терпкої ночі про тебе спомин
трикрапка у лоні
Божої Матері переписала
останнє майбутнє у виграні долі
терпкої ночі про тебе сповідь
злетів вище неба і став більше бога
і я, хто ніколи не буде з тобою,
пускаю в повітря кривавий стогін
терпкої ночі про тебе злива
з тобою могла б я бути щаслива
та наші стосунки – розрита могила
на нашу користь, звісно, на нашу...
терпкої ночі про тебе повінь
час стер за очима координати
і це – вік назад – вбило мій мозок
й на еру по тому знищило дати
терпкої ночі про тебе тиша
щоб шкіру мою не роздерли миші,
я стигну струною старої скрипки
й це більше нагадує істерику крику

терпкої ночі про тебе по тОбі
я ставлю свічку. Триває сповідь
і кровоточить, а Божа Мати
дивиться в душу і вчить звикати.

Цвинтар моєї спадковості
Вустами холодного болю
Втрата свідомості
Молиться
Безвихідь моєї любові
Марлевою пов’язкою
Венами на обід ввечері
Стрибає з даху моє щастя
розбитись приречене...

Янголе, ти опускаєш крила...
Крилами тануть густі озера
Радіус Сонця – струною подертої скрипки..
Кинуті в воду криваві гвоздики...
Крила лиш
лишаються повзти по стелі
ліжко спостерігає за струмом
музика скрипки зриває паркани
нирки відмиті на чорному ринку.

Богові треба прості забаганки:
Китицю глузду тримай у секреті
Тінню...

Диптих

1.

особлива помилка, вплутана у волосся
зависає ціною за чергове спасіння.
браво. тобі це нарешті вдалося.
ти вперше прозоро-байдужо вільна.
ти стерлась. ти зникла. ти стала амебою.
пройшла еволюцію - з клітини на бога.
вхопилась в тенденцію труїтися небом,
щоб під ногами відчути дорогу.
ти стала собою. годуй своїх пташок.
раxуй прорах болю. здіймай пил та попіл.
забуто усе: і зриви , і крахи -
закрила собою. стала на ноги.


камінь твоїх снів - злипся із землею.
єресь твоїх свят - сторож їх кордонів.
браво, впала в ціль - виправдай загоєння.
філософська біль. фінішне оновлення.

2.

запахло небом та свіжими травами.
очищую простір усупереч холоду
пустотність мені - випадкова отрута.
солодке спустошення - пост-роздратованність.
тиша знімає мене. інтровертність
моменту у долі мовчання - початок
нової історії кохання-та-смерті,
минулого відголосок, щоб покричати
на себе. на себе. на себе. на жаль.
украплення болю - дотичні до раю.
я з богом стираю свою печаль.
вони про мене нічого не знають.

неначе дощ хворіють сни
я висихаю.
сушу твій біль. з ним танеш ти -
і я звикаю.
холодний голос у небес
і час - як змова
витрушую з себе тебе,
із серця - бога.

ЗасипанийГолимМовчаннямТрамвай
ЗапиленаШафаБезНасСтарийПопіл
ПростиПам*ятайВідпустиПрощавай
КоханняНаЖальТоЄТількиНаркотик
ЗатяганийВНічПоІстерикамПлач
НаСтогінНаВічністьВОблозіМинулого
ЗабудьЗалишисьРозтягниНасНаЧас
ЗбудиПочуттяВоноПростоЗаснуло....

ця злива - голкою в тіло - і рани...
я вчусь загортатись у захисну жорсткість
мій старт, моє вбивство - занадто рано
занадто байдужа твоя жорстокість

ПриймиВідчиняйПроковтниСпогадПрірви
ЗгадайЗагубиСтисниЗубиПовірМені
ЯРозчинЯСвітлоЛюбовТаБезпека
НавіщоСвідомоТиРозпаливПекло?
ЗнімиЦюРеальністьЗалишКінофільмам
ОтрутіБлювотіКотамПавутинню
РоздовбанеСерцеОбохВибухПостріл
ТимокнешНеСам
ЯнеЗмінююПостіль

Я танцювала навшпиньках між безоднею доторків
та дотичними до пауз часу.
Я залітала у казки мрійливого бога, який тримав мене на руках
і танцював зі мною під захід сонця.
Я розтікалася річищем оновленого простору.
Я заплітала волосся.
Чорне.

Я трактувала осіннє небо стелею виборів.
Я напівсенсорно зрослася з твоєю свідомостю.
Образом богині затулила твій морок давній.
Щоб ти відчув, що є справжнє світило.
Твоє божевілля трохи не влучило в ціль.
Твій досвід не зпрацював, твої передбачення потонули.
Мені не прикро, не відчуваю біль.
Не діє отрута.

Але щось відбувається. Так - щось відбувається.
І спокійної ночі початкам моїх цивілізацій......
Утравмбованим нервам. Контрастному душу.
Безмежній душі серед цих декорацій....
Я начаклувала.Прекрасна подія....
Із яблук очей твоїх зникли поранення.
Моя колискова - пігулка-снодійне...
моє заспокійливе марення....

відкрий себе
багатообразність нестримної любові
вилазить на твоє лице
я хочу, шоб до крові

ці демони з глибин
як їм насититись без болю
зітри кордони. перейди
у прірву насолоди мною

ця суміш з диму й почуттів....
тіла сплелись з початком неба
в мій стогін, в твій гортанний спів
у зламані від тиску ребра

пульсує знов і кровоточить
ворожить постіль долю ночі
я вип*ю скоро твоє серце
тобі без нього більше личить

бути богом

- Бачиш душу його чорно-білу:
Половина зчорніла дотла,
Інша чиста, як божі крила.
Як же він прагне твого тепла…

Можеш стати йому водою
І вогнем, щоб його зігріти?
Зупини чорноту собою –
Ти, як жінка, повинна вміти.

Поклади на вівтар спокути
Свою волю, рожеві мрії,
І прийми все, що має бути,
Всі його чорно-білі дії.

Завдаватиме чорне болю,
Ну а біле заманить щастям.
Не пускай чорноту на волю,
Не давай злидням душу вкрасти.

Пам’ятай, відтепер ти воїн
У подобі слабкої жінки.
Маєш зовні здаватись м’якою,
Добре знаючи міць павутинки.

Ти сама обираєш долю.
Берегтимеш цю грішну душу?
Коли так – то забудь про волю…
- Так, хранителько долі, мушу.

Пусть перламутр губ пьянит,
Зовя, к недолгим отношеньям.
И то мгновенье не забыть,
Блеск сахарных алмазов на губах,
Стремление слезать и насладится.
Но фотография безвкусна…

5/12/08 г. 15:06 Николай Блоха.

Подавлена... зібралась в довгу путь
Печальна дама у манто із листя
Легка вуаль, коралове намисто..
Вона то з нами то уже не тут..
Широким кроком обійшла все місто
Зайшла у парк і мовчки впала ниць
І заворожено дивилась рівно мить
А потім зникла жовто – бурим листям
… чекайте ще на неї рік…
А за поріг ступила леді в білому
Як наречена, але погляд – крига
Вона ворожить ним таємно – тихо
І ледь всміхається у вічі стримано.
Махне рукою – все заледеніє
Людей фігури, обриси дерев
Вона то робить для забав лишень
Вона інакше гратися не вміє…
… чекайте ще її забав…
Вбігає весело нізвідки
Прекрасна дівчина – загадка
Зелені очі, кучеряві прядки
Така собі чарівна квітка.
Мугикає мелодію веселу
Плете вінок із радощів життя
Така – то дівчина оця
Така – то вже вона життєва.
… чекайте ще від неї свято…
А ось мале дівча танцює
Руде, веснянки як мальовані
Вона з веселкою веде розмови
У кольори її лаштує
Сміється гучно розливає барви
По всіх усюдах по краях
І не лишає темних плям
А ми милуємось : « Як гарно..»

Дозволь мені тебе не розлюбити.
На перехресті чотирьох доріг
Обрати стежку в найсолодше літо,
Де щастя не вважається за гріх.

Дозволь мені прийняти оберемок
Твоїх освідчень - як імпрезу снів,
Де ми єдину хвилю оберемо
Між ряботиння, виру й бурунів.

Дозволь мені забути всі ознаки
Минулих переплавлених життів,
Сліди звабливих афродизіаків
Та не твої, не мріяні, не ті.

Не слухати ворожок і пророків,
Не заблудити серед інших доль,
І до чужих не дослухатись кроків
Дозволь мені мій суджений, дозволь...

Осінь проводить
Розтин півмертвого листя -
Скальпель на свіжій
Плоті карбує вічність.
Осінь шукає
Збігу часу і місця,
Щоб показати
Світу свою поетичність.

Капають сльози
У келихи каналізацій.
Їдуть за вітром
Дахи і порожні трамваї,
Осінь у душі
Заносить сліди пунктуацій,
Сніг і самотність
На скронях дерев лишає.

Осінь дарує
Вино і любовні сцени,
Вічне блаженство
В кабінках брудних туалетів,
В кожнім рядку
Замість рими - одні рефрени…
Осінь виводить
В останню дорогу поетів.

Мовчки постоїть,
Віддавши данину прощанню,
Неба похмурість
Спіймає очима сумними.
Трохи нервово
Закурить цигарку останню,
Богу помолиться…
І попрямує за ними.

Мне написать тебе письмо?
О том, что я люблю ещё,
О том, что я хочу…
С тобою рядом быть.

Мне написать тебе письмо?
О том, что нет, сегодня не кого,
О том, что нет, уж сил…
Быть без тебя, в разлуке.

Мне написать тебе письмо?
О том, что также жду.
О том, что также жизнь…
Но без тебя, бессмысленна она.

Мне написать тебе письмо?
О том, что больше нет, не чего.
О том, что больше, не надеюсь.
И смысла нет писать письмо.

28.11.08 г. 14:26

Він прийшов серед ночі дощем, наче шепотом,
легкий подих зітхання майнув попід віями.
І від нього, такого незнаного, теплого
незборимим жаданням кохання повіяло.

Потягнулась до нього крізь сон кожна гілочка,
(юна яблунька цвіту ще зроду не відала).
Звідки він, цей лякаючий шал, ці вогні в очах,
ця бентежлива пристрасть, ця млість несповідана...

Ледь торкався кори бігунками-струмочками,
не минав ні горбочка цнотливої стрункості,
не спиняючи втіх, не затихнувши хоч на мить,
у одному акорді злились, наче струноспів.

То пручалась, то прагнула знову лавину ласк
поки сон переміг у змаганні з повіками.
Перший промінь відчувши, юначка прокинулась
і засяяла вперше рожевими квітами.

Я ковтаю образу - образа ковтає мене,
Ми єднаємось в болісно - несповідимих сполуках.
Ця дошкульна алхімія має свій власний тунель,
Де у нетрях безглуздя із глуздом намацує злуку.
І вив"ялює душу що рветься з важкої ропи,
І пульсує у скронях, очима виходить назовні,
Росомахою кра́деться, сумніву в"яже снопи,
Виростає зі скиби у кулю як місяць у повні.
Я ковтаю образу - образа ковтає мене.
Ми тепер живемо тет а тет, я забула вже де Я,
Я її проклинаю, не хочу, нена́виджу, не…
Ми лишились удвох. Я й образа - Ясон і Медея.

Она прейдёт и скажет здрасте,
И в интонации её, заметит он,
Как будто не она, а он пришёл,
Незваный, нежеланный к ней домой.

Он всё же, пригласит её войти,
И разговор конечно состоится.
Не справившись эмоцией, она сорвётся,
И будет говорить, что виноват он сам.

Он будет слушать, глядя на неё, влюблёно,
Не говоря не слова вопреки,
Она же больше заведётся,
Приняв его молчание как слабость.

А он спокойно так предложит ей уйти.
Пытаясь удержать слезу и не сорваться.
Влюблёно, глядя на неё, дрожа от злости.
Притом настойчиво ей, предлагая убираться

Так наши страсти причинённой боли,
Нам не дают переступить, через порог,
Гордыни в отношеньях, ложной страсти.
Вот почему сегодня я один.

18.11.08 г. 11:54

Достав бумаг копну,
И разложив их на диване,
Перебираю я листы, бумаги старой,
Ища в них строчки о любви,
Средь множества влюбленных строчек,
Хочу найти, те пару строчек к той,
Которой, нет сейчас со мной.
Храни бумага многих таен строчки,
Её же иногда я вижу с дочкой.
Прошли года, бумаги много накопилось.
И как найти забытые слова,
Средь множества забытых строк,
В которых грусть, печаль разлуки.
И одиночества тоска,
Подарок от неё на долгие года.

18.11.08 г. 11:01

Наші ночі пахнуть пелюстками диких троянд
Ніжний запах нічний все п’янкіший стає десь під ранок
Квіти без колючок не лишають ні сліду, ні рани
На руках, на устах, у серцях і гарячим туманом
У закоханих вікон на приступках сльози бринять.

Постіль з диких троянд огортає розжарену шкіру
Там де кожна пелюстка – невидимий оку цілунок
Залишає на шкірі містичний, незнаний малюнок
І стікає по краплі кохання не випитий трунок
Все ясніший стає той вогонь, у якому горіло

Й не згасало бажання, палало щоразу сильніше
Переплетені руки відбилися в світлі на стінах
Доторкались й тремтіли в жару наші губи й коліна
Розчинилися в сутінках ночі тіла, наче тіні.
І світанок, що був нам за свідка, чомусь зашарівся…

Не гріє мене сонце - воно на мене злиться,
Бо я сказала вчора, що ти для мене все,
Не треба мені сонця - воно хай світить іншим,
А ти лише для мене, бо я тебе люблю.
Не знаю чи надовго...а може все минеться,
Та зараз, в цю хвилину - віддала б тобі все,
Усмішка твоя щира замінить мені сонце,
Блакить очей коханих - всю неба голубінь,
Мені не треба квітів - нехай цвітуть для інших,
Тебе візьму за руку і весь світ стане наш.

Візьми мене під своє крило
Та так, щоб розлучити ніщо не змогло.
Обійми мене міцно, поцілуй мене палко
Щоб в обіймах твоїх було мені жарко!
               Нехай жар палає, жар цей – кохання,
                Я знаю буде зустріч і вона не остання.
                І буде кохання і ночі і дні…
                Та поки що приходиш ти лише у сні…
Та здається не сон, а ніби насправді,
Говориш мені ти про своє кохання.
Обіймаєш, цілуєш, голубиш мене,
І ось воно, щастя моє!

Не вір, коли всі кажуть: ти слаба,

Не вір, коли всі кажуть: ти богиня.

Бо першим ти потрібна як раба,

А іншим просто сумно без обіймів...


Не вір, коли всміхається туман,

Не вір, коли замріялась безодня.

Бо перше - це прихований обман,

А друге також пройде тижнів зо два...


Не вір, коли дістало все навкруг,

Не вір, коли радієш щиро світу.

Бо перше - це лиш сварка між подруг,

А друге - це лише букетик квітів...

Синій потяг, колихаючись на рейках,
Лине птахом крізь глуху жовтневу ніч.
Ти сумуєш край вікна - близька й далека,
І не йде проклятий сон тобі до віч.

Поза склом пливуть осінні оксамити,
Срібний місяць на тополях виграє.
Ти мовчиш і все не можеш зрозуміти,
Де кохання загубилося твоє.

Неприховано вдивляєшся у темінь,
За хвилинами години, як вода.
Чорний дуб, немов міцний карпатський легінь,
На ходу у твої очі загляда.

Сумно тягнеться пожовкле верховіття,
Потім поле. Знову ліс. І комиші.
Заблищать вогні - то вже різноманіття,
Вже така-сяка розрада для душі.

Де ти, милий? Стільки літ тебе чекаю.
Забарився, а чи може запізнивсь?
Все віддам, щоби у сутінках розмаю
Наші руки і серця переплелись.

Не зімкнути вже очей мені до ранку...
Де ти є, моє кохання золоте?
На умитому дощами полустанку
Жду тебе. Люблю тебе. Твоя Є. Т.

2008

Нарешті, в ціль… Поціль! Невипадково
Несеться час у вимір міріад
Зірких вогнів у вигинах підкови,
Які упали з хмар у водоспад.

Ну, ради Бога, не вичавлюй миті
Звідтіль, де ниє кожен білий нерв.
Стріляй сміліше — вибухають ниті,
Немовби їх згризає лютий черв.

Іще, давай, не треба зупиняти
Холодну руку, що влила коньяк!
Коли у світі скрізь чатують чати,
Іди вперед, вже випивши миш’як.

Буває й не таке, й таке буває,
Коли залізний б’є по тілу струм.
І випиває плинність, випиває
Усі думки про світлість ніжних рук.

Тому не гай хвилини, як рішила.
Зібрати сил — і мить зчавить у звук!
І буде дим, і розмахнуть вітрила
Німотних сил душі чадний мундштук.

Дощ упав на дахи. Простягаєш долоні до неба.
Кожна осінь подібна, немов зашифрована туга.
Цілу ніч шепотітимуть пам'ять пожовклі дерева.
Сірих-сірих асфальтів на біло помічена смуга.

І втікають шляхи, розчиняються тіні в калюжах.
Срібні краплі прощань упадуть сивиною на скроні.
Тут немає межі. Тут роки вже нікому не служать.
Лиш стоять ліхтарі - мовчазливі неонові зорі.

У мереживі днів, задурманених вітром і димом,
В кольорових відбитках іще недотлівшого літа
Розчиняються сни. І здається усе неправдивим.
Все кружляє й зникає разом з неіснуючим світом.

Лиш загублена пам'ять виходить на замкнуті площі.
По периметру долі міняти нічого не треба.
Так отямлюють вулиці - мокрі, холодні, порожні...
Дощ упав на дахи. Простягаєш долоні до неба.

Осінь ніч упіймала як мишку,
І поклала тихцем під вікном.
Я мерщій забираюсь на ліжко,
І від ночі рятуюся сном.

А вона шкряботить десь на денці,
Кудись кличе, та я не піду,
Намозолене моє серце
Уже відає цю біду.

Вже ходило за зоряні броди,
І вернулося людям на сміх.
Ще і досі, як сонце заходить,
Ясно світять сліди моїх ніг.

Це вони за край серця знов манять,
Сіючись з пелени забуття
У по вінця наплакану пам"ять,
У затерпле від болю життя.

Ти мене зачаклував,
        заманув у темні хащі.
Заморочив-закохав
        і лишив напризволяще.
На дорогу стовпову
        вибираюсь, як умію,
бо без тебе не живу -
        животію... Животію.

        Приспів:
Засинає душа, засинає.
Невагомий туман огортає.
Колисає мене, колисає
        кіт Баюн.
Забуваю, про все забуваю -
де дорога від пекла до раю,
бо кохаю, тебе я кохаю,
        мій чаклун.

Обійшла я сто шляхів,
        сім чобіт залізних стерла.
Серед ночі від жахів
        ледь не вмерла! Ледь не вмерла.
Налітали кажани,
        від русалок утікала.
Перестрівши три сосни -
        заблукала... Заблукала.
        (Приспів)

Серце ти моє забрав
        і сховав його з кінцями.
Між кущів і буйних трав
        чимчикую манівцями.
Я візьму на себе гріх -
        ні на мить не розлучатись.
І в обіймах у твоїх
        прокидатись... Прокидатись.
        (Приспів)

Горизонтально спокій я шукатиму на стелі.
В уявних образах яскравістю до сліз уп'юсь.
І потону навзнак в п'янкій, солодкій карамелі
Твоїх несказаних в розлуці слів. Пробач, боюсь.

Я з тишею змагатимусь у рівній боротьбі.
У болях і самотності стрічатиму світанок.
Рядки писатиму в стрімкім натхненні лиш тобі.
Цілитиму думки та спогади від стиглих ранок.

Та в прохолоді ночі прошепчу твоє ім'я.
Губитиму навмисно погляд серед моря неба.
І запалю маяк - незгасного в біді вогня.
Це ще один нестерпний день із статусом “без тебе”.

Півострів бажання – для серця не доста,
Потрібні рожеві півонії,
І зовсім безлюдний смарагдовий острів,
Де любки* у серці видзвонюють...
Розбурхане море, спокушені хвилі,
Стихія – то річ некерована,
Вітрила несуть обережно- повільно,
А острів уже намальований.
Сплітаються тісно оголені віти,
О, тач мі, шансоном озвучене...
І море гаряче нашіптує міти,
У сонця і манго - заручини.
Кохання натще- невгамовне, нестямне,
Солодке, солоне, з гірчинкою,
І кава холоне, й морозиво тане,
І губиться острів – піщинкою....


*любки- нічні фіалки

Головне – дожити до вересня, дотягнути,
Не розучитися дихати, не збожеволіти.
Ходити нічними містами, наче заблукані душі, переходити
З однієї порожньої вулиці на іншу – це наче розглядати
Старі фотографії, де поруч тебе померлі друзі,
Кидати недопалки у воду, раптом змерзнути, підняти голову й
Зрозуміти, що насправді дивишся вниз, що там так само
Ходять ті, кого ти колись втратив, так само мерзнуть, так само
Нервово курять, і така порожнеча між вами, і таке холодне повітря;

Головне – дожити до осені, дихати,
Іноді плакати, бути як завжди сильним,
бути душею компаній, приязно всім вітатися, лише
іноді плакати, кусаючи губи, головне –
дожити до осені, не пов’язати мотузку в самотній кімнаті, не
збожеволіти, дихати, головне - не піти під воду, не відчути,
як тепла омана крові стікає шкірою;

Гоовне – пережити ці ночі, можна:
Курити, читати, розбивати щось, різати, кричати, іноді
Плакати, лежати у теплому ліжку й знову плакати,
Знаєш,, без тебе: вони приходять вночі, говорять зі мною,
Сміються, я їх не бачу, знаєш, я чую музику, стогони,
Знаєш, без тебе все навколо – фільм, і він чорно-білий;

Головне – дожити до осені, чимось займатися,
Читати хороші вірші, кохатися з кимось, крім тебе –
Це лише втомлюватися, головне – дочекатися осені,
Жовтого листя, спокою, щоб можна було знаходити на землі
Яблука, теплі і втомлені, як улюблена жінка,
Кохатися з кимось, швидко дихати, уявляючи постійно тебе –
Це найкраще, що в мене є.

Музика ніжного вальсу нас узяла в полон,
В серці вогонь дивоватри: правда, а може сон?
Поряд – батьки і друзі, долі рушник ясний,
Зорями очі любі, світ від кохання п’янкий.
Квіти цвітуть довкола, вітер – немов чарівник,
Кленів краса казкова – осені стильний шик.
У почуттях – багаття, наче тягар – слова,
Ти – у незвичнім платті, в щасті душа співа.
Доля веде нас за руки, крила дає на роки,
Щастя у серце стука, мрії малюють думки…

Музика ніжного вальсу нас узяла в полон…

Облиш трави розкурену печаль –
То просто осінь дихає на ладан,
То просто хтось торкається плеча
Востаннє,
слід лишаючи помадний.

Оскомить ніч невипитим вином,
Не осягнувши істини на денці,
Де поміж правдою найменший – сьомий – гном
Нещасним носить зіллячка по жменьці.

Курли, орли! – і нас десь-інде ждуть,
Рипить душа, відірвана у скрипки,
Термометр
тріскає і виповзає ртуть
В акваріум – бувай здорова, рибко…

І ми удвох, і нас чомусь нема –
Біліє тінь, мов молока напившись,
Бо осінь захворіла – йде зима,
Бо в осені, говорять, знову інший.

Я хочу говорить с тобой шепотом
Чтоб никто мои сны не услышал
Я хочу обнимать тебя бережно
На наивысшей Парижской крыше.

Я теряюсь в мыслях, взглядах
Сидя, письма сложив напротив,
О любви говорить не надо,
Все промолвят в письмах строки.

Помолчим, а сердца пусть промолвят
Хоть словечко, ты их не накажешь
Они счастья минуты ловят
И пусть тучки им будут стражи.

Ты глазами мне вновь улыбнешься
И возьмешь мою тень в свои руки
Нежно пальцев, ладони коснешься,
А внутри учащаются стуки.

Мы глаза на минуту закроем,
Буд-то этому солнце причина
А смущенье скрывать, тут не стоит
Наши чувства, как море песчинок.

Я хочу целовать тебя громко,
Чтоб весь мир о любви сей услышал,
Я хочу обнимать тебя бережно
На наивысшей Парижской крыше.

Насувається тінь на країну Кривих дзеркал,
Розсипаються замки і вежі - вони з піска,
Повний штиль, як і буря, вітрильнику знак біди,
Штиль далеко не значить, що благо прийде сюди.
На застояну воду вже сіть баговиння тче,
Те багно не лікує, не гріє і не пече.
І у чашку по вінця Болванщик наллє печаль-
Виявляється, просто Болванщик не любить чай.
Білий Кролик пішов, а за ним і Чеширський кіт
І пісочний годинник віщує часи лихі.
А червоні вітрила міняють свій колір там,
Де на білий немає, ні думки, ані суда.
Ідеальний порядок : пісочок по купкам став.
Чистота в королівстві, у віршиках чисто теж.
Ти за цим дуже пильно, товариш, стеж!
Не додивишся й лишиться усмішка без Кота!
Порахуємо збитки, у вас рахівниця є?
Тут усе в нас по списку, і в ногу іде нога,
Тут усе по полицях, лиш номер свій не прогав!
В інвентарному списку забули одне: НУДЬГА.

Моїм друзям

Віриш і знаєш, що знаю і вірю я
вірою тих, хто вертається з вирію
лагідно-лоскотно хвилями «ми-не-ми»,
міряють простір зеленими милями,

чують нечутне і бачать небачене,
вітром і зорями шлях їх означений,
сонячно-місячним посміхо-поглядом,
Риби Небесної подихо-покликом,

вільно-повільно крізь вії і повені,
понад землею – розчулення сповнені –
плинно летіли цим небом-під-стелею
і загубились у снах рафаелєвих…

За обрій впало сонце й запалало,
Над ставом вдалині багряним світлом,
Травинкою сухою на вогні,
Згоріло в попіл днів коротке літо.

Надвечір я зайду в осінній сад,
Де роси в листі,як намисто,
Та яблуні задумливі стоять,
Під ноги сиплять жовте листя.

Червоних ягід на калині,
Торкнусь теплом своїх долонь,
Посеред листя загубилось,
Волосся біле з моїх скронь.

У вишневій кроні десь вгорі,
Вже не ховається гніздечко,
У вирій ,вранці,на зорі,
Птахи полетіли далеко.

Приспів:
Осінь!Осінь!У небо синє
Вже розлітаються птахи ,
А в серці пісня тихо лине:
"Ви нас чекайте до весни!"

Поспішає жовтень по лісах з мольбертом,
Заповзято пензлем золотить листки.
Бо взялася осінь літню зелень стерти,
Щоб зимі м’якенькі вистелить стежки.

Поспішає жовтень у садках й між квітів,
Хризантем голубить вітерцем шпарким.
А морозні роси айстрам дивноцвітним
Обпікають крильця холодком щемким.

Заховає сонце хмарка пустотливо,
Приголубить поле дощиком легким.
І в ліси дрімучі сутінки тремтливі
Дниноньку покличуть пити чай терпкий.

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

У мене такий дощара, що Боже милий, неначе підлогу мили, і відро води – над чуприною – на потилицю – на плече – потече, як дірявим дахом.

Одноденна нещасливиця і невдаха (в Голлівудських кіно про якесь там чуже Айдахо таку би назвали «лузер»).

На полиці складати неношені плани-блузи під тихі блюзи – вистогнуть вікно-тіні. Що постійного у житті – та вони ж постійні – стабільні, хоча й незмінні.

Так, буває хороша гра при поганій міні: розфарбовуєш оченята, вдягаєш міні – і йдеш у натовп.

От тільки надто – і сильно надто, і пильно надто – неначе розвідка, наче військово-сумлінне НАТО, тебе досліджують і не гублять пусті кімнати.

А вже від себе, як від тиші – не побіжиш.

І хтось говорить: Нато, послухай, Нато – чого минати?
Чому бувати – не об*їдеш, не обійдеш – не перестрибнеш, то хай йому трясця! Цей дощ – і це болото – росте уширш – і, знаєш, всі ми врешті живем у рясці.

Кого ти будеш, дівчинко, проклинати? Вертай у непрогріті свої пенати. Без парасолі, зливою – от і нате – не зовсім вірш.

Можливо, ти тепер себе не розумієш.
І все сидиш навпроти дзеркала і мрієш.
І чорний крук зелене сонце проковтнув.
А я прийшов, бо я про тебе не забув.

Хай кряче крук, ночей йому не побороти.
Я у світлі від роялю вип'ю ноти.
І у кутку до шафи чемно пригорнусь.
(Та ні, не сплю, лише на тебе все дивлюсь).

Коли піду у білу ніч я в листопаді,
Молю: мене не забувай, там, на леваді…
І якщо пінява засвітить образи,
не поминай... і по мені — ані сльози.

Не полишай і не спускай очей додолу.
Це вітер дужий, чи душа занадто квола.
Та не лякайся в ніч осінню жовтих бризків.
Це тільки дощ, який мені готує різки.

Язик вогню горить сильніш, та темно в хаті.
І білі тіні цмулять морок волохатий...
Як тільки пінява засліпить образи,
Іди вперед... А по мені — ані сльози.

Компостоване листя,
Все тут брудне і стрьомне,
Хворе на голову місто -
Туберкульозно втомлене...


Навздогін - Може, і алогічно,
Меланхолічний спокій,
Егоальтруїстично
Я прорахую кроки.

Консервую образи в минуле
На полицях запилені сповіді
Все давно уже осінь збагнула
Навіть без наших доводів.

Мій шлагбаум червоно-білий
Опустився на ті сподівання,
Що "зірвалися чи зігрілися",
Що "забились в кайданках кохання".

Інтроспекція і рефлексія, -
Перекреслити все вчорашнє,
Інквізиція чи інверсія,
І згоріти уже не страшно.

Я не зможу стерти написане,
Істерична фальсифікація
Ну, мабуть, Ти, все ж, ненавмисно,
Може, просто хотів погратися.

І у закутках підсвідомості
Шизофренічно обмовитись -
Так лаконічно, без скромності...
Знов реабілітовуватись.

Настроїв імпульсивністю
Перестраждаю депресію
Я поділюся наївністю,
Трохи додам інтроверсії.

Компостоване листя,
Завтра ввімкну телебачення -
Хворе на голову місто,
Й хворі спішать на побачення

Хай навколо зима,
Хай на вулиці ніч…
Чи ідеш ти одна
Серед тисяч облич?

Не кажи, не кажи
Ані пари із вуст.
Я знайду, я завжди
Буду поруч… Я тут.
(LO)
01.10.2008

Попіл думок шукаєш серед тиші
Втрачені слова - несказані напишеш...
Між штучних силуетів, сірих, наче тінь
В сучасності неординарних поколінь...

В Тиші холоду німій - зупиняє серце - "Стій!"
В голубій блакиті снів не рахую більше днів...
я з Тобою до світанку...
На зупинці обіцянок

Кайданками вільного часу і його браку,
Кайданками відстані все це...
Зірвалося чи зігрілося
Я досі не знаю з якого боку... в мене серце..


Вогні надії хай палають, -
Ніч давно намальована
А відстань кроками здолаєм
Твоя Неідентифікована

Облиш. Не треба. Ні за що...
Мабуть, я десь поспішила
Я виплачу сльози вчорашні,
А завтра віддам Тобі крила...

Натиснути - і не збагнути
Так легко віддати останнє
І більше не повернутись,
Забувшись в кайданках кохання...

Тебе...У холоді життя й байдужості світанку,
На струнах небуття, до ранку.
Тебе - у вічності й миттєвості оман,
У недоречності і вчасності сама.

Тебе - у місті сонця, серед темноти,
На горизонті попіл в очі й дим.
Тебе - на коліях, у снах і у хвилинах,
У диханні вітрів і кроках, без упину...

Тебе - на станціях, у кольорових снах,
В порожніх і чужих містах...
Тебе - серед мільйонів перехожих,
Серед чужих облич, на Тебе так не схожих...

Тебе - серед дощів, омитих сподівань,
Загублених світів світів, покинутих бажань,
Тебе - серед листів, написаних до тиші
Між стін, де вітер безнадійно свище...

Говорить...Может, не хочется мучить,
Может, не можется мучится,
Просто, - оставить, как есть -
Стану твоею попутчицей...

Идти...Рядом с Тобой дрожать,
И умирать от несказанного,
Не за Тебя сражаться,
Вновь убегать безнаказанно...

Молчать...За поворотом убиты МЫ,
И на черте отключимся,
Стану словами забытыми,
Стану твоею попутчицей...

На околицях світу
Розплющує очі зима
Непочаті слова
Із нового рядка починає
Серед натовпу з мавп -
Ні одної людини нема...
На околицях центру
Про нас вже ніхто не згадає

На околицях світу
Міняють любов лихварі;
Через вікна відкриті
Виходять поети і стреси.
На околицях світла
Давно не горять ліхтарі,
А почтові скриньки
Відправляють листи без адреси.

На околицях світу
Лишились з тобою удвох:
В наших душах пропащих
Гуляє обідраний вітер.
Вже не вірим давно,
Що над нами не стеля, а Бог…
На околицях світу
Є тільки околиці світу.

В чоловічому вбранні,
В темних окулярах,
Через темряву й вогні,
Крізь дроти і нари,
Із цепами на ногах,
В руках з телефоном,
Зазвучить моя душа
Передсмертним тоном.

Зачіска у стилі "ретро",
Стильний макіяж -
Оббивая душа ноги
Об життєвий кряж....
Та співає "ля-мажором"
Там на ложі смерті...
І витає у примарах,
Що не встигла стерти.

Хто сказав - "Душа незряча!"?-
Той, хто помилявся!!!
Хто в житті вище пилюки
Так і не піднявся!!!
Вона бачить в небі зорі,
І птахів, і хмари...
Вона бачить.......
Тільки треба зняти окуляри.
:)

Я вдячний перш за все Тобі,
Єдиний Боже всемогутній,
Спасибі долі за майбутнє,
За рік минулий і сьогодні…
Пливуть два наших кораблі
У морі вічної любові.
У нас єдина група крові,
Єдина думка в кожнім слові,
Немов співають солов’ї.
І в душах наших щастя співи,
Наче безкраї зерен сіви;
Солодкі почуття, як сливи
І вірність, як у журавлів.
Легкий хід наших кораблів
Під вітром, сповненим кохання.
З новим життям – нові бажання:
Ми повні трепетним чеканням,
Щоб човник разом з нами плив.

22.09.2008 р.

Осінь нечутно
Проходить у світ крізь пальці,
Зорі і листя
По черзі лягають під ноги.
Місто чекає війни –
На своїй фотокартці,
Палить мости
І в вузли заплітає дороги.

Дощ бомбардує
Дахи без єдиного звука,
Вітер розносить
Хвороби в статтях газетних.
Кулі, які заряджає
В стволи розлука –
Завше влучають
В закоханих і непричетних.

Сірі малюнки
В душі і у вікнах навпроти,
Вічний касир
У маршруті запише: «прощання»…
Поїзд пішов:
Я шукаю тебе на дотик…
Хочеться вірить,
Що віра вмирає остання!