Компостоване листя,
Все тут брудне і стрьомне,
Хворе на голову місто -
Туберкульозно втомлене...

Навздогін - Може, і алогічно,
Меланхолічний спокій,
Егоальтруїстично
Я прорахую кроки.

Консервую образи в минуле
На полицях запилені сповіді
Все давно уже осінь збагнула
Навіть без наших доводів.

Мій шлагбаум червоно-білий
Опустився на ті сподівання,
Що "зірвалися чи зігрілися",
Що "забились в кайданках кохання".

Інтроспекція і рефлексія, -
Перекреслити все вчорашнє,
Інквізиція чи інверсія,
І згоріти уже не страшно.

Я не зможу стерти написане,
Істерична фальсифікація
Ну, мабуть, Ти, все ж, ненавмисно,
Може, просто хотів погратися.

І у закутках підсвідомості
Шизофренічно обмовитись -
Так лаконічно, без скромності...
Знов реабілітовуватись.

Настроїв імпульсивністю
Перестраждаю депресію
Я поділюся наївністю,
Трохи додам інтроверсії.

Компостоване листя,
Завтра ввімкну телебачення -
Хворе на голову місто,
Й хворі спішать на побачення

Родився, жив, зачислений у штати,
В графі сімейний стан—змістовний прочерк,
Помітно, що не вміє танцювати,
Помітно, що триває творчий пошук.

Виструнчується при появі шефа,
Відповідає прізьвиську „хасід”,
Теракти, це йому знайома стрефа,
В труді ж „який привіт, такий і звіт”.

А міг би паннам дарувати ласку,
(хтось мусить бути волонтером буська)
А міг би захистити кандидатську
І мантри перекласти на гуцульську...

(українська жартівлива)

Ой, у вишнях горобців,
Як того народу.
Хтось кидає камінці
До мого городу.

Камінець за камінцем –
Як же ж їх багато!
Вже не хочу горобцем –
Побудую хату.

У хатиночці камін –
Посеред змурую!
Викладу: WELCOME – COME IN.
Камінь не змарную.

Свисну брату горобцю:
«Політай швиденько,
Приведи мені, оцю,
Знаєш – не маленький…»

Одягнуся у Kiton,
Начеплю медалі.
Вийду лагідним котом:
Мр-р-ня-я-у… і так далі…

Агов, приїхали! І небо стало дибки,
підкова щастя вдарилась об занімілу твердь
і відголос тремтів, а вітер пхався в шибку,
намацуючи брід. Ясині лови - вийшла смерть

та бідкалась кибиткою дощу по місту,
розтягуючи дріб коліс, четвертувавши грім.
А на очах - сюжет Дюма із Монте-Крісто,
Дантес - не дуелянт, а Замок Іф - казенний дім,

Мерседес - не авто, вродлива каталонка,
розлуки море поміж них не вляжеться ніяк.
Джакопу для звитяг бракує самогонки,
а кріт-абат ще мріє про себе, що п`є коньяк.

Порожнє місце де Монсеру світить скоро,
мундир в музей, а ложе пера - іншим для потіх,
сім`я та розум при собі у графа де Вільфора,
Данглар - барон та напханий гріхом й грошима міх.

І все воно тримається одної купи
і тільки там добро лежить, де викопаний скарб,
де помста залишає за собою трупи,
де, окрім чорно-золотої, не існує фарб.

Гадаю на устах, кидаю тінь на себе -
зашитий у мішку із власних сподівань. Ідем!
І вреші - вже несуть, викидують. І небо.
Джакопо, мов Петро, та Монтекрісто - не Едем.

Отож, гайда, Гайде, погойдаємо морем,
хай Валентину так погойдає Моррель.
Таке то щастя випало - всміхнулось горе,
терпіння - лисяче, уява - з кривди хвора...
Пручається (тягну за римні вуха). Mенестрель.

6 Грудня 2009

Від віршування мене нудить,
та знову хочеться напиться
тих звуків, що клює Жар-птиця,
ковтає рими, розум будить.

Чи то є тяга до любові,
до істини зачаття і життя,
де рима – в пелюстках дитя,
і почуттів – любові повінь?

10.04.08

Мы обвиняем дьявола,
В соблазне искушения.
Забыв о том, что образ обнажённый,
Всех привлекает, искушеньем соблазна.

И дьявол вроде не дурак,
Но всё ж поддался искушеньем соблазна,
Телесных форм, положенья.
Не знал никто такого возбужденья.

Николай Блоха 4.01.09 г. 21:53

(байка)
Віктору Андрійовичу та Юлії Володимирівні присвячується

Зоологічна партія здаля,
набрати щоб істот для зоопарку,
планету, що під назвою Земля,
відвідала якóсь. Робóту шпарко

завершив мармюдонів екіпаж:
зібрали кількасот земних народів –
кого по-п'ять, кого по-сотні аж.
Та перш, ніж до зворотнього походу

рушати, перевірку провели.
Прибув сам особисто Гостре Око;
на кліті зирить – крупні та малі,
а пóчет слíдом відміряє крóки.

І ось – велика кліть, а в ній – один.
Й табличка над дверцятами: "Євреї".
І варти повно… "Берете на кпин???
Жартуєте??? А інші де із неї???" –

показує на клітку їхній бос.
"Та, бачте, з тим народом кепська штука:
бодай однóму вилізти вдалось,
то й інших за собою тягне, сука!

Їх спершу сотні дві було, і от,
не дивлячись на охорону зриму,
лише за тиждень хитрий цей народ
злиняв практично весь!" "Ну й хрін із ними…

А хто там далі – десь півсотні їх?
Чому горілка в клітці штабелями?
Спиртне давати експонатам – гріх!!!
Начальник варти захотів до ями???"

"Мій пане, то кацапи. І вони
не можуть без горілки й дня тут жити:
стає без неї розум їх ясний,
й тоді вони тікають звідси миттю!"

"Раз так, лиши горілку вже, нехай…
А що за клітка онде там, аж скраю?
І охоронця жодного окрай?!
І ґрат з однóго боку геть немає!?!"

"Та це ж хохли! Для них не треба ґрат:
як щойно хтось захоче на свободу,
його свої ж негайно тягнуть взад,
аби не відривався від народу!.."
***
Мораль цієї баєчки проста:
нам ліпше треба дбати брат про брата,
як інші роблять, замість за хвоста
однé однóго, мов кота, тягати.
3, 22/12-2008

забуття не можна пропустити
його треба з гордістю пройти
щоб могли по смерті сповістити
що безсмертним генієм став ти

і тебе вивчатимуть у школі
раз на рік нестимуть квіточки
обведуть парканом вкруг тополі
під якою щось там шкрябав ти

і кому потрібна така шана?
звісно ж їм а не тобі
й поки твої гратимуть фанфари
ще один помре у забутті

й випадково зовсім випадково
щось потрапить до чиїхось рук
і тоді заварять кашу знову
загримить перекладами друк

люди вміють гарно шанувати
все що геній їм вкладе до рук
при житті у забутті ховати
а по смерті возвеличить труп

Влучно й приємно, наповнена світлом
Стріла увійшла між передсердь.
Світ затремтів й феєрверком розквітнув,
А будні пішли шкереберть.

Хлопчик-голубчик невинно всміхнувся,
Ховаючи за спину лук.
Він від повітря собі відштовхнувся,
Крильцями тріпнув – і вщух.

Лиш білими п’ятами блимнув прощально
Й комашкою в небі розтав.
Відтоді годинами з рання до рання
Розгадую стріл його сплав.

Ніби із золота – гріє приємно,
Та надто тендітна й крихка.
Стріла його гостра, та чую непевно
Біль від уколу вщуха.

Натомість приходить легке хвилювання
Й думки в павутину плете.
Все плутає, плутає дні, турбування
І каже: “В житті щось не те”.

І кличе шукати ось цю недостачу –
Таку ж злотогостру стрілу
Й того, хто потрапив також під роздачу –
Хлопчинки крилатого гру.

Ти казав, що в понеділок підем ми на fashion-ринок,
Я прийшла – там second-hand. Підманув ти мене вщент.
Ти казав, що у вівторок обійдем бутиків сорок.
Обійшли ми всього три. Підманув, та ще й підвів.

Ти ж мене підманув, ти ж мене ще й підвів,
Ти ж мене молодую з уму-розуму ізвів.

Ти казав, що у середу підем ми на “Містер Кредо”,
Я прийшла – там група “Борщ”. Ти знущаєшся, чи що ж?
Ти казав, що у четвер в модний клюб мене ведеш,
Ми прийшли – там face-control, я зайшла, а “ты – постой!”

Щоби не підманув, щоб більш не підвів,
Щоб ми’ молодую з уму-розуму не звів.

Ти казав, щоб у п’ятницю взяла сіль та паляницю
Президента зустрічать. Ми до нього – він тікать.
Так ганялись до суботи, я істерла всі чоботи.
Ти грошей узяв у мамки і купив мені...в’єтнамки.

Що ж з тобою робить, як перевиховать,
Як в тебе молодого уму-розуму напхать?

Ти казав, що у неділю підем разом на весілля.
Ти прийшов – мене нема. Підманула, підвела.

Я ж тебе підманула, я ж тебе підвела.
Я ж з тебе молодого відігралася сповна.

Як можу я свій скромний дар
До генія твого рівняти.
Твій геній – пан в ясних палатах,
Мій дар – у полі орендар.

Мій вірш в чорноземі стопою,
А твій – крилом у небесах:
Аби ти тільки щось писав –
Поправить геній за тобою…

Мене поправить вже Творець.
Спитає душу полонянку:
«Ну, як там лірика, без няньки?
Внесіть йому – його вінець».

Мене скоротили,
Мені пояснили:
Біда в мільярдерів,
прибутки збідніли.

Щоб графік мільярдів
Вверх пнувся щосили
У шию всіх гнати –
Мене скоротили.

Притихли тихенько
Усі політсили.
Де ж їх правда-ненька?
Мене скоротили.

Чи їх застрахали?
Чи їх підкупили?
Одного в державі
Мене скоротили?

Новини вмикаю,
Вслухаюсь щосили
Усюди зростання.
Мене скоротили.

Залишуся схоже,
Тепер без квартири.
Не дам банку грошей -
Мене скоротили.

Не збутися планам
походів на пиво.
П’ю воду з-під крану,
Мене скоротили!

Нема на шампанське
Красуням примхливим.
Прощайте коханки,
Мене скоротили.

Хотів до театру,
На курси латини.
На жаль, це не жарти,
Мене скоротили.

Дерев’яній табуретці -
Хоч - по лобі, хоч - у спину,
Я колись таки загину
Разом із тобою, серце.

Опівнічні буревії -
Ситий біль - порожня пляшка.
Знаєш, серце, дуже тяжко
Піднімати в небо вії,

Волочити дні за днями,
В торбі сльози на полудень…
Почорнів у грудях грудень -
Що ж це, серце, буде з нами?

Дерев’яній табуретці -
Хоч - по лобі, хоч - у спину,
Я колись таки загину,
Тільки не сьогодні, серце.

Швидко потяг їде.
Чи наздожене
Всі вчорашні біди
Вечір і мене?
Пасажири в шоці –
В них маленький стрес:
Вшистко у цім році
Рулить на регрес.
Ще одна хвилинка –
Невеличка мить –
Як мала дитинка
Провідник кричить.
Потяг запізнився,
Ніц не помогло.
Думаєш приснився?
Ні! Це все було:
Місто і платформа,
Гривні і квитки,
Прямокутна форма,
Випивші дядьки.
Душ розчарування,
Дикий песимізм,
Хочеться прощання,
Пре на пофігізм.
Жодної усмішки,
Повні очі сліз,
Банка хоче кришки,
Мода – прес-реліз.
Вигонські плацкарти
З запахом сечі,
Нари, торби, карти,
Таргани, кліщі.
В кайф парфум шкарпеток –
Росяний токсин.
Дзюри без розеток –
Треба лиш бензин.
Всіх ковтнули будні,
Бульбашки, попса,
Ночі каламутні,
Кров’яна краса.
Порвані кишені,
Порвані думки,
Губи для мішені,
Діти і ляльки,
Пірсинг, гниди, воші,
Дідька ще нема –
Не поможуть гроші,
Мило, дуст, вода.
Дупа геть затерпла.
Книжка, сторінки.
Я жива чи мертва,
В голові голки.
Вмить абстрагувалась,
Зникло зразу все.
Щось перестаралась –
Рок-н-рол несе.
Мирним хіпаблудом
Дивлюся з вікна:
Світ не пахне брудом
І нема лайна.
Захід сонця вранці,
Ввечір його схід:
Ми протуберанці –
Не страшний нам СНІД.
Всі є діти-квіти
Ніжності й весни,
Розучились вміти
Поринати в сни.
Феньки, стрічки, патли
І берцята в путь –
Юні ботхісатви
У нірвану пруть.
Ні, оце занадто –
Вражий дебілізм.
Марґінали й НАТО –
Це вже комунізм.
Вернемось до колій,
Потяга і шпал –
Все це санаторій,
Хворий на загал.
В морзі не лікують:
Смерть на віки смерть.
Потяги руйнують
Мозок шкереберть.
Подорож скінчилась,
Залишивши бруд…
Я не зупинилась
Ночувати тут.
Сіла в інший транспорт
І гайдá домів –
Не потрібен паспорт
У сюжеті снів.
Зібгано в минуле
Учорашній день,
Ну а те, що було,
Не моя мігрень.

6-9.04. 2007 р.Б.
У подорожі: Пас.потяг-Авто-Дизель

Між пальцями
Темна глина,
Він створить
Її до ранку.
Свою нездоланну пристрасть -
Її
Надзвичайну вроду.
Він виліпить панну
З бруду,
Торкнеться губами
Шиї і
Збудить нестримне бажання
Піддатись
Блуду.
09.11.08

Ради приличия
Сжимаем губы
Закрываем рот
От дерзостей
Меняем обличия
Загоняем мерзости
В кубы
Без выхода
Мой маленький сот
Сотни других
Маленьких комнат
Будет сдвиг
Порвутся стены
Раскроется рот
А может просто порежутся вены
И без сомнений
Дерзостей тонна
Целое море
Выльется на кого-то
И станет легче
Но ради приличия
Сжимаем губы
Закрываем рот
От дерзостей
Запрячем в кубы
В одинаковые соты
Свои чувства
Мерзости.

Хочу я стати кумиром богеми
І для тінейджерів дороговказом
І деміургом на прізвисько демон
І віршомазом любителем мазо

Або замешкати тут просто неба
І закосити під емо стилягу
Щоб привертати постійно до себе
Вашу безцінну читацьку увагу!

Прокинувся був Тарас
Глянуть як нащадки
Живуть славлячи Христа
Й мають честь й порядки.

Потовстішав наш козак
Від вина та пива.
Дім купив. Вже не батрак.
Жінка є вродлива.

Ніби стали всі круті
З виду ладні й чемні.
А придивишся - пусті,
Дивні та кумедні.

У макітрі та вітальні
Все не як годиться.
Заповіти були марні, -
Самі придивіться:

…В голові у того пана
Знов горілка й пиво.
П`є й горланить про свободу
Як воно не дивно.

У дворі як у казармі
Грати та забори.
Як підеш наліво й право -
Податки й побори .

У свинарні ж як у Раді
Свині на своїй нараді
Тулять пики до корита
Та не платять з краму мита.

В стойлі з кіньми як в суді
Лягнуть можуть по балді.
Болітиме зад та спина
Як не даси спершу сіна.

Псарня – то окрема справа
Вишукана у псів страва:
«Зелень» жруть та лають нас
Знай чекають: «фу» та «фас»…

У курятнику зрання
Півень бреше навмання
Готує всім новини
Про сонце з України…

…Тарас на теє подивився,
Очі звів, перехрестився..
…Нема ладу й нині
На тій Україні…

20.11.2008

Святовалентинська істерія

Подорожую автостопом на міських трамваях—
Новий митецький креатив провладного ґатунку.
Кінцева-виставка звитяг амурних у медалях,
Наступна-презентація французького цілунку

Мені ж виходити пізніше-на перформенс тіла
Модельних парубків (кондуктор з ними був у змові)
Та серед натовпу тебе побачити хотілось
І для оплати простягти пучок листків кленових

І два квитки придбати на край світу світ за очі,
І зготувати із чар зіллячка чар каву в турці
І так замисливши супроти серця твого злочин
Чекати на контрольний вистріл кілера Амурця

Поки зі сну не потурбує голосом юначим
Новий сусід біля вікна (подробиці даруйте)
Подаючи червоне щось, пульсуюче й гаряче,
І безневинно кажучи „Прокомпостуйте”

Ввібрав у душу запахи мівіни,
Обличчя кольору жалю.
Вжалю тебе, бо не побачу зміни,
І душу, бо тепер вже не лав ю.

Твої відбитки в’їлися в волосся,
Збираю осад наче скарб.
Окропом щастя те лилося,
Ставали бляклим концентрати фарб.

Говорю мовчки в твоїх стінах,
Відреставровую шрифти.
Шукав ти істину у тінях,
Відсутність контуру – це ти!

(за мотивами однієї газетної статті)
"От Москвы до самых до окраин
с южных гор до северных морей
человек проходит, как хозяин..."
(слова з пісні)

Розповім я вам, панство любеє,
та й бувальщину, та й билиноньку
про статут про свій, монастир чужий --
у прислів'ї як давнім мовиться...

Як до міста раз, та й до славного,
до величного й стародавнього,
що знаходиться у Німеччині
і Берліном звуть, та й столицею,
на постійнеє на помешкання,
та й прибув один із Туреччини --
літаком ачи може потягом,
пароплавом чи скороходами
над землею біг -- ми не знаємо.
Може в нього був, та й у власності
килим-самоліт зі старих часів.
Але ось він тут, молодик ставний,
той що турком був з діда-прадіда...
Та ж, відомо всім: турки -- славний люд,
всі народи їм мають кланятись,
цілувати їх аж під поперек.
Тож, забув юнак, що не вдома він,
і качати став, та й права свої:
"Я нємєцкую тарабарщіну
вашу нє пайму, да і нє хачю.
Ну-ка, школу ви здесь турєцкую
для маіх дєтєй і нівєрсітєт,
штоп калякалі па-турєцкі там,
мнє прідумайтє, да па-бистраму.
І тєлєканал, да і радіва,
і ґазєти здєсь, да журнальчікі,
саатфєтстфєнна, штоп турєцкіє.
І мєчєть вон там, на пріґорачькє.
Ну і ви мєня уважать далжни:
ґость -- панятіє єсть сфящєннає,
патаму са мной разґаварівать
па-турєцкі ви ліш абязани!"

...А мораль така у билиноньки:
як гостюєш десь, та й запрошений
сісти за столом із господарем,
НЕ КЛАДИ НА СТІЛ НІГ, РОЗЗУЙСЯ ХОЧ!

25.11.2008

У рунах кавỏвої гущі
І у візерунках хмарин
Я бачу сигнали від Господа Бога:
Країні потрібен литвин!

Я чую: Славутич клекоче,
Курличе лелек в небі клин,
І навіть дурне тамагочі
Шепоче: потрібен литвин!!

В містах - прохідних турнікети,
А в селах – похилений тин
Показують всім своїм видом:
Країні потрібен литвин!!!

Замучені в чергах бабусі-
Хазяйки обдертопорожніх торбин
Запитують нас безнадійно:
Чи прийде нарешті литвин?

Мільйони столичного люду
І з периферійних глибин
Волають, як перед потопом:
Ну де ж цей проклятий литвин??

Я вовком би вигриз бюрократизм,
І я такий не один,
І хто його зна? Може, Я або ТИ-
Той самий потрібний литвин??

Блукав я сушею і вештався морями,
літав увись і опускався нижче тями,
але не бачив цікавішого за Неї -
щоразу Іншої, достоту Галатеї.

О, Хто творив Її, той знає ціни фарсу,
бо біля Неї навіть роги личать Марсу,
бо задля витонченостей Буанаротті
Її утілює і в чоловічій плоті.

Але, здебільшого, Вона тобі Любаска,
з якою стрінувшись очікуєш на ласку,
береш дружиною, чи так кладеш у ложе,
береш не думаючи, а чи хто поможе.

І кожна перша з Них - завжди цариця ліжка,
де Їх ніколи не злякає жодна мишка.
Бо навіть мишка знає, що займати нірки
у ліжку з кралею, ще ті коштовні мірки.

Тому найважче після взяти – покидати,
сліди інфаркту пройдуть шлунком до простати.
Тож навіть ставши першим кучером конюшні,
сліди за птахами і слухай мову мушлі.

А як часи дарують змогу утікати,
не зволікай, купи для Неї кращі шати.
Бо не зима, то вимагає доля „Сукню!”
А ні – пізнаєш вповні „Цапну!” чи бо „Стукну!”.

Тож не доводь чуття Феміни до нестями,
купи найкраще, чим затягуються "рани".
Купи усе! Вдягни як дерево у листя!
Припни отим усім до вигідного місця.

Та знай і міру, роздобрілий з переляку,
не спокуси Її на зрушену подяку,
бо й не отямишся, як Примадонна сцени
знайде тебе і на задвірках Ойкумени.

Я до уваги, звісно, брав не кожен фактор,
і поправляв мене не раз буття Редактор,
та саме з Паннами пізнав, як пори року,
що після осені життя зима нівроку.

Бо сивини сніги – з вершин отого Духа,
чиї Хори Небесні повнять очі, вуха,
бо все наступне з неспокусливого Друга,
і над усе земне ця білосніжна хуга.

в тумані що зранку
робить тунелі
людей приймає
з вогкої панелі

я їду на пари
в ранковій маршрутці
і сни недобиті
ми ділим на всіх

я їду на пари
в ранковій маршрутці
поруч дві жінки
вони з бодуна

і участь у тексті
їх надто проста
я їду на пари
вони ж з бодуна

купа народу
маршрутка мала
ми їдем до сонця
вони з бодуна

вони з бодуна
вони з бодуна

я ж їду на пари
в ранковій маршрутці
"ми їдем на пиво"
бурмочуть жіночки

Розкішний кіт лежав на підвіконні,
Ангорське «няв» у всій своїй красі.
Права свої законні, й незаконні
Він гарно усвідомлював усі.
Обовязки? Це, просто неможливо.
Не дозволяють, хоч би й захотів.
Отож надмінно й трішечки гидливо
Він на бездомних поглядав котів.
Що за життя, у пошуках скоринки,
В погоні за хвостами від мишей?
Ні віскасу, ні килимка й перинки,
Єдиний позитив – ля фам шерше...,
Ця штука Вам не дольче & габана
Бездомні кішки- то такий ля мурррр,
Не те що ті пухнасті ікебани,
Котрі звели жіночність на гламур...
Кошак зітхнув, задумливо й нервово,
Почухав щось в ангорському паху,
Й почав складати плани Казанови,
На кішечку, що грілась на даху...

Я дружина дощу. Я живу у його гаремі,
Серед інших таких же дівчат і жінок дощу.
І як інші жінки, я на нього чекаю ревно,
І шепочу затято сакральне « не відпущу!»
Я дружина дощу. Він приходить коли захоче.
Він буває грайливим, буває і навпаки,
Та без нього вселенська нудьга мою душу точить,
І без нього чомусь не «народжують» тут жінки.
Я чекаю його. Він приходить, і він минає.
Залишає родзинку на згадку про наш роман..
Я дружина дощу, лиш про це ще ніхто не знає,
І лиш вчора у дощ я дізналась про це сама...

Захололо-пригусло,
Та не скам*яніло в душі,
бо осіло у серці,
немов різнотрав*я медове,
те колишнє гаряче,
що нині уже не пашить,
те колишньо- п*янке,
що уже не вирує, мов повінь.
А було ж, а було,
Мов безмежжя травневих бузків,
Як липнева гроза
У гарячій розповені літа,
Золота акварель
у майоліці світлих мазків,
вар*єте почуттів,
при свічах зорепадів- леліток...
Захололо – пригусло.
Чому не питаєш «чому?»
Мовчимо... розуміючи марність
цього запитання,
У гарячих долонях
Ми гріємо згуслу лямур
І, зігрівшись, вона,
неодмінно відтане, відтане...

Заколишу в горнятку чай, поміняю в WinAmp'і трек,
І поки співатиме Скай, буду мнути пальцями чек,
Почекаю на тебе знов, поспішати нема куди,
Чай холоне швидше ніж кров, а життя – трансліту склади,
Все навколо - суцільний чат, Ти чомусь не завжди он-лайн,
Забиває на мене фарт... може час вже вимкнути Skype?
І ні в чому не винний чек, може треба просто в сміття?...
Бог колись натисне Reset і почнеться нове життя.

Вона рішуче налаштована,
А він упертий, ніби пень.
Між ними, певне, перемовини
Тривають вже не перший день.
Горять очиська, а не так собі,
І щоки у обох горять,
У ролі невербальних засобів
Вони мов прапор майорять.
Слівце гладеньке вже кошлатиться,
Пішли наразі сльози в хід,
Цих перемовин дипломатія
Вже розтопила б навіть лід...
Ідуть, тривають перемовини,
Сказавши А, вже кажуть Б,
Обоє володіють мовою,
Та кожен чує лиш себе.
Чи дочекаються закохані,
Що закінчиться слів запас,
Тоді серця переполохані
Порозуміються нараз.

Сиджу я в "Дорозі" і думку гадаю-
"чому не сезон? чому не літають?"
не чутно моторів звабливе ревіння
і між ногами нестерпне свербіння!

Далеко за хмари, подальше від світу,
шукать Капітана для скомної втіхи,
який як скаженний по трасі летить,
щоб у київськім морі какулу втопить.

Бо з малку ще в мене були не всі вдома
і кличу я байкерів збивати оскому.
Сідлаю ЯМАХУ, гаджу в штани,
а в голові поради сестри.

Та їй геть не легше вона на "спортІ"
із дядьком, що має швидкість в крові!
І сцикотно стало (так він газував)...
Чом же ти, Грицю, шолом мні не дав???!

Стрілка спідометру все вище стає
і вітер в мордяку дихнуть не дає!
Всі дивні таблички позаду лишились..
Ліса почались... і ми зупинились.

Посиділи, поржали, піскарі не клювали...
з того часу дівки залежниим стали -
швидкість, дорога, жага почуттів,
ще й на додачу кілька файних тостів -
"ЗА ТИШУ!"
"ЗА СПОКІЙ!!"
"Та за яснії зорі на Київськім морі!!!"

Я скажу тобі просто і прямо,
Не відводячи погляду гострого:
«Між твоїми кривими ногами
Кривизна відчувається простору.»

Ти зітхнеш, давши вихід напрузі,
Потім скажеш байдуже: «Касатику,
У твоєму обвислому друзі
Відчувається гідроневстатика...»

Смакуючи солоними цілунками життя,
фарбуючи буденність в сіре, чорне й сніжно-біле,
не даючи заснути ego власному... Це ж я!
І не кажіть, що в глупості я так робить не сміла.

Ну я є ж я, невже не говорила? Заберіть
від мене списані та перевірені писульки.
Інструкція? Навіщо? Розберусь сама... Пождіть,
ви впевнені? Це правильно? Та виплюньте ті жуйки!

Ах так! Тоді goodbye! Побачимося завтра (може).
Смакуючи солоними цілунками життя,
буденність розфарбую в чорне та рожеве (?) Гоже?
Я знаю, перша думка — emo. Ні! Це ego (Я).

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань дурних.
I тріснула більш ніж навпіл одвічна чаша.
І поряд із вами немає хімічно святих.

Гламурність порожніх слів — наче біла піна,
що тіло хова від води у стихійний град.
І ваші думки, даруйте, — це гниль, не глина,
що може сховати душу у чорний чад.

Не бийте себе у груди — там нич і попіл.
І вже не кляніться їй, що ви ря-тів-ник.
Можливо, він схибив… бува, але він — це сокіл,
А ви — мерзлий черв, що все гнилля поїв і зник.

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань святих.
I тріснула більш ніж навпіл поблідла чаша.
І янголів поруч немає ніде живих…

Мандруємо з Іванком автостопом
Нас до кордону віз якийсь камаз,
Тепер на Раву Руську і в Європу,
А там ЄС загинути не дасть…
В Італію! До Риму, чи у Ніццу.
Я хворих доглядатиму бабусь,
Іванко мій розвозитиме піццу,
Я жодної роботи не боюсь.
Куплю собі рожеві черевички,
Панчохи з пояском а ля Париж,
Забудемо жебрацтво й давню звичку
Дорогами ходити босоніж…
Та раптом зник Івась! Куди подівся?
Де брат стояв – тепер автомобіль..
І чую голос: «Я води напився,
з калюжі, де проїхав цей дебіль…»
Отак перетворився він на прадо…
Хто пожаліє сиротинок, нас?
Але ж сльозами горю не зарадиш!
Тож за кермо, натиснула на газ!
Проїхала по трасі метрів двісті…
Вбік занеслО, буксую у багні…
А тут ДАІшник з криком: стій на місці!
Міліціянти, допити, Стогній…

Відкрив я двері Золотим ключем,
Зайшов у вільний і новий театр,
А через тиждень дах уже тече,
І треба кошти, щоб перекривати.
А через місяць – застарів дизайн,
Старі лаштунки вийшли вже із моди,
І треба кошти віддавати за
Нові стільці, куліси та комоди.
А через рік новітній Карабас
Зробив заяву про права на власність,
І хлопці в масках захопили нас,
Бо ми ж ляльки, не наш закон і гласність.
І ось тепер ми знову висимо:
Той на гачечку, інший на гвіздочку,
І наш хазяїн, цілковите чмо,
Пускає наші речі з молоточка.
І просто на очах широких мас
Експлуатує наш талант і працю,
А папа Карло в цей трагічний час
Піариться на фотках папараці…

Після заручин з принцом ельфів
Ми подалися з ним до Дельфів,
Щоби оракул об’єктивно
Нам напророчив перспективу.
Про що ж я дізнаЮся, люди!!!
Принц не видряпується з блуду!
І я у нього вже не перша
Така спонтанна кавалєрша!
І що на кожнім континенті
Він платить купу аліментів,
у нього в багатьох країнах
Коханки є або дружини…
Мій стрекозел, не знає втоми,
Дарма, що майже невагомий!
І що тепер мені робити?
Шлю месидж Ластівці, до Криту:
«Рятуй, коханий, я пропала!
Не прилетиш – піду по шпалах.
Адью!Зі щирим конт рандЮ.
Чекаю. Плачу. Ніжна Дю.»

*конт рандю - звіт,доповідь(франц.)

Сегментуючи життя,
Я все ж дійшов до небуття.
Навіщо? - я, тепер питаю.
Взяв розложив своє життя,
Так, по поличці кожному сегменту.
Навів порядок, зрозумів багато,
Тай марення буття, розтали.
Залишивши мене у небутті.
И сегментуючи життя,
Пораду дам мій друже, пам’ятай,
Життя, лиш марево буття.

24.07.08 г. 2:37

Щоб чашу переповнити терпіння -
доллю вином, залишеним з причастя,
а потім трунок той хмільний і пінний
невдахам видаватиму за щастя.

Додам ще дрібку солі і кориці,
щоб він не відчувався надто прісним,
строкатість птахів, хитрощі лисиці,
і Того, що болото тихе містить.

І потечуть притьма в кишені гроші.
Наповню ними кошики і скрині.
А лиш спом’януть глузд мої хороші –
сховаюся від них у домовині.

У рай прийду не просто обірванцем –
Петро за кроків сто відкриє двері,
та скаже:
«Бачиш там у центрі храм, це
для тебе резиденція «my very…»*

І вийде САМ, у шатах осяянних,
покличе: «Йди сюди, моя дитино…»,
нектару відсьорбну, скуштую манни…
та чортові на радість
знов прокинусь.


*Мається на увазі відома пісня Ф. Сінатри «Мy very good freind» (Leroj)

Частина 1. Трагічна

Три роки буремні минули від того вівторка,
як зграя пінгвінів морського слона завалила,
Стекли і промчали, як хвилі солоні, як сльози,
Забулися біди, образи давно позникали,

Росте, як полова, рід красний, прекрасний, великий,
Сімейство святеє пінгвіно-слонів плодовитих...
Та що це – похмурими стали пінгвінячі жони,
Бо їх половини до них збайдужіли, і діток
Все менше і менше у зграї пінгвінячій милій,

Пустіють садочки, пінгвініхи крила ламають
У розпачі дикім здирають із себе пір’їни:
- Мужі похітливі, собаки невірні, пінгвіни,
Куди ви щоночі зникаєте, пощо ідете

До неї – великої, неї – гладкої, до неї –
Слонихи-падлюки, розлучниці, шльонди, лайдачки?
Чи медом намащено в неї, чи знає прийоми,
Чи всю Кама-сутру напам”ять завчила, повія?!

Пінгвіни-мужі, на порозі спинившись, говорять:
- О жони, такеє життя чоловіка-пінгвіна,
Що треба йому розмаїття життєве пізнати,
Бо світ кольоровий, а ваші тіла чорно-білі –
Неначе “Берізка” – совковий старий телевізор.

Але ж ми щоранку до вас повертаємось знову,
Тому ваші примхи, пред”яви не мають підґрунтя,
Це просто якась невротична залежність – не більше!
Радійте, дурепи, що ваш чоловік, хоч і зрідка,
Нагадує вам, що ви теж хоч на що-небудь здатні.

- А же би вам, псяча порода, язик ваш і ваше начало
Усе повсихало за мову таку і за діло!
А певно, воно веселіше, як жити привільно –
Дві хати, і два телевізори – перший “Берізка”,
А другий – великий, грубйозний такий “Електрон”.

- Бо так повелося на світі,- пінгвіни говорять,-
Натура широка у нас, чоловіче начало,
А ще полігамність як вроджений фактор існує,
І проти натури такої уже не попреш,

Ви Фройда читали? Ах, Фройда ви ще не читали?
Оферми дурні чорно-білі! А Юнга? А Закса?
Ну хоч Соломе, або Штекеля, Дойча і Райка?
Нічого?! А що ви читали, окрім як “Му-му”?

А може, ви оперу любите? Нє, не бували?
«Карміна Бурана», «Богема», «Кармен», «Турандот»?
Чи може, шаленство і таїнство східного танцю
Ваш мозок і тіло бентежать? Ех ви, примітив…

…Пінгвіни пішли пізнавати кохання велике,
Любити слониху, а жони, печальні, як осінь,
Ронили сльозинки на пір”я, дзьоби опустили,
Як раптом одна – молода ще, зелена кобітка,
Сказала: “Дівчатка, зозульки, чого сумувати?
І пороху є ще доволі у порохівницях,
І шарм ще не згас, і жіноча краса ще буяє,

Покажемо цим театралам пихатим, цим фавнам,
Бридким павіанам зрадливим, цаписькам безрогим,
Де раки зимують...За кожну жіночу сльозинку
Відплатять сторицю – за ясла порожні, за ночі
Самотні, холодні (а ночі тут справді холодні) –
За тіло, не пещене, юне, нехай чорно-біле,
Та рідне, солодке, немов шоколадний пломбір...

Най далі начала свої об слониху ту гострять,
А ми забираємось геть - на дрейфуючий айсберг,
На стежку війни ми виходимо нині і прісно,
Жінки-амазонки, і луки узявши у крила,
І грудь (тіко ліву) відрізавши дзьобом безжально
(навіщо ті груди, як милий кохає слона?),

пішли перевальцем на айсберг, і айсберг відчалив,
повіз їх далеко, за гори, за синії далі,
за море, в країну прекрасну, як казка, чудову –
чи то Ельдорадо, чи то Амазонія-сіті....

(Далі буде)

„Тебе поховають без сліз і без слини
Я заздрю тобі, хочу бути тобою”
Ганна Осмоловська
_______________________________
Знайшлося намисто
Як прірва глибоке
Здавалось криваве
Здавила - безкровне
Колючим лахміттям
Вчепилося в тіло
Терпить його шия
Кричати від болю?
Дарма, не почують
Підступні потвори
Ті люди у місті
Нас чути не вміють
Ти мертва вже тиждень
Обнюхую, пахнеш
Ти - мертва рослина
А запах живої
Що ж буде за тиждень
З людиною?
Страшно
Якщо і вмирати
То ставши тобою
А може не ївши
Себе засушити
Тоді скажуть люди
Тонка як билина
Дівча-ікебана
І впаде на камінь
сльоза або слина

А що ж та рослина?
ЇЇ поховали
Зотліла від часу
Чи миші погризли
Вже тлінною
пахла
Живіше живої
Ура!!!!!!!
Вже не муляє шию
Намисто

"Лети. Тебе ж не втримаєш, мій вітре,
А я люблю..." - "Облиш. Банально. Це мине.
Ну не руками! Ось хустинка. Витри.
Тримай себе в руках. І годі про сумне.

Розказуй-но про плани, про роботу.
І як там син? Здоровий вже? Привіт йому.
А я... Я поряд. В асьці. Я ж не проти...
Не треба, не дзвони. І не питай, чому.

То як ти далі?" - "Далі?.. Якось буде.
Занурюсь у роботу, грошей нагребу.
Бо гроші треба. Ну хоча б для блуду.
Та ні. Не питиму. Бо син. Тому - табу.

Чи навпаки - подамся в депутати
Але брешу: всеж не настільки допекло...
Ще може вірші спробую писати.
А що? І я борщі хлебчу не постолом!

От напишу: "люблю... - Облиш, банально"
І надішлю кудись. Напевно, в Самвидав.
Хоч вийде щось, напевно, п'ятибальне
Чи "п'ять і п'ять". А що, Майстерні, я вгадав?

І натякну, що вільний, що самотній
Так ненав'язливо... Можливо, у "P.S."
Е-мейл лишу... Тож певно біля сотні
Листів прийде від молоденьких поетес"

На брамі храму мармуровий хрест.
Страсна відправа із трибун рейхстагу
Хреста гострить, щоб , мов багор, в хребет
Ввігнати ворогу, заходячи іззаду.
Захриплий страх – гірка горобина,
Страх страйку, страти, струсу чи стриптизу.
Старі сатрапи настягають хмизу,
До ранку ватра грітиме тіла.

На варті ватри вірник і весталка,
Вогнетривкі і вогненебезпечні.
Бери таріль, іди й припрошуй палко
Ставати в коло й танцювати вєчність.
Бо ти – ніхто, мій хитрий, хтивий брате,
Ти взятий на поруки й на приціл,
Непевний крок – і я лишуся прати
Ганчір'я з ваших вже ледь теплих тіл.

Радій, мій любий, доки час радіти,
Тупцюй у колі, мов зірки й планети.
Шукай, мій любий, слухай і дивись,
Що є, що буде й що було колись.

На брамі храму мармуровий хрест,
Тут жнуть хрестами, орють і карають,
Ллють піт і кров, не відправляють мес -
Нема коли, бо й коло не чекає.
Тут палять ватри і єретиків
(бо що ж вони не йдуть, як всі, до танцю?),
Ковтають страх, захриплий і гіркий,
І ночі глупої глибокі риють шанці.

хребет безсоння соняшником впав,
а я лежу під небом з м'яти-рути;
є змії, що стискають, мов удав,
а є такі, що бризкають отруту

і не минають ні птахи, ні звір,
і все іде, як за наказом Будди;
а я лежу, немов удав-упир,
і хочу крови випити з Іуди

яка краса, який безмежний світ!
миршавий ліс задумався над вічним;
для чого долі крила, як політ
скінчився летом сторазпересічним?

лежить земля, холодна, мов удав,
зміїні трупи — наче квітки рути;
я вже пожив, а світу не пізнав,
як та змія, що бризкає отруту

Я білочку зловив у парку,
У парку імені Франка.
Я підігрів тваринці шкварки
І дав їй пляшечку пивка...

Ось час пройшов, ми рідні стали,
Ми стали нерозлийвода.
І разом крали на метали
Мідні електропровода

Та білочкам потрібні парки...
Я сказав: Білочко, іди! –
Ми викурили по цигарці
І попрощались назавжди

Без прелюдій – одразу полон:
губ-очей непроціджений збовтень.
Всотуй порами, тілом заковтуй,
не зітхай за минулим alone!

Все, що можна, тобі вже-було:
і шістнадцять і вісім-надціть,
не потрібно об’єданих націй –
не спинить буревію Гуно.

Без ілюзій – початок кінця,
нерозраджені гинуть миті:
хвилі вітру нуртують в житі,
між порепаних п’ят гінця.

Що тіла? – як душа в синцях!
Що слова? – в підсвідомім світі
(ще не роджені – та зужиті)
ледве чутні думки живця.

Він не знає, куди біжить:
пам’ять стерто буйком рекламним
(нікотинові зайві грами...
саморобні якісь ножі...).

Все реальніші міражі,
балансуєш життям уявним:
на сітківці і ранком-раннім
відбиваються віражі!

Він. Сцена перша.

Обручку з пальця геть (у ліжку інша)
Якій шепочеш ніжно: „Oh, my love”.
Вона із тих, котра при слові „вірші”
Вигукує навмисно голосніше
РембО! Чи РЕмбо... хто із них писав?

До дідька їх! Її ж до лімузину,
А потім казино і ресторан...
Бо поряд з нею ти – король-мужчина,
Удома ж: дати свиням, доні, сину,
Не тішить ні газета, ні диван.

Вона. Сцена друга.

Законний у відрядженні. Нарешті!
Мерщій сюди і справи всі облиш!
Халат і капці у комод. Сукенку, мешти
Для того все, кого коханим звеш ти.
Дзвінок у двері - пташкою летиш.

Родинна ідилія. Сцена третє.

(Стрічай, мегеро!) - Так, це я кохана
- Коханий… Милий… (щоб тебе чорти!)
Чому так пізно? – Та наради, плани…
Пробач, раніше я не міг прийти.

Налий мені будь ласка лимонаду.
Втомився, розболілась голова…
- А що на шиї? Це ж... Так це ж помада!
І почалася третя світова...

- Було в житті усе, що треба,
І що не треба – теж.
Стала давно уже байдужа
Я до піщаних веж,
Та залишилась ще потреба
Дивитись в синю вись…
- Гей, на дорозі он калюжа,
Під ноги подивись.

За мотивами народних жартівливих

Не дивись, що жаба,
Я ж така зелена,
Завидющі очі
Золотисті в мене.

Приспів:
Собі в серце мене посади,
Обійдусь я тоді без води.
Буду в серці у тебе сидіти
І давити, давити, давити!

Заздрити ти будеш
Всім і усюди,
Жаба тебе давить –
Казатимуть люди.

Кров твоя зчорніє,
У смолу загусне,
А твоє серденько
Від заздрощів лусне.

Варіант для дітей

Я маленька жабка,
Подивись на мене,
Я така хороша
І уся зелена.

Приспів:
Собі в серце мене посади,
Обійдусь я тоді без води.
Буду в серці у тебе сидіти
І давити, давити, давити!

Заздрити ти будеш
Всім і усюди,
Жаба тебе давить –
Казатимуть люди.

Якщо мені руку
Ти свою протянеш -
Скоро сам жабиськом
Завидющим станеш!

Коли неробство остогидло,
Стомившись від нудьги буття,
Замислений Творець рішився
Знайти нарешті сенс життя.

По-перше, мислячи логічно,
Його б годилося створить,
Сказав і стало, ніби добре,
Але ж відсутня відповідь!

Творив із себе, із одного,
І за зразок себе ж обрав,
Картина вийшла тупикова -
Він сам себе про сенс спитав!

Тоді до парочки людської,
Що тупо славила творця,
Він змія підіслав лихого -
Оце й і оповідка вся!

З тих пір не знаючи спокою,
Лиш піт збігає по лицю,
Людина бігає по колу,
Шукає відповідь Творцю.

Рок-н-рольно жилось
і в лахмітті ходилось
краю й меж не було
пісні сміху і силі

блюз як пензель торкнув
в колір снігу по скронях
роки мчать в далину
мов пришпорені коні

так попсово тепер
в мішурі остогидлій
рок-н-ролл зовсім вмер
а фіналу не видно