Мені колись циганка ворожила,
що доживу до ста, як не умру,
і що тоді нова чекає мила,
коли забуду першу і стару.

І ось тому, як незабутня казка,
явилась ти, аби у серці знов
заворушилась ластівкою ласка.
І що то є, якщо це не любов?

Подякуй долі, що і це немало,
коли приходить перша і остання.
За всі мої печалі і жалі,
за те, що я не перший на землі,
ти обняла мене й поцілувала,
а я й не знав,
          що це уже –
           прощання.

08/03/19

Що мені в житті допомога,
Перш за все – це віра,
Всевишній поряд !

Звертаюся до нього я щодня:
Сила Божа, сила Небесна,
Защити і охрани нас,
Ангели – хранителі,
Крилами охраніть нас !
4.03.19 10.15

Домашній затишок,
Бажання кожного мабуть,
Потрібно неабияких зусиль,
Створити простір для життя і мрій!

Крім стін, які як кажуть,
Теж допомогають,
Комфорт, тепло,
Повітря чисте,
Квіти в домі,
Як це гарно!

А головне – це почуття,
Що в домі, як в фортеці,
Повага,підтримка,
Допомога і любов,
Спокійним, впевненим,
Щасливим відчувать себе!
4.03.19 10.00

Життя – наука не проста,
Крок за кроком – нове, нове,
Виникає на нашому шляху,
Важливо відчувати природу,
Розуміти, поважать людей,
Натхнення, гармонія в душі-
Підсказка прийде завжди
Розвивати свої здібності,
Знання,цінувати час,
Любити все, що оточує нас,
Серце радістю наповнювать,
Посмішку дарувати всім ,
Щасливим відчувати себе,
Дякувати Всевишнього за все!
3.03.19 9.40

Дитина дивиться на світ,
Цей погляд ангела відкритий,
Цікавить наших дітей все,
Ще більше хочуть вони знати,
Всі їхні запитання чому, як, де, коли,
На все ми повинні уважно
І з повагою їм відповісти.

Дитина, як губка в себе все вбирає,
І перш за все - поведінка тих,
Хто поруч, з ким спілкується,
Живе, що бачить, чує.
Здається все так просто,
Однак формуються її манери,
Характер, погляд свій вже є ...

Нікому то думки мої не нові,
Відомі кожному вони,
Тому не слід нам на дітей,
Онуків ображатися,
Ми самі винні, якщо
Непорозуміння і проблеми з ними є ...
2.03.19 8.30

Кохання житиме завжди! навіть коли нас не буде, мов фенікс з попелу встає і знову любе. міліони років все живе вмирає, а коханя завжди грає не вгасає: І в холодну зиму, і в бурю морську, навіть в спеку тяжку Кохання живе = поки бються серця в ритмі одному, не зважаючі на горе, нещастя, всьому що є в нас злому) Коханя все і всіх здолає, і серце так радіє, так співає) Кохання житиме завжди! і Людина поручь% 01/03/2019/

Вона сміється, наче сипле перлами.
З-під вій іскрять лукавинки і бісики.
Ті очі можуть бути тільки першими-
єдиними. А кожне слово – піснею.

Бо ж руку подала без тіні сумніву,
природно й просто. Темрява розтанула,
як усвідомив у долоні сутнісно
маленький скарб тендітно-порцеляновий.

Вона сміється. Перлів не збиратиме –
з них проростуть лілеї перламутрові.
Збігають миті і стають крилатими, ,
бринять в душі віршами незабутніми…

Діти, онуки – продовження життя,
До них накращі почуття,
І думка в мене завжди є,
Хай їм здоров'я Бог дає,
Про все, що мріють,
Хай здійсниться,
А з мріями надія сниться,
Завжди щастя нехай мають,
Хай люди їм добра бажають! 2009

Своїм думкам не дам я ради,
Вони плетуться в голові,
І не потрібні їм поради,
Не сплять вони навіть у сні,
Я маю кожну пам'ятати,
Для того щоби запитати,
На що потрібні ви мені,
Мій розум може не бажати,
Проте вони усі мої… 2009

Ми зустрінемося навесні,
Як розтане остання сніжина,
Я мов лебідь до тебе полину
Наяву, не лише уві сні…
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
І підемо в зелену діброву -
Шаленіти од пристрасті знову -
Під чудні солов`їні пісні.
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
Коли всі нас полишать напасті.
Ця зима – лиш прелюдія щастя –
Вже готує розмаєві дні.
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні
Після довгої, мила, розлуки,
Завмирать од солодкої муки…
Вийми душу, о люба мені!
Ми зустрінемося навесні!

20.12.752 р. (Від Трипілля) (20.02.2019)

Небо потемніле над землею
Тугою усе заволокло.
До душі шляхетної твоєї
Дай мені торкнутися крилом.

А моя собі шукає спокій
Чи знайде - неначе уві сні –
Затишок в очах твоїх глибоких,
Десь на їх смарагдовому дні?

Розсипи зірок, як аметистів,
Заховались поміж ніжних вод.
Б`ють джерела там у них пречисті –
Промені духовних насолод!

Розтопили холоди узимку
Світлі думи, вчинки і слова.
Теплі хвилі дружньої підтримки
Спромоглися сотворить дива!

Наче звуки чарівливі наю
У твоїй заховані душі.
До глибин із ними поринаю
І злітаю з ними до вершин.

Ти сказала: певно, тимчасове
Мною це захоплення твоє…
Та живе у ньому віще слово,
Що у вічності гніздо зів`є!

15.12.7526 р. (Від Трипілля) (15.02.2019)

А вже весна долоні прикладає
до голого бентежного гілля.
– Не вір теплу! Нема його, немає, –
холодний вітер із-за небокраю,
а з ним глибинна і дивинна жля.
А вже весна сонцями дні полоще,
хоч лютий, лютий у календарі.
Душа й собі – розвоями на площі,
душа й собі вивільнюється з мощей
і лине вільноптахою д’горі,
бо то весна.
Можливо, і зрадлива.
Нехай.
Нехай співають горобці.
Веселощів їх – повна жменя, злива.
Ріка їх, многожильна й говірлива,
напише тихий усміх на лиці.

Коли любов'ю пахне і весна
свої права качає в повну силу,
ми віддаємось почуттю сповна
і де б тоді по світу не носило,
хміліємо, буває, без вина,
коли приходить щастя і весна.

І навіть лютий майже не лютує,
зими уже не видно із вікна,
мороз на шибі іній не малює
і гніватися на погоду всує,
адже вона усюди чарівна,
коли приходить щастя і весна.

А на зорі, коли ще місяць вповні,
за обрії спадає пелена,
ясніє на лісистій оболоні,
і сонцю підставляємо долоні,
і явиться ось-ось вона одна,
коли любов чекає і весна.

14/02/19

I'm not trying to pretend
But it's simply who I am
Girl with pain instead of smile
Let me dance here for a while
And I'm not trying to be good
It's just my natural mood
I see your face and start to cry
Loneliness is a friend of mine

2018

Дещо сказати тобі я мушу
Про дівчину, що тебе цілувала.
Якби вона вміла, то вилила б душу
Про кохання, яке ще не знала.

Якби вміла вона малювати,
То дала б на картині вам крила,
Щоби в небі разом блукати,
Коли по землі ходити не сила.

Якби вона здатна була творити,
То створила б іншу планету,
Щоб вам двом лише там говорити
І дивитись на зірки, комети.

Якби вміла вона співати,
То у пісню вкладала б моменти,
Щоби потім було, що згадати,
Відтворити всі спільні фрагменти.

Але правду сказати мушу,
Про дівчину, що тебе цілувала.
Всі слова, в які вклала душу
Вона лиш для тебе їх написала!
2019

***
Глинобитне усе… І Едем, і дорога до пекла,
І вино, що у істині й славі шукає себе.
І та кров, що на тілі, на рані спеклась і затерпла,
І чужі голоси,
І святий у човні,
Що до берега вічно гребе.

Глинобитні підлога і стеля у райській оселі,
Що на човен той схожа,
А часом – таки на труну…
Керамічно заклякли у просторі числа і весла,
І сліди по воді, по яких я нікуди не йду.

І не йду, й не вертаюсь,
А стою…
Чи гарцюю на місці?
І на місяці бачу ті плями, що сонцем були.
Я молюся без слів,
Я вимолюю моці у віці,
Що, дасть Бог, то на голову впевнено й м’яко впаде.

Ні, не каменем. Ні! Глинобитними фразами неба,
Що, як tabula rasa, ще не читані досі ніким.
Вигне шию світанок, мов іконою писаний лебідь,
Й попливе без човна
До людей, що сумують за ним.

27.01.19 © Василь Кузан

Сніг іде, запрошує на лижі
і веде дорога у ліси,
де із віт звисають дивовижі
білої зимової краси.

Ти і я. Лещата – цілиною,
обіруч – тонелі та мости...
Ой, не уженусь за молодою.
Сили є. Далеко до мети.

Ех, якби мої минулі роки,
то які би милі намотав,
щоб не обійшла мене під боком,
не пірнула нявкою у став.

Видно і мені як Лукашеві
вити вовком у пустелю дня.
Віддаю лижню. Хай королеві
йдеться ще сьогодні навмання.

Хай у неї доля не пропаща,
поки я не стулюю очей.
Колія вирулює у хащі,
де чекає щастя Берендей.

Де лежать оголені і босі,
наче на потіху у юрби,
сосни без кори, дуби у мосі,
кинуті людьми на поруби.

Та Борей усе це поховає
в заметілі білої краси.
Поки обганяємо ліси,
віхола сліди позамітає...
Разом добігаємо до краю.
Дай любові, Господи-єси!

01/19

Печаль там, де її не чекають,
Де вночі забувають про сон.
А вона пустоту відчуває,
І з серцем стучить в унісон.

Вона тиха і скромна жінка,
Що шукає місце в житті,
Де б знайшлася її зупинка,
Де б зустріли її в доброті.

Вона легка і дуже тендітна,
Тільки її не чекають ніде.
І до кожного так непомітно
Навшпиньках печаль іде.

А вона ж хоче теж опіки,
І як жінка, щастя й вогню,
Щоб хтось цілував їй повіки
І був за міцну їй броню.

Тож якщо завітає печаль,
Не цурайтесь її ніколи,
Бо і в неї є той ґрааль,
Що засліпить весь світ довкола.,
2018

Щоразу, коли закриваю очі,
Щомиті, коли поринаю у сни,
Бачу образ його серед ночі,
Силует, що стоїть зі спини.

Він на пальчиках тихо підходить,
І за руку мене беручи,
В сновидіння теплі заводить,
Де від світу усі є ключі.

Він до мене звертається ніжно,
Адже знає, що саме вночі,
Без всіх тих речей маніжних,
Я перші складаю вірші.

Він манить своїм поцілунком,
Спокусливим поглядом кличе,
І є тим чарівним дарунком
Натхнення, що світ мені зиче.

А згодом в обіймах ласкавих
Вітаємо сонячну днину.
І в промінях нових й яскравих
Останню проводим хвилину.
2018

А ти казав, я ні на що не здатна,
До чого б не бралася - не моє.
"До віршів, -, судиш, - не удатна,
Це лиш захоплення твоє."

Сміявся, що моя французька мова,
У мед солодкий додає кислинку.
Закоханість ж моя - раптова,
"Минеться швидко, за хвилинку"

Не вірив й в те, що буду мати щастя,
Що в натовпі я буду виділятись.
І я сказала тобі "Досить. Баста.
Подивимось, хто ще буде сміятись"

Я не брала слова ці до обіди,
Але й за принципи не ставала ніколи.
І оминала рух суспільної орбіти,
Навіть тоді, коли дивились всі довкола.

Не була горда, та жила сміливо,
Завжди тягнулась до людей успішних.
І пам'ятала, про свій пункт "важливо",
Що рятував мене у дні невтішні.

Були пораски, та були і перемоги.
Мій шлях був сповнений камінням.
І деколи підкошувались ноги,
Та я все рівно рухалась невпинно.

І от у мить, коли зустрілися ми знову,
Ти був здивований моїм здобутком.
Почав заводити розмову,
А на обличчі покривався смутком.

Питав: "Як справи, як минув цей рік?"
А я: "Ma vie est magnifique!
- Ти знов сама, напевно, як торік?
-О ні, удома жде коханий чоловік.

- Вірші не пишеш вже давно, правий?
- Ні, вчора вийшла збірка "Кошик мрій".
- А в Щастя, мабуть, смак гіркий?
- Рецепт на нього в мене свій.

І стих відразу голосний у тебе сміх:
- Як досягти же успіху людського?
- Секрети тут, - кажу, - є різними для всіх,
Моя удача полягає в цьому:

Щасливим завжди буде той,
Хто на інших не буде зважати,
Хто йтиме до цілі, як герой,
Той високо в небі буде літати!
2018

Комусь здається світ наш дивним,
щоб жити в ньому, треба бути сильним,
Але відчути треба все,
тоді життя щось принесе...

Життя- це простір, сенс буття,
часова хвиля, ритм серцебиття.
Все було добре, та Вона...
відкрила сенс мого життя!

Не відриваючись від книг,
я прочитав багато з них,
та познайомившись із нею,
я знав, вона буде моєю!

Я довго думаю, гадаю,
ну що ж до неї відчуваю?
До дум своїх я прислухався,
здається, в неї закохався.

Почав шукати я щоночі,
хто про кохання щось бурмоче,
в книжках шукав вірші, загадки,
хоча, я мав свої здогадки.

І все ж, нічого не знайшов,
додому я ні з чим прийшов.
Але на ранок зрозумів:
відгадку я знайти зумів!

Кохання- це глибока сила,
вона мене цим спокусила,
це птиця сонця та вогню,
Яскраві мрії під час сну.

Тому я довго не барився,
від щастя я аж заіскрився.
Коли сміливості набрався,
Я в коханні їй зізнався.

Мій сон спіймав тебе
Тенетами кохання.
Відчувчи й в них себе
Пізнала я бажання.

Бажала бачити та жити
в твої омріяних думках.
І все життя тебе любити,
Тримати й щастя у руках.

Я мріяла про "Нас" давно,
про той прекрасний танець.
Та, мабуть, ти не в це кіно
Отримав роль "коханець".

І знаєш, важко мені було
Здобути знову самоту,
Та раптом, все само минуло
Знайшовши тишу золоту.

Я глянула на світ щасливо,
Додала барви в сірі свої дні.
І все мені здалось можливо,
І знов засяяли мої вогні.

Отож, почнімо жити далі,
Ловити сонця промінці.
І в світлі бачити деталі,
Тримати міцно їх в руці!

Тут думи в відчаї проходять
Бринить душа, немов струна
І знов спокою не знаходить
Кругом де глянь, скрізь далина.

Немає милого обличчя
Очей блакитних теж нема,
Тут все чуже і все незвичне
Навколо лиш одна зима.

Де ти кохана, серце моє
В цей хмурий і зимовий час?
Немов у кішки тіло твоє
Хотів би пригорнуть хоч раз.

Відчути губ медових дотик,
Серденька палкого биття,
Твій блиск очей немов наркотик
Нема без тебе тут життя.

Лиш існування день від днини,
Із дому спогадів тепло,
Тебе б на мить, хоч на хвилину
З тобою все щоб ожило.

Щоб знов хотілися літати,
Щоб серце знов, як в юнака
У грудях почало стрибати
Й накрила хвиля враз п’янка.

Жага і пристрасть, знов зізнання…
Пірнуть у вихор почуттів,
І кожен раз, немов в останнє,
Щоб весь у полум’ї горів.

Та ось я відкриваю очі,
Це все - думки, і все - дарма...
З тобою поряд бути хочу,
Але навколо знов зима.

Січень 2019

Це ліхтарів таємні письмена
зриває вітер, в ніч жене причинно.
Війна снігів, миттєвостей війна.
У цій війні хтось плаче, мов дитина.

А письмена впираються «під дих»,
аж тисне в груди, млояться завії.
Проз другу ніч – елегій вищий стих.
Проз третю ніч – молитва до Марії.

Падуть рої сніжинок у сувій.
І слів нема, нема числа і ліку.
Іде війна миттєвостей і мрій.
Одну лиш ніч, і віч
-ність, і
довіку.

Ти обійняв мене і утворилося
коло. Я в центрі кола.
Та небосині ріка
розлилася довкола.

Стишена ніжність
навшпиньках ступала чутливо -
Світло блискуче
в долоньках несла чарівливо.

Лагідне сяйво
торкалось купелі-зіниці:
Дотиком Бога
ясніють закохані лиця.

Я обійняла тебе
у твоїм колі,
і закружляли слова -
дякують долі.

Я згадую ту зустріч-дивину,
І спалахи неону, мов гліссандо*,
Коли тебе побачив осяйну
І ті жагучі дарував троянди.

Здавалося, розвіялась імла,
Як засвітилося твоє обличчя,
Аж вечір зашарівся таємничо,
Зима розтала від твого тепла.

Я надивитися не міг ніяк
На ріки-хвилі звивисті волосся…
І лився в душу хміль, немов коньяк…
Чи в неї почуття нове влилося?!

Я пам`ятаю музику очей,
Грудей і слів дозрілі виногрона.
Здавалося, всього ось-ось огорне
Та ніжність, що схилилась на плече.

І дефіле я згадую, коли
Немов засяяла велика зала.
Ми тротуаром так поволі йшли,
І вулиця світилась й усміхалась!



5.11.7526 р. (Від Трипілля) (5.01.2018)

Ці лагідні волосся хвилі,
Великі очі осяйні.
Півусмішка на личку милім
І мудрі погляду вогні,

Що ніби пестять добротою.
І проглядає в них вона –
Відкритою, немов простою
Шляхетна серця глибина…

І що тепер мені робити?
Спалахую від тих вогнів,
Увесь коханням оповитий -
Тону в чарівній глибині!

1.11.7526 р. (Від Трипілля) (1.01.2018)

Ти явилась і зникла у полі...
І неначе і сліду нема...
Ой, дівчата, усі ваші ролі
замітає і досі зима.

Те єдине побачення наше,
і останнє у тому житті,
де буяли осоки та паші
і росли очерети густі.

А яка то у серці зарубка!
Гриви коней і коси до пліч.
Ми ж бо знали, що ти моя любка
на одну Вальпургієву ніч.

І пройняті жагою погоні,
від грози і потоку води
несли нас неосідлані коні,
наче вітер червоно-рудий.

Та зігріло у стайні багаття
дві душі у одному плащі,
а твоє недосушене плаття
допирали до ранку дощі.

Загубилися координати,
поки вітер тебе обіймав,
бо обора, звичайно, не шати,
а на сіно немає отав.

Та чекаю, прилинеш у гості
вся та сама – як нині двійня
і найменше твоє чаєня,
Аелітою із високості
за душею...
               аби на погості
підсадити її
               на коня.

12/18

Сивенькі очі сніготалу
Сміються чарами в гаю.
Невже кохання завітало
У душу змучену мою?

Мов затремтіли струни ліри,
Теплом забутим обняли.
Я відчуттям своїм не вірю,
Коли прийшло воно, коли?

Коли воно єство зігріло?
Від болю стало боронить?
Так ненав`язливо й уміло
Проникла в мене щастя нить?

Мов спалахнула і не гасне
Легенька іскорка живла.
І щось невидиме й прекрасне
Бальзамом в серце пролила.

Наповнила його снагою
І світ одкрився і воскрес.
Я відчуттям цим рани гою
І знову рвуся до небес!

29.10.7526 р. (Від Трипілля) (29.12.2018)

Заходжу до інету. Усміхаюся.
По гущі кави знаю, ти вже є,
хоч на екрані не відображаються
ні аватар, ані твоє досьє.

Ти граєшся зі мною у «чапаєва»,
а я із візаві – у піддавки.
Кайфуємо емейлами, чекаємо...
і маємо... поезії – рядки.

У мене – сивина, у тебе – бантики.
Та не біда. На віршики мої,
як олов’яні воїни-солдатики,
ідуть до мене смайлики твої.

Та уявляю милою і вартою
тієї мрії, до якої ріс
колись давно: за однією партою –
за поведінку і розбитий ніс.

Не завоюю юне серце віршами,
та рік новий міняє все навкруг
і наче й не було у мене іншої,
яку відвоював у мене друг.

Живу невиліковною хворобою.
Усе вертаю диво нічиє,
яке ночами спати не дає.

А та, якої образ домальовую,
згадає ще із усмішкою доброю
мене таким, яким я й досі є.

12/18

Живёт душа, мир оболочка,
И в каждой жизни есть цепочка,
Успехов, радостей, печалей,
И не всегда понять деталей,
Движенье, действие и слово,
Как проявленье, всегда ново,
Вселенная всё поглощает,
В ней каждый след свой оставляет…
2009

Скільки скарбу маєш ти,
Зможеш ти відповісти,
Чи рахуєш ти усе,
Що цінніше над усе,
Все, що око зачарує,
Скарб не кожен цей рахує,
Все, що ласкою зігріє,
Майже кожен про це мріє,
Ти цінуй найвище те,
Найдоступніше й просте...
2009

                І
Над проваллям, буває, стою,
а думками у вирій літаю.
І пірнаю у ту течію,
що додому уже не вертає.

                ІІ
Напиши мені, брате, листа
за адресою – «до запитання»,
як бувало у юні літа,
у твої відшумілі останні.

Напиши і повідай мені,
чи не марно я смикаю ліру,
бо нікому я так не повірю
як тобі у години нічні.

І читаю... У воду ступаю,
повертаю минулі роки...
Соломи́нку останню хапаю
на вируючім плесі ріки.

Ось і рік черговий закотили,
наче м’яч, у сивіючий мох.
І звітую я біля могили
як живу-доживаю за двох.

Лиш тобі розкажу по секрету,
що буває і що не було,
але бути напевне могло:
витворяє життя піруети,
ні кобіти уже, ні кебети
ні жалю, що тупіє стило.

               ІІІ
Таємниць вистачає до ранку.
Наливаємо ще філіжанку...
Допиває останню Морфей...

І затоплює тато лежанку,
а матуся відхилить фіранку...
Все чекає з дороги гостей.

12.2018

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.

Не суши свого личенька –
Гіркне туга, як полин.
І до свого козаченька
Веселенькі думи шли.
Він повернеться ізнову –
Промениться місяць-ріг! –
Бережи з коня підкову –
Твого щастя оберіг!

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Ще свої розгорне крила,
Луг постелить запашний.
І жагучий Бог Ярило
Візьме вас на свій рушник.

13.10.7526 р. (Від Трипілля) (13.12.2018)

Пригадую неопалиме.
Не досипаю ніччю.
Усе стоять перед очима
іконами обличчя.

То поділю своє на двоє,
то стулюю сюжети.
А від ліричного героя
одні лиш силуети.

Допомагали, і любили,
і обіймались разом,
коли на Виселки ходили
усім десятим класом.

Так і пішли усі юрбою.
Нема дівчат і хлопців,
що полягли на «полі бою»
десь у чужій сторонці.

У кожного найвищі цілі
і не свої дороги.
І не біда, що уціліли
та мучились не довго.

Біда мені, що не згадаю,
на що я сподівався,
коли з обіцяного раю
на виселки подався.

12.2018

Зимнее утро,
Как оно чисто,
Тихий снег, слегка кружится,
Лес совсем не шелохнётся,
Птичка резвая проснётся...
2009

Розфарбовую свою душу:
Сіре-в синє, а чорне-в зелене.
Розфарбовую своє серце
У всі відтінки, що має Вселенна.
Та найбільше візьму блакиті,
Ясновідблиску позолоти:
Найсолодші Небесні Миті,
Як щезають буденні турботи.
І великий Осяяний Спокій -
Ніжнобілий платок на плечі,
Світлі двері у передпокій,
У якому зорює вечір...
Тихо-тихо іду до себе.
Відкидаю суєтні трунки.
Лише пломінь, що падає з Неба.
Лише Ангелів поцілунки...

Час минув еротичних поез,
Їх чимало писалося літом.
Дощ - це сльози богині небес,
Восени їй завжди сумовито.

Віршомазики їй не рідня,
Тільки пишуть, показують розум.
Ну, а я її звично обняв,
Укриваю од вітру й морозу.

Спи, кохана, спочити пора,
На сторожі закоханий любчик.
Бо Венера для хтивців - це гра,
Мрій багато, а руки липучі...

Випий чаю, тут м'ята й лимон,
Це, насправді,- цілюща віагра.
Скільки років удвох живемо,
Люди кажуть - мені ти не пара.

Нині зимно, а бачу весну,
Розцвітає квіткова долина.
Не цілуй! Бо ізнов не засну...
Що ж ти робиш зі мною, богине?

09.12.2018р.

Поцілована полум'ям ранку
В Божий Світ відслонила фіранку-
В золотаве з багрянцем небо
Птах молитви злітає до тебе.
Він присяде на Божій долоньці,
Де блакитна Земля і Сонце,
Де заграви та дивохмари
Мрій людських випасають отари.
Небовогнику птах закурличе,
Що його моє серденько кличе:
Моє небо без нього сіріє,
Дощ пекучо стікає з-під вії.
Золотисту жадану зернину -
Сонцесвічки яскраву жарину,
Принесе диво-птаха на ґанок.:
Золотітиме в серці світанок.
Колоски шепотітимуть в днину:
Я тебе не покину, дитино!

А я тебе учора бачив,
хоча то, може, і не ти,
а видиво моє юначе,
або уява самоти.

Або у серії роману
моя любов у доміно,
або міраж, або омана,
або сомнамбула кіно.

А, може, то моя недоля,
бігуча гребенями хвиль,
що тане у душі поволі,
не вимагаючи зусиль?

І як поетові забути,
і не позвати, не почути
сугестію у далині?

Чому ввижаються мені –
усе, що не дає заснути
і силуети у вікні?

11.2018

Зима достигає натужно й незримо
у крипті своїх відображень і дихань.
Ще осінь. Ще подихи ті невловимі.
Ще тихо.

Ще тихо ріки чорна смуга ізблисне,
і парк перекотить ріку-багряницю,
і покрик ворони відбудеться лишнім.
Насниться.

Насниться далеке, давно перебуле,
що в серце із літ, наче лист, налипає.
Зима достигає прийдешнім минулим.
Зими
ще немає.

Без кохання щось воно не те,
Супом не привабить будня ложка.
Що ж,- пора чкурнути ув Едем,
Кличе в ліжко молода ворожка.

Закоротке у людей життя,
А в любові - вдесятеро менше.
Ієгові служать піп і дяк,
Ну, а я в Амура учень перший.

Ділять світ невдахи пополам,
Шлюб - війна, біда у чорних барвах.
А мене у райдугу тепла
Огортає жіночка ласкава.

Топчуть харч неситі пузані
І шкрябочуть від безділля вірші.
А в здорових - час амурних жнив,
Їм Венера ліжечко колише.

Оброста поволі мохом пень,
Ну, а ми - живі - злітаєм вище.
В любоньки сердечко "дзень-дзелень!",
До любові юні душі кличе.

24.11.2018р.

Ланцюг душевної неволі,
Напій гіркавий з полину...
Пішов би в тиш уже...за обрій,
Трима на світі лиш онук.

Я розлюбив. Лежав у любки,
Крутив чуттєвості самум.
Моя ж любов наклала руки,
Забрала сина у пітьму.

Ковток отрути із піали
Замість джерельної води.
Життя у коконі печалі,
У серці голка самоти.

Свічки згоріли, сльози, треби,
З алькову - тиша, нічичирк.
Бо пасії дітки не треба
Й убитий горем чоловік.

Мій предок - братовбивця Каїн,
Утік, щасливець, під траву.
А внук, як виросте - спитає:
- Чому без татка я живу?

20.11.2018р.

Все думалося: дзеркало тривке
супроти років су́єтного плину,
а дзеркало – як видиво тремке –
втікає з рук і б’ється без упину.
Химери тріщин, хаос кольорів –
і ось уже висвітлює уламок
промінним сяйвом мій надхмарний замок,
де образ твій так зоряно горів.
Ми – дві зорі. Та наші небеса
у відсвіті дзеркал такі холодні,
що нам бракує кроку до безодні,
де все руйнує в темряві гроза.
Кришиться скло. Удари блискавиць
порушують гармонію зображень.
Мутніє тло… Забуті крихти вражень –
мов більма на очицях у вовчиць.

…І сни приходять хижо, як вампіри,
тривожні сни у мареві ночей:
бенкет у замку зоряної Іри,
а в дзеркалі – промінна кров тече.

Втрачаю ґрунт. В повітрі зависаю.
Вампіри блідо шкірять свій оскал.
Тьмяніє світло… Господи! Згасаю…

Та образ твій зоріє із дзеркал.

Ось і перший сніжок. Дочекалася осінь сестриці,
По шовковому платтячку навхрест сорочі сліди.
Під порогом осклілі очиток, календула, грицик...
Одягув уночі дід Мороз у шматочки слюди.

І немає тепла. В око вцілила голочка льоду,
Плачуть сірі тони і дзуміє мінорний акорд.
Залишаю позаду у мареві Києва контур,
А попереду бачу омріяний сонцеворот.

Молода ще зима. Є проріхи у білім наряді,
Видно жухлу траву, зеленаві ростки житніх врун.
Відлетіли ув ирій брати мої й сестри пернаті,
Ну, а я - вогнептах - без Украйни одразу помру.

Час іде завірюх. Білі коні закусять вудила
І впаде на хати із небес снігопад-молоко.
Гордовито зима на крило мені тихо присіла,
Огортаючи душу гарячу холодним льодком.

14.11.2018р.

Я цілую тебе в кров,
Я цілую тебе в серце,
Лиш залиш відчинені дверці,
Для мене,щоб щастям наповняв його знов.
Просто знай,що ти не самотня,
Я з тобою пройду крізь віки!
Я піду за тобою в безодню
Й не цікавлять інші жінки.
Я вірю тобі, як нікому!
Лиш благаю - довіри не зрадь.
Почуття не знають кордону
Й не використовують масок, знарядь.
Хоч взаємність твоя неповна -
Все одно піду до кінця.
Може з часом її щось доповнить?
І нас з часом розсудить життя.
13.01.18

Доста в чаті докучати людям,
Писунам влаштовувать парник.
Умощусь калачиком на грудях
У моєї любоньки-жони.

Скинув із Пегаса, врешті, шлею,
Був з сідлом, тепер стрибає без.
Відпочину тілом і душею,
Притулюся серцем до небес.

Ще не косовиця - лиш обжинки,
Ледь одкрив еротики калам.
Хай твердіють еротичні піки,
Прагнучи уваги і тепла.

Далі - в небо! Там, де сонце й хмари,
Жайворини щебіт навесні.
Вигинає жінка стан гітарний,
Вже й мої обіймі затісні.

Лиш любов знімає гріх із карми,
Впало в ліжко ангела перо...
Посміхнулась райдуга над нами,
Вкрила світ осонценим шатром.

14.11.2018р.

Страхи

Писати про кохання вже боюсь,
Розстроївся, в очах стоїть волога.
Як щось не так - одразу в носа "Лусь!" -
Учителька у мене вельми строга.

Ерато вчить щодня любові! Спец!
Пегас пасеться звично під Парнасом.
Але халепа! Кожен твір - капець!
Ще й муза хтива ростібає пасок.

Безцеремонно зверху гола "Гоп!",
Усілася і каже: - Сексу хочу!
А я ж митець! Поет! Серйозний хлоп!
Але дрижить перо, вихляє почерк.

До біса схиму! Я не голубий!
Не збоченець маньячний - Боже правий!
Тож лірику любовну обхопив
Двома руками і несу в отави.

Над головою щиглик "Фіть!" і "Фіть!",
Стелю під спинку плащик од "Версаче".
Панове, про кохання попишіть,
А ми тим часом з музою поскачем.

13.11.2018р.
Зоровенькі були!

Каюсь. Визнаю свою провину,
Вчора шпетив нетверезий кум.
На обід з'їдаю цибулину
І дебелу жменю часнику.

Біля мене в транспорті не тісно,
Люд відходить хутко у кутки.
Та зате здоров'ячко - залізне!
І у ліжку з мавкою верткий.

Йде чувак. Під носом мокра булька,
Нежиттю імунітет убив.
Бевзеві смакує жуйна ґумка,
Що ж,- зустріне старість без зубів.

Відучора, браття, непартійний,
Лідер крикнув: - Геть від нас іди!
Бо часник піджовую постійно,
Хекну - утікють і чорти.

І у секті довго не пробув я,
Раз кахикнув - гуру драпака.
На балконі у мішках цибуля,
З хати ні ногою без зубка.

Повечеряв, випив кухля браги,
Звично часничку у рота '"Гоп!".
Хай в аптеку бігають невдахи,
Платять гроші за дурний сироп.

14.11.2018р

Із мене досить ґвалту, революцій,
Кажу "Привіт!" - відповідають "Гав!".
А поруч осінь. Кущик глоду куций
Безлисті віти з розпачу підняв.

У гетьмана скінчилась п'ятирічка,
А хоче править ще стонадцять літ.
Вчепилася у ягідку синичка,
Подзьобує м'який, солодкий плід.

Збиваються собаченята в зграї,
Прийшла пора гризні за булаву.
Березу вітер лагідно хитає...
- Полиш, я сплю. Весною оживу.

Терзатиме цей світ людва довіку,
З усіх усюд летить"Ура!", "Ату!"...
Ми сидимо із осінню в обнімку,
- Давай,-кажу,- косицю заплету.

13.11.2018р.

Сучасний митець

То що - зоставсь без доларів, песет?
Останню гривню за хлібину всучив?
Бо влада в нас забрала геть усе:
Ліси, поля, яри, озера, кручі...

Володар ледь улазить у штани,
Сховався за штиками і парканом.
Украв заводик, банк - і запанів,
У нас на шиях умостився гарно.

А челядь теж метка - не ловить ґав,
Гребе під себе все що до вподоби.
Чи хтось із кодла цього воював?
Звичайно, ж ні! З баблом носили торби.

Довічно хоче правити пузань,
У цьому також і твоя провина.
А тля і далі соки висиса,
Ще трохи - і засохне деревина.

А я - митець! Не майстер боротьби!
Сиджу за "компом", виплітаю віршик.
А ти, селюче, краще не хропи -
Іди на барикади. Ми ж напишем,

Що ти віддав життя за кращий світ,
Гасив за нас повстання і пожежі.
Мені пора. Остигне ще обід
Або до столу всядуся не перший.

13.11.2018р.

Самота

Від писак сучасних - "без ума",
Хоч цей світ чорнилом теж забризкав.
Крила або є, або нема.
В курки є. Хоча літає низько.

Нам потрібна кожна Божа твар,
Одуди, горобчики, лелеки.
Прочитав сонета - чую "Ка-р-р-р!",
А канцону - щебіт соловейка.

Чи до співу кожен має хист?
Мо, перо в руці - вантузний квачик?
Плаче пересмішник-гуморист,
В ґвалті став оглухлим і незрячим.

Вибачте, як щось не те сказав
Чи образив ненавмисно віршем.
Полечу в холодні небеса
Умерзати крилами у тишу.

12.11.2018р

Пора

На збройний спротив сил уже нема,
Втекти не встиг, тепер плачу побори.
Сьогодні Україна - це тюрма,
В заручниках старі, безсилі, хворі.

На виборах по телику факір
Просвище про багацтво анекдотик.
А люд кайлує, наче батраки,
Щось скажеш проти - будеш без роботи.

Пенсіонер - суспільний паразит,
Побачив ціни - і від страху збліднув.
Усе що маєш - скоро віддаси,
А потім йди, лягай у домовину.

Цей світ не для ліричних добряків,
Вони між нами - риби кистепері.
Не грає влада з людом в піддавки,
Панують грошовиті людожери.

До Польщі тато секс-товар веде,
Заробить на дочці (торговець тертий).
...Зоставимо цю землю для людей,
А тим хто тут живе - пора померти.

12.11.2018р.

Добре торгувалося

Мій уряд реформу одгепав,
По шию заліз у гаман.
Вам туша котяча не треба?
Його сил тримати нема.

Продам за ціною щурятка,
За смаком, неначе пупок.
В країні немає порядку,
Грошви не настачу - їй Бо!

Щоденно очільника плеще
Про рай на землі язичок.
Собака ж - дорожча за тещу,
Вартує як кінь хом"ячок.

Телятинка нині не в моді,
Не в тренді котлети з ікри.
Продам кошака в переході,
Скажу покупцеві - це кріль.

12.11.2018р.

Ранок. Спить утомлена столиця,
Сигаретний вруниться димок.
В ліжку осінь. Гарна молодиця,
З нею третій місяць живемо.

Хорошулі-молодиці "Аве!",
Стягую із литки чобітка.
А зима підморгує лукаво,
Їй шепчу: - Білявко, зачекай.

Знаю, важко під альковним раєм
В черзі ждати. Гірко, селяві.
Незабаром осінь задрімає,
До весни, красуне, буду твій.

- Ах невірний! Ах ти піп-розстриго!
Я для тебе хто - покорм? Пшоно?
В ревнощах сипнула в очі снігом,
Зачинити ледь устиг вікно.

Сніг розтав. Звисає з носа крапля,
Бігають по тілу дрижаки.
Осінь трохи лагідніша краля,
Каже,: - Буде в тебе день жаркий...

Звично лізу під її хламиду,
А вона...уже літає в снах!
Де моє палке й гаряче літо,
Де моя розбурхана весна?

11.11.2018.р.

ти рефлектуєш ниєш кусаєш губи в кров
голишся сумно у ванній —
порожнє життя без любові твоє
подібне до голого короля на старім протисненім дивані
орле! вимий-но вуха щоки виголи! мачо! —
ти бездоганний
життя — небездоганне
ти — небездоганний
життя — без догани не може
схоже голи інколи мало що значать — серце — не м’яч і не м’ячик —
шматок м’язу не заточений на змагання
орле! вимий ті вуха щоки виголи перестань нити в холодній ванній
і прийде до тебе нарешті твоя омріяна очікувана
заніжена до мозолів любов
іванівна


10.11.2018