Червоне стигле сорту Айдаред
зимове пізнє долежить до травня
це яблуко, в якому наш секрет,
з якого ґенне дерево прадавнє.

Спасибі, ти даєш мені його,
зірвавши з порцелянової гілки,
щоб я вкусив те, як зима кругом
готує із кислинок – солоди́нки.

Але не їм я сорту Айдаред,
а розрізаю і під мікроскопом
рахую сто туманних Андромед
і на сто першій свій знаходжу спокій.

На перехресті сфер, галактик і зірок
(мов молоком облитий сад весною)
пливе у яблуці майбутній мій синок
і розмовляє лагідно зі мною:

"Татусю, Я – навколо зірки Ти,
а ця планета зветься просто Мама.
Я скучив так!.. Коли мені прийти?
Я вже втомивсь летіти в снах за Вами.

Я розумію: є ще сто зірок,
мільйон планет і випадків мільярди.
Але Ти яблуко розрізав саме в строк,
не в старості з інфарктом Міокарда.

Якщо цей плід Ви з Мамою з’їсте,
узявши кожен по своїй півкулі, –
відчуєте, як Всесвіт проросте,
і час таємний прокують зозулі…"

…Мені наносили дівчата сорочки,
гриби, шампанське і французьке мило.
Лише у яблучці – найкращі діточки,
такі розумні, милі, повні сили.

15–16 червня 1995 р., Київ

Хмари, як пушинки,
Пливуть надi мною
Парад краси, не меньше
І вiтерець працюе,
Колише трави и гiлки,
Дає живильну силу,
І тим росткам,
Що показались iз землi,
Така краса и благодать,
Що нам дає природа,
Нетреба спать…
Поглянь навколо,
Не байдужим зором,
І зрозумiй, що кожний день
Тобi дарован Богом…
13.05.17(написані в лікарні)

Піч ковтнула дрова –
видихнула дим,
за столом дубовим
хліб ще теплий їм.

По світлиці білій
із іконами
трьох монахинь тіні
з балахонами.

Вони сіли мовчки
за дубовий стіл,
християнські дочки
монастирських діл.

Лиш хліби й водицю
я для вас припас,
їжте, молодиці,
скоро буде Спас.

Розкажіте, звідки
і куди тепер,
три прозорі квітки
трьох моїх сестер?

Мух дзищава мова
хату обійма.
А вони – ні слова,
ніби і нема.

Не мовчали б, сестри,
не спиняли б час,
бо в молитвах скресли
спогади про вас.

А вони – ні слова,
ніби і німі…
Раптом старша: "Знову
прийдем по зимі".

Встали, поклонились.
У кожної – хрест…
Ви б мені не снились!
Я ж ваш брат – Орест!

Я ж з квіток шавлії
вам віночки плів.
А тепер ось тлію
вік без теплих слів…

Вік молю у неба,
а добра – чортма.
Мені зараз треба –
ще коли зима!..

Три монаші ряси
та монашка-ніч,
не діждавши Спаса,
канули крізь піч…

Знов зайшли чужії,
не мої то знов –
Віра і Надія,
і от-от … Любов.

9 серпня 1994 р., Богдани́

Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря і Шуман…
Сум моря і Си́мон…
Шум моря і Ши́мон…

Той Ши́мон і Си́мон –
то ж батько із сином,
два шу́ми у моря
два щастя, два горя…

Не хочеш – а мусиш.
У море відпустиш…
У шторм, ніби в душу,
потрапиш у мушлю…

Шум моря – і Ши́мон…
Сум моря – і Си́мон…
Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря – і Шуман…

23 листопада 2006 р., Київ

Нема нічого, що минає марно.
Людей парує доля у житті.
Обоє відпрацьовуємо карму,
та іноді не вистачає шарму
утримати себе на висоті.

І розумію, що іду до тризни,
але буває – зопалу в огонь
і опікає теплота долонь.
Химерою являється харизма
і забирає душу у полон.

Приймаємо усе як Божу кару
і Єві, і Адаму у раю.
І сонечко ховається за хмари,
і у очах її немає жару,
і цього я від себе не таю.

Рятує і поезія, і ліра,
та не її лікує, а мене...
І не минає літо затяжне..

Наївному ніде немає міри –
і не уперше є остача віри,
і не востаннє доля омине.

07/19

У сухотах осінніх,
у пустотах морозних,
по зі́гнутих спинах
дерев грандіозних,
над брамами храмів,
у ближніх печерах,
і в дальніх – і в дальніх,
і в жовтих паперах,
між думкою й словом,
на ментах моментів,
в оркестрі чудовім
між а́плодисментів;
де бігає сумнів,
де потяг відходить,
усюди, де трудно,
і протяг холодить,
і навіть де щастя
найменша ознака,
де мріяв про вас я,
й за мною хтось плакав,–
у тому повітрі,
у тих атмосферах
по мокрій палітрі
виходив на берег
мій пензель високий,
під фарбою злегка,
малюючи око,
в якому – веселка.

9 листопада 1994 р., Київ

На тлі перегорнутих сторіно́к
з’явився цей чистий лист –
папір білоликий з не снів, з не думок,
папір недолист-перелист.

У стосі всамітнено в шарі зашор,
ховаючи вічності сум,
мовчав мій папір, мов потрапив в офшор,
без слів, як без буквених сум.

Я знаю ті суми – і сумно мені,
що правду ведуть і крадуть,
розмінюють рай на окови земні –
й терплячий папір продають…

29 січня 2013 р., Київ

Не цілую, але обнімаю
як давно і недавно було.
Забуваю, але пам’ятаю
як дощі пам’ятає зело.

Уявляються радісні очі
і розкрилені руки твої,
наче скучила, ніби щоночі
наші душі іще нічиї.

Ідемо як бувало у парі
коротати ясні вечори
до жагучої тої пори
як єднаються сині і карі
і шукають у небі Стожари,
поки падає щастя згори.


07/19

Для тебе я рукою на папері
наводжу силу слів, і не своїх,
а тільки тих, перед якими двері
відчинять у палацах темних цих.

Гаремна дівко, ти тривожиш очі,
і річ не в тім, якщо ти скажеш "ні", –
скажи, з яких тканин такі тіла дівочі,
з якої бронзи груди ті пружні?

Скажи, з якої ланню ти дружила,
що граціозно пролетіла так?,
так, ніби я мисливець, тільки сила
твоя у тім, що ти подала знак!

Твої манки в моєму мозку б’ються
і пробивають череп уві сні.
Хіба це очі?! Це снаряди рвуться:
з-під сонних вій – смарагди навісні!

Гаремна дівко, це життя горемне
лише в моїх покровах буде – блаж.
Ні слова більш! Є сила більш силенна,
це поклик мій і поєдинок наш!

8 серпня 1994 р., Богдани́

Люблю у літню спеку добру зливу,
Од неї все буяє і росте.
Люблю твою я усмішку щасливу,
І сяєво в зіницях золоте.

Коли уся ти світишся красою,
І радістю окрилюєш цей світ,
Як та верба косою чарівною
Голубить вітра в лоні теплих віт.

Мені твоє волосся – гай духмяний,
Що цвітом обсипає залюбки.
Ти вся – немов троянда, що не в`яне,
А дихає коханням на віки!

11 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Пізнай мене за думкою й без думки.
Усе так просто, адже вічність є!
Я твій – безмежно: й неотруйні трунки,
якщо живе кохання з нас жиє!

Усім усюдам сві́тлимося в люди –
з вінків тернових пропускаєм кров
розп’яття хресного в повішенні іуди
єдиним поглядом і висловом "ЛЮБОВ"…

Хай на додаток – з думки думка знову
про те, що ти – однаково одне
святе ягня, яке веде розмову,
безтямну й темну.., й не минеш мене.

Я ж тільки о́браз, на який обра́зи
безликі люди виливали в піст!
А ти – свята без імені й без назви,
ти – просто думка, випадковий гість.

23 січня 2010 р.. Київ

Чи фіксує побачення наші
те, що й досі єднає серця?
Ідемо в куражі-епатажі
і немає уже каяття.

Нас вінчає у сивому небі
буйний вітер, що сіє дощі,
і нічого неначе й не треба,
поки чуємо, – Гірко! Мерщій!

Ти біжиш по калюжі до мене,
щоб упасти в обійми таємні
і гукати, – Літаю! Лови!

Полетіли у Лету обоє
і за миті мої із тобою
не зносити мені голови.

07/19

Літо полите молитвенним* цвітом,
цвітом задумливим, ледве відкритим,
напівзаплідненим, напівцнотливим,
дивом купальським, розгубленим дивом.

Папороть в іскрах між листям подраним,
ліс розмальований лиском багряним,
ніч полудне́ва безлюдна, беззвіра,
котиться з неба заквітчана фі́ра.

Дивне світило – півмісяць-півсонце,
зоряний фурман – не дівка, не хлопець,
палять помалу купалові ватри,
крапають цвітом густим у Карпати.

Я не шукаю давно того зілля,
ти вже забула чекати весілля…
добре, я кобра з сухої Сахари,
годі, ти голуб з-під вогкої хмари.

Сонце пустельне і місяць вологий
віз розламали, зійшовши з дороги,
світ розміняли на звичай і чудо,
ніч – на Купала, а рік – на Іуду.

29–31 травня 1995 р., Київ

______________________
* «молитвенним» – остаточний варіант автора;
інший варіант – «молитовним»

Ніч бруснична впала з неба
на землі старе пальто.
Під ногами мокрий щебінь,
я - зірниця, а ти -хто?
Всесвіт у душі, чи смута?
(Кропивою жалиш - біль).
Я для тебе м'ята-рута,
ти для мене - хліб і сіль.
Водночас не просто друзі -
крок на тросі в майбуття.
Ми по груди в небо вгрузли,
зорі  -  яблуком хрумтять.
Шлях чумацький оповиє
шарфом - зимно від нудьги.
Вбрід підемо - чорториї
поховали береги,
за гнучким гіллям рокити
щука вудить мотиля.
Де волієш, щастя, жити -
там, де ти, чи там, де я?
Чи на тихім узбережжі
зачарованих надій?
Тільки Бог шитво мережить -
долі вицвілий сувій.
В 'яжем вузлики спонтанно,
розплітаєм макраме.
Зустрічати осінь - рано,
а втрачати - серце мре!

Усім тобі завдячую, любове,
утомою, стражданням і нудьгою,
безмежним виміром розлуки після слова,
прикрашеного злістю дорогою.

Небаченими витворами віри,
розбавленими барвами надії,
скарба́ми сліз, знеструненнями ліри
і лі́гмом сну у по́душках бездії.

Я дякую за радощі у смутку,
за поцілунки вітру на пероні,
за кинуту у мене снігу грудку
тобою влітку, як жила на троні.

За погляди, яких сумна відсутність
полегшено поманює коханням,
за втіхи ті, що міряють доступність
блаженства сфер моли́твенним ваганням.

За всю тебе, моя любове світла,
я доточусь тривогою святою,
як тим єдиним днем, коли ти стихла,
накривши смерть ряднинкою простою.

29 лютого 2004 р., Київ

У березі – сонце на чільному місці,
з пелюстками жару навколо кружала,
там стигне насіння в оранжевім листі,
то день усі зорі бджолою пожалив.

Над цвітом тим – неба священна заграва,
під ним перепілка ступає, мов пава,
і я, зачарований, ступенем вище
у світі, де сонячна квітка горить ще!

Зберу насінини, всі ночі і днини,
лузатиму їх, ідучи по стежині,
і кожного ранку саджатиму зерня,
щоб квіткою – сонце й малюнком – майстерня!

11 серпня 1994 р., Богдани́

І
Пишу тобі, а читачу шифрую
усе, що є, було і не було.
А що чекає, то гадати всує,
якщо нема надії на крило.

ІІ
Не легко стаєру, напевне,
даються кроси до небес.
Якщо надієшся на мене,
чекаю у сузір’ї Пес.

Міняй матерію на масу
і обганяй інертний час,
та не рішай усе за нас...

У мене теж немає часу,
коли очікую Пегаса,
аби летіти на Парнас.

ІІІНі, це не те, що Фанські гори –
крутий і недосяжний пік
і у мою не кращу пору
твоя стезя у інший бік.

А я на іншу почекаю
тай залишаюся на плаї,
якому є один кінець –
раптовий фініш. Не до раю
і не до неї поспішаю,
та в’яне, в’яне мій вінець.

07/19

Туманні перспективи
в Іллюзіях
У Серці
І наші
недолугі Герці
Протистояння


Хто кого
Маною туману

Навіє в Серце
Пломінь





*****

Обличчя веселе
а очі -сумні

і кожен твій
рух -
Самотність Мережі

А вже надвечірній загуслий оранж –
в руках ліхтарів.
На півслові
стихає отой гуркотливий гараж,
і крани цибаті готові
закинути голови й так, без голів,
собі пролітати по небу,
ловити на вудочки плетива снів,
знімати зірки, коли треба
закоханим,
й бути закоханим теж
і так, без голів, кружеляти:
– А пахне як біло заквітчаний беж.
– І зовсім не хочеться спати.
І попри оранж, крізь утому і тиш
вдихати якусь розімлілість.
Ти майже кохаєш і майже летиш
незграбно, невміло, несміло.

Фарбую очі Неба,блакить зірниці,
що до Землі стікає, щоб омивати лиця.

Рожевий усміх Сонця - заграву світанкову,
що день новий вдягає у ніжність пелюсткову.

Верби тендітне сяйво від вогників на вітах,
і тихий шепіт листя у пуп'янках відкритих.

Та легкий подих ранку, пречистий і прозорий,
і погляди світанку у Вічність неозору...

Одгули рої у пошуку нектару.
Йду по цілині до пасіки в гаю,
а до мене та, з якою під гітару
ми не доспівали пісеньку свою.

Ой не омине, що статися повинно.
Жевріє ще дещо у серпанку літ,
і не тане те, що пам’ятати пізно,
і не полишає затяжний політ.

І нема вини, і віриться не дуже,
що до цілини обоє ми байдужі
і до тих далеких зоряних ночей...

Не питав її, аби не розказала,
як я забував, і як вона чекала,
і чому ховає промені очей.

06/19

Написані ноти , написаний текст
Романтика ночі , романтики жест
Улюбленці долі , у погляді плай
Відвертість ласує свій опію рай...

Любов розпускає свої пелюстки
По травам у хвилі вальсують вітри
Медовим нектаром солодкі плоди
Цілунки гарячі , взаємності сни...

І біль стає вільним , собою подібним
І так не турбує буденності плин
Лунає романс мелодійний , і ніжний
До двох не повторних уже половин...

Підібрані щастям заспівані ноти
Романтика ночі , романтика дня
Улюбленці долі , кохання , любові
Єдина в єдиному вірна душа.

Посіяними іскрами роси
Душі моєї стелиться дорога
Я біля тебе квітами весни
Сяю зірками у обіймах неба

Не вабить чорно - білий світ
Стирає фарби смуток за тобою
Я розумію , цей між нами біль
Буде своїм , точніше буде мною

Не нам нажаль судилося цвісти
В садах Едему квіткою душею
Така коротка мить була - взайми
Світанки сонця , забуття красою

Я позбираю іскорки роси
Цій долі цю дозволю розкіш
Я біля тебе квітами весни
Горю зорею - падаючи з неба.

Гаснуть ліхтарі вранці на зорі,
Рожевіє мрево світанкове.
Із пітьми буття, сяйвом угорі
Сонцем сходиш ти, моя любове.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І шовкові знов – пагони руді,
Врятували їх дощі від спеки.
Люба, ми разом – у однім гнізді –
Крилами лопочем, як лелеки.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І розкрились нам чисті небеса,
Піснею кохання оповиті.
Летимо увись, о яка краса –
Щастя дарувати цьому світу.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

30 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Мого пера засніжені рівнини
Проміння шовку сонячного дня
Душі моєї - прохолоди днина
Мене минає розпачу гроза

У зливі відійшов у водограях
Стікав дощами у грозі - весні
Я попрощався з нашими ночами
Які далекі , і такі німі

Пробач мою самотню насолоду
Той цвіт опалий , гіркоту нуги
Пішли у спокій , осені негоду
Десь погубились розпачу сліди


Життя вогонь - таке близьке видіння
Сонячний промінь райдужного дня
Душі моєї любляче прозріння
Я весь належу - течії пера.

Мамо, серце моє, цілую твої долоні.
Мамо, ніжність твоя зігріває завжди мене,
І хоч час залишив білу фарбу у мене на скронях,
Я дитиною горнусь до тебе й шепочу: нехай не мине..

Не мине ось ця мить, як у сяйво обіймів пірнаю,
Не мине оця мить, коли світло із рідних очиць,
Коли стукаю в двері і в надії солодкій чекаю,
Щоб угледіти усміх найдорожчих, ріднесеньких лиць.

Мамо, щастя моє, поцілунок мощу на обличчі,
Мамо,радість моя, сяю ясно від твого тепла,
І тихенько благаю у ікон,що стоять на полицях:
Божа Мати, прошу, щоб матуся ще довго жила...

Він прийшов серед ночі
дощем, наче шепотом,
легкий подих зітхання майнув попід віями.
І від нього, такого незнаного, теплого,
незборимим жаданням кохання повіяло.

Потягнулась до нього
крізь сон кожна гілочка.
Юна яблунька цвіту ще зроду не відала...
Звідки він -- цей лякаючий шал, ці вогні в очах?
Ця бентежлива пристрасть, ця млість несподівана...

Ледь торкався кори
бігунками-струмочками,
не минав ні горбочка цнотливої стрункості.
Не спиняючи втіх, не затихнувши хоч на мить,
у одному акорді злились, наче струноспів.

То пручалась,
то прагнула знову лавину ласк,
поки сон переміг у змаганні з повіками.
... Перший промінь відчувши, юначка прокинулась
і засяяла вперше рожевими квітами!

А десь громи стинають спеку дня.
Їх чути за надривами гучними.
Здіймаюся у прислуханні я.
Та ось він, дощ - краплини, ріки, злива,
аж лячно.
В небі крешуть блискавки,
неначе змії.
Можуть укусити.

Твоєї доторкнутися руки
і, хай там що,
у піднебессі жити…
Чи в наднебессі?
Зараз, бо коли?
В рожевих мріях ніжитися зранку.
Ми – білі перевтомлені воли
чи небом переповнені орли?
П’ємо сонця, ще молоді, у дзбанках.

А десь громи стинають спеку днів
і так зухвало крешуть блискавиці.
А ми… А нам сам Бог в серця наспів.
Для почувань.
У легкокриллі.
Птиці.

Грішу... улітку про кохання не пишу,
ношу його в торбинці, у кишені,
у жмені стискаю жадібно! Лишень
мішень для рук чужих - моя любов,
немов те райське яблуко із саду,
чи винограду перше гроно п'янке,
таке крихке, немов кришталь.
Мораль? Чия мораль мене судити буде?
Люди? Моралі вищої немає за любов,
оков її не зняти до суду смертного,
відвертого тоді лиш діжде слова
й розмови - той, хто над нами тримає ніж.
Хоч ріж, душа, немов пташа, боїться втрати!
Кохати! До смерті, до кінця останніх днів!
Вдів і вдівців щоб статусу не знати,
страта на ешафоті легша, ніж життя
без забуття, у тиші темної кімнати.
За грати сховаю я кохання, й не пишу,
грішу... у літню ніч про тайну промовчу,
лечу до місяця, зірок дороговкази
до екстазу нам вкажуть путь,
мабуть... колись... той, що тримає ніж,
пізніш захоче плати, і нехай,
кохай! Хіба ж йому не знати,
віддати всі багатства за любов
і знов, і знов, людина буде рада,
баладу про любов трагічну менестрель
до осель знов понесе, й співати буде
про чудо вічного кохання... я ж... мовчу,
свічу любові глибоко сховаю,
знаю... грішу... улітку про кохання не пишу.

17.06.2019

Аж на очі набігла сльоза –
Не уникнути твого полону.
Заховалась очей бірюза
Під повіками ніжними сонно.

Літній ранок уже зазорів.
Ллє проміння небесне горнило.
О чарівній ранковій порі
Я тобою милуюся, мила.

Мовби легкої радості змах –
Личко свіже у сні рожевіє.
І усмішка на теплих устах
Розтеклася красою під вії.

Ти – мій цукор, лукум і рахат
У найкращій з кохання ідилій.
І струмує щемкий аромат
Із волосся розкішного хвилі.

Найспокійніші миті оці –
Ніби пристрасті тихе відлуння.
Відсвіт любощів там на лиці –
Щастям світиться спляча красуня.

14 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Я згадую її чарівні очі,
Рахую дні і їм втрачаю лік.
Душа, неначе рана, кровоточить,
І жити набридає взагалі.

Коли коханої не чую сміху,
Не бачу ніжних, сяючих зіниць.
Стають нікчемними життя утіхи,
Дощі ридають, впавши горілиць.

І туга стискує дедалі більше,
Дарма звучать римовані слова.
Усі на світі присвячу їй вірші…
Душа, як вовк, все ними завива.

Хоч днів отих залишилося мало,
Та у розпуці тягнуться німій.
Коли б вони, як молоко, збігали!
І розпач порозхлюпували мій!

7.06.7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Я все слухаю тихо і млію –
Під чарівної палички змах:
Ти – моя, Золота Ностальгіє,
По прекрасних у людства часах.

Ти – мов голос умерлого царства,
І відгомін священних ідей,
Де закони шляхетні лицарства
Домінують в суспільстві людей.

Де сидять злодіяки по тюрмах,
І ховають у таврах лоби.
Де волхви – доброти деміурги –
Жити вчать без пихи і злоби.

Де ворони не каркають люто,
Й не плазують, як змії, людці.
Де краса – ідеал абсолюту
У стосунках незаздрих митців.

Де не швондери правлять – таланти,
Прометея вогонь не згаса.
Й трударі, як високі атланти,
Підпирають святі небеса.

І по хмарах – дорога до раю –
Там де мир, там де мир – без війни.
І від пострілів не умирають
Найпрекрасніші доньки й сини.

У містах – як Венеції ера,
Золотої то відсвіт доби.
Чарівні, лебедині озера
І воркують вгорі голуби.

Тонкий слух, як мембрана, антена,
Ловить все наяву, не вві сні –
Вальси Штрауса, вальси Шопена,
Під бандуру – народні пісні -

Ті, що славлять козацьку свободу,
І ридають в гаях солов`ї.
І буяє навколо Природа,
І побожно шанують її.

Де трояндове благоухання*,
Канделябри свічок золоті…
І співає поет про кохання
Так, неначе востаннє в житті.

Так уяву збудив таємниче,
Розтягнув її всю – до межі –
Це піснями Іглесіас кличе –
Ностальджі, ностальджі, ностальджі!

*Благоухання – від рос. Благоухание – даруйте за вжитий русизм.
Здається він непогано вписався в українську мову.

3-4 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Навколо безліч є очей
Яким важливо посміхнутись
Навколо стільки є людей
Яким потрібно зупинитись

Такий навколо співу дзвін
Природа з нами розмовляє
Пасує цей натхнення світ
Де нас знання його вивчає

Все дозволяє полонить
Знаходить відчаю дарунки
Навчає віддано цінить
Знайомство радить у стосунки

Любов її і є життя
Гармонія душі - взаємин
Так швидко п*ється ця краса
Єднаючи у світла повінь.

У твоїх помираю обіймах
У твоїх потопаю очах
У твоїх відкриваюся ночах
У твоїх сповідаюсь піснях

Чую подих твій теплий , привітний
З журавлями лечу в височінь
Який лагідний , ніжний , тендітний
Промінь сонця що ласує тінь

Поєднаємо тут наші долі
Все лишаючи рідній землі
І потонемо в кручі - безодні
Не втрачаючи шарму в весні

У твоїх засинаю обіймах
У твоїх виринаю очах
У твоїх просинаюся ночах
У твоїх вже лунаю думках.

У Париж твій проляже маршрут,
Будуть враження в тебе нові,
Ну а я сумуватиму тут –
Се ля ві, се ля ві, се ля ві.

О мій смутку, залиш, не тривож.
Ще не рушила мила у даль.
А чому ж то на віях ця дрож?
І печаль, і печаль, і печаль…

Ще попереду стільки розлук!
О не рвися, ти душе жива!
І стискають лещатами мук
Ці слова, ці слова, ці слова.

Я душею в тобі – кожну мить,
Виллю тугу смертельну дощу.
Наче поїзду біль стукотить:
Не пущу, не пущу, не пущу!!!!!!!!!!!!

…Їдь, кохана. Забудь про сумне
Ще попустять ці муки мої.
У розлуці розрадять мене –
Солов`ї, солов`ї, солов`ї!

*Се ля ві – таке життя ( фр.)

1 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Помережило нас мережами,
посміхаються аватарки,
десь глузливо, а десь збентежено,
зазирає нам світ у шпарки.

Порахує всі смайли й шерики,
і сміятиметься з наївних,
які вкотре відкрили Америку
задоволень сумнівних.

Ерогенні шукати зони
надто довго й нужди немає,
все відверто, аж до оскоми,
нас мережа давно роздягає.

Помережані ми, поділені,
і розфренджені, і забанені,
в "чорні списки" життям поставлені,
і осуджені, і окрадені.

Заколисані, фотошоплені,
павутинням надійно оплетені,
закривавлені, знерухомлені,
обіцянками ошелешені.

Помережило нас мереживо,
посміхаються аватарки,
десь глузливо, а десь збентежено
зазирає нам світ у шпарки.

31.05.2019

я ранок люблю
коли тільки-но тільки
десь тенькне відро
доторкнувшись до зірки

коли крізь фіранку блаженна ріка
блаженного світла на стіл розіллється
і світ подобріє і світла нап'ється
мов котик налитого кимсь молока

я ранок люблю коли тільки-но тільки
малого пташати тоненька сопілка
насипле октави на листя габу
малого пташати моління люблю

коли під вікном горошини конвалій
розгорнуть смарагдовий свій планетарій
і я помолюся в ранковім причасті
краплиною слова планетою щастя

Усвідом що я з тобою
Із повік твоїх сльозою
Усвідом що я весною
Шлях обрав тобі любов*ю

Відгукнись , я зовсім поряд
Озирнись , прийми мій погляд
Травами , вологих росах
Зупинися тінню в водах

Заболить аж до без тями
Розжене всі томні хмари
Слідом , цвітом , пелюстками
Гоїмо цілющі рани

Усвідом що я з тобою
Пізнаю любов душею
Усвідом , для нас весною
Світ відроджується знову.

Люблю тебе усіма барвами багряних кольорів:
палітрою ніжно-рожевою,
пурпуровими хвилями червоних морів,
відтінками клена порою листопадневою.

Люблю тебе глибокою синявою:
пірнаю у небо, біжу волошковими долинами,
в обіймах твоїх розтікаюся блакитною рікою
з дивними ракушками із сяючими перлинами.

Люблю тебе переливами оранжевого:
золотом соняхів, цілунками жовтогарячих нагідок,
усміхаюся сонцем ясної літньої пори
з безліччю ластовинок - помаранчевих міток.

Кохаю тебе лазуровим відтінком,
зеленим, багрянцем,білосніжною ніжністю...
Ти - світ мій! Дарунок, з безмежною щедрістю
Подарований Небом безкраїм Любові Всевишності...

Чекай , чекання надихає
Своїм терпінням розкриває
Дорогам - обрані шляхи
Меті - підібрані зразки

Чекай , чекання захищає
Від помилок застерігає
Зарозумілого - повчає
Свідомому - допомагає

Чекай, чекання занотує
Постелить , обере , почує
Своїм умінням домінує
Повазі , осуду - звітує

Чекай , чекання то криниця
Твоїм бажанням вся іскриться
В любові - ніжністю озветься
Коханню вірному - знайдеться.

Не гілля тополі, а мої крила:
вітер дме, вони хитаються і я лечу...
Дістаюся до Блакиті, що мене манила
і запалюю від Сонця огненну свічу...

Мерехтять яскрини на листках тополі
усміхами Неба до моєї долі.

Надворі літня злива
Розкрива пелюстки.
Будь зі мною щаслива,
Як ніколи, ні з ким!

Будь зі мною, як пісня
На вустах співака.
Як веселка, що висне
В ніжнім небі легка.

Поцілую у очі,
Ти – моя золота.
Хай метелик тріпоче
Унизу живота.

Хай жага, як у раї,
Розквіта навесні.
І любов огортає
В найчарівніші дні!

14 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Місяць - то Божа долонька:
Ніжно тримає нічку...
Сяду у білий човен
І задивлюся у річку.

Небом пливу між зірками,
Сяйво світил вбираю,
Поміж рожевих півоній
Білу лілею шукаю.

Там,у бутоні Небеснім,
Дивне Правічне Світло
Серце моє омиє,
Щоби воно заквітло.

Місячну ясну долоньку
Вже обійняла нічка...
Білі пелюстки лілеї
Тепло торкаються щічки...

Цілий день кохання. Цілий день кохання.
Випурхнула з клітки пташечка – втекла.
Пестощі п`янкого диво-раювання –
Доки огорнула ніжністю імла.

Як цвіли каштани між бузку цвітіння –
Оповили віти-рученьки мене.
І запахли коси черемхово-пінно –
Розцвіло кохання наше осяйне.

А вгорі шуміли десь травневі зливи…
І цілунків зливи мчали навздогін….
У шаленстві мрії ми були щасливі,
В повені любові – миті дорогі!

Не забуть ніколи диво це бузкове,
Пелюстки розкрили таїну свою.
Небо дарувало щастя нам казкове
В Україні милій, у земнім раю!

11 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Спить тиха ніч , дрімає ліс
У хмарах місяць тоне
Між зорями блукає зиск
Украсти сон мій хоче

Твоїх проникливих очей
Краси земної опій
Нуги духмяної лілей
Торкнеться ласки промінь

Ця вабить солоду роса
Обох нас частувати
Мотив закоханий в слова
Тобі єдиній знати

Спить тиха ніч , дрімає ліс
У хмарах місяць світить
Та втому річ , вся в тому річ
Душа без тебе марить.

Не говори, що йти повинна,
І серця мого не терзай.
Нехай же ллється хоч хвилину
З очей коханих - бірюза.

Даруй ще хвильку приголубить -
Цілунок щічку хай торка.
І пальчики ці милі, любі -
Не відпускає хай рука.

Не відлітай, моя Богине,
Прощатися не поспішай,
Бо у розпуці лютій гине
Моя згорьована душа.

Від берега ти не відчалюй,
І прірву не твори з води.
Бо серце рветься від печалі,
З одчаю ринеться туди.

Нехай затягнеться хвилина -
Щосили мрій зі мною, мрій.
І лебідь щастя в небо лине
У безконечності своїй!

6 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Дозволь прийти у твої сни
Хоч так дозволь - любові жити
Дозволь десь осторонь цвісти
Щоб де було - тобі спочити

Я буду поряд , як завжди
Це небо на тобі тримати
Я стану вісником грози
Щоб змогу мала - відпочити

Яка б не сталася біда
Ти знайдеш відчаю - затишок
Бо ти була , ти є моя
Приймаю - доленосний вирок

Один для одного даруєм
Опору , приклад , вподобання
По різним берегам чекаєм
Де не взаємним є - кохання.

Якось - засумуєш ще за мною
Візьмуть - твої спогади нагоду
Схочеш - оминути стороною
Прийдеш - до взаємного покою

Якось - так захочеш подивитись
Мовчки - до мого плеча хилитись
Міцно - до грудей моїх тулитись
Разом - у зірках ночей губитись

Якось - десь зустрінеш випадково
Кинеш - погляд наче помилково
Візьмеш - усміхнешся гірко , прикро
Якось - іншим разом , заснем тихо.

Неначе пава, осяйна і пишна,
пливеш легкою павіддю небес.
Сьогодні день який, розквітла вишне!
Христос воскрес!

Метелик заповзявся розгойдати
твої планети у відлунні мес.
А сонячно, а небо - у блаватах.
Христос воскрес!

Душа сьогодні - то розквітла вишня,
легкий метелик над пастеллю плес.
Душа подячні оди Богу пише.
Христос воскрес!

2017

А між нами померла любов,
Залишилась тепер тільки дружба.
Не прикрасять вже ніжний альков
Гіацинти розкішні і ружі.

Не запахне черемхою сад,
Від бузку ми удвох не сп`янієм.
Бо немає дороги назад,
Помирає любов без надії.

І куди не піду, позирну –
Потьмяніло усе, оніміло.
Ми лягли, мов живцем, у труну,
Почуття зберегти не зуміли.

І отрути п`єм чашу до дна,
У цвіту колихаються віти.
Як насмішка, квітує весна,
Де кохання лежать мертві квіти.

27 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)