В промінчиках твоєї диво-ласки,
Коли душа сопілкою бринить,
Знайшов любов омріяну, мов казку,
І я її не зрадив ні на мить.

Нам випало пройти життя стежками,
Напитись ніжності з джерел землі.
Люблю в тобі і палкість вечорами,
І пристрасність у вранішній імлі,

І всю тебе, до крапельки, до краю,
До самого глибинного зерна.
І двадцять літ потому вірю й знаю,
Що тільки ти мені потрібна,
Ти одна.
2011

Смотрю в небо:
Бог…уходит…
Мне тоскливо стало так!
Песню мне! Песню!…Не заводят!
Ах, какой же я дур-рак!

Небо, Бог.
И чернь земная!
И душа горит во мне,
Сам себя не понимаю
По испачканной вине.

Так всегда:
Вчера и завтра.
Я молитву…не спою.
И засмоленную ватру
Своих мыслей закурю!

Бог…уйди…!
Уйди, но громко,
Так, чтоб душу мне рвАло,
Мой почет к тебе искомкан,
И любовь рукой сняло…

Что за грубость?
Я неверный!
Кто я без любви такой?
К Богу? Нет! Ведь к Богу вера!
А любовь ко мне…с тоской!

Но пускай!!!
Егоистичен…
Я смирю себя, и вновь.
Так без принципов приличий
Проливаю свою кровь!

останнє мито
цей лист кленовий
такий кленовий
на склі спітнілім
ми полетіли
ми ж полетіли
долоні спогад
бароко пальців
кантат Йоганна
пливе глінтвейном
у срібний келих
меланхолії
спина до спини
це ми із нею
це ми з тобою
а чи з тобою
це власне осінь
і врешті де ми
коханий де ми
за пелюстками ж
за пелюстками

(2008)2011

талими водами принесений я
заходжу тут хворі серця
я не знаю що ти зробила зі мною
але це більше ніж правда
це більше ніж горе…
старий завод не лікує рани
завтра – неясне жить нецікаво
і в тінь тікаємо радо…

я - невичерпний
лиш ти дай мені стимул
я кожен
і в кожному свій
дай лише біль чи простягнется в силу
бажання і відблиску мрій?
1911

І
дощ із мільйону холодних снів,
жар рветься сюди в темноту
бо уста твої кажуть тиху молитву
словами що гострі як бритва
ІІ
на твоєму обличчі
я вирізблив гнів
…як не ти то хтось зроду знайомий
залиши за бортом пустотливих туманів сміх
і вскрий своє тіло для болю…
1911

тихо торкнутись посмію
шорохом дерева блідне волосся
бідному - просто...
розрізати хвилькою від руки у тумані
ось меред мною
вже гляну - немає
обриси тіла у тіні грайливо
хитаєшся вільно.....
1910

девять днів восьму ніч восьмий вірш
я присвячую тій що не знаю...
в році четвертім знайду у човні
в тихому в тому тумані
човен човном її чорне волосся
сумне і заплакане тишу закриє
настільки бліда - я посивів до дна
в місяці ночі й морозу
губ доторкнутись - тріснуте молоко
а коли вона гляне...
зараз із нею в очах запах меду
змогла…
1911

Не любила ти мене рідна земле
Та забути тебе я не зміг
І думками вертаюсь до тебе
Щовесни на пташиний поріг

Вишні білим цвітом цвітуть
Увісні в мене сльози течуть
По усмішці нещасливій щоці
І з роками цей біль
Мені важко тримати в руці

Не забув я батьківський дім
Материнську усмішку у нім
Не забув я перше кохання
Як приходить вже нове світання

Як приходить вже нова пора
Попереду ще ціле життя
А переді мною ще ціла гора
Та я іду в перед
Там моє майбуття
лютий 2008

ТИ НАХИЛИЛАСЬ І МЕНЕ ПОЦІЛУВАЛА.
У ЦЕЙ МОМЕНТ З НЕБЕС СКОТИЛАСЯ ЗОРЯ.
ТА БІЛЬШ НІЧОГО ВЖЕ ДЛЯ НАС НЕ ІСНУВАЛО
В ЦЮ ТЕПЛУ ЛІТНЮ НІЧ - ЛИШ ТИ І Я.

ТВОЇ ВУСТА МЕНЕ ГОЛУБИЛИ ТАК НІЖНО,
ВІД НАСОЛОДИ ПОДИХ Я ЗАТАМУВАВ.
І МИ ПЛИВЛИ НА ХВИЛІ ПРИСТРАСТІ НЕСПІШНО,
МОВ ОДИНОКИЙ ОКЕАНСЬКИЙ ПАРОПЛАВ.

КОЛИ Ж НАД ОБРІЄМ З'ЯВИЛИСЬ СВІТЛІ ПЛЯМИ
І СИНІЙ РАНОК У ВІКНО ПРОШЕЛЕСТІВ,
МИ ЗАСИНАЛИ ЗІ ЩАСЛИВИМИ ДУМКАМИ
ПРО ДИВНУ СИЛУ НАШИХ ПОЧУТТІВ.
2011

Сам же обрав дорогу без осан ти -
допоки серце ще горить і не згоря,
пройти свій шлях Сліпого Музиканта,
Ікономаза Мандрівного, Кобзаря.
Вже й розумієш, що ніщо не бездоганне,
і те - брехня, що "правда не в ногах":
так важко поле перейти снігами,
через сніги і тонучи в снігах.
Спасибі - хоч вернули зримість очі...
Але й від того радості нема:
ти в пусті залишився проти ночі,
хоч проти ночі нічогісінько не мав!
Просяє зіронька, та й знову хитро (шасть!) - в тінь...
Так порожньо - хоч Всесвіт покоти...
Проте казав один твій "родич по нещастю",
що, поки ноги ходять, треба йти!
Завія на твоїй бандурі грає
розчарування вічністю своє...
Не бійся: Україна не безкрая -
уже якась Диканька постає.
Там ще жінки на співчуття багаті.
Там кожний дід премудрий, як... Тибет.
Дивись - горить вікно в охайній хаті!
Ще хтось не спить. Можливо жде тебе?

2010р.

Навіть якщо мене болітиме спина,
А на годиннику залише подих стрілка,
Ти не здавайся,май надію в небеса,
Бо в моїй кухні є твоя з борщем тарілка.

Ти любиш колір мрій, які вхопили п»яти долі,
Змінивши відповідь і завчені слова.
Ти маєш вдосталь в пазусі життя, судин і волі,
Щоб не змивала меду з уст вже перестояна вода.

Люби мою спідницю у клітинку,
Лети у право під жужіння комарів,
Не забувай, шукай в мені родзинку,
Що загубилась вдень без сяйва ліхтарів.

Загублений ключ від дубових стареньких дверей,
І холодні до болю долоні.
Захотілось полону лиш літніх сп»янілих ночей,
Бо в душі той же смак, що живе в молодому лимоні.

Навіть сум і краса в золотому осінньому листі
Поєднали початок і темний кінець лабіринту буття.
Наша доля сліпа і гуляє в однім лиш червонім намисті,
Бо на п»ятах протерлось дешеве китайське взуття.

Нам не треба інструкцій та карт,
Не потрібно твердого з сокири наказу.
Любим долю, що вранці пропила весь фарт,
Не отримавши манни ні разу .

…А очі – в полоні чуттєвої млості –
так сяють, мов
окулярні сонячні скельця.
Скажіть,
на подібних сеансах закоханості
у вас буває ерекція… серця?
1991р.

White stains, perpetually moving,
Turn into grey & sometimes black,
As if from time to time reproving
To have of every hue no lack.

Today they cover the blue surface
Sporadically, spot by spot;
It's their own honourable office,
It's their us all rejoicing sport.

Clouds, go away, let sun empower
With light this ever suffering land;
Don't any heart with dark devour -
I do advice you & command!

White stains, perpetually moving,
Turn into grey & sometimes black,
As if from time to time reproving
To have in every hue no lack.

Today they cover the blue surface
Sporadically, spot by spot;
It's their own honourable office,
It's their us all rejoicing sport.

Clouds, go away, let sun empower
With light this ever suffering land;
Don't any heart with dark devour -
I do advice you & command!

Скрута у потяг засмокче з боргів
Виплисти нам не судилось знай
Той, хто до мене з тобою жив
Не має права на цукор і чай

Злість з’їдає солоні сліди
На простирадлах а-ля плацкарт
Протяг у вікнах, та менше з тим
Тамбур, вагон, запальничка, старт...

Знаю, ти не чекаєш давно
І не пишеш у ніч листів
Потяг мій запізнився знов
Вісім-шість. Сімферополь-Львів

* * *

Давай збожевoлімо рáзом
На мить, на годину, на рік.
На вічність століть розіллє́мося зразу,
Немов журавлиний крик.

Давай полетим в вишинý, де свободу
Обí́ймем нагую в дурмáні кохaнь.
Чи хтось ще пізнав без сльози насолоду?
Не взнали і ми... Чи не годі страждань?!

Там рóсами вмиють тебе тихі зoрі,
Там спóкоєм нас зачарує краса.
Там будемо в чистому ніжному морі,
Там в вічних садoчках не в’яне весна.

Давай утічeмо наскільки-но зможем,
Забудемо в парі, що є таке – жити.
А потім нас світ дожене́, де всі схожі,
Де знов будем биті ми й бyдемо бити.

Павло Гай-Нижник
25 липня 1991 р.

Плутані пасма, пророслі в сухім унітазі…
Тім’ячко, маківка – все у пащеці клоаки…
Тисни на змив, не соромся і не зупиняйся!
Тут – недовіри, нещирості злежалі знаки.

Пасма упрілі – борги безнадійно-даремні,
Згустки бажання, якого, можливо, й не буде…
Ревнощі риють рівчак і вкладають тотеми –
Ними зазвичай війну оголошують люди.

Два самовпевнених глиняних тріснутих блюдця:
Ще одна мить, і вони – пересудам закриха!
Всі на плотву чи плітки полювати беруться,
Є ж небезпека впіймати не прощене лихо…

Спить унітаз: як не тисни – а він не змиває;
Кахель бунтує в безликих обіймах ліани…
Так воно деінде в декого довго триває…
Змив булькотить… Ну, нарешті! Рятують кохання!

13.08.2011.

Задивлюся у вічі бабусі,
Що сидить зажурившись над вечір.
Все довкола в невпинному русі,
А у неї - похилені плечі.

А у неї огром незабутніх
Життєдайних і -взятних моментів -
Всюдичутних і всюдиприсутніх,
Мов стоматологічних клієнтів.

Задивлюся на руки чудові,
Що звели цього світу будову
З власно-рідної плоті та крові,
Проспівавши йому колискову.

Вже твоя голівонька сіяє
Поміж вічноживих серафимів,
Бо святіших на світі немає...
Навіть в гарних історіях з фільмів!..

* * *

Ми так далекі нині, а ще вчора
Нас нічка пе́стила і задивлялась в очі
Твої́ і мо́ї - карі і пророчі,
Що про любов шептали... І Аврора
З небес спускалася
У наші груди й руки,
В траві встелялася
І дарувала муки...

Солодкі му́ки й клекотіння плоті,
Коли уся ти в п'янім заколотті
В мені стогнала, дихала, вмоляла,
Обличчя ніжила і ласками вкривала.
Нам янголи свічки́ тримали в ви́сі,
Щоб бачили в шаленстві ми красу,
Нам зорі падали на щастя в заколиссі,
Як з романтичного мальованого сну.

А я терзав мов сукню твоє тіло,
Цілунком обіймав тремтячу наготу́,
І все, здавалось, ніби-то зомліло
В ніч загадкову - грішну і святу.
Калина наша одинока в полі
І досі ту́жить по твої́х очах.
А я?... Що я... Я дорікаю долі,
Що все розвіяла, крім спраги на устах.

Павло Гай-Нижник
31 серпня 1991 р.

Зігріті сонцем кличуть нас двори,
Ой ладо-ладо, на русальські плеса.
І йдуть водою зоряні колеса,
І моляться медунками степи.

З тобою ми перепливли б ріку,
Ти тільки попроси, татарки вижну,
Вогнів Марени білу дивовижу
Розбурхаю в купальському танку.

На босий місяць розітчу траву,
Натопчу ніччю ворожбитні роси,
Нехай світанок півнями голосить
На нові сили і снагу нову.

У молоці навариться зоря,
Ой ладо-ладо, на твоїх долонях,
Бо ж ти - Ярило, мій липневий сонях,
Купала наші разом догорять.

Невимовно, сонливо, тяжко вона йшла у бій,
Фортеця кривава недолі, дарунок голодних мрій.
Прийшла з молодим, чаклунським щастям в зелених очах,
Та в щастя був переоблік, на депозиті спав страх.

Стрепенулась, злетіла в небо, розбите бляшанками хмар,
Лише на дні виднівся розбуджений світом димар.
Схопилась, постала огнево, затерла всі рани сміхом,
І стала творити диво, знущатись хотіла над лихом.

В агонії істини миті поглянула в дзеркало правди,
Брехливої, мовчазної, байдужої людської вади.
І подихом снігу тривожним створила собі новий світ,
Де вітався із кішками кожний, де збирався щастя кульбіт.

Розмалювала душу фресками янгольских спин,
Поруч роздмухала вітер - годинний повітря плин.
Змила хурделицю страху, танцюючи вільний фокстрот,
Замиготіла свавільно, включивши автопілот.

Тепер уже переможно вона крокувала у світ,
Відбудована, безтривожна, людина нових орбіт.

Я послан сюда, как в атаку на зайцев.
Я знак им: внимание, стой.
Но есть ощущенье у зайцев-малайцев,
Что сам я немного косой.

Левей от шлагбаума, как около трапа,
Аж целый раскосый парад.
Нахально вструмляют матерые лапы,
На мыло судью - говорят...

Нелегкая заячья эта путина
Безбрежна и вместе, и врозь.
По соннику зайцы почти что невинны,
Пускай пробегают насквозь -

Пускай добегут эти зайцы, куда им
До - как им? - лесов им и рек!
А мы, дедмазайцы, прискорбно не знаем,
Где так бы и жил человек...

2010

Я крокую по лезу ножа,
Чорно-біла у мене душа,
Що горить каганцем зі свічі,
Ангел з демоном є на плечі.
Ризикуючи втратити все,
Я пливу, куди річку несе,
Серед радостей, меду і втіх
Причаївся мій ще один гріх.
Совість мучить, часи не стоять,
Нерви листям з дерев шелестять,
Як дізнатись де вірний мій шлях?
Хто готує рукам моїм цвях?
Де ховається в морі думок,
Серед вчинків терновий вінок?
Хто зі мною сьогодні поїв,
А кого я ще не напоїв?
Ангел з демоном б’ються завжди,
Кому з них віддаю я сліди?
Хто сьогодні в бою переміг
За відбитки стопи моїх ніг?
Важко вгледіти цю тонку грань,
Серед сумнівів, вчинків, вагань,
Як щодня ночі змінюють дні,
Ангел з демоном є у мені.

Недитячий мій світ вже наскрізно цинічний як Хаус
несерйозні мелодії вітру давно вже не кличуть
заблукала я геть у міській какофонії пауз
між пробілами вулиць рядочки свободи не вичитать

Неймовірна ця ніч мов нав’язлива гра у піжмурки
невибагливі правила: прагнення в сон-провалля
знову спрагло шукати щось з одержимістю нишпорки
у непотребі вічних потреб нереально реального

Невимовний той день, що закреслить ранкова заграва
неважливістю фраз удесяте скресаних навхрест
лишить попелу слід і від винного і від правого
і єдину дорогу небом до істини навпростець

2011 р

Сьогодні слухала серцебиття птахів
під фото Пола Маккартні з цигаркою між зверхніх,
промовисто впертих пальців.

В голові застряг твій рельєфний відступ,
голий, змащений кунжутним смальцем.

Я не знаю для чого існують ночі, в яких губиться
нижня білизна і збивається ритм серця...
Розріж мене навпіл, наче стиглі, пружні томати,
і у солоній воді замочуй, поки я не затерпну.
Дай мені свою долоню, я за неї буду триматись.
Навіть, коли боляче, навіть,якщо нестерпно.


Я, наче Пізанська вежа, вивертаюсь дугою
тобі на груди,
волосся цупким мереживом обплітає шию.
Звичайний будень
перфекціоністки...
Наводжу лінзою пластмасового ока
відверту різкість.
Щоб він вкотре насупив носа і приречено запитав:
-Ну в кого ж ти така вперта?
Ця дискримінація, здається, таки расова.
Я темношкіра, запечена сонцем жінка,
яка заради тебе ладна померти!

Я старий, надірваний криком наголос
на новій, ще теплій від фарби палітурці.
Я завжди буду потрібною, щоб не трапилось.
Ніби зім'ятий виворіт твоєї зношеної часом куртки.

Я сухий, хриплий від ангіни розділ,
яким починаються перші сторінки твого сценарію.
Повітря важчає від гірких подихів, наче після
чаю з смородини, нерви натягнуті,
мов струни на твоїй мовчазній скрипці.

Таке коротке ім'я, а займає ціле серце.
І ,мабуть, все це
через те, що прокинулись ми сьогодні не
зовсім в Лондоні.
Я нерозмінним центом роблю наші
зустрічі теплими й довгими.
Загортаюсь в непомітно тонку з любові
плаценту, стаю твоєю як фізично так і духовно.
Щоб в епіцентрі подій ти взяв розхристану,
відчинену навстіж душу і її вагомим сенсом наповнив.
Щоб примусив стати м'якими та мокрими ці солоні очі-мушлі.

Я люблю тебе, Києве, в дощ,
Що немовби з відра поливає
Простір вулиць, бульварів і площ,
Траси авт і маршрути трамваїв.

Краплі щільно стікають по склу,
Розмиваючи дивні красоти;
Я рукою умить розітру
Понадхмарні тропічні щедроти.

Та вони затопили ущерть
Моє місто - сумне і веселе.
Літній дощ - це народження й смерть
Милих звуків, що червень їх стеле.

Крикнула ніч і впала
До ніг моїх птахом пораненим…
Брала зорі до вух приміряла,-
Хотіла зробить з них сережки,
Та місяць від злості зробився багряним…

Сосна до мене вві сні прилетіла
І якісь інші дерева.
Хиталася лампа, як ззахмеліла,
На ланцюгу за вікном під листям…
А потім свята роса зняла
Устами ночі жар із чола.

Лечу між хмар, поряд з зірками,
Біжу по сонній місячній імлі,-
Пил із-під п’ят злітає цвіркунами,
Серце – на небі, місяць – на землі.
(2010)

У неї на кожен випадок є сукня.На кожен настрій,
емоцію вона вдягає одну, а потім наступну.

Кидає виклик у полохливий, вбогий на відчуття смаку соціум.
Огортає себе багряним шовком, груди і стегна мереживом,
чекаючи поки усі довкола замовкнуть.Заздрісні погляди перестануть стежити
за кожним рухом, кокетливою зрадою, вона виливає на себе його улюблені парфуми
й вкотре не відчуває запаху.

Він сьогодні зніматиме з неї ідеальну сукню,
невагомо легку й неприступну , де на бірці писатиме Prada.
Іноді самотність-це сидіти навпроти людей, які безперервно цілуються
і відчувати нестерпну відразу.Коли свідомість до стоту виснажена, до
огидного п’яна.

Вона полює щоночі наполегливо, вперто,
одягнувши на себе екзотично-шалену сукню від неперевершеного Galliano.
У нього сувора військова шинель, серце,пробите її очима.
Вона смачна, тендітна, в маленькій чорній сукні від Chanel,
його богема, ілюстрована щастям прима!

Така до божевілля одержима, незалежна, робить його знервованим,
хворим...Робить спантеличеним, обережним.
Спокутує всі свої гріхи ліцензійними сукнями від Dior
і ніколи йому не належить...

Так як пахне твоє зап’ястя, свіжим сандалом і кмином,

так і я, коли дістаю з шухляди чистий аркуш, щоб написати

діагноз хворим на дистонію римам, розчиняю собою повітря.

Тоді воно не здаватиметься настільки хтивим.І я ніколи, мабуть, таки не викину

зношені днями сандалі.Залишаю тобі натомість ночі-викидні, залишаю на серці

камінь.

В мені совість прогнила персиком, мігрені дряпають скроні

наскельним розписом, наче печерні люди.Я затискаю внутрішні клапани,

і розмовляю з Господом, ніби за барною стійкою виливаю текілою душу

прямісінько йому на груди.


Моє зневоджене тіло, вкрите смарагдовим ситцем, так смачно, тихо говорить...

І якщо він мені ще досі сниться, то ми повинні прокидатися поряд.

Ти стаєш невід'ємною частиною її напівфабрикатного тіла,
роздягатимешся під музику...і ,здається, це буде гранж.
Давно симульований, мертвий, застарілий.
Поглядом виїдатимеш контури спини,шепочучи на пам'ять коран.

Поцілунки його ,мов свіжа, розпечена хна, зап'ястя у нього- тонкі, вкриті карамельною слиною мольберти.

Вона -як їжа пісна і як стихія- неминуча та вперта...
Випалює тебе своєю цигаркою наскрізь, відламує хрустку скоринку від серця
і смакує нею, наче хтивий гурман.
Він мнеться, в конвульсіях б'ється, згодом засинає і тихо терпне,
майже як океан...Вона пише листи, ховаючи істини у порожню пляшку,
а потім кидає їх йому прямісінько в сонячне сплетіння...Це невимовно важко.
До галюцинацій нестерпно!

Вона-безнадійно хворий своєю залежністю центр прозаїчного Всесвіту,
а він сам...десь посеред земних прострацій
до третьої ночі малює ескізи, робить креслення...
Щоб зліпити з неї смачну, безруку статую, яка його надихатиме.

Люди живуть в людях,мов у комунальних квартирах,
тонуть в людях,наче круїзні лайнери у тихому океані,
їдять людей,як спагетті з сиром,
ідуть одне до одного крізь людей,крізь внутрішню сирість,залишаючи
рани наскрізні,колоті,вогнепальні,рвані...нехтуючи одними,
надаючи перевагу іншим.Не таким відданим,зате красивим.

Три парковки підряд і на всіх вимикають світло.
Може,це збіг?Авто параноїдально
дивляться фарами в душу.І ти ще поряд,бо просто не встиг
вирвати з серця поламаний,дешевий навушник,що
текстами спільних оргазмів у нього нахабно та хтиво вріс.

Ми жбурляли порожні келихи у шовкову білизну,
щоб вона зберігала в собі усі спогади,запахи,до яких
так довго з тобою звикали...
А час непомітно проходив повз котячими лапами.

... запітніли
на склі м'яким алкогольни подихом ініціали.
У тебе немає душі-ти сам душа,в якої є тіло...

Ніхто з коханців так не обійма,
як мертва мова, давня і німа.
Бо шепіт речень, звуків її хруст
злітають хижо із холодних уст,
в людських легенях запирають подих,
убивцями стоять на темних сходах.
І юнаку, що досконало вивче
її звучання чарівне і вбивче,
вже до життя усі шляхи закриті,
і він шепоче мантри на санскриті,
він неживий, бо він давно помер,
мов клинописний глиняний шумер.
його душа, містична і похмура,
похована в архівах міста Ура,
йому тепер ніхто не доріка,
клини виводить впевнена рука,
збудовано із глини древній мур.
Стоїть велике місто, мертвий Ур.

Виймаю з себе нутрощі, як з пирога перестиглі вишні.

Між пальцями липне совість, сукня соком кислим заляпана.

І я не знаю, чи у нас будуть ще коли-небудь такі посмішки як

на цих старих фото…Вони знову не вийшли, там на плівці ,здається, подряпини.

Я від світла в плацкартних вагонах, мов у пустелі, німо зсихаюсь.

Руки пишуть по тілу тремтінням, ніби хочуть самі на себе накластисть.

Я вирізаю тебе з картону і замість серця вшиваю пластик.Мізки липнуть

від спеки до стелі.Ти моя нерухома власність.

Знаєш,за що я ненавиджу мегаполіс?

І цей дим, що виїдає легені кашлем?
І цих покидьків на іномарках, які колесами вбивають бездомних тварин?
Жінок, що яскраво фарбують губи й ,одягнувшись, всеодно залишаються голі?

І цих інфікованих, напівмертвих ворон у порожніх парках?
І дешеві, гнилі мандарини від меценатів для сиріт в дитячих будинках?
І цю рвотну, пропалену часом , духовну сирість...
І ці зіпсовані, без терміну придатності людські маси?
І ці безнадійні, жорстокі, самотні повені алкоголю у вени поламаних вулиць...

І ці яскраві промені, що б’ють нокаутом у вічі на лікарняному ліжку...

Думки в голові нестерпні, стомлені, забуті і грішні, що викинутись з неї ладні
і порохом розсипатись за вітром...
І цю солону воду з повік, яку я рукавом вкотре витру?

За свою безпорадність.

Не плюй у душу вчителя – зажди!
Вона ж прозора й чиста, мов криниця!
З душі тієї доброї води
ще доведеться, хлопчику, напитись!
Не каламуть води у джерелі,
не сип отрути, наче підлий злодій!
Адже нема людини на землі,
яка так вірно віддана роботі,
яка настільки віддана серцям,
що світять юним сяйвом променистим,
яка несе осмисленим очам
усе найкраще, світле, щире й чисте!
Як неправúй – то вчасно зупинись.
Людина ця усе простить охоче.
Бо у житті, як звикнеш до дурниць,
й тобі посміють плюнути між очі.
І тільки той, хто в світ добро несе,
сказати зможе (хай почують люди!):
– Учителю, пробач мені усе!
…А не твоє: – Я більше так не буду!

Ти стаєш невід'ємною частиною її напівфабрикатного тіла,
роздягатимешся під музику...і ,здається, це буде гранж.
Давно симульований, мертвий, застарілий.
Поглядом виїдатимеш контури спини,шепочучи на пам'ять коран.

Поцілунки його ,мов свіжа, розпечена хна, зап'ястя у нього- тонкі, вкриті карамельною слиною мольберти.

Вона -як їжа пісна і як стихія- неминуча та вперта...
Випалює тебе своєю цигаркою наскрізь, відламує хрустку скоринку від серця
і смакує нею, наче хтивий гурман.
Він мнеться, в конвульсіях б'ється, згодом засинає і тихо терпне,
майже як океан...Вона пише листи, ховаючи істини у порожню пляшку,
а потім кидає їх йому прямісінько в сонячне сплетіння...Це невимовно важко.
До галюцинацій нестерпно!

Вона-безнадійно хворий своєю залежністю центр прозаїчного Всесвіту,
а він сам...десь посеред земних прострацій
до третьої ночі малює ескізи, робить креслення...
Щоб зліпити з неї смачну, безруку статую, яка його надихатиме.

Із підземельного ядра,
Походить вир життя і смерті.
Ридає матінка Земля,
Від мороку та горя в серці.
Вбивають діти ніжне тіло,
Своєї мами рвуть волосся.
Триматися немає сили,
Й кричати з небом в стоголосся.
Ніхто не хоче рятувати
Планету-матір від отрути,
Їй залишається вдихати
Ковток надії, снів, спокути.
Якщо навколо лиш пустеля,
І сонце перестало гріти.
Це не "2012",
Це зрадили Планету діти.

12.06.2011

Кімната топилась від цитрусових променів,
що прорізались з вікон і падали на паркетну підлогу.
Вона сиділа на ліжку,гаряча і стомлена.
І якби була наймізерніша змога,
ви могли б почути як вона плаче...

Чекала,перебираючи в голові
слова головні
про наболіле,про те,що далі немає
жодної крихти сили
терпіти.
Серце билось метеоритом.
Скроні,наче мости,зводило в єдине.
Так минула майже година… він прийшов.

Cміливий і голий як палець,
зі свіжим парфумом,який вона йому дарувала,
щоб потім тільки ним і дихати.
Темний,ніби вилитий іспанець
з усіма своїми манірними примхами.

Істеричний тет-а-тет,
діалог з ним,наче солоне танго.
В душі виконував прелюдію,ніби на нервах,струнний квартет.
Чорт забирай!Це нестерпне життя із законами бумерангу!
Поділ на касти,династії,ранги...

Коли вона читала в голос Дереша,мама вибивала з рук книжку
і називала його слова єрессю.
Купленою на базарі за безцінь та знижку.

Так і він ніколи ніде не був й нічого далі власного носа не бачив...
І,ніби в намул,засмоктувало її кожне з сотень побачень.
Мабуть,він просто надто багато значив,щоб бути ніким.
Вона нехтувала,брехала,давала йому гроші...свої або ж поцуплені з дому.
Щоб всупереч усьому
просто бути з ним.

Було багато сліз,розірваних блузок,поламаних ребер,викиднів...
Вона обрізала до м'яса нігті,тричі на день їхала з глузду.
А він,хтивий боягуз,полохливий цербер,її,мов непотріб,назовні викинув.
Треба було частіше ходити до церкви
І молитись не пошепки,а молитись криками!

Я сповідую Сицилію апельсинами й довгими вулицями,
що розплелися ,неначе волосся, милями.
Витонченими вилицями
тріснутих навпіл будинків.
Гамірними агоніями фруктового ринку,
білосніжними простирадлами на розлогих балконах, тихим світлом
гасових ламп в оселях.
Ілюзорним, невагомим ритмом,
виноградниками, що проростають на стелях.

Я, ніби бруківка, дихаю твоїми ногами посеред околиць Палермо.
На зенітну плівку, майже гола, знімаю сльози ,заливаючи їх у термос,
щоб вони зберігали тепло.
Замовляю в найближчій до серця таверні
пасту Ді мандорле, полощу Марсалою горло.
Пересипаю себе, ніби розбите скло.
Змочую у вулкані язик...такі відчуття, наче його запхнули в розетку.
Я знеструмлена
і мій божевільний крик розбудив сонну, надчутливо збуджену Етну.
В душі добре старе італійське етно.
На столі ідеальні серветки.
Витираю ними вуста від стиглих томатів.
Залиті лимонним соком тигрові креветки,
розкидані днями пазли. Їх треба в єдине зібрати.

Я сповідую Сицилію. За всі гріхи вона буде прощена.
Омита солоними хвилями, зцілена святими любові мощами.

Ти ж як фільм Кустуріци,
затиснутий у вилицях.

Сидиш один.В метро.Нахмурений
й ніхто не дивиться.
А я цигарками поснідала...
і ми з тобою ніби квити.
Не знаю,кидАти снідати,
а чи палити?

Мовчи,чави руками
гірко-солодкі,зморені грейпфрути...
На серці тісно,тисне камінь.
на пульсі відстань,щоб забути.

Ви коли-небудь
На повні груди вдихали небо?

Чи куштували під хмільні розмови
щастя?
Щоб упіймати моє серце,
яке натерлось поміж ребер
до крові...
Пожертвуй всім і будь готовий.
закидувати снасті.

...капітулюю,
як намакіяжена стара руда богема,
не їм і не сплю я.(?!)
барахлять всі радари та внутрішньовенні схеми...
я носила на пальцях перстені
бутафорні,звичайні.
щоб свої прагматичні мігрені
втопити у ванній (негайно ж!)
я вдягалась частіше у чорне,
щоб здаватись насправді худою...
та мало хто знає,що "рятівне" чорне
повнить і зливає з юрбою.
єдине у чому мені пощастило-

голос.
коли б і про що я не говорила,
усі прислухались до мене навколо...

а потім,цей згубний і хтивий потяг,
що приводить до ліжка.
зранку прокинулась,а на серці протяг...
хильнути б міцного,не багато.
трішки.
...капітулюю.
чуєш?ти спиш,та не сплю я.
і холодно так,аж судомить душу.
ти в неї плюєш,
а любов моя сушить.

Вдягнутись нашвидкоруч,
вибігти з дому,дістати з кишені таку
дефіцитну пачку цигарок і через мить жбурнути її геть,
зрозумівши що,мабуть,не варто або просто немає запальнички.
Недоліки рішучості,хибні ілюзії звички...

Іти по магістралі в розхристаній сорочці,
ковтаючи пилюку з-під ніг.
Робити це різко,нахабно й прямісінько в очі,
щоб й слова у відповідь ніхто сказати не зміг!

Рвати на собі волосся,тремтіти від холоду,
рахувати дріб'язок в кишенях...
Не відчувати нічого зайвого,навіть голоду,
потрапляти з одного пострілу по твоїх мішенях.

Загортатись,наче зародок,у травневу плаценту.
Плекати в душі найінтимніший паросток,люмінесцентний...
Ним гоїти наскрізні поранення,
терпимо і поволі...
Роздвоїти себе,захистити каменем
йодованої,кухонної солі.

...іноді б'ється,рветься на шматки,пітніє інсультами,коли швидко бігаєш
і коли вушна раковина,мов приймач,ловить солоні,черстві хвилі
зі станції,де тільки одна покинута колія...
"Такою ти мені непотрібна".
Якою...слухняною,тихою,здібною?
Бачиш вивіску і не заходиш до кав'ярні.
Плутаєшся довгими колами,вибираєш числа для розмов
і чомусь завжди парні...
Одягаєш на себе красиве,смачно готуєш,пахнеш
вишнями...а все що?Все марно.

У тебе ж є жінки,до яких ти липнеш...не від того,що солодко-а від бруду.
Вони намотують твої нерви на палець і різко смикають,
виїдають тебе з середини,словами грішать,
забивають свідомість криками.
Ти цілуєш їх просто в губи,а зі мною цілується твоя душа.

Ніколи не читала наніч,натомість-пила жменями снодійне.
Думала,пройде.Це ж всього лиш совість.А вона у мене надійна.
Розтягала на собі одяг,щоб він не лип до тіла.Така неохайна близькість
викликала нудоту,коли я їла...
Силяла ниткою вушко голки,ніби пестила власну шию шибеницею.
Рвала на грудях улюблену сорочку,сподіваючись,що ти замовкнеш...і
Я її потім зшию.Цілилась в яблучко,але знову схибила...
Прогнози останні два роки були неточні.
У мене заростали поволі мочки,а ти продовжував душу слинити і терпіти
оргазми мовчки.Ми кохались як риба з рибою.Довго...Пліч-о-пліч.

Треба бути більш,ніж менш терплячою.Приносити в зубах,мов хижачка
до зграї,впольовані істини.
Та,яке тепер вони матимуть значення?Якщо ти їх нізащо не їстимеш.
Ці мігрені такі надокучливі.Ніби п'явки,викликають залежність і звичку.
Ми з тобою одне від одного тільки мучились...Бо я вірна,а ти язичник.

У мене в шухляді лежить дві Біблії:
одна-природня,а інша-штучна.
Іноді здається,що я таки схиблена...
Підкручую тишу на максимальну гучність.
Гадаю,що жінки,в яких виразні вилиці,
всмоктують в себе одну третю власної совісті.
В них надто короткі звивини й
черстві серця,майстерно приховані
під воском ідеально гладкої шкіри.
Ти в це віриш?
Часто хтось кричить на іншому кінці слухавки:
-Вона брудна,списана чорнилом!
Тоді болить у грудях і важко рухатись.
Пий до дна.Щоб змилось.

Коли іду вздовж,а не в поперек,
розфарбована,ніби картина.
Хтось ковтає слину і
думками облизує поперек,
на ньому дві римські літери...
Одна з них немає значення.
Здирай шматками обвітрену шкіру-я терпітиму...
За комунальні послуги душі,як завжди,сплачено.
Проте,в ній досі немає світла,
батареї ніколи не гріють...
З крану у ванній виходить повітря,
а у шафі на вішалках повісились мрії...
з яких я давно виросла.
Вкриваюсь поволі панцирем і тихо сивію.

Мої маршрути сьогодні без пункту призначення.
З дому в готель,з прірви в безодню.
Й зовсім немає вагомого значення-
це сльози чи перекись водню.

Дощить по шибах минулим так матово,
поховались під ноги смуги з доріг...
Хочеш,я ніколи тебе з собою не братиму
туди,де ти бути нізащо б не зміг!?

Висмоктуєш з мене кисень,
Прагнеш жити,мов риба, спокійно.
Нарощуєш нігті,волосся,а душа...
Всеодно залишається лиса.
Запиваєш ЇЇ ртуттю навпіл з снодійним.

Я зірвала з грудей поштову скриньку,
щоб жоден лист ти більше
до серця не вкинув.

Ніцше як завжди,на сенс перебільшив-
долають не просто гору,долають її вершину.

21 грам втрачає тіло після смерті.
на 21 грам ти стаєш легшою...
Не пам'ятаєш нічого,ні хто ти...імені і де мешкала...
хочеш відвертості?Все начисто стерто.
Але,мабуть,всі мої спогади важать більше,
ніж тонна.
Я,наче Си́кстинська Мадо́нна,
втрачаю розкутість...
і здобуваю цноту.
Щоб зменшити власну сутність,
пальцями в горлі викликаю рвоту.

Навіть,якщо помирати без серця,
помирати безсердечною.
Навряд можна стати легшою...
Якщо тобі смачно,тоді весь сенс
у тому,щоб до шоколаду просто
додати гострого перцю.

Зважити власну душу
там,де сплелись ключиці.
Мабуть,ти все таки мусиш...
її ціна в крамниці
надто висока.

21 грам втрачає тіло після смерті.
на 21 грам ти стаєш легшою...

-Зважте мені трохи душі...так "на око".
І не поспішайте з рештою.

Твоя душа-константа,світла і тепла.
Вимочена у молоці...Розстелена паприкою
на мокрій спині...Витончено і легко.
Паперовий ліхтарик в руці.
Танго під тонкі мелодії дикого техно.
Життя як гольф,ми в ньому гравці.
У кожного м'ячик,проте одна лунка.
Результат як завжди в кінці.
Мозаїка...Невже це теж малюнок?
Чому у риб замість рук плавці
і серце працює без струму?

Для того,щоб написати тобі віршами картину,
як молодий Ван Гог,
не треба істерик,сліз,неврозів...
Я прокидаюсь щодня від наркозу,одного наркозу на двох.
Повітря пропахло сумом і кмином,
а фікус на кухні поволі засох.

Я насичена,здобна колумбійська жінка...
Чорна і смугла,ніби зернятко кави.
У мене є друг,вона тримає в футлярі від окуляр пір'їнку...
Для чого?Для щастя!Якщо цікавить.