Віднайшовши його, ненароком себе загубила.
Поступово скотилась по сходинках Якова вниз.
Дітовбивці наслідують петлі, залізо чи хмиз.
В підребер’ї пульсують удари дзвонарного била.

Дзвін по ній пролунав і на страту прийдуть як на месу
Кілька сотень людей, споглядати оплачений гріх.
Щоб ожити, вдихатимуть смерть у диявольській грі -
Цій ілюзії виру, бо нудно стікати по плесу.

За шипами найкраще достигнути гронам малини.
Марґариті молитва була як загострений спис.
У супутника Генріха, втім, не помітила рис,
Що його виділяють між інших - сотворених з глини.

Невгамовне бажання всі списи оплавлює воском.
Приглянулася Ґретхен, трофеєм лягла у парі.
Не зігріє душі той, хто пристрастю вже відгорів
І вона відпалала…загравою совісті. Тоскно.

Роздягає очима до шкіри, нутра, до клітини
Не людина, не пес, замість хліба протягує дерть.
Обирає життя Марґарита, приймаючи смерть.
Не до нього піде, а до матері, брата, дитини …

Я втомилася жити - бруківкою тяжко брести
Я трамвайний ліхтарик. Я сутінки під мостами
Я - уже довгожитель, так довго існую між вами
Так невпинно сную і незграбно руйную мости

Я втомилася. Бути тілесною важко й журливо
Я не хочу сіріти та морщитись за течією
Я ніколи ні дня, ні хвилини не чулась чиєюсь
Кров у скронях пульсує — так осипаються сливи

У нагрітім розкаленім сонцем серпневім саду
Де босоніж, бувало, блукали роки мої ранні,
Де дитячі надії, слова і дитячі кохання
Павутинням легким осідали в долоні. Я йду

Я лишаю цей всесвіт, слонів, черепах, бога Ра
Котопесика свого, книжки і, найперше, людей
Мої сосни — високі, айфон мій не визначить де я
Мої хащі занадто густі. Бога ради — пора

Всім писати листи й натискати останній ентер
Підчищати архіви, розпаролювати секрети
Глухота - загуста. Це нестримно. Боже, ну де ти?
Ти чому не говориш зі мною, мій любий менторе?

Мій філософе, цензоре внутрішній піднебесний?
Я втомилася розмовляти сама із собою
Я не хочу спинитись трухлявою та старою
Я не маю ілюзій. Я знаю, що не воскресну

Попіл буде багном. Ляже кожен, хто йшов по землі
Кров ніколи! Ніколи! Ніколи не стане вином
Кроки міряють часом, глибина виміряється дном,
Висота визнається крильми, наші душі малі
Вже завіяні вітром та засипані вічним піском...

Рівне тане. Таке вологе
Як путана стара на побаченні
Зі своїм черговим мейбі Богом –
Юним принцом вузького призначення…
Аполлоном ринкових розкошів,
Апогеєм її вульгарності.
Рівне - ода палка ілюзорності
І бездарності, і базарності.
І безкарності ще - елегія
Горор - в дії, стратегія чортиків
Або просто найгірша стратегія
Виглядати прицвілим тортиком -
Монстром, чудиськом, страхом, мимрою...
Ніби все живе давно вимерло.
Мовби ясність дощами вимило.
Наче гостра потреба виникла
Заховати обличчя за мейкапом
Гобліна чи строкатої розелли
З арсеналу пристаркуватих повій,
Спокусниці рудого Азазелло
Какофонічної до кінчиків вій...

Такі емоції від зустрічі -
Краще б із мужиками - та в баню.
Але гуляє це місто парками,
Цмулить каву-чи-чай на майдані,
Шукає свій власний вчорашній дзень -
Із репертуару тих самих повій,
В яких із найцікавіших подій
В майбутньому – хіба тільки розтин…

Рівне - тане. Всього лиш - березень.
Весна, нарешті. Розтань!
А красиво так, ніби саме тут
Оселився, прожив та
Нещодавно умер Вій...

10 березня 2018. Рівне.

Спи, моя дівчинко, спи, мій горобчику, бай…
Я не стривожу твій сон, твої мрії сентиментальні
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя дівчинко,
Просто відпочивай, баю-бай.

Сніг розтавати почав, сонце голить обличчя міст,
Бані соборів сяють закоханими очима
Я пишу тобі сон цей, дівчинко, як довгий лист
Послання у пітьмі, наосліп. Мої причини
Всі складні, незначні і до всього – я оптиміст,
Що доведений вже до краю. Цих ран і рань
Більше як гайвороння…та випустим зайві деталі
Всі причини мої – не вартують твоїх питань
Не дивуйся, маленька, я просто не хочу далі
Більше подвигів, гідр та агієвих стайнь,
Світ нехай постоїть. –
Зупиниться, відпочине.
Тільки мить
Поки я допалю цю цигарку, додумаю. – Мить!
Ту, що спинить тебе, що поглине тебе і розчинить
У мені
Вдушить мною, моєю густою журбою.

Ти ж зануришся і почуєш відразу – щемить
Дуже голосно, голко болить у душі тобою
То-бо-ю…
Го-рить!
А між тим, в завіконні інша пора бринить,
Нерест транспорту, миготіння осіб-та-персон –
Какофонія світу у найгострішім підкаті

Ходять чорні ворони бруківкою без перепон
Хто їм цар? Хто їм бог? Хто їх спинить
Ці орди закляті?
Увійди, моє серце, по вінця у сон
Обійди, моє серце, купальські багаття –
Не стрибай – то язичницькі драми, а ми – лихварі
Ми міцні урбаністи, ми хіпстери, ми – ідіоти
Що не вірять у бога, не вірять у чорта, вигадують ботів
Вживлюють їм інстаграм ніби додаткові життя у грі

Ботічеллі умер би, оплачуючи такій ботокс
Незрівнянній трансгендерній донні, своїй Ма…
Із сторіччя два-два-один, де вічна зима
Саме так, кохана, все – саме так, все зима
І зима, і зима…холоди уже геть дістали
Сніг ось-ось лише відступати почав,
Наш з тобою Всесвіт лише ось-ось зтеплів
Тільки перші промінчики, блискавки і – кристали
Твоїх сліз на моїх долонях. Та я не зумів
Зупинити весь холод, що дме з низини, із чрева
Що з холодного Кая скоро зовсім ізробить труп
Всі закохані вірять спочатку у па-де-де, пристрасть рук-і-губ
Парні спроби створити нові початки, зустріти нові світанки
Та раптом приходить такий ранок, що в одну хвилину
Дозволяє прозріти на третій чинник веселого – о-ппа! –
Па-де-труа!
І зрозуміти, що там, у тій кімнаті, у тих обіймах, у тих личинах –
В очах тих голодних пантер чи гарячих левів,
Чи пухнастих котиків чи сріблястих рибок
Крім, власне, них самих, завжди є Снігова Королева
Завжди відсоткова ставка брехні, безперечно, красива
Ніби фейковий Рібок - китайське економічне диво.
Спи ж, кохана, від ночі до ранку, від ранку – до ночі.
Спи ж, кохана. Ти мусиш одвічно спати. Я так хочу
Щоб сон твій не перервався ниткою Аріадни.
Не зім’явся ляком або якимсь привидом із реаліті-шоу
Якому позаздрив би сам Бернард Шоу
Й котре отам, за стінами твоїми – щодня.
Спи, моя дівчинко, у тебе є броня – мої долоні
Які затулятимуть вічно оченята твої сонні….
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя рідна, усі твої клопоти – дим
Я пишу тобі сон цей, кохана, як довгий лист
Так. Занадто заплутаний лист, одначе
Я казав тобі вже, маленька, я – оптиміст
Але ще реаліст і буденність мерзлу собачу
Я не хочу впускати у наші щасливі дні –
Я тебе залишаю навіки у сні.
Закривай оченята, горобчику, закривай.
Хлопчик твій тобі вічно співатиме, твій Кай.
Баю-бай
Бай…

10.03.2018. Рівне.

Чому коли я проводжу по стіні пальцем
не з'являється лінія —
вібруюча як кордон
між миром і темрявою,
як межа поміж ніччю й війною.
Врізається промінь у скроню,
ніби хоче дати ідею,
що відрізок од серця до мозку
має занадто багато обривів.
Жодна пряма дорога,
затиснута між зубами
не покаже, де я схибив
і де здогадався здатись.
Здається, лінія на стіні таки з'явилась,
лишилось найважче — обрати
у що вірити, коли все уже знаєш.

2018

Мої думки - вони як сокіл.
Летять вперед нема покою їм.
Щастя-любов, достаток навкіл
Мрієш побачити замість руїн.

Мої думки - вони як крила.
Несуть мене все в далечінь.
І надувають мрій вітрила,
Щоб знятись знов у височінь.

Мої думки - вони як жало,
печуть до болі крізь броню.
Щоб не кортіло й не лежало,
А получило у скроню.

Мої думки рушійна сила,
подій нових вогонь несуть.
І щоб історія не говорила,
В моїх думках життя вся суть.

Ніколи не знаєш,
коли світло влетить у зіниці
як в простору кімнату,
як на сітківці застигне
відбитий від дзеркала
сонячний спалах.
І темрява кожна віднині
наливається срібним блиском,
осадом, іскристим намулом.
Коли за повікою заховалась
світлина — ранковий промінь,
коли воно вперше відчулось —
ніяк не згадаєш,
ніяк не забудеш.

Їм ніби й добре. Рік удався легкий, без зусиль.
У привезеній з моря мушлі вона слухає шелест хвиль,
Він в наушниках – іншу музику, про яку їй ніколи не говорив.
Все в них звично й буденно. Ніхто не дає вказівок ні з боків, ні згори.
Їй ночами бачиться сонце, хвилі, невідомі дорожні знаки,
Він тим часом на балконі курить і думає: все одно вони всі однакові,
Тож Господь, наперед я прошу тебе, забери
Весь наступний наш рік. Можеш одразу два або навіть три.
Він вважає, все найкраще вже з ними сталося, тож вони
По інерції з моря везуть додому на осінь цибулю та кавуни.
І хоч все набридає, сходить засмага, минає день там і тут.
Вони бережуть сім'ю, разом цибулею рятуються від застуд.
Та приходить літо. Нове, не таке, як було завжди.
Вона знову хоче на море. Він їй каже в чергове: не їдь, зажди.
І відтягує час, якого у неї нема. Тож вона вирушає сама.
І щось в серці його тоншає, стирається мов струна,
Коли вона виходить волога з води й проти сонця лягає перед всіма.
Через кілька днів він поспіхом їде за нею туди один.
Пригадує всю дорогу тепло́, розгалудження ліній її та судин,
Свої слова, обіцянки старі, емоцій морські відтінки...
Там він бачить: вона на березі, все, як він собі й уявляв.
Повагавшися трохи, підходить до неї, мовляв,
Як ти тут? Та до нього обертається зовсім інакша жінка.
Він прокинеться. Вони вдвох лежать на вологому рушнику,
Вона рахує родимки на тілі, камінці на піску,
Він струсить із себе химерний сон, міцніший клею.
Потім гляне на море й скаже: Господь, забери
Назад весь минулий рік, а ще краще – три
Натомість подаруй мені ще таке літо з нею!

на Барбадосі живуть маленькі й великі боси
дрючать матросів ходять босі товсті боси по Барбадосу
люблять русалок
русалки їм миють коси –
жеруть дорогі екзотики
розводячи босів як котиків
та стиха глузують
із тлустих плішивих босів

гавайську сорочку придбавши іще у маї
Петро відлетів погрітися на Гаваї
летів не один –
у вирії Петрів та їхніх Марічок
у боїнгу сріблястого кольору риби
красивий-красивий Петро – в сорочці та капелюсі
зі стрічкою
з метеликами в пузі
ну і з Марічкою
а що Марічка була не нашенькою –
Петро звав її Машенькою

у Києві просто посеред Москви місцями живуть тупі хохли
вірять усім
усьому
в усе
дують у вус коли пронесе
п’ють чорний кофе
грузинський чай
жеруть печеньки
понад інше люблять печеньки та неньку
неньку нізащо нікому ніколи не продадуть
але обміняти на пару кіль гречки можуть таки
звісно не всі
переважно старі жінки
та окремі упороті мужики
із району Упорто-гріхо
що тримаютьу роті той смак гречки-з-дитинства
якої тоді вони не їли
ну й тому що дибіли
без усіляких поправок на політкоректність
і – (тихо) –
населення зрештою будь якої країни чи континенту
це в основному дибіли
на десять відсотків тих хто дає гречку
на ще піввідсотка тих хто дає гречку тим хто потім усім дає гречку

гречана імперія зла –
завоює кожного козла
це смішно
та не до сміху
то лозунг Упорто-гріхо
написаний чорнилами з молока
на безкоштовних яєчних лотках
та виведений сердечно
на мішках гречки

у Антарктиді не відкрили острів
нічого ніхто тепер там не відкриває
живуть альбатроси полярники та пінгвіни
комуною мирною
жеруть консерви відмінні
п’ють на відмінно спирт пекельний агліцкий
мріють самкам кудись там позаглядати

полярникам чорне життя насправді біле
хоч все не мед
якщо полярник естет

шкода що жодного острова чи замерзлої ріки
не відкривають ці незнайомі мужики –
герої часу Х – фіксіки загальноземного значення

у Брюсселі чергове євробачення
не музичне однак кому яка різниця –
медики й педики зібралися на великий конгрес
балакати про ведмедиків Тедді та їх вагомий вплив
на цитомегаловіруси у першому класі загальної школи
трохи зачіпають Еболу
обережно
щоб не підхопити
намагаються красиво балакати естетично жерти та пити
усі при параді з метеликами вище пуза
жінки в прикрасах-медузах платтях до дна до підлоги
милі такі –
кумедні бандерлоги – окремий підвид ситих створінь

еволюція поколінь –
раби уже не раби а мени
котрі купивши за мані собі імена
приходять щоразу на бал твій великий Воланде

а з іншого боку цієї трембіти –
діти діти діти
невинні милі створіння
різні –
сопливі щасливі сльозливі діти-видіння
діти-примари діти-зомбі діти-феї
діти
на цій планеті немає місця для вас –
ви надто теплі ви надто живі ви епохальні
епічні
ви ідейні
ви нахабні
ви неспинні
ви – творці всесвітів
музики душ
а ми – прості свині
красиві великі свині
які навчилися приймати душ
ми – спинні

у дорослих рабів дорослі тенета –
інтернет теледурка дейлі-ньюз
чи інша якась провінційна газета
чи інший союз із медіаринком
ні
звісно ж
медіаграмотних нас
не купиш за мандаринку
ооо - не такі наївні
але на гречку гарні слова олію –
клюємо як окунь на муху
принось(те) будь ласка
зжеремо
спакуха
братуха

доросла казка –
на пейоті по кастанеді
не казка – бро
а конгрес про медведиків Тедді
де ми – волохаті мачо
де ми – бритоногі леді
вчимо дітей життя та етики поведінки
не сьорбати штовхатись ліктями збирати пінки
варитись у найгострішому соусі щодення
ми робимо з них варення – з своїх божественних нектарин
ми робимо з них дим
щоб задихнутися ним

у Китаї Таї інших третіх вимірах
в горах Тібету в Карпатах у Японському морі
ще трохи снують люди які не вимерли
справжні люди –
дикі мАорі чи маОрі
сільські жерці
шамани провидці душ знахарі характерники
маленькі перлинки живого без істерики
та нагнітань електросвіту – в чистому відчутті
єднання із богом
майже святі – існують щоб тягнути за вуха
щогодини
запекло
людство від кратеру пекла
подалі
і навіть не за медалі

ми чули про них
десь читали
бачив хто мало
та все ж ми трошки із них насміхаємось –
без фейсбуку?
ну як це?
так не буває у нормальних
ей –
прожити день й не написати про що ти думаєш тодей?
чи евірдей?
ой ну…
це неможливо серед людей

а знаєш
коли заграєшся – втрачаєш опору
відчуття часу реальності підлоги
бачиш себе тутангамоном богом
бачиш усіх навколо неправими
буцаєш роздратовано землю-м’ячик

і якщо ти станеш справжнім медведиком Тедді
лисим босим обмацаним русалкою з Барбадосу
одягненим у гавайку просвітленим у Китаї
з метеликом вище пуза на форумі у Мукачево
цілованим тричі в складені гузкою губи

колись ти натиснеш маленький червоний пимпик
і ця планета рване к чертям собачим
чи просто – до чорта в зуби

Це місто порожнє без листя та люду.
А лютий лютує – морозить, не йде.
Весна – нігілістка то, мабуть, не буде
Весни цього року – вона не прийде.
Ніщо не виказує сонця чи спеки,
Нема журавлів, та й закоханих – теж.
Птахи ще за морем, ще надто далеко –
Зарано збиратись в пташиний кортеж.

Стоять при надії, завмерлі в чеканні
Дерева із повними кронами хмар. –
Один Ісаак тихо йде на заклання,
Покладений батьком старим на олтар.
Ні, це не трагедія – лиш передмова,
Складна репетиція завтрашніх драм,
Аврам забере, врешті, сина малого
І видихне вдома, і вцідить стограм.

Вже скоро Великдень, у березні, ніби –
Цей рік дуже рано нагадує нам
Як міцно прибитий, підсвічений німбом
Він жінці одній каже ніжно: «Ну, мам…
Не плач, чуєш, будуть ще весни гарячі,
Я дам тобі крила з небесної мли…»

А жінка не чує, а жінка так плаче! –
Бо сина сьогодні її розп’яли.

Коляд-коляд-колядниця,
Чому знов тобі не спиться?
Чому знов?
Віє виє хуртовина
Вітер б’ється, мов рибина,
Утікає час неспинний
Сторчголов.
Всі банальності та рими
Весни, осені чи зими –
Всі літа
Тиском скачуть в лихоманці –
Чинять вирви, риють шанці
Неспроста –
Знов призов, війна поганська
Битва хитра, ой, циганська,
Але ж ти
Кажуть, мусиш взять за руку
І у жертву чи на муку
Свого Пана Господаря
Привести.
Бачиш, онде чорна купа
Не лякайся, то не трупи,
А всього-лиш нерозібрані
Хрести
Обирайте по одному –
Вам нести –

Перший рік – за божий шлях,
Другий рік – за нашу кров,
Третій рік – за блиск промов,
А четвертий – просто так.

Коляд, коляд, коляда –
Іржа серце роз’їда,
Коле терен скроні,
Крапле кров з долоні
У Христа
На твоїй іконі.

Коляд, коляд, колядниця,
Помреш сама, молодице,
Будеш пишна, будеш гарна
Удовиця
Білотіла
Повновида
Яснолиця

2018

З часом світліє та мить, коли
як у воду в старість влетиш.
Впадеш з каменем прив'язаним
до душі, наповненим усім тим
що ти пройшов і що пережив.
Хоча й спробував всякого ремесла,
розписав світ з голови до ніг —
ніг Господа і голови доньки.
Зумів за собою юрбу потягти,
але плавати не навчивсь.
Проте це не кінець і не смерть,
це метафора і забобон.
Бо молодість хоч і минула
а любиш життя ще більш.
Ким ти станеш, коли виростеш,
коли випливати, а бачиш дно?
ти або лід, або лайно.

Вогонь пророста крізь фаєрку,
зачепившись за іскру.
Най тобі руки не мерзнуть,
додам чайнику свисту.
Най тобі легше з дороги,
щось піднесу, нагодую.
Ти розкажи щось цікаве!
Тобі чаю чи кави?
Дім придорожний і скромний
блукає думками.
Окутайся тихим теплом,
дим подорожній.
Не лиши шансу хворобам —
википить вітер морозний надворі.
Лиши щось по собі.
Лиши щось по собі,
хоч малесеньку іскру.

Змії дерев обвили обняли обдурили.
Яблук небесних хотіла? А яблук – нема!
Ти сподівалася, Діво, ти вірила в диво.
А за вікном – дощі, бо ж –
Зима…

Нам народився Ісус
І розквітли троянди –
Цього шаленого січня співають птахи.

Місить малеча багно, оминаючи ями,
Гроші рахуючи, гублячи копійки.
Ми засинаєм. Щедра кутя-від-мами
Свічка не гасне. Ходором ходять гріхи.
Тихі прийшли з того світу впокоєні душі –
Кожній – є крихта і крапля, і місце є…

Діво, ти втратиш Його цього року скоро –
Тільки три місяці буде життя твоє.

10.01.2018

                   І
Немає на сайті
великої теми.
Тому я писати-
му міні-поему.

Готові програми,
ідеї і ролі.
А ми і не тями-
ли нашої долі.

Немає надії
на біс і на браво.
Але порадіє-
мо за ноу-хау.

                   ІІ
Гортаю охоче
Інету сторінку.
– Ідеї не хоче-
мо. Маємо жінку.

Попав Казанова
до неї в тенета.
Не хоче замови-
ти щось за поета.

Оплутати чара-
ми кожна готова.
А от за гусара
немає ні слова.

                   ІІІ
Уранці сусіда
урветься до хати.
Увечері їде-
мо долю шукати.

Як дикі древляни
червоної юшки
жадають погани-
ми бути злодюжки.

Ворожка навроче:
не маєте мізок,
а Ігоря хоче-
те – поміж берізок?

Орошені кров’ю
усі перелази.
Ідемо покоя-
ми. Будемо разом.

                   ІV
Але напоїла
хорошого мила
і крилами біли-
ми очі закрила.

У синє повите
її покривало.
А жовто-блакитно-
го не помічала.

Неділя – у Гриця,
у неї – програма.
Оплакує лица-
ря пікова дама.

                                      01.2018

Розбила ти серце на друзки,
Топтала його каблучками,
Палила останні галузки,
Того, що було поміж нами.
Знущалась та ще й посміхалась,
Стріляла як снайпер, очима,
Зміюкою в сни пробиралась,
І грюкала вранці дверима.
Поглянь лиш, навколо красуньки,
Розумнички і господині,
А я прикипів до чаклунки,
Й закриті всі виходи нині.
З тої буцегарні на волю,
Де вже відступають морози,
Де пахне в повітрі весною,
В мене ж у дУмках твої коси.
Запрошення он, на весілля,
Розірване. Що тобі з того?
П'янію і маюсь позміллям,
Крім тебе, не треба нікого.
2016р.

Поете, ти єдиний, хто уміє
Оспівувати мрії чарівні.
Еліта краю – ти його надія,
ТИ у душі виношуєш пісні.
Читач у тебе вірує і знає, –
Нічого без поета не буває
І прісно, й нині, і в майбутні дні.

Мemento mori, – і нема ілюзій.
Але у цьому вирі житія
Йому належить – послужити Музі,
Себе пізнати і забути я.
Твої, поете, вищі інтереси –
Етапи торувати до мети.
Рубай гадюку, ідучи по лезу,
Наплюй на п’єдестал німому Крезу
І уникай полону суєти.

                                      12.2017

Коли землю чорна біда накрила –
У Ісуса виросли крила.
Він здійнявся увись, пронісся над нами
Він зайшов у піке і вийшов цілий
І дивився на нього світ вселенський
Осиротілий.

Понад хмарами вітер збивав з маршруту,
Тиснув на вуха, спотворював звуки –
Він здіймався все вище, втрачаючи сили
І упав би, може, на наші руки
Та тримали Ісуса його крила.

Ми нездатні боліти чужим болем
Так буквально, так прямо, пронизливо, гостро
Все частіше маршрутом везуть маршрутки
Все рясніший піт, все старіші кості.
Все мудріші думи, зручніші крісла,
Траєкторії наші прості та ясні.
І везуть маршрутки, везуть маршрутки
Пасажирів в щастя.
Пасажирів щастя.

Будем падати – хтозна якої миті
Ванга кожному долю не напророчить
Може, плакати стануть коти умиті
Якщо схочуть.
Може, посуха кинеться скільки ока
Може, мертві нарешті з могил повстануть
Чи замерзлі янголи в Антарктиді
Відтануть.
Може в світі не буде змін ніяких
Після нашого сходження на Голгофу
Найпевніше – світ не помітить навіть
Катастрофи.

Він упав би. Його не пустили крила.
Натовп, очі піднявши вгору,
Дивувався й ойкав і бачив дивом
Горе.
І лежала Марія. Одна. Притомна.
На землі. Вбираючи прохолоду.
І схилився Йосип, тримав їй шию, давав їй воду.

А Ісус сміявся. Сміялись крила.
Лопотіли на вітрові, тріпотіли.
Він летів до тата. Втомилось тіло –
І вросло би в землю, і там би стліло
Але крила навчили його літати.

Так не кожен зуміє, хай, навіть, схоче,
Бо й не кожному доля дарує лети
Та бувають такі, що ступивши в Лету,
Йдуть не в землю, а розкрутишись в вирі
Розкрилившись, розпроставши крила
Відлітають в ирій
Відлітають в ирій….

З усіх нот які можна виловити у скрипі вісі земної
Вичути у мелодіях неминуче тонучого корабля
Я чую лише до-мі-нуючу тишу
Намагаючись розчути щось більше хоча б ля

рукописи умирають на самоті
журливо муркоче пустка
тече вином венозною кров'ю не в жилах а поміж ними
ти вперто кажеш на потім чомусь потОм і потім те потім
виходить із тебе пОтом дев'ятижильним котом
і заколисує ниви
небесних риб що зловились на вудку Того у сріблястім човні
який обіцяв небесне життя й мені
а дав земне
ті будні мої земні так тяжко перетравлюються у вині
ні не
думай що я нарікаю на це - земне...
я знаю - воно мине й це найбільше бентежить мене...
мине
ми не
уявні ми не такі про яких віршують рядки ми не
сріблясті риби безкрайньої ріки ми
восьмижильні
вічні мужики що рибалять рибалять рибалять печуться на сонці
падають від утоми і тоді
марять мріють снять як прийдуть колись до свого моря почують своїх риб і будуть
нарешті
ходити по воді...

є люди
які стимулюють чакри чужими мізками грають чужими членами в нарди та Ґо
вживають власний статус щоранку мов псевдо ефедрин –
вона перестала писати вірші бо почала писати цитатник власного его
плакати над тим що їй незнайоме рухати ним
ніби горіхами в роті описувати їх шершавість з точки зору професора з медицини
вона була безумовно у тренді й багато хто йде за такими
тому що тепер популярно для жінки бути чутливою й синьозаплаканоокою
бавитись порожніми фразами із вікіпедії у високе чи ворушити давні фантомні болі нації
але щоб вірили –
треба мати гарні груди пухкі вуста й котячу грацію
трьох коханців одночасно і щоби кожен – старший удвічі
дивитися наївно в очі своїм сучасникам ніби вони гівно а ти – муза-да-вінчі
або і сама
прости господи
мадемуазель да-вінчі-воскресла-із-гробу
бо мертвяки – як і мистецтво – вічні!

вона любила об’єктиви й необ’єктивність закоханих у неї підстаркуватих самців
вона ловила їх останні стрибки й ховала в кишені
і потім
заварюючи їм чаї женьшеневі вона почувала себе на сцені
свою догравала роль із останньої вистави
себе коронувала і всяко ставила у різні позиції пози та відповідно інструкціям з камасутри
своїми руками розчісувала хутро
на їхніх сивих спинах

вона
ковтала всі соплі та інші рідини тіла
приймаючи їх за божественну слину благоговіння
і тліла
її душа присмолена до її тіла
й хотіла аби про неї казали – сама Сивілла
погляньте он вона – біла
а всі казали – її поверхня темна – вона сибілла
вона не доросла ще до жінки яка
жива просто так
а не для корИсті чи мужика
чи власних панічних атак
що уміють живити деяких мертвих жінок не гірше як хороший коньяк
вона проклинала всіх хто казав отак
але всі казали отак

вона перестала писати вірші бо почала писати Євангеліє від себе
агіографію власних всенощних і одкровення від панни
вона кількох перетворила на мощі не розрахувавши з гідазепамом
ховали їх урочисто бо це були старці з не останніх
перед гідазепамом вони пили віагру аби догодити панні
й не втримали жезли своїх життів випадково спустивши сперму та дух

вона колисала вітер замість колисок
і це був її єдиний людський рух

Коли загине останній гебістський послід -
Вже розкладеться на атоми та плями,
Тоді тільки Бог приїде до України,
Стане ногами,
Торкнеться руками
Ляже обличчям на землю її вологу -
І заридає, як батько, а не як Бог,
Як Той, що пестив і Авеля, і Каїна
Що вчився добре в своїй божественій школі.
Й за жодних обставин, тобто – ніколи
Не сплутає Україну й о(у)країну.
Як той, хто проти всіх камуфляжів
Й не схвалює хрестові походи.
Звісно, він ще вимастить ноги кров’ю, гімном та сажею.
Звісно, він визнає, що навіть Бог часто буває дон Кіхотом
Коли не всі вітри – його коні,
Коли не всі ріки – його жили.

Інколи Бог довіряє ідіотам,
Які усе палили б й усе - спалили….

На згарищі цього світу ще довго літатиме вохра,
Бо кров, зварена з залізом, кружить, мов пластівці.
І скаже тихенько апостолам, що він – контра!
Що кожна дитина, яка замерзла у таборах,
Яка розстріляна чужими татами чи мамами,
Яка заморена у муках й стражданнях Христових -
Стала маленьким янголом смерті й нині в міських дворах
Виловлює нащадків тих, кому тоді було добре
Їсти, спати, тримати автомати в руках, кидати людей до кліток
Ламати ребра кволим.
Але прийшла пора… на все прийшла пора -
І вітер ліг, як втомлений алкоголік.

Коли загине останній гебістський послід,
Вихрещений в соборах, вивчений за кордонами,
Виплеканий у купелях чужих сліз.
Коли перестануть летіти кістки з-під коліс
Божественого байка -
Тоді він спиниться, зніме шолома й скаже – ВСЕ!
Ви – живі, ви – подоба моя – люди,
Ваше минуле тепер – чорна байка, лякалка для нащадків,
Бузувірів чи тих, кого життя ломане під дих -
скаже
А поки!
Діти
Упирів, пийте кров дітей своїх!
А мені -
Дайте спокій!

15.11.2017
Рівне

Моя психіка травмована,
Але далі чогось треба жити.
І це не правда, що тобі на наступній виходити!
Я скоро сама піду...
Ти будеш дивитися мені у слід,
Будеш збирати докупи поломані квіти,
А я просто піду...
Мені немає куди приходити,
Немає куди приткнути свої саджанці.
І невідомо де я зберігаю свої речі.
Це просто свято,
Коли на голови тих хто у відчаї падає сніг.


2017

В мене є горб
На твоїй спині,
Я ношу його кожен день.
А ці квіти рожеві, що на вікні,
Проростають з моїх пісень.
Я збираю слова, ті, що падають з рук,
І докупи під двері кладу.
Я лишаю їх там і кричу тобі в слід,
Що ніколи уже не прийду.
Як ти плачеш - боюсь,
Як сміюсь я - кричиш,
Але все ще на місці стою.
Може краще все так,
Бо якщо замовчиш більше місця собі не знайду...

2017

Мені набридло музикувати осінню
з іі маленькими деревами
у великих кишенях
і навіть барви
видаються якимось комічними..
Може, це впливи гуманістичні!?
Коли очима пантагрюелівського художника
бачиш декораціі туги - пласкими
і шаленство і галас
вимовляють речиталі
роландівським стилем...
А може, ти просто хочеш іншоі туги-
Туги за іншим містом
чи храмом-дорогою
коли тобі бракує на шаленство
Трохи часу і більше каштанів в кишенях
На подорож якоі ніколи
не відбувається вдосталь
На подорож від якоі і в яку
Втікаєш
Як від тебе вчорашньоі - слово воском

🆕15.ж.2017

З-під душі вилітає камінь,
срібним ядром
вистрілює вгору.
І по небу ідуть кола,
ніби це риба
взяла й проковтнула
збитий неспокій,
недобиті печалі.
Ніби солдатики,
чи динозаврики
як по команді —
"Усім розійтись"!
Розходяться
на однакову відстань.
Хто ти, гармато?
Риб'ячий корм,
чи свіжа отрута?
Хто ти, солдатик?
Ти динозаврик,
чи срібна куля?

Приклавши до долу,
до землі, грудну клітку
свою, серцебиття.
Я відчув звільненим
тілом відлуння,
відбите у відповідь
тремтіння рук:

Я є Мю і Ню —
кінець початку
і середина кінця.
Я і є саме життя.

Замішую мул і бурштин у єдиний розчин.
Плач прадавніх дерев і намитий осад.
Жіночі ключиці до начисто вимитих палуб
кораблів, що сіли на низьку воду,
рятуючись від штормів і пробоїн.
І часто лишались гнити до скону.
Жіночі ключиці, обдаровані красою
і вилитими у золоті комашками,
що обсипають тривожним холодом
простори від грудей до шиї, по плечі,
у мерехтливі години небесного горя,
гучної води.

Замішую, бо ніщо так не втримує
пам'ять як жінки і торгові дороги.
Замішую, бо ніщо так не втримує
пам'ять як мул і бурштин.

Якби дати тобі силу
обрубати гілки ще тоді,
чи стало б мужності?
Не важливо. Пощади́.

Пройти від зерняти яблука
по тонкому стеблу
порівно до сере́дини
і зламати. Пощади́.

Затвердівши од вітру
не однієї зими, кроною
розділитись на три шляхи.
І обирати теж пощади́.

Якби дати тобі силу
обрубати гілки ще тоді,
чи стало б мужності?
Не важливо. Пощади́.

Маскуватися до останнього
у листі наслідків,
тікаючи від причин.
Не сховаєшся, пощади́.

В ім'я зерняти, і стебла, і плодів,
отримавши силу бачити і ламати
майбутнє своє,
пощади́.

коли проснуться люди до зорі
і їх покличе каятись Марія
настане мир у кожному дворі
і може вдруге явиться Месія
коли проснуться люди на зорі
якщо за обрій полум'я завіє
і передохнуть змії упирі
а на Дону прокинеться надія
що вже і їм молитись на порі
якщо зі сходу заходом повіє
тоді засяє сонце угорі
коли повикидаємо злодіїв
у море як іржаві якорі
аби не потонула наша мрія –
тоді засяє істина зорі

                              09.2017

За мурами осіннього ранку
Я – палій Залізного Дому*
Запалюю пожежу світанку
Після буття ставлю не крапку – кому,
Несу в торбі новел ротації,
De morte post scriptum:
Хмар білих пухкі асигнації
Ave – торішньому листю,
Ave – років намисту,
Ave – м’яким килимам моху,
Ave – богам ранкового холоду!
Сьогодні зелені пагорби
Я складаю в мішок аґоній,
Я співаю: «Gloria!»
Забутому сну фантасмагорій,
Я співаю готичним замкам: «Neo!»**
І хочу, щоб двері нового дня
Відкривали бджоли (гудуть),
Кам’яних вуликів неоліту (грядуть) –
Менгірів – знаків, дольменів – порталів.
Хочу аби
Над черепицями старих селищ галів
(Вибачаюсь, народу Фір Болг***)
На островах Арран (мій борг)
Сліди доби:
Чорними блискавицями
Серпокрилими птахами**** летіло Neo –
Словами-лицями
Словами буття.
Чи то забуття…

Примітки:
* - ну, скажімо Залізний Дім підпалив не я, а король Ірландії Лабрайд Лонгсех (часи правління 379 – 369 роки до нової ери) – як тільки його не називали: і Лабрайд Мореплавець, і Лабрайд Вигнанець, і Лабрайд Заброда… Залізний Дім підпалив саме він, а от пожежу світанку… Це моя робота. Щоденна. А те, що я палій Залізного Дому – це я так сказав – для красного слівця.
** - хочу щоб все нині починалось на «нео»: неоліт, неоген, неон, неоантропос - неогомо, неохронос і неохорос.
*** - це був народ, що поклонявся Болгу – богу блискавки. Те, що це був «народ мішків» - злий наклеп. Мій борг перед Ірландією – писати про людей минулих епох. Хто ж про них напише, якщо не я…
**** - біля замку Грануайл – замку королеви піратів Грайнне ні О’Майлле в графстві Мейо є колонія птахів чорних серпокрильців. Як приходить літо вони літають там чорними блискавицями…

Читаю Енеїду,
та не у казематі,
блукаю не у літньому саду.
Чого чекати діду
у равликовій хаті,
коли не хоче бачити біду?

На вуса намотаю,
що це моя робота –
судити пересуди і суди.
І я не заважаю,
коли і ти не проти
за мною у едемові сади.

Пиши собі сонати,
рубай свої котлети,
дожовуй солонину у борщі
або із рути-м'яти
очікуй на сонети.
А я чекаю грози і дощі.

Літаю поза межі
і воювати мушу,
коли орли клекочуть бозна-що.
Опалюють пожежі
неопалиму душу.
І як же їй мовчати ні про що?

                              2017

Сливи, - кажу я їй, а вона мені – перса!
Сливи, - кажу я їй, - подивись он зліва
Злива, - каже вона, - буде злива
Певно обсиплються сливи…
Сині серпневі солодкі
Спокусливі
Сливи
Узяв би їх пес!…
Зліва чи справа чи просто піднявши очі –
Хочу їх, хочу їх, - каже вона, - їх хочу
Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,
Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли
Небо тримати, сливам тримати долоні
Понад усе люблю їх щойно, коли медові,
Понад усе люблю їх потім, коли солоні, -
Каже вона, - дивися які чудесні
Ці сливи небесні
Я їй кажу - то їж!
А вона мені – ні, не можу
Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто
Тоді, видко, буду
А зараз не можу під ніж таке диво –
Сливи, - каже вона, - які сливи!

у тому світі де ти – за сонце
де ти – залежність ти – лукум
лукава настоянка свіжого на красивому
у тому світі де істина – нецікава
де райські птахи склювали дощенту
усе зерно з його голови
зробивши голову сивою ніби голубині крила
де спека серпнева проїздом з неоташкентів накрила
намалювала картину голими вами і – ВИ
витатуювала над лінією бікіні й сказала тобі ранковою порт’єрою:
«Мала не реви! Ти - не гудок у порту ти – виїдена ним до дна
виїжджена наче улюблена дорога
вибрана із шкаралупи наче яйце
ти – вимолена ним у його Бога
його посмішка на його справжнє лице

Ти – Ви! Вичекай... На! – літо оце тримай його міцніше
розколюй розгризай немов горішка
обв’язуй панчішками збирай до букетика
літо твоє
добігає своїх рубежів
і скільки би не тривала патетика
усе має межу й іде до межі…
і серпень немов скнилівські віртуози
робить останні гарячі чіткі віражі
і будуть жертви й будуть рани незгоєні цілим життям
і будуть тонкі голки та плескаті ножі
посеред твого храму у вівтарі у серцевому м’язі
сталевим букетом квітнути – се затям!»

Світи згасають притиснуті задушені сонцями
настоянки гіркнуть лукум втрачає той смак
ТИ – вистоялась випросталась випросилась з долоні –
у небо
ти відлетіла мов птах ти вилетіла як розділовий знак
із вірша поета-нонконформіста
лишивши татуювання на тому ж місці
лишивши свої панчішки на тому ж місці
лишивши своє все у тому місці
де літо пекло дахи зривало дах
де райські птахи із його голови тобою приручені
склювавши зерно – підпалили стерню
й кинули вас обох у жертву богу вогню.

За сім хвилин ти вийдеш на ГД,
бо так на електронному скрижалі
провіщено пророком, що веде
цей потяг і навряд чи налажає:

пророки – не поети, бо вони
за власне слово можуть відповісти,
тому пальто рукою запахни,
не озираючись на машиніста –

він вдячності твоєї не шука,
тож вір гудкові, відданому гучно,
аби була хода твоя легка
до ліхтарів, до сигарет поштучно

від вулиці, де вперше перетяв
твою зарозумілу прощу містом
(неначе доказ божого буття
для хлопчика, що виріс атеїстом)
вугільний присмерк у її очах,
котрі спочатку чорними здалися –

і до дверей станційних, що розчах-
нуті кудись в околицю столиці,
де марять безшелесні патрулі
про три попутки, про пітьму столітню
і йде у хмару місяць угорі,
немов копійка у долоні злидню.

17. 05. 2017

в мої упивається губи
до крові прокушує їх
і пестить мене і голубить
у неї гортанний сміх

собі не належу відтоді я
втонув у красі неземній
Ізольда моя мелодія
рефреном я стану у ній

під небом ласкавим і синім
на травах у гушавині
я зваблю її на сина
і доню а може і ні

як сонце гаряче Ізольда
як хвиля ласкава морська
нікому тепер не дозволю
торкатись її рука-

ми з'явимось у "Mersedes"-і
у luxury VIP
Ізольда руда принцеса
відчинить дверцята і...


16.06.17

На Львівській в нас купаються джмелі.
Там кущ який прозоріє дивинний.
Вгорі поважно мріють кораблі,
внизу якісь комашечки малі
автомобілять звинно і невпинно.

Мов діти, розгойдалися джмелі.
А шумовиння празного, а втіхи!
Нам римою - фантазії Далі
(аборигени й білі кораблі).
- О дивовижа! - хтось прокаже стиха.

- Це Українська – тридцять п’ять!
Сходьте, пані, ваша зупинка, пані.
А вікна там – темні і вигуки – п’яні
І списаний весь матюками паркан..
- О, хіба мені вже? Може, їдемо ще, пане?
Я тут не зостанусь сама, не лишіть мене, пане –
Серце – стане….

У підсумку – двоє дітей та малий котопес.
Любов як любов. Ви ж до моркви не ставитесь свято?
Життя моє – схоже на рух, на зелений експрес
І зовсім не схоже на персик чи свято.

Уже – тридцять п’ять? Раптом, помилка?
Хакер-атака на мій Джі-пі-ес?
Я скачала ці карти на торентах – не ліцензійні…
Вже давно продають алкоголь мені у магазині.
Вже давно захолонула кров у моїй пуповині.
Вже давно ходжу я на роботу в обдертий «собес».
І все рідше торкаюся неба чи, радше, небес…

- Ваша зупинка! Номер по білому – чорним!
Пані, я мушу вертати, звантажив валізи…
- Що? Просто так? Мене впустять? А віза?
- Пані, для вас – вже без візи! Віднині – без візи…
В двері оті ледь помітні над чорним асфальтом,
Вгрузлі по клямку. У торбі моїй – уламки..
Шматки недороблених справ, недолюблених душ.
- Скажіть, ви не чули, чи є там нормальний душ?
Чи там є життя? Чи, хоча би, заграйте туш,
Бо ця драматичність моменту – мені така…
Гидка!

- Пані, пустіть мою руку… Ну нащо вам моя рука?
- Остання опора – рука…

Все б нічого, але хиталась Земля під ногами,
Я стояла сама і знала, що – не здалося.
Час – поїхав! Нажите – сплуталось, переплелося.
Відбулося, збулося – зайшло на мене з ногами…
Догорала юність, попіл сипався на волосся.

11.06.2017

все, що між нами є –
це, по суті,
пам'ять,
яка з часом тане на горизонті.
спогади стають фрагментарними,
хоч все ще живі, палкі й розкуті.
але що потім?
врешті, мова про кожного з нас,
про важливі деталі,
без яких нас немає
перед обличчям Бога.
рідко хто знає свою дорогу,
рідко хто бачить,
наскільки вона полога.
якщо мовчати –
то Ти приходиш.
сідаєш поруч, сідаєш біля.
між нами море,
між нами пам’ять
і стільки спогадів звідусіль!
вони ж бо – радісні…
вони ж бо – світлі,
ними завжди закінчується відлік.
там, де ти замружено
дивишся у вічі –
кожен стає деревом,
виростає з підлітків.
тому не переймайся нині,
не переймайся – дихай!
глибоко і розмірено,
насолоджуючись, довго…
бачиш, як довкола у світі красиво?
чуєш, як довкола у світі тихо,
і як чудово!?

ти будеш стояти і споглядати себе
у великому дзеркалі в масивній рамі
ти будеш сміятися своїм дитячим фото
своїй дитячій мамі
колишній – із фото – наразі такої уже нема
ця жінка – що поруч тебе – така ж як і ти – зима

росла трава торкала підошви своїми довгими язиками
ти бігла до неї так швидко як тільки могла – до мами
ти знала що буде тепло в її долонях
там можна сховати лице
вона скаже «доню не плач моя доню минає усе оце…
минуще в житті все-все-все тільки вітер – вічний
лиш сонце світить так довго що майже – завжди
лиш море таке глибоке неначе – відчай
у ньому – замість води
тож доню іди – крокуй залітай на гілки найвищі
шукай поміж хмар собі кольорових снів
не можна прожити так ніби кладовищем
проходиш рахуючи хрестики днів…»

купались у попелі кури – червоні та попелясті
смішні недолугі кури…такі як щастя
як бути солодким самому собі і до Бога
звертатися просто так – просто як до свого..

олія давно вже розлита давно вже замита
давно вже затоптана підборами ліктями римами
а просо ще й досі росте ще колосить колоссям
ще сіється просо янголами незримими
котрі всі твої невичерпні дороги до Риму
перемальовують у стежки до мами-
них рук пирогів чорнобривців між огірками
курей – попелястих й червоних зірок – над зірками
над хатою світом дитинством уламками інших літ
що скочувались краплями поту – тяжка робота – тому і піт

літа…ну чому їх не називати зимами?
вони ж холодні вони ж холодніші – кожного разу
і приморожують тебе до дзеркал та – часом –
до фотографічних карток підписаних синіми
змерзлими пальцями нашвидкуруч
аби не забути аби не згубити спогадів пряжених пряжу

послухай я так втомилася
мамо – побудь
в моїй голові ще трошки – а я приляжу
щоб не втрачати ясність щоб не струсити тебе із кінчиків вій
де ти стрибаєш на шпильках отих югославських босоніжок
таких дефіцитних безцінних неначе їх шив сам Вій
для Панночки
а продавчиня універсаму перерозподілила хід подій…

не вмію
я розучилася бути стоніжкою яблунькою у твоєму саду
я кожному своєму дню нагадую про кинджали
які впиваються в мої ноги коли я йду
отими нестерпними дорослими шляхами…
лишаються фото – вітрини нас на нашій Землі
у нашім пеклі посеред цього базару
де зброю крадуть і міняють на душі малі
біокомп’ютери Балтазари

лишаються фото – маятники у млі
по нас по наших життях по наших божественних глинах
мамо – а я приїду – мій світ змалів – я витолочу тобі усю малину
я вип’ю усю криницю – спрага пече
я вивчуся знов на стоніжку на яблуньку білу
мамо – я сяду метеликом на твоє плече і буду водити тебе
аби ти лиш хтіла
аби ти сто літ ще стежками своїми ходила
ще сіяла просо казками піснями очима
мамо – зима завжди відступає коли
ти – за плечима….

06.06.2017
Рівне

Поки у вирії осінь,
літо чекає весни.

Що за життя не збулося,
ходить ночами у сни.

Щастя людині дається
як осіяння душі.

Не спокушається серце
на золоті міражі.

А стрепенеться, буває,
то і вогонь охолов.

Поки шукаємо раю,
свічкою тане любов.

І на путі до могили
гасне надія сама.

Віри такої нема,
що піднімає на крила.

Що за життя не цінили,
позамітає зима.

                              05.2017

Та й по дощі...
Чкурну кепчастим лисом
через міста й мости
на край версти,
де сонце виціловується з лісом
і ліс достиг пацьорковогустим
нагусненням.
Оговтаюсь насилу
од хвилювання, сповнення краси.
Десь понесли вітри горласту зливу,
вона хрипливі порскає баси.
Послухаю, подякую за диво
дарованого гронокришталю.

Душа натішиться, натхненна і красива,
і знову скаже світові: "Люблю".

Третій окраєць білого хліба, третя доба Воскресіння чи гарту
Знаєш, а ми ще з тобою жили би, але поплутались карти…
Ганцю, кохана, якби час інакший – я б тебе кликав до танцю,
Але сьогодні в цей чорний Великдень писано рити нам шанці
Ми, по коліна в траві й анемонах, спинами сонцю відкриті –
Риємо шанці, ставимо пушки – нікуди ж бо відступити!

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Гурби!.

Тиснуть Мости, з Хижаків холод віє, йдуть Хижаки у атаку
Згублять «Мамая» - гукнемо «Андрія», «Докса», «Панька», «ЗалізнЯка»
Нас тридцять дев’ять – а їх майже триста – в білих гробах поселенців.
Буде цей ліс пам’ятати довіку двадцятирічних шаленців!
Обгів – Ступно – Москалівка – Чернява – сутички ярі, річка кривава.
Річка Понора, хлопці – по норах. Наші Криївки стали – Собори!


Лінії юних життів розпрямились – чисті долоні як дівка.
Я не добіг та душа долетіла, сіла душа на Криївку.
Квітами чорними ліс простелився, Гурбенські Гори – повстанки –
Стали супроти червоного ката, грудьми зупиняючи танки.
Люті години в котлі з тіл та поту, криці, вогню, криків болю –
Булькав компот, те опійне чар-зілля, якого зварила нам Доля.


Хлопці! Ганнусю! Мамо! Сестриці! Будем із вами – з Божої ласки…
Може, воскреснемо із анемонів ще до наступної Пасхи.
Я пташенятком зрОджуся в світі, злину до рідної хати,
Зачну вам, мамо, піднімусь, тату, тиху молитву на ніч співати.
Квітень – мінливий, квітень – лукавий. – Вбито «Мамая», спалені села –
Сіла душа на Криївку й зітхає. Бігме, вона не весела…

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Нас освятили Гурби.
Нас воскресили Гурби.
Гурби!.

24.05.2017

Карати – всує,
прощати – марно,
міняти – пізно…
Душа не та
і віри – різні.
Але безкарно:
за алілуя –
одна біда
і одесную –
як та орда.
Чому? – питаю.
Ніхто не знає,
не чує. І…
…і не почує:
– літа!
– А літо?
Царює
vita
…і
суєта.

                              

***
Квітнева віхола сміялась ялово,
І ранок пробував тепло на смак.
Весна скуйовджену ховала голову
І було холодно. Точніш – ніяк.

Руками промені втискали полум’я
В сердечні помисли сліпих бажань.
Та було холодно. Обійми – зболені…
І голос горбився, і я страждав.

Ти відсувалася до віртуальності,
Бо було холодно. І день такий!
Звучали втіхою слова намарно ті,
Що я їх довго так в душі ростив.

Та було холодно. Весніло колами.
Вікно зашторене гасило день.
Ставали настрої не рок-н-рольними
Та іній скрикував лиш де-не-де.

27.04.17

Які тюльпани за парканом!
- О юна панно, чи вина?
- Вам личить усміх.
- Щастя, панно.
- До дна.

Усміхається. Леготом наче.
Наслухає.А хто це? Бог зна.
Притулила тонесенький пальчик
біла вишня до неба.
Весна.

Ах ці тюльпани за парканом!
Ах серцеїди!
В чім вина,
що там, на небі, написала
"Люблю"
чи вишня, чи весна?

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Хай пошиє мені сорочку в клітинку,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
без жодної голки й тканини турецької,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй знайти довгу піщану косу,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
між морем Азовським і морем Чорним,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй докупи зібрати усі ножі,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи
і спалити усе на дні ріки глибокої,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Я дебютую в двадцятих роках
маленькою книжкою віршів.
Двадцять шість коротких історій
поміж золотавих форзаців.
Бо двадцяті роки твердо стоять
на пустих сторінках антологій,
бо неминуча спрага для них
ці темні пробіли заповнити.

Чи товаришем, а чи зрадником
запишеться проміжком в змісті.
Зрештою, кимось таки запишеться.
Можливо, і першим, і другим.
Хтозна чи прийде тридцять другий
і скільки достигне до того.
Хтозна чи прийде сорок перший
і чи нитка достатньо довга.

Молодість вимальовує кола
і прошиває століття наскрізь.
Так записано сто років тому,
так перепишеться наново зараз.
Страшно чути гомін святковий,
пам'ятаючи обпечені пальці.
Страшно радісно розуміти:
я на собі відчую двадцяті.

Живуть поміж своїх, живуть поміж дерев
в садах фруктових, в домах без вікон,
в домах без стін, під куполом дірявим.
Живуть поміж дерев, живуть поміж своїх,
живуть по-двоє, по-троє, як вирішує час,
як жартує погода і сміється врожай.
Живуть поміж своїх, не покидаючи дому,
який збудував, який виростив і доглядав.
Їдять плоди соковиті, полюють на звірів.
Живуть поміж дерев, не виходять на зовні
бояться світла убивчого і вітру гарячого
пустелю і втомлений ґрунт, сірий пісок.
Живуть поміж своїх, живуть поміж дерев,
сиротами бездітними, без пам'яті зовсім,
без імен і назв, на простих словах.
Живуть поміж дерев, живуть поміж своїх,
живуть - доживають, засихають, старіють,
насінням входять у землю,
                                    проростають садами.

***
Душа нанизує думки, немов намистинки прозорі,
На павутинку почуттів, на нитку нашої любові.
Тремтить рука і плоть м’яка у грона слів ховає зорі
І чути здалеку яка крихка моя вітцівська мова.

Не кров Христа – терпке вино так невблаганно чашу повнить.
І сумнів ходить – тінь лиха на скронях правди і свободи.
У кошик – паску, писанки, ну а під ними цвяхів тони…
У мертвім морі тільки смерть. Йордан йому вливає води.

Ховають музику вуста у соковитих плесах ранку,
І час молитву молоду вдягає днесь у вишиванку.
А журавель з одним крилом ховає голову в криницю
І хвиля серце огорта у біль святої плащаниці.

Усе не так. Усе не те. І як було – так вічно буде!
Із себе вичавиш раба – там поселяється Іуда.
І скільки вовка не годуй – баран йому найбільше милий.
Народ кричить: «Убий його!». А місця вже нема могилам.

13.04.17