Зоряне небо безмежне чарує,
Смуток проходить і втома,
Душа завмирає, серденько б'ється,
Думки невгамовні в косичку плетуться.

Зіроньки в небі картину малюють,
Сяють яскраво в небеснім просторі,
Кожна блукає в пошуках долі,
В небеснім просторі, в небеснім просторі.

Дивитися на зоряне небо - це втіха,
Всесвіт безмежний і загадковий,
Зіронька кожна не випадкова,
Плаває тихенько в небеснім просторі.

Зоряне небо – дарує Всевишній,
Людей надихає на помисли чисті,
Знак добрий є в цьому- слід пам'ятати,
У Всесвіт подяку свою відправляти.

Зіроньки сяють, енергія,сила,
Душі людей підносять на крилах,
Зоряне небо чарує , милує,
Душі,серця наші небо рятує. 19.05.22

Не чекай на мене вечорами.
Я прийду, приїду, прилечу
тими горобиними ночами,
за якими плачу і плачу
оцією тугою гіркою,
поки нас єднає самота...
хай хоча би спільною журбою,
як не є, подовжимо літа,
як не є... а у кінці тунелю
іноді ще жевріють пастелі
світла, що приховує імла...
не вини, що не тобі одному
на зорі, багато літ по тому,
я свої надії берегла.

Нічого тужити за одною,
поки є удача... далебі,
та чарує юною красою,
інша буде вірною тобі.

Поки вибір є у цьому світі,
а на той спішити не з руки,
маємо радіти і любити
те, що нам подовжує роки.

Поки ще літаємо птахами,
вирій наш у світлій далині...
там і я на білому коні
і донині... і поза світами
юною школяркою, так само,
інша усміхається мені.

06/22

Її душа - гітарні струни,
І лиш він знає її ритм,
Розквіта вона немов піони
Серед мелодійних нив.
Його мелодія - кохання
Прямує до серця глибини,
Його слова - бажання
Пронести любов через віки.
08.06.2022

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
молилася дівка та й
красная,
бо її доля,
бо її доля
рознещасная!

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
був побився хлопець у кров
красную
за свою любов,
за свою любов
рознещасную!

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
вже калина геть уся
красная,
бо під нею земля,
бо під нею земля
рознещасная!

17, 22 вересня 2005 р., Богдани́

А з мене сну ніц.
Сну ніц – аж по Лідз,
на вслід – за коханням туманним.
Воно – з блискавиць.
Воно – з громовиць.
Воно, мабуть, стане останнім…

Я, здуру – без літ,
мандрую цей світ
навпомацки, злетно, крізь пі́тьму.
Що зрадило нас
під київський час?..
Але я знайду нашу відьму!..

25 липня 2006 р., Богдани́

На орелі гойдається вітер.
Звуки дзьобають у висок.
Ми з тобою давно не діти.
Ми живі персонажі казок.

Є ще віра в щасливу розв’язку.
Може, й вдасться розбігтися нам.
Почуття нас загнали в казку
і тримають на прив’язі там.

Ми тверезі, дорослі люди,
не поділимо пасочки́,
на орелі гойдатися будем
і кривлятися, мов дурачки.

Це хронічним стає й ритуальним.
Але зветься любов’ю це.
Серце рветься вулканом стобальним
і лякає ймовірним кінцем.

5 березня 1995 р., Київ

Послухай, знай, моє кохання,
Жахливі муки і страждання,
І невгамоване бажання,
То біль, то страх – моє кохання.

Завжди там бій, в душі йде бій,
Розправ ти крил, не плач, а дій,
Бо то є крила наших мрій,
Хоча і плачеш, все ж, я твій.

Мені болить, ти що не бачиш?
Одна у ліжку, знову плачеш,
А я кричу, ну чом не чуєш?
Ти не кохаєш, ти глузуєш!

Бо то лише моє кохання!
Жахливі муки і страждання,
Принести біль, моє завдання!
Бо біль і страх – моє кохання.

Та все ж, ти вибач, ти прости,
Моє життя то я і ти,
Зразок людської простоти,
Ніхто не хоче сам іти.

Знайди себе в моїх словах,
Бо щире слово – це є птах,
Це птах свободи, знище страх,
Знайдеш себе у цих рядках.

27.05.2022

Ходить вітер по дорозі,
намочивши ноги босі,
і колише мокрі ставні на вікні.

Це красиво, ой, красиво!
Тільки знов зимова злива
прокотилась по тобі і по мені.

Не треба сліз отих,
немов розталий сніг.
Не треба сліз –
з такого голубого неба.
Не треба сліз,
коли дорогу замели
безмовні дні.
Вони мені вже більш не треба.

Ходить вітер по стежині,
цвіт лоскоче на ожині
і малює на калюжі міражі.

Це красиво, ой, красиво!
Йде звичайна літня злива,
навіть вітер гріє мрію у душі.

Не треба сліз отих,
немов розталий сніг.
Не треба сліз –
з такого голубого неба.
Не треба сліз,
коли дорогу замели
безмовні дні.
Вони мені вже більш не треба.

8 березня 1995 р., Київ

До неба вів гай,
де за зіркою зірка
зривалася й падала
з гілки на гілку,
а ми у траві
розляглися з тобою
й лічили бажання
й ділились любов’ю.

Віддай мені смак
перестиглої рути –
я ночі такої
не хочу заснути.
Візьми і вуста
і тривожні обійми,
на серце моє
обернися між ними!

Забудься про все –
хай працюють молитви,
якими ми встигли
півнеба полити!
Лише поділися зі мною –
собою!,
і в небо одне́ об’єдна́ймось
обоє!

1 серпня 2002 р., Богдани́

У сні, я піднімаюсь знову в небо,
Я бачу знов міста, мов на долоні.
І так же хочеться мені до тебе,
Мої вуста, без тебе вже голодні.

По тілу проліта холодний вітер,
Мурашками вкриває шкірний покрив.
В твоїх обіймах, наступає літо,
Без тебе ж, день не може бути добрий.

Від доторків твоїх немов б'є струмом,
Ти мов магніт, притягуєш все ближче.
Твої цілунки згадую я з сумом,
Та моє тіло, так твоєму личить.

Я бачу знову твої довгі вії,
До них тепер щоночі повертаюсь,
Та розбиваються об ранок мрії,
Так шкода, що я знову прокидаюсь.

Ой, хамелеонся, скільки влізе.
Я тебе відчую, я радар.
У твоїй невмощеній валізі,
у твоїй захопленій валізі,
у твоїй придуреній валізі –
дар!

Не сховаєш ти його нікуди,
він крізь очі блиском продає,
він же прогикнувся через груди,
знову прогикнувся через груди,
знову прогикнувся через груди!
він вже є!

Поцілунок, поцілунок, поцілунок,
поцілунок, поцілунок, по…
по мені губами ти малюнок,
у мені брандспойтовий малюнок,
ти не їдь: між нами наш малюнок
про любов…

2 квітня 1992 р., Київ

Любити слід,
але любити – слід,
який лишається
рубцем червоно-синім після нього –
ненормально!

Отримувати ці рубці щоразу легше,
але любити легше вже не буде.

Слідити по собі?
Якщо сліди ведуть від тебе?
Якщо сліди ведуть куди??
Куди ведуть його сліди???

Від тебе!!!

Знайди, кого любити слід,
зроби йому рубець червоно-синій
і перевір,
куди він піде?

Від тебе.

Зажди.
Не слід повзти назустріч,
прослідкуй,
куди ж той слід відвернутий од тебе?

14 червня 1995 р., Київ

А чи буває  погляд миліший ніж твій?
В ньому прочитаєш сотні своїх мрій.
Ніжно і тихо ти можеш дивитись
Мені залишається не розгубитись.
А чи бувають очі гарніші твоїх?
Неначе зірки залиши слід,
Кохані і люблячі ці оченята
Відкрили в душі маленькі дверцята.
А чи бувають губи солодші твоїх?
П'янкою спокусою манять мої.
Спогад вони залишають бентежний
Цілують так щиро в коханні безмежном.
А чи бувать руки сильніші й мужніші?
Що лілеють і пестять душу мов квітку,
Дарують обійми вони найміцніші
Від холодной зими до самого літку.
А чи буває кохання десь гарячіше
від того ,що ти даруєш мені?
Воно як вулкан той найпалкіший
не зупинять навіть дощі.
13.05.2022

Мої думки і всі про тебе,
Вдень все думаю і люблю.
А вночі як темне небо
у ві сні явитися велю.
Розум мій як ліс туманний
затьмарений тобою весь.
Будь зі мною ,мій коханий,
Будь зі мною ,а не десь.
13.05.2022

Такої я краси земної
Не зустрічав іще ніде.
У тихі миті супокою
Щемлива нота упаде.

І буде тишу убивати,
І запалає у вогні
Охмарена отара вати...
І душу сколихне мені

Ясне чаруюче проміння,
Як полум’яний шал небес,
Що розтікається у сині
Кохання чудом із чудес.

І нас огорне, обігріє
Той почуття високий схов...
Нарешті ти збулася, Мріє,
Прийшла, як сонячна любов!

11 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Я кладу тебе в човник,
і пускаю по річці,
і роздмухую вітер –
пливи.

Кореандрові запахи
у божественній лійці –
так назву я твій подих –
пливи.

Там покажеться небо,
і ти вийдеш за обрій,
то глибокі Байкали –
пливи.

Черешне́ве намисто
на заквітчаній кобрі –
так назву я твій танець –
пливи.

Тільки з’являться гори –
їхні зуби загострені
вже облизує море –
пливи.

Помаранчева чайка
огніздилась на острові –
так назву я твій голос –
пливи.

Океан Океанів,
Океан Океа́новий,
теплий, теплий і теплий –
пливи.

Течія́ – ти чи я?
Око бачиш під каменем?
Куди хочеш, як бачиш, –
пливи.

21 жовтня 1995 р., Київ

Мамочко моя золота!
І чого ж ми завше
батьків своїх караємо?
Невже не розуміємо?
Невже не знаємо?
Може, в нас лише й лишилося
оце –
черстве́ лице
і погорблені працею руки?
Що ж там на само́му дні
нашої розрухи?
Печальні дні?
Безокі ночі?
Нашвидку вмощені мізки?
Майбутні мощі?

Мамко моя сердечная!
Я прошу тебе безкінечно:
допоможи мені любити це
життя
до гроба!
Нехай омине мене
пречорна роба,
а тебе – хвороба!

Мамко моя, спасибі тобі
за все!
Бо я –
вічне дурне теля,
що цицьку ссе!

29 березня 2004 р., Київ

Вечоріє,
Зірка високо жевріє.
Ти мене обіймеш ніжно,
за руку триматимеш міцно.
М'ятного чаю тобі заварю
І про все на світі розкажу.
Покладу голову тобі на плече
і  час хай повільніше тече.
Затримає погляд милих очей
на тисячі днів і тисячі ночей.
07.05.2022

Кохаю я тебе, кохаю!
Уявою цілую я!
До раю падаю, до раю,
Радію і кричу: моя!

Оазо люба, золотіє
Поезією яви* шлях!
О мріє, чароока мріє,
Сяйни красою у полях!

О де, о де вона маює?
І миє зливою усе?
І видива недобрі всує
За обрій — осені несе?..

6 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Келих вина недопитого,
Сигарета тліє,
серця розбитого
рани жаліє.
Лиш фото у рамці
лишив на згадку,
Тепер незнайомці
Від цього світанку.
05.05.2022

Сонце прокидається від сну,
Й бадьорить все довкола.
Дарує світу ту ясну
весняну теплу пору.
Умивається росою
соковитая травичка.
Милується красою
Малесенька синичка.
Розкриваються кульбабки
розкриваються барвінки,
заскреготіли в річці жабки
Запахтіли на деревах квіти.
Настав весняний теплий ранок,
Навколо природа давно не спить.
заскочив півень вже на ганок
Тепер і люди будуть гомоніть.
04.05.2022

в озері ока острів – ти
вогка, холодна, вогка
як своєчесно від ти піти? –
переплисти до сусіднього ока.

в озері іншого ока – він
теплий, голодний, теплий
щоб, як невчасно він навздогін? –
очі під сон померкли…

17 лютого 1993 р., Київ

Нічого, я виживу.
Хоч серце урвало здоровий шмат мого здоров’я.
Я виживу, але мені не треба гроші.
Вони мене спаскудили,
вірніше, їх відсутність
і так.
Нічого, я виживу,
хоч у пам’яті більше тебе і більше
і серце урвало здоровий шмат мого здоров’я.
Піду на чотири сторони
світу
і хоч у одній стороні
знайду свою церкву –
тінь з лагідними руками,
тінь з ясними очима,
тінь з приглушеним голосом
чистим, як Бог,
від Якого відмовились всі.
Я виживу тільки один.
Я нести тягарі не умію.
Бо мало здоров’я лишилось від серця.
І пам’яті більше і більше від тебе.
І що?
Що?
Я стану великим, всемощним,.. ідолом.
З краплинкою серця, яка присихає.
Не хочу!!!!!!!!!!!
Одинадцять знаків оклику…
І три крапки

30 червня 1994 р., Київ

Кохання наче птах ширококрилий
Злетіти можна до небес.
Жага охоплює нестримна,
Душа сильніша ніж Геркулес.
В коханні можна потонути
В ньому можна розчинитись.
Так душу може охопити
Що малою буде вічність.
Та не втрачай себе єдину ,
З-поміж закоханих сердець.
Кохання - велика сила,
Та  розум у житті борець.
27.04.2022

Затемнення душі. Палким серцям – віва́т!
Трясеться ніч моя стеблинками повік.
Мого страждання мить, цього безсоння шмат
присвячую тобі, від кого я відвик.

Далекий мій тиран, вогонь моїх думок…
Як ти змогла тепер так легко відлягти,
коли до інших рук, чужих сердець – лиш крок,
і раптом зна́ний рух: це не інакше – ти?

Я дозволу прошу в тієї, хто не спить,
на цю мізерну мить, на цей безсонний грам,
аби здаля почуть: любить чи не любить…
твій силует на тлі британських діарам.

18 серпня 1992 р.,
3 серпня 1995 р., Київ

Зірка вечірня сія над селом,
Вітер легенький повіяв.
Дмухнув неначе  крилом,
Кульбаби по полю розвіяв.
Широкі простори степу і лану
Видніються переді мною.
Волошок блакитних як океану
Окутали світ земною красою.
Інгул стиха шумить
Лелека поряд клекоче.
Природа вся гомонить
І калина вогнем палахкоче.
29.04.2022

Гаряча кава на світанні,
Твій ніжний дотик на плечах
І таке твоє кохання
Палке і нестримне у очах.
Так час минає наче вітер
І поруч бути лиш кортить
А в спогадах є миті
Які боюся я згубить
І погляд теплий наче сонце
Так милуюсь і люблю
Ти став для мене охоронцем
І ні на крок не відступлю.
06.04.2021р.

Знову віти тремтять на вітрах,
І магнолія ніжна квітує.
В чарівливих духмяних садах
Я тебе цілував, дорогую.

Шлях ішов крізь печалі німі,
І пронизливий холод завії.
Тихий голос шептав: - обійми,
Поцілунком ти смуток розвієш.

Я так спрагло до уст припадав,
І не вірив: здійснилися мрії!
Усміхалась весна молода,
Як увесь трепетав і леліяв.

І від пристрасних дотиків тих
Розкривались уста, як бутони!
Навіть легіт у травах затих --
Ми у шалі солодкому тонем!

Ця велика любов — на межі!
Не уб’ють її війни суворі.
Боже милий, як хочеться жить,
І у щастя купатися морі!!!

28 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2022)

Я бачу перед собою
Яскраву зелену
Поляну
Літо над нею
Зноситься
Йду туди, заходжу
Ніби з лісу
В прекрасний
Смараґдовий
Світ

Не цікався й не сердься
з масюнького серця.
Якщо пташка – лети в далині…
Я відчув тебе так, що питанням озвешся
і без крил увірвешся
в мені…

Ти мій травень безмежний,
моя ностальгія…
Слово чесне – і правді кінець.
Я ж – країна залежна,
я ж утоплена мрія,
як каліка й нетребний правець…

Не соромся собою,
я падаю ниці
в той Тілець….

9 грудня 2009 р., Київ

В темноті ночі
Зорі сіяють
Доторкаюсь тихо
До серця
Що спить
Вірю, вони
Лише блага
Бажають
Щоб повірили
Ми в любов
Хоча б на цю
Одну мить

Цілу ніч, не зімкнувши очей,
я тебе переслухала.
Ти проходив крізь сни,
ніби місяць, оточений хмарами,
ніби ангел, захоплений злими
і добрими духами,
то кричав уві сні,
то здригався в солодкому маренні.
Ти долоні моєї за ніч
ані разу не випустив.
А вона б полетіла у вир за твоїми
проблемами,
подолала б усі коливання,
пустоти і відстані
й повернулась до ранку
з блідими, як сніг,
хризантемами.

Хризантеми.
Хризантеми.
Ми з тобою.
Тільки де́ ми?
Наші дні і ночі чисті й ніжні,
наче хризантеми білосніжні.
Хризантеми.
Хризантеми…

24 липня 2000 р., Богдани́

Їду в Київ,
звідки влітку
вітер солодкий мій дме.

Їду в Київ,
бачу чітко
Лавру за сотні ке-ме.

Їду в Київ
брати гору
над самовитим Дніпром.

Їду в Київ –
к бісу море,
пальми, дівулі та ром.

Їду в Київ
спати в сквері
і малювати церкви́.

Їду в Київ,
де в печері
ви, мої пращури, ви.

3 жовтня 1996 р., Київ

Десь у середніх снах
з’являється реальність,
залежність від подій,
усе, як у житті.

Тоді лечу, як птах –
і це не аномальність –
як риба у воді,
як звір на самоті.

Тоді, що хочеш – я,
та тільки не людина.
У мене інший склад,
завдання надлюдські.

Комусь – усе життя,
мені – всього́ година.

~ 2005 р.

У весільну подорож свою
кличеш ти мене лише як свідка.
Мов у вільці паперова квітка,
я у тебе вплетена стою.

Бачу, з ким ти поруч повсякчас
млоїшся у сонячній задусі,
за́вжди не зворушна в кожнім русі
щодо нього, тільки ж не для нас.

Ту весільну подорож твою –
за одне-єдине рідне слово –
у валізі лялькою готова
змандрувати в будь-якім краю.

Не гніви мене лише при нім
зайвим блиском світської уваги,
не спростовуй сном нічні розваги.
Бо насправді – я обох вас з’їм!

28 липня 2004 р., Київ

Увігнутий асфальт.
Калюжа голуба.
Альберт настроїв альт
і звуків нарубав.

Злітали з клену вниз
купюри у футляр.
За це фальшивий твіст
виконував фіґляр.

Ось вискнула струна.
Він грав лише на ній.
Ось перед ним – вона
в калюжі голубій.

Альбіна духова
в осінній гожий день
сухі листочки два
в його футляр кладе.

Чи світ переламавсь,
чи ще не поглумивсь?
З калюжі відбивавсь
звук справжній, як колись.

То губки в дзвін звелись:
любов її – в трубі.
Сурмилось, як колись –
м’Альбертом по тобі!

2–3 березня 1995 р., Київ

Мені здавалося завжди
Що прийде день
Коли побачу тебе в кінці дороги
Коли буду бігти назустріч тобі
Що це буде влітку, під вечір у селі
Що бігтиму по сільській дорозі
А ти весь в поросі далеких доріг
Вертатимешся до мене, додому
З війни, чи з власних воєн з Богом
Сам з собою і своїм безвір'ям
А я побачивши тебе
Вибіжу
Назустріч


(2022)

Хочеш бути моїм хлопцем?
Стань мені спочатку другом
Я подивлюся на тебе
Хто ти й що ти
У що віриш
Чи захочу бути поруч
Вдень вночі, це не важливо
Бо прекрасні ті моменти
Лиш з прекрасними людьми.
2022 рік

Ти належиш моєму перу.
Нам цікаво складати літопис.
Я чимало ще слів доберу,
не один ще накрапаю опус.

У гірляндах неонових фарб,
тих, якими святково змалюю
все багатство твоє, весь твій скарб,
чи помітиш, як чемно люблю я?

Чи дістанешся справжніх причин,
найінтимніших точок дотичних,
щоб сп’яніти, не хлиськавши джин
з ілюзорних джерел патетичних?

Щоб відчути перві́сний інстинкт,
щоб дітей, мов книжо́к, наплодити!
Хай любов – це вже наш лабіринт,
де приємно по колу ходити.

Але з чим же опинимось ми,
коли раптом, надибавши вихід,
осяйнемось – з якої пітьми
ми ліпили блаженну безвихідь?

Мабуть, те, що належить перу,
та любов, що складає літопис,
залишивши печеру стару,
спише Землю, покинувши глобус.

9 вересня 1995 р., Київ

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

Від твого дотику моє тіло тремтить ,
В кістках щось хрумтить ,
А серце шалено колотить ,
В очах твоїх щось мерехтить ,
Відчути дотик твій так мені кортить.
Ще раз , хоча б раз ,
Насолодитись мені дай ,
Собі не дозволь зупинитись ,
В моє життя ти дозволив собі так вломитись ,
Дай моїм мріям ще раз здійснитись ,
За зап’ястя твої так хочу вхопитись ,
До руки твоєї вічно тулитись..
Любов’ю своєю з тобою ділитись ,
Дозволь собі ще нижче губами спуститись…

Ти..казав мені не згасне до кінця ,
А що тепер ? Я сама-самісінька ,
Читаю вірш твій вся в сльозах ,
Не розуміючи як все це ,перейшло в крах..
Твої слова , невже пусті ?
Невже я вірила тобі ?
Я вірила тобі , як нікому ,
А зараз я не вірю ні тобі , ні комусь.

Ти..казав мені щось про щиру любов?
А що тепер , невже ігнор ?
Не вірю я , не вірю людям ,
Як можна клястися в любові вчора ?
А сьогодні вже й не питати чи жива ти ,чи здорова ?
В воєнний час , коли життя твоє висить на тонкій нитці ,
Коли сидиш в тісній кімнатці ,
Не знаючи , що чекає тебе вранці ,
Коли не знаєш , чи прокинешся ти зранку знову ,
Не згадати ту людину, якій ти клявся в тій «любові» вчора ?

Коли любиш ,
Ні дня без неї прожити не в змозі ,
А ми змогли ,
І день , і другий…
А значить зможем знову ,
Тільки не день,не два ,
А все життя , і це вже без вороття.

І знаєш..
Я завжди мала це передчуття!

Ти..казав що це нісенітниці ?
Ти завжди тримав щось в таємниці,
Я знала це , і була до цього завжди готова ,
А зараз ридаю , і всього того що між нами було жадаю…

Ця світла ніч спіткала темний край,
де ти молився на Північне Сяйво,
де ти ділився з морем часом зайвим,
де з оленем на кризі плив у рай.

Ця світла ніч постала в темний час,
коли хурделилася смерть серед торосів,
коли взялися льодом сто матросів,
один за одним загубивши шанс.

Ця світла ніч пробила темний день,
немов броню останню – перемога,
немов степи незаймані – дорога,
немов раптовий пагін – древній пень.

Ця світла ніч навчила темний люд,
як мати очі і Полярну зірку,
як рятуватися від смерті стрімко,
як доплисти у рай з усіх-усюд.

Ця світла ніч зробила б ще не мало,
якби кохання наше врятувала.

14 травня 1995 р., Київ

Чоло гречанки скульптор висікав
з тупого й неслухняного каміння.
Коли б матеріал краси не мав, –
не вистачало б майстрові сумління.

Скульптура в задумі – тонка, як скло.
І глиба голуба – не піддавалась.
Чотири роки об тверде́ чоло́
натхнення за натхненням розбивалось.

До ранку місяць контури зрізав,
до ночі сонце камінь розплавляло,
бо скульптор до майстерні світ пускав:
природним – вигадане під різцем ставало.

На п’ятий рік окреслилось чоло,
як перші зморшки молодого майстра.
Хоч ще гречанки вповні й не було –
був поцілунок долі в лобик щастя.

17 березня 1995 р., Київ

Ведь наша жизнь – одно мгновенье,
С пылающей свечой сравненье.
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.

Как важно пламенеть душой
Достичь гармонию, покой
И если излучать добро
Всех обогреть оно должно…

Одна судьба, жизни уроки,
С годами их цена растет.
Любить и дружбой дорожить,
Значит жить, значит жить!!! 12.02.22
На фото –мой рисунок.

Адже наше життя – одна мить,
З палаючою свічкою порівняння.
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.

Як важливо сяяти душею
Досягти гармонії, спокою
І якщо випромінювати добро
Усіх має обігріти воно …

Одна доля, життя уроки,
З роками їхня ціна ростє.
Любити, дружбою дорожити,
Значить жити, значить жити! 12.02.22
На фото - мій малюнок.

Ведь наша жизнь – одно мгновенье,
С пылающей свечой сравненье.
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.

Как важно пламенеть душой
Достичь гармонию, покой
И если излучать добро
Всех обогреть оно должно…

Одна судьба, жизни уроки,
С годами их цена растет.
Любить и дружбой дорожить,
Значит жить, значит жить!!! 12.02.22
На фото –мой рисунок.

Адже наше життя – одна мить,
З палаючою свічкою порівняння.
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.

Як важливо сяяти душею
Досягти гармонії, спокою
І якщо випромінювати добро
Усіх має обігріти воно …

Одна доля, життя уроки,
З роками їхня ціна ростє.
Любити, дружбою дорожити,
Значить жити, значить жити! 12.02.22
На фото - мій малюнок.

Я не писатиму тобі, мій друже, слів,
а тільки те, що зрію я очима.
Високий замок дружби не згорів,
хоча у снах палає надто зримо.

Моя дорога йде окремо знов,
душа моя, розверста суховієм,
тепер лише зізнала цю любов,
любов до жінки з іменем надії.

Але ріка моя з глибоким дном,
і я дивлюсь у неї тільки зранку,
коли позад мої напруження зі сном
вже перескочили найвищу планку.

І я спокійний можу написать
лиш погляд мій на все, мій любий друже,
де кожна хвиля і прозора гладь
кохані мною і кохані дуже.

То пропливають лики дорогі,
події, фарби, запахи, предмети.
Бо почуття – не ремені тугі,
а у майбутнє ностальгічні злети.

Бо в однині я буду не одним –
струмком, зозулею, піщинкою, нащадком.
Мені однаково, раніше став я ким,
бо все вже ідеальне від початку.

Нехай конкретно буду я нічий –
і те́ мене звільняє від напруги.
Відчуть блаженство у воді нічній –
це не робить над пам’яттю наруги.

Немає часу, є лише – тепер.
Є зараз ти. Це завжди серце знає.
І покій мій, і мій відкритий нерв
складають рай, бо я усе вже маю.

12 серпня 1994 р., Богдани́

Вибачаю, інакше не можу,
На розборки часу не витрачаю.
Повноцінним життям живу,
Працюю, радію, дякую за все,що маю.
Вибачаю, інакше не можу,
Усіх, хто нападає, ображає.
Розумію, значить йому погано,
Якщо ті, хто поряд –
То в собі шукати слід причину,
Убік тихенько відійти,
Промовчати, подумати,
Здоров'я людині побажати,
Перш ніж у відповідь щось говорить.
Вибачаю, інакше не можу,
Не опускаюся до того,
Щоб ненавидіти людину.
Вибачаю, інакше не можу,
Образа, ворожнеча швидше пройде.
Свої помилки зрозумію , виправлю.
Очищаються думки, серце і душа,
Коли інших вибачаю. 7.02.22 Швець Т.В.
На фото - мій малюнок.

Прощаю, иначе не могу,
На разборку времени не трачу.
Полноценной жизнью живу,
Работаю, радуюсь, за все, что имею благодарю.
Прощаю, иначе не могу,
Всех кто нападает, оскорбляет.
Понимаю, значит ему плохо,
Если те, кто рядом –
Так в себе следует искать причину,
В сторону тихонько отойти,
Промолчать, подумать,
Здоровья человеку пожелать,
Прежде чем в ответ что-то сказать.
Прощаю, иначе не могу,
Не опускаюся к тому,
Чтобы ненавидеть человека.
Прощаю, иначе не могу,
Обида, вражда скорее так пройдет.
Свои ошибки пойму, исправлю.
Очищаются мысли, сердце и душа,
Когда других прощаю. 7.02.22 Швец Т.В.
На фото – мой рисунок.

Тобі свій час із радістю віддам я,
О майстре фотографії, зроби
Красиві знімки, лишиться хай пам’ять
Про дні дерзань, веселощів, журби.

Тріумфу мить і розпачу мойого
У ракурсах ти різних зафіксуй.
Ми всі колись полинемо до Бога,
І час зітре із наших лиць красу.

ПРИСПІВ:
Стирає час усе лихе і добре,
І розчиняє, наче у воді.
Лиш на світлинах, що зробив фотограф,
Лишились ми прекрасні й молоді.

І подорожі наші закордонні,
І небо дивовижне з літака,
І як стискає пристрасно долоні
У відповідь коханої рука.

Поезія і музика хай лине,
Немов би то — натхнення два крила
У товаристві, що звемо “Світлина”,
Котра минущий час перемогла.

ПРИСПІВ:
Стирає час усе лихе і добре,
І розчиняє, наче у воді.
Лиш на світлинах, що зробив фотограф,
Лишились ми прекрасні й молоді.

6 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)