У мене немає кота,
папуги і злої собаки.
А друзі – єдина шопта
не знаю, якої ознаки.

Моя невелика рідня
розп’ята по білому світу.
Частина її – кацапня,
а інша – боїться сучліту.

Не маю я зайвих прощань.
Співаю і тихо, й печально.
Не хочете розчарувань?
Тоді не читайте буквально.

Історія поїдом їсть
усе, що цвіло і буяло.
Уже і татарин – це гість,
не прошений нею на сало.

Поети уже не чини.
Очкуються сучі сини
на дереві роду Пілата.
Уже й бойові демократи
стомились усі од війни.
А що говорити солдату?

                                      10.2017

Утік правитель. Кажуть, був тиран.
Жилося з тим поганцем дуже важко.
Тепер поглипай, друже, у гаман
І переходь із ковбаси на кашку.

За бунт - нестатки. Отакий закон.
Чуби тріщать у дурників одвіку.
Хотів Зімбабве здатись у полон,
Але прогнали геть ледачу пику.

А винуваті - "кляті москалі".
Навчили "боженят" брехати-красти.
Тому в господі ми не королі,
Ще трохи і посклеюємо ласти.

Хто може - мастить лижі за кордон,
Лишаються убогі та нездари.
А, може, це лише жахітний сон,
Наведені мана, полуда, чари?

Ми - діти ворохобної доби.
Дорвалися, нарешті, до свободи.
Почовпаю до лісу по гриби -
Ще безкоштовні ці дари природи.

22.10.2017р.

Удячний владі за бордель,
Прилаштувався непогано.
Є хліб, картопля, вермішель -
Навіщо з неба каша манна?

На працю можу не іти -
Заплатять, наче тицьнуть дулю.
Я також дядько не святий,
До люду став глухий, нечулий.

На плечі кинув камуфляж,
Сходив під банк мітингувати.
Там завжди раж, ажіотаж -
Підзаробив купюру м'яту.

А потім - шасть у перехід -
Просити милостині в люду.
Сльозавий геть у нас нарід,
Віддасть усе що є без суду.

Ідуть зі школи дітлахи -
Сьогодні буду без обіду.
Тікати марно без ноги...
- Гони бабло, хутенько, діду!

03.10.2017р.

(за мотивами Тори. Первородним, звичайно, був Каїн У мене інша версія - правдива. Ну, майже правдива. А де взялися діти і онуки у братів, якщо окрім Єви ніяких жінок на землі не було - глибока таємниця. Але вони були.) Хоча тут не про це.)

Він - первородний. Отже, взяв усе.
Молодшому лишилася свитина.
У полі вівці доїть і пасе,
Впрягається у плуг, немов скотина.

Своєї жінки, звісно, що нема,
А старший не вилазить з-під спідниці.
Для Авеля - рабині і жона.
Для Каїна - жорстка петля на гілці.

Все по закону. Кожному - своє.
Писали боги Тору не для бунту.
Тож брат нічого брату й не дає.
Не має той хатини, жінки, грунту.

Майнула осінь. Надійшла зима.
І Каїн брата виштовхнув на плаху.
Ломака впала. Авеля нема.
Відновлено душевну рівновагу.

У висях вулик ангелів гуде -
Запланувало щастя людям небо.
Історія знайома? Щось не те?
А де й коли було усе як треба?

18.10.2017р.

Стояти осторонь комфортно і безпечно,
Не буде бризок бруду на душі.
Відмовлю другу в допомозі гречно,
Від криків заховаюсь у кущі.

Ізверху зручно плюнути на дурня,
Поблимати з погордою на тлю.
Я дбаю про своє, приватне, шкурне.
А тих, хто поруч - зовсім не люблю.

Для мене світ - наповнене корито.
Беру - що хочу. Запити - круті.
Нехай сусід зостався без обіду,
Зате у мене краби в животі.

Кохатися за так немає зиску,
Спочатку гріш шпурляють в пелену.
Працюй, невдахо, на жону, колиску.
Тебе ніколи я не пригорну.

Спіткнулася. В глибоку впала яму.
У прірву зазирають парубки.
Волаю: "Поможіть! Страждає дама!".
Та не подав ніхто мені руки.

17.10.2017р.

Нема про що писати. Цуцик здох.
Злостивець кряче "Вичерпались теми".
Але мене почув, урешті, Бог,
Наснажив на романа у поемі.

За музою далеко не ходив -
За стінкою варнякають сусіди.
В "закоханих" розчахнуті роти,
Уже у шлюбі наловчились жити.

"Коза ти драна!", "Ти - бридкий цапок!",
"Бодай ти здохла!", "Щоб ти подавився!".
Багном словесним квеця помазок,
Нема поваги. Є гарчання рисі.

У розумі просвердлено діру
(уже не трусять, а пиляють грушу!).
Моя ж дитина чує ту муру,
Вбираючи багно в незрілу душу.

Птахи летять у вирій, чи назад,
А їхній щебіт - як сердечні ліки.
Чому ж людина гавкає не в лад,
Слова - огидні покручі, каліки?

Любов помре від криків та образ,
Таке життя - невільнича галера.
В нещасних сім'ях порядкує Марс.
Пора іти. У ліжку жде Венера.

16.10.2017р.

В благодатному нашому кліматі
Від ковбас "попливли" животи.
Хрест на пузі показує Тіматі -
Прогорає життя без мети.

Кажуть, люди творити народжені,
Та до неба ростуть смітники.
Перелогами мозок пошкоджено,
А от ноги - здорові, стрункі.

Борщ посклеював вуса та бороди,
У макітрах - незгода, буза.
Тоне плем'я у бруді та смороді.
А у Авгія в стайні краса.

Наймодерне - свистульки та спінери,
У пошані - м'якенький папір.
Сни коритні - кров'янки та лівери.
Колообіг: вбиральня, гарнір...

Де ж ви, Рубенси, Моцарти, Фідії?
Опустіли мільйонні міста...
Їжте, браття, рапани та мідії -
Для поезії час не настав.

15.10.2017р.

Лишаються далеко не усі.
Завіялись моголи і татари.
А й досі ще живемо у ясі.
Історія Росії і Русі –
це дві калоші не одної пари.

Не має свого роду кацапня.
Її архіви – це одні наклепи,
фальшовані літописи, брехня...
Минуле наше завтрашнього дня –
оце й усі її духовні «скрепи».

Являються то лисі упирі,
то носії свинячої щетини.
І кожне, опинившись на горі,
усе ще риє ходи у норі
до ласої шматини України.

Московія прив'язана до пня,
що ріс віки у нашому городі
як дерево чужого їй народу.
І досі ще вирубує щодня
і корені, і віти мого роду.

На щастя, і часи уже не ті,
і юна зміна інша виростає.
Історія утопії минає.
Але, на жаль, не знають і святі,
яке минуле на її путі
несамовиту націю чекає.

                              10.2017

Природа. Тиш. У грудях млость.
- Яка ж краса довкола, сину!
Нога в м'яку ступає повсть,
Обходячи колеса й шини.

Поплач, дитино, покричи,
Порви на тім'ї трохи коси.
Бо в небо дибляться корчі:
Улітку вирубали сосни.

Грибів у лісі - океан!
Повітря - чисте і цілюще!
Втомився? Осьдечки диван.
Усе що хочеш є у пущах.

Прийшла синтетики доба,
Пляшок із поліетилену.
А, може, це мені ганьба,
Що ліс брудний, а не зелений?

P.S: Жує, обідає сім'я,
Сміття навалює потроху.
Упав кавалок з бугая...
А совість обростає мохом.

08.10.2017р.

Між землею та небом
Є терниста стежина.
В'ється, наче ріка -
То униз, то увись.
Невмолимо вперед
Час підштовхує в спину.
Я ж - уже не юнак,
Відстаю, утомивсь.

У глибокі яруги
Часто падав із кручі.
Піднімався, ішов -
Ангел досі беріг.
Нині - вільний невільник,
Вже підписано купчу:
Буду блазнем старим
Для чиїхось утіх.

Тихо сіється мжичка,
Чути шерех долоні -
Це правиця моя
Розгортає сувій.
Я отримав перо -
Не посади і трони.
Для митця влада - смерть,
Нищівний суховій.

Сонце котиться тихо
Голубим небосхилом.
Скоро промінь його
Я і не дожену.
А у пеклі чорти
Вже нагострюють вила,
Бо із їхніх лабет
Душу спас не одну.

Озирнувся і бачу
Стигле поле пшеничне,
І птахи з чужини
Прилітають ключем.
Це - прекрасне майбутнє.
Я ж старію... не вічний.
Ангел знає мій шлях,
Тихо плаче в плече.

09.10.2017р.

Ховаюся від себе і людей.
Від себе – у загальній колотнечі,
де сонце-мрію котить скарабей,
та наяву лиш кізяки овечі.

А від людей ховаюся на дно
своєї інтровертної породи,
і розумію, суєта – лайно,
а скарабеї – то святі народи…

2017

Поети цього не казали.
Чужі кумири і мої
очікують за волю сала.
Тепер – усі багатії.

І шило маємо, і мило.
Поезія іде на рать.
Про це зоїли говорили,
а нині й ці уже мовчать.

Зате у лірі – ати-бати,
а музу пишуть автомати.
Полову вимела війна,
але – гаряча, затяжна.
Немає вуйку що читати:
усе – поезія одна.

                              07.10.2017

Коли на волі, ніби у ясі,
сама душа волає, – алілуя...
На місці я тупцюю як усі,
хоча здається, нібито іду я.

Іду, аби подалі од юрми.
І все одно лишаюся у герці
один із тими самими людьми
байдужої душі і злого серця.

Надію розчаровує мета.
Заманюючи у свої лабети,
собою очаровані поети.
поволі запечатують уста.

Але кому молитися на часі?
Немає місця на іконостасі,
коли дорога бита коліньми
одної й тої самої юрми
однакової, сірої у масі,
що марно називається людьми.

                              10.2017

Забув Орфей поо арфу і трембіту -
Упещував у хащах Артеміду.
Але втомився, кинув жінці: - Годі!
Я не Творець без віршів та мелодій.

- Пощо бунтуєш?- мовила богиня.-
Без практики - ніщо твоє уміння.
Аби писати про любов "нетлінки" -
Пізнай з усіх сторін кохану жінку.

Он, бачиш,- бевзь - щодня про сльози пише.
Яка любов - такі у нього й вірші.
У тебе ж - досвід. І щасливі миті.
Лети на волю! Геть з моєї кліті!

06.10.2017р.

Вино з вини
Настояне роками
Життя плесни
Хай пам'ять-оріґамі
Забуде все
Хай згинуть хмарочоси
Чужі есе
Та їх акторські сльози
Читай Талмуд
Заучуй сунни веди
Знання – фастфуд
І тільки мрія – леді…
Із року в рік
Ця осінь не минає
Вона – навік
Вона молитву знає
Про іншій світ
Навиворіт від сонця
І шлях побід
Від столу до віконця…
04.10.2017

Усе життя долину цю орав,
У кожній грудці є краплина поту.
Але із пекла вилізла мара
Й на власний пай погнала на роботу.

Додому віз учора урожай,
Ну, а сьогодні - злодію в кишеню.
Це - Україна. Тут для татя рай.
Мені ж ввібгали гривеник у жменю.

Однині ця земелька не моя,
Купець й не знає, що таке чепіги.
А я при нім у ролі бугая:
Шукати марно правди у бариги.

Мене тривожать запахи землі,
І руки прагнуть стати до роботи.
Але селяни вже не королі.
Ми - тля. І наше місце соте.

Зерно упало. Сходить пагінець,
Купається у дощику та сонці.
З гербом долоні гріють папірець,
Роса-сльоза виблискує ув оці.

02.10.2017р.

Щур сховався хутко у діру.
Зверху - різанина, плач та крики.
Чує ніс могилоньку сиру,
Лицезріли очі крові ріки.

В нірці ж - тепло. Браття пацючки
День-у-день запліднюють самичок.
А війна запалює свічки,
І схиляє до ганебних звичок.

Поруч умостились ховрахи,
У підпіллі бабраються миші.
А в хатах позносило дахи -
Не здивуєш тут нікого віршем.

Не чекає лицаря Ассоль -
На Донбасі він зустрівся з катом.
У норі ж танцюють карамболь,
Па-де-де завчають щуренята.

Покоління вироста нове,
Хвостики звисають із колиски...
Я дивлюся в дзеркало криве:
Там в людей ростуть щурячі писки.

02.10.2017р.

Ти ба, який пустунчик цей дідок,
Одразу руку всовує під блузку!
Зібрати хоче любощів медок,
Напружує давно усохлий мускул.

Як соловій співа на всі лади,-
Моєї плоті задрижала шибка.
Я не дивлюсь, що він немолодий,
І у кишенях геть нема готівки.

Бо я із ним, неначе у раю,
А муж лежить у ліжку мов колода.
Йому уже три роки не даю,
Лобові зачинилися ворота.

Муж охолов. Поцмулює пивко,
Півкулі спочивають на дивані.
Від слів його скисає молоко,
Бо до жінок нема у нього шани.

Із каменем прожити - це біда.
Замерзла, і пелюстя просять сонця.
У клітці помирає вільний птах,
Душа не має досі охоронця.

У небесах - шаленство, зорепад,
Вдівець дарує з усмішкою квіти.
Я - ожила. Зацвів, нарешті, сад.
І хто підкаже: що мені робити?

25.09.2017р.

Ще будуть дні веселі цугом
орати кривду чорних днів.
Ітиме правдонька за плугом
від мавзолею до хрестів.
Дахи зриває вітер часу,
устої нищить і мости.
Ми живемо в полоні гласу.
Тендітна дівчинко, рости…
Рости з надії у НАДІЮ,
без вороття у цей бедлам.
Не стій на розі. За повію
тебе сприйме дорожній хам.
Тебе ще довго будуть гнати,
немов ізгоя, звідусіль.
А ти життю – остання мати,
а ти душі земної – сіль…

Ще будуть дні веселі… будуть.
Але хіба у цьому суть?
Надію стратять ще до суду,
і крові змиють каламуть.

24.09.2017

у шторм поламане стерно
і навігація до біса
все шкереберть але кіно
механік п’яний от гульвіса
ще крутить в час коли не п’є
у трюмі наче в кінозалі
вгорі борвій знамена рве
а тут лунає «тралі-валі»
закрити очі синемА
і все це ніби не з тобою
і сяйво слів а не імла
у небі днів над головою
сиджу у схові хай вітри
приносять долю-поторочу
як стане лячно раз два три
на берег мужності зіскочу
а там вирує балаган
життя за правилами коки
де Веди Біблія Коран
та канонічні їх пророки
де головний оратор По
щодня повторює промови
ми не країна Лімпопо
і викривляє грізно брови
де дев’яносто сім із ста
не знають впливу аберацій
та їх розверзені вуста
не мають юридичних рацій
свята земля без стусанів
проста як пшик складна як ножик
і голу правду без штанів
кладе життя у ситий кошик
за що загинули в борні
за що і нині умирають
як на замовлення одні
а інші смерті потурають…
що тут у схові унизу
що там під буйними вітрами
"to be чи ні" весь вік гризу
я хитромудрими зубами…

06.09.2017

Біля клубу дід пасе козу.
А мене гризуть важкі печалі.
Бо ж народ вподобав ковбасу -
Майже пусто у помпезній залі.

Двадцять душ окучує поет,
Сил немає слухати це "чудо".
Декламує задом наперед -
Так сьогодні, модно, стильно, круто.

У фойє розпродують котів,
У буфеті - кожухи та шуби.
Духовий оркестр осиротів,
Поржавіли козобаси й бубни.

p.s:

Ось, нарешті, друзі, nota bene!
Від овацій повклякали миші.
Глядачі запрошують на сцену:
Треба йти, читати власні вірші.

23.09.2017р.

Нові рекорди ставить осінь.
Четвертий рік іде війна.
Які мімози у морози,
така й реформа затяжна.

Ніщо так довго не триває
як обіцяння, – все мине.
Вогню без диму не буває.
Але куди ведуть мене?

Кудою ця ясна дорога?
Де фініш братньої війни?
За кого простягати ноги,
коли не чубляться пани?

Мої лукаві супостати,
загляньте у меню дитяти.
Яка дієта!? А ціна!?…

Де реформації багато –
воно за маму і за тата
захоче випити вина.

                              09.2017

Після закінчення XY з’їзду ТМУ в Одесі
була автобусна екскурсія… в «Українську
Венецію»… Мої враження і роздуми…

[youtube]https://youtu.be/DEpxa8JEbUw[/youtube]
Автобус мчить… Та не по бездоріжжю,
А трасою… з Одеси на Рені…
Але чомусь уїдла думка ріже –
В автобусі не затишно мені.
Не хочу бачити красоти Півдня?..
Так ті самі мені у очі йдуть…
Хоч у Одесі запустили півня,
У нас своя, невідворотна путь.

…Та ось і Вилкове. Тут старовіри
Вже знають певно слово «патріот»,
Бо в душах їх уже немає «міра»,
Нема й Кремлем обіцяних щедрот.
Та є, «на щастя», дула автоматів,
Що бережуть «прихоплене» добро –
Довкіл стоять... розкішні нові «хатки»,
Та «на замку» в них «слово-серебро»!

Все ж є церкви… І труд тут непосильний,
І дух священства, правди, простоти…
І люд привітний, вельми богомільний,
Хоч дещо дивний, Господи прости!
А в лоні річки широченні плеса –
То води з Альп несе святий Дунай…
І заздрить їм, напевно, вся Одеса,
Бо мудрий там народ, -мудріший най…

…А ми туристи, і цього нам досить,
Бо краєвиди пестять спраглий зір,
Бо старовірка рибу нам приносить
Й вино… з боліт, а не високих гір…
Сади заплав милують наше око,
І святістю приваблює Дунай,
Де українства дух витав високий –
Знай наших козаків, народе! Знай…

Та недарма стоїть град на Роз Вилці**,
Де у заплавах Див буяння – Роз!
Чи довго бути ще в чужій тарілці,
«Героями» служить не од, а проз?..
Та вже пора збиратися в дорогу –
Усе «хороше» має свій кінець…
Прихопимо з собою перемогу –
Приречена ж Вкраїна на… вінець?!

…Чекає вже автобус на дорозі,
Що кладена во ім‘я не чогось…
І виситься дорожній знак на розі,
Що вказує в долину Світлих Роз!

21.09.2017
_________
*Раніше опублікований вірш «Вилкове»
автором було випадково стерто, відновлено
по пам’яті та дещо доповнено, відтак подано
під новою назвою.
**Вилкове отримало свою назву через те, що
стоїть на "роз вилці" (тут гра слів) Очаківського
та Кілійського русел гирла Дунаю.

Чи відгадаю цю шараду,
Чи стачить досвіду і знань:
Навіщо брат у брата краде,
Вогку в кишеню суне длань?

За працю тицьне щось у лапу
Аби тягнув і далі віз.
Підштовхує барилом шкапу,
Всміхається, неначе лис.

Розсовує добро в шпарини,
Матраци, банки, баняки.
Своїй рідні згинає спини,
На скарб начіплює замки.

Одна сім'я - одні проблеми,
Біда, прибуток, недорід.
Та ця не діє теорема
Коли звірячий апетит.

В палаці щезнув підмурівок,
А магістраль - у горбаках.
Бабло відкладено в загривок
Та у товстого п'ятака.

Обдерта геть країна рідна,
Рахує злодій бариші.
Ця ненажерливість огидна -
Хвороба розуму й душі.

За приклад всім - народу слуги.
Терпіти годі цю орду!
Пора покликати катюгу,
А я сокиру віднайду.

18.09.2017 р.

Я - зрадник. Не банальний Дон Жуан.
Копаю яму власному народу.
Моя святиня - це кремлівський хан,
Його ярмо несу на шиї гордо.

Повзуть у тьмі гадюки та вужі,
Над головою почорніли хмари...
Я рідну мову вирвав із душі
Й до москаля пішов у яничари.

Тепер отчизна - Яуза, Москва,
Орда шанує мій собачий гавкіт.
Любов до неньки - мертва, нежива,
Розбилася давно уже на скалки.

Обмажу все доокола багном,
В Дніпро брудні вмочатиму онучі.
Я тут чужий. Мені вже все одно,
Усю країну скинув би із кручі.

Усім у кого прізвища на "ко"
Накинути потрібно хомутища.
Для мене ця держава - не закон,
Пиляю її трухле деревище.

Зіпхнули Україну із Дінця,
І Крим уже у москалевих лапах.
Чекай, столице, скорого кінця -
Важкого не уникнути арапа.

Таких як я - нечулих - легіон,
Майструємо для патріотів кліті.
Хохлам вмикаю радіо "Шансон",
Іду ловити їх у наші сіті.

18.09.2017р.

Голосував народ за жабу,
Тепер на повну одгріба:
Скрутила дулю мокра лапа,
Спіймала облизня губа.

Потвору витягли з болота,
Обтерли бюлетенем слиз.
Тому і стало пусто в роті,
І день, і ніч рубають ліс.

Зате цукерок аж до біса,
Із шоколаду булава.
Воює з москалем отчизна,
Ридають матір і вдова.

На фронті - соколи, лебідки.
У жабуринні -мертва тиш.
Жабище, як у горлі кістка
Або важкий у серці ніж.

З багна вилазять жирні пики,
До наших душ тримають курс.
Віддай свій голос за каліку
Який із пекла повернувсь.

12.09.2017р.

Коли не бачу, що я чую,
то розумію, – тарарам!
Ніхто мене не намалює,
бо я усіх «рисую»* сам.

У мене є і синє небо,
і недосяжна висота.
А вище стелі і не треба,
тому й обмежена мета.

Мене від цього не убуде.
Але обурює мене
як нелюди ідуть у люди,
займаючи моє. Ясне!

Локалізую запах поту,
тому і маю пото-лок.
Але усю мою роботу
інде шліфую до дірок.

А деінде одпочиваю.
Мотив не лише у труді.
Коли іду, буває, плаєм,
то я щасливий і тоді.

Люблю озера, ріки, море...
Не хочу гори золоті,
та завоюємо і ті,
коли біда уже не горе.
Мене мої далекі гори
утримують на висоті.

                              17.09.2017

Я, певно, трохи помилився,
наклавши вето не туди.
Було не видко, я втомився.
Прохав дружину: посвіти…

Вона скривила гидко губи:
- Мені до дупи цей феншуй.
Напевно, вже мене не любить,
бо дала знати – сам справуй…

Ти знаєш, друже, трохи пахне,
коли наклав і не туди.
Дозвілля чакра, звісно, чахне.
Ногою також не ступи.

Усе життя – меню та вето,
любові трішки поміж них…
У Лету котиться планета,
і два на тиждень вихідних…

А це все мислі-депутати,
а це все розум-президент!
Єство не може зачекати.
Хіба то вперше прецедент?

Усі нараз і поодинці,
а нас мільярдів вісім… Ні?
Цивілізовані ординці,
живем у ситому лайні.

Поглянь на ріки, гори, доли.
На землю, змучену сміттям.
На ігри в право і престоли.
На цей зажерливий бедлам.

КладЕмо вето на природу,
на майбуття своїх дітей.
Нема нечистим переводу,
але… все добре, все окей…

Живем лиш раз і то сьогодні.
На вік наш стане, не біда.
А завтра буде день безодні.
Четвер? Субота? Середа?...

14.09.2017

колись-то я навчуся суахілі й
почну писати мовою віршата
з такою швидкістю, що нас не наздогнати
аж поки витворю нарешті любо-мило

аж поки справді витворю нарешті
важезний корпус творів геніальних
аж поки всі свої страждання та печалі
змішаю з медом у коштовній креші

моє писання галасу наробить
серед людей ув Африці далекій
і причаровані вкраїнським діалектом
мене тоді запросять у Найробі

де на летовищі сувора стріне варта
Феліпе Ньюсі, ЙОвері МуСЕвен
and virgins: beautiful: 137
і сам Ухуру Муігай Кем'ята

і пам'ятник на острові Мфангано
мені поставлять щоби там стовбичив
екватор споглядаючи навічно
із ранку в ніч і з вечора до рана

засіявши вокабулами ниву
і премію отримавши багату
я поверну до рідної до хати
вже класиком, а не байстрюк лінивий

тоді напевне на бібліотеці
що хвалиться безплатним інтернетом
таблицю вивісять на зібрану монету:
"Тут вештав він kiedy był małym dzieckiem".

а школа №2 на Копиловській
нарешті зміне свій паскудний профіль
але мені тоді вже буде пофіг
бо я пірну до вічності назовсім

Осінь. З неба дощик сіє,
Спить хохлятко - не буди.
Це - столиця. Милий Київ,
Юрта Дикої орди.

Мозок тисне "натє", "здрастє",
Геть не чути "Добрий день".
Вивчили російську Насті,
А на рідній - ні телень.

Не тримають перепони,
Січка краща за траву.
Суржик чуєм ще у лоні,
Уві сні та наяву.

Наче і позбувсь зарази -
Втік на літо до села.
Повернувся - знов вилазить,
Стрепенулась, ожила.

Чи така в державі мода -
Гидь жувати у ротах?
Та мені онуків шкода,
Їх очікує біда.

Рідна мова тихо гине,
Кацапня звела курки,
Суржиком плює у спини,
Тягне в душі мацаки.

Ось, рецепт в моїй долоні.
То ж давай курнем "трави",
Сядем поруч на кордоні
Перднем в сторону Москви.

Стало смішно? Це чудово!
Виріж суржик як грижу!
Вчи, мій друже, рідну мову.
Я тобі допоможу.

05.09.2017р.

На Банковій одкрився свищ,
Тече державою зараза.
До неї присмоктався кліщ,
Покрила шоколадна ряса.

Пахтів солодкий пиріжок,
Цукерка танула у роті.
Не вивчать неуки урок,
Подумати хоч трохи - годі.

Слуга прилавків - це крадій:
Купив-продав, навар у жмені.
А я і ти - лише удій:
Шерхочуть гривні та "зелені".

Нема на Сході перемог.
Є сироти, гроби, каліки.
Віддав життя в окопі "лох",
Від горя матір сходить криком.

Сльозавлять більмаки сліпці -
Тепер на торжищах - закони.
Привезено лапші, маци,
На Марсі придбано патронів.

Розумний вже давно утік,
А дурень виверта кишені.
Братва новий лаштує цирк,
Уже друкують бюлетені.

Павук розкладує товар,
Лаштує сіті для обіду.
Не видно сонця із-за хмар:
Пора настала динаміту.

03.09.2017р.

Згубив Да Вінчі код.
Горить на кухні плов.
Тікає кашалот,
За ним женеться Йов.

Ввійшов у сало спис,
Гарпун, сокира, гак.
Коханої каприз
Виконує моряк.

Чорнилом на пюпітр,
Осотом по житах:
За амбри мілілітр
Ухоркано кита.

Лежать м'ясце, кістяк,
Братва тікає геть.
Ну як тобі на смак
Кита безглузда смерть?

Тепер у хаті лад.
Парфуми на місцях.
Витає аромат
Убитого ссавця.

Летять шпаки, слони -
Пора жбурнути плуг.
Схотілося жоні
Пір'їни в капелюх.

2.09.2017р.

Ти хочеш справедливості? Дарма.
Загине ліс без вовка неодмінно.
Злочинцями наповнена тюрма,
Робітники не розгинають спини.

Реве на бійні зляканий бичок -
Летять у небеса посмертні фуги.
Клює лошара на пустий гачок,
У бевзя генії, таланти - слуги.

Пристойної не буде зарплатні -
Із рук чужих отримаєш третину.
Тому зіп'яну лізеш до жони,
Кладеш її, ледь живу, на перину.

Пора в душі прибрати смітника,
Очистити замулену криницю!
Та вгору піднімається рука,
Одважує потиличника жінці.

Позич грошви! І не лупи процент!
Знайди поета - дай йому на книжку.
Вчувається банальний аргумент,
Що ти - бідак. На працю ходиш пішки.

Давати - жаль. Ділитись - не з руки.
Несе дикун всю здобич до печери.
У хаті м'ясо, золото, замки...
А справедливість - це дурні химери.

28.-8.2017р.

Я у Європу не тікаю,
хоча і хочу як дитя,
яке з огидою збирає
чуже накидане сміття.

Я дуже хочу на Канари
як це не раз уже було,
але на євро і доля́ри
мені якраз не повезло.

Я не поїду до Китаю.
Японія мені чужа.
І не Сибір мене лякає,
а харакірі без ножа.

Я й у Америку не хочу,
хоча волію за межу
і океани перескочу,
але завию, затужу

коли через полярне коло
як журавель перелечу
і зрозумію, що ніколи
не політаю досхочу.

Я залишаюсь в Україні
як той на сідалі когут,
який не чує свій капут.
– О'кей! Але які наївні
собі доказуємо нині, –
уся моя Європа тут.

                              08.2017

Чому так легко плазувати,
Хвостом крутити навсібіч?
Ми ж - люди! Не повзучі гади!
Чи любим темінь, морок, ніч?

Не дивина паскудний вчинок,
Царює нині компроміс.
Змія залазить у будинок,
Лишає після себе слиз.

Схиляє гадина до змови,
Сумлінню пропонує блат.
Але її не знаю мови -
Жену в гниле дупло назад.

Не кліпнуло холодне око,
Пащека мовила: - Гаразд!
Я поруч житиму. Під боком.
І повернусь іще не раз.

27.08.2017р.

Сливи, - кажу я їй, а вона мені – перса!
Сливи, - кажу я їй, - подивись он зліва
Злива, - каже вона, - буде злива
Певно обсиплються сливи…
Сині серпневі солодкі
Спокусливі
Сливи
Узяв би їх пес!…
Зліва чи справа чи просто піднявши очі –
Хочу їх, хочу їх, - каже вона, - їх хочу
Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,
Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли
Небо тримати, сливам тримати долоні
Понад усе люблю їх щойно, коли медові,
Понад усе люблю їх потім, коли солоні, -
Каже вона, - дивися які чудесні
Ці сливи небесні
Я їй кажу - то їж!
А вона мені – ні, не можу
Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто
Тоді, видко, буду
А зараз не можу під ніж таке диво –
Сливи, - каже вона, - які сливи!

Тирлуються "печерські" дожі,
Байдуже глипає народ.
З кишені вивітрились гроші -
Годує у селі город.

До рук потрібно взяти вила,
"Пустити півнів" у доми.
Але чавкочуть ситі рила
І страх виповнює уми.

Ізмалку погляд у тарелі
(ростуть карасики для щук!).
Свободи упилися елем
І шаблі випали із рук.

Зубами хочу рвати м'ясо,
Ковтати ще гарячу кров!
Вставай, нечула біомасо,
По ваші душі я прийшов!

Покликав гучно. Озирнувся,
За спиною - мертвотна тиш...
Вросли у землю жирні гузна,
Супця у пащі втьопав ківш.

Навіщо гуркіт динаміту -
В льоху очікує квасок.
Ваш герб - із січкою корито,
А прапор - з лахами візок.

Повзуть по дереву ліани,
Калина сохне без води.
Не жити вам уже без пана.
Носіть довіку хомути.

21.08.2017р.

                        І
Ой-вей… Лякає біо-графі-я?
Не кольорова? Та й не чорно-біла.
Є особисте – як душа у тіла
і не одна симпатія моя.
Але яке кому до того діло?
І я ще є. І мед, і воду п'ю.
Не хочете, то я й не зачіпаю.
А вірші що? Навіяне порву
тай – у нірвану ту, що у рову,
де бабаю ніщо не докучає.
Є різні цілі і одна мета.
Дистанція омріяна, і всує
пеняти на завіяні літа.
Пора давно уже не золота,
а на межі іще одна чатує.

                        ІІ
Літають журавлі у всі кінці
і за Дунай усе повзе і їде...
Тримаю ще синицю у руці,
а не рушницю і не камінці
уполювати жабу у сусіди
оту, що давить, спати не дає,
коли моє живе і процвітає.
Осліплі, вибачайте, я ще є!
Повторюю, – кому це заважає?
Я обираю стежечку свою.
Не хочу їх і сліду за собою.
Мені не по дорозі із юрбою.
Один у полі, але ще стою.
Допишу біографію свою
і зав'яжу з минулою любов'ю.

                              08.2017

В труні я бачив новояз,
Дітей я пхав у демігляс,
Але лише російськомовних!
Під вустерширом був кацап -
Той самий,що атакував наш ДАП
Та мучив "кіборгів" моторних.
Бурята їв я у аджиці,
Хоч довго відбивав по пиці,
Та один чорт - застряг в зубах!
Кадирівець був у брусниці,
Маринували у в’язниці,
Й у трусах був його страх...
Та все одно ми їх всіх з’їли!

17.08.2017 15:30

Берлоги, нори та дірки...
Наїдки, ліжка і планшети...
З колонок лине звук м'який,
А на екрані - вінегрети.

За костомаху йдуть торги,
Чаклун угадує погоду.
Печуть новини, пироги,
Між ними - риби, пащі, моди...

Злетіти хочу до зірок,
Шукаю золоту зернину.
Та грузне в баговинні крок,
А під руками - вата, піна.

Росте інету Вавилон,
Біжать чужі думки галопом.
Втопилася моя гармонь
Між хвиль Вселенського Потопу.

Уже не видно берегів,
Руйнуються орієнтири.
І вороги - не вороги,
І друзі наступають з тилу.

А за вікном сюрчать шпаки,
Обдзьобують дозрілі вишні.
Урок засвоєно гіркий:
Поети в цьому світі - лишні.

15.08.2017р.

Пишіть, брати мої та сестри,
Увічнюйте свої думки.
Я теж гравець у цім оркестрі,
Мій звук тривожний і щемкий.

До бою кличуть тулумбаси,
До ніжності - гобой, скрипки.
Плете піїт ліричним басом
Майстерні про дуби рядки.

Прудкі хихочуть балалайки,
Дискант оспівує город.
І ставить вподобайки, лайки
В сльозах засмучений народ.

На Сході - ехо канонади,
Ховають воїнів щодень.
Криваве шмаття - не завада,
Ще світить сонце золоте.

Летять Пегаси, хмари, гуси,
Течуть поезії струмки.
Шугають безупину музи
І тем нових несуть пуки.

Мовчать ображені естети,
Не схвалюють гучні хори.
У тиші лупляться сонети -
Підходь, куштуй, собі бери.

А дехто пише, наче косить,
Летять в покоси будяки.
Гуде фальшиве суголосся,
Дурні прищеплює смаки.

Не кожен віртуоз-маестро,
Не всі виспівують птахи.
Навчитись грати в цім оркестрі
Лише трудягам до снаги.

13.08.2017р.

Примарно стало жити нині,
Чаяться в мушлях слимаки,
Гудуть од праці руки, спини,
На гаври вчеплено замки.

Тихцем ковтаєм оковиту,
Співати - навіть не проси.
В інет сховалися від світу,
В ротах кавалки ковбаси.

На крики болю - мертва тиша.
Прохання - слухають зади.
Шерхочуть у підпіллі миші,
Але насправді - я і ти.

На совісті потворна латка,
Побитий міллю гобелен.
Тут нафталінова облатка
Не допоможе - хворий ген.

Ми наловчилися мовчати,
Нести катюгам урожай.
Уява зовсім небагата,
На тому світі зріє рай.

А добре вигострить сокиру?
Обух всталити у крові?
Не хочем. Треба - миру, сиру,
Цицьок, підгузничків нових.

Ну, що ж - живім у сонній тиші,
Куняймо, бабраймо планшет.
Дарма пишу оці я вірші,
Коли потрібен кулемет.

11.08.2017р.

"...як самого себе."

Любити ближніх - справа то важка.
Взаємини - жорсткі холодні брили.
І часто підла родича рука
Підштовхує підступно до могили.

Онуки уподобали житло -
Хворенькій бабці вкоротили віку.
У кожному із нас дрімає зло,
Приховує свою огидну пику.

Ми пречудові, чуйні на словах,
Але коли з'являються потреби -
Приходить демон. І зсуває дах.
Стовбурчить півень ввись кривавий гребінь.

Навіщо пісня - є голодний рик.
Про дар забудь - є позики, проценти.
Потрібні гроші - сталлю горло "вжик" -
І кандидат новий пливе у Лету.

Ми - ближні. То ж на відстані плювка.
Попасти - легко. Промахнутись - важко.
І цупить син у нені п'ятака,
Брудне матюччя бризкає із пащі.

А ти - шануй. Прости усі борги,
Лягай у ліжко з мужем після зради.
Хай чоловік живе біля сохи -
Не він потрібен, а його зарплата.

Ми - ближні - нагострились на війну,
Судитися звикаємо довіку
За діточок, майно, межу дурну
Під супровід прокльонів, гвалту, крику.

Пропитий голос жебрає вина,
Хиткої тіні долинають кроки.
Ненависть - є. Любові - геть нема.
У хаті шапарує мудрий брокер.

Коли кохати ніц немає сил,
То виручає шворка і бантина.
Навіщо скніти в холоді, без крил,
Здиратися недолі серпантином?

Ми - ближні. А насправді - вороги.
І не відступиш, бо довкола стіни.
Позамовкали знічено богИ,
Адама сп'яну виліпили з глини.

Простого рішенця ти не чекай,
Готуйся краще до важкого бою.
Бо занесуть вперед ногами в рай,
Вмиваючи ножа твоєю кров'ю.

Роняє сльози мати на дитя,
Колише батько зляканий колибу...
Смакує чорту свячена кутя:
Брат ріже брата. Підніма на дибу.

08.08.2017р.

Довідався учора із чуток,
Що в мене вже нема старого друга.
Раптово він зробив у вічність крок,
Урвалася ламка життєва смуга.

Я на городі бабрався в жуках,
Махав косою по зелених травах.
Тепер несу, засмучено, вінка,
Чалапаю у похоронних лавах.

Вдові віддав належного гроша,
Уклав насильно у тремтливу руку.
Але не має спокою душа –
Лежить на ній провини каменюка.

Колись і я на небо відійду,
На самоті, без оплесків, овацій,
Невдахи насипатимуть гряду,
Ковтнуть сивухи і підуть на танці.

Доокола надгробки і хрести,
Десь тут могила і моєї мами.
Прощай, мій друже. І мене прости…
І впало небо теплими дощами.

01.07.2017р.

Люд уціпенів. Лише мовчить.
Радості не видно на обличчях.
Калинову поламало віть,
Запалив Донбас печалі свічі.

На роботу – равликом, тихцем,
Обминаю бриль старого діда.
Одвернулось Господа лице –
Павуки обсновують колибу.

Вичовгано світла кольори,
Розлились приреченість і відчай.
Побратимам знизу чи згори
Боязко заглянути у вічі.

Погляди – за скельцями, в пітьмі,
Руки у кишенях – камінцями.
Живемо неначе у тюрмі,
Мури зводим, стіни і паркани.

У потоці лютої грози
Є оаза спокою та дива.
Слухаю дитячі голоси,
Радісного сміху переливи.

01.08.2017 р.

Сниво та їжа. Два полюси.
Шлунок чи ліжко? Дилема...
Запахи сиру, млинців, ковбаси,
Ковдра і ніченька темна.

Цілодобово - глитання і сон.
Теплі колишуться хвилі.
Із балдахіна звисає помпон,
В хаті горою тарілі.

Миски відерні стоять на столі,
У холодильнику - труп'я.
Повняться шлунки старі та малі,
Ложку доношу до губ я.

Сафи, дивани, м'які гамаки,
Тонуть в перинах сідниці.
Хиляться голови на подушкИ,
Руху немає в зіницях.

Пролежні, рубчики і ковтуни,
Млявість, байдужа знемога.
Хату обсіли коти-баюни:
Нехіть, облом, перелоги.

А на полиці куняють книжки,
Грузнуть гуртом в порохняву.
Клякне господар їх неворухкий,
В кріслі вовтузиться мляво.

Смалець струмує плескатим чолом,
Погляд - вдоволений, ситий.
А в противагу - війна за вікном,
Рвуться снаряди та сіті.

Тиша. Дрімає в колибі дитя,
Неня співа колискову...
Хай не проспить воно власне життя,
Не проміняє на жови.

31.07.2017р.

Міцний горіх. Лускунчик не бере.
Сховалося ядерце за твердиню.
Його хапають кліщі у баре,
Вилущують із хряскотом зі скрині.

Двобій. Тут недоречні піддавки,
Лящить метал жувалами із криці.
На шкаралущу глипають шпаки -
Чекають крихт, обронену дещицю.

Захряснувся ощирений оскал,
Посипалося шмаття у пилюку.
Лушпиння, троща, шерхоти, фінал -
Осердя впало жоване у руки.

Вечірній легіт посеред жоржин -
Байдужий світ до болю, крику, лиха...
Здираються ногою мураші,
Прямуючи на запахи горіха.

Лежать впокоєні на цвинтарях митці -
Невіруючі, бунтарі, зелоти...
Поети - крихти у Творця руці.
Захоче - покладе собі до рота.

30.07.2017р.

Анекдоти є й без бороди.
Ось, наприклад:
– я гроза поетів;
– я – орел!
– а я такий один...
– ну, а я записаний у метри.

І так далі.
Далі – хто куди.
І одні, буває, у нікуди,
інші «вибиваються» …у люди.
Поки не жаліємо води,
витоку поезії не буде.

Не біда, коли авторитет
у природи списує сюжет
і до дна його експлуатує.
До усіх апелювати всує.
Та коли усох імунітет
і на false пускається поет,
то і true його ніхто не чує.

                              07.2017

У кожного народа свій Христос,
Пілат байдужий, жадібний Іуда.
Навергали своїх гріхів обоз,
Але чужим богам несем до суду.

Своє лайно - сусіду за паркан ,
Неначе із балкона папіросу.
І усихає з люті Іордан,
Стіна плачу - чужих плачів не зносить.

А ми Голгофу утоптали в грязь,
Ще трохи - і зрівняється з землею.
І кожен раб, повія чи то князь
Потроху краде бога у єврея.

Ми - сарана! Набридлі прохачі!
Нахабно прагнемо чужого схову.
До раю (не свого!) поцупили ключі.
І хмурить брови мудрий Ієгова.

У небесах курличуть журавлі,
Під ними сплять Стрибогові онуки:
Не поважають рідної землі,
Чужим законом обкували руки.

Коли ж не стане звільнення від мук
І отченаш Всевишній не дочує,-
Прокинеться незрячий ще онук,
І капища прадавні ушанує.

26.04.2017р.

Живемо у час перемін.
Така уже карта упала.
Не ми обирали, а він
у гавані долі причали.

У часу немає керма.
У люду опущені крила.
А на перепутті нема
кому напинати вітрила.

Надія веде уперед,
а вибору долі немає.
Ця дама у смужку буває...
І поки дорога не мед,
нехай хоч удачу поет
рукою за гриву тримає.

                              07.2017