Наше нічне меління,
Розмови змістовні
До ранку
Ти знаєш, у тебе є вміння,
Лишати мене, як рану.
Щось примарне ловити руками,
Сподіваючись на успіх,
Я не знаю що це між нами
Я не знаю і дуже боюся.
Я боюся отак і лишитися,
Без жодної твоєї відповіді,
Дорогою далі котитися
І думати все "А ти де?".
В моїй голові вже напхано
Думок, як солодкої вати.
Ти знаєш, я зрозуміла -
Тебе не буває багато.

(2012)

Сновидю нею
Шепчуся із
Друзями-сторінками
Тупого і(-)нету

Місто ковтає
Пащею лева.
Камінь, камінь, -
Ба, сонця не треба

Казав дядечко
Тичина
"Партія світить"..
А хлеба, то нету

Ось так і
У нас
Стосунки - роками,
Любові ж не треба...
2012

Для кого старатися?
Чорна душа у юрби.
Їй аби погратися
На пожарищі і журбі.

Плюгаві перевертні,
Амбітні-ї тварини,
Батьків – «думи» відверті,
Втратили – «дикі свині».

За для кого розбивати
Серце трудне гаряче?
Людей в людях не впізнати,
Усе, варвари ледачі.

Полохливі як зайці,
Дякуючи Батькові-Богу.
Здичавілі найманці,
В багно втоптали ноги.

Долати моря й гори
В зиму люту буремну
Вгризатися зубами в горе
Тверде та буденне,
Буду:

- Заради одного хлопця,
який сяє неначе Сонце!
- За ради однієї дівчини,
Яка є моєю Вітчизною!

Які прийдуть мені на могилу
Через тисячу років пройдуть,
Ковилою сивою, до загину
обіймаючи увесь світ широкий.

Я.Мамай.01.07.12р

У кожнім дні,
немов у вигнанні,
поранений, але, напевне, вільний,
він обирав режим постільний, тихий, мрійний...
Настільна лампа ховала половинні тіні
у білого паперу полотні. Напевно,
він там бажав писати ноти рівні,
нариси чарівних звуків, або навіть більше -
голос мертвих півнів, що пянів
від блиску струнних, прописаних в акордах, днів.
Чи він хотів зробити із паперу полотно,
де б, в маслі, морське дно зливалось модно
з акварелями безодні у очах у панни..Монни...
Сотні варіантів зберігав в собі папір, сотні полонів,
сотнями снів він володів. Та марно.
Бо хлопець, що, поранений, але напевне вільний
убив талант в собі, став геть бездарним.
Скарб згубив він і забув дивитись в хмари,
приземлів...занапастив примару,
котра тримала каламара міцно.
Він став дійсним. Упустив перо залізне.
Запізно вже писати вірш цей! Пізно!!

Я ОДИН,
як у степу сизий дим.
Я НІХТО, -
Іду чумацьким шляхом
Крізь віки.
Лиш спалахи зірок-болідів
віщують славну вдачу.

Навколо мене безліч друзів
Готових у воду холодно-гарячу
Заради руху.
Але один я – срібний Пан НІХТО,
Оселедець закрутив за вухо.

Мої думки розганяючись швидко,
як атому ділення незбагненні риски -
- Білі Птиці - сповіщають Світ Гарячий –
про халепу невідомих зисків.

Сонце Даж-боже
підніматися з-за синіх гір
знаходить змогу, топити лід недоторканої
– чорної тривоги.
І Ми без сумніву приймемо скупі дари,
Всевидячого Ока.

А Бог каже: «Доля неодмінно все владнає
Відведе лихо, наверне нових друзів,
Негоду подолає»,
Всіх, без розбору – «ПОСТАВИТЬ на МІСЦЕ».

І Я іду своєю дорогою,
Через натовп, глум та сліпоту,
З цією, полохливою тривогою,
З важливою як всесвіт насторогою
І болять зіниці,
і крає серце вічне незбагненне.
- Я ОДИН.
- Я НІХТО.

Я.Мамай.24.06.12р

Сьогодні занадто пізно
Сподіватись на Бога.
Бо МИ втратили темп поступу,
Славний Дух перемоги.
Взята за горло Слава,
вузькою стала дорога.
Мінлива наша Вікторія,
Як та шльондра
Дрижить у кущах,
Як мале
й бідолашне дитя – небога.

Впала у прострацію
– Українська Нація.

Сьогодні не час
Гукати на допомогу
Всесильного, Мудрого,
Всюдисущого Бога.
Сьогодні кожен із нас
Має всі настороги
І всі важелі впливу,
тому зобов’язаний
збиратись в дорогу.
З Холодного яру
відчувши Дух Перемоги -
подолати Гідру,
Потвору -Тривогу.

Вивести із прострації
– Українську Націю.

Підступ, обман,
зло з прокляттям,
бандитську-окупаційну владу,
знищити швидко, як шкідливих
мерзенних гадів.
Немає часу на помилку,
вчепитися зубами
ворогу в горло,
маємо миттєво і радо.

Для перемоги
Української СЛАВИ,
Святої нашої рідної МАМИ,
За для Слави героїв,
Швидко спішимо,
прискоримо
крок наш залізний,
Співзвучний
тисячам кроків залізних.
Слава, Слава, Слава!!!

Вийшли з прострації.
Сяє у віках
– Українська Нація.


І тоді, після всього,
згадаємо Бога –
і дамо йому,
правити знову в мирі,
Вже не малими і куцими дітьми,
а Героями Славними,
які правдою підбиті й щирі.

ЯМамай.30.05.12р

Ти заховаєш його в чоло
Він заховає тебе в чоло_віка
Вечір повільно пливе човном
Добре що місто човнові втіха
Ти приховаєш своє чуття
Він приховає свою чуттєвість
Досі цікавишся де він як
Не розуміючи хто він для тебе
В жмені тримаєш два коло_ски
Він себе стримує коло тебе
Досі цікавишся де він з ким
Брешеш про наміри та потреби
Ти заховаєш його в слова
Він розкодує тебе слова__ми
Ти приховала чолом жнива
Зерна ж посипались рукавами

Ми сьогодні схвалили закон про мову.
Ми тепер розмовляємо тільки мовчки.
Роззувай мене хутко, цілуй мої мочки,
але, Бога заради, притримуй слово.

І нікому, будь ласка, його не показуй.
Свій язик зав’яжи на ошатний вузлик.
І з сорочки моєї зриваючи ґудзик,
не впусти ненароком найменшої фрази.

Не потрібно нам жодних імен або прізвищ.
Вже не буде ні Пуліцера, ні овацій.
Розсувай мої ноги, схрести мої пальці,
тільки більше ніяких словесних ігрищ.

Нам не треба розмов, якщо можна зітхати
або вити оскомно на свіжу газету.
Роздягай моє тіло, неси мене в гетто
для безмовних повій і бездітних кастратів.

Ми з тобою – герої німої нації.
Ми тепер розмовляємо невербально.
Притулися до мене, ходімо в спальню,
я навчу тебе правилам ехолокації.

Безтурботне квітневе небо
часом перетинають
прозорі квіти чорних мережив,

і крізь ці візерунки жалобні
ще гостріше вражає цей колір,
ця байдужа холодна прірва.

Коли ще одна безпорадно
заливає лихоманку сльозами,
Той, хто забрав у неї живого,
їй кладе на чоло крижані долоні,

залишає на пам'ять тоненькі зморшки,
залишає тонке чорне мереживо:
“Загорни, тобі ще згодиться!”

І я у квітні відчиняю скриньку,
шукаю жовті й зелені шалики,
на каву — колір золотої карамелі,
на справу — прозорі пастелі,

та раптом пальці торкаються
забутого пакуночка в папері,
ніби це загортання захищає від лиха,
ніби я не знаю, - терпляче, тихо

чорне мереживо чекає нагоди
знову мій світ оповити,
затягнути у вічну пустку.

Боюся своєї чорної хустки.

Колючий ключик моїх припущень
так лагідно вліз до лігва Ліона,
та раптом
змовкнув струмок стрімких прагнень,
замок думок не піддався.

Не все відчиняється тим,
що так ідеально пасує за формою,
так ідеально
пасує за змістом.
пасу я за містом
нових припущень гурток
їх завтра запУщу у цей же замок


Ліон, серпень 2011

І твій хребет, пихатий Олександре,
колись від жовтих риб'ячих кісток
твої прадіти
схиблять відрізнити.
Назвався богом? А сконав рабом.

І водевіль, Луїзо-Вероніко,
не розжене твоїх дитячих снів,
вогонь не справжній, - визнай собі тихо,
вже не розтане камінь чорних днів.

Комедіанти, маги, акробати,
пихою напхані до самих вух, -
Зозуля всім рахує дні до страти,

танок Екватора

спиняє

рух.

1.
Вчора сам себе позбавив смислу,
Розчинивши руку у асфальті.
Без руки мій світ — лише ремесла.
Без руки — слабкі хрипучі альти.

2.
Вольти. Вечір. Вереск. Вітер.
Закільцьована дорога.
Я — напівсліпий арбітр.
Серце — ось пересторога.

Буде день новий і свіжий.
А під вечір — дощ і мряка.
Я лежатиму у ліжку,
Розгорнувши Моріака.

3.
Без руки читати складно…

4.
Хай колись в новому часі
Хтось мене візьме доладно
Із полиць... в книжковій масі.

Я ходжу по сірій стелі
Сонна, головою вниз.
У моїй сумній оселі
Спить невидимий каприз.

Вікна падають у прірву
Різнобарвних світляків.
Всі цвяхи зі стін я вирву
Щоби запах не висів

Цвілих тіней порожнечі.
Я не хочу, щоб ти знав,
Що готуюся до втечі.
Доберусь до неба вплав.

Божественноутробні води піняться то блідо, то криваво
Розкотисто рокочуть сурми білошумно згаслих зір
Органить серце і відлунює густу твою сльозу. Заграва...
Повір тепер – уста шепочуть у припливі і у відплив – не вір

Соленими руками вітер чуйно_пестить спраглолоне тіло
І проникає глибоко у жили млостю вічний щем
Сум’яття чайкою безодню розчахнуло криком білокрило…
Перлинами у мушлі – відгомін твоїх морських поем

ДорОгу олюднену, вирвану з лоску,
без тіней, вуалі фарбованих вій
вернути б у краплю бджолиного воску,
допоки натхнення - і Бог, і сувій.
Хай м’якне, теплом почастована зранку,
і твердне від холоду лютих очей,
а потім у першу зорю без останку,
а нині, дорого, сакрально мовчи.

2012

На все свій час: на радість, смуток
І слово щире - без прикрас,
І весняного сонця жмуток -
На все свій час… На все свій час…

На все свій час: юначі далі
І зрілість - в профіль і анфас,
поважний вік із грифом «старість» -
На все свій час… На все свій час…

На все свій час… Допоки грози
В душі шумлять не напоказ -
Грозуй, душе! Ще доки можеш…
На все свій час. На все свій час…


2011

трáви гладить вітер в полі
мов юнак дівочі груди
дриґотять калюжі голі
тут спокійним бути трудно
перешіптують тополі
як то далі жити люди
ми про тишу небо молим
а її мабуть не буде
молодик сів на престолі
пес гарчить на нього з буди
не язик одні мозолі
від брехливої огуди
чумаки згубили солі
не один не два півпуда
біло так на видноколі
диво дивне справжнє чудо
море наче алкоголік
п’є із гирла на відлюдді
й заїдає мимоволі
хвиль бурхливих пінним струдлем
змила ніч химерний колір
лиже ранку сизе блюдо
косарі прилуку голять
після свята знову будень

16.06.12

Дощі надворі, три сиві Мойри, сухі і хворі, в кріслах.
Смутна кімната підстаркувата. Тут запах вати. Тісно.

Пігулки в таці; сидять три бабці удень і вранці довго.
Немов із міфу античні діви, що чинять диво — долю.

О вбогі Мойри! Ваш дім — не зорі, зате є море. Часу.
Дім інвалідів робив їм кривду, а гірше — діти власні,

Які здали їх, жінок самітних, весь клопіт їхній сивий
У дім печалі; не діють чари, налийте в чарку — сили.

Погляну ж тричі та в їхні вічі, у погляд вічний Мойр:
Їх болі точать — надбали очі томливий вовчий колір.

То лиш у міфах плели три діви богам і людям фатум,
А бабці наші плетуть домашні шкарпетки янголятам.

2012

Сьогодні у натовпі бачила гарну бабусю,
Геть не схожу на наших жінок заморених,
Років за сімдесят, у штанцях і білому светрику,
Із волоссям світло-бузковим, окулярами тон в тон,
Стояла собі на зупинці, ніби чекала коханого,
а не автобуса,
я задивилась з вікна – яка ж вона гарна!
Риси спокійні та сповнені гідності королеви,
руки вільні, а не з торбами важкими,
очі вільні, серце вільне, плечі вільні...
Скажи мені, Серце, чи буду такою,
коли зістарюся?
Чи любитиму тебе та себе в додачу
отою любов'ю повною, як озеро після дощів травневих?
Чи буду такою ж гарною, з поправкою на зморшки
та сивину голубину?
Скажи мені , Серце, чи любитимеш ти мене,
чи не забудеш, мандруючи поміж зорями?

Цівка сонця -
грім у вікна
впало листя
вбите криком
чорним круком
закрилило
сонця цівку -
зранку
у моїм віконці.
Бранка!

Сухе життя вже не дає
Мені заграти…
Сухе дитя, сухотно б’є
Сухій гітарі вже не грати…

Я лину в музику – чудову
Лише у снах…
Лише почую суху мову –
Прокинусь, їде дах.

Моє життя незграбно суне –
Не йде, не лізе, не пливе
Суха дорога, сохну я –
Чи вистачить мені життя?

Щоб стати кращим, стати кращим!
І завжди мати зсохлу душу, -
Яка не має співчуття
І ось усе моє буття…

девять..восемь..семь..шесть..
снова эта сезонная пошесть,
наваждение,
и не отклеишь его никак,
прицепилось, словно к лозе виноград,
и точит.

пять..четыре..три..два
не молчи, милая, подпевай:
Aujourd’hui quand tu danses
Dis, à quoi tu penses?*
снова май.

один..ноль..
ты еще здесь? позволь
рассказать, как всё было дальше.
знаешь, между нами не было фальши,
только боль.

..три..четыре..пять..
ты жива опять.
здравствуй

Як казав божевільний геній -
"Не привязуйтесь до людей,
Ні до місць, ані навіть до себе".
Позявлялося стільки ідей -
Божевілля? Хочу вчити своїх дітей
Не зявлятися вдома.
Може хтось із них - той же геній
Спатиме у траві зеленій,
Наче божа корівка,або
Клаптик від павутиння.
Хочу вчити своїх дітей
Не дивитись у люстро
Й боронити дивитись мені.
Хочу жити від свого імені...
Хочу не до кінця розуміти
Кожне слово,, мною написане.
Щоби мої майбутні діти
Час од часу спліталися мислями,
Час од часу дихали киснем
З ароматом альпійських квітів
Кортий я привозитиму
В баночці стисненим.

А Україна все іще жива,
Ще б'ється серце у житневих грудях,
Ще правда зневажає пересуди,
Дощами небо ниви сповива.


А Україна все іще жива,
Трель солов'їна розтривожить душі,
Пісні розбудять спалахи жагучі,
І новий день обійми розкрива.

А Україна все іще жива,
Усміхнені стоять ошатні верби,
Ще не схолонула козацька щерба*,
Калина цвіт білявий розлива.

А Україна все іще жива,
Не вб'ють її лукавії іуди,
Не завоюють присмерки облуди,
Вона ланцюг недолі розрива.

А Україна все іще жива,
Вона жила, живе і буде жити,
Заплетена у щастя ясні квіти,
Гімн злагоди та долі проспіва.

А Україна все-таки жива!!!

Якби це був ти! Якби це був ти! Ти...
Так солодко зорям дрімати на віях неба.
Не спати. Місити терни і солоні світи
на довгій
на вічній дорозі
до себе.

Горбатий годинник скидає часУ машкару,
крізь кірку снігів проходить зелений подих.
Прийди... Я для тебе червоні сонця зберу,
розсипані рясно, мов ряска, по темних водах.

2012

Положення у просторі – міражне,
вагоме у конструкціях біди.
Деталі, наче зайди епатажні,
і контур – самогубцем золотим.
Обличчя вмиті пензлями утоми.
Мов карма, перехрестя штрихувань.
О жах, о жаль – ми правильні заломи,
де світле й темне – врубелівська грань.
І так очам далеко до картини –
ескізні вимір, поклик і виток,
і ще любові оклики не гинуть
у чарівному розсипі крапок...

2012р.

Художник Ярослав Саландяк

на ловах
останньої втіхи
не пійманої
палачем
по стінах
повзти тобі
сміхом
що пастку
для смерті тче
в тій пастці
недопавутинні
з оголених
нервів і снів
розбої твої
грізноплинні
спотворивши
зміями брів
обличчя
приблудної долі
завмруть
ув чеканні крику
що натовп
мов череп розколе
на люті
погрози лики
і кинеться
з ревом у двері
епохи
ранку
темниці
де ти раб убивства
і скверни
ховаєшся
в закутках ницих
від суду
людської зграї
що двері
відчинить лишень
як завше
Того покарає
хто близько
хто Ніч і День
і Вічність
у плиннім безмежжі
ген-ген понад
кодлом людським
що роздуми
Дневі бентежить
від Ночі
тікає у грим
і близить
і близить ретельно
агонію зла
розп’яття,
де День воскресіння
всесильне
де з Ночі
душі багаття
світилом
над чесногрядущим
для тебе
Варраво
і смерті
що пастку твою
обминувши
віддасть тебе
пам’яті в жертву.

2007-2012р.

Відчуй відчай
кожною клітиною,
від мене відчаль.
Коли був дитиною,
думав печаль -
слово, звичай.

Долай відстань ,у
профілі місяця
лезо дістань
сталевої міці -
від марних питань
звільни істину.

Вітай вітер,
все, що відкрив ти
у собі-віддай.
Швидше від кривди
серце віддАль
вінком літер!

ми з тобою не люди ми кораблі-криголоми
ми ідемо не поруч та поруч занадто близько
про це уже написали коли притихало море
а корабельні сосни стояли де крига з тирси

хотілося в сиву поніч гілками сердець гойдати
хотілося дихать рівно та рівно хіба можливо
коли відчували пальцями мобільного оператора
як ми зубами скрипіли як у стегна тужили

наче червона стрічка билася в груди розмова
крізь поруділий січень в квітень озиминілий
бо ми з тобою не люди а кораблі-криголоми
що напинають на мачти все що не доміліло

ці кораблі не тонуть ці кораблі не плачуть
лиш на страсній неділі руки спокут ламають
в їхніх морях корали наче намиста мамчині
води несуть до світла світло кровить із раю

Що не кажи, а таки дочекалися,

Говори по складах – вес-на,

«Вес» –

весталка, веселка барвиста із першої зливи в квітні,

«на» -

Так кажуть малятам, протягуючи цукерку,

І вони хапають жадливо,

Та миттю – в рот!

Як ті бубирі черв'ячка на гачку - хап! - і попалися горопашні,

дівчаточка_мої_коліжаночки, бо вес-на!

Нате вам гормональні зрушення, порушення циклічності

появи на горизонті чергових лицарів, піших та кінних,

тих, що уклінно просять та обіцяють, але всі знають,

що обітниці їх - марнички, та роблять вигляд, що вірять,

а деякі з нас таки часами і вірять, та ковтають потоки

словесні... отакі наші весни...

і то добре, якщо не одразу вранці наступить похмілля,

і ти побачиш зовсім чуже тіло на простирадлі зім'ятім

та побіжиш у ванну блювати, а по тому ховатимеш очі

від тієї дурочки, що заглядає з тамтого боку дзеркала

та питає "що то було?"

Ти не станеш будити його, а напишеш цидулку, або не залишиш нічого,

і хоча психологи свідчать, що у жінок не буває випадкового сексу,

твоя свідомість спасатиме тебе чудодійною мантрою:

"Це сталося ВИ-пад-ко-ВО, забуть, моя мила, з ким не буває"...

"ВЕС-НА, ПРИЙ-ДИ!!!"

та, будь ласочка, без екцесів!

Бо, знаєш, коліжаночко, серце - воно ж не камінне,

воно ж не може перепомпувати в аорту, звужену від гормонів,

той потік ілюзій, розбитих з розбігу об кам'яну стіну,

збудовану ще за часів Риму...

Зустрічі людей із минулого,

вони, знаєш, не бувають просто так, ні сіло ні впало,

І ані раніше, ані пізніше, тютелька в тютельку, тобто вчасно,

Бачила нині цьоцю Любу –

Мачуху і водночас коханку свого першого чоловіка

(про сумісництво я дізналася трохи згодом),

Сунула із базару, торбами нав`ючена,

як постаріла кобила, мене зустріла –

Очі вирячила: «Опппа...».

Опадали долу всі сторінки календаря тих літ,

Які їх не стрічала – п`ятнадцять буремно-різних,

І пригадала, як же її боялася,

Голосу в слухавці – просто до дрожу пальців,

Погляду владного, слів, тютюнового запаху,

Все те навідмаш лупило мене_малу,

дошкуляло та нищило останню віру

в торжество справедливості та розуму в світі дорослих...

А нині в мені нічогісінько не ворухнулось:

мариська минулого там і лишились

в прокуреній спальні, на ліжку отому, яке ми ділили колись з дружиною тата

мого чоловіка. Брррр...Це ж треба попасти в такий от трикутник бермудський(((

Ти знаєш, по-правді, мені навіть бридко не стало.

І зовсім не шкода дівчиська отого, що вляпалось в першу дорослу пригоду.

Мій спокій сьогодні, моє споглядання без жодних емоцій то - приз

за ту хірургію її на відкритому серці...

п.с.

ми так і пройшли, не кивнувши оте несумісне зі мною_сьогодні "добридень_привіт"

У погляд-прозорість
На схилах вітрів
Аортою неба
пролитися
вглиб

Дай мені впасти
до квітів
і ніг
У світ-неминучість
смарагдів-
епох

Де вперше Сатурном
несміло зумів

пошепки щастя
розлити
на двох


[5 квітня 2012 р.]

наче любов у часи дефолту де я не я де він не він
лягає уздовж печаль другосортна тріпочуть вогні
у пащі величного міста де живуть левиці і леви
розпашілі кав’ярні чекають на ліхтарі посеред неба

на молочних грудях тріпоче шалик рудіє шалик
у прошарку спогаду нараз випливають риси проталин
де я не я де він не він а олово прірви у межичассі
і вчасно підрізане волосся барвлене під зубну пасту

і не згадуй не воруши спогадів соснове гілляччя
сховаєшся потай як мишка- норушка і буде уже не лячно
дихатимеш просолодою і тулитимеш цитрину до скроні
пересіявши слід на сльози левиний рик на забобони

не питай куди ходила по туману босою по туману
освіти її замороч мене по туману як по титану
бродять бростю із кіньми дикими солов"їні погляди ранків
золота любов йде на пальчиках
дише вірністю
пахне манкою

густіє терпіння і чорні тужавіють вина
і губи твої так пасують вечірньому склу
що плине крізь вечір як музика втомлена плине
крізь твій комірець і крізь пальці твої по столу

всміхайся мені хай усмішка нічого не значить
хай гості не знають що тут куштували вони
не чорне вино а твої перепливи гарячі
червоні рожеві і напівсолодкі тони

покинемо їх і ходімо в альтанку під небом
вже там я нарешті вдихну твоє темне амбре
вже там ти мені і сумління і сукню розстебнеш
і щось у мені тої миті напевно помре

бо я таки зважусь і тяжко із тебе добуду
всі присмаки чорні якими зітхав виноград
хай сонце сідає хай довго ще вгадують люди
яке ж то вино розлилося як море на сад

й коли наче лози у небо вростуть мої ноги
коли я об тебе вже серце своє обдеру
я врешті скуштую тебе моя вічна знемого
моя найгустіша моя найсолодша з отрут

коли крім амбре на тобі вже не буде нічого

Нагрішиш краще, та чи не поперхнешся чужим яблуком?
Євиним?
Бо вона довірялася йому на самоті, склавши долоньки літачком і враз:
"Фіть!"
І в ньому...
І бризкався кришталь її багатолюдного серця, як урбаністика міста... Cтрога, але осяйна Аріадна.
Ніч ,зорі ,дах ,вона.
І на верандах Русанівських Садів збирала розсипи сонця дітлашня,
І вдихи і видихи були прозорими як органза на її сукні вербної неділі.
Котики цвіли.
Цвіли котики і сон – трава.
А колись його вже дорослий велосипед спостерігав,
як клялася вона:
"Відьма я родима, справді, родима !"
Бігла згори із свого великого дитинства маленьким сонячним промінчиком. Ним бавилася, бо і він біг...
Вона - ріка.
Він- ручайко.
Вона – золотокоса
Він –однокласник…
-Хіба є старість на землі?
Є старі діти. Є яблука молодильні
Потім довірялася на самоті іншому, мовчки притримуючи шовкову панчоху , що спадала із неї як ябеда.
- Кому скажеш ,кому, мамі ?
І промовисто говорить пісочний годинник ,там де південні пляжі і китайський розпис по нігтях її ілюзій.
Жовтими квітами.
Єгипетськими чи японськими…
Та не - не волхвами-волошками, а так ,дрібниця- дещиця невпокореної пристрасті прожовклої.
Це із жалості жіночої відпускаєш зиму і літо, де вії як сон,
Де сніг на віях,
Де віра у масці.
Віра у нього, самітника, бо все інше якесь грубе для нього.
-Знову ти ідеалізуєш ?
- Так, а що ?
Зухвала кицька ,блакитна смужка на його «гопницьких» штанях, чи Сузір»я на ледь поморщеному лобі.
І він грає на тобі ,грає, наче на скрипці Страдіварі.
А ти не страйкуєш.
Бо гола, чудернацька скрика, що полонить рожевою маківкою насолоди не видасть тебе, «гопнику» із квітучіх садів Семіраміди,
Із міфічних фантазій.
Хоч скрипка коричнева, немов загоріла ,як шкіра самої Наомі Кембел, і поверхня гладенька її, та співуча музика –дикі манівці сповіді.
Хоч дихає йому зачасту мовчки.
Хоч вкладається спати на його «гопницьких» штанях, довіряючи на самоті іншому ,мовчки ,притримуючи шовкову панчоху , що спадає із неї як ябеда...
- Йди.
І спантеличений погляд у великій скіфській амфорі лякається шалу :
Вона -річка.
Він - океан
Вона- золотокоса
Він чужак.
-Хіба є старість на землі?
Є старі діти, є яблука молодильні...

по павутині торкаючи шкірочки щік на вдих
вишиті ініціали рожево-жіночої ніжності
смайлики на баштанах засмага і петрів батіг
вишні у нотному стані як лебеді білосніжні

випелюстила до краю не лишаючи між рядків
океани твої лазурні океани першої ліги
не забирай від мене сріблясті свої вудки
не бігай дощем по спині не холоди інтригами

хлопчику мій великий зламували й не таких
суцвіття черемхові що пахли солодким опієм
доволі чекань коли вигинаються правді хребти
і опіків досить зугірше Господнього опору

доволі нести ахінею що як китайська лапша
забери в одиноку миску і знай я лапші не їм
Лотовою жоною стою на ребрах твоїх лошат
сьорбаючи літо очима нудьга бузини тремтить

Купив я тобі пеларгонію
Несу горщик у рожевім цигарковім папері.
Йду вулицею
люди біжать люди їдуть люди кричать
цей продає
чудесну рідину для відрощення волосся
ладанки
отруйні цукерки
порнографічні картинки.
Поряд у червонім костьолі
смішні ще погрожують пеклом
обіцяють небо
вихваляють віру батьків наших.
Спритний з риб*ячим оком
і бородою мов лисячий хвіст із міді
запхав сто тисяч бідняків
у пляшку
оголосив банкрутство.
Мурашник вирує.
Пишуть анонімки, складають фальшиві свідчення
хворіють на сифіліс
п*ють горілку й ефір
ґвалтують і ріжуть
підраховують сальдо.
Громадяни міста лицеміри
вітають кардинала
кармазиновий кардинал не вчинив дива
його освистали птахи
Поети грають на шарманках
ведуть діалоги з Богом
фальшують монету.
В університеті
професор під парасолею
в червоному тюрбані на голові
викладає метафізику,
радить вдихати прану.
Дурня лицемірство фальш.
Йду вулицею
Я вдячний тобі за любов
тішуся пеларгонією
в рожевім горщику.
Це правда:
любов облагороджує
я ліпший
трішечки ліпший
ми віримо в це обоє.

Сидячи за столом
у залі очікування читають газету
думають без гніву
як довго я сидітиму
за цим столом
із цією жінкою

може по обіді
відчинимо двері
й кожен піде у свій бік

де я бачила цю людину

витирає долонею чоло
і пригадує
це чуже обличчя цей подих за газетою
голос
ці руки що втікають
від моїх рук

ах какой вы правильный застегнутый до воротника
у которого нюх на женские сплетни и дрянная рука
я бы и ела яблоки эти да чег-то они с гнильцой
возможно и вправду верите что разлетаюсь пыльцой
по взлетной своей полосе
где из кухни проходят в сад
только чего-то во мне все морщится будто от паука

а он не такой понимаете до него максимум дорости
он справедливый и ведет вперед запястье мое и стихи
и может у него есть женщина юная как кипящее молоко
но от его звенящей свободы
дышется пористо и легко
он обнимает меня за плечи и балуется сладкой малиной
белый локон наматывая на палец дышит желаньем в спину

панічно
пані Ганю
і навічно!
щоб не пропали в зиму - збережу
веселки слів
_____________ що сонно й летаргічно
тікають за незвідану межу

стира свідомість порухи
на порох
стара пройдисвітка
пройде крізь серце нині
минуть дощі -
_____________ в душі
залишать подих
від легкості
до свіжості
пінгвіній

магічно!
пані Ганю...

2011

красти хвилини
______________ мистецтво злодійське
___________________________________ не вчить
впасти б
________ на сіно
________________ і в запахах слухати дощ
ніби в дитинство
________________ вертатись в
____________________________ концерт блискавиць
де по дахівці
_____________ б’є палиця
________________________ верхнього «до»

Тіло засинаючи
шепоче собі
довірливо
ти єдине неповторне

чуєш о моя долоне
тепло моє
чуєш як живу я пульсую
під тобою
чуєш як я напружуюсь
нюхаю здобич

Тієї ночі
моє тіло прагнуло
жадало твого
підкрадалося
стрибало до горла

Завіси
як бандажі
сповили зв*язали
втаїли рану твого тіла

як вийняти
вилущити
з цих завіс
слів жестів
як видобути
твою тілесність
виявити
стать

Наші руки були мудріші від нас
вуста мудріші від слів

ми були як
тварини занурені
в прискорене дихання

тварини
які розмножилися
так тривожливо
незліченно
в ХХ столітті

таємничі тварини
які народили бога
а потім його вбили

Виходиш
з моїх очей роздягнена
шорсткі
мушлі колін
з рожевою серединкою
відкриваються
вночі
біле крило
пах янгола
змикається поволі
і солона роса любові
покриває шкіру

Люди люди

Що було сховане
Тепер явне

Даємо виставу
Для дорослих і дітей
Солдатів студентів
Домогосподарок
Довкола стоять люди
Придивляються говорять
Сміються кивають головами

Ти дістав собі
Роги ікла і пазурі
Я довгий і гострий язик
Ти б*єш мене в груди
Ковтаєш ножі
Рвеш ланцюги
Рвеш моє серце

Стаємо на голови
Ходимо на руках
Жінка і чоловік
В одній особі

Люди люди
Чудеса в цій халупі
В цій нашій халупі

Люди люди
Змилуйтеся
Киньте крихту любові

Що було сховане
Тепер явне
Ми входили в себе
Як виходять
В землю повітря
Вогонь у воду
Наші тіла тремтіли
Наші очі були заплющені

Коли ти спав
У теплому череві ночі
З охололими вустами
Згорнутий у клубок
Я говорила до серця
Тихо тихо по-дурному
Куди хочеш вискочити

Він зостанеться тут
назавжди
не прокинеться

тиша тріснула
як сукенка богині
в сузір’ї рака
розійшовся шов
між мовчанням і тим що скажеш
потяглись нитки
як дощі у осінню мряку
і клубком думок
світ прокручує осі важіль

Коли тебе немає поруч –
Міняє покруч
Часу плин.

Все перемелює на сльози,
Ламає крила
Долі млин.

Уповні місяць наливає
У повні відра
Срібла ще.

Прощання голосом юдолі
Вимолює у борг
Прощень.

Холодні двері перевтілень
Ховають тіла
Тятиву.

І падають зірки на землю,
Неначе сливи
В кропиву.

Руками паморозі квітень
Зриває квіти
Із небес.

І сни свої вписавши в літо,
Вмирає тихо
Сивий пес.

18.03.12

1939 рік

Ошуканий так що можете
дати мені білу тростину сліпого
бо ненавиджу
вас
виходжу
з учорашнього себе

шукаю цвинтаря
де не воскресну з померлих
тут складу непотрібні смішні реквізити:
Бога такого маленького як липовий світок
білого орла який є птахом
на галузці
людини якою не буду

Ружа це квітка
або ім*я померлої дівчини

Ружу можна покласти в теплу долоню
або в чорну землю

Червона ружа кричить
золотоволоса відійшла в мовчанні

Витекла кров із блідої пелюстки
форма покинула сукню дівчини

Садівник дбайливо доглядає кущ
врятований батько шаліє

П*ять літ минає від Твоєї смерті
Любові квітко без шипів

Сьогодні ружа розквітла в саду
Вмерла пам*ять про живих і віра

Думала
що світ є сумний
довкола
що квіти сумні й дощ
що сум загніздився
в шорсткій вовні
котра пахне резедою
що сумні голоси
тих хто від*їжджає
що сумний веселий візник
який хлопаэ бичем
думала
небо і земля
сумують над міру
а
то крутилися колеса
швидші й дальші

Широкі безмежні