Вона розбивала вікна опівдні,
Він задихався в зашитих корсетах,
Засохли чорнила, не пишуть вже рідні,
Забутому полком в оточенні гетто.
Роками лежав, прикутий минулим,
До рам металевих приставили чари.
Як його звати всі вже забули,
І він теж забув, її ж звали Сара.
Газети читала і світ через лупу,
В кімнатах ходила тихо, мов кішка,
А він все блював від кошерного супу,
Який зранку Сара приносила в ліжко.
На простирадлах з невидимих стебел
Горіли два ока, червоні як маки,
Від себе він біг, ходив він під себе,
Та криком сусідів кликав в атаки.
Вона не дивилась в похмурі забрала
І билась безстрашно, як лицарі Мальти,
І не бентежилась, тільки мовчала,
Коли він в припадках хапався за "вальтер".
Вона, щоб замовкли абатства убогих
І нічних сорочок не торкнулася скверна,
Йому дозволяла такі перемоги,
Яких перемог не здобув його вермахт.
А в час перемир'я, коли в роті сухо
І шкіра палає потом пекучим,
Йому шепотіла тихо на вухо,
Що жоден фюрер їх вже не розлучить.
І ті одкровення не сміла віддати,
Стискала на грудях, неначе востаннє,
Лише не збагнула позначені дати,
Де довгі ножі і короткі прощання.
В шинелях сплямованих, кинутих тіням,
Тіло обм'якло, мов лялька. Примара
в устах офіцерських лишилась тремтінням.
Сара... Сара...

2013

"...і він тоді сказав, що я не доживу. Поволі тихли кроки. Їхніх
спин я вже не бачив, бо справа йшла до темноти. Бувало, мову
відбере, було, заходивсь на всі боки і ледве стримував нудоту, і
сам не годен був іти. Як Бог вертав спросоння розум і годував,
немов вовчиця, а по бескидах проступали химерні обриси облич,
я пальцями вгризався в землю і повз до тої кам'яниці, що
виростала із туману. І був день, і була ніч...

Перше глянув - не йняв віри, хоч-таки в лиху годину, до
поселень верст немало, та понурі й мовчазні люди йшли.
Поперед себе гнали зморену скотину і накриті їх підводи тяжко
грузли у багні. Припадали до каміння, та підводились відразу,
тут огненні саламандри не були за добрий знак. Дітлахи
дивились скоса, тулячись до мокрих пазух, а розпряжених волів
потроху зводили в барак. Майже вправились до смерку. У
сполоханих очиськах розчинявся сон тривожний і надходив
гамівний. І, здавалося, не страшно, фронт проліг не так вже й
близько, і до берега пристанеш, лиш хребти ці омини.

Вони тут. Докупи збились, на проходах і в їдальні, плач накрили
пеленою і приспали в молоці. Лише звір приблудний чує і
тримається подалі, коли я ступаю тихо поміж сонних мандрівців.
І на голови похилі, на потомленії плечі, виглядаю вістового,
дожидаюсь при куті. Світ не встояв на китах і повис у порожнечі,
а вони отак поснули у блаженнім забутті. Тільки двох в гнітючий
морок десь несуть розбиті стопи, та подалі від багаття, до
солом'яних перин, щоб відбутися на мить во ім'я образу й подоби
у цьому спертому повітрі, що пашить теплом тварин.

Я беру смолу і глину, від живого, з ран відкритих, у свої прозорі
руки, у бліді свої уста, і до дальніх галерей бреду з Тобою
говорити, там, де тіло прихилилось до пожовклого листа. Коли
вийду я вже з кола і докінчу перемови, не застануть тут
зненацька, не наблизиться впритул табун гвардійський, не
увійдуть звіролови до забутої оселі крізь віконну чорноту. Від
запечених петель враз злетить іржавий запах і ніхто сюди не
верне з голубиних стріх. Тобі істоти являться на крилах, на
ногах, на лапах, моїм голосом промовлять, немов я там стою в юрбі."

2015

Біжи, біжи на ці гвинти, торкнися серцем, пригорнися зором,
Ти не зможеш перейти свій подвиг і ганебний сором.
Тремтить вже сакура в росі від райдужного цвіту керосину,
Коли сховалися шасі - збагнула, що простилась з сином.
Ніхто його ще не втрачав, він молодий і щастям вбитий,
Так випала йому печаль нових два сонця запалити.
І жодних слів, немов німий, стискає руки він до болю,
Тягар тримає під крильми, а потім випустить на волю
своє потомство необачне. Дракони мудрі вогняні
по імператору заплачуть і схилять голови до ніг.
Піднявся вже останній вал, ось маска ієрогліфами біла
І розплавлений штурвал, невже ти цього хотіла?

2014

Коли в час нових затемнень сил стає очам залізним
І тягар можливо знести від опущених повік,
Незнайомці при дорозі в рух приводять механізми,
Повернутися у часі і лишитись там навік.
Флюгер відійшов на північ, де вогні далеких станцій,
Завмирає на порозі гнаний шляхом слідопит,
З гір спускаються сатири і кружляють в дикім танці,
Тільки квіти проростають у відбитках їх копит.
Неминучі кроки поруч, силуети прагнуть вище,
Поміж маятників згаслих і розкиданих речей
Вириваються дерева із підлоги до горища,
Щоби стінам цим похилим враз підставити плече.
Пил заходиться у лампах, вниз спускається богиня,
Смертних споминів шукає для обійм відтятих рук,
І минуле оживає, та прийдешнє усе гине,
Потопаючи у водах, що доносить акведук.
Хоч і зчесані коліна сліпо падають в поклонах,
Хижий птах вже стрепенувся у простягнутій руці,
Стара жінка хилить груди, там де гнізд чумні бубони,
І вже кличуть за дверима, щоб виносили мерців.
Розмиваються всі риси, у пустотах сплять терміти,
Зупиняється погонич і вози стоять в дворах,
Залишається чекати і смиренно вік терпіти
До наступного приходу по підвалах і ярах.
Щоб порушити цей спокій, бути подихом посміти,
Як пітьму доріг відводить подорожній ліхтарем,
І пройшовши коридором, цілу ніч тут, ледь помітний,
Хтось стоїть посеред зали поряд з псом-поводирем.

2014

Вберуся в біле з передсердя
І у долонях ягід жмені
Зчавлю щосили: ти не сердься!
Краса зіпсута нареченій.

Червоний сік на грудях зліва,
Напівтвоя ще – щирогола,
Та юна птаха раптом зблідла –
Не досягла до виднокола…

17.05.2016

Імплантація пам’яті.
Прижилося.
Вже святкуємо власне загарбання.
Прикрашаємо рідними барвами
І вплітаємо мак у волосся.
Перемоги бракує нам.
Може
Ця ілюзія жити поможе?
Поміняє поразки на успіх?
Перетворить нам сльози на сміх?
Воскрешатиме націю?
Може
Прикладе до душі перехожий
Пелюстину, червону як рана?

Наша правда в святкове не вбрана.
Проступає крізь чорне вогонь.
Ми в собі не убили тирана,
Наше краще в бою полягло
Не за нас,
Не на нашому полі
І на боці чужому.

А нас,
Нас учили себе не любити,
А героїв усіх розп’яли
Й поливаючи брудом, казали:
Все це зрадники, вбивці, вандали,
Це бандити, бандерівці.
Ми ж
У мовчанні ховали терпіння
І, смиренно збираючи зброю,
Берегли, як зіницю, коріння
І серця гартували до бою.

Наша правда, як пісня, не згине,
Загірчить між словами полинно
І могутні розправивши крила,
Вільно, впевнено в небо полине.
Поглинаючи міфи імперські
Про героїв надуманих.
Схоже
Час просіяв, промив, перемножив,
Порівняв і здригнувся: навіки
Москалі прокляли чоловіка,
А систему прославили.

Що ж,
Ми людині і Богу вклонились,
Помолились і встали з колін.
Наша воля тепер переможе
І згуртує у істині.
Він,
Той що крові бажає – загине,
Хто з мечем – від меча і помре!
Мій народ – це граніт, а не глина,
В нього власна трагедія є!

08.05.16

Серед тьми я кличу людей:
Відповідає тиха сновида луна -
Тільки вона незрима й сумна
І все. Вітер-варяг Борей
Щось проспіває. Колись. До дна
Випитий келих сутінок зла.
Алеями йде Доріан Грей.
І все. І край. І людей нема.
І кожне слово почуте - ліс,
Хащі, терен і дзьоб орла.
Стільки часу кличемо з тьми:
Кличемо й кличемо - все дарма.
Якийсь дивак загубив слова:
Збираємо в кошик речей.
Над вратами напис: «Все марнота»
А ми все блукаємо,
А ми все шукаємо,
Собі серце краємо,
А ми все збираємо,
Слова, слова, слова...

Імперія катів
                           лінчує все,
що у собі
                   загрозу їй несе.
І оперує
                тупо
                           безголов'я.
Росія
              закалялась
                                 у бою
і за усе,
                до чого охолов я,
я їй –
        у очі «унтера» –
                                    плюю.

Великодушні навіть дикуни.
У зоні
              і законні
                               пацани
не посягають
                  мучити невинну.
А нице уособлення
                            страни –
опудало
                гібридної
                                   війни
мою Надію
               убиває
                                 в спину.

І повезуть її
                            на Бірюсу
дивитися
                  тайожную красу,
поститися
                і допивати чашу.
Ой, рано
                  вечоріє на Обі,
щоб уявити
                   кожного
                                     собі
паяца-гуманоїда
                          на Раші.

Ой не один,
                  я думаю,
                                  ще є,
хто поділяє
                           бачення моє,
які передові
                        народні маси
у Чуді,
                у Рязані,
                              у Кремлі,
та й на усій
                     зашореній землі,
що виродила
                    Вову-фантомаса.

І розумію це
                            не лише я,
що наша
             дипломатія –
                                 своя
у рашіє-рошенового клану.
Кому охота
                      мати на коні
таку живучу
                    у своїй війні,
даровану
            історією
                             Жанну?

Я п’ю за Русь
                за нашу
                              ще живу,
її велику славу
                              вікову,
а у моїй молитві
                            за Надію,
за каторжан
                 у тюрмах і тайзі
і за красу
                     на річці Бірюсі
я проклинаю
                     місію
                                   Росії.

04.2016

Не завидуйте нікому,
Це погане почуття
Радійте щастю чужому
Буде кращим життя.

Паліть! Виривайте!
Це із душі
Ніколи не давайте,
Щоб там росли спориші.

Лютий, 2016

- Вон, замер я, а там - ох!..
- Хома та Ярема знов!

- И ловили пиво бы...
- Бо випили воли...


2016

Над змієвим містом у хмарах тужавих
У блиску луски антрацитові ночі
Обмацують кров плазуни язиками
А місячне листя приклеєне скотчем

Заходяться шалом гулкі залізниці
Стискаються грона жилавіють стебла
І жовтої спраги сухі блискавиці
Висвічують плід у вагітному небі

І синя мов острах займається тиша
Хитаються в сонних купе подорожні
Згасають у мулі відлуння поспішні
І вервички кроків у дзеркалі чорнім

У дзеркалі - крапель лускаті шпаківні
Від хмар дощова відпала плацента
Вода тягне руки тонкі і кістки в них
Мов риби печерні люмінесцентні


2016

Породжені страхом заручники долі,
І нам залишається жити в неволі.
На стінах тримається,
Ніяк не зітреться.
Твоє намагається -
Моє вже не б'ється...

Забуті й написані знову, поволі
Спускаються з неба розбиті і кволі.
Вони все стараються,
Їм не вдається.
І вже не пручаються,
Бо зіпсується.

Послухай, не треба чекати до ранку.
Послухай, тікай! Тікай на світанку!
Тут вечір, тут темно,
Тут страшно і злива.
А сонце сідає,
Сідає зрадливо.

2015

Цей вечір став вмістилищем утрат,
Обманутих бажань, нерозуміння.
Нічна бензозаправка—мов театр
В неоновій байдужості цвітіння.

На ній, немов на місячному дні,
Самотній виріст доту - магазину
Ховав вночі за проріззю в стіні
Бліду і насторожену людину.

І більш ніяких свідків не було,
А був рельєф, химерно-нереальний,
Сухотне світло крізь машинне скло
І випадок—холодний і брутальний.

І тиша змієока на землі,
Проваллями чіткими огортала
Бензинові колонки, ліхтарі,
Надію, що без звуку помирала.

І наче анемічний адвокат,
Без права на оскарження й поправки
Засвідчував останній в п’єсі акт
Нічний сюрреалізм бензозаправки.

2015

Як добре написати й стерти
Як гарно знайти і любити
Як вільно вродитись і вмерти
Як прикро тобою не жити

Як гірко мов смак полину
на шмаття душу дерти
Тебе виривати з серця
У порох тебе розтерти

Як солодко знати напевно
що ти гіркуєш також
Із дум вириваєш невпинно
Троянди солодку м’якоть

Як вільно тебе чекати
Посеред шумного люду
І добре знати що завтра
тебе серед нас не буде

Мотивація вижити в неї була сильна. Бо
Вона щиро пробачила минулі образи й зради.
Її міцно тримала в тонусі віра в любов
І ще один чоловік. Колись вона ладна була заради
Нього роками чекати... Тільки б почути, що він
Беріг в спогадах той перший раз, під час якого
Вона віддалася, спустивши білизну нижче колін,
А потім змивала жіночу кров пляшкою сухого...
Вона досі пам’ятає, як він тоді міцно її стискав,
Клявся й божився, що та йому – небом дана.
Вона свято повірила, що справді йому близька,
Бо так володіють тільки своїми коханими…
Мотивація жити у неї зараз є – любов!
Вже давно вона розмежовує секс та кохання.
Але свято вірить у справжню взаємність, бо
Поки плекає свою надію – буде жити останнє..

Твою присутність винайду, як мову,
Бо як тебе немає? Точно – є.
Коли пишу – то ти десь за спиною.
Схиляєшся. Ти – ангел. Я твоє
Відчутне тільки Богу знаю тіло,
І хай воно ефір. Та я радію…

Твою присутність винайду, як мову,
Попрошу в Бога дозволу на те,
Бо там де ти, там я – нова і сильна,
Там літери складаються в слова,

І ось цей вірш писали вдвох ми нині.
Я набирала ці рядки сумливі,
А ти з ефіру присилав єдваб:

Мы остановились в чудных днях
На февральських южных дивных окнах,
Над трамваем небо, говорят,
По-апрельски дышит. Нам немного б, -

Только солнца в краешек души,
Бирюзы и изумруда неба,
И ни льда, ни снега, ни мороза
Не читать в своем дневном прогнозе.

Лишь любовь дарить и получать,
Только верить и дарить надежду,
Если разлюбить – не проклинать,
Если нас не любят – быть невеждой
Только бы себе не разрешить.

Чтобы остановка в чудных днях
Так надолго привязалась к дому,
Чтобы он, уже готовый к слому,
Заблистал любовию и ладом,
Как на бирюзе небесной глади
Радость солнца тучам не преграда.

Мы остановились в дивных днях…
Не забудь, повторов Бог не знает,
Не пересмотреть, не отмотать -
Здесь, сегодня – лишним не бывает!


Тетяна-Флора Мілєвська

‪#‎фестивальСпаськийтрамвай3

І – що посію, те й пожну,
і що напишу – не згорає…
А я собі біля вогню
і полум’яне пом’яну,
і обгоріле дочитаю.
                                               Субота
– Хороша, мила… Не моя…
                                                Неділя
– Усе чекаєш? Ось і я.
                                     27.09. 6Х року
– Прощай, ілюзіє моя…
Я вільний, як у полі вітер,
і серенади солов'я
ти не почуєш аж до літа.
Повіє осінь і зима,
і наш ручай заледеніє.
Ти забуватимеш сама
і наші мрії, і надії.
Мене зове у буревій
terra incognita далека…
Я їй чужий, але й – не Твій.
Усе минає… І лелека
весною понесе тобі
привіти осені цієї,
як я долаю у журбі
мої путі і одіссеї.
У тебе буде ще сім’я –
дві доні, як і ми хотіли.
Але хіба вина моя,
що й це у вирій полетіло?
У тебе буде чоловік
і не зальотний, а звичайний.
Чого собі в'язати вік
ідилією – третій зайвий?
Ні, я у тебе не сліпий,
і не цураюся я свого.
Але не маю я надій,
коли надієшся на нього.
Тобі везе! Не забувай
на віки твого вітрогона
і наш осиротілий гай…
Я дивлюсь у вікно вагона…
Ось і сирена…. Вітру свист
зриває жовте листя клена.
Пробач за цей короткий лист.
Але пиши і ти до мене.

І що утрачу – не найду,
і де подінуся – не знаю.
Мої каракулі палають,
а я оплакую …біду.
Чекай у сни. Я ще іду.
А може – тлію, …догораю.


1995-2016

Душі ховаються у місті з графіту
поїдають солодке насіння самшиту.
Нічийна квартира за місце зустрічі
Чорні півні і гості з вулиці.
Жалісні літери на плитах з граніту
супроводжують людину ще з палеоліту.

Душі не хотіли образити його маму,
чиє єство подібно Рифтовому розламу
розбиває простір-час на дві плити.
Здавалося, такі будівлі неможливо знести.
І, звичайно, вони замутили власну програму
тусовка до кінця дограє найбільшу драму.

Десяток найближчих плавав між димом,
запивав безакцизні цигарки дешевим пивом.
Говорили про зорі під його мостами —
Великий аттрактор, дорога до Ґаутами
рядки виведені незрозумілим курсивом
Македонська бібліотека електронних масивів.

Можливо, ім'я зашифровано десь у зорях,
відбитих хвилями на озерних водах.
Для когось же видавалась ця гора целюльози.
Причому лише поезія, ні клаптика прози.
А можливо це просто гра на водних узорах
"Її" ніколи й не існувало на його дорогах.

Ближче до півночі у частини відмовили нерви
не допомагали навіть часті перерви
Хтось захотів піти на те саме місце
його пружно за плечі притисли до крісла
Вирішили перечитати усі його книги
пам'ять — супутник вічної криги.

Чи відспівують людей без цих амулетів?
Чому святим не вистачить лише сонетів?
Зрештою він у них давно вже не вірив
хіба що у зорі за перилами прірви.
Після таких не лишається купа портретів,
у ту ніч заспокоїлась одна душа
і померло десять поетів.

2016

Сплять мости, крилаті леви
Сни нечутні мов шуліки
У воді сяйливі зерна
Ніжних ліхтарів повіки

Сни мов конуси, підкови
Мов гриби ростуть невпинно
Димарями в світанкове
Вогке небо цибулинне

Ледь ворушаться рослини
Під примарною водою
Ледь поскрипує каміння,
Оповите бородою

Вглиб зіниць спіральні сходи
Мушлі мідні і залізні
Місто страчене, підводне
Місто з того боку призми

Місто під найтоншим небом
Оксамитове, заснуле
Місто, всміхнене до себе,
Місто, що сягне в минуле

2014

А-А-А-А-А!!!
…………………..
нота фермати
пора
брат
пора
поза колони готичні
асиметричні
ганьба і ура
анти-формати
космічні
передове атакуюче зло
і профанація ліри
раша
не наша
карлуші кіло
у бутафорії миру
укри
і урки
ремейки боїв
море і муки і горя
орієнтація бойовиків
зорі кремля і аврори
і агітація
шоу орди
ілюмінація
браво
у революцію
флагман біди
у навігацію
кава
у ейфорії феєрії
нація
обміни бранцями
слава на мить
у авіації
раї
імперії
і левітація
протуберанцями
небо палає
і море горить

               01.2016

А там, за полями, слова винесені
і обведені червоним кольором.
Певно вітрами нестримними здуті,
спечені сонця загартованим диханням.

А там, за полями, горизонти -
лінійна уява Всесвіту,
розділовими знаками переділені
і спокійно складені на кращу долю.

Що там за краєм зошита
і ніколи не буде змальованим,
чий храм збудований власноруч
і відтоді буяє пам'яттю?

Що там за краєм простору,
куди не дістати поглядом?
То крам, що не буде проданий,
то птахи, що не стануть словом.

Від так думай
з особливим гонором,
прослідковуй кроки, ніби рядки.
Від так іди
пробивайся милями,
записуй спалахи, ніби кроки.

Ти знаєш куди рухатись
і віриш в існування за комами,
поділяєш усе вище сказане
і не закінчуєш однією крапкою.

2016

Бої з собою - бої без правил...
Мости згорають на переправі,
На переправі до світу того,
Де ти і тиша...і вимір Бога...
Де миті щастя такі безцінні,
Де ти ще віриш в казки осінні,
Де , як метелик, душа тріпоче,
Де пісня віща злетіти хоче...
І ти гукаєш- тебе не чують.
У душах темних чорти ночують.
У дикім полі - бездонні вирви,
В екстази входять криваві битви.
І ти не знаєш, навіщо все це.
І рвеш на клапті єдине серце.
І ходиш світом по узголов'ю,
Де ще слідочки цвітуть любов'ю...
Твоя молитва стає набатом,
Бо жити важче, ніж помирати...
Бої з собою без перемоги...
Не всі дороги ведуть до Бога...
Не кожна битва - це крок до миру...
Не кожну душу приймуть в офіру...
Ти не програєш в отому герці,
Як зійде світло в твоєму серці.
...Пісні і вірші - як сіль молитви -
Знайдуть опісля на полі битви...

Ви умієте ходити
по циферблату —
по колу,
по ходу стрілок і проти;

дивитися через зіниці
годинника —
до глибин
бездонної вічності;

витягувати із смоли
коліс і пружин
час.
І множити його на вісім.

Ви умієте складати
галактики
у макове зерно
до куті. На Різдво;

перебігати по променях
місяця і сонця
на будь-які
міжзоряні відстані;

проходити через стіни
близьких і далеких
галактик —
у інші виміри.

А вся метушня
3D світу —
лиш пилинка
на лінзах ваших окулярів.

Я не хочу любові,
що ріже зіниці яскраво-палючим світлом
і спалює дотла;
що не має кордонів;
любові, до якої не можеш звикнути;
що тільки спалахує так,
аби потім на завжди стихнути.

Я не хочу любові,
що збиває з ніг,
такої шаленої, наче вітер;
що повітрям легені твої наповнює,
але перетворюється у лід
і в серці стоїть,
а ти її уже не можеш вирвати.

Я не хочу любові,
що не знає болю,
не знає печалі,
а значить не знає і втіхи;
що не дозволяє бути собою,
звичайною,
скромною, тихою.

Я хочу любові справжньої,
що не вміє сердитись
і завжди все прощає;
що не стане продажною,
а в душі навіки оселиться
міцними словами вінчальними.

Я хочу любові чистої,
любові правдивої,
що живе без обману;
такої, що в труднощах зможе вистоять;
на біль не дивлячись
на ноги встане.

Я хочу любові взаємної,
приємної, миролюбної,
що стане розрадою,
що не піде шляхами буремними,
що не розлюбить,
що ніколи не зрадить.

Я не з тих, хто боїться жити,
Я не з тих, хто біжить од тіні,
а надто – своєї. Тому тепер,
коли сонце кохання поміх ребер
освячує променем кожен мій день
я поспішаю ділити
той жар з перехожими,
з променем дня,
відбитим в брудній калюжі,
з облізлим голубом, що поважно
перетинає мій шлях.
І видається мені, що й цей птах
також не лишився байдужим…
А коли я й Тобі освідчуся,
то Ти просто станеш свідком
мого сонця поміж ребер
(як і всі втаємничені дотепер).
Ти знатимеш те, що я знаю:
що свідчити, чи мовчати,
тримаючи руку на віжках життя,
або у просторій кишені, –
не складно. А справжній вчинок –
крізь будні і пам’ять судомно
собі зізнатися в тому,
що я тебе дійсно кохаю…
2010р.

Ні́де дівати Росії мільйони.
Вічно голодні її вояки
знову готують свої батальйони
на українські полки.

Ваші воєнні сірійські гастролі
завуальовують міру біди.
Випробуваннями сили і волі
суне іго орди.

Ваші конвої і п’яті колони –
в душах – клеймо, і на оці – більмо.
Нас небагато? За нами мільйони.
Ми вистоїмо.

Не покорчуєте наше коріння.
Божа покара за все настає:
і за розп’яте твоє покоління,
і за моє.

Я у Європу, до себе, додому,
до Аеліти в моєму саду.
Перемагаючи горе і втому,
я іду.

Маю і волю, і віру, і право.
Чуєте віщий удар булави?
А не почуєте, йду Святославом
на ви.

Я не один. Є і воїн у полі,
і поводир. і вожді між людьми.
І переможемо вражу сваволю –
ми.

10.2015

Боляче тільки спочатку, а потім уже...
Потім звикаєш... звикаєш... звикаєш до всього...
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
Зрештою, все це дорога... дорога до Бога...
Світ цей сказився... сказився... сказився уже...
Чорне багатство, піар, поклоніння до слави...
Мила людино маленька, куди ж ти ідеш?
Чи не боїшся відкрито так, без балаклави?
Серце стукоче... стукоче... як змерзле пташа...
Хочеться світла, і правди, і віри у вище...
Стукаєш в двері, у душі... задля відкоша...
Сієш слова, та не сходять - кругом попелище...
Будуть спасенні, хто вірує ,- скажете ви.
Вірити треба, та віру вбивають щоднини.
Топчуть зухвало ідеї твої й корогви,
Топчуть усе, що зосталось в тобі від людини...
Боже єдиний, нам світло у душі посій.
Зло переможе лише воскресіння любові.
Сумно так... сумно так...сумно в країні моїй.
Сумно в душі, що свій біль виливає у слові.
...Боляче тільки спочатку, а потім уже
Спалюєш душу свою - і пітьма відступає...
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
Ну а спасати - любов`ю...
без неї
ніщо
не спасає...

без перуки і осінь і я...
і дерев почорнілі галузки...
і розхристаний крик журавля
що розбився на друзки...
без перуки цей Божий світ
і оголені нерви часу
і загублений нами слід
поміж нотками болю і джазу...
не боїться душа наготи
блискавиць і громів навпроти
кожен мусить свій біль перейти
щоб відчути
ЛЮБОВ
на дотик...

вже в цій осені стільки строкатих цілющих дощів
вже в цій осені стільки п`янкого неспитого суму
на бентежних вітрах калинову розгойдано думу
на семи небесах закодовано мрію віків...
обважнілими гронами падають зорі з небес
сполотнілими зернами сіється шлях до молитви
розкошує війна у жорстокому полум`ї битви
а Месія розп`ятий у душах іще не воскрес...
і гірчить так цій осені кожна сльозинка жива
і терпка хризантемно-полинна Господня Покрова
і обпалене листя і світлого світу канва
і дорога до СЛОВА...

"Не сотвори собі кумира"...Не сотвори...Не сотвори...
Якщо душа чиясь нещира, то зло в ній множиться на три...
Якщо життя - лише легенда, фальшивий міф чи мішура,
То це не можна буде вічно сприймати тільки на ура...
Якщо душа - суха позлітка ( без милосердя до людей)
То цей театр заглохне швидко у вирі вицвілих ідей...
Якщо до ближнього ніколи не виникало співчуття,
То це "болотні" видноколи...то це надумане життя...
А що ті міфи "бездоганні"...Вони розвіються, як дим...
Бо головне - це бути з Богом ( бо кожен з нас - це пілігрим...)
Стерильних поглядів немає... стерилізованих доріг...
Той ідеал, що всіх навчає, грішить таємно (гріх є гріх...)
Тут головне - щоб не дізнались, щоб виглядати "на всі сто"...
Кумири деякі загрались, бо не зупинить їх ніхто...
Я тим "великим" співчуваю...До них, дасть Бог, "не дотягнусь"...
Не розумію ...
Та прощаю...
Молюсь...

Ось Ви сидите навпроти і дивитесь пильно на мене,
На руки мої тремтливі...Говорим про се... про те...
Пускаєте вміло стріли у душу - пташа зелене,
А я все чекаю чуда ( воно ж, мабуть, золоте...)
Ми зараз такі далекі...І як Вам це пояснити,
Що звичних подій не буває між космосом і людьми...
Що можна життя перебути, а можна - перелетіти...
А можна відчути раптом, що ельфи - це також ми...
Що світ - осяйне роздолля, наповнене кольорами,
Кохання - невинний дотик до магії надвисот...
При втечі Боги задумали усе, що тепер між нами,
Усе, що було і буде, як частку своїх щедрот...
Навіщо, скажіть, намагатися усе пояснити словами?..
Печаль павутинкою літа єднає наш обрій в одне...
І Ви десь уже далеко...І я вже , даруйте, не з Вами...
Так хочеться полетіти...
Тому...
відпустіть
мене.

Приховаюсь у осіннім листі,
Заховаюсь у роси краплині,
Я сховаюсь від усього міста
І думками до зірок полину.
Обійматимуся з небозорем,
Цілуватиму я місяць ясний,
І на згадку зорі подарують
Спогади чарівні зорещасні.
Тихо стану на кленове листя
І жаринку - неба подарунок
Понесу я усвоє помістя:
Для свічада - ночі візерунок...

Чи пізнє літо зніме цю напругу
гарячим полуденним зойком
чи зі світлини хвацький бойко
по-змовницьки моргне мені з-за пругу,

розвіє ялинову сиву тугу,
відкіль готичні манять вежі,
де на витоптинах ведмежих
зустріну долю - файну волоцюгу.

Колись таки воно буває варто, -
підемо нищечком у парі
гарячі, молоді, зухвалі
станцюєм танго під заграву ватри

і вереснево теплим зорепадом
як ковдрою укриєм плечі,
ніхто не спинить нашу втечу
допоки ранок не озвучить радо

тишу в рапсодії карпатських гір:

і скажеш ти мені повір,
і я скажу тобі повір, -
колись зустрінемось ще знову
і знов продовжимо розмову
в світах, що ваблять позачассям,
бо зустріч ця була дочасна
бо зустріч наша не у часі,
а в гомоні гінких лісів,
у водоспадах і потоках,
притишених травою кроках
і зморщечках нових між брів.

Чи рання осінь визріє в мовчанні
чи пустить нас Чумацьким шляхом
і дим від ватри стане дахом
над цим задавненим прощанням…

І рідної, і дорогої
ще до любові неземної
мені Всевишній не судив.
І є несуджених багато,
з якими і у будень свято,
якщо любов'ю дорожив.

Моїми давніми слідами
ідуть і дами, і не дами,
тузами биті на столі.
А я і шістка, та козирна.
А королі бубнові й жирні
давно уже не королі.

Перетасовую колоду.
Була і та, і інша мода,
а я люблю іти ва-банк.
Коли і люба, і кохана
моя єдина і жадана,
то це мені найкращий знак.

І терези, і водолії,
на рибу подають надії,
але вона ні се, ні те.
Хай краще тощі скорпіони,
мені чіпляють на погони
своє волосся золоте.

Нема за що мене судити,
коли є суджені і биті,
але наліво вернуть ніс.

А от несудженої мало,
коли вона не що попало,
а ти до неї не доріс.

                              

Коли чай з цукром
єдине солодке що є
в твоєму бутті

I спиртнi напої
мiцнiшi чим
людськi почуття

То вiзми нiж
i зап*ястя
до самої cмертi рiж.

А завтра в газетах
буде тiльки одна новина
"Ми знайшли сенс життя!"

Ми с тобою, ніколи не зійдемось.
Ти - сонце, я - земля.
До тебе хочу ближче, аби погрітись,
але в цій галактиці ти не тільки моя.

Через це, хочу з осі своєї зійти
і когось другого для тепла знайти,
та я помру, якщо не будеш гріти
мене саме ти.

ця планета зубожіла жебрачка
що місця не знаходить собі на посмітті
міжгалактичному
такому облюбленому куточку теплозвичному
ця планета до стоту ущент переповнена
чужими атрофованими візієфізіями
що нестерпно печуть венопорізами
ця планета крихка вже утретє слюною
Всемогутнього Бога склеєна посудина
піпле зри отакі от паскуди ми
ця країна моя і твоя та не наша уже є
відмерлою ДНК клітиною
нікому вже не трібною огидовидною
ця країна плодом абортованим помирає на
узбіччі розпеченому травою порослому
і нікого не обходить як йому
а народ цей навіть не мурахи бо вони одне за
одним не зважаючи на статеву ознаку
не сходять з обраного шляху
я не знаю чи горда чи ні вже тим фактом що
вкільно існує надвільна країна
я ненавиджу тих через кого моє покоління
безжально так гине...
2015

Починає життя вигравати веселкою барв…
І коли вже не знаєш, чи «завтра» ще буде у тебе,
Дивний коник зелений сюркоче собі з-поміж трав,
Позолочений промінь освітлює клаптики неба…
Він освітлює душі…і миті…і лиця усі
Тих людей, які вірні тобі, хоч не завше помітні…
Ти карбуєш цю мить – неповторно єдину в красі,
Бо на обрії вже зачекались птахи перелітні…
Ти освячуєш день, ти освячуєш ті імена,
Які серцю натхнення дали і нескорену вдачу…
І тебе ще тримає стихія оця неземна,
Бо смієшся тоді, коли інші приречено плачуть…
Ти щаслива…щаслива, бо щастя до болю просте –
Просто слухати голос і в голосі тому тонути…
Просто вдячною бути всім Ангелам світлим за те,
Що не носиш ні гніву, ні злоби п`янкої отрути…
…Починає життя вигравати веселкою днів,
Коли вмієш простити того, хто зламався у герці…
Коли віриш у магію щиро промовлених слів
І плекаєш добро
в незрадливому
світлому
серці…

у передмісті незнаних істин
у топці світу
згорає віра
що шнур бікфордів
прип’яв до літа
у передсердя вливають ріки
бунтарську піну
від бруду душу
холодна вічність
чи хто омиє
іржа на волі
старої зброї
вгрузає в глину
війни немає
бо переможець
давно загинув
чужі лелеки над рідним полем
клюють майбутнє
а сутність долі живе в окопі
життям безпутним
нема команди
нема набоїв
лиш волонтери
немов насіння
чи передвісник
нової ери

25-26.07.15

Тут птахи не злітають у небо, а падають ниць,
Гостродзьобо вгрузаючи в землю свою, як чужинну,
Важкокрилі без лету, лежатимуть так долілиць,
Заростаючи травами тихо, безслідно, невпинно.

Шукачі за птахами не прийдуть, загублять сліди,
Чи пощезнуть самі, заблукавши, німі та безликі.
Не знайшовши ні мертвої, ані живої води,
Стануть каменем, горем чиїмось важким і великим.

ти борсаєшся в пошуках чуттів
без радості
обділена увагою
романтики насмішник відлетів
лишивши ліжко м’яте
мов нагою
лежиш посеред площі міражів
гойдаєш небо хвилями зрадливими
припливу до сум’яття
на межі
великі руки пригощають сливами
чи яблуками з молодих садів
Семіраміди
зради на столі
неначе книги
у уяві
вдів
усі у чорних палітурках
злі
злітаються до сліз твоїх ворони
щоб виклювати музику очей
а ти себе від страху не борониш
а ти себе знервовану несеш
на вістрі
на межі
на роздоріжжі
великий камінь сумнівів
болять
слова наріжні
чи твої
не ніжні
в коктейлі поцілунків і проклять
а руки пригощають
мов лещат
холодні губи тиснуть мрії
скроні
і чорним попередженням блищать
на підвіконні раю
злі ворони
23.07.15

Липневим медом вій вітрилом
вливався день рахманний клином
у мегапростір хмар і хвиль
кораблику а скільки миль
ти плив до берега святого
до неприкаяного мого
де білий виболіло біль

в солодких сутінках прощання
ти був мені як зірка рання
а я стелила простір зір
вчувалось відчайдушне вір
в очах палючого бездоння
чи знали ми що ця іронія
рефреном виспіваних мрій

тужливо ворожила муку
лягала тиша стиглим звуком
у царстві вибляклих надій
закарбувався образ твій
розлогим берегом прозорим
де море й небо неозорі
перебродили кров на хміль

хто знав що в піднебесних зливах
бринять ще сльози лейтмотивом
слідів двох тіл в глевкім піску
всотали риб крихку луску
упали інеєм мовчання
бо літо те було останнє
бо літо те було причалом
пора дощів прийшла одчаєм
прийшла пора для нас
відчалюй…
відчалюй в дощ
вітрильнику

У данину мені нічого не попало.
А спадщина моя – це не одна сума,
і буде у дітей хорошого немало,
якщо на цій землі живу я не дарма.

Але така біда у племені моєму,
що кожен дістає не наше, а своє.
Тікаємо у світ, аби іти окремо
і мати капітал на інше житіє.

І доживаю я ні бідно, ні багато
на власні мозолі і пенсію скупу.
І думаю, що є за все висока плата –
і за пролитий піт, і випиту ропу.

І не таю гріха – що багатію снами,
і правдою не пру на істину одну.
Лишаюся іще, аби іти за вами –
високими людьми на кожному лану.

І Архімед не мав опори отакої –
нової на підйом, готової до бою,
аби хитати світ і не ламати дім,
де і нащадки є, які підуть за мною,
і я іще іду широкою ходою,
і крутиться земля у поступі моїм.

                              07.2015

Ця коронована осінь, задивлена ввись...
Ця позолота років, і думок, і приречень...
Тиша вагоміша...Просто спивай і дивись,
Слухай життя, як основу для рим і для речень...
Слухай себе, розчиняйся у світлі, щоб знов
Цвітом душі пломеніли сузір`я високі...
Щастя - це світло, а світло - незгасна любов,
Що для душі і блаженство, й розмірений спокій...
Слухай цю тишу. Вона у тобі і в мені...
Вірші - також заримована магія тиші,
Пам`ять сердець, надчутливі космічні вогні,
Подихи наші - прискорені і сміливіші...
Гонять вітри каравани барвистих думок.
Творить печаль наших мрій кольорове графіті...
Трепетна музика кожен озвучує крок
В ніжній клепсидрі, крихкому дзеркальному світі...
Наше кохання - нестримний космічний потоп,
Музики слів і думок неодмінна предтеча...
Ловимо зорі в невидимий свій телескоп...
Осінь.
Печаль.
І окрилена пісня лелеча...

14.07.2015.

Роса на пальцях в кришталевих переблисках,

Зітхає сонце в хмарах диво-ранку,

І ангели плетуть в барвистих нитках

Майбутнє світло вже погаслого світанку.

Струнка панянка босоніж ридає,

Збирає власні сльози у відерце,

А Бог природу знов благословляє,

Й здіймає стомлене від ночі серце.

Так форс-мажорно поєдналась віра,

Планета, простір і людина світу ,

В молитві ранішній, коли здіймалась сила

На ореолах райського повіту.

А я біжу, бліда роса на пальцях,

Дощем вчорашнім ллється крізь покоси,

Душа кружляє в молитовних танцях,

Забувши зло і вітряні морози.

Найкраще в молитві – свобода,
Забутий в свободі – рух.
Пропала на істину мода,
В повітрі літає пух.
Погасла іскра чутливості,
Знання втратило зір.
Всім знана сила кмітливості
Влилась в хаотичний Вир.
Безодня та істина – поруч,
Рука простягається в вічність.
Як жертву на вірність Богу,
Філософ приносить магічність.

Самотність - моя спокута,
Побитий життям реалізм,
Сузір’я, прокляття, туга,
З срібла іржавий ніж.
Кохаюсь в самотності, каюсь,
Мов привид блукаю тунелем,
Хапаю надію, читаю
Серця свого бестселер.
На чорному тілі плями,
Щастя одного року.
Видавлюю давні рани,
З плодів чуттєвого соку.
Самотність – напрям у вічність,
Зустріч з самим собою,
Зародок нової сили,
Промоутер мертвої долі.

Веселка світу не безбарвна,
Веселка кольору вітрів,
Мінлива, чуйна, сильна, славна
В тумані ілюзорних слів.
Промінчик сонця не блискучий,
Він проникає крізь пітьму,
Цей колір по-зміїному гримучий,
Всі бачать в ньому неприховану війну…
Слова пророків не пророчі,
Циклічність кола карми й завитки…
Сьогодні було співано щоночі,
І злу єхидну замели сухі піски…
Й не по-веселому все стало сумувати,
Сміятися над горем кольорів,
Серпанок чорний вимурував грати,
Колись дитячих веселкових снів…
Веселка світу не безбарвна,
Вона відтінку віри і надій,
Ми є ніхто у вирі слова й карми,
Але ми - все, у світі синіх мрій!

твоє ім'я закоротке ритмікою нагадує 64 за тривалістю ноти
шукаючи безвісті зниклого впилися в шкіру терням обшарпані колготи
де ти хто ти
скріншоти гортаю у шуканні певного антидоту
хлопче ти ще та мерзота
та все ж хто ти
і що за одна я аби чинити праводійний спротив
стрічання перехожими їдно на іншого схожими
коли начхати хто кого переможе
уже не чіпляє навіть те вроджене
милосердно дароване Богом храм
упав і дзвінниця загналася в глиноглиб
гм а тобі паралельно ти ще той тип

Будинок, немов черепаха, повзе по долоні саду,
чіпляються за дерева незрячі його лапи.
І вікна в подвійних шторах, як плитки із шоколаду,
Чекають, що їх розкриють і розламають раптом.

Будинок шукає краю, паркан в його пам’яті твердне,
Як палиця, щоб спиратись, чи скринька темновишнева.
Сонце важке і сильне сонячні гори верне,
Плавить паркан, як порох, бере за живе дерева.

Будинок немає ради, ні краю, ні палиці спертись.
І вікна не можуть вкластись ні дітям, ні внукам в руки.
Будинок повзе повільно, на дах примостивши серце
і витерши собі з призьби передосінню пилюку.