Пусті балачки відсутня розмова,
в сторону мою жодного слова
лиш тиша одна цей звук просто вбиває,
поблизу нікого нікого не має.

Скажу я півслова і знову замовчу
нічого не скажу,
лиш тихо помовчу

Нікого нема не може і бути,
не можу і я тебе не забути ,
а тільки згадати нашу розмову,
розмову в якій жодного слова

Скажу я півслова і знову замовчу
нічого не скажу,
лиш тихо помовчу

Слова твої це павутина,
чогось хорошого я став частина
і тими ніжними духами
твоїми став я думками...

Скажу я півслова і знову замовчу
нічого не скажу,
лиш тихо помовчу

Доволі досить, хватить мовчати
мені потрібно все розказати,
без тебе не їсти не вмерти, не спати
Тебе лиш одну можливо кохати

Напевно, Ангелом моїм
Тебе зробив Всвишній.
Хотів, можливо на землі-
та щось не вийшло...
Цікаво,як воно Тобі-
в небесній тиші?
Можливо й добре,
що в житті усе так вийшло.
Таких людей, як Ти-
тут на землі майже немає.
Таких ми не умієм берегти,
а Бог до себе забирає.
Ну що ж...допомагай добру,
Ти справишся-я знаю.
І може коли я помру,
зустрінемось в воротах раю.
Бо Ангел Ти і я це точно знаю.

В шапках із "заячого" хутра
Стоять засніжені дуби
І відливають перламутром
Їх посивілі враз чуби.

А небо все пополотніле -
Весь ліс іскринами цукрить,
Мов поспіша захолоднілий
Дубовий гай кожухом вкрить.

В дубів також хмурніють лиця,
Лягає спать їх Бог-патрон,
Ворона - темряви цариця -
Зліта на пень, немов на трон.
7509 р. (2001).

За водою спливають літа,
А у серці кохання бринить,
І колоситься, наче жита,
І листками дерев шелестить.
А у серці панує Весна,
І вирує струмочками мрій,
І проміннями сонце торка
чарівливих і бажаних снів.
Наче марево, щастя спливає,
Осінь сивий клубочок несе,
але серця вона не торкає,
їй-бо,серця Весна не дає.

Слова Шевченка… Наче кроки
Безсмертних дум його, слова:
«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива».

Ти, Україно,
Невмируща, якщо і діти, і старі
У бій ідуть в лиху годину,
А з ними – всюди кобзарі.
Так було… Нелюди з гестапо,
Забивши, кинули у став
Сліпого, сивого Остапа
За те, що «Думку» заспівав….
За те, що «Думку» заспівав.
Палало все… Та не згоріла
Остапа «Думка», як зоря,
Бо мудра пісня мала крила
Душі сліпого кобзаря.
Слова Шевченка… Наче кроки
Майбутніх дій – його слова…
«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива»,
Гнобила Неньку «вища» раса…
А біля славних берегів
Могилу генія-Тараса
Громили зграї ворогів…
Та час прийшов! На вражу силу
Піднялись Єдність і Добро,
Звільнивши Неньку нашу сиву,
І мудру «Думку», і Дніпро…
Звільнили рідний наш Дніпро.
На бій пішла уся Вкраїна!
І знову – вільна Русь свята,
Безсмертна наша Україна,
На довгі, радісні літа!

«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилі підійма».

Вічна пам"ять вам, колишні випускники ліцею Ольга Башинська, Павло Саміло (загинули), Алла Шарун, Тетяна Блищик і Сергій Підпалюк(померли).

Заячали прощально ключі журавлів
Над безоднями всесвіту й світу.
Чи з далеких вітрів, чи з незнаних штормів
На цю землю, сльозами омиту,
На небесності душ, на нестерпності мрій
Принесе над роками й віками
Ваш сердечний порив, ваших дум буревій
Неземними надривними снами?..
В коридорах ліцею ще плаче ваш сміх,
Не збагнувши химерності миті.
І відлунює розпачем з дальніх доріг,
Що лишились для вас не відкриті.

Я все ще мрію
зіграти власну мелодію
на небесному роялі
із зоряними клавішами...
У СЛОВІ відшукати загублену
в сіро-зелених буднях ГАРМОНІЮ,
щоб прохати ЇЇ
вибрати оселею моє серце...

Я не знаю какая Вы,
Но Вы нравитесь мне.
Ночь, как льдинка, растаяла
В запотевшем окне.

Ощущение ужаса,
Алкоголя, стыда,
От достоинства, мужества
Не осталось следа...

Я хочу, чтоб Вы помнили
Не “паденье” мое,
Чтобы просто все поняли
И простили за все.

Но и это не главное,
Суть, конечно, в другом:
Вы - хорошая, славная,
Я же - был чудаком.

Как хотелось мне, милая,
Вас своей называть
И слова очень нежные
Не однажды сказать!

Только сном это было все,
Милым, ласковым сном,
А быть может привиделось
За туманным окном?

Если так, пусть видение
Повторится опять.
Прочь тревоги, сомнения!
Срочно спать... Срочно спать...

Голос-1: Останній крок
                 У простір до зірок
                 Знайти кохання…
Голос-2: Марні це старання!
                 В безодню ти впадеш –
Голос-3: Ніхто і не шукатиме тебе…

Коли я стану мавкою і розчинюся у травах,
Ти прийдеш у цей ліс, пірнеш в мої забави.
Ніхто нам не здивується, благословить Перун,
І дощ для нас все гратиме різноманіттям струн.


Коли я стану мавкою, то розтоплюсь в повітрі.
Сюди ітимуть люди, суниць нестимуть літри.
Лиш зрідка Перелесник блукатиме у місті,
Збиратиме у кошик для мене людські вісті.


Коли я стану мавкою – заграю на сопілці,
Буду літати з яструбом, і дам горішок білці.
Я зловлю літавицю, вплету у трави-коси,
І квіти цілуватимуть росою ноги босі.


Коли я стану мавкою, то одягну зелене,
Та замість крові – соки будуть у моїх венах.
І не отрима влади над мною зла Марена,
Бо мій прапрадід ліс піклується про мене.

Як тобі, моє серце?Як тобі там живеться?
Кажеш ,ти перший янгол в Бога на небесах,
Кажеш, що білі крильця вчора обмив в озерцях –
То ж були мамині очі – рідна у них роса.
Пух по пір’їнці падав, пух, наче сніг з тополі,
Літо - плакуче нині, скошено з неба зорі.

Кажеш , що бантика клаптик тре знахабніло ручку,
Кажеш, що зливи не буде, а лиш кантати спек.
Бог – сивочубий дядя - клаца гріхів карлючки
На ноутбук причасть, - довгий на віру чек.
Клаптик здери, моє серце, він не від вашого світу,
Німбик - коханій голівці . Мамі – прогіркле повітря…

Як там у нас? Як завжди . Брат твій братки збирає,
Рідна сестра танцює в тата на голові.
Троя горить у Львові , тошно від Менелая,
І загорітись хочеться першій оцій траві.
Так, я сумую, серце. Зморшки гардин на вікнах .
Никну останнім звуком, мучуся псевдоніком.

Тато нам каже казку, мудру співа колискову -
Там тобі, серце , видно сакуру наших живінь?
Я все нижу намисто з вовчої ягоди слова,
Стала така спокійна, наче не я ,а тінь.
В серці безжальні олені , кава та прісна преса,
Крона твоя оливова громом між піднебесся.

Кажеш, тобі пора вже , сиплеться пір’я в руки,
Біле і аж шовкове, мов пелюстки ромашок.
Де ж ти там? В ребрах хмар Баху відкручуєш вуха?...
Я принесу твій светрик... Ти залетиш поважно…
Тільки, не кидай, серце, рід свій напризволяще?
Прощене, чи непрощенне часу стирати важче…

На пагорбах високих Роща-Стинки
Моє дитинство сонячне пройшло.
Там ще біліє мамина хустинка,
А за садком ховається село.

З тих пагорбів так бачилось далеко...
Неначе на долоні - Чернівці.
Там планер білокрилий, як лелеку,
Я гордовито ніс в своїй руці.

Мій птах злетів, кружляючи, за хмари,
І зник собі у вирії весни...
Можливо, теж за синім небом марив,
Яке мені приходило у сни.

А небо також очищає душу,
Коли дощі змивають спориші.
По веснах вік перевіряти мушу,-
Приходить літо тихо уночі.

А небо зранку сонечком зігріє,
Зіп’є роси шліфований кришталь,
По веснах на мої майбутні мрії
Колись напише музику скрипаль.

А хто зіграє – доля на світанку,
Коли цвіркун сховається в кутку,
І засюрчить у тиші колисанку –
У сні побачу чарівну ріку.

Скупаюсь у її казкових водах,
І пригорщами щастя зачерпну,
Окрилена, як в зоряних походах,
Тобі, коханий, сонцем усміхнусь.

Диво-річка і зелений гай.
Любий пригортає – і навколо рай.
Цілу вічність так мене тримай!
Та, напевно, кожен знає, що усе, усе минає…

Приспів:
В’яне з часом і трава,
Є в житті і кропива,
Та час кохання і твої слова
Ні, ніколи не зникають,
І до гаю повертають!
В’яне з часом і трава,
Є в житті і кропива,
Та час кохання і твої слова...
Я пам’ятаю всі слова.

Диво-річка, поруч водограй.
Йдемо з нареченим у зелений гай.
Де нас люблять, там і справжній рай!
Та, напевно, кожен знає, що усе, усе минає…

Приспів.

Де та річка, почуттів розмай?
Де той гарний леґінь і зелений гай?
Час кохання, прошу не минай!
Та, напевно, кожен знає, що усе, усе минає…

Приспів.

Лезом пам"яті з намулу днів
повертаєм радощі і втрати,
лист, що ми не встигли дочитати,
а початок знаємо одні.

В дзеркалі вже не розтануть зморшки,
тепла ніч не принесе спокою.
Нас одною ранило стрілою
і одні нам стеляться волошки.

На льоту пообпікали пір"я -
линути над хмарами нелегко...
І календарю еквівалентно
заглядає в очі надвечір"я.

Друзі нам не шкодували солі,
та ми спільно рани лікували.
Наче в дзеркалі в овалі рами
на моїй твоя відбита доля.

Те, що у минулому лишилось,
нам негірко знов переглядати.
А на фото крізь події, дати
молодість усмішкою спинилась.

Коли вже осінь стане за плечима,
Ріка життя літа у даль знесе,
Дівча із голубенькими очима
Мені весну у хату принесе.

І раптом так засяє світла кіска,
Мов сонце, що хуртечу розрива,
Вона - струнка, мов польова берізка,
І ніжна, мов ромашка лугова.

Чомусь дитинством так тоді повіє -
Любистком, чорнобривцем, чебрецем,
І знов моя душа помолодіє,
Мов торкнута квітневим вітерцем.

Ласкавим зблиснуть променем зіниці,
Мов сивину одкинуть із чола,
Невже і справді юнка білолиця
Мені весну у серце принесла?!

Я одішлю скоріш її додому,
Відчую, як у грудях відлягло,
Вона дасть щастя хлопцю молодому,
Мені очей залишивши тепло.

7504 рік (від Трипілля) (1996)

Коли я була маленька –
Гарне, смішне немовля,
Мене колисала ненька,
Мама, матуся моя.

Мамо... Матусю... Нене моя...
Серцем тулюся до тебе я.
Темні, як вишні, очі мої,
Теплі і ніжні руки твої.

Хворіючи, я літала
Метеликом на зірки,
І мама мене вертала
Дотиком ніжним руки.

Мамо... Матусю... Нене моя...
Серцем тулюся до тебе я.
Темні, як вишні, очі мої,
Теплі і ніжні руки твої.

Мої учинки - прозорі,
І мрії такі, і думки,
І в чорних очах моїх зорі,
Мамі моїй завдяки.

Мамо... Матусю... Нене моя...
Серцем тулюся до тебе я.
Темні, як вишні, очі мої,
Теплі і ніжні руки твої.

Будь обережний, просячи любові,
будь обережний, просячи тепла,
можливо, що в твоїй холодній крові,
межа на ліміт щастя замала.

Можливо, що гарячий, спраглий мозок,
що прагне випить залпом все життя
і щораз потребує нову дозу,
все ж не сумісний з сердця ледь биттям.

Холодна кров, остуждена страхами,
гарячий мозок, збуждений життям,
давно вже стали, власне, ворогами,
між розсудом в розлуці й почттям.

Ти прийдеш потім
коли відцвіте каміння
коли залишиться тільки одне сонце
коли люди відівчаться літати
і земля стане чорною

Ти прийдеш потім
а поки що я сам
збираю цвіт з камінців
ношу своє маленьке сонце в кишені
і час від часу милуюся ним
літаю поміж хмарами
навперегонки з вітром
і саджу насінинки щастя
в рожеву землю

Але коли ти прийдеш
все стане таким як було

Тому краще забудь про мене

Ти хочеш бути більшим за небо,
що не має краю,
але небо - у тобі.

Ти хочеш бути сильнішим за мене,
але проходиш наскрізь.
Бо як тіло твоє в мені,
так діла твої крізь мене у цьому світі.

Я - це пісня. Почуй мене.

І коли земля хоче бути -
я стаю травою.
І коли вітер хоче бути -
я стаю сопілкою.
І коли я хочу бути -
я іду до тебе.

Я - це пісня. Проспівай мене.

Чи не марно кликати тебе,
жбурляючи скалки Імені
у криве дзеркало цієї землі?
Чи не смішно будувати себе із відлуння?

Але ми - вуста Бога,
що кажуть «нехай буде».

І якщо камінь є в твоєму світі,
а ти-в його,
то чи не єдина мова у всього?


Світ - це пісня. Склади ії!



(листопад 1999, 2 квітня 2000)

Ти струнка при дорозі тополя,
Не судилася нам одна доля,
Молодії літа промайнули,
Моя доля твій двір обминула.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не ходить нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Ой, наснилось: у літнюю пору
Ніс тебе на високу я гору,
Щоби разом гніздо там ізвити,
Щоб від щастя у небо злетіти.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не літать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Я із літ молодих на хвилину,
Наче пісня, до тебе прилину,
Тополиною серця журбою,
Будь, кохана, хоч в пісні зі мною.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не співать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

П’янкі вітри співають серенад,
Весна між зелень вилила парфуми,
І зав’язь прикрашає пишний сад,
Заходить радість у журливі думи.

Струнка акація і язьміру кущі
У серце влили чару весняного,
Любов’ю марю зранку і вночі,
Тебе у мріях бачу лиш одного.

Яркі дощі веселками цвітуть,
Весна до літа лине на гостину,
А я до тебе прокладаю путь,-
Тобі дарую пісню солов’їну.

Струнка акація і язьміру кущі
У серце влили чару весняного,
Любов’ю марю зранку і вночі,
Тебе у мріях бачу лиш одного.

Сп’яни, сп’яни, акаціє, мене,
Приходить літо росами густими,
Нехай любов довіку не мине,
Залишить наші душі молодими.

Струнка акація і язьміру кущі
У серце влили чару весняного,
Любов’ю марю зранку і вночі,
Тебе у мріях бачу лиш одного.
* язьмір - жасмин(місцевий діалект)

Хто ввечері журбу збирає,
Убравшись ходить по садах –
Не впізнано здіймає страх,
Зриває біль. А ви іще,
Поранившись, їсте терніє.

Убравшись чорно, сходять вам
Небачено не милі зорі
І небо,
З своїм розгніваним лицем,
Здається також хоче крові.

Світило сонце у вікна зранку.
Тебе побачив я крізь фіранку.
Злетів по сходах на Контрактову
І закохався в тебе раптово.

Тут на Подолі, старім Подолі,
Зустрілись разом дві наші долі.
Зустрілись разом тут на Подолі
З ранковим дивом і наші долі.

А ти, всміхнувшись, мені сказала,
Що поспішаєш в район вокзалу,
А потім просто поцілувала
І на трамваї своїм умчала.

Тут на Подолі, старім Подолі,
Зустрілись разом дві наші долі.
Зустрілись разом тут на Подолі
З цілунком першим і наші долі.

І телефону не залишила...
Не перепрошуй, що ти спішила.
Я наздогнав і трамвай і долю,
Бо диво трапилось на Подолі.

Тут на Подолі, старім Подолі,
Зустрілись разом дві наші долі.
Зустрілись разом тут на Подолі
Дві наші долі, щасливі долі.

Колись ще буде це, бо так щороку
передчуттям невідворотних втрат
зашелестить, закрутить листопад,
і перетнуться між галуззям дати-строки.

А поки ще земля в обіймах неба
так віддано вагітніє теплом,
і снить новонародженим зелом,
по краплі сонце роздаючи стеблам.

Зозуля вкотре збилася з рахунку,
з похмілля джміль товчеться до вікна.
Щороку метушлива новизна
дурманить голову, туманить думку.

Весняна акварель - прозора крапля
стече між хмар і розмережить пруг.
Блискуче лезо переверне грунт
під перегуки грозового травня.

Так хороше,так мило,так прекрасно
Твої долоні цілувати,мамо!
І серцем відчувати повсякчасно
Чудесну міць батьківських молитов.
Прохання наші в просторі та часі
Зустрінуться, і зазвучать так само,
В надії на Божественну любов...

Мій день купається в твоїй турботі,
Мій день оспіваний в твоїх піснях,
Мій день омріяний в твоїх казках,
Де на мені корона в позолоті...

Переливами струн розлилася ріка мелодій
Тільки погляд кричить мій:”Годі!”
Біллю млосною вдарила серце пісня
Не хвилюй так мене – вже пізно.

Пізно плакати за минулим вітром –
Чи шквальним, чи помірним – пізно.
Пізно в очі вдивлятись хитро –
Не знайдеш там нічого – пізно...

Переливами струн відженеш наш смуток,
Очі ж твої печаллю скуто...
І останній акорд розіб”єш...
„Пізно...”, - скажеш і знову втікнеш.

Я павутинкою. розкинусь
Серед твого гілля
І незамітною залишусь
Для погляду здаля.

І після зливи слів гірких
Я залатаю знов
Шпаринки павутин міцних
І збережу любов.

Віддай! Із пам”яті мене віддай!
В душі мене ти не тримай!
Віддай!

Залиш! У спокої мене залиш!
Не згадуй, що було колись...
Залиш!

Кохай! В минулому мене кохай!
В думках сьогодні обнімай.
Кохай!

Знайди! Назад догору ти знайди.
Що хочеш – все собі візьми...
Прийди!

Політикани замовляють знову
Сенсації, скандали і статті:
“Проблеми Криму!”,
“Роздуми про мову!”,
“Керують нами злодії круті!”,
“Капітуляція…” – про стратегічну зброю…
Та серед фактів – міфи і брехня.
Їх не обходить, що цією “грою”
Вони людей обдурюють щодня.
Начхати їм на наслідки і втрати,
Для них сорочка власна – головне.
Шановні наші псевдодемократи!
Ваш час ще не минув, але мине.
І луснуть міфи, вигадані вами,
Непотребом обсиплеться брехня…
І не згадають вас під хоругвами
Усі, хто доживе до того дня,
Коли велика нація єдина,
Прекрасна, чиста, з Богом у душі
Розквітне, а квітуча Україна
Сміття століть закине у кущі.

Київ, 2001 рік.

Ти хочеш зігріватись моїм сонцем?
Ну спробуй, але знай - воно холодне.
І скуштувати мрієш мого хліба?
Він пліснявий, залишишся голодним.

Ти вчишся танцювати моє танго?
А я покину тебе прямо серед зали.
Приспати, міцно обійнявши, хочеш?
Та сни мої давно вже ночі вкрали.

Тонути прагнеш у моєму морі?
Воно ж бо мертве, роз'їдає очі.
А ти своєї – світ без мене темний,
Й на сліпоту погодишся охоче.

Малюєш фарбами руде моє волосся –
Відріжу косу, пофарбуюсь в чорний.
Порівнюєш із яблуневим цвітом –
А я осінній лист сухий, мінорний.

О не солодкий чай з гіллям малини
Моя душа – а жмих гіркої кави…
Чого стоїш у мене за дверима.
Не вийду я! З тобою не цікаво!

P.S.
Життя – ріка, - у повінь розлилося….
Благаю, намалюй моє волосся…

Я тобі не подарую, кохана,
Диво-замків з кришталю і бетону.
Та в палаці короля чи султана
Нам не буде так з тобою, як вдома.

Подарую я тобі свої вірші,
Заберу твої хвороби і втому,
А в квартирі нам з тобою не гірше,
Ніж у замку з кришталю і бетону.

І за це не ображайся, кохана,
Що тобі не обіцяю мільйони.
Ти ж не хочеш тих грошей від “пахана”,
На яких чиясь біда і прокльони.

Подарую я тобі свої вірші,
Заберу твої хвороби і втому,
А в квартирі нам з тобою не гірше,
Ніж у замку з кришталю і бетону.

Не поїдемо також на Канари,
Але є в нас острови “Гідропарку”.
Подарую тобі ніч під гітару
І волошки польові на світанку.

Подарую я тобі свої вірші,
Заберу твої хвороби і втому,
А в квартирі нам з тобою не гірше,
Ніж у замку з кришталю і бетону.

Кохання безмежне як океан,
Але воно ж обманює, як той дурман...
Заради кохання готовий на все,
І твій розум за це тебе проклине...

Заради кохання ти можеш життя віддати,
Заради кохання можеш Батьківщину продати...
Заради кохання можеш друга зрадити,
І тоді не буде кому в тяжку хвилину тебе розрадити...

Кохання прийде і піде...
Можливо кохання тебе не знайде...
Кохання тоді не розрадить,
Нічого, зовсім нічого не порадить...

І тоді, ти зрозумієш - нікого краще друга немає..
Друг завжди тобі все прощає.
Але пізно ти це зрозумієш, адже
Друга ти втратиш уже назавжди!

Навіщо серце на частини ділити?
Тоді ж не залишиться чим нам любити!
Тоді весь світ стане сумним,
Тоді ж люди не захочуть жити!

Навіщо троянду нещасну ламати?
Навіщо сліди кохання прибирати?
Тоді ж кохання гине назавжди,
Тоді ж люди перестають кохати.

А навіщо тоді людям кохати?
Навіщо ж кохати, якщо від нього тікати?
Тоді ж кохання не зникає...
Тоді ж люди починають ще дужче страждати!

Миті – на льоту,
з парасоль кульбаби
та пір`їнок зваби,
ухопи – віддав би
дух за мить оту.
Навстіж таємниці,
лиця – полуниці,
муркотання киці –
присмаки весни.
Язики – дерева
у полоні мрева,
роги місяцеві
розлигають сни.
Під устами тіло –
ніби гуси сіли
та пролебеділо
сонце до води.
Гуси, гиля-гиля –
легітно по хвилях
провели дозвілля.
Ранок остудив
полум`я окасте
рухів попелястих.
Аби небо вкрасти
костеніє яв.

19 Травня 2009

Поглянь,
Який погожий, світлий день!
Всміхнись йому!
Вдихни на повні груди!
Хай принесе нечуваних пісень
Із древніх слів,
Котрі забули люди…
Хай в серденьку
Зігріються вони,
Щоб в час Весни
Зійти чуттями рясно.
В твоїм саду дозріють восени
Плоди нетлінні –
Світлі і прекрасні…

Немає слів перед тобою,
Ти зник з думок моїх назавжди.
А в серце з радістю й журбою
Ввірветься дике слово правди.

Немає слів, ну і нарешті!
Уже звільнилась я від болю.
І на обличчі сльози перші
Зявились й зникнуть із тобою.

Ми звикли всього добиватись,
Боротися за кожну мить.
А потім кинути все, здатись,
Бо може ще переболить.

І знов кінець, і знов прострація
Безглузда яма у душі.
Німе кіно...замовкла рація
Замовкло серце... ми чужі...

Пробачте, мамо! Я недобрий син...
Бо Ви писали: “з кожним роком гірше,
На “пенсію” не підеш в магазин…”,
А я - пишу Вам недоречні вірші

Про сенс життя, гармонію краси
І що не все вимірюється грішми…
Так, за “красу” не купиш ковбаси,
Не нагодуєш праведних і грішних,

Колодязь не відновиш, якщо він
Давно вже на подвір’ї завалився…
Та піднімався Київ із руїн,
А вранці, мамо, – гарний, наче вмився.

Будуються собори і метро…
Повірте, мамо, це не тільки гроші!
Крокують поруч Кривда і Добро,
Є люди ненажери, є й хороші.

Ніхто не прибере за нас “сміття”
І не здолає труднощів… Тож, мамо,
Хіба не в тому вищий сенс життя
Сприймати все з любов’ю і піснями?

Я вірю, що краса - врятує світ
І людяність - паскудство переможе!
Терпіння і здоров’я дай Вам Боже,
А Чернівцям – уклін мій і привіт.

Чернівецькі вулички,
Школа тридцять третя
Нас звели з тобою
На усе життя.
Пам’ятаєш булочки
В шкільному буфеті,
Першої любові
Мить передчуття?

Клопотами власними
Ми тепер сповиті.
Виразки й коліти...
Словом - “се-ля-ві”.
Наших однокласників
Розвіяло по світу -
Вітя Пополітов
З Іоніной - в Москві,

Зисельман - в Ізраїлі,
Давидова - у Штатах,
А Міхно і Носов -
У Києві, як ми...
Та, на жаль, проґавив я
Тебе у Карпатах.
В історії відносин
То був сезон “зими”.

Білі гладіолуси
Нас не зупинили,
І розкрити очі
Не примчав Пегас.

Шлюбні дзвони голосно
Для тебе дзвонили,
Але шлюбні ночі
Були не для нас...

Попри все не втратили
Те, що нас єднало -
Буковинські пісні,
Чернівці... А втім,
Мріям не зарадили,
Або ще не знали -
Не буває пізно
Повертатись в дім.

Це тепер ми знаємо
Кращий шлях до Дому,
Де панують радість
І сезон “весни”.
Бо кохання маємо,
Й легко і свідомо
Увійдемо в старість
Та у вічні сни.

Чернівецькі вулички -
Це мої знамена,
Де “Марічка” ллється
Просто із вікон.
Ароматні булочки
Ти печеш для мене,
А мені здається,
Що це давній сон.

Змучена коханням, змучена нелегким життям,
але вона не піддалася сильним вітрам...
Трималась скільки в неї є ще сил,
розправляючи всю міць білих вітрил..
вона сильна, незламана життєвими тривогами,
вірна, незаплутана рідними дорогами...
а в коханні: зрада, горе, біль, розчарування,
написаний сонет, а в душі зхалишаються вагання..
Летіти проти вітру, без підтримки та допомоги?
Впасти..і в житті піднятися немати змоги...
Але вона підведеться, нескорене життя, нескорена вона,
і буде колись свято, і запанує на її вулиці весна...
Змучена та сильна, але водночас слабка та непідкорена,
зрадливим коханням та тяжким життям своїм зморена..
Але тримається, незламали її ще вітри,
вже не боїться болі, вже не боїться самоти..

Нас літаки розносять крізь тумани,
і потяги під нами стугонять.
Та білі плями ми шукаєм марно,
в науці вже нема таких понять.

Стомився світ народжувати диво,
бо примхи розуму не мають меж.
Ми знов женем коней понад обривом
і прагнем екстремальностей. Та все ж

ні шал новин, ускладнення застуди
вже не страшать. У плетиві доріг
боюсь хвилин байдужості до чуда
народження ранкової зорі.

Ми сьогодні кохаємось на людях,
Моя полохлива пташечко. Балерина
Зіркового табору. Акробатів. Відкрито
Пляшечку. Солоденького. Пий, Зоряночко!
За останнє твоє під куполом. Поцілунок
Бринить між хмарами. Відпускаю…
Оркестр трупою віддає свою шану, дівчинко,
Ні трубі, ні басу, ні пікколо. Не втрачати
Твоєї ніженьки. Не збагнути полину гіркого
Волелюбні смаки, настояні на весняному полі
Теплому. Покладіть її на ту сторону. Незалежну мою,
Занедбану. Полохливими дітьми – татками, аплодуючи
Ми. Колінами. Найсолодшою в світі ватою
Я встелю її шлях до виміру. Найсвітлішого в світі
Плескоту океанських вершкових ніжностей. Від
Гротескного дна бурлескного до чарівності, до
Манірності. Неземного світіння ввечері. Через сни
На арені космосу. Розважайся, моя принцесочко!
Поцілуймося.
Прости Господи…

лікарем ліками
станами, що переходять
водою, що перевтілюється
квітами вигнутими
де я де ти де
замовкнуть трави вершин
випаде сніг, спадуть сни
стануть першими витоками
джерел надчуттєвостей

будь моїм кермом
володарюй моїм кораблем
хоч я і капітан
але без механізму твого існування -
троянда урозріз сфер та печер
наступай обережно на рифи порогів
переплутай натяки та кордони
розбийся об камені скелі
стань моєю спрагою
ковтком
течією

я не пам*ятаю кінця
я не пам*ятаю початку
проміжок сну, що визначив переворот, був тривалим -
і цього стало достатньо

іноді хочеться говорити саме з тобою

я не пам*ятаю злив
я не відчуваю спеки
і холод не має значного впливу - протЕ.
шкіра пульсує від серця витатуюваного
і наразі цього достатньо
і наразі цього архивистачить
щоб зігріти тебЕ

я не пам*ятаю болю
не годуюсь тривогами
боки мої стесались обставинами
обов*язково на краще
я замотую свою ауру
у безколірне полум*я
ти такий не схожий
але так нагадуєш
когось хто обов*язково поряд
хто обов*язково прихований
лікар сказав що хворба моя
майже невиліковна
я бачу невидиме
я чую підтексти
сьогодні з*явився у сні
а значить і надалі існуватимеш

Розпивання земних скорбот
Зворохобилися натовпи розгойданих ляльок
Там – там – там
Бачиш, глибшають порізи на пальчиках дівчинки
І веселки перетікають у мене мокрим диханням міста у трамваї
На сорочці неба лишається юна кров, як пісня
Нас згублено в зимному будинку із радянськими гаслами
Хтось тут мертвий
Вікна вичавлює чорна музика галасу
День у підряснику піє
Як завше про те, що хтось пішов до Бога
І затихає
Там – там - там

Після півночі десь ти приходиш в кав’ярню,
Де читають щось на зразок життєвих прелюдій,
Ти така ж таємнича, але страшенно гарна,
Батьківщина ляга на твої комсомольські груди.
В цій місцині не так, в ній давно не співають нічого,
Тут впиваються ліками, або дешевим спиртом,
Тільки ж дівчинко, звідки твоя дорога?
Ти усю цю погань сьогодні навчила жити.
Після півночі десь приходиш змерзла і тиха,
Перев’язані рани, в пакеті осінній день,
Може я тобі дам своє проспиртоване дихання,
Але ти як і завше до дому ідеш вмирати.

Хіба нам п’ятдесят, Світлано?
Не вірю я календарю!
Ти - дівчинка моя кохана,
Мій світ, який боготворю.

Бо ти - усе тепер для мене:
Дружина, Доня і Сестра,
Весна блакитна і буремна,
Джерельце ніжності й добра!

Говорите тише -не спугните счастье ,
Пусть оно украдкой в каждый дом войдет .
Постоит тихонько в каждом уголочке ,
К колыбельке счастье с улыбкой подойдет .

Говорите правду - не спугните дружбу ,
Пусть неслышной тенью в вашу жизнь войдет .
И в дороге длинной вам сослужит службу ,
Ведь без дружбы крепкой жизнь украдкой мимо
проскользнет .

Говорите тише - верность не спугните ,
Ведь любовь и верность - все , чем живы мы .
Пусть пройдут столетья ,о любви шепчите ,
Ведь кричать о чувствах люди не должны .

Не спешите взрослеть - юность не спугните .
Эти скоротечные ,безумные года .
Жить ,любить ,бороться вы не торопитесь -
Ведь проходит юность раз и навсегда .

Нарізав серця ніжного, ще виросте – не шкода
ні весняного пуп`янка, ні пристрасних листів.
Як мова причепурена, пробиті в душу сходи,
сходи до мене подихом у місячний постій.

Ґнотливо-розтанцьована на серцевині з воску
відтворюй в стінах келії народження зорі,
де тропарі злітаються на неба відголоски,
а по царині спокою несуть єлей царі.

Розкована, розморена обволікай до млості
клітини у симфонію, в котрій слова – не гра.
Знечорнена від язиків, ти вибіли до кості
всі болі недоболені і вийди з-під пера.

6 Травня 2009

Небо - море на картині Айвазовського:
В хвилях потонуло сонце,
І хмарини човником пливуть
У допоки невідому путь.

Вишиті на полотні із мрій
Реріха вершини синьо-білі,
Розляглись на неозорі милі,
Приховали Шамбалу надій.

Дивні пісні синій птах співає
На якого Метерлінк чекає,
І Царівна-лебідь задивилась
В гладінь,що блакиттю заяскрілась.

Сині сни нам сняться на зорі,
В них небесна музика лунає,
І Маленький принц Екзюпері
Бережно планету підмітає…