Хтось вийшов з мірилом теслярським
І з обрію в зорях досвітніх
Витесував лави кухонні,
Споруджував тин, аналої.
А обрій – аж в землю вгинався,
Голубив її, не одіту,
Ссав місяць щокатий, уповні,
Ведмедиці перса поволі.

В ніч промені зір пломеніли,
Ніяк не тесалися в рамки,
Язичницьки шкірили голки,
Ламались і падали в небо.
А обрій - з упертістю хвилі
Тягнув бурлакуюче лямку,
Вплітався сум‘яттям примовклим
У морок обіймів Ереба.

Ти живеш всередині інею
і не йолопам розуміти
переваги дому твого
грайливо-красивого.

Живеш неприкрито зимовою
лінню створіння земного,
переваги якої здебільшого
неоціненні, не оцінені.

Всередині у тебе затишно:
страшно тихо, аж голосно
промовляють теплі думки,
танучи, підігріваючи.

Інею терпкого красивого
мало виростає на рік,
але він щораз буде мріяти,
аби ти лишалася з ним.

2017

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона –
мами татова принцеса поетеса
і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата й боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
я знаю де перемога де зрада розбираюся у сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

28.01.2017

О, Боже!
ридав би й Данте
скрючений в три погибелі
у склянім своїм гробу –

цю юрбу не зупинять провалля
чи діжі із тістом замішаним на крові
я знаю що всі вистави грані для натовпу
для дикунства граного
мають криваві грані

дайте мені
панночко
дайте
касирко перигідрольна
два квитки у першім ряду
на новітню божественну трагі-
комедію
дайте відваги
я тебе малий проведу
червоніє як прапор куліса
п'єса бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

заковтую слину
тримаюсь за бильця крісла у першім ряду
тримаю прямесенько спину
найменшу краплину поту найменшу сльозину
впійману язиком
вицмулюю наче в угарі –
люта спрага бере
за грудки за шкибари
гробарі лихварі дримбарі злидарі
у отарі оцій – і царів й кобзарів!
всі віншують до пана до господа́ря
душить горло
пивбаром –
вінчати такі лицедійства

місто котиться містом
у пристінках все як і все
без чудес –
просто голий театр
пустодрама лукавства
ти чого зізнавайся
малий
розігнав розлякав свою паству?

між холопами й панством
знову бистра вода
закипів Черемош –
українська запінилась Лета
на планеті моїй
вже не вижити без пістолета
без кривавих монет чи живого диявола в буді
я не буду молитись малий
іудам молитись не буду

фуршетів страшуся фінальних
де лакеї розвозять нутрощі на тацях
де припудрені голови височіють на блюдах
мов екзотичні цяці
серед статуй льодяного бару
поміж дам із келихами
між мужчин у метеликах
я чекаю пришестя твого малий
несу
черевики завтра з ремонту буденно
парасолю розкрито –
дожидаю попутного вітру
ситом міряю всесвіт
та душу свою неситу
ситом міряє бог благодать
для дітей ненаситливих
в сито я тобі хочу
любові своєї насипати

як воскреснеш – мене проведи
поведи мене світом
поводи мене між людьми
полови мене ситом
не пускай мене до паяцтва
до пишного панства
до блискучого натовпу
першого ряду
за ту кулісу

як воскреснеш – я дам тобі води
забурлить Черемош
попливуть по нім гроби
ти туди не ходи – твої янголи
бурю здіймуть крильми
увійдуть по коліна в дно каменисте
цю юрбу не зупинить мирна вода
ця юрба – не чиста!
це – орда!

як воскреснеш
малий
візьми мої черевики
некрасиво босим відвідувати вистави
і коли ти воскреснеш
затям
від світла твойого лику
цього темного яву навіки не стане

але поки ти мертвий
поки ти у своїм склянім гробу
у своїй лляній плащаниці
я тебе за руку візьму
я тебе проведу
я навчу тебе розпізнавати лиця
наших вулиць та міст будинків вікон кімнат
гробарів лихвалів злидарів – володарів світу

місто котиться містом
захмарює небо червоніє як прапор куліса
б'ють поклони актори й актриси
п'єси бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

2017

В українських квартирах,
у цих затишних кімнатах
ніхто не малює тілами
товстезні бестселери,
великі прозові романи.

В українських квартирах ,
у цих неспокійних кімнатах
вимолюють вірші тілами.
Вибивають й загоюють
навіть смертельні рани.

2017

і пінгвіни у центральному парку Мангеттена
й крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не обиралось мамою
знають що крила богом дані та богом узяті
крила які не літають які виглядають із плаття
які натирають спину й трохи шию
аж виє допоки вия

і гіппопотами й гіппопотути котики та шиншили
усі рогаті хвостаті зубаті патлаті колючі милі
які плетуться півдня тридцять метрів
і ті що долають за долі секунди милю
тваринки комашки пташки павучки та жучки
усі вони знають що бути поетом
тверезим поетом це досить сумно таки

в наш час не читають книжок коли є інтернет
в наш час коли є інтернет не читають й газет
ніхто не читає нікого крім себе самого
крім вузького кола принюханих френдів своїх
вірші чи романи чи п'єси лежать як коржі
щасливого торта на святі пустої душі

пустої як пустка неначе відпустка
на нашу смішну мінімальну зарплату
причесана трішки для селфі приведена швидко до ладу
неначе й доладно
а може і ні
усе як в кіно
чи в кіні
у нашому українському кіні…

пінгвіни у центральному парку Мангеттена
крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не планувалось мамою
мама й тато хотіли вагомої долі
мама й тато бажали відомого шляху
лікарем вчителем перукарем чи бляха
хоча би завмагом якогось універмагу
а тут тобі нате – рядками повзуть вірші
немовби нашестя малесеньких вужів
які в ритмі танцю бочком все бочком бочком
рядочком рядочком рядком повзком

і кожного разу коли я буваю сама
кожного разу коли за вікном зима
чи літо чи осінь чи нявкаюча
на розрив
весна
чи інша якась пора неземна
я мовчки собі кажу я кажу у себе
все сталося так як сталося так як треба
і значить на небі є бог
він живе певно там на небі
й дивиться він на нас робить усе як треба
кожному він дарує невидимі ваги
кладе на них всякого для рівноваги
завмагам вантажить універмаги
перукарям гребінці та шинйони
філологам – усі п'ятдсят томів Франка
учителям – олівець та поему Макаренка
а поетам він вантажить їхні рядки
писані на машинці шкрябані від руки
вбиті у файли заховані в ноутбуки
літературні муки

причесані трішки для селфі приведені швидко до ладу
неначе і складно
а може й нескладно
складні чи поскладані стосами звуки
творчості
бо кожен поет сам собі бог і творець
бо кожен поет під богом комашка ница
бо кожен поет у рядках вирізняє лиця
і кожен поет знає що знову оці слова – не ті
усе як в житті…
у приЗемленому житті
у центральних парках мангеттенів
на Самуї у сафарі-парках
у містах коморах у гетто
у скиртах цирках в хибарках
кругом де живуть поети
там гойдається лелекою бог на хмарках
п'є небесний коньяк палить небесні цигарки
жартує із мамами й татами
підкидаючи їм рожевощоких поетиків
одного – на сорок завмагів
чи трьох терапевтів дільничних
і сіються між людьми поети
пшеничкою

а коли сходить зерно по веснах
родить по осенях
все що не виклювали птахи
що не згнило у ріллі -
вітер розносить...

08.12.2016

чекаю читаю пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх на вудочки
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи
притираю спокій придушую душу
подушкою
прикриваю ковдрою
живу як живуть на суші
риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха та зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь

Дім інтонацій, при великій дорозі
ніколи не добирає слів,
ніколи не допиває ніч,
ніколи не викидає на холод
замучених асфальтом людей,
що ховаються за точним словом,
міряють відстань роками,
і шукають вірних справі часів.
Сама Мова зустрічає з дороги.
(Часто розміром з пів-життя).
Чи пам'ятаєш звідки прийшов ти?
Як звуть сусіди землю твою?
А вони їй кричать і шепочуть,
вкидаючи в очі то грубі,
то теплі, то такі холодні слова.
А Мова все розуміє, всевидюща
вічноживуча і сильна вона:
усіх зігріє, постелить спати
нагодує і порахує, усіх запише
у безмежну і вічну пам'ять свою.

2017

Місцевим бог — далекий родич.
Місцевий бог — старий дідуган.
Святкувати його ювілеї,
щороку справляти вечерю,
співати святкових пісень.
Пісень занадто щасливих,
теплих і кольорових
для таких темних ночей.

2017

Січе завірюха суворі обличчя.
Несуть урагани у інше сторіччя.
Вичавлює вітер сльозу.

Негода гартує ім'я чоловіче…
Але у нікуди і нація кличе,
якщо не іде на грозу,

якщо виростає німою лозою,
а лико обдерте у неї козою
на горе і лихо своє.

Нічого не чує і ходить сліпою
за тою, що ніби веде за собою,
а ради й собі не дає.

Сікли і садили. Усяке бувало.
І гілля вербове лозою ставало.
Усе – із роси і води.

Із редких парней залишилося мало
тієї еліти, що ріпу чесала
сивіючої бороди.

               12.2016

Марта була не дівчиною радше місяцем - порою року
Гарна з лиця з якого води не пити в яке дивитися
Мов у люстро наче ув озеро чи книжку вертку - камасутру
Марта була містка ніби жіноча сумка ніби рюкзак третокласника
Марто, ти з Марсу, чи що?
У кого ти така не така?
Гукали зневажливо
Їй услід колеги із танцювального гуртка філфачки мисткині
Марта
Любила синій -
Сині очі пальта чоботи манікюри
Марта любила синю
Обкладинку книжки Хемінгвея про дідугана й море...й море
Марта мовчала спиною у очі тих хто їй кричав про Марс
Їй велось не до них не до нас
Її несли дощі крізь
Пащі вовків та левів крізь дзьоби грифонів
Шпильки графоманів терніі зорі - просто колючі кущі
Марта була нівроку - найкращою порою року місяцем
Казок та знущань котів та жаб над людьми
Марта знущалася також - вустами грудьми синім
Платтям коротким (вище сідниць під час ходи)
Марта жила не туди лишала сліди а часом руїни
Марта завжди тримала прямо спину
Ковтала слину тихо
І непомітно для більшості перехожих
Схожа на місяць
Дівчина Марта

Червоний метелик загна́ний в куток
реагує на кожен спалах світла.
Потривожений і спровокований
притискається до тріщин
у стінах.

Роздряпані стіни як знак,
як нагадування про незакінчену битву.
Непродуману і програшну,
немов недовершена рима.

Темна кімната, відсутність освітлення,
боротьба рядків і метеликів.
Перемога червоних барв.

Так мене ще ніхто не цілував.

Наші нетрі колючі, а світло невчасне,
Коли над затоками тихої радості
гусне імла,
Ми такі недоречні, ми такі несучасні
Капітани зелених вітрил
Шхуни старої «Життя».
Наш вінок – то не плетиво
Листя зеленого дубу,
І не з квітів весняних
Його нам Плеяди плели:
Трохи глоду – колючого древа друїдів
Нам на чоло – за труди.
І куди нас носило
Вітрами ірландського моря,
І для чого блукальцями
Човен вели у пітьмі?
Це чорнило ночей
І безодня озер Голуей:
Цим чорнилом пишу
Я на квітах зимового глоду
Одкровення невчасне своє,
І як завше лечу
В снах пташиних своїх
За сліпий виднокрай,
Над болотами Ольстеру,
Над зруйнованим замком О’Нілів,
Все туди,
Де смерть нам борги віддає.
Нам даровано кожного дива по три:
Три листки конюшини,
Три стебла очерету,
Три чорних вівці,
І три краплі у келих
Прадавнього трунку,
Пий, земляче, бо кулі так само
На тебе залишено три.

Не тільки ж чума
править ножами,
не тільки ж вона —
різбьяр краєвидів.
Краєвидів нових, невідомих,
здебільшого мертвих.

Її презвичність застуда
править кігтями.
ЇЇ норовливість згубна:
рвані зв'язки, нові голоси.
Голоси сміливі, уперті —
здебільшого мертві.

Будь ласка, скажи мені причину,
Щоб міг до тебе повернутись,
Міг обійняти, пригорнутись,
Заглянути у вічі на хвилину.

Скажи мені, навіщо рвати душу
За чистої води фантазію,
За звичайнісіньку оказію
Й обіцянку, яку порушу?

А якби ранок починався з кави,
Зі співом ранішніх птахів
У місті битих ліхтарів?
Невже тоді я б не лукавив?

Все що захочеш маєш ти,
Ти можеш мріяти про більше,
Про вічну славу та про інше,
Всього ти зможеш досягти.

Ти зможеш підкорити людство,
Та щира усмішка миліша,
Адже свобода важливіша,
А зверхність стане самогубством.

23/05/16

Холодно.
Пробирає до кісточок.
От ніби світ горить,
а так, розумієте, холодно,
так незнайомо й невивчено —
організм не приймає час.

Очі заліплені попелом
і не бачиш, чи ще комусь
холодно.
Чуєш окремі вигуки:
може когось спалюють,
може спаленим холодно,
може я сам горю,
але так, розумієте, холодно,
так незатишно й боляче —
вітер губить слова.

Із землі вириваються демони,
саме пекло стріляє у голову
розігрітими півднем патронами,
але так, зрозумійте, холодно,
так незручно й відчужено —
не мій світ, не мій час.

2016

Ох, як довго вона манила,
запрошувала, благала,
погрожувала і попереджала,
аби лишень місто увійшло
у її маленькі двері.
Аби роздивилося серцевину,
оцінило начищені глянці,
струсило пил із бестселерів,
перевірило стелажі на міцність,
образилось на цінники. Тричі.

Із зухвалістю від бога вільною,
стіни почали насуватися,
накочуватися і наступати.
Вона стискала, охоплювала
палітурками, сторінками пергаменту,
виловлюючи дорожні вихлопи
з його ракоподібних легень.
Обнімаючи, голублячи, убиваючи,
ховала місто у своєму лоні.

Волею повітря єдиного подиху,
волею простору єдиного руху,
світ за її скляними мурами
почав танути, зникати, гинути,
благати і висихати, висихати,
жертвуючи небу право жити.
Вона звільнила, полишила,
залишила це місто самотньо,
тихо, задумливо і милосердно
споглядати покісткований світ.
Сам на сам із останнім плачем,
дощем, сльозою, річкою буйною,
вологи життєдайною краплею.
Останньою маленькою краплею,
захованою на будь-якій зі сторінок.

2016

Ось вже остання одежа скинута,
полягла у бою із вітром безжальним.
Залишились дельти рікок північних
наповнились струмки вен пульсуючих.
Чорно-гранатове гілля дерев у парку
спалахи літа-весни-осені вистраждало
і тепер морозом на склі звивається,
наближаєтся з трепетом, несміливо.

Так довго ліпили у мріях зиму,
аби злипались чудернацькі крони,
плавленим пластеліном сніжної ковдри,
аби наближатись ближче, аби торкатись.
І цілуватись тими місцями гарячими
з яких навесні проростуть бруньки.
І обніматись, так кронами обніматись
щоб від тисячі іскор танув сніг.

2016

Старий місяць вусатий і впертий
вливає у себе горнятко ранку,
вдихаючи аромат світанку,
і наскрізного синього диму.
Молодість вечірня й забута
сходила першой сильною зіркою
коли Старий був Молодий,
коли ліхтарі світили натхненно.
Погляд втомлено котиться вниз
до найперших лінивих тролебусів,
що щебечуть маршрутами сталими,
зав'язаними і перекритими.
Розганяючи потоки в калюжах,
ледве ковтаючи напругу з повітря

Та Старий місяць по-доброму впертий,
як би не дослухався зрадливої пам'яті,
не розуміє ролі у божевіллі ранку,
не знає для кого працював маяком
всю свою бліду і холодну молодість.
На які злочини йшов непокарані,
аби рятувати портових примар.

Не знає і тане, не розуміє — зникає
тоне пам'ять у морі променів,
зникає Старий із порядку денного
і ранок слідом за ними тане.

2016

Колючими спіралями дим,
гострий, холодний й розмитий,
випурхає униз із діри
у темній половині місяця.
Опускається до дахів,
розрізаючи громовідводи,
провокує несвідомий страх
гучних ночей, сумної погоди.
Залишає колоті рани
в кватирках ілюмінаторів,
малюючи гнилі натюрморти
вугільно-сталевою фарбою.

Мазутними морями дим
нашаровується над асфальтом.
Полює на німих сновид
в темні години, перед світанком.
Аби туманами рештки снів
засмоктував старезний місяць.
Гострі, холодні й розмиті
накопичував у собі душі.

2016

Коліями срібними, бордюрами
відміряють метри-кроки.
Восьма ранку — бордюрами
балансують у межах мови.
Хитаються лінивими хвилями
від зупинки, до зупинки. Сонно.
Вода здригається хвилями:
свинець у черевиках. Важко.

Голосним сплеском! Вихором!
(Падати у воду холодно!)
В тротуарах не потонете,
посунете на свою роботу.

2016

Приходять сюди щовечора,
у єдину тиху кімнату,
рахувати скрипучі припливи
океану поту
                     і важкої роботи.
Щораз упираються в межі,
мозолями малюють нові.
Яка вага тисне шипами,
що її підіймають
                          дитячі тіні?
Кілограми тротуарних образ
обростають чавунними м'язами.
Угору! Цей келих за вас!
гострі словом,
                      глибше зламані.

2016

Розмалюйте нас,
розмалюйте повністю!
Сірі очі червоних будівль,
запорошене плаття
для молодого погляду!

Дайте нам фіолетовий,
вимастіть в жовтий!
Ми вам під сонця променем
пронесем по райдузі
пакунки спогадів.

Хіба немає майстрів?
Хіба не зможуть вишити
у очах квіти
розові і бордові!

Розмалюйте нас
і гляньте в дзеркало:
зморшки в кутиках —
щасливі очі.

2016

***
Відстань до серця вимірює лезо
Гострого слова, прицільної фрази.
Місяця фази втамовують голод,
Лоскітно промінь пускають між ребра.

Ревно рахують порізи і рани
Панни диванні і тіні на банях.
Протяг витягує душу з кімнати.
Мати сумує.

Малює латаття
Плесо озерця – художник з Монмартру.
Ватру розпалюю.
Виставлю варту
Там, де не варто самому стояти.

Вати багато – намарно кричати.
Просто – на чати.
Прямо до Бога.
Чорна облога.
Відсутня підмога.
Втомлені ноги до неба підняти.

Ось і стежина, яку не шукав ти.
Кулі й дороги самі нас знаходять.
Ходять по колу трем і тривога,
Краплі мовчання стікають з-під лоба.

26-27.09.16

прийдуть удосвіта
напившись до несхочу чаю
вони (!) і та
незвана гостя – знаю

ініціал
її із подиху легкого – гобелени
вже падали і падали нарешті впали і упав
на них зелений

філологічний черв
із заспаної мряки
прийшли удосвіта принесли меду кави й трохи перл
і дикі – всі червоні! що аж горіли! – маки

прийшли і запалили в свічниках вогні –
горіли свічники усі. я – ні.

2009

кожного дня ти йдеш собі до лісу
у формі яка уні – частіше джинси
із скальпелем на плечі який лопата
з цигарками у кишені – які цигарки
женьшеневий корінь твого благоденства
каталізатор твого лібідо
біди усього лісу –
тут – у його череві!
тут – у кожнім дереві жива смола
яка прісно каміння
уміння копати уміння тримати(сь) лопати
у цьому житті у твоєму лісі – це вибір
жити або пропасти злетіти чи впасти
водити леХуса чи коня в ябки –
поліщуки риють ямки
тонуть у ямках топлять у ямках
риють від зорі до зорі
в поті лиця
гробарі
всі – дядьки п’яниці мамки
вчителька з третього класу
продавчиня квасу
її коханець колишній столяр
сусідка тьотя Оля
рижа тьотя Маша хресна Даша
Сірожа що був на шабашах
Ігор – тупий пацаняжка
менші Ганьчині діти
сільський голова Микита
даішники та нужденні
ті хто з тавром «олені»
ті що гукають під ґенделем: «кіісяяя!» –
всі патрають Полісся

усі грають цю захопливу offлайн-гру –
шукають у болота́х ікру

і коли одного гарного дня
ти підеш із лісу
винісши звідти багато земних турбот –
машину хату навчання дітям інший компот
хорошу шубу хорошій цяці – своїй жоні
життя красиве красивій дівці яка без «ні»
яка щовечора зустрічала тебе у сім
яка не жертвує всім заради тебе
а просто робить як треба

і коли ти кожного разу забуватимеш ліс
задивившись на чорні хвилі теплого моря
які цілуватимуть яхти твоєї борти
лоскотатимуть баранцями твої пальці
подумай що це ти саме ти доктор Менгеле
який зробив аборт своєму Поліссю
мов ляльці

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

…і рятуватимешся сном,
і питимеш зорю крамольну
у ніч бліду і невигойну,
немов петлюрівський погром,

коли передчуття тепла
у непромовленій вітчизні
не втримається і пощезне,
адже не переповіла

весна неписаний обов’ –
язок наступникові свому
нести тривогу незникому
у вівтарі новобудов

(бо ніс листопад на крилі
шрапнель і сипав під Святошин) –
але наступником хорошим
не стати літові, не лі-
тувати вільній жароті,
бо утиски дисциплінарні
падуть на кожну тінь пекарні
і перукарні кожну тінь:

вони продовжити не зда-
тні синю тяглість самотини,
пересторогу невситиму
не може втішити хода
липневої надії вздовж
цих неевклідових поверхонь;

міґрує непідзвітний серпень,
рядок закінчиться також.

Червень – липень 2016

1. із очима сарни


в межирі́ччі Єфрату та Тигру
в межирі́ччі Случі й Горині
піраміди бурштинових фараонів
углиб боліт ростуть
тут коріння дерев бурштинове
і вода річок смолою
тече руслом горлом жилами
тут межи річок межи очей межи століть
на краю світу кінцева станція – Бур.штин. –
межа що ділить навпіл вчорашнє та завтрашнє
тут усі проходять ініціацію бо ніхто
не зостається незміненим –

лопата й мотопомпа – головні книги поліщуків
і зброя
і захист
і хліб
і біль
і совість
і перемога
й поразка
тут поліський жертовник поліський ґорор
поліська казка
запеклі бої за пекло
за теплий камінь холодної землі

благенька дерев’яна станція померла коли
прийшли великі люди будувати майбутнє
возити його старою залізницею новими автошляхами
перевантажувати майбутнім прадавні ліси
де древній бог із очима сарни
тікав крізь буреломи крізь болота крізь техногенну еру
що явилась нізвідки й стала скрізь
пронизала ліс голками бензопил
просочила річки сигналами ехолотів
скурвила залізницю натовпами старателів
вкрала магію у духа боліт

в межиріччі Случі й Горині так людно нині
як не бувало ніколи з часів Русі
сьогодні тут всі – у кирзових чоботах чи
черевиках вищого класу – у кого лопата у кого помпа у кого – каса
у кого влада у кого – доля бути битим
у кожного – привід потреба діти
привиди крила янголів над дахами
щоденне дахау в снах
на родовищах дахау de facto
слина страху спина втоми вино війни
і лише кашель
рапатий сухотний кашель
надриває ці сни…

пір'їнку з крилець янгола зніму
таку напрочуд ніжно голубину
і обезболю серденько йому-
чиємусь закривавленому сину
торкнуся до невистиглих зіниць
і вуст що неціловані ще зовсім
як хлопчик той упав на землю ниць-
то золотом заголосила осінь
то хмари зворохоблені умить
застигли серед неба у мовчанні
а янгол зойкнув : де тобі болить?
і миттю обезкровив рани рвані
і плакала росою далечінь
відтоді дотепер і без упину
хрещатий слід ...
промолене "амінь"
і сивий стогін:
сину
сину
сину

Удосвіта ще будуть зачинені ворота,
Ще спатимуть отари в задушливих хлівах,
І зумери мовчатимуть, та щось невідворотне
Снуватиме навколо солдатів на валах.
Безсоння лихоманка спаде і п'яний гомін
Примириться нарешті від ранньої нудьги,
По закутках спочинуть живі і нерухомі,
Лиш будуть пси гарчати і рвати ланцюги.
Вони увійдуть в місто, мов сивий богомолець,
Чолами не торкнувшись намолених степів,
І трав не піднесуть у торбах із околиць,
Дірявих, наче руки, того, хто все стерпів.
Не зможе комендант, закінчить на півслові,
В лимані колихнуться прив'язані човни,
Він знатиме напевно, як в дивній колисковій,
Що це прийшли до нього, що це прийшли за ним.
Легкі нічні комахи, як висушені зерна,
Зведуть останню втіху в дрімотну каламуть,
До того, як почнеться, він знатиме напевно,
Що вже минули двері та сходами ідуть.
І зграя не зайдеться сухим плачем пташиним,
Узріють крізь щілини, що в нім нема вини,
Та вирвуть його швидко з палких обійм дружини,
Вона ж засне байдуже обличчям до стіни.
А потім поведуть, заплутано і хитро,
І сумно коменданту, що ніч мина сліпа,
І зрадники гойдаються, підштовхувані вітром,
Усі на телеграфних осикових стовпах.
І буде вже світанок. Назустріч перехожі,
Конвою не побачать, що гнатиме мерщій,
Сплітатимуть вінки із дроту огорожі,
Ховаючи каліцтва у латані плащі.
Дихання зіб'ється, повіє з площ базарних,
І сил в ногах не стане, що впав би горілиць,
Та треба буде йти повз вишки, повз казарми
На голос фарисеїв і схиблених черниць.
Зупинять коменданта у натовпі і хламі,
Не буде сподівання, що кожен пощадить,
Чекатиме того, хто візьме першим камінь,
І в очі хто погляне, відтягуючи мить.

2015

Вона розбивала вікна опівдні,
Він задихався в зашитих корсетах,
Засохли чорнила, не пишуть вже рідні,
Забутому полком в оточенні гетто.
Роками лежав, прикутий минулим,
До рам металевих приставили чари.
Як його звати всі вже забули,
І він теж забув, її ж звали Сара.
Газети читала і світ через лупу,
В кімнатах ходила тихо, мов кішка,
А він все блював від кошерного супу,
Який зранку Сара приносила в ліжко.
На простирадлах з невидимих стебел
Горіли два ока, червоні як маки,
Від себе він біг, ходив він під себе,
Та криком сусідів кликав в атаки.
Вона не дивилась в похмурі забрала
І билась безстрашно, як лицарі Мальти,
І не бентежилась, тільки мовчала,
Коли він в припадках хапався за "вальтер".
Вона, щоб замовкли абатства убогих
І нічних сорочок не торкнулася скверна,
Йому дозволяла такі перемоги,
Яких перемог не здобув його вермахт.
А в час перемир'я, коли в роті сухо
І шкіра палає потом пекучим,
Йому шепотіла тихо на вухо,
Що жоден фюрер їх вже не розлучить.
І ті одкровення не сміла віддати,
Стискала на грудях, неначе востаннє,
Лише не збагнула позначені дати,
Де довгі ножі і короткі прощання.
В шинелях сплямованих, кинутих тіням,
Тіло обм'якло, мов лялька. Примара
в устах офіцерських лишилась тремтінням.
Сара... Сара...

2013

"...і він тоді сказав, що я не доживу. Поволі тихли кроки. Їхніх
спин я вже не бачив, бо справа йшла до темноти. Бувало, мову
відбере, було, заходивсь на всі боки і ледве стримував нудоту, і
сам не годен був іти. Як Бог вертав спросоння розум і годував,
немов вовчиця, а по бескидах проступали химерні обриси облич,
я пальцями вгризався в землю і повз до тої кам'яниці, що
виростала із туману. І був день, і була ніч...

Перше глянув - не йняв віри, хоч-таки в лиху годину, до
поселень верст немало, та понурі й мовчазні люди йшли.
Поперед себе гнали зморену скотину і накриті їх підводи тяжко
грузли у багні. Припадали до каміння, та підводились відразу,
тут огненні саламандри не були за добрий знак. Дітлахи
дивились скоса, тулячись до мокрих пазух, а розпряжених волів
потроху зводили в барак. Майже вправились до смерку. У
сполоханих очиськах розчинявся сон тривожний і надходив
гамівний. І, здавалося, не страшно, фронт проліг не так вже й
близько, і до берега пристанеш, лиш хребти ці омини.

Вони тут. Докупи збились, на проходах і в їдальні, плач накрили
пеленою і приспали в молоці. Лише звір приблудний чує і
тримається подалі, коли я ступаю тихо поміж сонних мандрівців.
І на голови похилі, на потомленії плечі, виглядаю вістового,
дожидаюсь при куті. Світ не встояв на китах і повис у порожнечі,
а вони отак поснули у блаженнім забутті. Тільки двох в гнітючий
морок десь несуть розбиті стопи, та подалі від багаття, до
солом'яних перин, щоб відбутися на мить во ім'я образу й подоби
у цьому спертому повітрі, що пашить теплом тварин.

Я беру смолу і глину, від живого, з ран відкритих, у свої прозорі
руки, у бліді свої уста, і до дальніх галерей бреду з Тобою
говорити, там, де тіло прихилилось до пожовклого листа. Коли
вийду я вже з кола і докінчу перемови, не застануть тут
зненацька, не наблизиться впритул табун гвардійський, не
увійдуть звіролови до забутої оселі крізь віконну чорноту. Від
запечених петель враз злетить іржавий запах і ніхто сюди не
верне з голубиних стріх. Тобі істоти являться на крилах, на
ногах, на лапах, моїм голосом промовлять, немов я там стою в юрбі."

2015

Біжи, біжи на ці гвинти, торкнися серцем, пригорнися зором,
Ти не зможеш перейти свій подвиг і ганебний сором.
Тремтить вже сакура в росі від райдужного цвіту керосину,
Коли сховалися шасі - збагнула, що простилась з сином.
Ніхто його ще не втрачав, він молодий і щастям вбитий,
Так випала йому печаль нових два сонця запалити.
І жодних слів, немов німий, стискає руки він до болю,
Тягар тримає під крильми, а потім випустить на волю
своє потомство необачне. Дракони мудрі вогняні
по імператору заплачуть і схилять голови до ніг.
Піднявся вже останній вал, ось маска ієрогліфами біла
І розплавлений штурвал, невже ти цього хотіла?

2014

Коли в час нових затемнень сил стає очам залізним
І тягар можливо знести від опущених повік,
Незнайомці при дорозі в рух приводять механізми,
Повернутися у часі і лишитись там навік.
Флюгер відійшов на північ, де вогні далеких станцій,
Завмирає на порозі гнаний шляхом слідопит,
З гір спускаються сатири і кружляють в дикім танці,
Тільки квіти проростають у відбитках їх копит.
Неминучі кроки поруч, силуети прагнуть вище,
Поміж маятників згаслих і розкиданих речей
Вириваються дерева із підлоги до горища,
Щоби стінам цим похилим враз підставити плече.
Пил заходиться у лампах, вниз спускається богиня,
Смертних споминів шукає для обійм відтятих рук,
І минуле оживає, та прийдешнє усе гине,
Потопаючи у водах, що доносить акведук.
Хоч і зчесані коліна сліпо падають в поклонах,
Хижий птах вже стрепенувся у простягнутій руці,
Стара жінка хилить груди, там де гнізд чумні бубони,
І вже кличуть за дверима, щоб виносили мерців.
Розмиваються всі риси, у пустотах сплять терміти,
Зупиняється погонич і вози стоять в дворах,
Залишається чекати і смиренно вік терпіти
До наступного приходу по підвалах і ярах.
Щоб порушити цей спокій, бути подихом посміти,
Як пітьму доріг відводить подорожній ліхтарем,
І пройшовши коридором, цілу ніч тут, ледь помітний,
Хтось стоїть посеред зали поряд з псом-поводирем.

2014

Вберуся в біле з передсердя
І у долонях ягід жмені
Зчавлю щосили: ти не сердься!
Краса зіпсута нареченій.

Червоний сік на грудях зліва,
Напівтвоя ще – щирогола,
Та юна птаха раптом зблідла –
Не досягла до виднокола…

17.05.2016

Імплантація пам’яті.
Прижилося.
Вже святкуємо власне загарбання.
Прикрашаємо рідними барвами
І вплітаємо мак у волосся.
Перемоги бракує нам.
Може
Ця ілюзія жити поможе?
Поміняє поразки на успіх?
Перетворить нам сльози на сміх?
Воскрешатиме націю?
Може
Прикладе до душі перехожий
Пелюстину, червону як рана?

Наша правда в святкове не вбрана.
Проступає крізь чорне вогонь.
Ми в собі не убили тирана,
Наше краще в бою полягло
Не за нас,
Не на нашому полі
І на боці чужому.

А нас,
Нас учили себе не любити,
А героїв усіх розп’яли
Й поливаючи брудом, казали:
Все це зрадники, вбивці, вандали,
Це бандити, бандерівці.
Ми ж
У мовчанні ховали терпіння
І, смиренно збираючи зброю,
Берегли, як зіницю, коріння
І серця гартували до бою.

Наша правда, як пісня, не згине,
Загірчить між словами полинно
І могутні розправивши крила,
Вільно, впевнено в небо полине.
Поглинаючи міфи імперські
Про героїв надуманих.
Схоже
Час просіяв, промив, перемножив,
Порівняв і здригнувся: навіки
Москалі прокляли чоловіка,
А систему прославили.

Що ж,
Ми людині і Богу вклонились,
Помолились і встали з колін.
Наша воля тепер переможе
І згуртує у істині.
Він,
Той що крові бажає – загине,
Хто з мечем – від меча і помре!
Мій народ – це граніт, а не глина,
В нього власна трагедія є!

08.05.16

Серед тьми я кличу людей:
Відповідає тиха сновида луна -
Тільки вона незрима й сумна
І все. Вітер-варяг Борей
Щось проспіває. Колись. До дна
Випитий келих сутінок зла.
Алеями йде Доріан Грей.
І все. І край. І людей нема.
І кожне слово почуте - ліс,
Хащі, терен і дзьоб орла.
Стільки часу кличемо з тьми:
Кличемо й кличемо - все дарма.
Якийсь дивак загубив слова:
Збираємо в кошик речей.
Над вратами напис: «Все марнота»
А ми все блукаємо,
А ми все шукаємо,
Собі серце краємо,
А ми все збираємо,
Слова, слова, слова...

Імперія катів
                           лінчує все,
що у собі
                   загрозу їй несе.
І оперує
                тупо
                           безголов'я.
Росія
              закалялась
                                 у бою
і за усе,
                до чого охолов я,
я їй –
        у очі «унтера» –
                                    плюю.

Великодушні навіть дикуни.
У зоні
              і законні
                               пацани
не посягають
                  мучити невинну.
А нице уособлення
                            страни –
опудало
                гібридної
                                   війни
мою Надію
               убиває
                                 в спину.

І повезуть її
                            на Бірюсу
дивитися
                  тайожную красу,
поститися
                і допивати чашу.
Ой, рано
                  вечоріє на Обі,
щоб уявити
                   кожного
                                     собі
паяца-гуманоїда
                          на Раші.

Ой не один,
                  я думаю,
                                  ще є,
хто поділяє
                           бачення моє,
які передові
                        народні маси
у Чуді,
                у Рязані,
                              у Кремлі,
та й на усій
                     зашореній землі,
що виродила
                    Вову-фантомаса.

І розумію це
                            не лише я,
що наша
             дипломатія –
                                 своя
у рашіє-рошенового клану.
Кому охота
                      мати на коні
таку живучу
                    у своїй війні,
даровану
            історією
                             Жанну?

Я п’ю за Русь
                за нашу
                              ще живу,
її велику славу
                              вікову,
а у моїй молитві
                            за Надію,
за каторжан
                 у тюрмах і тайзі
і за красу
                     на річці Бірюсі
я проклинаю
                     місію
                                   Росії.

04.2016

Не завидуйте нікому,
Це погане почуття
Радійте щастю чужому
Буде кращим життя.

Паліть! Виривайте!
Це із душі
Ніколи не давайте,
Щоб там росли спориші.

Лютий, 2016

- Вон, замер я, а там - ох!..
- Хома та Ярема знов!

- И ловили пиво бы...
- Бо випили воли...


2016

Над змієвим містом у хмарах тужавих
У блиску луски антрацитові ночі
Обмацують кров плазуни язиками
А місячне листя приклеєне скотчем

Заходяться шалом гулкі залізниці
Стискаються грона жилавіють стебла
І жовтої спраги сухі блискавиці
Висвічують плід у вагітному небі

І синя мов острах займається тиша
Хитаються в сонних купе подорожні
Згасають у мулі відлуння поспішні
І вервички кроків у дзеркалі чорнім

У дзеркалі - крапель лускаті шпаківні
Від хмар дощова відпала плацента
Вода тягне руки тонкі і кістки в них
Мов риби печерні люмінесцентні


2016

Породжені страхом заручники долі,
І нам залишається жити в неволі.
На стінах тримається,
Ніяк не зітреться.
Твоє намагається -
Моє вже не б'ється...

Забуті й написані знову, поволі
Спускаються з неба розбиті і кволі.
Вони все стараються,
Їм не вдається.
І вже не пручаються,
Бо зіпсується.

Послухай, не треба чекати до ранку.
Послухай, тікай! Тікай на світанку!
Тут вечір, тут темно,
Тут страшно і злива.
А сонце сідає,
Сідає зрадливо.

2015

Цей вечір став вмістилищем утрат,
Обманутих бажань, нерозуміння.
Нічна бензозаправка—мов театр
В неоновій байдужості цвітіння.

На ній, немов на місячному дні,
Самотній виріст доту - магазину
Ховав вночі за проріззю в стіні
Бліду і насторожену людину.

І більш ніяких свідків не було,
А був рельєф, химерно-нереальний,
Сухотне світло крізь машинне скло
І випадок—холодний і брутальний.

І тиша змієока на землі,
Проваллями чіткими огортала
Бензинові колонки, ліхтарі,
Надію, що без звуку помирала.

І наче анемічний адвокат,
Без права на оскарження й поправки
Засвідчував останній в п’єсі акт
Нічний сюрреалізм бензозаправки.

2015

Як добре написати й стерти
Як гарно знайти і любити
Як вільно вродитись і вмерти
Як прикро тобою не жити

Як гірко мов смак полину
на шмаття душу дерти
Тебе виривати з серця
У порох тебе розтерти

Як солодко знати напевно
що ти гіркуєш також
Із дум вириваєш невпинно
Троянди солодку м’якоть

Як вільно тебе чекати
Посеред шумного люду
І добре знати що завтра
тебе серед нас не буде

Мотивація вижити в неї була сильна. Бо
Вона щиро пробачила минулі образи й зради.
Її міцно тримала в тонусі віра в любов
І ще один чоловік. Колись вона ладна була заради
Нього роками чекати... Тільки б почути, що він
Беріг в спогадах той перший раз, під час якого
Вона віддалася, спустивши білизну нижче колін,
А потім змивала жіночу кров пляшкою сухого...
Вона досі пам’ятає, як він тоді міцно її стискав,
Клявся й божився, що та йому – небом дана.
Вона свято повірила, що справді йому близька,
Бо так володіють тільки своїми коханими…
Мотивація жити у неї зараз є – любов!
Вже давно вона розмежовує секс та кохання.
Але свято вірить у справжню взаємність, бо
Поки плекає свою надію – буде жити останнє..

Твою присутність винайду, як мову,
Бо як тебе немає? Точно – є.
Коли пишу – то ти десь за спиною.
Схиляєшся. Ти – ангел. Я твоє
Відчутне тільки Богу знаю тіло,
І хай воно ефір. Та я радію…

Твою присутність винайду, як мову,
Попрошу в Бога дозволу на те,
Бо там де ти, там я – нова і сильна,
Там літери складаються в слова,

І ось цей вірш писали вдвох ми нині.
Я набирала ці рядки сумливі,
А ти з ефіру присилав єдваб:

Мы остановились в чудных днях
На февральських южных дивных окнах,
Над трамваем небо, говорят,
По-апрельски дышит. Нам немного б, -

Только солнца в краешек души,
Бирюзы и изумруда неба,
И ни льда, ни снега, ни мороза
Не читать в своем дневном прогнозе.

Лишь любовь дарить и получать,
Только верить и дарить надежду,
Если разлюбить – не проклинать,
Если нас не любят – быть невеждой
Только бы себе не разрешить.

Чтобы остановка в чудных днях
Так надолго привязалась к дому,
Чтобы он, уже готовый к слому,
Заблистал любовию и ладом,
Как на бирюзе небесной глади
Радость солнца тучам не преграда.

Мы остановились в дивных днях…
Не забудь, повторов Бог не знает,
Не пересмотреть, не отмотать -
Здесь, сегодня – лишним не бывает!


Тетяна-Флора Мілєвська

‪#‎фестивальСпаськийтрамвай3

І – що посію, те й пожну,
і що напишу – не згорає…
А я собі біля вогню
і полум’яне пом’яну,
і обгоріле дочитаю.
                                               Субота
– Хороша, мила… Не моя…
                                                Неділя
– Усе чекаєш? Ось і я.
                                     27.09. 6Х року
– Прощай, ілюзіє моя…
Я вільний, як у полі вітер,
і серенади солов'я
ти не почуєш аж до літа.
Повіє осінь і зима,
і наш ручай заледеніє.
Ти забуватимеш сама
і наші мрії, і надії.
Мене зове у буревій
terra incognita далека…
Я їй чужий, але й – не Твій.
Усе минає… І лелека
весною понесе тобі
привіти осені цієї,
як я долаю у журбі
мої путі і одіссеї.
У тебе буде ще сім’я –
дві доні, як і ми хотіли.
Але хіба вина моя,
що й це у вирій полетіло?
У тебе буде чоловік
і не зальотний, а звичайний.
Чого собі в'язати вік
ідилією – третій зайвий?
Ні, я у тебе не сліпий,
і не цураюся я свого.
Але не маю я надій,
коли надієшся на нього.
Тобі везе! Не забувай
на віки твого вітрогона
і наш осиротілий гай…
Я дивлюсь у вікно вагона…
Ось і сирена…. Вітру свист
зриває жовте листя клена.
Пробач за цей короткий лист.
Але пиши і ти до мене.

І що утрачу – не найду,
і де подінуся – не знаю.
Мої каракулі палають,
а я оплакую …біду.
Чекай у сни. Я ще іду.
А може – тлію, …догораю.


1995-2016

Душі ховаються у місті з графіту
поїдають солодке насіння самшиту.
Нічийна квартира за місце зустрічі
Чорні півні і гості з вулиці.
Жалісні літери на плитах з граніту
супроводжують людину ще з палеоліту.

Душі не хотіли образити його маму,
чиє єство подібно Рифтовому розламу
розбиває простір-час на дві плити.
Здавалося, такі будівлі неможливо знести.
І, звичайно, вони замутили власну програму
тусовка до кінця дограє найбільшу драму.

Десяток найближчих плавав між димом,
запивав безакцизні цигарки дешевим пивом.
Говорили про зорі під його мостами —
Великий аттрактор, дорога до Ґаутами
рядки виведені незрозумілим курсивом
Македонська бібліотека електронних масивів.

Можливо, ім'я зашифровано десь у зорях,
відбитих хвилями на озерних водах.
Для когось же видавалась ця гора целюльози.
Причому лише поезія, ні клаптика прози.
А можливо це просто гра на водних узорах
"Її" ніколи й не існувало на його дорогах.

Ближче до півночі у частини відмовили нерви
не допомагали навіть часті перерви
Хтось захотів піти на те саме місце
його пружно за плечі притисли до крісла
Вирішили перечитати усі його книги
пам'ять — супутник вічної криги.

Чи відспівують людей без цих амулетів?
Чому святим не вистачить лише сонетів?
Зрештою він у них давно вже не вірив
хіба що у зорі за перилами прірви.
Після таких не лишається купа портретів,
у ту ніч заспокоїлась одна душа
і померло десять поетів.

2016

Сплять мости, крилаті леви
Сни нечутні мов шуліки
У воді сяйливі зерна
Ніжних ліхтарів повіки

Сни мов конуси, підкови
Мов гриби ростуть невпинно
Димарями в світанкове
Вогке небо цибулинне

Ледь ворушаться рослини
Під примарною водою
Ледь поскрипує каміння,
Оповите бородою

Вглиб зіниць спіральні сходи
Мушлі мідні і залізні
Місто страчене, підводне
Місто з того боку призми

Місто під найтоншим небом
Оксамитове, заснуле
Місто, всміхнене до себе,
Місто, що сягне в минуле

2014