(байка)
Віктору Андрійовичу та Юлії Володимирівні присвячується

Зоологічна партія здаля,
набрати щоб істот для зоопарку,
планету, що під назвою Земля,
відвідала якóсь. Робóту шпарко

завершив мармюдонів екіпаж:
зібрали кількасот земних народів –
кого по-п'ять, кого по-сотні аж.
Та перш, ніж до зворотнього походу

рушати, перевірку провели.
Прибув сам особисто Гостре Око;
на кліті зирить – крупні та малі,
а пóчет слíдом відміряє крóки.

І ось – велика кліть, а в ній – один.
Й табличка над дверцятами: "Євреї".
І варти повно… "Берете на кпин???
Жартуєте??? А інші де із неї???" –

показує на клітку їхній бос.
"Та, бачте, з тим народом кепська штука:
бодай однóму вилізти вдалось,
то й інших за собою тягне, сука!

Їх спершу сотні дві було, і от,
не дивлячись на охорону зриму,
лише за тиждень хитрий цей народ
злиняв практично весь!" "Ну й хрін із ними…

А хто там далі – десь півсотні їх?
Чому горілка в клітці штабелями?
Спиртне давати експонатам – гріх!!!
Начальник варти захотів до ями???"

"Мій пане, то кацапи. І вони
не можуть без горілки й дня тут жити:
стає без неї розум їх ясний,
й тоді вони тікають звідси миттю!"

"Раз так, лиши горілку вже, нехай…
А що за клітка онде там, аж скраю?
І охоронця жодного окрай?!
І ґрат з однóго боку геть немає!?!"

"Та це ж хохли! Для них не треба ґрат:
як щойно хтось захоче на свободу,
його свої ж негайно тягнуть взад,
аби не відривався від народу!.."
***
Мораль цієї баєчки проста:
нам ліпше треба дбати брат про брата,
як інші роблять, замість за хвоста
однé однóго, мов кота, тягати.
3, 22/12-2008

( Лікування задавнених діагнозів)

Дійові особи:
І. Діагнози:

д іагноз 1.: гарячка afrone( беснувата)
діагноз 2 діарея blak ledy (жіноча)
діагноз 3. лихоманка ni-no (віковА)
діагноз 4. вузол гемороїдальний lilit (опівнічний)
діагноз 5. простато-дерматоз somisyz (чоловічий)
діагноз 6. кандидоз mary (трьохведмедячий)

ІІ. Іванці – киванці : інкубаційне середовище для Діагнозів.
( Кланяються, пускають слину, лижуть уражені місця)

ІІІ Iмунітети.- (забили на Діагнози і на Іванців-киванців)

ІV. Aнтидоти (борці з діагнозами)

V. РМ робот аналізатор. Аналізи не робить, бо закінчилися реактиви. Прейшов на заклинання й шаманство.

VI. Інші (масовка)

ДІЯ ПЕРША
Хор діагнозів( на з голоси):

Ми тут єсть геніяльні створіння
Ми вросли вже в Пеемку корінням,
Як згорить – то нема куди дітися,
Ми на попелі лишимось грітися,
Ми на любимо рим дієлівних,
Та без них не сказати дослівно,
Як затопчемо, ми й забодаємо,
Задеремо, скусаєм , залаємо,
Загребемо, заколемо,змелемо,
Замозолимо і загенделимо
Усіх , не таких як ми
і навіть себе самих.

Приспів І:
Ми твої поламані ребра,
Ми твоя зомбована зебра,
Ми твої пломбовані зуби,
Ми твої запліднені труби
Ми твоя знекинджалена піхва,
Ми твоя недороблена втіха,
Ми твоя небанальна іфекція,
Ми твоя нереальна ерекція,
Ми твої синкретичні суглоби
Ми поетико-гінкго білоба.
Ми…………………..

Приспів ІІ:
КЛАНЯЙСЯ, Іванець
Кланяйся, Киванець,
А інакше кінець
Твоїм віршам піпець!
Твоїм лялькам піпець!
Nb? Sdfytwm - мрець.

Іванці - киванці: ОООООООООООООООО!!!!…….
Оргазмують, імітують, кланяються.
Пускають слину, лижуть уражені місця…..

Імунітети: А Дзузьки……….вам!...............

Антидоти : Вогонь, батарея по діагнозам палі!!!!

Рем: (читає зклинання, шаманить)
рекс, фекс, шмекс!
На пеемі карантини,
Одягайте палантини,
Узувайтесь у бахіли,
Бо підчепите бацили.
Я -РМ. На ПМ,
маю власний тотем
недозволених тем.
Не берем.

Масовка: ( мовчить стоячи, стоїть мовчки)
ЗАНАВІС
Далі буде.
(про лікування діагнозів гормонотерапією)

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

1. Жемчужина.

— Вы.
— Так и есть.
— У Вас песок на шлеме.
Не смейте улыбаться, я сержусь.
И доктор Ваш…
— И док?.. Расстроен чем-то?
— Он озабочен…
— Я его боюсь.
— Вы шутите и, я смотрю, открыто.
Его слова: вы шутите с огнем!
Зачем Вы отключили инфофильтры?
— Нечаянно.
— Опасно же… Потом –
прогулки вплавь в обход буйков Лагуны –
мальчишество, поверьте мне!
— Не знал.
— Мы говорили с Вами…
— Вам, мадам, солгу ли!
— …как только доктор Вас привел в себя.
— Забыл! Я на подлёте был контужен…
— Я помню. Робоангел отключен –
"сиделка" Ваша – Вами!
— Как же ужин? Без ужина…
Я тоже огорчен.
— Не стыдно?
Не забудьте извиниться!
Ведь доктор — старый друг Ваш, сударь мой.
К тому же, помнится, Вы – рыцарь,
а не ныряльщик под луной
из тех, кто верит в голубые рифы,
надеясь синий отыскать коралл
в Лагуне Снов – напрасный труд…
— Напрасный! Сизифов…
И Сизиф бы не искал –
там гарпии… Я пошутил! (…ужасно!)
Простите, леди! ...испугал?..
— Вы пошутили… Вам увечий - мало?..
…надеюсь, что в последний раз…
но вовсе НЕ… из-за кораллов,
ненужных, уверяю Вас...
— Мою бригетту… по-чи-ни-ли?!
— Да. Всем прогнозам вопреки…
Я принесу поесть. Вот мыло.
Да разожмите кулаки!
— Хочу вина!
— Вина?!
— Ну… джина! Чего-нибудь…
Я — не до дна…(мне с Вами – мука!) Дайте руку!
"зачем-зачем"…
—... Жемчу… жи… на…



2. Ноки.

— док вспомнил,
Вы, бывая здесь...

— старик Вам голову морочил

— старик?! однако… злая лесть…

— не лесть… не злая…
в прошлом… впрочем,
прошу прощения, мадам!
пустил в распыл он, как-то ночью,
архив фамильных голограмм,
а там — все имена и… лица.
он мал тогда был слишком сам,
чтоб помнить

— но он помнит, рыцарь…

— он…
сжег всё то, что охранять
не нужно было, а
в итоге…

— послушайте, но имена
хранить опасно близко.
ноки…

— и ноки!
я спросил намедни,
домашний робот мне сказал,
что он — "домашний робот",
доктор — "док" и
леди — "леди", (за-глаза!)…

— Вы, сударь, не хотите сока?

— нет! …рыцарь - "рыцарь", -
я не бредил?
Меня зовут…

— нет!

— леди!

— ноки…

— я понял,
ноки – это бесы

— Вы знали!

--- ангел мой небесный,
Вы видели хоть одного?

— да, сударь

— это интересно!
а как зовут? ах, да!…

— да, бесом –
из бесов пристального взгляда

— не моего?

— не смейтесь

— хватит
сегодня мне на завтрак ада!
лагуна – пропасть.
тает срок и…

— … Вы улетаете,
но как бы… остаетесь.
когда есть имя,
это ноки.


3. Окна.

— Дом пуст.
— Я думал, право, леди...
— Вам скучно с нами, рыцарь, но...
— Он Ваш?
— Нет. Жили в нем. Соседи.
— Их двое?
— ...было. Но давно.
— Уехали?
— Они исчезли.
— Могу спросить?
— Не ст\'оит.
— Ночью
я видел свет в окне
сквозь щели
по краю штор.
Возможно, что...
— Вам скоро...
— Улетать? Я помню.
— ...и док хотел...
— Мою нескромность
прошу простить...
— ...Вас осмотреть и...
— Он успеет! Леди,
ответьте, ночью этой -
в нем...
— Быть может, таймер там...
— Нелепо.
— Ах, рыцарь!
— Ноки?
— Все равно!
— Зависнуть на одной странице...
Зачем Вам жить
в Лагуне Снов?
— Ну, Вы забылись…
— Жизнь Вам снится.
— А доктор!
— Робот?
— ...
— Вам, одной,
мерещатся все эти лица.
— Я Вас не слушаю!
— Боитесь.
— Боюсь? Чего?
— Живых имен.
— Имен... Едва ль...
— Позвольте?
— Дальше?
— Их два.
— Всего?
— …Моё.
И Ваше.

4. Следы.

- куда вы смотрите?
- следы...
- я видел.
судя по сигналу...
- ...смотрите, прямо у воды!
- ...подали к первому порталу.
пора!
- мы не вернемся в дом!?
- прощаться не с кем.
- как внезапно...
мне, между тем,
хотелось взять бы...
хотя бы что-нибудь
с собой...
- свою печаль?
- прошу, оставьте!
мне не до шуток,
право-слово.
- я знаю.
леди нужен повод
остаться...
леди улетает.
- однако! непонятно, спешка -
к чему? сегодня,
или завтра -
какая разница!
- большая.
- не объясните ли, насмешник,
следы, мне кажется, свежи
и...
- кажется...
- ... они не ваши.
и не мои.
- пора...
- бежим,
как будто...
вы ужасны!
следы...
- сильны прощанья бесы.
в лагуне зацветает плесень.
а вам мерещатся цветы.

І
             З огрому, тканого із хвиль,
               вінцем човнових сухожиль,
               летів туди, куди вело
               його нескорене чоло,
               куди здавалося хотів,
               здавалося, якби не спів
               супутників і вітровій
               у спину, із Ітаки, свій.
               В різноголоссі тім вина
               учулась знову Одіссею:

"   Мій Телемаху...
                                       з Троєю війна..."   *
Вояки ж, певне, скаржились Борею:
               - Не зводить з нас очей Танат,
               і добре б нам плисти назад,
               додому, досить мудрувань,
               і відчайдушних зволікань
               того, хто гніває богів
               упертістю...
                               А Він глядів
               за обрій, де змагався час
               із хіттю хвиль - їм свій наказ...

"   Мій Телемаху,
                                   з Троєю війна
закінчена. Хто переміг - забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
покинуть здатні в чужині лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому непомірно безкінечна,
так наче Посейдон, доки ми там
втрачали час, обширності умножив.
Не знаю, де в цю мить перебуваю
переді мною що...

ІІ
                ...Нечистий острів,
кущі, будови, рохкання свиней,
геть здичавілий сад, якась цариця,
трава та камінь...
                   Телемаху, милий,
всі острови подібні між собою,
коли блукаєш довго так, і мозок
збивається вже, налічившись хвиль,
сльозяться збиті горизонтом очі,
й од водяного м'яса застить слух.
Забув я, чим закінчилась війна,
і скільки зараз літ тобі, забув я..."  **

               Цар підійнявся з-за стола,
               покинув сад. І з ним пішла
               служанка - юна і струнка,
               на диво малоговірка -
               і з тих, що викликали вмить
               у ньому необорну хіть.

               В обійми кинулась сама,
               і мов обуджена весна
               скресала соками жаги.
               Відтак, з’єднавши два шляхи,
               тонкою тінню вслід плила.
               І в глечику своїм несла
               червоне молоде вино.

ІІІ
               Колись за Кіркою, давно,
               вождя лаврентського дочка
               під чарами отак ступала -
               духмяна, пристрасна, гнучка...

               Чаклунка з нею час од часу спала...

               Любовний вузол розв'язав
               тоді він спритно - упіймав
               обох на ложі і без чвар
               утамував у кожній жар.

               І так тривало аж до пір,
               допоки гострий Кірчин зір
               у бранці не узрів дитя,
               аж до щемкого відплиття
               царівни до Лаврентії...

               Хоча чаклунка з цим тоді
               погодилася, та була
               пізніше неймовірно зла...

ІV
- О, Телемаху, дивна та війна,
здавалося мені, давно скінчилась.
Та що тоді роблю вже котрий рік
я у місцях, де вуха мулять співи
однакові, трагічно супокійні,
старих рабинь, і хрускотіння в хащі
споглядачів, чи ж бо то тільки свині? -
які повсюди, як і сморід риби.
Як невмолимо довгі сонні дні
і ночі, у обтяжливих видіннях.

Кохання од щоразу інших дів,
чаклунок і богинь чомусь не досить
для забуття міцним цілющим сном...

               В сумній задумі статний муж.
               Цей острів... Острів Кірки, цю ж
               і там рабиню обіймав?
               І заклинань чаклунки ждав,
               як та самотнього буття...

               Гірким було її виття:
               - ...Енею дасть дочку Латин, -
               твій, Одисею, рідний син!..."

VІ
               Зі скель відкрилась осяйна
               стихія в хмарному намисті.

"О, хоч давно скінчилася війна, -
криваві небеса по ній, не чисті.

Нечисті всі ми, всі, і сам я, сам...
Що тут роблю, оточений богами.
Чого жадають ще вони? - дарів?
А що офіри ті богам? Повсюди,
де тільки міг, отам і дарував.
І тільки небо покривав димами.

А гул отих провісників? - Пусте...

Навіщо все мені, як від Ітаки
вже котрий рік нескінченно далекий?

VII
Так прагнув повернутися назад
і не зумів! Супутники не дали.

Так, так – вони! Додому не спішили,
бо прагнули коштовностей. Еней,
хитрючий лис, нашелестів про місто,
яке лежало в золоті і сріблі,

і не далеке, - звалося Ісмар.
Кривавої борні навколо Трої,
було нам, нерозсудливим, замало,
не випадало повертатися назад
ні з чим – з печальним тягарем загиблих.

А тут подув, здалось, погожий вітер.
І ми повірили Енею радо.

О, знати скільки нескінчених років
боги його не перемінять напрям!..
......................................



2001-2003

"Прєдсєдатєль Совнаркома, Наркомпроса, Мініндєла!"
Ця місцина так знайома, як окраїна Китаю!
Й та особа мені знана! Допиту знак замість тіла.
Переконливість шинелі. Замість мозку - чорна кома.
Замість горла - мрячний вечір. Замість буркал - знак розподіл.
Ось і вийшов чоловічок, зліпок зі сім'ї народів.

                    Ось і він - громадянин,
                    що виймає зі штанин.

                    "А по чому радіола?"
                    "Що таке Савонарола?"
                    "Не скорочення, а трясця!".
                    "Є клозет - і це вже щастя!"

Входить Пушкін: льотний шолом; в тонких пальцях папіроса.
Чистим полем мчиться скорий з одиноким пасажиром.
І нарізані на косо, як полтавська, ті колеса,
з викопирсаним під Гдовом пальцем стрілочника жиром,
оживляють снігу килим - полустанки і розвилки
покриваючи ужитим - від кефіру до горілки.

                    З лігва витягши нутро,
                    вовки виють "Йо-мойо".

                    "А життя, як лотерея".
                    "Вийшла заміж за єврея".
                    "Довели Союз до ручки".
                    "Дай червонця до "получки".

Входить Гоголь в безкозирці, а за ним - мецо-сопрано.
У крамниці - кіт наплакав; пацюки жруть бакалію.
Ріг ховаючи в каракуль, дехто в штанцях із барана
обертається в тирана на трибуні мавзолею.
Кажуть, там і влігся, в ладі розчарований конечно,
труп-кумир, як фіш на блюді, фарширований сердечно.

                    Добре як - курок звести,
                    стати й мощі стерегти.

                    "В очі не дивись-ми, діво:
                    підеш все одно наліво".
                    "Піп у дім пустив собаку".
                    "Вмерли обидва від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, округ - Ясная Поляна.
Бродять парубки з ножами, пахне "Шипром" з комсомолом.
Передвістя він Тарзана: самописка - як ліана,
Взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се - великий син Росії, хоч і правлячого класу!
Муж, чиї онуки босі уподобилися м'ясу...

                    Чудо-юдо: ніжний граф
                    змістом став книжкових шаф!

                    "І мінету вчив'ї стільки".
                    "Що за шум і катма бійки?"
                    "Крив останніми словами".
                    "І хто крайній? Я за вами".

Входить пара Олександрів під конвоєм Ніколаші,
кажуть: "Викінчена лажа" або "Зцукрене повидло".
По Європі бродять нари в марних пошуках параші,
натикаючись усюди на сором'язливе бидло.
Оминаючи причали, хвилями несе "Аврору",
щоб пальну́ла на початку безперервного терору.

                    Ой ти, участь корабля:
                    кажеш "плі!" - а чуєш "б..ля!"

                    "Шлюбом брав її - не браком!"
                    "Все одно поставлю раком".
                    "Ех, Цусімо-Хіросімо!
                    Жити стало не зносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобці щебечуть схвально.
Що звучить у мить обхвату діалектами чужини.
Кращий вигляд на це місто - сів якщо в бомбардувальник.
Глянь - набряклі, наче вата з хтивої улоговини,
розплодились без резону хмари у архітектурі.
Кремль маячить, як та зона, - тільки у мініатюрі.

                    Вітру свист. Совиний гук.
                    Ворону від дятла стук.

                    "Гомонять, одкрився Пленум".
                    "Дав їй між очей поліном".
                    "Над арабські мирні хати
                    лине небом жид пархатий".

Входить Сталін з Джугашвілі, поміж ними дика свара.
Ціляться у себе швидко, натискають на собачку,
і димить самотня люлька... Так, на думку режисера,
дуба дав Народів Батько, що за день пустошив пачку.
І стоять, як божа стража, гір Кавказу шпилі вснулі.
Із коричневого ока б'є ключем Напареулі.

                    Друг-кунак втикає клик
                    у надгризений шашлик.

                    "Бачив ти Дерсу Узала?"
                    "Я тобі не все сказала".
                    "Раз чучмек, то вірить в Будду".
                    "Сука, будеш?! Ясно, буду!"

Суне з криком Закордоння, з табуйованим півкулям,
і з пророслим із кишені обрієм, украй огульним.
Обзиває Єрмолайку Фредеріком, або Шарлем,
і чіпається закону, з митного кипить податку,
і волає: "Як живете!" І бентежать лиском плоті
Рафаель з Буанаротті - ні чорта ж-бо на звороті.

                    Пролетаріату стан
                    марширує в ресторан.

                    "У цих шкарах ти мов янкі".
                    "Я зламав її за п'янки".
                    "Завше був простим робочим".
                    "Хоч не хоч, а всі ми дрочим".

Входять Думи про Грядуще в гімнастерках барву хакі,
атомну заносять бомбу із посиленим зарядом,
Пританцьовують, кружляють: "Ми вояки-забіяки!
Руський з німцем одним рядом ляжуть хоч під Сталінградом".
І як вдовії Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві оборони гучно каркають ворони.

                    Входиш в спальню - тобі на:
                    на подушці - ордена.

                    "Де яйце, там "сковородка".
                    "Кажуть незабаром "водка"
                    знову буде "по-рублю".
                    "Мам, я татка не люблю".

Входить дехто православний, каже: "Я отут заглавний,
в мене у душі Жар-птиця і туга по государю.
Швидко Ігор повернеться вдовольнитись з Ярославни.
Дай мені перехреститись, а як ні - в лице ударю.
Гірше порчі і лишаю - західні думки. Заразу,
грай гармонь, глуши, благаю, саксофон - відрижку джазу"

                    І цілують образа
                    з плачем жертви обріза...

                    "Нам - біфштекс "по-режисерськи".
                    "Бурлаки Сєвєроморські
                    тягнуть крейсер по воді,
                    опромінені й худі".

Входять Думи про Минуле, вдягнуті у що припало,
в мріях, ясно, в чорно-буре, та на істинній латині
і по-руськи поміж себе, промовляють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром і святині чорно-сиві;
б) ікра, севрюга, жито; в) красуні руки білі.
Але - мало алфавіту. І дитя з колиски, милі

                    вчувши "баїньки-баю",
                    промовляє: "мать твою!"

                    "В пах рукою вліз, вітавшись."
                    "Підмахну - і в Сочі". "Склавшись,
                    лейкоцит із антрацитом
                    іменуються Коцитом".

Входять строєм піонери, хто - з моделлю із фанери,
хто - з написаним доладно, власноруч, їдким доносом.
З того світу, як химери, аспиди-пенсіонери
їм зворушено кивають - заповзято довгоносим,
що врубають "Руський бальний" і вбігають в хату тяті,
щоби гнати тятю з тої, де зробили їх, полаті.

                    Що сказати? Молодь - це ж:
                    не задушиш, не уб'єш.

                    "Харкнув в суп, зігнав досаду".
                    "Я з ним поруч й не присяду".
                    "А моя ж, як та мадонна,
                    не бажає без гондона".

Входить Лебідь, друга ява - утле дзеркало, в якому
взвод беріз уприсяд кружить, першій скрипці корчать рожі.
Метр палкий, чия уява розігріта гренадером,
боязливо очі мружить, нігтями дре бархат ложі.
Дощ іде. Собака виє. Звиснув з печі, коса покидь
з голим задом дошкуляє інваліду, цвяха слинить:

                    "Інвалід, а інвалід,
                    а моє нутро болить".

                    "Нумо в гріб, хоч вік не вийшов!"
                    "Пес би суці тій навішав."
                    "Свара наслідку й причини
                    припиняється з кончини".

"Мусор" з гуком: "Досить!" - входить. Прокурору зуби зводить.
Двері в кліть громадянина не нуждаються в "сезамі".
Чи то правнук, чи то прадід в рудні надра воза котить,
поливаючи ті надра кришталевими сльозами.
І за смерті перевалом, місяця залитим воском,
сяє зі щелепи злотом фікса вічномерзлим лоском.

                    Знать надовго стачить жил
                    тих, хто голови зложив.

                    "Хата є, іти боїться! "
                    "Я не "б..ядь", а кранівниця!"
                    "Виникло життя як звичка -
                    ще до курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Далі на стіни арену!
Соколами попід купол! Зменшитись до аскарида!
Або всім, з ляльками вкупі, язиками б'ючи піну,
хороводом ізлягтися, аби вивести гібрида.
Бо з обмеженості місця, як звести у форми маси,
окрім цвинтаря і, звісно, черги чорної до каси?

                    Ех, даєш степи й моря
                    без піврозпаду ядра!

                    "Строк без присуду волію!"
                    "Хто кричить: "Тримай злодíя!"?"
                    "Малювала члена в зошит".
                    "Відпустити, Христом просить".

Входить Ніч у Справжнім часі, дім у чорта за рогами.
Скатерть і фіранка в спорі за приємності для зору.
О, якби не серце часом - даний лепет за лапками -
відчуття, мов Лобачевським введений у суть простору.
Гомін листя в колір грошей, комариний зумер, нерви,
очі збільшити не можуть "шість на дев'ять" тих, що вмерли,

                    ким зійшла густа трава.
                    Та ця вістка не нова.

                    "Від любові будуть діти.
                    Нині ти один у світі.
                    Пам'ятаєш як, бувало,
                    я в нічній пітьмі співала?

                    Ото - кицька, а то - мишка.
                    А он - табір, а там - вишка.
                    Це біг часу тихим сапом
                    убиває маму з татом"

1*
“Не земною, над земнóю я люблю тебе любов’ю.
Але доля ходить млою, застилаючи дороги,
і у ній з тобою, мила, кружимося до знемоги,
всупереч запевне глузду і всілякому здоров’ю.”
2*
“Як цікаво - вітер кружить, падають листки осінні -
нині він зі мною дружить, завтра стужею завіє.
Ти мене покинеш завтра - інший мовить: “Моя мріє!”
Він прийде - одежі білі, а на мені - звабне міні.”

Хор:
“Вітер квилить над полями,”
“вітер місту вп’явся в губи,”
“розворушує нестями,”
“дує у біблійні труби.”
До приреченого місця
цар пітьми прийшов - на лови.
“На руїні замку відьми
маються жагою крови.”

(Хор рухається, поглинає 1* і 2*, залишаючи 3* і 4*
В лапках (“) - окремими голосами, без лапок – разом)

3*
“Як мене усе дістало! діти, побут! а робота!
Шефи збочені, а власний - "суджений" - низька п’янюга!
Всі чогось од мене прагнуть, мають, чуюся, як шлюха,
ще й держава ця убита! на душі одна мерзота...”
4*
“Глянь-поглянь на того типа - охопив руками скроні,
прямо врубелівський Демон - темрява в його волоссі!
Стрільну зараз сигаретку, може й випаде небозі
справжня ніч, - він посміхнувся (аж до трепету у лоні)!“

Хор:(антистрофа, хор рухається у зворотному напрямку)
“Цар пітьми, руїни замку.
Кровотеча сонця. Вечір.”
“Пілігрим у білім танку
сам себе веде за плечі.”
“Унизу, підбивши сальдо,
два бритоголові клони
по зустрічній мчать.” "Нормально!"
“Схвально каркають ворони.”

5*
“Чуєш, дав йому по рилу, ти прикинь, а він ногою
б’є мене по лобі. Мряка. Далі кайф - лежу на пляжі,
тепло, хвилі лижуть п’яти, соски поруч, я рукою...
і вертаюся до тями, відчуття – турнули з вежі!”
5*
“Слухай, ми того, куди це? - Всі назустріч! Озвіріли!
Фішка! Ти того, дивися, на дорогу упівока!”
“Ох, братан, на світ глядіти вже не вистачає сили,
після сонця, моря, пляжу, тут, немов на зоні, скука.”

Хор:
“Кроки, чуєте, ці кроки?!”
“Чулий шурхіт падолиста.”
“Заблукале караоке.”
“Колискової врочиста.”
“Мамо, я прийшла додому",
"Бо нікому не потрібна.”
У старому і новому
суть однаково подібна.

4*
“Ти гадаєш я жалкую, що зв’язалася з тим типом?
Анітрохи, чесне слово, співрозмовник він чудовий,
з іншим так собі, не густо, - обійшлося млявим скрипом,
думаю, що він блакитний - голубенької будови.”
3*
“Я дістала документи! І скажи, хіба не схожа
на француженку, чи хоч би на яку-небудь полячку?
Здибалася ще з поетом, в нього тут мистецька ложа,
почитала йому вірші, він говорить - я дивачка.”

Хор:(антистрофа)
“Вечір тільки передвістя,
попереду вирок ночі.”
“Піп виходить із захристя,
лики огляда жіночі.”
“Вихор прочиняє двері,
на порозі... “ - "дух імперій!"
“Одягайтесь у шинелі!”
“Фільм займе чимало серій.”

2*
“Ось фатальний мій обранець -мужній профіль, строгий погляд,
кажуть зрідка так буває і закохуєшся зразу.
Стану я для нього світом, будемо ми завше поряд -
це уроком стане тому неземному віршомазу.”
5*
"А прикид нічого, завтра щелепи у всіх одвиснуть!
Значить так: беремо хавки і мотаємо додому,
там - шампанське, дрібка травки, і нехай посміє писнуть!
Ач, розклалась на сидінні, по-крутому, в дорогому...”

Хор:
“Темна нічка – діти плачуть.”
“Татко зник на заробітках.”
“Мамка у сусідки, мабуть
попільничка вся в дрібничках.”
“Грім із блискавкою вкупі
закружляли над дахами.”
“Тонуть ліхтарі у хлюпі,
сублімуючись у плями.”

1*
“З розуму зійти не важко, якщо віриш у кохання,
як тобі живеться, мила? Де ти нині? З небажання
твого бачитись зі мною виростає болю всесвіт,
де горить і не згорає самота мого волання.”
3*
“Це дивачка із віршами, не запізно? Ви казали,
що коли завгодно можна, ви казали... так, звичайно,
дякую, у вас та сáма - буря? Бахівські хорали?
Трапилося щось? Сьогодні все чомусь таке печальне.”

Хор:(антистрофа)
“Геть печаль - се річ стареча!”
“Справжній кайф - на кшталт стражданню.”
“Знову в грудях колотнеча.”
“Три по “триста” – й “ні” зляганню!”
Що за чорт? - струмок зі стелі!
Кажани летять у двері.
“Дихлофос” на секретері -
в пам’яті - “кривава Мері”...

6*
“А життя - предивна штука, думаєш одне, натомість
маєш інше. От як щастя, - де воно? - жадання спільне,
і на ложі поєднання, хміль і звільнена свідомість,
відлітання обопільне - йдеш в навчання добровільне?”
1*
“Ні, це все одна облуда. Що між нами? - те, що в серці:
в мене, в неї... Порожнеча - раз нема в звучанні збігу.
Я сплавляюся до Стіксу, а вона пливе в люстерці.
Нас єднають блискавиці, гуркотіння в небі - сміху.”

Хор:
“Ніч, буремна ніч, - зітхають
вирвані зі сну будинки.”
“Витоки із ринв гойдають
плоть пробудженої жінки.”
“Розгорнулись чорні крила,”
“гамір пристрастей у грудях”.
“Лине в кубки зваби сила -
од склепінь - могильний протяг.”

4*
“Слухай, це тебе розважить! щойно врубелівський Демон,
розпашілий од азарту, з-під дощу, з букетом лілій!
входить - це о другій ночі! - каже: “душенько, ходімо!”
Як ти думаєш, відверто, той берет вдягати, синій?”
6*(замість 3* її голосом)
“Безсумнівно, тільки синій! Романтична зустріч, погляд
тішиться ландшафту ліній на твоїй фігурці звабній,
ви захоплені коханням, небо - повне блиску понад
спитої до дна красуні, що віддалась ночі владній.”

Хор:(антистрофа)
“Це безвихідь - я пропала.
Доля! Де ти? Клята осінь!”
“Тихо в домі канібала."
"Звична для країни сутінь.”
“Схоже, відгриміла буря.”
“Б’є на Ратуші годинник.”
“Звуки, наче лине куля
через душі неповинних.”

3*
“Дякую за насолоду. Я побігла, вже світає,
мій приїде завтра - нині можеш телефонувати,
це, як виклики "швидкої", плоть-не-плоть - усе страждає,
я прилину замість тої, що не хоче лікувати.”
1*
“Не гадав, що буде ранок, - і Вона його світанок,
що поклала щедрість ночі і розпущене волосся
на хиткого ложа плечі, на вівтар їх забаганок...
І нічого не здалося, не наснилося – збулося.”

Хор:
“Що збулося, те позаду.”
“Мла тече по підземеллю.”
“Під собачу серенаду
мент вертається з борделю.”

"Над западиною міста
забриніла хвиля чиста."
"Крізь ефір заструменіли
променів вітальні стріли."

"Зупинився час. Молитви
потягнулися на огляд."
"На пейзаж нічної битви
опустився сонця погляд."

Председатель Совнаркома, Наркомпроса, Мининдела!
Эта местность мне знакома, как окраина Китая!
Эта личность мне знакома! Знак допроса вместо тела.
Многоточие шинели. Вместо мозга -- запятая.
Вместо горла -- темный вечер. Вместо буркал -- знак деленья.
Вот и вышел человечек, представитель населенья.

Вот и вышел гражданин,
достающий из штанин.

"А почем та радиола?"
"Кто такой Савонарола?"
"Вероятно, сокращенье".
"Где сортир, прошу прощенья?"

Входит Пушкин в летном шлеме, в тонких пальцах -- папироса.
В чистом поле мчится скорый с одиноким пассажиром.
И нарезанные косо, как полтавская, колеса
с выковыренным под Гдовом пальцем стрелочника жиром
оживляют скатерть снега, полустанки и развилки
обдавая содержимым опрокинутой бутылки.

Прячась в логово свое
волки воют "ё-моё".

"Жизнь -- она как лотерея".
"Вышла замуж за еврея".
"Довели страну до ручки".
"Дай червонец до получки".

Входит Гоголь в бескозырке, рядом с ним -- меццо-сопрано.
В продуктовом -- кот наплакал; бродят крысы, бакалея.
Пряча твердый рог в каракуль, некто в брюках из барана
превращается в тирана на трибуне мавзолея.
Говорят лихие люди, что внутри, разочарован
под конец, как фиш на блюде, труп лежит нафарширован.

Хорошо, утратив речь,
встать с винтовкой гроб стеречь.

"Не смотри в глаза мне, дева:
все равно пойдешь налево".
"У попа была собака".
"Оба умерли от рака".

Входит Лев Толстой в пижаме, всюду -- Ясная Поляна.
(Бродят парубки с ножами, пахнет шипром с комсомолом.)
Он -- предшественник Тарзана: самописка -- как лиана,
взад-вперед летают ядра над французским частоколом.
Се -- великий сын России, хоть и правящего класса!
Муж, чьи правнуки босые тоже редко видят мясо.

Чудо-юдо: нежный граф
превратился в книжный шкаф!

"Приучил ее к минету".
"Что за шум, а драки нету?"
"Крыл последними словами".
"Кто последний? Я за вами".

Входит пара Александров под конвоем Николаши.
Говорят "Какая лажа" или "Сладкое повидло".
По Европе бродят нары в тщетных поисках параши,
натыкаясь повсеместно на застенчивое быдло.
Размышляя о причале, по волнам плывет "Аврора",
чтобы выпалить в начале непрерывного террора.

Ой ты, участь корабля:
скажешь "пли!" -- ответят "бля!"

"Сочетался с нею браком".
"Все равно поставлю раком".
"Эх, Цусима-Хиросима!
Жить совсем невыносимо".

Входят Герцен с Огаревым, воробьи щебечут в рощах.
Что звучит в момент обхвата как наречие чужбины.
Лучший вид на этот город -- если сесть в бомбардировщик.
Глянь -- набрякшие, как вата из нескромныя ложбины,
размножаясь без резона, тучи льнут к архитектуре.
Кремль маячит, точно зона; говорят, в миниатюре.

Ветер свищет. Выпь кричит.
Дятел ворону стучит.

"Говорят, открылся Пленум".
"Врезал ей меж глаз поленом".
"Над арабской мирной хатой
гордо реет жид пархатый".

Входит Сталин с Джугашвили, между ними вышла ссора.
Быстро целятся друг в друга, нажимают на собачку,
и дымящаяся трубка... Так, по мысли режиссера,
и погиб Отец Народов, в день выкуривавший пачку.
И стоят хребты Кавказа как в почетном карауле.
Из коричневого глаза бьет ключом Напареули.

Друг-кунак вонзает клык
в недоеденный шашлык.

"Ты смотрел Дерсу Узала?"
"Я тебе не всё сказала".
"Раз чучмек, то верит в Будду".
"Сукой будешь?" "Сукой буду".

Входит с криком Заграница, с запрещенным полушарьем
и с торчащим из кармана горизонтом, что опошлен.
Обзывает Ермолая Фредериком или Шарлем,
придирается к закону, кипятится из-за пошлин,
восклицая: "Как живете!" И смущают глянцем плоти
Рафаэль с Буонаротти -- ни черта на обороте.

Пролетарии всех стран
Маршируют в ресторан.

"В этих шкарах ты как янки".
"Я сломал ее по пьянке".
"Был всю жизнь простым рабочим".
"Между прочим, все мы дрочим".

Входят Мысли о Грядущем, в гимнастерках цвета хаки.
Вносят атомную бомбу с баллистическим снарядом.
Они пляшут и танцуют: "Мы вояки-забияки!
Русский с немцем лягут рядом; например, под Сталинградом".
И, как вдовые Матрёны, глухо воют циклотроны.
В Министерстве Обороны громко каркают вороны.

Входишь в спальню -- вот те на:
на подушке -- ордена.

"Где яйцо, там -- сковородка".
"Говорят, что скоро водка
снова будет по рублю".
"Мам, я папу не люблю".

Входит некто православный, говорит: "Теперь я -- главный.
У меня в душе Жар-птица и тоска по государю.
Скоро Игорь воротится насладиться Ярославной.
Дайте мне перекреститься, а не то -- в лицо ударю.
Хуже порчи и лишая -- мыслей западных зараза.
Пой, гармошка, заглушая саксофон -- исчадье джаза".

И лобзают образа
с плачем жертвы обреза...

"Мне -- бифштекс по-режиссерски".
"Бурлаки в Североморске
тянут крейсер бечевой,
исхудав от лучевой".

Входят Мысли о Минувшем, все одеты как попало,
с предпочтеньем к чернобурым. На классической латыни
и вполголоса по-русски произносят: "Всё пропало,
а) фокстрот под абажуром, черно-белые святыни;
б) икра, севрюга, жито; в) красавицыны бели.
Но -- не хватит алфавита. И младенец в колыбели,

слыша "баюшки-баю",
отвечает: "мать твою!" ".

"Влез рукой в шахну, знакомясь".
"Подмахну -- и в Сочи". "Помесь
лейкоцита с антрацитом
называется Коцитом".

Входят строем пионеры, кто -- с моделью из фанеры,
кто -- с написанным вручную содержательным доносом.
С того света, как химеры, палачи-пенсионеры
одобрительно кивают им, задорным и курносым,
что врубают "Русский бальный" и вбегают в избу к тяте
выгнать тятю из двуспальной, где их сделали, кровати.

Что попишешь? Молодежь.
Не задушишь, не убьешь.

"Харкнул в суп, чтоб скрыть досаду".
"Я с ним рядом срать не сяду".
"А моя, как та мадонна,
не желает без гондона".

Входит Лебедь с Отраженьем в круглом зеркале, в котором
взвод берёз идет вприсядку, первой скрипке корча рожи.
Пылкий мэтр с воображеньем, распаленным гренадером,
только робкого десятку, рвет когтями бархат ложи.
Дождь идет. Собака лает. Свесясь с печки, дрянь косая
с голым задом донимает инвалида, гвоздь кусая:

"Инвалид, а инвалид.
У меня внутри болит".

"Ляжем в гроб, хоть час не пробил!"
"Это -- сука или кобель?"
"Склока следствия с причиной
прекращается с кончиной".

Входит Мусор с криком: "Хватит!" Прокурор скулу квадратит.
Дверь в пещеру гражданина не нуждается в "сезаме".
То ли правнук, то ли прадед в рудных недрах тачку катит,
обливаясь щедрым недрам в масть кристальными слезами.
И за смертною чертою, лунным блеском залитою,
челюсть с фиксой золотою блещет вечной мерзлотою.

Знать, надолго хватит жил
тех, кто головы сложил.

"Хата есть, да лень тащиться".
"Я не блядь, а крановщица".
"Жизнь возникла как привычка
раньше куры и яичка".

Мы заполнили всю сцену! Остается влезть на стену!
Взвиться соколом под купол! Сократиться в аскарида!
Либо всем, включая кукол, языком взбивая пену,
хором вдруг совокупиться, чтобы вывести гибрида.
Бо, пространство экономя, как отлиться в форму массе,
кроме кладбища и кроме черной очереди к кассе?

Эх, даешь простор степной
без реакции цепной!

"Дайте срок без приговора!"
"Кто кричит: "Держите вора!"?"
"Рисовала член в тетради".
"Отпустите, Христа ради".

Входит Вечер в Настоящем, дом у чорта на куличках.
Скатерть спорит с занавеской в смысле внешнего убранства.
Исключив сердцебиенье -- этот лепет я в кавычках -
ощущенье, будто вычтен Лобачевский из пространства.
Ропот листьев цвета денег, комариный ровный зуммер.
Глаз не в силах увеличить шесть-на-девять тех, кто умер,

кто пророс густой травой.
Впрочем, это не впервой.

"От любви бывают дети.
Ты теперь один на свете.
Помнишь песню, что, бывало,
я в потемках напевала?

Это -- кошка, это -- мышка.
Это -- лагерь, это -- вышка.
Это -- время тихой сапой
убивает маму с папой".

1986