червоного кольору стомлені простирадла
перевернуто простір вибачень безпорадний
те вино нам робилося з мертвого винограду
як відпила - допий

це загроза коли в твоєму серці гоїться Мавка
коли обираєш бездонні заплави та вищу планку
уже не втекти і тому береш на додаток
перший квиток де Кий

обмітаєш сніжинки поглядом що в нестямі
нарешті тут і кожне дякую по кілограму
а ти ж щаслива – мелодрама на медодрамі
здрастуй місту надій

мій дім на краю космосу і я його бороню
перетоптане щастя вишні із I love you
дозвольте вас панно малювати у стилі ню
птахами чорних вій

дозволяю бо знаю, що сніг із очима криги
я не хочу холодного а лише грати на мигах
і грогу спити поки за вушком схлипує
пелюстка гранатовий мій

Поплач зі мною, мріє. Ти була.
А нині – у поезії лиш кома.
Затрачена на зльотах і балах –
Усім знайома і однак зникома.

Плеча, чола, руки або струни
Торкаєшся з надією – вернутись.
Та все отут із контуром труни:
В труні на мрію ніде озирнутись.

Ходи – он іще протяг і вікно.
Самітнице, вертайсь, хіба, до Бога.
Хай заплете у білий свій вінок
Твою ніким не пройдену дорогу.

опівночі 31 січня 2015 року

ми знову йдемó – на порозі досвітних
леліємо образ свободи і бога
здіймаються душі у небо зі злітних
за обрій лягає для серця дорога

нехай нас чекають важкі переправи
нехай перевали із гострим камінням
ми знаємо – там де каяльнії трави
там поле для битви зла зі сумлінням

ми сходимо тільки до храму і сонця
легкі в нас пісні і жінки у нас відьми
надбає рятунок в дитячій долонці
промінчик надії – вільним і рідним

ми хочемо й будемо попри злотнечі
ми вдаримо градами й смерчами гадів –
титанами правди пригнічені плечі
розправимо наступом у авангарді

і зникнуть в проваллі історій і трактів
останніх імперій останні пророки –
а ми переможемо всупереч пактів –
we are the others – карбуємо кроки

Ялинки зійшлись ворожити, як мойри,
Наосліп гілками обстукують вікна,
А київські відьми при вході в лікарню
Незручно поклали смарагдові мітли

І слухають: нитка дощу не вщухає,
Крізь хвою пробила упевнену стежку,
Коли ж біля брами опівніч спинився
З наплічником чорний вершник.

І мойри вдають, що нічого не бачать,
А відьми спішать мітли садом розплести,
І вершник вдає, що він просто блукає,
Вертається на перехрестя.

Іду збирати в сад покору й тугу,
Коли туманом набрякає ніч.
А погляд місяця – химерна жовта смуга –
Навпомацки горнеться моїх пліч.

Удвох із ним почнем блукати садом,
Де в’ялий плід медами капотить.
Тут ще чутно підмерзлим виноградом.
Квітневий спогад між гілок бринить.

І прогортаючи туману сірі шати,
Поволечки у ранок забредем
Разом покору й тугу куштувати,
Пізнаючи на смак нічний Едем.

Ось падалиця, росами упита,
Прив’ялена у вересневім сні,
Вже забуває мріяти і жити
В саду, де родять ще її пісні.

Жовтневий сад у тузі і покорі
Сильніше вабить шепотом зими.
Спить зібгана трава, заснуло Вчора,
Полігши ниць байдужими крильми.

Тсссс!.. В умиранні визріває внОві
Краса весни. І заселяє сад.
Остання ніч – або першооснова –
Щоб знову ми прийшли по виноград.

Пізня осінь 2014

Не пробуджуй болю,
Не торкайся рани.
Поки відстань – воля!
Полонитись – рано.

Не кажи ні слова,
Не моли цілунком.
Зближення – це лови,
Потрапляння в лунку.

Я ж не хочу піку,
Ти ж не будеш проти?
Хай не має ліку
Відчуття польоту.

Без кінця й початку.
Не в сюжеті прози.
Став трикрапок цятки.
В них нема загрози.

Де немає риску -
Рідкісні інфаркти.
Не підводьте риску!
Межі – це не жарти.

Хай блукає сяйво,
Хай лоскоче мрія.
Дотикання зайві,
Де чекання зріє.

Зріє десь поодаль,
Не перезріває.
Льотне – як погода
І само літає.

Жовтень 2014

* * *

рани вкривають кадри
вибухи гільзи гроші
падають стіни світу
божі слова хороші
плями на склі екрану
витреш із того боку
прагне зима ґешефту
падає у глибоку
вирву снаряд не вперше
вдруге постійно всоте
вчиться себе вбивати
людство чи безпілотник
бог закриває очі
світло у серці гасне
наше життя щасливе
знову таке нещасне

25.01.15

Присипає сніг чекання тихе,
крони усіваючи, дахи,
присипляючи несите лихо,
згонячи у схованку птахів.
Причаїлася дорога-доля,
жде відлиги збурена рілля.
Тільки очі неприкриті, голі
не заснить це біле марення.
Із снігів вони добудуть іскри,
щоб сльозою почуття цвіло
і щоби найперші короліски
у весни відвертої взяло...
1990-ті

фанатично-уперта здригала фатиновий простір
ніби вихід шукала собі від раптового пострілу
у хронічнім блуканні мостами готичного міста
ночі алібі хутко зривало з альпаки інжирну завісу

а зима малювала довкола крихкі перспективи
у віварії бути не хтіла бо знала що сила
попускала своє кривов'язе коріння їй в ноги
досить міцно стоїть на краєчку обриву з котрого

обірветься й пір'їною ляже на зморену скелю
ей художнику йди позбирай із трави акварелі
кожен крок вивірявся не раз і не двічі у русі
близькоцілля отут як чуття майже власного пульсу

час од часу віварій нас ловить в тугі сітьосплети
лиш одважні виходять вцілілі з віваровендетти

2015

Це, по правдi сказати, нiякий не снiг:
просто зверху печальний сідий комбриг
поголився і струшує піну з лиця.

Пригадавши того мерця,
він подумав:

"Не варто, мабуть, було.
Це міг бути вивих або перелом,
кара совісті, розуму чи, врешті-решт,
неочікуваний арешт,
бо чимало тікає з казарм у степи,
бо чимало не має такої стопи,
що, йдучи по самотній дорозі, не
перехилиться, не ворухне
жодним пальцем. Я знаю, що наробив;
це тому, що гадав, ніби мало брил
надмогильних, а ще - бо в останні дні
зносить башню старому мені
мною ж і розкручена карусель;
ні до кого звернутись, аби усе
поміняти, бо я - адресат і спочин
і проклять, і звертань, і плачів."

Його погляд затримується на мить,
бритва в татуйованих пальцях тремтить
і летить в рукомийник. Минувши поріз,
щось червоне стікає униз.

18.01.15

О першій ночі вимкнули ліхтар.
Його щоночі вимикають справно.
І сніг летить вже на німий вівтар,
Бо світло припинило службу править.

Погасло. Відбуло належний чин,
Жовтаво бавлячи діагоналі лету.
Тож сніг іде у темряві один
Настріч землі й безсонному поету.

Але не вистачає ліхтаря
Для мізансцени а чи терапії.
Усім нам треба хоч якась зоря.
Комусь – освітлення. Мені – надія.

21 січня 2015 року

Обдарувало небо снігом.
Гарячим. Плачуть капежі.
Війна. Відлига. Сніг. Відлига.
Зима з війною на межі.

Цей сніг спікається на повінь.
Душа землі горить вже рік.
Один розтане – другий новить.
Струмує часу мертвий сік.

Запалить Схід – тече на Захід
Між Півдня й Півночі долонь.
А зиму лихоманить страхом –
Страх переходить у вогонь…

І сніг горить і душі плавить –
Землі, дерев, людей... Війна.
Це не вода, не повінь. Лава!
Потоп. Лавина. Хвиля на…

На всі простори – в рівні з морем.
Потонемо у капежах.
Прошу цю зиму – зиму горя –
Щоб змила мертву воду й страх.

Щоб це Водохреще стихійне
У рівчаках втопило смерть.
Відлига – сніг. Відлига – війни.
Ковчег життя – мерцями вщерть…


Опівночі 20-21 січня 2015 року

У час поривів і нічного болю
і кучугур німих погрудь
ковтаєш слово і нуртує слово
і дзвоном б’є у каламуть

десь білий біль смерека увібрала
душа приблуда наче птах
гніздо завила в білосніжних хмарах
у вирій відпустила страх

давно погіркли сумніву горіхи
зтужавів погляд у пітьмі
той досвід болю вимолена втіха
і руки стислі на кермі

одні слова маскують інші
гіркі як цедра у цитрин
як скислі фізії з картин
як погляди понаприїжджих

у шафах безліч біографій
слова слова думки книжки
replay назад і знов жахи
новин потік невпинний трафік

у вікна лізуть дивні тіні
аристократів їхніх дам
по собі залишила шрам
гуаш з учора потьм'яніла

узавтра у оцю вітальню
увійде може хтось тоді
помітить ліжко почивальне
нема поета а лиш жаль є

і звуки є квартетів Гайдна
й пласка на ліжку його тінь

2015

Десь там війна. А тут – прозорі вишні
Від ожеледі зовсім мовчазні.
І сон не йде. А йдуть думки невтішні:
Безвихідь Сходу. Сонце – на війні.

Ліхтар так ніжно світить в мою спальню.
Тіні вишень – проекція нічна.
І сон не йде. А серце так благально:
Якби ж насправді сном була війна!

Хіба ж тепер ця тиша – абсолютна?
Хіба є право на таку красу,
Як шмат душі зухвало відсахнуто –
Наш степ розлогий, вічності ясу.

А вишні плакали. А сльози замерзали.
Їх час такий – прожити у зимі.
Гілки гойдали сон – не пригойдали,
Сивіючи по той бік скла самі…

Ніч 20 січня 2015 року

ми – не ми
ми плелись самі по собі а решта
це пустеля піску і вища октава світанку
те що бранці у брамі самі здогадались нарешті
а як все говорити – то горлиць у лісі не стане

я втомилась латати стосунки і міряти хрипло
завивання снігів що на людях –свічки живокосту
я не згодна носити убрання кленове чужинки
досмалила мости і крокую по скромному мосту

я не річка холодна я та хто тече небесами
і мене не здолати бо вірую в грубе каміння
в мене діти ростуть із кровинами дикої сарни
і хіба ти готовий відпити із них золотіння

тих пакунків – питаються як ви все донесете
я посміхаюся бо інша планета родюче єство моє
якось хотіла сказати просто по-іншому –де ти
та не станає сміливості бо ти таки десь а є

якби ти знав яка я сьогодні щаслива істота
тільки мовчи і не руш мої трави первісні
намалює мій слід останній у світі історик
піаніст не устигне покласти всі ноти на листя

Молчанья варежка - морозу ли преграда? -
Воздушный замерзает поцелуй.
Надежда не уходит - ходит рядом,
Но и она молчит о главном всуе.

Под варежкой - письмо холодных пальцев,
Лед ноготков, ладони снежный наст.
А линией судьбы бредут судьбы скитальцы,
На линии любви - усердствует ненастье.

Но живы губы - еще тлеют губы,
Произнося признанье нараспев...
И было б только где бы сбросить шубу
И вместе с ней - мороза зябкий гнев.

Январь 2015

Скорбь - вечная звезда
из тьмы беспрекословной.
Словно зовет ТУДА,
но защищает словно.
Узнав лицо границ
узрел лицо рассвета.
Начнешь просто любить
навечно без ответа.
Смерть забирает все,
чем был ушедший в жизни.
Но в остальном несет
прикосновенья признак.
Приняв потерю, ты
ждешь тихо и смиренно.
Живешь без суеты
и без тревоги бренной.
И знаешь просто так,
(узнавши ниоткуда),
что кажущийся мрак -
целебнейшее чудо.
Что там - для НИХ среда.
Им отдохнуть бы надо.
Отсюда тьма - беда.
Оттуда, знать, награда.
А смерть, по сути, дом
чтобы и ты вернулся.
А жизнь была лишь сном:
вот умер и - проснулся...

Ще глибша сутінь навколо його сигарети.
Жарина у темряві креслить, наче комета.
Раптово її траєкторію буде стерто.
Та я видивляюсь її і сліпну вперто.

Він просто мовчить, бо знаю, ЩО буде в слові.
Бо темрява, мабуть, і є його рідна мова.
Отак чамріємо: вогник… думок полова…
Яку підпалити й спалити сама готова.

Він буде комету пускати собі й пускати.
Допоки накуриться і захоче спати.
Хоч космос - його обійстя й велика хата.
Мовчання – старий сторожа й надійні грати.

18 січня 2015 року

і коли останній промінь
ледь торкне твого чола
ми заглибимось у спомин
що було а вже нема

розбредуться перехрестя
ще не сходжених доріг
і тоді із пересердям
я скажу ти переміг

ці стрічання й розставання
і тебе передчуття
називаються коханням
де є ти там буду я

у суцвіттях поцілунків
закружляємо і квіт
перехопить і за руки
відведе у дивний світ

2015

повінь стрімких повік блаженно мовчить
на один вдих заготовано пестощів постріл
ти загортаєш мене яструбом брів на плечі
марево срібних борів нам колисає постіль

як заморочив голову ясного шовку жасмин
жаско стає від тіла що обпікаючи груди
сонно приспить мене аж до самої весни
питиме сто ночей осуди й схлипи застуди

з теплих краплин молока із молочаєвих слів
руни тремтливих русалок родяться на руці
всипане затишком небо там де пісок осклів
там де уперто радиться сяєво ста промінців

благаєш мене ворожбите про ранній сон
у якому червоні яблука і останні сніжинки
і ми з тобою осучаснено вишите полотно
де ноги звиваються зміями у пастці схлипів

ти дорогий мені чоловіче на довгій дорозі
коханий ? іще не знаю та й враз не зможу
а Київ стоїть і мружиться Дідом Морозом
боїться сполохати у плаві рожеві рожі

Кожен щем, кожен порух i вiтер, i кожне обличчя,
степiнь близькостi з котрим здавався менi вищим за
близькiсть неба й комети, i кожне розгойдане вiче,
закипiле всерединi мене, i кожна сльоза,

забракована за неспроможнiсть котитися бростю
власних вiй (бо наступне зруйнує i спалить усе) -
це найлiпшi мої фiгуранти у списках на розстрiл
у застiнках, обмежених певним з моїх передсердь.

Палiмпсести внизу на бетонi - проста параноя:
те, що дряпає - вид забороненого багажу.
Треба мати талант, аби рiвно вести пiд конвоєм.
Я веду пiд конвоєм - а значить, уже не пишу.

15.01.15

знову прийшла я до тебе великий Боже
хоч і не варто та стала вже геть порожня
наче щербата китайська ваза.

от розкажи мені, що йому зараз сниться
чи журавель у небі чи у руці синиця
що хоч тепер його вразить

я б і хотіла мій Боже тобі розповісти
що нам тепер немає й на хмарці місця
та залишилися спогаду сирота

то все прохала у тебе коралі й намисто
то шепотіла про сонце на сукні барвистій
поки у нього перша зросла висота

що йому Боже як Київ нестямно зітхає
коли морока та морок дістали до краю
колом померкла повільна хода

тільки не думай що скаржуся Боже милий
повно в провінції рік і тернового мила
щоби усі відрази обмити сповна

з ким не буває
пліч – о -пліч ішла та й упала
вкотре ти скажеш у сон падолиста опала
вкотре зимуєш у мене на шиї одна

що ж мені Боже зривати йому корону
хай вже моя розлітається в друзки
та крона
знову ростиме замріяно-неземна

син обриває у бабці сливове проміння втіхи
донька мій Боже під боком пахне горіхом
інше
усе дрібнота усе дарма.

ти мені кажеш мій Боже, що дуже шкода
дід не просохне бо клята ж у хаті погода
із матюками три діжі вини та вина

брат лютим звіром шкірить зуби на спадок
зміни на лапах чалапають виноградно
де чорним списом виорює душу війна

я в тебе Господи хочу одне лиш просити
ти розкажи йому що я вибачаю осліпле
хай не заблудиться в наших важких іменах

і зовсім не тривкий той перший сніг зими коли
будує храми з кисню і пускає птахом в хмари
стоповерхові плити кабали що височать в імлі
стовпом медитативності постали межи нами

розбурханим пагіллям злізе долу тиск а вись
засліпить зимофарб'ям твої смарагди-очі
не бійся ближче хутко до мене пригорнись
нехай гілля тонке думки тобі й мені лоскоче

нам застелила білим стежини лагода й теплінь
лишивши зради й холод в вільготно-тоскнім небі
твої вуста гранатово-п'янкі аж до моїх зомлінь
упевненішим будь торкнись і притули до себе

крижини серця поглядом з жаринкою стоплю
це перший крок він мій я знаю й надто близько
мрійливо-ніжне в цноті шепіт я тебе люблю
промовлю й ув очах твоїх впаду я низько-низько

а ти як лик святійших з скинійних образів
лиш доторком побожним до мого чола в ікони
замироточать очі й в мене ой свічник згорів
взялись кадильно-білим димом давні перепони

будує храми в хмарах сніговій з імли
коли наважишся на більше ти коли

2015

стоїмо на безплідній землі
ліхтарі без вогню
пляшки без вина
пальці без нігтів
корінням назовні
стоїмо

майорить білий прапор
завмерлого часу
пожовкле повітря
з'їдає нас
зубами холодними
кості гризе

стягує одяг
шкіру знімає
жовте надвечір'я
в обличчя плює

(про що думають ліхтарі
коли їм в обличчя
летять камені?)

струменить із очей
вино осягнення
п'ємо його ввечері
вночі
і
удень
п'ємо і п'ємо
золото кіс
попіл кіс
на безплідній землі
ліхтарі без облич
білий місяця прапор
ген-ген
майорить
неба коріння
пнеться назовні

пальці без нігтів
хворі дерева

(про що?)

біжи уперед
щоб зуби холодні
тебе не дістали
ховайся у часі
ховайся в безплідній землі

стань вином
і всесвіт сп'яни
стань богом
і землю спини

(летять)

білий прапор обличчя
стирчить із землі
майорить
видно здалеку

тихо
біло
п'ємо
зранку й надвечір

люди порожні
як ліхтар без вогню
як пляшки без вина
як вони

а хіба

роздратована ніч
з'їла землю
і час

і людей
із корінням назовні

(камені)

стоїмо
стирчимо
без вогню
без вина

(тихо
біло)

біжи

2015

у бринзі по коліна
надріз мороз аж-аж
рубцює шкіру гримом
солоний антураж

різцями січень в глину
маскуючи сліди
лишає грубі ринви
стеблу озимини

біліє легкокрилик
вітрилом на стіні
солоні грудобрили
жарують увісні

секунда і повіки
розімнуться ураз
ізникне і каліка
і бринза й антураж

фарбує вечір іній
у колірні вогні
повнезні глеки візій
наснилися мені

2015

Коли потреба стане – перебути
і віднайдеться втрачений жетон,
коли забуте( як і незабуте) –
осяде шаром пилу на пальто,
сформованою часткою суспільства,
системи, колективу і т.д.

я повернуся у знайоме місто,
і місто буде, певно, золоте –

така уже традиція вертатись
в осінню пору, мокру та гірку,
така уже неоціненна вартість
банального епітета в рядку,
така уже жага себе пробудить:
холодними проспектами пройти,
і щоб навколо – посторонні люди,
а понад ними – небо і дроти,
і до кіоску мовчки продощитись –
ні спогаду, ні думки про земне –

і в синьому – та сама – продавщиця
не запитає паспорт у мене.

30.12.14

Тримаючись усталеного курсу,
Дніпровською продеренчить камаз,
коли до мене кафкіанський мусор
постукає у двері в темний час.

Напам`ять бурмотітиме закони,
згадає пару давніх позивних,
і вицвітатимуть пусті погони
у світлі, що спадатиме на них

згори, з обліпленої чимось лампи.
Не знаючи, за що такий візит,
я буду вибитий словесним штампом
із власних світобачень та орбіт,

і стриманих його обвинувачень
цілком достатньо буде для мети,
поставленої ним собі – що значить:
зв`язати руки, мовчки повести;

і нас, відрізавши шляхи до втечі,
дев`ятка по проспекту понесе,
і провінційний вишгородський вечір
ніяк не зреагує на це все:

причалюють на набережну тонни;
дорогою розлите світло ГЕС;
на задньому сидінні – Посторонній;
холодне мерехтіння перехресть.

22.12.2014

любов лише любов врятує світ
цей дивний світ з пожарищами й війнами
і Божий слід глибокий Божий слід
і світло за відчиненими вікнами...
і милосердя тихе мовчазне
і співчування до живого й сущого
а все лихе мине колись мине
несемо хрест тяжкий задля грядущого
де буде мати сонячна як день
і добрі люди дивом зачаровані
і зорепад нечуваних пісень
і почуття Всевишнім подаровані...

28.12.2014

Хоча, можливо, рано
ділити все на касти,
але відсутні плани
і новорічний настрій.

У гонці варто сісти:
межа пробігу – де ж ти?
Не стати медалістом,
а виспатись нарешті.

Ще є куди тікати,
котитися – тим паче.
Унеможливлю втрати:
продам останню пачку.

Гірлянди та обличчя
у сірих шпальтах вікон.

Писати ближче, нижче.

Дожити до канікул.

18.02.2014

Три ранку. Календар,
комп`ютер і
стіл. За вікном ліхтар –
і ліхтарі

по вулиці, луна –
бухий мотив,
його фінал – стіна,
локомотив

зірок над містом, над
усім, усім –
а саме снігопад
чи білий дим,

що йде униз, униз –
неначе рік,
а ще іде навскіс,
як чоловік

проспектом нижче; ще –
вогні машин
і цей прощальний щем:
два, нуль, один

і п`ять. Я не пишу
про ці свята,
але є вірш (чи шум),
бо хулі там,

бо вірш – частина крил,
хоча і без
вірша лунає джингл,
а також беллз.

01.01.15

принижень досить далі більше
залиють сльози лиш тому
що досі непосильну нішу
я перла догори кому

писала вірші повен місяць
здивовано дивився вниз
мала ти певна що павіси
йому потрібні чи каприз

бруківку почорнілих вулиць
дбайливо білим полотном
укриє грудень тіло тулить
пригорне під своє крило

тобі мої займуться вірші
згорять ущент і білий дим
підхопить непосильну нішу
і понесе а ти за ним

банальний погляд аж донебно
звикай мені тебе не треба
2014

мороз змією проповзає
до серця, пульсу і кісток
а де ти є? себе караю
тебе нема, іще ковток

тону у гіркоті Мартіні
та замість свята - будні дні
неможу вийти з твої тіні
тебе нема, нема людей

о, Боже, з пам'яті би стерти
тебе і серпень. Чуєш, ей!
солодкувато - грішний серпень
палку жагу його ночей

нікого в світі окрім тебе
нікому більше лиш тобі
всміхається зимове небо
не треба слів,пісень не треба

один єдиний погляд твій...
2014

Отак живу…
На перехресті.
На протязі
Посеред площ…

Стискають музику лещата,
Стирають день сумні дівчата
Із окулярів. Мінус
Дощ…

Колядники – по бездоріжжю…
Без Інтернету – другий день.
Підсніжників не може бути,
Бо сніг не випав…

Не прийде
Прийдешнє в гості.
Без гостинців
Залишиться оця зима…

А ти не спатимеш, по вінця
Наповнивши себе сама
Солодким спогадом Мартіні
Із присмаком моєї тіні
І ніжних доторків до тайн.

Ще тайм.
Ще келих.
Ще цілунок…

Японські вишні, райські дні…
Мов листя, опадають гривні
І осідає десь на дні
Привабливість чужого кроку
До самогубства.

День за днем
Минає спокій.
Ми минем…

І, як ворони, вічний час
Все зайве виклює із нас.

24.12.14

я душу заховаю поза часом
що сиплеться крізь пальці як пісок
і буду насолоджуватись щастям
тоненьким як дитячий голосок
і буду завмирати вже при згадці
твоїх слідів у золоті заграв
твоїх зникань у всюдисущій мряці
чи слів яких ти вкотре не сказав
я зможу заховатися надовго
лишаючи на корах письмена
і щиро-щиро гомоніти з Богом
про найдорожчі серцю імена…

Дякую вам, солдати! Ви - герої!
Ви ті, що не злякалися вогню!
Ви дім покинули й узяли в руки зброю,
Пішли за рідну неньку на війну..

Дякую вам, солдати! Ви герої!
Ви мужні і хоробрі! Ви - бійці!
Ви не злякалися ні болю, ані крові,
Ви до останнього за мир на всій землі!

Дякую вам, солдати! Ви герої!
Хоч біль і смуток заховавсь у вас в очах.
Вся Україна простягне до вас долоні,
Наша любов не тільки на словах!

Дякую вам, солдати! Ви - герої!
Хай знає світ, що вас не покорить!
Ви до останнього на клятім полі бою!
Дякую вам, солдати! Лиш живіть...

2014 р.

"усамітнився світ од тебе"...*
десь весілля а десь війна
білі ангели в синім небі
обопільна чиясь вина
на скрижалях душі не іній
згустки болю і самота
два журавлики "наш" і "їхній"
і опрірвлена висота
"усамітнився світ" та й годі
стогнуть ранки в кривавій млі
а майданами МАТИ ходить
слід шукає
від журавлів...

Колего, у чорних водах перебувають риби,
обравши орієнтиром повну відсутність руху.
Щоб якось від них відрізнятись, мілітаристські верлібри
давай із тобою складати й поширювати фейсбуком.

Колего, з рухливого довгого списку сержантів запасу
ніколи ніхто не буде викреслювати поетів.
І саме тому ми скоро надягнемо списані каски,
прийнявши вчення про стилос
як першооснову стилета,

отримавши в якості ґрунту чоботи, кимось терті,
отримавши в якості права пару розписок і штампів,
отримавши в якості м’язів АК 74-тий,
отримавши в якості віри накази далекого штабу.

Не знаю, що нас чекає. Рівень окопів нижчий
за рівень моря, за рівень, хоч якось доступний бореям.
Колего, наш брат не любить бачити те, що пише,
не втіленим у катрени, а втіленим у траншеї.

Я думаю, фактор повернення сильно від нас не залежить.
Але якщо все-таки вдасться вийти на рідні маршрути,
я кину писати зовсім.
Ти станеш писати менше.
Хіба що про літо й метеликів.

Просто аби забути.

06.12.14

Був шлях і крок під полум`ям багать.
Була печаль - як ніч – густа і сива…
Була любов - окрилено-красива…
І спокій був, як Божа благодать…
Було усе. Усе уже було…
Перецвіло з весною, відбулося…
Вже пахне хризантемами волосся,
Осінній сум лягає на чоло…
Чому душа не вірить в це? Чому?
Пісні римує, розсипає ноти…
Наївна і закохана достоту,
Веселки в`яже зоряні йому…
Бо що їй дощ і що їй листопад ,
А чи років вервечка стоголоса…
Біжить кудись - розхристана і боса -
У синь, у сон, у свій едемський сад…
Життя ж не повертається назад ,
як їй здалося…
2014

обійми мене, обійми
запитально, що буде далі?
розцілуй, до грудей тули
через вулицю перед раєм

обійми, і жіночий стан
океанним буде припливом
обійми мене і нехай
усміхаються ангели мило

обійми, і тонка вуаль
іспаде із лиця моментно,
заясіється брама в рай
перламутровим флюорисцентом

у чеканні трамваю зими
у обіймах прощальних ми
2014

– Мамо, а правда, що кожній з родин
Діток приносить лелека?
[слизька необхідність штучних тканин
стискує злегка…]
– Так, доню, правда! – Кажуть з новин.
Мама нам теж казали:
Коли не було ще штучних тканин,
Частіше лелеки літали.
І кожна пташина несла під крилом
Кохання новим родинам…
– Скажи мені, мамо, якщо так було,
Навіщо створили тканини?

Те, що дано: у нашій з вами країні,
що купається в житі й дезоморфіні,
довжина існування вашої долі
вираховується в готівкових долях,
що накрапують вам від прибутків чиїхось,
хто розділення перетворив на примус.

Ось припустимо: ви – водій маршрутки.
Ви отримуєте плюс-мінус дві штуки,
і цей плюс коли як зливається в мінус:
все вирішує жадібність і працьовитість
у мистецтві возити обличчя й пики;
і раптово – бабуся пенсійного віку
піднімає в салон пакунки здорові
та іще – посвідчення кольору крові.

Якщо ви оплату таки заберете,
то, можливо, вам вистачить на сигарети,
ну а в сумі з десятків бабусь – на квіти
для дружини, чи з друзями погудіти.
Якщо ж доля всміхнеться не вам на користь,
якщо ваші інстинкти замучить совість,
у бабусі решти в маленькому клунку
буде досить якраз на цукерку внуку.

Отже, ваша корейська жовтенька тата –
це уже межа, це уже барикада.
Вона ділить людей на сорти по тому,
чи сплатили вони на шляху додому.

Таким чином, у нашій із вами країні
ми усі один одному дещо винні,
ми усі, хоча начебто не мігранти,
все одно несемо тут нелюдські втрати
і на цих теплотрасах та териконах
лежимо горілиць до самого скону,
розуміючи: щойно прийдуть нагинати,
лише ми активуємо дефібрилятор,
і коли запрацює від струму серце,
то в мензурки з літрових банок наллється
лікарям та інтернам, що все збороли,
по ковтку нерозведеного етанолу,
і лунатимуть в операційній тости,
що віднині не треба ходити в гості
і що можна, зриваючи всі плакати,
нескінченно довго її матюкати,
й животіти в ній, і летіти вище,
і писати про неї такі ось вірші,
і вивчати її степові мегаліти,
і любити її,
любити.

24.11.2014

Удача дивна річ! Чому вона зникає?
Про це напевне навіть Бог не знає
Усі близькі вже відвернулися від тебе
Одне питання чи її так треба?
А полоса життя темнішає щоночі
І жити так я більше вже не хочу
Так я втомився годі з мене сліз
Смертельний якір на душі,
тягар турбот повис.
Я не чикатиму на сонце
і не спиню свій корабель
Пливу туди де захід сонця
Ось це напевне мій кінець!
Я поглинаюсь темнотою,
чом загубив життя радар
Сховалось сонце за горою,
і темно там і лячно там
Та завжди так не може бути!
Не може вічно і світить.
Ти не гонись за сонцем друже,
а просто-просто обернись
Бо десь зайшло, а десь вже сходить
ти не дивись в один кінець
Бо втративши свій шанс свободи
ТИ зрозумієш це кінець!

ти просто поруч був
коли мені життя
свої сюрпризи вміло посилало
коли боліло
навіть убивало
коли вже навіть сліз було замало
ти відчував
та зрештою і чув
як я молилась Господу не всує
бо вірила що він мене почує
ти розумів мене без жодних слів
допомагав спіймати птицю синю
повірити у казку не_осінню
намалювати те чого нема
я дивувалась інколи сама
що ти так тонко вмієш відчувати
бо я могла нічого й не казати
а просто щось шукати у собі
в поезії чи у небесній висі
ти зберігав гніздечко наше в стрісі
а ще не замикався у собі
а виростав над буднями і віком
мовчав
терпів
був просто Чоловіком
найкращим найдорожчим далебі
тому я і не дякую тобі
а просто знаю - ти у мене є
такий що навіть з пекла дістає
душі надійний меч надійний щит
супутник мій
на "много- много літ"...
11.11.2014

лунає реквієм кохання усебічно
хвалебну оду радості не чуть
риторика печально-ексцентрична
я серце маю...чуєш...не забудь

почав то грай і не чекай овацій
кінець спектаклю хепі енд мабуть
будуєш лінію усесвоя прострацій
ти чуєш...серце маю...не забудь

облиш куліси й всиротілу сцену
пустотна зала взріє ролі суть
одягну маску діви Мельпомени
я маю серце...чуєш...не забудь
2014

у ветхім сні сердечно їй тулися,
цілуй у ліву всміхнену брову
чорнильнОцятковану дугу,
лобзай чоло, уклінно покорися.

у ній ти рафінадно розчинись
офірно, так приреченопокірно,
- дівча моє чекай, постій-но,
лебідко краснопера усміхнись.

заспраглу душу ти йому скропи
олієеліксирами і мирром,
і обкури сакральності кадилом,
однинівічно сполу - ВІН і ти.
2014

На трамвайній зупинці стояв чоловік в пальті.
Він дивився крізь час і мені видававсь знайомим.
Намагався згадати обличчя людей… не ті.
Чоловік одвернувся. Я не пішов додому.

Я стояв біля траси. Поряд шипіння авт.
Гомінке вороття безупинно і такт безчасся.
Не змовкає місто. Тут не буває втрат.
Рух горизонтом. Все – перехід у масі.

Той чоловік повернув до мене лице.
Я подивився пильно йому у вічі.
Може, це він. Ні, неможливо це.
Той чоловік – це я, та сильніше відчай.

Дивиться – мов крізь час. Кам’яний, німий.
Хоче сказати щось, на лиці ж гримаса.
Біль у очах. І втома, і розпач – мій.
Він – як і я: ми – здичавіла раса.

а груші обернулись на гілля
обсипались посипались корою
останній лист тріпочеться мов «ля»
на вітрові
цей вітер - звідкіля?
ще рано вітру ще удвох з тобою
накидавши грушок й книжок до торби
ходили тут і бачила земля
дивився бог – нам літньо так
так добре
мов у раю до часу до пори
до крапки не поїдженої ще
тріпоче між гілля остання «ля»
все небо нам погрожує дощем
а ми незрілі ми ще не зросли
ще соком ми не налились до краю
ще не готові до примар імли
театру тіней вигнання із раю
ще прагнем спеки нам кортить грушок
гітарних вигинів і виплеску й нектару
а груші обернулись на гілля
збезгрушені
а ми з тобою в тару
у склянки чи у слоїки чуттів
під соусом у маринаді в солі
де я в тобі тремтітиму мов «ля»,
а ти в мені зажеврієш як «соль»

холодні будні бутлі та слова
олія розлилась.. така олія..
гануся оступилась
все бува
і значить бал і точно – голова
чиясь впаде не втримана
дива
скотилась та й розсипалась корою
на вітрові
цей вітер - звідкіля?

а груші обернулись на гілля
як може обернемось й ми з тобою

13.09.2014

а її вуста холодні холодні стулені сині
труп не може нічого крім лежати рівно
і повільно крізь неї по ній проростає
мокра трава, висихає на вітрові в сіно
перетворюється в музику вітру мокра трава
а вона лежить нерухома й неправа
у своїй передчасній смерті, у смороді
непритомності тіла вуста її хо-
роші холодні гарні сині
у ній сконцентровані дуги мостів
вогнів життів риб гуркоту потягів
реву автомашин зойків алколюдей
диякон топив у ній чоботи
маньяк - ідеї та геїв і чоботи
лихвар - іудею й нові штіблети
поети топилися самостійно
розпластавши руки віялом чи склавши їх на пузі
кожному по вірі його по заслузі
але їй байдуже, мертвим все-рівно
до чужого життя до власної смерті вона -
холодний труп не царівна вона потопельниця
янгол міста незрячих з красивим жіночим ім'ям
Устина. Устя.
Рівне

Черговий досвід робить мене злим,
хоча таким не прийнято ставати,
розкопуючи щось нове. Затим,
я стверджую, що так лягає карта

і міг би нині дертися увись
(хоча насправді тільки ніс дереться);
не помічати характерних рис,
які цілком сумісні з теплим серцем;

навчитись розрізняти моветон,
при цьому відкидаючи статути;
ходити у богемному пальто
як в аргументі говорити скуто;

в кінці катрена виставляти хрест
як пам`ять про невідворотні втрати;
а ще напитись, намутивши десь
(хоча мені зарано споживати)­.

Натомість лампа замість каганця
хитається у побутовій тиші,
і річ, яка повзе з-під олівця,
нагадує букет із перебільшень.

04.11.14