На слові «ніколи» замкнулося коло.
Моя аномалія – ніби Австралія.
Могло б моє серце поїхати в Грецію.
І вже до печінки дісталися б інки.
Мізки б захотіли в часи до Аттіли.
Та тіло по спину впряглось в Україну.

Чому я не вірю у смерть ніколи?
Я скинув би скальпа на скелі у Альпах.
Я б висушив жили на пальмах Маніли.
А Кремль проковтнув би, немов карамель.
І десь у Китаї з червоним глитаєм
рубавсь до загину за ту Україну.

Але моє небо сказало: «Не треба».
У полі поет загинає тополі.
На гак за ребро на картинах Рембрандта
чіпляють вареник за браком таланту.
І церква – померкла, кладо́вище – звалище…
Та й як Україну не називали ще?

Не краще б іти і себе не цікавити?
Із грудочки глини розжевріти сина.
А зламану гілку узяти за жінку.
І, море знайшовши, посісти у човник.
І бути поетом, обпливши планету,
де, що не людина, – така́! Україна…

11 квітня 1993 р., Київ

Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах скриплять хребти хвіртки
Рипучий голос плещеться в долонях
І прозирає посмішкою Будди
Проміння сонця крізь глевкий туман
Остання качка Чіо-чіо-сан
Востаннє пір‘я чистить на осонні
Осінні сни спливають підвіконням
А вітер дме. Нагадує хто пан
Хто тут месир хазяїн капітан -
Дерева похилились у поклоні

Я все — сама. Мій син за океан
На зиму відлетів ловити літо
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крильми розтрусить воду ніби ситом
Гукне пташа підросле — та й шугнуть
Дерева крони схилять у поклоні
Занишкне вітер. Проведе, майбуть
А потім підніме листки червоні -
Наробить бучі, ґвалту, суєти
І репету, і шквалу, й тарараму
І втрутиться в мою кардіограму
І дощ хльосткий почне до нас нести
Минула осінь - відлетіли ті
Хто зміг втекти від холоду й біди
Остання качка Чіо-чіо-сан
Вже більше не повернеться сюди ...

Нечутно місяць у імлі ступав –
Туман по саду й небесах розвозив.
Натомлений, змарнілий листопад
Виплакував останні жовті сльози.

Білявка осінь? Що за дивина?
Як марево, розвіяла волосся.
І огорнула косами сповна…
І цілувала… Чи мені здалося?

І наче тихий стогін піднебесь
У ватяних заплутався барханах…
Я в Осінь входив аж по вінця – весь!
Наснилось, що вона – моя кохана!

Як циган, живу я в барвистому таборі осені.
Вітри приручаю, мов коней, – краду й продаю
за скинуті гори її безкоштовного золота,
за опади листя і тиху свободу мою.

Огуда людська тільки зміцнює дану окремішність.
На хліб свій озимий я повного снігу просив,
а випало щастя іти в листопадову звершеність,
брести в зосередженім трансі в оазис краси.

Любити природу одну, що змінилася іншою,
складати колекцію барвну з фіналів її,
моритись майбутньою нею, вмирати з торішньої –
призначений той, хто, як циган, гуляв по землі.

4 вересня 1995 р., Київ

Тихий світ однієї молитви
упокоєно і сокровенно
став Твоїм, став моїм знаме́ном –
небом..,
небом чистих святих сподівань.

Найдорожче, що є поміж нами,
упокоєне і сокровенне,
ні болить, ні хвилює зовсім –
мрія..,
мрія, повна святих сподівань.

Час – божественна пісня про відстань,
упокоєна і сокровенна –
ні біжить, ні стоїть на місці –
лине..,
лине хором святих сподівань.

Я з Тобою в квадратній планеті –
упокоєний і сокровенний;
не живу ані з ким, крім Тебе –
Боже,..
Боже, в ложі святих сподівань.

Славлю серцем усіх полонених,
упокоєних і сокровенних,
тих самотніх несхибних монахів,
вічно,
вічно схимник святих сподівань.

21 липня 2001 р., Богдани

Тише…
Опусти подбородок колючий на мое плечо.
Слышу,
как трепетно бьется сердце, ты мной увлечен.
Все глубже тону в синеве твоих глаз,
но, знаешь, бывало и хуже.
Оттолкнусь я от дна, наружу стремясь.

Дыши,
не дышать только я могу.
Ручьи
потекли из глаз. Спроси - солгу.
Я б хотела всю вечность сидеть так с тобой
на полу у кровати.
Открою глаза, а ты душу свою мне открой.

Забудь
все, что было до нас двоих.
Моргнуть
не успеешь, как гул вокруг затих.
Слышу сердце твое и волной накрывает.
Сделай громче,
ведь видишь, как я в тебе утопаю.

Бой.
Это мой бой против тебя и себя.
Слезой
не помочь мне, я слишком слаба,
но как только услышу ту песню,
что звучала для нас,
станет мне она крайне душеполезна.

Сон.
Не видать мне его уже несколько дней.
Фон,
что сейчас за окном запомнить сумей.
Дует холодом из щели между стеклами,
а, может, это от нас.
Слегка видно свет фонаря блеклого.

Тише…
Ступаю к тебе по скрипящему полу.
Выше
чтоб стать, подняться на пальцы изволю.
Тонкая грань меж любовью и дружбой
стерта издавна.
Быть может, нам это и нужно?

2019

Налякаю тебе голубою гостинністю
на далекому й жовтому озері Зеро.
Усолоджу високим вином з вірогідністю,
що зломлю об портрета твойого всі пера!

Обпишу горизонти вбрання надвечірнього
малювцем післяфарб – аж не вистачить місця!
Не цнотливою ніччю – зорею дочірньою
почеплю на правиці одруженій місяць.

Ти моєю озвешся на вранішній порух.
Соломи́нкою випливеш з озера Зеро.
І зламаєшся гордо в обіймах просторих,
як скрипіли й ламались малюючі пера!

Кароока надіє моя невпорочена,
я цікавість твою вдовольняю для себе.
Ти любити не вміла – й потрапивши в збочини,
вже ніза́що не матимеш в інших потреби.

Я клоную себе, бо мене так багато!
Я повинен заповнити озеро Зеро!
І в собі всю тебе пропливти, обкупати,
і вродити нову зорелику Венеру!

Золотою водою в обурені погляди
вдарить хвиля твоя з полотна ще сирого,
і яскраво осяється розум – що доля ти –
й ледь не вискочить серце з живого порогу!..

… Це все буде тоді, як тобі перехочуться
ці далекі листи, це псування паперу…
У чутливій воді тихо мрії полощуться
на далекому жовтому озері Зеро.

5 вересня 1999 р., Київ

О не іди, побудь ще хвилю,
Так серце радістю зійшло.
Я поцілунками покрию
Уста і очі, і чоло…

О не іди, побудь… побудь!..

О не іди, побудь зі мною,
Я так давно тебе люблю.
Своєю ласкою-жагою
І обпалю, і притомлю.

О не іди, побудь… побудь!..

О не іди, душа благає,
Нестерпно так палає грудь.
Кохання безум нас чекає,
Тож не іди – побудь, побудь!

Кохання безум нас чекає,
О не іди, прошу…
Побудь!

Є сни, яким ціна – поява.
Сни ясновиді.
Під пензлем дійсниться уява.
І ніч просидів...

Посеред Голубого Нілу
є затока парадових лілій;
я просидів од крейдового періоду –
до мазаної білою крейдою віли.

Вона повисає у повітрі,
ніби фонтан політний.
Вона розпурхує переді мною двері
сотнями, тисячами колібрі.

На паласові з павових віял
лежав стомлений любов’ю юнак.
Він палив – і кальянове зілля
притлумляло до неї смак.

У прозорих сувоях диму
плавала пісня про Неонілу,
ледь допадаючи до вуха,
мов рибина, приглушена обухом,
мов контужений птах...

Сонце сіло на дах,
а я сів на сонце –
і аж до самого обрію
дивився на закоханого хлопця.

«Одинокий фараон, – думав я.
О-ди-но-кий».
І перескочив на місяць однобокий.
І ніч проседів.

Як перша зірка стежила за нами
через димаря монокль!
Як передостання зірка стежила за нами
через димаря монокль!

І як остання зірка знову стала сонцем –
підступивши клубком у горлі
самотнього хлопця
аж до очей –
так сльози пішли;
і я пішов.

Кажу явно тепер
і казатиму на схилі,
лишаючи за собою не білу,
а кришталеву вілу:

«Ось – я очистив любов свою.
У спокою».

6 січня 1994 р., Київ

В осінній каламуті
туманами сповитій,
на самоті забутій
довершуються миті:
твоїх коротких вражень
яскраві замикання,
непередчутих скаржень
натхненні зволікання,
невчасні першоцвіти
щасливого осоння,
мов блискавка, розквітлі –
а далі знов безсоння.

Такий стрибок форелі
у потічку гірському
чи мокрі акварелі
на небі геть сухому,
необережний трунок,
чи порух, яко порох,
раптовий поцілунок
на офіційних зборах,
чи навіть мить скорботи
без явної причини –
повторюється вко́тре
і невмолимо гине!

А світ сидить закутий
поточними думками,
ковтаючи секунди
роками і віками,
а ти бредеш по світі,
вивчаючи закони,
переступаєш миті,
найстисліші ікони,
найширші голосіння,
найско́рші перельоти,
найвищі воскресіння,
не допитавшись: хто́ ти…

26 липня 2002 р., Богдани́

Не доживу до тебе.
Просто у шторм відчалю
до Островів Печалю,
не підкоривши неба.
Не доживу до тебе…

Крига майбутнє вкрила.
Зовсім тебе не видно.
Марю, як плачеш, бідна, –
бо загубила крила.
Крига майбутнє вкрила.

Дивно цей світ почався.
Я – непоправно раніше.
Ти – набагато пізніше.
Ми розминулися в Ча́сі.
Дивно цей світ почався…

Сльози солоні і теплі
крапають просто зі стелі…

11 липня 2007 р., Богдани́

Очі, забудьте! - почую відразу..
Геть з мого серця! - і в серденьку стужа.
З пам'яті щезни! - ні, цього наказу
наша взаємна пам'ять не подужа.

Тим довші тіні, що впали здалека,
Тим ширше коло трагічної ночі -
Так моя постать вдалині померкне,
Окликом втрати пам'ять заморочить.

На кожнім місці і в кожній хвилині,
Де з тобою плакав, де у жарти брався,
Всюди і завше ми нерозділимі,
Бо тут промінчик душі моєї зостався.

Я пригадав, як ти на соколі висіла,
на беркуті, на ґрифі, на орлі –
чи то на коршуні?
А може на мені?
І як хотіла.

Я пригадав, як ти не бачила землі
і як зомліла,
коли притихли крила і пісні,
а хвиля океанська
голосніла.

А хвиля океанська навісніла,
і світ тонув,
а ми – летіли,
мила,
північна дівчинко моя ісландська Бйорк.

Я чув тоненький голосок,
що різав параною і шизу на спині птаха.
Я чув тонки́й ісландський фольк
чи рок,
який нагнав на мене страху.

Я пригадав, як ти мене вкусила, Бйорк,
як хороше вкусила, мила Бйорк,
як боляче
ти крила на вітрила замінила,
щоб на плаву дісталися Європи ми.

Весь континент пройшли дрібними кроками,
коли дістались на плаву твоїх думок
Європи ми,
коли ми Африку промчали антилопами,
коли ж ти стомишся, моя блаженна Бйорк?

Я пригадав, як ти любила сніг,
як ми лавину осідлали в квітні,
Ісландіє, прощай!
Прощайте, гори рідні –
ми летимо, позбувшись ніг!

Ми різні люди, Бйорк.
Какофонічний шок
у музиці ти розвиваєш всує –
на шиї сокола,
який давно сумує…

Сумує, що не скинув горду Бйорк.

29 лютого 1996 р., Київ

У країні заводів і фабрик немає поетів.
Тут жита колосальні біжать під ножі косовиць.
Тут на кожного з нас припадає по п’ять пістолетів
і по пів кабана на півсотню мисливських рушниць.

Згасло око, як сонце, як час на межі світлотіні.
Тут надія на чудо сповзла з-під повік у рівчак.
Романтична сльоза – це єдине, що твориться нині,
це не прісна вода, а майбутнє, солоне на смак.

Хай сьогодні кермо в лапах а́нтиепічних аскетів
обертає країну, мов трактор по мокрій ріллі,
але завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?

21 липня 1995 р., Київ

Білими смугами зроблено лави,
і коли присідають на них зірки,
мохнаті, як дві чилійські лами,
вони палають, як сірники!

Я проводжаю вогні Одеси,
у море просторе щоночі йдучи,
як тихо входять під час меси
до церкви, що вклякла поклони б’ючи.

Просякнутий шквалом до тебе вскочу,
у руки, груди, пихаті дими.
Я довше таким лишатися хочу,
якими прощалися ми…

Тоді можна бризом-сюрпризом усюди
рекламою грати, немов "меґастар",
мести двірником й увійти в люди,
у свіжі плітки й пивний перегар.

Я маю право на двох волохатих
блискуче чарівних чилійських лам!
Чвалати парком, не йти до хати,
а спати просто між білих лав!

25 липня 2007 р., Богдани́

Я вам розкажу,
а з чого́ ж
мій кожен день починався,
кожен мій день починався.

У мене під ліжком у вазі горішки,
ґрецькі горішки у вазі фіґурній.
Беру я ще зранку горішка,
і за горішком горішка,
і в постілі ранньо-ноктюрній
музичній такій просто постілі
ми чуємо перші постріли.

Це тріщать у тривожних лещатах зубів
наші з тобою горішки,
повні горішки, порожні горішки –
мені все одно які,
для мене є всі вони ґрецькі,
ґрець і тільки.

Тому що трощу я горіхи
і на твої долоні
кладу тільки зерна.
Мені шкаралупа лишається,
під по́душку нишком складається –
відходи і лишки від ґрецьких горішків.
І все;
все на цьому скінчається.

Любов і кохання скінчаються.
Любов і кохання – це ж зерна,
що вправно тобою
і швидко тобою,
і тільки тобою з’їдаються.

Тоді я напнувсь покривалом квітчастим,
тоді повернувсь я до стінки – і вчасно...
Бо ваза моя спорожніла,
а ти вже мене їла.

Якщо не правий я,
якщо не правий я –
то ти принеси мені
трішки
горішків.

9–10 січня 1996 р., Київ

У тиші осінній принишкли верхів’я,
Вдивляючись вгору та вниз, на довкілля!
Вже простір Небесний поглинув сузір’я.
Погожий світанок сьогодні чарівний!

У тиші дерева стоять нерухомо...
Нарешті знайшовся хтось, їх заспокоїв:
Ущухли старання у вітру надмірні,
До злагоди прагнучи в пошуках спільних.

У тиші, гармонії, щойно земля:
В цю мить Ти щасливий, напевне, і Я ?!!!

21.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102104829

Уже на Другій Пречистій
місто – у падоли́сті!
У геометричній проґресії
зростають осінні депресії,
мно́жаться сльози дощів,
хма́рять рої ́́кліщів,
ви́сить жовтень на жовтні,
весь листопа́д – у безодні!
Ні. Не в творчім процесі я.
Це просто депресія.

Через постійне напруження –
штучне нервове збудження,
майже до божевілля.
Як результат – безсилля!
Я дою цю священну корову –
і веду небесну розмову.
Бо на Покрову
усе повторилося знову.
Я ж не якесь недбайло –
і загнав її в стійло на Михайла!

Бачиш, як гарно?
Що гарно – те марно!
Самого себе репресія –
ця проґресивна депресія!
На вікна дивні й давні
я причиняю ставні
і накладаю руки
на всі свої розлуки!
А сам виходжу на вулицю:
а нехай щось відбудеться…

4 листопада 2005 р., Богдани

Мавко моя лісова,
ось аж де ти заховалася…
Чом же ти не озивалася?
Я вже всей світ облітав…
Мавко моя лісова,
чом ти така засмучена?
В мене з весною заручини –
в тебе осінні слова…
Мавко моя лісова…
Чом серед степу мертвого
плачеш сльозами впертими,
ніби мене й нема?
Ніби уже і нікому
висушить сльози втіхою?
Знаєш же, сестро, сама:
я не буран чи віхола,
я тебе ніжно викохав,
виколихав у снах.
Я ж тебе, Мавко, випестив,
листом калини вимостив
стежки в твоїх лісах…
Чом же ти їх покинула?
Нащо в степи прилинула –
мало квіток в косах?
Ні?.. То чого ж зажурена?
Може, ти ким одурена?
Може, вже й нежива?!
Чую, що б’ється серденько!
Падають сльози-зернятка –
скоро твої жнива?..
Бач: над людською могилою
хрестик стоїть похилений –
це вже не наша земля.
Кинь. Летимо, сестриченько.
Там за тобою вслід річеньку
лиє слізьми верба.
Мавко, твоя вербиченька!..
Чом одвертаєш личенько?..
Може, тебе хто вмовляв,
що ти ліси́ покинула?..
Хрест у степу заковиленім,
кажеш, твоя… Журба?..

20–22 березня 1989 р., Київ

Пригортаюсь думками до тебе:
Чую голос знайомий крізь сон,
Що порушив залізний кордон
Затяжної для мене розлуки.
Сонце щиро всміхнулось на Небі.
І на крилах пташиних пісень
Надсилає осяяний день,
Зігріваючи стомлені руки.

Пригортаюсь нарешті до тебе:
Довгожданої зустрічі мить.
Простелилась над нами блакить.
Зустрічаються в погляді очі.
Зайвих слів говорити не треба!
Так, дорога була непроста,
Ледь помітно відкриті вуста:
Про кохання нестримно шепочуть!

Пригортаюсь мрійливо до тебе…

17.10.2019
Свидетельство о публикации №119101804572

Розляглися в чотири боки
три дороги, як дві стежини.
І, побачивши світ широкий,
я сховався в кущах ожини,
а чи, може, в кущах верболозу,
щоб не лізти в колючки марно;
чекав ночі я анабіозно,
поки сонце не впало за хмари.
І, відкривши зажмурені очі,
я ліворуч від себе побачив,
що не видко дороги праворуч, –
і весь світ почорнів неначе...
Аж якісь променисті сходи
підказали мені вихід –
я спускався по них, доки
не продовжив свій сон тихий.
То далеко на тому боці,
там, де річка була безмоста,
я побачив холодне сонце,
до якого тягнула помста.

21 червня 1988 р., Київ

Арфістка схилилась на арфу
і тихо заснула,
хоча ще пружинило струни,
і золото грало,
а ніч біля моря
у рота води набирала
й по хвилі, по звуку, по краплі
весь світ проковтнула.

Оркестр задрижав,
тільки арфа ранкова мовчала,
снували смички,
мов у темному вулику бджоли,
гудів контрабас,
ніби джміль переорює поле,
і сакси, як оси, –
й в усіх інструментів по жалу.

Страшна увертюра,
де ноти струминками меду
в пітьмі обсотали
невдалу поверхню планети.
У хорі бриніли
таємні вселенські куплети,
і в кожній строфі
протилежно мінялося кредо.

Виходив балет,
але гнів стосувався арфістки,
яка серед бурі
у ложі своїм спочивала,
возлігши душею крізь струни
на теплі овали
й щипаючи се́рденьком сни,
мов духмяні любистки.

Пустою литаврою
місяць упав на дорогу.
Нічні чумаки
набрели на карбованець срібний,
сховали на возі у сіль
та й поплентались дрібно
у край,
де любистки духмяні їм вистудять ноги…

Арфістку щасливу
флейтисти сумні розбудили –
в оркестрі розвіялись сутінки
й море гриміло.
Вона здивувалася
й струни вхопила невміло,
й усі інструменти
в орнаменті дня заходи́ли.

Постали в її переливах
високі сюїти,
казки пропливали
на сцені зеленого замку.
У світлій постлюдії моря
спливали уламки
і брались докупи
в нови́й корабель нерозбитий.

Усе поверталось від арфи повз арфу до арфи.
Усе поверталось
від арфи
повз арфу
до арфи.

22 лютого 1996 р., Київ

Червоні вишні – біла пелена,
Січеться поле місячним череслом.
Червона смуга пам'яті воскресла
І в ягодах солодких ожила.

Ти не сама, ти знаєш, не сама.
Твоя душа горить і замерзає.
Твоє життя – між пусткою і раєм,
Довірся Богу – міцно і сповна.

Не вір нікому, більше вже не вір,
Мені також не треба довіряти.
Я душу розпростер, ти хочеш? Нате!
Тобі і Богу. Богу і тобі.

30.07.2019

– Коли за північчю ми стежили з тобою
з низин любовно зібганого ложа,
коли відпочивали ми, як завжди,
після твого орґазму, що пройшов,
і від мого, який лише збирався,
коли обрав ти сон, а я вже не вагалась
і сходила у сірий сад, мов місяць,
тривожачи коханців з ближніх місць,
коли це трапилось – я зрадила тобі.

– Ти правильно вчинила..,
що зізналась.
Тепер візьму я з більшою любов’ю
тебе,
щоб зрадити могла ти ще страшніше.
Щоб ти чекала зради
і боялась
мого кохання, більшого за неї.

Коли я вранці, привітавши сад,
проходив мимо нашого фонтану,
я не почув, щоб він водою грався –
фонтан завмер, мов на твоїх малюнках;
струмки висіли і не розкида́лись,
вода застигла, ніби лід в очах.
Я зазирнув на дно – і все розгледів:
що і за чим було, і звідки жах
такий,
що все заклякло…
Тому ти правильно вчинила, що зізналась.

– Тепер що буде нам?..
Якщо я можу з іншим..,
то, мабуть, з іншою ти вчиниш так, як є,
так само, як і я, фонтан зупиниш?


– Я швидше серце зупиню своє,
або тебе спиню в своєму серці…
Я почекаю.
Хай наступна ніч
покаже ранок нам чи лиш мені одному.
Мені цікаво, я́к покинеш ти мене,
коли я не засну
й не задрімаю.

– Я обіцяю, любий, бути поруч.
Але чи зможеш ти любити так,
як той,
хто сірий сад зробив зеленим,
коли з очей моїх, в яких був тільки страх,
фонтан салютував жіночим щастям,
жіночим задоволенням злетів…
і лиш тому повис і заспокоївсь,
що я тебе згадала –
чи ти спиш…

– Я сплю.

13 січня 1996 р., Київ

Уперше за багато літ і літер
я наздогнав заримований вітер!
Налупцював його, розцілував,
віршем на аркуш паперу поклав.

Вітер завмер. Пішло щодення.
Душу мою колише натхнення,
рожеве письмо і голубе.
Знічев’я вітер читає себе.

Картини й скульптури дерев березневих
з гілками оголеними, як нерви,
щодня прописані моїм вітром,
я страчу цим набоєм літер!

Нема приходу небесного зонду,
коли іґноруєш природу!
Ні слова правди в цей світ з імли
не дам, бо барви на ні зійшли!

Стирчатиму опудалом на городі
віршами зодягнений по древній моді,
якщо не вивітрю протест
через меланхолійно перенапружений ґротеск!

Якщо не стешу короткий анекдот
десь у вузькому коридорі –
то й щастям не вп’юся від творчих щедрот
і не спіймаю свій вітер надво́рі!

9 липня 2008 р., Київ

Ця кучерява абрикоса
Вже меліровочку зробила -
Тепер така, пістряво-модна,
А інші поглядають скоса
Від заздрощів позеленіли
Під жовтня подихом холодним...
10.10.2019

Тобі невідома мелодія білого лебедя.

Коли розгубилися очі
і плечі твої зні́тилися,
я́к знати могла ти
Слово,
таке випадкове і рятівне?

"Осінь," – промовила ти
і кинулася до дерева.

І тиша, якої стояло багато,
на менті одному
тріснула,
викотивши стиглий каштан
із колько́ї мембрани.

Не рано – не пізно, а так вчасно – "осінь".

І от у таку суєту
я почув
мелодію білого лебедя:
з дерев позлітали
пернаті партитури "осені",
ніби для оркестру;
але був єдиний кивок голови
білого лебедя,
це значить, що в нього під горлечком
глибоко є:
"я вдячний, послухайте серце моє".

Воно калатало.., і ти – відгадала
мелодію білого лебедя.

22 вересня 1993 р., Київ

Горить, як музика на древі,
Краса печальної пори.
Уся в осінньому вогневі
У зблисках сонячної гри.

І так спалахує яскраво,
І так розкішно повиса,
По-королівськи величава
Прощальна осені краса.

Не спочива на ній Природа,
А створює казкові сни.
Неначе жінки літня врода
Востаннє квітне восени.

Востаннє квітне так бурхливо,
В ній стільки радості, тепла.
Немовби щедра літня злива
На землю щастям пролилась.

У ній завзяття ще юначе,
І запал, що не охолов.
У ній немов тебе побачив
І нашу пізнюю любов!

6 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І
Начало є, то і фінал буває,
хоч іноді й повторюється знов
очарування, що не проминає,
і є лише надія на любов.

І не одне її іще шукає,
і не жаліє ніг і підошов,
аби за нею – парією раю,
як і Адам за Євою ішов.

Але нема: едему у пустелі,
оази щастя, літепла купелі,
води живої у сухій ріці.

Так і йдемо за нею однією
та за обітованою землею,
аби не оминути манівці.

ІІ
Вона усяка, ліва і ніяка –
і течія у вирі на ріці,
і яблуко спокуси у руці.
Посіяну зорею зодіаку,
очікуємо зернятами маку,
але їмо зело і корінці.

Навіяна як сон, вона щезає,
обманута, на віру уповає,
заручена – єднає береги,
найкраща залишається у серці,
нічийна добувається у герці,
одна-єдина додає снаги.

Омріяна, коли її немає,
жадана, поки сили вистачає,
найгарячіша – як яріє кров,
доведена у відчаї до краю
тієї муки, що переживає,
і потрясає душу до основ.

Але буває, що і ця не перша,
і до вельону русу косу чеше,
та вірує до самого кінця –
а може ще розвіються печалі
і на останній лінії спіралі
навіки об’єднаються серця.

ІІІ
😍 тоді являється любов’ю,
коли у ній осяяні обоє
і їх оберігає ...таїна.

Коли душа на березі одна,
її луною чути за рікою,..
...........................................
О, як чарує осінню весна!

10/19

Великий жовтий махаон помер.
Він народив подібного до себе.

На павутинці обертається крило –
чудне́ знаме́но бабиного літа.

Де паузи – там вітер і роки,
і ти з зими.

Але не пам’ятаю…
У нього вусики були рожеві?


9 січня 1996 р., Київ

Од себе – спасибі, а людям – мага́йбі.
Бо перше й останнє вирішує Бог.
А раптом, між тим, мене звабив, нехай би,
диявол.., щоб Бог повінчав нас обох?

Невже б та спокуса мене не сп’янила?
Чи жив би я з Господом так, як тепер?
Напевне, що… ні. Бо мене б ти зманила –
і був би я досі від горя помер.

Якби не «спасибі», коли б не «магайбі»,
я в Лавру б на постриг кохання віддав.
А там з молито́в переносився в рай би
і згодом, по ті́м, найблаженнішим став…

Але, обираючи людям служити,
за думкою – в слово – крізь дію – пишу
про те, що, магайбі, любити і жити,
якщо й не мені, то, принаймні віршу́…

22 липня 2007 р., Богдани́

Поговори зі мною, мамо,
Хоча б у сні на мить озвись…
Уже лелеки за морями
Полинули в холодну вись.

Поговори зі мною, рідна,
І розкажи, як далі жить,
І що тобі із неба видно,
Як тисне серце мимохіть?..

Усе минає, й час розмаю
Минув, одколи ти пішла.
Не вірю, що тебе немає,
Твоєї посмішки й тепла.

Осінні хмари – мокрі рядна -
Розпукою накрили світ.
Душа зболіла й безпорадна
Ридає птахою із віт.

Поговори, матусю мила,
Мені здається, тільки ти
Підтримала б і зрозуміла…
Закрила б світ від гіркоти.

28 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в дуплі здихає здобич,
де по воздвиженню хрестів повзе гадва,
на зиму – в Київ, на весну́ – в Дрогобич.

Ходімо в ліс, там ще стоїть собор
з кремезних допотопних сваїв-ноїв,
скриплять молитви лісових потвор,
і дятли б’ють у дзвони сухостоїв.

Ходім зі мною в мережа́вий глиб,
де сперто дух правікового лісу,
де лиш Яга тихе́нько: диб та диб –
іде по казці, мов стара актриса.

Ходім, бо ти сама не трапиш,
твоя уява ще скупа на чудо,
вона ніяк про місто не забуде,
і ти її без мене не поквапиш.

Ходімо швидше, ще живі дива –
метелики в осіннім павутинні,
у постолах з бабусиної скрині
знайди свій гриб і відгукнись: "Ов-ва-аа́!"

27–28 вересня 1995 р., Богдани́

Сиза мряка затисла мене,
І осінні дощі обмотали,
Розтоптали каштанів опали,
Навівають у душу сумне.

І не знаю, подітись куди?
(Так радів я, що спеки позбувся!)
А тепер в монотонному русі
Із печаллю прийшли холоди.

Як від цього всього утекти?
Одректись од гіркого полину...
Я думками до тебе полину,
Бо розрадити можеш лиш ти!..

Наче купку гіркої золи,
Вітер настрій мінорний розвіє,
О прийди, о прилинь, моя мріє!
І кохання свічу запали!

22 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Не турбую я її ночами
як зорею бачу у вікні,
а прошу у неї вечорами,
щоб уже не снилася мені.

Бо немає спокою у серці,
поки скута тугою душа.
І зневіра ріже без ножа,
і розлука раною здається.

І не знаю, чи переболить,
поки я до неї завітаю,
і побачу, і... не запитаю,
чи зі мною знову полетить
пережити ту єдину мить
магії омріяного раю.

09/19

Рожевий капюшон насунула на сум,
гадаючи, що відвернула зливу.
Пішла, помірно стримуючи струм,
ще не закохана, вже не щаслива.

Не райський плід належав цим вустам.
Вони грішили ві́ршами три роки.
А я позаду відбувався сам,
складаючи несиметричні кроки.

Не знаю навіть, я́к я не помер?
І, взагалі, невже кохання – траур?
Така ти є для мене на тепер,
меланхоліє, втілена у мармур!

Від теплих рук, шалених і легких
скресають ріки, воскресають лики!
А ти бажаєш холодно втекти
і розчинитися в чужих жіночих криках?

Тебе розбавлю барвами в олії –
і розфарбую всі меланхолії!

9 липня 2008 р., Київ

Я зараз пишу на осінній воді,
в якій перед бурею літо втопилось,
на листі каштану, яке у листі
знайдеш і загубиш, як ти загубилась.

Мов стіни собору, цей день розпишу
фраґментами давніх повчальних історій.
Себе запечалю, тебе розсмішу,
а далі ця п’єса – для інших акторів.

Як вітер не вхопиш, (бо де його край?) –
так само й себе до кінця не збагнути.
Сьогодні я знову найзліший нехай,
а згодом – не зможу без тебе заснути.

Кохання – це розкіш щоденна твоя
та мій раз у рік рознервований почерк.
Хіба не тому розливаюся я
у схованках з фарб і лише через очі?

Малюється світ тим, хто весь перед ним.
Увесь розвернуся від нього до тебе
і йтиму назустріч найвищим святим.
Я звістку пришлю – ти подивишся в небо.

25–26 липня 1996 р., Богдани́

ІПолетіли у вирій бусли
і жура до оселі вертає.
А у нас іще – ка_ні_ку_ли:
я не чую, – немає коли,
а у тебе мене вже немає.

А життя як отой водопад
доливає літа по десятку,
випиває за тебе, на згадку,
і за мене, за хори наяд,
що лунають із ночі до ранку,
і за мій потолочений сад.

ІІЩо було, на нове не міняю.
У минуле усе потекло
і не меркне ідилія раю
як весною квітуче зело.

Пригадаю роки ейфорії,
заясніє пора золота,
і мені усміхнуться уста
не одної моєї надії.

Аріадна снує житія
і не відпочиває природа.
На любов не міняється мода.

Не міняюсь напевне і я:
то щороку – єдина й моя,
то навіки – остання пригода.

ІІІІ донині усі при мені,
наче сяючі зорі урочі,
заглядаємо очі у очі,
коротаючи ночі і дні.

А вони як отой зорепад,
що сіяє і сіється доти,
поки є ще... дай, Боже, не сота.

Зависає у небо десант.
І немає дороги назад,
і летіти униз неохота.

09/19

В осонні вересень так радісно сурмить
у ро́зтруби дерев, у ріг достатку,
перебирає струни верховіть
мільярдом арф осіннього початку.

Збігаються вітри з усіх-усюд
гойдати ліс у сонячній колисці,
аби приспати безперервний труд
весни і літа – в тихім падоли́сті.

Вже починається, вже день – на волоску,
який узимку навпіл перерветься.
Час, мов мурашка в мокрому піску, –
не б’є, а шарудить шершавим серцем.

Ти, чий привіт, як вересневий сяйвося́й,
чиї щедроти, як ліщина повна,
не покидай мене, не полишай
так швидкохо́до, так безповоротно!

… Але не був помірним той відхід –
пручалася природа і зітхала,
з дерев, мов з таємничих пірамід,
година – за секунду в сніг сповзала.

У сніг не той, що холодом бере,
не той, з якого ліплять білу бабу,
а в той, що – сум, у той, що – нота "ре"
й передчуття кінцевого етапу.

Там листя стрілами посипалося враз,
земля жовтогарячим запалала,
з колиски випав ліс, чи сніг, чи час, –
коли тебе, осоннього, не стало.

27 жовтня 1995 р., Київ

Я вибачаю, по іншому не можу,
На зведення стосункыв часу не тратю,
Повноцінним життям живу,
Радію, мрію і ловлю удачу.

Я вибачаю, по іншому не можу,
Так мені легше, я жалію
Всіх, хто кривдить.
Значить людині так погано,
Що на інших нападає.

Я вибачаю, по іншому не можу,
Не принижуюсь до того,
Щоб ненавидіти людину.

Я вибачаю, по іншому не можу,
Образа швидше пройде.
Свої помилки швидше виявляю.

Я вибачаю, по іншому не можу,
Сильніше загартовуюсь.
Очвищається душа,
Коли інших я прощаю.

Я вибачаю, по іншому не можу,
Конфлікт не варто продовжувати,
Щоб не розпочать війну.

Я вибачаю, по іншому не можу,
Це найкращий вихід.
Жити стає легше,
Тому що всіх вибачаю ...
21.06.17 (написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.

Джерело сил,
ЗАКЛАДЕНО В КОЖНОМУ,
ВІДКРИТИ, ЗБЕРЕГТИ,
НАЛАГОДИТИ ВАЖЛИВО,
ПОВНОЦІННИМ ЖИТТЯМ ЖИТИ.
НЕ СКИГЛИТИ, НЕ ЖАЛІТИСЯ, НЕ СУДИТИ,
ДЛЯ ВАЖЛИВИХ І ПОРЯДНИХ СПРАВ,
ЗДОРОВ’Я, СИЛЫ ЗБЕГТИ.
ДЖЕРЕЛО СИЛ НЕ ЗСЯКНЕ,
КОЛИ ТИ БАЧИШ ЦІЛЬ,
МРІЄШ, БУДУЕШ ПЛАНИ,
ЙДЕШ ВПЕРЕД І ДОСЯГАЕШ,
ВСЬОГО ТОГО , ЧОГО БЕЗ НАПОЛЕГЛИВОСТІ,
НІКОЛИ Б НЕ ДОСТЯГ…
13.07.17 (написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.

ДОСИТЬ ВСІМ МІСЦЯ НА ЗЕМЛІ,
НАВІЩО ТОДІ ВОРОЖНЕЧА, поділ, ОГОРОЖІ І КОРДОНИ,
КОГО БОЯТЬСЯ ЛЮДИ, ЯК НЕ САМИХ СЕБЕ,
ЯКИЙ прийдешнім поколінням слід залишимо,
З паркани, решітками НА КОЖНІМ КІЛОМЕТРІ.

ДОСИТЬ ВСІМ СОНЦЯ І ВОДИ,
Зігріти, напоїти ЗЕМЛЮ І ЛЮДЕЙ,
ЗЕМЛЯ У ВІДПОВІДЬ плодами НАС наситить.

ДОСИТЬ ВСІМ ЇЖІ,
БЛАГ МАТЕРІАЛЬНИХ,
НАБАГАТО БІЛЬШЕ,НІЖ
ПОТРІБНО ЛЮДЯМ НА ЗЕМЛІ,
ЩОБ ПОЇСТИ, одягнутися,
ОБЛАШТУВАТИ ПОБУТ.

ДОСИТЬ розборок і ВОРОЖНЕЧІ,
Нерозуміння, заздрості, образ і злості,
ВИХОДИТЬ,від достатку МИ СТАЛИ
НАБАГАТО байдужіше, черствіше,
АДЖЕ СТІЛЬКИ БАГАТО ЦІКАВИХ СПРАВ,
НА ЩО МОЖНА ВИТРАТИТИ ЖИТТЯ СВОЄ.,


ДОСИТЬ ВСІМ ЗІРОК
ЩОБ ВІДКРИТИ ДЛЯ КОЖНОГО СВОЮ,
Нею милуватися
ПІСЛЯ ТРУДОВОГО ДНЯ,
З цікавістю вдивляючись
На безмежне, усіяне зірками НЕБО ...
30.06.17 (написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.

Колихай мене, вітре, на крилах своїх,
на печальних і радісних витоках з лих,
зі святкі́в, з одкровень, од пісень до пісень
на човні́, що пливе після ночі на день!

Розчеши мої коси, щоб їх не було.
Висій сім’ям пророслим у давнє село.
Змилуй, вітре, усі ці скажені думки,
зажени їх в макитру й спали на віки́.

А пото́му з лісів, од Карпат на поля,
принеси мене, вітре, новим немовлям!

13 квітня 2004 р., Київ

Поглядом похмурим осінь
Заглядає у вікно.
Знову щиро перепросить,
Що холодне волокно

Ген розкинула повсюди.
Вранішній густий туман…
Інколи сумують люди:
Депресивний мають стан.

Дощ підкреслює напругу.
Настрій зіпсувався геть.
Лиш надія є, що тугу
Віршем висвітлить поет.

09.09.2019
Свидетельство о публикации №119090908367

Ці уривки небесної вати
Розірвало проміння ясне.
Може досить уже сумувати?
Обійми, моя люба, мене!

Нам здавалося, небо не хоче
Наших зустрічей більше уже...
Та чому ж у цю ніч так охоче
Розсипа зір манливе драже?!

Одійшли мов небеснії води
У цей ніжний, задумливий час.
Місяць, наче дитя насолоди
Народився і світить для нас.

І в далеку дорогу відчалить
Човен той, що сумне нам несе.
І зів'ялі гвоздики печалі
Забере із веселих осель.

І засяє нам двом аж до рання
Найпрекрасніша квітка оця -
Чарівлива троянда кохання,
Що не в'яне ніколи в серцях!

По черзі зупинялися годинники
у теремі, де мешкали годинники,
дубові й позолочені годинники,
гранітні й електронні, теж годинники,
мініатюрні і масштабні, теж годинники,
пісочні, сонячні і зоряні годинники,
і африканські, й австралійські, всі годинники,
усі, що йшли, – спинялися годинники.

Той, хто ладнав пружини, стрілки, маятник,
оздоблення, частини, корпус, маятник,
склив, фарбував, метався, ніби маятник,
той жив у теремі, в кінцях якого маятник,
важкий, бетоннотонний точний маятник,
з яким погодив майстер кожний маятник,
і сам потрапив під удар, під маятник,
той, хто ладнав годинниковий маятник.

Тік-таки, стуки, гуки, крики, дзвоники,
перкусії, зозулі, шумові ефекти, дзвоники,
немов на фабриці перед закінченням роботи – дзвоники,
немов верстати втомлені, вщухали дзвоники,
по о́дному, по черзі глухли дзвоники,
як осінь глухне в лісі – глухли дзвоники,
останній час на циферблатах фіксували дзвоники:
то молоточком мертвий майстер бив у мертві дзвоники.

27–28 червня 1995 р., Київ

Чекай мене, але чекай,
коли нікуди не поїду,
а твій обітований рай
не на околиці аїду,
коли у радості й журі
ми обійнятися готові
і не ржавіють якорі
у нашій гавані любові,
коли до тебе не дійти
і не почути біля серця,
коли ти з іншою на ти
але до мене усміхнешся,
чекай до ранньої зорі,
до самого кінця і краю
на перепутті біля гаю,
коли і зорі угорі
ще майорять о тій порі,
коли і я тебе чекаю.

…І так мені хотілося б сказати,
Що ще далека відстань до розплати,
Що щастям упиваюся щодня,
Хоча бреду і справді навмання
Між берегів любові й нелюбові…

Аби лиш вдома всі були здорові,
А решта все - безмовна суєта,
То й не вартує нашої уваги…

Волію мати стільки я наснаги,
Аби свій келих виповнить ущерть…

А там – на обрії дороги й бездоріжжя,
Біля самого ирію підніжжя,
Там де живе безвічна краля –смерть,
Ми побуваєм рано, а чи пізно,
І наш годинник відбиває, звісно,
Хвилини й миті кра́сного життя…
Отож, допоки ми живі й здорові
І повен келих божої любові –
Співаймо гімн життю, цінуймо ближніх
І ті дари, що послані з вовишніх –
бо в тих хвилин немає вороття,
і миті не повернуть нас, колишніх…

Співаю славу всіх земних і грішних,
Що іскру Прометея зберегли…
Ми тут були – ми вірили й любили,
Ми у душі багаття запалили –

…і сповнили… допили… допливли…

Між цим і між іншим
жиє однина.
Жиє однина.
Жиє однина.
Питає Господь:
"… чом ти одна?
…Чом ти одна?
Ну, чому ж ти одна?"

Вона відпові́ла –
і очі одкрила –
і крила розкрила –
і Бога зустріла:
"У мене є Ти,
а всі інші світи
я скоро сходила…
Я хворо сходила…"

2 травня 2008 р., Київ

Чистого неба омріяна синь:
Тільки на заході скупчились хмари.
Білих овечок грайливих отари
прагнуть піднятися у височінь:

Знають, що вже наближається тінь
ночі, що швидко заповнює простір:
Створює дивний страховисько-острів.
Тільки небесних світил мерехтінь

Вносить завбачливий світлий пунктир:
Зорі мереживом вкрили дорогу;
Місяць – володар, підвладний лиш Богу!
Може, для когось, він… орієнтир,

А для поета – натхненник, кумир!
Сяйвом бентежить, окрилює знову,
Серцем відчутні таємні промови:
Душу розбудить незнаного вир!

Де донедавна створився пустир,
Місце знайдеться для втілення мрій.

04.09.2019
Свидетельство о публикации №119090408674