Солнце взошло над двором, осветило столы.
Сидели
за ними
соседки.
Дружно о чём-то болтая,
точили
они
ножи.
Лезвия грозно сверкали,
и рыскали зайчики солнца волками по стенам и окнам домов.
Выглянул я из окна
с целью приветствия, тотчас узнали соседа они,
мне помахали ножами в ответ.
Я улыбнулся с опаской,
голову внутрь втянул
подобно тому, как улитка втянула бы глазки.

А в недрах претесных уютных квартир
кашу варили соседок мужья,
каждый из них молчалив.
Мягко, безвольно хлюпало варево каши,
пар прорезали лучи, освещая шкафы, и наклейки на них, жирные пятна.

Грубо сколоченный, в каждой квартире
приёмник вещал через кашель помех
бравурные марши и гимны,
звуки эстрады слащавой эфир забивали,
дикторы нам диктовали
новости старые.

Я, убаюканный шорохом листьев, мерцающих в кронах, был пробуждён
скрежетом чёрствым ножей.
Так продолжаться не может,
чувство
это
тревожное,
чувство угрозы,
что от соседок исходит…
Действовать надо.
Чтоб сбалансировать жесткое мягким,
раняще-острое чем-то округлым,
я выхожу,
раздаю им по ложке,
и за прямой
исчезаю
угол.

І
Невеселі нині роковини
і лютує братія сусід,
що на них повішена провина –
іншого народу геноцид.

ІІ
Ми усіх любили і прощали,
вірячи у Божий Заповіт.
Іноді молилися на схід
і на захід сонця уповали...
за віки ворожої навали
наша доля, як гаряча мідь,
душами затьмарила зеніт.
Ой, брати, ви нелюдами стали,
ідучи на волелюбний рід.

Все дається воїну у герці
за любов, за волю і життя,
за минуле, і за майбуття,
і за славу... і за мить до смерті
хай свої лишаються у серці,
а чужі ідуть у небуття.

​ІІІ
Поки фарисеї непутящі
наганяють гомеричний жах,
убоїться каменю із пращі
Голіаф на глиняних ногах.

05.2021

Людина виникла із мавпи,
але буває й навпаки,
коли її нахабні лапи
хапають їжу із руки.
Далеко нічого ходити:
ось – українець, ось – кацап...
їх іноді не відрізнити
за пазурами рук і лап.

Але кацапи – це примати,
тому що за мільйони літ
навчилися дурити світ,
чуже за пазуху ховати
і пам'ятати, що у хаті
лежить погано у сусід.

А українці – малороси,
тому що орки навкруги –
це наші люті вороги...
і нація почила в Бозі...
вона віками... та і досі
винищується до ноги.

04.2021

                І
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і та́нки, і танки́...
але хоча би наголосу ради,
піїте, зазирай у словники.

                ІІ
І я, гіпнотизований собою,
абияк занотую плагіат, –
поезією, лірою німою
зотліє мій закопаний талант.

Це, може, й не записано у небі,
але і не дивуюся... бува-
є, що таке, яке, буває, треба –
неначе філософія нова.

                ІІІ
Мову утинали людолови
ну, а нині – горе-копачі.
Умирає грамоти основа
і слова рубають партачі.

Етика поетики линяє.
Муза – не абияка мара
і витіювато оминає
критику кусючого пера.

У зоїла мало пієтету...
І язик улещує куплети
масою заупокійних слів.

Поки озираємось на дів,
хай жують архаїку поети –
шукачі закопаних скарбів.

04.2021

щоразу
дивлячись на свої картини
розумію
вони частина мене
ця трешевість та бездарність
непромовлені страждання
туман небуття
той-що-приховує
реальність

рік 2020

Ніколи зупинитися не міг...
нікому не виписую догани...
не заглядаю за чужий поріг
і вірую, що маю оберіг,
який лікує немощі і рани.
Пишу за рецептурою бабусь:
у лексиці, у мові, у харизмі,
у пісні... але іноді боюсь,
що любимо, таки, росіянізми.
Поезія навіяна з життя,
але на лобі писано поету, –
не треба у куті чужого меду,
аби не пахла
            дьогтем
                       вся кутя.
Не угаває лютий сатана,
порушує у всьому наші межі.
Якщо війна, то це, таки... війна!
Якщо на носі «руская вєсна»,
навіщо Музі послуги ведмежі?
За те, у чому впевнений, стою, –
[i]не додають обрубки шарму мові[/i]...
То ж, вибачайте, автори, на слові, –
ми зраджуємо націю свою
подвійними стандартами любові.

03.2021

Ми стрілися з тобою на платформі,
Ти без надії потяга чекала.
До тебе під'їжджав я не по формі,
Мені ти принципово не давала.

Донині пам'ятаю ту платформу,
Де за життя мені ти не давала...
Якісь профури, певно, для проформи
Її опозиційною назвали.

Живемо у вічній боротьбі...
У боях від заходу до сходу
всі віки історії народу
нація виборює собі
волю, незалежність і свободу.

Все – аби подалі від Москви...
козаки і чорта не боялись,
не гнила рибина з голови
і орли боялись булави...
але п’явки якось присисались.

У народу – залишки ума,
і царю його не вистачає...
Є досада і тому питаю, –
поки не оговталась юрма,
ну чого ти лізеш до керма,
ти, дурне теля чужого краю?

12.2020

На подорож у минуле немає квитків
Лікар мій каже, що це шкідливо – не варто
Вертатися у місця прожитих життів
Вертати вже спиту порепану кварту

«Минулого не повернеш. Не твоє. Забудь!» –
Спросоння шептали подушка й гіпертонія
Але я уперта то й, може, коли-небудь
Забронювати подорож цю зумію...

Кожен
хто сподівається виплисти – врешті втоне
Люди гуляють парами парками та скверами
У місті активізувалися притони
Та кімнати з дешевими інтер’єрами
Що вирішують погодинну долю спраглих
Швидкого кохання за не всі гроші світу

Я ходила одна цілий вечір цим дивним містом
Сподіваючись чогось собі находити –
Чи життєвих позицій твердих чи надій на завтра
Чи розпродажів з платтями ніби в принцес
англійських
Чи з дитинства утраченого динозавра
Знову стріти хлебтати із ним гидко-тепле віскі
Що ношу (це секрет) в дамській сумочці замість брому
У маленькій фляжечці з черленого мельхіору

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
Місто безнадійною втомою втомою хворе

Я – це місто безсиле. Я його гвинтик – і – значить
Його суть та осердя – найважливіша частина – але
День закінчується мов калачик в руках дитини

Місто хворе на безнадійну втому втому втому
І немає цьому ніякої – жодної ради
Динозавр показав мені шлях той додому — тільки
Ми не раді...


© ТатаРівна, 07.11.2020

Усі дурисвіти розумні,
але юрмі усе одно,
що і її пошиє в дурні
непотопаюче лайно.

Лакею все іще здається,
що він у нації кумир –
там, де нема душі і серця,
прохає у Кощія мир.

Куми, свати й колона п'ята
об’єднують свої ряди,
аби Московії пірати
сухими вийшли із води.

А самодура щось лоскоче
іще піарити себе.
Немає А, та дуже хоче
нарешті вимовити, – Бе.

Та як не бачити сьогодні,
чиї заслуги і вина,
що й досі точиться війна?

Стратегія, що діє зовні,
веде надійно до безодні,
якій ніде немає дна.

10.2020

І
Жити, виживаючи, не мед
і лише уява помагає
бачити сьогодні наперед,
що тебе вчорашнього чекає.

У Полішинеля є секрет –
ув’язати наслідки й причину.
Та, аналізуючи момент,
добре знає не один поет,
що руйнує вільну Україну.

ІІ
Божий суд очікує людей.
Нелюдам нема чого чекати.
Подались до біса в адвокати
слуги умираючих ідей.

У резерві Зе – ОПеЗеЖе.
На арені цирку їхні кадри.
Ожили юродиві кассандри –
королі й тузи у негліже.

ІІІ
Падає у пекло білий світ.
Не гартує націю КоВіД
та не відміняє Божу кару.

І допоки бестія веде
у лабети Пу й еНКаВеДе,
буде епідемія піару.

10/20

І
Ущипнути хочеться себе,
а не молодицю за коліно.
Із підпілля вийшло КаҐеБе
на горі воняє нафталіном...
У зелених нині суєта...
вибори!
         І їм не до пожарищ...
буде гоп-компанія ще та:
Наталі, і Леніна «товаріщ»,
і недоморожений Сансанич,
і кота Вітольда
           за хвоста
тягне за собою
            лис Макарич.

ІІ
Маски й шоу –
            в моді віковій.
Маємо усе, чого хотіли!
На очах народу лицедій
має шило і готує мило.
Гепи й допи сіють Лугандон.
Де шакали, там війна і буча.
І героїзує це гадюччя
жовторота лисина, пардон.
І нічого гіршого не буде...
Мов собою стало ся само
Ми, як і заведено, спимо...
Як ся стало?
       Просинайтесь, люди!
Вам лайно показує ґузно,
на арену вилізають юди.

ІІІ
Знову відкривається музей...
Як не скажеш,
            – іронічна доля...
За свободу умирає воля...

Десь комусь
           пора у мавзолей...
Воїна очікує Арей,
а сьогодні
            він
                      один у полі.

09/20

Не – легко
Не ніжить не голубить не несе –
Тягне волочить суне. Така Доля
Слухай-слухай! То буде коротке есе
І Вирій-рай по вірі моїй

Коли висохне світовий океан
Світ складатиметься із солі...
Не очевидна думка?
Ну що ж
Майбуть...
Я ніколи не ходила простими шляхами
Світ складатиметься із висохлих сліз
Що колись текли щоками

Чи буває щось гірше за час мовчання?
Примусової німоти?
Коли виплакані усі ріки?
Висушена уся ти?

Чи припиняться катування – видих-вдих?
Я не знаю
За лінією розмежування – вічний сон.
Набери мене будь ласка – може
Я зумію пронести свій телефон
У Царство Боже

Тоді розкажу тобі що там і як
Чи є постаменти пам‘ятники змію
Про меню апартаменти й таке-усяке якщо
Зумію

А надію не втрачу – бо тут лишаю доста –
Все нікчемне життя
Важливого – не забувай
Коли висохне світовий океан – це значить
Усі душі прибули – нарешті –
Кожен по вірі своїй –
У Вирій-рай

Відбулося переселення реінкарнація
Перевтілення із теплокровних – у безтілесні
І тоді от – нарешті – все – що боліло –
Виболить та щезне

Буде! Та до миті тієї – скніти земним!
Ця історія безальтернативна
Душа саднитиме ранами
Зітхатиме тяжко ніби мала дитина

Може – вирвуся? Маю надію що крила винесуть
Але якщо ні
Розвій мене над маминими сливами
Що сняться мені
Міськими ночами – душними та давкими
Ніби волосся жмут

Послухай!
Наші дні не були легкими
Ніколи – тут
Чому?
Рівняння із невідомими – відомо одне
Якщо я зумію втекти – до себе –
від себе –
Розвій
мене...

© Тата Рівна, 2020
Із книги «Дівчинка Босха»

Ми – в Україні! Я не вмію
інакше бачити себе.
А нам показують «месію»,
яка живе не на Росії,
а кацапіє на ТеБе.

Ау!!! Це – мати-героїня?
А відки пазурі й клики?
Їй насолили селюки?
Її сім’я – на Україні,
а в Україні – ми, таки.

У неї ми рагулі, бевзі,
що отупіли на війні.
А от якби усі ми щезли
і ради неї ще й умерли –
були би вовіки одні.

О, ці лукаві, хтиві лиця...
заради виводку вовчиці,
бажає героїня дня,
аби вмирали українці,
а лігвище займуть убивці
і їхнє ще одне щеня.

08/20

Коли помирають нації — народжуються Тантали
Земля відригає їх, викидаючи з чрева

Вона могла стати Бабою, поліською королевою
Однак, народила анчутку
Стала матір’ю не тому сину
І жоною не тому пану

Ніоба колись обернулася каменем
Ми знаєм причини й тепер
Приходить ясність про той одинокий камінь –
Єдину твердь між океану мертвих вод
Що відійшли в пологах дали життя неживому

Таке буває – цілий мертвий живий народ
Блукає в своєму домі й не має ніякого дому

Спільне творіння Перуна та Белбога,
Земля, яка відділилася чи просто вийшла із Наві?

Дівчинко, над тобою все є – Небо, Вирай, Пташині дороги
Багонь нікуди не зникла, в багні, може й, видно зорі
Але підніми свій погляд і подивися вгору
Завершуй танці – безумні, страшні, затяті
Хіба недостатньо м’яса дітей твоїх на цім святі –
Тридцятилітня трапеза поїдання плоті
Затирання муралів сірою фарбою крові
Роги що виростають
З жертовних багать які ти множиш нагайкою так завзято

Дівчинко, над тобою – все ще є –
Небо, Вирай, Пташині дороги
Але чи буде потім?...


10.08.2020
© Тата Рівна, 2020

Всюди ношу за собою свої слова я
Немає цьому ради
Вони розсунуті по кишенях відділеннях сумки
Дротах мого внутрішнього радіо

Кожної миті пнуться щось казати
Бовкати глаголити ректи скандувати
Течуть одне за одним як пінні хвилі
Думаю усі слова мерзенні воліла б мовчати
Однак на ділі таке мені не по силі
Бо світ — зітканий зі слів
Він існує лише в межах внутрішнього діалогу
Бо бог для мене абсолютно неможливий
Якщо я не казатиму йому: «боже» бо

Все що словами тавроване — проявлене
Все що поза ними — то темна ніч служіння Ваалу
Безсловесною була душа онімілої дівчинки
Під час одного відомого балу

А після нього — боюсь котів та назвалась тією
Що важить слова як наркоторговець грами
Всюди ношу за собою ці безкінечні слова я
Внутрішню нескінченну телеграму

Таку коштовну що витягує з мене живе й суще
Кожне слово — секунда яка минула

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не забула

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не забула...

Я хочу знати скільки ще слів мені богом відпущено
І чи ніякого слова я не ...

© Тата Рівна, 2020

То ж, звісно, Юля - висота!-а!-а!..
(Облізле пір’я під павліном?)
Вона крута, її коса
Усіх навчила б бабуїнів
Ведмедю нюхати хвоста….
Тепер вона придбала вила,
Щоб уперіщити у спину?
(напевно ж Пороха, не творінню ж Карло вона їх буде встромляти, обережна, чи є інші Фігури для встромляння вил?)

Да, Порох, блазень в креолінах,
Її висот не досягав -
Не жебрав газу на колінах
Та ще прогавив Буратіну….
І в решті справ -
Байрак лінивий,
Нам Україну всю про*рав,
Недочував балаканину
Як треба править в Україні…
(Пияк, барига, злодій, обікрав армію, офшори, піар, що там ще? Рима злякалась і не приходить на наше шестирічне «досі праведне невдоволення» тим, ким вже більше року як знехтували)

І шансів вибратись з руїни
Уже нема! :))) Святий нарід!
Іди, смакуй свою свинину,
Бо доживеш останню днину
В бою. Ніяк війну здолати в брід. (в брод? в брєд?, маячня якась плентається весь час між Музами)

Ми ж будем пестити пєро
І Муз задобримо для рими,
Щоб бідкатися при годині,
Що хтось спаплюжив нам добро.

А хто скликатиме на бій?
Хто в мороці покаже світло?
Коли хижак оскирив ікла,
Хто оптимізм проявить свій?

Хто освітити має шанси?
Чекати долі реверансів
І спочивати в хмарах мрій -
То підліткові дисонанси
І поетичний дурновій.

Політика - брудна свиня
Та плавати уміє гарно,
Не нам судити навмання,
Що праведно, а що безправно.

Ох, поціновувачі гри!
На хаотичному Олімпі
Не час яскравим смолоскипам
Висвітлювати кольори,
Коли й Оракул не вгадає
Хто яку скрипку зараз грає
І в кого більш удалий грим……

© 07/2020

І
У мережі гуляє еФеСБе.
І солов’ї, і зелі, і гордони,
та буратіни п'ятої колони
показують(як істину) себе.
Нувориші, вербовані в Союзі,
уже з’їдають зуби і клики,
а щирі і лукаві любі друзі
блокують і чіпляють ярлики.
І правду – зі свічею пошукати...
То фейки, то поези маячні.
Свідомістю маніпулюють сайти,
закаляні іржею кацапні.

ІІ
Наразі українцю не звикати
до паразитів, погані і бід,
і до сусід, які є супостати,
і до клієнтів шостої палати...
але не так лякає недорід,
covid, війна, убивці, окупанти,
комета, астероїд чи болід
як диверсійні екскурси ґаранта.

ІІІ
Критична маса є, аби юрма
із ним «поговорила» делікатно,
аби «піти його» і не питати, –
кому іще загрожує тюрма?
Але нема критичного ума,
аби за мрії воювала правда.

07/20

I
Мої брати, що старшими ставали,
втопивши Україну у крові,
ви і сьогодні люті канібали,
любителі монгольської навали,
які не мають ґлею в голові.

І печеніги, й половці, невірні
язичники на капищі чужім
ви кажете, що ми із вами рідні,
тому що й досі і дурні, і бідні
печемо одинакові коржі.

II
Історія не гладить по головці...
ми – Гуляй-поле, ну а ви – «котовці» ,
убивці, яничари, барани,
песиголовці роду сатани,
тюремщики, чекісти, поліцаї,
ганебнішого імені немає,
що заслужили ваші пахани
дурного племені, але не мого роду,
яким і є московія-орда,
де що не хам, то хан і тамада...
раби, що не вмирали за свободу,
опричники, злодії і сексоти,
що не бояться Божого суда.

III
Ми воїни із прадідів-дідів
і не лякає Україну молох
безпам’ятних у сказі москалів.

Росія є усього світу ворог,
та є ще у порохівницях порох,
аби вернути землі козаків.

07/20

Зелене й короноване мине,
хоча не діє поки-що вакцина.
Єдине обнадіює мене,
що вилікує рани Україна.

Відлунює небесний камертон
усі її духовні обертони
і гасне у етері моветон
озвученого бестіями тону.

Тому моя позиція така –
у діалозі іноді уперто
апелювати не до опонента,
а до епохи драного совка.

Я не запеклий, та на все готовий.
І кредо не міняється моє:
поезія, яка лікує мову,
не експериментує, не кує
зозулею, не видає полову,
але відображає житіє.

Носом торкаючись стиснених кулаків
Думу свою простягуєш ніби ноги
Кожна дорога що призначалася Богу
Врешті заводить тебе до нових чортів

Сорту якого — лютого чи простак?
Біб, авокадо, моркви вогнена піка?
Сам проростаєш запросто просто так
Чи потребуєш жінки та чоловіка
Що прирекли себе полю навіки в дар
Тісно сплелися тілом думками ляком
Битими бути ніби чужий собака
Не породивши авелів на вівтар?

Хто тобі пише книгу твою пророчу?
Хто тобі душу викручує ніби жили
Чуєш, ти народився людиною, хлопче?
Чи із розсади - сіяли, пересадили? —
Трохи поливу, сонця тепло крізь плівку
Добрив лопата, попелу жмені зо три
Плюнув господар на лоба, а ти розітри
Врешті, хіба не для цього твоя голівка
Ізмалечку призначалася та росла
У голову перетворюючись гарбузову
Гола корова телятко своє вела
Вовк їх загриз — і теля, і дурну корову

Бо не було пастуха, а сама ж— не та
Звикла чекати захисту і опори
Понад дві тисячі років нема Христа
Але про нього ще й досі усі говорять

Сином він був, чоловіком він був, ходив
Не за коровою голою а по воді
Носом торкаючись стиснених кулаків
Визначся, хлопчику! —
Жити почнеш
тоді...

Потяг кричить ізраненим динозавром
Білий ретривер вирвався на свободу
Знову весна - і немає шляху назад
Впала зима у спогади ніби в воду
Треті ще не виспівують солов’ї —
Трелі рано виводити світанкові
Світ потребує віри, а я любові
Світ потребує сили, а я сім‘ї —

Діти — далеко, пахне їм дим кострища —
Пораються в садку — розчищають хащі
Смажать зефір, фільмують як вітер свище
Шлють мені фото, міряються хто вищий
Я — догоряю. Падає сонце в пащу
Леву й потроху зводиться на нінащо

Вранішня зірка гасить примари нічні
Пуп‘янок кожен тягнеться до Бога
Світ потребує віри, а я нічого
Світ потребує сили, а я вже ні

         I
На березі стою,
чекаю течію,
що, може, занесе мене у Лету,
де на краю землі
у золотій імлі
є ирій одинокому поету.

У дятла є дупло,
синиця в’є гніздо,
зозуля сиротою виростає...
У неї, як на зло,–
не соль-фа-мі-ре-до...
Одне, – ку-ку, і ось тебе немає.

           ІІ
У полі ярина
посохла як стерня...
Чекає урожаю посполитий...
Нічого до ярма
хорошого нема,
хіба що – вистачає апетиту.

Але усіх веде
одна команда, де
немає того, що веде у люди.
Минаємо яри,
чекаємо пори,
коли нічого кращого не буде.

           ІIІ
По урвищу іду,
очікую біду,
та ангели ширяють одесную,
нагадують мені, –
лунатика на дні
ніяка панацея не почує.

04/20

Жила собі хата,
Побілена, щедра, тиха.
А потім — згоріла. —
Таке лихо!
Диміла,
кублилася огнем,
тріщала
й розсипалася на вуглини.
Яких чотири години,
хирявий вітер,
квітень спраглий дощу
на порепаній землі — рани посухи.

Хазяйка Секлета спалила хату.
Хотіла випалити стерню,
щоб молода трава
по якій ходити босою.
Та не змогла дати ради вогню.
І вже тепер буде до скону не рада —
ходити босою по чужих дворах
жебраючи підробітку, даху,
прихистку від зими.
Спалила хату Секлета —
подінеться між людьми.
А люди ж добрі,
поділяться скибкою хліба, ковтком води.
Ходи сюди, Секлето,
бабо дурна,
розкажи, нащо палила хату?
Таких як ти, Секлето, багато,
на всіх не вистачить благодаті й хлібин.
Вода, Секлето,
пішла на хату твою, коли гасили —
немає більше води.
Іди, Секлето, звідси, йди...

А що ж там Бог?
Чи пустить зогрітись до Раю?
Немає Раю, Секлето,
дурні раби спалили його...
догоряє...

© ТатаРівна, 20.04.2020

Ти не знаєш хто мічений смертю цілований хто
Втаємничено бродить король той у чорній короні
І сидить і регоче сп‘янілий диявол на троні
Смерть ховає пробірки у полах старого пальто

Що лишається світу? - лише споглядати та жити
Заховати обличчя, наказати малим та старим —
Дихай глибше! Наш Бог цього року воскресне не всім
Дихай глибше! І може ми зможем побачити літо

Ти отримав сей час на думки на слова на любов —
Ти отримав його примусово але своєчасно
Чорне сонце на Сході зійшло та на Заході згасне
Нас диявол не візьме, ні разу ще не поборов.

© ТатаРівна, 2020

Розпомадилась жінка, халат підперезує скотчем,
Наліпила пельменів, у пічці горять пироги..
Як же нудно мені! А нудьгу я втамовую скотчем,
Бо абсентом моїм протирають усе навкруги.

Нестерпимо мені, третій тиждень ув’язнений вдома..
Я дивлюся на скотч, на халат.. і кляну карантин.
Де Богиня моя? Не відомо.
Я хочу Содому!!
А моя мені мовить: «який же ти, нах*й, кретин!»

Мене ніхто не любить, я один
Іду кудись по замкненому колу,
У пам’яті завалюється тин,
Повзе межа душевного розколу.

Мені б ще дозу, тільки передоз
Жінок, абсенту, дурі і поезій.
Між гідрами зневіри і підозр
Конаю, балансуючи на лезі.

А Вам все сміхи, Ви мене, о Ви,
Знущаючись привчили до страждання.
Я жду від Вас тайфунів, хуртовин..
Надія ще жива, але остання.

Себе я незворотньо занедбав,
З таких Олімпів гепнувся додолу,
Поносъ, оуничижéнїе…
Ганьба!
О дайте, дайте галоперидолу!

Коси свавільно спадають на груди,
Зміями в’ються тобі в декольте,
Я не любитель задовгих прелюдій,
В келиху піниться мутний коктейль.

Я замовляю собі «маргариту»,
Похапцем їм і кінчаю коньяк.
Мучуся, де ж тут собака зарита?
Як мені бути, чи може, ніяк..

Доки себе я тримав і марудив,
Доки вирішував, йти, чи не йти,
Сів біля тебе вгодований трутень,
Теж без прелюдій, одразу на «ти».

Що ж, почекаю, я звик до ретриту,
Стану піїтом у колі пияк,
Кожна спідниця – за море піїту,
Кожне коліно піїту – маяк.

Трутень підвівся і вийшов зі зали,
Я одчайдушно пірнаю під стіл,
Може собаку отут прив’язали?
Точно, вона! О, куди ж ти, постій!

Як ще я не перепросився
Перед альковом, вашим сном.
Цей сон мені колись насниться.
І я не знатиму за що.

Я бачив на плечі у вас
Колібрі, птáшки, татуаж.
Про спів колібрі наостанок
Я десь читав з екрана.

Не треба мудрувати надто,
Це все униження й понос,
Якби пошлюбив вас завгосп,
Вся ж бухгалтерія на вахті.

Й до них заходять торгаші,
Розповідають анекдотик.
І шелепкий кульок душі,
Коли вони виходять згодом.
Ні з чим.

Ви мене, здається, не догнали,
Ну і що із того. Що із того?
Не фінал, бо ми не починали,
Десь не тут дорога і тривога.

Мабуть Ви мене не розкурили,
То є так, на все потрібно часу.
Як нам слід? Поліземо в архіви.
Чи навіщо ця блюзнірська маска?

Ви мене забудете вже завтра.
Я читатиму вірші, натхненням п’яні.
Відчуваючи, що мав сказати автор.
Напартачивши розумними словами.

Я б’юсь, мов риба, кинута на сушу.
Не вирвавшись, затерп у горлі крик:
«Навіщо ви мені плюєте в душу?
Вона і так нагадує смітник!»

В ній шрами від чобіт колишніх друзів,
І вм’ятини від каблуків повій,
Уривки пошматованих ілюзій,
Уламки понівечених надій.

І зліва, й справа сиплються удари,
Та я уже в нокауті давно.
Мовчить душа – знеструнена гітара,
Я відіграв життя, як роль в кіно.

Прекрасний світ, та тільки не для мене,
Яскраве сонце, але я в тіні.
Навколо все квітуче і зелене,
Я ж сохну й жовкну, зрубаний на пні.

1979-2020

Будинки сірі. Сірі лиця. Сіризна
уздовж узбіч дороги і життя. Бреде,
а з-під коліс зневагою в обличчя бруд.
Життя сміється й посилає сірих на…
Провина в головах. Товче й питає де
і як зміняли ви слова на блуд і фдуд.
Облудлива й блудлива простота: за так,
за сміх і кпини над собою продалась…
Або купилася. Утім який резон
шукати у полові сенс? Гуля лайдак
на облизні від продажу. Мухва якась
посіла трон. Вдає із себе еталон.
Ти сам цього хотів. То їж, лайдаче, їж.
Оцінюй смак своїх бажань. Лікуй горби
труною. Пий зеленку, йод. Теши кілок
собі на лобі. Не приймає світ платіж
словами «пробі», «дайте», «хочу» чи «зроби».
Ось і блукай, страждай - допоки вчиш урок:
хоч як смішить екран – твої турботи ті ж.
І лиш коли в народних слуг тріщать чуби -
вони звіряють із народом владний крок.

Нестерпні діти — вони ростуть повільно роблять усе не так

Вічно розсунута постіль розкидані черевики доводять до сказу
Помальовані книги зошити брудні кишені крихти крихти на столі
У них синці подряпини й інколи температура і шмарклі о боже

Вони ще навіть не розмовляють а вже дістають як можуть
Вони ще зовсім малі й усяку погань до рота вишпортують із землі
Вони не хочуть вчити вірші на пам‘ять із першого разу

Вони катують кота а кіт катує мене
Коли ж вони виростуть й усе це мине мине
Я стану своєю — собі господинею — дому
Піду до театру на каву — з такого дурдому
Виберусь у доросле життя барвисте й хмільне
Й кіт нарешті припинить ненавидіти мене

Заслана постіль черевики під нитку доводять до сказу
Нові книги без плям зошити чисті порожні кишені пустка на столі
Всі ночі спокійні тихі минають швидше потягів у метро о боже

Вони не телефонують ніколи хоча не складно можуть —
Умовні відстані не так багато часових поясів на кульці-Землі...
Чекаєш чекаєш не спиш та чекаєш марно знову і марно щоразу

Вони не катують кота кіт катує мене
Минули роки та вже скоро життя промине
Я стала своєю — собі господинею — дому
В театри ходила й на каву — такого дурдому
Нема більш як це сьогодення доросле й хмільне
Лиш кіт дяка богу так само не зносить мене


Нестерпні діти — вони виросли швидко роблять усе не так

Нарцис, який кається
Про свою ненависть до себе
Навіть квіткою називається
Лиш би дістати до неба!

Нарцис, що сповідує ідею любові
Із шипами-обіймами, БДСМ і кігтями з кров'ю
Один раз його скинули
І він став сволоччю

Нарцис, повторяється
Ку-ку-кає навколо
Земля й німб обертаються
Несіть йому паперову корону

Нарцис був простою хорошою людиною
Наївним хлопчиком, умною дитиною
Він не вважає себе жертвою
Просто в нього специфічні потреби є

Нарцисична травма, естетичний психоаналіз
Єство його забрали, віддали в пекло-шпиталь
Лікування відсутнє, прогноз беззаперечний
Виключити із суспільства, пацієнт небезпечний!

Нарцис поглядав спершу на відображення
Того, хто стояв позаду
Однак сталося преображення
І божевілля верх взяло!..

2020

Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любов, звичку
Вона дає їм живців та живицю — дітям своїм
Вона дає їм маркери — хрести могил, хрести храмів, хрестики в календарях
«Не виходь, — просить вона, — надвір без шапки
Там холодно, лячно, сіро, немає мене там
Я є тут, під деревом твого життя, у садку твоєї баби
У лузі за твоїм селом, у підвалі твоєї багатоповерхівки
У сквері твоєї юності, у лісі твого спокою, у мові твого серця —
На місці сили. Бо я є сила твоя. І воля твоя. І я є царство твоє
Я Матір твоя. І Матері твоєї Матір. І Матір її Матері — Я

Так легко втратити те, що в тобі
Над тобою навколо тебе
Загубивши себе самого у сутінках буття
Вона лежить під деревом життя посеред Вирію-раю, лежить та дихає
І з неї повільно витікає життя

2020

Сліпуча білизна. Нечувана безмовність.
Тікають в горизонт заметені сліди.
Невідворотний знак, двозначний, як двомовність.
Напівпрозорий сніг, як версія води.

Хтозна-куди веде заплутана стежина –
У безвість, звідкіля і виходу нема...
Створіння навісні регочуться причинно
І вишкіром біди всміхається пітьма.

Вступ
"Церемонія вибору"

...тьмяне світло, сірі стіни
І жодної душі, лиш тіні,
Вона стоїть посередині,
А перед нею вибір...

Якийсь голос її кличе:
"Підійди до мене ближче"
Вона підходить ближче й бачить
Широкий стіл, а на ньому дивні чаші...

Розділ 1
"Зречення"
У тій першій чаші гладке каміння сіре.
Таке, як сірі маси в цьому світі.
Тут ніби все засновано на вірі.
Нас учать вірити, надіятись, любити,
Нас вчать зрікатись всього й заради когось жити,
Лиш в Театрі ролі альтруїстів
Розібрали лицеміри-егоїсти.
Тут неважливо прозаїк ти чи лірик
Ти народився сірим,
Серед сірих будеш жити
По-їхньому "вірити", "надіятись", "любити"
І як тільки станеш іншим -
Не таким як всі, мудрішим!
Як тільки перестанеш бути сірим,
Тут же Система тебе знищить.

Вона знала, що думки її набагато глибші.
В руках вона тримала палітру кольорових фарб,
Тому пішла до наступної чаші далі,
Бо не хотіла жити серед сірої маси, як жалюгідний раб

Розділ 2
"Ерудиція"
А у другій чаші вода прозора
І зорі там у тій воді.
Можливо там у тому місці
Найде вона зорю собі.
Як тільки появилася надія,
Вона ніби в воду подивилась -
Зрозуміла!
Вона побачила всю правду,
Що в світі тому всі змагаються за владу.
Цим світом правлять тільки гроші
І твою долю вирішують якісь леді і вельможі.
Тут вже давно забули про громаду,
Всі тільки й думають про прибутковішу посаду.
Тут всі такі освічені й розумні.
"Та чи добре це?" - з'явився в неї сумнів.
Цей світ потоне скоро у прогресі -
Про це вже пишуть у книжках і пресі

А вона не хоче жити, як у клітці
Вона хоче творити і вірші писати.
У неї скільки всього в душі і в серці,
Але їй приходиться мовчати.

Розділ 3
"Безстрашність"
Тепер вже третя чаша перед нею
Тліли там вуглі гарячі
Вона сама горіла там неначе
Горіло й серце там з душею.
У світі цьому набагато тяжче жити
Тут сила всьому голова
Не можна вільно писати й говорити
Бо вбити можуть навіть за слова.
Диявол тут на місці головного
Тут ніхто не вірить в її Бога
І запах гнилі тут повсюди
Бо в цьому світі гнилі люди.

..черстві й жорстокі
Вона ж шукає просто спокій

Розділ 4 і 5
"Щирість" і "Дружелюбність"
В четвертій чаші лежать уламки скла
Тут щирі і правдиві брешуть без числа
Тут щирі і відверті одягнули маски
Пітбуль і стаф як блакитноокі хаскі
Вони всі твердять знову й знову:
"Спочатку було слово.."
А потім кажуть: "Це казки для стада!"
Вони ж самі заплутались, де правда.

П'ята чаша наповнена землею
Та ти копни її поглибше
Дізнайся, що лежить під нею
Це все не те саме, це інше..
Брехати тут уже нормально
Двуличні тут як в себе вдома
Вони це називають: брехня на благо
І роблять це усі свідомо.

..такі світи у чашах цих
Не знайшла вона собі місце ні в одній із них

Заключна частина
"Дивергент"
В голові її весь час питання
В чому сенс людського існування
Хто насправді ми такі:
Мішки з кістками чи матерії тонкі?
Вона не знає бути чи не бути
Вона краще хотіла би усе забути:
Обличчя, голоси, маршрути
Закрити очі і заснути
І більше їх не відкривати...

Та все ж вона зробила вибір свій
Це буде світ її фантазії і мрій
Це як смерть Дедала та Ікара
Це як життя Ернесто Че Гевара
Слово - її зброя, інструмент
Вона з моменту цього - дивергент.

За позування сплачена ціна
В той самий день - три наших воїна
Убиті!
Не останні….
Високий Cаміт у Нормандії
На хліб мастив поразку всій команді…
Сюжети…
Незнані….
Подейкують, ще буде так не раз,
Поки життя сприймається як фарс….
Аби не гірше!….
Майбутнє…
Їм «порішати там усе скоріше!…»
Нам сумувати від зелених рішень
Щораз?……
Сподівання….
© 11.12.2019

ІЯ б сіяв та орав, якби
не жав навіяні сюжети
і на овації юрби
не купувалися поети.
Чи спокушає сатана,
чи інші генії рогаті –
усім однакова ціна,
хто сіє суржики у хаті.
Чужі «узять»* або» бува»*
уже осміяні, ніякі...
Але, рубаючи слова,
піїт очікує на лайки.
І йде по сайту «на – ура!»
русифікація пера,
а за інверсію, – чудово!
Хоч іноді така мура,
буває, «удобряє»* мову.
А графомани, як один,
удобрюють свої сюжети,
тому що так писав акин
і класики-авторитети.
На апеляцію таку
даю нові неологізми:
не мають нео-архаїзми
ані резону, ні смаку,
хоч і у кожному рядку
тули каліки-атавізми.

ІІ
Одне вживає анашу,
а інше випиває чаю...
....................................
...усяка манія буває.
А я і прошу, і прошу,
і не навіяне пишу,
а те, що думаю і знаю.

ІІІ
Поезія – це Божий дар:
або з пекучою сльозою,
або як громовий удар
історією роковою.

У неї вишуканий стиль,
коли прозоре кожне слово.
Але якщо воно – костиль,
калікою стає і мова.

Ночами спати не дає,
якщо не радує, а мучить.
Усіх, у кого серце є,
вона виховує і учить.

Якщо сатира – то різка,
якщо іронія – м’яка,
якщо поема, то не ода...

Вона – стило і оберіг.
На того, хто її беріг,
ніколи не минає мода.

12/19

Чи я поет, чи хуліган
і чи творю, чи витворяю,
а як видумую, не знаю:
де істина, а що – обман?

Усі ми і ремісники,
і трудоголіки – од Бога.
Одному випали стежки,
а іншому – одна дорога.

Перепаде щось і мені.
І є надія у піїта –
як не горіти у вогні,
то хай би і не червоніти.

І заглядаю у пітьму,
і не затінюю яскраве,
і проклинаю за криваве...

Відомо Богу одному –
пишу як дихаю, тому
на те, що буде, маю право.

12/19

В Одесі їдеш – як «помажеш»,
і це мене хвилює теж.
Себе самого не похвалиш,
то як опльований ідеш.

І ось мої аж п’ять копійок
не у єдину із дірок.
На видання зірок і «зірок»
немає зайвих копійок.

Мої лукаві любі друзі
ідуть за мене у вогонь,
але у їхньому союзі
не опинився я либонь.

Нові вожді беруть на себе
чужі заслуги у бою
за волю нашу і мою.
Героїв ще приймає небо,
а самозваних і не треба,
коли живі ще у строю.

11/19

І
У нації Батия є ознаки :
усе й усіх усюди дістає,
ніде нікому жити не дає,
немита, сита, п'яна забіяка
лютує і кусає як собака,
віками зазіхає на твоє.

ІІ
У неї місія – вбивати
надію, віру і любов.
Віками проливає кров
у меншого по чину брата.

Ніхто її не зупинив.
А дожили до СеРеСеРу,
убили нашого Бандеру
за те, що націю любив.

На те і партія велика,
що засідає у кремлі.
Їй заважали куркулі
і помагали без’язикі.

Вели. І досі ще несе
неволею апартеїду.
А довели до геноциду
за те, що воля – над усе.

На це і вистачило сили.
Самі собі могили рили,
аби минулася яса.

Кати давали землю їсти,
на панахиду – комуністи,
а волю – Божі небеса.

ІІІ
А нині – маєш у Європу візу,
то будеш у Московії фашист,
а любиш матір і свою Вітчизну,
то у Росії ти уже нацист.

Якщо не дуже величаєш брата
і не бажаєш у його ярмо,
анексувати прадідову хату
воно до тебе лізе і само.

Ціна цивілізації висока.
Тому усе, куди сягає око,
освоюють війною москалі.

Царі і хани, пахани і хами,
не маючи ні розуму, ні тями,
визбирують окраїни землі.

11/19

Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах скриплять хребти хвіртки
Рипучий голос плещеться в долонях
І прозирає посмішкою Будди
Проміння сонця крізь глевкий туман
Остання качка Чіо-чіо-сан
Востаннє пір‘я чистить на осонні
Осінні сни спливають підвіконням
А вітер дме. Нагадує хто пан
Хто тут месир хазяїн капітан -
Дерева похилились у поклоні

Я все — сама. Мій син за океан
На зиму відлетів ловити літо
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крильми розтрусить воду ніби ситом
Гукне пташа підросле — та й шугнуть
Дерева крони схилять у поклоні
Занишкне вітер. Проведе, майбуть
А потім підніме листки червоні -
Наробить бучі, ґвалту, суєти
І репету, і шквалу, й тарараму
І втрутиться в мою кардіограму
І дощ хльосткий почне до нас нести
Минула осінь - відлетіли ті
Хто зміг втекти від холоду й біди
Остання качка Чіо-чіо-сан
Вже більше не повернеться сюди ...

Що таке мова? Мова це люди
Буде їх більше — буде їх мова — всюди
Будуть люди родитися, співати
Буде їх мова під саме небо лунати

Янголи та чорти — всі почути мають
Що українці безмовно не помирають

Десять століть зневаги всотались у клітини
Наших людей виховували німими

Марна це справа — хмара пройде й розтане
Сонце висушить сльози, омани, тумани
Янголи та чорти — вже напевне знають, що
Українці безмовними не бувають

Десять століть наруги — бути з колиски битим
Мову свою не знати та не любити

Ніби соромитись можна власної суті
Ніби не ми самі є для себе судді

Що таке мова? Мова — це люди
Буде нас більше — почують наше всюди
Доведеться кожному зрозуміти —
Мова пульсує, уміємо говорити

Що німота минула — знову не стане —
Мова моя розкотиться над світами
Що таке мова? Мова — це ми із вами.

Вони робляться згорбленими та старими
Ті чоловіки які колись ходили прямо
Першими у них помирають надії
Потім - мами

Непомітно виростають діти
Раптом підвищують голосИ
Кричать їм «Ну що розумієш ТИ
У цьому вирі у цьому світі?!»
Вони припиняють розуміти
Вони починають старіти та кам‘яніти
Потроху вгрузають у землю
Набуваючи рембрантівських рис
Ті чоловіки які колись ходили прямо
І знову стають красивими ніби
Маленькі пересувні храми
Милуєшся ними торкаєшся звіддаля їхніх небес
Й наче сам воскресаєш їх німбом освітлений

Першим у тих чоловіків сивіє волосся
Далі — плями повзуть темним — по світлому
Шкіра шершавіє й робиться фактурною
Буцім дубове корито

Вони ще багато могли б сказати
Та — розучилися говорити
Мовчання живих буває проймаюче чутним
Але їх нікому почути

Вони відходять кожен своєї пори
Ветха двірничка змітає за ними двори

Слідами коліс на мокрому шосе
Авто за автом – оце й життя усе....

Одна у цьому світі дивина,
що ангели усі – на тому світі.
Нікого не дивує новина,
що ми із Марса, а не Божі діти.

А може, діти бісові, або
помазані у пеклі діти вражі,
тому і обираємо Рембо,
не видячи, яке воно у сажі.

На обрії гулаги СеРеСеР,
куди евакуюють «Інтерсіті».
Міняються рабами із галер
пірати ХХІ-го століття.

Кощію, що конає у кремлі,
не випало явитися на сцені,
то ось воно – на світовій арені...

Пишаються собою москалі.
За інопланетянами Землі
полюють гуманоїди зелені.

10/19

І
Гаряче літо і пекельні зони.
Історію опанувало зло.
Випалює радіаційне тло
сухі отави. І стає червоне,
і в’яне ненапоєне зело.

Водою заливає океани.
На суходолі поміж рік і гір
палає Амазонія й Сибір.
Горять оази й прерії савани,
чекають азіати на ясир.

ІІ
На Україну зазіхає Раша.
На Піренеї йде новий Батий.
Моя-твоя не Розуміє, – наше!
Кривавої не оминути чаші,
допоки діє триголовий змій.

Клонованому Пу не до Китаю.
Орда уже опалює краї,
де є ще опозиція її.

Щось у тайзі таки повиздихає –
Росія Україні обіцяє
її людей за покидьки свої.

ІІІ
І настає фальшива епопея.
Європа забуває за ордло,
Америка із нею – не альо....
Кацапія воює за ідеї
і від війни немає панацеї.
Надія є лише на еНеЛО.

09/19

І.
поки інші пишуть вірші крокуючи й колупаючи пальцем у носі —
я згораю не встигнувши впасти —
щосезону в мене — літературна осінь
і будинки із пенопласту —
сто покоїв — домів глухого Гойі
муки вибору Ноя
та дві фури гною з компіляцій і копіпасту.

IІ.
я прокидаюся кожного разу коли читаю(ть) вірші
щоб умерти від сорому чи тиші
не можу писати не писати не можу
але ви — не пишіть! —
залиште по собі спокій дітей із онуками
запилені серванти з неоМадоннами
захаращені комоди забиті поламаними телефонами
шнурами зарядних пристроїв батарейками й візитками
непотрібних людей
світ переповнений пластиком та ідеями
тому він гине від пластику ідей

ІІІ.
Еразм Роттердамський точно мав виразку
й не мав оргазмів
бо мислення — процес руйнівний з якого не глянь боку —
сумніви напір архетипів стереотипні штампи
паузи внутрішнього діалогу
роздуми — похвала Глупоті найвища
ці вправи не допомогли навіть Богу
прямий доказ — усі відомі епохи
події історії містифікації тліну
в яких свище вітер розчарувань
тому —
не роздумуйте
ні про погане ні про хороше —
лише гроші й соціальна стабільність
сексі гроші —
погляд в чужі спини слина жаги
й можливо ви не уникнете пострілу в спину
але позбавитесь смерті від нудьги...

ІV.
їх у мене дві — морська царівна та упирівна
серцево- судинна й душевна ла‘ди
страшна одноока смішна хромонога
перша голубить чорта друга боїться Бога
та часто змінюють на цій вахті одна одну
ілюструючи дуальність світу й хиби пози
бо позери незмінно тонуть упавши в гівно
ніби у хвилі лебединого озера
під звуки гімнів чи романтичної балади

їх у мене дві — від натовпів бандерлогів
ховаються — перша в глибинах друга у тіні
довічні мої обидві — це вирок дару
птах розіп‘ятий на небі — доля пташина
там його самість пустки його — вершина
двоє у мене їх — віра й розум —
ще необтяті пишні —
розгорнувши — лину до птаства
розкинувши ніби руки —
спускаюся годувати змілілу паству

дві їх у мене — перша боїться чорта друга голубить Бога
два їх у мене — не дають упасти

(с) Тата Рівна, 2019

І
Не линяє іще триколор.
Нависає над Києвом карма.

Україна іще не казарма,
та уже доганяє Мордор...

Українці обрали мотор,
але якось забули за гальма.

ІІ
Поганяємо у Сомалі
то алюром, а то і галопом...
Завоюємо світ автостопом.

Є у нації і королі,
і потуги її немалі,
хоч регоче, буває, Європа.

Червоніємо іноді, та
це нічого. Буває і гірше...

Є у влади висока мета,
хоч і нижча, що мали раніше.

ІІІ
Показати народу пора,
що і слуги його не хапуги.
Як не є – щось іде на гора.
Медицина вже має науку
і на митниці чути, – ура...
а от миру – ні слуху, ні духу.

Летимо невідомо куди.
Є права, та немає моралі.
Ми найперші іззаду у ралі,
та не ходять туди поїзди
а якщо не дай, Боже, туди,
є надія, що не у провалля.

08/19