Заступаєш у тінь, як у сірий, понурий куток,
Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою.
Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою,
Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок.
Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок.
Але це пантоміма без слів і без сліз, бо так треба.
Розступаються стіни, і дах виростає у небо,
З електричних вогнів переходячи в світло зірок,
Що не гріють нікого. Вже сам не здаєшся собою.
Страх, як змій, виповзає із тебе. Лишивши позаду
Кволу плоть, відчуваєш полегкість. У сутіні саду
Хтось чекає на тебе. Диявол? Розгніваний Бог?

Страшна тінь
А це лиш твоє відображення
Хоч і лінь
Концентруй своє врівноваження
Подивись
Загляни у пітьму, глибОко
Доторкнись
Нутра і росплющ третє око,
Відвʼяжи
Минулого навʼязливих привидів
Осягни
Що для тебе багато є привидів
Існувати
З собою віч-на-віч сміливо
Проживати
Не тікати від себе гидливо.
Просто бути
Без обмежень. Очікуваннь. Балів
Просто чути
Бажаннь тихеньких сигналів
Обнулитись
Бо тінь пропадає опівдні
Попуститись
Ідеальні завжди божевільні.

Романтизм героїв з прочитаних віршів
Вони ідеальні, вони за нас чищі
У них є мотиви і спротив режиму
У зла нема шансів, добро є красивим
Стою проти дзеркала з середини ночі
Торкаюся шкіри, закручую коси
Хіба лиш наблизитись ненароком губами
Та я і не вартий себе обійняти
Вийшов в пустелю засипану пилом
Не тутешні ці люди, чого поруч із ними
Чого маю плутатись лабіринтом на рівних
Дайте пароль до невидимих дверей
Де за ними, нарешті, буде все як по-маслу
Індуїзм би прийняв мене у вищую касту
Прокинься в трамваї, пробий свій квиток
Поринути в мрії - повітря ковток
Зібратися, вийти, навіть всміхатись
Годин вісім у рабстві, достойно триматись
Не зважати на тих хто нижче за класом
Планую вікенд цього тижня з начальством.
І ось я у дома, мовчанка, почуй
.
.
.
.
.
Ну ти хочаб спробував, не зважай що не вийшло
Не всі індивіди здатні відчути
Здатні поринути в музику тиші.
Тут все як треба, кожна дрібничка на місці
Речі розкладені за алфавітом
Тут моє місце, фортеця, планета
Де я закон і вибухова комета
Дістаю свій рукопис - молитовник і біблію
Де мною сказано у прозі і віршах
Там усе правильно, як має бути
Я на вершині плебейного світу
Тут я викопую моря до ядра
А насипом створюю гори і скелі
Тут я пускаю вітри у поля
Тут я зливаю дощі на пустелі.
Гортати сторінки власних історій
Торкатись себе там де не можна
Горе самотності мені не знайомо
Я сам собі - товариство найвище.

2024

Сьогодні брат мій – то холод зимової ночі,
сестри – ручка і трохи чорнил.
Якими, як завжди, я хочу,
вознести те – що тягне лише до глибин.

Я думав ніч мою душу очистить,
візьме до зірок й спопелить десь у них.
Випалить, і без жодних інтриг,
зірве з шиї рабства намисто,
зроблене із думок цих важких.

Та як завжди, лиш паперу і Богу я сповідаюсь,
Руки в чорнилі – то причастя моє.
Рукописи не горять – тому нехай це все зберігають,
А я йду слухати Був’є…

Ці рядки пише не голова і не руки,
Вони виринають звідкись з глибин.
Їх ніч із зорями бере на поруки, хоче забрати до своїх вершин.

Вони народжені збитим ритмом серця,
що давно вже не є просто насос.
Коли добре йому- грудях тепло, воно ніби сміється ,
Коли ж ні - тиск і лютий мороз.

Це мене завжди дивувало, невже нема чим зайнятись йому,
у мене у тілі так крові багато,
а воно - вступає із мозком в війну!

Крізь часу пелену, серед звичних в житті ситуацій,
Я чекатиму там, позаду, поміж знайомих нам декорацій.
Декорації створені мною, занадто реальними для мене ж були.
Це ж насправді прояви волі,
Які виставу свою так і не віднайшли.

Я спогадом стану бентежним, і вітром що все пронесе,
Ключем до воріт, та, напевно, манежних,
Срібною кулею, що потрапила, трохи нижче аніж плече

І поллється із рани не кров, а лиш туга,
Руки знову мандраж пробере,
На обличчі усмішка , а на серці напруга.
От що буде коли ти згадаєш мене !

у ранах і гематомах — час звузився до хвилин
тривога відміна удома не вдома — твої?
в окопах чи в покривалі блискучому наче лати
ми знову воюєм
Боже —
ми вмієм в ці ігри грати
своєї чужої волі навʼязані схеми патерни
ми
сука
кіногерої примати і діти Праматері

дзвіночки дитячих голівоньок тремтять ніби тнуть мелодію
і кача пливе понад вічністю
над кожним Сашком та Володьою
Сірожкою Анькою — нашими
голодними та холодними
колишніми одноклашками
смішними колись і модними
над рідними над нерідними — старими чи зовсім ніжними
це
Боже
погана історія —
нам
Боже
давно не смішно вже

навіщо ти катакомбами
крізь море крові та пороху
ведеш нас до свого берега
або до нового мороку
до чого ведеш?
признаєшся?
вкладаєш детальки в пазики?
доводиш?
виводиш?
граєшся? —
складаєш якісь там пазлики

ми — дивний народ в оточенні
зневірені знеохочені
у темних водах історії оплутані та обточені
усе хазяйнуєм клопочемось —
усе бʼємось як заведені
сусіди ж облизують збочено
немовби намазано медом їм

сусіди навколо — зрадники
а — наші двори —
бойовища
вже третя війна вигарцьовує —
комусь —
видовища —
а нам — підземелля сховища непевні часи та згарища
навчилися бути у пеклі й гасити пожарища
і все безкінечно боремось з ріднею фальшивою й дикою
столикою бездуховною двоязикою

так тяжко ходити в темряві
у мороку невідомості
де свічкою править тонесенька нитка свідомості
горить і тікає в безвісти
ледь жевріє тихо міниться
століттями ми виживаємо —
коли це нарешті зміниться

чи на світовім полóтнищі
в твоїм казані бездонному
народ наш дарами жертовними
священною гекатомбою
щоразу тобі приноситься
кладеться офірою щедрою
а світ закриває очі та
виспівує нашого «Щедрика»

і ти приймаєш —
Божечко —
і ти всім киваєш —
божечки
і мило їм усміхаєшся
прислужникам-сороконожечкам
береш наші діти вбитими
береш наші землі вмитими
священною кровʼю нашою
слізьми матерів підлитими

ще скільки триватиме
Божечко
ця дивна любов з гематомами
коли наш нарід приноситимуть
у жертву тобі гекатомбами
до ста вівтарів — ще трошечки —
міста наші й села димляться

куди твої янголи
Божечко
Юрко та Михасик дивляться?

зроби вже нарешті паузу
на років хоча б що триста
дай нам прорости і вирости
і трон свій посісти —

щокожній ясній родинонці
у домі своєму чистому
дай смертю своєю скінчитися
і знов прорости та вирости

у ранах страхах прокльонах —
час звузився до хвилин

ти хочеш щоб з українців
лишився лиш ти один?

(С) Тата Рівна / Tata Rivna, 2023

Обмануті є ще усюди
і бідні, тому що дурні,
були... залишились упевнені,
що ними керують не телепні,
не тайні злодії, не юди,
які нажились на війні.

І є ще душею убога
еліта... якій все одно,
що пекло едему тіснішає
і треба дорогою іншою
іти... поки ратиці й роги
нащупують двері на дно.

Химери далекого раю,
дитяче кіно бісоти...
від нечисті спасу не маємо
і шило на мило міняємо –
учора червоні бабаї,
а нині зелені чорти.

10/23

ІКолись були батиї і мамаї...
а нині що? Корупція вбиває,
а те, що мімікрує угорі:
парафія диявола, гундяї
і наймані царі та упирі,
яким ніде аналогів немає,
хапають у хижацькі пазурі.
Ця акція займає два етапи –
обожнювання ідола і фарс.
Московією правили не раз
скажені параноїки, сатрапи
і... маємо: допоки є кацапи,
у пекло тихо котиться земля,
Європу облюбовують арапи,
китайці опановують здаля
уже свою євро-азійську мапу,
язичники, які наймають папу,
канонізують мафію кремля.

ІІМи не учені, але є під боком
непрошений учитель-єзуїт,
який дає історії уроки...
за ніс водили нас не сорок років,
а нищили багато сотень літ.
Ніяке плем’я іншого народу
не витерпіло більшої біди
як посполиті Києвого роду
у боротьбі за волю і свободу
супроти ненависної орди.
Не каємося... і як діти Божі
з любові до людей, а не зі зла,
допоки не розвіється імла,
вилущуємо на кожусі воші
та дякуємо «кацапні хорошій»
і за науку, й за її пуйла.

ІІІНаука ця на світовому ринку
усупереч умовному відмінку
усе-таки дорожчає, зате
показуємо файні результати...
...................................................
ще є кому на дзеркало пеняти,
та нація міцніє і росте.

09.2023

Ну от і він, останній день весни
Але війна, як безкінечний лютий
Сирени уриваються у сни
Вмирають дні та йдуть у вічність люди
Де ти, Маріє? Розп'яли Азовсталь
За те, що не зігнулась до Пилата
Як праведна то жертва і свята
Чом віра й мова наша теж розп'ята?
Не вірю в Бога, що убив свого
Єдиного й улюбленого Сина
а вірю в ЗСУ і ТРО
І що воскресла наша Україна
Воскресла Україна навесні
В крові, пилюці, змучена, розп’ята
І душі наші, і пісні сумні
Та будемо веселих ще співати.

31 травня 2022р., 97 доба повномаштабної війни

Не плачте по мні, мамо.
Не крайте свого серця.
Нехай вона для внуків ще
Шалененько поб'ється.

Не плате по мні, таточку.
Чого вам горювати?
Он іще, брата мого
Треба научати.

Не плач по мні, подруго,
Якщо була такая.
Тобі заповідаю я
Свої духовні дбання.

Чого ж вам плакать за мною?
Що я собі надумала?
Ви лиш радіти будуте,
Коли мене не збудете.

Чого вам побиватися?
Нащо всім тужити?
Ви, краще, поскоріше
Весілля отгуліте.

А мою душу темную.
Мене давно померлую
Забудьте.

Живіть собі щасливенько.
Живіть, поки живеться.
Радійте дням усяким,
І що серденько б'ється.

04/03/2023

Ти п’янка, мов ковток вина
І палка до нестями, ревнісна,
А очей вогняна краса –
Віддзеркалення безкінечності.
Пробудила мене від сну
І тепер повний сил, бадьорості.
Відчуваю, що я живу,
Розцвіла призабута молодість.
Пам'ятай: я навіки твій —
Не святий, та давно розкаяний.
Найприємніша із утіх —
Називати тебе коханою.

Жар без тебе згасає холодом
І нікчемні найбільші звершення.
Від любові втрачаю голову…
Я кохати тебе приречений.


15.03.2023

Пливе душа, як той човен,
Крізь людські маси туману.
І відчуваючи весняний повінь,
Пливе в завтрашній ранок.
Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Господь дає стільки краси
В цей вечір рожево-синій...
Біла ніч впала на плечі велетня,
Що тримає небо, після створення світу.
Я впевнений, що саме цього вересня
Мрія кожному звітує
Про його долю!..

Початок весни нагадав мені осінь:
Туманно і сиро, немов листопад,
Оголені гілки, сутулі дерева,
Що скинули сніг, наче листя колись.

Минула зима, а тепла нема досі,
Лиш дощ відмиває від бруду асфальт.
Чи щось у мені, чи в природі завмерло? —
Усе, як тоді, коли ми розійшлись...



05.03.2023
(04.04.2013)

Писав я багато любовних віршів,
де всі почуття виливав до останку.
В життя допускав не одну самозванку,
ліниво сидів у в’язниці зі стін
своїх же ілюзій, повітряних замків.

Від манії величі крок в параною
зробив непомітно для себе і враз
так стало огидно від штучних гримас
колишніх близьких, а тепер — незнайомців.

Нарешті второпав: усе — маячня,
що сенсу немає в довірі й зізнаннях,
що правди немає, немає поганих
чи добрих людей. За все наше життя
везіння — зустріти хоч просто порядних.

Банальності – скажеш – буденно і грубо,
озвучено кимось не раз і не два.
Та знай, ця відвертість – не просто слова!
Це сповідь, якої священник не вчує.



ред. 22.03.2025

Люди не відрізняються від рослин.
Не вірите? Просто придивіться на них.
Маленькі діти, підлітки, дорослі -
Всі вони шукають благ земних -
Так само, як і рослини!..
І для кожного свій клімат,
І своє місце під сонцем.
І в кожного своє ім'я,
І в кожного свій соціум.
Тому можливо рослиною є людина?!.

Побудь  зі  мною,  я  прошу!
Нехай  надворі  стогне  вітер,
Холодний  сніг  упав  на  квіти,
Безжально  знищивши  весну.
Побудь  зі  мною!  Тільки  ти
Про  мене  знаєш  так  багато,
А  почуттів  яскравих  свято
Рікою  лине  в  береги,
Зруйнує  їх  і  знову  голос
Моєї  пристрасті  озветься,
Бо поки  що  замерзло серце.
Панує в ньому лід  і  морок.

Втомився  я. Жахлива втома
Давно взяла мене за горло,
Стискає, коле і пече.
Побудь  зі  мною  ще  хоч  трохи,
Розвій мій смуток та неспокій!
Я так давно чекав тебе...

І  сніг  мине,  і  сум  дощу.
Минуть  проблеми  та  незгоди -
У цьому впевнений, а  поки
Побудь  зі  мною,  я  прошу!



23.03.2013р

Ти  –  мій  сон і крізь  тьму  прилітаєш до  мене,  мов  ангел…
Може гріх?.. Але  ні.
Ти  зі  мною  в  журбі
І  удень,  і  вночі,
Наяву, уві сні,
В щасті та  у  найважчі  хвилини  страждання.

Ти  –  любов, ти — усе.  Тебе пристрасно-ніжно  кохаю.
Тільки  ти  назавжди.
Тож  прошу  я,  не  йди!
А,  як  йдеш,  -  забери
Вже  й  мене  до  біди,
Бо  без  тебе  і  світу  для  мене  замало!

Ти  –  життя.  Ти — мій світ... в тобі  радість  і  щире бажання.
Завжди  твій  –  пам'ятай!
Забери  у  свій  рай!
Твої  очі —  кришталь,
В  них  згубитись  не  жаль
Чи бодай зазирнути, хай навіть востаннє...




16.03.2013р.

Погода хвора і блищати перестав
Невдаха-вересень.  А,  всмоктуючи  воду,
Парк  жив  безцільно  вже,  ржавіючи.  На  жаль,
Входи́ли  в  моду  
     З  дощем  у  змові
Застуда,  плед,  подушка  й  теплий  чай.

Не  йметься  віри,  що  ожилим  навесні
Алеям  постіль  знову  стелить  осінь.
Де  навіть  шкіра  в  ледь  помітній  жовтизні
Здається  зовсім
     Чужою.  Просто
Нестерпний  колір,  дивний  та  сумний.

Контрастно-білим  розпливався  молоком
Асфальт,  мов  крейда,  вимочивши  тіло,
Байду́же  ми́лився.  І  жаль,  що  мало  хто
Так  само  сміло,
     Хоча  невміло,  
Та  змиє  пил,  розсипаний  кругом.

Жара  скінчилася,  а  в’язнем  у  тюрмі
З  чавунних  вулиць  в  бронзовій  оправі,
Втомившись,  парк  затих  і  щиро  прагнув  змін,
Де  кожен  в  праві
     Сам  вибирає  –  
Любити,  вірити…
                               чи  бути  взагалі.



13.09.2022

Ну  що  ж,  прощай!  Ідеш  від  мене…  Осінь.
Де  ти  ступала  –  інеєм  лежить
Моя самотність.  Зглянься  ж  хоч  на  мить!
А  я  кричав  колись,  що  з  мене  досить
Твого  повітря,  вижовклих  листків,
Дощів, туману...  Час  вже  пролетів
І  ти  ідеш  отак,  без  слів  прощання.
Згадай,  як  я  з  тобою   говорив,
Мою  печаль  і  пристрасті  порив,
Мої  безсонні  ночі  та  зітхання!
Колись  дала  і  силу,  і  наснагу.
Чи  то,  як  нагороду  за  відвагу,
Чи  ще  там  щось,  відоме  лиш тобі…
Та  байдуже,  бо  потім  відібрала
Мою  надію,  чисту,  як  сльозу.
Навіщо  так?  Дари  твої  сумні
Прийняв  належно,  як  винагороду.
А  ще  печаль,  як  мрію  неживу
(Вона померла,  тільки  народившись).
Та  час  забрав  тебе  і  твою  вроду,
Пішов  собі,  на  мить  не  забарившись.
І  знай  одне,  прощаю  тебе  й  зовсім
Малого  зла  в  душі  не  затаю!
Дивлюсь  у  небо,  згадую  твою
Живу  красу…  Прощай,  прекрасна  осінь!



Жовтень 2012

Життя завмерло, хоч іще не осінь.
Колись гуляла пристрасна жара,
Палка, жагуча, змінюючись зливою.
Тепер нудьга спішить до мене в гості.
Момент прощання... а мої слова
Тремтять ледь чутно нотами тужливими.

Сумую, сам на себе я сердитий,
Бо змарнував, неначе будній день,
Тебе, а мрія, схована за хмарами,
Спустилася на землю та й зрадливо
Кудись втекла і зда́леку лишень
Блисну́ли очі іскрами зухвалими…

Тепер прощай! Провини ж бо немає
Твоєї в цьому... Вистигла земля
Сумує вслід, а ти, змахнувши крилами,
Вже в небесах. Як за́вжди, відлітаєш
У інший край із криком журавля...
А там зустрінуть усмішками щирими…



04.09.2022р.

твій погляд лежав на мені так відверто
ніби церату встелили нову на святковий стіл -
це неможливо, бо я розгортав конверти
твій видав шлекер і низка жовтих листів.

ти написала про настрій стабільно тужливий -
знову читала ремарка, співала гребе,
я ж сходив з розуму -
що ти робиш зі мною?
більше,
будь ласка,
не треба.

ні, ну, треба, звичайно, продовжуй...
в іншому дусі.
- думаю, ти всміхнулась зловісно...
іноді, знаєш, буває
настрій втонути
в ванній -
не на завжди,
звісно.

ти казала, що це нормально - я не забув,
я ще пригадую вії твої - такі рухомі.
знаєш, як би десь на кіпрі тебе зустрів,
то мовив би не г'я су, а сігномі.

я поставив крапку, маленький підпис,
заклеїв листа, а твого поклав у коліна -
він пахне тобою, і тим "нормально".
поштамт берліну.

26.I.MMXXIIIp.

Невже ще дивно, що кругом
Лише не так, не те й не ті,
Коли на всі твої «чого»
Одні «бо так» завжди? А втім,
Тобі видніше. Мов німий,
Хоч і розумний ніби вже.
Комфортний, звичний, наче свій, —
«Таке у всіх, скоріш за все».
Коли?– Неясно це тобі.
Примарне «може вже?», однак,
Не тут, не зараз й взагалі
Ніде, ні з ким… та і ніяк.
Напівживі «чому», «за що»
Об вічні «треба» та «тому» —
Немовби все - нараз в ніщо.
Вже вкотре так. Але чому?



11.10.2022

Заплутаність, хаос і відчай,
Любов та байдужість суха…
В гарячому тілі душа,
Прийнявши цей безлад за звичай,
Не впевнена вже, що жива.

І страхом, бажанням повита,
Любові колишньої слід
Стирає. А пристрасті плід,
Вже соком натхнення налитий,
Нещадно, невпинно щомиті
Вкриває шершавий наліт.

Ти з вигляду ніби не зовсім
Черства і бездушна, та, все ж,
Безтактність, несправжність всіх меж
І хтивих прихильників досвід –
Лиш зайві печалі приносять,
Ховаючись в блиску одеж…



Грудень 2012р.

Ой, ростуть червоні помідори,
Ой, ростуть зелені огірки.
Найстрашніше горе,
Коли дітей хоронять батьки...

На даний час, зовсім інші стандарти -
І те що було раніше, втратило актуальність.
Але за щастя боротися варто,
Тому треба йти на крайність!..

В жилах холоне кров,
Коли бачиш ці кадри...
Боже, чому знов і знов,
Беззахисні повинні вмирати?..
Поет немає права,
Писати цікаві вірші.
Особливо коли сонце ласкаве,
Все темніше,
І темніше...
Вже не співають солов'ї,
І пісні їх не б'ють у груди.
Приходять на землю часи нові,
До яких не готові люди.

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

Вкрили Дніпро грудневі криги,
І перший сніг випав на кручі.
В житті зовсім немає інтриги,
Коли Амур стрілою влучить.
Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг буцає хмари.
Проходячи центральний сад,
Юнак милою марив.
Вона і була відображенням зими,
Білосніжнє волосся, блакитні очі.
І її уста, німі,
Снилися йому кожної ночі.
Праві були поети, а він не вірив,
Що грудневі романи - найкоротші
З усіх романів... Лише небо сіре
Нагадує про неї, в зимовій тиші.
Він лише хотів тебе поцілувати,
Скажи, невже це злочин?
І закарбувати зустрічі дату,
В самому серці ночі!

Що з нами трапилося,
Що ми один одному чужі?
Звичайно, що ця відповідь на поверхні.
Але всеодно, благаю, напиши мені, напиши.
Бодай одне слово - бо в цій брехні
Неможливо жити...
Я був захоплений ідеями Фрідріха Ніцше.
Вірив, що життя лише гра невдала.
Тому ненависть твоя все сильніше і міцніше,
Після останнього скандала...
Пройшли роки.
Земля зробила сотні обертів
Навколо своє осі. Але в нас, все пішло шкереберть
Після твого дня народження, і тільки коли батьки були присмерті,
Нас звела смерть...
Нас звела смерть...
      ****
Ти була геніальна,
але нещодавно я генієм
Став - і це тебе вбило...
Тому після чергової сцени,
Ми навічно шляхи змінили.

Поки молодий,
Доти спритний.
А як постарієш,
Вже не бігаєш!

Це ж скільки треба мати зусиль,
Щоб знову і знову сходило Сонце?..
Скажу лише тобі,
Не приховуючи жодних емоцій.
Я настільки гарної не бачив,
Навіть не міг уявити в уяві.
Це якась космічна вдача,
Що зустрів твій облік ласкавий.
І Місячні проміння на схилах Дніпра,
Напевно хотіли відпочити в річці.
І знову виявляється, що я прав,
Що моє Щастя в цій таємниці.
Гомін, гомін по діброві,
Від мого серцебиття.
Якби я вивчив всі мови,
То не висловив свої почуття!..
І знову реве та стогне Дніпро,
І сердитий вітер завива.
Палає неземним полум'ям кров,
І відчувається, що душа жива.

Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Бо бог дав стільки краси,
Лише одній людині!
Ну інакше звідкіль,
Неперевершений стиль?
Чуєш? Танцюй на розбитому склі.
Незважаючи, що ноги в крові. 
Знаєш, ми давно звикли.
(Тому зі мною кайф лови)
Давай ходити на руках,
І вважати, що ніч є днем.
Давай розмовляти в думках,
І вірити, що вдруге живем!!!
Вдягнемо смішні окуляри,
І ще чудернацькі капелюхи.
І дивлячись на хмари,
Будемо спів солов'я слухать.
Забув, що на дворі зима.
І не відчуваючи січневі морози.
Скажемо, що зими в природі нема,
А є лише запізніла осінь.
(Яку не ілюструють в прозі)
І поки є в кишені пачка цигарок,
То ще проживемо цей ранок.
І гаряча кава,
Розбудить нашу уяву.

У краси немає стажу!
Не вірите?
Спитайте у дівчат наших

Зробимо апатію з виглядом на море.
Зрозумій, в цей січень,
Нікому апатія не личе.
Тому вип'ємо чай, поговорим.
Поспілкуємося про те, про се.
Обговоримо останні новини,
І про те як час швидко плине.
І про потік краси,
В кожному природньому образі!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Місячна ніч, зірковим покровом
Вкрите. Так самовіддано вкрили.
Немов хтось зі своєю любов'ю,
Освітлює шляхи, які не раз змінили
В своєму житті... Хто ти?.. Хто ти?..
Скажи, благаю, бо неможливо
А ні жити нам, ні відпочити.
І чомусь лише осіння злива
Дає пару хвилин, щоб встановити сили свої, які після оголених нервів
Дзвонили вітром на кленових вітах.
І виривалися з корінням дерева...
О, небо жовтневе,
Жовтим відтінком впало на сонце.
І в цьому світлі, я побачив себе...
Багаття Калинове
Освітлює місячні ночі, що палають зорею.
О, яке люте горе, яке страшне це горе...
Роздвоєння...
Прийшла в гості до мене людина.
Я з радістю, промовив: "Заходьте, прошу".
І вона зайшла, поводила себе вільно
Немов у себе дома, провела обшук.
О, ні, то не обшук, то натхнення
В моїй голові наробило непорозуміння.
І дурниці здалися... І думки як стерня
Кололи мої почуття...

Ні, не другий Єсенін,
А Володимир Миколайович Сосюра!
Своє Ім'я кров'ю написав
На Крижалях української літератури.
Лірик від Бога,
Людські душі турбував.
Невже такий талант на землі бува?..
Ви завдали нові поетичні форми,
Ваша поезія поєднання космосу
З народними піснями, і чути вдома
Вірші ваші з дитячих вуст.
Вже поїхала гордовита осінь,
На своєму баскому коні.
Груднева наречена на порозі,
Тримається за осінні долоні.
Бо не зможе сама блукати
В цьому дивному світі.
Бо немає жодної підтримки,
І ніхто з сучасних піїтів,
Не візьме її в свою інтимну лірику,
Так як брали ви, ніжно і пристрасно.
Хоча й на короткому, своєму віку...
Вже не буде світло поезії таким ясним.
Як це було при вас. Бо сьогодення
Вже не потребує вашої сили слова.
Майбутнє не зрозуміє зітхання клена,
З вашою ніжністю і любов'ю!
****
Роздвоєння в душі поета - є стихією природною,
Але коли зникає межа реальності у нього -
Він молиться, він благає спокою у бога...
Бо неможливо бути цілісною людиною
У світі спокус, коли в поет душа відкрита
До всього, що було, що є, що буде на світі.
Невже серце чорною печаткою вкрите,
І тому немає щастя в своєму житті?..
Неможливо довго бути в бою
Із самим собою.
Рано чи пізно прийде життєва криза.
І Минулим своє серце порізав,
Навмисно, щоб відчути душу свою...
*****
Ви можете не вірити поетам,
Читаючи їх вірші і поеми.
Але існує в світі прикмета,
Коли зацвітають хризантеми
То разом з ним квітне любов
В серцях людей. Маячня? Брехня?
Можливо, але після знайомств,
Повірять, відчув кохання того дня.

Край дивний, казкова Індія.
Скільки заховано в тобі таємниць?
В своїй душі, я маю надію
Приїхати як прославлений принц.
Що підкорив собі рух Сонця,
В якому з'єдналися всі стихії.
Який подорожує на одинці,
І приходить коли сталося лихо.
Який зрозумів життєву суть,
Після тривалої подорожі.
І має прославити люд,
Коли відіб'ю напад ворожий.
Тоді відчую схильність богів,
І щиру любов індійців.
В яких розчиниться душа моя,
Для розуміння цієї таємниці.

Хлопці мене питають:
— Юлю, чому ти, як раніше не пишеш?
Давай, почитай нам про Новий рік, чи, як листя пада торішнє…
Як вони сварились, а потім — зійшлися. Хай крутим буде happy end!
Або, як вона танцювала для нього у палких сукнях сонця кольору red .

Чому ти не відкриваєш у клітинку в ромашках, білих свій, потертий блокнот?
Він важить мільярди тон, він містить мільйони іонів солдатських нот!
Ну, подумаєш, якийсь ідіот сказав, що писати про війну, коли вона йде — то моветон.
Ти маєш у запасі слово, а ми лише «Стугни-П», автомат на плечі і короткий сон.
Розкажи, як там живуть твої крилаті поети і голублять весняний ряст?
Досить уже водити пальцем по півлітровій банці безбарвним поглядом, а хочеш, то пиши про нас!
Я кажу їм:

— Братики, я була в Києві. Ліки, броники, все таке…
Мої ребра зараз затягнуті, наче нога пораненого в тугий турнікет.
Там, у серці столиці, коли затарювалася вашими однаковими сигаретами,
повз мою багатоверхівку я бачила, як ППО розмашатало дві рашисткі, крилаті ракети.
Третій прильот… Голосіння, плач … Влучили в київську шосту ТЕЦ…
Світло — відсутнє, води — не має, відігрів здобувається із найгарячіших народних сердець.
Та, звичайно, що лагодять хутко, а душі людей терплячіші за найсильніший мороз,
але в кожній лишився слід пішохідної зебри, чорно-рудий, кривавий « москв…!

У них там зараз такий самий театр і мета, як і в приземлених нас,
По ТБ крутять про ЗСУ реклами. Дивлячись їх можна плакати на день, принаймні, по десять раз.
І народ тепер молиться не старим, а новим богам. Коротше, хлопці, люди молються Вам.
І хтось із них, зціплюючи від люті зуби, приносить мій, у ромашку, пом’ятий, білий блокнот.
— На, сестро, — каже, — напиши їм іще й про таких незразкових нас,
бо ми тут стоїмо за всіх, хоч інколи гнемо мати, смішкам вмикаємо фарс, відкриваємо на «жисть» оцю рот!

І я пошепки , в повній тиші, починаю збирати рими, сплітаючи у вінок, і брати на борт.
А їм читаю про інше: до сказу сексуальне і не про цю дурнувату війну.
Я їм читаю про кохання всі сім своїх срібних нот і так само маю замало сну.

Хлопці мене питають:
— Юлю, чому ти, як раніше не пишеш?
Давай, почитай нам про Новий рік, чи, як листя пада торішнє…
Як вони сварились, а потім — зійшлися. Хай крутим буде happy end!
Або, як вона танцювала для нього у палких сукнях сонця кольору red .

Юлія Івченко. 18. 12. 2022.

Стрибну на трамвая приступку,
зі дзвоном вперед покочу:
ось стрімко крокує Ступка,
ось каву п‘є Покальчук.

А ось - як взагалі повірити? -
навіть у горлі ком:
рудий весь з очима сірими -
Франко…

А це - граціозний, мов кіт
від самопальних кутюр,
геній, піжон, ерудит -
юний Роман Віктюк.

А ось для пані вибирає квіти
красень у шарфу помаранчевому…
Такого як не помітити?
Звичайно ж - Сергій Данченко.

У лабірінті вузеньких вулиць,
у млі незворушних століть,
наче пчілка у вулику,
старенький трамвай дзеленчить…

Обличчя суворих будинків
витягнуті, мов у Ель Греко.
Сонце спілою динею
десь майорить далеко.

Стрибну на трамвая приступку,
відчую, як тінь, самоту.
Підступить сльоза підступна -
я її проковтну…

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Серця твого кровоносні віти
вітер гойдає тирадовий.
Голос, посаджений низько-низько
не піддається сумніву
лише тому,
хто на тому
кінці
проводу
проводу
проводу.
Довгі гудки моїх розмов
самого з собою
самого з собою
кличуть на поміч
швидку допомогу
або аварійну газу.

Вибух скоро.
Скоро трапиться.
Буду сміятися скоро
з відвертості авторучки
на цій табулі расі.
Куди ти прокралась, патетико?
О, лицемір’я! Шовковим будеш.
Не підпущу ні на крок.
На нервах моїх граються літери
в скреготі власного підпису.

26 серпня 1992 р., Київ

Мій вірш катували внизу у підвалі,
лиш крик виривався у нього з грудей…
Але він підвівся і рушив далі -
нагору, скоріш до людей.

Він все пам‘ятає, але всім пробачив
і далі по лезу йде босоніж…
Він все відчуває, страждає і плаче,
бо він є творець, він - Вірш!

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Ти гортаєш свою самотність,
як гортають книжки старезні
ті, у кого персти, як гості,
що до затишку геть замерзли.
Все твоє в ній
в кільці чужого -
від іудів і від пілатів...
Не здіймаються в руки Бога
всі слова твої розіп'яті.
Вже поволі тьмяніють наче
та вбирають у себе тіні...
Хто ж, крім тебе, їх там оплаче,
де чутливі не люди - стіни?
І зрадіє хто, як на третій
день, од сонця стрімкого більший,
враз воскреснуть вони із мертвих
віршем?

Чому так тихо, дуже тихо ?
Прошу, хоча би слово ви скажіть,
Ми ж можемо тут досхочу поговорити,
Та головне прошу, не йдіть.

Приспів:
І знову бачу сніг на своєму осінньому порозі,
І мій Уявний Кіт знову зомлів
Я міг би всіх згадати, тих то був зі мною у дорозі,
Проте підлоги я мочити слізьми не хотів.

Ми тіло маємо й дарований нам час,
Проте скажіть коли ми так соромитись навчились ?
Це страху наслідок, або того,
Що ми самотності так приязно молились ?
Що близькість є для нас?
На жаль, тим самим що нічого,
Оце і є спотворення ідей.
Я розумію світ речей, та речі хворі,
Прошу, лишіть хоч декілька людей…

Приспів…

ну, взагалі, вона була прикольна така… не така, як всі...
у білім платті… в ружах червоних, чи в червоних маках?
перевдягала тактичну футболку й ходила босою по росі,
а наш комбат шуткував: що вона, наче із мультика Мавка.

її обожнював Даня, за те, що співала з ним під гітару « Гуцулку Ксеню,
її ненавидів Сергій, коли лізла у повість життя психолологічним перцем,
і коли в неї розв’язувався шнурок на бежево-замшевих із волошкою берцях,
їй кожен хотів його зав’язати, чи зомліти від осіннього одкровення.

та воно, може, і не по-чоловічі, а чоловіки на війні ринвами починають ридати,
коли обстріл потрібно неочікуваний перебути, сонце до зірки останньої перечекати...
рахувати втрати…

вона нишком підходила:
— привіт, — говорила — ти мене пам’ятаєш? я — друг із твого підрозділу.
клала свою теплу рука між серцем й грудьми, де кінчається пелюстковий пульс:
— дихай тепер, як я … повільно . животом… із мого директивного дозволу...
і до нього приходив ангел, чи Божий дух.

або підповзала вужем. питалася: шепочучи:
— усе нормально. це скоро закінчиться.
будеш знову пестить дружину. розкажи, якого кольору ви поклеїли шпалери у спальні?
ти хочеш їсти, пити, чи, може, у туалет? от і добре. перезаряджай набої.
Степан знову зайнятий ділом, дихання рівне і він повертається в бій вже не говорячи сам із собою.

ну, взагалі, вона була прикольна така… не така, як всі,
у білім платті… в ружах червоних, чи в червоних маках?
перевдягала тактичну футболку й ходила босою по росі,
а наш комбат шуткував: що вона, наче із мультика Мавка.
Юлія Івченко. 25. серпня. 2022.

                    І
У тому, що розв’язана війна,
шукати винуватих... «не на часі».
Таке табу... це – пізно, та наразі
ще діє пропаганда потайна
і локшини навішує вона
на вуха очумілого народу,
що зайві ейфорія і свобода,
коли триває «руская вєсна»...
коли уже на часі запитати:
кого ми найняли у... депутати,
чиї агенти і які осли,
ще невідомі, нібито, ґаранту,
дозволили шляхи не мінувати,
завчасно побудовані... коли
і ким накази віддані були,
аби без перешкоди окупанти
намічені об'єкти зайняли?

                    ІІ
А Київ, як уміли, боронили
і це на часі... вистачило сили
у селах зупинити кацапню,
і посадити каїна на вила,
і доказати, що слова і діло
сильніші від ворожого вогню...
...................................................
Лиха біда... коли немає ради,
то знову не на часі мова, правда,
історія... або її урок...
і не один – що коштувала зрада,
чого не пам’ятає ані влада,
ані її електорат – совок.
Тому усіх виховують ракети...
урок дійде́... бо укри – не ацтеки,
не орки і не урки... ні на мить.
Когось не омине звіряча хіть...
та може, якось... вилікує Лета
рускоязичну язву на планеті,
коли засяє сонячна блакить.

                    ІІІ
На часі віра... не заборонили
парафію і мафію кіріла –
духовних за ознакою калік:
з одного боку богобоязлива,
а з іншого брехлива, галаслива,
осатаніла армія базік.
Не вистачає Божого огнива,
що на віки випалює язик...
і може, налаштує їм щеле́пи,
аби не вимовлялися накле́пи
на ОУН і Бандеру... на УПА...
і не пошле анафему Мазепі
заїкувата бісова юрба.
Їм тяжко опановувати мову
і одночасно «грамоту попову»
того ж, таки, антихриста-попа...
......................................................
Судитиме і їх нова епоха –
надія є: Феміда не сліпа,
Європа розумнішає потроху
і забуває за «царя гороха»...
і до боввана заросте тропа.

08.2022

постать стоїть на високóсті,
щось додає їй висóкості,
чи-то присмак хліба із плісінню,
чи то марення одинокістю...
ніс без горбинки зухвалістю
тичиться в небо безкровності,
руки схрестилися в дальності,
поза смілива духовністю.
ніч - оберемок Гюго,
дихає ліс вологістю,
гості прийшли у кіно:
приквел - ознака самотності.
може людині лиш треба
горда, тужлива безрíдина -
вітер між пасм волосся
грав щоб слова "потрібен ти"?
може для того створені
губи, що гнуться хортами, га?
тихо, почуло повітря щоб:
"вмієш кадить фіміами ти?" ...

30.VII.MMXXIIp.

я вітаю поміж тополиним відчаєм,
гнуться долу насипи курганні,
і думки ошатно за стодолами
сипляться у міру зізрівання.

бачу трунок, вишитий на полі,
небо не роз'ятрене вітрами, -
як мені ж то не шукати долі,
коли біс уже не за горами?

лоскотно полащилось проміння
до душі моєї, мов до яблук ранніх.
крадучись, летять зірки химерні,
щоб вказати місце для прощання...

24.VII.MMXXIIp.

Виходити на ринг в останніх парах,
Коли звучить ще не останній гонг—
І шкіра опонента зблискує металом:
Забудь усе— і станеш, наче бог.

І серце б'ється, завиває люто,
Й напруживши останній м'яз—
Досягши піку плавлення металу,
Виходиш із піке, неначе ас...

Останній раунд, центр рингу—
Канат означує кордон...
Хай я програю в поєдинку,
Зате зійду, як Аполон.

І ось фінальнії хвилини—
Сигнал подав нам реферІ,
Я вибиваю з середини
Свого стійкого візаві.

І ось удар, і ось— нокаут—
Тепер цей юнкер точно збитий.
Нехай він виграв перший раунд,
Зате останній мною був закритий.

2022