1. із очима сарни


в межирі́ччі Єфрату та Тигру
в межирі́ччі Случі й Горині
піраміди бурштинових фараонів
углиб боліт ростуть
тут коріння дерев бурштинове
і вода річок смолою
тече руслом горлом жилами
тут межи річок межи очей межи століть
на краю світу кінцева станція – Бур.штин. –
межа що ділить навпіл вчорашнє та завтрашнє
тут усі проходять ініціацію бо ніхто
не зостається незміненим –

лопата й мотопомпа – головні книги поліщуків
і зброя
і захист
і хліб
і біль
і совість
і перемога
й поразка
тут поліський жертовник поліський ґорор
поліська казка
запеклі бої за пекло
за теплий камінь холодної землі

благенька дерев’яна станція померла коли
прийшли великі люди будувати майбутнє
возити його старою залізницею новими автошляхами
перевантажувати майбутнім прадавні ліси
де древній бог із очима сарни
тікав крізь буреломи крізь болота крізь техногенну еру
що явилась нізвідки й стала скрізь
пронизала ліс голками бензопил
просочила річки сигналами ехолотів
скурвила залізницю натовпами старателів
вкрала магію у духа боліт

в межиріччі Случі й Горині так людно нині
як не бувало ніколи з часів Русі
сьогодні тут всі – у кирзових чоботах чи
черевиках вищого класу – у кого лопата у кого помпа у кого – каса
у кого влада у кого – доля бути битим
у кожного – привід потреба діти
привиди крила янголів над дахами
щоденне дахау в снах
на родовищах дахау de facto
слина страху спина втоми вино війни
і лише кашель
рапатий сухотний кашель
надриває ці сни…

Колись були емоції, а нині
реакції на доброту і зло.
Немає де подітися людині,
аби жури у думці не було.

Один гальмує, інший жме педалі
і забуває, що біда лиха.
Ти із душею, а тебе – подалі.
І ти ідеш подалі од гріха.

Ти апелюєш, – схаменися, сину,
одумайся і не карай сусід...
Ну, а воно тобі – ножа у спину,
бо хоче пити-їсти людоїд.

Ми їм уже годили у союзі
і потакали по усій землі...
А, може, досить, наші любі друзі?
А, може, охолоньте, москалі?

У кожного на істину є право,
але її немає у собак.
Тому за нашу історичну славу
ще шаленіє лютістю русак.

Емоції! І забувають люди,
що у раю не водяться верблюди,
а на землі парафія така,
що іноді не варта п'ятака.
Не вистачає бісеру. І всюди –
емоції реакції совка.

06.2016

Нині ординці – це покручі Путі,
виродки п'яні доби каламуті,
що допиває вино із лайна.
І без Гааги усі бузувіри
будуть судимі до вищої міри.
Це і моя, і вселенська війна.

Хай не прощають мені посполиті,
ниці душею і кровію ситі
і у прийдешні, і нинішні дні.
Хай дорікають манкурти мені.
Із омерзінням я буду давити
гідру Росії в гібридній війні.

Я – це укропи моєї країни,
лицарі честі високого чину,
знана й незвана у люди рідня.
Є в Україні поети й герої
ті, що стояли за неї горою,
щоб оминала її кацапня.

2016

***
Мовчання телефону, як вирок
На самоту...
Біль проник до душі, і нирок
Залишивши, лиш постоту.
Хвилини повільно повзуть,
Як черепаха
Вони мене на ній везуть,
Аби я з'їхав з даху.
За стінами моїми
Не чути голосу людського
Ходімо!
Шепчеш вустами своїми
"У смуток гріха тяжкого".
Промовляєш, до мене так
Самота проклята
Завдаєш.
Все нових і нових атак
Ти така затята.
Знаєш і любиш влучати
В серце моє студене
Примушуєш телефон, довго мовчати,
І всесвіт, забувати про мене.
Я люблю, коли залишаєш мене,
На одинці, хоч трішки щасливим
Здається, ще година не мине,
Ти знов л'єш на мене зливи.
Минає доба, за добою,
А ти обіймаєш сильніше
Як мені розійтися з тобою
Як зробити це тихіше?
Аби не залишилось ран,
Спогадів сумних
Я не хочу іти на таран
І приймати рішень дурних.
Мовчання телефону, як штамп.
Факт, на самоту
Морок краде світло із ламп
Заганяє мене в темноту.

10 квітня2016

Пошли усе під три чорти,
Забудь усе, що було досі,
Вважай, що це тобі здалося,
І ворогів своїх прости.

Порви тенета звабних снів,
Що міцно душу пов’язали.
Не відшукати ідеалу
У не найкращім із світів.

Усе забудь, усім прости,
Відкинь усе, що наболіло.
Не трать даремно, куме, сили,
Пошли усе під три чорти.

Горить душа… Нічим не загасити…
Класичним засобом – жінки, вино…
Нічого не вдається сумістити –
Моє єство розчахнуте давно.

В жінках – обман, липкий мов павутина,
Вино – дурман, що застилає суть.
Із наслідком заплуталась причина,
Моральну породивши каламуть.

Обурюються мною блюдолизи,
Колишні друзі закидають теж.
Їм не загрожує моральна криза,
У їх активі – оптимізм без меж.

Для них – це неіснуючі проблеми,
Лакейський досвід – дуже цінна річ.
Та ґвалтом не доводять теореми,
І каганцем не розганяють ніч.

1989-2014

Ми – українці, і споконвіків
ми арії, і скити, і поляни,
і наша Русь – земля пра-пра-дідів,
як і була ще за часів Бояна.

Московія рече, що ми хохли
і зрадники імперії і віри.
Але такі «погані» ми, коли
не вистачає крові у вампіра.

Була Кубань. Є Таврія, Донбас,
та українців там лишилось мало,
бо наша Раша у боях за нас
кров нашу християнську проливала.

І ми уже ніякі не хохли,
а малороси рашеської мапи,
тому що нас очолюють козли,
недожиди, нацмени і кацапи.

Качає м’язи карла бойовий
і пуп землі у пролетаріату.
Тому що Путя не такий дурний,
і Лєніна уміє шанувати.

І вояки у Раші не дурні.
Грабують, убивають і – додому,
тому що це бойовики Чечні,
а от Росія й досі ні-причому.

І думають гібридні барани,
що ми усі петлюри і бендери,
тому що ми сьогодні – це вони
учора ще есери еСеСеРу.

Тому що мова нації – язик,
тому що комуняки захотіли
не жовте і блакитне, а навік
чуже рядно криваво-синьо-біле.

Налиті кров’ю очі у биків,
і зиркає колонія рабів
з екрану теле-ящика на себе.
І не гіпноз, і не телекінез,
але їм легко залишатись без
історії, якої і не треба.

2015

Брехня і фальш сплелися у союзі
І підлість возвели на п’єдестал,
В тісному гурті, наче вірні друзі,
Вони у грішнім світі правлять бал.

В пошані не шляхетні і відважні,
Що голову за друга покладуть.
Цінуються підступні і продажні,
Що всіх на гурт і вроздріб продадуть.

І про яку б там честь не говорили –
Лишається одна продажна суть
Жінок, що продають любов і тіло,
Й політиків, що душі продають.

2008-2016

І
(на чужині)
Навчені любов'ю до братів,
лаємося, що життя собаче…
А яке ти у орді хотів?
І зі школи аж до наших днів
висновки поета однозначні.

Золотого віку не було,
а були – облуда і химери.
Віхолою – срібний замело.
І донині, сущому на зло
оживає мезозойська ера.

Декадента виморила тля
силою імперії нової.
Імажиста прийняла земля.
А рентгени променів Кремля
виродили націю ізгоїв.

Раша не читає Кобзаря.
Їй стає більмом у оці Київ
і бракує в голові царя.
Ящури і змії та зоря
п’ятикутна – символи Росії.

Ненавидять жовто-голубе
вигодувані «аристократи»
з общака КаПе і КаГеБе –
михалкови, киселі – цабе
і звичайні бойові примати.

ІІ
(у політиці і культурі)
Он і голомозе на коні,
і повзе рептилія колони.
О, вони воюють не одні.
У полоні тої маячні
повалії, лораки, кобзони.

І яке то диво, що Донбас
зайняли буряти-партизани?
Подивіться у свої екрани,
як попсяче на очах у вас
корольових жалують тарзани.

Заробляють і бойовики
з общака кривавої получки,
і іуди мають копійки,
і нео́-куповані совки –
довгоносі кролики й сердючки.

Агітує в ролі тамади,
вірний кожній владі до могили,
найлютіший ворог у орди –
люструвати діда Калити
і онука Невського дебіла.

– На Олімпі явно вар’єте, –
думає еліта вище мера.
– Але й ми уже і се, і те,
і такі ж базіки… Та зате –
обрані зі сцени у прем'єри.

ІІІ
(на околицях культури)
А у народу – соло на губі.
Перемагає… Переобирає…
І юне плем’я мудре виростає.
А ось таланти деякі тупі,
такі тупі, аж мова шкутильгає.

Але і ці тусуються таки.
Очікують і їх бойовики.
І пійманих на шухері не мало...
Оригінали і регіонали –
комічні до ікот жартівники.

Туди-сюди мотається культура.
Усюди всюдисуща, запальна,
кусюча, і жуюча, і блатна
уся халтура і номенклатура
у ролі войовничого Махна.

Ваяємо і оди, і сонети.
І лають нас, і панькають за «єто».
Але не доганяю навіть я, –
коли перемагає нічия,
чого, буває, чубляться поети?

Не знаю, на чиїй ми стороні
по ходу братовбивчої вандеї.
Немає перемог у цій війні.
Зате спливли на гребені борні
за гонорар у Раші – за ідеї
підсобники злодіїв запасні.

ІV
(у себе)
Але ми звичайно на коні.
Шпоримо і Музу, і Пегаса,
Б'ємо у кімвали у Донбасі,
думаючи, – ми такі одні
на Олімпі буйного Парнасу.

І богема кропає пісні
ті ж – собачі, блудо-голосисті.
Завивають лялі заводні.
Піє православ’я урочисто.
І говіє їжею рашиста
віруюча паства кацапні.

V
(у вічності)
А ціна? Ціною буде жах
за годину до кінця планети.
Та не панікуємо, поети!
Все одно далеко у віках
із безмов'я на Молочний шлях
падає сузір'я Андромеди*.

2014-2016

Політики завжди вдоволені собою,
Бракує часу їм подбати про народ,
Бо руки їх меткі лише для мордобою,
Бо руки їх чіпкі до звань і нагород.

Бо знають – хоч народ бідує й голодує,
Для них у влади грошей не бракує.

Ідуть у Лету люди-інструменти.
Але минуле має рудименти
бездум'я і убивць під козирок.
Бойовики, тітушки, генерали –
ті самі, що й раніше катували –
вони і досі служать за пайок.

Вони ще є – злодії у законі,
які служили бісу і мамоні
і закривали рота на замок.
І все одно єфрейтору, як жити
або якому ідолу служити,
аби платили їжею оброк.

Вони іще агенти тої Раші,
де краби-путі* – людоїди наші
війною обслуговують себе.
Вони, як та злоякісна пухлина
у тілі нездорової людини –
запліснявілі органи еСБе.

Вони і нині об’їдають хати.
Вони і досі крези і рантьє
із лапою на сите житіє.
І їм не докучає пильнувати
та у чуже корито заглядати,
аби собі «заникати» моє.

Але – чого вам ще сьогодні мало?
Іудою зароблений срібняк?
Стає у горлі українське сало?

А що мені? Ненавиджу і так.
Давайте, огризайтеся! А як
інакше люструвати капітали?


03.01.16

Коли робити що – нема,
то пишеться. Само собою,
що і поезія сама,
манера стилю і письма
готує ліру у герої.

І видається на гора
і вінегрет, а то і силос.
І – видаватися пора!
А видає ота діра,
в якій поети опинились.

Із головою видає…
Але – у небі сяють зорі.
Ми є поети апріорі,
і це споко́ю не дає.
Обороняємо своє
і на посту, і у дозорі.


12.2015

Є друзі – і чужі, і рідні,
і маю добрі врожаї.
Усе моє – поля, гаї.
               Але нікому не потрібні
               версифікації мої.
Одна надія, що на небі
читаються мої думки,
які написані для тебе,
але немає ще потреби
запам'ятати ці рядки.
               Бо ти чекаєш на шамана,
               московію Батия-хана,
               вдихаєш інший аромат
               нової Шамбали – Корану,
               що відміняє шаріат.
У тебе Біблія настільна,
а віруєш бозна-кому –
попу Росії.
               Ти наївна.
               Є Україна самостійна,
               а ти не віриш і Йому.
І живучи у цій юдолі
нещирості і каяття,
не відаєш науки волі,
яка гартує наші долі
на сцені нашого буття.
Не знаєш ролі України
у промислі Його мети.
Життя навчає і дитину,
що наша нація єдина,
а ти чужа у неї... ти...
               Ми стоїмо, ми не упали.
               Ще не пожаті врожаї.
Феміда виставляє бали,
коли кінчаються бої.
               Ще не сиділи генерали
               за підлі подвиги свої.
Тебе науськує політик,
який у суєслів’ї пліток
не добачає рук Москви.
Не ми одні у неї свідки,
коли гниє із голови,
коли готує нас у клітку
руками нашої «братви».
               Тобі куди? Мені – направо.
               Аплодисменти!
                                     Тихо...
                                                 Браво!

                              12.2015

Продавали ви матір з байдужістю блудного сина,
По холодній щоці не скотилась гаряча сльоза.
Якби вас запитать, що вартує для вас Україна,
З вас би правди у вічі ніколи ніхто не сказав.

Байстрюками були – байстрюками довіку зостались,
Хоч у світ привели вас колись і батьки й матері.
Але совість змовчить – скільки раз ви й кому продавались,
Скільки випили крові з своєї землі, упирі.

Ви спаскудили край, у якому колись народились,
Ви безжально його грабували й топтали щодень.
Шанувати батьківську домівку таки не навчились,
І співаєте тільки своїх вовкулацьких пісень.

Це не чужі, а наші вороги –
кати... брати... Усе одно – це наші
прокляті до останньої ноги
од Мокселя до нинішньої Раші.

Союзні узи з потом на чолі
куються й досі. Каламутить воду
юрба велика буйного народу,
коли її сахаються малі.

І атакує, і бере в полон,
і напихає зелень у кишені,
і їй уже плювати на закон,
який ще є на світовій арені.

Бо є у Раші місія така –
цідити нашу кров у Чорне море.
Налиті люттю очі у бика.
У паніці – усі тореадори.

Тореро й матадори – на чеку.
Теля і те буває біснувате.
У нього є ракети і гармати.
Воно і жме, і смикає чеку,
і поливає мир із автомата.

А армія і лохів, і биків
і рве, і топче жовте і блакитне.
І ремигає, й почиває, ситне,
наїжене, упоєне з боргів,
і мріє, як побільше ворогів
винищувати тупо-методично.

                              12.2015

примати богу віддавали душі
обсівши тісно втомлений пісок
були вогкі крилаті і байдужі
пили вино
з надщерблених мисок

і висло небо надто
надто низько
торкаючись похилених голів
лежала на піску приматів низка
із сивих незапам’ятних часів

примати віддавали душі богу
попідпиравши спинами хрести
пили вино з мисок
брудних і вбогих
і шестеро лишалося з шести

і те вино було густе і кисле
а ті примати пахнули старим
і бракувало
бракувало кисню
приматам тим

2015

               Все починається з нуля.
               І поки наша карта бита,
               поліціянта-патруля
               вирощуємо із бандита.
А він старається уже,
аби й собі заслуги мати.
Він знає, хто піде за грати
кого лишити в негліже,
але з чекою від гранати.
               Фіксується з усіх воріт,
               яка позиція у нього,
               який наступний буде хід,
               коли у рай піде небога.
Але попали у цейтнот.
Граната б’є по-бойовому.
То й що? Повалений народ
і хрест поставлений на ньому.
               Ніхто не знає, де той БЮТ...
               Не у свободи був дебют,
               а сектора її не буде,
               а буде ендшпіль і капут,
               не повилазимо із пут,
               якщо Арсени йдуть у люди.
У них розв’язана рука,
аби підняти філіжанку
і вимити сліди до ранку.
Вся партія – на простака.
Б'ють офіцери пішака,
аби не вибився у дамки.

10.2015

Знаєш - так буває
Ілюзія минає
Коли вже серце знає
Душа все відпускає

Знаєш - людська правда
Коли побита карта
Сфальшована принада
Цікавити не здатна

Вірь - що ти найкращий
За все ти будеш вдячний
Коли собою ситий
За це і будеш битий

Пий - де наливають
Візьми - де пригощають
Та там де не кохають
Всьому причину знайдуть.
2015р.

Не докучай мені своїм
інакоблудієм у слові,
що заважає рідній мові.
А ось послухай, що за цим
є у сусіди наготові.

На всіх околицях землі
чекають нари супостата.
Але керують у Кремлі,
а на Канарах і Малі –
інтернаціональна п'ята.

Пішла Росія по руках.
Самодержавіє – надвоє,
колонії – у пух і прах,
герої діють у казках,
а у реалії – ізгої.

Ідуть її богатирі
у три кінці периферії.
На роздоріжжі – упирі.
Шаманять ідоли Росії,
юродствують її царі.

Людмил кидають Чорномори
і піонерами – в Артек!
У Чуді править Чук і Гек,
а у екзилії – потвори,
а у Тмутаракані – зек.

А Україна копіює
її «еліту золоту»
і іржавіє на ходу,
а Юда знай собі торгує,
задовольняючи орду.

Народ базікає «родною»
та ще й висміює хохла,
що під орудою новою
усе випалює до тла
і залишає купи гною.

Все неугодіє – за тин.
І випасається еліта
у всесоюзному кориті,
а у хаосі павутин –
інопланетні троглодити.

Гартує Азія слов'ян
і репетирує голготу
їй неугодного народу.

Іде на Біблію Коран,
іслам заковтує мирян,
і мало слави ідіоту.

Наклепникам
Я буду вищою за всі брудні обмови,
За наклепи й "базарні" ті слова...
Моя душа розсипле світло знову
(Вона хоч і ранима, та...жива).
Вона вам ще не раз поспівчуває,
Бо ницість духу - то нестримне зло...
Сильнішим робить все, що не вбиває*...
Хоч я зізнаюсь - боляче було...
Так, боляче, адже несправедливо,
Жорстоко, підло, ницо і т.д.
Ви сіяли своє словесне мливо,
Яке вас у безодню заведе...
А я прощу. А я поспівчуваю.
Нещасні ті, хто ненависть несе...
Молебень "за спасіння" замовляю...
Оце й усе...

Усе буває почасти обманом,
Подумала - весна і молода,
Та ж завірюха, здимлена туманом,
В моє вікно буває заповза...


Я думала, Снігурку запускаю -
А ти диви - у образі краси -
Яга, ні, не Ягусенька! -Яга!-
Зістарені думки і почуття,
Байдужість до весни і до природи.

Що їй Снігурка, котра розтає?
Їй головне, щоб піч і борщ для себе,
А всі навколо - істинні нетреби, -
Хіба що раптом схочеться в весну?

Яга знов усміхнеться так красиво -
І Ладо їй повірить. Чудеса?
Ні! Не надовго-"схочеться борщу-
І Ладо ніжне в тісті запечу".

Думки знічев`я

14.07.2015

Уповаємо на гідність,
поки небо б’є набат.
Поки буде зорепад,
заглядаємо у вічність,
оглядаючись назад.

Забувати – наша риса.
Ризи, риги і оплот –
їх наплодилось до біса.
І у «Батьківщині» – криза,
і «Свобода» – не народ.

Демократія у дії.
Всі достойні общака.
В Яці місія така –
доживемо до субсидій
на останнього совка.

Все зрівняємо до пенсій
недолугих і калік.
Укорочуємо вік.
І з кишені преференцій
буде жити чоловік.

А вони – вожді, і боси,
і злодії заодно
об’єгорять малороса,
бо у плані Барбароса
у Європу є вікно.

Олексійович ще меле.
Шоколадія росте.
Житіє таке веселе!
«Україна ще не вмерла...»
Але мова не за те.

А про те, що є незгодні.
І усі, що їх достойні,
почекаємо едем.

Ну, а Богу неугодні –
революції і бойні
на чолі з новим вождем.

22.10.2015

Ой кумедна ойкумена,
розпорошена у прах,
Наїжачені знамена,
конвоїри на часах.
Зоологія убога:
ікла, ратиці і роги,
оєвроплені козли,
окремлячені осли,
двоєрилі, лапоногі
і химери, і орли,
осоружні і вельможні,
і валети, й королі
і правителі безбожні
із Кирилом на чолі.
Яничари озвірілі,
неотесані совки,
снайпери́ і каноніри,
особачені царьки,
насобачені убивці
на війну і на чуму,
і нічні вовки, і вівці,
і злодії у Криму.
Кандидати у бандити
і на іншу підлу роль,
і на шухері – еліта,
клоунада і король,
популярний у народі
охуин* і карапуз.
І не дама, і не туз
у тасованій колоді
на панелі. А на споді
все це – рашеський союз.

10.215

Коли чай з цукром
єдине солодке що є
в твоєму бутті

I спиртнi напої
мiцнiшi чим
людськi почуття

То вiзми нiж
i зап*ястя
до самої cмертi рiж.

А завтра в газетах
буде тiльки одна новина
"Ми знайшли сенс життя!"

Якщо мене читають – це хвала,
та не мені, а істині, і слову,
і читачеві, що шанує мову.

Моя аудиторія мала –
якраз, аби продовжити розмову
у руслі теми круглого стола.

Коментарі – це явно не дебати.
Про се і те читач повинен знати,
але воно на жаль – ні се, ні те.

Глухонімому ба́йдуже. Зате
поети не міняють на карати
одне почуте слово золоте.

Його не буде, залунає скверна.
«Забембає» кімвалами мізерне
луною од серпа і молотка.

Імперія упевнена напевне,
що українська нація поверне
голоблями до нації совка.

Не запрягай дохлятину у воза,
або таке, що теж – ні те, ні се,
а їде попере́ду паровоза.

Не ясно ще, куди його несе
ця явно не поезія, а проза,
хоч рима є і мова – над усе.

Великому далеко до смішного,
якщо його не викотять на сміх,
заради дутих успіхів, утіх.

Є істина, що варта дорогого,
як сльози у Великого Німого,
де тільки Чарлі утішає всіх.

Не уявляй, що ти великий мачо,
коли поїдеш тачкою на дачу.
Нехай до Магомета йде гора.

О, читачі! Наївна дітвора.
Не осуди!
                      Писаки не ледачі,
коли писати –
                          не дитяча гра.

08.2015

І журналюги не скупі на вісті,
і графомани теж не помело.
Нема поета на пустому місці,
і є – де є потужне джерело.

І течія – не Дону, а Дунаю,
і гілля на калиновім кущі,
а не сухе коріння молочаю,
де і грози очищення немає
і оминають проливні дощі.

І має бути материк у морі
або хоч вулканічний острівець,
як нації надія і вінець,

І має бути диригент у хорі,
аби стояли лицарі, як гори,
і не перевелися нанівець.

Але Фортуна наша одинока.
Її не добачають де-не-де,
і самозванець лицарем гряде.

Коли за териконами пороку
юрба людей не визнає пророка,
то самотужки нація іде.

                              07.2015

Колись, недавно – ба́йдуже тепер,
коли і як родилася ідея,
давати на гора у еСеСеР
комуно-романтичну ахінею.

І люди тупо слухали її.
У морі горілчаному топили,
у горі розлива́ному глушили
усі жалі і помисли свої.

Ніхто не малював оці сюжети,
хоча були історики, поети,
які ще не п'яніли до межі.
Але, аби носити еполети,
вилизували істини чужі.

А нині і поезія не знає,
чого це ми щасливими росли,
коли і найбіднішими були,
і вірили у те, чого немає?

Колумбами пливли у морі мрій,
червоні напинаючи вітрила,
десь у лагуні танучих надій,
де юним укорочували крила.

Освоювали дику цілину.
З руки КаПееРеС пили і їли.
Романтики ішли на Колиму,
а ліриків у таборі гноїли.

І досі ще «науськує» лікнеп,
про що і як аматору писати.
О! Як писали люди-автомати –
або на себе й ближнього наклеп,
або про те, яка щаслива мати.

Ота, що сина з фронту не діжде.
І буде, не оплакавши, радіти,
що є іще ідеї в цьому світі,
і інша сила знову поведе,
аби за неї умирали діти.

А ми уже наїлися брехні,
а маячня поперек горла стала.
Є істини, як папороть Купала,
яка іще нагадує мені,
що убієнні – лірики одні,
коли іде романтиків навала.

                              07.07.2015

Зміна курсу валют –
Тут!
Зміна курсу людей –
Там!
Наче десь висить
Вивіска:
"Смерть.
Недорого.
Продам."

2015

“Немає нікого окрім Гаутами”
“Немає нікого окрім
Ісуса”
А демон підземний сміється у вуса
як сажею вкритий старими літами

“Немає нікого крім нашого Крішни”
“Зевсу поклони у радості бийте”
“Невірні
душею і тілом зогнийте”
“Єдиному Богу молітеся
грішні”

Проходять хвилини години роки
Минає століття епоха та ера
І вже з пантеонів мандрує Венера
просить у смертних води та руки

Зникають боги божества і пророки
Хоча їх насправді й не було ніколи
А тільки
Гарвеї
Ньютони
Миколи
що брали в природи великі уроки

Вогонь галактичний
у зорях не згас
Струни всесвітні пружинять розлого
Послухайте
люди
немає нікого
нікого з богів тут немає крім нас

2015

гаплик

Середньо-пересічний українець
до мови української не звик
і як неперевершений умілець
її кусає, ну, і як тубілець,
з’їдає і прикушує язик.

Ха-ха, – російськомовна українка.
Хо-хо, – байдуже: він, вона, воно,
але усе це – Елла Людоїдка
відомого роману і кіно.

А у цієї й нації немає,
і нібито існує, чи живе,
і заодно помиї виливає
на неї. І себе не забуває,
любуючись у дзеркало криве,
яка вона учена і лукава
у челяді ворожої держави
і як їй все одно – і Крим, і Рим,
і те, що у війні за діло праве
її рятує воїн-пілігрим,
віддаючи за неї душу й тіло.
Але на це її душа плює,
а осоружне, підле й оголтіле
у неї, – православної, – своє.

Одна нудьга дивитися на неї,
упоєної місією тлі
присвоїти собі чужі трофеї
на ще не завойованій землі.

Московія її благословляє
і миром, і єлеєм умиває,
якщо вона, чи він, або воно,
не відаючи Божого закону,
ступає у чуже церковне лоно,
не бачачи, яке то є лайно.

Духовний сан ворожого владики
приховує, що то брехун великий.
Спокушена, не відає вона,
які вони нулі без одиниці
оці парафіяльні українці,
оця нудна затята сторона.

                              04.2015

Для вашого зростання не потрібна
висока концентрація води.
Для вашого зростання, очевидно,
потрібне лиш бажання прорости
на ґрунті благородному, важкому -
на кшталт рефлексій чи сумних місцин.

…Але ж ви ростете і на такому,
як тінь від ЗНО чи магазин,
в якому не бажають продавати,
не вірячи студентському квитку.
Поганий гумус – це серйозна вада,
тож вибачте за це садівнику.

Принаймні, з вами(попри певні втрати –
побічний передбачений ефект)
я маю право не охуївати,
прямуючи дорогою вперед.

31.01.15

Посперечався і поспорив -
Все зарікався , і прохав
Усим знайомим він доводив -
Що більш дотепно він вбачав

Довів її до самолюбства -
Своїм настирним навчанням
Звів на нівець її прозріння -
До інших поглядів привчав

І бачиться їй візуально ,
І чується квартет - кларнет
І любиться їй віртуально -
Такий танцюється балет

Вже молодість їй не окраса ,
Мов мрамор - воскове лице
Її оточення блефує -
Усе дратується уже

Коли став хворий , неспроможний -
І попросив подать води
Вона не зрушивши із місця ,
Сказала - не зважай , терпи...

стіна у монисті червонім
у пристраснім танго крильми
тремтіли цеглини спроквола
ловили хто що говорив

проспектами зниклого міста
гуляли сніги і дощі
будинок під номером 300
чекав коли вернемось ми

йому увижалися діти
їх посмішки гріли й пекли
любив коли гралися в квітні
замурзані вічно роти

і стіни ураз горицвітом
пашіли від щирості їх
куди ж бо поділися діти
куди ж це пощезли усі

і чом він самотній і чорний
дірявий немов решето
на маківці птаха проворна
ізвила тернове гніздо

довкола гасають Пилати
для кожного є свій Ісус
від долі своєї тікати
готовий лише боягуз

він буде стояти допоки
не вернуться люди його
допоки почує їх кроки
й одчиниться перше вікно

стоятиме в спеку і холод
залізобетонний пророк
можливо обернеться згодом
тернове гніздо у вінок

стоїть у червонім намисті
розстріляна в груди стіна
будинку під номером 300
болить ця безглузда війна

2015

Реальність уже навчилась
В’язати вузли на спицях,
Ходити містами Сходу
З клубками тонких нито́к.
Добраніч, моя країно…
Як тобі зараз спиться?
Чи сняться тобі могили
І душі солдатів з АТО?
Чи бачиш обстріли з градів,
Що змінюють наші очі?
Чи просиш, що сніг із градом
Сьогодні тебе оминув?
Умитий сльозами рідних,
Зовсім маленький хлопчик
Знов олов’яних солдатів
Вкотре веде на війну…

Ти скажено стогнеш на запах битви,
як твій пес гарчить на запах сирого м’яса
й на дружину твою, коли та поринає в відчай.
Ніби вдягнений, ситий та відігрітий,
ти, хто має відносно надійний панцир,
хто в любові і в душах міг би пізнати вічне,

як розлючений звір жадаєш легкої крові.

Твоя слабкість, або, як ти кажеш, сила
полягає у силі, яка протидіє небесній правді
та хоробрим бійцям, які полягають також.
Тобі байдуже, де тебе охрестили,
ти забув хто ти є, а тим паче, ким був твій прадід,
і, побачивши фронт, ти не бачиш кривавих знаків,

тому битва смакує краще, ніж той твій стогін.

Але все це не буде тривати довго:
перша жменя піску, що осяде тобі у горлі,
стане першим ключем до істини чи до смерті.
Як той дощ, що змиває твою дорогу,
як твій крик, що закриє собою широкий обрій,
як ті діти, загублені в світі і ним подерті,

ти не бачиш їх.
Дай поїсти своєму псові.

немає

15-02-15

а дерева стоять у тотально-замерзлім безлисті
і хруским гілковинням риплять мов бинтовані шви
у невільнім безвітрі метелики еквілібристи
все як риба об лід так у скло дайте дайте весни
не почує на жаль їх ніхто
бо у кожного своя імхо

ізгори вишкіряється сміло проміння беззубе
ув очах помутніли кришталики сонця ущент
ізмарніла зима на обличчі печаль зашкарубла
та не милує небо рядіє кислотним дощем
скільки років вона прожила
що зсивіли вуста й голова

2015

***
Біда, коли і рило у пушку
і страшно оглядатись у минуле.
І навіть на найвищому посту
оберігає бестію таку
інстинкт самозбереження акули.

***
Всі повиходили у люди.
Які надії звідусюди!
Куди не кинь, усюди клин –
переведеться селянин
і влада годувати буде.

***
Подалі й по-хорошому від Раші?
Але і це надії не дає,
а заставляє краяти своє:
миритися, коли моє не наше
і битися, як наше не моє.

***
Були ми бойові і благородні,
але і нині, ні на що не годні,
перевелись у братії совка.
Не дай то, Боже, у часи голодні
пізнати апетит бойовика.

***
Будуть герої у нашому краї,
поки катівні у вовчої зграї
перенаселять козацькі рої.
Поки на сході живуть холуї,
льотчиця Надя за них умирає...
Путя-нальотчик – убивця її.

***
Ще є про що поговорити.
Нехай не забувають ситі,
за що умерли Тихий, Стус...
І є кому ще відімстити
за тих, кого гноїв Союз.

                              02.2015

кричати ціль серце завмерло чекає удару
і хниче малям і вовтузиться в кошених травах
вночі реготало а вранці приречене сумом
похнюпивши носа шляхами небитими суне

тікай мале серце розмова з тобою коротка
ніхто не завважить що юне і гострі осколки
угризлися в м'язи різцями тобі гостролико
приперся мій Боже для чого і хто тебе кликав

звір викривив губи у грубу іржаву підкову
згадай-но маленьке про нашу з тобою угоду
а серце тріпоче проразливо б'ється в знемозі
нема йому ради розради нема більше спроби

розколотий простір за рогом вікно в інший вимір
біжи моє серце щодуху туди і щосили
не слухай позаду солодощів голос заспинний
біжи моє серце в запасі ще є дві хвилини

2015

Не пробуджуй болю,
Не торкайся рани.
Поки відстань – воля!
Полонитись – рано.

Не кажи ні слова,
Не моли цілунком.
Зближення – це лови,
Потрапляння в лунку.

Я ж не хочу піку,
Ти ж не будеш проти?
Хай не має ліку
Відчуття польоту.

Без кінця й початку.
Не в сюжеті прози.
Став трикрапок цятки.
В них нема загрози.

Де немає риску -
Рідкісні інфаркти.
Не підводьте риску!
Межі – це не жарти.

Хай блукає сяйво,
Хай лоскоче мрія.
Дотикання зайві,
Де чекання зріє.

Зріє десь поодаль,
Не перезріває.
Льотне – як погода
І само літає.

Жовтень 2014

фанатично-уперта здригала фатиновий простір
ніби вихід шукала собі від раптового пострілу
у хронічнім блуканні мостами готичного міста
ночі алібі хутко зривало з альпаки інжирну завісу

а зима малювала довкола крихкі перспективи
у віварії бути не хтіла бо знала що сила
попускала своє кривов'язе коріння їй в ноги
досить міцно стоїть на краєчку обриву з котрого

обірветься й пір'їною ляже на зморену скелю
ей художнику йди позбирай із трави акварелі
кожен крок вивірявся не раз і не двічі у русі
близькоцілля отут як чуття майже власного пульсу

час од часу віварій нас ловить в тугі сітьосплети
лиш одважні виходять вцілілі з віваровендетти

2015

Чи я можу піти трохи далі від того що бачу
Треба бути святим і опертя шукати на дні
Обійти марноту полічити здобутків нестачу
Відцуратись дарів запалити офірні вогні
Все іде як іде і нема мені жодного діла
Хто коли і за що чи з відомих лиш Богу причин
Наближає своє конфесійне до грішного тіла
І вливає єство у тіснину крутих величин
Все буття наче міф про святе непорочне і щире
А навколо сади із пороку спокус і бажань
Є лиш правда одна у душі не шукаючи миру
Не врятуєш себе від ілюзій пустих сподівань
27.12.2014

було

кінець

а її вуста холодні холодні стулені сині
труп не може нічого крім лежати рівно
і повільно крізь неї по ній проростає
мокра трава, висихає на вітрові в сіно
перетворюється в музику вітру мокра трава
а вона лежить нерухома й неправа
у своїй передчасній смерті, у смороді
непритомності тіла вуста її хо-
роші холодні гарні сині
у ній сконцентровані дуги мостів
вогнів життів риб гуркоту потягів
реву автомашин зойків алколюдей
диякон топив у ній чоботи
маньяк - ідеї та геїв і чоботи
лихвар - іудею й нові штіблети
поети топилися самостійно
розпластавши руки віялом чи склавши їх на пузі
кожному по вірі його по заслузі
але їй байдуже, мертвим все-рівно
до чужого життя до власної смерті вона -
холодний труп не царівна вона потопельниця
янгол міста незрячих з красивим жіночим ім'ям
Устина. Устя.
Рівне

Якщо кінчаються запаси грогу,
то після всіх уроків - не брешу -
в учительській закрившись, педагоги
педагогічно курять анашу.

Все виважено в нашому сторіччі,
і організаційно теж ніштяк:
засміяний фізрук інформатичці
п`ятнадцятий закручує косяк,

бо чесна праця завжди неласкава,
бо дим думки непевні зупиня,
бо працівник освіти має право
розслабитись після важкого дня!
29.10.2014

кінець
'2014