Я тут одна.
Широкі штори затупили світло.
В кімнаті пахне теплим молоком.
Зів’яли айстри, з того дня як ти поїхав зникло.
Сон очі намочив терпким вином.

А далі сповідь в тебе на коліні.
Зітхання суму обпече крилом.
Як добре що тепер ти вдома.
Зів’ялі айстри дихають твоїм теплом.


21.09.2009

Жбурляю листя у холодну ніч
Прийшла пора уста твої забути.
Я відшукаю Вас.
Покличу в Львівський вальс.
Мені тепер цей біль не зупинити.


Ти прийдеш в ніч - я знаку не подам.
Лише ім’я злетить із уст : «Шалена!»
Тебе знайшла, а роки швидко йдуть.
У тебе син, а я ще наречена.

Ввірвешся у життя непрохано, неждано.
Залишиш теплий соняшник в моїй руці.
Спадало листя, дихалось катреном…
Я вкоренилась смутком у чужім житті.












12/09/2009

О, як же ти на вишню схожа,
Струнка, висока, й чарівна.
І зорі нам серця тривожать,
І кличе в гості нас весна.

Як заметуть сніги дорогу,
До тебе стежку я знайду.
Розвію сумніви й тривоги
У цьому білому саду.

Візьми ж мене у каре небо
Своїх замріяних очей,
Бо я зберіг зорю для тебе,
Як дар черемхових ночей.

І струн закоханого серця
Ніхто, крім тебе, не торкав.
Хай доля долі усміхнеться -
На райдузі шовкових трав...

Мне посвятили тысячи поэм,
Сердца и души рвались на кусочки,
Я не читала... Мысли мои с тем,
Кто вдаль ушёл, не написав ни строчки...
Мне подарили множество картин,
Мне их знакомы творческие муки...
Но мне дороже всех лишь тот один..,
Кто кисточку не взял ни разу в руки...
Мне подарили музыку, и вот
Прекрасных скрипок плачь, виолончелей...
Но мой "Оркестр" не знает даже нот,
Без голоса, без слуха мы б не спели!
Но несмотря на это только он
Мой стих, мой танец, сон, пейзаж и лира,
Необьяснимый стон, далёкий звон,
С гарячим сердцем, в этом странном мире...

Не губися, не...
не вбивай мене...
я тебе знайшла між доріг.
я такий пройшла
непочатий світ
До твого простого "привіт!"

І на твій поріг, наче оберіг,
Цвіт черемховий обірву, -
З краю зачарованого прощань
Я принесла гілку живу.

Ніжний, не мовчи,
щось розпитуй чи
Синім поглядом привічай,
Зачаївши сум у густій брові.
...Відступаю в білу печаль...

I живи, і мрій,
нерозлюбний мій,
Хай цвітуть черемхи нові,
Хай клюють із рук
дні і голуби,
Тільки ти... прошу,
не губись...

Морозом по цвіту, по цвіту, до світу,
До воску розтали світанкові свічі.
У рвійнім розвої свавільного вітру
Нелегко тобі зазирнути у вічі.
І хто легковажить? Ні долі, ні дому.
Доволі! Що день, що не день - без отвіту...
Пагіння - як вії, опущені долу...
У дерева довга дорога до квіту...

Одна лиш мить - останній шанс
ступити в вічність тимчасову
забути все
звільнити нас
не промовляючи ні слова
не відкриваючи очей
не чути віддиху отого
шалених порухів легень
які єднали нас.
Той день
єдиний день - осінній вечір
ступив так тихо на поріг,
що ті слова я все ж зберіг,
не знаючи чому й для чого,
все ж не сказав тобі нічого
лиш коли вийшов на поріг
сльозу самотню постеріг
я на щоці твоїй
єдина...

Ходишь вокруг,
Цветешь оленьими глазами,
Улыбаешься вишнево.

Сплела бы венок
из лучей вокруг тебя,
Изваяла бы кисть руки твоей
с длинными пальцами.
Надышаться тобой невозможно.

Звезды набирают блеск
из наших глаз.
Ветер нас обходит.
Сердцу уютно
на острие бритвы.

Белые одинокие цветы,
Зеленокрылые мотыльки,
Ароматный щебет мая.

Обыкновенные, не золотые, рыбки спокойно измеряют свои мутные просторы.

Однообразные дни, которым будет не хватать, - чего?-
взгляда, звонка, невообразимой улыбки, -
превратятся в недели,

забредут в июнь.
А что потом? Будет лето и будет время собирать ягоды.
Ягоды, которые навсегда останутся неспелыми...

Ви так далеко, так далеко,
В розлуки руки й сни гіркі -
Вже аж повірити нелегко -
П"ять днів минуло, не років.
Повільно падаю в безодню.
Але душа тихенько зна:
Я не впаду туди, не згодна, -
Я з Вами в світі не одна...

(Збірка «Із тернами в серці»)

Граб — мов рубка. І дріт — дрімота.
Не покличе мене турбота,
І не зватиме більше ніч.
Сам на сам заховався в піч.

Не весна — тільки очі дуба.
Самота нереально груба.
І акорди столітнього сну…
Все чекаю її, навісну.

Не побачу голодного вовка.
Не про нього тепер скоромовка.
А про нас, і про день, і про час.
І сміється Перфецький, Стас.

І ламаються древні скрижалі.
Розриваються символи сталі,
Тільки ніч пританцьовує всмак,
Мов старий закарпатський слимак.

Я любитиму, попри дрімоту,
І сховаю прадавню турботу,
І залізу у бабину піч,
Щоб себе заховати у ніч.

Моя Вітчизно! Дівчинко убога...
Нащо ти на цю оргію прийшла
І рученята тягнеш від порога
До ситого і п’яного стола?
Нащо ти на цю оргію зайшла?!
До прокурорів, крамарів пихатих,
До президентів п’яних і глухих...
Нащо ти хилиш голову до ніг
Кривавих доморощених магнатів?
Вернись убога, до убогих хат...
Майбутнього нема у псів лукавих!
На згарищах потрощених палат
Поїсть вогонь пілатів і царят -
Все стане на круги,воскресне й кане.
Ти не заходь до склепищ золотих,
Там трупний сморід тулиться в оздобах,
І росомахи у людських подобах
Білують співвітчизників німих -
Ти не заходь до склепищ золотих!
Іди між люди, дівчинко моя...
Хай не регоче над тобою каїн...
Пошли до Біса увесь світ лукаий,
І йди між люди, дівчинко моя..!

Ніколи день не догорав до спалу.
І сполом з ним не вигоряло небо.
У струмені мого сумного шалу
є хрест і хліб, вода, цвяхи і ребра.

Не йде трамвай у сутінках осінніх.
І не мені хтось пише телеграму.
Сумні обличчя вулиць магазинних.
І піт дощить. Стара схилилась брама.

Очей дурман. Туман і випадковість.
Чужі сплетіння тіней спересердя
тримають шлях, який — лише спадковість.
Я — це вода, що не народить тверді.

Цвітуть сади червонно-золоті,
Веселки передзвонюють круті,
Дощі періщать сизо навіжені.
Спасибі осені, спасибі ... вже їй..

Іде ватага, вишивки горять,
Погордно виступають сват і брат,
І мати сина молодого женить,
Спасибі осені, спасибі ... вже їй..

Забратись у світанку лабіринт,
Вивуджувати діаманти з скринь,
І небо з річки набирати в жмені.
Спасибі осені, спасибі ... вже їй..

(2008)

Це твоя територія впливу,
Я чекаю тебе завжди,
І цвітуть небеса примхливі,
Хоч давно відвесніли сади.

Не дражню і не кличу, - для чого?
Буря тільки знесе мости,
Що наладжую важко й довго
Після того, як стрінешся ти...

Забрідаю в осінній знемозі
У стежок перепліт крутий.
Я зректися тебе не можу,
Бо несила в і д с е б е втекти.


(2008)

Осінні яблука — застиглий сонцеплід.
Самотня осінь дихає в долоні.
І нам зірки не розтопили лід,
Якого ще нема в осіннім лоні.

Холодний парк — алеї самоти.
Он горобець шукає насінину.
І хмурять брови осені брати,
Ув оксамиття одягають днину.

Жовтастий брід. Замулений розмай.
Усе минуло в сонцецвітнім храмі.
Холодних душ поспів терпкий врожай.
«Для вас є вхід» — написано на брамі.

Курличе час. Осіння б’є хода.
Життя дає миттєвість споглядання.
Голодний погляд. Зчавлена слюда
На жовтім листі скупчилася зрання.

Ти — як маршрут із літа у пастель,
Де різнобарв’я плине різнотрав’ям.
І де з небес блакитна акварель
Мені в долоні крапле й надрукав’я.

Курличе час. І осінь йде чудна.
Марнотний спогад про… минулочасся.
Я…не один. Та ти чомусь одна,
Немов черниця, тільки в жовтій рясі.

Плывут,
В тумане,
Деревья,
Рощи,
И луга.

Парным,
Пенистым,
Молоком,
Наполнена,
Река.

В нежные,
Осенние,
Шелка,
Одета матушка,
Земля.

С небес
Спадает пелена,
Вуаль-
Кристально,
Чистая,
Роса.

Прохладой дышит,
Золотом маня,
Земля, леса,
Осенняя, прекрасная,
Пора.

Те різьблене обличчя, темні очі,
Постава, аж до щему дорога.
Пташатко серця, зловлене, тріпоче,
І попелить стоградусна жага.

За що в мені твоя зчинилась ватра
Одним із найсолодших лихоліть,
І чи брова та нескінченна варта,
Аби за неї у вогні горіть?

Не смійся ж, і не смій пред ясні очі!
... та все твоя стежина прибіга.
Горобчик серця втомлено тріпоче,
І жили рве безумна ця жага.

Трясуться днів нестямні маскаради,
На всесвіт жовто пахнуть полини.
Є тільки ти. Ні ради чи розради.
... ото лиш душу пальцем помани ...

(2008)

Заснуло літо у колисці часу:
Пригасли незабудки на лугах…
І пропливають вересня баркаси,
Химерно зашифровані в хмарках.

Заходить тихо осінь русокоса
Із козубом яскравим у руках,
І серед ночі золото розносить,
Ховаючи у парках та садах.

Лягає прохолода у тумани,
Приводить довші ночі та дощі,
Пісні журливі, птаства каравани,
Морозні роси, багрянець в кущі…

Заснуло літо у незримім світі,
Та оживає в пам’яті щодня,
Як теплий вітер нас заманить в сіті
Та хлібом щедрим ласує рідня

Солодке моє кохання,
Настояне у роках,
Постукало в серце зрання
Ожини горня - в руках,

Достиглої в млоснім серпні,
Палючої як огонь,
І я той дарунок щедрий
Взяла із долонь його.

І все. Ні доріг, стежини...
Облиште, думок рої.
Гарячі до сліз ожини,
І теплі вуста твої.

(Серпень, 2009)

Ваніллю грішно ти розтанеш на губах
і світлом місяця зодягнеш вічну втому.
Розкаже казку про любов Чумацький Шлях,
зникаючи на ніч в хмільних останніх гронах.

Два всесвіти зіткнуться на тонкій межі,
і стрілки попрямують у зворотній відлік,
омиють слабкість ранні грозові дощі,
і стануть на заваді знов закони підлі.

Весна 2009

І на небі падають зорі,
У безодню — не в мікроскоп.
Не побачиш ти близька моря,
Тільки хвиль — калейдоскоп.

Зустрілися в одному серці дві Любові – Колишня і Нинішня.
- Ти божилося, що мене ніколи не забудеш, - мовила Колишня. - Любиш?
- Люблю, - схлипнуло серце.
- А як же я, - змахнувши довгими віями, підійшла Нинішня. – Кохаєш?
- Кохаю, - аж захлинулось Серце.
Любов Колишня глибоко засиніла очима і ступила з Серця. Кожен крок її в Ньому відбивався громом, по слідах зростали яскраві голубі Незабудки.
Любов Нинішня повногубо всміхнулася, розправила світлі кучерики. А потім зручно вмостилася, згорнулася калачиком і спокійно заснула.
Серце боялось і Стукати, аби її не потурбувати...

(2009)






English - http://maysterni.com/publication.php?id=77877


Two loves

Once, there were two loves, that met in one heart- Past and Present

-You swore you’ll never forget me - said the Past Love to the Heart. - Do you still love me?

-I do! Somehow, the Heart felt like crying.

-And what about me? - coming closer, asked the Present Love, her eyes wide open, blinking her long lashes.- Do you love me ?

Oh, yes, I love you! The Heart burst out crying. It could not keep the tears streaming down its swollen walls.

The eyes of the Past Love became dark blue. She started to walk away, leaving the Heart. To the Heart, each of her step, was like a sound of thunder, each move was a reflection of the past! The further she went, the more forget-me-nots were blooming behind her.

The Present Love, her full lips slightly open, gently brushed off her shiny curls and smiled happily. She curled up in the corner of the Heart, relaxed and content, she fell asleep.

The Heart became very quiet, almost stopping its heartbeats, not wanting to disturb his Present Love.

В море радостно надо входить, как дети,
как будто в храм, разув перед водою мысли,
чтобы чёрными его глубину не метить,
забыв обиды и вкус имён врагов кислый,

чётки слов принося на алтарь покоя,
бросать монетку или придумывать сагу
о том, как море расслабленною рукою
щекочет пятки древнему Кара-Дагу.

Осінньо на душі, її заносить листям,
Ще трохи - й через край... Юніє травня день,
Гойдається садів уквітчана колиска.
В мені вже сніг іде.

...Щось проказав і стих, ти був ні в сих, ні в тих, і
Я забрела в стежки, що їм кінця - ніде...
Про щастя жебонять зірки, від щастя тихі,
І сніг, і сніг іде.

Чому твоя любов немов несита рана,
Непевна і терпка: загоїться? зведе?..
Немов оця весна, сліпуча і нерання.
А сніг безжально йде.

І клин куди не кинь, а в думці -
на віки, та
Для вічності смішна упевненість людей.
Ген пелюсток вогонь -
сторіночка відкрита.
І сніг, і сніг іде.

Місяць - вогняний сачок
для ловіння зірочок.
От якби його дістати,
зорі в небі упіймати,
їхнє сяйво поєднати,
мало б сонце собі брата.
От би тішилось воно!!!
Й прикривали б хмарок рештки
Неба золоті сережки...

А ти прийдеш… Колись… Як і тоді,
окутаний, омитий сутінками.
Обличчя – усмішка, позаду – біль.
Той біль, що досі крає наші душі
і кидає нас на розпутті
рожевих, сірих і блакитних мрій.

А потім фільм… І знову з Голівуду
якась комедія_пригоди_драма.
І все одне. І все однакове:
вона і він. Додаток – третій зайвий.
І ми однакові. Хоч всупереч
і трішки різні. Я і ти… Єдині…

Найближчим часом, може, назавжди…

Коли прийду - тебе тут вже не буде.
Не буде запаху, тепла, прощальних слів.
І зникнуть спогади, думки...
Лиш тільки шепіт
Моїх облуплених схололих стін
Ще нагадає -
Ти тут був учора.
Ти щось хотів сказати, та не зміг.
Забракло слів, забракло духу, нот забракло...
Твоя ж душа благала відпустить.
Я відпущу, ні-ні, мені не складно.
Я її викину в одчинене вікно,
Як зім'яте цієї ночі простирадло -
Нехай летить, мені вже все одно...

Уже не літо, знаєш, друже мій,
і небеса згасають посполиті.
Багряний зойк і запал золотий –
уже не літо, знаєш, вже не літо.

Терпке вино гарячих горобин.
Берези – подались у кармеліти...
Останнє золото – покута без провин –
уже не літо, чуєш, вже не літо!

Туманів привиди - твої холодні сни,
полинно пахнуть згірклі оксамити.
А я...
прощаюся з Любов'ю...
до весни.
Уже не літо.
Так.
Уже не літо...

Ще трошки. Ще лишень єдиний подих –
і все. Кінець не пройденим шляхам…
Ще трошки. Ще лишень єдиний порух –
і серцю вже не скажеш «Зачекай!»…
Проб’є годинник. Заспівають півні:
нема різниці зранку чи вночі.
А я чекатиму на вістку з півдня…
Із півночі… Із заходу на схід…

«Тук-тук»,
«Тук-тук» -
Покличуть знову двері.
«Тук-тук…»
Так-так, уже іду.
Із завмиранням серця
пірну в синь-океан…
Із завмиранням серця
торкнусь шалених хвиль…
Уже іду. Пожди.
Ще трошки. Ще лиш подих…

А я чекатиму…
Чекатиму тебе…

І не дано - ні сповіді, ні слова.
І не збагну, чому шляхи ведуть
крізь вересень - у небеса медові,
а в серці не спадає каламуть...

Гіркі світанки, кава до сніданку,
колючих слів зісохлі реп"яхи.
Такі жінки - кохані і коханки,
і в кожної із них - свої гріхи.

Гріхи солодкі і гріхи пекучі -
прадавніх райських яблук дивна суть...
До щастя кожна з них шукала ключик...
Чому ж тоді на серці каламуть?

Коли ти думаєш про когось
Я імя небуду називати
Добиватись хочеш чогось
Треба все розрахувати
Бо якщо ти недобєшся
Будеш мучитьсь,страждати
Та коли її ти любиш
тобі нічого втрачати
Спробував,не получилось
Кажуть всі-"Та не судилось"
Всьо,забий,дівчат немало
чому іменно вона?
чому на ній все стало?
Тим більше вона зараз не сама
І головне що не сумна.
Це брєд,неможу слухати його
і кого слухати тепер,кого?
Ніхто некаже добивайся,все можливо
Тоді коли для мене це важливо
Коли готовий все віддати
Щоб було добре
й більше не страждати
І не думати,не мудрувати
Щоб в тупих ідеях не літати
Ну що тут можна ще сказати?
Не буде тема ця закритою,ніколи
Постійно будуть про любов розмови.

Дата написання:25.02.09

Наступна тема про любов
через яку готові всі пролити кров
там вени собі ріжуть і тому подібне
роблять те,що називається "нерідне"
в такий період голова неварить
ти ходиш,матюкаєшся,тебе все харить
або сидиш собі у самоті
і думаєш чому неповезло так у житті
чому доля таке щастя принесла
спочатку дала,пройшов час-забрала
вона візьме ніж і зробить діло
бо остаточно жити надоїло
якщо любити вже невміють
так може потім пожаліють
і часу мало щоб її переконати
і треба в таких випадках допомагати
нехочеться таких людей втрачати
подумай що ти робиш і для чого?
нікому краще небуде від цього
так час лікує,ти розлюбиш,почекай
неварта тебе та людина,знай
ти заспокойся,відпочинь,спілкуйся більше
багато друзів маєш щей тимбільше
вопшем все,тебе переконав
я знав що буде все нормально,я це знав!

Дата написання:11.03.09

Чому?коли ти дивишся на неї
Відчуваєш те, що важко передати
Нема встидливості вже цеї
Про почуття простіше росказати
Пояснити їй, або поговорити
Тільки не встидатись,немовчати..
Невже ти любиш?Ти її кохаєш?
Коли її немає поруч ти страждаєш?
До кожного став ревнути?
Постійно думати й переживати?
На нову зустріч з радістю чекати?
А інколи і сутками неспати?...
Спочатку з нею ти вітався
Потім - її другом називався
Дальше, неподумавши поцілувався
З часом зрозумів, що закохався
А що для неї ти ніхто- нездогадався!
Не думав ти тоді своєю головою
Бавився з тією,з тою
І вилізли діла ці некрасиві
Уже незгадуєш моменти ті щасливі
П`ятихвилинне задоволення тобі все зіпсувало
Якого завжди було мало і невистачало
Тепер ти любиш, а взаїмності немає
Душа твоя щей досі її хоче та бажає
Тепер чекай коли розлюбиш
Розум маєш,незагубиш
Чекай, або по іншому викручуйся з біди
І недумай про слова " З Життя Піти"!

І не тиша в душі – пустота,
як в квартирі подружжя бездітного…
Напишу сам до себе листа,
розповім, як живу. Смішно?.. Тільки-но

плачу… В дзеркало не дивлюсь…
Це в стоячій воді живе руслиця…
Ось півчарки розлив на обрус…
Це не руки – душа моя труситься…

В цьому світі білка і каменю,
Де панує байдуже слово.
Може бути і білий – траурним,
Може й чорний бути – святковим

Кожен раз - як останній.
Наче вересень - світло прозорих мовчань.
Кожна зустріч - немов у Карпатах світанок.
Кожен усміх - печаль...

І-к.
Серце моє тремтіло,
Вуста шепотіли «люблю»;
Пристрасті прагне все тіло, -
Я муки кохання терплю.

П-В.
Тільки ти є для мене коханням насправді,
Тільки ти є тим світлом у моє майбутнє.
Все життя я шукав тебе, скажу по правді.
Ти мій янгол, моє божевілля могутнє.

ІІ-к.
В посмішці твоїй вродливій
Гріється моя душа;
В погляді твоїм грайливім
Я спопеляюсь до тла.

П-В. (2 р.)

ПРОІГРАШ.

П-В. (2 р.)
Тільки ти…

Відпливають останні кораблики літа,
і хмаринки дощі повели в білий вальс.
Десь далеко у полі колоситься жито,
волошкові сопрано
заливаються з маком в дует.

Теплим золотом ніжиться радісне сонце,
ще усміхнене людям маленьке дитя.
Розпускають пташки у танку свої крильця -
вже не довго літати
рідним небом у рідних краях.

Тихим вечором вітер прошепче баладу,
світлом місяця вкриється спляче село.
Хтось заплаче за літом, що скоро позаду
нам залишить сонати
знов нездійснених мрій…
і любов.

Надвечір у нашій кімнаті ховалося літо,
Збирало весь червень, і грало із нами у «тисчу».
Я бачив, як хтивість твоя починала сміліти,
Як погляд гострився, мов стогін в оголеній тиші.

На грудях засмага, під танго, чи, може, румбу,
Червонею сукнею грала - шалена іспанка.
Могли б ще сидіти, та ляжемо краще о другій,
Візьмемо всю черву і гратимемо до ранку.

Бо часу лишилось на щастя, лиш,
піт і розмови,
а свічка, як в’язень уже захлинається ніччю.
Горнуся у тебе, у літню розпечену повінь...
А далі світанок і день шоколадно-коричневий.

Будь лавандою мила, лавандою
не скидай із обличчя вуаль
тихо плавай у серці шаландою
не скидай мої руки, як шаль

заховай мармурову цю посмішку
за вуаль, за очей пектораль
срібнолика прокинься удосвіта
і розхлюпай у серці печаль

сонна травами п’яними йди
до води де зелене латаття
поцілунків медяних не жди
не розпалюй у серці багаття

будь шаландою мила, шаландою
і напни як вітрило вуаль
пахни травами, трохи лавандою
не скидай мої руки як шаль.
2009

1
Привіт. Як бачиш, я вернулась.
Без блиску, шику і гламуру
Приймай мене назад, твердине.
Пробач, наговорила, знаю,
Не варто було лити сліз:
Яка я дочка після цього?
Мені б вина, видовищ… Дзуськи!
А навкруги ж вмирають люди!
Не заздрю. Як усе це терпиш?
І навіть не жалієшся
Ні словом.

2
Отам, далеко, під французьким небом
Я раптом усвідомила...
Ну як сказати?.. Ти єдина!
Єдина, неповторна, мила!

3
Не зможу жити без твоїх пісень,
Без жита, маку і сестриць-ромашок.
Без стежки, де гуляла босоніж,
Де вперше взяла хлопчика за руку.

Без стін отих, де упізнала біль,
І перший злет, любов, розчарування.
І навіть без полатаних доріг…
Без Рути, Тараса і Міста Лева.


4
Ну що ж? Приймаєш у свої обійми?
Боротимусь на цей раз з помилками.
Тебе плекатиму, немов дитину,
Моя любове, рідна Україно!

Я сиву намалюю ностальгію,
Коли душа злітає, ніби птах,
Долає доли, гори і в надії
Додому поспішає на вітрах.

Додому, до моєї України,
До того невеличкого села,
Де біля хати – два кущі калини
І вишенька біленька зацвіла.

Де літо пахне яблуками й хлібом,
Кує зозуля вранці у саду,
Сидить на стільчику старенький дідо,
Облущує квасольку молоду.

Що означає зрада?
Колір її волосся?
Під комірцем помаду?
Щойно зім’яту постіль?

Очі тоді додолу
Градом, чи самоплином.
Брешуть – як в каву солод,
Правду – як ніж у спину.

Помстою й ненароком.
Випадком чи роками.
Необережним кроком,
Знайденими листами.

З одягом на підлогу.
З потягами назустріч.
Біля багаття вбого.
З «хочу» сильніш від «мушу».

Як називати зраду?
Криком, чи шепотіти?
Вибрати спосіб страти –
Впотай, чи навстіж місту…
2009

Змикаєш змоклі від дощу повіки:
Мрієш аби злива та минула,
Що заливає серце перетворюючись в ріки.
Куди ти йшла, що думала –забула.

Аж раптом –він прекрасний, такий рідний…
Замерз і змок, скоріш його зігрій!
Він підлий зрадник,ти ж обійми його ніжно
В цю мокру й омріяну мить на все забий!)

Щоби його кохати в тебе є лиш ніч!
І байдуже на все що він зробив…
Він не плаче, не кається, то ж витри сльози з віч,
Хоч і шрам на серці ще не зажив…
серпень, 2009
Терамо, Італія

Чогось похолодніло в одну мить:
Може сніг пішов, а може де почалась злива?
Ти далі існуєш, чому не хочеш просто жить?
І більш не сподіваєшся жодного дива.

Боїшся, щоб з очей не полились гарячі сльози,
Хоч і серце твоє давно вже не миється кров’ю
Розлукою цвіте в душі скаліченій мімоза…
Чому ж ніхто не огорне тебе любов’ю?

І ти більше не тішиш посмішкою світ,
Болючою судомою звело твої уста
На нескінченну кількість довгих зим і літ
Запам’ятає він, якою чарівною та була!
липень, 2009
Мілан, Італія

Проміння покотом спадає по канві
недогаптованого павутиння. Бризом,
на савоярді золотого тірамісу
хмар маскарпоне сутеніє у траві.

Бракує бренді – зап'янити словом твір,
а деки серця – змалювати щем в баладі.
Сліди твої написані з дощем в помаді -
то поцілунків недопалини живі.

Вони грудьми збираються, неначе клір,
на репетицію. Вертепом літа – ірмос
під вікнами душі нам надощує вірність.
Консиліум чекання, миті – лікарі.

7 Серпня 2009

Наберусь легкоти
я у цього карпатського неба -
щойно в грозах шуміло -
а вже невагомо летить.
У мольфарстві грози
оживають зелені стебла
і пліч-о-пліч встають
зелентрави - карпатські брати.

Наберусь чистоти -
знаєш, небо не вміє брехати
і не кличе примарами
дивних захмарних мрій.
Небо в очі подивиться
щирим високим святом -
і відразу збагнеш,
де правдивий рятунок твій.

Наберуся я щирості -
синього-синього цвіту,
наберусь милосердя
у теплій долоні хмар!
Із дарунком таким
буду гарно,
щасливо жити -
перейнявши у неба
високий карпатський дар!

***
Спливає час, зникає у повітрі.
Ранковий потяг тінь свою жене
Без перешкод, за обрій. Гра на цитрі
Нас поєднала внутрішньо. Одне
Лише бажання: жінко, будьмо разом,
Щоб рівновага сповнювала нас.
Я закохався, нехтуючи часом,
Як чарівник, що в темряві не згас.
У нас зростають витончені крила
І почуття (прислухайся! поглянь!).
Нам треба йти – ти лагідна і мила –
В яскраву суміш наших сподівань.

Я не встигла до світанку
прихопити сон з собою,
одинока біла чайка
пішла в море з головою...
Бог з тобою
до цієї миті був на крилах...

Нас вже двоє!
Двоє хвилею накриті,
сіллю вмиті.
Біля тебе я на дні
кілька днів
отого щастя і спокою,
і тихенькою ходою
я втечу...

Я не встигла до світанку
попрощатися з тобою.
Одинока біла чайка
теж під воду з головою,
з диким криком...
Я із віком
перестала
босоніж піском гуляти,
в море чайкою пірнати
й на світанку зустрічати
мокрі хвилі...