Лабіринти Сновидінь

Душа померлої дружини
Розмовляє із коханою
Колишнього чоловіка

***

«Я Образом до тебе припливаю,
Нехай твоє серденько не тріпоче,
Мене він ніжно, вірно пам’ятає,
Але страждає,
Цього я не хочу.

Я не Примара, Ревнощів Ожина,
Через яку коханий швидко в’яне,
Лише – Душа покійної Дружини…
Мене ти бачиш? – Подругами станем.

Бажаю, щоб ізнову був щасливий,
Весь час
Його незримо зберігала.
З тобою
Для життя він знайде сили:
Нарешті вас Кохання обійняло!

Кохай,
У пристрасті нестямно злийся,
Я піклуватимусь про тебе
І про нього…
Цілуй його, цілуй, не бійся,
Він так цілується казково!»

На зеленій галявині, на узліссі -
Засмучена дівчина у дрімучому лісі…
Як у ліс потрапила, Прекрасна,
Що робиш на галявині, Красна?

«Краще бути в лісі почорнілому,
ніж у чоловіка в домі немилому…

Я Квіточки перебираю,
докази Любові чоловіка
у колишньому раю
споглядаю…

Ось – ми у місяці квітні
гуляємо-купаємось
у місячному світлі…

Ось –
квіточок польових
він букетик простягає,
«Ти – найкраща, я тебе кохаю» -
тихо, ніжно промовляє…

Ось – іще, іще, іще
докази - завжди свіжі квіти,
Вони надають мені
сили жити.

А цей Червоний Ключик –
згадка, щоб не забутись,
Щоб не виникла спокуса
повернутись…

Ключик
від
далеко - далеко
захованої скрині,
Перевита, закута вона
ланцюгами міцними…

У скриньці не хижі птахи,
не отруйні гади –
Один-єдиний доказ
чорної подружньої зради.

Скриньку я ніколи не відкрию,
навіть не візьму в руки,
Бо не переживу зраду вдруге…

Ось чому я у Чорному Лісі
Перебираю
квіточки-згадки
на зеленому узліссі.

Є люди, з якими приємно завжди,
далеко не треба ходити,
є й інші, з якими, куди не іди,
немає про що говорити.

На інших надійся, та сам обирай,
на кого надія в дорозі,
оточена пеклом дорога у рай,
допоки «почиєш у Бозі».

Чекати на принца – затія крута,
та, може, не той, а можливо й не та
мету спонукає до злету.

Утопить наяда вінок на ріці,
дарує удача синицю в руці,
яка і не снилась поету.

Вже потвори нічні не гарчать,
Кришталевий зірок передзвін…
Тихо, ніжно співає дівча –
Спить Коханий – єдиний, один.

***

"Я кохаю тебе, Дорогий,
Я від втоми – твоє укриття.
Кожний порух Коханого – мій,
Кожний подих – це трунок життя.

Поцілую - забудеш печаль,
Я – в пустелі струмочок води.
Божеволіють сотні дівчат,
Та Кохання моє – назавжди.

Милий Друже, я – ніжна лоза,
Твій божественний стан обійму,
Буду в битві надійна броня,

А загинеш – з тобою помру.
Заколисує пісня моя,
Я Кохаю, Тобою живу."

Не летять із далечі привіти,
а життя виходить на пряму.
Нам би дочалапати до літа,
пережити до весни зиму.

Облетіти думкою по колу
неозорі луки та гаї
і не запізнитися у школу,
де чекає усмішка її.

Та уже не запитаю, – хто ти?
І чому лишилися чужі?
І навіщо пожовтіле фото
бережу у пам'яті душі?

Мрії розбиваються об ґрати,
за якими темрява ночей
на віки роз’єднує людей...

А мені би ще дійти до парти
і навіки на льоту піймати
сяєво у погляді очей.

Я видел во сне человека
С кривым и зеленым лицом,
Он горько-прегорько смеялся
И радостно плакал потом...

***

Немов узагальнення епатажних
Звичаїв,
Вночі бігав містом
Чорний Чоловічок.

Ну що тут скажеш, тільки –
«се ля ві»,
Життєві вибрики нелегко
Зрозуміти:
Добродія не помічав ніхто
У Тем –
Ряві,

Він і слідів не залишав
Помітних…
Мабуть ніколи
Не траплялася йому
Підкова,
Підкова Щастя,
Яку знаходять,
Хоч не дуже часто,
Навіть Злидарі:

Він перекинув на світанку,
Випадково,
На себе горщик фарби
Кольору Зорі.

І цілий день у Сонячному
Світлі
Його ніхто розгледіти
Не міг,
Сліди його були теж
Непомітні
І Сонце вже заходило за ріг…

Отак не поталанило малечі,
Даремно стільки витрачено
Сили…
Коли ж настав, нарешті,
Тихий Вечір,
Підсохла фарба й потемніла вся
Від Пилу.

Настала Ніч
І «знов за рибу гроші?»
В проблемі цій не просто
Розібратись:
Навіщо був повинен
Світлий
Фарби Горщик
Перекидатись!?

Таємницю ховає
різнотрав'я медове,
Сум лікує і тугу
ароматом п'янким,
Гостра мить раювання,
ледь вловима, чудова,
Нашу тайну ховає
різнотрав'я медове,
Вітер пісні співає,
чарівні, сопілкові
І миттєвості линуть,
неповторні, легкі.

Різнотрав'я духмяне -
запорука кохання,
Ми з тобою, неначе
у зеленому раю.

Ми прокинулись
зрання,
ми усе подолаєм,
Наше щастя безмежне,
всеосяжне, безкрає,
Тайну ми збережемо,
щоб кохання жило!

Вірш постукався
І увійшов,
Не чекаючи
На дозвіл…

***

Тріумф Прем’єри,
Аншлаг Спектаклю,
Емоцій Злива така рясна…
Упала дзвінко
Червона Крапля
У Келих білого Вина…

Буяє, бродить
Кохання Сила,
Чи дивний Сон це,
чи дивна Яв…

Ось покотилась
Краплина Біла:
Бордовий Келих
Її сприйняв.

Коханню спротив
Чинить не варто,
Все рівно програш
буде твій.
Чаклунська сила
У Брудершафта –
Любовний в Келихах
Напій!

Напій – Кохання
Почесна Варта,
Який той Келих,
що буде Твій?

Пісковий Годинник,
Але не Пісок
пересипається в ньому,
Пісковий Годинник
Чомусь величезний такий…
Горизонт Багряний
Для нього – основа,
Не пісок у ньому,
А Порох
дрібне –
сень –
кий!
Порох –
Розпечений
І невимовно
Важкий!

На порох перемелені
Люди, будівлі…
На порох покришені
Радощі, Мрії…
Снаряди, кулі, боєприпаси
Слугують порошинками
Для відліку Часу.

Коли цей Порох
пересиплеться весь,
До останньої порошинки
ляже на дно!?
Камертон Біди
лунає щоденно:
«Тресь, тресь…» -
Поранили ще двох,
Вбили ще одного.

Годинник цей
Не перекидається,
В землю,
Корінням отруйним
Вростає…

Коли ж він
Від Гніву,
від Болю Народного
Розплавиться,
Коли ж,
як Примара,
Назавжди
Розтане!?

Через болотну каламуть
Скрізь тягнеться ожина,
У Козака нелегка путь,
Важка його стежина.

Зелене світло у очах
Зловісної знахарки,
В грузьких смарагдових
лісах -
Мольфари і мольфарки.

У Козака стезя - борня,

З усіх усюд безкраїх,
Зібралась потороч - змія,
Накинулась, мов зграя.

Росяний бережок, ріка,
Повіяло грозою,
Спасла мольфарка юнака
І винесла із бою.

В Чаклунки зуби, як терпуг,
Слова, мов крик совиний:
"Запам'ятай, що я - твій друг,
До того ж - друг єдиний!"

Скінчився бій, вже сну нема,
Лише питань важких катма...

За народними мотивами

Дрібна
Нечиста сила –
Найбільш капосна
І найбільш небезпечна…

***

Плаче в полі дівчина
Плаче в полі дівчина,
на серці – суховій,
Підійшов тихесенько
Панич Польовий:
«Не журися, серденько,
для суму не час.
Віддай мені всі печалі –
засмієшся враз!
Заберу я тугу-горе,
годі сумувать:
Знову станеш веселенька,
будеш танцювать!
Знову зможеш покохати
в цвіті юних літ,
буде ніжно обіймати
тебе
Білий Світ!»

Ти не вір йому, дівчино:
він – підступний дух,
Довіришся –
душу вкраде
підлий відчайдух.

«Ой, паночку, пане добрий,
сумом захлинусь,
Та ні з ким у цілім світі
Горем не ділюсь!»

Заблищали люттю очі
в «панича»,
Не гарчав і не грозився –
мов змія,
сичав…

Задимився весь і згинув:
полетів за ліс,
Не облестів цю дівчину
нечестивий біс.

Віру, серце, Щиру Душу
ворог Польовий
Не обдурить, не задушить
хитрий біс Дрібний!

Щоб осінь не подолала –
Сама стань Осінню!
Прекрасною!

Скинь
Приниження, зради,
насмішки,
Зневагу, нехтування,
Втрату самооцінки
І падіння на дно
Власної душі,
Скинь,
Наче перепріле,
відмерле
Листя.

Зможеш – Побачиш,
Що нічого не втратила,
Тільки виграла…

Осінь важка,
депресивна,
Долю ховає загублену –
Це лиш загострення
Болю душевного.

Господь засуджує
сум –
Перероби депресивний
біль
У безсенсовий, але щирий
регіт…

Хай
Натовп глузує з
блазнів,
Але
Господь любить їх.

Не сподівайся,
не воруши порох –
Це марно…
А може,
Самокатування
Стає залежністю?
Це гріх.

Візьми
Музичний інструмент
З рук втомленого музики,
Обігрій обох
і зіграй
Сама
Мелодію відродження!

Не запрошують на каву –
Налий сама
Чорну, вогняну
На один
Подих-Ковток.

Старий Екіпаж
на Дорозі Чекань
Не потребує зупинок,
Можна «заходити-виходити»
завжди
(Згадай Іа-Іа з "Вінні Пуха").

Не плач за тим, що пішло,
Радій,
Якщо пішло
справді,
назавжди.

Через Осінь треба
ПРОЙТИ,
Не нарізати Кола,
Нічого
Не втрачено…

Не чекати змін,
А терміново
Змінюватись
Самій!

Потаємно казали - "Чаклунка",
Та вона безтуротна була,
Юна дівчина, перша красуня,
Незнайомця в село привела.

Від людей відрізнявся місцевих,
В обладунках з плащем на плечах,
Коливався у хлопця свинцевий
Сум безмежний в бездонних очах.

Він для дівчини – Хлопець Осяйний,
Почуттів спалахнули вогні…
Неприязно мовчали селяни,
Та дівчині не мовили – «Ні!»

Новина мерехтіла печальна:
Підкрадаються Підступ і Зло,
Це розбійників зграя безжальна
Оточила під вечір село.

Як шакали, напали бандити,
Воїн зграю нещадно здолав,
Допоміг оборону створити,
І поселення він врятував.

Світле серце не терпить жорстокість –
Зрікся чорного клану свого…
Темний найманець був,
мечоносець,
Клан убивць не відпустить його.

Балансує на лезі постійно:
Йдуть по сліду убивці-раби…
Не закохуйся, Меч Професійний,
Ніжну дівчину ти не губи.

Розпрощався із Любою Воїн,
Він довічно спокуту несе,
До дівчини не прийде ніколи,
Бо кохає її над усе!

Є Дивний Келих -
Панацеї Кубок,
Якого прагнуть
Пересохлі губи…
Невидимий жаданий
Келих цей -
Небес Дарунок,
Чи Пекельна Згуба?

Напій,
Мов подих:
Ти лише вдихни –
Гаряче Сонце
Не сховає зорі,
І квіти-візерунки неземні
Сплітаються в букети
Волошкові.

В Суцільнім Щасті
Атоми Біди
Свою незриму Службу
Хороводять…
Гармонію довершену знайти
В сумний наш Час
І сподіватись годі:
У Келиху,
Немов дрібненький сніг,
Личинок-сварок тихе
животіння,
Прозорі тіні сумнівів
Лихих…
Вони не хочуть спокою
Успіння.


Спиваємо марноту ми
Буття
Із цього Келиха
Усе своє життя…

Привиддя тяжкі
Мені душу гнітили…

Л. Українка

***

Вітались
Зрідка, здалеку – очима:
На зустрічі, розмови –
Заборона…
За нас вирішувала
Темна Сила,
А, може,
Темних Сил
Підступна Змова.

…На мить
Стихії ставлять нас навпроти,
Цілунки
На губах твоїх побачив,
Мої цілунки,
хоч іще
ніколи
З тобою, люба, ми
не цілувались.

А Вихор долі буйними
Руками,
Неначе карти, знову нас
Тасує...
Щемкі твої цілунки,
Та гарячі
Я на обличчі, на губах
Смакую…

На рівні інтуїції

***

Ми не знайомі,
але я завжди впізнаю її будь-де,
будь-коли,
у будь-якому натовпі.

Я не вдивляюсь,
але завжди відчуваю
коли вона -
поруч.

Я ні на що не розраховую,
не вимагаю,
лише сподіваюсь.

Вона випромінює Посмішку,
Радість,
хвилі її Доброї Сили
охоплюють безліч людей.
Сама її Присутність
насичує
Бажанням Жити.

Дай, господь, кожному
здатність
хоча би
відчути
Цю Силу!

На грані галюцинації

Про Таку
Мріє
Кожний

***

Хитру кривду вважаю за Правду,
Набиваю на спині
горби,
Обіймаю Твій Образ -Троянду –
Враз цілую колючі
шипи.

Хоч поганий статист в мазо-драмі,
Справжню Пристрасть плекаю,
не хіть…
Перфорованими губами
Кров солодка крізь біль
цебенить.

Дивний Трунок, Вогонь Бірюзовий,
І Свята ти, і Грішна
Душа,
Ти щезаєш, з’являєшся знову –
Ти – Примара, ти – Пристрасті
Шал!

Ти не щезнеш, ти з’явишся знову,
Мій Тривожний, Прекрасний Кошмар!

У душі надламані крила,
Та вона намагається
Злетіти…

***

Підрізала ти, підкосила,
Позбавила сенсу в житті,
Навіщо, чому попросила
Мене на весілля прийти?

Акорд руйнівного Вінчання
Трагічним крещендо стає,
Розколото Келих Прощання
І серце розбито моє.

Складати розірване скерцо,
Терпіти отруєну кров
І жити з розтрощеним серцем,
Де кров’ю стікає Любов!

Я мушу здолати усе це,
Щоб тебе побачити знов

І Знов!

Мрію тихо-тихо я,
а поміж рядків
затамую дихання
і чекаю слів.

Музою і лірою
надихаюся,
а як Мона-Лізою,
то не каюся.

Лину до веселої
і щасливої,
та не знаю келії
тої милої.

Може, замурована
десь за мурами
і не очарована
ще амурами?

Не чекаю лиха я
від лукавої,
та на ладан дихаю...

йду отавою...
мрію заколихую...
Пахне кавою.

05.2020

За мотивами «Химерного світу Танго»

Сум прикинувся волоцюгою,
Сховався в темному кутку таверни,
Поєднав наші серця
Отруйним павутинням відчаю.

Наші рясні сльози
Спадали
На чорні клавіші роялю,
Білі клавіші плакали самі по собі.
Неймовірна мелодія намагалась
Поєднати нас…

Сльози грали «у чотири руки»
(Ніби у сліз бувають руки)
Мелодію,
Яку замість мене
Мав грати хтось інший…
Цього «іншого» не було.

«Не було» не означає,
Що не буде.
Це наш останній «Регтайм на сльозах».

Ми вже більше
Ніколи не зіграємо
Один для одного…

Сталкерські мотиви

Справжня подруга сталкера -
Тільки дівчина-сталкер…

(Перевірено в польових умовах)

***

«Зайшов у кут глухий -
для втечі шлях назад
не перекрили грати…
Здається,
Ти, чомусь, не рад,
але не хочеться,
Герою,
відступати!
Готуйся в «чіт-не чіт»
Кістлявій не програти.

Ось барельєф потворний
на стіні –
Або живеш, або зазнаєш згуби:
Чи шпичаки
тебе простромлять
кістяні.
Чи поцілуєш ти дівочі губи…

Половина на Половину,
Що судилось, не знаю сама:
Чи цілунок
фатально
веде до загину,
Чи тобі,
навзаєм,
подарує цілунок
Весна…»

Останній крок,
і тиша,
мов набат,
І шепіт:
«Любий.
Повертай назад!»

Зневажає хтось
діаманти,
Цінує дешеві стрази…
А хтось цілує
потвору
і не демонструє
відрази…

Сталкери
червоної масті
проблеми вирішують
грубо,
У відповідь – подих Щастя
і солодкі дівочі губи…

Шлях відкрився
до Сонця,
Зникла Потвора-Покруч,
Реальність,
Ніякий не сон це,
Дівчина в латах –
Поруч:
«З Темряви
Хижий Череп
розжарює очі
бідою,
Ти витяг щасливий
Жереб:
Ми разом
навіки
З Тобою!»

Засторога

З циклу «Химери сновидінь»

Є сни-віщі,
Э сни-застороги,
Є сни безпечні,
Є сни-вбивці…

***

Хащі сновидінь –
дивовижні…
Гори, ліс
і халупа якась,
Зрозуміти – годі,
облиште!
Підійти поближче –
зась!

Жінка в Чорному,
висока, худа,
Перед хатою виставляє
пастки…
Дерев’яних кліток
рядки.
Для
Кого
Клітки?

Звірі, звірі –
ведмеде-вовки,
Пробігають усі
на чфораках*,

Як один, –чоловіки,
На руках і ногах
пробігають,
Не на лапах…

Ікласті, кошлаті істоти,
заповнюють пастки.
Місяці проповзають,
роки…
Скаженіють
чоловіки,
Ідять баланду якусь,
І виють усі
Невтямки…

А потім
бранців своїх
відпускає.
Тікають,
по одному…
Кожен пісню гарчить
сумну,
Вони не збиваються
в зграї…


Спалює Жінка пастки,
У згарище забиває
кілки…

Нові пастки
Чекають
На нову
чоловічу
роздрібнену
Зграю…

Химерна гра,
Прокидатись пора!
………………

*Лазять рачки

Танго-Сонет


За мотивами:
Polish Tango:
Przytul, uściśnij, pocałuj –
Warsaw, 1935

***

Вечір
нас огорнув у нашім парку,
Пора прощатись
І зустрічатись
Не будем знов!

Наша
привітна затишна алея…

Час розставання:
під плач Кохання
іде Любов!


Згляньтесь, Любов і Кохання,
Доленько - Доле, зажди –
Давня, ласкава Алея
Нас розведе назавжди!
Долі цілуємо ніжки:
Хай Чорна Мить промине,
В парку по нашій алеї
Зробимо Коло Нове!

Зробимо інші доріжки,
Потяг без нас
Хай Іде!

Сховай
Будь ласка, затишна Алея,
Нас Ізнов!

Геть розставання,
Не йди, Кохання,
Не йди – Любов!
.

Забуяли зеленню ліси.
Віє яблунева завірюха.
Пелюстки оазою краси
ойкумену оповили пухом.

Це уже нагадує фінал
опери... а, може, й оперети...
«Лебедине озеро» і «Бал»
зашуміли піною у Лету.

І за течією уві сні
чую ліру і далеку лютню...
Та бадьорі арії не чутні...

Кличе Мойра у минулі дні.
Віщі сни навіюють мені
не веселе, а сумне майбутнє.

05/20

Її слова ллються,
мов гірський
струмок
у спекотний день -

Не слухай!

Очі її
звуть,
обіцяють,
зваблюють -

Не піддавайся!

Посмішка її
заворожує
і підкорює -

Не зачаровуйся!

Втім -
насолоджуйся
музикою її мови,
Йди
на поклик її очей,
Упивайся
чарівністю
досконалого
образу,

Але -
не вір!

Це - Головне!

Вона -
Прекрасна,
Втілена

Омана!

Підступна Пристрасть
сповнена Стражданням,
Вона штовхає
до пекельних Врат
І прирікає Вірність
на заклання,
І краплі крові
на шляху горять,

Тримають міцно
Щелепи Жадання,
Та Зов Кохання
очищає кров,
Стають слабкими
підступи, страждання
І залишається лиш
Пристрасна Любов!

Даруй Коханій Віру
в Майбуття,
Не викликай
у Милої докору,
На кожний порух,
на бажання зваж,
Нехай
світанок буде світлим
ваш,
Зі злом не може бути
договору...

Кохання, Вірність -
символи Життя!

Мініатюра


Ти така молода, ти зробила з дитинства
лише півкроку …
Із твоїх зіниць бездонних
вихоплюються
спалахи жаху…
Шепочеш: «Не вбивай, будь ласка,
не вбивай!»

Ти неймовірно жити хочеш, то скажи
чому
життя нівечиш власними руками,
розвіюєш
за вітром самознищення,
за суховієм
руйнації?
Просиш не забирати життя,
яке сама
мордуєш по-звірячому…

Ледь зробила з дитинства
півкроку, а вже заціпеніла твоя
душа
більше,
ніж мумії пошерхлих пірамід?

Ти жити прагнеш, щоб життя своє
катувати страшніше
за муки пекельні…

Чому?

Чорні аспіди очей мої
Будьте гаспидами ворогів,
Хто не любить і заздрить хто,
Хай звивається, хай згорить…

Любі аспіди,
бийте
блідих тварюк,
Хай розвіються, щоб «і дух не пах»
(Котляревський «Енеїда»),

Щоб мій погляд став нищівним,
Перелесника щоб розірвав…
Чорні сови, зі мною дружіть,
Порятуйте, русалки, мене,
Заморочте, тягніть на дно
Злого інкуба з жахо-снів…

Чорне коло
пристрасних жриць
найгрішнішої,
найчистішої
Любові –

Моя зброя це,
мій щит.
Я Кохання
Воїн суворий ..

Віджимаю екстаз
Із
страждання.
А страждання отруйний
Прах,
Хай ворожі випалює очі,
Сум гріховний я геть жену,
В рясі я – одаліска кохання.

«Любий» Інкубе, я – Твоя!?
Це – задуха, вона не тішить,
Це – рептилія біла, нічна.
Ти – Спокусник, але Бездушний!

* * *

Якщо почуття минулого
Заважають,
Вони вже шкідливі,
Вони руйнують.

Очей моїх аспіди чорні,
Женіть усіх білих змій...

Очистить мене
Від жахливого "Я твоя",
Я Своя, Своя, Своя!
Повсякдень, повсякчас!
Не Я для тебе, ти для Мене,
ненадовго нехай!

Якщо у тобі розчинюсь,
То
обов`язково
відновлюсь!

Грають веселково промені
в блакитних,
Дивних діамантах чистої води…
Яхонти - сапфіри, перли і рубіни
Не чіпай під вечір – не минеш біди.

Рід шляхетний танув,
все з аукціону
довго продавалось, ларець
порожнів,
А останній камінь,
наче кров, червоний,
Злодій недолугий викрасти
зумів.

У грозу, у зливу
утікав зухвалець,
Сном важким забувся
у своїй норі.
Сиву древню жінку
бачив у кошмарі.
І вона лякала гірше упирів:

"Вмерла в ту хвилину,
як Рубін забрав ти,
Навіть не помітив
силует блідий…
На тобі – прокляття:
Рід наш врятував ти,
Хоч про це не відав,
погубитель мій.

Цей кривавий Камінь
продавати марно,
Вже тебе чекають,
ждуть жахливі сни,
Все зі снів узнаєш,
Камінь боронити,
Каменю служити,
будеш вірно ти,
Як служили ми.

Цей пекельний камінь
не чіпай під вечір –
Швидко ти загинеш,
рід загине твій,
Камінь украде хтось –
ти помреш, звільнившись
від прокляття злого –
Жереб твій такий"…

Амазонки, Діви-Воїни,
Діви у блискучих
обладунках …
Воїни безжальні,
та не жорстокі.
Ніхто, ніщо
не витримає
Амазонок
Удар…

***

Амазонка Юна Романтична…
Подруги хитають головою:
«Не може Воїн
мати
почуття сентиментальні,
В бою вони – чимала перешкода,
Піддавшись почуттям, себе загубиш,
Та інших на поразку
наразити можеш» -

«Не треба, подруги,
даремно хвилюватись:
Закохана
Іду у Смертний Бій,
Закохана
рубаю
Хрест - Навхрест.

Закохана,
Я ворога вбиваю…
Коли стікає
Лезом кров,
Я мовчки плачу
за Коханням Вбитим…

Кохання – Смерть,
Кохання – Вбивство,
Кохання – Сум:

Такий
Тягар Нещадний
Амазонки…

Тим, хто страждав і страждає


Якщо ти помилявся,
падав,
Підіймався і страждав,
Ти був гідний Кохання…

Невідомий

***

Не плач і не сумуй
за втраченим
Коханям,
Воно не втрачене,
Загублене в роках…

Нестямно хочеш ти
Побачити Кохану?
Тоді і страх і сумніви
Відкинь!

Янтарне листя
Відбивається
У смарагдовій траві,
Ліс
Огортається
У Чарівність …

Сприйми у Душу
Блиск нічний,
Тоді побачиш
Образ ти Дівочий,
Твоя Кохана це,
Яку не забував…

Янтар відсвічує смарагдом,
Смарагд усотує янтар…

Вона також
І мріє, і сумує,
І у ві сні
Тобою
Марить
Лиш!

В Смарагдовому Чарі,
В Золотому,
Вона вимірює
Стежок
Химерний Лабіринт,
І посміхається
Устами і Очима:

Здається Їй,
Немов гуляє
Обіруч,
Вона з Тобою...

Жінка,
не приймай згубних рішень,
Особливо, коли закохана… .
Не слухай Розсудливість,
Та Розум,
Вони не зарадять… .
Відкинь Свідомість,
Звірся на Інстинкт,
Він не схибить!

Н. Есперанса

***

Прощавай,
мій любий,
Щастя не триває вічно,
А якби і тривало,
Все одно, замало
Було би його!

Прощавай,
моя радість,
Вже час дати тобі свободу,
Щоб ти не рвав серце
Між двома коханими.

Прощавай,
моя доле,
Я мушу іти: у моєї суперниці
(Хоча це я суперниця для неї)
Є перевага – вона дружина і мати…

Прощавай,
життя моє,
Ми мусимо подумати про істоту,
Яка ні в чому не винна,
І яка права в усьому,
Бо вона – дитина…

Прощавай,
любий мій,
Радість моя, доля моя,
Життя моє…
Прощавай і не сумуй,
Незримо я завжди буду поруч…

Не шукай мене:
Мене вже майже нема,
Я роблю останній крок,
Бо жити без тебе
Не можу.

За народними мотивами

Если любишь – забудь,
А не можешь – прости,
Колдовская любовь коротка…
Разрывается грудь,
Разбежались пути,
Лишь метели, бураны, снега…

А. Мотыка

***

Пустка, пустка в усьому –
В серці, в душі, в житті.
Без тебе немає дому,
Тиша – гучніше грому,
Я ж так благав: «Не йди!»

Нема відради, нема спокою,
Морозить Сонце в спекотний день,
Вже нам не бути удвох з тобою,
Вже не співати удвох пісень!

Тріпочуть марно безсилі крила,
Підняти в Небо не хочуть знов…
Не вабить жодна дівчина мила,
Пішла з тобою навік Любов!

Як обіцяли багато очі,
А потім - в пустку, мов у труну:
«Співати разом я більш не хочу,
Тобі я серце не поверну!»

Жадана, Люба, Життя Заграва,
Чому жартуєш жорстоко ти!?
Ти наче мавка, а я – забава,
Я все забуду, лише прийди!

Пустка, пустка в усьому –
В серці, в душі, в житті…
Без тебе немає дому,
Тиша – гучніше грому,
Я ж так благав: «Не йди!»

Переспів тексту польського танго
«Skrwawione serce»

Skrwawione serce, zdeptane w tłumie,
O poniewierce zapomnieć umie.
Ja jeszcze czekam
I kocham, choć z daleka,
Bo wiem, ze przyjdzie czas,
Gdy uścisk znów połączy nas.

Muzyka: Fanny Gordon
Slowa: Walery Jastrzebiec

1932

***

Я так багато хотів сказати,
Бажав сказати про любов,
Та я мовчу, бо я не можу знати,
Чи не сміятимешся ти ізнов….

Слова кохання стали мов закляті:
Сховались раптом, чи кудись втекли…
Я так страждаю, тебе прохаю,
Лише оце послухай ти:

Кривавлять серце байдужі очі,
Зневагу серце забути хоче…
І я чекаю,
Здалека я кохаю,
Я вірю, прийде час –
Обійми знов з’єднають нас!

Кохання дарувала, наче милість,
Воно жило лиш кілька днів…
Здається часом, що все наснилось,
Неначе казку хтось розповів…
І ти пішла, свою забрала милість,
Сум за тобою лине вже за край…
Забрала душу, страждати мушу,
Лише, благаю - пам’ятай:

Кривавлять серце байдужі очі,
Зневагу серце забути хоче…
І я чекаю,
Здалека я кохаю,
Я знаю, прийде час –
Обійми знов з’єднають нас!

Дисципліна торжествує:
В школі головний - Дзвінок,
Слоненя в кутку нудьгує,
Бо не вивчило урок!

Мавпяча весела зграя
Скаче "задом набакир",
Звіреня якесь ридає,
Не впізнати, що за звір!

"Два по два" це скільки буде?
Бегемотик, поміркуй! -
Стало тихо враз усюди -
Починай, малюк, рахуй!"

Чорна дошка - "рахувалка",
Дуже важко міркувать,
Мавпа тицяє шпаргалку,
На шпаргалці цифра "п'ять"!

Сунув учень палець в "ротик",
"Не підказуйте, "братва!" -
Вірно скаже Бегемотик
Скільки буде "два по два!"

Десь у світах

Ми прагнемо Кохання,
Ми від Кохання тікаємо…
Любов обертається на
Ненависть ,
Рай стає пеклом…

Іо Саві, Східний мислитель

***

«Ти – полонений,
ти – вояк хоробрий,
Ти на Володарку дивитися посмів
Закоханими дикими очима…
Тяжку провину спокутуєш ти
Рабом у ланцюгах,
невільником безправним…

Негідний раб, насмілився ти знов
закохано на мене подивитись…
За це страшне блюзнірство
ти помреш!

А втім я передумала:
Тебе
до мене на побачення
притягнуть…» -

«Не хочу радощів я
рабського кохання» -

«Відмовився, ну що ж,
ти можеш обирати:хх
Чи Кат,
чи Двері Старовинні,
Які ведуть в Світи
Смертельно Небезпечні…

Пішов, пішов,
Негідник непокірний,
Бунтівник зухвалий!

Тоді я залишаю
Королівство,
Зрікаюся Вінця,
Йду слідом за тобою.
Від мене не втечеш
Ніколи і нізащо!

Ми разом будемо:
Твоє
Кохання
Із моїм
Коханням
Об’єднаю я!"

Ти пробач мені,
Вовче,
що так пізно
я до тебе прийшла
у чаклунські ліси…
Позносила, розбила
чобітки я
залізні,
Серце плаче на тлі
чарівної,
лісової краси.

Бачу пустку і тлін -
то проекція власних
печалей,
Так, як Мауглі,
брата духовного,
в теплих краях,
Тут, в морозних лісах...

Молоком годувала,
навчала мене
Сіра Зграя,
Як боротись,
змагатись,
долати свій страх.

Знов до Зграї
візьми,
я з тобою порину
у Зиму,
Буду рвати і гризти
прапорці
нескінченних
Облав…
Хай повернуться
Юні,
Хай Дикі
повернуться
Сили!

Знов до Зграї
візьми,
Доброти,
я молю,
Не Позбав!

Ілюзії сновидінь

Сновидіння - надпотужна
містична сила...

***

Сон,
фіолетові сутінки,
холод мене знерухомів…
Не ворушусь, а лечу я
Низько - низенько,
мов крокодил з анекдоту…

Пейзаж химерний - пустка, напівтемрява,
пляж,
мабуть для тюленів…

Куди пролітаю, навіщо – не знаю,
не знаю…

У брилі, прозорого, льоду -
Дівчина,
молоденька,
згорнулась калачиком,

очі
заплющила карі
( і звідки мені це відомо?).

Поруч дві брили льоду,
поруч два зледенілих
фрагмента,
чужих половинок уламки…
Поруч ми, поруч,
Пліч-о-пліч -
якесь тепло життєдайне
мене зігріває поволі,
в долонях моїх,
вже гарячих,
рука дівоча маленька
теж зігрівається ніжна,
тепло навзаєм навіває…

Теплом наших тіл,
наших душ відігрітих,
єднаємось в таїнстві дивнім,
ні слова, ні погляду навіть
нам не потрібно,
щасливим…

Ось поруч йдемо в темінь ночі,
у фіолетові хвилі,
пульсують вони,
огортають
нас ніжністю
лагідно, тихо.

Ані морозу, ні льоду -
ми з дівчиною обігрілись
в гарячих обіймах духовних,
готові отак вічно разом
іти в невідоме пліч-о-пліч.

Аж ось –
знов один у дорозі,
а дівчину
сила байдужа,
примхлива печаль сновидіння,
кудись в невідоме відносить…

Не хочеться прокидатись,
втрачаю я спалах надії.
Миттєве я щастя втрачаю.
А дівчина та, що наснилась,
чи бачила те, що я бачив?
Вона у житті, у реальнім,
Існує?
Сумує за мною?

Не знаю, не знаю,
не знаю…

Сподіваюсь!

Ми гуляли з Коханою в місячну ніч,
В тихих вуличках – сутінки сині…
У прадавніх церков дивний вираз облич:
Видавались суворо-живими…
Перед Ликом Небес
Половинці своїй
В кожній церкві складали Присягу…
Тиха служба у Вічне закоханих Мрій
Дарувала Кохання і Благо.

В дальнім Храмі
від скверни
звільнялися сни,
Грішні образи ледь
клубочились…
І співали неголосно серцем
вони,
Щиро каялись, щиро
молились…
Для нечистих Високе Причастя
гряде,
Заповітні з’являються
Сходи,
Повний Місяць усіх огортає,
веде,
До Небес темні душі
відходять…
…………………………………

Зі Стежини Добра
не звернемо й на мить,
Геть, нікчемні
спокуси-шуліки!
Тільки – Лагідний Шлюб,
тільки Неба Блакить,
І Любов, і Кохання
Навіки!

Є затишна втіха
у лагідних снах –
Вогонь світлячками
літає,
Палають жаринки
у ніжних руках,
Та опіків зовсім
Немає…

Розпечена лава,
розпечена кров,
І спокою серце
не знає,

Жаринка – кохання,
вуглинка-любов,
Не ранять вони –
зігрівають…

Як чиста Любов
і правдива вона –
Тих пристрасть ніколи
не спалить:
Закоханих
ніжно
поглине сповна,
Врятує від смутку,
печалі…

А хто під запоною
лагідних слів
Ховає
души лицемірство,
Той спалить життя,
наче зовсім не жив,
І душу загубить
блюзнірством…

Напівбезумний речетатив


Чіт чи Лишка,
Лишка чи Чіт,
Кіт чи Мишка,
Мишка чи Кіт?

***

«Дайте мені отрути –
Отруїти його…
Дайте мені привороту –
Присушити його,
Дайте мені сміливості –
Кинутись у вир,
Так буде краще усім…

Приворот,
Сміливість,
Отрута –
Чіт чи Лишка,
Лишка чи Чіт,
Кіт чи Мишка,
Мишка чи Кіт?

Чарівні подаруйте
Квіти,
Щоб вдихнути –
Усе забути,
Вир
За «дужками»
Залишити…

Буду без пам’яті
Походжати
байраками,
Між гілок,
Промовляти
Пересохлими губами:
«Приворот-отрута,
Отрута-приворот,
Чіт чи Лишка,
Лишка чи Чіт?
Кріт чи Мишка,
Мишка чи Кріт?»

Сама не буду розуміти,
Ні поволі,
Ні зненацька,
Що за РЕП читаю
Чудернацький.

А люди теж
нічого не зрозуміють
довкола,
Гадатимуть, що то усе –
«По Приколу».

« А Хлопець?» -

«Не страждає він,
Бо не знає
про мене нічого.
Це я
жити не можу
без нього!»
…………………….

«Приворот-отрута,
Отрута-приворот,
Чіт чи Лишка,
Лишка чи Чіт?
Кріт чи Мишка,
Мишка чи Кріт?"

2019 рік

Затьмарюють привиди
Знаки кохання…
Любов забирають з обіймів
Твоїх:
Приречена
в хмарах розтанути
зрання …
Тримай її руки
в долонях своїх!

Миттєвостей щастя
не руш, не руйнуй –
Вона
самозречно кохала…
Цілуй її руки,
нестямно цілуй,
Цього
не буває замало…

У всесвіті двоє,
на жаль,
розминулись…
Пропала кохана,
не знайдеш ніде!
Враз пальці тендітні
чола доторкнулись -
І біль забирають,
лікують
тебе!

Жовтіє, впадає
на землю розмай,
Ще руки
Вона простягає…
Цілуй Її пальці,
в екстазі вмирай,
Замало
цього не буває!

В Кохання націлено
сонячне жало,
Кохана виборює
право своє:
В повітрі,
п’янкому від пристрасті
шалу,
Вона, наостанок,
для тебе живе!

Між хмарами
спалахи гаснуть душі,
І пустка
випалює груди…
Повітрям,
п’янким від кохання,
диши!
Вже скоро
нічого не буде…

Коли вночі розтулиш очі
І заговориш, як китайський тамагочі,
То буде знак, що годі пити так,
Щоб залишалась Аква Віта
Наполовину у реторті недопита
Алхімік справжній лише той, хто вся
І все завжди доводить до кінця

Нестерпний сморід трансмутацій
За едельвейси ліпший, як уранці
Ти з апарата маєш еліксир
А як не дай боже його здобути
Нам заборонить Папа, у час скрути
Підемо у хрестовий, у похід
В нічний кіоск через підземний перехід

Є вірний спосіб, щоб не спитись, друже
Ввімкнути рок і перейматися не дуже
Про екзистенцію свого буття
Коли ж його вже геть не стане,
Чорти галантно мовлять: «Прошу, пане»
Тоді я теж, на чемності гаразд,
Скажу: «До пекла тільки після вас...»

І буде свято
Життя прекрасне, не сумуй
Безсмертя й злато
То таке, аби не зов’ялий ху...

Ми часто
не усвідомлюємо небезпеку
власного необережного
слова…

***

Вони були молоді,
юні були
і прекрасні…
Вона жартувала з хлопцем,
Часто брала на кпини…
Він все сприймав покірно,
якось сказав, що -
«годі»,
більше терпіти не може.

Вона легковажно сміялась:
"Кохання до мене позбутись
не здатен ніхто на світі..."

Він посміхнувся сумно,
Очі його золотисті
колір вбирали ночі,
сяйво в очах згасало -
зорі вмирали в небі…
Він почуття позбувся,
наче в собі зламав щось...

Вона закричала:
«Не треба,
більше такого ніколи…» -
Пізно, занадто пізно…

Сили дійшли до краю,
"перегорів" хлопчина,
вмерло нараз
кохання.


Не легковажте, не грайте
Інших людей почуттями.

Фантасмагорія


Любовне нездоров’я
розірвало мозок,
Страждання –
хвороблива насолода,
Муки –
злої негоди
пестощі …

***


У хащах здичавілого саду
чорніють
лахміття одягу на гілках,
Клапті душі на землі, наче листя,
розкидані...
Демони - душежерці,
Злижуть, висмокчуть, вигризуть
клаптики
до останього,
навіть уривків спогадів
не залишать.

Треба поспішати,
зовсім без душі лишатись не можна:
інакше, навіщо усі страждання…

Зелень,
зелень серед колючок,
серед гострого гілля…
Кров руда
на
трави-квіти капає,
омиває, ферментує,
перетворює на страшний
трунок.

Коханий любить,
дбає,
але
не полишає родину,
не засилає сватів …

Скривавлені руки мнуть зілля,
любовна хвороба розриває мозок:
«Не засватана, не пошлюблена».

На власній крові
замішане зілля,
втілить у дійсність
моє безумство:
Невдячного здолаю,
зв’яжу його неволею…

Собі сама
сватів зашлю
чарами…

Цілуватиму себе – його
вустами,
Пестити себе
буду – руками його…
Змушу
піти з родини,
пошлюбити мене,
А потім,
занапастивши
грішну душу свою,
хоч у прірву…
…………………………………

Хто
блукає
Занедбаним садом? -
Я,
Обіруч
Із
Власним Божевіллям…

Задзеркалля

Задзеркалля,
Страшніше
за пекельне провалля -
Нескінченні
терпіння його та
чекання,
Кожне серце,
кожну душу,
наче пристріт,
Оберне
Навиворіт!

............

Задзеркалля
видається
жаданим
тим,
для кого воно,
Як для Кота
Сметана!

***

Привид

Стоїть на перехресті
Привид,
Цей Привид
нікого не кривить,
Нікому не робить
кривди,
Для кривди
навіть не шукає
привід.

У Привида
добра душа,
А міг би і налякати
не на жарт!

Уривок з містичної поеми «Предтечі»

Виривай залишки совісті
із корінням,
інакше…

«Техніка виживання у Темних Світах»

***

Куди? – Сюди… Кому? – Тобі…
Крізь брудну кайму
проступають лише ці слова,
Надзвичайно Впливовий Чоловік
Заціпенів.
Конверта сяк-так
Розірвав…

Колір обличчя
змінювався
від червоного до білого…

Викотився перстень
із печаткою:
череп, у зубах – ніж
(надії облиш)…

Очиці спалахують колючими
Промінцями
(зійшлися кінці з кінцями?)…
Годинник вицокує
бравурний( похоронний?)
ритм
у стилі проклять, а може –
молит -
ов...

Щоб ти був
здо -
ров!…

«Ти – наш, ти – наш,
Наш, наш,
аш,
ш-ш-ш -
Ти!

Не можна зло
безконтрольно лити,
Зневажив
усі чорні ліміти.
Боїшся, закляк?
Згадай цей Знак –
Символ заручин зі Злом-Божевіллям,
Символ Кари за Чорне Свавілля!»

Кабінет заблоковано,
Через щілини ллється кров,
Чорно-червона імла,
Тіла
пливуть,
вирок несуть:
«Ти нас убив, стратив, спалив,
Поза Чорним Законом став,
Тебе
Син Зла
Прокляв!»…

Зуби скрегочуть,
Чухатись хочуть,
Полюбляють, коли
себе
Об когось
Гострять,

Раз по п’ять, по 50,
По 125…

На
Владо -
тримача,
гарчать,
Розрива -
Ють...
Бенкетує Лють.


Вранці знайшли
у сховку банківському,
Застиглу, мов кисіль,
Кров безрадісну.
Звідусіль накопиченіі гроші -
еквівалент печалі,
При денному світлі
Черепами
Стали…

Лише таку валюту
приймає
Збродня - війна...
Це ( що давно вже не тайна) -

Звичайна
Грошова
Сировина!

..............

Не будь лихим -
Зазнаєш
Злам...

Не зли
Злом
своїм
Сили Зла!

Він

«Феєрверків ламалися
стріли,
Бал буяв і здригався
палац,
Ми з тобою раптово
зустрілись,
Наче блискавка вразила
нас.
Оповитий тремкою
журбою
Бачу страх у прекрасних
очах,
Милуватимусь мовчки
тобою,
Поцілую лише
у думках…»

Вона

«Безперервний жахливий
неспокій
У болючі обійми
горне:
Обіцянки свої та
зароки
Я порушу і знищу
себе.
Заклинаю – іди
якнайшвидше,
І жахливу біду
відведи…
Мій найкращій і мій
наймиліший,
Пожалій і залиш
назавжди!»
…………………………

Феєрверки завзято
буяли,
Від мазурки здригався
палац…
В різні боки
наосліп
тікали,
І чутки
полювали на нас.

Була Любов, нічого більш не знаю,
Міцне було Кохання і терпке,
Була Любов, яку не пам'ятаю,
Було Кохання чисте і палке.

Не Кохання, якась ейфорія,
Зупинити себе не зумів:
Покохати ще раз і не мріяв,
Диво-Дівчину врешті зустрів.

Плин життя зможу знову відчути,
Та за рогом чаїться біда:
Може зраджу Кохання забуте,
Як Дівчині цілунок віддам.

***

Була Любов, нічого більш не знаю,
Міцне було Кохання і терпке,
Була Любов, яку не пам'ятаю,
Було Кохання чисте і палке.


2020 рік

Я вбила його, точніше пам’ять
про нього,
а ще точніше – реакцію
емоціональну
на жорстокі спогади.

Я пам’ятаю :
бачу і чую,
але не відкликаються душа і серце.

Хіба цікаво дивитись
на картинку, що на фантику
від цукерки,
на красеня
з обгортки мила?

Душі тремтіння вистигло,
застудилось,
від холоду вмерло,
відлетіло…

Дивитись, сприймати,
але
не відчувати…
Хіба турбувати можуть
комашиний хітин, риб’яча луска,
шкіра зміїна -
справжня суть принад кохання
(майже так, як у казках,
коли
золото
перетворюється на вуглинки?)…

Оце і означає –
не любити,
по справжньому
забути,
порвати залежності
пута,
вільною бути…

Не треба
ховати жахіття спогадів
у саркофаг
кам’яний,
залізний,
бо звлоки* минулого,
розкладаючись,
зірвуть кришку врешті решт,
знову повстане
пам’ять-упириця,
живомертва дівиця,
потойбічна креш**…

Тільки відверто, тільки відкрито,
щоб не ступило нечисте копито
куди не треба (куди треба – теж).

Пам’ятаю, пам’ятатиму,
та незворушно подивлюся
на
картинку-фантик,
на
красеня з мила обгортки,
на
шкіру зміїну,
на
риб’ячу луску…

Не лякає завірюха,
негода:
свобода
від упириці-пам’яті,
подолає
будь-яку заметіль…

Відтоді і дотіль
за свободу платити треба.

Плата,
це -
думки нав’язливі,
сумнівів миті:
А якщо випаде покохати ізнов,
зустріти щиру нову любов,
чи не здаватимуться раптом
краса,
почуття,
трепетне серцебиття
відразу,
з перших хвилин,
купкою перлин
фальшивих:

фантиком - красенем,
обгорткою мильною,
зміїною лускою,
риб’ячою шкірою,
Ще й комашиним
хітином!?

................

* Останки

** Обідок,кришталь

2019 рік