Сумно, сумно,
Чому, я не знаю
І навіть найменшої гадки не маю,
За кимось сумую, за чимось скучаю,
Чудового чогось я не відчуваю,
Минуле згадаю – і хочу туди…
Час швидко плине…
Зробити найбільше,
Пізнати усе,
Чи це нам потрібно?
А хто його знає,
Людина живе,
А час минає.

2005р.

Знову в світ приходжу,
Бачу: світла вже не вистачає,
Над твоїм життям вздихаю, але знову промовляю,
Що обійм не вистачає, уста твої і досі сяють,
Краплі сліз із них злітають, на підлозі помирають…

Приспів:

Протерти б очі тобі і показати світ,
У ньому стільки розмаїть, які сказали б тобі,
Що ти не варта сліз і почуття мої,
Куди доречніші ніж твої сльози.

На дворі зима літає, взимку холодно буває,
Та чим від сліз твоїх, холодніше не буває,
Я стою, лечу, втрачаю, що робити вже не знаю,
Твій кожен подих бережу, та ти мені не довіряєш.…

Приспів.

Зима 2005р.

Багряним сонцем променистим,
Ввійде вона в кімнату вітром чистим,
Розколихає почуття в тобі.
На неї мить лиш озирнешся,
В блиску очей навіки зостанешся,
І в снах твоїх постійно в’ється,
Від подиху скоріше серце б’ється,
Мабуть, що згодом розіб’ється,
А ти не знатимеш чи справді чи видіння,
Зустрівши мрію – образ недосяжний,
Невже й вона кохатиме тебе?

Зима 2005р.

Сон чарівний,
Сон прекрасний,
Мені хочеться лягти,
Обійняти ніжну постіль
І у казку линути!
В сні літати, мандрувати,
Неможливе щось робить,
Закохатись, дивуватись,
Все на світі полюбить!
Але раптом прокидаюсь,
Розумію - це лиш сон.
Зостаються лише мрії
І надія на любов.

Зима 2005р.

Як би я закохався,
Я б стільки радості їй дав,
Все те, що накопичилось за час той,
Коли я ще нікого не кохав.
Цілунки, ніжності, бажання,
Свій подих їй би присвятив,
Все те творив би я так палко,
Як би єдину полюбив.

Зима 2005р.

Наче близько… І далеко, -
Відлітаєш мов лелека,
Вмить, і оком не моргнувши.
А потім знову повернувшись,
В обійми линеш ти мені.

Казкова доля,
Мить охайна.
Але настільки незвичайна,
Що розчаровуюсь в тобі.

Зима 2005р.

Твоє серце усміхнеться,
А очі засяють,
Краплинка сльозинки
По щоці пролітає...
Краплинка від щастя
Довгожданного того,
Так довго чекала
Від мене три слова.

Зима 2005р.

Я погружаюсь в любовь, в глаза
и осторожно ложусь на камни.
Как филигранна их бирюза.
Рывок по венам, как с поля брани.

В подвенном царстве, как на штыках –
держаться хватит до губ касаний.
И птица счастья дрожит в руках,
и пальцам влажно под волосами.

Минуты сласти – дожди страстей –
от молний в сердце и до упада...
А поцелуям не счесть путей,
воспламенивших твои "не надо".

Горим – как ветер, вдыхая речь
и выдыхая ее – как пепел.
Что на ладони – то пересечь,
что ближе сердцу – родней, но слепо.

Глаза – светлицы и взгляд раним.
Со спичек – крыша, полы и стены.
И дрожь, как дрожжи. И стих – как гимн,
как с поля брани, рывок по венам.

5 Февраля 2010

"Люлі-люлі" – ллю,
проливаю спів.
У колисці вух
я тепло сповив.
Ти його лови,
ти його прийми,
ніби сон-траву.
Сон цей наяву.

Де шепоче час –
паперовий слід.
Зір іконостас –
з неба й до землі.
Ми не журавлі,
та на переліт
янгола сурма
поволає нас.

Серце золоте,
серце не зі скла.
Хвилями грудей
співу море склав.
Морем запалав,
і по ньому вплав.
Де ти, серце, де
за дощем ідеш?

Слово загашу
на твоїх устах,
ніби з мушлі, шум.
Розцілую та
аж до перестань.
Ти – моя, ти – та.
Знову з мушлі шум,
знову шум гашу.


В човника долонь
голову клади
вбережу твій сон
від вітрів біди,
бо на серці ти,
бо на серці ти,
бо на серці ти,
бо
на
серці
ти.

4 Лютого 2010

Храни спокойствия очаг.
По линиям огня
я проливаю свет.
Ты до последней капли дня
держись меня,
любви дыши в ответ.
Пускай завистники молчат
улыбками слепя,
разбрасывая лесть.
Мы не отступим ни на пядь,
им не отнять
всего того, что есть
для передышки – море слов
и тени от ресниц,
следов касаний нет,
взгляд ослепителен, как блиц.
Молчаньем птиц
увенчан наш обет.
И, словно метки на мече,
я чувствую себя
и нахожу твой пульс.
Храни спокойствие любя.
Зажгусь опять
под беглым ливнем пуль,
твою я пясть
сожму.

3 Февраля 2010

Так сталося, що після ряду літ
О Львів, ти передав мені привіт,
Яскравим поглядом і щирою усмішкою
Львів*яночки,- щоправда вже заміжньої

Й відновлюються в пам*яті як сон
Вузенькі вулички твої, аккордеон,
І вуйко Шура граючи на нім,
Запрошував в гостинний теплий дім...

Згадалися студентські шумні роки
І по бруківці вулиць тихі кроки,
Коли вже засвітились ліхтарі,
І в цілім місті лише ми одні...

Щемить душа і млість наповнює мене,
І очі стали ніби трохи мокрі..
Не думалось тоді, що все мине
Що Львів і я - ми станем одинокі...

Так хочеться покинути усе,
Квиток на поїзд - і в твої обійми..!
Моє кохане місто золоте,
Благаю я, візьми мене у прийми..!

Збережу на пам'ять дотиками губ
Смак на них тривкого карамелю.
Божевіллям ведений чергових згуб
Від кохання з домішками хмелю.

Сховає обрій атрибути дня,
Лишивши місце мріям перспективи
Як питимемо з спільного горня
В стосунки вносячи щоразу корективи.

Я обіллю тебе покровом і теплом,
Немов росою на досвітні квіти,
Віддавшися взаємно загалом
Як у надійні руки батьку діти.

03.02.10

Прийди до мене, моє щастя
З"явись мені неначе в снах
Буденних днів сумне ненастя
Розвій і змий дощем прекрасним
Дощем із наших почуттів...

В його краплинах - наше щастя,
Його потоки - почуття,
Дають нам радості причастя,
Несуть в любові каяття...

Й стоятимем, за руки взявшись,
Вслухаючись у серця спів,
І підставлятимемо душі
Під ці потоки почуттів...

Вікно, зима, і тихо сніг кружляє,
Вкрива нечутно гілля і дахи,
Зника безслідно на стежках життєвих
Вчорашні, нами зроблені, сліди...

Зникають форми, лиця і образи,
Їх забирає календар років,
Зника слова і цілі фрази,
Відчалюють у плин віків...

І пам"ять наша вже стає невірна,
Вже часом не згадаєш, що було...
Обличчя теж зів"яне, наче квітка,
Лиш фото може зберегти його...

І залишаються у нас лиш наші душі,
Лиш наші душі ще наповнює тепло,
Вважайте, щоб сніги років байдужих,
Сліди кохання в них не замело...


2005

Говорят, несчастливый наш век. Но могуч и неистов.
До сих пор наши судьбы вершат короли и шуты.
И чем больше умнеем, тем больше непознанных истин.
Мы стремимся к Мирам, не домыслив земной красоты.

На дедовских могилах возводим свои небоскребы,
Где порой Город Призраков ночью выходит из тьмы.
На экранах – убийцы рисуют на нас фоторобот.
Неуютно нам жить. Но живем в этом городе мы.

И теряется сущность явлений в потоке сенсаций…
Кто там ищет пришельцев? Они уже здесь! Повезло!..
Наполняют наш быт всеми благами цивилизаций,
Но крадут у нас память о том, что добро, а что зло.

Эти гости «оттуда» гуляют теперь по столицам,
В лабиринтах отелей и в гуле пустых площадей.
И зловещие черные метки видны на их лицах,
И ни капельки жалости в блеске стекляных очей.

Сердце рвется в груди, как шальная безумная птица.
Путеводную нить не сгуби в этом мире вещей,
Ежедневно вдыхая из воздуха яд безразличья…
Хорошо, если Ангел-Хранитель на правом плече.

Нехай тобі насняться дивні сни,
Про тихі весни і безсонні ночі.
Хай в небі мерехтять зірки пророчі,
Своїм теплом з'єднають нас вони.

І сонну душу вітер понесе
Крізь тисячі світів, прожитих нами,
Віки шумлять у тебе під ногами,
І з ними пригадається усе.

Ти може у Парижі засинаєш...
Це вперше так: в житті ми не разом.
Але мене одразу ж упізнаєш,
Лиш глянь на нашу зірку перед сном.

Якщо ж ти зараз не в моєму часі,
У іншій ері, в іншому столітті,
Тоді мене ти у своєму світі
Дарма шукаєш в сірій тлінній масі.

Обоє ми чекаємо весни,
Бо лиш тоді дозволено зустрітись,
Щоб у обіймах бажаних зігрітись,
Коли нам знову сняться дивні сни.

26.04.2003р.

Я дарую тобі Сонце
Неба чистого височінь
І доріг тобою нехожених
Загадкову далечінь

Я дарую дощі й негоду,
Що холодять без жалю,
І краплини роси на квітах,
Світанкову чисту зорю...

Я дарую тобі пісню,
Пісню жайвора в небесах,
І садів яблуневих цвітіння,
Польових пахучих трав,

Я дарую тобі радість,
Радість серця мого й печаль,
Ти дала йому цю тривогу,
Що-ж, тепер ти його повінчай...

Лечу до тих незвіданих галактик,
Занурююся знову у свої світи.
Там десь душі моєї клаптик,
Де поселився скромно ти…

І мерехтиш яскравою зорею,
Бажаєш небо захопить.
І я стаю в думках твоєю,
Нехай хоча б на мить…

Так важко стриматись, щоб не зануритись у тебе,
Не скуштувати твій душевний аромат,
Не випити п'янкого зілля просто неба,
Й не вивчити секрети всіх твоїх принад,

Не розпалити вогнище в самому серці
І не зігріть тебе у цей самотній день,
Не прозвучати в голосі твоїм відверто,
Не прочитать думок своїх поміж твоїх пісень.

Всміхнися, маленька.
На вулиці падає сніг
і віхола біла
гуляє розхристано містом,
та глибоко в серці
цілюще тепло я зберіг –
воно подолає
лещата морозу і відстань.

Завія кружляє:
здається - не видно небес...
Невидимі струни
між нами натягнуті тонко.
Мій Ангел молився,
і дух твій сьогодні воскрес,
освячені крила
пробили земну оболонку...

І, може, раптово
у пеклі нудьги й самоти
застуджене місто
засяє невидимим світлом!
У цій круговерті
слова мої будуть рости,
незвідані далі
у серці твоєму розквітнуть.

Не приймай, але не смій забути
Слів, які здались брехнею.
Пристрастями забраний в рекрути,
Хоч для тебе залишусь свинею.

Я хворію, зваблений тобою,
Сном позбавлений розіп’ятий у часі.
Не помітила як стала ти рабою
Свого гонору у скривленній гримасі.

По два фронти взаємних суперечок –
Півідеальні, милі, чарівні,
Віч-на-віч в образі овечок,
А в телефон – відверте „ні”.

В чеканні трепетнім на нові весни
І на відлиги сліз, образ і сварок
Промінчиком надії всплесни:
Зроби мені малий подарок!

30.01.10

Мені так дорога та таємниця,
Що тихо десь існує поміж нас,
Вщіпну себе і бачу - це не сниться,
Як доказ - наші зустрічі щораз...

Нас радує пташина пісня в небі,
В широкім полі шепіт спілих трав,
Те дивне небо в нас над головами,
І неповторність сонячних заграв...

Садів цвітіння наповнюють нам душі,
І ароматом свіжим і добром,
Несуть надію нам у день грядущий,
Дарують нам кохання і любов...

Й ми стоїмо серед краси цієї,
У центрі виру, що несе вона -
Заквітчана, заспівана піснями,
Закохана, замріяна ВЕСНА!

2005

Люблю твоi очi, мрiйливi жiночi,
Що дивляться десь в далину,
Люблю твоi очi, якi ти щоночi
Ховаеш у темрявi cну...

Люблю твоi очi, журливi жiночi,
Коли у них туга бринить,
Люблю твоi очi, грайливi жiночi,
Коли у них сонце горить...

Як хороше бачити блиск iх веселий,
Коли зустрiчаєш мене,
Я знаю, ми самi щасливi на свiтi,
Бо ми одне в одного є!


2005

Вона пішла не зачинивши двері,
Щоби востаннє провести
Слізьми на чистому папері
Їй адресовані листи.

Лиш спогадом зігріті може
Пам'яттю збуджені від сну
Завжди настроєних вороже,
Завжди шукаючих весну.

Вона пішла, а слід як змії
Трояндним запахом тяглись.
Нічого так й не зрозуміє,
Хіба на старості колись.

04.11.09

Зацвітають сади, зацвітають сади,
Дзвонить срібло роси кришталево,
Ти до мене прийди, ти до мене прийди,
Найпишніша краси королево.

Усміхнися мені, мов черешня ота,
Білим цвітом хай усміх твій сяє,
Хай те полум”я світле мене огорта,
Наче море любові безкрає.

Бо вогонь твого серця для мене святий,
Без кохання він гасне так швидко,
Я із губ твоїх вип”ю нектар золотий,
Наче джміль із найкращої квітки.

Зацвітають сади, зацвітають сади,
Дзвонить срібло роси кришталево,
Ти до мене прийди, ти до мене прийди,
Найпишніша краси королево.

7510 р. (Від Трипілля) 2002 р.

Ми літали з тобою в захмарних повітряних замках.
Спочивали від неба на лоні пругких споришів.
Ти дарунок весни, моє сонце, зваблива коханка.
Тихим лагідним словом горнулась душа до душі.

Накували зозулі кохання сто літ і удачі,
І не вірилось нам, що у світі є місце журбі.
Згасли зорі на небі, коли тебе з іншим побачив.
Я спалив кораблі, не заглянувши в очі тобі.

Чорні краплі дощу на осіннім оголенім вітті,
І крізь шарпання вітру чийсь голос металом дзвенить:
“Ти кохання згубив!
ВОНО ВМЕРЛО ДЛЯ ЦІЛОГО СВІТУ!”
Гірко плакала осінь, і годі її зупинить.

Голос той, ніби кат, моє серце мордує невпинно.
До хреста прибиває мене на Голготі сідій.
Одспівала любов журну пісню свою лебедину,
І завмер її звук на обірваних струнах надій.

І піду я в те місто, де сніг замітає дороги,
Сірі будні життя коротати в тенетах оман.
Там немає тепла. Там нема ні Любові, ні Бога!
Лише злото регоче, що все на цім світі - обман.

Рукотворні руїни у землю вросли вік за віком,
І статуї стомились дірявить небесну блакить.
Я кричу до статуй, до сліпих, перекошених вікон:
-Назовіть мені ціну, щоб нове кохання купить!

А статуї мовчать. Лише льодом відсвічує мармур.
Де ж бо їм осягнуть таємниці людських почуттів.
За все золото світу любові не купиш ти. Марно!
А все інше - ерзац. Од віків і во віки віків.

Все повториться в світі. І двоє взялися за руки.
Погляд ясних очей. Ніжний дотик довірливих уст.
Вічна Пісня Пісень поведе їх крізь радість і муки...
Я квітневим дощем на закоханих тихо проллюсь.

І розкине весна перед ними зеленії шати.
Ніжні квіти конвалій складуться в вінки запашні.
Він шепне їй: кохаю тебе, й буду вічно кохати!
І ВОСКРЕСНЕ ЛЮБОВ!.. І відляже від серця мені.

Чому у кімнаті так пахне тобою?
Надворі зима, а в душі заметіль.
І стала байдужою, глухо-німою
Дівча, що любило твої конфеті.

Твоя незворушність позбавлює змісту.
Смішне белькотіння, як шелест листків.
І знову сьогодні не стане їй хисту
Сказати все те, що ти не схотів.

Яка я є? Весела чи не дуже?
Дитяча чи наївна, чи зухвала?
А може, відчайдушна я, мій друже?
Ти кажеш, що цікавою я стала?

Я - дзеркало думок і мрій твоїх:
То загадкова, то відверта, то смілива.
Ну а коли у тебе в серці буревій,
Тоді я трішки вредна і завждИ грайлива...

Ти - ураган, тайфун, цунамі,
Стихійний вихор у моїй душі!
Раптовий і такий недосконалий...
Рушійним вітром свищеш на межі.

Моя ти повінь, снігова лавина.
Періщиш словом, наче градом, без вагань.
І розійшовсь, мов люта хуртовина,
Бо стала я вогнем твоїх бажань!

Нотним станом заграй у душі
Так криштально, так легко, так чисто...
Я й не знала, що вчую в собі
Стільки звуків у серці барвистих.

Мелодійно мені підспівай.
Струни грають у кожному слові.
Це акорди всіх мрій та бажань,
Що дають мені наші розмови.

Наче теплий вітер- то твій подих,
А блакить бездонна -твої очі .
Я б усе на світі стер на порох.
Щоб з тобою проводити дні і ночі.

Перетворився б в пташку ,я крилату
Щоб міг чим швидше я до тебе полетіти
І хочу щоб слова такі як: мамо й тату
Сказали нам майбутні наші діти.

Я все віддам за твій чарівний погляд,
За ту чарівну ,сонячну усмішку,
За розум і обширний твій світогляд,
І за волосся наче в "Білосніжки".

Поганого у тобі я не бачу.
Я бачу тільки риси позитивні.
І час з тобою марно я не трачу.
І почуття до тебе , в мене вірні.

Якшо будеш зі мною , обіцяю
В очах твоїх не згасне та блакить.
Уста кохані радісно засяють.
І від кохання серце защемит
2008 Прокопів Іван

Котилася монета я підняла
Монета срібна наче чарівна
До моїг ніг вона припала
І тут підбіг юнак і крикнув
Ти моя
Я думала він крикнув про монету
А потім підійшовши ближче
Він мене обняв
Обняв так страсно і душевно
Як у житті ніхто не обнімав
У голові моїй була картина моря
Тихий пейзаж і ніжність незимна
Довкола мене мокре місто
І серед нього я стою одна
Чи може це насправді було
Чи може в світі десь такий існує
Що може у мить мене до моря віднести
Можливо є та прагну я не цього
Я хочу бід, страждань але від нього
Я хочу від єдиного коханого мого
На томість у руках моїх монета
Холодний дощ і хмарність в небесах
Старе містечко і пуста оселя
І як завжди замріяність в очах
Та в ту секунду була і надія
І в мить монета полетіла
І зникла під колесами машин

* * *
"Я" помножив на сім, та не вийшла сім’я.
Самоту всемерив – аж сміюсь: чи не лепо?
Проступа крізь відтінки одвічний інь-ян:
Мати Чорна Земля і отець Біле Небо.

Шлюбний дощ. Білі тіні. Вагітна гроза.
Струмінь променя взяв за гарячу десницю.
Сім печатей зірвав – розпечатав сезам.
Розсезамленій казці слухач відіснився…

М’яко м’ятна роса прихиля до єства,
Як до сну після пещень знеможена втома.
Коли яблуко-світ поділили на два
Перші люди – навіщо мені сім фантомів?

Межисердя – міцніше вінка – кріпить шов:
Нитка злотна й блаватна. В душі – сьомий колір.
Тягне пальці трава до моїх підошов,
Мов коханка мандрівця хапає за поли,
Шелестить: "Не пущу… Не покину… Ніколи!".

6.07.09.

Коли вдивляюсь в твої очі,
Немовби в морі плаваю:
Чарівна синь,хмариний спокій,
Танцюють хвилі глибоокі.
Здається зупинився час
І вічність дивиться на нас,
І чую сонцеве кохаю,
Мить,зупинися,я благаю...

Я повернусь до рідної оселі,
Переступлю через поріг,
Вдихну глибоко, аж до стелі,
Згадавши рідний оберіг,
Дитинства лебедину зграю
І ніжний дотик материнських рук,
Я повернувсь, тепер я знаю,
Що означає батьківщини звук,
Коли сльозою на прощання,
Стелила мати на мій шлях,
Рушник, щоб крізь розлуку і
чекання,
Ми знов зустрілись в цих стінах,
На призьбі сівши голубками,
Пошепотіли, обнялись,
Розлетілись, щоб із роками,
У рідній хаті знов зійтись.
2004

Казку, дитя, ти послухай хорошу,
Казка тебе вбереже і навчить.
Там, за вікном, вітер трусить порошу,
У хаті затишній грубка горить.

Мама закутала ніжки тепленько,
Ручки маленькі взяла в долоні.
Тихо у хаті, а котик руденький
Кличе до ліжечка твого дрімоні.

Прийдуть дрімоні, ув синіх жупа́нцях,
Смушеві шапочки стиха знімуть,
Ніченьки темної вірні посла́нці
Зорі та люлі тобі принесуть.

Будуть казати байки і примовки
Про козенят, колобка, про Кая,
Про Білосніжку та сірого вовка. –
Все, що захочеш, що запитаєш.

Стануть на чатах щоб сон вартувати,
Ще й проганяти болі-болюні,
Крильця тобі подарують – літати
І виростати будеш, манюній.

Ранок торкне прохолодою скроні,
Маревом ніжно-бузковим прогляне –
Смушеві шапки надінуть дрімоні
І осідлають коней туманних.

Сонечко встане, протре оченята,
Скочить – й покотиться небом в висі!
Ну ж бо! Промінчиком всіх лоскотати:
«Світ, прокидайся! День, розпочнися!»

Будуть забави та ігри веселі –
День пролетить, як одна хвилина –
Вечір запалює світло в оселі,
Котику, казочки клич до дитини.

Котик рудесенький муркає нишком,
Мама цілує вустонька сонні,
Квапить у сінцях чемнесенька мишка:
«Ну ж бо, хутчіш до маляти, дрімоні…»
2009

Як солодко, коли з тобою знов
Ми поруч, і мнучи волошки в житі
Натомлені, щасливі і невкриті
Під сонцем прославляємо любов.

І жайворон, тріпочучи вгорі
Огляне нас із крихтою поваги:
-Бач! Люди чинять так, як вільні птахи…
А день – дзвенить! І літо на порі.

Кімната. В кімнаті лиш ніч,
Давить на вуха оманливий спокій,
Можливо потрібно сказати вже досить,
Досить шукати того – що нема.
Янгол, княгиня, відьма, дівча,
Одна іпостасія грішного тіла,
Життя як омана вершин пізнання,
Ніколи не знаєш як саме потрібно.
Всі рухи в бік щастя, а що це таке?
У певні моменти здається все різним,
Ілюзії, мрії і навіть душа,
Бажання, флюгером змінює напрям.
Зриває та сіє хаос в думках,
Тебе на поталу викидує світ,
В нім важко прожити самотнім життям,
Та важче по справжньому щиро любити...

17.01.10.

Місячне сяйво, в кімнаті бардак,
Сидиш у кутку, обійнявши коліна,
На личку твоєму потічки від сліз,
Картаєш себе, ну чому відпустила,
Чомусь не збрехалось ,що любиш його,
Скупилась на ніжність давала лиш натяк,
Він сильно кохав та байдужість твоя,
Убила у ньому кохання пориви,
Відчула самотність втрату значну,
Хотіла окликнуть, та пізно вже було,
На місці твоєму цариця нова,
Хоч він не кохав, його полюбили…



09.01.10.

Повз поле йшла, кудись собі летіла,
Не дивлячись вперед, ані під ноги,
Та й ніг не чула, бо хотіла крила,
Щоб якомога вище від дороги
Полинути між небом і землею,
Одним крилом торкати вогкі хмари,
А іншим – білосніжної лілеї,
Що у болоті розстелила чари;
Щоб – якомога вище від турботи,
Поближче до палючого Світила,
Яке б ввібгало в себе те болото,
Що душу полонило, задушило.

Та крил нема! І жодної пір’їни.
Згадала. Ноги є. Ведіть мене хоч ви!
Та знаєте, куди я серцем лину?
Ним хочу доторкнутись до трави.
Не просто доторкнутись – обійняти,
Послухати, як думає земля.
Я увійду у ті зелені шати,
Якими одягаються поля:
Одна нога ще втоплена в багнюці,
Що при дорозі уляглася сіро,
А інша – вже купається у звуці
Пісень землі живучих, мирних, щирих.


Подумай лиш: одна нога – в оазі,
У мирному вологому теплі,
А інша – у брудній бридкій заразі,
Яка би злиплась миттю на крилі,
Якби воно було замість ноги.
Скоріше вирвати її із пастки
І опустити в світ, який сніги,
Весна і сонце напували. Впасти
У ніжне поле. Боляче не буде.
Мене підхоплять трави й колоски.
Від них – затишок. Біль – то люди,
Що розставляють з іклами пастки.

О, поле, ти – ідилії світлиця,
Криниця сонця, колисанка дум
Й душі моєї. Дай тебе напитись,
Сп’яніти спокоєм, заколисати сум.
О, земле, ти – натхненна, мов весна,
Що мрії витинає з неба,
Твій подих життєдайністю луна.
Від тебе силі нам учитись треба.
То топчуть люди ниву цю безкраю,
То крають ралом. Та вона – жива,
Родюча. Хоча соків вже не має,
Та все ж життям людину напува…


28.01.2002.

І знову лист прийшов від нього…
А я не хотіла нічого цього…
Не відповідати – вирішую я вкотре.
Він ж забуде про мене, із пам’яті стре.

І не справжні ці всі почуття…
І не мають вони майбуття.
Вони – фальшиві, ніби ноти…
Фіктивні, але ти не проти.

А цьому поклав поцілунок початок,
Який залишив не приємний остаток.
І жарт з цього вирішив зробити він,
Їдучи на потязі з Рівного в Берлін.

І знала я, що це лиш жарт…
Таким як він це є стандарт.
Можливо почуття його є оригінальні?
Але відповіді на запитання лише банальні.

І перший сніг, як перший поцілунок,
І перша зустріч снігом на поріг.
Зненацька відкривається рахунок,
І винний в цьому просто перший сніг.

Відчутно подих зримо, білосніжно,
Тепло і радість в посмішці зійшлись.
І тане день приречено і ніжно.
Ти на прощання теж йому всміхнись.

Ще трохи, ще. Ночами мерзне тіло,
Думки летять кудись у заметіль.
І те, що вдень словами відболіло,
Вночі прийде, і знову тільки біль.

Не хочеш поспішати вже додому –
Навкруг зимово-чисте, голубе
І перший сніг зніма останню втому,
І ні на мить не зраджує тебе.

не пишу задовгих листів
і не клацаю довгих e-mail'ів
якщо десь за вікном вітер прошелестів
значить я заглядаю в кімнату вам леді

якщо десь прогуділо авто
якщо раптом із ранку йде дощик
знайте милая леді про то
що цей дотик краплини мій дотик

якщо якось маленьке дитя
що на вулиці стріли вам зиркне
значить погляд цей кинув вам я
і собака вам мною хай фиркне

якщо раптом в руках телефон
завібрує і з'явиться смайлик
знайте мила що цей от ринґтон
написав я для вас і на пам'ять

ваше фото вкладу у альбом
друге може приклею над ліжком
я п'ю каву й сиджу за столом
я курю і ледь дихаю важко.

Я з літер крижаних твоє складаю ймення.
В калюжі від зими лишилась тільки ніч.
Ти не дивися вслід, не повертай до мене,
Не зігрівай долонь. Хай будуть крижані.

Якби я лиш змогла... Та вже в провулках сонних
Із вицвілих калюж ніч змахує крилом.
Останні я кладу крижинки на долоні,
З яких твоє ім"я стікає джерелом...

Скрипка
заговорила
голосом
осіннього вітру.
Так я той голос почула.
А може, ви – по-іншому?

Танцювала печаль –
біла постать
в старому саду.
Між гілляччям
скаліченим
плакала осінь:
“Літа
не віднайду!”

***
А Моцарт був
веселий чоловік!
В сходинки райдуги
уклав свої сонати!
Послухайте!
Вже можна усміхатись!

***
Скрипка має жіночу душу,
материнські тривоги бентежні.
Так,
від сліз вона горе осушить.
Так,
відкриє крайобрій безмежний!
Наче жінка,
подивиться в очі
і питає – у серця питає…
Плаче скрипка,
тремтить:
темні ночі,
грози й сонце
у голос вплітає.

***
Вселенська любов,
наче зоряне небо,
спадає на мене,
закутує плечі.
В росі вигинаються
зміями стебла,
і тихо сюркоче
десь коник надвечір.
І ледь завмирає,
минувшись із вітром,
навшпиньки спинається
біла імла.
Весь світ –
наче квітка,
розчулена квітка,
що в музиці цій
розцвіла.

***
А він поїхав –
і його нема.
Дорогу переметено снігами.
І плаче, й сердиться
за вікнами зима,
у шибку стукає
холодними руками.
Але ж горить
промінчик у печі,
але ж та свічечка
так відчайдушно сяє!
Чи не замерзли сльози уночі?
Чи серденько тихенько калатає?

“Зараз його ще нема.
Скінчиться скоро зима.
Зараз
його ще нема.
Зараз його ще нема…”

Цілуєм люблячи- не кохаючи,
В обійми пригортаючись-замерзаючи,
І далі гублячи-шукаючи,
Комусь серце своє довіряючи,
Хтось не оцінивши його-розбиваючи,
І знову від самотності втікаючи,
Серед шляхів чужих життів блукаючи,
Цілуєм люблячи-не кохаючи...
02.01.10

життя міняється раптово,
а чи готові ми до змін,
частиночку душі втрачаю,
щоби піти у кращий світ,

там буду чесний сам з собою,
покаюсь за старі гріхи,
і присягну на вірність милій,
якщо захоче поруч йти...


2009

Заворожено очі
вдивляються в цятку червону.
Жовта ніч, мов чаклунка,
завмерла в квадратах квартир.
Крок від тебе вперед,
вибухає зеленого вогник.
І розділить одне
сірий злодій у смужку-пунктир.
Кілометри дощу,
кілометри гнучкого чекання.
Не пришвидшуй його,
хоч на мить в неймовірне повір.
А червоний не гас,
мов надія, тривожна й остання,
Й зафарбовував душу
в ніким не написаний вірш.
Сірий ворог не спав,
з-під коліс підкрадавсь, мов гадюка.
Та, ламаючи всі
перешкоди і правила гри,
Я іду на червоне,
зберігши тепло поцілунку.
Поки світ у вікні
під червоним промінням горить…

2008

Все ближче осені задумливе чоло,
Хоч за вікном геть розімлілий червень,
Та з давніх літ заведено було -
Зміняти золотом недовговічну зелень.

Іще ледь-ледь проклюнувся листок,
А вже його майбутнє на долоні.
Ось одягає дівчина вінок -
Та незабаром – побіліють скроні.

Та ще не час, ще сонце молоде,
А я чекаю вже осінню прохолоду,
Як перший лист на землю упаде,
Чи на вколисану озерну тиху воду.

Піду у ліс в осінній тихий храм,
Послухаю його молитви й літургії
Землі і Сонцю, кленам і птахам,
Вдихну вино і біль його надії.

Візьму з собою золотий листок,
Як пам'ять, як реліквію із церкви.
Від осені до осені місток -
Останній поклик від живих до мертвих.

В простори далекі
Мій погляд летить,
А думка між нами
Самотньо горить…

Як важко насправді
Знайти співчуття,
Чомусь у душі
В мене лиш каяття…

Я каюсь, що зараз
Самотня, одна,
Між мною і світом
Сама темнота!

Чому сірі очі настільки сумні?..
Питання доречне, а, може, і- ні!

2009