Тіло зламане.
Пручається дельфіном.
Його поранено примарним кораблем
Поржавілим,мов твій дотик.

Тіло можна втопити в вині.
Завтра можна сховати у вчора.
Та поки солоніє вода на Землі-
Буде так,як не було ніколи.

Можна вірити в себе.
Безмежно і грізно.
І носити себе,як ікону.
Й на себе молитись.
І слізно,і слізно.
Таємно-жагуче
Кохатись у собі.

Можна бути Поетом…

* * *
Затим, як ніколи, торкнулася зором,
і втратив я розум, і втратив я сором.
А ти посміхалася з тим ще докóром,
мовляв, тільки мріям пасує decorum.

* decorum (лат.) - пристойність


Veto
І досить - більше не займай.
Мені ж на пари. Совість май!
Ти думай, мрій, палкі складай
в уяві візії! Стрив...Ай!..


***
(За мить до виходу на "біс")
Це ключик до кожної, завше жіноча уява
доліплює образ, - і вся Дон Жуанова справа:
мовчати промовисто, перехопити ментально,
і вчасно піти, зрозумівши - скінчилась вистава.


* * *
Самотня жінка? Небеса, вкажіть дорогу!
Із тіні, полум"я, ефірного чертогу,
зійду до неї із букетом і "Мартіні",
бо де самотність наша, там самотньо й Богу!


* * *
Допоки форма точить обриси лямурні,
вмерзає вміст тверезий у верхів'я Горні.
Тому скоріше, моя любко, наливай,
аби розтанули у небі хмари чорні!


* * *
Мої люб'язні Попелюшки,
я меду з'їв лише геть трішки,
а ви мені вже назбирали
із кращих згадок суму діжки!

2009



* * *
Не відрізняючись од більшості братів,
я бачити красу твою хотів.
Та на відміну від розніжених мужів
не тільки під батистами мужнів!
2008


* * *
Нехай і кришталю твого торкався,
і хмелю з нього пив, брав і набрався,
та не розбив! О дівчино хрупка,
пізнав тебе, а правди не дізнався.


* * *
Знімаю ваш листопадовий светр
і осягаю кожен міліметр!
Хто вічності відтворить це точніше,
аніж філософічний Демон-метр?


* * *
І мудреці не гребують коханням,
і їм так само за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням.


* * *
Не дивує оте, як сліпі мудреці
сперечаються, що там у них у руці -
але й зрячі уми і провидці-митці -
бачать різно жінок під одні манівці!

2008

(А)
Не в позі щастя,
але між 69 і 96
виберу першу...

(Б)
За мною в постіль.
Ей, you! Постіль за мною...
Шо за мимоход?

(В)
Закляк чекати.
- Зеню, наставляй ногу,
захоккав Сірко.

7 Лютого 2008

(А)
Не в позі щастя
Відпустять хмари небо
Дощу не буде
Ще крига та не скресла
В природі кругообіг

(Б)
Закляк чекати
В лоні твоїх обітниць
Вітру спокуси
Повторення не треба
Камасутра згоріла

(С)
За мною в постіль
По дорозі до неї
Гречане поле

***
не в позі щастя
погодилась камбала
були б діточки...

***
закляк чекати
поки кімоно скинеш
добре туземцям

***
за мною в постіль
тягнеться шал парфумів
твоїх, кохана...

***
за мною в постіль
не поспішай плейбою
не молившись

***
не в позі щастя
облиш акробатику
своїх фантазій
Камасутрі не треба
на роботу о восьмій

***
День - тільки світло.
Вечір - у сутінках запах.
Ніч - тільки звуки.

***
Ночі пружина
туго напне тобі лук
вибухне гейзер

***
Свічка погасла
гаряче м'яко мокро
розчарування

2.02.2008

вдоволена Інь
в повній гармонії з Ян
о, мудрість Дао
стійкий нефритовий стовп
без відпочинку

* * *
Жінки - що квіти
на склі мого віконця -
зимові весни.


* * *
Тихіше, люба,
у вікна вже юрбою
коти стрибають.


* * *
Заходь у гості
тоді, коли захочеш
лише кохання!

* * *
Ану - підвівся!
І, з виглядом пророка,
сходив наліво!

* * *
Сусідка горда
всміхнулася нарешті!
В країні криза.

* * *
Зима! До Фудзі (...,Каті, Соні)
не змерзлим днем у гості,
а сталагмітом!

Сміліше, Фудзі!
Бо й сталагміт розтане -
і зникне певність.


* * *
Не в позі щастя!
Зніміть мені пов'язку
з очей, будь-ласка!

* * *
За мною в постіль,
не тамуй кохання скрик!
не поза – вирок!
мить палка на здогад,
і далі безум-спогад.

* * *
Не в позі щастя -
в глибині проникнення!
Сердечні муки
вихлюпую... Осанна -
над переможеною!

* * *
Снігами впала,
вкрила - хтивий мандрівник
з тобою досі.

* * *
Ти не гаряча,
Ой, а ліжко як скрипить!
Зима у Львові. :(

не варто було
в очі дивитись тобі
але запізно...
що ти казав про рази?
збились з рахунку давно...

Ви не повірите, шановні,
З асфальту я до Вас кажу.
Ви не повірите мені!
Та я Вам правду, розкажу.

Я є початок і кінець!
Я там бував, де Вам не бути.
Я йшов із Вами під вінець,
І в спальні скрип мій було чути.

Я є майбутнє і минуле!
І не одне в мені життя.
Я Вашу доню чи синулю,
Забрав з собою в небуття.

Я щира радість, біль розлуки,
Оргазму свідок, лише мить, –
І ось людські, тремтячі руки,
І голос чути: Хай летить!

Я б полетів. Давайте крила!
Та пізно вже. І ось лежу…
Ви вже спите. Спить Ваша мила.
Я ж Вашу радість, бережу.
07.05.2006

Розпалена жарина
Лежить на полоці,
Чарівная дівчина
Із віником в руці.

Я жару наганяю –
Вона сичить: Пече!
І звабливу усмішку,
Кида через плече.

Червоне слабе світло.
Всі думки про одне.
Її вологе тіло,
Приваблює мене.

Стікають краплі поту,
Очищуємось ми.
І стаємо достоту,
Молодшими людьми.

Не можу передати,
Як сильно я люблю.
Маленьку цю людину.
Спотівшую, мою!

* * *
Що глина гончарам? Дешевша всього!
Нікчемний прах! А розсудили б строго,
вони б її не м'яли й не топтали:
це прах батьків, хай мають жаль до нього.

* * *
Шукав поради я у зошитах сторіч -
і скорбний друг мені таку промовив річ:
"Щасливий тільки той, з ким поруч мила -схожа
на місяць-білозір у довгу-довгу ніч!

* * *
Хоч гарні щоки й кучері я маю
і станом кипарис переважаю,
але спитайте, нащо майстер вічний
зростив мене в земнім саду? - не знаю.

* * *
Хіба не дивно, що пани чиновні -
самим собі нудні, хоч горді зовні -
до кожного, хто здирство зневажає,
такого пишного презирства повні?

* * *
Юначе, підведись - горить зоря ясна!
В прозорі келихи налий вогню-вина!
В цім тліннім закутку живеш ти мить... а потім,
хоч як жадатимеш, не вернеться вона.

* * *
Проходять весни, зими пробігають -
листочки книги нашої гортають.
Пий, не журись! І лікарі, крім хмелю,
ніяких ліків од журби не знають.

* * *
Про рай говорять і про гурій молодих,
про мед і про вино... О, що ж! Тоді не гріх
і тут втішатися небес дарами, -
так чи інакше ж бо ми прийдемо до них!

* * *
Погляньте, очі, на тісні могили,
на світ, де діютьзловорожі сили!
Царі, князі - в грязі, осяйні лиця
жерущі хробаки заполонили.

* * *
Пий, доки голову вино не отуманить,
забудь зловмисного, що гнівається, ганить...
Що в тій тверезості? Вона немилосердно
думками про кінець твоє серденько ранить!

* * *
Багато цвіту є, живих земних окрас -
їх в землю втоптує немилосердний Час...
Якби живилися з могил небесні хмари,
кров вишукана би аж до Суда лилась!

* * *
Багатства прагнеш ти... Та чи в багатстві суть
короткого життя? всі, хто живе, помруть,
життя у позику тобі дається - отже
з ним розлучитися щодня готовий будь.

* * *
Вино - рідкий рубін, а глек - глибока жила,
душа моя - напій, в прозорій чарі тіла,
а світлий келих той, що від вина сміється, -
сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.

* * *
Ви в себе всесвіту ввібрали силу
і судите про нього - з небосхилу.
А суть пізнавши - наче небосхил,
сягаєте чолом земного пилу.

* * *
Цей океан буття прийшов із тьми віків.
Перлину тайн його ніхто не провертів.
Ми розмовляємо про наші власні справи,
А перед тим, що є, ми не знаходим слів.

* * *
Цій чаші мудрий похвалу співає,
цілунками чоло її вкриває,
а всесвіту гончар цю дивну чашу,
оздобивши, об камінь розбиває.

* * *
Цей караван життя - предивна річ:
Так мало в ньому є щасливих стріч!
Ей, чашнику, про судний день не думай!
Лий, лий вино! - бо пропадає ніч!

* * *
Ці чвари, підступи, нікчемне сум'яття...
Доволі, чашнику, недоброго пиття!
Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю,
як решта з келиха, цей залишок життя!

* * *
Коли безгрішний дух розлучиться з життям
із праху людського нам зліплять гроб, а там,
після недовгого спочинку, доведеться
такою ж глиною для інших стати й нам.

* * *
Купив я глечика у гончара в крамниці
і він мені відкрив предивні таємниці,
він мовив: "Був я шах, мав щирозлотий келих -
а став я глечиком для кожного п'яниці!"

* * *
Коли напровесні красуня біля гаю
мені в коновочку наллє вина до краю -
хай вибачать мені це порівняння, словом -
буду собакою, якщо про рай згадаю!

* * *
Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!
Ти знову ласкою мою зігріла путь,
так, мимохідь, поніжила і зникла -
чи не за правилом: зроби добро й забудь?

* * *
Коли ліпив Творець моє єство із глини
зарані відав він усі мої провини.
Якщо від Нього й гріх, чому мене він хоче
в день суду ввергнути в палаючі глибини?

* * *
Найкраще пить вино у віці молодім,
укупі з милою, з товаришем своїм,
цей ненадійний світ на сон і пустку схожий,
і пить без просипу - єдине щастя в нім.

* * *
Навіщо капища, мечеті на майдані,
про пекло та про рай розмови безнастанні?
У книгу Долі глянь, о друже мій, - усе там,
що з нами станеться, записане зарані.

* * *
Немарно бога ми за милосердя славим:
не замкне брами він перед рабом лукавим.
Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,
Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.

* * *
Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,
що вмерти мушу я, що строки в нас малі:
того, що суджене, боятися не треба, -
боюсь неправедно прожити на землі.

* * *
Нас переслідує Недоля навісна.
Присядемо ж удвох та вип'ємо вина!
Ми добре знаємо, що на прощання й краплі
води звичайної нам не пошле вона.

* * *
Недоброзичливість ніколи не могла
узяти верх: до злих вертались їх діла.
Я зичу благ тобі - ти зла мені бажаєш:
ти благ не діждешся, я не побачу зла!

* * * (Омару Хаяму)
І нині плоть твоя, мабуть, живий оазис.
Не вірю, друже, що твого земного абрис:
“не гріх і тут втішатися небес дарами…”,
“присядемо ж удвох...”- лише для праху надпис!


* * *
П'яничка розуміє справи Божі,
Коли й хмільні діла його хороші.
Нелегко і тверезо їх робить,
А сп’яну здатні тільки душі гожі!


* * *
Благословенне будь, земне вино!
У глеки зваби вміщене воно!
І що не глек - то свій окремий смак!
Не кожен, ясно, мій, та все одно!


Прекрасність
Коли завершив Бог людиною земне,
не тим утішився, либонь, що промине,
а безконечною жагою чоловіка,
котрий із жінкою продовжать головне.


* * *
Коли красуня болісно вколола -
сама беззахисно чарівно гола,
зроби ковток вина аби зваблива
своїм єством в тобі не охолола.


* * *
Ні осінь пізня, ні вітри, ні хмурі далі
не оп'янять мене терпким вином печалі -
допоки в погляді твоєму жарке літо
ні мудрості в мені, ані моралі.


* * *
Що, друже, думати про завтрашнє сьогодні?
Нехай торкаються шляхи країв безодні,
та поміж нами й нею розпачу стіна,
здолати з милою й вином її не годні!


* * *
Я не останній, хто дійшов до дна
і, випірнувши на поверхню, на
біду натрапив меншу, ніж була,
коли єдиним світом зналась ти одна.


* * *
Говорить розум про подій кінцеві дати,
конечно все - не варто навіть починати.
А в серці Мила, серцю радісно кохати,
одне - вбирати, зовсім інше - віддавати.


* * *
І білий сніг моїх неходжених доріг,
і ти, що сліду не лишила в ньому ніг,
в хмільному келиху моїм - відлунням втіх,
гірким ковтком - я не з тобою, хоч і міг.


* * *
Повір мені - про гаманець не йдеться,
коли цілющий дощ із неба ллється,
чи як любов знаходить нас - бо в світі
не все купляється, чи продається.


* * *
Що з нами завтра станеться? Напевно,
життя продовжиться цілком буденно.
І з віку в вік живемо схожим чином -
лиш перед смертю мить для нас священна.


* * *
Піски пустелі, моя звабо, - це красуні,
що нами тут перебирали, тілом юні,
а потім вже перебирали тільки ними.
Моєю стань, а не пилиною Фортуні!


* * *
Я залицятимусь до вас у дні зимові,
я вигадаю вас, і хміль до крові
вливатиму любовний до тих пір,
доки весна нас не зведе в розмові.


* * *
Поглянь - негода за вікном і ллють дощі,
така нагода, наливай вина мерщій!
І ще обіймів хмелю, мила, - для душі!
Бо геть тверезому кінець мені... Меrсі.


* * *
ось і закінчилось літо й очікувань тло
повнить і любку мою, і моє ремесло -
скоро ж у бочках нове зануртує вино,
осінь - початок, майбутнього першочисло.


* * *
І як повинен був я жити навесні?
Не знати спраги? в собі втримати пісні?!
Красуні сад щоночі не садити?
А осінь знову дорікатиме мені!


* * *
Довірся, панночко, незнаному на мить,
та й обійми мене, забудь про цноти кліть!
Не бійся, що не з птахоловів, - поверну,
раз найсолодше там твій голосок звучить.


* * *
Що виклик долі - слабосилому мені -
нагода озирнутись? в далині,
між скелями, узріти просинь моря?
я ж тільки відгомін його, чи ні?


* * *
Твоя загадка, мила, - в образі питання:
принишклий сад між хмурих стін складного вчення.
Дасть тільки доля відповідь - вогонь кохання,
та розсуд твій сухий – ще те єднання!


* * *
Ми тішимо себе ладами плоті,
Вважаємо, що головне у роті,
Невже не будемо, як всі, в покуті
аби не зжерли ті, що жнуть незрілі суті?


* * *
Не раз, порівнюючи вина і жінок,
я над безоднею здіймав стрімкий місток,
та зустрічав, здебільшого, світанок
на дні, один, серед потовчених пляшок.


Душа
У грудях пташка билася сумна до ранку -
що помах крил - у ту, чи іншу обіцянку.
Чому ж так легко покидають рідні люди,
і що затримує цю вільну "полонянку"?


* * *
Мене з покоїв проганяючи своїх
за флірт із іншою, ефірний суто гріх!
Чи розумієш, обдаровуєш як щедро? -
Супроти світу ці покої просто сміх.


* * *
Як молоде вино, туманиш хіттю,
і наповняєш жили щастя миттю, -
це потім, тверезіючи, вважаю
я сенс компанією довголіттю.


* * *
Не край, мій друже, серця: від печалі,
в яку тебе закули очі карі,
врятують інші очі - все минає,
і знову починається - там, далі.

...................................