Ти мені розкажи про себе,
Ти довір свою таємницю.
Недаремно світилось небо,
Заіскрились наші зіниці.

Недаремно ж погляд у погляд,
Мов зійшлися небесні зорі.
І в душі ніжний, теплий порух.
Почуттів розлилося море.

Не зустрілись раніше шкодА,
Але ж пісня чуттєва серця
Полонила, мов чиста вода,
Що любов*ю б*є із джерельця.

Розкажи мені сокровенне.
(Як з тобою затишно й любо!)
Ти моєї душі натхнення,
Лиш про тебе шепочуть губи.

Хризантем кучеряві зачіски
Тріпотіли від подиху осені.
І душі потаємні закутки
Укривалися млосними росами.

Хризантем чудодійне марево
Чарувало білястою свіжістю.
Ця осіння розкішна магія
ЇЇ серця торкнулась із ніжністю.

Як давно дарував хризантеми!
Знов душа тріпотіла замріяно,
Квіти білі - краса діадемна.
Затремтіла сльозинка між віями.

Суцільна дощова стіна взяла в полон,
Але пульсують контури розмиті.
У венах стрімко сунеться якийсь циклон,
Нагадує про світлі дні щомиті.

Тепер лише кохання солод уві сні:
І очі зі стрілою Купідона,
І поцілунки губ яскравістю рясні,
А у вухах слова від Цицерона.

Журливо, темно, бо дощова завіса,
Краплин води нейронова чечітка.
В краях далеких десь заблукав гульвіса.
Попало серце зжате в мокру сітку.

Дощить, а парасолька лиш одна в юрбі,
Стікають краплі по душі в печалі,
І хоч пульсують контури лиця в журбі,
Вівальді чути - скрипку пасторалі.

Про що мені з тобою говорити,
Коли мовчання зціпило вуста,
А почуття леткі розвіяв вітер,
І на поталу часові віддав?
Щоби не мали порятунку двоє...
Не заслужили нагороди ті,
Хто, зрадивши мелодію любові,
Залишили її на самоті.

1 листопада 2023 року.

Привіт всім друзі, добрий вечір,
У цей тривожний, але гарний час,
На тремор в голосі і тілі не зважайте,
Проте зважайте на вогонь в очах

Хоча, який вогонь, лишилася лиш іскра,
І навіть ці слова – вони уже не ті,
Я взявся до життя занадто різко,
Боявся опинитися на дні.
І навіть талант мені Богом дарований,
Я безчесно згубив, втопив в роботі й вині

Та я як не втопити, коли хвиль так багато,
І кожна тебе збиває із ніг,
Скажіть мені хтось кому треба молитись
щоб кожен із нас утриматись міг.
І першою хвилею будуть люди,
Хоча й всіх наступних вони стосуються теж,
Це те як з тобою поводились,
Як ліпили те, не ким, а чим ти ростеш
Це не про сім’ю ні в якому разі,
Проте, це також має великий вплив,
Тут йдеться про недолюдей,
Які із страждань набирались сил.

Другою хвилею буде кохання,
Таке оспіване у піснях і віршах,
Коли його зустрічаєш вперше це щастя,
Для когось страждання,
А в висновку – сюжети у снах.

Третьою хвилею буде зрілість,
Коли вже побачив перші дві,
Тут турбуєшся про стабільність,
А серце, на жаль, пливе у пітьмі
Це найдовший період,
Найпідступніша хвиля,
Коли свідомо лізеш до чорта у чан,
Все навколо книга «Зелена Миля»,
Але всі персонажі – ти сам
А далі…, не знаю,
Зарано ще знати,
І тут вже кожен обирає свій сан,
Чи на флейті цей твір по нотах зіграти,
Чи бути вільним і чистим як церковний орган!

Дівчина, що блукає тонкою ниткою сузір'я
Ти шукаєш любови чи може прислів'я
Яких слів тобі треба знайти
Ти серед космосу, ляж і засни
У маренні знайдене скажеш
Що побачеш розкажеш
розкажеш мені
хто прийшов до твого легкого тіла у ві сні
Які слова ти сказала
Що за прислів'я згадала
Я сказала йому лиш одне
Я кохаю тебе, як саму себе

Досить про незбутнє. Дивне. Відболіле.
Відбуяло суттю. Поламало крила.
Не дало надії. Мрії загубило.
Наче не раділо. А чи мало силу?

Відійшло невірне. Зубожіло з часом.
Що роками гіркло, лиш здавалось ласим.
Все заполонила невимовна туга.
Те не стало милим, тішило що вуха.


Віджило речисте. Та не відпускає.
Серед сонму істин іншої немає.
От і вся розмова. Годі про порожнє.
Ненаситне знову пам'яттю тривожить.

Незабутній санаторій…
Щойно вже минуло «сорок».
Відчуваю смак свободи.
У руках тяжка валіза.
До сих пір відчутна криза.
З власним «я» потрібна згода.

Миргородська Хорол-річка
Та й місточок невеличкий…
Зустрічаємося знову…
Навіщаю їх вже вдруге.
Цього разу ж більше туги,
Бо страшне спіткало горе.

Відновитися повинна.
Час вистукує невпинно.
Шлях долаю довго пішки.
Речі, кинуті в готелі,
Чимчикую по алеї,
Де в ряду стоять берізки.

Я знайду собі відраду,
Приведу думки до ладу.
Поспішати, звісно, треба.
Процедури та концерти.
Ще й побачення відверті –
В спілкуванні є потреба.

Незабутній санаторій
Залишився неповторним.
Двічі теж буває диво.
Закінчилась гарна казка.
Відчуваю – не поразка.
Вірю: буду знов щаслива.

06.10.2023 10.20 – 11.10

I dance.
Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
Є шанс у нас
з дощем танцювать в унісон.

А за обрієм
птиці у танці купаються.
Yes – ша́лал-лалалла-лай!
Погляньте – осінь гойдається!

А тоді до дерев
біг я зранку по воді
між машин і людей
через арки золоті!

А пальці
струн кришталевих торкаються.
А – бо піде сніг –
згадка зостанеться!

А танці!
Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
Є шанс у нас
з дощем танцювать, танцювать
в унісон!..

жовтень 1992 р., Київ

У імлі на світанку блукав,
Милувавсь поволокою ставу.
В малахітову звабу отав
Накидав таїну золотаву.

Різнобарвну оману свою
Огортав пеленою безвітря,
У погожих годин течію
Уплітав ненав'язливе світло.

Проливався на землю дощем,
З відсирілого сірого неба.
То навіював болісний щем,
То п'янке: "Сумувати не треба!".

На порозі пори холодів
У пожухлому листі ховався,
Та замріяно долу летів
Під акорди осіннього вальсу!

Не шукай серед літа мене.
Я тепер у осінній діброві
П'ю очима її кольорове
Розмаїття, що скоро мине.

Споглядаю, як мила краса
Ця щоночі втрачає зелене,
Золотавить понурені клени,
Віддає сивину небесам.

Жовте липам, багряне дубам,
Накидала без їхньої згоди.
Заперечень не знає природа,
Все підкорене часу й рокам.

А мені, що приносять ці дні?
Тиху пісню, щоразу печальну,
Що, неначе з тобою прощання,
Мов з життям, що минуло у сні.

Але поки буяє вона,
Буду пити її прохолоду,
Відчуваючи дивну свободу,
Та чи випити встигну до дна?

Скоро листя додолу впаде,
І поволі сивіє, жовтаве.
Тільки небо вгорі — молоде,
Як розвихрений чуб — величаве.

Унизу все — печаллю взялось,
І похнюпились в тузі дерева.
Тільки вись поміж хмарних волось
Квітне, ніби усміхнене мрево.

Розколовся надвоє цей світ,
Як горіх у сталевих лещатах.
Уклоняюсь мінору я віт,
І угору лечу, як на свято!

5 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

І знов німота ця, неначе напруга,
Упала на плечі, закрила вуста.
Укотре по колу, чи то не наруга,
Коли у повторі омана пуста?

До заходу доля схиляється тужно,
Хоча, ще чіпляє порожнього суть...
Напевне, до тебе вертається мужність,
Яку ще не можеш до дна осягнуть?

А з нею глибини такого провалля,
Яке не здолати, намарні труди.
Бо у почуттів є ознаки летальні.
У річку, ту саму, не можна ввійти.

І вже не важливо, що жевріла віра,
У того, хто кращим ніколи не був.
І долу летіли листки поруділі,
І плив над тобою нескорений сум.

Отак, і сумується, тихою ранню,
Про те, сокровеннеє, що відійшло,
І падає на незагоєні рани,
Іллюзій розбитих, потрощене скло.



23-30.09.23 р.

Осінь - кольору полум'я свічі:
Вогник вдячності та молитов.
Сяєвом жовтим сповита земля,
Свічі-дерева запалені знов.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до серця свого пригортає,
Осінь у вічі тобі зазирає.

Осінь - спогади про весну й літо:
Відзеленіло, з квіту - плоди,
Осені листю ще майоріти,
Вітру співати осінні пісні.

Всесвіт говорить, дякує Богу,
Полум'ям листя освятить дорогу,
Боже дитятко, ти не журися,
Дякуй Всевишньому і поклонися.

Осінь - премудра: не бійся зими,
Осінь - це крок до нової весни,
Серце холодним бути не може
Веснонька зиму завжди ПЕРЕМОЖЕ.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до роздумів нас спонукає,
Осінь розчулює,осінь вітає..

...А ще - осінь жовто-блакитна...

Осінь

Осінь - кольору полум'я свічі:
Вогник вдячності та молитов.
Сяєвом жовтим сповита земля,
Свічі-дерева запалені знов.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до серця свого пригортає,
Осінь у вічі тобі зазирає.

Осінь - спогади про весну й літо:
Відзеленіло, з квіту - плоди,
Осені листю ще майоріти,
Вітру співати осінні пісні.

Всесвіт говорить, дякує Богу,
Полум'ям листя освятить дорогу,
Боже дитятко, ти не журися,
Дякуй Всевишньому і поклонися.

Осінь - премудра: не бійся зими,
Осінь - це крок до нової весни,
Серце холодним бути не може
Веснонька зиму завжди ПЕРЕМОЖЕ.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до роздумів нас спонукає,
Осінь розчулює,осінь вітає..

Падай-падай, Сонцю!
А любов Моя живе
на видноколі Сну Мого.
А Ти така вся… вдягнута в нове,
але Щастя ніц нема.
Океан Емоцій
у музиці, яка не є –
опісля Почуття Твого…
А Ти така вся
вдягнута в нове…
Та попереду зима.

Кожному Своя Потреба.
Кожному Своя Потреба!
Кожному Своя Потреба!!!
Та й не знай, Що Мені треба!

Вийдеш-вийдеш, Сонцю –
і Бажання оживе
на видноколі Сну Твого.
А Ти така вся…
вдягнута в старе,
наче поцілунків тьма.
За Твоїм віконцем
хтось до рук ножа бере
і ріже Небо Сну Твого.

Не продавайся!
Без вікон і дверей
замкни в тюрму того!

Кожному Своя Потреба.
Кожному Своя Потреба!
Кожному Своя Потреба!!!
Та й не знай, Що Мені треба!

Бо з нами за́вжди Бог!
Бо ми, як Анґели небесні,
завжди вдвох.
Не спокушайся –
бо є лише одне Життя…
Вороття у Буття.

Кожному Своя Потреба.
Кожному Своя Потреба!
Кожному Своя Потреба!!!
Та й не знай, Що Мені треба!

20 листопада 2004 р.

Твої чаруючі обійми.
Щоночі сну її омана,
Жага, закута у видіннях,
Що обриваються так рано

Обудою, яка мов кара,
Буває часом недоречна.
Жадану відігнавши мару,
Лишає полум'я сердечне.

А з ним, і пам'яті ошмаття,
Де миті тої насолоди,
Зоставили п'янке багаття,
Що, як і спомин, не проходить.

Неначе танці на вугіллі...
У вирі часу жало болю.
Сльоза, в якій вода із сіллю,
Омиє тугу за любов'ю.


Розлука вплетена у долю,
Усе іще турбує снами,
І виривається на волю
Безмежжя, збурене між вами.
‌
‌
‌

Промайнуло засушливе літо,
Достигають навкруг врожаї.
Я так хочу від тебе сп’яніти
І відчути обійми твої.

Кольори скрізь осінні, медові...
І душа — молода — там горить.
Невмируща ця спрага любові
Породила мою ненасить.

Чую в серці Амурові стріли,
Кров сочиться із них, наче хміль.
Чом же ми ще раніш не зустрілись?
Не зазнали п’янких божевіль?!

О напни, мій Амуре, ти лука,
Не у сні, а тепер — наяву.
Як же довго триває розлука!
Подаруй нам хмільне рандеву*.

*Рандеву — побачення (фр.)

16 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Квітка за квіткою здіймається.
Обрій цвіте, роса зливається.
Квітка за квіткою – до осені.
Літо ще спить у гладіолусі.

Зрада пройшла грозою тихою.
Чуєш, як холодно я дихаю?
Мов каяття в твоєму голосі,
бджоли гудуть у гладіолусі.

Гладіолуси в осіннім саду
не скоро відцвітуть,
бо йду від тебе, йду.

Гладіолуси в осіннім саду
за вітром упадуть
у відчай і біду

Поки блукав я у розчуленні,
хто вас плекав, мої улюблені?
Руки чиї, як не коханої!?
Сльози чиї, як не жаданої!?

Мій гладіолусе, наляканий,
ти, як і я, дощем заплаканий…
Квітка багряна та й за квіткою
вишита в серці, та не ниткою!...

Гладіолуси в осіннім саду
не скоро відцвітуть,
бо йду від тебе, йду.

Гладіолуси в осіннім саду
за вітром упадуть
у відчай і біду!

11 лютого 1998 р., Київ

Найліпше – здогади облиш,
підстави для жури – даремні.
Гляди – сама себе провчиш
за всі фантазії буремні!

А раптом справдяться вони,
бо ти до них давно готова?
Хоч я й ні в чім не завинив –
мене ти звинуватиш знову?

Приспів:

Не поспішай знайти любов, не поспішай!
Вона вже поруч, навіть подумки з тобою.
Не поспішай, а залишись і почекай…
Я повернусь до тебе з піснею новою.

Не поспішай і долю більш не спокушай.
Кохання сховане мелодією в слові.
Не поспішай, не поспішай, не поспішай!
Інакше – ми не зрозуміємо любові.

Коли ти знову у журбі,
я переймаюся тобою –
і раджу плакати тобі,
й лікую, виключно, любов’ю.

Кохай сьогодні і тепер,
а завтра – буде те, що буде.
Перед тобою я завмер,
не поспішаючи нікуди!

Приспів.

Найгірші спогади облиш,
бо я їх та́кож полишаю.
Коли ти просто поруч спиш,
я спішно в сон той вирушаю…

Приспів.

9 серпня 2002 р., Богдани́

Заплітає вітер листя тополине,
Золотава осінь в вікна загляда.
Десь, за теплим літом, клин птахів полинув,
І зимова в ранках чується хода.

Ще осіннє сонце небо ніжно пестить.
Та воно не може землю обігріть...
Павуки мережив вже не будуть плести, -
Павутиння срібне вдалечінь летить.

Листячко втрачає свій яскравий вигляд,
І тремтить із сумом на рудім гіллі.
Опадає долу горобина стигла,
Тихою ходою осінь по землі.



Вересень 2000 року.

Вже вересень прийшов у сад,
Все підфарбовує потроху.
Осіння ніжиться краса,
Вдягає золоті панчохи.

І легіт, вічно-молодий,
До них, спокушений, прилинув --
Не знає, дітися куди,
Благає ласки на колінах.

Вона сміється іздаля,
Сережки-блискітки чіпляє.
А він -- закохане маля --
Припав до ніг посеред гаю.

3 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Я побачив тебе.
Ти з'явилась, мов ангел
І спустилася вниз
В мій безрадісний світ.
Помінялося все,
Відболіли печалі.
Ми поринули ввись
У небесний політ.

Усміхались зірки
Та голубило сонце.
Нам здавалося — рай
Лиш для нас на землі.
Тільки я, тільки ти,
А навколо нікого
І раділи ми так,
Наче діти малі...


далі буде...




21.06.2022р

Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком завжди ново.
На клас, на курс, ти вже підріс,
Також підтвердження твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом.
Ті зерна знань дали ростки,
І для майбутнього стежки… Швець Т.В.

Якби та й з очей замість сліз
котилися краплі крові, –
я кров’ю писала би лист
коханому до́норові!..

19 грудня 1989 р., Київ

Мелодия жизни.
Мелодия жизни – солнце, природа, небо - играет в сердце и душе.
Ее принять, ценить, настроить нужно с самого утра на добрые дела.
Любовь, тепло и уважение себе и ближнему дарить .
Окно Вселенной приоткрыть - благодарить, благодарить!
Движение, труд, поведение, настроение, поступки – решают все.
Интерес к знаниям, людям, природе, путешествиям – мелодию изменят.
Яркий, неповторимый станет каждый жизни миг. 25.08.23

Спека шалена панує у місті,
Сохне на схилах поникла трава.
Тільки вночі прохолода речиста
Так ненадовго вступає в права.

Сонця тарілка у небі звисає,
Хмари деінде ліниво пливуть.
М'якне від жару панно магістралі.
Вітру обійми, гарячая суть.

Під берегами хлюпочеться річка.
Лагідно миє пісок у країв.
Не поспішає, потужна, велична,
Теплими хвилями пестить ефір.

Літо згасає. Жара та не вічна.
Вересень спеки закінчить ходу.
Скоро ключі журавлів закурличуть,
Роси холодні на землю впадуть.

Буду твоєю тінню.
Потойбічним хлопчиком.
Ліхтарик згасне.
Ти – ні.
Терзай мене.
Знущайся наді мною.
Мені не боляче.
Я тінь
блудлива…
Сміятимусь, коли захочеш.
Плакатиму, коли підеш.

10 червня 1991 р., Київ

Стікає день по шибці сумовито,
Дощить, хоча не сильно, та давно...
Намокле листя обриває вітер,
Кидає у заплакане вікно.

Зажурене знадвору заглядає,
А там, у книзі трепетні рядки,
Що сповнені тужливої печалі,
Та пам'яті про доторки палкі.

Усе пройшло, зійшло, обіч снігами,
Туманами укутало роки.
Ту порожнечу, що лягла між вами,
Нові заполонили сторінки.

У різні боки розвели дороги
У бігу літ заховано сліди,
Ви, як підранки, що були не в змозі,
Одне на двох кохання вберегти.

Холодний дощ своє Andante стишив,
Насипав розмаїття пелюсток.
А ти ізнов, свої складаєш вірші,
І тулиться до скла рудий листок.

13-18 серпня 2023 року

Сідає сонце за дерева,
І прохолоди благодать
Тебе наповнює хвилево,
Немов цілюща та вода.

Жовтавий відсвіт залишає
Світило денне у гіллі,
Готуючи смарагди гаю
Вже до осінніх барв і слів.

А вітер у пориві шалу
Всі хмари пестить навмання --
За те, що геть позакривали
Від нього люту спеку дня.

18 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Знову кинуся в прірву твоїх почуттів,
звідки справжній мій голос навряд чи озветься!
Я лише прошепчу: «Чи цього ти хотів?»
і за серце вхоплюсь – це аварія серця.

У коханні пройде непоміченим зло,
і покора солодкою за́вжди здається.
Я уже не згадаю, з ким серце було.
Де нікого нема – там аварія серця.

Аварія серця! Аварія серця.
Воно не твоє – ти сердься-не-сердься.
Аварія серця. Аварія серця!
Послухай його – воно вже не б’ється?!

Я у ложі твоєму, у сніжному сні
граю роль мовчазну, ніжну смерть Нефертіті.
Так остання любов відраховує дні
до аварії серця – найбільшої в світі.

Аварія серця. Аварія серця.
Воно не твоє – ти сердься-не-сердься.
Аварія серця. Аварія серця.
Як порожньо тут – воно вже не б’ється…

23 січня 1997 р., Київ

Лишаюся повіреним твоїм
у цій земній і неземній юдолі,
наперекір і долі, і недолі,
аби задовольнятися усім,
що є і буде ще у цьому світі
добра і зла, борні і суєти...
А що нам залишається? Іти,
іти туди, де сонце ще сідає,
усе-таки, на заході щодня,
де є надія на оазу раю
та білого у яблуках коня,
якого ще підковує лукавий,
де родять груші-дулі на вербі
і фіґи для спокуси на агаві...
а люди ходять по алеї слави,
яку самі видумують собі.

08/23

Життя дається нам у боротьбі.
Минає час, і ось – пора у вирій
за обрії і запитання щирі
ти наодинці задаєш собі, –
для чого жив у радості й журбі?
Що залишив? Яка твоя дорога?
Які ще не завершені труди?
Адже тобі не хочеться туди,
де на чеку Харонова пірога
на хвилях течії? Усе мине,
але усе одно чекай мене,
як я чекаю нашу перемогу...
щомиті наближаємось до Бога,
аби любити вічне і земне.

О, магіє тих слів,
Що значать дуже мало,
В осаду беручи твої думки.
Неначе і палкі,
Та силу ту не мали,
Щоб бути оберегом на роки.

Таке жагуче тло
Ховає суть тернову,
Солодкая нуга речей гірчить.
Жадаємо її
Ми відчувати знову,
І мріємо подовжити на мить.

Оманливе тепло,
Що зігріває наче.
Але наснага на короткий час.
О, магіє тих слів,
Які так мало значать,
Вогонь, що не горів, колись погас.


О, магіє тих слів,
Що означають мало,
В осаду беручи мої думки.
Неначе і палкі,
Та силу ту не мали,
Щоб бути оберегом на роки.

5-15 серпня 2023 року.

Сідає сонце злоточубе,
І чути ніжний спів цикад --
Мов розливає диво-сад
Тепло душі твоєї, люба.

Мені здалося, тінь твоя
Десь між деревами майнула...
На мить занурився в минуле,
І все воно мені сія

І навіває щастя миті,
І спогади прекрасні ті,
Що в нашому були житті --
Плоди кохання соковиті.

І знову — ніжний спів цикад
Шепоче: радощів тих мало...
Нехай би вічність це тривало,
Й теплом нас пестив диво-сад!

13 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Заросла стежина поміж нами,
Паростю укрилось буре тло:
Лободою вкупі з полинами.
Наче, і ніколи не було.

От і все. Кінець сумної саги.
Вичерпано нанівець сюжет.
Залишились: невтолима спрага,
І в альбомі вицвілий портрет.

11 серпня 2023 року

Ти зараз живеш у жахливому місці,
без тіні, без друга, у хаті без стін.
Вітри тобі носять найгіршії вісті,
а з них будуть вірші – якщо ти один.

Ти зараз у Бозі в наявній тривозі,
ти ніби стоїш у лайні до колін.
Аж ось на порозі, і там, на дорозі,
з’являються люди, якщо ти один!

Один – то не два і не три.
Один – то без брата й сестри.
Один – то не сім і не сто,
а поруч усі – і ніхто.

Так буде і буде, так буде і буде!
Так мамця сказали тобі, а проте…
Слізьми світовими блукають приблуди,
а ти завіршуєш самоття святе!

Я завжди з тобою, я вірно з тобою,
самотносте люба, самотносте зла.
Від міста – до міста, від бою – до бою,
від пісні – до пісні, від тіла – до тла!

Один – то не два і не три.
Один – то без брата й сестри.
Один – то не сім і не сто,
а поруч усі – і ніхто!

8 травня 2003 р., Богдани́

Сьогоднішній вечірній дощ не плакав,
Він шкрібся тихо до вікна, мов котик,
Зривалось листя під вагою крапель
В миттєвість невибагливого льоту.

Зливався в шурхіт рівний стук по блясі,
В дитинстві так звучало слово " Тишшша..."
І в осені розміреному часі
Я слухала, як дощ мене колише.

І теплі руки мамині згадала,
І палець біля губ, і ніжний легіт
За шерхітливим звуком, що бувало
Маленьку дзиґу гамував так легко.

2022.11.

Я ревную тебе до самотності
Задихаюся від гіркоти .
Знову вечір, і ось вона моститься
На плече, щоб у шию сопти.

Ти погладиш її тільки поспіхом
По волоссю, що димом гірчить.
Я ревную тебе до самотності.
Хоч немає для того причин .

У щетиною схованій посмішці
Губи, жадані мною здавна.
Я боюся твоєї самотності,
Щоб нікого у ній не впізнать.

Троянда жовта.
Повновидий цвіт.
Зневаги колір?
Зради певний символ?
Неправда ваша!
Кілька марних літ,
що пахнуть солодко
безумством милости́вим –
троянда жовта!

Ви жінка горда.
Ваш серйозний вид –
смішної долі
лиш одбиток мстивий –
неправду каже
кілька марних літ.
Я викохав з трудом
для вас останнє диво –
троянду жовту.

12 жовтня 1994 р., Київ

Твої такі порожні фрази
Загусли у смолі часУ.
Чом не помітила одразу,
Нещирості п'янку росу?

Що не наситила любов'ю,
Упала тугою до ніг.
Напій бажання перестояв,
Чуття замулився потік.

І більше серце не хвилює,
Знецінена твоя хода.
І те оманливе "люблю я",
Що на поталу ти віддав.

Безмежжю німоти пустої, -
Вона, як згуба уночі.
Прости-прощай, моя Love Story,
Печале болісна мовчи!

Мовчи, мовчи, моя печале...

6-7 серпня 2023 року.

Не замовкай в мені, звучи, брини,
Щоб я росла, тягнулася до неба!
Дощем холодним, сонцем осяйним,
Туманом, вітром, та для мене - Фебом!

Що крила чорні маєш, то нехай,
Вони мені не затуляють світла,
Ти підіймай на них, ти обіймай!
І не зважай, що з остраху я зблідла.

То тільки мить, я опаную страх.
Неси у вись, чи обрієм по колу!
Зловлю я краплю із твого пера,
Зловлю, як зірку, що опала долу.

А ти не замовкай, як та струна.
Зриватись римам з неї і летіти!
Бо як твоє в мені і відлуна,
Чим заміню тоді зів'ялі квіти?

Та куди б я не їхав, куди б не ішов,
На Південнім хай полюсі буду,
Повертається знову до мене любов,
Повертається знову, як чудо.

Темні хмари вгорнули, неначе плащем,
Але сонце відкрило фіранку --
І стекло усе горе нудотним дощем,
І на серці загоїло ранку.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

Усміхаються світлом веселі гаї,
Свисти іволги радісні, часті.
Зацілую до болю вуста я твої,
Моє любе, єдинеє щастя.

Оповиєш руками, рідненька, мене,
І веселка у висі заграє,
Заніміє од захвату небо ясне,
І ворота одчинить до раю.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

6 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Люби мене щоліта, як веселку,
Котра містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

Небо в маркізеті, серпень у засмазі,
День з кавунно-динним свіжим ароматом.
Ти для мене, ніби у степу оазис.
Очі заблищали - теплі два агати.

Сонця вічна фреска, маки і цикорій.
Заблукали в травах ми удвох з тобою.
Тиша пасторальна, почуттів прозорість.
Серце пломеніло, сповнене жагою.

Пролітає серпень птахом легкокрилим.
Залишає згадку про гаряче літо,
Трав'янистий килим. Як же ми любили!
В поцілунках сонця - неповторні миті.

Стільки років не знала нічого про тебе,
Ніби в просторі дим розчинився.
І мовчало заплакане в сірості небо,
І не снився мені, ти не снився.

Несподівано краплі упали небесні,
Мов надія для росту любові.
Я ж чекала тебе, проминули всі весни.
Довгождане прорвалося слово.

Відшукав, хоча осінь безлиста назріла.
Загубились не всі сподівання.
І серця шепотіли, і з трепетом мліли.
До останку тепер, до останку.

Коли проб'ється перший промінь вранці,
А яблунька рожевим зацвіте,
Твоє обличчя вкриється рум'янцем,
І серце ніжно спогад обплете.

Я поруч буду на світанку, поруч -
Бо ніч, мов привид смутку, пропаде.
І сумніви згорять в огні на порох,
Впою тебе, як шабське й мюскаде.

Цвістиме знову яблуневе диво,
І таємниць розкриється сезам,
Бо у житті усе для нас можливо,
Якщо в душі любові чистий храм.

Травою дійсність поросла,
Угрузла в споминах поснулих.
Та пам'ятала все зола,
Пророчила забуть минуле.

Яке вже зникло у імлі.
І буде мало тих, що знали.
Про те змовчали ковилі
Під сінню віщого забрала.

Здичавілі, отак, вітри
Шепочуть в хащах, наче зводні.
У безрозсудної пори
Є безнадійнеє сьогодні.

І цідить свій смертельний дим
Неупокоєне кресало.
Хто був неправий? Не зумів?
Питання неважливим стало.

Але запалює щорік
усе нові армади свІчок.
І скорбних жнив іде потік
Під схлипи болісного віче.

Зоря із неба впала там.
Така лукава, доля наче.
Про що співають дзвони нам?
За ким вони так жадно плачуть?


29-30 липня 2023 року.

Хочеш, я тебе намалюю?
Хочеш, я тебе поцілую?
Хочеш, щоб багато-багато зірок
були всі у твоїх очах?
У снах…
я тебе намалюю…
твої очі, волосся і осінь.
І мою любов
заплету в той малюнок пастельний,
заплету, бо люблю,
бо кохаю, бо навіть
і думки не маю,
що я проживу
без пастелі
скажених ночей,
коханих очей,
що сяють, як полум’я,
ясно…
Я вірю, ніколи не згасне
та осінь, в якій я і ти.
Я буду тебе берегти.
І знай!
Я тебе ще не раз намалюю
пастеллю, гуашами,
маслом, любов’ю.

~ 1990 р.

Я ріка, я не можу текти, куди кличеш,
В мене є береги, зрозумій.
Ти не дмухай настирно, здіймаються брижі
На спокійному плесі, де сонце і тиша.
Вітре мій .

Кам'яним берегам підкоряються русла.
Гладить гравій на дні течія.
У затоці безвітрій чегатиме бусол,
Я круг нього спокійним теплом обернуся .
Не твоя.