Дозволь мені тебе не розлюбити.
На перехресті чотирьох доріг
Обрати стежку в найсолодше літо,
Де щастя не вважається за гріх.

Дозволь мені прийняти оберемок
Твоїх освідчень - як імпрезу снів,
Де ми єдину хвилю оберемо
Між ряботиння, виру й бурунів.

Дозволь мені забути всі ознаки
Минулих переплавлених життів,
Сліди звабливих афродизіаків
Та не твої, не мріяні, не ті.

Не слухати ворожок і пророків,
Не заблудити серед інших доль,
І до чужих не дослухатись кроків
Дозволь мені мій суджений, дозволь...

Осінь проводить
Розтин півмертвого листя -
Скальпель на свіжій
Плоті карбує вічність.
Осінь шукає
Збігу часу і місця,
Щоб показати
Світу свою поетичність.

Капають сльози
У келихи каналізацій.
Їдуть за вітром
Дахи і порожні трамваї,
Осінь у душі
Заносить сліди пунктуацій,
Сніг і самотність
На скронях дерев лишає.

Осінь дарує
Вино і любовні сцени,
Вічне блаженство
В кабінках брудних туалетів,
В кожнім рядку
Замість рими - одні рефрени…
Осінь виводить
В останню дорогу поетів.

Мовчки постоїть,
Віддавши данину прощанню,
Неба похмурість
Спіймає очима сумними.
Трохи нервово
Закурить цигарку останню,
Богу помолиться…
І попрямує за ними.

Мне написать тебе письмо?
О том, что я люблю ещё,
О том, что я хочу…
С тобою рядом быть.

Мне написать тебе письмо?
О том, что нет, сегодня не кого,
О том, что нет, уж сил…
Быть без тебя, в разлуке.

Мне написать тебе письмо?
О том, что также жду.
О том, что также жизнь…
Но без тебя, бессмысленна она.

Мне написать тебе письмо?
О том, что больше нет, не чего.
О том, что больше, не надеюсь.
И смысла нет писать письмо.

28.11.08 г. 14:26

Він прийшов серед ночі дощем, наче шепотом,
легкий подих зітхання майнув попід віями.
І від нього, такого незнаного, теплого
незборимим жаданням кохання повіяло.

Потягнулась до нього крізь сон кожна гілочка,
(юна яблунька цвіту ще зроду не відала).
Звідки він, цей лякаючий шал, ці вогні в очах,
ця бентежлива пристрасть, ця млість несповідана...

Ледь торкався кори бігунками-струмочками,
не минав ні горбочка цнотливої стрункості,
не спиняючи втіх, не затихнувши хоч на мить,
у одному акорді злились, наче струноспів.

То пручалась, то прагнула знову лавину ласк
поки сон переміг у змаганні з повіками.
Перший промінь відчувши, юначка прокинулась
і засяяла вперше рожевими квітами.

Я ковтаю образу - образа ковтає мене,
Ми єднаємось в болісно - несповідимих сполуках.
Ця дошкульна алхімія має свій власний тунель,
Де у нетрях безглуздя із глуздом намацує злуку.
І вив"ялює душу що рветься з важкої ропи,
І пульсує у скронях, очима виходить назовні,
Росомахою кра́деться, сумніву в"яже снопи,
Виростає зі скиби у кулю як місяць у повні.
Я ковтаю образу - образа ковтає мене.
Ми тепер живемо тет а тет, я забула вже де Я,
Я її проклинаю, не хочу, нена́виджу, не…
Ми лишились удвох. Я й образа - Ясон і Медея.

Она прейдёт и скажет здрасте,
И в интонации её, заметит он,
Как будто не она, а он пришёл,
Незваный, нежеланный к ней домой.

Он всё же, пригласит её войти,
И разговор конечно состоится.
Не справившись эмоцией, она сорвётся,
И будет говорить, что виноват он сам.

Он будет слушать, глядя на неё, влюблёно,
Не говоря не слова вопреки,
Она же больше заведётся,
Приняв его молчание как слабость.

А он спокойно так предложит ей уйти.
Пытаясь удержать слезу и не сорваться.
Влюблёно, глядя на неё, дрожа от злости.
Притом настойчиво ей, предлагая убираться

Так наши страсти причинённой боли,
Нам не дают переступить, через порог,
Гордыни в отношеньях, ложной страсти.
Вот почему сегодня я один.

18.11.08 г. 11:54

Достав бумаг копну,
И разложив их на диване,
Перебираю я листы, бумаги старой,
Ища в них строчки о любви,
Средь множества влюбленных строчек,
Хочу найти, те пару строчек к той,
Которой, нет сейчас со мной.
Храни бумага многих таен строчки,
Её же иногда я вижу с дочкой.
Прошли года, бумаги много накопилось.
И как найти забытые слова,
Средь множества забытых строк,
В которых грусть, печаль разлуки.
И одиночества тоска,
Подарок от неё на долгие года.

18.11.08 г. 11:01

Наші ночі пахнуть пелюстками диких троянд
Ніжний запах нічний все п’янкіший стає десь під ранок
Квіти без колючок не лишають ні сліду, ні рани
На руках, на устах, у серцях і гарячим туманом
У закоханих вікон на приступках сльози бринять.

Постіль з диких троянд огортає розжарену шкіру
Там де кожна пелюстка – невидимий оку цілунок
Залишає на шкірі містичний, незнаний малюнок
І стікає по краплі кохання не випитий трунок
Все ясніший стає той вогонь, у якому горіло

Й не згасало бажання, палало щоразу сильніше
Переплетені руки відбилися в світлі на стінах
Доторкались й тремтіли в жару наші губи й коліна
Розчинилися в сутінках ночі тіла, наче тіні.
І світанок, що був нам за свідка, чомусь зашарівся…

Не гріє мене сонце - воно на мене злиться,
Бо я сказала вчора, що ти для мене все,
Не треба мені сонця - воно хай світить іншим,
А ти лише для мене, бо я тебе люблю.
Не знаю чи надовго...а може все минеться,
Та зараз, в цю хвилину - віддала б тобі все,
Усмішка твоя щира замінить мені сонце,
Блакить очей коханих - всю неба голубінь,
Мені не треба квітів - нехай цвітуть для інших,
Тебе візьму за руку і весь світ стане наш.

Візьми мене під своє крило
Та так, щоб розлучити ніщо не змогло.
Обійми мене міцно, поцілуй мене палко
Щоб в обіймах твоїх було мені жарко!
               Нехай жар палає, жар цей – кохання,
                Я знаю буде зустріч і вона не остання.
                І буде кохання і ночі і дні…
                Та поки що приходиш ти лише у сні…
Та здається не сон, а ніби насправді,
Говориш мені ти про своє кохання.
Обіймаєш, цілуєш, голубиш мене,
І ось воно, щастя моє!

Не вір, коли всі кажуть: ти слаба,

Не вір, коли всі кажуть: ти богиня.

Бо першим ти потрібна як раба,

А іншим просто сумно без обіймів...


Не вір, коли всміхається туман,

Не вір, коли замріялась безодня.

Бо перше - це прихований обман,

А друге також пройде тижнів зо два...


Не вір, коли дістало все навкруг,

Не вір, коли радієш щиро світу.

Бо перше - це лиш сварка між подруг,

А друге - це лише букетик квітів...

Синій потяг, колихаючись на рейках,
Лине птахом крізь глуху жовтневу ніч.
Ти сумуєш край вікна - близька й далека,
І не йде проклятий сон тобі до віч.

Поза склом пливуть осінні оксамити,
Срібний місяць на тополях виграє.
Ти мовчиш і все не можеш зрозуміти,
Де кохання загубилося твоє.

Неприховано вдивляєшся у темінь,
За хвилинами години, як вода.
Чорний дуб, немов міцний карпатський легінь,
На ходу у твої очі загляда.

Сумно тягнеться пожовкле верховіття,
Потім поле. Знову ліс. І комиші.
Заблищать вогні - то вже різноманіття,
Вже така-сяка розрада для душі.

Де ти, милий? Стільки літ тебе чекаю.
Забарився, а чи може запізнивсь?
Все віддам, щоби у сутінках розмаю
Наші руки і серця переплелись.

Не зімкнути вже очей мені до ранку...
Де ти є, моє кохання золоте?
На умитому дощами полустанку
Жду тебе. Люблю тебе. Твоя Є. Т.

2008

Нарешті, в ціль… Поціль! Невипадково
Несеться час у вимір міріад
Зірких вогнів у вигинах підкови,
Які упали з хмар у водоспад.

Ну, ради Бога, не вичавлюй миті
Звідтіль, де ниє кожен білий нерв.
Стріляй сміліше — вибухають ниті,
Немовби їх згризає лютий черв.

Іще, давай, не треба зупиняти
Холодну руку, що влила коньяк!
Коли у світі скрізь чатують чати,
Іди вперед, вже випивши миш’як.

Буває й не таке, й таке буває,
Коли залізний б’є по тілу струм.
І випиває плинність, випиває
Усі думки про світлість ніжних рук.

Тому не гай хвилини, як рішила.
Зібрати сил — і мить зчавить у звук!
І буде дим, і розмахнуть вітрила
Німотних сил душі чадний мундштук.

Дощ упав на дахи. Простягаєш долоні до неба.
Кожна осінь подібна, немов зашифрована туга.
Цілу ніч шепотітимуть пам'ять пожовклі дерева.
Сірих-сірих асфальтів на біло помічена смуга.

І втікають шляхи, розчиняються тіні в калюжах.
Срібні краплі прощань упадуть сивиною на скроні.
Тут немає межі. Тут роки вже нікому не служать.
Лиш стоять ліхтарі - мовчазливі неонові зорі.

У мереживі днів, задурманених вітром і димом,
В кольорових відбитках іще недотлівшого літа
Розчиняються сни. І здається усе неправдивим.
Все кружляє й зникає разом з неіснуючим світом.

Лиш загублена пам'ять виходить на замкнуті площі.
По периметру долі міняти нічого не треба.
Так отямлюють вулиці - мокрі, холодні, порожні...
Дощ упав на дахи. Простягаєш долоні до неба.

Осінь ніч упіймала як мишку,
І поклала тихцем під вікном.
Я мерщій забираюсь на ліжко,
І від ночі рятуюся сном.

А вона шкряботить десь на денці,
Кудись кличе, та я не піду,
Намозолене моє серце
Уже відає цю біду.

Вже ходило за зоряні броди,
І вернулося людям на сміх.
Ще і досі, як сонце заходить,
Ясно світять сліди моїх ніг.

Це вони за край серця знов манять,
Сіючись з пелени забуття
У по вінця наплакану пам"ять,
У затерпле від болю життя.

Ти мене зачаклував,
        заманув у темні хащі.
Заморочив-закохав
        і лишив напризволяще.
На дорогу стовпову
        вибираюсь, як умію,
бо без тебе не живу -
        животію... Животію.

        Приспів:
Засинає душа, засинає.
Невагомий туман огортає.
Колисає мене, колисає
        кіт Баюн.
Забуваю, про все забуваю -
де дорога від пекла до раю,
бо кохаю, тебе я кохаю,
        мій чаклун.

Обійшла я сто шляхів,
        сім чобіт залізних стерла.
Серед ночі від жахів
        ледь не вмерла! Ледь не вмерла.
Налітали кажани,
        від русалок утікала.
Перестрівши три сосни -
        заблукала... Заблукала.
        (Приспів)

Серце ти моє забрав
        і сховав його з кінцями.
Між кущів і буйних трав
        чимчикую манівцями.
Я візьму на себе гріх -
        ні на мить не розлучатись.
І в обіймах у твоїх
        прокидатись... Прокидатись.
        (Приспів)

Горизонтально спокій я шукатиму на стелі.
В уявних образах яскравістю до сліз уп'юсь.
І потону навзнак в п'янкій, солодкій карамелі
Твоїх несказаних в розлуці слів. Пробач, боюсь.

Я з тишею змагатимусь у рівній боротьбі.
У болях і самотності стрічатиму світанок.
Рядки писатиму в стрімкім натхненні лиш тобі.
Цілитиму думки та спогади від стиглих ранок.

Та в прохолоді ночі прошепчу твоє ім'я.
Губитиму навмисно погляд серед моря неба.
І запалю маяк - незгасного в біді вогня.
Це ще один нестерпний день із статусом “без тебе”.

Півострів бажання – для серця не доста,
Потрібні рожеві півонії,
І зовсім безлюдний смарагдовий острів,
Де любки* у серці видзвонюють...
Розбурхане море, спокушені хвилі,
Стихія – то річ некерована,
Вітрила несуть обережно- повільно,
А острів уже намальований.
Сплітаються тісно оголені віти,
О, тач мі, шансоном озвучене...
І море гаряче нашіптує міти,
У сонця і манго - заручини.
Кохання натще- невгамовне, нестямне,
Солодке, солоне, з гірчинкою,
І кава холоне, й морозиво тане,
І губиться острів – піщинкою....


*любки- нічні фіалки

Головне – дожити до вересня, дотягнути,
Не розучитися дихати, не збожеволіти.
Ходити нічними містами, наче заблукані душі, переходити
З однієї порожньої вулиці на іншу – це наче розглядати
Старі фотографії, де поруч тебе померлі друзі,
Кидати недопалки у воду, раптом змерзнути, підняти голову й
Зрозуміти, що насправді дивишся вниз, що там так само
Ходять ті, кого ти колись втратив, так само мерзнуть, так само
Нервово курять, і така порожнеча між вами, і таке холодне повітря;

Головне – дожити до осені, дихати,
Іноді плакати, бути як завжди сильним,
бути душею компаній, приязно всім вітатися, лише
іноді плакати, кусаючи губи, головне –
дожити до осені, не пов’язати мотузку в самотній кімнаті, не
збожеволіти, дихати, головне - не піти під воду, не відчути,
як тепла омана крові стікає шкірою;

Гоовне – пережити ці ночі, можна:
Курити, читати, розбивати щось, різати, кричати, іноді
Плакати, лежати у теплому ліжку й знову плакати,
Знаєш,, без тебе: вони приходять вночі, говорять зі мною,
Сміються, я їх не бачу, знаєш, я чую музику, стогони,
Знаєш, без тебе все навколо – фільм, і він чорно-білий;

Головне – дожити до осені, чимось займатися,
Читати хороші вірші, кохатися з кимось, крім тебе –
Це лише втомлюватися, головне – дочекатися осені,
Жовтого листя, спокою, щоб можна було знаходити на землі
Яблука, теплі і втомлені, як улюблена жінка,
Кохатися з кимось, швидко дихати, уявляючи постійно тебе –
Це найкраще, що в мене є.

Музика ніжного вальсу нас узяла в полон,
В серці вогонь дивоватри: правда, а може сон?
Поряд – батьки і друзі, долі рушник ясний,
Зорями очі любі, світ від кохання п’янкий.
Квіти цвітуть довкола, вітер – немов чарівник,
Кленів краса казкова – осені стильний шик.
У почуттях – багаття, наче тягар – слова,
Ти – у незвичнім платті, в щасті душа співа.
Доля веде нас за руки, крила дає на роки,
Щастя у серце стука, мрії малюють думки…

Музика ніжного вальсу нас узяла в полон…

Облиш трави розкурену печаль –
То просто осінь дихає на ладан,
То просто хтось торкається плеча
Востаннє,
слід лишаючи помадний.

Оскомить ніч невипитим вином,
Не осягнувши істини на денці,
Де поміж правдою найменший – сьомий – гном
Нещасним носить зіллячка по жменьці.

Курли, орли! – і нас десь-інде ждуть,
Рипить душа, відірвана у скрипки,
Термометр
тріскає і виповзає ртуть
В акваріум – бувай здорова, рибко…

І ми удвох, і нас чомусь нема –
Біліє тінь, мов молока напившись,
Бо осінь захворіла – йде зима,
Бо в осені, говорять, знову інший.

Я хочу говорить с тобой шепотом
Чтоб никто мои сны не услышал
Я хочу обнимать тебя бережно
На наивысшей Парижской крыше.

Я теряюсь в мыслях, взглядах
Сидя, письма сложив напротив,
О любви говорить не надо,
Все промолвят в письмах строки.

Помолчим, а сердца пусть промолвят
Хоть словечко, ты их не накажешь
Они счастья минуты ловят
И пусть тучки им будут стражи.

Ты глазами мне вновь улыбнешься
И возьмешь мою тень в свои руки
Нежно пальцев, ладони коснешься,
А внутри учащаются стуки.

Мы глаза на минуту закроем,
Буд-то этому солнце причина
А смущенье скрывать, тут не стоит
Наши чувства, как море песчинок.

Я хочу целовать тебя громко,
Чтоб весь мир о любви сей услышал,
Я хочу обнимать тебя бережно
На наивысшей Парижской крыше.

Насувається тінь на країну Кривих дзеркал,
Розсипаються замки і вежі - вони з піска,
Повний штиль, як і буря, вітрильнику знак біди,
Штиль далеко не значить, що благо прийде сюди.
На застояну воду вже сіть баговиння тче,
Те багно не лікує, не гріє і не пече.
І у чашку по вінця Болванщик наллє печаль-
Виявляється, просто Болванщик не любить чай.
Білий Кролик пішов, а за ним і Чеширський кіт
І пісочний годинник віщує часи лихі.
А червоні вітрила міняють свій колір там,
Де на білий немає, ні думки, ані суда.
Ідеальний порядок : пісочок по купкам став.
Чистота в королівстві, у віршиках чисто теж.
Ти за цим дуже пильно, товариш, стеж!
Не додивишся й лишиться усмішка без Кота!
Порахуємо збитки, у вас рахівниця є?
Тут усе в нас по списку, і в ногу іде нога,
Тут усе по полицях, лиш номер свій не прогав!
В інвентарному списку забули одне: НУДЬГА.

Моїм друзям

Віриш і знаєш, що знаю і вірю я
вірою тих, хто вертається з вирію
лагідно-лоскотно хвилями «ми-не-ми»,
міряють простір зеленими милями,

чують нечутне і бачать небачене,
вітром і зорями шлях їх означений,
сонячно-місячним посміхо-поглядом,
Риби Небесної подихо-покликом,

вільно-повільно крізь вії і повені,
понад землею – розчулення сповнені –
плинно летіли цим небом-під-стелею
і загубились у снах рафаелєвих…

За обрій впало сонце й запалало,
Над ставом вдалині багряним світлом,
Травинкою сухою на вогні,
Згоріло в попіл днів коротке літо.

Надвечір я зайду в осінній сад,
Де роси в листі,як намисто,
Та яблуні задумливі стоять,
Під ноги сиплять жовте листя.

Червоних ягід на калині,
Торкнусь теплом своїх долонь,
Посеред листя загубилось,
Волосся біле з моїх скронь.

У вишневій кроні десь вгорі,
Вже не ховається гніздечко,
У вирій ,вранці,на зорі,
Птахи полетіли далеко.

Приспів:
Осінь!Осінь!У небо синє
Вже розлітаються птахи ,
А в серці пісня тихо лине:
"Ви нас чекайте до весни!"

Поспішає жовтень по лісах з мольбертом,
Заповзято пензлем золотить листки.
Бо взялася осінь літню зелень стерти,
Щоб зимі м’якенькі вистелить стежки.

Поспішає жовтень у садках й між квітів,
Хризантем голубить вітерцем шпарким.
А морозні роси айстрам дивноцвітним
Обпікають крильця холодком щемким.

Заховає сонце хмарка пустотливо,
Приголубить поле дощиком легким.
І в ліси дрімучі сутінки тремтливі
Дниноньку покличуть пити чай терпкий.

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

У мене такий дощара, що Боже милий, неначе підлогу мили, і відро води – над чуприною – на потилицю – на плече – потече, як дірявим дахом.

Одноденна нещасливиця і невдаха (в Голлівудських кіно про якесь там чуже Айдахо таку би назвали «лузер»).

На полиці складати неношені плани-блузи під тихі блюзи – вистогнуть вікно-тіні. Що постійного у житті – та вони ж постійні – стабільні, хоча й незмінні.

Так, буває хороша гра при поганій міні: розфарбовуєш оченята, вдягаєш міні – і йдеш у натовп.

От тільки надто – і сильно надто, і пильно надто – неначе розвідка, наче військово-сумлінне НАТО, тебе досліджують і не гублять пусті кімнати.

А вже від себе, як від тиші – не побіжиш.

І хтось говорить: Нато, послухай, Нато – чого минати?
Чому бувати – не об*їдеш, не обійдеш – не перестрибнеш, то хай йому трясця! Цей дощ – і це болото – росте уширш – і, знаєш, всі ми врешті живем у рясці.

Кого ти будеш, дівчинко, проклинати? Вертай у непрогріті свої пенати. Без парасолі, зливою – от і нате – не зовсім вірш.

Можливо, ти тепер себе не розумієш.
І все сидиш навпроти дзеркала і мрієш.
І чорний крук зелене сонце проковтнув.
А я прийшов, бо я про тебе не забув.

Хай кряче крук, ночей йому не побороти.
Я у світлі від роялю вип'ю ноти.
І у кутку до шафи чемно пригорнусь.
(Та ні, не сплю, лише на тебе все дивлюсь).

Коли піду у білу ніч я в листопаді,
Молю: мене не забувай, там, на леваді…
І якщо пінява засвітить образи,
не поминай... і по мені — ані сльози.

Не полишай і не спускай очей додолу.
Це вітер дужий, чи душа занадто квола.
Та не лякайся в ніч осінню жовтих бризків.
Це тільки дощ, який мені готує різки.

Язик вогню горить сильніш, та темно в хаті.
І білі тіні цмулять морок волохатий...
Як тільки пінява засліпить образи,
Іди вперед... А по мені — ані сльози.

Компостоване листя,
Все тут брудне і стрьомне,
Хворе на голову місто -
Туберкульозно втомлене...


Навздогін - Може, і алогічно,
Меланхолічний спокій,
Егоальтруїстично
Я прорахую кроки.

Консервую образи в минуле
На полицях запилені сповіді
Все давно уже осінь збагнула
Навіть без наших доводів.

Мій шлагбаум червоно-білий
Опустився на ті сподівання,
Що "зірвалися чи зігрілися",
Що "забились в кайданках кохання".

Інтроспекція і рефлексія, -
Перекреслити все вчорашнє,
Інквізиція чи інверсія,
І згоріти уже не страшно.

Я не зможу стерти написане,
Істерична фальсифікація
Ну, мабуть, Ти, все ж, ненавмисно,
Може, просто хотів погратися.

І у закутках підсвідомості
Шизофренічно обмовитись -
Так лаконічно, без скромності...
Знов реабілітовуватись.

Настроїв імпульсивністю
Перестраждаю депресію
Я поділюся наївністю,
Трохи додам інтроверсії.

Компостоване листя,
Завтра ввімкну телебачення -
Хворе на голову місто,
Й хворі спішать на побачення

Хай навколо зима,
Хай на вулиці ніч…
Чи ідеш ти одна
Серед тисяч облич?

Не кажи, не кажи
Ані пари із вуст.
Я знайду, я завжди
Буду поруч… Я тут.
(LO)
01.10.2008

Попіл думок шукаєш серед тиші
Втрачені слова - несказані напишеш...
Між штучних силуетів, сірих, наче тінь
В сучасності неординарних поколінь...

В Тиші холоду німій - зупиняє серце - "Стій!"
В голубій блакиті снів не рахую більше днів...
я з Тобою до світанку...
На зупинці обіцянок

Кайданками вільного часу і його браку,
Кайданками відстані все це...
Зірвалося чи зігрілося
Я досі не знаю з якого боку... в мене серце..


Вогні надії хай палають, -
Ніч давно намальована
А відстань кроками здолаєм
Твоя Неідентифікована

Облиш. Не треба. Ні за що...
Мабуть, я десь поспішила
Я виплачу сльози вчорашні,
А завтра віддам Тобі крила...

Натиснути - і не збагнути
Так легко віддати останнє
І більше не повернутись,
Забувшись в кайданках кохання...

Тебе...У холоді життя й байдужості світанку,
На струнах небуття, до ранку.
Тебе - у вічності й миттєвості оман,
У недоречності і вчасності сама.

Тебе - у місті сонця, серед темноти,
На горизонті попіл в очі й дим.
Тебе - на коліях, у снах і у хвилинах,
У диханні вітрів і кроках, без упину...

Тебе - на станціях, у кольорових снах,
В порожніх і чужих містах...
Тебе - серед мільйонів перехожих,
Серед чужих облич, на Тебе так не схожих...

Тебе - серед дощів, омитих сподівань,
Загублених світів світів, покинутих бажань,
Тебе - серед листів, написаних до тиші
Між стін, де вітер безнадійно свище...

Говорить...Может, не хочется мучить,
Может, не можется мучится,
Просто, - оставить, как есть -
Стану твоею попутчицей...

Идти...Рядом с Тобой дрожать,
И умирать от несказанного,
Не за Тебя сражаться,
Вновь убегать безнаказанно...

Молчать...За поворотом убиты МЫ,
И на черте отключимся,
Стану словами забытыми,
Стану твоею попутчицей...

На околицях світу
Розплющує очі зима
Непочаті слова
Із нового рядка починає
Серед натовпу з мавп -
Ні одної людини нема...
На околицях центру
Про нас вже ніхто не згадає

На околицях світу
Міняють любов лихварі;
Через вікна відкриті
Виходять поети і стреси.
На околицях світла
Давно не горять ліхтарі,
А почтові скриньки
Відправляють листи без адреси.

На околицях світу
Лишились з тобою удвох:
В наших душах пропащих
Гуляє обідраний вітер.
Вже не вірим давно,
Що над нами не стеля, а Бог…
На околицях світу
Є тільки околиці світу.

В чоловічому вбранні,
В темних окулярах,
Через темряву й вогні,
Крізь дроти і нари,
Із цепами на ногах,
В руках з телефоном,
Зазвучить моя душа
Передсмертним тоном.

Зачіска у стилі "ретро",
Стильний макіяж -
Оббивая душа ноги
Об життєвий кряж....
Та співає "ля-мажором"
Там на ложі смерті...
І витає у примарах,
Що не встигла стерти.

Хто сказав - "Душа незряча!"?-
Той, хто помилявся!!!
Хто в житті вище пилюки
Так і не піднявся!!!
Вона бачить в небі зорі,
І птахів, і хмари...
Вона бачить.......
Тільки треба зняти окуляри.
:)

Я вдячний перш за все Тобі,
Єдиний Боже всемогутній,
Спасибі долі за майбутнє,
За рік минулий і сьогодні…
Пливуть два наших кораблі
У морі вічної любові.
У нас єдина група крові,
Єдина думка в кожнім слові,
Немов співають солов’ї.
І в душах наших щастя співи,
Наче безкраї зерен сіви;
Солодкі почуття, як сливи
І вірність, як у журавлів.
Легкий хід наших кораблів
Під вітром, сповненим кохання.
З новим життям – нові бажання:
Ми повні трепетним чеканням,
Щоб човник разом з нами плив.

22.09.2008 р.

Осінь нечутно
Проходить у світ крізь пальці,
Зорі і листя
По черзі лягають під ноги.
Місто чекає війни –
На своїй фотокартці,
Палить мости
І в вузли заплітає дороги.

Дощ бомбардує
Дахи без єдиного звука,
Вітер розносить
Хвороби в статтях газетних.
Кулі, які заряджає
В стволи розлука –
Завше влучають
В закоханих і непричетних.

Сірі малюнки
В душі і у вікнах навпроти,
Вічний касир
У маршруті запише: «прощання»…
Поїзд пішов:
Я шукаю тебе на дотик…
Хочеться вірить,
Що віра вмирає остання!

Опять весна в моём сознанье,
Опять листва, с деревьев на земле,
Опять дождит и слякоть, лужи.
Опять пьянеешь, вдыхая воздух.
Опять теряюсь, нет догадок,
Опять кого найду, или…
Опять за нею буду бегать.
Опять её со мною нет,
Опять иду, ступая в лужи.
Опять слеза и осень.

16.09.08 г. / 21:26

Немов з тендітної пелюсточки троянди,
Торкаючись від сонця промінець,
Блискучі крапельки роси, немов гірлянди,
Він спрагло п’є. Цілунок двох сердець
Весь переповнений енергією сонця…
Він також дуже схожий і на дощ:
Такий раптовий, - тарабанить в шибки серця,
Що аж відлуння, наче щастя плач.
Ще він, як вітер: з диким вихорем та свистом,
Тільки не холодом пронизує все тіло,
А жаром, здатним обігріти ціле місто,
В ту мить здається, що в крові щось закипіло…
Весь у намисті із пелюсток та росинок,
(Нема такого в найсолодших снах),
Із сонця променів, вітрів, дощу краплинок –
Тремтячий поцілунок на вустах.

Згадай мене під срібний дзвін дощу,
Під тихий шелест липи на світанні,
І я в думках до тебе прилечу
Віддати почуття свої останні.

Згадай мене у гомоні лугів,
Що миють в сонці очі волошкові,
Й хмільного літа зоряний мотив
Розсипле краплі пізньої любові.

Згадай мене у спалахах зірниць,
В крилатих кронах яблуні і сливи,
Й медове щебетання синіх птиць
Проллє над світом солов'їні зливи.

Згадай під журавлиний плин сторіч,
Під світлий звук вишневої сонати,
І подих серця донесе крізь ніч
Все те, що я не встиг тобі сказати.

2008

Берези вдягнули зелені хустини,
Хміліють левади в ясній далині.
І бачу я літа червоні жарини,
Що нас розлучили в жорсткокій борні.

Тебе я любив, і були ми щасливі,
Але почуття розчинились, мов дим.
Нехай збережуть солов'ї незрадливі
Кохання слова у гаю запашнім.

Замріяні клени в сорочках яскравих,
У синьому небі летять журавлі.
І чується все на солодких отавах
Напоєне дихання неньки-землі.

Ранковий туман огорта сонні луки,
Вогнем одцвіли всі зірки за селом.
І плаче той птах, що у хвилях розлуки
Розбив наше щастя холодним крилом.

2000-2008

Вiдiмкнути мобiльний,
розiрвати листи,
xто iз нас в чoму винний,
хто збудує мости?

Хто заплатить за сльози?
Відключити життя
Твоє щастя в дорозі
Де нема вороття...

В Тиші холоду німій - зупиняє серце - "Стій!"
В голубій блакиті снів не рахую більше днів...
я з Тобою до світанку...
На зупинці обіцянок

Кайданками вільного часу і його браку,
Кайданками відстані все це...
Зірвалося чи зігрілося
Я досі не знаю з якого боку... в мене серце..


Вогні надії хай палають, -
Ніч давно намальована
А відстань кроками здолаєм
Твоя Неідентифікована

Облиш. Не треба. Ні за що...
Мабуть, я десь поспішила
Я виплачу сльози вчорашні,
А завтра віддам Тобі крила...

Натиснути - і не збагнути
Так легко віддати останнє
І більше не повернутись,
Забувшись в кайданках кохання...

Я думала, що створена не для любові,
Я думала, кохати можна тільки в снах,
Та віднайшлися ми у теплім щирім слові
І сумнівам не побороти повний крах.

Моє життя звернуло іншими стежками,
І в серці залунала пісня вже не та,
Зітліла попелом пріоритетів гама,
І припадає пилом зморена мета.

Невже це я? Невже так довго мертво спала?
І світ окреслився у інші кольори.
О Господи, чому раніше я не знала,
Що десь на дні ще свічка в самоті горить?

Могла б я утопитись в замкненості сірій -
Нарешті віднайшлись загублені ключі,
Могла б загинуть через безперервні мрії,
Які не полишали вдень та уночі.

Спасибі, доленько! В коханні відродилась,
Розтанув лід, і роздробила я граніт.
Нікому не відрізати душевні крила
Й не відновити зборений моральний гніт.

1.
дощ виноградовим шепотом
проситься в теплі кишені
єдина нагода побути наодинці із тишею
зранку в неділю вчепившись в пташине крило
політати до ночі над містом

ти не бачиш довкола жодних дверей
(шоб вибігти геть)
а тільки ці двері в собі
(в себе які зачинено)
ти не бачиш довкола жодних під'їздів
де на годинку змовчати про осінь
упавши на сходи під тиском думок
шо виходять із берегів посивілої памяті
і несуть униз живота бажання
разом із гарячими ранковими голосами

в жовто-червоних затоках кленових листків
давай відшукаємо сірі дитячі кораблики
теплих вчорашніх дотиків
ти капітан і я капітан нам на двох тридцять сім
ми зовсім дорослі
влаштуємо битву
за холодні серця одне одного?

2.
коли Ти повертаєшся назад
шоб добре запам'ятати
втомлені риси своєї тіні
то помічаєш нарешті
шо тінь Твоя давно перетворилась на
срібного метелика
шо розбив стиглі мури мовчазних будинків
і весело кружляє тепер десь далеко попереду
необачно
вказуючи
Тобі
єдино можливий
шлях
до річок моєї любові
які пружно наповнюють ці вулиці
розімлілі від останнього теплого дня
поділене майже навпіл невпевненим
дитячим олівцем
на тіні і світло

3.
в один із днів прийде зима
важко осівши в наплечниках
заплутає пальці і заспані передмістя
принишклі в долонях
протягів з коридорів сну
шо викидають нас назовні на шорохке
просохле тіло асфальту
тягнучи кожного далі на схід
туди де починаються наші нескінченні історії
калатанням позолоченої ложечки
у філіжанці кави

4.
голуби спогадів злякано розлітаються
з цих вересневих балконів
помітивши Твої вигини
зачувши Твої стогони
голуби спогадів розбиваються в кров
о тверде паперове небо останньої осені
шо тихо вповзає в помешкання
зхвильовано оминаючи порожні пляжки
під стелю забиті попільнички
і нас в яких забито дихання
до завтрашнього вечора

5.
де все навколо скадається з тиші
де все навколо складається з тиші
де все навколо складається з тиші
і темряви
Твого вікна

6.
з якого добре видно
стежки стежки протоптані кимось
які огортаються довкола тендітних ніг
світло світло із жовтих вікон
шо огортає холодні руки
заглядаєш до кожної брами
розглядаючи скибки місяця
недбало розкидані нами
тої зими

і повільно холонеш посунувшись вбік
на самотньому синьому ліжку

Коли багряніють вікна будинків
від заходу сонця –
Пейзаж міста усміхається.
Я не знаю, скільки
це триватиме –
годину, хвилину, пів?..
Вдивляюся у вечір
в очікуванні ночі.
Вдивляюся у захід -
в очікуванні снів.
Годину, хвилину і пів...

Не знаю, де закінчується щастя,
але чекаю, де народиться життя.