У цьому світі вічних перемін
Ми- в'язні. Час - то наші грати.
Усе він перетворює на тлін,
Лишаючи плачі та біль утрати.

Він данину бере собі щодня,
Таврує на чолі глибокі зморшки.
І столяра майстерна п'ятірня
Уже для домовини теше дошки.

Учора був моторним юнаком,
Сьогодні - сили п'ють старечі болі.
А завтра - цвях у віко молотком
Тобі у гроб заб'є нечула доля.

Один лиш крок - і вже тебе нема.
Грошву за труд отримають музики.
І ти вже там, де морок і пітьма
Нарешті упокоїшся навіки.

В один лиш бік це крутиться кіно,
А ми у ньому тільки епізоди.
Порушити нікому не дано
Закони рівноваги і природи.

Допоки не торкнулося гниття
Та не сумують на могилі дітки,
Поетові належить за життя
Своїх думок залишити відбитки.

28.04.2017р.

У кожного народу свій Христос,
Свої Пілати і свої Іуди.
Накидали своїх гріхів обоз,
І понесли чужим богам до суду.

Своє лайно - сусіду за паркан,
Неначе із балкона папіросу.
І усихає з люті Іордан,
Стіна плачу - чужих плачів не зносить.

А ми Голгофу утоптали в грязь,
Ще трохи - і зрівняється з землею.
І кожен раб, повія або князь
Краде потроху бога у єврея.

Ми - сарана! Набридлі прохачі!
Нахабно прагнемо чужого крова.
У рай (не свій!) поцупили ключі.
І хмурить брови мудрий Ієгова.

У небесах курличуть журавлі,
Під ними сплять Стрибогові онуки:
Не поважають рідної землі,
Чужим законом обкували руки.

Коли ж не стане звільнення від мук
І Бог чужу молитву не дочує,-
Прокинеться незрячий ще онук,
І капища прадавні ушанує.

26.04.2017р.

Живе зі мною поруч пан.
Але не можу я збагнути,
Чому в пітьмі через паркан
Летять брудні шматки отрути.

То пісню я не так пишу,
Сумну змальовую картину.
Щодня сатирою грішу,
Сміюсь, немовби без причини.

Ще - дилетант і віршомаз,
Богемі , наче прищ у гузні.
"Любитель", а не "майстер-клас",
Такі ж невдахи мої друзі.

І геть приземлена душа -
Не одірвалася від рала.
Пишу не "вІрша", а "віршА",
Їм хліб із часником і салом.

Що не виспівую хвалу,
Не ласий до чужої слави.
Слухняно слухаю хулу
З відкритим ротом як роззява.

Світлина ось така моя
Приносить панові утіху.
Мене ж турбує аби я
Не прищепив гидкої пихи.

Нехай жбурляє кізяки
І шпетить в очі й поза очі:
Свою правицю і думки
Бруднити злобою не хочу.


25.04.2017 р.

Кричали чайки, наче ті коти,
І билися за вкрадену рибину,
Стовбурчили загривки та хвости,
І клацали дзьобами безупину.

Не помічали в приступах жаги
Затоптану, скалічену чайчину.
Стирчала кістка в неї із ноги,
Бо посестри зламали їй коліно.

Коли ж її затихнув голосок
Й рибина щезла у чиємусь роті,
Прийшла пора упасти на пісок
Й її шматкам розтерзаної плоті.

Птахи злетіли важко в небеса
Мені крильми махнувши на прощання,
Пропали десь гармонія й краса
Під супровід взаємопожирання.

Зненавидів я чайок. Незлюбив.
Сталеві очі, жадібні до крові,
Виповнюють мене відраза й гнів,
Що в них немає справжньої любові.

Холодна ж бо у лютості краса,
Байдужа і до болю оніміла.
Нехай летять собі під небеса,
Поміж вітрами точать свої крила.

лютий 2017 р.

Я прошу Богів моїх одверто –
Скільки тих уже лишилось днів –
Дайте швидше Ви мені померти,
Щоб мій друг, нарешті порадів.

Щоб мій друг – ого! – повеселився –
Ви мене убийте на війні.
Йому дайте гарну молодицю
І лишіть купатись у багні.

Він не любить гарного нічого,
Любить, як навколо йде війна.
Як стає навколо все убогим,
Як свиню – не тягнуть! – із лайна.

Хай собі купається і рохче,
Хай жирує в рідному гною.
Бо метати бісер їй у очі –
Все одно, що цілувать змію.

Дайте смерті, тільки не зненацька –
Щоб од болю вив я, гриз траву.
Щоб ментальність другова – хохляцька –
Тішилася щастям наяву.

«Він он здох, а я дивись, живий ще.
Білу, горду кістку їсть черва.
Вже не він, а я од нього вище!» –
Мовить друг мій отакі слова.

На поминках скаже він «у тузі»,
Що ми разом рвались у АТО,
Що були із ним – найкращі друзі,
І любив мене він, як ніхто.

І куди до нас «жидам пархатим»!
Люблять один одного вони.
І не вміють друзів убивати
Злим не тихим словом, без війни.

20.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Багато маємо поетів
і поетес. Нехай не тьма,
а заяложених сюжетів
у їх поезії нема.

Поезію диктує небо –
і ця ідея не нова.
Але надіємось на себе,
допоки Муза ще жива.

І як годити цій чаклунці,
не переходячи на мат,
коли у кожній свіжій думці
як не повтор, то плагіат.

Одною лівою ногою,
не залишаючи слідів,
ідуть в історію юрмою
факіри вишуканих слів.

І не одна узріє Кая.
Зійде полуда із очей,
коли зоїла видаляє,
аби покаявся і цей.

Питається, а що читати,
якщо поезія – яса?

Куди дівається краса,
якщо її не описати?

А може – тихо помовча́ти,
коли говіють небеса?

                              04.2017

В раю гуляла пустотлива Єва,
Над яблуком замислився Адам -
Враз блиснуло і загриміло зліва!..
Злякалась Єва й мовила: «Не дам...»

«Ах, так?!.» - Адам до неї люто -
«Піду я до Ліліт - і назавжди!..»
Адама Єва стиснула за руки
І в ноги кинулась: «Залишся, не іди!..»

Повів Адам її у райські ку́щі -
Удвох вкусили яблука й гріха,
Що насолодою для них став сущою…
Альтернативна є історія й така...


12.04.17

Вточити крові – це як два по два,
охаяти – те саме, як два пальці...
Але які вражаючі слова
у глибині душі неандертальця!

Вони ще є, хоча й не у норі
і, як усі, бажають пити-їсти.
Від них усі паяци, і царі,
і вегетаріанці-пацифісти.

Недолею нав’язана рідня,
що янгола сльозою умиває,
рятує на пожежі кошеня
і ближнього за долари вбиває.

Хвала Ісусу, ще великий піст,
який усіх примушує до миру.
І хай мене полюбить атеїст
за те, що я не їм його за віру.

І хай його чекає аналой,
аби із храму – у високе небо.
Літературний – все одно герой,
що іноді вдивляється у себе

і думає, – лукавого боюсь,
і наговору, і лихого ока,
і заготівлі білого оброку…

Яка мироточива наша Русь!
Але, буває, хочеться чомусь
напитися березового соку.

                              04.2017

В хаті скрипка грає
В горах вітер свище
Плаче молода дівчина
Бо не може вийти,
Мати не пускає
А там молодий бурлака на сопілці грає,
Заміж її кличе.
А вона Калина,
Та така вродлива,
А така пихата...
Бо вона принцеса
Із сім'ї знатної,
А він простий хлопака,
То куди за нього?
У нього ні колу, ні двору, ні коня сідого.
Та любив сердечний її нетямуще.
Довго бігав принижався,
Та згоря втопився.
Вона ж безсердечна і сльози не пролила.
Та через тиждень
Свадьбу з іншим згатила

Між нами – Я і Ти, суб’єкти і мірила,
критерії провин, помилок, правоти;
безсилля сподівань і звинувачень сила,
а може навпаки – немає Я і Ти…

29.03.2017

Кане час у Лету – постаріє Сонце.
Скільки тих мільярдів? Швидко промине…
Встанеш рано-вранці, глянеш у віконце:
небо паленіє, плавиться земне.

Роздобріє Сонце. Статусом гіганта
козиряти зможе в колі інших зір.
Подихом палючим, пальцями мутанта
забреде наосліп у хазяйській двір.

Стане трохи жарко, а точніше дуже.
У сусіда-бевзя запалає дім.
Висохне від палу глибочінь-калюжа,
що посеред двору заважала всім.

Ось такі прогнози нам дає наука.
Поки ще не пізно, то робімо щось.
Погребицю глибше рити є спонука.
Авто-землерийку ще б позичив хтось…

Зачинитись в льосі на велику клямку?
Сонце погуляє й забереться геть?…
У сузір’ї Овна вічність тягне лямку
із живого раю у задуху-смерть.

03.2017

Якби я знав, якби я міг,
то був би юно-мудрим,
а так глузує сивий сніг
над житієм осудним.

Але утім… так завше є –
чогось нема в комплекті.
Лямур, дружище, – не твоє,
бо ти в сімейній секті.

Дивлюся й бачу та не йму –
етичні перешкоди.
Сиджу собі, у вус не дму
у поетичній цноті.

Але жага, немов багно,
затягує у мрію.
Ось монітор, у світ вікно,
а там таке узрію…

Навіщо ерос те утяв?
Панянка майже гола!
А хай би дідько та й узяв
ці еротичні кола!

У них блукати можна вік
у пошуках мішені,
а ти – звичайний чоловік
без ліхтаря в кишені…

Таке насниться на біду –
дружина скаже: годі!
Куди, скажіть, тоді піду
у мнимій осолоді?...

Ото ж бо є… а ще: еге ж –
падіння із престолу.
Шукаю спіднє між одеж
на ту дівчину голу.

03.03.2017

І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

І
Агітація

Ніякому нічим не докучаю.
Усякому радію уві сні.
Ну – не літаю... Але крила маю.
А що іще лишається мені?

Ну що іще, як не писати вірші?
Ну хай і рветься іноді тонке.
Але кому від того буде гірше,
коли моє шугає у піке?

Ну помічаю дещо недолуге,
про що мовчати, ну буває, гріх.
Ну обійду на повороті друга,
але хіба це ображає всіх?

Ну от візьму й понатикаю: збіги,
рашизми, ізми тощо, ну то що –
мені за це іти у вищу лігу,
аби явити, що таке ніщо?

Ну намалюю ради епатажу
одну копицю невідомих слів,
ну, не поїду, поки не помажу,
коли поетофобу надоїв.

Ну, рию землю і пиляю дрова,
і не шаную язикатий рід,
ну, заримую слово до любові,
аби уже не каятись, що дід.

Ну не умію я копати яму,
або іти у ногу як усі,
але умію видувати гаму,
на сонечку ходити по росі.

То вилізайте і дивіться вгору,
і запихайте іншого на дно.
Ну уявіть, що ви моє кіно
і не пишіть, а думайте прозоро.
Яке кому від того буде горе,
що не читають люди все одно?

ІІ
Апробації імітації
Я дуже мирний до пори,
коли біда мені – не горе
і на іронію з нори
буває по коліно море.

Надія є, що омине
мої путі та веремія,
яка спокушує мене
укоротити жало змія.

Адже, коли у парвеню
язик не прикусити вчасно,
то і коню буває ясно,
що уявляє це нещасне,
яке сидить у позі ню.

Ну і нехай. Про що я, власне?
Слова – то іскри із вогню,
що родять полум'я незгасне.

ІІІ
Апеляції на інсинуації
Біда, коли паяци-ерудити
уміють і дурниці городити,
і заглядати у чужий город.
І не поймеш, за що його судити,
і де кого чекає ешафот?

Коли Феміді затулити очі,
то true & false дають одне зеро
і протяги якої-небудь ночі
доточують оказії сорочі
і усікають гусяче перо.

На бестію пера немає ради.
Але яка підсудному досада
за скоєні й не скоєні діла...

І як не согрішити у гордині,
коли усе прощається людині,
яка тебе до цього довела?

                              03.2017

Що мені – тенета, гак,
Пастка і решітка…
Я ніхто, ніде, ніяк,
Ні-про-що й нізвідки…

27.10.2016

Човни… комфортні кораблі…
Яхтсмени… гондольєри…
І я, ніяка на їх тлі,
Прикута до галери…

27.10.2016

Спішать до мисливця опеньки.
Годує господаря грядка.
А в когось – «чарівна» кишенька.
А в когось – «чарівна» шухлядка.

12.10.2016

Я – ідіот?! А чом і ні?
Із давньогрецької: особа,
яка в свої приватні дні
заради «Ми» не тратить лоба.

Нехай усе побив би грець,
ознаки тої не зрікаюсь.
Це не діагноз, а гравець.
А хто із мудрих скаже: каюсь?!...

Багато з них давно в умі
вознесли догми в постулати,
живуть осяяні в пітьмі
новонароджені пілати.

Феміди слово є закон,
а чи слухняне право-дишло,
в якому правда – моветон:
само собою якось вийшло…

І нині маєм те, що є,
що не згубили по дорозі,
коли згрібали в міх своє,
а ще чуже, хто був у змозі.

Я не покину жур святих
заради свята на омані.
Із глини зліплю трьох дурних
і їжачка, що у тумані…

17.03.2017

Стомився день і впав додолу
тонкими тінями доріг.
Люд повертався із футболу
і спотикався о поріг.

Недільний вечір: пиво п'ється
і галасує дітвора,
хмільна стежина криво в'ється
у межах рідного двора.

А дома щастя: зла дружина
і «Огонёк» за давній рік.
На ньому глянцева світлина
і молодий ще чоловік

в юрбі(у касці і спецівці)
вітає радісно когось,
а той, ватаг(навколо вівці),
віщує пафосно про щось…

Про щось таке, у що й не вірить,
але є статус і статут,
є гастрономи із кефіром
і секретар, отой, що Брут…

Пройшли літа, як сон минули,
усохла значимість життя.
жилаві руки вже збагнули –
не буде свята-вороття

в оте минуле, що найкраще
(брехня солодка і липка)…
Стає із кожним роком важче
іти з футболу без ціпка.

І після пива(old tradition),
як кажуть люди за бугром.
Дружині – жменю чорних вишень,
щоб солодилась за столом…

16.03.2017

А скільки коштує олжа?
На терезах у клептомана
лежить оголена душа,
сухий остаток дерибана.

Доросла казочка, як є –
де «більший меншого кусає»,
а той останнє віддає
і кров за пана проливає.

Усе під крики: Ми – народ!
Шануймося, бо тОго варті!
Пряма дорога до свобод,
лиш ноги ковзають по карті.

Забули знову про багно,
про височини і яруги,
де люди падають на дно
і дно замулює потуги.

У лабіринті до мети
остання рації не має.
Ходи собі туди-сюди
попід утіх над мертвим плаєм.

А чи душа не вміє вже
життя любити без омани,
чи дідько долю стереже –
де ті козачі отамани?

І вільний дух, і мрії лет
над золотавими полями?
Лиш крап злодійських еполет,
а ще вибоїни і ями…

То скільки коштує олжа
без вихваляння і овацій?
Кишеню гріють два гроша,
остача правди і дотацій.

14.03.2017

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де завше все о’кей

ні пристрасті, ні крику, ні образ,
усе було і все вросло у іній
і тільки галас метушливих мас
вкрадається поміж енерголіній

енергоблок — ні полум’я, ні снів
усе було — лишилась порожнеча
і затягнулась зглибна кровотеча
ні кавалькад, ні ескапад зі слів

усе було і все минало вмить
нічого більше — стомлені прозріння
крізь верескливі гамірні боріння…
усе утома, втома не болить

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де все о’кей

як у склянці вина не на жарт заштормило
учинилася пря балачок і обмов
навіжений кричав капітана на мило
а цунамі в хмелю розтрощило любов
і несла течія із провалля на гребінь
а із висі жаги у замулене дно
і міняло життя світлі лики на темінь
оживало мари чорно-біле кіно

чайки зоряних мрій кораблі закликали
в тихі гавані слів без циклонів і бур
та уламки образ і зарифлені жала
переводили курс на вербальний сумбур

філософія дна аксіом не шукала
мушлю істинних дум колупала ножем
і дістала б уже та хмільні аксакали
утомились в борні за тверезий тотем
все затихло під рань і зірки потьмяніли
на скляних берегах непрозорі слова
наче юдині сни вони душу обсіли
і картала себе капітан-голова…

28.02.2017

Все було колись інакше – люди, звичаї, природа.
В полі мамонти ходили – із печері видно добре.
На стіні висіли бивні. Старших вельми поважали
і смачну цукрову кістку їм, беззубим, віддавали.
А ті кістку не жували, а цілу за раз ковтали
і від того лиш мудріли, і поетами ставали.
А чого ще після ситі біля огнища робити,
як наївшись маслаками, та й шедеври не творити?

А тепер жада щезає, більше мамонтів не видно.
Чи пішли у сиві гори, чи за клімат стало стидно?
На стіні – шпалери-фото або просто голі діви.
Тішать слух кумири року, не у моді чулі співи.
І поети затаїлись, певно, кісточки бракує.
Лиш мізерія затятих ще вірші римує всує.
Ай-Ті світ заполонило, нема спасу від прогресу.
Панахида за минулим у майбутнє править месу

А гряде химерне завтра, чи поети повернуться?
Генетичні клони часу із Ай-Кью машин зіткнуться.
І усе тоді спочатку, ну, звичайно, що інакше.
Десь у царині наживи віднайдуться ті, що натще
гучно крикнуть в обшир висі: гей ви, мамонти зіркові,
а слабО писати вірша на своїй прадавній мові!?
А назад – могильна тиша, не зудить поезій муха,
поетичні зуби-бивні ситно хрумкає ропуха.

О, часи і люди в часі! О, поети без перуки!
В полі мамонти не ходять, підупали і спонуки…

23.02.2017

Нічого особистого це бізнес
І біль війни лиш паралель яви
Людина мрії гроші офіс фітнес
І збурення загалу йду на ви…
Та не пішов безпечніше чекати
На сонці плями затулили світ
Сичі і пуги влізли у дебати
У медоносів одібрали мід
Тепер от ділять порівну чи різно
В пропорціях до сили і ваги
Аби собі і челяді не пісно
Аби було натхнення і снаги
Кричати гучно що ми переможці
На горло покараємо убивць
І тут же поруч бариші торговці
І статус лиха – пів-країни ниць
Нічого особистого – до влади
Приходять …мени ситі хитруни
Маніпулятори життя і правди
Жалібники лежачих у труні

Пильнують пси людей і біомасу
Витьохкує солодкий соловей
Падіння слів з високого Парнасу
Азохен вей міняють на окей…

21.02.2017

У світі, повному спокус,
нічого вічного немає.
І воїн ти й не боягуз,
а слава з іншими гуляє.

Опалиш душу чи уста,
а інший матиме науку,
що не літає без хвоста
і пір’я сокориста курка.

Якщо кумі не угодив,
то й куму будеш нехороший.
Якщо пеню не уплатив,
ще глибше сядеш у калошу.

І не Мюнхаузен, і не
уріжеш ненароком дуба,
а із біди, яка й мине,
не витягнеш себе за чуба.

Усе, що маєш – трин-трава.
Якщо себе не перескочиш,
не уповай на ті слова,
якими оправдатись хочеш.

Але на долю не пеняй,
що маєш все, що попереду:
за віхоть слави – путь у Лету.

Доточуй крила і літай.
Усе, що «сумно аж за край»,
пасує іноді поету.

                              02.2017

Пісень без ліку в ту весну
Переспівала я тому,
Кому що до що соль, що Бах що лях ‒ те саме!
А скільки віршів я тоді
Понаскладала, щоб радів,
А він: ти б краще все те толком розказала…

Гніздо зі мною інший звив,
Знавець і римів, і ладів,
Ревнитель досконалості в усьому.
Пишу я вірші лиш у сні
І не співаю вже пісні,
Бо в нього біль зубний, як схиблю на чверть тону.

А як затужиться співать,
Я починаю міркувать:
Контраст разючий тут – аж моторошно стало:
Між ними сплутав десь путі
Той, з ким співали б від душі…
О доле, доле, чом ти в мандрах заблукала?

2016

За батярським мотивом.

Філіжанка гуцульська – як обрій між пальцями
і громами, й дощами посічений часто.
Хто смакує з такої, той матиме рацію,
бо й гірке неспотворене інколи – щастям.

Басанунка*, зав’язана бантом, – окрасою
вишиванці та горлу, тремкому над ранком…
А поки що тебе ота нічка привласнила,
що її ти вважав за надійну фіранку.

На дубові столи похилилися голови
пранащадків опришків. Розбурхані тіні
напівсонно з чубами зіграють у холиво,**
усміхаючи пащу старого каміна.

Захмелілі не цнотою здавна багатими…
Моложава шинкарка, близнючка негоди,
чи не всіх парубків подивує... трійнятами,***
од яких і гультяй не відмовиться жоден.

2017р.

*Стрічка, яку зав’язують біла коміра вишитої сорочки;
**гра у хованку;
***карпатський посуд з найкращими стравами, до складу якого входять три горщики, з’єднані спільним вухом.

У тлумі, шумі, гамі – драма,
а чи комедія життя?
Уїдлива до всього дама,
а чи веселощів дитя?

Буває, перша пустить сльози,
в журу сповиє кожен кут,
а іншій(сміх, вино і рози)
немає часу для покут.

Терплю обох, а що робити?
Це настроєве. В різний час
вони ідуть мене любити,
а я, виходить – ловелас…

2017

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона –
мами татова принцеса поетеса
і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата й боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
я знаю де перемога де зрада розбираюся у сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

28.01.2017

О, Боже!
ридав би й Данте
скрючений в три погибелі
у склянім своїм гробу –

цю юрбу не зупинять провалля
чи діжі із тістом замішаним на крові
я знаю що всі вистави грані для натовпу
для дикунства граного
мають криваві грані

дайте мені
панночко
дайте
касирко перигідрольна
два квитки у першім ряду
на новітню божественну трагі-
комедію
дайте відваги
я тебе малий проведу
червоніє як прапор куліса
п'єса бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

заковтую слину
тримаюсь за бильця крісла у першім ряду
тримаю прямесенько спину
найменшу краплину поту найменшу сльозину
впійману язиком
вицмулюю наче в угарі –
люта спрага бере
за грудки за шкибари
гробарі лихварі дримбарі злидарі
у отарі оцій – і царів й кобзарів!
всі віншують до пана до господа́ря
душить горло
пивбаром –
вінчати такі лицедійства

місто котиться містом
у пристінках все як і все
без чудес –
просто голий театр
пустодрама лукавства
ти чого зізнавайся
малий
розігнав розлякав свою паству?

між холопами й панством
знову бистра вода
закипів Черемош –
українська запінилась Лета
на планеті моїй
вже не вижити без пістолета
без кривавих монет чи живого диявола в буді
я не буду молитись малий
іудам молитись не буду

фуршетів страшуся фінальних
де лакеї розвозять нутрощі на тацях
де припудрені голови височіють на блюдах
мов екзотичні цяці
серед статуй льодяного бару
поміж дам із келихами
між мужчин у метеликах
я чекаю пришестя твого малий
несу
черевики завтра з ремонту буденно
парасолю розкрито –
дожидаю попутного вітру
ситом міряю всесвіт
та душу свою неситу
ситом міряє бог благодать
для дітей ненаситливих
в сито я тобі хочу
любові своєї насипати

як воскреснеш – мене проведи
поведи мене світом
поводи мене між людьми
полови мене ситом
не пускай мене до паяцтва
до пишного панства
до блискучого натовпу
першого ряду
за ту кулісу

як воскреснеш – я дам тобі води
забурлить Черемош
попливуть по нім гроби
ти туди не ходи – твої янголи
бурю здіймуть крильми
увійдуть по коліна в дно каменисте
цю юрбу не зупинить мирна вода
ця юрба – не чиста!
це – орда!

як воскреснеш
малий
візьми мої черевики
некрасиво босим відвідувати вистави
і коли ти воскреснеш
затям
від світла твойого лику
цього темного яву навіки не стане

але поки ти мертвий
поки ти у своїм склянім гробу
у своїй лляній плащаниці
я тебе за руку візьму
я тебе проведу
я навчу тебе розпізнавати лиця
наших вулиць та міст будинків вікон кімнат
гробарів лихвалів злидарів – володарів світу

місто котиться містом
захмарює небо червоніє як прапор куліса
б'ють поклони актори й актриси
п'єси бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

2017

Ач, бентего ти, бентего!
Золота моя жура
дотягнулася до неба…
Проганяти вже пора
марну долю в сиві гори,
в сині доли і світи.
Одним словом – в неозоре.
Іншим словом: хоч куди!
Хай голодна чупакабра
з’їсть оту печаль-нуду.
Я ж її зелені жабра
на гілляці у саду
почеплю, як засторогу
надоїдливим чуттям,
що освоїли немогу,
наче пошту вісті-спам…

26.01.2017

Вектор щастя, ера сили,
а душа… у тінь пішла.
Ми кохали, нас любили
біля броду, джерела…

А тепер інакші зорі
(євро, долари, рублі)
напоїли кізку Дорі,
розважаються у злі.

Час іде і нас минає,
розпорошує на тло.
Опадає листя в гаї.
Муза стукає у скло:

- Уставайте, годі скніти!
Хто живий, камон… іди
(у теплі не зле сидіти)
світ за очі… у світи.

Намальовані личини.
Флеш і моб в театрі ню.
Презентація гостини.
Віртуози із меню.

Кожен вік міняє вдачі,
суті мислень і речей,
і нав’язує задачі –
непокоїти людей.

Так, інакше, із ланцями,
із ваганнями на дні,
набігають дні-цунамі,
п’яти лижуть пси-вогні.

Миро висне над душею.
Чи освячена вона?
Йдуть дощі у Піренеях.
Щастя випито сповна.

А тепер – лихе похмілля,
пів-народу на ножах.
Заробітку труйне зілля
посила країну нах…

Тихше, тихше… Бог почує.
Сміхоторбу котить сон.
Скільки мук… аби не всує.
Пий від болю цитрамон…

23.01.2017

Бентего моя неозора,
Моя непозбувна печаль,
Піду у далекі гори,
Де бурі ведмеді ричать.

Нехай на шляху буреломи,
Нехай буревії в лице,
Для мене це все ні по чому,
Не холодно і не пече.


17.01.17

і пінгвіни у центральному парку Мангеттена
й крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не обиралось мамою
знають що крила богом дані та богом узяті
крила які не літають які виглядають із плаття
які натирають спину й трохи шию
аж виє допоки вия

і гіппопотами й гіппопотути котики та шиншили
усі рогаті хвостаті зубаті патлаті колючі милі
які плетуться півдня тридцять метрів
і ті що долають за долі секунди милю
тваринки комашки пташки павучки та жучки
усі вони знають що бути поетом
тверезим поетом це досить сумно таки

в наш час не читають книжок коли є інтернет
в наш час коли є інтернет не читають й газет
ніхто не читає нікого крім себе самого
крім вузького кола принюханих френдів своїх
вірші чи романи чи п'єси лежать як коржі
щасливого торта на святі пустої душі

пустої як пустка неначе відпустка
на нашу смішну мінімальну зарплату
причесана трішки для селфі приведена швидко до ладу
неначе й доладно
а може і ні
усе як в кіно
чи в кіні
у нашому українському кіні…

пінгвіни у центральному парку Мангеттена
крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не планувалось мамою
мама й тато хотіли вагомої долі
мама й тато бажали відомого шляху
лікарем вчителем перукарем чи бляха
хоча би завмагом якогось універмагу
а тут тобі нате – рядками повзуть вірші
немовби нашестя малесеньких вужів
які в ритмі танцю бочком все бочком бочком
рядочком рядочком рядком повзком

і кожного разу коли я буваю сама
кожного разу коли за вікном зима
чи літо чи осінь чи нявкаюча
на розрив
весна
чи інша якась пора неземна
я мовчки собі кажу я кажу у себе
все сталося так як сталося так як треба
і значить на небі є бог
він живе певно там на небі
й дивиться він на нас робить усе як треба
кожному він дарує невидимі ваги
кладе на них всякого для рівноваги
завмагам вантажить універмаги
перукарям гребінці та шинйони
філологам – усі п'ятдсят томів Франка
учителям – олівець та поему Макаренка
а поетам він вантажить їхні рядки
писані на машинці шкрябані від руки
вбиті у файли заховані в ноутбуки
літературні муки

причесані трішки для селфі приведені швидко до ладу
неначе і складно
а може й нескладно
складні чи поскладані стосами звуки
творчості
бо кожен поет сам собі бог і творець
бо кожен поет під богом комашка ница
бо кожен поет у рядках вирізняє лиця
і кожен поет знає що знову оці слова – не ті
усе як в житті…
у приЗемленому житті
у центральних парках мангеттенів
на Самуї у сафарі-парках
у містах коморах у гетто
у скиртах цирках в хибарках
кругом де живуть поети
там гойдається лелекою бог на хмарках
п'є небесний коньяк палить небесні цигарки
жартує із мамами й татами
підкидаючи їм рожевощоких поетиків
одного – на сорок завмагів
чи трьох терапевтів дільничних
і сіються між людьми поети
пшеничкою

а коли сходить зерно по веснах
родить по осенях
все що не виклювали птахи
що не згнило у ріллі -
вітер розносить...

08.12.2016

чекаю читаю пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх на вудочки
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи
притираю спокій придушую душу
подушкою
прикриваю ковдрою
живу як живуть на суші
риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха та зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь

Із непозбувної бентеги
У неозору увійшов -
Над плаєм гойно звіяв легіт
І стих неквапно - без розмов

Поснули в шалі й безнадії,
В зневірі змучені думки,
Бо злі буремні буревії
Таки далися узнаки.

За мент будучина виразна
Упала вкотре в помилки,
А чи були вони – та хтозна,
Мені й самому невтямки.


16.01.17

Життя – не лицар, не ламає списи,
а тільки долі і земні шляхи,
стираючи свої імлисті риси,
чіпляючи на груди реп’яхи.

Зоріє світ, що й досі не загинув,
бо кожну мить присвячував живим,
народжував надію і дитину
і зоставався вічно молодим.

А ти, старий уїдливий писако,
ази пізнавши азбучних діянь,
із висоти широкого однако
свою стезю життєвості не гань.

Як не крути, вона – своя владика
і п’ятий кут у колі суєти,
мала у юні, а тепер велика.
Обабіч неї – ідоли й хрести...

Під сонцем веремії, при нагоді,
для кожної пишноти є сума,
і щасний лад ховається у зводі,
і бал утіх освячує чума.

Сопе і суне людності армада
баюрами, могилами доріг.
Попереду – огріхи і бравада,
а ззаду – доброти лукавий сміх.

Усе, що є, розписано на ролі
песиголовців і казкових фей.
У затінку судьби, планиди, долі
сидить ніхто, чекаючи вістей.

А ті ідуть звитяжними рядами,
мов на параді сяйних перемог.
Гендлюючи жагою і словами,
напишуть елегійний епілог.

У тому епілозі, як в облозі –
дотації із пільгами нужди,
стоять старці згорьовані на розі
і молять Бога: Господи, прости…

13.01.2017

Події: мати і дебати –
це теги Інтеру щодня.
Усі наразі мають знати,
що укри – це неадеквати,
як заявляє кацапня.

Монтує Рашія картину,
як Україна б’є бабів.
Реанімує домовину
колоратурної руїни
союзу і пролетарів.

Богема істини не чує.
За бузувіра агітує,
в якого лускає пиха.
Колаборація воює
і п'є за Путю-пєтуха.

Бо їхні гени біснуваті
шукають раю на землі,
де можна пити, їсти, спати
і час од часу – воювати
за самодура у кремлі.

Розперезалися брехливі
і у єдиному пориві
їдять москалики хохла.
У них нема альтернативи
усій імперії козла.

А ми, сякі-такі бандери
забули місію святу,
не реагуємо на ту,
яка летіла з есесеру,
але у Сирію – на ТУ.

І як на зло, не долетіли
туди, де їм немає діла,
а миротворець сіє зло.
І ось – поклали душу й тіло,
аби Донбасу повезло.

Аби лишилися навіки
ансамблі Раші у раю.
...........................
І випирають чоловіка
із телешоу, де базіки
стояли наче у бою.
Стояли після, – кукуріку!
А він сидів. І я – стою.

А я, таки, стою на тому,
що поки у ЗМІїних шоу
інакомисліє – табу,
то адеквату із дурдому
і українофобу злому
альтернатива – у гробу.

01.2017

(меланхолійно... під гітару)

ля-рі ля-рі ля-рі
лялярі ля...
я плачу-плачу-плачу...
плачу я
хоч радісно ме-ні-і-і
даремно сльОзи трачу я -
сльозИ не жаль мені-і-і
не жаль жалю у-у у-у
надалі бУду я...
будУ...
лише сміятися -
як прийдуть дні сумні-і-і

лялярі ля рі лярі ля...
03.01.2017р.

***
Одними словами
будуючи храми
малому й великому,
живу почуттями,
малюю без рами
людей із інстинктами.

***
Не чують мене
у поемі,
у вірші.
Говорять одне,
а приховують інше.
Усі незалежні.
Усе – як раніше.

***
У мене профіль не такий,
аби усе усім одразу.
Але покаюсь. Я – зараза.
Якщо не граю в піддавки,
то опоненту це образа.

***
Мені байдуже, що у Данте
є Беатріче не моя,
що я ханжа, бо є педанти,
яким ніяк не доказати,
що мій еЛГе – минуле я.

***
Не боюся на останок днів
опинитись на краю. На прузі
я собі уже наговорив
осуду не так у ворогів,
як у щирих і лукавих друзів.


***
Але не це болить мені.
Не дістають мене ні боси,
ані друзяки записні,
як ця війна простоволоса
у новорічному вікні.

                              2016

***
Про́сторами оперує час.
Масою – енергія, світами –
ноо-інформація, а нами
Слово, що із безміру у нас.

***
Не шукайте у Біблії зайвих ідей.
Є у Господа кара і плата –
обдаровує бідами добрих людей,
а жадобу лишає багатим.

***
Собі. Себе.
Само собою,
ми не самі, а у двобої
то із цабе,
то із ордою.

***
Як любо –
валятись, нічого не їсти.
Та маємо чуба
і нікуди дітись.

***
Не нарікай, що дивиться село,
коли своє показуєш намисто.
Воно твоє, яке би не було.
А слово, що лягає на крило,
то є публічне, а не особисте.

***
Пейзажі хоку
і натури нецке.
Усе нівроку
в Токіо, Ньюйорку,
і ...made in Ukraina,
Rusia-Сhina
по-німецьки.

                              2016

Ось і жовтень. А лист не жовтіє
(Чи то краще сказати “не жовкне”?),
Ранній іній його приморозив.
Що то жінка! Співає і мріє,
Хоч немає про що, а не мовкне!
(Хоч банально римуються “сльози”.)

Чи то сльози, чи біль, а чи лихо
(Може, краще згадати “кохання”?),
Чи кохання збентежило душу...
А вона собі тішиться тихо,
Ронить жінка пісні на світанні...
(Розважаючи яблуню й грушу.)

27.12.2016

Чужі святі, чужі талмуди,
зате гріхи таки свої.
Хоч і волієш їх не чути,
але голосять… солов’ї.
Куди не глянь, вони усюди –
помірні, так собі, малі…
Одні печуть тавром у груди,
усілись інші на чолі.
Гріхи одверті і під спудом,
усталені, як день і ніч,
людьми прощенні, самосудом
і покаянням біля свіч.
Ходою тихою й галопом
у веремії суєти
поміж любов’ю і пороком
блукаю я, а може, й ти…

23.12.2016

Що рік наступний нам готує?
Якого щастя сурогат?
Бажання миру, ладу всує
і неодмінний плагіат?

Здоров’я щоб, а ще багатства…
Казкова паличко, гряди!
Вже на столі марніють яства.
Гей, небожителі, сюди!

Старий й новий роки зустрілись –
рукостискання, неформал.
У голу кістку пси вчепились,
в театрі часу повен зал.

Вистава йде, ось на екрані
вузько-поштива голова
у одежині від Армані
віщає правильні слова,

що тяжко нам, та ми встаємо
і гідно виклик несемо.
Дрібниця наче, а приємно.
Давай, друзяко, поїмо,

Бо наготовлено чимало,
а вже годинник північ б’є.
Ось олів’є, копчене сало
і до сальця, звичайно, є.

На пересіченні умовних
і наслідкових величин
у мить зеро роки жертовні
штовхають люду часоплин

у коло вічної гризоти
і невмирущої мари,
що кануть в Лету всі негоди,
підніме щастя прапори

отої славної країни,
де все до ладу і гаразд,
де нівельовані руїни,
немає дук і повно ґазд.

О люди, люди, небораки,
ждемо на коду лже-вистав –
на гору лізуть наші раки
свистіти дружно: час настав…

23.12.2016

Існує думка, наче ми – лука*we*,
у світі жаби – пишні спори*she*.
Нема на нас ні гласу, ні цуна*me*,
а що той глас, однаково глу*he*…

Добудем долю, ситу і бага*toо*,
де щедре "на" вагоміше за "д*i*",
і дідько в ребра жадібному га*do*,
що поучав – у пазуху хо*why*…
22.12.2016

носить ясновидець окуляри
не вживає ліків рецептар
кодекс честі написали лярви
позичає на дурняк лихвар

цоб цабе візниця наче цезар
депутат на окрузі живе
за роботу агітує ледар
залізяччя по ріці пливе

збіглися докупи всі незбіги
у Сахарі під ногами твань
визрівають у кишені фіги
сутеніє доленосна рань

як у цьому світі жити далі
парадокси хиби і ума
тисни череваню на педалі
навіть якщо ровера нема

20.12.2016

- Немає часу – кажуть вчені.
То все ілюзія, мара,
Ненаукові теревені –
це усвідомити пора.

Тоді і вічності немає,
одна лиш мить і є жива,
та хто у сіть її впіймає,
коли ось є і вже нема.

Я туманію в тиші ночі.
- Не цокай, враже, на стіні!
Ач, розвелося вас, неточних,
у кожній хаті на селі.

Та й у містах їх, галасливих,
теж не бракує, вибір є.
Нема на те альтернативи,
хоч кожне тікає своє.

Немає часу, то і добре.
Залишусь вічно молодим.
Мої літа такі хоробрі,
але й бояться разом з тим…

А крім усього, всі щасливі.
Не помічають – ось секрет.
І лиш годинники-дурила
уранці будять на омлет.

Встають із ліжка напівсонні
і, позираючи на час,
до праці люди, наче коні,
рушають всюди й повсякчас.

А часу байдуже до того,
чи він є сущий чи фантом.
У світі яви і живого
злилися Хронос з Кайросом...

16.12.2016

- Людино сонця і дощу,
людино щастя і печалі,
тебе нікуди не пущу,
забудь про візи в євро-далі.

А нумо лізь на белебень,
на видноті збудуєш хату,
і скажеш світу «Добрий день!»,
дістанеш сапу і лопату.

І будеш лаштувати сад –
саджати дерево, малину…
В хліві розмістиш зоосад.
У хаті вивісиш картину.

Згадаєш потім про жінок
і обереш собі кохану,
щоб з нею мати діточок
і у біді гоїти рану.

І проживеш так цілий вік,
в турботах, праці і нестатку,
бо ти – звичайний чоловік,
що збудував маленьку хатку.

Тоді умреш на схилі дня
чи на зірковому світанні,
і небо дасть тобі коня
до Бога їхати в мовчанні.

Без євро бонусів і віз
життя існує лиш сьогодні.
Так що, давай, угору лізь,
але завжди… напередодні.

14.12.2016

Ця гра кінчається… Якби
із рукава туза дістати
і чечевицю на боби
в пісному супі не міняти.

Так мало джокерів у грі,
зате шістки, як символ зради,
і ненаситні упирі –
в ім'я чогО і чОго ради?

Піковий козир із бабла,
червлено хрещена надія
і голі бубни – кабала,
як доленосна веремія.

І апелюють до юрби
людинолюбні фарисеї,
слиняві свищики з гори,
і непорочні добрі феї.

А на кону – життя як є,
і сон «якби» із диво-візій.
Лукава доля роздає
колоду мрій із брендом «шізі»…

14.12.2016

Обходьте поетів проспектом Бандери.
Пальмір не чіпайте. Ні, не все одно.
Не лізьте у вікна. Проходьте у двері.
Є двері прозорі. Це - майже вікно.

Граматику вчіть. Не лишайте на завтра.
Незнайкам і Google в допомогу давно.
Знайшли у прозорій смолі динозавра,
А він волохатий – таке ось кіно.


13.12.16