Сумний тягар
одна лиш тінь,
забутих слів,
твоїх хотінь.
Нечутний шепіт,
близькість снів-
все це пройшло,
нема ярінь,
бездумних порухів,
зітхань.
Як світла мить -
ось тут було
і вже летить,
кудись далеко, там де ніч
і морок тихий...

…Суботній день, як мить, мине…
Настане ніч і ти заснеш…
І ти побачиш уві сні чарівний сон:
Горять вогні…

…І я до тебе притулюсь,
У мене є для тебе блюз…
Таке буває з нами тільки на весні…

…Чарівний сон…
Чарівна ніч…
Чарівний блюз
І чарівні вогні…
Моя любове, не промов до мене «Ні…»

…Поміж дзвіниць, мостів і площ,
Блукає ніч, а з нею дощ…
Чиїсь сліди танцюють кола на воді,
На зло біді…

…А я шепчу тобі «люблю…»
І віддаю тобі свій блюз…
І в нас з тобою все, як вперше, як тоді…

…Чарівний сон…
Чарівна ніч…
Чарівний блюз
І чарівні вогні…
Моя любове, не промов до мене «Ні…»

Кумпала Вір, 28-30.03.2010 року,
м. Хмельницький

Коли весна згадає перший сніг
І побіжить назустріч зорепаду,
В її думки навшпиньки я прийду,
Зі слів її зітру зими помаду.

Коли згадає літо перший грім
І озирнеться на бурхливу повінь,
Я голову схилю йому до ніг,
Смішних тріумфів і поразок повен.

Коли у сіно осінь упаде,
Згадає перші квіти серед жита,
Я буду йти у свій останній сніг
І буду першим поцілунком жити.


2003р.

Початок зими,початок землі і заліза,
прокинутий вечір, покинутий дім вдалині,
ми станем з тобою над снігом,хоч буде запізно,
бо вершники пяні полюблять чужу заметіль.
і речники зникнуть, і спалять зайовзані книги,
приблуди, залишивши тіло, підуть.
закутаний птах, що вчора від смерті оклигав,
заплаче на грудях і серцю розкаже війну.
розвязані руки зачнуть зігріватись під светром,
десь вікна затуляться небом своїм,
коли цілий світ зостанеться мерзлим і мертвим,
я ще причащатимусь хлібом твоїх колін.

Солодка мить
Не стала вічністю,
Душа болить
Недовговічністю.

Думи-вужі
Тебе замучили.
Розправ душі
Крила покручені!

Світ не порожній,
Хоч болем встелений.
Людині кожній
Любити велено.

Розлук мости
В житті стрічаються...
До зір лети -
Тобі всміхаються!

Собі прости
За сльози відчаю.
Весна і Ти
Навік повінчані!

Ти теж нагадуєш весну -
Бентежно-ніжну і тендітну,
Любов в душі якої квітне,
Що підіймає світ зі сну.

Ти теж нагадуєш весну,
Що проганяє сніговії.
Змахни сльозу, мов сніг на віях,
Усмішку в світ впусти ясну!

Ти теж весна, хоча й тужливо
Нераз так дивишся у світ.
Та надто мало тобі літ,
Аби не вірити вже в диво!

Ти теж весна, повір мені,
Гори, шаленьствуй та іскрися,
Й дозволь з джерел своїх напиться
Тим, хто відкрив себе весні!
30.03.2010р.

Думки зелені ялинні
Полинули в небо синє,
І вітер незгарбно, невміло
Їх батіжком поганяв.
А небо забагряніло.
Дивилися зорі журливо,
Як перший промінчик сонця
Мрійливі думки піймав...

так замало не спати вночі,
і дивитись на сон твій божий.
ми повинні мати ключі.
ми жильці, а не перехожі.

ніби гра, що не є вже грою,
ніби крила,що рвуть лопатки
переповнені ми з тобою,
щоб порушувати порядки.

сотні, безліч людей навколо,
всі злилися в єдину масу.
необхідно нам вийти з кола
та зірвати нарешті маски.

ми жильці, шо шумлять вночі,
ми сусіди, що топлять завжди.
але в нас є свої ключі
і ми топимо вас від жажди.

Весна прийшла, давай швиденько
Над "і" сумне всі крапки став,
Щоб ти нова і веснянЕнька
"Вдягла" усмІшку на вуста!

І розірвала коло зовсім,
В якім сплелися зрада й біль.
Поглянь на себе - ти не осінь,
І не зимова заметіль.

Ти - веснянЕ створіння гарне -
Любов"ю мариш і теплом...
Повідганяй усі примари,
Щаслива будь усім назло!

Повір мені - весна насправді
Не року гарна лиш пора.
Весна в душі - ми їй підвладні,
Віват життю! Весні ура!
24.03.2010р.

П ривітне сонце світить не для тебе,
О бмерзле гілля може й не заквітне,
Р озлоге небо - може і не небо -
О мана в висі, зовсім непомітна...
Ж орстокість долі ранить твою душу,
Н адломиш крила, прагнучи злетіти,
Е тюдом смутку милуватись мусиш,
Ч ерствіє серце від облуди світу...
А ЧИ НЕ ВАРТО ПОРОЖНЕЧ ПОЗБУТИСЬ???

Вже ранок... Сонця сяйво на долоні.
Осінній вітер обвіває скроні.
Підняв листок й хмариночці поніс
І пісню заспівав мені на біс.

А я іду. І він спішить за мною.
Чи в дощ, чи в сонце смирною імлою
Несеться вітер по моїх слідах...
(чи це у мене вже поїхав дах?)

Ось парк.На лавці знову сіла.Тихо...
Тут голос чується... Та чи на лихо?!
Це вітер так зі мною говорив,
Вуста цілунком звабним обпалив.

Шалено грала музика у залі,
І серце билось серед кришталю,
Вона стояла у своїй печалі,
І плакала від болю і жалю.

Вона кричала переможним криком,
І божевілля у її очах
Описувало те прожите лихо,
Яке губилось у пустих словах.

Забутий відчай линув через краї,
І вічний біль прохання шепотів,
Лише для неї у цій повній залі
Уже не було жодних почуттів.

Остання нота. Вже дограла скрипка.
Бокал вина наповнений вогнем.
Остання мить її життя розбита
Й летить у пекло срібним кришталем.

Розхристана, зневірена душа
Блукає в підземеллях каяття.
Шкребеться в сірі стіни кам’яні,
Стукоче серцем в двері потайні.
Кричить зімкнувши губи в темноту,
Щоб розбудити душу, хоч одну,
Що небайдужа, тепла і жива,
І виведе її з полону зла,
Зневіри і байдужості пітьми,
Щоб знову відродитись між людьми
Омити рани чистою сльозою
І примиритися зі світом і собою.

2010р.

Вкриває небо голубе - холодна ніч
А ми ідемо все життя
Що бути з кимось, віч на віч на віч

А ми ідем , щоб ту любов - гарячу запалити
Щоб свічку свою донести, нести й не сгасити,

Щоб ту свічу тепла й любові
Ми несли тій людині,
Яка чекає довго , довго
Чекає і до нині.

Чекатиме вона й до завтра,
Лиш не падімо з віри
Бо серця нашого любов-
Вона не має міри

І незважаючи на все,
Що доля нам дарує,
Ми другу свічечку знайдем
Що Бог для нас готує

І ось вони зустрінуться,
між вітру й заметілей,
зіллються у палкий Вогонь
Який обох зігріє

Який я знаю не погасне
ні вдень , ні вніч , ні зрання
Бо свічі-наші почуття,
Що злилися в кохання!!!!!!!!

Була холодною ота весна,
ще сніг лежав на дальніх верховинах,
а я тобі про теплі дні писав,
бо ти в мені світилась, як зорина.
І я тобі щемливо сповідавсь,
палив між нами відстані і дати...
А вир чуттів – як весняна вода,
і чим я серцю міг тоді зарадить?
Я все ж не зміг те слово віднайти,
в якім зійшлись і відчай,
і відрада.
... Я тут, між гір.
А десь в долині – ти,
моя найбільша, найгіркіша втрата...
2010

Я спинюсь на трішки,
Підніму листок,
І до щастя пішки
Зроблю серцем крок.

Закохаюсь в вітер -
Вершника дібров,
І з листочків-літер
Викладу "ЛЮБОВ".

Хоч зів"яли квіти -
Почуття живуть,
Вчуся цього світу
Пізнавати суть.

Не боюсь морозу,
Й лютих завірюх,
Світу сіру прозу
Прожену довкруг!

...Доки Хтось зі мною
В мріях за одне -
Житимем весною,
Вся печаль мине!
17.03.2010р.

(ніби дума)

Воскобій в мені.
Що з вощиною?
Буде чиста –
ґнота
запалю її
Батьківщиною –
заятрить
усоте.
Тане тілонько,
та не станути
ні душі,
ні болю.
Тремти, слухайся –
ростуть рани ті,
але світло
гоїть.
Гори свічечко,
світи з горечка,
займи світу
глею.
А як висохне
ночі моречко –
облети
зорею.
А як вибіжить
серце хвилею
за поріг
розбито –
тіни кроплене,
ховай крила ті –
глухі краплі
літа.
…
Десь по місяцю
доля крається,
краї долі –
гострі.
Думи каїнів –
неприкаяні,
стане їх
на постріл.

15 Березня 2010

Тягар своїх тривог скидаю щовесни,
Весь біль вчорашній я лишаю без вагань.
Щоби на крилах мрій полинути у сни,
В яких з Тобою ми відчуєм смак бажань.

Залишу тільки те, що любе вже давно:
Тебе, світання час, це небо і весну...
Майбутнє і минуле зіллються знов в одно,
Але, чому це так? Я досі не збагну.

Реальність це чи ні, ілюзія, міраж,
Чи вигадки мої на зло всім ворогам?
Та світ весняних мрій сьогодні тільки наш,
І пам’ять про любов належить тільки нам!
2003р.

Люди дорогі поясніть, чого не розумію
я без неї не живу, тільки про неї одну лиш мрію
думки солодкі - хороші погані
я бачу її на своєму екрані ,
у відблисках сонця на
брудному віконці

Чи я вже здурів? я всюди її бачу
сяду в куточку, сяду й заплачу
в сльозах своїх її може побачу
звук вітру понесе, мою надію
про неї одну, про неї я мрію...

І тільки вранці коли сонце, світить
мій любий вітер, її він просвітить
всю правду й брехню він покаже
про мої почуття до тебе, розкаже

Чи я вже здурів? цього я не знаю
один лиш вітер все про мене знає

Бурштинова сльоза стікає з вишні,
Тягуча і липка гірка її сльоза.
Чому заквітчана у молоденькім листі
Знов плаче вишня - це ніхто незна.
Чи то згадала лютії морози,
Чи то осінні тихії дощі,
Чи то задумалась сердешна
Про майбутнє,
Де стукотять по тілу топори.
Не плач, цвіти
Живем лиш раз на світі,
Даруй красу і ягід аромат
Не думай про майбутнє,
Не журися
І доля збереже «Вишневий сад».

2009 р.

Мені слова знайомі ці,
Коли вуста шепочуть "досить!"
Й сльоза скотитись по щоці
У мене дозволу знов просить...

Та замість тихо "повернись"
Й на волю випустить сльозину -
Я підійму свій погляд ввись,
На крилай мрій до зір полину.

І вже не буде біль пекти
Моє поранене серденько -
Змогла від болю утекти!
Знов вчуся жити по-маленьку...

Твоя душа весни теж просить,
Зігріти прагне світ навколо,
Скажи печальним думам - "досить!"
Ти ж не повінчана з цим болем!
14.03.2010р.

У моїх зіницях помирає сніг,
Ще дрижить спроквола дихання його,
І кладе весняне сонце на поріг
Новий день, новітні "нащо і чого"
Я ще не готова танути і мліти
Пустка і чекання, і на віях сіль...
У твоїх обіймах можна вічно жити,
Та з тепла лукавства поросте кукіль...
2010р.

Ледь розвиднялося… Небо ще в зорях…
Снилось мені щось легке і прозоре.
Світлою тінню на темній стіні
Прадід, мов голуб, явився мені.

Був, як на фото в старому альбомі,
Прадід мій рідний, мені незнайомий.
Очі сміялись в ранковій імлі,
Руки зчорніли від плуга й ріллі.

-Правнуче, здрастуй,- він тихо промовив,-
Довго чекав я з тобою розмови.
Вчора ти предків сердечно згадав:
Добре зробив. Ти нам сили додав.

В пам’яті сила, що простір долає.
Та, що приходити в світ дозволяє.
Ми прилітаєм на хліб і пісні,
Щиру молитву, і думи ясні.

Дивно у вас. Вже не наша розмова.
Нова, чудна, перекривлена мова.
Гупають бубни. А пісні не чуть.
Бога не знають, і хліб не печуть…

Та крізь віки, крізь невіру, незгоди,
В сни ваші, правнуче, знову приходим.
Застерегти, захистити від бід...
Так повелося. Такий заповіт.

-Прадіду, любий, а що з нами буде,
Як у майбутньому житимуть люди?
-Людям, що вміють по совісті жить,
Воздано буде. Любов бережіть!

Хмаркою — зник. Не сказав. Та й не треба.
Знати майбутнє... Чи є в тім потреба?
Знати день смерті? Та як тоді жить?
Дні доживать і хвилини лічить?

Я ще подумав: ми владні над часом.
Рід наш безсмертний, коли тільки разом.
Ми - як ріка, що в МАЙБУТНЄ біжить.
Плин поколінь... А життя — лише мить.

Гарно бути пташкою
В полі між ромашками!...

По-під небо синєє
Райською пташиною
Мріями літатимем -
Весну прославлятимем.
Солов"їним щебетом,
Буйнотрав"я шепотом,
Сонячним промінчиком
Щастя мить увічнимо.
Слізоньки всі витремо
Райдуги палітрою.
Впадем з неба зливою
Лагідно-тремтливою.
Крапельками ніжності,
Вітром в полі свіжістю
Напоїмо ближнього -
Чи ж не дивовижно це?!...

Гарно бути пташкою
В полі між ромашками!...
12.03.2010р.

Посадила мати біля хати квіти
Для краси, на згадку про життя своє.
Щоб уміли діти ту красу любити,
Цінувати літо, поки літо є.

Та приходить осінь. Сивії тумани
Затіняють вікна, затихає сміх.
І не видно квітів. І не видно мами.
У туманах сивих загубивсь поріг.

У хустинці свіжій, зморена роками,
В квітнику туманнім пелюстки збира
Ще жива хмаринка дорогої мами,
Вказує дорогу до тепла й добра.

Розлетілись діти пелюстками квітів.
У туманах долі вибрали своє.
В квітнику у мами їх чекає літо
Тепле і безхмарне, поки мама є.

2004р.

Життя біжить без компасу,
Природними законами.
Роки летять і зіронька
Залишить небеса.
Та там у небі вічному
Зірки летять мільйонами.
Мільйонами і падають
Під ноги, як роса.
У цьому світі дихати,
Кохати, ненавидіти,
Сміятися і плакати
Одну коротку мить,
Аби злетіть під зорями
Туманом, або піснею
І до безумства вічності
На крилах полетіть.
Між берегами ситими,
Між скелями та плитами
Бурлить, шумить порогами
Південна річка Буг.
І вітер степу бавиться
Деревами і квітами.
І килим з трав і колосу
Покрив поля і луг.
Діди-кургани зросяться
Ранковими іскринами,
Плететься сонця золото
У ковили косу.
Його проміння носиться
Вогненними перлинами
За обрій засіваючи
Нелякану красу.
Хто не блукав тут з молоду
Країни степу дикого,
Тікаючи, ховаючись
Від долі і біди.
Або лягав під хмарами
До спокою великого,
Або скрапав кровиною
До бузької води.
Птахи літають парами
Над пагорбами кволими,
Що вічністю зморилися
У степових віках.
Дороги степу дальнії
Їх вольності незнавані
Гукають блудних верстників
Губитися в степах.
Що жде кого у Києві?
Базарні будні клопоти,
Стогнання серця стомлене
Серед чужих пісень?
А може варто босими,
З розпатланими косами
Задихатися зорями...
З кургану, що над річкою,
Стрічати вічний день!

2007р.

Вічністю неспокою
Ріже світ, мов ніж...
Ти зі сну глибокого
Уставай скоріш!

Подивись на зІроньки,
На вогні заграв,
Хай міцніє віронька,
Крилонька розправ!

Хоч вони й потомлені -
Хай увись летять!
Знай, на ринку споминів
Рано ще стоять...

Хай весняним променем
Пеститься душа,
А нестримні повені
Серце воскресять.

Вічністю неспокою
Душу не бентеж!
Я - не одинокая,
Ти - не сам є теж!

Не вір мені, як в відчаї чи горі
Тобі промовлю: ”Більш не приходи...”.
Не вір у час відливу зраді моря –
Воно до берега вертається завжди.

Я знов сумую й пристрастю палаю
І серце без вагань Тобі віддам.
Я – наче хвиля, завжди повертаю,
Щоб в ноги впасти рідним берегам.

Я прагну доторкнутися до мрії,
Крізь вир світів до неї вперто йду.
Постань для мене берегом надії,
Чекай мене: я хвилею прийду!...
2001р.

Розвію смуток думкою про Тебе
І будні сірі вдалеч прогоню.
Душі моїй Тебе постійно треба,
Бо серце прагне пристрасті й вогню.

Вітри холодні звістку донесуть
Мені від Тебе подихом весни.
Збагнути я кохання прагну суть,
Втікаючи з Тобою в наші сни.

Холодний сніг замів до Тебе шлях,
Та я хоч босоніж по нім піду
Й блукатиму так довго по світах,
Допоки знов Тебе не віднайду!
2001р.

Не питайте мене, не питайте,
Що на серці моєму сьогодні.
Мою душу словами не крайте,
Наче яструби в полі голодні.

Що захочу сказати – розкАжу,
Решта все я в душі схоронила.
Потаємні стежки не покажу,
Я по них лиш з Коханим ходила.

До своєї душі доторкатись
Не дозволю руками брудними.
Не потрібно до неї вдиратись
І думками нівечити злими.

Я словами облуди ятрити
Не дозволю сердечної рани.
В когось біль, ну, а вам би радіти?!
Пам’ятайте, що кара настане!

Не питайте мене, не питайте,
Бо у серці моєму могила...
Якщо винна у чомусь – прощайте,
Я ж давно ваше зло все простила!...
2001р

Над могилою знову в зажурі стою
І не вірю, що в світі Тебе цім нема.
Бо щодень, то все більше, здається, люблю,
Ти пішов - але я не лишилась сама.

Біля ніг моїх свічка згорає слізьми,
Рана в серці безмовно від втрати щемить.
Але вірю в ту мить, як зустрінемось ми
І ніхто нас не зможе навік розлучить.

Ми собі нагадаємо нашу весну,
Погляд Твій, мов вогонь, знову душу пройме.
А як ні – я з думками про Тебе засну,
І душа моя ніжно Твою обійме...
2001р.

Любов – вогонь, який горить у крові,
Коли Йому належить лиш Вона.
Це почуття прекрасне і казкове,
Це свято ніжності і пристрасті весна.

Любов – це те, що нас всіх надихає,
Це радість губ у сірих буднях днів,
Це та жага, що душу воскрешає,
Мов промінь сонця темряву світів.

Це довгий шлях єдиним згустком світла,
Назустріч щастю, радості й весні,
Найвища святість, схожа на молитву,
Що до зірок возносить душі всі.

Коли серця у парі разом б’ються
І можна не казати всього вслух,
Кохані очі з ніжністю сміються,
Єдина плоть, один навіки дух!
2001р.

Ти хмаринко білая, сонечка не застуй.
Манить мене стежечка
у луги квітчасті.
Чую голос радісний,
чистий, як дзвіночок.
То моя коханая
запліта віночок.

В срібно-світлім мареві
пісня рветься в далеч,
Буйноцвіттям грається
вітерець-зухвалець,
І на жовтім килимі
синьоока зваба -
Сонцем позолочена
дівчина з кульбабок.

-Ти моя весняночко
золотоволоса,
Ти моя сопілочко
солодкоголоса.
Зоренятко лагідне,
ти моє натхнення,
Першого кохання
тайна незбагненна.

Пригорну до серденька,
обійму за плечі.
Лиш торкнуся губ твоїх –
лину в безкінечність.
А природа дихає,
струмиться від щастя.
Спрагла хмарка проситься
до землі припасти.

І Всевишній в небесах
усміхнеться мудро –
І засвітиться роса
дивним перламутром.
Він незримим порухом
ледь торкне за струни,
Й заспіває все навкруг
про кохання юне.

Знаю я, що не просто бажання
Той вогонь, що у серці горить.
Це кохання, мій Любий, кохання,
Від якого душа так болить.

Це не примха, яка набридає,
Не одної лиш плоті бажання,
Не безумство, що з часом зникає,
І не хміль, що розвіє світання.

Не скажу я словами одними,
Що до Тебе душа відчуває.
Лиш життя дуже схоже на зиму,
Як Тебе поряд мене немає.

І щемить у душі від розлуки,
Бо побачення схожі на мить.
Щойно наші сплітаються руки –
Вже “пора!” невблаганне звучить.

Та, коли в Твої дивлюся очі,
Твого серденька стук відчуваю, –
Лиш з Тобою провела б всі ночі,
Лиш Тобі шепотіла б “кохаю...”!

На хворобу кохання це схоже,
Та зцілитися вже не бажаю.
Тільки мріями жити – не можу!
Як з реальністю бути – не знаю!...
2001р.

Я іду навмання, лиш за голосом серця,
Що веде по стежках, досі ще незбагнених.
Чародійка-весна відімкне усі дверця
І тебе підштовхне у обійми до мене.

В глибині мого серця вирують пожари
І весняні дощі не підвладні над ними.
Не могла надто довго знайти собі пару
І втомилась душа рахувати лиш зими.

У обіймах твоїх я знайду порятунок
Від минулих трагедій, турбот і від болю.
З нетерпінням чекаю на твій поцілунок
І бажання ледь стримую - рвуться на волю...
2002р.

Поцілуй, приголуб, пригорни,
Закружляй мене ніжністю вальсу,
Пристрасть ночі в мені розбуди,
Доторкнувшись губами до пальців...
Захлинувшись шаленством твоїм,
Від знемоги в обіймах розтану, -
Розіллюся туманом густим,
Солов'їною піснею стану.
Серед зір, серед ночі - твоя,
Засоромлена, тиха, невинна...
Прошепочу кохане ім'я,
І над обрієм пташкою злину.

02.03.10

Хто тебе вигадав, Любове?
Він божевільний був, мабуть.
Це почуття таке чудове,
Але й отруйне, наче ртуть.

Від неї біль і насолода
Сплелися міцно у клубок.
Любов – підступна нагорода:
Красивий з терня нам вінок.

Мабуть, ти створена поетом,
Що теми вичерпав усі.
Навік залишишся секретом
Глибин непізнаних душі.

Хто тебе вигадав, незнана?
Ніколи це не взнаю я.
Ти – найсолодша з всіх омана
В пустелі нашого життя!
2001р.

Ніч за вікном тобі промовляє,
Дотиком ніжним пестить все тіло
І пелену заборон розриває,
Мрії на волю впускаючи сміло.

Поглядом серця полинь аж у небо,
Спробуй весну на всі груди відчути.
Сумно мені і самотньо без тебе
І не збагну, як з реальністю бути.

Глянь за вікно, подивися на зорі:
В мить цю також я на них поглядаю.
Серце до твого серденька говорить -
Я цілу вічність на тебе чекаю!...

грали цимбали
мені
спалах за спалах
вогні
вибився струмінь
і стік
зграєю струнно
до рік
сонячні ріки
у плав
човен повіки
розтав
там запливала
земля
і прибували
до лав
воїни світла
й тепла
ворони ласі
до тла
грали цимбали
і я
в серці опалім
стояв
звуки осіли
мов тінь
тиша тремтіла
між стін
стало так чисто
хоч спи
падав у листя
журби
тої журби то
нагріб
янголам збитим
на хліб
хліб їх насущний
глевкий
слів неосушних
з руки
мало голодним
їм дай
стежку Господню
і рай
ай ненаситні
вони
край перелитий
струни
грали цимбали
навзрид
все чим палаю
згори
виструни тишу
в мені
спалах за спалах
вже ні

4 Березня 2010

Вдихає літо на повну силу
Духмяні квіти, цілющі роси...
Та сумом серце знов оповило,
Час заплітає журбу у коси.

Вдихає літо на повні груди
Безодню неба в зірках печальних.
Від сну важкого мене розбудить
Відлуння дзвонів у мить прощальну.

Вдихає літо мої тривоги
На повну силу, на повні груди.
Такі невтішні мої дороги,
Бо шлях без Тебе веде в нікуди.

Вдихає літо мою зневіру
І почування непроминущі.
Моя печаль не знає міри,
Бо… я люблю Тебе ще дужче!
2001р.

Зустрілись закохані очі –
Слова всі замовкли у мить.
Пітьму найтемнішої ночі
Спроможна любов освітить.

Закохане серце зуміє
Без слів промовляти пустих.
Хто любить – усе зрозуміє:
Кохання – дарунок святих.

Як стрінуться губи коханих –
Нектару п’янкіше нема.
Ідуть по дорогах незнаних,
Їм навіть зима – не зима.

Як стрінем свою половину –
Мов ближчі до Бога стаєм.
Що маєм найкраще – до згину
Коханим своїм віддаєм!

Ти знову вийти хочеш з гри,
Що називається життя,
Мовляв не встиг не зрозумів,
Його поспішного буття.

Скажи мені а хто вспіває,
З ним разом бігти в такт душі,
Бо більшість з нас таки й не взнає,
Звідки прийшли куди іти.

Проміння холоду я загашу весною,
І відігрію душу в вранішній пітьмі,
Світанок й захід завжди схожі,
Не схожими залишимось лиш ми.

Слова що важчі за метал,
Потік їх вмить збиває долю,
Ламає постать гонорову,
Переоцінку цінностей несе…

Ось так завжди збираєшся в дорогу,
Наважившись у далечінь ступити крок,
Перед дверима відчуваєш втому,
Душа так проситься ще трішечки побудь.

Мовляв куди біжиш юначе,
Навіщо покидаєш ти свій дім,
Чого шукаєш в світі цім не вдячнім,
Невже тобі так мало тут чутів.

Та зманений невідомим майбутнім,
Кидаєшся в стрімкий потік життя,
Ще поки маєш утопічні мрії
І рух в перед до пізнання…
Лютий 2010

Ти чуєш - весна прилетіла!
Мов справжня казкова жар-птиця,
Закутала в чари нам тіло
І серце примусила биться.

У душу мою зазирнула,
Торкнувшись до струн, що дрімали.
Не хочу дивитись в минуле -
Тебе я сьогодні спіткала!

Втечемо у гори з тобою,
Туди, де живуть тільки хмари,
До зір доторкнемось рукою,
Пірнемо в любовнії чари.

І небо нам здасться ясніше,
І зорі ласкавіш засяють.
Ходімо зі мною скоріше,
На тебе давно я чекаю!
2002р.

Я бажаю продовження снів, що пройшли:
Плавні лінії тіл, що на стелю лягли,
Мерехтіння тіней і гарячих думок...
Це – любов, що з’єднала нас, наче місток.

Божевілля долонь і вінок з наших рук,
Невгамовного серця надривистий стук...
Це вогонь Твоїх синіх, бездонних очей
Заманив мене в прірву жагучих ночей.

Всі любові слова заніміли у мить,
Впала тінню розлука на неба блакить...
Зла реальність обрізала крила у мрій,
І тепер лиш у сні промовляю : “Ти – мій...”.

Якби сни мої стали реальними знов
І воскресла похована вчора любов,
Я би серцем торкнулась до райдужних мрій
І гукнула у всесвіт, що Ти – тільки мій!

Десь з’єдналися зорі в яскраві сузір’я,
Барви сонця в веселках злилися в єдино.
Серцем прагну торкнутись Тебе до сих пір я,
Бо сумує без Тебе моя половина.

Навіть зорі яскраві для мене тьмяніють,
Навіть пасма веселок здаються блідими,
І вуста без гарячих цілунків німіють,
Бо в душі без любові – холодні лиш зими.

Хай єднаються зорі в сузір’я небесні
І веселки барвисті цей світ прикрашають!
Хай зливаються душі, закохані в вEсну,
І життя це любові вогнем зігрівають!!!

Капельки росы, капелька слезы…
Тихий шелест трав под твоим окном.
Тают без следа в небе миражи,
И грустишь в раздумье о былом.

Тоненькая нить всё ещё цела –
Связаны навек, не порвать рукам.
К вечеру другая сложена цена
Горьким недоверчивым словам.

Тише, не шуми, то весенний бред.
Тленны и скупы странные слова.
Через столько лет, через столько лет
Разлетелись, встретившись едва.

А в глазах твоих капельки росы,
Капелька слезы на твоих губах.
Всё проходит, верь, – это миражи,
Что повисли на семи ветрах.
1995г.

Мій погляд летить у неба блакить,
І серце шалено так б’ється.
Я хочу впіймати прекрасну цю мить,
Боюся лиш: раптом урветься.

Я хочу спинити життя хоч на мить,
Як щастя постука в віконце,
Коли від кохання душа защемить,
Чи промінь пошле мені сонце.

Як зорі засяють у небі ясні,
В обіймах сплетем наші руки,
Коли, зазирнувши у вічі сумні,
Розтоплю в них кригу розлуки.

Та мить, коли щастя у серці моїм
По вінця наповнила б груди,
Така швидкоплинна – розтала, мов дим...
Я ж так сподівалась на чудо!
1999р.

І на душі, як за вікном, дощить
Ні мрій, ні сподівань, не та погода.
Десь муза у куточку тихо спить
Чекаючи коли пройде негода.

Сиджу. Думки всі розбрелись
Лиш погляд ще чіпляється за стіни
Невидячий, холодний і пустий,
Що не чекає вже на краще зміни.

Депресія, немов жалка змія
В клітинку кожну тихо заповзає
Нема від неї схову й укриття,
Самотність тихо мозок роз’їдає.

А за вікном вирує ще життя
В осінніх сутінках
Кудись всі поспішають
На них чекають, не чекаю я
І часу на чекання вже не гаю

2009р.

Коли все затихло навкруги,
Зосталися лиш ми…
Твоя рука в моїй руці,
Усмішка на твоїм лиці,
І ніжаться наші долоні,
Ми опинилися в полоні…
Устами ясними шепочеш
Те, що я дійсно чути хочу,
І зігріваються серця
В обіймах пристрасті життя,
Я чую спів душі твоєї,
Яка віднині є моєю…
Ми не роз’єднанні краплинки,
Дві поруч пущені сльозинки,
Кохання діти, що літають
І з шляху свого не звертають,
Пахощами теплих слів,
Творіння чистих почуттів,
Які єднаються словами,
Душею, тілом і устами!
Кохаємо лише для себе,
Щоб підійматися у небо,
І відчувати знову й знов
Бажання пристрасті – любов.

2007 зима, Бердичів