Я у печерах пам’яті своєї
в цю ніч блукала довго із тобою.
О радосте —зійтись у сновидінні,
немов у краю спільного дитинства!
Мовчання жебоніло поміж нами
нехитрими прозорими струмками,
привільне, як родинне піклування,
природнє, як оте пливуче листя...

Я у реальність знову повернулась,
у виміри вселюдського сирітства,
в якому ти —несказано-далеко,
і навіть слід назавжди загубився.
Та цілий день я слухала, як щастя
розхлюпувалось в серці і бриніло
луною стоголосого мовчання,
що в сонних зачаїлося кавернах...

2009

Дівчинко з очима кошеняти,
Погляд мій приваблювала ти…
Слова ще не знав тоді: «кохати».
Та не смів до тебе підійти…

Хвилювало що? - Хіба збагнути? –
І перед очима постає
Ротика усміхненого кутик,
У веснянках личенько твоє…

За екватором - життя годинник…
Та кохаю! Хоч і скроні – сніг…
Люба знай, що через ластовиння
Шлях до серця юнака проліг…

2013

Небо сьогодні, мов скривджена жінка,
сльозами рясними плаче,
болить їй неначе
за втрачені мрії,
і серцю в грудях все важче!
Небо сьогодні - драми сторінка,
героїв трагічна доля,
у розпачі тягне до неба тополя
свої розкуйовджені віти.
Хоч вітер втирає небесну сльозинку,
та навіть і він безсилий,
біду зрозуміють лиш ті, хто любили,
лиш той, хто горів щосили!
Небо сьогодні плаче уперто,
хоч дехто і скаже - даремно,
хоч дехто подумає - нерозумно,
та небу сьогодні сумно.

2016

Не треба любові чекати,
не треба солодких слів,
нам разом не варто літати,
цей келих давно спорожнів.
Немає на денці й краплини
колишніх малинових мрій,
ми сіяли по зернині,
вродив лиш пустий сухостій.
Ми разом колись у літо
бігали навпрошки,
колись ми були, як діти,
та вмить пролетіли роки,
і витрусили безжально
рожевих троянд пелюстки,
і стало все просто й банально,
всього лиш погасли зірки.
Всього лиш розтрачено мрію
на мізер порожніх днів,
я більше тебе не зігрію,
якби ти цього і хотів.
Не треба любові чекати,
і хоч ми давно не безгрішні,
нам дуже багато втрачати,
тепер ми всього лиш - колишні.

2016

Ця дівчинка пише хоррор,
вирізає, немов різцем,
не про квіти, про страх і морок,
книги Кінга - її тотем.
Дивна дівчинка, з дивним серцем,
не лякають її жахи,
бо душа в неї з гострим перцем,
бо у неї все навпаки.
Її муза геть божевільна,
десь блукає у чагарях,
мов з похмілля, бреде повільно,
по краплині збирає страх.
Зазирає у темні вікна,
в потаємні кутки душі,
добирається непомітно
до безумства тонкої межі.
Там комусь відривають крила,
кров'ю ситий старий вівтар,
дивна муза збирає сили,
дивна муза і дивний дар.

2016

Нарешті ув обіймах я весни…
Розкрилля хмарне і пташиний щебіт –
Закоханий, бадьорий, голосний -
Як відголосок сонячного неба.

Неначе відбриніла вже вона –
Мінлива березнева увертюра.
І зазвучала тема головна –
Краса буття в палких фіоритурах.

Які для неї вибрати слова?
Це пагонів народження – як диво!
Вона навколо радість розлива,
Як музика Вівальді чарівлива.

Вона ще наростає, нароста –
Я сліз ясних розчулення не витру –
Як перші поцілунки у вуста,
Як бризки щастя в сонячній палітрі!

7.04.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад, українська ділянка
20 г. 23 хв.

Коли ідеш до маминого поля
дорогою, що сива від морозу,
У новорічну ніч, коли всі люди
за стіл сідають в затишних оселях,
Згадай мене—як буде твоя воля,--
сховавши синій обшир, як мімозу,
В замерзлі руки, білі від остуди,
в голубуватих венах-акварелях.

Згадай те незакінчене дитинство,
якого будем в’язнями довіку,
З небесними квадратами крізь грати,
де істини нещадно-дострокові,
І --з паростків палкого побратимства—
такі цілющі і жадані ліки,
що звикли одне одному давати
у черепках дитячої любові.

Я відданості кращої не знала
і не узнаю більшої ніколи.
Я хочу, щоб бриніло це в повітрі,
яке безсилі плечі обтікає
Твої, коли ідеш серед навали
дзвінкої тиші в задубіле поле
Й здається-- у години передсвітні
хтось знову, розіп’ятий, умирає.

В житті, коли за ближнього в одвіті,
чи можна іскру гаснучу догнати
Не в просторових обсягах і часі—
а в судорогах здибленої долі?
Розділені і памороззю вкриті,
такі, що неможливо упізнати,
Ми знову розминаємось, безгласі,
на спільному, на маминому полі.


2015 р.

Торкнув плече легенький холод,
Тихенько стежкою іду –
Повітря п`ю весняний солод
У присмерковому саду.

Присів я і сиджу, мов п`яний,
Вдихаю пестощі весни.
Пташиний спів поволі в`яне,
Лиш далеч шумом гомонить.

Чадру чарівну вечір здійме –
Кохання в ній сяйне вогонь –
Неначе милої обійми
Мене огорнуть усього.

26.03.7524 р. (2016)

Поцілунок:
легкий, неповторний,
на дотик - м"який,
на смак - меганіжний,
солодкий, ванільний , такий дивовижний!

Цілуєш невтомно і я, донестями,
в полоні твоєму розщіплюсь на гамми,
занурю в твоє волосся свої рученята
і в міцних обіймах тебе цілуватиму я...
Тихенько ти скажеш мені на вушко:
"Люблю донестями 'свою подружку'!

25.03.2016

Протяг як нічний злодій
нишком зайде і вийде
з вузликами золотих спогадів
про тебе.

І я розкришу з неба зорі
повні світла й любові
на далекі твої дороги —
тобі під ноги.

(під враженням від мемуарів та щоденників О. Кобилянської «Слова зворушеного серця», «Дніпро», 1982).


Чоловіки в стосунках полохливі—
чудне й незрозуміле їх лякає,
і серед них одвіту не знаходять
найвідданіші порухи душі.
О, дівчино в любовнім бездоріжжі!
Танцюй, як хореограф вимагає,
умовною балетною ходою
й ні в чому проти правил не гріши.


Хоча... забудь! Любов існує вища--
розвіяна в миттєвості текучій,
коли ж в сліпім ув’язнена бажанні--
то ти її, затворену, звільни
і в кровообіг цілісного світу
пірни, як є, вхопивши в ньому участь,
і полюби в нервовому тремтінні
відбитки сонця в першоджерелі.


Не вір, і не проси, і не надійся—
надія нас прив’язує до пастки
нав’язливих шукань—забудь про неї
і серцем нестриноженим лети:
взаємністю насичений світанок
і барв навальних пестощі і ласки,
й від музики, розлитої в повітрі
між подихами Брами, не втекти.


Це тільки брижі на воді осінній—
серця, що ціпеніють перед чудом,
це лиш відпале і пливуче листя—
очей побіжний випадковий збіг.
У тім краю, де кожен порух серця
вінчається таємним пересудом,
збирай сама врожай душі своєї
і, як блаженна, наділяй усіх.

2015

Літати!
Нехай десь крапає вода із крана...
Забути,
Що все придумала сама, і все - омана...
Всміхатись!
Назустріч сонячному дню і небу!
Кохати,
І свою ніжність берегти - для тебе.
Відчути,
Що у польоті все буденне зникло.
Розлити
Довкола себе доброту і світло.
Сягнути
Душі незвіданих глибин таємних...
Спуститись,
І разом з небом полюбити - землю.

ID: 433728
26.06.2013

прийшла до тебе
тихо за плечима
стою
і притуляюся губами
до твого дихання
що долітає в тиші
і ним живу
і ним живу
без нього
не чую світу
і себе не чую
де ти там я
і там ясніє небо
і там злітають зорі нам в долоні
і обручають піснею довіри
спливаю ніжністю
і тану на світанні
в обіймах мрії

не згуби мене...

У кімнаті пахне мандаринами й кавою,
А у душі невимовна туга,
Ця іторія стала не цікавою.
Як так? у ворозі бачила друга.

За вікном темна ніч і мороз,
А в очах бринять сльози гарячі,
Я втомилася від твоїх проз,
І від цих примарних побачень.

Як могла я так помилитися?
Як не розгледіла холод в душі?
Так буває,мабуть,коли закохаєшся..
Понад річкою тихенько шумлять камиші...

Місяць світить порцеляновим променем.
Ступай , кричить, не забарись.
Посеред весняного веселого гоміну
Поцілуй любов , проснись .

Ти летіла так необережно , пусто ,
Потрапляючи в пастки .
Справжність і відвертість – їх не густо.
Але й досі любиш ще казки.

Місяць світить . Дихає зірками .
Посмішка сховалася в руці.
Коли злагода між серцем і думками –
Промінь порцеляни на лиці .

2016р.

Ми зустрілись з тобою неждано
У моєму, за містом, саду...
Сподіваюсь і досі, кохана,
Що побачу тебе молоду.

Бачу, певний - належиш другому –
Самотою за обрій пішов.
Бо у домі своїм, як в чужому,
Сподіваюсь на першу любов.

Хоч і знаю, що див не буває
Навіть в цім, у казковім раю
Та я вперто, як мрію, чекаю
На кохану, на першу, свою.

І тепер, коли роки на схилі,
Але мрія незмінна моя.
Я любитиму все ж до могили,
Поки ряст піді мною й земля.

Не лишав й не втрачав я надії
(Бо я твердо упевнений в цім).
Якщо тут не здійснилися мрії
То здійсняться, кохана, на тім.

Я зустрівся з тобою неждано...
В марноті одсвітилось життя.
Та я вірю і мрію, кохана,
В учорашнє своє майбуття.

Немов би Велес поводив
Мене сьогодні серед казки.
І усміхалися сади,
Від божої світились ласки.

Нікуди я не поспішав,
Упившись неба чистотою…
Свистіло весело пташа
В гіллі високо наді мною.

І сяяв промінець між брів,
І пестив лагідно й помалу.
Немов би я весну зустрів
Й вона мене поцілувала.

16.03.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад

Я дзвоню їй —вона не бере телефон,
передзвонює —голос ледь чути.
Я для неї —блакитний із Індії слон,
па-де-де після чаші цикути.

Я така недоречна, що страшно самій,
кожне слово —лунке і порожнє.
Вона слухає краплі в каверні своїй,
що видзьобують в камені ложе.

Я б діагноз сказала медичній сестрі—
саме так, як у книжці зоветься.
В білосніжну палату поклали б її
із синдромом розбитого серця.

І голубили там би її без кінця,
і складали б уламки терпляче —
розбиваються в світі найкращі серця,
нерозбиті нічого не значать.

2014

В чийому серці пропаду ?
Якій душі впаду в обійма...
Мелодії якій скажу ?
Що ти звучиш в мені покірна

До чого зможу я додать ?
Такого подиху прозріння...
У погляді зміст прочитать
Допоки ще жива надія

Свій розгорну букет принад
І пригощу , запропоную
Відвертості палкий каскад
У сонці променем зігрію

В чийому серці пропаду ?
Якій душі відкрию всесвіт ?
В мелодії як прозвучу ?
Щоб тільки двом - той чути трепіт.
2016рік.

Швидка , стрімка струмка вода
Весни окрилена лебідка
Із неба , з гір летить стріла
У серце - де розквітла квітка

Де всі зібрались відчуття
Готові чути спів Амура
Де ніжна муза почуття
В нічному вирі - віща зірка

Я мрію стати одним з тих
Кого оросять твої чари
І не боятись гір крутих
А обіймать - висот принади

Пропасти у полоні хмар
В тій глибині любов пізнати
Знайти цілющий , солод дар
Який приречений - кохати.
2016рік.

Породжені страхом заручники долі,
І нам залишається жити в неволі.
На стінах тримається,
Ніяк не зітреться.
Твоє намагається -
Моє вже не б'ється...

Забуті й написані знову, поволі
Спускаються з неба розбиті і кволі.
Вони все стараються,
Їм не вдається.
І вже не пручаються,
Бо зіпсується.

Послухай, не треба чекати до ранку.
Послухай, тікай! Тікай на світанку!
Тут вечір, тут темно,
Тут страшно і злива.
А сонце сідає,
Сідає зрадливо.

2015

Життя, життя - написана тобою книга,
а новий день - то значить новий лист,
засипе снігом, потім знов відлига-
до цього доля має гарний хист.

А час летить,минає рік за роком
і сотні сторінок вже написали ми,
то швидким бігом, то повільним кроком
веде нас доля й пишуться томи.

Ти хочеш пригадать? Перегорни сторінку,
знайди потрібний лист, рукою потримай
і в пам`яті зроби життя свого добірку,
навічно закарбуй і вже не відпускай…

2016

у столиці жила панна
гордовита неначе пава
не кохала Петра ні Йвана
фліртувала лиш для забави
спокушати вдавалось їй легко
та і у́смішку мала чарівну
і дивилась на них зверхньо
не було їй гадала рівного
покидала їх несподівано
закохавши у себе стрімко
і сердешні покинуті стрімголов
накладали на себе руки
а нового свого коханця
ніби щось їй було пороблено
перш водила немов на бійню
показати своїх колишніх
і нещасних її самогубців
вона мала гарненькі груди
і тугеньку звабливу дупцю
а від погляду било струмом
а від голосу мліло серце
і не мали ні крихти надії
хто кохати її насмілювався
і піддався любовним чарам
від її невимовної аури
ви сміятися будете довго
про її діагноз дізнавшись
а ім’я вам проте відоме
воно зверху
дивіться у заголовку


09.03.2016

Ви написали мені лист з дитинства знаною рукою
(непевні літери у нім були знекровлено-хисткі),
розповідаючи, як Ви отямились в передпокої
близької смерті, що на час недбалим помахом руки
Вас відпустила доживать, вселивши зимний страх у душу,
який ніщо не розжене — ні дух стоїчний, ні книжки...
Ми б говорили про святе, але боюсь, що не зворушу
я вищі сили, як оті, на дальнім березі жінки,
що присягаються за Вас — ті, що Ви їх колись любили,
які давно пішли у край, де спить начало всіх начал,
вони не зрадять і прийдуть, коли не стане врешті сили,
вони заступляться за вас, в жалобі темних покривал.
За розуміння і за сум, за неможливіть розставання,
за слово, сказане за них, за пам’ять, що тримає суть,
мов за Артуром-королем, вони приплинуть в час останній...
Надія знову підведе, але вони не підведуть.

Ласкава погляду душа
Мелодія кохання щира
Тебе голубить спів струмка
Твоя весна - в тобі красива

Ти від Адамова ребра
Той рай собою прикрашала
У неповторності творця
Цей світ - вразливості навчала

У гармонійності перлин
Оазис потаємних втілень
Цей геніальний збіг причин
Творив тебе - бальзамом зцілень

Усім відома ти така
Що тільки раз цвітеш - єдина
Любові муза чарівна
Кохання - колискова доля.
2016р.

Ні, сьгодні я не повернусь-
Не назовеш мене своєю.
Більш не торкатимусь жаданих вуст.
Під співи милого Орфея.

Перон, а далі потяг-відірвусь.
Поки у серці спогад тліє.
Ні, сьгодні я не засміюсь.
І не покину, не полишу тіла.

Так, буде тяжко, розірвусь.
На "до" та "після" половини.
Можливо, сумною кажусь.
Але навсе то є своя причина.

Птахів нема, я швидко зупинюсь.
Закохані прощаються. Темніє
Ні, сьгодні я не повернусь.
Чи зможу я від тебе стати вільна?


2016.03.03

Смуток осінній, вже й листя опало
промінчики сонця затихли на мить.
Дивно, здається, тебе вже немає
в моєму серці... ти просто десь зник.

Душа не тріпоче і серце дівоче
занурилося знову в осінню печаль,
ковток гарячого чаю... мимоволі тебе я згадаю
так тихо, так ніжно, ковток за ковтком і тебе забуваю.

0сінь 2015

Немов на день вернулась осінь…
І дощ занудний капотить.
І стукіт крапель стоголосий –
Одноманіття ненасить.

Piano*, forte**, mezzo voce*** –
Шум, шелест, шамотіння чуть.
Вгорі виспівує охоче
Пташина соло досхочу.

Лише повітря радість горне.
І пробивається вгорі
Потужний гук труби мажорний,
Мов грає гімн весни порі.

* Piano (муз.) – тихо.
**Forte (муз.) - голосно
*** mezzo voce (муз.) – помірно.

26.02.7523 р. (2016)

Люблю його, хоч він цього не знає,
Так палко й гаряче кохаю до сих пір,
Всі спогади про нього в серці зберігаю,
І значення цих «трьох важливих слів».
Люблю його і «без надії сподіваюсь»,
Заплющу очі, а переді мною він –
Найближчий, найрідніший і коханий,
Хоча насправді він такий чужий…
«Люблю його» - кажу оці слова,
І ними дозволяю серцю битись,
Так, як тоді, коли була зима,
Коли дозволила собі «Любити»…
Люблю його від ранку і до ночі,
Живу і дихаю тому, що він живе.
Так хочу подивитись йому в очі,
Й сказати поглядом: «Люблю тебе».

Димить сьогодні весь небесний круг,
Оповиває пагорби лісисті.
Немов згрібають збіжжя тут навкруг
І в купах спалюють торішнє листя.

І юне вже брунькується гілля,
Дощі де-де розквасили болото.
Чекає мов оголена земля
Вже на весняно-польові роботи.

Гострить господар заспану косу,
Веселий настрій огорта довкілля.
Бо новоліття скоро принесуть
Нам ластівки з прадавнього Трипілля.

Повітря свіже, аж тремтить воно
І млосне вітру чується зітхання,
Немов у ньому воскресає знов
Озоном ніжним втрачене кохання.

23.02.7523 р. (2016)

Там за вікном стояла Ніч
І дихала холодними вітрами.
Стояла, не тікала Ніч,
Немов когось вона чекала…
…А пам’ятаються ті літні вечори,
І дні ясні, і золотисті ранки,
Та так ніхто не повивав сади,
Як літня Ніч своїм серпанком.
А її подих був, як море,
Як плескіт хвиль, як спів пташок.
Він огортав усе навколо,
І все чекав, чекав когось…
…Опало листя, дощ іде,
І вітер вже не той, якийсь чужий,
І Ніч промокла, й ніби все,
Здається, зрадило її.
Стоїть вона сама, нема пташок в саді,
І навіть срібний промінь місяця,
Також покинув він її.
Та Ніч чекала, все чекала,
Вже не така, як літом, у квітках,
Все виглядала, ніжно виглядала,
Надіялась і відкидала страх…
…Тріщить мороз, гудуть замети,
І білі коні хуртовини вітром мчать,
На конях тих сидить царівна
З холодним виразом в очах.
Ніхто ніколи б не повірив,
Що та царівна зимова
Іще недавно, зовсім трішки,
Як Ніччю літньою була…
…Підсніжник з снігу виглянув на світ,
І сонечко вже так високо сяє,
Нема тих коней зимових,
Й холодної царівни вже немає.
Вже сонечко зайшло, і вечір засинає.
Над обрієм земним спокійна сходить Ніч…
Знесилена, слабка, та досі ще чекає,
Може, він прийде все-таки колись.

«Він не мій…» - кажу собі щоночі,
В молитві, в думці, уві сні…
І навіть, як дивилась йому в очі,
Кохала, але знала - він не мій.
«Він не мій…» - я тихо сповідаюсь,
Прошу пробачення у Неба, у Землі,
Я тисячі разів кохання відрікаюсь,
Бо він чужий, бо він не мій.
«Не твій він» - кажуть мені зорі,
І погляди чужих мені людей,
«Не твій» - шепоче навіть море…
Не мій, я знаю, знаю це.
О, Господи, я хочу бути зіркою,
Тією, що на небі тихо сяє,
Аби лиш кожен вечір ніжним вітром
Сказати йому тихо: «На добраніч…»
Щоб я найпершою з’являлась в небі
Й останньою зникала на світанку,
Щоб я йому світила при потребі,
А якщо ні…, то тихо погасала б.
У серці ще живе кохання,
В душі надія ще жевріє.
І мрії мають право на снування,
Та є одне «але» - не мій він.

Ти десь поруч - я чую твій голос,
Я цей голос не зможу забути…
Але ні, мені просто здалося,
Я хотіла його лиш почути.
Ти десь поруч – я чую твій запах,
Найприємніший в світі для мене,
Я ж так довго, так довго шукала,
Все життя я чекала на тебе.
Ти десь поруч - відчула твій погляд,
Не на собі, на іншій людині,
І не треба казати нічого,
Я щаслива, бо ти поруч був нині.
Як же так? Адже ти так далеко.
Як відчути могла, що ти поруч?
Це не я відчувала – то серце,
Що вже стільки болить за тобою.

Я тебе не забуду ніколи…
А, здавалось, хотіла забути,
Я боролась, боролась, боролась –
Проти себе, виходить, по суті.
Ти ввійшов у життя моє тихо…
Тільки сон так приходити вміє.
Я заснула, тебе полюбивши,
А прокинутись вже не зуміла.
Я летіла до тебе, летіла,
Я поранилась так, як ніколи.
Бог спитає, чого я хотіла,
А я скажу, що бути з тобою.
Я упала, розбилася, зникла,
Так, щоб ти мене більше не бачив,
Щоб тобі не було вже так прикро,
Ти ніколи мене не згадаєш.
Я не знаю, як жити без тебе…
Скільки часу пройти має? Скільки?
Ти забув мене просто і легко,
А я стала твоєю навіки.
Якщо вистачить сили змиритись,
Й відшукати у собі покору…
Я за тебе лиш буду молитись…
Я тебе не забуду ніколи.

Мотивація вижити в неї була сильна. Бо
Вона щиро пробачила минулі образи й зради.
Її міцно тримала в тонусі віра в любов
І ще один чоловік. Колись вона ладна була заради
Нього роками чекати... Тільки б почути, що він
Беріг в спогадах той перший раз, під час якого
Вона віддалася, спустивши білизну нижче колін,
А потім змивала жіночу кров пляшкою сухого...
Вона досі пам’ятає, як він тоді міцно її стискав,
Клявся й божився, що та йому – небом дана.
Вона свято повірила, що справді йому близька,
Бо так володіють тільки своїми коханими…
Мотивація жити у неї зараз є – любов!
Вже давно вона розмежовує секс та кохання.
Але свято вірить у справжню взаємність, бо
Поки плекає свою надію – буде жити останнє..

Чорна троянда, краплини вина...
Готичне кохання ми вип'єм до дна.
Готичне і вічне, як небо,як морок
Небезпечне й яскраве,як сонце,як порох,
Таке дивне і ніжне, як пелюстки,
Що живуть нескінченно,роки та віки...
Так болісно й солодко,як в перший раз...
Солодко разом і біль від образ.
Життя швидкоплинне для нас - це ніщо!
Не буде "а може", не буде "якщо",
Все прописано чітко,як кров на стіні,
Амур стріляв в серце...Тобі і мені…
14.02.2016

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Зустрілися, байдужі і лукаві,
Немов у нас нічого й не було…
Але тієї ніжності тепло
Все ж, розтопило крижані застави.

Кричала ніжність:" Я іще жива!"
І сяяв світ від зустрічі з тобою.
Були ж бронею відчаю і болю
Мої колючі і пусті слова…

2016

Я заздрю твоєму сну, бо ти у його полоні,
А я біля тебе сиджу і ніжність жевріє в долонях.
Солодкого спокою миті: ти спиш, мов маленьке дитя.
Не в силі тебе розбудити, спи любий, моє життя.
Всміхаєшся тепло вві сні,бо мабуть наснилось приємне,
І світло розлилось в мені, тобі усміхаюсь взаємно.
На ранок, як сон відлетить, прокинешся ясноздивовано,
І ніжності сяйво умить зустріне тебе зачаровано.

Буває всяке у житті людей.
Не випити бездонного джерельця.
Не кожен прилипає до грудей.
Не кожна притуляється до серця.

Вона існує. Ти – її слова.
Іще не вечір, хоч усе минає.
Ти ще нуртуєш, як вода жива,
а от її – цілющої, немає.


Вона моя мелодія одна,
а ти її луною є і досі..
Вона була – як повінь і весна,
а ти – як течія її у осінь.

Минають і розлука, і жалі,
забудуться і радості, і горе.
Ти обнімаєш душу на землі.
Вона манить у небо неозоре.

І не жалію, що не остудив
ні почуття, ані суєтне око.
Чи я тебе у небі заслужив?
Чи їй не долетіти так високо?

Обоє найрідніші і …чужі,
коли міліє серця таємниця.
Ти – як напій у спраглої душі.
Вона – моя не випита криниця.

Це не біда на голову мою,
що й досі не сумую за тобою.
Вона своє шукає у бою,
а ми перемагаємо без бою.

Без неї я тобі не завинив.
А із тобою ще радію, сивий,
що маю найщасливіше із див.
І як не є, але і я – щасливий.

2010

Смерть від формальностей звільня,
І коли сліз мені не стало,
У час гіркий шепнула я:
«Як добре, що тебе я знала».

Лягають промені навскіс
Перед вечірньою зорею—
Угору із долини сліз
Тягнусь до вічності твоєї.

Суцільне прагнення і слух—
Шукаю те, що серцю миле,
І білосніжне пір’я рук
Ловлю цілунком зголоднілим.

Я тут, на клаптику землі,
Де ти колись мене вітала,
Шепочу в гаснучій імлі:
«Це щастя, що тебе я знала».

2014

Коли ясніше сонечко сіяло
і інші щебетали солов’ї,
як іноді нам весело бувало
у колі нерозлучної сім’ї.
Але минає непомітне щастя,
коли подія кожна – диво з див,
як на коняку вороної масті
мене уперше тато посадив.
Або ідемо разом через луки,
де літо потопає у красі.
Татусь мене підхоплює на руки,
аби не утопився у росі.
Сіяє сонце і зело зелене
на зиму набирається тепла.
Інакше ні у тата, ні у мене
не буде ані саду, ні зела.
Ласуємо у хуторі черешні
і жовті, і солодкі, і гіркі...
Але не буде ні луски, ні клешні,
якщо не доберемось до ріки.
Малює тато мрію і удачу,
де є і коропи, і карасі.
Ази оази. Уві сні неначе,
я по росі іду аж до Росі.
А вечорами дивимось на зорі.
Кассіопея. Он і Оріон.
Ведмедиця черпає сіль у морі.
Яріють грози, що дають озон.
Відгукуються одуди луною
і я питаю, що таке луна.
А далі заясніє за горою
на місяці – найбільша таїна,
де піднімає Авеля на вила
первісний Каїн – виродок людей.
І засинаю. О, моя Сивіло,
як ти уміла бавити дітей.
А як мене смішила Енеїда...
І як ночами плакалось мені,
що бабу закопали, вбили діда,
а тата полонили на війні.
Нікому не минути Божу кару.
Але у мене доля не така...
І чується мелодія п’янка
яку я підбираю під гітару.
І наче мама їде із базару,
а я у тата їду «на коська».

11.02.1997-2016

                        І
Там, де поять коней амазонки
і Актей Аталанту жене,
наречена моя незнайомка
уночі навіщає мене.

То майне силует Артеміди,
то зоря Оріона зове
у сіяюче пекло Аїду,
обіцяючи диво нове.

Але я її поки-що чую,
як далекої флейти луну,
не обніму, і не поцілую,
та чекаю її неземну.

У мозаїці сну не боюся
малювати живі вітражі.
Я забуду, що це – міражі.
І аі полиновим уп'юся,
і сльозою умитий, проснуся
у обіймах земної душі.

                        ІІ
Не чекаючи вищої міри
за спокуси у цьому раю,
ми готові понести у вирій
і осінню надію свою.

І пустелею Семіраміди
по дорозі у теплі краї
ми підемо, минаючи біди,
оросити оази її.

За зорею – за обрії долі,
за луною – у інші віки.
Ми обоє, як вітер у полі,
обганяємо наші роки.

Наші душі іще у погоні
за цілющим напоєм богів.
Поки я за тобою летів,
ти була у моєму полоні,
як рука у гарячій долоні,
як ручай, що зело напоїв.

                      ІІІ
Повертають у небо дороги
і немає уже вороття.
Оббиваючи Божі пороги,
не чекаємо ми перемоги,
а кладемо за неї життя.

Даниною вертаємо Музі
поетичні алькови її –
і луги, і поля, і гаї.
Є ще Ліра у цьому союзі,
і мої найзапекліші друзі,
і омріяні муки мої.

2001

Поволі тане сніг на тло,
свою руйнуючи оселю.
- Не пий з плебеями вино,
панянко зимо…, бійся хмелю.

- Дозволиш раз спалити сон
вологим подихом тепліні –
і захитається твій трон,
і почорніють білі тіні.

Немов задавнена печаль,
маліє обшир ареалу,
де продається ще кришталь
у касах зимного вокзалу.

Була білявка на лиці,
а потемніла, наче з горя,
і лиш ранкові студенці –
її остання непокора.

07.02.2016

Я знаю, маєш ти надію,
Що моє серце охололо,
Й Любов – лише звичайне слово,
Яке байдужість моя змиє.

Та ні, коханий, не сьогодні…
Не вчора, і, либонь, не завтра –
Я ж не цариця Клеопатра,
Яка заглядає в безодню…

Але це іноді лякає…
Хоч перестав приходить в сни,
Та згадуєш мене і ти,
Бо часом серце так стискає…

Нема порад у мене, любий,
А ні для тебе, ні для себе…
Напевно, так обом і треба
За те, що грали в ігри згубні…

03.02.2016

Ось день сурка, бабак тре очі…
Ще майже місяць до весни.
А він, неначе тамагочі :
спочатку будять, потім – спи!
Ану згадай, хто є вразливий,
як серед ночі сниться жах,
і прокидаєшся спітнілий
(тріпоче серце, наче птах).
І не заснуть у безтурботті
уже до ранку(чи весни) –
напівдрімотні муки плоті
і не солодкі зовсім сни.
Тож не будіть сурка, не треба…
Усе в свій час і тінь свою
бабак узріє, як у небі
промовить сонце: I warm you…

03.02.2016

Я прилечу до тебе птахом
В той час - коли захочеш ти
Прольюсь грозою , камнем градом
Щоб смакувала душу ти

Я розкажу словами пісні
Яку в житті любила ти
Постану тінню у промінні
Із стану втрати - глибини

Покличу як в дитинстві - мамо...
Я так сумую тут один
Як тут з тобою тихо , гарно
В відраді потойбіччя плин

Нажаль недовго можу бути
З тобою поряд , вибачай
Мені ще треба заслужити
Отримати - твій серця рай.
2016р.

Зеленіє поле , зеленіє сад
Зеленіє рясно пишний виноград
Зелен все навколо , промінь веселить
Я усим віддячив бо своє болить

Проминуло в котре , не зустрів його
Того що бентежить , того що несло
Тою стороною не ходити вже
Тими пелюстками світ не огорне

Відгриміло щиро у відлунні весн
Відкохало кратно від пульсацій вен
І не нам судити , і не нам гадать
В чому ці причини спогадів не мать

Та живу надалі , наче не один
Все у порівнянні хід моїх годин
Вже змиривсь і вірю , все у користь нам
Ранитись до крові , зцілитись від ран

Всіх кого признаєм , друзів , ворогів
Ми від них і маєм силу мудреців
Від зухвалих пекло , від любові рай
В молодості втратив - старість не карай.
2016р.

Вже осені міцні обійма
Ховають першу сивину
У сповіді душа покірна
Плодами стелить - пелину

Так грають грона винограду
В промінні сонця майорять
Налитих яблук солод меду
Аж просить чемно - скуштувать

Мелодій неповторний колір
Лунає муза чарівна
Виводить пензлем Жовтень намір
Роздати людям - смак життя

Яка ти гарна рідна нене
В цій простоті буття - знання
Все найдорожче , і безцінне
Несу від тебе з полотна.
2016р.

Іноді тихо говориш. Та завжди голосно плачеш.
Ладна повірити в диво, аби лише збулося.
Зірвалась в чужу країну, поїхала, необачна.
А приводу не було – придумалося, здалося.
Уся твоя особливість, вся твоя унікальність
Шукають виходу зовні. Або – сильні плечі.
Кадри нових облич у твоїй фотокамері
Дублюють ті стани, які ти в собі заперечуєш.
І кожне нове авто твоїх чергових автостопів
Підсилює запах дому, самотність чи розпач дикий.
У тих, хто кудись тікає – від втечі розбиті стопи,
А ти від них відрізняєшся з різницею невеликою.
Лікуєш себе сльозами, говориш іноді тихо.
Але ж ти така чарівна, але ж ти така дитяча!
Жінка тонкої натури й сильним характером психа
Наївно доросла й вільна, тому неймовірно терпляча.