Я розчесала
Волосся хмарині
Червоним гребінцем.
А там, де сивина сходу,
Лишила килим
Устлів рясних.
На сльози неба відповіла
Посмішкою веселки
Бабиного літа.
Я Осінь... Я Пані...
Крадійка Літа...
Не судіть мене
По теплих ненароджених днях...

При владі всі тепер хороші,
У вишиванках всі вони...
Якби ще їм не красти гроші
З кишень народної казни.

При владі всі тепер хороші –
Пухнасті, білі, золоті...
Але, якби не крали гроші,
То не були б такі святі.

При владі всі тепер хороші,
Та в бур’янах державний сад...
Понапихалася за гроші
Силенна сила до посад.

При владі всі тепер хороші...
І хто до влади не прийде,
Він із бюджету наші гроші
Собі в кишеню покладе.

Літо:
мурахи відрощують крила -
хочуть летіти -
прозорі блискучі крила -
летіти у вирій -
це так романтично, ах! -
ви бачили в небі
ключі крилатих мурах?

Как меняю валюту в банках,
Обменяю себя на Вас.

Я на пишность своей осанки
обменяла Ваш третый глаз

григорій іванович любить вранці грітись на сонці.
підставивши йому жовті ребра та сиве волосся
на грудях і ногах руках
втискує пергаментову шкіру спини та плечей
у прогріте дерево лавки.
звикло читає місцеву пресу
і трохи злостиво коментує вкрай недолугі кроки влади
най би вже сі повсирали нарешті до курвимами
його дружина марія степанівна
підтакує йому із прочиненого вікна
вона погоджується
що буває вкрай рідко тому особливо цінується
най би мама їх висцяла по кропиві
найдухів франсуватих
газет вона не читає

Якби ти мала автомата,
Була б за все мені розплата.
Я йду і знаю, в чому винен,
А ти стріляй мені у спину,
А хочеш – просто серце вийми.

Та тільки б не дивитись в очі,
Бо видно в них, кого я хочу.
Та тільки б не дивитись в очі,
Бо ми задушимось в обіймах.
Стріляй чи просто серце вийми…

І за любов була б розплата,
І я зронив би кров солону,
Якби ти мала автомата…
А так – лиш пилочки для нігтів
І пляшечки одеколону

Мою свідомість ґвалтує телевізор
Жорстоко, в розкарячку, і не щадно
Лежу пом’ятий в ліжку
І мрію про теплу вану

Не можу я поскаржитись на нього
Не в міліцію, не в прокуратуру
А лише натискаю пульта,
Знімаючи напругу!

…Політик, всівшись за трибуною вальяжно,
Глитає час, перегортаючи газету…
Краватку модну вивільняє пальцем всує,
І так, між іншим, вкрившись потом, голосує…
Здавалося б, ну що мені до того?...
Політик, це ж не Бог і не Дорога…
Але одна деталь… Одна деталь – газета,
Оце так папараці! Схоче – зловить!...
Політик…Рада… І газетний заголовок:
«Чому не вільно божевільному поету?»

Кумпала Вір, 12.06.09р.,
м. Хмельницький

Когда вам серебро пытаются затиснуть вместо золота,
Когда серпом тупым по наковальне лупят вместо молота,
Когда в огонь, чтоб потушить, вливают только спирт горячий,
А немощного человека бьют за то, что он лежачий, –
Подумайте: давно ль средневековье так минуло очень,
А тот космический прогресс, какой столь скоро нам пророчат,
Так близок? Чёрта с два! Услышьте, о безумцы, это слово:
Мы лишь из неолита делаем свой шаг к средневековью.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете? А пішли бо ви «к чорту»,
Знову, і тричі, й вовіки ідіть собі знов!

Вам не здолати мене і не випити крови.
Житиму так, як хотів і як Бог написав.
Бийте, стріляйте, руйнуйте, викопуйте рови!
Я собі йтиму, нехай би вас дідько забрав!

Ви, у труні, мов мерці, все чекаєте чаду,
Хочете світ замінити на врізаний тромб
І, причаївшись, зірвати його під браваду
Пафосних слів і каміння з розірваних бомб.

Пийте-гуляйте, мерці, а мене не чіпайте.
В силу вогню вам ступити не дасть амулет.
Геть забирайтесь, як втратили душу! Зникайте!
В людських обличчях почвари ламають хребет.

Лезо меча просіче демонічне повітря.
Вийдуть замучені жертви диявольських мес!
Ви, хто пускаєте слину й жовтасту селітру
Марно готуєте. Я ще не вмер — а воскрес!

Нащо мене зачіпати? Навіщо вам зброя?
Ви, може, серце не втратили в домнах очей?
Люди Христа — тільки юдине плем’я. Вас двоє
В сутності першій, забитій у труни січей.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете, не для вас ця аорта?!
Вчора й сьогодні, і тричі, й вовіки ізнов!

„Офіцери не всі солдафони”, -
Випадково розмову почув.
„Хто?
Вони?
Це порядність, реформи?!”
„Не кричить так”.
„Та я не кричу!
Почитайте що пишуть в газетах!
Через них і нестача грошей!
Їх цікавлять зірки, “еполети”
І надумані пільги лише!
Та вони ж “мафіозі” в лампасах!
Почитайте, правдива стаття!”
То був голос, як кажуть, із маси...
То був вирок. Не суду. Життя.
І відводив розгублено очі
Та мовчав молодий капітан.
Не втручався в розмови жіночі ,
Хоч болючим був “ляпас” від дам.
Стиснув зуби і вийшов з вагону...
Що цим людям сказати він міг?
Що отримав зірки і погони
Він за службу. Хіба це є гріх?
Що затримали знову зарплату
І вже в котре позичив на хліб,
Що малі вже не просять у тата,
Коли бачать “цукерковий” кліп...
Було соромно й гидко за пресу,
За оплачену щедро брехню
І газету, що, наче агресор,
В маси кинула “бомбу-свиню".

м. Київ, 1999 р.

Сон у літню ніч академіка На…. лауреата На…, голови На…, дійсного члена На…, etc., etc, etc

Скажи мені, всемогутній Боже,
мені – знавцю гітар і гетер –
на що життя моє нині схоже,
нащо зі мною ти так тепер?

Були ж часи: повага, дівчата,
ну, так, за гроші… Але ж ти знав!
Ех, суча доля-Махабхарата,
хоч головою у власний став!

Ну, так, змовчав, коли слова чекали,
ну, так, на пару своїх доніс…
але ж я потім за гробом ніс кали
і очі ховав від людей униз.

І дім свій – колишній маєток графа –
купив за безцінок (ну, так,– дерибан),
там все, як треба: акваріум, арфа
і металевий під струмом паркан.

Підвалам, що з вогняною водою,
позаздрив би перший пияка – Вакх,
але на питання: «Хто зі мною?»
луна по кімнатах шепоче: «нах-х-х».

Королівський пудель, схожий на лева,
якихось там заморських кровей,
вбачає в нозі моїй королеву
і юза її, як хвойда Бродвей…

А Ти мені – блискавку-листоношу
жбурнув з небес, як дротик у ціль,
дякую красно і більше не прошу
здіймати у відповідь стільки хвиль.

Читаю вкотре – і матом лаюсь
таким, що навіть фікус засох:
«А ми за ціну не домовлялись».
І підпис короткий: Бог.

На конкурс композиторів до гаю
Прибув „музичний геній” із Огайо –
Відомий композитор і митець,
Професор, академік – Горобець.

Його пісні у жанрі „чік-чірік”
Стають „хітами” всюди кожний рік
І внаслідок цих „музо-епідемій”
Він – дійсний член музичних академій
Та голова всіх конкурсних комісій,
Журі престижних і культурних місій...

У гаї тім знаходився і я,
Коли там „розглядали” Солов’я.

-Послухайте, оцей сіренький птах,
Не маючи музичної освіти,
Прислав на конкурс нам свою сюїту!
-Ганьба йому!
-У нього „з’їхав дах”! –
Кричали дипломовані ворони,
Сороки і амбітні горобці –
Відомі в шоу-бізнесі митці....

А чи потрібна Солов’ю „корона”
І визнання від пана Горобця,
Якщо талант – це вищий дар Творця?
Творіть! Не заздріть! Справжньому радійте!
Талант – шануйте... Даром – володійте...

Під неба накривку зірки опалі
покришуться думками у безмежжя,
як пір`я придаватимуть дедалів
вогню словесному.
За звичаєм у нас
весну стрічають на лівобережжі
до того часу як
на грудях зляже наст
і можна легко на живе ступати,
збивати сухостій, з калини
сопілку вирізати, казематом
лякати царство сну.
Триматися в умі
за дольку помаранчі. Нині
правиця правлена
ватагою кумів.
Це панібра(ля)тство, витворене нами,
покличе знов на барикади,
обвішане по совість орденами,
прикрите спинами,
дорогу прокладе
собі і тим, хто пестить владу
хто за христинами
піде – він знає де.
Він знає як і чим з нелюддя люду
тягнути сік, вкладати шпали.
Суд не наважиться, Бог не осудить,
бо весни веснами,
та звичаї у нас.
Полярне літо, осінь вкралась
і так по-рідному
лягає наст.

1 Травня 2009

Роздивляюся світлини,
ковтаючи слину.
Морти-натюр - від кутюр,
гіркоти полину.
Арт-мистецька мішанина,
кострубато-вдала.
Та не знайдеться світлини,
щоб душа зридала!
Нестандартно, згоден, бачу,
пафосом сповито.
Не ридаю - тихо плачу:
не талановито...
Чи то сОбі, з пережаху,
сам здійняв жердину?
Що то є талан, невдахо?
То всі твої кпини...
Грошенят пішло чимало,
на одну оздобу.
І багацько вже придбало,
хоч ціна у лоба,
гамселить, осоловіло,
єврами-нулями.
Кожне себе уявило,
бонзо-королями!
Де ж, сердеги, ви дістали
гламурної пихи?
Ніби ж вчора ще латали
кутюрні проріхи...
Хвацько-влучно "пропіарить"
долоня долоню.
"Тусується" знай, "базарить":
"Ой, ну шо я гОню?"
...А чи ж виходу немає?
Чи ніхто незнає?
"Вихід там" - це охоронець
на двері киває...
...Не піду вже роздивлятись
на оті світлини.
Кожен ладен помилятись.
Не вистачить
слини...

30.04.09

У житті трапляються
Часом неприємності.
Там сусіди лаються,
Тим бракує чемності.
Та, якщо не першими
Ви прийшли до фінішу,
Був один упертішим,
Решта йшла повільніше.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

Час бездумно втрачений
Важко надолужити,
Якщо ви пиячите,
Честь свою паплюжите.
А якщо у цьому ви
Інших винуватите,
І святих не цьомайте,
Бо однак все втратите.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

Кожен від народження
Богом обдарований,
Але не походженням
Шлях до мрій керований.
Тож навіщо люди нам
Зайвим перейматися?
За усе, що любимо
Мусимо змагатися.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

Що найстрашніше у житті? -
Спитав малий у тата, -
Можливо гангстери “круті”,
Що мешкають у Штатах?

Сам вчора бачив у кіно,
В усіх вони стріляють
І за годину в казино
Мільйони заробляють.

Так, синку, є й у нас “круті”,
Та ми дамо їм ради.
А найстрашніше у житті -
Це “вірних” друзів зрада.

Людина, що запалює “зірки”,
Є не завжди яскравою зорею,
Але творцям комфортно біля неї.
Для Ватри теж потрібні сірники.

Та, часом, нам ніяково, коли
Сірник, що вже згорів, себе вважає
За Полум’я, ще й зорі зневажає,
Хоча давно темніший від Смоли.

За гроші купимо усе, -
Доводять “гаманці” пихаті, -
За гроші ректор сам до хати
Диплом престижний принесе.

Це дійсно так, бо “гаманці”
Спроможні стати й астронавтом,
Скупити золото і нафту,
Тримати владу у руці...

Але натхнення Божий дар
І за мільярди не купити,
Як неможливо пісню вбити,
Коли з життя іде Пісняр.

Миколі Луківу

У Вашім прагненні творити –
Бажання з вічним говорити
І словом Зло перемагати,
Якого надто ще багато...

Це Зло – нахабне і крикливе,
Амбіціозне, вередливе,
У чомусь – навіть досконале,
Бо має все – зв’язки, канали,

Імунітети і майдани,
Бо вміє правити стадами,
На бібліях давати слово,
Збрехавши раз, брехати знову...

Ви неспроможні не творити,
Не бачити, не говорити,
І Правді двері не відкрити...
А Зло? – жиріє у „корита”.

Крапля. Остання. Червона.
В келих. Аж чорний. Бездонний.
Випити ртуті з амвона.
Вітер звива вітрогонний.
Втеча. Холодність мовчання.
Мармур по шкірі, мов лезо.
Вирвати шкіру. Здичання.
Бігти. Постійно. Тверезо.
Втеча — єдина молитва.
Варвари будуть за нами.
Світ — марафонна гонитва.
Ми ідемо за світами.
Нас заховай у світанні,
Вітре, холодний і пінний,
Будемо там ми нетлінні,
Будемо сіяти зрання.
Ввечері йтимем. Бруківка.
Зорі. І небо під нами.
Ніч — мов безкровная цівка.
Світ — перехрестя з горбами.
Знаю, ще буде розмаю
в ніч на Купала і повно.
Певно, одвіку це знаю.
Знаю, але невимовно.

Про мій дефолт ти натякнула делікатно:
«Твій курс валюти впав в моїх очах…»
А я ж давав кредити «безвідкатно»,
Влаштовував вечері при свічах,
Я каву в постіль подавав щоранку,
Окремим траншем – ківі й ананас!
В тобі я бачив більше, ніж коханку –
Резерв валютний, золотий запас!
Я розумію, що жорстка всесвітня криза
По депозитах б’є й по гаманцях,
Та форс-мажор твого капризу
Вчинив банкрутство у серцях!
.............................
Я відповім так само делікатно,
Без екстраординарності в очах:
«Ми кризу переможемо приватно,
Без МВФ, і знову – при свічах…»

Якби дустав я мало власти,
То всьо змінив би'м на землі.
Лишúлися б цигани красти,
Лишúли б пити москалі.

Бика не мучив би іспанець,
А здав на мнясокомбінат,
Забув про мафію йтальянець,
Француз — забув би про розврат.

Естонці би дустали крила,
В’єтнамці — мало пудросли,
Корейці очі би розкрили,
А чукчі — в інститут пушли.

Араб — любив би солонину,
Юдак би — не шпекуловав,
Забув би німець дисципліну,
Згадав за неї югослав.

Май мало чехи б пиво пили,
Помив би з милом ся монгол,
І накінець би ся навчили
Мадяри грати у футбол!

Американці позад нафти
Не починали би войну,
І русини, як аргонавти,
Не йшли за щастям в чужину.

І українець би на части
Державу дерти перестав!
На жаль, не маю тілько власти!
А правда, добре, кіть би'м мав?

2004

Пальці притискають
струни
твій дотик
сприймаю як жарт
Тепер, нумо,
змінюймо ролі
Давай!
ти - скрипка,
а я – музикант…
Будеш ТИ тепер чемним,
А я…
ПОКОХАЮ тебе
І…
не витримають нерви
over gamи…
наші..
сумні…
На інструменті порвані струни
Я погралася не на жарт…
Знову змінимо ролі.
Чого там
Іграть так іграть!
Повернулись.
Буду сумною.
Казку на ніч тобі розповім
Та нема спеціального клею
щоб зарадити струнам моїм
Ось така тепер фішка в моді
Що, сподобався мій флеш-моб?
Повторим при нагоді.
І-і-і-і….ГРАЄМО
Знову.
ОП!

Сповільнюється час.
Я зосереджуюся на тобі.

Мене більш нема.
Мене збив автомобіль.

Завмираю і чекаю.
Зрозуміти намагаюсь зміст.
Слова. Нема.
Змісту. Більш Не-ма.

Хтось відчув страждання.
А мені як відчути???

Я у себе питаю й можу себе почути.
Якось дивно, якщо в цілім всесвіті я сама.
Я зійшла з розуму, а мене нема.

Дивлюся у дзеркало.
То як воно, ЯК?

Твій погляд вбиває.
Ти – духовний маніяк!

Що писали філософи?
Про що міркуємо ми?

Ці теми заєлозані.
Про це снилися сни…

Тобі чи мені?...

Я хотіла знати. Де межа почуттям
Коли поверталась безтямна.
зовсім
додому
концентрую увагу на чорному домі,
де кажуть не чують привиди втоми
і питають людей, хто ми?
амнезія
втрата
знайти
пізнати в морі. небі. все банально. так є завжди
лиш парадоксально те,
що віримо!
о боже!
я не бачу хто це
лише чую голос втоми:
хто ви?

Сни мої - то лезо
Я – неприкаяна душа
І знову в пастку лізу
І знову не пройшла

І знову в вирі мчуся
До «світлих» почуттів
І знову не боюся.
Чомусь забракло слів

Чомусь в країні криза
Чомусь таке життя
Чомусь ця паска, мила,
- то моя душа.
І знову всі страждають
І знову я пою
Чомусь ти не заплачеш
Чомусь я так люблю

Органіка. Обірваний зв’язок.
Тепер сама. І хмари посивіли.
У цьому світі день якийсь зіпрілий.
Він дивиться згори на тебе, як втомою убитий вовк.
Тепер сама. Дах трохи заржавілий
Відіб’є краплі мокрого дощу. А був колись сухий
Тоді, коли любили.
Тепер він трохи виє, гукаючи весну
І вию я. В душі. Хоч посміхаюсь.
І змокнуть не боюся, бо іду.
Раніше райдугу у небі роздивлялась.
Тепер не бачу вже нічого, крім дощу.

Картинно вимазав собі свідомість –
вагу втрачає хутко нерухомість,
її саркомно доїдає криза...
Скидайте, наші любі друзі, ризи,
яка правдива та насправді б`юті,
йой, скільки в рідній хаті баламуті –
отої у-ті-тю-ті. Так, по суті,
не хоче горло схнути з кальвадосу,
а лається в мені і крутить в носі.
Народище, ота чавуча маса,
не зчувся – як нема середніх класів,
хрести
угору тягне, як хвости,
на них всю навіслючену еліту.
Ну як мені його переболіти,
своїх синів записуючи в янкі,
зело життя тримаючи у банку,
(а батьківщину – втаєно в коханках).
Дивлюсь і думаю – як далі жити
і вреші блюз у серці розторбити,
історію переписати власну,
де все для мене до нестями ясно,
де я, ще незабутий невіджилий,
батьківську кров вимотую по жилах.
Та тільки там добро, де щирі сльози,
де за словами в душу ходить розум.
Ось і прийшов до себе я зігрітись,
переписатися, переболіти
(той час, коли самотньо чи так само)
у слові "мама".

30 Березня 2009

Ти не любила Шуберта
Проте –
Уміло борщ варила
І любила, любила, любила…
Краса і сила
Не цвіте, –
Як мило Мила
Шуберта ти не любила.
2009

не-божевільна хоч комусь здалась такою
тобі такóж? – не винна я у тім
середньовіччя звивини в житті
сучасному бувають – поза грою!

а ти не хочеш бачити і чути
затулиш вуха і замкнеш вуста
заплющиш очі і… рахуй до ста
який тобі від істини здобуток?

я не-тебе згадаю уві сні
твоїх бо фотографій густо-рясно
і сам ти тут – а йóго кроки рястом
позаростали але пам’ять – ні!

та добре добре я тебе чекатиму
із воєн перемовин перемир’їв
із полюсу північного з екватору
з рівнин гірських хребтів і плоскогір’їв…

чекатиму а ти все не вертатимеш
писатимеш а згодом ніби втомишся
я ж захлинатимуся пам’ятними датами
зриватимусь на схожий тембр голосу

я ще чекаю так тебе чекаю ще
хоча забула колір-розмір-родимки
і вже побоююсь – а раптом не згадається
те все коли повéрнешся не подумки

знову в путь – моя в твоїй руці
(що? – рука!) заснула й чи жива ще?!
бути мною набагато важче
ніж тобою (правди манівці)

я не хочу правди – тут кохання
тепло-тихо-вічне (день у день!)
добре не співаємо пісень
ні хвилино не спиняйся! – рання

пташка у затерплій пучці – ні!
нічичиркне про свою утечу
радість просторікам – вистиг вечір
ніби шведський стіл на чужині

А. Д.

У мене є і купа грошей, і здоров'я.
Мені бракує тільки Місяця й безсмертя.
Тож ти пришли мені - зі щирістю й любов'ю -
Малюнок місяця в звичайному конверті,
І напиши, що пам'ятатимеш довіку, -
Ну чим це не безсмертя в допустимих межах?
Я почуватимусь щасливим чоловіком
У власному раю - в комп'ютерних мережах.

Триумф, имеет тоже цену,
И каждый, кто познал, дань заплатил,
Не только жизнями врагов.
Слезами после каждой битвы,
Когда усевшись за столом,
Ты помнишь имя, но не видишь человека.
А после биты, возвращаться, некуда тебе,
Цена оплачена, и нет семьи.
Так в старости вопрос; зачем всё это?
Исчез ответ, что в юности пленил.

Николай Блоха 15.03.09 г. 00:09

Ко тото на ня позерать
з обращати на стіні?
То Ілліч, наш апо Ленін,
вун такий близький мені.
Научив мене любити
революцію, Москву,
указав ми путь до щастя
(я по ньому фурт йду).
Написав грубезні книги,
абим їх напамнять знав,
у діточум моюм серцю
мавзолей собі склепав.
Люблять Леніна у світі
чорні, білі, жовті діти.
Ленін - апо! Ленін - квітя!
Ленін - сонце у зеніті!
Ленін - Партії отиць!
Ленін - буржуям кониць!
Ленін - Карла Маркса син:
їх нам дав Єрусалим!
Висить Ленін в рамки з дуба,
тварь у нього, як жива,
Ленін пайслики поскубав
і повів такі слова:
"Продотряд! ВКП(б)!
Смирть попам! НКВД!
Враг народа! Бронєвік!
Ґідра! Контра! Большевік!"

Вун на мене, я на нього
позераєме оба.
Педиґ, кажу му, Володю,
я не контра, я -дітвак.
Муй отець калгозник простий,
мати копле ріпу в ланки,
баба постить, дідо постить,
ми не служиме Антанті!
Стрико перший до комуни
плуг ай борони оддав,
а нанашко вшитькі свині
до калгоза записав.
Сидиме у хижі босі
з партбілетом, без ґатей,
їсти нам фашісти возять,
бо санують нас, дітей.

Носять німці з-за границі
ладички із чоколадов
хоть із голов ми гузицьов
айбо из Совєцьков владов.

Ленін! Ленін! Ленін! Ленін!
Ти умер. Тебе ниє.
Айбо зерно, шось посіяв
видиш, фрасе, як жиє!

1992 р.

Я обіцяю Вам: я дам,
я дам усім, я присягаю. Я вже даю, я витягаю.
Я — Ваш єдиний кандидат. Я — чистий, я гріхів не маю.
Я не жебрак і не багач. Я — і не лівий, і не правий.
Я — не бандит, не бюрократ, я Ріо-Устича не знаю.
Я не фальшивий демократ. Я паспорт ще не поміняв,
Я з усіма, бо я — русин. Я — слов’янин, я ваш земляк.
Я — міжнародний патріот, єрусалимський я козак.
Я інтер-наці-он-нал, я — і безнал.
Я — православний уніат, я католицький єговіст:
я — і нацфронт, і комуніст — ко-ко, му- му, ні-ні, центрист.
Я — друг дітей і друг тварин. Я — мойдодир, гав-гав, ква-ква,
му- му, ку-ку-ріку, няв-няв.

Покидаю цей світ навіки,
вже дорога у вічність відкрита,
полишаю свій офіс, свій факс, печатки
та жалкую лише за коритом
Не цікавлять мене ні програми,
ні реформи, ні плани великі...
Я не йшов по дорозі з вами
я знайшов своє щастя в кориті
Народився і жив без моралі:
стільки років спокійно прожито...
Я поставив би на п'єдесталі
теплий хлів і велике корито.
Помираю: труна вже у сінях
я дотяг до останньої миті.
Моя воля (молю на колінах) -
поховайте мене у кориті.

       "Я волком бы выгрыз бюрократизм,
       к мандатам почтения нету..."
               (В. Маяковський)

Погриз би'м, ги ощу,
                                       бюрократизм,
закони вкраїнськуй держави,
у котруй жиє
                               подкарпатський русин,
а паспорта свого не має!

Я ходжу у Загонь,
                                       у Прешов,
                                                       Сигот.
Я,
простий руснак
                               з Баранинець,
И жаль ми,
                               же дакий таможник-словак
думать,
же я – українець!

Я носю у жебні
                           книжку червену –
паспорт совєцький,
                                       старий –
ганьблюса,
кидь видять той паспорт у мене:
уже би'м'го деська зашмарив.

Той паспорт червений,
                                       из клепачом,
звіздастий,
               серпастий муй паспорт
бичелює у світі
                               лем єден президент –
то комунішта Кастро!

Приходять у варош
                                       на моторах
голанці,
               поляки,
                               шведи.
На їх паспортах –
                                   самі леви й орли...
А де муй
               русинський медведик?

Не силуйте на мене
                                       чужі паспорти –
тризубасті вадь п'ятирогі,
бо я до Европи
                               хочу зайти
из гербом свого народа.

Возьму папірь
                               и церузки –
медвідя собі намалюю,
шовдарь,
                       пікницю.
                                        шойт,
                                                   жумарки,
постоли,
                   трембіту
                                   и гуню.

Най са лакомить світ!
Най увидить ООН!
Як пуд Бескидом
                       файно я жию:
їм и співам,
                       и п'ю
                                       в постолах
и свистав'им
                               в тризубу идею!

1992 р.

Ги – наче, як
Ощу – вафлю
Дакий – якийсь
Кидь – якщо, коли
Деська – куди-небудь
Зашмарив – зашпурив, закинув
Клепачом – молотком
Бичелює – поважає
Лем – тільки, лиш
Варош – місто
Моторах – автомобілях
Силуйте – пропонуйте, нав'язуйте
Вадь – або
Церузки – олівці
Шовдарь – шинка, окіст
Пікницю – домашню ковбаску
Шойт – сальцесон
Жумарки – шкварки
Гуню – верхній одяг з овечої шерсті
Най – нехай
Файно – гарно, добре

Загаявся березень примхами сірих дощів,
Фарбується небо, лютневими тінями скуте.
Лютуй- не лютуй, відлітає у спомини лютий.
Він січнем посічений, люттю себе розтрощив.

Не навчена дихати сірим повітрям брехні,
Не навчена пити коктейль пересудів та змови,
Не навчена, хоч і навчали в публічних промовах,
Не здатна вживати, випльовую їхній хінін.

А без лицедійства занадто для когось проста,
В карєрному зрості та справах не вельми успішна,
Не маю багатства, і дати святкую не пишно,
Отрути чи меду не ллють принагідно вуста.

Не кличу до бунту ображений електорат,
Не втрапила ні до еліти , ані до бомонду,
Богемі не слідую і не сповідую моду,
Живу як живеться, без хитрощів чи наздогад.

Якщо не навчилася досі, ніхто й не навчить,
Позаздрю лиш тим, хто у пісні народжує вічність.

Хай лютий летить, безнадійно посічений січнем,
Березовий березень котиком гучно нявчить,
А вірш видається банальним римованим спітчем,
Та може його ошляхетнять скрипичні ключі...

І.О.В.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі голови схилили до землі,
самотність раю — крижане намисто
для вас, високочолі на чолі.

Ніхто просити більше і не буде,
як захотіли — майте цілий шлях.
Ідіть у пекло, де гниє Іуда,
ну, сміливіше, там ваш падишах.

Із гіркотою випитих ілюзій
я промовляю вичахлі слова.
Кого просив, нехай пробачать друзі,
я не згадаю більше, так бува.

Ви йшли сюди спасати Україну,
а врятувати вирішили хвіст.
Ура! Вперед! Довічно гнути спину
вам на здоров’я! Дух згорів, мов ґніт.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі — голови схилили до землі.
Але й по вас ідуть усі нечисті,
по вас, високочолі на чолі.

Нет не какого тут соблазна,
Сижу, смотрю на Эйфелеву башню.
В груди стесненье, боль, мечты,
О той, которой нет сейчас со мной.

Вино лишь добавляет грусти,
Надежды нет, к тебе вернутся.
Девчонка мимо, заставляет улыбнуться,
Бокал к губам, сбивает с мысли.

Глоток испит, зависли мысли,
Итак, охота вдруг остепенится,
Найти покой, пускай с другой,
Вот только город не позволит мой.

Николай Блоха 27.02.09 02:00

Нет не какого тут соблазна.

Нет не какого тут соблазна,
Сижу, смотрю на Эйфелеву башню.
В груди стесненье, боль, мечты,
О той, которой нет сейчас со мной.

Вино лишь добавляет грусти,
Надежды нет, что жизнь попустит.
Девчонка мимо, заставляет улыбнуться,
Бокал к губам, сбивает с мысли.

Глоток испит, зависли мысли,
Итак, охота вдруг остепенится,
Найти покой, пускай с другой,
Вот только город не позволит мой.

Николай Блоха 27.02.09 02:02

Портрет рисую ложкой по столу,
Не понимаю, почему грущу.
Соблазна нет, в столице европейской,
Когда сидишь в кафе, а некому не близкий.

Так одиноко, чай с пирожным,
Портрет не полный, но тревожит.
Желание вернуть что было,
Уже давно, давно забыто.

Николай Блоха 27.02.09 г. 02:23

Нет не какого тут соблазна.
Столично всё однообразно,
Мелькают лица, нет родных.
И безразлично Киев иль Париж.

Чуть больше улиц незнакомых,
В которых нет историй небольших,
Участником каких ты был.
Возможно поздно очутился здесь.

Николай Блоха. 27.02.09 г. 02:43

Як це? – Мене і не знати
за голосом, образом, словом?
Мене мають вивчати
в загальоноосвітніх школах.
У класах висять портрети:
Я, Шева, Франко, Українка.
Я в літературних газетах
принаймні на двох сторінках.
Цитують творіння митці
Спілок письменників у-країн,
Переклади роблять усі:
негр, жид, москаль, караїм.
Пам’ятник з бронзи, граніту,
гіпсовий бюст на підставці,
на будинках пам’ятні плити,
твори у кожній книжковій лавці.
Конкурси і фестивалі
проводять імені мене
лауреатів нахвалюють
Засоби МІ незліченні.
Вулиці чи навіть місту
прізвище моє дарують
всі провідні артисти
портрети мої малюють…
Ось я у зеніті слави -
Ім’я моє носить планета…
Та тільки аби так стало
Треба спочатку померти.

О! Боже?! Нарешті! Доброго дня!
Чи що там у Тебе зараз?
Тут сталась зі мною така фігня,
Вона мене дико парить.

Раптом пропав зі світом зв'язок.
Як би це пояснити!?
Вранці прокинувся, тисну «ОК»,
Пише:
«Немає зв’язку зі світом»!

Думаю: «Йо! Невже я ліміт
Підключень в житті перевищив.
Чи встиг зберегти в «Блокнот» заповіт,
Витерти килим для миші…

Я розумію, ти там один.
Напевно з двома руками.
Та, вибач, кепський ти сисадмін
І геть нікчемний програмер.

Досі, чому створити не зміг
Діючу службу підтримки?
І що це у тебе за юзерпік?
Знайди прикольну картинку.

Чуєш, зроби собі ICQ,
Чи скриню, хоча б на фрімейлі.
Хочеш, тобі її я зроблю?
Ти відповідай нужденним.

Боже, нарешті це пекло чи рай?
Бо в мене нема вже сили.
Боже!.. Боже!... Відповідай.
А, все! Мене вже підключили.

Година зла, як пес – жени її до буди!
Хай дзявкає собі та носа тиші втре,
хай піниться від сказ і давиться в осуді,
бо на плечі у тебе з янголів каре,

бо у душі Тибет гуде джмелем для Будди,
а карма – в серці, а воно – мов пух.
Налиті кубки справ, мов у роділлі – груди,
і сонце тягне рунь за променя стропу.

У халабуді ніч заходиться в полуді,
а ти їй простели усмішку аж до вух,
(неначе вибілена зірка Голівуду)
акупунктурою розсійся в ляльці вуду,
тримай на голці злогодинне рандеву.

25 Лютого 2009

Криза
Криє Київ,
Крамниці кусають,
Крижаніють кошти,
Красно котрі
Крадуть.

Крам китайський
Крихкий,
Кризою кромсає,
Крила кримінальні
Криза коливає.

Крадькома куштує
Крамола,
Кризу кислу -
Крає кошториси,
Кишені копирсає,

Копійчина капає,
Кривдить, кульгава,
Конче краще клепає,
Карбованця квапного…

Кришувати клопітно,
Клопітно кидати,
Коли крісло квилить -
Кепсько керувати…

Клаптем кладовища
Кмітлива криза криє,
Країні класно кукіш
Клапан …є.

***

Асфальтна туга…
Така стара вона.
Як з ліпшим другом,
Йду в поле з травами.
Іду від себе
З дідами радитись:
Як там на небі?
Де більше радості?
У вишиванці я,
Трава – в зеленому.
Діди – вигнанці
Зі світу ленінів.
Дід – бас, я – альтом
В траві зрослися:
Під тріск асфальту
Тягнемо пісню.

або ж день
Святого Валентина

На майдані
біля церкви
попи стелють
ліжка:
«Поцілуй!»
Кого зачепить –
тим за ліжко –
знижка.
Та і від Святого
дещо
тим посвяченим
в зятя:
поцілунок-ліжко-теща
довжиною
у життя.

2009-02-14