Третій окраєць білого хліба, третя доба Воскресіння чи гарту
Знаєш, а ми ще з тобою жили би, але поплутались карти…
Ганцю, кохана, якби час інакший – я б тебе кликав до танцю,
Але сьогодні в цей чорний Великдень писано рити нам шанці
Ми, по коліна в траві й анемонах, спинами сонцю відкриті –
Риємо шанці, ставимо пушки – нікуди ж бо відступити!

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Гурби!.

Тиснуть Мости, з Хижаків холод віє, йдуть Хижаки у атаку
Згублять «Мамая» - гукнемо «Андрія», «Докса», «Панька», «ЗалізнЯка»
Нас тридцять дев’ять – а їх майже триста – в білих гробах поселенців.
Буде цей ліс пам’ятати довіку двадцятирічних шаленців!
Обгів – Ступно – Москалівка – Чернява – сутички ярі, річка кривава.
Річка Понора, хлопці – по норах. Наші Криївки стали – Собори!


Лінії юних життів розпрямились – чисті долоні як дівка.
Я не добіг та душа долетіла, сіла душа на Криївку.
Квітами чорними ліс простелився, Гурбенські Гори – повстанки –
Стали супроти червоного ката, грудьми зупиняючи танки.
Люті години в котлі з тіл та поту, криці, вогню, криків болю –
Булькав компот, те опійне чар-зілля, якого зварила нам Доля.


Хлопці! Ганнусю! Мамо! Сестриці! Будем із вами – з Божої ласки…
Може, воскреснемо із анемонів ще до наступної Пасхи.
Я пташенятком зрОджуся в світі, злину до рідної хати,
Зачну вам, мамо, піднімусь, тату, тиху молитву на ніч співати.
Квітень – мінливий, квітень – лукавий. – Вбито «Мамая», спалені села –
Сіла душа на Криївку й зітхає. Бігме, вона не весела…

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Нас освятили Гурби.
Нас воскресили Гурби.
Гурби!.

24.05.2017

Карати – всує,
прощати – марно,
міняти – пізно…
Душа не та
і віри – різні.
Але безкарно:
за алілуя –
одна біда
і одесную –
як та орда.
Чому? – питаю.
Ніхто не знає,
не чує. І…
…і не почує:
– літа!
– А літо?
Царює
vita
…і
суєта.

                              

***
Квітнева віхола сміялась ялово,
І ранок пробував тепло на смак.
Весна скуйовджену ховала голову
І було холодно. Точніш – ніяк.

Руками промені втискали полум’я
В сердечні помисли сліпих бажань.
Та було холодно. Обійми – зболені…
І голос горбився, і я страждав.

Ти відсувалася до віртуальності,
Бо було холодно. І день такий!
Звучали втіхою слова намарно ті,
Що я їх довго так в душі ростив.

Та було холодно. Весніло колами.
Вікно зашторене гасило день.
Ставали настрої не рок-н-рольними
Та іній скрикував лиш де-не-де.

27.04.17

Які тюльпани за парканом!
- О юна панно, чи вина?
- Вам личить усміх.
- Щастя, панно.
- До дна.

Усміхається. Леготом наче.
Наслухає.А хто це? Бог зна.
Притулила тонесенький пальчик
біла вишня до неба.
Весна.

Ах ці тюльпани за парканом!
Ах серцеїди!
В чім вина,
що там, на небі, написала
"Люблю"
чи вишня, чи весна?

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Хай пошиє мені сорочку в клітинку,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
без жодної голки й тканини турецької,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй знайти довгу піщану косу,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
між морем Азовським і морем Чорним,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй докупи зібрати усі ножі,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи
і спалити усе на дні ріки глибокої,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Я дебютую в двадцятих роках
маленькою книжкою віршів.
Двадцять шість коротких історій
поміж золотавих форзаців.
Бо двадцяті роки твердо стоять
на пустих сторінках антологій,
бо неминуча спрага для них
ці темні пробіли заповнити.

Чи товаришем, а чи зрадником
запишеться проміжком в змісті.
Зрештою, кимось таки запишеться.
Можливо, і першим, і другим.
Хтозна чи прийде тридцять другий
і скільки достигне до того.
Хтозна чи прийде сорок перший
і чи нитка достатньо довга.

Молодість вимальовує кола
і прошиває століття наскрізь.
Так записано сто років тому,
так перепишеться наново зараз.
Страшно чути гомін святковий,
пам'ятаючи обпечені пальці.
Страшно радісно розуміти:
я на собі відчую двадцяті.

Живуть поміж своїх, живуть поміж дерев
в садах фруктових, в домах без вікон,
в домах без стін, під куполом дірявим.
Живуть поміж дерев, живуть поміж своїх,
живуть по-двоє, по-троє, як вирішує час,
як жартує погода і сміється врожай.
Живуть поміж своїх, не покидаючи дому,
який збудував, який виростив і доглядав.
Їдять плоди соковиті, полюють на звірів.
Живуть поміж дерев, не виходять на зовні
бояться світла убивчого і вітру гарячого
пустелю і втомлений ґрунт, сірий пісок.
Живуть поміж своїх, живуть поміж дерев,
сиротами бездітними, без пам'яті зовсім,
без імен і назв, на простих словах.
Живуть поміж дерев, живуть поміж своїх,
живуть - доживають, засихають, старіють,
насінням входять у землю,
                                    проростають садами.

***
Душа нанизує думки, немов намистинки прозорі,
На павутинку почуттів, на нитку нашої любові.
Тремтить рука і плоть м’яка у грона слів ховає зорі
І чути здалеку яка крихка моя вітцівська мова.

Не кров Христа – терпке вино так невблаганно чашу повнить.
І сумнів ходить – тінь лиха на скронях правди і свободи.
У кошик – паску, писанки, ну а під ними цвяхів тони…
У мертвім морі тільки смерть. Йордан йому вливає води.

Ховають музику вуста у соковитих плесах ранку,
І час молитву молоду вдягає днесь у вишиванку.
А журавель з одним крилом ховає голову в криницю
І хвиля серце огорта у біль святої плащаниці.

Усе не так. Усе не те. І як було – так вічно буде!
Із себе вичавиш раба – там поселяється Іуда.
І скільки вовка не годуй – баран йому найбільше милий.
Народ кричить: «Убий його!». А місця вже нема могилам.

13.04.17

І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

***
Очі дзеркал огидно множать порожність мас.
Натовп долає сумнів масою пустофраз.
Дикість іде на площу. Прощі не знає час.
Мудрість, на смерть подібна, слухає рок і джаз.

Різане тло модерну. Кров на сухих губах.
Небо чекає Брамса – в груди вдаряє Бах.
Вибухи, рани, рвані душі, немов прапори.
Ходять думки по колу, дулями догори.

Молиться синь ранкова. Поле злягань ідей…
Волю вбиває злодій і продає юдей…
День розбиває крицю, сліпо босоніж йде
Житом та понад прірву. «Жити, – питає, – де?»

Житніми крихтами болю давиться первоцвіт.
Світ збожеволів, Боже! Гине в утробі плід.
Чорних ідей багато, та, на догоду злу,
Я не куплю отрути – я від любові вмру.

14-16.03.17

***
Проходження навпомацки крізь ніч.
Шукання сну – блукання в порожнечі.
Виловлювання видив – слів лелечих
У згортках, що із вирію – мені…

Не в тому суть, що у очах пісок.
Зів’яле листя рук хапає простір.
Не все у цьому мареві так просто,
У вариві ілюзій та думок.

Липка структура сірих консистенцій,
Гнучка система гри і засинань.
Методика недихання, як дань
Чи жертва тим богам, що десь на денці

Душі. Чи суті?.. Сутності речей,
Що засинають у обіймах Фройда…
Спокуса сну – ця недоступна хвойда
Лиш обіцяє. Бреше лиш. Ачей

Очей її не бачити мені.
Не мацати її солодкі груди.
Ранковий промінь маячню остудить
І загравання неба в напівсні.

14.03.17

В образах вбивають нас,
В образах ми тонем,
Лиш в образах ясних твоїх ледь притомних
Я буду.
В прекрасних мелодіях,
В уїдливих звуках
Їх голос походить на шипіння гадюки.
Лиш голос твій яд
Я п'ю.
Потомленні сонцем,
Замучені словом
Такі не прості для розгадки ці мови.
То так страшний,
То так смішний
Самосуд.

2017

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де завше все о’кей

ні пристрасті, ні крику, ні образ,
усе було і все вросло у іній
і тільки галас метушливих мас
вкрадається поміж енерголіній

енергоблок — ні полум’я, ні снів
усе було — лишилась порожнеча
і затягнулась зглибна кровотеча
ні кавалькад, ні ескапад зі слів

усе було і все минало вмить
нічого більше — стомлені прозріння
крізь верескливі гамірні боріння…
усе утома, втома не болить

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де все о’кей

Мене більше хвилюють інші питання,
Бо мої починання - це страшні вимагання.
Ти не вперше тут ходиш, ти не прийдеш востаннє.
Ти пройдеш і твій рух вмить зітре всі страждання.
Всю ілюзію страху, всі ілюзіі долі.
Ми усі немов птахи - ми не вільні на волі!
Зачаїлись інстинкти, всім керує природа.
Проти цього людська авторитарна порода.
Я продовжую битву, намагаюся всує.
Ти прийдеш і так просто усіх нас потруїш.
Нам не сила тікати, ми живем на прохання
І на наших вустах причаїлось мовчання.

2017

Время играет в нас
И в самый сокровенный час
Меняет пешки местами,
Распоряжаясь часами,
кидает упрек

Время утекая тикает в темя
Упрекает за каждый миг
Ты выбираешь себе забвенье
Оно спрашивает, чего ты достиг

Кольт к веску - тебя к ответу

Мы, как капли на солнце сохнем
Нас испаряет светило
Кто-то тихо стекает,
А у кого-то уже и море гостило..

С нового декабря..
Время в итоге нас искалечит, но не за зря

И мне не спится под утробом,
И часто думаю напрочь,
Так длиться год, потом за годом,
И родилась Юнона - дочь.

Сверкали звезды в небе зорко,
И небеса дарили цвет,
Эней был почвенником только,
Таким запел на то сюжет!

Он горевал на то и если,
Она - не видела предлог,
И как-бы все не так уж песни,
И видел все могущий бог!

Все жили попросту не сладко,
И были затмены умы,
Сказать вам о минувшем, яко,
Одно: Юнона не греми!

Эней ворчал не долеломно,
Признал, что целестно погиб,
Ходил он по земле свободно,
И каждый губ его изгиб.

В придворных царствах ели кашу,
Давно и он имел поклаж,
Чего не говорили - чашу,
Сложился по всему кураж.

Юнона спала не спокойно,
Ей не давало спать вдовство,
Души вдовство парит назойно,
И не желанное родство..

03.06.16.

коли свято напоює легені
то можна стояти аж до пришестя
бо коли свято напоює то холод
значення жодного немає

і де б ти не був а їхати треба
бо тільки так народжуються ісуси
і коли приходить недуга
урятовний жест є одним препаратом


бо високо ти розцвітаєш
як різдв"яна яблуня і світло густіє
у консистенцію прозорого меду

бо то січень чи грудень
коли ти читаєш глибокі рядки
коли свято напоює легені

А я устала просто жить,
А я устала до небес,
Тянуть ладонями, творить!
Словно меня попутал бес!

А я устала просто быть,
Такой наивной, может грустной,
Глаза свои навек закрыть,
Наверняка мне легче устной..

Вам формою все пояснить,
Мне так нелепо притворяться,
Других устала я учить,
Самой же попросту бояться!

А я устала быть тобой,
И мое завтра омертвело,
Я проиграю этот бой,
И каково кому там дело..?

А я устала сильной быть,
Ведь хочется побыть и слабой,
Все уходящее забыть,
Не добрые - задавят жабой.

А я никем устала вам,
Являться попросту оглядкой,
И по каким это правам,
Хожу пред вами я украдкой?

12.06.16

Він йде весь дощем промокший,
Пробирає видом до тремтіння.
Парасолька,така хороша,
Десь далеко,вже вдома сумління.

Джинси чорні, чорна шкірянка,
Не буває у таких в житті дива,
Чім слугує нам ця сторінка? -
Не буває своєй чужа нива.

Марна справа поглянути в душу:
Там тепер часто-густо зруйновано,
Порожнеча, сказати мушу,
Все гніє,що за благо враховано.

Він ступає недбало калюжами,
Не схибнувши запал своєй рожею,
Ніби завтра хоче будь застудженим,
Завтра буде для нього, мов "вродженим".

Не турбує, що чорна кішка,
Перед ним пробіжить настороженно,
Зовсім, буде для нього втішка,
Адже сам він тому йде згодженно.

07.11.16.

Ты просто забудь о минувшей ловине,
Тех чувст, то что были далеко внутри,
Прошу заблудись ты в широкой долине,
Мой взгляд охладел - на меня не смотри.

Прошу будь со мною, мой друг, осторожен,
И часто смотри на часы в октябре,
И если, по сути, ты мне будешь должен,
То жизнь, обещаю, не будет в добре.

Ты жил, так иначе, как гость у порога,
Ты ждал, то что счастье набудет тебя,
Но видимо, знаешь, кривая дорога,
Ведет за собой, только глухо любя.

Тебе обозначет твой каменный крестик,
Положит удачу под северный снег,
И только один легкомысленный жестик,
В тупик приведет твой отчаянный бег..

14.06.16.

Ах, оце листя, очі і пісні,
Ти спершу зав'яжи собі - босоніж,
Примари, полум'я кохання уві сні,
Лелеча варта лине того поміж.

О, ти єдиний, більше за слова,
Прошепочу думки - настане осінь,
І кожен раз історія нова,
Такого знав Беринда а чи Мосін?

18.06.16.

Таких, как я и ждут дороги
Таких, как я домой не ждут!
И сбились на пути тех ноги,
Часы тех быстро так идут.

Судьба давно сожжала глотку!
Таких, не любит идеал!
Таки бы рады найти сотку,
Таких, так мир сей задолбал..

29.06.16.

То нечто боли - смысл не уязвим,
Биенье сердца самого безумца,
И стынет, не в лихую, серый дым,
Пройти - нелепо жизни оглянуться.

Свобода! Да пускай и я ни я,
Летели беды за пилюлей смерти,
И коли правду: здешнему смирна!
Я знаю, все же, вы, тому ответьте.

Они печали без за облаками,
Дешевый - не владыка крестных дев,
Ничто не сгасло, следственно, пока мы,
Живые души против злых систем!

Тонули ведра за чужую воду,
И рисовалсь исчадия портрет,
Видал мир все и всякую босоту,
Родилась мысль, и да, ее уж нет!

О, граждане, зачем подавлен ходу,
Я в тишину уйдя прошу пустить?
О, право, в целом, я люблю природу,
Но крыса в каждом слитками пилит.

24.08.16.

Таковою мне жизнь отдала.
Я лелеяла дарствием книги -
Невзначай, я себя предала,
Не поспела я вкушивать лиги.

Я минутами слезами маю.
Блещит крест на больших парусах,
Я ломаю себя, я ломаю,
Те слова не стойки на весах!

Холод кости мои колебает,
Чей черед заурядно томить?
И во мне душа погибает:
Смысл исчерпан в заглавии "жить"!

Ничего у меня не пылает.
Рассказать почему режит грудь?
Не единый же толком не знает:
Нечто больше преследует жудь...

Для любимого делом нечаян,
Я верну на руках белы дни,
Не то есть, перед богом покаян,
Я сожгу фонари западни!

Ты прости! Рядом, знаешь, дорога -
Не смогла тонким словом белить!
Ошибаясь, я чувствую Бога,
Ты прощай! Порвалась время нить..

18.07.16.

У відчаї я про вчорашню осінь,
І журавлі сполохують ключі.
Я пам'ятаю тую правду досі:
Не вилікує час тебе нічим.

Зірки, ті що встеляли небо знають,
Що, потайки, несла я при собі.
Себе на думці, знов ж, таки впіймаю
І в одну мить ступлю за межі "ні".

27.08.16.

І час минає.. відчинивши двері
Ми йдемо у невідані путі,
Тому, хто підкорив великі скелі,
Здається: божі вимоги прості;

А, я ж бо, граюся на підвіконні
Із зайчиком, що в сонячнії дні,
А час мина, не знаючи, де корні
І, власноруч, ми ще такі слабі.

Йде день від ліку, стануть холода
Поплічниками, може, що зоветься,
Як трапиться собі яка біда -
Нас принесе пора, всесила теча...

Молюсь за край останнім із зневірь,
Якого йде пронизливим те словом:
Вторапавши у чому уся сіль
На небі зійде сонечко чудово;

І наші перед ним стають шляхи
Здебільшого, оскалом вовча варта,
І в чому уся суть не знаєш ти,
Де, взагалі, приховується клята?

То пощастило, знаєш, божий час,
Що не ляка окриленую душу
Сповитану чужими ще й не раз:
Не маючи свого - чуже не пущу.

04.09.16

Хтось вийшов з мірилом теслярським
І з обрію в зорях досвітніх
Витесував лави кухонні,
Споруджував тин, аналої.
А обрій – аж в землю вгинався,
Голубив її, не одіту,
Ссав місяць щокатий, уповні,
Ведмедиці перса поволі.

В ніч промені зір пломеніли,
Ніяк не тесалися в рамки,
Язичницьки шкірили голки,
Ламались і падали в небо.
А обрій - з упертістю хвилі
Тягнув бурлакуюче лямку,
Вплітався сум‘яттям примовклим
У морок обіймів Ереба.

Ти живеш всередині інею
і не йолопам розуміти
переваги дому твого
грайливо-красивого.

Живеш неприкрито зимовою
лінню створіння земного,
переваги якої здебільшого
неоціненні, не оцінені.

Всередині у тебе затишно:
страшно тихо, аж голосно
промовляють теплі думки,
танучи, підігріваючи.

Інею терпкого красивого
мало виростає на рік,
але він щораз буде мріяти,
аби ти лишалася з ним.

2017

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона –
мами татова принцеса поетеса
і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата й боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
я знаю де перемога де зрада розбираюся у сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

28.01.2017

О, Боже!
ридав би й Данте
скрючений в три погибелі
у склянім своїм гробу –

цю юрбу не зупинять провалля
чи діжі із тістом замішаним на крові
я знаю що всі вистави грані для натовпу
для дикунства граного
мають криваві грані

дайте мені
панночко
дайте
касирко перигідрольна
два квитки у першім ряду
на новітню божественну трагі-
комедію
дайте відваги
я тебе малий проведу
червоніє як прапор куліса
п'єса бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

заковтую слину
тримаюсь за бильця крісла у першім ряду
тримаю прямесенько спину
найменшу краплину поту найменшу сльозину
впійману язиком
вицмулюю наче в угарі –
люта спрага бере
за грудки за шкибари
гробарі лихварі дримбарі злидарі
у отарі оцій – і царів й кобзарів!
всі віншують до пана до господа́ря
душить горло
пивбаром –
вінчати такі лицедійства

місто котиться містом
у пристінках все як і все
без чудес –
просто голий театр
пустодрама лукавства
ти чого зізнавайся
малий
розігнав розлякав свою паству?

між холопами й панством
знову бистра вода
закипів Черемош –
українська запінилась Лета
на планеті моїй
вже не вижити без пістолета
без кривавих монет чи живого диявола в буді
я не буду молитись малий
іудам молитись не буду

фуршетів страшуся фінальних
де лакеї розвозять нутрощі на тацях
де припудрені голови височіють на блюдах
мов екзотичні цяці
серед статуй льодяного бару
поміж дам із келихами
між мужчин у метеликах
я чекаю пришестя твого малий
несу
черевики завтра з ремонту буденно
парасолю розкрито –
дожидаю попутного вітру
ситом міряю всесвіт
та душу свою неситу
ситом міряє бог благодать
для дітей ненаситливих
в сито я тобі хочу
любові своєї насипати

як воскреснеш – мене проведи
поведи мене світом
поводи мене між людьми
полови мене ситом
не пускай мене до паяцтва
до пишного панства
до блискучого натовпу
першого ряду
за ту кулісу

як воскреснеш – я дам тобі води
забурлить Черемош
попливуть по нім гроби
ти туди не ходи – твої янголи
бурю здіймуть крильми
увійдуть по коліна в дно каменисте
цю юрбу не зупинить мирна вода
ця юрба – не чиста!
це – орда!

як воскреснеш
малий
візьми мої черевики
некрасиво босим відвідувати вистави
і коли ти воскреснеш
затям
від світла твойого лику
цього темного яву навіки не стане

але поки ти мертвий
поки ти у своїм склянім гробу
у своїй лляній плащаниці
я тебе за руку візьму
я тебе проведу
я навчу тебе розпізнавати лиця
наших вулиць та міст будинків вікон кімнат
гробарів лихвалів злидарів – володарів світу

місто котиться містом
захмарює небо червоніє як прапор куліса
б'ють поклони актори й актриси
п'єси бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

2017

В українських квартирах,
у цих затишних кімнатах
ніхто не малює тілами
товстезні бестселери,
великі прозові романи.

В українських квартирах ,
у цих неспокійних кімнатах
вимолюють вірші тілами.
Вибивають й загоюють
навіть смертельні рани.

2017

і пінгвіни у центральному парку Мангеттена
й крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не обиралось мамою
знають що крила богом дані та богом узяті
крила які не літають які виглядають із плаття
які натирають спину й трохи шию
аж виє допоки вия

і гіппопотами й гіппопотути котики та шиншили
усі рогаті хвостаті зубаті патлаті колючі милі
які плетуться півдня тридцять метрів
і ті що долають за долі секунди милю
тваринки комашки пташки павучки та жучки
усі вони знають що бути поетом
тверезим поетом це досить сумно таки

в наш час не читають книжок коли є інтернет
в наш час коли є інтернет не читають й газет
ніхто не читає нікого крім себе самого
крім вузького кола принюханих френдів своїх
вірші чи романи чи п'єси лежать як коржі
щасливого торта на святі пустої душі

пустої як пустка неначе відпустка
на нашу смішну мінімальну зарплату
причесана трішки для селфі приведена швидко до ладу
неначе й доладно
а може і ні
усе як в кіно
чи в кіні
у нашому українському кіні…

пінгвіни у центральному парку Мангеттена
крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не планувалось мамою
мама й тато хотіли вагомої долі
мама й тато бажали відомого шляху
лікарем вчителем перукарем чи бляха
хоча би завмагом якогось універмагу
а тут тобі нате – рядками повзуть вірші
немовби нашестя малесеньких вужів
які в ритмі танцю бочком все бочком бочком
рядочком рядочком рядком повзком

і кожного разу коли я буваю сама
кожного разу коли за вікном зима
чи літо чи осінь чи нявкаюча
на розрив
весна
чи інша якась пора неземна
я мовчки собі кажу я кажу у себе
все сталося так як сталося так як треба
і значить на небі є бог
він живе певно там на небі
й дивиться він на нас робить усе як треба
кожному він дарує невидимі ваги
кладе на них всякого для рівноваги
завмагам вантажить універмаги
перукарям гребінці та шинйони
філологам – усі п'ятдсят томів Франка
учителям – олівець та поему Макаренка
а поетам він вантажить їхні рядки
писані на машинці шкрябані від руки
вбиті у файли заховані в ноутбуки
літературні муки

причесані трішки для селфі приведені швидко до ладу
неначе і складно
а може й нескладно
складні чи поскладані стосами звуки
творчості
бо кожен поет сам собі бог і творець
бо кожен поет під богом комашка ница
бо кожен поет у рядках вирізняє лиця
і кожен поет знає що знову оці слова – не ті
усе як в житті…
у приЗемленому житті
у центральних парках мангеттенів
на Самуї у сафарі-парках
у містах коморах у гетто
у скиртах цирках в хибарках
кругом де живуть поети
там гойдається лелекою бог на хмарках
п'є небесний коньяк палить небесні цигарки
жартує із мамами й татами
підкидаючи їм рожевощоких поетиків
одного – на сорок завмагів
чи трьох терапевтів дільничних
і сіються між людьми поети
пшеничкою

а коли сходить зерно по веснах
родить по осенях
все що не виклювали птахи
що не згнило у ріллі -
вітер розносить...

08.12.2016

чекаю читаю пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх на вудочки
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи
притираю спокій придушую душу
подушкою
прикриваю ковдрою
живу як живуть на суші
риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха та зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь

Дім інтонацій, при великій дорозі
ніколи не добирає слів,
ніколи не допиває ніч,
ніколи не викидає на холод
замучених асфальтом людей,
що ховаються за точним словом,
міряють відстань роками,
і шукають вірних справі часів.
Сама Мова зустрічає з дороги.
(Часто розміром з пів-життя).
Чи пам'ятаєш звідки прийшов ти?
Як звуть сусіди землю твою?
А вони їй кричать і шепочуть,
вкидаючи в очі то грубі,
то теплі, то такі холодні слова.
А Мова все розуміє, всевидюща
вічноживуча і сильна вона:
усіх зігріє, постелить спати
нагодує і порахує, усіх запише
у безмежну і вічну пам'ять свою.

2017

Місцевим бог — далекий родич.
Місцевий бог — старий дідуган.
Святкувати його ювілеї,
щороку справляти вечерю,
співати святкових пісень.
Пісень занадто щасливих,
теплих і кольорових
для таких темних ночей.

2017

Січе завірюха суворі обличчя.
Несуть урагани у інше сторіччя.
Вичавлює вітер сльозу.

Негода гартує ім'я чоловіче…
Але у нікуди і нація кличе,
якщо не іде на грозу,

якщо виростає німою лозою,
а лико обдерте у неї козою
на горе і лихо своє.

Нічого не чує і ходить сліпою
за тою, що ніби веде за собою,
а ради й собі не дає.

Сікли і садили. Усяке бувало.
І гілля вербове лозою ставало.
Усе – із роси і води.

Із редких парней залишилося мало
тієї еліти, що ріпу чесала
сивіючої бороди.

               12.2016

Марта була не дівчиною радше місяцем - порою року
Гарна з лиця з якого води не пити в яке дивитися
Мов у люстро наче ув озеро чи книжку вертку - камасутру
Марта була містка ніби жіноча сумка ніби рюкзак третокласника
Марто, ти з Марсу, чи що?
У кого ти така не така?
Гукали зневажливо
Їй услід колеги із танцювального гуртка філфачки мисткині
Марта
Любила синій -
Сині очі пальта чоботи манікюри
Марта любила синю
Обкладинку книжки Хемінгвея про дідугана й море...й море
Марта мовчала спиною у очі тих хто їй кричав про Марс
Їй велось не до них не до нас
Її несли дощі крізь
Пащі вовків та левів крізь дзьоби грифонів
Шпильки графоманів терніі зорі - просто колючі кущі
Марта була нівроку - найкращою порою року місяцем
Казок та знущань котів та жаб над людьми
Марта знущалася також - вустами грудьми синім
Платтям коротким (вище сідниць під час ходи)
Марта жила не туди лишала сліди а часом руїни
Марта завжди тримала прямо спину
Ковтала слину тихо
І непомітно для більшості перехожих
Схожа на місяць
Дівчина Марта

Червоний метелик загна́ний в куток
реагує на кожен спалах світла.
Потривожений і спровокований
притискається до тріщин
у стінах.

Роздряпані стіни як знак,
як нагадування про незакінчену битву.
Непродуману і програшну,
немов недовершена рима.

Темна кімната, відсутність освітлення,
боротьба рядків і метеликів.
Перемога червоних барв.

Так мене ще ніхто не цілував.

Наші нетрі колючі, а світло невчасне,
Коли над затоками тихої радості
гусне імла,
Ми такі недоречні, ми такі несучасні
Капітани зелених вітрил
Шхуни старої «Життя».
Наш вінок – то не плетиво
Листя зеленого дубу,
І не з квітів весняних
Його нам Плеяди плели:
Трохи глоду – колючого древа друїдів
Нам на чоло – за труди.
І куди нас носило
Вітрами ірландського моря,
І для чого блукальцями
Човен вели у пітьмі?
Це чорнило ночей
І безодня озер Голуей:
Цим чорнилом пишу
Я на квітах зимового глоду
Одкровення невчасне своє,
І як завше лечу
В снах пташиних своїх
За сліпий виднокрай,
Над болотами Ольстеру,
Над зруйнованим замком О’Нілів,
Все туди,
Де смерть нам борги віддає.
Нам даровано кожного дива по три:
Три листки конюшини,
Три стебла очерету,
Три чорних вівці,
І три краплі у келих
Прадавнього трунку,
Пий, земляче, бо кулі так само
На тебе залишено три.

Не тільки ж чума
править ножами,
не тільки ж вона —
різбьяр краєвидів.
Краєвидів нових, невідомих,
здебільшого мертвих.

Її презвичність застуда
править кігтями.
ЇЇ норовливість згубна:
рвані зв'язки, нові голоси.
Голоси сміливі, уперті —
здебільшого мертві.

Будь ласка, скажи мені причину,
Щоб міг до тебе повернутись,
Міг обійняти, пригорнутись,
Заглянути у вічі на хвилину.

Скажи мені, навіщо рвати душу
За чистої води фантазію,
За звичайнісіньку оказію
Й обіцянку, яку порушу?

А якби ранок починався з кави,
Зі співом ранішніх птахів
У місті битих ліхтарів?
Невже тоді я б не лукавив?

Все що захочеш маєш ти,
Ти можеш мріяти про більше,
Про вічну славу та про інше,
Всього ти зможеш досягти.

Ти зможеш підкорити людство,
Та щира усмішка миліша,
Адже свобода важливіша,
А зверхність стане самогубством.

23/05/16

Холодно.
Пробирає до кісточок.
От ніби світ горить,
а так, розумієте, холодно,
так незнайомо й невивчено —
організм не приймає час.

Очі заліплені попелом
і не бачиш, чи ще комусь
холодно.
Чуєш окремі вигуки:
може когось спалюють,
може спаленим холодно,
може я сам горю,
але так, розумієте, холодно,
так незатишно й боляче —
вітер губить слова.

Із землі вириваються демони,
саме пекло стріляє у голову
розігрітими півднем патронами,
але так, зрозумійте, холодно,
так незручно й відчужено —
не мій світ, не мій час.

2016

Ох, як довго вона манила,
запрошувала, благала,
погрожувала і попереджала,
аби лишень місто увійшло
у її маленькі двері.
Аби роздивилося серцевину,
оцінило начищені глянці,
струсило пил із бестселерів,
перевірило стелажі на міцність,
образилось на цінники. Тричі.

Із зухвалістю від бога вільною,
стіни почали насуватися,
накочуватися і наступати.
Вона стискала, охоплювала
палітурками, сторінками пергаменту,
виловлюючи дорожні вихлопи
з його ракоподібних легень.
Обнімаючи, голублячи, убиваючи,
ховала місто у своєму лоні.

Волею повітря єдиного подиху,
волею простору єдиного руху,
світ за її скляними мурами
почав танути, зникати, гинути,
благати і висихати, висихати,
жертвуючи небу право жити.
Вона звільнила, полишила,
залишила це місто самотньо,
тихо, задумливо і милосердно
споглядати покісткований світ.
Сам на сам із останнім плачем,
дощем, сльозою, річкою буйною,
вологи життєдайною краплею.
Останньою маленькою краплею,
захованою на будь-якій зі сторінок.

2016

Ось вже остання одежа скинута,
полягла у бою із вітром безжальним.
Залишились дельти рікок північних
наповнились струмки вен пульсуючих.
Чорно-гранатове гілля дерев у парку
спалахи літа-весни-осені вистраждало
і тепер морозом на склі звивається,
наближаєтся з трепетом, несміливо.

Так довго ліпили у мріях зиму,
аби злипались чудернацькі крони,
плавленим пластеліном сніжної ковдри,
аби наближатись ближче, аби торкатись.
І цілуватись тими місцями гарячими
з яких навесні проростуть бруньки.
І обніматись, так кронами обніматись
щоб від тисячі іскор танув сніг.

2016

Старий місяць вусатий і впертий
вливає у себе горнятко ранку,
вдихаючи аромат світанку,
і наскрізного синього диму.
Молодість вечірня й забута
сходила першой сильною зіркою
коли Старий був Молодий,
коли ліхтарі світили натхненно.
Погляд втомлено котиться вниз
до найперших лінивих тролебусів,
що щебечуть маршрутами сталими,
зав'язаними і перекритими.
Розганяючи потоки в калюжах,
ледве ковтаючи напругу з повітря

Та Старий місяць по-доброму впертий,
як би не дослухався зрадливої пам'яті,
не розуміє ролі у божевіллі ранку,
не знає для кого працював маяком
всю свою бліду і холодну молодість.
На які злочини йшов непокарані,
аби рятувати портових примар.

Не знає і тане, не розуміє — зникає
тоне пам'ять у морі променів,
зникає Старий із порядку денного
і ранок слідом за ними тане.

2016

Колючими спіралями дим,
гострий, холодний й розмитий,
випурхає униз із діри
у темній половині місяця.
Опускається до дахів,
розрізаючи громовідводи,
провокує несвідомий страх
гучних ночей, сумної погоди.
Залишає колоті рани
в кватирках ілюмінаторів,
малюючи гнилі натюрморти
вугільно-сталевою фарбою.

Мазутними морями дим
нашаровується над асфальтом.
Полює на німих сновид
в темні години, перед світанком.
Аби туманами рештки снів
засмоктував старезний місяць.
Гострі, холодні й розмиті
накопичував у собі душі.

2016

Коліями срібними, бордюрами
відміряють метри-кроки.
Восьма ранку — бордюрами
балансують у межах мови.
Хитаються лінивими хвилями
від зупинки, до зупинки. Сонно.
Вода здригається хвилями:
свинець у черевиках. Важко.

Голосним сплеском! Вихором!
(Падати у воду холодно!)
В тротуарах не потонете,
посунете на свою роботу.

2016

Приходять сюди щовечора,
у єдину тиху кімнату,
рахувати скрипучі припливи
океану поту
                     і важкої роботи.
Щораз упираються в межі,
мозолями малюють нові.
Яка вага тисне шипами,
що її підіймають
                          дитячі тіні?
Кілограми тротуарних образ
обростають чавунними м'язами.
Угору! Цей келих за вас!
гострі словом,
                      глибше зламані.

2016

Розмалюйте нас,
розмалюйте повністю!
Сірі очі червоних будівль,
запорошене плаття
для молодого погляду!

Дайте нам фіолетовий,
вимастіть в жовтий!
Ми вам під сонця променем
пронесем по райдузі
пакунки спогадів.

Хіба немає майстрів?
Хіба не зможуть вишити
у очах квіти
розові і бордові!

Розмалюйте нас
і гляньте в дзеркало:
зморшки в кутиках —
щасливі очі.

2016

***
Відстань до серця вимірює лезо
Гострого слова, прицільної фрази.
Місяця фази втамовують голод,
Лоскітно промінь пускають між ребра.

Ревно рахують порізи і рани
Панни диванні і тіні на банях.
Протяг витягує душу з кімнати.
Мати сумує.

Малює латаття
Плесо озерця – художник з Монмартру.
Ватру розпалюю.
Виставлю варту
Там, де не варто самому стояти.

Вати багато – намарно кричати.
Просто – на чати.
Прямо до Бога.
Чорна облога.
Відсутня підмога.
Втомлені ноги до неба підняти.

Ось і стежина, яку не шукав ти.
Кулі й дороги самі нас знаходять.
Ходять по колу трем і тривога,
Краплі мовчання стікають з-під лоба.

26-27.09.16