправді прояви волі,
Які виставу свою так і не віднайшли.

Я спогадом стану бентежним, і вітром що все пронесе,
Ключем до воріт, та, напевно, манежних,
Срібною кулею, що потрапила, трохи нижче аніж плече

І поллється із рани не кров, а лиш туга,
Руки знову мандраж пробере,
На обличчі усмішка , а на серці напруга.
От що буде коли ти згадаєш мене !

А гра ж забудеться, важливий результат!
Сказав колись відомий коуч журналісту.
Так тож футбол, ну а у вас театр
І режисеру зовсім не до формалізму.
Він мучить, мучиться, не їсть, не спить.
Він хоче обійняти те що не обнімеш.
І якщо Муза усміхнеться хоч на мить,
То звісно Глорія прийме в свої обійми!.
Ну а акторам і актрисам що?
Вони як пластилін, чи фарба, може глина?
Та ні – це нерви, сльози, біль і ще
Постійні сумніви і самота глибинна.
Вони, як діти, хочуть гратися в життя,
Як вчили метри, професОри і колеги.
Життя на сцені – чорно біле в них шиття -
Жага червоного та Альфи і Омеги.
Вони всі зіткані із комплексів і слів,
Із нот, із такту, сумнівів і злості…
А заздрість їх, із кольорових снів
В буденність висипається, мов кості…
Буває боляче, але ця біль різдвяна!
Хто не пройшов її, той не створив чудес!
І кожна ваша роль для вас вона остання,
І кожна ваша роль це благодать Небес!!!
Якосьтак 29.01.2020 р. ЮВ

Як цвіт кульбаби, буйний вітер нас розніс.
Не повернути весняних емоцій.
Це ніби йти сліпому у дрімучий ліс.
Невідомість висить на кожнім кроці.

Оте, що долею написано тобі
Не перепишеш, пізно вже писати.
І не веди з собою марно боротьби.
Для чого ці в душі німі дебати?

Багаття не розпалиш після довгих злив.
Обходь мене, прошу, щоб я не звикла.
І не шукай тепер торішнього мотив.
Я іскра не твоя. Даремний виклик.

Потанцюємо разом, тобі я простягую руку.
Чуєш серце моє, що забилось на кінчиках
пальців?
А твій подих у кóсах моїх, і мелодії звуки
П'янко ллються, і ми пливемо у повільному танці.

Ніби крила метелика вії ховають тремтячі
Палахтіння вогню у очах, що донині гасила
У зневажливій усмішці так, щоби ти не побачив.
Та уста наші поряд , і більше мовчати не сила.

Пригорнуло тобі до щоки мою скроню магнітом.
Натягнулось незвичне мовчання струною
тривожно,
А думки невагомі летять, як пушинки за вітром,
Й безупинно дзвенять про одне: я без тебе не
можу!

Розлився хмуро сум у синій висі
Де захід сонця миттю відгорів,
І на сосні високій , як на списі
Тонким окрайцем місяць заяскрів.
Примовк холодний вітер, ледве диха,
За обрій круглі хмари попливли,
A прùлісок сосновий здався диким
Німим відбитком чорної скали.
І ліхтарі не люблять цих окраїн -
Що третій , може , тільки й засвітив,
Але чомусь так тускло і так тьмяно,
Ще більше стало суму й темноти.
..
Така ця довга ніч - ніяк не спиться,
І день мені на поміч не спішить,
Чи задуми розкласти по полицях-
Що зовсім викинуть , що , може перешить,
І зрозуміть , що пізно , а що рано,
Про що й забути маюся давно.
..
Із дня вчорашнього замість води , в стакані
Не випите , як сум , сухе вино.
А місяць ось заглянув до кімнати,
Встромився краєм в раму у вікні,
І світить мені тихо й винувато
В думки , хоч ні про що , але сумні.
04.02.2022.

Білі коси ще чеше зима,
Розвіває їх вітер північний.
Поодинці...Нас разом нема.
Лиш гривасті думки пряде січень.

Білі коси ще чеше зима.
В'ється спомин кохання в хуртечі.
Де ж горіння сердечне? Катма.
Стукотіло ж у грудях....І втеча...

Білі коси ще чеше зима,
На ялині погасла гірлянда
Залишивши слабкий післясмак...
У зими запорошені слайди.

Сніжинок біле птаство закружляло.
І що йому до тих стосунків,
Які вже не горять, а шепчуть мляво,
І чути дзвін розлуки лунко.

У білих сукнях лиш дерева мріють,
Весну усміхнену чекають.
Лягають на папір холодні рими,
Морозом обіймають каву.

Сніжинок біле птаство розлетілось,
Заплуталось на мить у віях.
Блукають ще кохання краплі в тінях,
І що ж зима серцям навіє?

За ніч листя, на стежку постелене, вітром скуйовдилось.
Ще недавно палаюча крона заплутала синь.
Убрання золоте липа скинула, й дивиться з подивом
На оголений стан, що останній листок обтрусив .

Сум, знайомий такий, він поміж павутини захований,
Затухає вогонь під ногами, забитий дощем.
Заливається щиглик відлунням із літнього гомону,
Про кохання співає, а пісня печаллю тече.

Не боли мені, пізнє жадання, що осінь залишила.
В білосніжній зимі аритмія дощу пропаде.
І думки у рядки повлягаються знову притишено.
Що боліло - зніміє, й залишиться місце пусте

Твій, зимо, мокрий сніг, як суму щем:
Метелики, намочені дощем,
Кружляють важко, падаючи вниз,
Іх помах так обтяжено провис,
Бо легкості бувалої катма.
Їм вітру у польоті не спіймать.
Вони летять, летять на мокрий слід,
І тануть, не торкнувшись до землі.
Стікає крапля важко з білих крил
У темну воду, що мороз накрив
Слюдою, ніби зім'ятим крилом
Метелика, убитого теплом.

Рахую на щоках краплини свіжі,
Але туманом спомин завихрив:
Про те, коли тобі писала вІрші
Із недолугих дієслівних рим.

Нелегко мабуть все тепер забути,
Згадається , бува, на самоті
Як у дощем намочені етюди
Ти птахою осінньою влетів.

Таким ось вільним яструбом строкатим,
Що не зігріє, надто вже швидкі
У нього крила.
Та й чи вмів кохати,
Розбещений теплом чужих кутків?

Рахую краплі на щоці. Холодить
Безбарвний день нав'язливим дощем.
То що було, всього лише пригода?
Чи порцеляна, що розбилась вщент?
11.2022.

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Слова терпіли в летаргічнім сні.
Так сталось, що німі гуляють досі тіні,
Не в змозі вигнати минуле, ні.

Нав'язливо сплітались застарілі ночі,
Безсонням рухали сліпі думки.
Ці тіні смутку знову розкривали очі,
В яких мигтіли втомлені роки.

Хоч в зоряній вуалі темінь ночі неба,
І місяць свічку запалив сповна.
Чи проберемося через глибоку дебру,
Коли глухі всі клаптики вікна.

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Твоє мовчання гупало в мені.
Надовго затаїлась ця душевна міна,
Що часом вибухала без вини.

                        І
Не вигадую того ніколи,
що і нині у серці таю,
ну, хіба-що, оту... не мою,
із якою то лісом, то полем
вирушали до синьої школи
у забутому нині гаю.
Даленіє моє незабутнє,
неповторне, веселе й сумне,
що за мить уві сні промайне
із минулого у каламуті –
у щасливе і світле майбутнє,
де немає її і мене.

                        ІІ
Є пророки у рідному краї,
та якщо випадає мені
досягати у далі ясні,
то із того, що не забуваю,
нічогісінько не уявляю...
ну, хіба-що...
                        на мить...
                                                уві сні
ще іду, але не поспішаю
із дитячого табору-раю
у герої, але... на війні.
Може й можна таке уявити,
що Бандера – це, нібито, я,
коли йду не любити, а бити
в Україні кацапа-бандита,
що на раші – єхидна сім’я.
Залишаю у цій іпостасі,
що висвічує десь на межі,
незабутні мої міражі,
бо не випало грішному щастя.
Розійшлися у просторі й часі
як у морі вітрила чужі.

                        ІІІ
А тепер за межею сторіччя
укривають дороги мої
терени і густі пирії,
та зоріють небесні і віщі
незабутні веселі обличчя
і зажурені очі її,
за якими не варто тужити...
...............................................
можна бути, і все-таки, жити,
і на це вистачає снаги.
Та коли я не маю ваги
і за це мене слід укусити,
не дивуюся... то єзуїти –
окаянні мої вороги.

12.2023

Я б до тебе пішла, та боюся високих трав.
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому .

Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо закрили хмари.
Я б зігріла тебе, як мене ти колись зігрів.
Я б шукала дорогу, та знаю–шукати марно.

А тому поливаю надію дощем з долонь.
Ти її посадив, й обіцяв, що вона заквітне.
– А як довго чекати? - питала тобі вдогонь
– Ти, кохана, чекай, коли прийде минуле літо...
08.2023.

Душевна втіха: він на світі є.
Шар на деревах знову наростає.
(І дивувались, певно б, давні таври)
Холоне чай, пригіркло монпасьє.

Безглузда втіха: ми ж як дві гори,
І не зустрінемось, хоча й хотіли б.
Журба тепер розлилася чорнилом.
Самотні крають серце вечори.

Фальшива втіха - віртуальний світ.
Літала ж безтурботно, як метелик.
Його ж торкнуло слово, мов чепелик.
Болить реально, досі ще болить.

Десь у якомусь кутку
згаслих почуттів
Я ревную його
як раніше, хоч це і смішно.
Згірклі бажання як тінь,
і такі пусті.
Вирву зІм'ятий лист
щоб спалити, й побачу пісню.

Не заспівати її,
бо зламався гриф,
І обірваних струн,
як бувало, не натягнути .
Я пам'ятаю про те,
хто її створив,
Кинув мовчки до ніг,
і залишив, ще непочуту.

В нотному стані ключі
загубили ряд.
Жменя струшених нот
розгубила своє звучання.
Полум'я перебере
звуки пісняра.
Сміхом скерцо його
запалає в мені востаннє.



Слухати:

https://m.youtube.com/watch?v=CPXZvG0ihGw

Мені неждано присок ти залишив.
Не гріє, перетлілий, та на мить
Буває, затріщить жарина в тиші,
А схочеш пригасити- заболить .

Тьмяніє ватра. Як би відвернути
Скоріше з місця, де сіріє згар.
Не хочу класти в нього й крихти труту,
Не хочу знов заводити дзиґар,

В якому перетягнута пружина
Колись, як подих, тамувала час.
Розкручуватись малася ж невпинно,
Секунди крапали , тому і жар погас.

А подих вітром став. Задме, бувало,
Мою іскрину в твій осінній сум .
Сама не знаю, то жага чи жало,
Тому назад у присок віднесу.

Зажурений перон, неначе пустка,
Хоч гамірно навкруг і шумно.
Ще кілька діб тому, мов сонця згусток,
Радів. Чому ж тепер так сумно?

Не врівноважити тривогу бумом.
Ця благодать лиш тілу, звісно.
А для душі б тепла живлющий струмінь.
Любові сяйво й більше б кисню.

Зажурений перон і паралелі...
Ніхто про це тоді не відав.
Злиняло все, мов фарби акварелі,
Але ж вона ще досі вірить.

Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
І ні сліду від нього. Та, може, насниться коли.
А я все ще не вірю у те, що розлука- то правда.
Та ніяк не насмілюся серцю сказать- відболи .

Ця коротка рулада із болю- забутий мотив.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
Ніби кров із лиця, на якому намарно знайти
І краплину того, в чому бачили запал і знаду.

Та допоки болить, довгий вечір не зможе приспати
Ослабіле бажання злітати у вись до зірок.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
Між ріллею і небом застигло зніміле зеро.

І ні сліду рум'янцю- холодне безлисте гіллЯ
На заграві викреслює руни, надії заради
Обіч сірого лугу, що нам гобелен вистеляв.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.

Тепло твоїх долонь – яке воно на дотик?
Солодкість твоїх вуст – яка вона на смак?
Незнаних відчуттів щільнішають пустоти
опуклістю повнот відкладених в жінках,
які
[не те, що я]
несуться догоджати,
бо ж твій прихильний стан потрібно заслужить,
бо ж тих, хто заслужив, ти щедришся кохати,
а я,
ну що там я,
мені нехай болить.

Які ті кольори, що бачать твої очі?
Який той виднокрай, що надить твій політ?
Протягнута рука, відштовхнута охоче
крізь простір учува твоєї шкіри лід,
який
[мабуть мені]
призначений невмисно,
бо недостойна я у відповідь тепла,
бо недостойна я. Не заслужила. Звісно.
З усіх можливих дій лиш серце віддала.

27.11.23

Телоніус Монк - це темно-зелене,
смарагдові пальми Гогена.

Колтрейн - сліплячі жовті фари,
Ван Гога сонячні фарби.

Пульсуючий Морріконе -
Матісса «Танець» червоний.

Кейт Джаррет, нАскрізними прошитий нотами, -
Марчук наш з картинами «пльонтаними».

Вбираю, всмоктую, бачу:
відлуння прихованих значень,
страждань, поривань, докорів…
Увага! Лунає Чик Коріа.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Світанок котить сонячну монету,
Блищить у небі, та не зігріває.
І на тонкім гіллі тремтять ранети,
Фатально листя падає у вали.

Хоч вітер з вереснем у дудку грають,
А ми нарізно - вистуджені роси.
Акорди ностальгійні чути арфи,
І світлу ніжність поглинає осінь.

Думок сум'яття хлипає в мінорі,
Та не проходить туга стільки років.
Знов падають ранети у покорі.
Назустріч поспіши, не міряй кроки.

Фата-Моргана іншою буває –
cherche la fam... а я кажу, – мерсі,
не Роза, не Лілея, а Sisi
принцесою ці заводі лишає.

Запам’ятаю небо, і прибій,
і гавані затишні і надійні,
де я була в ілюзії твоїй,
але одне одному необхідні.

Я бігаю по хвилях... на бігу,
виконуючи ритуальний танець,
та не міняю пана на слугу...
шукай мене, літаючий голландець.

Твої надії на морському дні.
А я... А я полину по Дунаю
у незабутні вечори і дні,
куди не я... «А’ROSA» повертає,
роняючи блукаючі вогні
у течію минаючого раю.

До берега причалює «A’ROSA»
картиною зі сну чи дежавю
і йокнуло у серці як заноза –
упізнаю не Музу нічию,
а Розу... із поезії і прози.
У небі, наче, інший зодіак,
та нам не розминутися ніяк...
бо я на рейді... сушею гуляю
і серце б’ється, а душа співає,
і тьохкає, і мліє, позаяк
не дерев’яна... і надію має,
що я уже не турок, а козак...
................................................
Стоїть «A’ROSA MIA» на причалі –
уже летюча... і її, мабуть,
я проводжаю у далеку путь,
а всі мої надії і печалі
за нею у майбутнє попливуть
з минулого, яке було недавно
на нашому короткому віку
і щезне течією у ріку,
а хвилі часу лагідно і плавно
зітруть сліди на вогкому піску
і цю занозу, що не відпускає,
але щезає десь у далині,
а я один стою на мілині...
скупу сльозу свою не утираю,
бо он вона хустинкою махає
і, може, усміхається мені.

11/23

Не об’єднають гору із горою
ніякі осі й полюси Землі,
як іноді у голубій імлі
за піною далекого прибою,
поєднані уявою живою
за обріями часу, кораблі.
Але буває, миті однієї,
ще виринає у нічній порі
із марева на видимій горі
роковане побачення з тією,
що промайнула образом лілеї
у зодіаку нашої зорі.
І досі є чого душі зоріти
до ранку на околиці села,
де ружею колючою цвіла
тоді єдина у моєму світі...
зів’яли у розлуці жовті квіти,
аби вона не вічною була.

11.2023

Слова сліпі, тавровані тобою
У дощ, що перекреслив всі надії.
То ж не було хвилини супокою,
Хилились хризантем промоклі вії.

І падолист, і вітер, і печалі -
Усе змішалось у гіркім коктейлі
Зів'яли восени колишні чари.
І сльози дощові котились в темінь.

Хоч ночі вишивались фіолетом,
І дні минали у бурхливім скерцо,
Слова застрягли холодом стилета
Крізь обладунки трепетного серця.

У твоєму житті я був гостем незваним.
Ти чекала когось. Не мене.
Защеміло в душі, а чому — я не знаю
І не знатиму вже.

У безодні очей віддзеркалення неба...
Може, радість? Та ні, швидше біль.
Задивлявся у них, остовпівши смиренно
Й говорити не міг.

Час тягнувся змією нестерпно повільно,
Споглядав я цей світ, наче сон,
Де не бачив людей, лиш якісь механізми,
Що снували кругом.

Все змінилось не раз з того часу в природі.
Будували і нищили міст.
То чому ще болить — зрозуміти не можу.
Я — непроханий гість?..



11.06.2014

Дорога дорога дорога.
Години секунди літа.
Позаду уже всі тривоги,
Попереду нові міста.
Десь там капучіно чекає,
Десь там світять зорі вночі.
І вечір десь ранок стрічає
І спати летять стрибунці.
Ще літо теплить і світає.
Ще роси траву не сріблять.
А коси любов заплітає
І коси в покосах дзвенять.
Раніше уже вечоріє,
Свіжішає шепіт дубрав.
І листя тихенько жовтіє
А день вже коротшим знов став.
Та все ж попереду ждуть очі...
І сірі, зелені… твої…
А також можливо і ночі
Любові.. кохання… пісні…

Не лоскочи словами знову душу,
Мов пухом облетілої тополі.
Нічого говорити я не мушу,
Не залишилось зерен у стодолі.

Осінній подих проникає в шпарки,
Спустошені думки від прохолоди.
До берега давно прип'ята барка,
Стара дорога в брусах і колодах.

Не лоскочи незрячими словами.
Чи варто ворушити пріле сіно?
На небосхилі вечора заграва,
А від вогню повисла кіпоть тліну.

Минає літо, спека догорає.
Проходить все щасливе і сумне.
Тьмяніє небо, сонце охололо.
А далі що? — Відомо нам, на жаль.

Давно пора збирати урожай.
Наш вибір? Може, вирішила доля?
Та я змирився. Думка лиш про те
Чи є любов між нами, чи немає...

Не чути вже відлуння голосів
І ніч не та — не видно зорепаду,
А місяць розірвало на шматки.

Схолонув дотик ніжної руки...
Минуло все, лишилося позаду,
Зламався рай під ношею гріхів.



06.08.2023

Голубінь небесна мріє...
Ні хмарини, ні билини.
Сонце сяє, чуть дрімає.
Там високо на драбині
Всілось з ранку, не злізає.
Може вечора чекає.
Потім скотиться за обрій
І розкаже казок рій.
Про країну тихих мрій.
Про кохання, про любов.
Про садок вишневий знов…
Про бджолиний рай і рій
Про колодязь у дворі
Про забави дітвори…
Стане добре на душі…
Ну а потім знов світанок
Добрий день, бо добрий – ранок.