Не співаю і гнізда не в’ю
ні своїй, ані чужій жар-птиці
і не маю у руці синиці
як і подобає солов’ю,
поки доживає в дежавю
те, що й досі дістає усюди
і не відпускає, «б’є у груди»
у моєму... у її краю,
де ночує горобець у стрісі,
і зозуля кукає у лісі,
та немає пари журавлю...
а почую горлицю мою,
що воркує у чужім горісі,
то сльоза умиє від жалю.

08/21

ІІ
Боскамп

Її учила мати догоджати
В усьому обраним чоловікам --
Із тих, що при посаді і багатим,
Як Лясопольський Кароль той Боскамп.

Він був послом від Польщі у Стамбулі.
Туди його призначив сам король.
І відіграв у ті часи минулі
В Софії долі величезну роль.

Красуню й неотесану дитину
Він покохав, у дім свій взяв її.
Таланти всі природжені розвинув,
Й у вищий світ життя тоді увів.

Чекало там її всього доволі --
Бали, прийоми, подорожі теж.
Училася життя, як в розвідшколі,
Бо спостережлива була без меж.

Такий на цьому поприщі початок —
Наскрізь людину бачила вона.
І кожен крок її передбачати
Могла. Сама ж — суцільна таїна.

Була на вигинах примхливих долі
Чудовою актисою також.
І грала на забавах різні ролі --
Красунь, пажів та ще й крутих вельмож.

Співала, танцювала, трюки навіть
Акробатичні ставила для всіх.
Й життя її у центр уваги ставить -
Навколо завше чуть веселий сміх.

Французьку мову вивчила в Боскампа,
(А він, до слова, був і сам француз!).
Їй театральна не світила рампа,
Бо шлях стеливсь у стан Богинь і Муз,

До сонму світського левиць і левів
Життя вело крізь виверти свої.
Бо на забаву польському крулеві
Посол грунтовно готував її.

Любив красунь Станіслав Понятовський
Як майже всі правителі, мабуть.
Вже до Варшави час, але не зовсім
Туди проліг Софіїн спершу путь.

9-11 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Судьба у каждого своя ,
И на виду у всех она.
Её никак не утаишь,
И не заменишь ни на миг.
То, что дано тебе судьбой,
Сумеешь победить борьбой.
Борьбой за жизнь, существование,
Иметь для этого желанье.
И кто-то , вдруг тебе поможет,
И на судьбе свой след проложит.
Добро свершится, прорастёт,
И человек судьбу «свернёт…»2009 Швец Т.В.

Минуты жизни очень ценны,
Когда болезни наступают,
Преодолеть, не слечь, не сдаться,
Оптимистом оставаться,
Людей любить,
За все благодарить! 19.08.21

Хвилини життя дуже цінні,
Коли хвороби наступають,
Подолати, не злягти, не здатися,
Оптимістом залишатися,
Людей любити,
За все дякувати! 19.08.21

І
Початок

Її життя відзначене Богами --
Біля Олімпу* роджена була! --
У грецькому поселенні, а саме --
В Туреччині — між сонця і тепла.

У Бурсі, де жили фанаріоти**,
Веселощі і радощі для них
Основою життя були достоту,
І чулися усюди жарти й сміх.

Це — середовище для королеви.
Вона у ньому мала гарт пройти.
Бо не лякали труднощі життєві
У рухові своєму до мети.

Нелегко ту науку осягнути,
Як заженуть обставини в куток.
Фанаріоти, як дійшло до скрути --
Знайти уміли вихід, як ніхто.

Й вона була донька свого народу --
Гречанка, у Бітинії*** росла.
Любила танці, пустощі, свободу,
Спіткала там її пригода зла.

Утратила невинність в юнім віці —
Брат двоюрідний всім хваливсь, хлопчак.
Й тікати довелося до столиці
Її родині од ганьби бича.

Колись була родина та багата,
І царський родовід у неї був --
Сімей Челіче і Маврокордато,
Але збідніла дуже в ту добу.

Був скупником худоби в неї батько
В Стамбулі опустивсь до нижчих сфер.
Та рано і раптово він помер,
Згорів будинок потім їх зненацька.

На дні життя, тепер вони — пігмеї --
Софія з матір’ю були самі.
І торгували вродою своєю
Ті — жінка й дівчина — вже хто як міг.

Користувалися з такого стану
І сильні світу цього: у гарем
Лесбійський, ще й до збоченки-султани
Софію служка євнух забере.

Та недарма вона — фанаріотка --
В розкішному отім Содомі зла --
Перебування геть було коротке --
Вдяглася євнухом, і утекла.

*Гора Улудаг в Туреччині — раніше була грецькою територією і називалася Олімпом.
**Фанаріоти - (грец. Φαναριώτες — мешканці Фанара), буквально — мешканці кварталу в Стамбулі з резиденцією грецького патріарха. Нащадки грецької аристократії, що залишилась у Константинополі після його захоплення турками в 1453 році.
***Бітинія — назва турецької провінції, центр — м. Бурса, в якій народилася майбутня Софія Потоцька.

6-7 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Цветы растут для восхищения,
Взгляд радуют и настроение,
Как много видов и сортов,
Знать всё нельзя, хоть и готов.
Их красота неповторима,
И цвет и форма неделимая,
Их всем природа наделила ,
На свет, на цвет благословила…2009 Швец Т.В.

Цветы – прекрасны все!
Ароматы – тонкие, изысканные, нежные !
Растут, цветут, вдохновляют, радуют людей!
Легенды, сказки, стихи, песни о них сложены!
Фото и картины созданы! 16.08.21

Квіти - гарні всі!
Аромати - тонкі, вишукані, ніжні!
Ростуть, цвітуть, надихають, радують людей!
Легенди, казки, вірші, пісні про них складені!
Фото та картини створені! 16.08.21

Пчёлы к улью стремятся,
Потерять нектар боятся…
Весь до капельки отдать,
Кажется, откуда знать,
То, что пользы в нём не счесть,
Значит им, такая честь,
Превращать красу цветов,
В целебный дар полей, лесов!
Ничего нет слаще мёда,
Что даёт чудо-природа ! 2009 Швец Т.В.

Пчелки собрали с цветов нектар –
целебный дар для нас готов! 17.08.21

Пчілки зібрали з квітів нектар -
цілющий дар для нас готовий! 17.08.21

Ох, как природа хороша!
Как поёт моя душа!
Лес, речка, поле и луна!
Вокруг такая тишина.
Богатство это, всем дано.
Не предъявляет счёт оно.
Им можно наслаждаться всласть,
Душой своей как в рай попасть.
Вот только следует беречь,
Чтобы не пришлось потом жалеть,
За той красой, что пропадёт,
И никогда уж не придёт.
Природа не терпит зла,
Сопротивляется она.
И чтобы ею любоваться,
Нам нужно очень постараться,
Сберечь всё то, что прорастает,
Целебной силой нас питает…2009

Мир прекрасен!
Природа вдохновляет!
Плоды и травы исцеляют!
Жизнь любить!
Всевышнего благодарить!
11.08.21 Швец Т.В.

Природой как не восхищаться ,
Как ею нам не любоваться,
В любую пору всё живёт,
А рядом человек идёт!
С зерна вокруг всё прорастает,
Целебной силой нас питает,
Природа – дар бесценный в мире,
И все беречь её должны мы… 2009 Швец Т.В.



Гармония в природе , человеке - Всевышнего создание!
Любовь все улучшает, вдохновляет,
Человек становиться счастливей, природа –расцветает !!!
9.08.21 Швец Т.В.

Непомітно якось промайнуло
те, чого хотіли й не було:
ні за що отримати тепло,
познімати маски... бо забули,
як весною пахнуло зело.
І неначе й не було розмаю,
і не пах камелією сад,
хоч когось із мрії нагадає...
іноді... коли душа піймає
той неуловимий аромат
вечорами, ніччю, на світанку
пасії своєї у гаю...
ну, а нині мила куртизанка
оживає лиш у дежавю.
А літа, до осені готові,
не обняті крилами любові,
відлітають птахами у сни...
не усе рахують восени
і зимою намалюю знову
мрію на шагреневій основі
іншої найкращої весни.

08.2021

Взглянуть на мир с полёта птицы,
И для восторга нет границы!
Лес, поле, речка - как картина!
Собрали всё в себе едино!
И кажется картину ткали,
Умело нитки подбирали!
Величие, целостность природы,
Не передать только погоды…2009 Швец Т.В.


Мир прекрасен!!!
Дар Небес!!!
Жизнь любить!!!
Трудиться!!!
Благодарить!!! 9.08.21

Давно у вусі не «свистіло»
ночами, як оцього літа...
напевне чують Аеліту
рецептори душі і тіла.

Лечу у полум’ї ясному,
тримаюся за білу гриву,
аби як і раніше, знову
побачити її щасливу.

Усе одно, якої масті –
чи Аеліта, чи Маруся...
але проснутися боюся,
бо карта падає на щастя
і, не готовий до причастя,
щоб не упасти, я сміюся.

08/21

Сова та жайворонок разом.
Та різні маючи смаки,
чутливі надто до образи.
Стосунки ж теплі, завдяки

тому, що з’єднані коханням.
Глибока щирість почуттів
у спільному для них бажанні:
духовний зміст без зайвих слів.

Для спілкування є нагода
завжди! Обходити кути
глухі, навчились, якось згодом.
В шляхах тернистих до мети.

Сова та жайворонок в парі.
Прокинеться вже ВІН зрання!
ВОНА ж долучиться до справи
пізніше трішки… Навмання

вже має взяти естафету!
Вперед! Енергії запал
до ночі пізньої на злеті!
ВІН самовіддано чекав…
Та сон таки його здолав.

Ось так, працюючи, зуміли
налагодити побут свій.
Вразливі, відчайдушні, щирі!
У кожного є власний стиль
для втілення найкращих мрій!

01.08.2021

Подруг не выбирают
Они приходят в детстве
А дальше, как получиться
Суметь их сохранить
И новых добавляем
Без них ведь трудно жить
Кому можно открыться
Поспорить, поболтать
Посплетничать немного
И сразу же прощать…
Секретом поделиться
И выслушать совет
С ним можно и не согласиться
Решать нужно самой, поверь
Но важно мнение узнать
И если это честно
Мы можем правильно решать
Семейные проблемы
Ведь это жизнь
Без них никак
Но главное понять
Прежде нужно позитив отдать
А счастье получить взамен…6.06.17( написаны в больнице)

Став ліщиновий — у цих низинах,
Грекової балки тальвег тут.
Розмаїття бачимо рослинне.
Лиш на лівім березі цвітуть:

Стефанандра, таволга, бузкові,
Ялівець, ліщина, бузина,
Верби, хеномелеси чудові,
Жимолость, форзиція сяйна.

Правий берег на початку вкрили
Самородки дивовижні гір -
Нагромаджені гранітні брили -
Величчю вони милують зір.

На камінні темнім -- білий лебідь --
Чистить ніжне пір’ячко своє,
Прихилив до себе синє небо...
Качечка з качатами тут є.

Як людину віддалік побачать -
Стрімголов до неї попливуть
Там, де оглядовий є майданчик,
Годувати кличуть їх: “Вуть-вуть!’

Мають птахи ніжні свій будинок.
Як на острові, живуть у нім.
А надвечір — хор із жаб зустріне -
Гімни все стрекоче він чудні.

А на правім березі, де туї -
Гроно грунтопокривних рослин.
Круглий рік по черзі всі квітують -
Різні види флоксів, ковили,

Айстри є тут, арніка і м’ята,
Проліски, полин і деревій.
Півники, фіалки — просто свято! -
Орлики, барвінок, звіробій...

За каскад озер оцей преславний,
Галузі архітектури — плід. -
Присудили премію державну
Групі будівничих. Їх це — слід.

Їх турбота про наш парк отецька,
Ними ми пишаємось тепер.
Бо садово-паркове мистецтво
Має нині ще один шедевр.

Нашу він екскурсію вінчає,
Ми завершуємо свій політ
Між перлинами земного раю,
І йдемо на вихід — до воріт!

*Тальвег - лінія, що з'єднує найнижчі (найглибші) точки дна річки, долини, яру, балки та інших витягнутих форм рельєфу. 

18 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Тіні понад озером звисають,
Вітер у густих кущах приліг,
Навіть гілку не колише в гаю,
Мов завмер, затамувавши вдих.

Легкі* хвилі на спокійнім плесі
Праскою мов згладжено умить,
Посумніле листя й не шелесне,
До землі притулене лежить.

Огортає темрява нечутно,
Свічку затуляючи зорі,
Вечір прикриває струни лютні,
Наче робить паузу у грі.

ЛЕгкі - принциповий поетичний авторський наголос. Вважаю, що ті мовознавці, які узаконили наголос легкІ - не відчувають музики і краси слова, їм ведмідь на вухо наступив, це прозаїзація поезії, і взагалі треба створити словник поетичних наголосів, де буде слово лЕгкий, лЕгкі, наголос, який возносить слово до неба, в той час, як наголос легкИй опускає нас в болото прози.

30. 11. 7517 р. (від Трипілля) (2009)

Дай, я буду таким, як хочу,
щоб не всі мене розуміли…
Ти вбачаєш у цьо́му злочин?
Я вбачаю у цьо́му – крила!..

8 лютого 1989 р., Київ

Розкішна лісу шевелюра,
І гостроколом — очерет.
Звелися, мов фортеці мури
І тільки лиш орлиний лет

Спроможний піднести нагору
Царя птахів — летіть сюди,
Щоб звить гніздо у літню пору
Й орлят виводить молодих.

Ялини, сосни, туї — хвоя.
Та ще й козацький ялівець,
Що гайдамакам рани гоїв -
Ведуть до ставу навпростець.

І композицію прекрасну
З води, каміння, трав звели.
Козак приборкав змія вчасно --
Зростають духу тут орли!*



17 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Вітер очеретом пише
зіроньці листи:
"Зоре моя, ясноока,
яка ж люба ти!
Хвилі - кучері озерні
Місяць розчесав,
І серденько твоє в мене
потаємно взяв.
Та промовив Світлочолий:
Сяйво - в Небесах,
Дарував Диволілею
з бісером в очах.
Жовта лілія квітує...
Біль уже затих...
Та забути тебе, зоре,
я таки не зміг..."

Зірка ті листи читає,
в скриньку із хмарин ховає...

Розкрив од подиву вуста:
На чарівнім Природи лоні
Ліс утворив розкішний став
Із плесом, наче на долоні.

Немовби праскою воно
Обведене, на нім — ні хвильки --
Смарагдове це полотно
Хтось постелив нам тільки-тільки.

І зупиняється тут час,
Задума враз єство огорне...
Хто сотворив, скажіть, для нас
У лісі диво рукотворне?

Часи язичницькі немов
У літ розповні повернулись.
І ми, ще юні, ідемо
У наших пращурів минуле.

Вінки купальські попливли
І сяють в озері надвечір.
І сум розвіявся імли,
Сміються очі молодечі.

І через вогнища ясні
Із вереском стрибають пари...
Всміхаються у вишині --
Химерні і вродливі хмари.

Скульптура, наче Світовид,
Над берегом — оберігає.
На струнах віщих там волхви
Лелеці білому у гаї

Про бій зі змієм гомонять...
А кінь із дівчиною плачуть.
А сльози-перли навмання
Цей став наповнюють неначе.

А горловина та мала
В кінці ставка — струмка початок.
Криниця Гонти там була,
Його верба росла -- на чатах.

І їх планують відновить,
Як приведуть усе до ладу -
Постане у прекрасну мить
Вже українська тут Еллада!

16 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Станьмо, люди, ми уважніше, добріше!
Озирнемося навколо,
На ріки, гори, ліса, поля,луга, чарівні квіти-
Погляд, серце вабить ця краса!
Блакитне небо, сонце світить!
Все, що потрібно для життя!!!
Маленьких діток, ангелочків, запитаєм – що хочуть?
Для них життя – це гра, посмішка, любов, турбота рідних,
Важливіше, мабуть нема! 18.07.21

Станем, люди, мы внимательней, добрее!
Оглянемся вокруг,
На реки, горы, леса, поля, луга, восхитительные цветы -
Взгляд, сердце радует эта красота !
Голубое небо, солнце светит!
Все, что нужно для жизни !!!
Маленьких детей, ангелочков, спросим - что хотят ?
Для них жизнь - это игра, улыбка, любовь , забота родных,
Важней , пожалуй нет! 18.07.21

Буду пісні співати і малювати!
Біль і сум пройде!
Настрій підніму!
Позитив і посмішку Всесвіту пошлю!
Дякую Всевишньому за все, що маю!
Життя ціню, люблю!
18.07.21 8.45


Буду песни петь и рисовать!
Боль и печаль пройдет!
Настроение подниму!
Позитив и улыбку Вселенной пошлю!
Спасибо Всевышнему за все, что имею!
Жизнь ценю, люблю!
18.07.21 8.45

Ця поема з каменю і світла,
Із води, землі, дерев, рослин
Під руками генія розквітла,
Ніби зупинила часоплин.

Лебеді, озера і каскади,
Гроти і альтанки, і річки,
Павільйони гарні, водоспади,
Романтичні статуї, містки...

Площі, лабіринти і алеї,
І поля шовкової трави...
Все це — для коханої своєї
Й людства -- добрий чарівник створив.

Під смарагдовим склепінням саду
Ожила, вражає й дотепер --
Древніми легендами Еллада,
Котру геній оспівав — Гомер.

Все зробив так мудро, по-житейськи,
Знав людей поезії цей гранд.
На полях стоїть він Єлисейських -
У раю, і дерево з троянд

В апогеї літнього розмаю,
Вітрові скоряючись таки,
Сивину його оповиває,
Променять в пошані пелюстки...

Чи Цірцея ачи Пенелопа,
Хто — Софія -- Щенсному була?
Силу чар її уся Європа
Звідала. Потоцькому -- тепла,

Втіх дружина віддала найбільше.
Справді, він обожнював її,
Почував себе найщасливішим --
Хай розкажуть в парку солов’ї.

І Трембецький буде говорити,
Що Софія — вродою сяйна!
Що краси Богині — три харити,
І була четвертою — вона!

Нагадав Гомер для вас, для мене,
“Іліади” суть яка була:
Через найпрекраснішу Єлену
Троя вся зруйнована дотла.

Дивна аналогія зоріє,
Чи крамоли вчувся нам вогонь?!
Поки Щенсний тут любив Софію -
Рідна Польща згинула його.

Та погруддя он Гомера сиве
Втішливу іще проявить суть.
До сьогодні маєм парку диво,
Де Вкраїна й Греція — цвітуть!

14 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У кожного з нас — істина своя,
Бо кожного — влаштовано інакше.
Платонова — у небесах сія,
А в Арістотеля — земніша чаша.

В Платона — Академія була,
У Арістотеля — ліцей, мов школа.
З них перший не любив тиранів, зла,
А другий — пов’язав із ними долю.

Платона, вчителя, він шанував.
Свого учення не розкрив, допоки
Не вмер наставник. Лиш тоді дива
Відкрить явив, мав розум надглибокий.

І суть усього сущого пізнав,
І багатьох наук заклав основи.
І фізику, і лірику до дна -
Він осягнув, політик був чудовий.

І філософськи узагальнив те,
Що мудреці античні залишили.
І спостережень зерня золоте
Усюди розросталося щосили.

І учнів, походжаючи, учив
У школі чи на велелюдній площі.
Практичні дав для розуму харчі -
Хоч друг Платон, та істина — дорожча.

З Філіпом Македонським дружбу мав,
Наставником був Олександра — сина.
Наука грецька не пройшла дарма -
Поширилася з ним на всі країни.

В Потоцького у Польщі здобула,
І в Україні в нас — нову Вітчизну -
Любові філософія, тепла.
В Елладі звалась школа стоїцизму.

І взявши цвіт Платонових ідей,
Практичну Арістотеля науку,
Граф збудував тут казку для людей,
Яку полюблять діти й праонуки.

12 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Якщо свою ти чистиш душу,
Як Бог морський, підводний Главк.
Позбався водоростей, мушель...
Щоб полетіть вона могла

Увись до Бога Аполлона —
Гармонії й краси творця,
Де вище благо — за Платоном -
Богам і людям — до лиця.

І для правителя земного
Закон — творить усим добро!
Якщо цього немає в нього,
Тоді гниле його нутро.

За ці ідеї ледь не вбили
Платона й в рабство продали.
Але боровся він щосили
Щоб визволитися з імли.

Лише аристократ щасливим
Зробити може людство все.
Бо він святе добро несе
Не лиш для себе, а й для інших!

У вісімнадцятім сторіччі
Життя буяло золоте.
І у “Софіївки” обличчі -
Аристократів дух цвіте.

Могутнє ще Природи лоно
Охороняло всіх від зла.
І філософія Платона
В життя утілена була.

Не був Потоцький злим тираном,
Не чув од кріпаків хули.
Бо добре жить давав селянам,
Чудово в нього справи йшли.

А парк оцей? - Любов’ю дише!
Прийди, щасливий будь у нім...
Щасливий, будь ще щасливішим -
То Щенсний в гроті Громовім

Писав на камені для чого?
І рай земний цей будував?
Щоб в душі людські — голос Бога,
Як одкровення, западав!

Якби ж правителі сучасні
Частіше їздили сюди...
То, може б, світ наш був прекрасний -
Без воєн, горя і біди?!

10 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

подзвонив а вона не впізнала
певно й номер забула давно
на пустому пероні вокзалу
допивала дешеве вино

а бувало бувало бувало
що зліталось стонадцять чортів
і по вінця усім наливали
і не пив лише хто не хотів

ну а потім а потім а потім
і краса та зійшла вся на пси
залишилась розістлана постіль
де була вона аби з ким

***
на пустому пероні вокзалу
де дешеве вино на розлив
де безцільно бездумно гуляла
я тебе випадково зустрів

привітався а ти не впізнала
власне й бачились надто давно
ти тоді виглядала зухвало
і не йшла аби з ким у кіно

ти і зараз лишилась такою
та чекаєш когось не мене
я ж сумую весь час за тобою
але це сподіваюсь мине

***
на пустому пероні вокзалу
де в кіосках дешеве вино
самотою вона гуляла
чи чекала когось у кіно

привітався - та де! - не впізнала
звісно! - бачились надто давно
позирнула глузливо й зухвало
й відвернулась - тепер все одно

та збудила тоді ненароком
давні згадки про давній роман
що не став ні для кого уроком
та й нічим ні для кого не став.

12.07.21

Коли ти дивишся на мене, як на камінь,
так хочеться котитися шляхами,
стирати в порох всі твої принади
розради ради…

Коли ти дивишся на мене, як на гілля,
що владно заступа тобі дорогу,
мені би лісом стати ненадовго
у час дозвілля…

Коли ти дивишся на мене, як на кладку,
що всю вагу прийма собі на плечі,
мені би надломитись на початку
заради втечі…

Коли твій зір, мов дикий танець віхол,
ковзне повз мене і присипле снігом,
я обпечу тебе лукавим сміхом
заради втіхи…

Ми побагатшали ще аж на мить,
довгу, як ніч, де зірки – поцілунки,
кожне з яких через відстань щемить
і залітає у вірші й малюнки.

Як соловіє твоя маєта
у говіркому гіркому польоті!
Хай нездійсне́нна сьогодні мета
завтра в найвищій лунатиме ноті!

Серцем усім неспростовно ловлю
юно-цнотливий твій спокій-неспокій.
Диво народження слова "люблю" –
у таїні неймовірно глибокій.

12 липня 2001 р., Осівці

Вінчає арборетум* бюст Сократа -
Філософ давньогрецький був такий.
Дав людям він думок, ідей багато.
Живуть тисячоліття і віки.

Про все тут неможливо розповісти,
Лиш деякі аспекти ми торкнім.
Учення мудреця-ідеаліста,
Цікаві парадокси є у нім.

Я знаю, що нічого я не знаю**, -
Хоч знав чи не найбільше за усіх.
Природи пізнання у лісі, гаї -
В Богів діяльність це втручання — гріх!***

За два тисячоліття з лишнім, Боже!
В природу тих втручань було й було!
Аж світ на себе став уже несхожий,
І часто як перемагало зло...

Та все ж про гарне. У англійськім парку
Природоньку препарували теж.
І нам буває навіть взимку жарко,
Бо стільки дивовижі тут росте.

Тут справжнє поєдналося зі штучним -
Катальпа, гінгко — липа й дуб є тут.
Магнолія з самшитом попід ручку,
Тюльпани, глянь, на дереві цвітуть!

А скільки вдалих схрещувань рослинних!
Розкажуть, певно, вам садівники.
Про все не відав наш Сократ глибинно,
Він помилявся де в чому таки!

Нам легко говорити з сьогодення,
Повчать Сократа навіть можем теж!
Людська природа також незбагненна,
Природи пізнання не знає меж!


6 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У графа Шереметьєва в Росії
Було в маєткові Кусково все:
Стави, альтанки, парк... Людина дії -
Олені у звіринцеві пасе -

Його слуга — зайців, лисиць і вовка -
Аби не нудьгувала звірина.
Як давньоримська свідчила примовка:
Що? Хліба і видовищ? Гостю — на!

Хіба у найбагатшої людини
Тут занудьгуєш? Із розваг уся!
Театр, мисливство, статуї... Картини
В його палаці на стіні висять.

Скульптури, гроти і рослини тощо...
Тут граф Потоцький у гостях бував.
Що найбагатшим став магнатом Польщі...
І в себе позаводив ці дива.

Підлеглі в нього всі — талановиті
Тут, в Україні. А яка земля?!
І збудували парк найкращий в світі...
І крізь віки до нас він промовля.

Одна з перлин його — оцей звіринець,
Був при Потоцькому, пізніше — зник.
Та спогади про нього не загинуть,
В конкретні справи втілені вони.

І справи ці далеко не куценькі,
Як за майбутнє — турбуватись так.
Народний депутат Антон Яценко
Нам відновив у парку — зоопарк.

Пасуться тут олені круторогі,
Мунтжаки*, лані ходять теж у нім -
Доглянуті, красиві, неубогі -
Втішають нас і діток день при дні.

Ми живемо в епоху ренесансу,
Хоча ковід і рак беруть своє.
Краса дарує відчуття балансу...
І ми хоч трішки кращими стаєм!

*Мунтжаки — різновид декоративного оленя.

2 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Принеси мені Сонця у широких своїх зіницях –
щоб пекуче проміння розтопило колючий сніг.
Щоб могла я тоді власноруч того сонця напиться,
щоб позаздрить мені найщасливіший світу міг.

Принеси мені суму. Невтішного людського горя,
сиву прірву безсонь, і надій невловимі рої...
Принеси мені мить, коли тільки серця говорять –
і не бійся віддать недодумані думи свої.

Дай мені сили з тобою помірятись в герці,
щоб за всяку ціну неодмінно виграти бій –
і знеможено впасти на твоє переможене серце,
і зігріти його...

Принеси ж мені Сонця мерщій!

Нічка огорне, нічка зоріє,
Видива сіє ясні.
Знову прийшла ти, лагідна мріє,
У дивовижному сні.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

В місячнім сяйві — тінь чарівлива,
Легкий і вітряний лет.
Буйна, примхлива, зоряна злива
Твій огорта силует.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

Місяцем сяю, місяцем сяю,
Променем вказую шлях.
Взявшись за руки в небо до раю
Вгору ідем по зірках.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

29 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Ніч перед брамою міста стояла,
м’яту холодную п’ятами м’яла.
Вечір окреслював мури пітьмо́ю,
мов обіймався, мов з нею самою.

Ставши останками денного праху,
крапали зорі Чумацького Шля́ху.
Айсбергом гострим проштрикнуто обрій –
так прокидається місяць хоробрий.

Хмелем духмяним витало в повітрі,
пахло тобою під зорями в ски́рті.
Груди пливли, мов лукаві сирени,
похіть лоскочучи, прямо на мене.

Серце гуде, ніби з бджолами вулик!
Як ти знайшла мій мандрі́вний притулок?
Що ти тут коїш на тілі монаха?
Завтра у місті чекатиме плаха!

Ніч над горою єлейного сіна,
мов сирота, спати вигнала в сіни,
хлипала, в пітьмах поранивши п’яти,
ставши на нас, у коханні розп’я́тих.

27 серпня 1995 р., Київ

Статуями Бога Аполлона
Ми вже милувалися. Та от
Нас не відпускає він з полону,
Свій запрошує оглянуть грот.

Ще у дев’ятнадцятім сторіччі
Все облаштував тут сам Ферре.
Неповторне мав цей грот обличчя,
Але владний витіснив орел.

Щоб йому літалось веселіше -
Спорудили обеліск твердий.
Бога Аполлона світлу нішу
Геть усю засипали тоді.

Щоб гранітний велет непорушно,
Більш надійно в паркові стояв...
Це тоді вважалося більш слушним.
Бо таки Романових сім’я

Парку з висоти свого престолу
Прислужилась — водограй “Змія”
За наказом Першого Миколи
Будівничий вміло “ізваяв”.

Флори і рожевий павільйони -
В сорокових теж звели роках.
І Терасу Муз, їх ціле гроно,
І Китайської альтанки дах

Також звів Ферре тоді в роки ці,
Тут заведено зразковий лад.
Цар Микола парк увесь цариці
Дарував, назвав — Царицин сад.

Час минув. Та Аполлона славу
Не затьмарює провладний блиск.
Грот постав у парку величавий,
Вбік посунувсь царський обеліск.

Мов нову оселю Сонцебога
Із граніту й кампеню звели.
Краєвид найкращий і розлогий
Відкривається, якщо зайти углиб.

Це - творіння рук людських величне
Прикрашають вази кам’яні.
Дітище сучасних будівничих
Видиво дарує, мов у сні.

Наче на долоні — став чарівний,
Флори павільйон, фонтан “Змія”.
Зліва — площа Зборів, зверху — диво
Із лісів смарагдове сія.

Древні греки звичай бережуть цей,
Йде від Аполлона він таки.
На представників найкращих людства -
З лавру й мирту одягать вінки.

...На алеї Верхній пораненьку
Будівничий гроту стишив крок.
Це — Іван Семенович Косенко*,
Й Аполлон вдяга йому вінок!

30 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

"Але" з останньої сльози
спаде краплинкою роси.
На противагу почуттям
і протиріччям тут і там.
Та неоправдано "але"
з великого мале.

~ 1990 р.

1
Вже розтанули, люба, останні сніги,
І трава висівається в гаю.
Ген із висі ясної послали Боги
Нам любов, що живе, не минає.

Комашинка найменша, стеблинка мала,
І берізка із рідного краю
Оживає, цвіте од любові тепла,
Що навколо усе огортає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.
2
Зникла з неба холодна зимова імла,
Сяє сонце і синь неокрая...
Доторкнулась до твого й мойого крила
Та любов, що живе, не минає.

Дай же руку, моя найдорожча, мені,
Хай ворота одчиняться раю.
І підемо назустріч ми вічній весні,
Де любов, що живе, не минає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.

12 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Шумить діброва чарівлива,
Слова мов чуються із губ.
Найбільше у “Дубинці”* диво -
Цей красень — віковічний дуб.

Вже літ чотириста, напевне,
Веде рокам предовгий лік.
Не старець він для дуба древній,
А в розквіті ще чоловік.

Та пам’ятає, як на сполох
Всі дзвони в Умані гули.
І як кобзар незрячий — Волох
Під ним співав тоді, коли

Його славетні гайдамаки
Пообступали навкруги.
І від одного Гонти знаку
Тремтіли з жаху вороги.

І “Коліївщина” буяла -
Селян повстання й козаків -
Гнобителів лягло чимало...
Дуб — свідок, хоч пройшли віки.

Сакральний дуб, це — місце сили,
Католиків, панів ляка.
І недарма проголосили
Тут гетьманом Залізняка.

І самостійну Україну...
Хоч доленька її гірка.
Встромила знов ножа у спину
Зрадлива москаля рука.

Військові Катерини круки
Прийшли брататися немов...
Зв’язали всім повстанцям руки -
Така братерська та любов.

Із Гонти тиждень паси дерли —
Від пояса — аж до плеча -
Ні разу з болю не кричав —
У “мідному бику”** помер він.

Бо - польський підданець. Негайно
Москва полякам віддала.
Великомученик Украйни,
Йому і слава і хвала!!!

А Залізняк Москві повірив.
Її він підданець. Відтак
Його навіки до Сибіру
Заслали, і пропав козак.

А красень дуб оцей кремезний
До наших днів зумів дожить.
І в Україні незалежній
Нам про історію шумить!


27 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мріє жадана, ось золото,
здерте з твоїх куполів!
Місто, на дзвони розколоте,
б’ється об цеглу голів!

Мріє моя цикламенова,
час згородив частокіл!
Місячна поза роденова
журить убитих довкіл!

Декотрі, гетьте за смертію!
Декотрі, суньте пласто́м
мрією вкрай розпростертою –
й стійте між нами мосто́м!

Світе, в віках перевтілений!
Вийди назустріч мені!
Вийди, брудний і поділений!
Вийди – в орді і війні!

Стань-но на мо́сті орантовім
мрію всю вголос читай!
Ноти вітай музикантові!
Хай починається рай.

4 березня 2003 р., Київ

Не зрань мене жорстокістю своєю,
Бо я, як пух кульбаби, нетривка.
Нехай не ловить трепетно рука
Проміння зустрічей,що гаснуть над землею.

Втечу від метушні нічних шукань,
Бо я,як тінь від зірки,невловима.
Мене її таємність полонила,
Що вічно манить у туманну рань.

Сховаюсь у прозорі чисті роси,
Принишклі на шовковім стебельці,
Допоки не опинюсь на руці,
Що в мене невловимих барв попросить.

Остання свічка згасла над вінком.
Пливи, пливи… Шукай своєї долі.
Чого боїшся? Вибери його…
Його. Цей світ. А може, дві тополі.
Чаклунка-ніч заплутала стежки,
Де дно мутне, там хвиля віроломна.
Пливе вінок за поштовхом руки,
А ти мовчиш мовчанням непритомним.
Свята печаль. Заломлені уста.
На манівці пішла блудити річка.
Пливи, пливи… Остання згасла свічка.
Коли печаль,то хай собі свята...

Тополі дві і світ цей – над вінком.
Пливи, пливи… Шукай своєї долі.
А допливеш – побачиш дві тополі.
Чого боїшся? Вибери його…

Що не ніч – поїзди, поїзди
стуком рейковим сни відчиняють..,
і я знову розводжу мости
між собою і сном – через Пам’ять.

Що не ніч – починаю брести
по тих водах, покинувши берег,
і плисти.., і дурниці плести…
Що не ніч – визираю за двері.

Мабуть, там повернулася ти?
Ні. То просто твій голос примарив…
Що не ніч – поїзди, поїзди...
колесують мій спомин кошмаром…

8 квітня 1989 р., Київ

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

27 квітня 1993 р., Київ

Моя любове ніжносвітанково
Торкнулася твоїх очей,
І шепочу тобі я знову й знову,
що зіткана із лагідних ночей,
І в роздумах себе питаю:
роки минають, я все більш тебе кохаю...

Здається, вже вершина почуттів,
Піони уквітчали наше небо,
Та я в палаці дивовижі мрій
Блакитним сяєвом горнусь до тебе,
І подумки себе питаю:
Роки минають, я все більш тебе кохаю...

Мій храм, обитель світла і добра,
У твої очі заглядаю волошково,
Рожевою птахою летять твої слова
В безкраїй простір нашої любові,
І чую, як серденько завмирає,
Коли шепочеш: я все більш тебе кохаю...

Добре, я твій, – а що́ без тебе?
адже останні мої вуста.
Не потривож їхній ранній молебень,
адже за тебе молитва та.

Ти захисти від жаху погляд,
який проско́чить у яв зі сну.
Адже якщо не залишишся поряд, –
шлях мій з любові аж на війну.

Падають бомби скрізь листами
і телеґрамами звідусіль.
Добре, я твій, – а що́ між нами?
Битви, поранення, втрати й біль.

24 вересня 1996 р., Богдани́

Про що нам сад шепоче, як збагнуть?
Чи чули про науку ви цікаву?
Іконологія — вникання в суть
Символіки окремих певних явищ.

Мистецтво і Природу спом’янім,
“Софіївки” тоді відкриєм диво —
Краса цих місць і труд людський у нім -
Двох чинників поєднання щасливе.

Із Англії в Китай ми зробим тур,
Тут світу символи існують цільно:
Величний парк — вмістилище культур,
Які об’єднує духовне спільне.

Тут відгомін язичницьких часів
Із Греції на Схід нас переносить...
Богів китайських славлять тут усі -
Жінки й чоловіки, що носять коси*.

У декого з вас подив на лиці -
Куди занесло нас удень чи зранку?
Уява родить видива оці,
Як бачимо китайську ми альтанку.

Впірнути хочеться на мить у схов -
По довгому екскурсії відтинку —
Посидіти, помріять про любов...
Урешті-решт, це ж місце відпочинку?!

Помилуватись на терасу Муз,
І ставу чарівливу панораму...
Медитувати хочеться чомусь,
І з подивом з’єднатися з Богами.

Та восьмикутний у альтанки дах,
І гострий шпиль, що в небо йде, до Будди,
Суть пагоди відкриє нам в очах -
Китайська то є культова споруда.

І істина прадавня забринить,
Тисячоліття хоч пройшли відтоді -
Богів благали у потреби мить,
Всі пращури молились на Природі!

Ідея восьмигранника така -
Відкритість до частин усього світу.
Червоний колір — щастя нас чека,
Вогню очищення, фортуни цвіту.

А жовтий колір — сонцю данина.
Й китайці, й ми молилися світилу.
Духовна чистота і яснина,
І вічність, то - блакитний колір милий.

І восьмикутна зірка Алатир**,
Це символ головний різдва містерій,
Що в Україні із долин до гір
Колядники носили в кожні двері.

Це — круглий рік, як вісім свят у нас -
І Коляда, і Колодій, Великдень.
І Трійця, і Купайло, потім — Спас,
Мокоша і Діди — і коло вийде.

І восьмикутники, як ордени,
В князів на грудях теж були, як знаті.
В Грохольських, Вишневецьких теж вони
На стінах — у палацах їх багатих.

Перун колись усіх киян беріг,
Горіло вісім вогнищ там довкола.
Чотири — головних і проміжних -
Творили ліній горизонту коло.

Навряд почути кожен з нас це звик -
В обставин силу, суто по-житейськи -
Мав вісім променів і Громовик -
Дощу це символ індоєвропейський.

Наш восьмикутник — символ Бога теж,
І з’єднує усі частини світу.
Несе добро й гармонію без меж,
Дарує всім любові й щастя квіти.

Збагнімо тільки істини момент -
Хоч вражень накопичилось багато -
В “Софіївці” вам кожен компонент
Повинен насолоду дарувати.

12 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Я зі мною живу,
на папері існую,
вимальовую літери ці.

Риму, білу вдову,
вечорами цілую
з одночасним пером у руці.

19 березня 1996 р., Київ

Какие ценные минуты жизни,
С возрастом, все понимаешь.
Когда не спишь, когда болит- отчаяние.
Всевышний знает, что нам нужно,
Посильные испытания он посылает.
Утром солнышко в окошечко заглянет,
Поднимайся, не ленись, улыбайся и трудись!!!
Мир прекрасен, оглянись!!! 10.06.21

Які цінні хвилини життя,
З віком, все розумієш.
Коли не спиш, коли болить - відчайдушно.
Всевишній знає, що нам потрібно,
Посильні випробування він посилає.
Вранці сонечко в віконечко загляне,
Вставай, не лінися, посміхайся і працюй !!!
Світ прекрасний, озирнися !!! 10.06.21

На вулиці, під брамою базару,
соромлячись, у сутінках стоїш
між продавців неясного товару
і темні ягоди, не кваплячись, їсиш.

Ти роздаєш по скляночці чорниці,
з коробки ликової мовчки беручи, –
на дні очей шуга́ють дикі птиці,
давно приручені, як хустка на плечі.

Ці рухи тихі лагідно лягають
вздовж рук на боки чи в колиску кіс,
коли зітхаєш – птиці завмирають,
коли всміхаєшся – летять назад у ліс.

У хащах диких ягоди збирала,
за гроші мріяла продати сльози ці,
але пташки, яких ти в лісі вкрала,
склювали все в твоєму ґаманці.

Ти безкоштовно роздаєш чорниці,
бо чуєш, як співає й кличе ліс,
немов дочку, тебе – свою черницю;
а я – "сеньйоро!", "фрау!", "пані!", "міс!"

Але поважності тобі не вистачає,
ти б кинула це місто і втікла.
"Сеньора!", "міс!" – це надто величаво,
бо навіть ягід спро́дать не змогла.

На вулиці, під брамою базару,
соромлячись, у сутінках стоїш
між продавців неясного товару
і чорні ягоди, не кваплячись, їсиш…

6 серпня 1995 р., Київ

Як хороше до Криму* утекти,
Цикад наслухатись до оніміння...
Вкраїнець ти, господар в ньому — ти -
Останнє ловиш сонячне проміння.

Між ворухких, густих смарагдовіт
Висвічує руденькою косою
Сосна усохла — в цей мінливий світ,
Іржавою пишається красою.

В гіллі густому птаство жебонить,
Високі трави легітець колише.
І темрява свою спускає сіть
На сад, що весь тремтить в обіймах тиші.

Ще місяць не засвічує ліхтар,
Та виникає враз небесна нірка
Між нерозчесаної вовни хмар,
І випірнає блиском перша зірка...

5 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Журналистика – творчество!
Журналистика- наука жизни !
Журналистика – вдохновение сердца и души! 6.06.21 9.15

Журналістика - творчість!
Журналістика- наука життя!
Журналістика - натхнення серця і душі! 6.06.21 9.15

Англійський парк — Пашкевича* творіння,
Чи арборетум — звуть отак його.
Різновидів багато там насіння
Щороку жде утілення свого.

Він був заснований після Потоцьких,
Уже минуло майже років сто...
Все для утіх духовних, а не плотських,
Немов у мрію — чарівний місток.

Стоять алеї, наче у тумані,
Козацький — вабить погляд — ялівець.
Жасмин розкине пахощі духмяні —
Ідеш, немов сп’янілий — навпростець.

Не знаю, чи охопите усе Ви?
Магнолія, катальпа — сорок п’ять
Рослинних видів вивів нам Пашкевич,
Донині там доглянуті стоять.

В час реконструкції сад збагатили,
Й чудової весняної пори
Самшит, ялини саджено уміло,
Всього різновидів - сімдесят три.

Акації, клен гостролистий, буки,
Горіх медовий, гінкго і фундук,
Дуби трудящі виростили руки,
Над липою бджолиний в’ється звук.

Це свято для душі — як ніжна панна,
Що квітку нам нагадує сама,
Милується на дерево тюльпанне,
І аромат вдихає крадькома.

Тут — насолода витончена раю,
Як очі заворожені гостей
Високу вроду в серце убирають,
Й тоді духовно кожен з них росте.

І вогник світлий все життя не гасне,
Як на форзиції він — золотий.
Щоб дарувати світові прекрасне -
Зерно летить в удобрені грунти.

Вклонімося травині й деревині,
І мудра думка хай до нас прийде —
Викохують в садах не лиш рослини -
Гуманних, доброзичливих людей.

27 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)