Однаково - хоч в Африку, хоч в Антарктиду,
Летітимеш куди завгодно - лиш би звідси...
Емоції і шал любовної кориди
Колись забудуться і серце звеселиться.
Самотність не довічну має владу,
А усмішка - вона ж тобі страшенно личить!
Неправда, що кінець, ти будеш світу рада,
Донька тобі поможе, глянь лиш їй у вічі -
Розтане лід на серці, смуток стане світлим,
I ти ж дивись, як маки під вікном розквітли!

Люби - не покинь! Не даруй - юдолі,
бо що тоді я - на медовім полі
    грітиму цвіт до опалих зернин?
    Прошу, не відходь, необачно один.

Люби - не покинь! Не лишай раптово,
прошепотівши останнє слово
    навіть укупі із хором святим.
    Прошу не йди – ні до кого, ні з ким.

Люби - не покинь! І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів не лишаючи, Бог
    миті нового виписує дня
   мною й тобою - злюбовлено в „я”.

Та просто люби, не шукаючи слів,
із небом і сонцем - усім, чим горів -
Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Глянь! Мрії сідають.
Минуле їм грає
І співає час...
Погасли надії,
Бо той, хто їх сіяв
Відійшов від нас.

І тихне незнане
Не діждавшись рана
В кімнаті своїй,
Де вікна закриті,
Шиби не помиті,
А на зовні гній...

Знай про це дитино,
Що роки проминуть.
Відійде життя...
Будемо без тіла...
А мрії на крилах
Понесе душа.
20.06.2008р.

Стоїш зрошена та закривавлена,
Зібгана,ніби квітка.
Маленьке дівча промовляє - вава,
А я в півголосу - звідки?
Хоч ти собі плачеш мала і тиха
На кожній уявній стації.
Якось важко за тебе дихати
Із розбитим коліном вранці.

Не приведи, Господь, відчутись переможеним
чи звіром, чи людиною, чи випадковістю.
Завчасно руки опускаючи знеможено,
завершити сюжет посередині повісті.

Чекання на губах гірчить невідворотністю,
вже лихоманить нетерплячого суперника,
та гру продовжую, хоч і не побороти цю
примхливість долі вкупі з силами химерними.

До другого приходить раптом з урочистістю
тріумфу мить заквітчаними тостами,
ерзац-вітаннями, позиченою щирістю,
усмішками, наскрізно заздрістю порослими.

Не перетни мій шлях підступною зневірою,
що там, за пругом, він розтане у туманностях.
І, наче птахові, що повернув із вирію,
він несподівано намріється-примариться.

І, марнослав"ям у польоті не поранений,
білію вільно світом, як листок із зошита.
Бо щастя не в досягненні мети, а в прагненні
польоту в незавершеність у вічнім пошуку.

Мереживом надій встелялись мої дні.
А ті хвилини, ще колись такі сумні,
Ставали святом, дарували другий шанс,
Якому так раділа по-дитячому душа.

І думалось, що так триватиме завжди,
Але в ту мить змінилось все. Просив:"Зажди!",
А ти... А ти німою тінню щезла з снів,
Лишила спогади, уламки світлих днів,

Які пекли вогнем. Не вистачало слів.
Я ще шукав твоїх, немов святих, слідів,
Але проклятий, проклятущий тихий дощ
У кожній краплі ніс печаль. Пробач...

История замешана на лжи.
            Хотя бы Клио пожалели!
Весьма-таки достойные мужи
            над ней творили, что хотели.
А кто, и кем, и как был сотворён —
            всё врут легенды, не краснея.
Любви слепить никак не мог Пигмалион.
            Её создала Галатея.

        Припев:
Легенды врут. Легенды врут.
            Не так всё было!
Везде, во всём, и там и тут —
            мужская сила.
Легенды врут! Легенды врут!
            В терпеньи вечном
Не три кита весь мир несут,
            а плечи женщин…


История построена на лжи.
            И всё красиво в том аннале!
Под звон мечей геройские мужи
            чужие царства покоряли.
А кто за кем прошёл дороги все —
            всё врут легенды чернорото.
Когда бухал и развлекался Одиссей, —
            брела по свету Пенелопа.
        (Припев)

История покоится на лжи,
            слегка прикрытой неумело.
Про то молчат, набычившись, мужи:
            своя рубаха ближе к телу.
А кто кого спасал в миру теней —
            всё врут легенды, зло и дико.
Был опьянён своим же треньканьем Орфей.
            Вела из ада Эвридика.
        (Припев)

Той чоловік, що боїться грози
- це не ти
Та жінка, що пахне бузком і дощем
- не з тобою
Титри в душі
І зернятко, що звалось любов’ю
Стигне в долоні
Йому не вдалось прорости...

Здвигає ніч оскорблені долоні
На збубнявілу синь.
Примарноока, кинь,
Досотуй павутину охолонну.

Весниться в світі, з душерани
Не кров тіче, не красноводдя, а
Імлиста хлань. Як бумерангом
Вертаю, бо притертий до ярма.

Твого ярма. Тримайте верболози,
Бо зашуміли в сни,
Бо п’яної весни
Окрильний стрімношал спиняють в поковз…

Все пропиячене весною!
В усім – багряноносий Вакх-пияк!
Розлитий хміль передспокою
Перевертає світ на абияк!

Не дожидаюсь – світ не лусне.
Його ще кріпить клей міцний.
І клей той – сплутане і русе
Волосся п’яної весни!

І кожен день – кінцем б для світу,
Аби не та весна п’янка!
Та світ стріча її, привітну,
Відкрито, щедро, з копняка!

Йому суддя – весна пропаща,
А в поминання – солов'я
Печальна пісня в темних хащах
Протяжно й голосно луна…

Загинув світ. Іду на прощу.
Весні ж промовлю: «Ось, суди.
Цей світ віджився, цей все трощить.
Зачни собі нові світи…»

Что такое? Вот напасть –
Не подняться, не упасть,
Счастье чье то не украсть…
Что такое? Вот беда –
Нету пользы без вреда,
Нету шага без следа!
Что такое? Не понять –
болью душу не унять…
Я соврал бы… Не соврать…

В небесных глаз пустые ведра
Я с вожделением взгляну.
Увидев там свой лик ободран
Я тяжко, горестно вздохну.

Смотрю — в воде зеркальной лужи
Опять мой облик отражен,
И мне не ясно — чем я хуже,
за что людьми уничижен?

Так что не так? Вот рот…, улыбка!!!
Ах, да, забыл, сейчас сотру…
Не к месту радость в мире зыбком —
Уместны слезы на ветру…

О, Жизнь! Дубовое полено…
Как тяжело тебя нести!
И нож, затупленный о вены,
Готов с ума меня свести.

Несу свой крест нелегкий, вечный,
Несу сквозь ночи мрак и свет,
Но близок рай небесно-млечный,
И близок утренний рассвет!

Я шел, и истекали кровью ночи…
Но я дойду! Дойду туда,
Где тихо-тихо стелются дороги,
Где вновь рождается звезда!

Тебе люблю я білосніжною любов’ю,
Такою ж чистою і ніжною, мов сніг,
Що в зимню пору оксамитом, як мольбою,
Вкриває землю чорну, наче тяжкий гріх.

Немов весну тебе кохаю до нестями:
Цілунок твій – дотик пелюстки, первоцвіт.
Мов сік берези, я п’ю спраглими вустами
Весняний погляд твій, в якому цілий світ.

Своїм коханням я, мов літніми дощами
Проллюся, наче в суху землю, - в твоїм сні.
Північним вітром із шовковими плащами
Для тебе стану я в спекотні ночі й дні.

Листяним килимом встелю твої дороги:
В осіннім вальсі закружляє листопад
І, як любов моя, впаде тобі під ноги.
Кохання щире, наче щедро зродив сад.

Душа накрилась хмаронькою туги,
і не болить уже, і не щемить,
і тільки пам'ять марно й недолуго
про щось собі з собою гомонить.

Не розібрати, я не знаю мови,
якою пам'ять пише мемуар,
я не чаклун і не митець — ну що ви?
Я битим трампом йду в драпіжний бар.

Голодні очі вже давно голодні,
безсила злість дратує і ятрить,
тепер сентиментальності не модні,
тепер... не знаю... й це переболить...

А друга ніч... над дахом... і без сонця.
І третю пляшку кидаю в смітник.
Для чого це? Чи не простіше стронцій
покласти вже під виспраглий язик?

Душа ізнов наїлася і бреше…
Ну скільки можна?! Краще — помовчи.
Твоє мовчання тільки і бентежить.
Кричи.

Думать надо о светлом,
Думать надо о чистом.
Жизни, в общем-то, мало,
И пройдёт она быстро.
Отчего же так много
В жизни грязи и сора,
Отчего же так мало
Чистоты и простора?
Я иду за звездою,
Тьму вокруг отрицая,
Понемногу надежду
По дороге теряя.
А всё кажется – к счастью
Мне удастся дойти…
Только как-то уж близко
Окончанье пути.

А бігти можна і сидячи
Навприсядки через дорогу,
На нитці малиновій висячі,
в знемогу.

На варті нові стали братчики,
Молодші, сильніші, хитріші.
Мені вони не дорадчики
більше.

Стіна обвалилася замкова.
Каміння ходи перекрило.
І виє планета самкою.
Вбили!

Упав метелик, наче вбитий кінь.
Жарить вогонь. І баобаб масніє.
І жевриво під небом навісніє.
Горить у пеклі позліткова тлінь.

Він кондором злетітоньки хотів
і впав, стрепиханий, вигойдуваний ніччю,
упав у світло дня сомнамбулічно.
Мушка коправа в сотню голосів

ридає тихо, збита з пантелику,
крутійське полум'я збирає данину;
віщує світло пекла новину,
що все мине на дзигаристім лику,

і буде ніч, і буде знову день,
і баобаб ростиме, човнуватий.
І молитовно блиматиме ватра
в моєму саді вибляклих пісень.

теплом непевним час іде навскіс
через припухлість губ, дівочість кіс,
через полинність зваб і мідність труб,
через буденність втрат і палкість згуб,
через чиюсь долоню на чолі,
через сухі ромашки польові,
через квадрат заплаканого скла,
в який крихка надія утекла,
і де на хвилях лазурових мрій
гойдається мій човник золотий…

Випаровує ніч тугу втрати з очей,
Вітер листям закидує двері до Раю,
Серце спить безтурботно у клітці грудей,
Я від нині самотності шлях обираю.

Хай холоне у клаптях вчорашнього дня
Опустіле гніздо, звите в Бога під дахом.
Ой, чи зможу сюди повернутися я
Блискавицями Часу обсмаленим птахом?

Місяць висне у хмарах, блідий наче мрець.
Несподівано легке прощання. Кінець.
Я мовчу, бо брехати мені вже не треба.

Залишаю тебе без краплини жалю
І сухими губами так жадно ловлю
Брудні сльози дощу з непідмитого неба.

Задурманило - затуманилось,
задивилось в зіниці совістю,
розійшлося луною з марева,
на папері відбилось повістю.

Відгрішилося - замолилося,
перебралося в кожній кісточці,
стало відьмі чаклунським варивом,
настороженим вухом - вісточці.

Щастя вилилось - букви вивелись
на останній сторінці радості
із чорнила з вагою золота
дні розлуки пускали паростки.

Переплакалось - і ніяково,
і нікому не треба бачити -
як заграва дотліє з холоду,
а годинник насипле втраченість.

Повернулося - пригорнулося
та ударило в струни-здогади -
забриніло весною свіжою
та запало у пам`ять спогадом:

Як дурманило - затуманило
і кидалось в зіниці зливою,
та надіялось - може виживе,
щоби стати комусь ща-сли-во-ю...

22 Травня 2008

Ми цю ніч проведемо у почестях,
під рефремами слова "люблю".
В переповненім пристрастю "хочеться"
не залишиться й краплі жалю.

Стихне ліжко в мелодії звірення
і сховаються в одяг тіла.
Та вкрадеться холодне примирення
в усвідомлення втрати тепла.

Хай вокзал розповзається в потягах,
а "бувай" розбивається в стук -
бо відчинене серце для протягу
і "па-па" замість ласки - для рук.

І розірване небо між крилами,
та латає його самота.
Краще нам залишитися - милими...
З далі - доля моя - та не та.

21 Травня 2008

Великий Одіне! Не дай ось так піти:
Конати безпорадно в тиші сірій.
Дозволь ще раз в житті перемогти
І бути обраним найкращими з Валькірій!

В безумстві Берсерка від бою втіхи
Дозволь хоч на годину взяти меч
Й кресати іскри об чужі доспіхи
А не вмирати під кущем від кровотеч!

Невже це дяка скальду за життя,
Що провойоване в честь Одіна і Тора?
Із прірви Геллю вже не буде вороття,
А мріяв я про Асгарду простори!

Невже так скальду дякуєш за вірші,
Котрі співали ми тобі на славу?
Невже живі за мертвих стали гірші,
Коли ступили на цю путь криваву?

Ми розчинилися у світанковій млі,
Назад з якої вже не прийде жоден.
Тіла героїв ще холонуть на землі,
а душі у Вальгаллі прийняв Одін...

І я відчув смак меду на вустах,
Останнім із живих вступив до бою,
Та сіючи навколо смерть і жах,
Чув пісню рун про зустріч із тобою!

Небо серое, сырое
Тучами измазано,
Настроение плохое
Не зря серым названо.

Хмурятся окошки
Из-под мрачных крыш,
И скребутся кошки
В душах, словно мышь.

Серый дождь по лужам
Шелестит угрюмо,
И что ты не нужен
Навевает думы.

Серый ведь не черный,
Улыбнись, не жди,
Станут вдруг проворны
Серые дожди.

Смоют с неба наскоро
Свою грусть-печаль,
Пошуршат всем ласково
И умчатся вдаль.

Твої губи далеко від мене,
Але я відчуваю їх дотик.
Незнайомцю, скажи мені,
Хто ти?

Під шатром обважнілого клена
Запах літа породжує вечір.
Ще не час,
Ще оманливих течій,
І безумства, і сліз, і безсоння
Ти боїшся.
Ще вітру долоня
Ніжним рухом лягає на плечі.
Зупинившись у часі на мить
Твоє слово в повітрі бринить
Невимовним дзвінким стоголоссям.
Як могли ми не бачитись досі?
Не зустрітись і повз промайнути,
Серцем бачити, але не чути,
І не вірити, думати, сниться,
Не напитись з твоєї криниці
Життєдайної сили води?
Знову ранок розвіє сліди
І моє запізніле "не йди"...

Під шатром обважнілого клена
Нам солодких плодів не діждатись.
Якби ж можна у вчора вертатись.

Твої губи далеко від мене...

Моїй дружині

Накрило серпанкове покривало,
у кратері очей купався оберіг.
Я вранішню зорю тобі зберіг,
та певен - всесвіту було б замало.

Щоб тішитися подумки в ночах.
І колір стиглий невідомих квітів
загублений у лентах заповітів.
Знов віднайти, як світло у очах.

Крізь терцію доріг до тебе йти.
У тім шляху за мить самодозріти.
У просторі крихких провісних слів

у колі днів за вітром не летіти.
Бо тільки твій. За виднокіл морів
стремлю я знов померти і ожити.

Спи,
Моя любо дитино!
Спи,
Доки прийде Час
Й принесе
У твій світ неспокій,
Тривогу
І ночі безсонні.
Безжально,
Фатально,
Невпинно
Наближаються і до нас
Невблаганної
Долі кроки,
Щоб зігнути нас
У поклоні.

Спи,
Мій улюблений сину !
Ти вперше
Підіймеш свій меч,
Коли
Чиясь кривда зухвала
Безхмарний
Твій світ потривожить.
Чекай
На свою годину -
Колись
Ти ввірвешся, мов смерч,
У життя,
Де кінець - Вальгала,
Де лиш смерть
Твою лють стриножить.

Спи,
Моя люба дитино!
Не одну
Серед тисяч доріг
Ти ворожою
Кров’ю заллєш,
Домішавши
Туди й своєї.
Та не смій
Проливати невинну,
Бо домівки
Своєї поріг
Ти ніколи тоді не знайдеш
Й не почуєш вже
Пісні цієї.

Спи,
Мій маленький сину,
Під захистом
Неба і рун,
І хай
До світанку самого
Сни казкові
Тебе тримають.
Колись
У життя трясовину
Понесеш
Сотні стріл і струн,
Щоб прокласти
Ще далі дорогу
В ті краї,
Де нас не чекають...

Вільна від тебе! -
Сильна, здається...
Ти так далеко
Й близько - у серці.

Я утікаю -
Й зустріч планую...
Ні! Не кохаю, може,
Ціную?...

Втома солодка
Розум зборола.
Душу в болото
Я не готова
Кинути.
Тяжко
Й легко водночас,
Тілом "мурашки" -
Я тебе хочу?..

Знаєш, навряд чи...
Трішки сумую.
Ставити крапку?!.

П О Ф А Н Т А З У Ю...

Рок-н-рольно жилось
і в лахмітті ходилось
краю й меж не було
пісні сміху і силі

блюз як пензель торкнув
в колір снігу по скронях
роки мчать в далину
мов пришпорені коні

так попсово тепер
в мішурі остогидлій
рок-н-ролл зовсім вмер
а фіналу не видно

Оживає усмішка Джоконди -
полотно облачаю в оливу,
випромінює праведність з рондо,
втаємничена пензлем чутливим.

Голограма небесного блага
відбиває ілюзію щастя -
нам хотілося, баво - розваги,
та судилося зливою впасти.

До останньої краплі злетіти,
в поцілунках на тілі зів`яти.
Ох, як пахнули спрагою квіти
і приходило сватати свято.

Як устами губилися ласки,
наче сонцем розлите проміння.
Як розмито дивилися маски,
а небесно - дахи піднебіння.

У тобі розпуститися - пізно,
бо ти вільна від власної волі,
бо ми схожі зате, що ми різні,
бо під масками - зіграні ролі.

Бо комусь захотілося драми
та вмокнути перо у чорнило -
наші душі звелися, мов храми,
стіни серця любов осінила.

На годину впольоване "куку",
розкричалося в клітці світання.
Так попалося щастя під руку,
згаряча пережите коханням.

28 Квітня 2008

Якщо попіл землі перетвориться в воду синясту,
і поверне ріка у русло, і напоїть печеру,
і з підземних ходів повиходять потвори бокасті,
я замкнуся у вирі безмовнім в чужу мені еру.

Тільки сон мій триматиме в спокої острах жаристий,
і миршаві жалоби не сміють проникнути жалом,
я лежатиму тінню, такий херувимисто чистий,
і чекатиму ери своєї. Цвістимуться кали.

Пожвавішають пута, в печеру торбар завітає,
і розкаже про Лазаря і про убогі скорботи,
і відчує поганина тіло, що в світі світає,
що покрились опасками тліні жалоби й гризоти.

І злидняк кропиву піднесе, що жаска до знемоги,
і в червоній блакиті відчиняться отвори раю,
я повстану зі сну і вдягну поцяцьковані тоги,
і наповниться келих замерзлий світилом до краю.

За сотні миль
Крізь часу павутину
Я чую погляд,
Бачу голос твій,
Та не злечу, -
Зі зла ковтаю слину,
Бо "Немоя" не скаже мені "Мій".
А де ж ви, крила ?
Чи повідсихали?
Чому лускою
Обростає шкіра?
О, як би я !..

Коли б ви, німфи, знали,
Як стогне серце
У забутого сатира...

Я ще живу і думаю по-літньому.
Це все іще якось не по мені:
і небеса з птахами перелітними,
і ті ставки зі смутками на дні,

і той садок взолочено-лякливий,
де кожен шелест сповнений сум'ять,
де з ночі паморозь, як та голубка сива,
сіда на палім листі воркувать
об тім, що осінь вже іде по глиці —
несе мені, невірному, кислиці.
(Щось і солодке, може б, принесла,
якби зумів їй вчасно догодити!)
А я усе про літо та й про літо,
як та між айстр заблукана бджола...

При тій сосні мені
сказала «не люблю»
й побігла геть,
в мурашник уступивши...

Чом по роках ти знову тут?
Чому ж тепер з плачем
кладеш в отой мурашник
грудку цукру?!

Вмирати Літо заповзає
Під жовту ковдру Осені,
Щодня собі вкорочує
Життя на п’ять хвилин.

І муки більшої немає,
Ніж в травах недокошених
Дивитись як відкочує
Кудись лелечий клин.

Природа - як бродячий цирк,
Згортає все, щоб рушити
В краї, що звуться Вирієм,
Де Осені нема,

Там, де буяє Літа вир,
Де Сонця не подужати,
Де брешуть бузьки щось про сніг,
І що таке зима...

Вже все цвіте -
Душа, сади, луги.
Весняні дні в'ють гнізда на тополях.
Камінчик в річку -
Кола на воді.
Послання світу вписане у зорях.
Ранковість неба і дитинність трав.
І вогкість ніг
І краплі рос весняних,
І загадковість марев та заграв
На сцені світу витканістаранно.
Вже все цвіте! У груші на щоці
Цілунок вітру безтурботно-ніжний.
А у черешні - квіти у руці -
Це так природа людям пише вірші.

Чи може щось солодшим буть
За аромат твого волосся,
Яке по ліжку розлилося
Мов лан медвяного колосся,
Де я блукав під стоголосся
Замрій, назад забувши путь?

Чи щось ніжнішим може буть
За всі твої обійми, мила,
Коли, наблизившись несміло,
За мить пригорнешся всім тілом…
По тім розслабишся безсило,
Щоб на моїм плечі заснуть?

І де знайти того митця,
Що б відтворив гру світла й тіні
На твоїм тілі – мов картині:
На стегнах відблиск й на коліні,
В усмішці губи янголині?..
Бо ти ж сама – шедевр Творця!

Чи більш бажати можу я,
Ніж щастя щире миттю тою,
В час передраннього покою,
Коли між тишею німою
Почую враз моє тобою
У сні промовлене ім’я?..

Неба стогін, Землі двигтіння...
Я пірнаю в безумство бою,
Залишаючи за собою
Смерть і попіл, тіла й прокльони.
Кров наскрізь проїдає каміння,
Вже несила рубати правою.
Захлинається ранок загравою,
У вухах- світанкові дзвони.

Не спинило вогонь-залізо,
А підступний стилет у спину.
Розсипається Неба кольчуга
Під кривим ятаганом Місяця.
Так незвично бачити знизу
Метеорів стрімку лавину.
Світ заповнює вічна туга,
Розчиняється в просторі пісня ця...

Все. Остання зупинка долі,
Пригальмовує Час поволі,
І знущально шипить- злізай!

Завмирають в польоті кулі,
Перетворюючись на зорі.
На устах - задубіле "БАНЗАЙ!"

Неспокій. В серці гупають литаври:
Я заблукав, заплутався в думках;
За поворотом - неудачі страх, -
Моїх проблем скажені мінотаври.

Немає волі, сил і крил немає
Втекти із лабіринту марноти.
Де світло? Як мені його знайти?
Тягар безвиході у душу заповзає...

Коли вже думав, що навіки тут засну -
Згадав тебе, мов нитку рятівну:
Проти кохання стіни безпорадні!

Якби спинився - пліснявою б став,
Я ж - до останнього Свій Світлий Світ шукав,
Щоб зазирнути в очі Аріадні.

На перехресті двох наїжджених орбіт
Застряг шматок розбитої планети.
У нього врізавшись, кінчали свій політ
Космічні волоцюги і поети.

А він завис тут від сотворення світів...
Укритий шаром зоряного пилу,
Всмоктав енергію погублених життів,
Еквівалентну міліонам тон тротилу.

Чому ж з тобою саме зараз, саме тут,
Під шум метеоритних злив навскісних
Контакт відбувся, перекресливши маршрут
Цивілізацій наших несумісних ?

На мить торкнувшись твого антитіла,
Я здетоную вибух Нової зорі.
До нас нікому вже не буде діла:
Все зникне в чорній, наче ніч, дірі.

А, може, швидше на якесь століття
Я перехрестям Всесвіту промчусь,
Зіпхну цей камінь, і для розмаїття
На позивні твої не відгукнусь?

Хребтом відчую погляди останні,
Що випромінює твій паралельний світ,
І полетить кудись за край галактик камінь
Із перехрестя двох чужих орбіт...

Що коїться у нашому народі?
Куди пливе суспільство незбагнуть.
Ми копошимся, як мурашник у природі,
Самі не розумієм в чому ж суть.

Навіщо ми встаємо зпозаранку,
Сідаємо, хто в авто, хто в метро,
Крокуємо ми на робоче місце,
Та звідти зазираємо в вікно.

А за вікном шалений світ сказився,
На голову все з ніг переверта,
Кудись авторитет батьків подівся,
У молоді своя вже голова.

Та, та, ще голова не є тямуща,
Чого, а розуму поки що в ній нема,
Їм головне, щоб руки не боліли –
Все інше вони кажуть – то дарма.

Що з телебачення зробили на сьогодні,
Щоб подивитися, нічого і нема,
Реклама там засіла, як скажена,
Та спокою в ефірі не дає!

Не дивляться Тарковського з Гайдаєм,
Всю молодь збочують еротика і секс,
Свідомість підлітків вони заполонили,
Страхіть нема не вірять діти в бабая!

Серпень з неба
Змітає у воду
Вічноюні,
Нахабні зорі.
Вони падають,
Рибу глушать
І підпалюють
Небокрай.
Плачуть хвилі
Напівпрозорі,
Грають літа симфонії
Коду,
Засинаюче дно ворушать,
Де замулений
Вхід у Рай.

Тут втопилось
багато листя,
Не знайшовши
Мілкого броду.
Безголосо
Ридає Місяць,
Німа пісня
Сягає дна.
Я і сам собі
Попри нього
Занурюю
Ноги у воду,
І чекатиму,
Доки прийде
Неймовірно -
Далека
Весна.

Я йду по мокрому асфальту.
Вже свіжим віє – то весна…
Зникають з вулиць сірі пальта,
І квітне вишня запашна.
В калюжах мріє тихе небо
Про жовте поле, про блакить.
Йому не так багато й треба –
Яскравим стати. Хоч на мить…
По тих калюжах, мов по склу,
Веде до тебе тепла думка.
Я знаю, що колись знайду,
Що дочекаюсь порятунку…
Дійду до самого кінця!
І ось, біліє вишні квіт…
Враз поєднаються серця -
Щоб відтворити власний світ.
Цілуєш - і вогонь тремтить...
Так швидко в грудях б’ється...
З твоїх долонь дощем летить,
Співає і сміється…
Вплети в мої чорняві коси
Свою любов, таку пекучу!
Щоб запалила білі роси,
Щоб засліпила так болюче…

Я не забуду, повір, не забуду
Молодих твоїх очей,
У серці річкового шуму,
Пусту кімнату, скрип дверей,
Слова заплутані, несмілі,
Кохання проблисків потік,
Що вже без реплік зрозумілі,
Що вже у пам'яті повік,
Той погляд ніжний і найперший,
Що біля річки пролетів.
Скінчився дощ. Пройшов нарешті…
Ти не сказав, те що хотів.
Ти не сказав, бо я не дала,
Навіщо серденько пекти.
Я іншому його віддала,
Я іншого люблю, а ти…
Поїдеш скоро в своє місто,
Вернусь додому й я.
Зелене тихо шепче листя:
«Своє у кожного життя.»
Тебе, мабуть, я не побачу
Посеред натовпу людей.
Життя дає мені на згадку
Блиск молодих твоїх очей,
Напругу в голосі, тремтіння
Й можливо перші почуття,
Твою красу, цей дар безцінний…
Додому ти підеш, а я…
Тебе ніколи не забуду,
Пусту кімнату, згаслий блиск…
Уже не чути річки шуму,
Не чути, як шепоче лист…

На мене сідає
Галактик зруйнованих пил.
Мене роз’їдає
Морів пересохлих сіль.
Осліплює очі
Проміння згаслих світил,
А серед ночі -
Кохання фантомний біль.

Шротом у грудях
Здушений відчаю крик:
В мене Життя
Стріляло з дробовика.
Сльозою стікає
Твій образ із-під повік -
Це рани лікує
Лагідна Часу рука.

Ти тільки позови –
І я прийду.
Що холодно скажи –
І я зігрію.
Я заберу собі
Печаль, біду,
Пройду крізь біль,
Розлуки, сніговії.

Ти лиш скажи –
І я тобі прощу.
Зроблю усе:
Можливе й неможливе.
Потоками цілющого дощу
У спеку
Напою кохання ниви.

Мій янголе сивокрилий,
пораднику безголосий,
де, за якими брамами
приховуєш світлий лик?
Фіранками бавиться осінь,
стікають на блюді сливи,
медвяно струмить повітря
і губиться серед гір…
Ти є? чи ти був? чи будеш?
таке нескладне питання,
навіщо тоді ті знаки
долонями стережу?
твій посміх відлунює вітром,
твій погляд відблискує в ватрі,
твій подих – у першій ноті
тендітного «Summer Time»…

Вечір добігає до кінця
У багетах львівської кав’ярні
Проникають в душі і серця
Слово й пісня – однаково гарні

Запах ночі, кави і вина
Вітерець Трояндового вальсу
Принесла в долонях нам весна
Зупинившись на одвірках часу

Скло у вікнах віддзеркалить мить
І любов, у келихи розлиту
Знову пісня до сердець летить
Просимо, Маестро, повторити

Вечір добігає до кінця
Над дахами свічкою згасає
Вам, Маестро, пісня до лиця
І гітара, що так ніжно грає

6.04.20008р.

Кохала тихо, несміливо,
Ховала діаманти-очі
Під ТИМ будинком не бродила
Не турбувала опівночі;
Кохала скромно, світло й тепло,
Боялась видати тремтінням...
Пеклася у мовчанні-пеклі,
Гойдалась в липкім павутинні.
Так ненав*язливо кохала
І обминала його всюди
І так божественно вдавала,
Що туга не зжирає груди;
Зникала, розчинялась в вірші,
Неособлива й особлива,
Не найгарніша, не найгірша,
Найщасливіша й нещаслива.
Любила тихо-гучно-страшно -
Незручно-згубно і нервово,
Не подзвонила, бідолашна,
Не написала і півслова.
І не... Отак і "попалилась"
І він залишив її місто.
А їй в ту мить якраз наснилось,
Що розірвалося намисто.
Під ТИМ будинком - слід від зливи.
Над тим будинком ранки й ночі.
Кохала тихо, несміливо,
Ховала діаманти-очі.

Ти неймовірна, ти просто чудо.
Ти не дівчина, ти міраж,
який мені привидівся після довгої самотності.
Ти моя найзаповітніша сексуальна фантазія,
що розчинилася у променях сонця посеред туману.
Ти та,котрої немає.
Ти все і ти ніщо,
лише примарне місячне сяйво посеред темряви,
ти шматочок сонця посеред ночі.

Твоїй незрівнянній вроді
позаздрить сама Афродіта.
Твоє таке приємне муркотіння
дозволяє забути про все на світі.
Робити боляче мені не треба
Я ж стільки чекав на тебе.