Завітний день
Для тебе і для нас.
Найкращі квіти
Едельвейсу волі,
Мажор пісень,
Нірвана щирих фраз,
Ансамбль із світла,
Реверанси долі.
Одній тобі
Даруємо цю мить!
Живись повік
Енергією сонця,
Не смій тужить,
Нехай всміхнеться вік
Яскравим спалахом у тебе на долоньці!

2010р.

Рипить холодний білий сніг,
Мороз знов перехожих підганяє.
І віхоли сумної дивний сміх
У голому гіллі щораз лунає.
Скрипить ліхтар промерзлий до кісток,
Хапаючи з пітьми сніжинок зграї
І віхола в холодному танку
Теперішнє в минуле обертає.

2009р.

Верховодив місяць
Поза хмари –
Відпровадив душу
За межу,
Німо-німо час
Лежить на марах,
Я від Тебе
Знову не втечу.

2010

Зима холодна сива мовчазна,
Мов привид, незбагненно таємнича,
Яка самотня і сумна вона,
І холод віє від її обличчя.

Її усмішка серце огорта
Холодним трепетом печалей,
А сміх дзвіночками промерзлими луна
В небесній вишині морозних далей.

І не відтане серце крижане,
З очей сльоза не заіскриться,
Не пустить розум почуття людське
І не розтопить душу жароптиця.

2008 р.

Не тут, не тепер, не зі мною
полюєш на смак полуниць
та, як і належить герою,
у любощі падаєш ниць.

В якомусь новому сузір’ї
мисливець іде по слідах
моїх недомовок вечірніх
і літа, що зносило дах.

Воно утікає невміло,
а він йому в спину: «Агов!»,
ховає заточені стріли
і плаче пісні про любов.

2010

Коли б себе не сповідав –
надієшся на біль.
Сльоза у слові – не вода,
а за любов`ю – хміль.

В собі тебе договорив,
але не замолив.
Коли згораєш – догори
підносишся – коли...

У цьому зведенні “на ні”
тепла не розгуби.
Переклади його на дні
і знову наступи.

Розбите небо наших мрій
на щастя, та не руш,
його сльозою відігрій –
відлигою для душ.

Хай розтечеться ранню синь
і захлеснеться ніч.
Розтане серце – віднеси
на перший стук весні.

У цьому зведенні “на ні”
тепла не розгуби.
Переклади його на дні
і знову наступи.

23 Грудня 2010

Ворожить небо..кавою залите..
На білизні подушки спить коса..
В твоїх зіницях..над заснулим
світом
Палають і сміються небеса.
Роса іскрить на віях лип
замерзлих.
Усе проходить й гасне..
все мина..
Твоє серденько тулиться до мене,
І біля мого серця засина.
Луна..стихає в музиці зірковій..
Дзень- зень..Підкови гублять в
споришах
Мої казкові легкокрилі коні
Стриножені на скошених віршах.
Лоша.! Лошатко..вистрибнуло з
рими..
І..топче зорі, що вітряк збива.
Ніч відліта на крилах серафимів..
І губить заціловані... слова...

Навіщо знов зустрілись?
Хто привів
дві долі
на тривог знайому вулицю?
...Як злодій,
погляд скрадливий відвів.
Нічого.
Перебудеться.
Забудеться.
Оговтаюсь...
Цей світ - мені якраз.
До невпізнання
в ньому я змінилася.
Мов те дівчисько,
виросла з образ.
І шати сподівань
давно зносилися.
Як біль,
переступлю
чужі сліди.
Змахну з плеча
сніжинки
рукавичкою.
Ще серце стрепенулось,
як завжди.
Та вже
не з хвилювання,
а... за звичкою.

12.2005

Як надійде пора осіння
І сік землі доп’є коріння,
Я позолотою злечу
У невимовне безгоміння.

Приляжу в трепетні отави
Без сповідання і відправи,
Під гриб зарошений землі
У сни закутаюсь ласкаві.

І білий сипатиме хміль,
Щоб одурити рідним біль
І гіркоту вини покрити,
Що призбиралась нізвідкіль.

Та сік землі таки ударить
В гілля, що вп’ялося у хмари
І вирине єство моє
Диханням пари.

Холодні постаті з’являлись у житті.
Ходили мовчки думки невеселі.
Я чула кроки знов чужі,
Та листопад закрив самотні двері.
А ти все відкривав,
Штовхав ногами,
Висмикував по ниточці життя.
А я жила…
Мені хотілось меду.
І пива теплого, і дотику плеча.

12/03/2010

Мій сад просив вернутися до тебе,
Тих паростків майбутнього життя.
«Вже одцвіла», - спокійно говорила,
Вже рана зажила… і я не та.
А сад все бурмотів : «Вернись до нього,
Загинеш, дівчинко, бо скоро йде зима»
А я цвіла… і покидала землю
І сад лишила, спрагла відійшла…

30/03/2010

Колихає небо, біле пір’я мрії,
Розкидає в друзки хмари пухові.
Промінь ясно-чистий падає на вії,
А під ними квіти - квіти польові.

Наче, день на дворі, пише склом холодним,
Льодяні послання на пласкім вікні.
Не зігріти погляд їх - цілунком жодним:
Вабить хуртовина білої стіни.

Зимнє простирадло охопило землю
І хропе на ньому з тріском морозець.
Не дивися в прірву - на холодну стелю.
Замело дороги? Підеш – навпростець!

І знову плаче дощ свою одвічну правду,
Вистрочує ряди у барабан землі.
Мене ти не питай, чому у чорну каву
Сьогодні не кидаю цукру взагалі.
Ніч розгойда дротів несхрещені дороги,
Із хаосу думок вихоплюється та,
Що до твоїх "романів" вдалі епілоги
Сьогодні видаватимуть мої вуста...

Чекала всю вічність нестримну цю повінь
Бажань, що б усі береги залила.
Хотіла з тобою в один сісти човен,
В багатті єдинім згоріти до тла.

Не знала ніколи в любові обмежень,
Завжди позбувалась страхів і вагань.
Питаю у неба - "Нам щастя належить?
Душею щомить зазираю за грань.

Чи янголи чують мої одкровення,
Чи ми заслужили на щастя дари?
Тепло, що лишилось від тебе, у жменях
Стискаю і серце молю - "Не згори!"...
10.12.2010р.

Літо - не просто спогад,
Надто любов'ю пропах.
Наші з'єднали дороги
Янголи у небесах.

Літо - не просто спомин,
Гріюсь в його вогні.
Пристрасті нашої повінь
Досі не стихла в мені...

Прагну у твої вічі
Я зазирнуть, як колись.
Літо - солодка вічність,
Де наші душі злились.

Нині навкруг засніжило,
Світ - наче справжній рай.
Душу тобі я відкрила,
Швидше до мене вертай!

Літо - не просто спогад,
Що обійма крильми...
Вдячна за тебе Богу -
Влітку з'явились МИ!
10.12.2010р.

Намалюй мені сонце, проміння щоб було зелене.

Радість синього моря і острів, який лиш для мене.

А на острові цьому – садок і птахів так багато,

І маленький струмок, у квітках розмальовану хату.

А далеко, далеко, аж ген, де кінчаються хвилі,

Намалюй мені обрій і небо, безхмарне і синє.

І малесенький човник, що звістку несе із далека.

Білосніжні вітрила і вірності ніжність – лелеки.

Намалюй іще щастя, що поруч сидить мене воля

По правицю мою. Ну, а зліва – свобідная доля.

І мелодія тиха весь острів любов’ю вкриває.

І немає там лиха, лиш правда ясна весь день сяє.


***
І коли б це тобі, і звичайно було до вподоби,

І коли б це тобі не принесло ніякої шкоди.

І коли б це іще було прагнення також для тебе:

Поруч мене себе, домалюй ще себе біля мене.

2009

Добре бути, як сонечко світить,
Пестить променем тіло і душу,
Коли знаєш, що Хтось є у світі
Й битись серце примушує дужче.

Добре бути між тіней і світла,
Що лягають на долі стежини,
Бути згаданим в щирих молитвах,
Разом з ними у небо полинуть.

Добре бути струмком, що вливає
Свої води у річку могутню,
Як з глибин нова сила зринає
Й ви стаєте єдиною суттю.

Добре бути в Поета міжряддях,
Свіжим вітром в спекотну годину,
Добре бути любові заради,
Коли знаєш, для когось - єдина...

Відлига...

Відпустило.
Відлягло.
А вже здавалось -
ніч не перебути.
Така журба
вмерзала у чоло.
Така розпука
вила в серці люто.
Такий
вривався в душу
сніговій -
надію замете, -
накоїть лиха...
...Ти все-таки прийшов,
світанку мій!
Сльоза...
печаль нетануча...

...Відлига.

07.12.2010

Голодні
Ви знали голодні ранки,
І пристрасні знали ночі.
Ви кляли чужі світанки,
Ховали розгублено очі.

Солоні стікали сльози,
Та музика десь по венах.
Посипались мертві рози,
Коханці - то десь у генах.

Ви знали гріховні груші,
Бо яблука вже зогнили…
Забили на слово «мушу»
Коханці, що так любили.

І знову ж були світанки,
Прокльони і знов любові.
Нестерпно болючі ранки,
Із запахом вашої крові…


18.10.2010
2:06:00

Львів

Що я скажу їй?.. Бо ж я є убогий;
Регент атласів преясних добуде,
Швидко гнідими конями прибуде
І оповість, які в нього є стоги
Та баранів і овець повні купи!
Як у Бердичеві завтра на ятках
З перлів підляських намиста він купить
І одягне її; мов янголятко,
Буде між сестрами сяять своїми
Зорями вкрита, ясна, золотими.
Що ж я скажу?.. Студент… жак у школі.
Що принесу?.. Чи волошку, що в полі?
Білий нарцис? – Тут усе влаштування:
Меблів і срібних підків!.. Оксамити..
Іноді треба зробить частування…
Аби місцеві пліткарки-кобіти
Не посікли язиком, як косою…
Знаєш, моя удовиченька мати…
В нас лиш корова стоїть біля хати…
Й та не дає молока… А красою
Нашого дому є бусол із даху,
Замість у блясі з гербом хоругівки…
В мами моєї прядуть бідні дівки,
А полотно продаєм… Так, мій Стаху,
Стражника зятем не буду – солдатом.
(Станіслав)
Знаю, князівським не звешся ти братом...

Це, мабуть , було неминуче
Отак піти і не вернутися.
Я чую голос твій скрипучий
Й боюсь на нього обернутися.
Боюся глянути у вічі
І не тому, що провинилася.
Бо просто щось здавалося вічним
А потім бах - і розвалилося.
Ти там, за спИною у мене,
Аж по хребту якась вібрація.
Такий по-доброму скажений,
А поруч – дама-декорація.
Купив їй каву, цюці, квіти,
Ну не натішиться тобою.
А я боюся розуміти,
Що я й сама була такою.

Заграла ніч на струнах самоти.
Живі слова приречені вмирати.
Найбільша мужність зараз - утекти,
Найбільш значимо - просто промовчати.

Так різав сміх наскрізь печаль мою.
Та мить ніколи вже не кане в Лету.
В душі сто раз дзеркалилось "Люблю",
Тікали в даль рожевих мрій сонети.

Високовольтна лінія душі
Тремтіла так, немов кардіограма.
Ти раптом зник, безслідно зник в юрбі,
Ту тишину не вдаривши словами.

Асфальт сірів від літнього дощу -
То плакали блакитні очі неба.
Відквітнув травень в тінях споришу.
Коли вже я одужаю від тебе?

Ти так набрид. Ти чуєш? Відпусти.
Магнітом тягнеш через кілометри,
Смієшся вслід з далекої юрби,
Живі слова примушуєш померти...


1.06.08

Your look is steadfast, soft & still,
So I'll be watching you until
The time would pass its very end,
That you would feel its painful trend,
Its lovely torrent, full of joy,
Which we repeatedly enjoy,
Having our common friendly soul
All single creatures to console.

Revive, ye body & ye heart,
Give vita an enormous start,
Leave all your vain regrets aside,
Let peace around yourself reside!

But spirit! - let it be untamed,
In peoples & in countries famed.

На струнах білих награє Зима..
То реквієм. Напружені тополі
Вальсують біля брами Неба.. голі..
Та в теплий рай перепусток...нема..

Люцифери затюкані й сумні
Крізь сито Божі сльози розсівають -
У саван Україну одягають -
В безгрішний сніг ..

Убога хатка замерза над Пслом
Укрившись кожушком рудої стріхи.
Вузенька стежечка. Криниця-втіха..
Різницький серп над скошеним селом..

Пройшли жнива..

У твоїх неймовірних зіницях
Свій розбитий вітрильник втоплю...
Може якось зайдеш..чи наснишся..
У моїм чебрецевім раю..

Там блакитне вино.І немає ще зради..
Там вербові гурти білі келишки б"ють..
Я до ніжок твоїх упаду зорепадом
У моїм чебрецевім раю...

Вийде п"яний світанок на луки
Й почалапає в казку свою..
Золоті ясени цілуватимуть руки,
У моїм чебрецевім раю.

Будуть падати сонні зорини,
Й оберемки цілунків і слів ..
У твої неймовірні єдині

Кришталі..
кришталі..

Ти не грюкай лише дверима.
Я не зможу тебе забути,
Бо я хочу від тебе сина
І щасливою хочу бути.

Прокидатися в ліжку зранку
Ніжна й трепетна, як ніколи,
Годувати птахів на ганку
І водити дітей до школи.

А у старості в ліжку грітись
Чи тобі приносити чаю.
І щоб серце, як стане битись,
Було впевнене, що кохає...

2010р.

У твоїх неймовірних зіницях
Свій розбитий вітрильник втоплю...
Може якось зайдеш..чи наснишся..
У моїм чебрецевім раю..

Там блакитне вино.І немає ще зради..
Там вербові гурти білі келишки б"ють..
Я до ніжок твоїх упаду зорепадом
У моїм чебрецевім раю...

Вийде п"яний світанок на луки
Й почалапає в казку свою..
Золоті ясени цілуватимуть руки,
У моїм чебрецевім раю.

Будуть падати сонні зорини,
Й оберемки цілунків і слів ..
У твої неймовірні єдині

Кришталі..
кришталі..

Так довго в долі я тебе вимолюю -
І диво сталося.
Тобою серденько вже поневолене,
Я закохалася!

Над нами неба синь уже розвиднілась,
Послала милості.
Це дивовижно є - спивати ніжності,
В ній розчинитися.

Тебе я поглядом могла б запестити
Аж до потьмарення.
В солодких спогадах, мов птах, воскреснути
Десь по-під хмарами.

Мені з'явився ти, це безумовно є
Дарунком вічності.
Від божевільності чуттів наповнення
Я знову свічуся.

Душепроникнення не вбити відстанню
І заборонами.
Нам треба звикнути - кохання істинне -
Поза кордонами!

Я окунаюся у ночі місячні
В чуттєві спогади...
Не серці висікла тобі освідчення
Й подяку Богові!
29.11.2010р.

Мені залишишся ти другом -
Я не твоя тепер кохана.
Ми не зустрінемось удруге -
Та і нема на це бажання.

Тобі так краще?.. Я – не проти...
Шукаєш іншої?.. Будь ласка.
Не допоможуть привороти -
На жаль, скінчилась наша казка.

Та не дури мене - не варто:
Запрацювався на роботі...
Її, казали, звати Марта -
Вона весела й безтурботна.
...
О, мій коханий друже-зрадник,
Невже вернутись закортіло?..
Ну, вибач, тут я безпорадна,
Бо віддала тендітне тіло

Кохати іншому - і мушу
Йому коритися у спальні
Та дарувати навіть душу -
І віртуально і реально.

А ти іди, мій милий друже,
І не вертайся вже ніколи -
Та не засмучуйся тим дуже:
Життя – це гра, а ми – актори.


29.11.2010

А на городі соняхи
до сонця личком тягнуться,
і лагіно, мов донечки,
із Сонечком вітаються.
Голівоньками вертять,
та залюбки шепочуться,
і ясно усміхаються —
до Сонця-мами хочеться.
А може, наше сонечко
теж золотава донечка?
Яскріють жовті соняхи —
блищить Чумацький Шлях...
Й десь у віночку з соняхів
всміхнулась ніжно-сонячно
маленька Сонце-дівчинка
у мами на руках...

Шукати себе. Знов шукати себе, ніби згубу
між піщинками слів, у мутному потоці думок.
Візьми каганця, підсвіти мені, музо-суккубо:
заховалась душа в найтемніший, найглибший куток.

Це ти?.. Чи не ти? – Тільки вищир картонної маски,
зняв – лускою цибулі біліє за нею нова.
А що за останньою – привид із давньої казки
або порожнеча, чи дзеркала міна крива?

А може вона, коли зняти останні покрови,
білим голубом з рук циркача-чародія злетить
і в тіло обридле не схоче вертатися знову,
обірвавши незриму, до лапки прив’язану нить?

Та жодній душі ані маски, ні пута не личать –
Лиш небес нескінченність і вітру стрімкого потік…
Чи вистачить духу – у власні заглянути вічі,
щоби потім себе ж відпустити на волю навік?

Набридло це зажоване «Люблю»,
Не хочеться співучого «Кохаю»…
Для тебе із пекла дістану вогню,
Нарву тобі яблук у Раї.

Не хочу це затоптане «Люблю»,
Не буду компліментів підбирати…
За тебе єдину і душу свою,
І серце готовий віддати.

30 октября 2010

Псалом західного сонця

Я – небо
в вечір,
в ніч
моя душа так спрагло прагне
ти був мені відкрив чогось іще
та не збагну
а може, це і зайве?
Я – дощ
мене уже нема
я розчинилась в світлій тіні
тебе мені Він знов
подарував
цей Бог осінній
Я – груша в його райському саду
я груша для спокуси
яку у Божому раю
ти виростити мусив
Я – ніч
мене собі ти посади
так на коліна
гордо
я тільки дим
мене вже знов нема
не бійся –
тебе від себе я сьогодні
звільню

* * *

Любов воскреснути дає нам сили
Благаю небо
щоб свої позичило нам крила
Воно щоранку ними відлітає в вирій
Я теж так хочу, Доле,
Щоб осінь народити
на Покрови

*****************

Цей сніг

цей сніг такий
святий і непорочно чистий
він – Тайна Хрещення
і жертва всіх Причасть
цей сніг веде мене на зустріч зі своєю Долею
і береже як талісман від всіх нещасть
в цей сніг і ми колись зустрілись із тобою
ти пам’ятаєш?
ні?
та ти ж з весною був собі пропав
Було спекотне літо,
потім – осінь болю...
і знову ось
цей сніг веде мене в Твій Храм
Чи ти насправді був
чи ти – моя лиш мрія
чи просто знак який
чи так собі – лиш слід
тебе зі снігу я зліпила
тебе шукаю я у сніг
у сніг такий
святий і непорочно чистий
весь з пилу зоряних слідів
його собі збираю наче мед в долоні –
у небі інший він
і зовсім не холодний – ні! –
цей сніг
що ніби Царство це Твоє
яке шукаємо в собі
і часто навмання
і часто бо нема:
у ці сніги ми готувалися на світ

********************************
Нелісова пісня

стоїть зима
мов явір
на порозі
уся така чужа
тобі –
уся
вона тебе боїться
може
і в гості не зайде
спогордою
отак
вона тебе боїться
тільки
її ж я не боюсь –
ніскільки
о зимо,
нам по дорозі із тобою
у казку ту стару
де млин і тирса шелестять
атласною габою
де яворина мертвим гіллям плаче:
засни
засни
засни
умри, Юначе!

і міріади білих вогників кричать


* * *
на рейках спали ми у листі
аж доки вітер не затих
ми за непослух
у житті торішнім
кидатися під поїзд навздогін
ми через вулицю на інший бік не встигли
ми залишилися на рейках наче сніг
самі собі повірити не вміли
очікуючи від життя утіх
утіх а не коліс
так низько нас
не кидала ще доля
лежити горілиць в пітьмі
бо ми – відомо –
не зустрінемось ніколи
ми ж рейки у житті

*************************************
Позичений рай
(притча)

ми збудували на долоні Дім
два дерева навколо посадили
на весну білим зацвіли вони
І сина виростили

Та час минув –
і зруйнували дім
дерева більше яблук нам не родять
і син наш виріс
і забув тебе
Забув...
бо я ховалась від дощу в кафе
і дощ в меню питала:

Життя – знання
зрубали ми удвох
вбивала час я білим цвітом
І тільки син наш знав про те
Кого я пробачатиму довіку
і з ким в долоні проживу життя
Із ким ділитиму знання і –
груші
Не встигли ми –
і цвіт опав
не встигли
бо
сфотографуватись
мусіли

Собі ми збудували
Дім з піску
долоні склали –
трохи завеликі
Він прилітав до нас зі сну
а ми забули
Зачинитись
в шкаралупі

З горіха зерня
ми облаштували
і оселились
наче ми – птахи
такими нас
удвох запам’ятали
із фотографії Космічної Землі

усього нам не можна позичати
Не можна
бо перебуваємо у сні
Тебе не хочу зовсім відпускати
у вирій
навесні

***************************************
Вмираю зі сміху

повні кишені паперу
снігу долоні повні
несу все це із собою
і навіть місяць уповні
поцупила в осені листя
зиму теж обікрала
цілувалась учора так пристрасно
ніби вперше в житті цілувалась
усе повернулось з Початку:
моя юність
моя невинність
коли марилось загадками
питаннями дитини
у Бога усе можливо –
Він тебе не покине
Бо сказав: Дітьми залишайтесь
І пускайте дітей до Мене

повні кишені паперу –
записки кирпаті
все це несу із собою
на зустріч зі святом:
буду весну обкрадати
ще до зими, до снігу
Як це все по-дитячому –
вмираю зі сміху


* * *
коли стежки перехрещуються
стає по-шоколадному тепло
тоді сніги розступаються
ніби в пустелі Мойсеєвій
море тебе наздоганяє
море тобою пишається
коли стежки перехрещуються
знову у снах літається

* * *
життя таке мов бите скло
і білий Ангел заплутавсь в білих пеленках
коли ти народився був
учора зранку
і не знаходить знов додому шлях

**************************************
Вальс із Дощем

дощ наздоганяє дощ
і від дощу утікає
дощ дощу і родич дощ
люблю
отак по вулиці одна іти
крізь нього сторч
спостерігаючи
за людьми що під вечір
подвоюються

дощ, звичайний дощ
і незвичайний, бо весняний
і тільки ти самотньо
блукаєш знов
як завжди
бо тільки дощ
хіба тобі до пари стане

самотній дощ,
увесь,
цілком
ми доторкались один одного
долонями
і він був кращим
аніж тіло й сон
ми наздогнали і втекли
самі від себе

Понеділок. Літо.

...дивилася на пару я услід
що попереду йшла
під парасолею
і мимоволі
я відчула дотик чийсь
сльоза з сльозою вітру
загубилась

...ми йшли навпомацки
і дощ
ловив наздоганяючи
Долоні

******************************************
Звичайний

для того, щоб ти
присвятив мені вірш
заспівав пісню Чубая під гітару
чи придумав слова на свій узір
згаптував музику пір року Вівальді, –
я мушу стати звичайною
як усі
відівчитись малювати
місячні сонати
на пальцях

ні, ніколи ніхто мені
не присвятить вірш
і пісню не заспіває як альбу
і не тому
що Трістани перевелись
просто я не зумію стати звичайною
просто я не втримаюсь
і колись
вірш йому присвячу
на пам’ять
вірш про озеро і про ліс
де Бетховен
Сонату свою
прослухав


* * *
доки не напишеться вірш
ти відчуваєш порожнечу
повну відсутність думок
і руку холодну вечора
щось на тобі лежить
і шалено позіхає
доки не напишеться вірш
втомлено летиш у зграї

а як напишеться вірш
дорога тобі за
Предтечу
лузаєш насіння думок
і втікаєш від вечора
щось у тобі сидить
і глибше тебе штовхає
як напишеться вірш –
сама собі стаєш
Зграєю

Нестямно дихати тобою…
Гарячі думи, навіть сни…
Якщо я буду чорною імлою,
То світлом, певно, будеш ти

Голубить Сонце, закохався Місяць,
Тобі слова шепоче чарівні,
М’яким огорне шармом нісенітниць –
Казкар на білому коні…

А я за тебе – левом і горою…
Не віриш? Можу довести.
Якщо я буду чорною імлою,
То світлом, певно, будеш ти

Гомін чайок серед білих скель,
Холодний погляд дикого прибою –
Ворота двох непізнаних пустель,
Наповнених упертістю тупою

Кричать птахи і піняться вали,
Облизуючи камінь язиками хвиль
На стику неба й моря тисяч миль…
Блакить і синь… Та різні ми

17 ноября 2010

Темні вулиці мрякою сховані,
Не пробити її ліхтарям.
Піднімаюся битими сходами,
Що завалені різним сміттям

Темні вулиці з темними хащами
Із асфальту, машин і бетону,
Страхітливими клацають пащами,
Ріжуть нерви сирен передзвоном

Темні вулиці з сірою мрякою…
Темні вулиці з чорними душами…
Перекривлені, перелякані,
Мов на каторзі, жити змушені

А я йду і повітрям дихаю,
Так, повільно іду, кайфуючи,
Насолоджуюсь осінню тихою,
Темних вулиць проклять не чуючи

Своїм Києвом, вітром з міазмами
Насолоджуюсь - щиро зворушений.
Нехай в заздрості корчаться спазмами
Темні вулиці з чорними душами

18 ноября 2010

усе щось мрію… не про те
залюблююсь не в тих
в парижі – кава à porté
у празі – ти

не топить снив твоїх і днів
терпкий кришталь сльози
зарано світ нас поріднив
на злеті зим

Поэт не может не гореть!
Эмоции насыщенны ураном:
Крушить, ломать, взрывать, лететь…
Пусть мысли вдаль несутся ураганом.

Поэт – заря, не может не светить,
Быть тенью, тусклою луною,
Слепить, как Солнце, током бить, искрить,
Катить на берег мощною волною.

Греметь сильнее ядерного взрыва
Цепной реакцией из сотен мегатонн,
Душой воспринимать внезапные порывы,
Ловить малейший шорох, полутон.

Мгновенья жизни быстро исчезают,
Запечатлей их, покуда не растаяли,
Что было рождено, обычно умирает,
Уходит тихо-тихо, без прощаний,
Печальными взмывая в небо стаями,
Оставив нити призрачных желаний,
Всего, что за спиной беспечно мы оставили.

22 сентября 2010 07:05:52

Не скажу, що вірую свято
у Всесильного Бога-отця,
Але бачу в тобі янголятко,
Воно гарне й тобі до лиця.

Не знаю, що такого,
Яка родзинка в тобі є?
Ти янгол і все,
Прокляття і щастя моє.

27 августа 2010 12:37:10

Жизнь бежит своей дорогой,
Меня не спрашивая: «Как?», «Куда?»...
Порой идет по городу походкой строгой,
Все ищет, где же спрятана звезда.

По грязным улицам и темным переулкам
Она крадется тенью по ночам,
Обшаривает сейфы и шкатулки,
Ворует кошельки у старых дам.

Ей нечего терять, да и мне тоже,
Звезду запрятанную нужно отыскать.
Душа ведь вечна, я - значительно моложе,
И молодость не хочет тосковать.

А жизнь все набирает обороты…
Несется лихо черный байк… Давя на газ,
Летят, не замечая поворотов
Те сны, которые живут за нас.

24 сентября 2010 05:09:41

Це прадавнє лісисько
чекає свого казкаря.
Упадає зоря
за світанком на зрошенім лузі...
Чи далеко, чи близько,
загрАвою день розгоря,
кличе плугатаря
його знову незаймана муза.

Це прадавнє залісся
чекає на свого співця
із малого сільця,
що на пагорбі там розімліло,
з ластівками у стрісі,
з ластовинням - і так до лиця,
мов накрасно слівця, -
абрикосів - ущерть заплодило...

Це прадавнє річИще
чекає того, хто рече
не озвучені ще
не приречені прядива речень.
Дощ осінній періщить,
а лІта так хочеться ще...
Пліцака на плече -
навздогін йому, без заперечень.

Це прадавнє урочище
збудить того, хто не спить,
прагне час зупинить -
і безсонням свій спокій зурочив...
У зими довгі ночі -
ще й близько не спіймана мить,
що йому мимохіть
так пророчо заглянула в очі.

Ця спрадавніла данність
легендою в пам"ять сплива,
що сплела у слова
ці казкові пісенні уроки,
міфотворча, мов зав"язь
світІв, ще одна надновА...
Я - жива... вже жнива...
і Стожари - сторожкі... допоки...

2010р.

Безмовності. Осінніх моїх днів
Ти, сонце, прошиваєш каледарик
Стрілою з-поміж хмар,
Прощанням без ремарок.

Самотності. Ми - ангели у них,
Коли так прагнемо до світла
Коли приймаємо у дар
Терпінням жити.

Тинятись парком. Бігати на схил.
В наплічник термос, книжку і безодню.
Там моє дерево, росте у прохолоді,
Піду, посижу разом з ним.

А потім, сутінків не дочекавши
Поплентатись ліниво пестячи бруківку
До рідного під'їзду.

Брунатний шепіт під ногами
І неба світла далечінь
Ти осінь тиха, будь між нами
Коли в серцях - любови штиль

У час врожаю і весілля
Час заготівель і сівби
Ти щедра осінь, дай нам віри
Смиренність подаруй душі

В пору, коли птахи тікають
А дикий звір вже бачить сни
О добра осінь, чи сховаєш
Мене в гербарій від зими?

тумане мій молочний ніжний братику
ти заколисуєш ковтаючи луну
своєї колискової… по клаптику
вишукую очима далину
до-згадую тебе і до-вигадую
в минулому – всю силу твого співу
мелодію вишневу… над Елладою
ти той що і над Києвом на схилах

Упаду обличчям у траву,
Серце заховаю в спориші...
Натягну востаннє тятиву –
Випущу отруту із душі.

Не Амуром... Муром? Тінню став.
Сонце в плечі, мов тавро, вроста.
Шкода, що не колеться трава
І земля стоїть не на китах.

Упаду... впаду-впаду-впаду!!!
І коли ридатиму в траві,
Хай годинник мій переведуть
На добу, чи на життя – тобі.

Вітер осінній у нашім саду
Яблука трусить завзято.
Я по стежині додому іду,
Затишно й тепло у хаті.

Як же давно вдома я не була,
В далеч покликала доля.
Було б у мене два дужих крила
У закордонній неволі...

Рідна домівка мене зустріча,
Світло вікон зігріває.
Чую себе я маленьким дівчам,
Так тільки вдома буває.

15.11.2010

Шляхи попереду тернисті,
По них ступаю без вагань
Осамотіла - та іскриста
Від спопеляючих бажань.

Чом стільки болю у коханні,
Чому на смак воно гірчить?
Душа проходить сотні граней
І догораючи - мовчить.

Чом самотою серце повне,
Чому так спогади ятрять?
Болиш в мені ти невимовно,
Неначе тисячі розп'ять...

Шматують нині мою душу
Розлук розлючені вітри,
Та я люблю тебе все дужче,
Лиш прошу серце - "Не згори!".
14.11.2010р.

Два сірих озера,
А я купаюсь в них лебідкою,
І вітер вмить затих,
Та сонце сяяло осінньою нагідкою.
Два сірих озера,
І я вже не пливу,тону,
Душа картається,
Бо в хвилях брів твоїх
Мій спокій заховається.
Два сірих озера,
У глибочінь гляділася-
Чотири озера,де зграйки
риб роїлися...

Стала римою я печальною,
Що вітрам лише в небі чується.
Чи в мені надмір є фатального?
Чом душа моя не вгамується?

Так хотілося стати більшою -
Половинкою тобі рідною!
У тобі себе всю залишити
До кінця віків була згідна я.

Чом так боляче серцю битися
В ніч, безсоннями затавровану?
Душа нитками мов прошита є
Чорно-білими по червоному.

Де поділась я? - розчинилася
У сумних дощах, поміж власних рим.
Небеса чомусь не шлють милості -
Лиш розлючені на любов вітри.

Вигораю я... Де ж подівся ти,
Що мені тепер, мов повітрям, став?
Понесли вітри смуток у світи,
Залишила слід в серці самота...

Час − то вправний лихвар, ні на йоту свого не упустить.
Тонку цівку тепла − у рясний листопадовий сум...
Щільне прядиво хмар враз лелітками просинь проступить,
ПрошенИця мала, не запрошена закликом сурм.

Ці в'язкі вечори − перспектива для попелюшок
Клуб свого рукоділля змінити на модний палац.
Кирпачок − догори, штрих помади, вії у туші,
Одяг − форма довільна (атож, фейс-контроль не для нас!).

Мій загублений Принц, мій Маленький, чи теж там блукаєш,
Прилетівши сюди із котрої з далеких планет?
Ти між ликів чи лиць, поневолі, когось приручаєш?
Помічаєш сліди зовсім поряд напнутих тенет?

Попелюшки не ті, кришталеві тісні черевички...
До підборів своїх приміряють об'єм гаманця...
Принце, прошу − лети, до троянди й вулканів, крізь мжичку
Швидкоплинних утіх, знівельованих до папірця.

Тут − посуха й жага, і занедбана свіжість кринична,
Товкотнеча і тиск, непорушна динаміка спин,
Сон сумний сновига, безсумнівно, якось інсомнічно −
Хтось шукає в тім зиск, хтось − так прагне не бути один.

То пусте! Не примітиш нараз ти зміїну отруту...
Утікай, не приручиш її, а себе приречеш...
Молодик-верхолаз цеї ночі нам буде жмикрутом −
Присвітить у пітьмі сил не стане у нього, авжеж.

Не приваблять тебе непримітні сліпі мої вікна,
Неспокійно в душі не затріпає щось неясне...
Сива ніч промайне, день − утоми проценти отрима,
За дверима − чужі недомовки поглинуть мене...

2010г.