Богині народжуються на Небесах...
Твої Небеса – у серці моєму...
Захмарний Митець у добірних мазках
З поміж Пантеону Тебе виокремив.

Амбітним найбільш між усіх прихожан
Я є відтепер – нездоланна спокуса!
Пожертвував серце Богині на Храм,
За пільгу буть грішним в підніжжі молюся.

2011

Почуття вимірюються кроками,
Їх назустріч робимо ми стримано.
Відстань цю, не зблизились допоки ми,
Буду я скорочувати римами...


З римами мелодія - єлей душі,
З клавесина – серця виливається...
Кожен склад – натискування клавіші,
Ніби небеса в земне втручаються.

2012

Піду у даль, у даль, подалі від любові,
подалі від людей, у хащі загадкові,
піду в ліси бамбукові, у джунґлі, у ліани,
зустріну звіра хижого, загину – і стану…

Стану деревом,
деревом з бурштиновим стовбуром.
Стану деревом,
деревом з гілками пурпуровими.
Стану деревом,
деревом з корінням закривавленим.
Стану деревом,
деревом з отруєними ягодами.

Якби ж ти був при мені, хіба б я блукала,
хіба б нужди та розпусти
в безумстві зазнала?
Хіба б зайшла так далеко,
спливаючи кров’ю?
Я б отруїла тебе цією любов’ю!..

Стану деревом,
деревом з бурштиновим стовбуром.
Стану деревом,
деревом з гілками пурпуровими.
Стану деревом,
деревом з корінням закривавленим.
Стану деревом,
деревом з отруєними ягодами.

29 квітня, 2 травня 1994 р., Київ

Засни. Зосередься. Ти гарна,
як є.
У тебе моє і лише моє.
Червоне намисто
не тисне
не тисне.
Отже, й мені не тісно…

3 листопада 2015 р., Київ

Її врятував дельфін.
Вона загулялася в морі,
над стадом торпед і мін
на хвилях фантасмаґорій.

Її чоловік – рибак,
який воював зі штормом,
повзе в підупалий барак
і плаче потроху для форми.

Її не шукав ніхто.
Вона не спішить ні до кого.
Дельфін її, хвиль через сто,
привіз в африканське То́го…

5 серпня 1995 р., Київ

Плаває доля по гирлах і руслах долонь.
Де з головою, а де по коліна буває.
Пагорб рятунку для душества звів Аполлон.
Зірка ночами – талан і талант розвиває.

Дерево дивне на пагорбі гордо цвіте,
гілку до гілки, чи здібність до здібності горне.
Саме поезію серце цінує за те,
що водноча́с: думка – цвіт, слово – плід, серце – жорна.

Саме зі словом я щеплюю інші дари,
і повертається дерево в пору цвітіння.
Корінь мовчання полий: говори, говори,
вийшовши з допитів; сила мистецтва – терпіння.

Мій Аполлон – не чаклун, не провидець, не Бог.
Я, перемножений жезлом його, – не апостол.
Ми пливемо́ по долонях планети – удвох,
глянувши в руки й стрибаючи з пагорбу – в постіль.

21 березня 1995 р., Київ

Зоря прозаїчно стихає.
Над ніччю ступають громи.
Ні світла, ні тіні немає.
Але вже побачились ми.

Свята німота́ не зворушна.
Без неї – безправні слова.
Поезії хвиля потужна.
Поета слабка голова.

Між нами не просто стосунки.
Роки заримовані в міф.
Знаходжу її подарунки
то в склепах, то в усмішках німф.

Ні сну, ні хвороб не питає:
у траур, у секс, у клозет
без дозволу нагло влітає!
Для неї існує – Поет!

Довічна моя наречена!
Чи буде весілля для нас?
Ти вбила стількох – й не провче́на,
а вкупі зі мною ще раз.

Якщо вже всі вірші поснули,
й не знати те завтра яке –
пора пом’янути минуле
і думкою па́сти в піке!

7 листопада 1999 р., Богдани́

Цілий день якийсь напівпохмурий,
Барабанить по дахах крупа...
Дрібен дощик сіється понуро,
Наче сіллю рани посипа.

У саду розкішна буйна зелень
Вже помалу жовкне на виду.
І веселий настрій перемеле,
Ніби осінь — квітку молоду.

Вовчі упиричні темні хмари
Білих проковтнули овечат...
Тільки вітер так потужно марить --
Щоб не згасла сонячна свіча.

Одганяє юрмище свинцеве,
Світла він окраєць залиша.
І цілує тихо ніжне мрево
Поглядом розчулена душа.

20 серпня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Ось я маю сюрприз делікатний
через любих своїх посередників –
лист пустий, лист нічого не здатний,
нуль новин з трьох порожніх конвертиків.

Кожен з них усере́дині кожного,
кожен ти всереди́ні наступного.
Я пішла від скупого й заможного,
я пішла від рогатого й крупного.

Серце – морзе адреси зворотної,
розум – море любові минулої.
Ієроґліф актриси скорботної –
знак-гарпун над душею-акулою.

Плач фольклорний людини жіночої,
сміх класичний актриси народної –
результати вистави наочної,
роль собаки без літери жодної.

Начиталась я, наіснувалась я
у квартирі чужій засекреченій,
чаю з медом понапивалась я
від хвороб, на які ти приречений.

З однієї маленької чашки
чай удвох будем пити роками
не з тобою, а з тим, з ким не важко
йти на ти між пустими рядками.

5 лютого 1996 р. Київ

Нарешті я збагнув,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
не хочу вороття.


Є сила у тобі,
яка земним створінням
Не може буть властива –
я підкоряюсь їй...
Твій кожен жест – знамення,
а погляд випромінює
Божественний генезис
володарки стихій.


Окреслила навкруг нас
ти нескінченну лінію,
Замкнула контур долі ти
на зоряних шляхах.
І я, підвладний фатуму,
сповідую релігію
Душі твоєї чистої
і на коліна вкляк…


Твоє обличчя, зоряним
осяяне промінням,
Є образом пречистим,
предметом поклоніння…

2010.

Ти надзвичайно красива...
І не зовнішністю лише.
Флюїдів душевних злива
Вітрило надме до Сейшел.

Найчарівніший куточок,
Ця філія Раю земна,
Лиш гляну у твої очі,
Тьмяніє... А в них лиш весна...
2011

Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами повзуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.

Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають
Ні скорботи, ні гіркі жалі.

Так, не оминуть нас дні похмурі,
І лихі часи своє візьмуть...
Тільки душу чуйну не занурюй
У жахну одчаю каламуть.

Усміхнися, люба, хай перлини
Зацвітуть на місці гіркоти.
Я життя віддав би по краплині
Лиш від щастя плакала щоб ти!

20 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Крильця тобі я прикріплюю,
Відпускаю зі сумом на Небо:
Лети, Голубко тендітная,
Мабу́ть, там чекають на тебе?!

Піднімешся вище від хмар ти
Над світом грішним, покинутим...
Радітиму щиро, бо варта
Ти райських щедрот і клімату.
Турботи внизу залишаться,
Затішить усе довкола...
Куди, невиправна грішнице?! –
Долине розгніваний Голос.

За злетом - стрімке падіння
Поверне до раю земного...
Впадеш у мої обійми
І станеш Богинею знову.

2011.

Наввипередки мчать літа,
так одчайдушно!
Свята мета давно не та –
смішна й неслушна.
Змінились цінності, і сни
не позбувались.
Лише щороку, восени,
сини ховались.
За ними скралась сивина
і сльози смутку…

Наввипередки мчать літа,
так одчайдушно!
Моя мета давно не та –
смішна й неслушна.
Найкращі мрії всі – вони
не позбувались.
Літа мої!
Куди ж ви, любі, заховались…

Моє кохання особисте,
Не для чужих воно очей.
Таке тонке, магічне, чисте
Зриває тисячі ночей.
Всі ті кричущі барви світу
Розбилися у серденьку моїм -
Заполонили чисті води
І потекли у гай шумний.
Моє кохання особисте
Воно скликає цілий світ.
Немов зернина колосиста
Воно зростає навесні.
Неначе пролісок чарівний
Дзвенить у різні голоси.
Моє кохання особисте
На слух сприймається не чисто
Ти не почуєш його скрізь.
Воно чарівне, незрівнянне,
Таке бажане, довгождане.
Моє кохання - то мій дар.
Я ним чарую шлях тернистий,
Зриваю хвилі неземні
І слухаю пісні ті чисті,
Що сердце співає мені.

Понад Бугом-річкою — міраж,
Видивом розкинулись Кумбари.
Там Іван Богун, звитяжець наш
Шаблею розвіяв чорні хмари.

Геніальний в музиці народ,
Світ увесь повірити готовий,
Бо співає на Різдво без нот --
“Щедрик”, що створив наш Леонтович.

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

Пирогов тут лікував людей,
Коцюбинський теж творив натхненно,
Світло українськості ідей
Стуса дух плекав так дерзновенно.

Літній вечір завмирає в млі,
У цвіту магнолій, сакур тане.
О яка краса! Бракує слів --
Виграють рошенівські фонтани!

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

31 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

І день новий. Він щось нове фіксує.
І настрій інший обіймає вмить.
Минулі всі страждання ніби — всує,
І серце вже радіє, не щемить.

Бо скоро знов зустрінемся з тобою,
І у душі пробудимо весну...
Прощальною небес голубизною
Так ніжно любий липень наш махнув.

І кожен день чимсь новим душу гріє --
Події інші, інші і слова.
Та за минулим вічна ностальгія
У серці романтичному жива!

31 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Ну чого поїхала так рано?
Я ще не натішився з краси.
І на серці — туга, наче рана,
Жаль, неначе жало від оси.

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

Ну коли, скажи, складем валізи,
І гніздо зів’єм своє удвох?
Поки на той світ готує візи
Нам з тобою всемогутній Бог?!

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

Небо вибухне плачем-грозою,
Блискавкою душу грім протяв...
Певне, щоб натішитись тобою,
Вже мені не вистачить життя.

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

30 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Вже тепле літо котиться на спад,
Хоч сяє ще блават у високості...
Сивіти злегка починає сад,
Іржаві пасма — до сосни у гості.

Але примчить грайливий вітерець --
Своїм духмяним подихом цілющим
В гущавину ввірветься навпростець,
І тихе щастя розіллється в пущі.

Немов кохана Муза звіддаля
На кулі, на повітряній летіла.
Поглянула униз і... вуаля* --
Спустилася і пригорнулась тілом.

І бризнув сонцем золотавий сміх,
Неначе ніжність розлилась навколо.
Кохались ми у травах запашних,
І милував нас легіт ясночолий!

28 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Твій сон прокинувся, ти – спав.
Я ненавмисно свідком став.

"Я вся – в тобі…
Я вся – лише в тобі.
Для мене це Господня нагорода.
Приємний біль,
коли це рідний біль –
в садах любові біль – це насолода".

Її казковий стогін я впізнав
одразу – як знайомі співи птаства!
Вона колись була – моя весна,
і перша юнка першого юнацтва!

А тут начасі вже твоя пора
відкрила розхвильовані вітрила.
Лети, юначе, не журись, що вкрав –
це в ме́не просто вже відсохли крила.

За згагою твоєю я́ тремчу
в болючій пам’яті невиліковно.
Якби ж не бачив я, якби ж не чув!
Любов не йде, а струменить віковно.

Лети, хутчій! Не хочу знати я
ані нових казок, ані дороги!
На цім краю розбитого життя
я прокляну лише свої пороги.

Але з прокляттям житиму не так,
як буйні вої чи монахи прісні,
а рівно навпаки, як був юнак:
не з піснею в бою, а з боєм – в пісні.

І загороди ставитиму там,
де юні сни у зрілі переходять,
а вже як розрахуються літа,
нехай не проклинають – а проводять…

…Ти ненавмисне свідком став.
Мій сон прокинувся. Я – спав.

11 листопада 2002 р., Богдани́

Ніч під вербами.
Ніч під рукою дурною.
Ніч під пліткою.
Ніч над тобою одною.

Ніч легка.
Естакади чуттів повногрузі
час від часу
провозили сни по напрузі.

По напрузі під вербами,
по напрузі з руками,
між думками розверстими
між не нами і нами.

На поблідлій тобі,
на поблідлій землі
я червоний вогонь
Сальвадора Далі.

Тонка лінія йде
з-під руки до верби
і розумних людей
підійма на диби.

Підіймається лють
в оксамитовім ложі.
В полотні не поснуть
фарби дві, дві несхожі.

25 квітня 1995 р., Київ

Станьмо, люди, ми уважніше, добріше!
Озирнемося навколо,
На ріки, гори, ліса, поля,луга, чарівні квіти-
Погляд, серце,душу вабить ця краса!
Блакитне небо, сонце світить!
Все, що потрібно для життя!!!
Маленьких діток, ангелочків, запитаєм – що хочуть?
Для них життя – це гра, посмішка, любов, турбота рідних,
Важливіше, мабуть нема! 18.07.21

Ґранчак єлейного вина
несе до вуст печаль одна –
а далі ллються день у день
самі "дзелень-дзелень-дзелень!",
блажені струмені пісень!

Полоще ніч у ніч той стан
думок жорстокий океан –
а на розмитих берегах
за мить від бою на ножах
смертельно оживає жах…

Складе годинника "цвірінь!"
ціну усіх таких прозрінь.
Хай не лякає Вас ціна –
коли не випито до дна
ґранчак єлейного вина!

2, 3 липня 2003 р., Богдани́

Вочевидь не осягнутий простір,
призупинений склом у вікні,
кличе хлопчика хворого в гості
на химерні бурлески нічні.

Хлопчик спить, але місяць крізь шибку
дзеленчить голоском цвіркуна,
розвертає зі скибки на скибку
книгу ночі, мов плід кавуна.

Він – наточена гостра підкова,
він – дзеркальний уламок од дня,
він – спішить розтривожити знову
це намучене болем маля.

Хлопчик спить, а над тоскним обличчям
позліта́лися мрії його,
з каруселі веселої кличуть:
іго-го́! іго-го́! іго-го́-о-о-о!..

Хореограф танків іграшкових,
хитрий місяць, спокусник дітей, –
ще сильніший, ще більше готовий
у полон заманити оцей.

Попливли ескімо і банани,
шоколад і горіхи в медах,
на високі зефірові сани
місяць сів під глазуревий дах.

Хворе щастя, що мліє в колисці,
бідний хлопчик, ще трохи, ще спить, –
а вже мацає ручками місяць,
хоче сонце спросоння вхопить.

Тиха радість плачем роздробилась,
і порізались ручки об скло –
те, що нібито сонцем світилось,
лиш маленьким уламком було.

9–10 серпня 1995 р., Богдани́

Як тихо нині у густому гаї...
І навіть легіт зморений затих.
У верховітті зрідка пролунає
Розгонистий, гучний пташиний сміх.

Лише цикади, як спадає спека,
Ледь “крещендують”* на своїх гудках.
Вібрує ніжно дерев’яна дека** --
Їжак розкрився, і увесь розм’як.

І мліє сад у поцілунках літа,
Трава схиляє пагони гнучкі.
І позіхає ізпросоння вітер,
Качається, мов кіт в ній — залюбки.

І сутінки вкривають райські пущі,
І сонечко прощально нам: “Блись-блись!”
І огортає подихом цілющим
Замріяна і злагідніла вись.


14 липня 7530 (Від Трипілля) (2022)

Яка краса, яка краса! -
Сміються очі небокраю.
Такі блаватні небеса
Здається, в липні лиш бувають.

Куйовдить вітер угорі
Дерев густі зелені коси.
Іскрить в чарівній цій порі
Смарагдами — беріз волосся.

Переливається воно
На сонці ніжно мерехтінням...
І променисте п’є вино
Ясна погожа літня днина!

10 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Мені спокійно.
Ноги теплі.
Руки теплі.
По всіх кімнатах розійшлась любов.
У небуде́нному вбранні́
вона незвично ліктем сперлась
на мій живіт,
мов на основу всіх основ.

Я роздягнув любов –
побачив лиш прозорість,
в якій вуста відігравають роль,
я знаю, що ти зараз пишеш повість –
вітрила вуст несуть мою Асоль.

Які швидкі вітрила вуст твоїх!
Який спокійний і далекий вітер!
Як ніжно й свіжо, й сильно шепіт ліг
на море це, що штилем повно вкрите.

Мені спокійно.
Поруч барви теплі
пливуть по покривалі світанковім.
Дай трішки сонця золотої трелі,
і я спочину в тілі загадковім.

31 серпня 1995 р., Київ

Від добра - добра шукав я, від добра...
О яка вона предивна — долі гра!
Розсипа свої щедроти, мов ковшом -
Бо таки добро ще більше я знайшов.

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

Відкриваєш ти мені нові світи,
Сповнені краси, любові, доброти.
І коштовним діамантом в них сія --
Диво-вірність лебединая твоя.

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

Я тобі, старанний, люба, садівник --
Доглядаю і лелію твій квітник.
Щоб цвіла ти на землі і в небесах --
Квітка-лебідь в райських чарівних садах!

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

9 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Миті щастя в яві знов є --
Висі золотавий шлях.
Все наповнено любов’ю
У моїм, твоїм життях.

Ніби з рання до смеркання,
Мов троянда чарівна,
Усміхається кохання,
Як нев’януча весна.

І легесеньке сп’яніння
Розлилося навкруги.
Рук розгойдане тремтіння --
Хвилі пристрасті й жаги.

Над гаями — шал нестримний --
Неба і землі злиття.
Солов’ї співають гімни --
Гімни радості життя.

І органять гори сині,
Бог-Поет зіткав покров:
Найвеличніше в людині --
Почуття святе — любов!!!

3 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Нічка огорне, нічка зоріє,
Видива сіє ясні.
Знову прийшла ти, лагідна мріє,
У дивовижному сні.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

В місячнім сяйві — тінь чарівлива,
Легкий і вітряний лет.
Буйна, примхлива, зоряна злива
Твій огорта силует.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

Місяцем сяю, місяцем сяю,
Променем вказую шлях.
Взявшись за руки в небо до раю
Вгору ідем по зірках.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

29 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Шапіто веселий!
Я дивлюсь і сміюсь!
Ловко!
Ха!
Хула-хуп упаде.
Компроміс.
Цирк закривсь.
Змовкло!
Ха!

Шапіто – "super-star"!
Зніме грим і дурним
стане
хоч би раз.
Вкрав перо
у П’єро,
пише:
"Не лупцюй коня мого!"
О-го!
Буйного!
Сильного!

Шапіто веселий!
Я дивлюсь і сміюсь! Ловко! Ха!
Хула-хуп упаде.
Компроміс. Цирк закривсь. Змовкло! Ха!
Шапіто…

жовтень 1992 р., Київ

Мерехтять смарагдами берези,
Сонечко пливе за небокрай.
Гомонить із вітром сад поезій,
Цей -- руками виплеканий — рай.

Усмішки трояндові навколо
Садівник розсипав, наче сни --
Поміж верб, нахилених додолу --
Щоб не так журилися вони.

Чистота повітря кришталево
Пахощами ніжними вгорта...
Небо з поволокою, липневе --
Марево, як мрія золота!

2 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Його кохання було -- неначе
метелика, досі небаченого
вітер приніс
із чужих широт -- от.

Він каву пив
ніби із Мона Лізою.
А сам був, наче сеньор Дель Джокондо.
Він кілька днів, як вернувся з фронту.

Одного разу вона була
вільною з ним і рвійною.
Він пізнавав би її все життя,
але хтось у світі -- вигадав війни.

Він довго думав, що та як
перед розлукою їй сказати.
І надумав: "Лишень проведи мене на війну,
а з війни -- необов'язково чекати".
20.06.2022

Його кохання було -- неначе
метелика, досі небаченого
вітер приніс
із чужих широт -- от.

Він каву пив
ніби із Мона Лізою.
А сам був, наче сеньор Дель Джокондо.
Він кілька днів, як вернувся з фронту.

Одного разу вона була
вільною з ним і рвійною.
Він пізнавав би її все життя,
але хтось у світі -- вигадав війни.

Він довго думав, що та як
перед розлукою їй сказати.
І надумав: "Лишень проведи мене на війну,
а з війни -- необов'язково чекати".
20.06.2022

Сьогодні чорно так душі моїй.
Сьогодні так думкам моїм свавільно.
Мовчиться про… про що мовчать не вільно,
А ти мене з півслова зрозумій.

Мовчить той ліс, що слухав наші сни.
Мовчить верба, що нам стелила ложе.
Нам не дійти торішньої весни,
Ні-ні… І все ж… а може, може, може…

Нам не знайти протоптаних стежок
Поміж пожухлих трав і бездоріжжя,
Нам не вчитати мудрості книжок
Про горицвіт щасливого заміжжя.

Не приховати від людських очей
Ні спопелілий пал, ні нашу втому,
Ані важких, опущених плечей,
Що в чорну ніч несуть свою судому.

Серед погаслих свіч і сновидінь
Вже не вловити трепету зітхання,
І скрипалям на зречене «амінь»
Не вивести мелодію кохання.

Чужі – удвох, і кожен зокрема́,
Чужі – в юрбі, з думками наодинці…
І все ж… на цій відспіваній сторінці
Обличчя більш ріднішого нема.

Дотліває серед віття
Сонячне багаття.
Одяглося буйноліття
У вечірнє плаття.

Розлила по небу чари,
Витягла з пуделка* -
Рожевенько-біла хмара --
Ніжна, як веселка.

Ще виспівує у гіллі
Пташечка лірично.
Прохолоду, легіт милий
В сад вечірній кличе.

26 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Та хоч би раз
мені у руки впала
із будь-яких небес,
аби мені,
у слушний час,
коли не вистачало
твоїх чудес
та імені!

Невже – любов?
Я бачив світлі крила
у потічка́х з боліт
і воду пив,
брудну, мов кров,
яка відструменіла
потоком літ,
що марно вбив!

Я вірив у відлуння – а не в голос!
Я бачив світло – а не Божий світ!
Я винен, що така любов кололась
і кропивою жалила сиріт –
маленьких іродів великої омани...

20 травня 1991 р., Київ

Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами пливуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.

Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають
Ні скорботи, ні гіркі жалі.

Так, не оминуть нас дні похмурі,
І лихі часи своє візьмуть...
Тільки душу чуйну не занурюй
У жахну одчаю каламуть.

Усміхнися, люба, хай перлини
Зацвітуть на місці гіркоти.
Я життя віддав би по краплині
Лиш від щастя плакала щоб ти!

20 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Знову розвидніли озеро
зорі – прозорі дні,
мініатюрні прообрази
безсоннів на полі снів.

Знов прилетіли з космосу
жаби по комарів,
мініатюрні прообрази
права на полі слів.

22 березня 1989 р., Київ

Вмираю я ,
Не можу я ,таїти у серці ,
Якби ж міг полишити десь в табакерці ,
Кричу я в агоніях душевних,
Молю я про почуття безсмертні ,
Таю я кохання своє ,
та набридло мовчати ,
Я хочу кричати,
Права не маю тебе я прохати ,
Скажи так скажи ні -
не буде в цім зради,
Лиш прошу не мовчи ,
Чи в люті чи в щасті та краще кричи ,
Тільки жалю не треба ,
Бо занапащу я тебе,
Як ні то вже ні ,
Витерплю у вогні ,
провини твоєї у тому не буде,
Лиш серце моє вже тебе не забуде,
І не треба розлогих поезій і проз ,
«Я не та», «ти не той»,
«Я не зтерплю мороз»,
Як ні то вже НІ ясно і чітко ,
Не дано значить у цьому світі квітки,
А як так то іди я тебе пригорну,
Забудусь я в тобі ,
Як човен у морі ,
Заберу я з собою у кращі світи,
Де не буде біди ,
Не буде журби ,
Будеш ти й буду я ,
Й наше майбуття
Та прошу не мовчи ,
Нам не оминути долі ,
Проте думай ,
Кажи поволі,
Я вояк, вільним зродився ,
Такий уже взявся ,
І не прийму я слова здався ,
Та боюсь я ,
Чи зможу я квітці дати світи?
Дати час ,дати щастя,
Дати світло в кінці?
Не буду надсилати сповідь я цю,
Сумнів ще маю ,
Та як читаєш це знай-
Лиш тебе я кохаю.

Струни життя! Тендітні, ніжні!
Загадкові і безмежні!
Струни натянуті і грають мелодію життя!
Вранці можуть соловейком заспівати!
Вітерцем та свіжістю задути!
Яскравим промінцем засяяти!
Зустрічайте! Приймайте!
Ми дар! Безцінний дар!
Цініть, бережіть! Ми ваші!
Грайте про кохання, добро, тепло!
Живіть у мирі, дружбі, щасті та порозумінні!
Всевишній, всесвіт підтримає такий мотив!
14.06.22 Швець Т.В.
На фото мій малюнок.

Як важливо жити в гармонії,
З собою, природою та людьми.
Вміти собою керувати, не падати духом,
Любити природу та людей.

Гармонію в душі та серці поселити,
Життя любити та вдячним бути.
Вчитися, розвивати здібності,
У будь-якому віці це доступно і можливо.

Природу відчувати та милуватися,
Аромати квітів та трав вдихати.
Слухати спів птахів і плеск води,
Прекрасний світ навколо – Всевишнього подарунок нам.

Голубе небо, хмари-кораблики
Повітряні пливуть, чарують погляд.
Яке щастя, можливість бачити цю красу.
Лікує, надихає, підтримує віру та надію на життя.
13.06.22 Швець Т.В.
Моє фото -природа.

Замовчу, затужу, запечалюсь,
В тогу смутку душею вгорнусь...
І у чорному дама з вуаллю
Під балконом застигне чомусь.

Ти не край мого серденька, туго,
Вже мелодії чую сумні.
Ненадовго поїде подруга...
А здалось — ціла вічність — мені!

Ненадовго... Чи зменшиться мука?
У вогненній розпуці горю.
Нескінченна тортура розлуки --
Данина клята пекла царю.

Розігралася знову уява,
І у ній — неповернення шлях...
Під вуаллю ця дама лукава
У думках вимальовує жах.

Чи не заздрість людська то огидна?!
Причаїлась, як рись — до стрибка?!
Ця розлучниця люта, єхидна
Ставить пастку, жорстока така.

Та стріпну головою — мов кішка,
Чорна дама шугає в кущі...
Я напивсь меланхолії трішки
У гнітючу годину дощів.

Але сонечко зійде неждано,
Усміхнеться, журу прожене...
І приїде кохана жадана,
Ще палкіше обійме мене.

10 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Зоряне небо безмежне чарує,
Смуток проходить і втома,
Душа завмирає, серденько б'ється,
Думки невгамовні в косичку плетуться.

Зіроньки в небі картину малюють,
Сяють яскраво в небеснім просторі,
Кожна блукає в пошуках долі,
В небеснім просторі, в небеснім просторі.

Дивитися на зоряне небо - це втіха,
Всесвіт безмежний і загадковий,
Зіронька кожна не випадкова,
Плаває тихенько в небеснім просторі.

Зоряне небо – дарує Всевишній,
Людей надихає на помисли чисті,
Знак добрий є в цьому- слід пам'ятати,
У Всесвіт подяку свою відправляти.

Зіроньки сяють, енергія,сила,
Душі людей підносять на крилах,
Зоряне небо чарує , милує,
Душі,серця наші небо рятує. 19.05.22

Не чекай на мене вечорами.
Я прийду, приїду, прилечу
тими горобиними ночами,
за якими плачу і плачу
оцією тугою гіркою,
поки нас єднає самота...
хай хоча би спільною журбою,
як не є, подовжимо літа,
як не є... а у кінці тунелю
іноді ще жевріють пастелі
світла, що приховує імла...
не вини, що не тобі одному
на зорі, багато літ по тому,
я свої надії берегла.

Нічого тужити за одною,
поки є удача... далебі,
та чарує юною красою,
інша буде вірною тобі.

Поки вибір є у цьому світі,
а на той спішити не з руки,
маємо радіти і любити
те, що нам подовжує роки.

Поки ще літаємо птахами,
вирій наш у світлій далині...
там і я на білому коні
і донині... і поза світами
юною школяркою, так само,
інша усміхається мені.

06/22

Її душа - гітарні струни,
І лиш він знає її ритм,
Розквіта вона немов піони
Серед мелодійних нив.
Його мелодія - кохання
Прямує до серця глибини,
Його слова - бажання
Пронести любов через віки.
08.06.2022

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
молилася дівка та й
красная,
бо її доля,
бо її доля
рознещасная!

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
був побився хлопець у кров
красную
за свою любов,
за свою любов
рознещасную!

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
вже калина геть уся
красная,
бо під нею земля,
бо під нею земля
рознещасная!

17, 22 вересня 2005 р., Богдани́

А з мене сну ніц.
Сну ніц – аж по Лідз,
на вслід – за коханням туманним.
Воно – з блискавиць.
Воно – з громовиць.
Воно, мабуть, стане останнім…

Я, здуру – без літ,
мандрую цей світ
навпомацки, злетно, крізь пі́тьму.
Що зрадило нас
під київський час?..
Але я знайду нашу відьму!..

25 липня 2006 р., Богдани́

На орелі гойдається вітер.
Звуки дзьобають у висок.
Ми з тобою давно не діти.
Ми живі персонажі казок.

Є ще віра в щасливу розв’язку.
Може, й вдасться розбігтися нам.
Почуття нас загнали в казку
і тримають на прив’язі там.

Ми тверезі, дорослі люди,
не поділимо пасочки́,
на орелі гойдатися будем
і кривлятися, мов дурачки.

Це хронічним стає й ритуальним.
Але зветься любов’ю це.
Серце рветься вулканом стобальним
і лякає ймовірним кінцем.

5 березня 1995 р., Київ