дихати свою зиму
ходити нашубканою та вразливою
пам’ятати що на морозі очі кришаться
шкодувати голубів із відмерзлими лапами
опущеними крилами
і бездомного пса який усе не надишеться
свободою за відсутності вибору бути чиїмось
плентатися на повідку гавкати за наказом
а крига річку накрила кривими латками
і захистила щитками шуги дороговкази
рятуючи чи від вірусу чи від вроків —
однаково в карантин вони безучасні

я вивела пса що зимою уже надихався —
вигулюєм щастя.

17.01.2021

День, як аркуш, простерсь. Обростають товстою корою
Низьколобі дахи. Відпливуть мої сни до води,
А твої, мов птахи, відлетять. Зимовою порою
Не злічити усіх поміж довгих, як ріки, годин.
Скільки світла довкруг. А в тобі щось мале і зникоме,
Як сліди на снігу, що зоставив невидимий хтось.
Поміж днем і видінням дійти б, не відкрившись нікому,
До прабілих земель, про які ще не знає ніхто.
Але доторк руки враз обпалить, як спогад про воду,
Сонну рибу, що дивиться в люстро прозоре, як лід.
Тут закінчився слід. І ні виходу більше, ні входу.
Пізні гноми закриють останній підземний прохід.

я добре не знаю її –
не вийшло пізнати
юна дівчина років середніх
білява дрібна
коси бавовни квітка або
вовна
очі сині
справді сині не для слівця
сині як вицвіла
хустка
лиця

вуста – оксамитова
ясна пастель
коли ніби насухо витерте –
не говірка
ця дівчина тиха ріка
її акварельна рука жестикулює
наче навколо німа
стіна
з якою їй домовлятися про союз

живе утраченим –
я трохи її боюся
але чим довше на неї дивлюсь –
тим виразніше проступає
вона із глибин
свого дна

мінчанка киянка
в долонях – донька і сни
красиві плаття –
екіпаж у минулі часи
ілюмінація час від часу дружніх
розмов
про неважливі речі про все чудово
вона нагадує пташку
з води й роси
їй не позичати краси

якби я обирала дороговкази
шляху свого то
хотіла б зустріти її знову

© Тата Рівна, 2020

***
не будь залежною від інших:
Люби. Пиши. І відкривай
титанів битви в піднебессі
Сатурн з Юпітером онлайн
Щоб навіть Зевс не був би
над тобою Паном
Щоб Хронос твій не задрімав
І в час Правителів останніх
І в Споглядальні
твої умовні дні
коли тебе нема
у тих просторах де
колись була
Бо все відносно:
і дорога й зустріч
І дім не за зорею - ні
він зовсім близько -
у зорі полину
коли ізгіркнуть вірші
і схолонуть рими
коли перегорить в тобі
здавалось економний
ґнотик
на всі
Слова і мрії -
вічні побажання
із року в рік
по колу й навпаки
Коли в тобі
Мов нерухомі зорі
Абетку з кришталю складуть
як Кай у царстві Снігокоролеви
Розкришать твій коли
із Емпірею
Німб
немов пісочне тісто
І все почнеться знову
Із глибин
Твій De Profundis
виникне із кисню
і в кисень перейде
Коли
Сатурн Юпітеру віддасть
Ключі
Цю скриньку ти замкнеш коли
в галактиці Пандори
І побіжиш услід
Ловити наплутонені ім’ям
чужі свічки
З орбіт..

(нап. 21.12.2020)

викинь свій календар суїцидальних справ
нас чекає
мила моя сестра
вода і сонце
вітер та сіль
і білі слова дитинства
і звідусіль — твоя кудлата
мною підстрижена
голова

плаття китайські — твоє
з качатами моє
червоне
жаба якою ми годували
бабу
Галю
пиво на кучері
рожева каністра з вином
терновим
та дикий
нестримний шал
липневого
першого
балу

викинь свій календар суїцидальних справ
скоро тобі поверне його медсестра —
грузнемо-грузнемо —
вгрузаємо у пісок
ось тобі полюси —
ставки-луг
ти допаси свою
я на росу встаю
хлопчик чорнявий нам принесе грушок

що у сухому залишку? —
сніг-трава
липи які не мовчали
шовковиці-драми

і звідусіль — твоя кудлата
мною підстрижена
голова

і спогади що
перетворились
на храми

2020

Зів'ялі кольори на диво урочисті
в очікуванні дня осінньої пори,
коли сяйне лазур та охра золотиста
і одягне Майдан зів’ялі кольори.

Очікує народ плоди своєї дурі,
обравши на роки в минуле поворот...
тьмяніє знамено із охри та лазурі,
і не відомо що очікує народ.

Линяють кольори нової України...
Вертає доля до нещасної пори
з орієнтиром на підвали і копри...

Іще не змита кров минулої руїни,
не підняли гілля червоної калини,
а на зеленім тлі линяють кольори.

11/20

І знов пишу...

Я думав що ніщо уже не змусить мене взять в руку знов"перо"

На щастя, дух цього ніколи не допустить,

душі на радість, та життю на зло.

Хоча й життя частково є не повним,

коли не чую "запаху чорнил"

слова ж бо житимуть до того часу,

коли ми встанемо з могил.

Про що пишу?

Про те що відчуваю,

а що конкретно слів сказать нема,

пишу, бо хочеться,а не тому що треба,

бо лиш на мить до мене приступила душі моєї моєї "весняна зима"

Спонтанні відчуття такі то є велика кара,

проте для мене це найбільший дар

Коли зима нарешті відступає,

тоді найбільше чути сонця жар.

Сухе повітря в цей прекрасний вечір—на небі ні хмарини, лиш зорі й місяць, але не помічав я їх.
Вони ж мене напроти помічали, спостерігали, як мов боягузливе звіря,
старався я не піддаватися емоціям, старався добирати всі слова.
Слова, які сказав,хоч було їх з десяток.
Слова , які зберіг в собі — не можу полічити, бо не знаю числ.
Та й в принципі, нащо мені їх говорити,
послухаю я краще більше слів твоїх.

Явись мені ще раз,моя любове.
У світлі дня,чи в сяйві зірок,
дозволь лиш доторкнутися до тебе,щоб освіжив я свій потік думок.
Прийди,відкрию я на мить ті двері,за якими, тебе тримав у заперті,
бо хоч у парі біль завжди з тобою,та без—занадто важко у житті.
Живу в четвер немов в неділю,в неділю так як і в четвер,
змінилося багато,й не розділю,
серця і думок ,уже тепер.
Давно й моя наївність добра зникла,
і речі,значну більшість,
бачу я наскрізь,
Себе від болі і страждань оберігаючи,
створив девіз-"Під ніж не лізь"
Та це одна лиш сторона медалі, відклавши в бік стилет,відкласти мусив й стилос ,
Останнього не мало бути в ідеалі,
та я не ідеал,
і це є тим що не змінилось.
Прийди любове ,
я вже втретє кличу,
явись й допоможи мені тепер,
бо ти,дари твої і спогади про тебе—це те,без чого я б давно помер

Кожен
хто сподівається виплисти – врешті втоне
Люди гуляють парами парками та скверами
У місті активізувалися притони
Та кімнати з дешевими інтер’єрами
Що вирішують погодинну долю спраглих
Швидкого кохання за не всі гроші світу

Я ходила одна цілий вечір цим дивним містом
Сподіваючись чогось собі находити –
Чи життєвих позицій твердих чи надій на завтра
Чи розпродажів з платтями ніби в принцес
англійських
Чи з дитинства утраченого динозавра
Знову стріти хлебтати із ним гидко-тепле віскі
Що ношу (це секрет) в дамській сумочці замість брому
У маленькій фляжечці з черленого мельхіору

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
Місто безнадійною втомою втомою хворе

Я – це місто безсиле. Я його гвинтик – і – значить
Його суть та осердя – найважливіша частина – але
День закінчується мов калачик в руках дитини

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
І немає цьому ніякої – жодної ради
Динозавр показав мені шлях той додому — тільки
Ми не раді...


© ТатаРівна, 07.11.2020

Мариться поезія природи,
поки ще у пам’яті жива
на свої капризи і дива –
то негода, то ясна погода...
та не цим забита голова:
на любов уже немає моди,
нині на елегії жнива.

І поети силосують книги,
вірячи всерйоз і жартома,
що на них очікує юрма,
наче неминучої відлиги –
осінню скресаючої криги,
бо зимою вибору нема.

Іній, завірюха і замети
поміняють сенсори доріг:
гальма, знаки – долі оберіг...
і у спілці вирішать поети,
що пора узятися за сніг.

Та на те і воля... у дорозі,
де еліту обирає край,
а чума рішає на порозі,
хто – у пекло, а кому – у рай.

Бо у голові – нерозбериха,
як міняти горе на біду
і не замерзати на ходу.

Та у гільдії поетів тихо.
Може їх не зачіпає лихо?

Може, я видумую біду?

10.2020

Кінець літа невблаганно
Схиляє мене до надмірного
Неприйняття. Пафос дійсності загострює
Ракурс бачення, а сьогодні я зустрів
Ветерана, який говорив, що насправді
Ми живемо в чистилищі. Мабуть,
Він правий, бо ми – наслідок чогось
Незрозумілого, і я бачу, як на мене
Дивляться хижаки, хоча це просто люди.
Садхгуру сказав, що вартує позбутися
Філософій. Мабуть, я так і зроблю, якщо
Потраплю в рай.

31.08.2020

Не – легко
Не ніжить не голубить не несе –
Тягне волочить суне. Така Доля
Слухай-слухай! То буде коротке есе
І Вирій-рай по вірі моїй

Коли висохне світовий океан
Світ складатиметься із солі...
Не очевидна думка?
Ну що ж
Майбуть...
Я ніколи не ходила простими шляхами
Світ складатиметься із висохлих сліз
Що колись текли щоками

Чи буває щось гірше за час мовчання?
Примусової німоти?
Коли виплакані усі ріки?
Висушена уся ти?

Чи припиняться катування – видих-вдих?
Я не знаю
За лінією розмежування – вічний сон.
Набери мене будь ласка – може
Я зумію пронести свій телефон
У Царство Боже

Тоді розкажу тобі що там і як
Чи є постаменти пам‘ятники змію
Про меню апартаменти й таке-усяке якщо
Зумію

А надію не втрачу – бо тут лишаю доста –
Все нікчемне життя
Важливого – не забувай
Коли висохне світовий океан – це значить
Усі душі прибули – нарешті –
Кожен по вірі своїй –
У Вирій-рай

Відбулося переселення реінкарнація
Перевтілення із теплокровних – у безтілесні
І тоді от – нарешті – все – що боліло –
Виболить та щезне

Буде! Та до миті тієї – скніти земним!
Ця історія безальтернативна
Душа саднитиме ранами
Зітхатиме тяжко ніби мала дитина

Може – вирвуся? Маю надію що крила винесуть
Але якщо ні
Розвій мене над маминими сливами
Що сняться мені
Міськими ночами – душними та давкими
Ніби волосся жмут

Послухай!
Наші дні не були легкими
Ніколи – тут
Чому?
Рівняння із невідомими – відомо одне
Якщо я зумію втекти – до себе –
від себе –
Розвій
мене...

© Тата Рівна, 2020
Із книги «Дівчинка Босха»

Кроки.
Ворухнувся ліфт.
Завівсь.
Політав.
Завис.
Кроки…
Це люфт-пауза моя.
Це мій спонтанний міст.
Це коли беру я руки в боки.
Тьохкає твій дзвоник, мов докі́р,
або серед ночі в двері грюки.
Це коли у цей цупкий папір
входять нетерплячі закаблуки.

21 листопада 1992 р., Київ

І
Міняються і мода, і смаки.
І класика поезії – не диво.
Аматори-новатори, таки,
опанували форму залюбки,
малюючи елегії красиво.

Фонетику шануємо... однак
граматика уже іде на мило.
Та час мине і полиняє лак
на тому, що озвучує дивак
і мимоволі утинає крила.

О! Ми такі усі багатії!
І менестрелі, і комедіанти
огранюємо мови діаманти.
Та це не означає, що її
невігласу дозволено пиляти.

ІІ
Ну... ну, буває, перехопить дух,
вражає душу і чарує серце
знайомою мелодією скерцо,
та іноді не досягає вух
людей усе, що вимагає слух,
аби звучало їхнє інтермецо.

Стає метеоритом метеор...
О, де вони – сузір’я зодіаку?

Грамотієві застує актор,
якому пофіґ розділові знаки...

І найновіша форма – це повтор,
а не оригінальності ознака.

ІІІ
У кожному живе Аполлінер,
на честь якого відгули фанфари...
а декому і Апулей до пари...

У барабан лупцює піонер.
Кімвалами дивуємо тепер,
аби себе явили кулуари.

08.2020

Коли помирають нації — народжуються Тантали
Земля відригає їх, викидаючи з чрева

Вона могла стати Бабою, поліською королевою
Однак, народила анчутку
Стала матір’ю не тому сину
І жоною не тому пану

Ніоба колись обернулася каменем
Ми знаєм причини й тепер
Приходить ясність про той одинокий камінь –
Єдину твердь між океану мертвих вод
Що відійшли в пологах дали життя неживому

Таке буває – цілий мертвий живий народ
Блукає в своєму домі й не має ніякого дому

Спільне творіння Перуна та Белбога,
Земля, яка відділилася чи просто вийшла із Наві?

Дівчинко, над тобою все є – Небо, Вирай, Пташині дороги
Багонь нікуди не зникла, в багні, може й, видно зорі
Але підніми свій погляд і подивися вгору
Завершуй танці – безумні, страшні, затяті
Хіба недостатньо м’яса дітей твоїх на цім святі –
Тридцятилітня трапеза поїдання плоті
Затирання муралів сірою фарбою крові
Роги що виростають
З жертовних багать які ти множиш нагайкою так завзято

Дівчинко, над тобою – все ще є –
Небо, Вирай, Пташині дороги
Але чи буде потім?...


10.08.2020
© Тата Рівна, 2020

Бавлячись людським мозком,
усіма його відгалуженими збоченнями,
сірою речовиною з ланцетним лоском,
розрідженими нейронами й розродженими злочинами,
маючи політосвітський диплом
й анархо-синдикалістські переконання,
трапляється асфіксія професійним ярмом
і шанс обледащі́ти для банального вітання.
Отже, мене не вітайте (навіть повторно),
пане парапсихологу!
Бо як загрібни́й свого паранормального ковчегу
не відчуваю вас одухотво́реним,
бо я бачу вас голого
на цій міфічній друзі, яка потоне в першу чергу!
Я вкушу вас з усією безапеляційністю,
коли натягуватимете мені гамівну́ сорочку!
Я є неабиякою цінністю:
зображатиму відтак порожню бочку,
у якій зі щиґликами туркоче голодна щиґли́ха,
наворковуючи вам верстви лиха
і не відповідаючи на жодні запита́ння
без калорійного ланчу і привітання!

Субота, 5 листопада 2005 р.

Всюди ношу за собою свої слова я
Немає цьому ради
Вони розсунуті по кишенях відділеннях сумки
Дротах мого внутрішнього радіо

Кожної миті пнуться щось казати
Бовкати глаголити ректи скандувати
Течуть одне за одним як пінні хвилі
Думаю усі слова мерзенні воліла б мовчати
Однак на ділі таке мені не по силі
Бо світ — зітканий зі слів
Він існує лише в межах внутрішнього діалогу
Бо бог для мене абсолютно неможливий
Якщо я не казатиму йому: «боже» бо

Все що словами тавроване — проявлене
Все що поза ними — то темна ніч служіння Ваалу
Безсловесною була душа онімілої дівчинки
Під час одного відомого балу

А після нього — боюсь котів та назвалась тією
Що важить слова як наркоторговець грами
Всюди ношу за собою ці безкінечні слова я
Внутрішню нескінченну телеграму

Таку коштовну що витягує з мене живе й суще
Кожне слово — секунда яка минула

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не забула

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не забула...

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не ...

© Тата Рівна, 2020

Пливе вікно, прозора скрипка,
прозора скрипка відчуттів:
то хвіртка рипне, болем рипне,
то голос – патокою слів,
то дзвоники – неначе дзвони
вчорашнього у сьогодень,
то крони яблуні – у лоно
тонкої шибки.
Зблисне день
і, Богу дякувати, «завтра»
торкнеться променями вій.
Пливе вікно – щоденна ватра
життя, любові і надій.

Строк гідності моєї сьогодні вийшов;
у генах,
у крові
метастазів смертельний орга́н;
пробігла по контурах тиші миша,
крапкою такого вироку постав тарган;
лікоть сповз,
кулак розплющив крапку,
хвороба квіткою горить;
смішно надіятись на паперовий клаптик,
він не помістить краплю, що переповнила…
мить,
тяжку годину зливши воєдино
з ерою і людиною,
яких люблю,
яку ловлю думками,
яких прошу думками,
де пророки вийшли на фехтування
і закололи чомусь мене,
яку чую! та не…

Тому тільки твій дзвоник,
а не десь зітхання,
і слів декілька,
а не сліз злива,
і подих альбіоновий : торк.
Лише така підтримка.
О, я такий щасливий,
що строк гідності моєї
за час цієї руйнації
не строк.

28 липня 1992 р. (автору 23 роки), Київ

Я готуюсь до відходу,
кореґую час каплиці,
наливаю мертву воду,
зрію в зорі-зоряниці.

Вибух атомного сонця,
мій сердешний фотофініш,
ніч аналізів на стронцій,
ніч, коли ти серце виймеш?

Досихає чорна вишня,
розхиталася каплиця,
б’ю у дзвони – в груди вийшло,
я дзвонар і самовбивця.

Возпаряюсь над церквами
у живому калатанні,
тіло, висміяне вами,
спить за цвинтарем в євшані.

23 липня 1995 р., Київ

Перша.
Її світлість.
Акварельний силует.
Ще контур з-під п’ят,
і от – вже витонченість,
ще трохи і лет!..
Та кіс дика ліана
хвоста покинула в джунґлях;
він зачепився за пальму,
упав, обійняв другу,
заплутався у корінні
і колючках акацій,
наповз на слонові бивні
(загрозу тамтешніх плантацій), –
і вперта слоняча вдача
скуйовдила фарби волосся,
і ярусів непрохіддя
спинили її першість…
Тепер там цілі види
на рівні аматорства джунґлів
малюють
емблему цнотливості
на довгому-довгому-довгому шлейфі
сукні її першості.
О, сукне, приборкувач бюсту із бюстів,
на горизонтах чийого
завмерли колібрі,
на оберегах чийого
лелеками сплять фламінґо
і, густо міняючи ноги, падають
у болото, –
чому ти така прозора?..
В мажорах відверто відвертого ору
під лемент циганського кодла
мусону гидлива злива
розсуне басейн Гангу.
Всі в курсі: це буде скоро,
не в міру тяглося же довго.
І стане Святою чи Богом
світлість її перша!

11 грудня 1992 р., Київ

Краплі сонця бузковою ніжністю,
наче дотики на листках,
Я з весіннім дощем надіюся,
Сподіваюсь на тебе в снах.

Ми обіймемось ще, зустрінемось,
І промокнемо наскрізь ми
Під деревами облетілими,
Посміхаючись, восени.

Сміх наш сонну розбудить вулицю,
Відгукнеться бруківки стук,
Наче серце, дорога стулиться,
І заб’ється в долонях звук.

Підпалююся на вершині піку
Камінної Трагедії Підніжжя
надхмарно, безсенсорно, сніжно
від іскор…

Останній сірничок без кисню тріснув.
Зламавсь хребет остилої надії.
Я неподільно світом володію,
що ізо мною злісно несумісний.

Радів би я, як он радіє сонце,
та в грудях вуглекислий газ не кисне.
Цей пік – мого безсмертя нонсенс,
де обеззброєний, мов на гачку повисну.

А ви дивіться в кольорові скельця –
і вірте радо, що заради зради
на п’ятачку омріяного ладу
я доживу своє спітніле серце.

3 жовтня 1990 р., Київ

Носом торкаючись стиснених кулаків
Думу свою простягуєш ніби ноги
Кожна дорога що призначалася Богу
Врешті заводить тебе до нових чортів

Сорту якого — лютого чи простак?
Біб, авокадо, моркви вогнена піка?
Сам проростаєш запросто просто так
Чи потребуєш жінки та чоловіка
Що прирекли себе полю навіки в дар
Тісно сплелися тілом думками ляком
Битими бути ніби чужий собака
Не породивши авелів на вівтар?

Хто тобі пише книгу твою пророчу?
Хто тобі душу викручує ніби жили
Чуєш, ти народився людиною, хлопче?
Чи із розсади - сіяли, пересадили? —
Трохи поливу, сонця тепло крізь плівку
Добрив лопата, попелу жмені зо три
Плюнув господар на лоба, а ти розітри
Врешті, хіба не для цього твоя голівка
Ізмалечку призначалася та росла
У голову перетворюючись гарбузову
Гола корова телятко своє вела
Вовк їх загриз — і теля, і дурну корову

Бо не було пастуха, а сама ж— не та
Звикла чекати захисту і опори
Понад дві тисячі років нема Христа
Але про нього ще й досі усі говорять

Сином він був, чоловіком він був, ходив
Не за коровою голою а по воді
Носом торкаючись стиснених кулаків
Визначся, хлопчику! —
Жити почнеш
тоді...

Потяг кричить ізраненим динозавром
Білий ретривер вирвався на свободу
Знову весна - і немає шляху назад
Впала зима у спогади ніби в воду
Треті ще не виспівують солов’ї —
Трелі рано виводити світанкові
Світ потребує віри, а я любові
Світ потребує сили, а я сім‘ї —

Діти — далеко, пахне їм дим кострища —
Пораються в садку — розчищають хащі
Смажать зефір, фільмують як вітер свище
Шлють мені фото, міряються хто вищий
Я — догоряю. Падає сонце в пащу
Леву й потроху зводиться на нінащо

Вранішня зірка гасить примари нічні
Пуп‘янок кожен тягнеться до Бога
Світ потребує віри, а я нічого
Світ потребує сили, а я вже ні

Різкий штрих. О́браз.
Герой, доведений до конвульсій,
втрачає все.

Оглядна зала озирається на мене.
Оплески, тупіт ніг, охорона правопорядку.

Актор встає і кланяється.

Взяти таке за руку – гидко.
Однаково, що цілувати покійника – противно.

Хай пишуть, чия заслуга.

22 вересня 1993 р., Київ

Жила собі хата,
Побілена, щедра, тиха.
А потім — згоріла. —
Таке лихо!
Диміла,
кублилася огнем,
тріщала
й розсипалася на вуглини.
Яких чотири години,
хирявий вітер,
квітень спраглий дощу
на порепаній землі — рани посухи.

Хазяйка Секлета спалила хату.
Хотіла випалити стерню,
щоб молода трава
по якій ходити босою.
Та не змогла дати ради вогню.
І вже тепер буде до скону не рада —
ходити босою по чужих дворах
жебраючи підробітку, даху,
прихистку від зими.
Спалила хату Секлета —
подінеться між людьми.
А люди ж добрі,
поділяться скибкою хліба, ковтком води.
Ходи сюди, Секлето,
бабо дурна,
розкажи, нащо палила хату?
Таких як ти, Секлето, багато,
на всіх не вистачить благодаті й хлібин.
Вода, Секлето,
пішла на хату твою, коли гасили —
немає більше води.
Іди, Секлето, звідси, йди...

А що ж там Бог?
Чи пустить зогрітись до Раю?
Немає Раю, Секлето,
дурні раби спалили його...
догоряє...

© ТатаРівна, 20.04.2020

Ти не знаєш хто мічений смертю цілований хто
Втаємничено бродить король той у чорній короні
І сидить і регоче сп‘янілий диявол на троні
Смерть ховає пробірки у полах старого пальто

Що лишається світу? - лише споглядати та жити
Заховати обличчя, наказати малим та старим —
Дихай глибше! Наш Бог цього року воскресне не всім
Дихай глибше! І може ми зможем побачити літо

Ти отримав сей час на думки на слова на любов —
Ти отримав його примусово але своєчасно
Чорне сонце на Сході зійшло та на Заході згасне
Нас диявол не візьме, ні разу ще не поборов.

© ТатаРівна, 2020

Золото найкраще передає сигнал -
Доведено найсвятішими головами церкви.
Проскуру як набої роздає капелан,
Антидор - холостий для вже і так мертвих.

Ритуальні походи з вірою на зміни,
Пошук істини у тих, хто сховався від життя,
Молитви за свободу стоячи на колінах,
Розмови за право над свіжохрещеним дитям.

Рух підризника від ерекції святого отця,
Викликаної надто низько опущеним хрестом.
Сором ікони, що була гордістю митця,
Стане причиною відвідати закритий аукціон.

Монополісти на зв'язок із Всевишнім.
Провідники в тунелі з одностороннім рухом.
Любителі монологів у моностадній тиші.
Хейтери свободи, дарованої Святим Духом.

Знавці крутих вечірок з димком і винцем -
Саме так рятують паству від грішного буття.
Грають ролі з улюблених біблійних сцен
І чомусь вважають, що до Бога ближче, ніж я.

2020 рік

Як і вчора, дощить. Ми чужинці. В яву чи вві сні
Що звело нас обох у забутому Богом замісті?
Все здрібніло. Слова, як старі сорочки, затісні.
І вітри, три чорти, дмуть, діймають своїм хриплим свистом.
Скинь полуду, вдивись у прихований лик. Як на склі,
Відображення іншої з’явиться тьмяний відбиток.
Світ розмінний, як гріш. Я спіткнувся. Мій зір потускнів,
Як украдений спогад, підібраний чийсь пережиток.
Жив чи спав я? Закліпав підсліплий ліхтар уночі,
Мов підпилий двірник, маячить хуліганам на пострах.
Глухо замкнено двері. І вже не дібрати ключів.
Гусне дим, і зривається з уст щось колюче і гостре.
Не дійти, не дізнатись, кого відшукав і згубив?
Серед снів і видінь, як і ми, невловимих, минущих,
Нас не стане раптово. Як тіні міської юрби,
Щезнем в просвітах днів, усе тонших, тісніших і вужчих.

Термінатор у темряві –
мама у валянках –
на холері скінчилася черга;
для параду планет без військової техніки
усере́дині сфери печера;
на лопатки покладена кімната;
атрофовані роговиці очей;
аґітую рецепторів упізнати
ката,
того, хто зсере́дини риє печеру;
переможну невігласку, звану Гетерою,
ніч за коси волочить по гострій бруківці;
аґітую рецепторів призначити
вбивцею
того, хто зсередини риє печеру;
золотими буквами забава!
або та, хто скинула з плечей!
Рекомендую:
це вона на лопатки кімнату поклала
і того, хто її забере у печеру!

19 листопада 1992 р., Київ

Ти не просто тепер, ти членкиня піїтьського цеху.
Ледь знаходжу слова, ті слова, що слова, а не мат.
Бо зліпив тебе я, як із глини виліплюють цеглу,
А виходить, що ти.. що тебе.. що для мене нема!

Я нагострюю пера, вмокаю у власну отруту,
Я стрілятиму ними, хай лусне мені сагайдак!
Уподібнюся я, чи то Гуру, чи Робіну Гуду.
Ну і що, що не в такт, що безтактно, бездарно.. Хай так!

Хай несе мене кінь, мій кудлатий і трохи крилатий!
Хай від кожного руху зника депресивна пітьма!
І блищатимуть лати на диво всієї палати,
Я за бороду музу,
ойц, ні!
санітара впіймав.

Ми бранці обставин,
Заручники часу,
По кліточці бавиш...
Спиняєшся...
Вчасно...
Додолу білизна,
За вітром сумління,
Усе так приблизно,
Занадто ти близько,
За ласкою близькість,
Усе за повір’ям.
А завтра любовно
Залишиш опівдні
Самотню (умовно).
Далекий, мій рідний,
Проріс ти наскрізно
До стону, до скону,
Занадто ти близько,
За ласкою близькість,
Усе так приблизно...
Ми поза законом.

10.02.2020

Нестерпні діти — вони ростуть повільно роблять усе не так

Вічно розсунута постіль розкидані черевики доводять до сказу
Помальовані книги зошити брудні кишені крихти крихти на столі
У них синці подряпини й інколи температура і шмарклі о боже

Вони ще навіть не розмовляють а вже дістають як можуть
Вони ще зовсім малі й усяку погань до рота вишпортують із землі
Вони не хочуть вчити вірші на пам‘ять із першого разу

Вони катують кота а кіт катує мене
Коли ж вони виростуть й усе це мине мине
Я стану своєю — собі господинею — дому
Піду до театру на каву — з такого дурдому
Виберусь у доросле життя барвисте й хмільне
Й кіт нарешті припинить ненавидіти мене

Заслана постіль черевики під нитку доводять до сказу
Нові книги без плям зошити чисті порожні кишені пустка на столі
Всі ночі спокійні тихі минають швидше потягів у метро о боже

Вони не телефонують ніколи хоча не складно можуть —
Умовні відстані не так багато часових поясів на кульці-Землі...
Чекаєш чекаєш не спиш та чекаєш марно знову і марно щоразу

Вони не катують кота кіт катує мене
Минули роки та вже скоро життя промине
Я стала своєю — собі господинею — дому
В театри ходила й на каву — такого дурдому
Нема більш як це сьогодення доросле й хмільне
Лиш кіт дяка богу так само не зносить мене


Нестерпні діти — вони виросли швидко роблять усе не так

Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любов, звичку
Вона дає їм живців та живицю — дітям своїм
Вона дає їм маркери — хрести могил, хрести храмів, хрестики в календарях
«Не виходь, — просить вона, — надвір без шапки
Там холодно, лячно, сіро, немає мене там
Я є тут, під деревом твого життя, у садку твоєї баби
У лузі за твоїм селом, у підвалі твоєї багатоповерхівки
У сквері твоєї юності, у лісі твого спокою, у мові твого серця —
На місці сили. Бо я є сила твоя. І воля твоя. І я є царство твоє
Я Матір твоя. І Матері твоєї Матір. І Матір її Матері — Я

Так легко втратити те, що в тобі
Над тобою навколо тебе
Загубивши себе самого у сутінках буття
Вона лежить під деревом життя посеред Вирію-раю, лежить та дихає
І з неї повільно витікає життя

2020

Серце поступово відхиляється від норми,
а з ним – і бажання.
Розгойдують Землю кліматичні шторми:
і в жилах – дрижання.

Це страшно, бо люди з’їжджають з розуму,
а «вумні» механізми
дорогою влади зчиняють розголос
про всякі «-ізми»!

Що ти зробиш тепер, паранормальна людино,
чоловічо-жіноча структуро!
Ти й не винна і нібито винна,
половинно чи вповні й здуру!

Цікаво, які ти ями копатимеш
дітям – своїм – роботам?
Якими цифрами називатимеш
їхні пики зі свинцевим хоботом?

І чи потрібна буде тобі ялинка
з новорічними іграшка́ми?,
якщо кожна твоя хвилинка
йде до вічної сміттєвої ями?!

23 січня 2010 р., Київ

Вступ
"Церемонія вибору"

...тьмяне світло, сірі стіни
І жодної душі, лиш тіні,
Вона стоїть посередині,
А перед нею вибір...

Якийсь голос її кличе:
"Підійди до мене ближче"
Вона підходить ближче й бачить
Широкий стіл, а на ньому дивні чаші...

Розділ 1
"Зречення"
У тій першій чаші гладке каміння сіре.
Таке, як сірі маси в цьому світі.
Тут ніби все засновано на вірі.
Нас учать вірити, надіятись, любити,
Нас вчать зрікатись всього й заради когось жити,
Лиш в Театрі ролі альтруїстів
Розібрали лицеміри-егоїсти.
Тут неважливо прозаїк ти чи лірик
Ти народився сірим,
Серед сірих будеш жити
По-їхньому "вірити", "надіятись", "любити"
І як тільки станеш іншим -
Не таким як всі, мудрішим!
Як тільки перестанеш бути сірим,
Тут же Система тебе знищить.

Вона знала, що думки її набагато глибші.
В руках вона тримала палітру кольорових фарб,
Тому пішла до наступної чаші далі,
Бо не хотіла жити серед сірої маси, як жалюгідний раб

Розділ 2
"Ерудиція"
А у другій чаші вода прозора
І зорі там у тій воді.
Можливо там у тому місці
Найде вона зорю собі.
Як тільки появилася надія,
Вона ніби в воду подивилась -
Зрозуміла!
Вона побачила всю правду,
Що в світі тому всі змагаються за владу.
Цим світом правлять тільки гроші
І твою долю вирішують якісь леді і вельможі.
Тут вже давно забули про громаду,
Всі тільки й думають про прибутковішу посаду.
Тут всі такі освічені й розумні.
"Та чи добре це?" - з'явився в неї сумнів.
Цей світ потоне скоро у прогресі -
Про це вже пишуть у книжках і пресі

А вона не хоче жити, як у клітці
Вона хоче творити і вірші писати.
У неї скільки всього в душі і в серці,
Але їй приходиться мовчати.

Розділ 3
"Безстрашність"
Тепер вже третя чаша перед нею
Тліли там вуглі гарячі
Вона сама горіла там неначе
Горіло й серце там з душею.
У світі цьому набагато тяжче жити
Тут сила всьому голова
Не можна вільно писати й говорити
Бо вбити можуть навіть за слова.
Диявол тут на місці головного
Тут ніхто не вірить в її Бога
І запах гнилі тут повсюди
Бо в цьому світі гнилі люди.

..черстві й жорстокі
Вона ж шукає просто спокій

Розділ 4 і 5
"Щирість" і "Дружелюбність"
В четвертій чаші лежать уламки скла
Тут щирі і правдиві брешуть без числа
Тут щирі і відверті одягнули маски
Пітбуль і стаф як блакитноокі хаскі
Вони всі твердять знову й знову:
"Спочатку було слово.."
А потім кажуть: "Це казки для стада!"
Вони ж самі заплутались, де правда.

П'ята чаша наповнена землею
Та ти копни її поглибше
Дізнайся, що лежить під нею
Це все не те саме, це інше..
Брехати тут уже нормально
Двуличні тут як в себе вдома
Вони це називають: брехня на благо
І роблять це усі свідомо.

..такі світи у чашах цих
Не знайшла вона собі місце ні в одній із них

Заключна частина
"Дивергент"
В голові її весь час питання
В чому сенс людського існування
Хто насправді ми такі:
Мішки з кістками чи матерії тонкі?
Вона не знає бути чи не бути
Вона краще хотіла би усе забути:
Обличчя, голоси, маршрути
Закрити очі і заснути
І більше їх не відкривати...

Та все ж вона зробила вибір свій
Це буде світ її фантазії і мрій
Це як смерть Дедала та Ікара
Це як життя Ернесто Че Гевара
Слово - її зброя, інструмент
Вона з моменту цього - дивергент.

Як останній сірник, тягне димом закурений ранок,
так далеко, так низько гойдається вогник од свічки.
На пагіллі тремтить павутини прозорий серпанок,
і здіймається вгору привиддя ребристої дички.
І нікого ніде, хоч ступай, хоч врости, мовби камінь,
День згортається листом, висвічує блиском іржавим.
Як церквиця змахне в сіре небо сухими руками,
древню позолоть скине і стане, мов діва, над ставом,
щось зірветься в тобі і, мов птаха, заб’ється у сітях.
Зойкнеш з болю чи так. І ніхто, як на зло, не озветься.
Ув останньому цьому, тісному, пожовклому світі,
лунко яблуко впаде, тверде і півкругле, як серце.

Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах скриплять хребти хвіртки
Рипучий голос плещеться в долонях
І прозирає посмішкою Будди
Проміння сонця крізь глевкий туман
Остання качка Чіо-чіо-сан
Востаннє пір‘я чистить на осонні
Осінні сни спливають підвіконням
А вітер дме. Нагадує хто пан
Хто тут месир хазяїн капітан -
Дерева похилились у поклоні

Я все — сама. Мій син за океан
На зиму відлетів ловити літо
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крильми розтрусить воду ніби ситом
Гукне пташа підросле — та й шугнуть
Дерева крони схилять у поклоні
Занишкне вітер. Проведе, майбуть
А потім підніме листки червоні -
Наробить бучі, ґвалту, суєти
І репету, і шквалу, й тарараму
І втрутиться в мою кардіограму
І дощ хльосткий почне до нас нести
Минула осінь - відлетіли ті
Хто зміг втекти від холоду й біди
Остання качка Чіо-чіо-сан
Вже більше не повернеться сюди ...

Що таке мова? Мова це люди
Буде їх більше — буде їх мова — всюди
Будуть люди родитися, співати
Буде їх мова під саме небо лунати

Янголи та чорти — всі почути мають
Що українці безмовно не помирають

Десять століть зневаги всотались у клітини
Наших людей виховували німими

Марна це справа — хмара пройде й розтане
Сонце висушить сльози, омани, тумани
Янголи та чорти — вже напевне знають, що
Українці безмовними не бувають

Десять століть наруги — бути з колиски битим
Мову свою не знати та не любити

Ніби соромитись можна власної суті
Ніби не ми самі є для себе судді

Що таке мова? Мова — це люди
Буде нас більше — почують наше всюди
Доведеться кожному зрозуміти —
Мова пульсує, уміємо говорити

Що німота минула — знову не стане —
Мова моя розкотиться над світами
Що таке мова? Мова — це ми із вами.

Тут доволі тепло, в широтах наших.
Ми навчились як, та забули нащо
Ми осіли тут, на оцих вологих
Островах, навіщо мочили ноги
По коліно в теплій воді Гольфстріму?
Але - клімат лагідний, без екстриму,
Ані гір, ні хащ, ні глухих безодень
На фізичних картах тутешніх. Жоден
З випадкових зайд, що отут лишились,
Не чекав, що ось потече у жилах
Мов Гольфстрім тепленька і небурхлива
Тиха кров - і от ми уже щасливо
Живемо, без панік і без істерик
І не прагнем в жодну із двох Америк.

І усе в нас є, і усього досить,
І Тарас нам батько, а дядько - Йосип,
Тільки часом хочеться відшукати
У кутку охайливої кімнати
Хоч бодай одного, нехай слабкого,
Вбитого колись, і тому живого
Бога. Але - гей, де той вуйко Йосип
Що сидів, похмурий, помивши посуд?
Розливай горілку зі смаком оцту,
Роздавай прогнози, немов пророцтва:
Завтра буде дощ і мінлива хмарність,
Істини сумнівні, надії марні,
Гороскопи схиблять, при тому сильно,
Терези обдурять (тож будьмо пильні),
Близнюки у дзеркалі не впізнають
Ні самих себе, ані інших знаків
Зодіаку - де ви, тельці і леви,
Козероги, змії, горгони - де ви?
Де ви, дивовижні самотні діви,
З тих, що надихають стрільців на дії,
На усе безглузде й усе прекрасне,
Як от віршуваня. І врешті, власне,
Де той вуйко Йосип, що пише вірші?
Він також на острові, але іншім,
Де усе, що є чого-небудь варте -
Балаган з комедією дель арте.
Карнавал на острові Сан Мікеле
Недоречний, але підняти келих
Можна і на цвинтарі. Над каналом
Ні дощем не віє, ні карнавалом,
А у нас дощів вимагає звичай -
Цій землі якось без дощів не личить,
І земля мовчить, ми також із нею
Мовчимо - бо сказане є брехнею.
На дорогах мокро, напрочуд сухо
У очах, і витік Святого Духа -
Від Отця, але також і від Сина.
Небосхил сіріє, і Темза плине
Як завжди сповільнено, і тумани
Клубочать. Пардон за анжамбемани.

Вони робляться згорбленими та старими
Ті чоловіки які колись ходили прямо
Першими у них помирають надії
Потім - мами

Непомітно виростають діти
Раптом підвищують голосИ
Кричать їм «Ну що розумієш ТИ
У цьому вирі у цьому світі?!»
Вони припиняють розуміти
Вони починають старіти та кам‘яніти
Потроху вгрузають у землю
Набуваючи рембрантівських рис
Ті чоловіки які колись ходили прямо
І знову стають красивими ніби
Маленькі пересувні храми
Милуєшся ними торкаєшся звіддаля їхніх небес
Й наче сам воскресаєш їх німбом освітлений

Першим у тих чоловіків сивіє волосся
Далі — плями повзуть темним — по світлому
Шкіра шершавіє й робиться фактурною
Буцім дубове корито

Вони ще багато могли б сказати
Та — розучилися говорити
Мовчання живих буває проймаюче чутним
Але їх нікому почути

Вони відходять кожен своєї пори
Ветха двірничка змітає за ними двори

Слідами коліс на мокрому шосе
Авто за автом – оце й життя усе....

І.
поки інші пишуть вірші крокуючи й колупаючи пальцем у носі —
я згораю не встигнувши впасти —
щосезону в мене — літературна осінь
і будинки із пенопласту —
сто покоїв — домів глухого Гойі
муки вибору Ноя
та дві фури гною з компіляцій і копіпасту.

IІ.
я прокидаюся кожного разу коли читаю(ть) вірші
щоб умерти від сорому чи тиші
не можу писати не писати не можу
але ви — не пишіть! —
залиште по собі спокій дітей із онуками
запилені серванти з неоМадоннами
захаращені комоди забиті поламаними телефонами
шнурами зарядних пристроїв батарейками й візитками
непотрібних людей
світ переповнений пластиком та ідеями
тому він гине від пластику ідей

ІІІ.
Еразм Роттердамський точно мав виразку
й не мав оргазмів
бо мислення — процес руйнівний з якого не глянь боку —
сумніви напір архетипів стереотипні штампи
паузи внутрішнього діалогу
роздуми — похвала Глупоті найвища
ці вправи не допомогли навіть Богу
прямий доказ — усі відомі епохи
події історії містифікації тліну
в яких свище вітер розчарувань
тому —
не роздумуйте
ні про погане ні про хороше —
лише гроші й соціальна стабільність
сексі гроші —
погляд в чужі спини слина жаги
й можливо ви не уникнете пострілу в спину
але позбавитесь смерті від нудьги...

ІV.
їх у мене дві — морська царівна та упирівна
серцево- судинна й душевна ла‘ди
страшна одноока смішна хромонога
перша голубить чорта друга боїться Бога
та часто змінюють на цій вахті одна одну
ілюструючи дуальність світу й хиби пози
бо позери незмінно тонуть упавши в гівно
ніби у хвилі лебединого озера
під звуки гімнів чи романтичної балади

їх у мене дві — від натовпів бандерлогів
ховаються — перша в глибинах друга у тіні
довічні мої обидві — це вирок дару
птах розіп‘ятий на небі — доля пташина
там його самість пустки його — вершина
двоє у мене їх — віра й розум —
ще необтяті пишні —
розгорнувши — лину до птаства
розкинувши ніби руки —
спускаюся годувати змілілу паству

дві їх у мене — перша боїться чорта друга голубить Бога
два їх у мене — не дають упасти

(с) Тата Рівна, 2019

Перевішайте моє опудало на канатах
туди, де дверцята виходять на барикади,
де життєлюби чорти рубають дровенята.
Занурюйте охляле чуперадло ликати дим.

Збуджуйте отеє, добре стерво, на наші щастя.
хай всюди стріляють, сміються, палають,
хай сувоями з мотузками оце чепурадло мастять.
Затюкайте це хиже зав’язане падло брудом і лайкою.

Розвійте звалену долю над згарищами Чорнобиля.
Там якраз хижий ненажера отримав мій пакуш,
Там вчора причетники витягнули з мене опудало.
Перегукайте за буграми мою невтомну маруш.

Перехопіть шпараги та переверніть мого химерника,
котрий перекупав, спотворював, перекручував мене.
Перекотіть моє опудало бабці-шептухі до Хмельника.
Переселіть чисту правду до авторитетів в Звеличеве.

Переключіть опудала до звабленних роботів страху.
Перелиньте в перемовчане тривожне кохання,
Де тріумф мурований переплутає гардероби лахів,
Де портативні роботи поширюють аврал не знання.

Переперезайте мого красунчика на ярмарку,
де все пропаде у народі і все буде скуплене.
Перемаскуйте чуперадла у чорні вишиванки.
Переплетіть на майдані хитросплетений тренд.

Перепрошийте моє опудало в сервісних роботів.
Перетравіть мої втоми у натхнення айтішників.
Усякий поживок переварить зліт війчастих ботів,
та енергії мого серця на все це не вистачить їм.





https://sites.google.com/view/neg000001/

*1*
30.07.19. 06.46
Загадка світу - образ твій
Що на піску будує зАмки
І сорок літ в пустелі проблукавши Своє inkognite впізнАєш лиш у сні..
Воно як тінь під хвилі
Просить terra
І чайкам зв'язує хвости
І зранку будить під болгарським
сонцем
І сміючись серйозно кидАє в море всі твої свічки..
Від нього я почула вперше
КИМ є насправді і ЧОМУ
І ніби знову народилась
У мушлі і в піну
І п'ятирічний принц маленький Скаже:
"Уже тринадцятий з ягнят"
Чомусь так любо-любо стане - І хвиля утече з піску

*2*
1.08.2019. 159-ий
Із ненаписаного
З неназваного Вибране
Просто номер
на згадку літа
Що минає у долонях
І просто ти
Там де тебе не буде більше
Бо двічі годі увійти в те саме....
Ліжко
Бо надто мало часу для усіх часів
Щоб збіглися всі дощові краплини
В одній калюжі І ти як фея всіх дощів повинна
Усі калюжі звідати в ім'я
Бо не стоїть на місці день у році
І так знічев' я порахуєш дні І зробиш паузу на 159-тім:
Це 8-ме червня -
Вавель мій
Це храм твоїх думок
Тож недаремно
Ця дата, номер цей
В якім осердя ти пізнала
Духу


*3*
2.08.19 Змило з піском
Тіло локумить у м'ятних хвилях Дощ змиває під душем свій німб
І велика мушля простягає долоню
Ніч безсоння У тілі риби
Змило з піском
Тіло дощу судомить від кіл
У калюжі
Всохлій в каное
Всю ніч наплаву
І вода намокає Не маючи міри
Бо літо втомились - Ілля на коні
Змило з піском

*4*
5.08.19. Джулія
Вона надто молода для німфи
Хмари сягають по коліна хвилям
Хвилі в'їдаються у пісок
Іржаво стає посеред площ
Неба
На кінчику неба завис вітер
Втомився від нічного купання
І споглядання
Хмар у купальниках
.. Усі від' їжджають у понеділок
Відпливає останній парашут
Літо зВАРНилось у молочній піні
Легенько загойдують звуки рінґтонів
Від коліс відбиваються фотоспалахи смарфонів
Все.
Кордон.
Там, де закінчується земля
Пора показувати паспорти
Де записано, як ти набувався
Землею
Водою
Металом
Вогнем
Бо там кожен твій день
На вагу часу
А час не вимірюється А виважується
У грамах світла..
І в кінці світла ти впізнаєш її
Профіль
У собі
.. Джуліє, де хмари, які ти обіцяла зготувати на обід?
Джуліє, чому рай-дуги досі не напрасовані?
Джуліє, ти знов запізнилась
показувати дощ
І вони всі повтікали з твого фільму Як обпечені..
Нап. у готелі Royal Palm (Св. Влас,
Болгарія)

©#вірші_маріанна_челецька

Мурчить і грається з тобою, мов з клубком,
смугастий тигр з оранжевим оскалом.
Це ти вдихнув і видихнув магічне "Ом"
і приручив його своїм язичним жалом.

Ти не псуєш нас, мову джунґлів знаєш ти,
і кожне дерево тобі підзвітне над тобою.
Ти сірій пташці впевниш: "Полети," –
і вся земля під нею під одною.

Якби диктатором ти був, я все б забув
і підкоривсь тобі, і повзав по-пластунськи,
але ти Бог, чиє знання я вчув,
щоб розум з гнучкістю долав кістковий хрускіт.

1994 р., Богдани

По колії ходить картате пальто,
немов по канату.
Утіште дівчинку,
яку на трамвайну зупинку
викинув тато.
Утіште дівчинку,
яка на трамвайній зупинці балансує –
і не може утримати рівновагу.
Утіште дівчинку,
яка без упереджень торгує
перед вами своїм божевільним благом.
Не карамеллю, не морозивом –
утіште дівчинку.
Якщо ви живете десь над озером –
заберіть дівчинку.
Якщо ви живете біля самого моря –
теж дайте їй притулок.
Покажіть їй пеліканів,
а якщо вони хворі,
то сходіть у Аптечний провулок,
накупуйте там ліків і мікстур,
подякуйте сестрі милосердя…
Там старий антиквар
вам продасть абажур,
під яким вона гратиме Верді.
Тільки альт і комфорт,
тільки ноти і тиша,
мов заключний акорд,
бідну дівчинку втішать.

1993 р.

Химера. Видиво поезій.
По лабіринтах відходжу.
На ні зведу когось на ні!
Скажу йому.

Така неправда в гримі, примі, римі.
Але за вірші платять більше.
Рояль. Маленька істеричка
зламала клавіші високі.

Сентенцій крах.
Прийдешня мама
зумовить
проповідь
до ПРОПА…

17 червня 1992 р., Київ

живи життям
дісталося — живи!
дісталось (не дістало ж?) — це суттєво
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли...
бо не мине й години — поли бога
розріжуть акварель твоєї мли —
пізнаєш світ та кам‘яну дорогу
пізнаєш дивну милість бога твого
це яблуко — пропущені голи —
ти аутсайдер, єво
дівка клята
ти скуштувала щось що не тобі
малесенькі пухнасті янголята,
прищеплювали потай на вербі
твій змій приніс і дав тяжку розплату
бо пізнання — недоля та недуга
ти втратила і господа і друга —
лиш глина від ребра свого вар’ята
остову шмат
хто вигадав таку?
веди! бо твій адам подоба й може
ожила лялька копіпаст на «тата»
проте з який чудних фантазій божих
ти зародилась, юна герострато? —
спокуснице! ці рольові секрети
нам сам не видасть на порозі храму
з чийого малював тебе портрету?
кого він уявляв?
коханку
маму?

живи тепер
як склалося — живи
то врешті справа тільки прижиттєва
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли


21.06. 2019