Гарно бути пташкою
В полі між ромашками!...

По-під небо синєє
Райською пташиною
Мріями літатимем -
Весну прославлятимем.
Солов"їним щебетом,
Буйнотрав"я шепотом,
Сонячним промінчиком
Щастя мить увічнимо.
Слізоньки всі витремо
Райдуги палітрою.
Впадем з неба зливою
Лагідно-тремтливою.
Крапельками ніжності,
Вітром в полі свіжістю
Напоїмо ближнього -
Чи ж не дивовижно це?!...

Гарно бути пташкою
В полі між ромашками!...
12.03.2010р.

Посадила мати біля хати квіти
Для краси, на згадку про життя своє.
Щоб уміли діти ту красу любити,
Цінувати літо, поки літо є.

Та приходить осінь. Сивії тумани
Затіняють вікна, затихає сміх.
І не видно квітів. І не видно мами.
У туманах сивих загубивсь поріг.

У хустинці свіжій, зморена роками,
В квітнику туманнім пелюстки збира
Ще жива хмаринка дорогої мами,
Вказує дорогу до тепла й добра.

Розлетілись діти пелюстками квітів.
У туманах долі вибрали своє.
В квітнику у мами їх чекає літо
Тепле і безхмарне, поки мама є.

2004р.

Життя біжить без компасу,
Природними законами.
Роки летять і зіронька
Залишить небеса.
Та там у небі вічному
Зірки летять мільйонами.
Мільйонами і падають
Під ноги, як роса.
У цьому світі дихати,
Кохати, ненавидіти,
Сміятися і плакати
Одну коротку мить,
Аби злетіть під зорями
Туманом, або піснею
І до безумства вічності
На крилах полетіть.
Між берегами ситими,
Між скелями та плитами
Бурлить, шумить порогами
Південна річка Буг.
І вітер степу бавиться
Деревами і квітами.
І килим з трав і колосу
Покрив поля і луг.
Діди-кургани зросяться
Ранковими іскринами,
Плететься сонця золото
У ковили косу.
Його проміння носиться
Вогненними перлинами
За обрій засіваючи
Нелякану красу.
Хто не блукав тут з молоду
Країни степу дикого,
Тікаючи, ховаючись
Від долі і біди.
Або лягав під хмарами
До спокою великого,
Або скрапав кровиною
До бузької води.
Птахи літають парами
Над пагорбами кволими,
Що вічністю зморилися
У степових віках.
Дороги степу дальнії
Їх вольності незнавані
Гукають блудних верстників
Губитися в степах.
Що жде кого у Києві?
Базарні будні клопоти,
Стогнання серця стомлене
Серед чужих пісень?
А може варто босими,
З розпатланими косами
Задихатися зорями...
З кургану, що над річкою,
Стрічати вічний день!

2007р.

Вічністю неспокою
Ріже світ, мов ніж...
Ти зі сну глибокого
Уставай скоріш!

Подивись на зІроньки,
На вогні заграв,
Хай міцніє віронька,
Крилонька розправ!

Хоч вони й потомлені -
Хай увись летять!
Знай, на ринку споминів
Рано ще стоять...

Хай весняним променем
Пеститься душа,
А нестримні повені
Серце воскресять.

Вічністю неспокою
Душу не бентеж!
Я - не одинокая,
Ти - не сам є теж!

Не вір мені, як в відчаї чи горі
Тобі промовлю: ”Більш не приходи...”.
Не вір у час відливу зраді моря –
Воно до берега вертається завжди.

Я знов сумую й пристрастю палаю
І серце без вагань Тобі віддам.
Я – наче хвиля, завжди повертаю,
Щоб в ноги впасти рідним берегам.

Я прагну доторкнутися до мрії,
Крізь вир світів до неї вперто йду.
Постань для мене берегом надії,
Чекай мене: я хвилею прийду!...
2001р.

Розвію смуток думкою про Тебе
І будні сірі вдалеч прогоню.
Душі моїй Тебе постійно треба,
Бо серце прагне пристрасті й вогню.

Вітри холодні звістку донесуть
Мені від Тебе подихом весни.
Збагнути я кохання прагну суть,
Втікаючи з Тобою в наші сни.

Холодний сніг замів до Тебе шлях,
Та я хоч босоніж по нім піду
Й блукатиму так довго по світах,
Допоки знов Тебе не віднайду!
2001р.

Не питайте мене, не питайте,
Що на серці моєму сьогодні.
Мою душу словами не крайте,
Наче яструби в полі голодні.

Що захочу сказати – розкАжу,
Решта все я в душі схоронила.
Потаємні стежки не покажу,
Я по них лиш з Коханим ходила.

До своєї душі доторкатись
Не дозволю руками брудними.
Не потрібно до неї вдиратись
І думками нівечити злими.

Я словами облуди ятрити
Не дозволю сердечної рани.
В когось біль, ну, а вам би радіти?!
Пам’ятайте, що кара настане!

Не питайте мене, не питайте,
Бо у серці моєму могила...
Якщо винна у чомусь – прощайте,
Я ж давно ваше зло все простила!...
2001р

Над могилою знову в зажурі стою
І не вірю, що в світі Тебе цім нема.
Бо щодень, то все більше, здається, люблю,
Ти пішов - але я не лишилась сама.

Біля ніг моїх свічка згорає слізьми,
Рана в серці безмовно від втрати щемить.
Але вірю в ту мить, як зустрінемось ми
І ніхто нас не зможе навік розлучить.

Ми собі нагадаємо нашу весну,
Погляд Твій, мов вогонь, знову душу пройме.
А як ні – я з думками про Тебе засну,
І душа моя ніжно Твою обійме...
2001р.

Любов – вогонь, який горить у крові,
Коли Йому належить лиш Вона.
Це почуття прекрасне і казкове,
Це свято ніжності і пристрасті весна.

Любов – це те, що нас всіх надихає,
Це радість губ у сірих буднях днів,
Це та жага, що душу воскрешає,
Мов промінь сонця темряву світів.

Це довгий шлях єдиним згустком світла,
Назустріч щастю, радості й весні,
Найвища святість, схожа на молитву,
Що до зірок возносить душі всі.

Коли серця у парі разом б’ються
І можна не казати всього вслух,
Кохані очі з ніжністю сміються,
Єдина плоть, один навіки дух!
2001р.

Ти хмаринко білая, сонечка не застуй.
Манить мене стежечка
у луги квітчасті.
Чую голос радісний,
чистий, як дзвіночок.
То моя коханая
запліта віночок.

В срібно-світлім мареві
пісня рветься в далеч,
Буйноцвіттям грається
вітерець-зухвалець,
І на жовтім килимі
синьоока зваба -
Сонцем позолочена
дівчина з кульбабок.

-Ти моя весняночко
золотоволоса,
Ти моя сопілочко
солодкоголоса.
Зоренятко лагідне,
ти моє натхнення,
Першого кохання
тайна незбагненна.

Пригорну до серденька,
обійму за плечі.
Лиш торкнуся губ твоїх –
лину в безкінечність.
А природа дихає,
струмиться від щастя.
Спрагла хмарка проситься
до землі припасти.

І Всевишній в небесах
усміхнеться мудро –
І засвітиться роса
дивним перламутром.
Він незримим порухом
ледь торкне за струни,
Й заспіває все навкруг
про кохання юне.

Знаю я, що не просто бажання
Той вогонь, що у серці горить.
Це кохання, мій Любий, кохання,
Від якого душа так болить.

Це не примха, яка набридає,
Не одної лиш плоті бажання,
Не безумство, що з часом зникає,
І не хміль, що розвіє світання.

Не скажу я словами одними,
Що до Тебе душа відчуває.
Лиш життя дуже схоже на зиму,
Як Тебе поряд мене немає.

І щемить у душі від розлуки,
Бо побачення схожі на мить.
Щойно наші сплітаються руки –
Вже “пора!” невблаганне звучить.

Та, коли в Твої дивлюся очі,
Твого серденька стук відчуваю, –
Лиш з Тобою провела б всі ночі,
Лиш Тобі шепотіла б “кохаю...”!

На хворобу кохання це схоже,
Та зцілитися вже не бажаю.
Тільки мріями жити – не можу!
Як з реальністю бути – не знаю!...
2001р.

Я іду навмання, лиш за голосом серця,
Що веде по стежках, досі ще незбагнених.
Чародійка-весна відімкне усі дверця
І тебе підштовхне у обійми до мене.

В глибині мого серця вирують пожари
І весняні дощі не підвладні над ними.
Не могла надто довго знайти собі пару
І втомилась душа рахувати лиш зими.

У обіймах твоїх я знайду порятунок
Від минулих трагедій, турбот і від болю.
З нетерпінням чекаю на твій поцілунок
І бажання ледь стримую - рвуться на волю...
2002р.

Поцілуй, приголуб, пригорни,
Закружляй мене ніжністю вальсу,
Пристрасть ночі в мені розбуди,
Доторкнувшись губами до пальців...
Захлинувшись шаленством твоїм,
Від знемоги в обіймах розтану, -
Розіллюся туманом густим,
Солов'їною піснею стану.
Серед зір, серед ночі - твоя,
Засоромлена, тиха, невинна...
Прошепочу кохане ім'я,
І над обрієм пташкою злину.

02.03.10

Хто тебе вигадав, Любове?
Він божевільний був, мабуть.
Це почуття таке чудове,
Але й отруйне, наче ртуть.

Від неї біль і насолода
Сплелися міцно у клубок.
Любов – підступна нагорода:
Красивий з терня нам вінок.

Мабуть, ти створена поетом,
Що теми вичерпав усі.
Навік залишишся секретом
Глибин непізнаних душі.

Хто тебе вигадав, незнана?
Ніколи це не взнаю я.
Ти – найсолодша з всіх омана
В пустелі нашого життя!
2001р.

Ніч за вікном тобі промовляє,
Дотиком ніжним пестить все тіло
І пелену заборон розриває,
Мрії на волю впускаючи сміло.

Поглядом серця полинь аж у небо,
Спробуй весну на всі груди відчути.
Сумно мені і самотньо без тебе
І не збагну, як з реальністю бути.

Глянь за вікно, подивися на зорі:
В мить цю також я на них поглядаю.
Серце до твого серденька говорить -
Я цілу вічність на тебе чекаю!...

грали цимбали
мені
спалах за спалах
вогні
вибився струмінь
і стік
зграєю струнно
до рік
сонячні ріки
у плав
човен повіки
розтав
там запливала
земля
і прибували
до лав
воїни світла
й тепла
ворони ласі
до тла
грали цимбали
і я
в серці опалім
стояв
звуки осіли
мов тінь
тиша тремтіла
між стін
стало так чисто
хоч спи
падав у листя
журби
тої журби то
нагріб
янголам збитим
на хліб
хліб їх насущний
глевкий
слів неосушних
з руки
мало голодним
їм дай
стежку Господню
і рай
ай ненаситні
вони
край перелитий
струни
грали цимбали
навзрид
все чим палаю
згори
виструни тишу
в мені
спалах за спалах
вже ні

4 Березня 2010

Вдихає літо на повну силу
Духмяні квіти, цілющі роси...
Та сумом серце знов оповило,
Час заплітає журбу у коси.

Вдихає літо на повні груди
Безодню неба в зірках печальних.
Від сну важкого мене розбудить
Відлуння дзвонів у мить прощальну.

Вдихає літо мої тривоги
На повну силу, на повні груди.
Такі невтішні мої дороги,
Бо шлях без Тебе веде в нікуди.

Вдихає літо мою зневіру
І почування непроминущі.
Моя печаль не знає міри,
Бо… я люблю Тебе ще дужче!
2001р.

Зустрілись закохані очі –
Слова всі замовкли у мить.
Пітьму найтемнішої ночі
Спроможна любов освітить.

Закохане серце зуміє
Без слів промовляти пустих.
Хто любить – усе зрозуміє:
Кохання – дарунок святих.

Як стрінуться губи коханих –
Нектару п’янкіше нема.
Ідуть по дорогах незнаних,
Їм навіть зима – не зима.

Як стрінем свою половину –
Мов ближчі до Бога стаєм.
Що маєм найкраще – до згину
Коханим своїм віддаєм!

Ти знову вийти хочеш з гри,
Що називається життя,
Мовляв не встиг не зрозумів,
Його поспішного буття.

Скажи мені а хто вспіває,
З ним разом бігти в такт душі,
Бо більшість з нас таки й не взнає,
Звідки прийшли куди іти.

Проміння холоду я загашу весною,
І відігрію душу в вранішній пітьмі,
Світанок й захід завжди схожі,
Не схожими залишимось лиш ми.

Слова що важчі за метал,
Потік їх вмить збиває долю,
Ламає постать гонорову,
Переоцінку цінностей несе…

Ось так завжди збираєшся в дорогу,
Наважившись у далечінь ступити крок,
Перед дверима відчуваєш втому,
Душа так проситься ще трішечки побудь.

Мовляв куди біжиш юначе,
Навіщо покидаєш ти свій дім,
Чого шукаєш в світі цім не вдячнім,
Невже тобі так мало тут чутів.

Та зманений невідомим майбутнім,
Кидаєшся в стрімкий потік життя,
Ще поки маєш утопічні мрії
І рух в перед до пізнання…
Лютий 2010

Ти чуєш - весна прилетіла!
Мов справжня казкова жар-птиця,
Закутала в чари нам тіло
І серце примусила биться.

У душу мою зазирнула,
Торкнувшись до струн, що дрімали.
Не хочу дивитись в минуле -
Тебе я сьогодні спіткала!

Втечемо у гори з тобою,
Туди, де живуть тільки хмари,
До зір доторкнемось рукою,
Пірнемо в любовнії чари.

І небо нам здасться ясніше,
І зорі ласкавіш засяють.
Ходімо зі мною скоріше,
На тебе давно я чекаю!
2002р.

Я бажаю продовження снів, що пройшли:
Плавні лінії тіл, що на стелю лягли,
Мерехтіння тіней і гарячих думок...
Це – любов, що з’єднала нас, наче місток.

Божевілля долонь і вінок з наших рук,
Невгамовного серця надривистий стук...
Це вогонь Твоїх синіх, бездонних очей
Заманив мене в прірву жагучих ночей.

Всі любові слова заніміли у мить,
Впала тінню розлука на неба блакить...
Зла реальність обрізала крила у мрій,
І тепер лиш у сні промовляю : “Ти – мій...”.

Якби сни мої стали реальними знов
І воскресла похована вчора любов,
Я би серцем торкнулась до райдужних мрій
І гукнула у всесвіт, що Ти – тільки мій!

Десь з’єдналися зорі в яскраві сузір’я,
Барви сонця в веселках злилися в єдино.
Серцем прагну торкнутись Тебе до сих пір я,
Бо сумує без Тебе моя половина.

Навіть зорі яскраві для мене тьмяніють,
Навіть пасма веселок здаються блідими,
І вуста без гарячих цілунків німіють,
Бо в душі без любові – холодні лиш зими.

Хай єднаються зорі в сузір’я небесні
І веселки барвисті цей світ прикрашають!
Хай зливаються душі, закохані в вEсну,
І життя це любові вогнем зігрівають!!!

Капельки росы, капелька слезы…
Тихий шелест трав под твоим окном.
Тают без следа в небе миражи,
И грустишь в раздумье о былом.

Тоненькая нить всё ещё цела –
Связаны навек, не порвать рукам.
К вечеру другая сложена цена
Горьким недоверчивым словам.

Тише, не шуми, то весенний бред.
Тленны и скупы странные слова.
Через столько лет, через столько лет
Разлетелись, встретившись едва.

А в глазах твоих капельки росы,
Капелька слезы на твоих губах.
Всё проходит, верь, – это миражи,
Что повисли на семи ветрах.
1995г.

Мій погляд летить у неба блакить,
І серце шалено так б’ється.
Я хочу впіймати прекрасну цю мить,
Боюся лиш: раптом урветься.

Я хочу спинити життя хоч на мить,
Як щастя постука в віконце,
Коли від кохання душа защемить,
Чи промінь пошле мені сонце.

Як зорі засяють у небі ясні,
В обіймах сплетем наші руки,
Коли, зазирнувши у вічі сумні,
Розтоплю в них кригу розлуки.

Та мить, коли щастя у серці моїм
По вінця наповнила б груди,
Така швидкоплинна – розтала, мов дим...
Я ж так сподівалась на чудо!
1999р.

І на душі, як за вікном, дощить
Ні мрій, ні сподівань, не та погода.
Десь муза у куточку тихо спить
Чекаючи коли пройде негода.

Сиджу. Думки всі розбрелись
Лиш погляд ще чіпляється за стіни
Невидячий, холодний і пустий,
Що не чекає вже на краще зміни.

Депресія, немов жалка змія
В клітинку кожну тихо заповзає
Нема від неї схову й укриття,
Самотність тихо мозок роз’їдає.

А за вікном вирує ще життя
В осінніх сутінках
Кудись всі поспішають
На них чекають, не чекаю я
І часу на чекання вже не гаю

2009р.

Коли все затихло навкруги,
Зосталися лиш ми…
Твоя рука в моїй руці,
Усмішка на твоїм лиці,
І ніжаться наші долоні,
Ми опинилися в полоні…
Устами ясними шепочеш
Те, що я дійсно чути хочу,
І зігріваються серця
В обіймах пристрасті життя,
Я чую спів душі твоєї,
Яка віднині є моєю…
Ми не роз’єднанні краплинки,
Дві поруч пущені сльозинки,
Кохання діти, що літають
І з шляху свого не звертають,
Пахощами теплих слів,
Творіння чистих почуттів,
Які єднаються словами,
Душею, тілом і устами!
Кохаємо лише для себе,
Щоб підійматися у небо,
І відчувати знову й знов
Бажання пристрасті – любов.

2007 зима, Бердичів

У простій дорозі хтось співає,
Голос лине звідкілясь.
Хтось на думці ноти має,
Пісня дивненька якась...

Про таємні перепони,
Про нестримні почуття,
Про веселощі і дзвони,
Про чарівне забуття.

Хто захоче – той почує.
Це не важко прочитать.
Тяжче вміти те, що чуєш,
А вже потім пояснять.

Не здогадуючись звідки,
Ти від себе помічай,
Як той вітер хиле віти, –
Він співає й ти співай.

2008, Київ

Чи справедливість Божа це?
Чи так тому судилось бути?
Вчорашня сіль на ранах це?
Чи, не питай мене... Забути!
В кишенях неба голубінь,
Рожевість сонця в надвечір*ї,
В очах - осіння просивінь,
В руках - піковий туз козирний.
Зіграймо ще, в останній раз!
Хто з нас пошиється у дурні?
То тільки в танцях - реверанс...
Гра чесна. Ти, на жаль, у дурнях.

Хто бачив коли-небудь ночі очі?
Лукавим спогадом у них печаль
Мій потопав і тихий сум дівочий
Так безнадійно прихистку шукав.
Лелій мене, о нічко, нецнотлива!
Лелій, чаруй казками та навроч
Мені думок щасливих і немстивих,
Змори, приспи і снами замороч.
В безсоння час,віщунко вирлоока,
Тебе заколисаю, мов дитя,
У коси заплету пісень тороки,
Туманів шепіт, тишу забуття.

Мої мрії, як птахи у небі
Недосяжні, зухвалі, стрімкі
І ніщо не зупинить їх лету,
Ні невдачі,ні втрати сумні.

Я з думками злітаю мов птаха
У безмежного неба блакить,
Забуваючи, що я невдаха
І в житті мені лиш нещастить.

Та за своє життя я не каюсь,
Що назначено мовчки знесу
Без надії усе ж сподіваюсь
Знов плекаючи мрію нову.

Я в эту ночь была одна
с душою обнаженной.
Молчанья плотная стена
в углу с твоей иконой.

Тогда закрыты были все
к тебе желанья двери.
И только забрезжил рассвет,
тоска моя умерилась.

Моей любви нет выходных —
все будни искушенья.
Вот почему удар под дых
мне эта ночь терпенья.

2002

Я Вас науявляю – от і все.
Ніхто нікому й шеляга не винен.
Лиш вітерець здалека принесе
Чарівний голос у зимову днину.

А ще давно забуті відчуття
І ваші очі в затінках вуалі
З якогось потойбічного життя,
Що знову кличе в нескінченні далі.

І Вам від цього зовсім не болить.
Мені від цього – солодко і дивно.
Я Вас науявляю тільки мить –
І жадібно, і млосно, і ... невинно.

Ах, сударь, ну довольно вам сердиться!
Не стоит брови хмурить, морщить лоб.
О, как напоминают злые лица
Под солнцем оседающий сугроб.

Сугробы вашей нынешней печали
Внезапно утончатся, словно нить,
Коль вы холодный взгляд из твёрдой стали
На тёплый пожелаете сменить.

Сменúте вы морщинку меж бровями
На лучики весёлые у глаз.
Прекрасно понимаете вы сами,
Что мир вам улыбается сейчас.

Ах, сударь, настроенье – это птица,
И мыслей мрак мешает ей летать.
Ах, сударь, разрешите вам присниться,
Чтоб ваше настроенье охранять.

1.
Така незаймана зима –
Ні сліду „до” ні сліду „після”.
У ліжку гріється сама
І скрипом хвіртки – перша пісня.

Така цнотлива, що болить
До неї навіть ніжний дотик.
Сльозою стане кожна мить
І плакатиме гірко доти,

Допоки поглядом спокус
Обмацувати будеш небо
Цілунками гарячих вуст
Шукати спраглий острів Лесбос...

2.
Така заплакана весна
У підлітковому чеканні,
У безнадійному шуканні
Сумна, зажурена вона.

Не усвідомила іще
Краси і сили в повній мірі.
З темниці власної зневіри
Її не вивів біль і щем.

Ключ променя не відімкнув,
Не пронизав ще юне серце,
Не закохалась у люстерце.
Ще вітер волі не війнув.

Тому і плаче... і стоїть
На цвинтарі своїх ілюзій.
Світ набубнявів у напрузі,
А в неї пуп’янки свої.

3.
Таке еротичне літо,
Спокуса керує рухом,
Оголено – стиглі перса,
Цілунок тремтить за вухом.

Зелені озера зваби
І пляжні костюми міста...
Ти хочеш здаватися кращим,
Та ти із такого ж тіста.

Бо радує ця прозорість,
Повільна ласкава втіха,
Бо щедрий чарівний вуйко
Витягує вічність із міха.

4.
Така сексуальна осінь:
Достигла, пружка, жадана,
Пронизана теплим вітром,
Обтяжена щедрим станом.

В жовтневих обіймах світу,
У стогоні груш та яблук
Бажає тобі востаннє
Віддати терпкий сніданок.

Віддати легку вечерю
Банально й невідворотно.
Летить павутиння містом,
І в грудях іще спекотно.

А вітер під жовту сукню
Грайливо подме – повіє.
Моя непідкупна осінь –
Вагітна сільська повія.

Зігріє, заграє, загорне
Пелюшку пустим конвертом...
Минає останнє свято,
І в небо думки простерто.

Засинає сонце в горах,
Згасає надія,
Оппадає жовте листя
На твоє подвір`я...

Ти не мрій, не думай марно,
Що твоя провина,
Що в житті моєму - інша
З`явилась дівчина...

Не кажи мені, не треба,
Ти ж сама хотіла,
Щоб я йшов шукати іншу.
Тобі "не до діла"...

Не до діла? щож нехай
Нащо ж відправляла?
А тепер коли сама,
Про мене згадала....

24 лютого 2010 р.

Як боляче в думках все забувати,
Як боляче у серці берегти,
Як важко все чекати і чекати,
Як гірко нічого не знайти.
Навіщо в душу мрії віють,
Яким вже здійснитись не дано,
Навіщо мріяв я неспинно,
Чому ж я мріяв всеодно...
Як боляче любов плекати,
Чому так важко берегти,
А потім повністю зламати,
І лиш терпіти й звідси йти.
Болить душа і серце стогне,
А розсуд каже: припиніть..
Коли любов в людей взаємна,
Лиш радість в серці має жить.

2008, Бердичів

Де ж ти вітер?
Віднеси мене далеко…
Вдалеч снів і почуттів,
Де співатиме лелека.
Я літатиму довкола,
І у світлі снів пробуджусь,
Я у світлі тім зостанусь,
Доки де я не забуду.
І самотньо в серці знову,
І щось лине з глибини
Тих відтінків новизни,
Там триватиме розмова.
В тому голосі сторін,
Стисло щось проникне в мові,
Збагатиться серце чимось новим,
І замкнеться назовсім.

Вересень 2009

(Для тебе…)

Дорожній пейзаж… Мерехтять придорожні стовпи…
Дорожній пейзаж… Над полями синіє юга…
Дорожній пейзаж… О, якби ж то, якби ж то, якби,
Змалювати б я зміг цю дорогу, закутану в час…

Дорожній пейзаж… Як химери, дерева стоять…
Дорожній пейзаж… За туманами – доля моя…
Дорожній пейзаж… Все життя на екрані вікна,
Як один Божий день, бо все далі за обрій весна…

Ти почуй… Ти почуй… Ти почуй… Ти почуй…
Я до тебе за обрій лечу…
Я лечу, як стріла, розсікаючи час,
Між доріг по Дорозі для нас…

Дорожній пейзаж… Все ближче осінній перон…
Дорожній пейзаж… Полустанок комусь залишив,
Дорожній пейзаж… Хрест від Бога, від демона – трон…
А для мене в купе кілька крапель живої води…

Дорожній пейзаж… На світанку зійдуться мости…
Дорожній пейзаж… Ну, а ти, якщо можеш, прости…
Дорожній пейзаж… Ця дорога – одна нам на двох,
Як Полярна Зоря, під якою нас вимріяв Бог…

Дорожній пейзаж… Мерехтять придорожні вогні…
Дорожній пейзаж… На долоні – дорога життя…
Дорожній пейзаж… Нагадала циганка мені,
Сім буланих вітрів між порогів потоку Буття…

Дорожній пейзаж… Чи то серце чи стукіт коліс?..
Дорожній пейзаж… Ще одне довге поле і ліс…
Дорожній пейзаж… Я до тебе вже вкотре лечу,
Ніби промінь живий… Ти почуй, ти почуй, ти почуй…

Кумпала Вір, 27.06.09р.,
потяг «Київ-Пшемисль»

Блакитними очима дивишся ти здаля,
Я порушую цей подих там де твоя земля,
Ти спіймаючи мене свої двері відчини,
І заплющуючи очі любов’ю поможи.
Закриваєш свої ніжні зіниці ти,
Я благаючи, тону від тебе, тільки не втечи,
І цей подих залиш у собі назавжди,
Ти не віриш, та радіти будеш завжди.
Де лелеки відлітають у високі небеса
Там земля моя, там країна моя.
У хмаринах літати тебе запрошую я,
Якщо не маєш бажання –
Не можу злетіти і я...
Зранку сонце зігріває далекі небеса,
Там хмарини сяють,
Блищить цілюща неба роса,
І щастя в’є своє гніздечко немов,
Оселитися там може
Лише справжня любов.

2009, Київ

Небо бринить, мов сопілка
вербова..
Зір , ледве чутна, хода..
Та біля тину тиха розмова..
Та соловейко в садах...

Нащо шукаєш раю земного?!
Двері лише прочини -
Владно проллються зіницями
Бога
В серце твоє полини..

Ночі гетьманша-горда тополя-
Місяць- корона в косі
Йде по Чумацькому з болю чи з
поля -
Ніжку купає в росі.

Вечір наспівує травам похилим,
Та про кохання усе..
Річка пряде адамантовий килим,
І до Перуна несе.

Ой ! Не шукай Того.. раю земного...
Двері лише відчини !
В хату зайдуть., у компанії Бога,
П’яні, як ніч , полини...

Ти бачила , як квіти плачуть ,
Коли їх кидають в траву?
Нажаль цього ніхто не бачив,
Ніхто не скаже , - "Це чому"

Чому їх кинув той хлопчина,
Чому ногою розтоптав?
Бо не з`явилася дівчина,
Він злість на квітах тих зігнав.

А бідна квіточка ридала,
І гірко билась в серці трав,
Не знала бідна , ой не знала,
Що хлопець дівчину кохав.

Дівчата рідні, зрозумійте.
Кохання щире, - це не гра,
Що серце може в нас боліти,
І від жалю текти сльоза.

Дівчата любі , зрозумійте,
Кохання щире це не гра,
Чому ж тоді щемить так серце,
І квіти плачуть надарма!!!!

Нічна прохолода, приводить до тями
І вітер колише волосся твоє,
А серце палає багаттям багряним,
З тих пір, як зустрів , кохана тебе.

Кохана - ти неба блакить,
Кохана - ти квіточки цвіт.
Кохана - ти сяйво зорі ,
Що довго так снилась мені.

Кохана , це все не є сон,
Ти свіжість весняних дібров,
Промінчик , від сонця ясний,
Цілунок той перший палкий.

Куди мені йти після зустрічей наших?
Я ходжу немов в зачарованім сні,
Не хочу із нього ніяк прокидатись ,
Ти вітром принесла кохання мені.



Муз. Дем`янів В. М. Сл. Юрківа ....

Холодна тінь гойдається за мною
І в небуття вплітаються думки.
Я зачепила паростки спокою
І відірвала серце від руки.

Тобі даровані були мої хвилини,
Ти в унісон тримав серцебиття.
Незрозумілі кінчики провини -
Усе завмерло, навіть почуття.


Літає білим сумом хуртовина,
Зів’яли квіти у моїй душі.
Лише троянда пам’яті – єдина,
Порозпускала велетні-кущі.

Мені наснились дивні речі...
Речитативом перевтілень
Ти тіло втомлено вплела,
Змела зі столу крихти літа –
Лоліта у зеніті літ –
Літописом сумним повітря,
На вістря погляду вогню
У стилі „ню”,
Вплела
Себе у стислі
Ліси, чи лисі небеса.
Така краса, такі довкола
Прозорі кола. Коло нас
Блукає час. Повз наші руки
Ці круки голосно мовчать...
Стрічають нас напнуті плеса
І стреси в рідному гнізді.
Гніді лошата вибігають
І бгають простір перед себе.
На тебе дивляться крізь ніч
Облич чужих важезні тіні,
Настінні
Зозулі тікають у мозок
І позов змінюють на клич.
Поклич мене небесна весно
Зі сну, чи в сон, чи в сновидіння...
Таке невтілене падіння
В обійми, в лоно, до грудей...
Не Прометей до скал прикутий,
А запахом цикути – я
Розіп’ятий на тлі твоєму,
Мов євнух у руках цариць,
Чи жриць, що згідні принести
Єство моє у жертву літу
І плоть мою пліткам на втіху
У тиху паморозь зими...
Не ми
Себе народжуємо в часі.
На пласі днів нас розпинає
Весна, що поміж нас минає,
А мала би цвісти у нас –
У наших душах, на вустах,
У поцілунках і словах...
У ласках запахів весни,
Що знов тебе приносять в сни...

2010 (остання редакція)

Коли весною квіти причарують травень,
Піснями моє серце розбудять солов’ї,
Гірляндами свічок засвітяться каштани,
Іскрами надії в душі моїй.

Заграє моє місто сонячним оркестром,
Засяє в світлі квітів казковий карнавал,
Великий диригент –весна краса- маестро,
Закрутить всіх у вальсі закоханих пар.

Коли ж у серце осінь застукає дощами,
Інеєм на скроні впаде білий сніг,
Згадаю твої очі довгими ночами,
Запроменіє в серці каштанів ніжний цвіт.

Приспів:
Каштани!Каштани!Від пахощів я п'яний,
А може від очей твоїх!
Каштани!Каштани!Засвітяться свічками,
Іскрами в душі моїй!

Нам важко думати про нас,
але й не думати не можна.
Заховані у ніжний вальс
ведемо погляди тривожні.
І вгадуємо кожен вдих
і кожну думку... Не судилось.
І слів не боячись "не тих",
не про себе говорим сміло.
А про себе — в думках. Та й то
напівшепочучи думками.
Німуємо. Аби ніхто
не знав, що сталося із нами,
що є взаємне — "буде так",
що будем разом лиш в уяві,
і погляд твій — взаємний знак,
як дотик незнано-ласкавий.
Нам важко думати про нас,
не думати — зовсім нестерпно.
Складаємо сумний романс
із слів завжди прощально-терпких.
— Не думай!
— Думатиму я!
— А ти забудь!
— І ти не згадуй!
— Прощай, моя і не моя!
— Прощай, не мій-мій щирий ладо!

1998

Я — вторгнення у твій сердечний спокій,
я — вітер, що ламає сухостій,
я — пісня на останній і високій,
високій ноті піднебесних мрій.
Не проганяй, не зраджуй — подивися
туди, куди мій погляд полетів.
Далекі лише тут. У синіх висях
удвох ми. Ти ж завжди цього хотів!
Чи ми птахи у небі, чи хмарини,
чи промені? Слів для цього нема.
Твоя єдина. Ти мені — єдиний.
Не бійся, що обох уб'є зима.
В одному погляді, цілункові, хвилині
любов встигає народитись і згоріти.
Не закривай душі глибокосині
кохані очі, що не розлюбити,
не погасити ні буденністю, ні страхом,
не розчинити сірим небуттям.
Ми — двоє голубів під чистим дахом
поза людським заземленим життям.


1998

Ні, я не стану голосом епохи.
Я — лиш свіча у темному вікні.
Від мене родиться лиш світла трохи
для ночі. Але ясні дні
обходяться без архаїчних зблисків свічки.
Я — напіврадість й разом напівсум.
Я — сплеск-відлуння тихої кринички,
невтаєних натхнення дум.

1991

Душа моя, мов тихий сад -
Пройди тінистими стежками..
Там перша вранішня роса
Шепоче з сивими струмками..

Там подорожник голубий
Цілує втомлені коліна,
І захмелілі голуби
Воркують в парі на калині..

Там Муза згублене крило
Шукає у зім"ятих травах,
І стародавній свій полон
Карбує в ямбах і октавах..

Тіару зоряну - бери..
Приляж в зелені оксамити,
І принесе до ніг дари
Тобі Володар цього світу..

Покличе казку в сни твої,
Поставить на сторожі тишу..
І магією солов"їв
Чарівну гостю заколише..