І (ІІ)

Еолової арфи щемний дзвін --
Неначе на природі - пісня вітру --
Вона злітає вихором пір'їн,
Шматує, мов снарядами, повітря,

Коли тривог суєтний хвилегін
Нагадує кількаголову гідру --
Війну, що обертає все на тлін,
Красу немов стирає із пюпітру.

Але частіш я лірику там чув,
Ще й сльози наверталися неждано --
Очищення душі донесхочу...

Так вірші, проза, Образ бездоганний
Мене вражає, поміж мрій лечу...
Це -- твого серця надтонка мембрана.


ІІ (ІІ)

Це -- твого серця надтонка мембрана --
Література, слова дивна в'язь,
Од нього лід байдужості розтане,
Коли душа тих ліків напилась.

Читач відкриє щось нове, незнане,
І навіть той, хто у письменстві князь,
Здивовано аплодувати стане --
Мить успіху із сонця пролилась!

За пазухою камінь в когось буде,
І при нагоді заздрісний цей свин
На тебе виллє цілу бочку бруду...

Та не зважай, розвеснено живи!
Хоч відгомін брехливої огуди
До передчасних приведе сивин.


ІІІ (ІІ)

До передчасних приведе сивин
Життя столичне, зіткане зі стресів...
Почни для щастя городити тин --
Опинишся ураз на гострім лезі

Брудних пліток, брехні та гіркоти,
Бо інших там чимало інтересів...
Всі вияви любові, доброти
Не спинять підлих нападів агресій.

Але пітьми минає царство теж...
Звучить уже шляхетності осанна
Палає підлості одна із веж,

І розчиняється гидке, погане
В красі твоїй, вона тонка, еге ж? --
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

ІV (ІІ)
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...
Душа твоя - з метеликів небес
Для мене зіткана, моя кохана,
Тонка, чутлина, чуйна, всіх чудес

Не зміг би, ні, перелічить до рана...
Шляхетних порухів... Ти - мій дюшес,
Рахат-лукум, вино, від нього п'яний
На все життя... У щасті цім воскрес!..

Та зупинися, телепню пропащий!
Струси ману, устань уже з колін --
Ізнов потрапив ув облуди пащу!

Хай скільки літ ітиме часоплин,
Кохання хміль віддати? О! нізащо!
Як хочу я уникнути провин.

V (ІІ)
Як хочу я уникнути провин,
Позбутися нестриманості слова.
Бо в'януть між травиці - мурави
Квітки пахучі, ніжні, пречудові.

Хоч десь отам на луки попливи,
У місті нашого буття - основа,
(Далеко ті озерні рукави!)
Нерідко чуть матюк триповерховий.

Все ж лайка - вияв нашого життя -
"Святе" письмо для зека й вуркагана,
Поета - мріяв мати здобуття

Шевченківки*, і думав, що дістане...
А з милою - о ні! Хай біль протяв -
Не впасти до жорстокості тирана...
_______________________________
* Шевченківської премії.

VІ (ІІ)
Не впасти до жорстокості тирана...
Углиб єства мойого упірни,
Нероном* я буваю тільки п'яний,
Коли стискають кліщі Сатани.

Тверезий - мов натхнення океану --
Розбурханий чи тихий і сумний,
Меланхолійний, як Богиня Дана**,
Свічусь, неначе сонячні лани.

Дедалі рідше Бахусу*** молюся,
Прихильник більше чарівної гри,
Що циніки назвали мусі-пусі...

А нас вона підносить догори...
Мій деспоте, лише тобі корюся --
Кохання золотий аквамарин!
______________________________
*Нерон - римський диктатор.
**Богиня Дана - українська Богиня води.
***Бахус - у римській міфології бог виноградарства і виноробства.

VІІ (ІІ)

Кохання золотий аквамарин
Це - еліксир натхнення дивовижний
Шепоче ніби: сонячно гори,
Твори красу, вона хай буде стрижнем.

Здається, стане молодим -- старий,
І гори переверне витязь ніжний,
О сила доленосної пори! --
Двигтить планета, весь усесвіт грішний!

Та має Чорнобог також могуть,
Йому в двобої теж, бува, таланить,
Спроможний з п'єдесталу він зіпхнуть!

Тому боротись треба ненастанно
Й раптово щастя -- як любові суть --
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

VІІІ (ІІ)
Нас обів'є тоді, немов нірвана,
Шукаю ніжно пестощів твоїх...
Неначе то весна благоуханна
Благословляє солодом утіх,

Де музика звеличує оргАна --
Краса безмежна в радощах своїх --
Підносить до божественого стану,
Освітлює найкращу із доріг.

Ховаємось од болісних реалій
Окраденого долею добра,
І безміру кривавої печалі

Отам, де квітне сонячна пора,
Яку колись на миті нетривалі
О знаю: все одно вкраде Мара.


ІХ (ІІ)
О знаю: все одно вкраде Мара*
Краси життя п'янкі, щасливі миті,
Під вікнами ця заздрісна стара
Вгамовує бажання злі, неситі.

Улюблена її смертельна гра -
На ймення кликати, хто знайде сіті --
Озветься на той поклик - помира --
Під крики родаків несамовиті.

Але не вдасться позганять у кут
Все людство світу чорній цій потворі...
Згадавсь мені англієць Робін Гуд --

Він духом переміг чумні докори,
Достоту відав, що вбере цей спрут
Хвилини радості в огидні шори.
________________________________
*Мара (або Марена) – давньослов'янське божество зла, недугів, смерті, володарка Підземного світу.
В давньоукраїнській міфології вона уособлювала усю нечисту силу.

Х (ІІ)
Хвилини радості в огидні шори
Спрямовує життєвий негатив.
Піддашся, і зелені коридори*
Побачити зненацька можеш ти.

Вже недалеко звідти крематорій,
Чи темрява могильної плити.
Тримайся, не здавайся, зри у корінь,
Бо разом ще далеко нам іти.

Бувають, звісно, напади зневіри,
Краса душі на хвильку вигора,
Крадуть її космічні чорні діри...

Та світло, мов єгипетський Бог Ра**,
Дарує колір сонечка й сапфіра,
Вбере миттєвості життєвих драм...
___________________________
*Зелений коридор, кажуть, постає в очах тих, хто перебуває в стані клінічної смерті.
**Ра - єгипетський Бог сонця.

ХІ (ІІ)
Вбере миттєвості життєвих драм,
І їх огорне сяєвом іскристим,
Докупи все прекрасне позбира
Щаслива доля, як повітря чисте.

Над хвилями могутнього Дніпра
Хай спів лунає солов'я-соліста.
Кохана ув обіймах завмира
Милуючись неоновим намистом.

Вривається в картину темне щось,
Немов увів на світло мораторій
Диявольський скрипаль аби велось

Творцям війни пекельних ораторій...
Бо радості буття -- пророчив хтось --
Та не відчуть без цих акордів горя.

ХІІ (ІІ)
Та не відчуть без цих акордів горя
Той дивовижний насолоди смак,
Ту музику, котра і у повторі
Чарує серед холоду та мряк,

Де солов'їні голоси тенорів,
Медове флейти соло... Хтось закляк,
Заціпенів, заслухався акторів.
Їх виконання фантастичне? Так!

Але коли -- ця істина відома --
Тобі казала доля: "Умирай!
Одною з ніг вже був на світі тому...

Ледь виборсався, то життя - розмай!
Ти на контрасті пізнаЄш такому,
Яка прекрасна щастя дивогра!

ХІІІ (ІІ)
Яка прекрасна щастя дивогра -
Неначе падаєш в обійми щему,
Мов сонця цвіт душа твоя вбира,
Коханій ти даруєш діадему

З найкращих зір і каменів, котра
Богинь достойна, для яких окремо
Небесний виграває водограй,
Запрошує до любощів едему.

Туманять погляд хмари грозові,
Снують обмови заздрі, поговори,
Правдивості тлумачення криві...

Та сяєво космічне метеорів
Їх нищить... Бог іскрини шле живі,
То ендорфінів фантастичних море.

ХІV (ІІ)

То ендорфінів фантастичних море
Неначе танець чарівних наяд,
І кожна у прозорому уборі.
Розмова їхня - світла течія

Хвиль водоспаду, де співають гори
Як фонтанує віялом змія --
Краплини міріадами угору
Здіймає, насолодо ти моя!

Утіхи плотські все ще домінують,
Скорочують їх межі вікові
Й естетику струнку, неначе тую,

В оази поселяють садові.
Прислухайтеся: щастя світ цілує,
Еолової арфи щемний дзвін.

ХV (ІІ)

МАГІСТРАЛ

Еолової арфи щемний дзвін -
Це твого серця надтонка мембрана,
До передчасних приведе сивин,
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

Як хочу я уникнути провин,
Не впасти до жорстокості тирана...
Кохання золотий аквамарин
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

О знаю: все одно вкраде Мара
Хвилини радості, в огидні шори
Вбере миттєвості життєвих драм...

Та не відчуть без цих акордів горя,
Яка прекрасна щастя дивогра -
То ендорфінів фантастичних море.

Розбудив мою сутність жіночу,
І безсоння, наче Едем.
Ніби місяць сіяєш щоночі.
Ти вже став моїм міражем.

Мов вдивляєшся в сірість блакиттю,
Ще й росинка - цілунок твій.
А обійми легкі, оксамитні.
Вражень теплих цілий сувій.

Ти, як злива, омив моє тіло.
Через душу пройшов наскрізь.
Від любові гарячої млію,
Мені п*янко до самих риз.

У мовчанні була глибина
І осіння строката варта.
Пригубили краплини вина,
Запалала тріскуча ватра.

Надчутливість у кожному з нас,
Позолота років і думо́к.
Безпардонні і вітер, і час.
Очі схрещені - срібла пилок.

І співзвуччя воркоче тихо.
Ми не втомлені, ніби зорі.
Спомин знову тече по схилу,
Шелест осені без мінору.

Пригасле вогнище скуйовдив подих
У сиві пасма вплетеного вітру-
Те ожило, зажеврівши, допоки
Літали садом струмені зігріті.

Ні, не відтала крижана калина,
І змерзла пташка літа не відчула
Під теплим димом, що умисно кинув
Морозний вечір у гіллЯ заснуле.

Хіба що бруньці зціпенілій стало
На мить бентежно, і вона наснила
Собі погожий березневий ранок
І поцілунок соку ошалілий.

Дихни й на мене життєдайним киснем,
Торкни душі засмученої струни.
Я в мить, дарованій як ватрі, втисну
У груди серце із жаданням юним.

Відчую, як то брунці тій весною
Зсередини творити незвичайне,
І вирвавшись з лушпини затісної
Поета обдаровувать віршами.
01.2023.

Сьогодні брат мій – то холод зимової ночі,
сестри – ручка і трохи чорнил.
Якими, як завжди, я хочу,
вознести те – що тягне лише до глибин.

Я думав ніч мою душу очистить,
візьме до зірок й спопелить десь у них.
Випалить, і без жодних інтриг,
зірве з шиї рабства намисто,
зроблене із думок цих важких.

Та як завжди, лиш паперу і Богу я сповідаюсь,
Руки в чорнилі – то причастя моє.
Рукописи не горять – тому нехай це все зберігають,
А я йду слухати Був’є…

Ці рядки пише не голова і не руки,
Вони виринають звідкись з глибин.
Їх ніч із зорями бере на поруки, хоче забрати до своїх вершин.

Вони народжені збитим ритмом серця,
що давно вже не є просто насос.
Коли добре йому- грудях тепло, воно ніби сміється ,
Коли ж ні - тиск і лютий мороз.

Це мене завжди дивувало, невже нема чим зайнятись йому,
у мене у тілі так крові багато,
а воно - вступає із мозком в війну!

Крізь часу пелену, серед звичних в житті ситуацій,
Я чекатиму там, позаду, поміж знайомих нам декорацій.
Декорації створені мною, занадто реальними для мене ж були.
Це ж насправді прояви волі,
Які виставу свою так і не віднайшли.

Я спогадом стану бентежним, і вітром що все пронесе,
Ключем до воріт, та, напевно, манежних,
Срібною кулею, що потрапила, трохи нижче аніж плече

І поллється із рани не кров, а лиш туга,
Руки знову мандраж пробере,
На обличчі усмішка , а на серці напруга.
От що буде коли ти згадаєш мене !

Ніч в чорному із ластику бурнусі,
Бо дихання осіннє прохолодне.
Кружляє листя у невпиннім русі,
Знайти думки не можуть тихе ложе.

Вкарбовані слова бентежать душу,
Це ж ти зумів їх перлами розсипать.
Ледь-ледь губами доторкався вушка,
Теплом всміхалися очей бусинки.

А ось тепер поїхав ти у справах,
Осіння ніч обіймами стискає.
Мені б відчути вранці запах кави
І слухати слова твої ласкаві.

– Ми йшли так довго
по пустелі в обман.

– Ти бачиш світло?
– Ні, це просто туман,
а сніг так швидко замітає сліди.

– Куди ж іти нам?
– А ходімо туди…

– В Україну, де Великодня зима.
– Я серед друзів часто мрію сама.
– Ти не винна, бо Святий Миколай
під Рік Новий всіх запрошує в рай.

– Хай минуле рік старий прибере.
– Ти не винна – пригадала старе.
– А натомість хай розмріється шлях,
на якому сплять тополі в снігах…

– Білий вітер світлу путь простелив
ясно-сніжну, і мій сум підловив.
– По наметах літні сни тихо сплять.
– Я надворі буду Рік цей справлять.

– Нам кохання переповнює спів.
– А бажання – що хотів – поготів...
– У сніжинку знову перетворюсь
і тобою, любий мій, захоплюсь…

Не даремно Рік Новий настає.
Не даремно. Все, що є, – так і є.
Я з тобою на верхівці злеття
упокою проминуле життя.

З року – в рік, знову з Роком Новим
крізь надію з кожним словом живим.
Я вдячний Богу за щедроти земні,
які ще Рік подарує мені!!!

27 листопада 2010 р., Київ

Мамо,все нормально.

Сніг січе мечами,
У морозу сказ.
Сину мій, напевно,
Ти в окопі змерз?

Мамо, все нормально.
Сонечко встає...
Мерзнути і спати
Ворог не дає.

Громи, блискавиці,
Хмари рвуть вітри.
Ти, напевно, сину,
В багні по кістки?

Мамо, все нормально.
Тут негода теж:
"Гради", "Сонцепьоки"
Радий, що живеш.

Степ,жнива, пшениця,
Як стерня трава.
Як ти там, мій сину,
В табе є вода?

Мамо, я - дорослий.
Ти шануй себе.
Бо твої молитви
Бережуть мене.

Тобі дарую тихо ніжність
У круговерті днів шалених,
В квітневий ранок - вроди свіжість...
Пізнаєш ти всю сокровенність.

Ця ніжність в посмішці, у ласці,
У слові, сказаному вчасно.
Я відчуваю поруч щастя,
Дивлюся в очі твої ясні.

Перлину ніжності дарую
Єдиному тобі, коханий.
Ти збережи любов святую
З небесного меридіана.

***

Струна душі дзвеніти вже не може –
Вона давно й затято так мовчить.
І тільки голос твій іще спроможен
Своїм звучанням лід цей розтопить.

І тільки рук твоїх тепло ласкаве
Її іще тримає на землі…
Життя моє, жорстоке і лукаве,
Не загаси ці іскорки малі!

01.01.2024

Ідеш, неначе по скляному мо́сті.
Думки снують, снують: чи це кохання?
Бо свіже дихання й чарівний простір.
Розлита річка - бурне хвилювання.

Ідеш, неначе по скляному мості.
І якось боязко душі і сумно,
А таємничий знову вабить острів,
Перед тобою всміхнена парсуна.

А може, не кохання це, а пристрасть,
Яка колись, мов міст скляний - у друзки.
Стосунків цих підбила б жирну риску,
Але ж у цвіті почуттів галузка.

Все важче легковажити.
Роки
Не відпускають душу на дозвілля,
Де все душі дозволено,
Де зілля
Встеляє м'яко топтані стежки;
Де ще нема означених шляхів
Від пункту А до пункту Б,
Де вільно
Ходити безконтрольно й безприцільно
По цілині, в раю із реп'яхів.
Все важче легковажити.
Пора
Важких думок і виважених рішень,
Пора переоцінки зла й добра
Без переменшень і без перебільшень.

І
,
Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Нам світять угорі, немов добро.
Воно у цьому виступає творі
Неначе лідер, головний герой

Із притаманних казці алегорій,
Що читачу розповідає про
Насправді незвичайну цю lovestory*,
Аж випромінює моє перо

Високу силу, що гамує хижі
Усі підступні наміри брудні,
Людців ненависних навдивовижу...

Нічого не дається без борні,
І сяйво чарівним намистом ниже
На темнім небі блискітки ясні.
_____________________________
*lovestory - історію кохання (англ.)

ІІ

На темнім небі блискітки ясні
Милують ніжно далеч розімлілу --
Твоїх очей чаруючі вогні --
Вбирав із них я притягальну силу,

Як перших зустрічей зринали дні,
Їх теплота неждано так зігріла.
І марив нею потім уві сні,
Бо нездоланна, магнетична, мила.

Одразу не збагнув, що це вона --
Любов прекрасна, як весна надворі,
Прийшла до мене, врешті, осяйна...

Й ганявся за химерами, которі
Забуті вже... Співає далина --
То пісня у розквітлому мажорі.

ІІІ

То пісня у розквітлому мажорі.
Здається, заспівали небеса...
Лісам, полям, лугам, барвистій флорі,
І фауні, що духом воскреса,

Воюючи в природному відборі...
Відкрилась ніжна музики краса,
Цей світ на крила підняла прозорі
Аж усміхнулась лагідно роса.

Лиш місто родить ревом звуки бруду,
Шматує, догоджає Сатані.
Оглушливістю нищить співу чудо...

Все ж ненадовго драйви ті смурні...
Сопілка-най ізнов лоскоче груди,
Являється принадливо мені...

ІV

Являється принадливо мені...
Чарівне озеро... о, там Природи
Закличний голос радістю бринів,
Ми упивались хвилями свободи,

Де ніжились лілеї запашні,
Богині Лелі заспівали оди --
Тіла, що під водою, мов у сні,
Кохання зазнавали насолоди.

Чи є за хмарами подібний рай?
Лише байки ковтаємо бадьорі...
Цим розповідям ні, не довіряй

Бо житимеш в содомі і гоморрі...
Хай пестять солов'їний небокрай
Тональності, як хвилі на Босфорі.

V

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Відтінки мають різні, кольори,
О музико моя, ти в непокорі
Звитягою озвучиш серця крик!

Чи радісна, то темпи часто скорі,
Де жваві віртуозні ритми гри,
При бальних танців запальнім фурорі
Нас вихор підіймає догори.

Та хочеться романсів старовинних,
Або ліричні хай звучать пісні --
Кохання чари там яскраві линуть...

Як співи солов'їні весняні
Руладами сміються безупинно,
Переливаються у вишині.

VІ

Переливаються у вишині
Метеликів крильцята пурхітливі.
Виловлюючи світло вдалині,
Немов купаються в сяйливій зливі.

Вони такі, о господи, манливі,
Підвладні таємничій пелені,
Що люди там засліплено-щасливі --
Лоскочуть їх пестливці чарівні.

А потім приземляє нас життя...
Гріховне і жорстоке апріорі*,
Доводячи до вовчого виття...

Кохання всі напасті переоре,
Їх силою, величністю протяв
Небесний спів на лагідній опорі.
______________________________
*Апріорі - (лат. a priori — первісно) — філософський термін, який означає те, що передує досвіду.

VII

Небесний спів на лагідній опорі...
Твій голос випромінював меди...
Хоч не співала в опері, соборі,
Лиш усміхались лагідно сади,

Берези умлівали срібнокорі...
Аж ріг свій звісив місяць молодий,
Як зорі скинув, бувши у дозорі,
Мов золотом душі нагородив.

Та інше амплуа тобі судилось
Після гірких житейських полинів -
Поезія - музична, легкокрила,

Дарована ясній височині,
Й піснями серця людству засвітила...
Хто ними так чарівно гомонів?!


VIII

Хто ними так чарівно гомонів?!
Неначе віти у прекраснім парку,
Де вітер виграває на зурні,
Щебече птаство в кожнім закамарку.

Там легконогі коні вороні
Везуть закоханих доволі шпарко...
І він її цілує, мов сп'янів,
Вона пісні співає під гітарку.

Чи це наснилося серед зими?
Бо допікають ночі захололі.
Як літа хочеться вдихнуть грудьми,

Пройтися легко росянистим полем,
Та навісніє, грюкає дверми,
Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"

ІХ

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
Є радість у порі оцій своя!
Йди, рученьки зігрію я поволі,
Красуне мила, дорога моя.

Од вітру щуляться дерева голі,
Морозу не позбутися ніяк,
Бо тільки грудень всівся на престолі,
Оповиває холоду змія.

Та добрі вчинки, лагідність жіноча,
Тепло дарують, ласку візаві.
Приймаю залюбки її, охоче

Хоч знає заздре стежечки криві,
Дурницями нам голови морочить,
І сипле в очі цілу жменю кпин.

Х

І сипле в очі цілу жменю кпин,
Плітками із-за рогу лихословить
Такими, що супроти них полин
Солодким видається, аж медовим.

Лихі ті завидющі люди злі,
Далеко їм до справжньої любові,
Жорстокі наступають на граблі --
Життя карає за падлюцтво й змови.

А ти умієш те не помічать,
Шляхетним серцем гамувати болі,
Розвіяти чорнющу непроглядь...

Хай насипає чорт на рани солі,
Бо ненадовго цей пекельний тать
Міняє настрій дикістю сваволі...

ХІ

Міняє настрій дикістю сваволі
Чергова із життєвих темних смуг,
Як в музиці - дієзи на бемолі.
Меланхолійний виникає круг,

Язик увесь уже у валідолі
Через дрібних переживань ланцюг.
Стаєш ти бранцем чорної неволі,
Короткочасних напастей, недуг.

Чекають нас до сонця повороти,
Немов намиста сяючий бурштин,
Що постать випромінює навпроти...

І вже любов'ю сповнені гаї!
Хоч як злі сутності вчиняють спротив,
Та боре їх одна з твоїх таїн.

ХІІ

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Це - віра незборима в наше щастя,
Пораду вибивати клином клин
Дадуть тихенько нелюди зубасті --

Навіщо здавсь, мовляв, сварливий він?!
Хіба із ним стать парою удасться?!
Віддати краще Сатані уклін,
Служити вірно всемогутній касті.

Ні, не рабиня ти у тім гнізді,
А просто добра, без падлюцтва ролі,
Щоб ницості заприсягтись орді!

Ідеш назустріч завше світла волі...
Жагою я спалахую тоді!
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі!

ХІІІ

Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Незрима покровительки рука
Веде туди, де весни ясночолі
Вигойдує діброва гомінка,

Розмаює вітрами на роздоллі,
І ними заколисує, м'яка,
Ми в озері єднаємося голі
Під тьохи соловія-співака.

Раптово чорна хмара, як чортиця,
Яку дратують ігри лугові,
Нам блискавкою люто заіскриться...

Злий люд страшніш за гуки грозові,
Тому вбирають диво наші лиця --
Еолової арфи щемний дзвін.

ХІV

Еолової арфи щемний дзвін --
Любові голос чарівний, найкращий.
Він умостився весь на тятиві
Амурового лука серед хащі,

Протявши наскрізь нетрі лісові,
Бальзам пролив на серденько боляще...
Цілющим вітру подихом навій
Святковий настрій миті підходящій.

Усе минає, кажуть, і любов.
Невже нудьга лишається в фаворі?
Докір німотний серце уколов...

Та все відносне - також зрю у корінь --
Вогонь кохання тліє й сяє знов --
Твоя душа - як бісеринки-зорі.

ХV

МАГІСТРАЛ

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
На темнім небі блискітки ясні,
То пісня у розквітлому мажорі
Являється принадливо мені...

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Переливаються у вишині.
Небесний спів на лагідній опорі
Хто ними так чарівно гомонів?!

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
І сипле в очі цілу жменю кпин,
Міняє настрій дикістю сваволі...

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Еолової арфи щемний дзвін.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023) - 2 січня 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

Аби ти з пам’яті пішла –
я б у театрі мав аншлаг.
Але аншлаг думок – у голові.

Актором за́вжди був, як був, –
у бутафорські труби дув.
Але твій лик усюди – візаві.

Звідкіль спливаєш, болю мій,
на хвилі радісних подій?
у час, який здається чарівним…

Червона постать на горбі
тобі зіграла на трубі –
люби той звук і переймайся ним.

Аби ти бе́звісті пішла –
я б ще надію полишав,
що то не люб..., а витівка дурна.

Але життя твоє сумне
скрізь супроводжує мене,
то сниться незакопана труна.

24 січня 1996 р., Київ

Ось промайнула вічність,
Між нами досі невідоме.
І панує досі в серці ніжність,
Не знімаючи свої окови.
Спершу здавалося, коротким буде епізод,
Не зробити з моря океан.
Тепер емоцій хвилі викликають шторм,
Цікавий епізод перетворився на гіркий роман.
Серце просить припинити,
Не йти на дно що разу, як кохання відчуваю.
Занадто небезпечно розум ласку ту сприймає,
Не за бажанням, але чомусь тікаю я, тікаю.
Спиняюсь… А скільки вічностей пройшло між нами?
Як легко обійшли ми відстані зигзаги?
Чи не даремно я біжу і намагаюся сховати
Бажання вічність ту легенями вдихати?
Листва дубова зеленіє в грудях,
Доки моментів поруч маю дожидати.
Німіють ноги від того дурману, що чую в голосі твоїм.
Так надовго застрягає в пам’яті,
Що краще б ти був, любий мій, німим.
Непристойно хочеться торкнутися,
На дотик відчути рук твоїх тонкі кисті.
Зрозумій мене, милий, не хочу одного –
Чекати прокляту вічність.

Кажімо більше ніжних слів
Знайомим, друзям і коханим.
Нехай комусь тепліше стане
Від зливи наших почуттів.

Нехай тих слів солодкий мед
Чиюсь гірку загоїть рану.
Чи перший біль, чи то останній,
Коли б то знати наперед.

Кажімо більше ніжних слів,
Комусь всміхаймось ненароком.
То не життя людське жорстоке,
Жорстокі в нас слова черстві.

Кажімо більше ніжних слів.

З раннього. Увійшов до першої поетичної збірки «Дзеркала». – Львів: Каменяр, 1991.

Самота роз*їдає людину,
Ніби цвях покриває іржа.
Час безжальний біжить неупинно,
Не існує для нього межа.

Розкажи, як живеш наодинці.
Не приховуй. Твій біль струменить.
Відчуваю, бо в кожній клітинці
Так вразливо й тривожно щемить.

Не мовчи. Загою твою рану
Теплотою своєї душі.
Від акорду старого органу
Розіллються рікою вірші.

Не залишиться сліду від суму,
Із шпаринок його прожену.
Лиш твої бачу очі у тлумі,
І вночі мені теж не до сну.

Я втамую твій біль поцілунком
І хмарини розсію суцільні.
Візаві, мов бальзам порятунку.
Тільки вдвох ми з тобою... сильні.

Біле все- ні стерні,ні мітлини
І в малиннику- тільки вершки ,
Хвилі білі застигли під тином.
А мені ти прочистив стежки.

Пробіжуся по них біля хати,
По не стоптаному полотні.
Кущ порічок,від снігу вухатий
Чемно клониться в ноги мені.

Привітає засніжена вишня
З ніжних гілок скидаючи сніг.
Та під дахом пташина десь писне-
Прилетіла пір'їна до ніг.

Біло , м'яко стежки замітає
Та вороння до снігу кричить.
Йди до хати. Малиновим чаєм
Ми з тобою зігріємось вмить.

Розкладем чорно-білі світлини
В тон пейзажу в зимовім вікні.
А на них- ось весілля хвилини,
Ось батьки наші ще молодими.
Це ж який сніг водою вже сплине?

Завірюхою рòки- що дні.
Й кілометрами білі стежини...
12.2021.

Я люблю тебе, щербата,
Не жахаюся екстриму.
Компенсую твою втрату
Поцілунками палкими.

Я згодую тобі кашку,
Заколишу свою лялю...
Спи в моїх обіймах, пташко, –
Різну я тебе кохаю.

2008

У світлі дні твоя свята душа
відвідає мою самотність грішну,
щоб серце, мов народжене лоша,
у білі сфери, ніби вперше, вийшло;

щоб защеміло між сріблавих трав,
насьорбавшись роси з твоїх чистилищ;
щоб вирвалось від того, хто вмирав, –
на рай, а не допало мертвих вирвищ.

Віддай усе, що заслужив мій тлін,
земним шарам у споконвічний спадок,
постав мене на ноги з цих колін,
де затягнувсь приземлений припадок.

Я поцілую руки голубі
своєї удоволеної тіні
і, возлюбивши безвість у собі,
злечу, мов птах у вир, прозоро-синім.

Повз світлий-світлий день, а не пітьму,
повз пам’ять, перемножену на много,
свою любов навряд чи підійму –
бо дух легкий лише любов’ю Бога.

12 лютого 1994 р., Київ

Ця ніч - як давній фотонегатив :
Блакить небесну чорна плівка вкрила,
Сховавшись , місяць хмари підсвітив -
Летять на чорнім небі білі крила.

Там , де чорніли скиби із землі,
Рябіє тіней біло - сіре диво,
І білий сніг , що втримавсь на гіллІ
Малює контур саду негативом.

А зорі - ніби з іншого життя -
Такі яскраві в чорнім оксамиті,
В морозній чистій висі мерегтять
На небі , що дощами грудня вмите.
01.2022.

Одержала диплом учасника проекту Гіперпоема.
Так несподівано і приємно, що мій короткий вірш:
Слова, як зерна, силу мають,
Завжди про щось повiдомляють,
Є добре слово і лихе,
Слід пам'ятати завжди про це! Швець Тамара
включено до найбільшої поетичної книги у світі, яка увійшла до книги рекордів Гіннеса.
Від щирого серця дякую засновникам унікального проекту. Вітаю всіх поетів, творчих успіхів та натхнення!
#WorldLiterary
#WorldPoesia
#WorldRecordGuinessAnthology
#hiperpoema

Тиха ніч морозна,
А щойно теплий ранок був на дворі.
Неначе тільки-но прокинулись ми вдвох
І теплий серпень простягає нам долоні.

Танцюють, падають сніжинки.
Неначе вчора в’яло листя?
Жовтнева ніч нам гріла душі,
Щастя було так близько.

Досі пам’ятаю квітень,
Що повний був печалі.
Розгублені хмарини плавали у небі.
Не розумію, кінець то був або початок.

Нестримно плине час, біжить від нас подалі.
Ти переслідуєш у спеку, в холод,
Всі спроби кинути – невдалі.
Прошу, зі мною ти побудь,
Кращий момент нас не мине.
Колись… У нас все точно вийде.
Коли-небудь.

26.12.2023
1:33

Пестощі, пестощі, пестощі губ
Лагідні лестощі любим* навзаєм.
Волею неба дарований шлюб,
Те, що ми щастям усі називаєм.

ПРИСПІВ:
Боже мій, Боже мій, Боже мій, ах!
Хвилі зустрічні цунамі бажання.
Вихор шаленства летить по світах.
Це тріумфує так свято кохання!

Ніжності, ніжності, ніжності рук
Шкіру шовкову усю обтікають.
Шерех солодкий як спів у них - звук -
Мов одчиняє ворота до раю.

ПРИСПІВ:
Боже мій, Боже мій, Боже мій, ах!
Хвилі зустрічні цунамі бажання.
Вихор шаленства летить по світах.
Це тріумфує так свято кохання!

Любощі, любощі, любощі тіл,
Пристрасті море, хмільне божевілля.
І відчування життя повноти,
І океанне любові всесилля.

ПРИСПІВ:
Боже мій, Боже мій, Боже мій, ах!
Хвилі зустрічні цунамі бажання.
Вихор шаленства летить по світах.
Це тріумфує так свято кохання!
_____________________________
*Любим - тут іменник у множині.

27 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Я дихаю тобою.
Ти заліз так глибоко у серце,
Під шкіру тисячу гілок встромив,
Знайшов вразливе місце.

Іноді відпускаєш ненадовго
Та, чесно кажучи, стає не легше.
Зустрічі повторюються
І почуття неначе вперше.

Обрав таємні закутки душі,
Проріс корінням поміж ребер.
Ти став частиною мене,
Зробив хитку маріонетку.

Немає сил, проте не переймайся,
Для тебе згодна бути всім.
Не відчуваю ані страху, ані болю.
Здається, справді дихаю тобою.

12.2023

На справжній висоті
усіх життів і долей
тебе я вже забув, –
тебе ж уже нема.
Увесь минулий час
такий старий і кволий,
а ти – прийшла сюди,
сліпа, глуха й німа.

З воскреслих кольорів
із музики, зі слова
я вибудував рай,
не втілюючись більш.
Душею ввився ввись,
бо небеса – основа.
Вони – малюнок мій,
мелодія і вірш.

Тут світ новим звучить
і бавиться, і грає.
Укотре оживу,
зійду, зміню ім’я.
Вічно живим є все,
крім то́го, що вмирає.
По-перше – ти,
по друге – ти,
по-соте – я.

13 липня 2007 р., Богдани́

Слова, як листя зірване із гі́лля
Розніс безжально вітер навсебіч.
В полоні осені усе привілля,
Туманний подих, журавлиний клич.

Дощу безбарвний накрапає бісер,
Дрібний цокоче, мов слова, слова...
Не гасне жовте полум'я узбіччя:
Кущі, дерева вбрані і трава.

Нічого не лишилось, тільки осінь
Стирає, ніби губкою, слова.
Мінливості царина і без лоску,
Як ніч міняє день, не спить сова.

Ангедонія.. безвихідь,
не хочеться навіть писати .
жити- й подавно. Либідь
злетіла зовсім недавно -
змерзла, упала безславно
десь у морях безнадії...
Плачу... Не можу обняти...
Можу лиш взяти лезо
молодика для страти-
поцілю собі нетверезо
десь поміж горлом і серцем.
Там точно під реберцем
та,що допоки мліє
злість треба покарати.
Далі - безмежні далі,
чи то фантомні болі...
Нерви мої зі сталі-
те, що вони тримали,
мабуть зо три вже мали
Здатися на татамі долі
Та волати - доволі!!!

21.12.23

Непросто все...непросто все між нами.
Закоханість схопила у тенета скотчем.
І душі вигравали теплі гами,
У зачарованім ми опинились колі.

Непросто все...непросто все між нами.
Зависли раптом міцно в межах віртуалу.
Тебе, неначе сотню літ я знаю.
На світ навколишній накинув хтось вуалі.

Непросто все...непросто все між нами.
Реальність завтра може інше заспівати.
Чи вбереже закоханості дамба?
Чи змиє в суєті її дев*ятим валом?

Не з’являйся хоча б тут, уві сні.
Я досі чую твій голос.
Слова, що казав ти тоді,
Мені ніколи не буде їх вдосталь.
Час минає, а ти – ні.
Переслідуєш по всім куткам,
Не даєш покою місяцями поспіль.
Маниш своєю красою та болем,
Через біль я втрачаю свідомість,
Зате насолоджуюсь сповна.
Через страх, через смуток
Я переступлю, аби тільки зустрітись з тобою.
Прокинувшись вранці, про тебе будуть думки.
Шкода мені, що це сталося знов уві сні.

2023

Такі жінки народжуються в зимах
Прекрасно чистих. Скажеш- крижана?
Вона - сніжинка, бо неповторима
В можливостях, бажаннях, мріях, снах.

Не кожному під силу обійняти .
Як сніг і сонце - спробуй, роздивись!
Як місяць ясний, сріблом розіллятий,
Торкне очей, щоб кликати увись!

Така вона, зимова, незбагненна,
Кохана жінка, схована весна.
Розпуститься рожевим цикламеном .
Прекрасно чиста. Сніжно осяйна.

Замислився мій сад зимовий у снігах
І згадує квітневе розмаїття.
Тоді проміння сонця бігло по слідах.
Тепер - морозно-кришталеве віття.

Сліди, сліди...Й кохання нашого зигзаг.
І звідки та чортополоху порість?
У кожного з'явився свій архіпелаг.
Разом в щасливу не злилися пору.

Засніжений мій сад притих, чи , може, спить...
Які ж були роки весни квітучі.
Все ж дякую життю за ту щасливу мить.
Чомусь узимку спогади пахучі.

Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Ночі у безсонні - тіні лілій.

Огорни мене скоріш любов'ю.
Сам колись казав, що вдвох тепліше.
Слово, лиш твоє, єдине слово,
Й озеро кохання в цвіті лілій.

Чому буття сплело коханню пастку?
Чому у серця з розумом війна?
Де полум’я бажань колись загасло,
Поміж обох негода льодяна.

Так палко випікає люта дійсність
Ті рани, що зосталися коли,
Упале небо до землі притисло,
Утримати його ми не змогли.

Зухвала правда не дає спокуті
Жаданий спокій повернути двом.
До втраченого на роки прикуті
Одним, занадто дужим, ланцюгом.

Довірлива..Всю обняла б планету.
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.

Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
Залишилось плямисте видно тло.

Мов темні дикі хмари в інтервалі,
Мов бився шторм шалений вод морських,
Отак її чуттєвість допікала,
Здавалось чула свого серця крик.

Крутився довго світ, як в каруселі,
Опанувала потім вже себе.
Весняні чула солов*їні трелі.
Переосмислила, хоч щось шкребе.

А день новий, немов паперу білий аркуш,
Немає зовсім слів і навіть літер...
У небі чистому лиш одинока хмарка
Мовчанням зустрічає тепле літо.

Зароджується знову мрія феєрична,
Щоби почути голос - тенор срібний,
Немов напитися води біля каплички
Цілющої, що так душі потрібна.

Бажання - чути голос того чоловіка
Джерельний у жагу спекотну літа.
Він не підозрює, що це любов велика -
Повітря струм і сонця Боже світло.

З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.
Ними смачно калюжа, розлита під ноги,
причмакує.
Ніби цінності краде, і слива, насупленим
приставом,
Намагається їх відібрати рукою- гіллякою.

Красувались недовго дахи сніговими наметами.
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.
А то падає вниз, як рукою незграбною зметений,
Й розлітаються дзвінко по стежці льодяники
крихтами.

Доїдає відлига сніги, не судилося вистоять
Чарам білої казки, в морозі короткім застиглими.
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими,
І на залишки білої ковдри летить намистинами.

Усі разом бурульки попадають долу до вечора,
І зимовий етюд розмалюється чорними кистями.
Та безжальна відталина ще не торкнулася дечого:
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.

До мене ти вже зовсім близько-близько,
Лиш щось тобі все ж заважає.
А осінь човгає, хоча не слизько,
І думка осами не жалить.

Все, як раніше, в ритмі серце стука.
Любов не вивітриш, не димна.
Чому ж ще досі тільки чути тупіт,
А крок зробити важко? Дивно...

Іди...В чеканні зоряної зливи
Я майже поруч, доторкнися.
Ми ж у любові вже були щасливі...
Хоч сон це, йди... і не спіткнися.

Допоки твій погляд щоранку мене зігріває,
То хватить мені і снаги, і духовної сили
Пройти крізь вогонь і розкидати відчаю брили,
Допоки у синіх очах бачу ніжність безкраю .

Гарячі серця в унісон будуть битися гулко,
Допоки твій погляд щоранку мене зігріває.
Мої почуття підіймаються сонячним плаєм,
Й сягнувши висот, у твої опускаються руки .

Я буду тобі ніби шепіт, і буду як вітер,
Що легко здимає зі шляху воронячу зграю.
Допоки твій погляд щоранку мене зігріває,
Любове єдина моя, я й тебе буду гріти.

Де квітли троянди, там поле, поросле кураєм,
Бо солоно нашій землі, що залита печаллю.
Та кожного дня я з надією сонце стрічаю,
Допоки твій погляд щоранку мене зігріває.

Ще влітку сонячна надія променилась,
І сподіванням не було кінця.
Плили до неї яснії душі вітрила
Він кликав до любові острівця.

А їй здавався трохи дивним пілігримом,
Тонка тримала разом думки нить.
Обійми ж восени - печальними очима,
Тремтіла його погляду блакить.

...Спорідненість єднає їхні душі й досі,
Хоча у снах цілує мандрівник.
В очах його тепер журби холодні роси.
На острові - самотні два човни.

Над віхолою – час,
над часом – часом віхола.
Змія сповзла повз нас –
повзла й морозом дихала.

Твоя рука така
холодна і невпевнена.
Розлука, мов ріка,
мов снігом ніч пере́рвана.

Приспів:
Не переймайся дотиком зими.
Зими.
Я зрозуміла – стали ми
іншими.
Інші ми!

Чому так мало слів?
Чому мовчання – золото?
Ти та́кож зрозумів:
нас надвоє розколото.

Розхристано серця
на дві порожні камери!
Невже дійшли кінця
твої хороші наміри?

Приспів.

Серединка:
На дні розлук –
уся моя любов,
на дні розлук.
Питає знов:
навіщо ти пішов
до інших рук,..
інших рук!

Приспів.

Так далеко від мене ти. Полем і степом і лісом
Доля нас розділила, мабýть, не зустрітись
ніколи.
А я знаю й сьогодні, хто зорі дістав би, й розвісив
Лиш для мене одної. Та плине буденність по колу.
Спеку змінюють осені мокрі і зими морозні,
І весна за весною згорають свічàми каштанів.
Наші зорі незаймані котять роkú своїм возом,
Та питають і досі у тебе, чому не дістав їх.
08.2022.

А день пройшовся холодом і сумом.
Мороз пробрав, сльоза німа замерзла.
Шукала...не знайшла його у тлумі.
Не вийти взимку знову на Говерлу.

Сніжить довкола. Ось висить бурулька.
На серце впала снігова лавина.
Це не повітряна літає кулька -
Журба і біль розлуки - двох провина.

Морозна проза, ще й з колючим вітром...
...Почувся скрип дверей і тихі кроки.
Торкнулись одне одного, мов віття, -
Цей день пройшов для них зими уроком.

Романтика... Мене ж Ви приручили словом.
І я була готова бігти по снігах,
Крізь віхолу колючу, дощ і норду гам.
Хоч темно-сірі хмари піднімали брови.

Ви називали ніжно: "мила жінко, рідна".
Але ж мовчали завжди про свою любов.
Нещирих не хотілося мені оков.
І біль скрапав, сльозила з неба пізня зірка.

Я не зізнаюсь, не зізнаюся ніколи,
Як відхворіла Вами в той далекий час,
Коли мої думки плелись, єднали нас,
І виходу не було з вогняного кола.

Я не зізнаюсь, не зізнаюся ніколи

Мене мАбуть уже не існує...
Хай і чую годинника хід,
як пацюк в своїй нірці ночує,
навіть птаха беззвучний політ...
Але я...десь подівся...не можу
зрозуміти в якому краю,
і для чого тут дихаю, хОджу,
марно рими оці дістаю.
Якщо це небуття, то напевно
не даремно потрапив сюди.
Від думок уразливих ,шалених
треба було кудись утекти.
Так байдуже все, наче в запасі
маю декілька нових життів,
і якщо помилився наразі -
у новому все буде як хтів...
Ну а це-на смітник,курям - на сміх .
Людям - вірю, вони таки є-
я залишу написаний наспіх
чи то вірш, чи то серце своє.
А вона...а вона не читає
ні віршів,ані ліній долонь,
ні мене...так безодня чекає
і зове - підійди ,охолонь.
А мене...а мене вже немає.
В ліжку - поруч, насправді - чужі.
Ще сьогодні пишу, та хто знає...
Завтра краще сховати ножі !

08.12.2023

Вже січень, а не видно апліке морозне,
І не танцює в білій сукні заметіль.
Лиш на столі у кришталевій вазі рози,
І поряд пахнуть сніжні яблука кальвіль.

Зривали разом бережно у пізню осінь...
Ще скачуть спомини якимось табуном,
А в серці проросло гілля колюче сосен,
Притрушене, мов снігом, в*ялим тютюном.

Вже січень, а в зими краплисті сльози.
Не замерзають почуття, не снився й лід.
Ще на столі у кришталевій вазі рози,
Сухі пелюстки... Лиш кальвілем пахне світ.

З ранку сàмого ожеледиця
Виграє кришталевим відблиском.
Подивися- під ноги стелиться
Як ти любиш- покірно й віддано.

Така чиста, ніким не торкана,
Пофарбована в синє променем,
Не зім'Ята чужими кроками,
І ніким іще не підкорена.

Лиш для тебе одного звечора
Дощ в обійми морозні сипався .
Ти упасти на ній приречений,
Як замерзла моя оксамитниця.

Я її у руках не втримала,
Бо злітала з моєї ніжності,
І до тебе торкалась крилами,
Та ставала від того грішною.

То ж ступай лиш туди, де всипаний
Мій кришталь відгорілим порохом,
Я ж відлиги в зими проситиму
Й оживлю оксамитницю подихом.
12.2022.

Душа до скону вигоріла вщент.
Вона померла, я її не чую...
А у мізках, як вирок- той момент -
позвав її, холодну і чужую...
Жаліти про кохання - вище
зло.
Та я жалію, Боже, як жалію!
Воно і їй в житті не помогло ,
мене ж убило...і я досі мрію,
щоб не зустрілись, щоб не прожили...
Довіку щоб не бачились ніколи.....
Ці двадцять років - наче б не були...
Лиш син хай буде - он прийшов зі школи.
Жаліти про життя - ще більший гріх.
Та грішний- і від нього теж далеко
Не можу тих пробачити утіх,
які собі дозволила так легко.
ДовЕла так собі, що краща всіх,
мені ж привезла сум, слова брехливі.
І десь у схові лютий звір заліг...
Тепер він - цар! Ми ж більше не щасливі...
І день по дню нарощує туга
Свою міцну непереборну силу.
Ти- іграшка в її руках , слуга
свойого болю, що не має тилу.
Жаліти про кохання - це мабуть
прирівнює мене до форми смерті...
Тепер - я Звір! І знов готовий в путь,
хай без душі, і хай стежини стерті....

06.12.2023