коли дзєвчіна мене п’є –
водночас робить олів’є:
дрібнить картопельку, буряк,
мов пробує мене на смак;
а круто звареним яйцем
нагадує мені про це;
а як горох розсипле там
оргазм шугає в мізки нам;
сховає це все в майонез –
як хочеться мені протез;
і хоч шедевр вже на столі
не чуєм ніг ми на землі
і поки твір її скисає
вона мене весь час кохає

29.3.09 р.

Загубить чашку кави бо-знА-де у власній квартирі,
Бо тинятись розгублено, думати щось, а між тим
Загубити коханого,як відлітали у вирій,
І - за іншою зграєю плутаним шляхом новим;
І не буде повернення, може воно й не потрібне?
Недопитою кавою вичахне серце мінливе
І себе заспокоїти - все несуттєве і дрібне...
Та і кава - фіг з нею - міцна і на вечір шкідлива.

Очі, мов рани відкриті –
іде кровотеча…
міняєш частоти,
пливеш по течії –
ще не вечір,
у шкурі овечій
змінюєш погляди
на звичні речі,
в зелене пальто
переховуєш плечі:
цей видих, мов сальто,
цей погляд, мов зречення,
солодким альтом
карбуєш речення,
кінцевим пунктом
будуть пробачення.

Дзеркало не бачить правди.
Правду знаєм тільки ми.
Совість зранку добиває
Крик душі кричить – прости!
Ми не завжди помічаєм
Що самі ми є брехня,
Що померла без спасіння
В наших душах доброта.
Казка – де ми всі герої,
Де назавжди ми праві,
Без помилок і тривоги
Ми найкращі з понад всіх.
І кулак нас часто мучить
Щоб ударити себе,
Голова нас заставляє
Криком розказати те –
Те що довго вже боліло,
Що вбиває докорінно,
Не дає в ночі збагнуть,
І спокійним сном поснуть.
Ми пропали десь в брехні,
Снів не бачим довго ми,
А душа вся наша чорна
Заховалась у пітьмі.
Сором довго вже полює
В наших помислах брехні
У кайданах десь крокує
Крихта чесності в пітьмі
Знову ранок, все нормально,
Знову сміх і знов брехня
Ми лишаємось в тумані
Звичне це для нас життя.
Але все ж ми зрозумієм
Що забракло нам чогось
Що немає вже поваги
Ми з собою не б їмось.
Ми ніщо ми просто ляльки
Ми живемо у казках,
Жаль що тягнем за собою
Безневинний персонаж.
Навіть не один а сотні,
Сотні що ще вірять нам,
Але нам не зупинитить
Й ми продовжуєм обман.
Та лялькар колись вмирає,
Вот і ми на самоті,
Ми потрохи повернаєм
В наш театр справжній світ
Нема сміху і вистави
Лиш проблеми на біді
Ох як жаль що ми не знали
Що в життя дві сторони.

Забувається образ. І світло стає сіруватим.
Безкольорність очей як розплата за слабкість думок.
Я ще житиму. Гратиму! Буду німим акробатом.
І повішу на смуток свій сірий кремезний замок.

Стану гномом і ельфом, альвином. Життя — це міраклі.
Розкришуюсь на частини і буду блукальцем морів.
За мотивами казки моєї поставлять спектаклі.
В них минатиме хвиль безгоміння від спалених днів.

Буду річкою часу. А може, німим едельвейсом.
Засвічусь і притихну. Спадатиме пурпуром сніг.
Скільки прожито днів, скільки часу відбуто у рейсах!
«Що ж, пора відпочити й собі хоч на хвильку...» Приліг…

із глека білої глини лив ти воду до чашки,
і проливалась розмова повінню через край.
через три довгих роки – очі – зелені фісташки.
вії пухнасті злітали , висли ж, мов гирі, тяжко -
от ти який колючий - відчаю- самурай.

блюдце залито вщент, істин персидський килим.
дивний ручай зміїться під босоногий світ…
годі, вже водопаду із кислуватим стилем!
глянь - ліхтарями в серці краплі жалю застигли,
коли приніс науку, - дай скуштувати плід.

чашка – це ти моя пташко, повінь – твоя уява,
скільки не лий уроків, місце їм – з криги дім.
треба звільнити душу під зеленаві трави,
де діаманти немиті довгі роки без оправи,
вислизнуть на волосся плавним життям своїм.

викинь турботу-поспіх, наче торбину драну,
йди собі стежкою мрії й зорі складай до грудей,
вільно вдихнувши повітря з неба свого екрану,
станеш, як дикий лотос, і зарубцюється рана ,
вирине мирний голуб духом нових ідей.


Вербна неділя. 2010року.

Викресати зубилом,
шилом із льоду,
ніжності
білий
на серці
профіль,
а може анфас?
і стекти у воду
сльозами
змиваючи
слів неспокій.

Закритись на ключ,
чи ланцюг,
чи засув,
відкрити
на зиму закручені банки з небом,
не варто губити в собі
відразу
до тих хто ніколи не вірив в тебе.

Шукатиму далі у вікнах смуток,
дбайливо притрушене
снігом горе,
Гризуть,
вигризають клаптями
душу
очі
приручених моніторів.

Не залишай, не забувай
Самотніх душ пекельний рай.
Не забувай слова прості,
Такі важливі і пусті.

Не забувай печаль життя –
З неї немає вороття.
Не забувай свою любов,
Що не вернеться в серце знов.

Не забувай свої думки –
Їх сенс важливий в забутті.
Не забувай свій перший гріх,
Що так тобі в житті поміг.

Не забувай, не залишай,
Самотніх душ пекельний рай.
Адже лиш у твоїх руках
Твоє життя на небесах.

Размытость губ, толкнувших тишину
за грани тонкого, как жизнь, обета.
Она вспугнула, словно птиц, весну.
Желта, как пресса, сукровица лета.

Заметно поседело в окнах глаз,
старуха-ночь распетушилась сразу.
Прощаясь, тишина всегда светла,
как перед Богом юродивый разум.

Мое "вставай" – кому еще не лень,
всем, кто клюет, кому летать привольно,
кто гнезда вьет, а чью-то прячет тень
под блеск мундира, в трепет колокольни.

За всех – не скажеш, за себя – терплю,
слова по буквам превращая в птиц, и
размытость губ, как небо тереблю,
я с той страны где все же легче... спиться...

17 Марта 2010

А птицы высоко, но им самим
неведом смысл высоты тревожной,
когда, одним предчувствием томим,
стремишься вверх порой на голос ложный.
Жаль, не научишься вовек летать.
Жаль, не изведаешь крылатой ноши.
А птицам — что летать, а что клевать
остатки с рук людей по малой крошке.
Ведь им закономерно невдомек,
что высота зовет нас и пугает.
Что даже самый маленький прыжок
назад на землю больно повергает.
А птица не стремится, но летит,
парит над страхом нашим и стремленьем.
Садится, чтобы птичий аппетит
здесь утолить и, не свыкаясь с ленью,
большие ль, маленькие крылья трудит там,
когда мы провожаем, обреченно
глаза отдав открытым небесам
и стоя на мечтаньях погребенных.
2003

Мне море близко созерцаньем,
не ощущением воды.
Глухое камешков бряцанье
о натиск волновой гряды.
И птица в бешеном порыве,
сквозь бурю рвущаяся в смерть.
И ветер с пеною на гриве,
заведший эту круговерть.
Лазурь затишье обещает,
хотя волна еще летит.
Скелетом страшно запищала
лодчонка. Кто же там стоит
на пирсе, не боясь в пучину
быть смытым жадною волной?
И что за тайная причина
так в буре рисковать собой?
Но вдруг я узнаю сквозь брызги,
свой зонтик ветру подарив,
что это я, другая — изгнанная,
с которой у меня разрыв.

2001

Мама ріже яблука на сушку
і кладе кружальця на рядно.
Осінь пахне думою насущною.
Чорнобривчики мовчать рядком
і рудими віями завмерли.
Мама — тиха, наче, і сумна.
Руки — легкі і швидкі метелики,
а сама, як пташечка вона,
що не хоче відлітати з двору.
Їй і весни й зими — друзі тут.
Тут — десятиліттями "учора",
і "учора" в завтрашнє ростуть.
Мама яблука на сушку кришить.
На кружальця сонечко пече.
Як до вечора — усе ж пече тихіше,
ніжно лащачись об мамине плече.
Буде взимку з маминої сушки
п'яний літнім сонечком узвар.
Тим узваром причащу я душу —
перейму на осінь мамин дар.

2006

Я так люблю сумні дощі й тумани,
і сірий шелест крапель крізь години.
То ділять свою долю навпіл з нами
небесні мандрівні хмарини.
Вони висотують наш сум і наші болі.
Так сум і біль зникають до негоди.
Тому дощі зовсім не прагнуть волі,
а наші почуття — в руках природи.
Я цей зв'язок обожнюю. І радо
вклоняюсь небесам за струм любові.
Обітований простір! Ельдорадо!
Життя в краплині — у надійнім схові!
Чекаю тиху пісню сумовиту,
вмиваю серце в її легкім плесі.
Оновлена, охрещена — омита
і введена у царства піднебесні,
де подарунки скрізь! Лиш не лінуйся
дивитись, слухати і відчувати...
Шануй природу, сам у ній шануйся.
Нас обіймає всіх Небесна Мати.
1997

Дорога в зону — світу край, межа.
Шлагбаумом причинена тривога.
В радіаційного запечена коржа.
Де вмерла ілюзорна перемога
над атомом, над силою жахів.
Тепер ми — наче викидень природи.
Дорога в зону — у німий архів,
німого, покріпаченого роду.

2002

В стихах, как в беспробудном пьянстве
все большей дозы ждешь. Больной
рукой на лиц пустые пяльца
кладешь канву. И нитка льнет
к подстрочникам таинств вчерашних,
не поместившихся во дне...
Возделывает мука пашню,
хоронит опостылый снег.
С усталостью не познакомясь,
спешит закончить путь строка
в мир искони и до- искомый,
хоть пахнет чадным сном рукав.
А утром новое похмелье,
как горлохват — хоть не дыши!
И сколько не писать осмелишься —
вот столько уморишь души.

2002

Не можу звикнути ніяк
до цих обвітрених поселень,
де мій загублений земляк
плекає ради Бога зелень,
де хмари, дивлячись униз,
ллють жаль на день обітований,
куди майбутній час приніс
надію, що і він настане,
де необізнане маля
шукає стежечку у житі
і колосочок нахиля,
і вчиться з долею дружити,
де пам'ять стишує ходу
над сном поліщуків. Де буде
написане нам на роду,
якщо рід себе не забуде.


2000

Твоє небо так ви́соко
хмарами писане
з пальців Господа
виссане
карбоване цятками
зірками-блудницями
це майже як пестощі
це схоже на радощі
у грудях затиснуті

твоє небо – так ви́соко

а я лише листя
жовтавий лист я
і мов ненавмисно
твоє небо – ви́соко
2010

Вікно до світу сумних пісень
До роздягнутих дерев,
До листків золотих.
Ех…От би розчинитись як дим,
І вдихати на повні легені,
Це відчуття, цей настрій, мелодію оцю.
Відчиню вікно, візьму осінь за руку,
До серця свого приведу.
Хай поселиться в ньому,
Рясним листопадом, хай приносить,
Блискавки й дощі.
Хай у моїй душі,
Зі спогадів збудує колони,
Зодягне небо у сіре від краю до краю.
Хай я згораю, хай мене спопелить,
Це почуття.
Мені не треба весни,
Залиште мені навічно осінь.
І хто її від мене відгородив вікном?
Якийсь зловтішний жартівник.
Він мабуть ніколи не знав,
Як це- кохати,
Він ніколи мабуть не вмів відчувати,
Йому просто не знати,
Як це, коли туга на клаптинки серце дере.
Але я відчиню це вікно, а як ні - розіб’ю,
Розриваючи скло, як папір,
І нехай скалічу руку собі,
Мені б відчути на вустах сліди,
Що осінь залишає в пустоті…

Молчи и созерцай. И соответствуй мигу.
Напитывайся тишью и созидай ее.
Прекрасно — лечь немой страницей в книгу,
которую прочтет чужое бытие.
Растягивай слова на отзвуки созвездий
и эха жди из бездны тишины.
Будь в этой жизни будто бы проездом
в страну иную из иной страны.

Віршами, сповіддю, прозою,
Дощиком, снігом і грозами,
Серцем, душею і розумом,
Знов проливається сум.

Рвучкими фразами, холодом,
Спрагою, втомою, голодом,
Тихим сумлінням нездоланий,
Знов озивається сум.

Ніжністю, вірністю, вдачею,
Радістю, щиро дитячою,
Вірою в себе, несхитною,
Так розганяється сум.

На камені, торованім углиб,
Бог притулив тендітну квітку незбагненну.
І жуючи терпіння черствий хліб,
Всесильний сторожив її щоденно.
«Я вклав на неї вже чимало ер!
Таки тепер, панове, далі рушу,
Але, щоб Божий задум не помер,
На квітці надламаю болем душу.
І уперед на міріади літ
Світ втримає незрима рівновага.
Оце і є мій Новий Заповіт,
А не в конторі писана бумага.
Тож я — у даль, а квіточка — отут,
На камені. Дві речі протилежні.
Це — рівноваги життєносна суть,
Це — мій Закон (не ваше дишло!) — стержень.
Що каменю? Він глибоко в землі.
А квітку необачно можна вбити.
Тепер чатуйте, людоньки малі,
Натомість мене, якщо воля жити.
Велику глибину вінчає цвіт.
О, цвіте, бійся втратити твердиню.
Бо нащо ж людям дано Заповіт?
І нащо камінь? Нащо цвіт людині?
Багато тверді начебто ускрізь.
А скільки ж треба квіточці маленькій?
Та скільки втрачено твердині й скільки сліз
Заплачено за людські витребеньки!
Отож, чатуй! — гукає Бог здаля. —
Як хоч — почуй. По-божому подумай.
А я вже стільки довго не гуляв,
Бо через людство був у вічнім сумі.
Тепер на людство вічність переклав.
Нехай саме себе урівноважить.
А я подивлюсь з висоти вистав.
Не тільки хліба прагну, а ще й вражень».

2008

Присутствую на краешке крыла
И провисаю в сторону паденья.
А подо мною — море и скала.
А надо мною — небо воскресенья.

Но стоит птице яростней взмахнуть,
Моё прервав паренье, вверх взлетая,
Определиться мой нептичий путь
И в строчку превратится птичья стая.

Падение струною зазвучит,
Металлом затвердеет осознанье.
Так близко море подо мной блестит,
Но так черна скала необитанья…

2008

Cамотність має смак гіркого клена.
Самотність має дух дощу вночі.
Лише вона ночує-днює в мене
Й нечутно на весь світ в мені кричить.

Крик самоти рве слизову гортані,
Але нікому чути я не дам,
Як викрадає силоньки останні
Самотність... Бо немає діла вам

До того. Бо зарадити не здатен
Цей велелюдний світ, що я одна.
Самотність – моя церква й моя хата.
І, мабуть, прірва, бо не має дна.

До церкви самоти заходять люди,
У хаті самоти живуть коти.
Самотність мені подругою буде,
Бо другом бути не спромігся Ти.

Самотність обвінчається зі мною –
Ця двостатева і дволика суть.
Самотність буде вічною зимою –
Усміхнено-ожеледіла лють.

Ти теж самотньо й безпорадно в світі
Блукаєш, половиночко моя...
У самоти міцні і темні сіті...
Але іще гукну: вертай, це я!

Гіркого клена смак – самотність, любий...
Самотній голос мій, самотній твій.
Мовчать холодні занімілі губи...
Почуй. Прийди. Надією зігрій.

2009 р

Розмова дерев

Я кажу

Мій сховок – наче листяний кляштор
Іржавим крісом крапку ставить доля
Сховає Чорний ліс буття мого роки
І люди місяця загублять шлях і слід
Тих хто ішов у синяву боліт
Ми – міт. Таємний міт
А я лише відлюдник
Що темрявою дихає услід
Рокам поневірянь, зневіри і клятьби
Ти, старче лісовий скажи – якої сили
Справіку тур лишав тут заповіт
Прирученим нащадкам гордих воїв.

Старий бук мовить

Мовчальнику! Ти слухаєш дарма
Розмову вічну пралісів дрімучих
Ти волю відшукав але себе згубив
Забудь натхнення, спів дівочий
Забудь себе і людські голоси
Замкни уста, стули незрячі очі
Подихай вічністю моїх духмяних крон.

Смерека мовить

Тут не мовчить ніхто у пущі лісовій
Ти голоси почув – зречись і будь
Ніхто не помира – ні сонце ні трава
Дивись як кріс залізний твій посріблила роса
Одвічні ми – і ти, твій кріс, твої набої
Нащадки прокленуть – дарма – у вічності двобої
Є ти, твій оберіг, твоя тюрма -
Це тіло, що несеш постійно із собою
Тому стань деревом, віками шелести
Воскресни з небуття коли роки
Відлічувати втомиться сова
Ти лісом став….

Береза мовить

Коли підеш у землю цю
Ти виростеш травою
Я за тобою плачу по весні
Ці рани на корі, ці сльози соку
За воями лісів що йшли у небуття
Нічого не проси – ні долі ні життя
Все лиш туман ранковий
За тобою
Заплаче ліс
Коли ти лишишся отут
Назавжди….

Чорний ліс мовить

Той жив – хто жив
Хто холодом долонь зігрів оцю кору
Оце залізо скрижаніле
Що висло на плечах
Людей нічної мли….

Я мовлю

Я чую голоси старих дерев -
Моїх одвічних побратимів
Я в ліс пішов – не вернуся назад
Я лісом став….
З вовками розділив я їхню долю
Коли мисливці прийдуть на двобій
Не в небо я злечу – моя душа не птах
Під буком цим я виросту травою…
1989

І горе — благо. Ти прости народе,
що я Чорнобиль благосним зову.
Але чомусь, як вдуматись, виходить,
що, клятий, він утримав на плаву
тонулу душу... Ти прости зухвалість.
Приреченість чорнобильська — свята.
І ранений у саме серце праліс
відкрив до сходження занедбані врата.
Відкрилися! Та, сяйвом засліплені,
всі кинулись урозтіч. Страшно так
у Божім вистражданім одкровенні
не бачити спасіння вищий знак.

2000 (нічого не змінилося)

Кого люблю, не устаю лелеять?
И кем повержена в разлуке вековой?
Чей взгляд в дожде без устали сереет?
Кого пугаю словом и судьбой?
И почему доселе трепетанье
от памяти лукавых адресов?
Кто, благородный, годен на изгнанье
в моей душе — своих бесов?


1989

Коли душа своє переростає
житло і доростає до страждань,
Господь, сльозу тамуючи, листає
Книгу Життя і визначену дань
він посилає янголів зібрати —
моїх років он черга надійшла.
Я бачу — прочинились в сяйві грати,
он вибілилось крилами посла
півнеба. А страхи, змалівши, зникли.
І стала раптом більшою себе.
Замкнулося минуле першим циклом.
Не гнучи, не ламаючи стебел,
моя ступня переступає сотні
моїх страждань, далеких від страждань.
І розуміння слів "...в крові і в поті"
рівняється возз'єднанню світань
мого життя в одне стрімке світання.
Іду, вже білі крила несучи.
І жодне долі каверзне питання
страхом не спинить. Бо Господь учив
страхи минати, сумнівам не годить,
адже на білім видно кожен штрих.
Яким же розмах крил моїх виходить,
якщо боюсь позаду шуму їх?
Коли душа переростає тіло,
щоб далі йти законами добра,
я відриваю при потребі сміло
із власних крил зо два пера.
Вони, одухотворені, небесні,
запишуть легко за рядком рядок.
І відробивши, відскрипівши чесно,
впадуть у чийсь незбуджений садок.

Скрипач нес узенький футляр
и аскетический свой профиль.
Пройдя сквозь солнечный пожар,
скрипач зашел в кафе на кофе.
С терпеньем музыка слилась
и под замком ждала свободы.
Ее стотысячная часть
смущала изнутри природу.
Скрипач унес и боль, и стон,
и трепетанье, и созвучье.
Куда, кому нес тайну он
от нас — беспечных и везучих?
Кофе допит, продолжен путь.
А ночь раскрыла синий зонтик.
Уйти за скрипачом куда-нибудь,
свободно, просто для экзотики.
Усталость тенью волоча,
знать, что всегда и непременно
ты повстречаешь скрипача,
живущего светло и откровенно.

2000

Господи! Помилуй і спаси!
Господи! Провітри мою душу.
Якщо ти в мені іще єси
А чи споглядаєш? А чи скрушно
З висоти зітхаєш під плачі?..
На мене, комаху, сиплеш зорі.
Не забув мене. Забув а чи?
Хто ж то щойно: «Горе моє, горе…»
Господи, драбиночку тримай.
Я пишу драбиночці щаблини.
Хай поезія про мене мріє. Рай?
Теж хай мріє про вірші Ірини.
Господи, помилуй і спаси!
Дякую за дар, удар – тримаю.
Молитов майбутніх голоси
Цілі хори. .. Але я встигаю.

27.02.2010

Цілуй мене під парасолькою —
хай злива колом обведе,
а блискавиця в серці зойкує.
бо ми раюєм аби-де.
Цілуй мене між сліз плаксивиці-
негоди й заздрощів людських.
Калюжа бризкітками гривиться
навколо наших змоклих ніг.
А ти цілуй і знов зохочуйся.
Не руш мовчання. І тримай
за руку й ручку позолочену,
поки пливе дощем трамвай.
Зійдуть цілунки з вуст обвітрених,
переколишеться капіж.
А якось треба вічність витримать
цілунків і бажання між.
Цілуй мене під парасолькою.
Наш світ маленький тет-а-тет,
де пристрасті взаємне соло
співає протиріч дует.

Чому нема для мами колискової,
щоб ніжним голоском покликать сон?
Нас доля так відчуженням заковує,
що ми їй замовкаєм в унісон.
Хіба для мами мало слів бентежних?
Вона ж у Бога — теж мале дитя.
І Бог за нею, наче батько, стежить,
щоб не порушене було світобуття.
Для мами — колискова калинова,
і шум верби, і плюскіт джерела.
Хай кожне слово буде вдячним словом.
Щоб мама, як в колисочці, пливла
у пісні — в теплих крилах колисання.
Хай мама спить, бо ранок у труди
розбудить — розворушить сповивання...
Та Бог постереже добра плоди.

2000

Туман і спокій. Тиша і туман.
Ласкаві зорі сплять і не співають.
Заснув, не скинувши обгараний жупан,
дуб-старигань. День довго запиває
утому осені забіленим дощем —
таким дрібним, що наче біле пійло.
Десь в білім мареві криниченька кряче
старою корбою. Верба холодним віялом
торкає струни тину край села.
Та музики не чути і не буде.
Іде крізь мряку сіра і мала
людиночка, несучи серце в грудях.
Іде, як день останній о порі
осінній — йде, як вічна даль заземна.
Кудись осліпло мружать ліхтарі.
Та байдуже! Туман. А потім — темно.
2001

Думки – анклав,
розлив і вар,
де іній впав
і дзвону згар.
Тут по зубах
мистецтво "прі"–
очей пожар,
палай і зрій.
Ось гострий меч
в руці брудній –
їдь словотеч
з`їдає дні,
ледь спалахне
та опече –
звиває, гне
її, мов чернь.
Латетний нерв,
крикливий смак –
мов тіло тне
для зойку рак.
На усміх звів
волання злі.
Биття – мов дзвін
затихло і
зліталась тля,
мов дітвора.
Мов іній, зляг
і серце крав.
Тремти, холонь,
у склепі мов –
се срібло скронь,
просякла кров.
Нахабний рев,
дурний, той звик.
І вуха вже –
матні смітник.
Тирадний смерч,
бурчання дріб.
Де гне мене
мистецтво "прі"?
Моя земля,
моя се п`ядь,
папір і тля.
Гачкую рать –
пернате Ра.
Блюз-колорит,
а з-під ребра –
пташиний вид.

24 Лютого 2010

Против молодости — старость закряхтит.
Против ночи — небо луч проткнет.
Мне мурлыканьем своим сулит
изумрудноглазый мудрый кот:
против ожидания — побег,
против расставания — слеза,
против человека — человек.
Против Бога — ничего нельзя!

2000

Не відчуваю ні скорботи, ні печалі,
а тільки знаю, що моя душа
не чує смерті, бо не має волі
від завжди не останнього вірша.

1995

слів не маю проти зим
рим
в «потім» лине потяг з ним
дим

у віконні кадри - пліз! -
ліс
переплутав карти - віст! -
вліз

в простирадла у вогкі
сніг
як рукопис із віків
ліг

не читається ота
«ять»
коли села і міста
сплять

не читається - не спиться
ні
коли в білому столиця
сні

спить Житомир і за ним
Львів
та не маю проти зим
слів

не лишає колія
слід
повертаюсь знову я
в світ

і думки мої ще мріють лі -
тать
темна ніч на цій землі -
тать

вкрала зорі - їх втопила - бух! -
в Буг
а за Бугом – Божа сила - рух -
й дух!

міні міни 5

богуєш ти на цій землі
і в неї йдеш -
хіба втопити треба лій
в річках пожеж?

і в тишу пострілом хіба
твоя печаль?
черствіє совість і хліба
гірчать...
(28)

Забракне води, щоби вимити душу під душем,
Не стане шампуні, не вистачить мил і мастил.
Ламається світло, притиснене світом грядущим,
Ламається самість, останній руйнуючи тил.

То ми чи не ми: особи безтінні, безликі
Шукаємо світло у світі суцільних боліт.
Ламаються долі без жодного схлипу чи крику.
Ми ж лагодим мізки, щоб інший придумати міт...

Що знає про поезію поет?
Вона із вирію до нього повертає,
і крізь тінистий саду креп-жоржет
проміння в серці струни прокладає?
Чи йде верхівками дерев тривожний звук
і резонує у перо дзьобате —
воно викльовує, не слухаючись рук,
чорне крізь біле? Запросто не взяти!
Поетові не дасться таїна,
якщо не дав за неї віри частку.
Що знаєш про поезію... Вона,
як пульс, захована на ніжному зап'ястку.
І кров'ю гонить обрані слова.
Їм вимиває бруд торкань буденних.
Хоча поезія захоплює, бува, —
так і зникає, як прийшла, шалено.
І знаєм про поезію лише,
що прийде, якщо любиш і чекаєш.
Здається, втримав назавжди віршем.
Ач ні! Пір'їну від крила тримаєш!

Привет, мой печальный король!И без трона!
Привет, колыбель моих снов и стихов.
В ломбард навсегда заложил ты корону,
Сменив власть короны на тяжесть оков.

И вот ты сидишь, угнетенный и мрачный,
Как Демон у Врубеля — слезы в огне.
Твой мир и владения тоже утрачены.
В груди — только рана и боль.Сердца нет.

Границы — вдоль пропасти.Флаги сгорели.
Хоругвь прославления ветер унес.
А все, что еще узнается на теле —
Рисунок моих неоправданных грез.

Прощай, мой король.Не твоя королева.
Прощай, моя радость в былом.А теперь
Крыло — то, что справа, крыло — то, что слева
Сломались под тяжестью груза потерь.

Утешься: живет еще в призрачном мире
Мечта о твоей королеве, король!
Еще потерпи. Крылья белые — шире!
Утраты возвысят и высвятит боль.

2008

Чорна рілля — як одкровення,
жіноча хіть землі під небом.
Весна — у золоті стремена —
й давай свого коня у ребра
будить, бо вже рілля співуча
єдине просить — освятитись хлібом!
Цю жінку лише хліб святий приручить,
щоб народитися новому слідом

2000

1(з іронією)
Я тебе покину в авантюрнім стилі,
поцілую ще раз у вуста безсилі,
доторкнуся ще раз поглядом до думки,
на плече накину шарф, дорожню сумку
і скажу у дверях, напівобернувшись:
— Електричка скоро,а точніше — у шість...
Стрепенешся — каву розіллєш на "Ньюс-уїк",
навздогін пожбуриш гарний черевик.
Утекти устигну — слова не злетять
в піднебіннім склепі здушені затято...
Вчасно ліфт холодний замикне обійми —
хочеш — доганяй — з відчаю убий!
...Я плечем твоїм вчора гріла скроню,
Бог мені за це подарує доню.
Річ ясна — колись повернутись треба,
врости, як годиться, в Адамове ребро.
І щоночі прокидатись від того, що коле
в сонні груди підборіддя не голене відколи...

2 (зі слізьми)
Кричала, у груди од відчаю била.
Що чорне ще вчора — сьогодні вже біле.
Хапала за руки, за лікті байдужі.
Та рвалися навпіл розлукою душі.
Не чув ні благань, ні молитви одчаю:
"Я кожну помилку тобі вибачаю,
але не іди, я без тебе — не я!
Вже ось під ногами гординя моя".
Та він затулявся від неї дверима,
бо пісні цієї вже витратив рими.
Сказати нічого не міг, не хотів —
крізь душу спустошену вітер свистів.
І сам не збагне, чом цієї любові
уже не бажав ні у якій обнові.
Останнє зосталося: жалість і жаль
і пам'ять із тисяч, із тисяч проваль.

3 (резюме)
Не опирайтеся розлуці —
вона корисна деколи,
щоб вам на ваші крила куці
біль наростили янголи
страждань — очікувань — терпіння.
Любов пішла в свої світи,
де квіти стелять білопінно
для мрій чужих нові мости.
Розлука — болем порятунок
нас від занепаду сердець.
Розлука — плата за дарунок,
що переводим нанівець.

Я прокричу в порожнє серце дому:
люби мене, бо я іще жива!
Бо, не здолавши передчасну втому,
згублю тобі призначені слова.
Люби мене трав ніжним колиханням,
люби, вітрами ваблячи мене.
А не любитимеш — ураз мене не стане.
Все, Богом дане, грішно промине.
Люби мене, цілуй душі вустами!
Душа жива — і небеса цвітуть.
В кохання все раптове і останнє.
Люби мене, бо зорі упадуть.


2000

Поговори зі мною. Вечір.
Сонце згасає, не пашить.
Поговорім про неважливі речі
і чи без них прожить?
Пахучий горошок повився тином.
Он глечик почепився на кілку.
Що неважливе? Що за часу плином
лишається на власнім острівку?
Мою потримай руку — захолола.
Ця тиша і студена, і п'янка.
До рук твоїх вібруючого кола
моя любов серденько приторка.
Цю яблуню, ці трави, матіоли
від тебе вже ніяк не відділю.
Що ж неважливе? Не скажу ніколи,
бо все, як часточку тебе, люблю.
Поговори зі мною. Місяць
за нами оком водить з висоти.
Усе важливе, бо усе на місці, —
птахи, дерева, я і ти.

1996

Тривожно, як перед смерканням,
безпечно, як у снах дитячих,
і ясно, як під сонцем раннім,
і легко, перед смертю наче.
То образ твій мене тривожить,
то твої очі обіймають,
на сонце твоє серце схоже.
Жива чи вмерла? І не знаю.
Перлини чорної ожини
даруй цілунком необачним.
З початку світу я — дружина
твоя усім чуттям гарячим.
І ліс, що нас так пригортає,
без слів допомагає бути.
Ще звуки зріють у гортані,
а з вишини вже пісню чути.
Барвінком стежки перевиті,
полон бентежить і тримає.
Одні в цілісінькому світі.
Адам і Єва в Новім Раї.
Прости, що яблуко таємне
я піднесу тобі так само.
Мені простиш усе, напевно,
єдиний крізь віки, Адаме.

1996

Чуєш, кличу тебе — відлітаймо удвох!
Поки люди сліпі, не розгнівався Бог!
Ти півсерця украв, то усе відбери!
Відлітаймо, допоки попутні вітри.
У зворотні шляхи дощ веселку кладе...
Ніж отам, затишніше не буде ніде, —
ніж отам — у прозорому леготі сфер.
Поки кличу тебе! Поки клич не помер.

2000

(балада)
Коли ми діда виряджали в світ,
з якого він не вернеться додому,
родині довелось строїть обід,
бо куховарка теж в селі другому
варила похоронний борщ...
І обряджальниці, на лихо, похворіли...
Тож поки йшов селом байдужий дощ,
рідня сама рядила рідне тіло.
Ніхто тоді не смів заголосить,
бабуся наче приросла до тиші.
Пішла у вічне небо тяжка мить
крізь сволок, дах й над дахом —
голі вишні.
Коли я дідові на лікоть одягла,
осінчака, що він любив, рукавчик,
то раптом серце паморозь взяла
від того, що у пам'яті побачила.
Це я аж ниньки дожила нужди
узяти діда руку в свою руку!
Проте живій і мертвому куди
не йти — не обійти розлуку!
Я ж сотні стежечок за ним ішла!
Ще кирзяки його мені у пояс
були, — "Агов! Яриночко мала!
Ходім бичечка припинать у поле!"
А потім діти вже мої такі
по стежці лопотіли за прадідом.
Він їм зроняв веселі і м'які
слова. Вони ж тому раділи
і довіряли дідовим слідам,
старому лісапетові і... скибці
із медом. Може, тому, діду, вам
тепер спокійно й безтурботно спиться.
Ось тільки не прощу своїм рокам,
що діда рук живих не потримала.
Якби не цього піджачка рукав,
то і тепер руки б його не мала.
А в ній заснув великий дідів труд.
Лише торкнулась і збагнула силу
того дідівства... Й видихнули груди,
і вдячні сльози рученьку зросили.
А потім після всього ув обід
прощальне коливо ходило між столами.
Мені ж, неначе, у куточку дід
підсьорбував борщем разом із нами.
Та, жаль, я не помітила, коли
він повз мене пішов отак навмисне,
щоб не помітили. А правнуки малі
попростягали — "Хочем каші!" — миски.


1992

Христе моя, моя тиха прабабцю,
як ти далеко! Іздалеку сниш.
Можна спитаю, чи внучці пробачиш,
що не торкнулась колись
ручок твоїх, що на костур спирались,
сивеньких кісок твоїх,
спечених вуст, що так чисто співали
пісень, молитов святих.
Вітер тебе, бадилинку віджилу
гнув, знову гнув — аж ламав.
А ти всміхалася — волю двожилу
Бог тобі з долею дав.
Житка така!.. Чи хтось інший би вижив?
Сліз!.. Та ти їх берегла.
Мабуть, то ти усміхаєшся з висі
синяво — цим берегам
ніжної Унави, правнукам-квітам —
притулку гріхів не клянеш...
Може, хоч чистою слізкою звідти
до мене на щоку капнеш?

1991

Уклякнув час, хоч і всесильний він,
уклякнув в чорно-білім простім фото;
попід верандою серед жоржин
дідусь з бабусею стоять — навпроти
життя. Уже не бачачи мене?
Та я їх погляд часто зустрічаю:
в нім і дитяче, і збентежене, й сумне
серед квіток осіннього розмаю.
Мої старенькі несміливо обнялись,
запрошені для знімку, щоб онуки
дивилися на карточку колись
і не боялись вічної розлуки
із рідними, що вже пішли за час,
де чорно-біла пам'ять знає точно,
хто нас любив і жив заради нас,
хто звідти дивиться то ніжно, то пророчо.
І знов підкажуть щось мені тепер
мої невтомні життєохоронці:
— Хай Бог і доля бережуть тебе,
і щоб собі себе знайшла під сонцем.

1997

Я його не бачила у смерті.
Бачила по смерті — неживим.
Сиві крила муки розпростерті,
батьку мій, над обійстям твоїм!
Став маленьким, висох і здитинів.
В пелюшках соснових спати ліг.
Покидати не хотів, але покинув,
бо життя вже витримать не міг.
Попрощатися я мушу. Ти ж — не можеш.
Все завмерло: кроки, стогін, пульс.
Диханням безсилим не стривожиш.
А твоєї смерті ще боюсь,
ніби ще вона тебе чатує,
хоче визбирати по краплині все твоє,
ніби в моїм серці тебе чує...
Вже зозуленька тобі не закує...
Поросте весною молодило.
Павучок стежок не заплете.
Я ходитиму до тебе на могилу:
я прийду, любов моя прийде.
Вже сороковини наступили,
і наступить рік — без тебе весь.
Батьку! Хоч в землі ти, у могилі,
болем серця ти в мені воскрес!

1997