І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

***
Привид солодкого сонця упав на пісок.
Сік витікає з берези промерзлого ранку.
Вітер обнюхує тіло тривоги на ґанку,
Крук зупинився в чеканні.
Бажання пішло
Пішки у пошепки названий край.

Крайньої плоті обрізані ризи
День одягає.
Звисають карнизи
В храмі порубаних доль.
«Помирай!», –
Каже всевладний глашатай брехні,
Що пізнає свій синдром на іконі.
Сто переправ поміняли вже коні,
Та помирають, як ми – на війні.

Бою не буде.
Холодна біда
Падає градом.
Заплутує наступ.
Знов у зневіру занурюють нас тут,
Знову ми – м'ясо.
Примара бліда
Миру звисає із древка.
Летять
Душі на небо, снаряди у цілість…

Як задержати надію у тілі?
«…ять» нависає і руки болять.

Зло переорює поле борні.
Як перейдеш?
Всюди судді і міни…
Вітер агресії напрям не змінить.
Кров молитов запеклась на стерні.

08.03.17

               Не заберемо у чужі краї
               ні волі, ані поля, ані хати
               Шевченкової.
Виросли палати
між вишнями, а у кругу «сім’ї»
і «Заповіт» пора переписати,
і вимучені опуси свої.
               Єднаються творці макулатури,
               аби перекричати москаля.
               А на слуху – сигнали із кремля.
               Уже не треба бувшої цензури –
               усе поб’є живуча сіра тля.
Немає у риторики простою,
а ніша залишається пустою.
Гарцює шоу, фейк і CINEMA,
упоєні тією наркотою
поезії, якої теж нема.
               Сльозою упились дереворити…
               Зате які високі почуття
               естетів біля самого корита!
               Аби іще ухвалена стаття,
               яка забороняє говорити
               з позиції реалії життя.
Переживаємо найтяжчу пору.
Хоча й далеко до голодомору,
але у трутня той же апетит.
Опорожняє вулики й комору
освоєний тераріум терору
такий же темний, як і антрацит.
               Все всує – і сентенції ізгоя,
               і гіркота іронії героя…
               І Муза набирає в рот води…
Іде еліта Петі до їди…
Клює… Лишає крихти за собою…
               Кувікають агенти параної
               і затирають не́чисті сліди.

                              02.2017

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона –
мами татова принцеса поетеса
і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата й боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
я знаю де перемога де зрада розбираюся у сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

28.01.2017

О, Боже!
ридав би й Данте
скрючений в три погибелі
у склянім своїм гробу –

цю юрбу не зупинять провалля
чи діжі із тістом замішаним на крові
я знаю що всі вистави грані для натовпу
для дикунства граного
мають криваві грані

дайте мені
панночко
дайте
касирко перигідрольна
два квитки у першім ряду
на новітню божественну трагі-
комедію
дайте відваги
я тебе малий проведу
червоніє як прапор куліса
п'єса бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

заковтую слину
тримаюсь за бильця крісла у першім ряду
тримаю прямесенько спину
найменшу краплину поту найменшу сльозину
впійману язиком
вицмулюю наче в угарі –
люта спрага бере
за грудки за шкибари
гробарі лихварі дримбарі злидарі
у отарі оцій – і царів й кобзарів!
всі віншують до пана до господа́ря
душить горло
пивбаром –
вінчати такі лицедійства

місто котиться містом
у пристінках все як і все
без чудес –
просто голий театр
пустодрама лукавства
ти чого зізнавайся
малий
розігнав розлякав свою паству?

між холопами й панством
знову бистра вода
закипів Черемош –
українська запінилась Лета
на планеті моїй
вже не вижити без пістолета
без кривавих монет чи живого диявола в буді
я не буду молитись малий
іудам молитись не буду

фуршетів страшуся фінальних
де лакеї розвозять нутрощі на тацях
де припудрені голови височіють на блюдах
мов екзотичні цяці
серед статуй льодяного бару
поміж дам із келихами
між мужчин у метеликах
я чекаю пришестя твого малий
несу
черевики завтра з ремонту буденно
парасолю розкрито –
дожидаю попутного вітру
ситом міряю всесвіт
та душу свою неситу
ситом міряє бог благодать
для дітей ненаситливих
в сито я тобі хочу
любові своєї насипати

як воскреснеш – мене проведи
поведи мене світом
поводи мене між людьми
полови мене ситом
не пускай мене до паяцтва
до пишного панства
до блискучого натовпу
першого ряду
за ту кулісу

як воскреснеш – я дам тобі води
забурлить Черемош
попливуть по нім гроби
ти туди не ходи – твої янголи
бурю здіймуть крильми
увійдуть по коліна в дно каменисте
цю юрбу не зупинить мирна вода
ця юрба – не чиста!
це – орда!

як воскреснеш
малий
візьми мої черевики
некрасиво босим відвідувати вистави
і коли ти воскреснеш
затям
від світла твойого лику
цього темного яву навіки не стане

але поки ти мертвий
поки ти у своїм склянім гробу
у своїй лляній плащаниці
я тебе за руку візьму
я тебе проведу
я навчу тебе розпізнавати лиця
наших вулиць та міст будинків вікон кімнат
гробарів лихвалів злидарів – володарів світу

місто котиться містом
захмарює небо червоніє як прапор куліса
б'ють поклони актори й актриси
п'єси бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

2017

                          І
Є заповідники у місті
і зоопарки у селі.
На кожній станції-зупинці
ще є кацапи-українці
і вороги моїй землі.

Вони іще у тім Союзі,
де є вона, воно і він,
які чекають перемін,
бо у Росії – любі друзі.

Її надії – у кремлі,
воно було за регіони
із синьо-білої колони,
а він існує на рублі,
які платили москалі
на узурповану корону.

І мали у виду вони
ці революції й майдани!
Вони хотіли свого пана
і дочекалися – війни…

                          ІІ
Не розуміє агентура
єдину істину просту:
Росія – це уламок МУРу,
що утрамбовує культуру,
яка єднає темноту.

Це піраміда паханату
із Україною внизу,
яку облуплять, мов козу,
для путінського каганату.

Але лайно усе ще є,
отрути-яду додає.
І знає, – бреше, а потіє,
і ніби дбає за своє,
але за Путю і Росію.

Аргументація: пахан
у Путі – Петі є до пари,
……………………….....
а у Надії є тюрбан,
а Юлі вишили жупан,
Бандера різав комісарів,
Мазепа – юда, а Богдан
колись не вирізав татарів.

Зате Московія – брати!
Алі-Баба і комуністи,
ну, себто, Путя і чекісти,
з якими є куди іти,
аби було що пити-їсти.

Вони би не ворогували,
вони – за іншого Петра,
бо видатні регіонали:
азіри, яники, ківали
хотіли раю і добра,
але укропи заважали.

                          ІII
Колізія! І не нова.
Ані язик у них утяти,
ані урізати права.
Живучий рупор пропаганди –
уміє за живе кусати
її гадюча голова.

Сапає тихою сапою,
іде церковною ходою,
шипить змією у вівсі
таємна армія ізгоїв,
що хоче жити під п’ятою
у підколодної Русі.

………………………......
На переправі біля броду
ясніє небо угорі.
Але літають упирі
і піна падає на воду.

У божевільного народу
не розумнішають царі.

01.2017

Марта була не дівчиною радше місяцем - порою року
Гарна з лиця з якого води не пити в яке дивитися
Мов у люстро наче ув озеро чи книжку вертку - камасутру
Марта була містка ніби жіноча сумка ніби рюкзак третокласника
Марто, ти з Марсу, чи що?
У кого ти така не така?
Гукали зневажливо
Їй услід колеги із танцювального гуртка філфачки мисткині
Марта
Любила синій -
Сині очі пальта чоботи манікюри
Марта любила синю
Обкладинку книжки Хемінгвея про дідугана й море...й море
Марта мовчала спиною у очі тих хто їй кричав про Марс
Їй велось не до них не до нас
Її несли дощі крізь
Пащі вовків та левів крізь дзьоби грифонів
Шпильки графоманів терніі зорі - просто колючі кущі
Марта була нівроку - найкращою порою року місяцем
Казок та знущань котів та жаб над людьми
Марта знущалася також - вустами грудьми синім
Платтям коротким (вище сідниць під час ходи)
Марта жила не туди лишала сліди а часом руїни
Марта завжди тримала прямо спину
Ковтала слину тихо
І непомітно для більшості перехожих
Схожа на місяць
Дівчина Марта

Малює осінь сизі силуети –
сіріє поле, гай
               і тінями копиць.
на сонці висихають,
                павши горілиць,
покоси осоки і очерети,

палає купиною
                віття ковили
у догоранні бабиного літа.
І ми
     за ворітьми
               жили собі були,
і дожили...
         Душа
               замаялась горіти.

І ніби не війна,
           а наче – ми не ми,
і не зима, а стукає у двері.
І, може, то не кров,
         пролита між людьми,
а сльози висихають
                        на папері?

Курличуть журавлі
                за обріями дня.
Показують до вирію дорогу
пряму – у небеса,
            далеку – навмання,
усе одно до Отчого порогу.

Ключами летимо.
               А далі – селяві...
Попереду нові орієнтири.
Колоною –
            сапери і мортири,
на моторошні подвиги нові.
А у траві –
               уже нові
                            квартири,
свої онучі
                і чужі мундири.
А нелюди живі
            жадають ще крові,
рихтуючи котурни
                      на Сатира.

10.2016

О, вороженьки не дають дрімати –
тоді чека, а нині еФеСБе.
Поширюють культуру ...азіати.
І як тоді своє не захищати,
якщо ми захищаємо себе?

Оклигуємо буйні і наївні.
Уже не дивовижа – коляда.
Колись осоловіє і орда.
Але чому каца́піє країна,
де мова має бути, як вода?

А пам'ятаєш, окаянний брате,
що є у нашій мові, - назавжди?
Якщо на ваш великий перекласти,
це означає, нібито, послати
тебе і іже знаємо куди.

Бо ви усюди. Вже і на івриті
лунає ваше, – ме, якшо не, – бе.
Де язикаті, там чекай рашиста.
То як вас, м'яко кажучи, любити
якщо ми поважаємо себе?


Вам у Бермуди, а не у Європу,
де ми були раніше, ніж вона.
Та як ізолювати за окопи
усіх, кого чекає гепа-допа,
і вас, кого збагачує війна?

І королеви, і а ля дворяни,
якими аж зашкалює екран,
кому я пишу оди і романи?
Чому у хаті охають селяни,
коли лютує опер капітан?

Ворота на Росію не закриті.
Навоювався, тай тікай бігом.
А як іще худобину учити,
якщо не гнати у своє корито
вилизувати мову язиком?

Орда воює, поки не конає.
Ідуть за окультурення бої –
за капища й кадильниці свої.

Хіба не мова нас оберігає?
Якщо за неї націю вбивають,
то як же обеззброїти її?

10.2016

Надія є. А як би то без неї
протерти очі од порохняви?
Її не опорочити брехнею
за те, що без меча іде на ви.

Вона сама і щит, і меч держави,
і символ перемоги і мети,
і більшої не потребує слави
у світі мішури і суєти.

Вона та сама і на барикаді,
і у окопі, і на тій війні,
якою прикриває вища зрада
екрани на детекторі брехні.

За убієнні душі Іловайська
чекає «нагороду» генерал.
І є Надія, бо її поразка
уб'є і Україну наповал.

Перемагати іноді – це мало.
І де-не-де, а то і між людей
плямують те, що вчора ще сіяло
на тлі героїзації ідей.

Тому і намагаються придворні:
–  Ату її у чорний кондуїт!
Але Надія є. А душі чорні
очікує на фініші Аїд.

Тому і панікують двоєликі,
шукаючи управу на права
сва-
       вільної.
               Та є ще булава,
яку завоювати має жінка.
Сильнішого за неї чоловіка
немає,
           поки нація
                               жива.

09.2016

***
Тавро німих клонованих історій
Повисло, наче сонце, у петлі,
Три ідоли на виблідлому тлі
Обличчями уперлися у Тору,
Що виросла з язичницьких джерел
І проросла таємно у Корані.
Ми християни, певно, надто ранні
Під примусом в кошару забрели.

Пастух стоїть, вірніше – пастухи,
Пускають вовка іноді в кошару
І бонуси отримують на шару,
І добувають з тіла потрохи.

Вже поділили світ на до і після
Пришестя, перехрестя, воскресінь…
На боротьбу лягає чорна тінь
І знов сумна народжується пісня.

Ворота відчиняють, та не в рай,
А знов у ту задрипану Європу,
Де не лише цілують голу жопу
А ще й… Таке… Таке воно. Чекай
Свою гнилу подачку, Україно,
Бо ти не любиш ні отця, ні сина,
А тільки зайд, катів і ворогів,
Що їм співаєш ніжно – воріженьки.

І відвертаєш погляд свій від неньки
І від героїв, що лягли в сувій
Апокрифів, що їх не визнають
І не читають, бо бояться правди.
А ти покірна. Віддаєшся завжди
З любові. Без любові. Без життя.
Без вірності. Така у тебе карма.
І я живу з тобою жартома.

…20.09.16

Я не хочу жити у напрузі,
бути тамадою у ослів,
що, буває, нібито і друзі,
а у войовничому союзі
маєш потаємних ворогів.

І тому не хочу я сусіди,
до якої зроду не піду.
Не бажаю я долати біди,
де й малого не залишу сліду
і своєї долі не найду.

І не хочу я такої долі,
що гартує волю на війні
і волає бойові пісні,
а коли завиє що у полі –
то й усі поминки по мені.

Я не хочу жити одиноко,
падати, летіти не висо́ко…
І коли недоля допече,
я до тої гавані поїду,
де мені, як милому сусіду,
є кому підставити плече.

08.2016

кожного дня ти йдеш собі до лісу
у формі яка уні – частіше джинси
із скальпелем на плечі який лопата
з цигарками у кишені – які цигарки
женьшеневий корінь твого благоденства
каталізатор твого лібідо
біди усього лісу –
тут – у його череві!
тут – у кожнім дереві жива смола
яка прісно каміння
уміння копати уміння тримати(сь) лопати
у цьому житті у твоєму лісі – це вибір
жити або пропасти злетіти чи впасти
водити леХуса чи коня в ябки –
поліщуки риють ямки
тонуть у ямках топлять у ямках
риють від зорі до зорі
в поті лиця
гробарі
всі – дядьки п’яниці мамки
вчителька з третього класу
продавчиня квасу
її коханець колишній столяр
сусідка тьотя Оля
рижа тьотя Маша хресна Даша
Сірожа що був на шабашах
Ігор – тупий пацаняжка
менші Ганьчині діти
сільський голова Микита
даішники та нужденні
ті хто з тавром «олені»
ті що гукають під ґенделем: «кіісяяя!» –
всі патрають Полісся

усі грають цю захопливу offлайн-гру –
шукають у болота́х ікру

і коли одного гарного дня
ти підеш із лісу
винісши звідти багато земних турбот –
машину хату навчання дітям інший компот
хорошу шубу хорошій цяці – своїй жоні
життя красиве красивій дівці яка без «ні»
яка щовечора зустрічала тебе у сім
яка не жертвує всім заради тебе
а просто робить як треба

і коли ти кожного разу забуватимеш ліс
задивившись на чорні хвилі теплого моря
які цілуватимуть яхти твоєї борти
лоскотатимуть баранцями твої пальці
подумай що це ти саме ти доктор Менгеле
який зробив аборт своєму Поліссю
мов ляльці

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

Московія риє у Київ.
Юрбою вирує орда.
Дорогою хана Батия
тече каламутна вода.

У піку згорьованій ненці
орудує родіна-мать.
Нашестям рідні чужоземця
шурує кирилова рать.

Шикуються аспіди вчені,
релігія і ...суєта,
аби чоловічки зелені
ваяли нового кота.

Давайте згадаємо Рашу
і хресні походи її
по їхню Граалеву чашу
у наші поля і гаї.

Давайте і псалми горлати,
і за течією віків
Тугарина Вову єднати
із Беркутом західняків.

А, може, – святити сокиру
або бойову булаву
і хай охуин* Володимир
мирянам дарує Москву?

А ні, то забудемо біди, –
ачей, християни усі.
Нехай охуинія їде
хрестити себе на Русі.

І хай не лукаво, ордою
парафія буйна кремля
пускає собі за водою,
як ідола, дух москаля.

І хай потайні лиходії,
що лаври украли чужі,
беруть у оренду Софію –
ліпити свої рубежі.

Давайте, нехай не боїться
із раю до пекла іти.
Давайте прощати убивцю,
бо ми окаянні брати.

Давайте! Нехай вона має
у нас їжака од вужа
і, може, тоді полиняє
навиворіт чорна душа.

Давайте любити ушуйок,
анафему п'яних попів,
Гундяєва – за алілуя
конвою у лігво катів.

Давайте до Криму тікати,
де Рашія дбає за нас,
давайте її обожати
за те, що палає Донбас.

Або лобизати почнемо
за те, що во і́м'я кота
воюють повії гарему...

Аби ціпеніли уста,
давайте її обнімемо,
коли оніміє, свята.

27.07.2016

1. із очима сарни


в межирі́ччі Єфрату та Тигру
в межирі́ччі Случі й Горині
піраміди бурштинових фараонів
углиб боліт ростуть
тут коріння дерев бурштинове
і вода річок смолою
тече руслом горлом жилами
тут межи річок межи очей межи століть
на краю світу кінцева станція – Бур.штин. –
межа що ділить навпіл вчорашнє та завтрашнє
тут усі проходять ініціацію бо ніхто
не зостається незміненим –

лопата й мотопомпа – головні книги поліщуків
і зброя
і захист
і хліб
і біль
і совість
і перемога
й поразка
тут поліський жертовник поліський ґорор
поліська казка
запеклі бої за пекло
за теплий камінь холодної землі

благенька дерев’яна станція померла коли
прийшли великі люди будувати майбутнє
возити його старою залізницею новими автошляхами
перевантажувати майбутнім прадавні ліси
де древній бог із очима сарни
тікав крізь буреломи крізь болота крізь техногенну еру
що явилась нізвідки й стала скрізь
пронизала ліс голками бензопил
просочила річки сигналами ехолотів
скурвила залізницю натовпами старателів
вкрала магію у духа боліт

в межиріччі Случі й Горині так людно нині
як не бувало ніколи з часів Русі
сьогодні тут всі – у кирзових чоботах чи
черевиках вищого класу – у кого лопата у кого помпа у кого – каса
у кого влада у кого – доля бути битим
у кожного – привід потреба діти
привиди крила янголів над дахами
щоденне дахау в снах
на родовищах дахау de facto
слина страху спина втоми вино війни
і лише кашель
рапатий сухотний кашель
надриває ці сни…

Колись були емоції, а нині
реакції на доброту і зло.
Немає де подітися людині,
аби жури у думці не було.

Один гальмує, інший жме педалі
і забуває, що біда лиха.
Ти із душею, а тебе – подалі.
І ти ідеш подалі од гріха.

Ти апелюєш, – схаменися, сину,
одумайся і не карай сусід...
Ну, а воно тобі – ножа у спину,
бо хоче пити-їсти людоїд.

Ми їм уже годили у союзі
і потакали по усій землі...
А, може, досить, наші любі друзі?
А, може, охолоньте, москалі?

У кожного на істину є право,
але її немає у собак.
Тому за нашу історичну славу
ще шаленіє лютістю русак.

Емоції! І забувають люди,
що у раю не водяться верблюди,
а на землі парафія така,
що іноді не варта п'ятака.
Не вистачає бісеру. І всюди –
емоції реакції совка.

06.2016

Нині ординці – це покручі Путі,
виродки п'яні доби каламуті,
що допиває вино із лайна.
І без Гааги усі бузувіри
будуть судимі до вищої міри.
Це і моя, і вселенська війна.

Хай не прощають мені посполиті,
ниці душею і кровію ситі
і у прийдешні, і нинішні дні.
Хай дорікають манкурти мені.
Із омерзінням я буду давити
гідру Росії в гібридній війні.

Я – це укропи моєї країни,
лицарі честі високого чину,
знана й незвана у люди рідня.
Є в Україні поети й герої
ті, що стояли за неї горою,
щоб оминала її кацапня.

2016

***
Мовчання телефону, як вирок
На самоту...
Біль проник до душі, і нирок
Залишивши, лиш постоту.
Хвилини повільно повзуть,
Як черепаха
Вони мене на ній везуть,
Аби я з'їхав з даху.
За стінами моїми
Не чути голосу людського
Ходімо!
Шепчеш вустами своїми
"У смуток гріха тяжкого".
Промовляєш, до мене так
Самота проклята
Завдаєш.
Все нових і нових атак
Ти така затята.
Знаєш і любиш влучати
В серце моє студене
Примушуєш телефон, довго мовчати,
І всесвіт, забувати про мене.
Я люблю, коли залишаєш мене,
На одинці, хоч трішки щасливим
Здається, ще година не мине,
Ти знов л'єш на мене зливи.
Минає доба, за добою,
А ти обіймаєш сильніше
Як мені розійтися з тобою
Як зробити це тихіше?
Аби не залишилось ран,
Спогадів сумних
Я не хочу іти на таран
І приймати рішень дурних.
Мовчання телефону, як штамп.
Факт, на самоту
Морок краде світло із ламп
Заганяє мене в темноту.

10 квітня2016

Пошли усе під три чорти,
Забудь усе, що було досі,
Вважай, що це тобі здалося,
І ворогів своїх прости.

Порви тенета звабних снів,
Що міцно душу пов’язали.
Не відшукати ідеалу
У не найкращім із світів.

Усе забудь, усім прости,
Відкинь усе, що наболіло.
Не трать даремно, куме, сили,
Пошли усе під три чорти.

Горить душа… Нічим не загасити…
Класичним засобом – жінки, вино…
Нічого не вдається сумістити –
Моє єство розчахнуте давно.

В жінках – обман, липкий мов павутина,
Вино – дурман, що застилає суть.
Із наслідком заплуталась причина,
Моральну породивши каламуть.

Обурюються мною блюдолизи,
Колишні друзі закидають теж.
Їм не загрожує моральна криза,
У їх активі – оптимізм без меж.

Для них – це неіснуючі проблеми,
Лакейський досвід – дуже цінна річ.
Та ґвалтом не доводять теореми,
І каганцем не розганяють ніч.

1989-2014

Ми – українці, і споконвіків
ми арії, і скити, і поляни,
і наша Русь – земля пра-пра-дідів,
як і була ще за часів Бояна.

Московія рече, що ми хохли
і зрадники імперії і віри.
Але такі «погані» ми, коли
не вистачає крові у вампіра.

Була Кубань. Є Таврія, Донбас,
та українців там лишилось мало,
бо наша Раша у боях за нас
кров нашу християнську проливала.

І ми уже ніякі не хохли,
а малороси рашеської мапи,
тому що нас очолюють козли,
недожиди, нацмени і кацапи.

Качає м’язи карла бойовий
і пуп землі у пролетаріату.
Тому що Путя не такий дурний,
і Лєніна уміє шанувати.

І вояки у Раші не дурні.
Грабують, убивають і – додому,
тому що це бойовики Чечні,
а от Росія й досі ні-причому.

І думають гібридні барани,
що ми усі петлюри і бендери,
тому що ми сьогодні – це вони
учора ще есери еСеСеРу.

Тому що мова нації – язик,
тому що комуняки захотіли
не жовте і блакитне, а навік
чуже рядно криваво-синьо-біле.

Налиті кров’ю очі у биків,
і зиркає колонія рабів
з екрану теле-ящика на себе.
І не гіпноз, і не телекінез,
але їм легко залишатись без
історії, якої і не треба.

2015

Брехня і фальш сплелися у союзі
І підлість возвели на п’єдестал,
В тісному гурті, наче вірні друзі,
Вони у грішнім світі правлять бал.

В пошані не шляхетні і відважні,
Що голову за друга покладуть.
Цінуються підступні і продажні,
Що всіх на гурт і вроздріб продадуть.

І про яку б там честь не говорили –
Лишається одна продажна суть
Жінок, що продають любов і тіло,
Й політиків, що душі продають.

2008-2016

І
(на чужині)
Навчені любов'ю до братів,
лаємося, що життя собаче…
А яке ти у орді хотів?
І зі школи аж до наших днів
висновки поета однозначні.

Золотого віку не було,
а були – облуда і химери.
Віхолою – срібний замело.
І донині, сущому на зло
оживає мезозойська ера.

Декадента виморила тля
силою імперії нової.
Імажиста прийняла земля.
А рентгени променів Кремля
виродили націю ізгоїв.

Раша не читає Кобзаря.
Їй стає більмом у оці Київ
і бракує в голові царя.
Ящури і змії та зоря
п’ятикутна – символи Росії.

Ненавидять жовто-голубе
вигодувані «аристократи»
з общака КаПе і КаГеБе –
михалкови, киселі – цабе
і звичайні бойові примати.

ІІ
(у політиці і культурі)
Он і голомозе на коні,
і повзе рептилія колони.
О, вони воюють не одні.
У полоні тої маячні
повалії, лораки, кобзони.

І яке то диво, що Донбас
зайняли буряти-партизани?
Подивіться у свої екрани,
як попсяче на очах у вас
корольових жалують тарзани.

Заробляють і бойовики
з общака кривавої получки,
і іуди мають копійки,
і нео́-куповані совки –
довгоносі кролики й сердючки.

Агітує в ролі тамади,
вірний кожній владі до могили,
найлютіший ворог у орди –
люструвати діда Калити
і онука Невського дебіла.

– На Олімпі явно вар’єте, –
думає еліта вище мера.
– Але й ми уже і се, і те,
і такі ж базіки… Та зате –
обрані зі сцени у прем'єри.

ІІІ
(на околицях культури)
А у народу – соло на губі.
Перемагає… Переобирає…
І юне плем’я мудре виростає.
А ось таланти деякі тупі,
такі тупі, аж мова шкутильгає.

Але і ці тусуються таки.
Очікують і їх бойовики.
І пійманих на шухері не мало...
Оригінали і регіонали –
комічні до ікот жартівники.

Туди-сюди мотається культура.
Усюди всюдисуща, запальна,
кусюча, і жуюча, і блатна
уся халтура і номенклатура
у ролі войовничого Махна.

Ваяємо і оди, і сонети.
І лають нас, і панькають за «єто».
Але не доганяю навіть я, –
коли перемагає нічия,
чого, буває, чубляться поети?

Не знаю, на чиїй ми стороні
по ходу братовбивчої вандеї.
Немає перемог у цій війні.
Зате спливли на гребені борні
за гонорар у Раші – за ідеї
підсобники злодіїв запасні.

ІV
(у себе)
Але ми звичайно на коні.
Шпоримо і Музу, і Пегаса,
Б'ємо у кімвали у Донбасі,
думаючи, – ми такі одні
на Олімпі буйного Парнасу.

І богема кропає пісні
ті ж – собачі, блудо-голосисті.
Завивають лялі заводні.
Піє православ’я урочисто.
І говіє їжею рашиста
віруюча паства кацапні.

V
(у вічності)
А ціна? Ціною буде жах
за годину до кінця планети.
Та не панікуємо, поети!
Все одно далеко у віках
із безмов'я на Молочний шлях
падає сузір'я Андромеди*.

2014-2016

Політики завжди вдоволені собою,
Бракує часу їм подбати про народ,
Бо руки їх меткі лише для мордобою,
Бо руки їх чіпкі до звань і нагород.

Бо знають – хоч народ бідує й голодує,
Для них у влади грошей не бракує.

Ідуть у Лету люди-інструменти.
Але минуле має рудименти
бездум'я і убивць під козирок.
Бойовики, тітушки, генерали –
ті самі, що й раніше катували –
вони і досі служать за пайок.

Вони ще є – злодії у законі,
які служили бісу і мамоні
і закривали рота на замок.
І все одно єфрейтору, як жити
або якому ідолу служити,
аби платили їжею оброк.

Вони іще агенти тої Раші,
де краби-путі* – людоїди наші
війною обслуговують себе.
Вони, як та злоякісна пухлина
у тілі нездорової людини –
запліснявілі органи еСБе.

Вони і нині об’їдають хати.
Вони і досі крези і рантьє
із лапою на сите житіє.
І їм не докучає пильнувати
та у чуже корито заглядати,
аби собі «заникати» моє.

Але – чого вам ще сьогодні мало?
Іудою зароблений срібняк?
Стає у горлі українське сало?

А що мені? Ненавиджу і так.
Давайте, огризайтеся! А як
інакше люструвати капітали?


03.01.16

Коли робити що – нема,
то пишеться. Само собою,
що і поезія сама,
манера стилю і письма
готує ліру у герої.

І видається на гора
і вінегрет, а то і силос.
І – видаватися пора!
А видає ота діра,
в якій поети опинились.

Із головою видає…
Але – у небі сяють зорі.
Ми є поети апріорі,
і це споко́ю не дає.
Обороняємо своє
і на посту, і у дозорі.


12.2015

Є друзі – і чужі, і рідні,
і маю добрі врожаї.
Усе моє – поля, гаї.
               Але нікому не потрібні
               версифікації мої.
Одна надія, що на небі
читаються мої думки,
які написані для тебе,
але немає ще потреби
запам'ятати ці рядки.
               Бо ти чекаєш на шамана,
               московію Батия-хана,
               вдихаєш інший аромат
               нової Шамбали – Корану,
               що відміняє шаріат.
У тебе Біблія настільна,
а віруєш бозна-кому –
попу Росії.
               Ти наївна.
               Є Україна самостійна,
               а ти не віриш і Йому.
І живучи у цій юдолі
нещирості і каяття,
не відаєш науки волі,
яка гартує наші долі
на сцені нашого буття.
Не знаєш ролі України
у промислі Його мети.
Життя навчає і дитину,
що наша нація єдина,
а ти чужа у неї... ти...
               Ми стоїмо, ми не упали.
               Ще не пожаті врожаї.
Феміда виставляє бали,
коли кінчаються бої.
               Ще не сиділи генерали
               за підлі подвиги свої.
Тебе науськує політик,
який у суєслів’ї пліток
не добачає рук Москви.
Не ми одні у неї свідки,
коли гниє із голови,
коли готує нас у клітку
руками нашої «братви».
               Тобі куди? Мені – направо.
               Аплодисменти!
                                     Тихо...
                                                 Браво!

                              12.2015

Продавали ви матір з байдужістю блудного сина,
По холодній щоці не скотилась гаряча сльоза.
Якби вас запитать, що вартує для вас Україна,
З вас би правди у вічі ніколи ніхто не сказав.

Байстрюками були – байстрюками довіку зостались,
Хоч у світ привели вас колись і батьки й матері.
Але совість змовчить – скільки раз ви й кому продавались,
Скільки випили крові з своєї землі, упирі.

Ви спаскудили край, у якому колись народились,
Ви безжально його грабували й топтали щодень.
Шанувати батьківську домівку таки не навчились,
І співаєте тільки своїх вовкулацьких пісень.

Це не чужі, а наші вороги –
кати... брати... Усе одно – це наші
прокляті до останньої ноги
од Мокселя до нинішньої Раші.

Союзні узи з потом на чолі
куються й досі. Каламутить воду
юрба велика буйного народу,
коли її сахаються малі.

І атакує, і бере в полон,
і напихає зелень у кишені,
і їй уже плювати на закон,
який ще є на світовій арені.

Бо є у Раші місія така –
цідити нашу кров у Чорне море.
Налиті люттю очі у бика.
У паніці – усі тореадори.

Тореро й матадори – на чеку.
Теля і те буває біснувате.
У нього є ракети і гармати.
Воно і жме, і смикає чеку,
і поливає мир із автомата.

А армія і лохів, і биків
і рве, і топче жовте і блакитне.
І ремигає, й почиває, ситне,
наїжене, упоєне з боргів,
і мріє, як побільше ворогів
винищувати тупо-методично.

                              12.2015

примати богу віддавали душі
обсівши тісно втомлений пісок
були вогкі крилаті і байдужі
пили вино
з надщерблених мисок

і висло небо надто
надто низько
торкаючись похилених голів
лежала на піску приматів низка
із сивих незапам’ятних часів

примати віддавали душі богу
попідпиравши спинами хрести
пили вино з мисок
брудних і вбогих
і шестеро лишалося з шести

і те вино було густе і кисле
а ті примати пахнули старим
і бракувало
бракувало кисню
приматам тим

2015

               Все починається з нуля.
               І поки наша карта бита,
               поліціянта-патруля
               вирощуємо із бандита.
А він старається уже,
аби й собі заслуги мати.
Він знає, хто піде за грати
кого лишити в негліже,
але з чекою від гранати.
               Фіксується з усіх воріт,
               яка позиція у нього,
               який наступний буде хід,
               коли у рай піде небога.
Але попали у цейтнот.
Граната б’є по-бойовому.
То й що? Повалений народ
і хрест поставлений на ньому.
               Ніхто не знає, де той БЮТ...
               Не у свободи був дебют,
               а сектора її не буде,
               а буде ендшпіль і капут,
               не повилазимо із пут,
               якщо Арсени йдуть у люди.
У них розв’язана рука,
аби підняти філіжанку
і вимити сліди до ранку.
Вся партія – на простака.
Б'ють офіцери пішака,
аби не вибився у дамки.

10.2015

Знаєш - так буває
Ілюзія минає
Коли вже серце знає
Душа все відпускає

Знаєш - людська правда
Коли побита карта
Сфальшована принада
Цікавити не здатна

Вірь - що ти найкращий
За все ти будеш вдячний
Коли собою ситий
За це і будеш битий

Пий - де наливають
Візьми - де пригощають
Та там де не кохають
Всьому причину знайдуть.
2015р.

Не докучай мені своїм
інакоблудієм у слові,
що заважає рідній мові.
А ось послухай, що за цим
є у сусіди наготові.

На всіх околицях землі
чекають нари супостата.
Але керують у Кремлі,
а на Канарах і Малі –
інтернаціональна п'ята.

Пішла Росія по руках.
Самодержавіє – надвоє,
колонії – у пух і прах,
герої діють у казках,
а у реалії – ізгої.

Ідуть її богатирі
у три кінці периферії.
На роздоріжжі – упирі.
Шаманять ідоли Росії,
юродствують її царі.

Людмил кидають Чорномори
і піонерами – в Артек!
У Чуді править Чук і Гек,
а у екзилії – потвори,
а у Тмутаракані – зек.

А Україна копіює
її «еліту золоту»
і іржавіє на ходу,
а Юда знай собі торгує,
задовольняючи орду.

Народ базікає «родною»
та ще й висміює хохла,
що під орудою новою
усе випалює до тла
і залишає купи гною.

Все неугодіє – за тин.
І випасається еліта
у всесоюзному кориті,
а у хаосі павутин –
інопланетні троглодити.

Гартує Азія слов'ян
і репетирує голготу
їй неугодного народу.

Іде на Біблію Коран,
іслам заковтує мирян,
і мало слави ідіоту.

Наклепникам
Я буду вищою за всі брудні обмови,
За наклепи й "базарні" ті слова...
Моя душа розсипле світло знову
(Вона хоч і ранима, та...жива).
Вона вам ще не раз поспівчуває,
Бо ницість духу - то нестримне зло...
Сильнішим робить все, що не вбиває*...
Хоч я зізнаюсь - боляче було...
Так, боляче, адже несправедливо,
Жорстоко, підло, ницо і т.д.
Ви сіяли своє словесне мливо,
Яке вас у безодню заведе...
А я прощу. А я поспівчуваю.
Нещасні ті, хто ненависть несе...
Молебень "за спасіння" замовляю...
Оце й усе...

Усе буває почасти обманом,
Подумала - весна і молода,
Та ж завірюха, здимлена туманом,
В моє вікно буває заповза...


Я думала, Снігурку запускаю -
А ти диви - у образі краси -
Яга, ні, не Ягусенька! -Яга!-
Зістарені думки і почуття,
Байдужість до весни і до природи.

Що їй Снігурка, котра розтає?
Їй головне, щоб піч і борщ для себе,
А всі навколо - істинні нетреби, -
Хіба що раптом схочеться в весну?

Яга знов усміхнеться так красиво -
І Ладо їй повірить. Чудеса?
Ні! Не надовго-"схочеться борщу-
І Ладо ніжне в тісті запечу".

Думки знічев`я

14.07.2015

Уповаємо на гідність,
поки небо б’є набат.
Поки буде зорепад,
заглядаємо у вічність,
оглядаючись назад.

Забувати – наша риса.
Ризи, риги і оплот –
їх наплодилось до біса.
І у «Батьківщині» – криза,
і «Свобода» – не народ.

Демократія у дії.
Всі достойні общака.
В Яці місія така –
доживемо до субсидій
на останнього совка.

Все зрівняємо до пенсій
недолугих і калік.
Укорочуємо вік.
І з кишені преференцій
буде жити чоловік.

А вони – вожді, і боси,
і злодії заодно
об’єгорять малороса,
бо у плані Барбароса
у Європу є вікно.

Олексійович ще меле.
Шоколадія росте.
Житіє таке веселе!
«Україна ще не вмерла...»
Але мова не за те.

А про те, що є незгодні.
І усі, що їх достойні,
почекаємо едем.

Ну, а Богу неугодні –
революції і бойні
на чолі з новим вождем.

22.10.2015

Ой кумедна ойкумена,
розпорошена у прах,
Наїжачені знамена,
конвоїри на часах.
Зоологія убога:
ікла, ратиці і роги,
оєвроплені козли,
окремлячені осли,
двоєрилі, лапоногі
і химери, і орли,
осоружні і вельможні,
і валети, й королі
і правителі безбожні
із Кирилом на чолі.
Яничари озвірілі,
неотесані совки,
снайпери́ і каноніри,
особачені царьки,
насобачені убивці
на війну і на чуму,
і нічні вовки, і вівці,
і злодії у Криму.
Кандидати у бандити
і на іншу підлу роль,
і на шухері – еліта,
клоунада і король,
популярний у народі
охуин* і карапуз.
І не дама, і не туз
у тасованій колоді
на панелі. А на споді
все це – рашеський союз.

10.215

Коли чай з цукром
єдине солодке що є
в твоєму бутті

I спиртнi напої
мiцнiшi чим
людськi почуття

То вiзми нiж
i зап*ястя
до самої cмертi рiж.

А завтра в газетах
буде тiльки одна новина
"Ми знайшли сенс життя!"

Якщо мене читають – це хвала,
та не мені, а істині, і слову,
і читачеві, що шанує мову.

Моя аудиторія мала –
якраз, аби продовжити розмову
у руслі теми круглого стола.

Коментарі – це явно не дебати.
Про се і те читач повинен знати,
але воно на жаль – ні се, ні те.

Глухонімому ба́йдуже. Зате
поети не міняють на карати
одне почуте слово золоте.

Його не буде, залунає скверна.
«Забембає» кімвалами мізерне
луною од серпа і молотка.

Імперія упевнена напевне,
що українська нація поверне
голоблями до нації совка.

Не запрягай дохлятину у воза,
або таке, що теж – ні те, ні се,
а їде попере́ду паровоза.

Не ясно ще, куди його несе
ця явно не поезія, а проза,
хоч рима є і мова – над усе.

Великому далеко до смішного,
якщо його не викотять на сміх,
заради дутих успіхів, утіх.

Є істина, що варта дорогого,
як сльози у Великого Німого,
де тільки Чарлі утішає всіх.

Не уявляй, що ти великий мачо,
коли поїдеш тачкою на дачу.
Нехай до Магомета йде гора.

О, читачі! Наївна дітвора.
Не осуди!
                      Писаки не ледачі,
коли писати –
                          не дитяча гра.

08.2015

І журналюги не скупі на вісті,
і графомани теж не помело.
Нема поета на пустому місці,
і є – де є потужне джерело.

І течія – не Дону, а Дунаю,
і гілля на калиновім кущі,
а не сухе коріння молочаю,
де і грози очищення немає
і оминають проливні дощі.

І має бути материк у морі
або хоч вулканічний острівець,
як нації надія і вінець,

І має бути диригент у хорі,
аби стояли лицарі, як гори,
і не перевелися нанівець.

Але Фортуна наша одинока.
Її не добачають де-не-де,
і самозванець лицарем гряде.

Коли за териконами пороку
юрба людей не визнає пророка,
то самотужки нація іде.

                              07.2015

Колись, недавно – ба́йдуже тепер,
коли і як родилася ідея,
давати на гора у еСеСеР
комуно-романтичну ахінею.

І люди тупо слухали її.
У морі горілчаному топили,
у горі розлива́ному глушили
усі жалі і помисли свої.

Ніхто не малював оці сюжети,
хоча були історики, поети,
які ще не п'яніли до межі.
Але, аби носити еполети,
вилизували істини чужі.

А нині і поезія не знає,
чого це ми щасливими росли,
коли і найбіднішими були,
і вірили у те, чого немає?

Колумбами пливли у морі мрій,
червоні напинаючи вітрила,
десь у лагуні танучих надій,
де юним укорочували крила.

Освоювали дику цілину.
З руки КаПееРеС пили і їли.
Романтики ішли на Колиму,
а ліриків у таборі гноїли.

І досі ще «науськує» лікнеп,
про що і як аматору писати.
О! Як писали люди-автомати –
або на себе й ближнього наклеп,
або про те, яка щаслива мати.

Ота, що сина з фронту не діжде.
І буде, не оплакавши, радіти,
що є іще ідеї в цьому світі,
і інша сила знову поведе,
аби за неї умирали діти.

А ми уже наїлися брехні,
а маячня поперек горла стала.
Є істини, як папороть Купала,
яка іще нагадує мені,
що убієнні – лірики одні,
коли іде романтиків навала.

                              07.07.2015

Зміна курсу валют –
Тут!
Зміна курсу людей –
Там!
Наче десь висить
Вивіска:
"Смерть.
Недорого.
Продам."

2015

“Немає нікого окрім Гаутами”
“Немає нікого окрім
Ісуса”
А демон підземний сміється у вуса
як сажею вкритий старими літами

“Немає нікого крім нашого Крішни”
“Зевсу поклони у радості бийте”
“Невірні
душею і тілом зогнийте”
“Єдиному Богу молітеся
грішні”

Проходять хвилини години роки
Минає століття епоха та ера
І вже з пантеонів мандрує Венера
просить у смертних води та руки

Зникають боги божества і пророки
Хоча їх насправді й не було ніколи
А тільки
Гарвеї
Ньютони
Миколи
що брали в природи великі уроки

Вогонь галактичний
у зорях не згас
Струни всесвітні пружинять розлого
Послухайте
люди
немає нікого
нікого з богів тут немає крім нас

2015

гаплик

Середньо-пересічний українець
до мови української не звик
і як неперевершений умілець
її кусає, ну, і як тубілець,
з’їдає і прикушує язик.

Ха-ха, – російськомовна українка.
Хо-хо, – байдуже: він, вона, воно,
але усе це – Елла Людоїдка
відомого роману і кіно.

А у цієї й нації немає,
і нібито існує, чи живе,
і заодно помиї виливає
на неї. І себе не забуває,
любуючись у дзеркало криве,
яка вона учена і лукава
у челяді ворожої держави
і як їй все одно – і Крим, і Рим,
і те, що у війні за діло праве
її рятує воїн-пілігрим,
віддаючи за неї душу й тіло.
Але на це її душа плює,
а осоружне, підле й оголтіле
у неї, – православної, – своє.

Одна нудьга дивитися на неї,
упоєної місією тлі
присвоїти собі чужі трофеї
на ще не завойованій землі.

Московія її благословляє
і миром, і єлеєм умиває,
якщо вона, чи він, або воно,
не відаючи Божого закону,
ступає у чуже церковне лоно,
не бачачи, яке то є лайно.

Духовний сан ворожого владики
приховує, що то брехун великий.
Спокушена, не відає вона,
які вони нулі без одиниці
оці парафіяльні українці,
оця нудна затята сторона.

                              04.2015

Для вашого зростання не потрібна
висока концентрація води.
Для вашого зростання, очевидно,
потрібне лиш бажання прорости
на ґрунті благородному, важкому -
на кшталт рефлексій чи сумних місцин.

…Але ж ви ростете і на такому,
як тінь від ЗНО чи магазин,
в якому не бажають продавати,
не вірячи студентському квитку.
Поганий гумус – це серйозна вада,
тож вибачте за це садівнику.

Принаймні, з вами(попри певні втрати –
побічний передбачений ефект)
я маю право не охуївати,
прямуючи дорогою вперед.

31.01.15

Посперечався і поспорив -
Все зарікався , і прохав
Усим знайомим він доводив -
Що більш дотепно він вбачав

Довів її до самолюбства -
Своїм настирним навчанням
Звів на нівець її прозріння -
До інших поглядів привчав

І бачиться їй візуально ,
І чується квартет - кларнет
І любиться їй віртуально -
Такий танцюється балет

Вже молодість їй не окраса ,
Мов мрамор - воскове лице
Її оточення блефує -
Усе дратується уже

Коли став хворий , неспроможний -
І попросив подать води
Вона не зрушивши із місця ,
Сказала - не зважай , терпи...

стіна у монисті червонім
у пристраснім танго крильми
тремтіли цеглини спроквола
ловили хто що говорив

проспектами зниклого міста
гуляли сніги і дощі
будинок під номером 300
чекав коли вернемось ми

йому увижалися діти
їх посмішки гріли й пекли
любив коли гралися в квітні
замурзані вічно роти

і стіни ураз горицвітом
пашіли від щирості їх
куди ж бо поділися діти
куди ж це пощезли усі

і чом він самотній і чорний
дірявий немов решето
на маківці птаха проворна
ізвила тернове гніздо

довкола гасають Пилати
для кожного є свій Ісус
від долі своєї тікати
готовий лише боягуз

він буде стояти допоки
не вернуться люди його
допоки почує їх кроки
й одчиниться перше вікно

стоятиме в спеку і холод
залізобетонний пророк
можливо обернеться згодом
тернове гніздо у вінок

стоїть у червонім намисті
розстріляна в груди стіна
будинку під номером 300
болить ця безглузда війна

2015

Реальність уже навчилась
В’язати вузли на спицях,
Ходити містами Сходу
З клубками тонких нито́к.
Добраніч, моя країно…
Як тобі зараз спиться?
Чи сняться тобі могили
І душі солдатів з АТО?
Чи бачиш обстріли з градів,
Що змінюють наші очі?
Чи просиш, що сніг із градом
Сьогодні тебе оминув?
Умитий сльозами рідних,
Зовсім маленький хлопчик
Знов олов’яних солдатів
Вкотре веде на війну…