А тепер от крапка й край!
Місяць повно час тримає.
Довго-довго дня немає.
Пі́тьма й розпач: сонцю, сяй!

Це самотність – і нехай!
Осінь за́вжди мало гріла.
На кленове листя пріле
сніг улігся: сніже, сяй!

Вийди, серцю, сліз не край!
Бо без тебе попри вдачу
зір утрачу – й не побачу
щиру зраду: серцю, сяй!

Отже, любко, час не гай!
Бо без серця, снігу й сонця
геть затьмарено промовця!
Сяй коханням – іншим сяй!

26 липня 2003 р., Богдани

Серед тисячі чужих сердець
Знайдеться те єдине,
Що неначе закоханий митець
творитиме кохання  безупинне.
06.07.2023

В обіймах невагомості і ласки
У сні твоїм я Музою була.
І зоряна безмежна світла казка
Фантазій насолоду нам плела.

Таїною запахло диво круто,
П'янило, проникало в душі нам.
Кохання розквітало, ніби рута,
Під місяцем лягав блискучий трап.

Поезія розлита океаном
В полоні дотику магічних слів.
Невже цей загадковий сон омана?
Бо місячний окраєць млів і млів.

Шукай мене вечірньою порою,
Як сонце стомлене за обрієм приляже.
Вдихни повітря з пряного настою,
Відчуєш, як сумую я без тебе, княже.

Шукай мене в графіті темнім ночі,
Я зіркою світитиму тобі яскраво,
Бо Світлая ім*я моє жіноче.
Побачиш погляд щирий, зовсім не лукавий.

Шукай мене на золотім світанку...
Тебе зустріну у пшеничнім ріднім полі.
Нестерпно жити більше у мовчанці,
Знайди мене і зрозумієш, що це доля.

Щемливі ріки хмар перистих,
Мов небо хтось позамітав.
У голубіні шовковистій
Незрима музика вита.

І на смарагдові дерева
Вона, як щебіт, опада.
Немов пташина королева -
Гілля хитає, молода.

І легіт ніжний з нею в парі
Танцює легко менует.
І ніжки слід майне в ударі...
Його помітить лиш поет,

Коли вечірньою росою
Умиється зелений гай,
Він замилується красою -
Ще є на світі — Божий рай!

4 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

А літо хотіло усіх звеселити!
Барвисте, грайливе, таке осяйне!
Теплом милувало, ховалось у квітах,
Колись зчарувало тебе і мене.

А літо раділо тому розмаїттю,
Вмивало росою, поїло дощем,
І все не могло одного зрозуміти:
Чому ми не разом з тобою іще?

А літо п'янке шурхотіло у травах,
Співало у кронах у старім саду.
А літо усе ще тужливо питало:
Чом ти не знайшов? Чому я не прийду?

Буяло у луках, в покосах крислате,
У пахощах сіна пливло навкруги,
А, потім питало, ізнов винувато:
Чому поміж нами розлуки сніги?

А літо хотіло...
А літо раділо...
А літо питало...
А літо не знало...

2-3 липня 2023 року.

Мені з тобою легко, мов пір'їні,
Летіти там, де теплий віє вітер,
І поринати в мрію й говорити
В ефекті за штрихами світлотіні.

Мені з тобою легко, ти ж романтик
В чаклунстві сонячному слів і струмі,
Живлющої води для серця-руни,
В гармонії співучій звуків мантри.

Мені з тобою легко і в мовчанні,
У тиші зашифрованій врочисто.
Своїм вражаюче люб'язним хистом
Коректно у життя моє втручатись.

У небо ночі темної, як космос
Злетіла іскра, кинута багаттям ,
Пірнула у духмяні сині косми
Густого диму. Скільки догорать їй

Залишилося часу? Мерехтіла
Вона як зірка там, на чорній тканці,
І піднімала невагоме тіло
Все вище у своїм казковім танці.

Та вже летить пір'їнкою донизу,
Ледь світячись. Ген крила опустило
Маленьке диво, вистрелене хмизом,
Що цілу мить було мені світилом.

Ту іскру пригорнув до мене вітер,
Щоб трохи освітить моє будення,
А ти її з долоні хутко витер,
Сховавши теплий спогад у кишеню.

Люблю, як на моїм плечі -
Твоя голівка й ніжні губи
Мене цілують уночі -
Відпочивай, моя ти люба.

Неначе тополиний пух
Лоскоче дуже делікатно.
І кожен твій пестливий рух
Мене розпалює стократно.

На щастя вогнище несем
Свій шал нестримний буревію.
І розквітає наш едем,
До ранку радістю зоріє.

О зоряний кохання час -
Благословіння вище висі.
То небеса з'єднали нас,
І мрії наші всі - збулися!

4 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023).

Порозумілися - і світ засяяв кольорами,
І райдуга між нами пролягла,
А сонце вранці в небі заблищало пектораллю,
Єднаючи сердечні два крила.

Ти ніжна музика душі моєї, безперечно,
Мов ангел чарівний в моїм житті.
Смакую кожним словом твоїм дивовижно-ґречним,
Даруєш щедро щастя конфетті.

І відійшло у забуття все те, що заважало.
Панує лиш довіра і любов.
І ми пізнали радості душевної чимало,
Бо доля стелить злагоди покров.

П'янкий нектар - слова, що сказані мені.
Я кожне милозвуччя хочу пити.
Чи, може, чарівний цей в'ється хміль вві сні,
І виграє казковий дивний вітер?

Волошки засівають щастям небеса,
Меди словесні потекли рікою.
Так слова кожного бринить земна краса,
То ж відгукнулася любов луною.

Бо сходять вже сузір'ями слова п'янкі.
Закохана сплету із них віночок.
Отак з тобою, любий, жити б всі віки,
І пити слів нектар і дні, і ночі.

В липні Липень мандрував,
Віти липи оглядав:
Чи усе залиповіло -
Квітом липи запашіло?
Липень трішечки стомився,
Чаєм з липи пригостився.
Липовим духмяним чаєм
Щедро липа пригощає!

Торкаюсь ніжно думкою. Чи маю право?
Це все одно, що доганяти вітер,
Але квітнева сонячна душі оправа
Малює райдугу в моєму світі.

Торкаюсь думкою, немов блакиті неба.
Яке ж було б кохання поміж нами?
Вночі я бачу, бачу сни лише про тебе,
Що встелені яскравими зірками.

Чому ж всі мрії розпливаються хмаринно?
Дощем незрячим сиплються бажання.
Торкаюсь ніжно думкою - увись я лину,
Літають роєм всі мої вагання.

Ти поклич мене на Говерлу,
Ковдру там постели туманну,
А щоб серце моє завмерло
В золоте огорни світання.

Сплутай коси мої з промінням,
Хай від подиху залоскоче,
І повірю в любов осінню
У якої блакитні очі .

ПіднесЕмося попід хмари
Щоб торкнутись губами неба.
Але й того мені замало.
Бо, мабуть, прокидатись треба.

2022.08.

Поглянь, як сяйвом вись бринить,
Моя журлива королево,
То світлоносна Божа нить
Оповиває всі дерева.

І поїть ніжністю й теплом
Після дощу схололі квіти.
У небо тягнеться зело --
Як розкоші цій не радіти?

І пісня розлилася з віт...
На хмар волокна шле відлуння.
То — музики медовий слід
На сонячних вібрує струнах.

Немовби то співаю я
Про личка вроду досконалу.
Й виблискує краса твоя
З небес ясного п’єдесталу.

30 червня 7531р. (Від Трипілля) (2023)

Слова любові особливо пахли
Весною, мов акацієвий цвіт.
Складались зустрічей жадані пазли,
І зачарованим здавався світ.

Слова улітку, наче пломеніли,
Як полуниця лісова на смак.
У двох серцях одна струна бриніла.
Мелодія звучала, звісно, в такт.

А восени слова любові зріли,
Мов яблука солодкі й запашні.
Хоч від плодів схилялось нижче гілля,
То ж теплими були осінні сни.

Слова узимку ніжно-філігранні.
Тепер вітри й морози не страшні.
Щасливі, хто зберіг своє кохання,
І знов їм дочекатися б весни.

Суцільна дощова стіна взяла в полон,
Але пульсують контури розмиті.
У венах стрімко сунеться якийсь циклон,
Нагадує про світлі дні щомиті.

Тепер лише кохання солод уві сні:
І очі зі стрілою Купідона,
І поцілунки губ яскравістю рясні,
А у вухах слова від Цицерона.

Журливо, темно... дощу висить завіса,
Краплин води нейронова чечітка.
В краях далеких десь заблукав гульвіса.
Попало серце зжате в мокру сітку.

Дощить, а парасолька лиш одна в юрбі,
Стікають краплі по душі печалі,
І хоч пульсують контури лиця в журбі,
Вівальді чути - скрипку пасторалі.

Во...
Духмяна ніч, барвистих трав,
Лиш подихи несмілі...
Серпневий місяць гордо став,
І сяють зорі білі.

А ми стежиною ідем,-
Мою тримаєш руку.
І огортає щастя щем...
На втіху чи на муку?

В полон твоїх сумних очей,
Обійм, таких ласкавих.
І щиро-лагідних ночей
Я безоглядно впала.

Несила говорить мені,
Про те, що відчуваю...
Душа від радості бринить,
Від ніжності співає!

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
тепер, коли осушено бокал.

Тепер, коли мої слова гірчать,
коли язик – запріснявіла паперть,
не буду на папір чорнилом крапать,
а з кров’ю виплюну усе, що мав мовчать,
тепер, коли мої слова гірчать.

О, світе мій, ти був моєю тінню,
бо я руками сонце пеленав.
Навіщо тільки я тебе пізнав,
піддаючись земному похотінню,
піддаючись земному похотінню,

Нащо любив одну і не одну,
покірний і безсовісний неначе?
Скажи мені, прожитий мій юначе,
ти ж колисав не груди, а труну,
о, колисав не груди, а труну.

Ти ж сни свої верстав не наяву,
так звідки ж в тебе винайшлось уяви
під оплески вмирати і під браво
і рани заривати у рову,
а рани заривати у рову.

Якби ти знав, який тобі кінець,
якби цей біль тоді тебе дірявив,
ти б, може, падаючи, зачепивсь за хмари
і був на небі Божий одинець,
якби ти знав, який тобі кінець…

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
обсипались уламками дзеркал…

19 червня 1993 р., Київ

Не наслухаюся стоголосся
У пробудженні юного літа,
Де проміння ажурно сплелося
Поміж гілок оновлене сито.

Ще прозорі у листя долоні
Загрубіють від сонця і вітру,
І примусить безжальне осоння
Щільно зімкнутій тіні радіти.

Та сьогодні у розпалі травня
День погожий так м'яко розлився,
І кульбабову розсип недавню
Піднімає, як слід янголиці.

2023.05.

Літня ніч скувала сонне місто,
Прохолоду скинула на землю.
Заховала кольори барвисті,
Одягнула все у шати темні.

Зорі затулили сірі хмари,
Дивували тихою ходою.
Кривобокий місяць небом марив,
Та понуро плив понад водою.

Липами духм'янилось повітря,
В очереті спокій незбагненний.
Червень огортав медовим цвітом.
Тиша, наче дар...

І знов сирени...

24.06.2023 року.

Пройтися босоніж по сонцем нечіпаних росах,
Легкого ознобу пізнати від холоду трав,
І вийти на стежку суху, там тепло розлилося
У місці, де промінь палкий її розцілував.

Торкнутися поглядом космів нічного туману,
Що злякано влігся у схований в лузі рівчак,
Чекати на мить загадкову, коли він розтане,
Безсило спустивши пасмо по вологих корчах.

Завмерти в ранкових обіймах- спокійних і теплих.
Без остраху глянути в даль, у спопелений схід.
Повірити- пташці співочій дароване небо
Безпечне і чисте. Всміхнутись метелику вслід.
2023.05.

А міжсезоння пам'ятало жінку,
З якою в радість осінь і зима,
Її жіночність, голосу відтінки,-
І серце тріпотіло крадькома.

На перехресті розчинилась зустріч.
Банальність диму, а чи долі шлях?
Невиграна іще солодкість мусту
Звабливо залишалась на губах.

Зимового дощу одежа сіра.
Вологістю спадала на асфальт.
І тільки час тримав краплин мірило,
А в шумі чувся досі рідний альт.

2020 р.

Ніч приголомшлива, танули зорі,
Ніби повільно текли і текли.
Місяць в пірозі сріблясто-прозорий
Небом мандруючи, світло розлив.

Кучері з мокрим ефектом вербові
Ніжно леліяв розлогий ставок.
Ось народились слова від любові,
І поцілунків єднав ланцюжок.

Душі сплелись у солодкій знемозі,
В ласці обіймів. Всміхалася ніч.
Голос гнучкий і чуттєвості лози.
Ніч приголомшлива без протиріч.

Не уявляю, якби не зустрілись,
Мимо пройшли б в паралельних світах.
Мабуть, фортуни торкнулися стріли,
Ніч приголомшлива в наших руках.

В годиннику торішньої жаги
Зламалось щось. І стрілки зупинило.
Та вже не мала жодної ваги
Обставина, яка згорнула крила.

І зникли сенси запитань простих:
Що на заваді вічності стояло?
Можливо, то були хиткі мости,
Які колись собі проторувала

Шалена пристрасть... А вона слаба
Протистояти часу в намаганнях.
Свого вогню пекельного раба,
Як темрява згоріла на світанні.

В приречених на згубу почуттях,
Які не мали глибини і сили.
Отак безкарна прірва забуття
Ховала у проваллі попіл сивий...

22.01 - 02.02.2020 року

Ти вся моя.
Ти вся моя тепер була.
Чемно відмовлюся від тебе.
Спи.

О, вона спала.
І ніби квітка під місяцем цвіла.
І я потраплю в сон її,
потраплю в сон її
блаженний.

Я в сад нічний виходжу, літній сад.
О, матіоли, ви запаші́ли так,
як удоволені вуста коханої, моєї.

О, ви співаєте на свій снотворний лад!
І поринаю в вас, і сплю,
і бачу сон коханої моєї…

Матіоловий сон.
Матіоловий сон.
Солов’їна пітьма.
Скрізь п’янкий аромат.
Матіоловий сон.
Голубий зорепад.
Перша втіха моя –
матіоловий сон.

Цілуються птахи і ніч блідніє.
Весь голос мій – сумна віолончель.
Спокійний стан коханої, моєї.
О, матіоли, загляніть під довгі вії
її святого сну – скажіть, скажіть,
чи зараз я ріднішим є для неї?

Матіоловий сон.
Матіоловий сон.
Солов’їна пітьма.
Скрізь п’янкий аромат.
Матіоловий сон.
Голубий зорепад.
Перша втіха моя –
матіоловий сон.

Ти стрепенулася всім тілом уві сні
від подиху безсонних матіол.
О, спи…
О, спи…
О, спи…
Чаруй мене собою.

Матіоловий сон.
Матіоловий сон.
Солов’їна пітьма.
Скрізь п’янкий аромат.
Матіоловий сон.
Голубий зорепад.
Перша втіха моя –
матіоловий сон.
Матіоловий сон.
Солов’їна пітьма.
Скрізь п’янкий аромат.
Матіоловий сон.
Голубий зорепад…

Ти вся моя.
Ти вся моя тепер.
Чемно признаюся до тебе.
Про – бу – джу-у-у…

27 квітня 1997 р., Київ,
ніч, Свята Пасха.

Як хороше в подільськім лісі -
Між крон містичний чути шум.
І небо цілиться із висі...
Свій шлях колись тут завершу.

Коли мій час прийде урочий
І буйна музика вітрів
Мене заколисати схоче
Акордів схлипами вгорі.

А поки що мені ще рано
У далечінь, за небокрай...
Бо десь за обрієм кохана
У свій розквітлий кличе рай.

І птаства щебіт наслухаю,
Повітря повними грудьми
Вбираю в літньому розмаї,
П'єм щастя музику мов ми.

18 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Сокровище творчества
Как мудро сказал Авиценна,
Что для общения с людьми,
Нужно тропы проложить,
Добротой к душам и сердцам их .
Творческие клубы в интернете,
Создают гармонию, тепло, уют.
Поддержка, искренние слова,
Общение - в радость, позитив.
Благодарю, кто создал их.
Возможности каждому даны,
Свою душу и взгляд открыть.
Много нового, интересного,
Для себя здесь узнаешь,
Источник знаний, творчества,
Взгляды интересные,
Увлеченно их читаю,
Впечатляют, вдохновляют! 18.06.21

Скарбниця творчості
Як мудро сказав Авіценна,
Що для спілкування з людьми,
Потрібно стежки прокласти,
Добротою до душ і сердець їх.
Творчі клуби в інтернеті,
Створюють гармонію, тепло, затишок.
Підтримка, щирі слова,
Спілкування - в радість, позитив.
Дякую, хто створив їх.
Можливості кожному дані,
Свою душу і погляд відкрити.
Багато нового, цікавого,
Для себе тут дізнаєшся,
Джерело знань, творчості,
Погляди цікаві,
Захоплено їх читаю,
Вражають, надихають! 18.06.21

Де утікала із під ніг,
земля, що не тримала більше,
там, пройдених вітри доріг,
гасили гіркоту тих віршів.

Що надавали слАбих сил,
продовжити дорогу знову.
Про милість день іще просив, -
ніч притягла свої окови.

І, метушню прибравши ту,
ні, не сестра, але чаклунка.
Взамін на марноту пусту,
Потроїла мої рахунки.

Поїла очі та вуста,
росою дивного безсилля.
І безсоромна і проста
мені доламувала крила.


16-18.06.2023 року.

Безцінна кава, зварена на двох.
Та ще коли готується по черзі.
Бо той заварить, хто проснеться першим,
Й підсмаченим турботою еспресо
Застелить аромату ніжний шовк .

Безцінна кава у твоїй руці
У переході ранку напівсоннім,
Що хлюпнув першу тінь на підвіконня.
Не просто чашка та напоєм повна-
В долоні то не бризки- промінці.

Тернистий шлях гріха…
А що ще є солодшим ?
Мозільний труд, чи праця?
Ха….
Хоть скільки тут пройшло життя,
Але ти не була паяцем.
Ти вчилася життю в життя.
Бувала жОрсткою наука.
Та все ж биття будує шлях буття.
Про тебе сказано - наука не до бука…
І ти навчилась, всьому і всього.
Чому тепер на цілий світ ти злишся?
Бо ще ти не знайшла того,
Хто заспокоїть і не лише?
Чекати-ждати не для вас.
Ти всім бикам поскручувала роги!
Бо всі ж однакові завжди в анфас,
А головне в дорозі… це здорові ноги…
Живи не завтра, вчора вже нема!
Сьогодні тільки сонце світить.
Життя це повість, автор - ти сама.
Ти вибираєш – терен або квіти…
І як завжди, шануй своїх батьків.
Можливо ти за них мудріша,
Але пройдЕ ще трішечки років
І знов старе вам видасться новішим.
Не буду більш зудіти наче мух…
Ти все сама прекрасно розумієш.
Живи, як хочеться, роби так …. вввввввжух
І в дамки-королі поспієш…….
15.06.2021ррррр.

Чемно відмовився вечір від ночі,
тихо покинув престол
подарував їй ментолові очі
й запах кількох матіол.

Він їм наказував ранку діждати
і передати йому,
щоб той не смів навіть вітром чіпати
ночі цнотливу пітьму.

Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

Сон нам наказував ранку діждати,
і пам’ятати мені,
щоб я не смів навіть пальцем торкати
радість мою уві сні.

Поруч прощання, а ранок ще блище
морок на клаптики рве,
рве матіоловий сад, над яким ще
сон твій красиво пливе.

Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

21–22 серпня 1995 р., Богдани

Ескорт зірок зійшов на небо серпня,
Ще й місяць річці легко ллє медовість.
І чути, чути шепіт тихий серця.
З тобою ніч - адажіо любові.

Душа в полоні ніжних поцілунків,
А потім стільки їх, немов лавина.
Малює ніч чуттєві візерунки.
Мелодія кохання п'янко лине.

Я в очі надивитися не можу,
Неначе льону голубінь розквітла.
В них чародійну силу я знаходжу,
Адажіо моє любові й літа.

У твОїх очах причаїлися зрада,
Застигла в гіллі незабутого саду,
Що чув тиху мову признань.
Іще голос теплий словами голубить,
Та вже не ховає обману полуда,
І дім покидає весна.

Ти все ще не можеш про це розповІсти.
У стомлених нетрях поснулого міста,
Обох обіймає печаль.
У темряві ночі холоне повітря,
А пам'ять торкається спогадів світлих,
Про те, що минуло, а жаль.

Та час невблаганно керує роками,
І шириться прірва, ота, поміж вами,
Така непомітна сама.
Коли почуття опадають додолу,
Стають, наче тіні, прозорі і кволі,
І магії більше нема.

11-12.06.2023 року

Між нами магія, невидимий магніт.
Хоч утікай, притягує всесильно.
Експресія, емоції Піаф Едіт.
(І як закралось в серце божевілля?)

Між нами магія, то тиша, то гроза.
Проміння сонця в золотистих злитках.
Сплітаємось думками, мов гнучка лоза.
Я, звісно, твій, ти - мій - живі відбитки.

Між нами магія, що не торкнулась тіл
І чистої печалі океани.
І сяйво животворних мрій за виднокіл,
Любові швидкорослої платани.

На мить зупинись. І відчуй, як хвилини,
У вир небуття відлітають невпинно.
Так час невблаганно відмірює кроки,
Із подихом кожним коротшають роки.

А ти у полоні стурбованих буднів
П'єш радощів стиглих бальзам неосудно,
І все не вгамуєш ту пристрасну спрагу,
Бо є у душі ще чарівна наснага,

Що зветься любов'ю, давно і одвічно,
І це почуття є, насправді, магічним.
Допоки квітує воно світанково,
Із віком життя не веде перемовин.

А, чи було воно, таке кохання,
Що силою нагадує вогонь?
Твоє єдине. Перше чи останнє?
Від юності до посивілих скронь?

А чи було воно? Чи не наснилось?
Омана невловимого чогось...
Що дні малі тобі давало милість,
А, потім, сокровенне не збулось.

А чи було? Себе питаєш знову...
Слова, мовчанням сповнені палким,
Колись чарівно ляжуть за основу,
Тобою ще написаних рядків.

А чи було? Думок огорнуть хащі...
Та відповідь, можливо, поруч є.
Якщо і дотепер воно найкраще, -
Напевне, заповітнєє твоє!

8-10.06.2023 року.

Минулого відлунням, безпорадно
життя твоє крокує з гірки вниз.
Неначе у виставі «Без реприз»
все дійство, в безкінечному антракті,
проходить повз. А ти один із тих,
хто лиш спостерігає із партеру,
як добігає дна активна ера,
серед отих, безвісно-мовчазних.
Як непомітно промайнули дні!
І ось останній акт тієї п'єси..
Не бути королевою принцесі,
чий юний образ тане вдалині.


29 лютого 2020 року.

Втаємниченого слова
ось і промайнула тінь...
Двох одна чарівна змова,
Розмаїття почуттів.

Невичерпності промова,
Надвисокості політ,
Що чудово, світанково
Прикраша собою світ.

Найчудеснішого слова,
Бережім казковий шарм
Усього Любов основа,
Нею промовля душа.

Сьогодні знов дощить, немовби плаче небо.
У нас не рандеву, а зустріч просто так.
Далекі чи близькі? — Не знаю і не треба...
Самотні дві душі. Самотні ми, однак.

З думками про своє дощ лиє все сильніше,
Змиває біль, журбу, провину, смуток, страх.
Намокли — то пусте, від цього нам не гірше,
Бо жевріє любов у теплих ще серцях.

І знаю — в цей момент зітхаєш не про мене,
Як знаєш ти, що я із іншою в думках.
Та зараз тільки ми, над нами сіра стеля.
Навколо ні душі. Навколо все ніяк...

Спонтанно якось так ми стали, наче рідні
В компанії дощу й безлюдних, мокрих площ.
Я дякую тобі! Пробач за божевілля!
Усе це — почуття... і клятий літній дощ.



03.06.2023

Поцілунків солодких мед,
Сяють ніжністю диво-очі,
І жаги невимовний злет,
Море любощів аж клекоче.

Та невже наяву ці сни?
Нас вигойдують шалу хвилі,
Шторми пристрастей, це — вони
Нам любові несуть всесилля.

ПРИСПІВ:

О п’янка насолода кохання,
Безберега, як миті оті.
Хай же буде любов ця остання -
Я від щастя померти хотів.


Я забув біль колишніх образ,
І невдачі усі — в минулім.
Коли серце моє не раз
Прошивали відмови кулі.

Інша воля тепер небес
- В почуття взаємного силі.
Нас накрила злива чудес -
Любов на межі божевілля.

ПРИСПІВ:

О п’янка насолода кохання,
Безберега, як миті оті.
Хай же буде любов ця остання -
У безсмертя у ній ми летим.

2 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

В руїнах безнадійних сподівань
Примарами блукають їхні тіні.
Наївних мрій знедолені видіння
Тонким лягають абрисом в слова.

На тілі мап неходжені шляхи;
На тлі років нездійснені бажання.
Крізь молодості спалахи останні
Пожухлість днів відгомоном глухим.

Здавалося, немає вороття
У те горіння неповторних буднів,
Де все чудове бачилось майбутнім,
Де вирувало ще твоє життя...

Вже не вирує. У полоні літ
Схиляється до заходу покірно.
Лише альбоми, оптимізму вірні,
Тебе зовуть ізнову у політ.

Та сила незасмучених світлин,
І вперта міць іще живої віри,
Затьмарять забуття свавілля сіре,
Сповільнять небуття запеклий плин.

Тихий вечір. Весняний парк.
Теплий вітер голубив листя.
Ми зустрілися просто так,
Щоб втекти від нудного міста.

Наче ель, день стікав за схил,
Догорав золотим промінням.
Він не знав чи нам стане сил
Не поринути в божевілля.

Ми сплелися в обіймах і
Геть забули про все на світі.
Розтопились, як в склянці лід
Та раділи життю, мов діти.

І тоді я лише збагнув,
Що немає гріха в любові,
Що не слово - найбільша суть
У звичайній людській розмові.

У прощанні біди нема,
Тільки прикрість маленька, звісно...
Шум коліс та вогні від фар
І мелодія AC/DC.



30.05.2023

День догорів. Злотисту стрічку
З прощальних променів заплів.
А сонце скапує, як свічка,
На буйну зелень у імлі.

А на небесному престолі
Вмостився місяць-молодик.
Вгортає темрява поволі
У сни замріяні сади.

Стихає птаства спів чудовний,
На лови йде мисливець-кіт.
А вітер хмар густу бавовну
Знов суне на північний схід.

25 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.

Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав , куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
І в затишку порозцвітав бузок.

Ось так і котить травень свої хвилі-
Тюльпани, ряст, палітра з яблунІв,
А на акацій білому вітрилі
І червень недалеко завиднів.

У лип гілки обсипані намистом,
Там дозріває липня аромат.
Горять кущі яскравим аметистом-
Цвіте бузок. І відцвітає сад.

У цьому таємниця часоплину-
Дні може й довгі, та швидкий їм лік.
І кольори міняються неспинно-
То цвіт ,то лист нам падає до ніг.
...
Зацвів бузок- затримав на хвилину.

Зоряна нічка — мріям сестричка.
Місячний міст вподобав піаніст.
Хмари стомились: вдень не поспали,
Ковдрою сонечко ніжно вкривали.
Очі розплющив нічний чародій,
Скриню дістав. Що за диво у ній?
Сині смарагди, жовті бурштини,
Ними Дунай прикрашатиме нині.
Сяють палаци, будинки, мости,
Плескають хвилі: залишся...не йди...
Ніжне відлуння..."Мелодія"...Скорик...
Місяць освічує батьківський дворик...

Намалюю тобі червоного птаха.
Напишу на крилі – "Yamacha".
Щоб од страху не іржа́віли крила,
треба, щоб ти птаха обдурила.
Щоб одразу не гладила і не годувала,
щоб з паперу прозорого пастель не опала.
І щоб не показувала усім
під музично-розважальний грім.
Бо ці мальовані птахи такі хитрі –
уміють крила розправляти у вихрі,
уміють справжніх птахів копіювати,
люблять сидіти супроти кватирки
і про горе твоє співати…

7 червня 1994 р., Київ

1.
Ти вчора, орку, вбив дитину,
На роздоріжжі розстріляв.
Кров українська, як калина.
За мить маля – вже янголя.
Воно тебе зустріло, може,
як гостя, бо наївне ще,
а ти, кіріловскій безбожник,
убив і світові пече.
Та не тобі, ординцю лютий.
Бровою навіть не ведеш,
бо наказав садюга путін:
“стрєляй хохлов, і жгі, і рєж”.

2.
А десь далеко в сатанії,
яку ми знаєм як росію,
твоє дитя, ще не зіпсуте,
не може казки оминути
і просить маму розказати,
а та з дитини робить “вату”,
бо чує розповідь малеча
про царську міць, про дужі плечі,
про меч, який усіх рубає.
І так до звичних баю-баю.

3.
Заснув синок твій геть тривожно,
бо страшно змалечку – різня,
бо й заховатися не можна
у казку без меча й коня,
без ворогів, що наче б всюди.
Гримлять, спалахують казки.
Так доки в сатанії буде? –
питають лячно малюки.

4.
Допоки, орку? Знов не чуєш…
А знаєш, вбите те дитя
прийде до твого геть не всує –
усе у Бога до пуття.
Візьме за руку янголятко
твого нащадка і повір –
відчує він, що рідний татко – звір,
уже довіку, до загину,
до спопеляючих вогнів,
що і його віддав, дитину,
в безглузду жертву сатані.

Вітер коси кульбабі розпушить
У годину оцю нелегку.
Відпочинь, відпочинь, моя душе,
Там, де грона розкішні бузку.

Там, де саду гостинного пуща
Ароматом п’янить звідусіль,
Де повітря жагучо-цілюще,
Розливає нам пахощів хміль.

Де буяє травнева навала
Ніби втоплює в марево снів.
І в екстазі розквітлого шалу
Уклоняється зрілій весні!

15 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Люблю весну за сонце променисте
Що з-за обрію встає вдалечині,
І промінчики свої вогнисті
Пускає по ріднесенькій землі.
Люблю весну за цвіт вишневий
Немов крилаті пташечки
Осіли на деревах
І розсипали квітки.
Люблю весну за ясні зорі ,
Що блищать, он там вгорі.
Люблю весну за неповторність,
за миті ,що даруються мені.