Така природа або звичай:
Душа у небо, розум в твань
Нав'язлих вічних запитань,
Лиш сниться спокій, чути відчай
Між істин болісних хитань.

Чому? Коли? За що? Навіщо?
Хто винен? Що робити? - теж
Різновиди таємних меж,
А що за ними - кладовище
Чи простір інших узбереж?

Чи дійсно варто намагатись
За межі рушити, знайти
Там гулку прірву пустоти,
Пігулку звільнення чи страти
Або свої старі сліди?

Ятрять питання; невідоме
Лякає так, що хоч кричи:
Що там? Хто ти? А ну, речи,
Чого питання ті симптоми,
Що вкрали спокій уночі?!

І невідоме відгукнеться,
Свій голос знишка подає
І кредо видає своє:
"Не все є тим, чим вам здається,
Але й не все не тим не є,

Потрібен час, потрібна відстань,
Потрібен спокій. Втім, мабуть,
Не все можливо осягнуть,
Хоч не байдуже, що за пристань
Питань вінчає довгу путь."

Все як раніше: той же відчай
І запитань знайомий смак,
Але - лихий чи добрий знак? -
Як завжди, спокій лише сниться,
Душа, як завжди, є навзнак -

Вдивляється в малюнок хмарний,
Торує шлях не навпростець -
Тварина, засіб чи творець -
Шукає сенс буття немарний
Серед нездо́ланих фортець,

І непокоїться до рання,
І ніч марнує, не до сну,
Бо прагне відповідь ясну
Крізь горнє чути німування,
Як бачить неба глибину.

І небо часом відгукнеться,
Свій голос знишка подає
І кредо видає своє:
"Не все є тим, чим вам здається,
Але й не все не тим не є,

Потрібен час, потрібна відстань,
Потрібен спокій. Втім, мабуть,
Не все можливо осягнуть,
Хоч не байдуже, що за пристань
Питань вінчає довгу путь..."

2014, 2017

Під ліхтарями — тепло, непорушно,
немов у ваті.
Культі асфальту втоплені у тінях
і ніздрюваті.
Поснули люди. Блякла скатертина —
в нерівних складках.
Слідкує тиша. Скніє недопите
вино в карафках.
Життя застигло в спазмових обіймах
чужої форми —
в рідких зірках, кошлатому тер’єрі,
деревах чорних.
Навкруг стоять істоти без обличчя,
мовчать уважно.
...Тривожно між пришельців незнайомих —
і страшно.

2017

Він прийде!
Всі вони приходять!
В нічних снах,
З крові та плоті.
***
Тотально зламана ти
Лежиш на підлозі ,
Серед темної ночі
Лиш серце тріпоче.
***
І ось диво;
Він прийшов несправедливий,
Та такий справжній,
Ти така чутлива.
***
Ти любиш?
Чи може любила?
Та так і не відпустила,
Бо ти так сильно хотіла з ним життя розділити.
***
Ти так гірко плакала,
І палко щоночі молилась.
Наразі серце просто зломилось,
і ти в чарівну і не підкорену красуню перетворилась.
***
Він кохає тебе,
Так палко бажає тебе.
Лиш ти стала як айсберга вершина.
А він більше не твоя половина.

Я в'яну без нього,
Я дуже по ньому сумую.
Знаєш,як мені жаль,
Що не можемо склеїти дві половини.
Я до без тями сумую по ньому.
Небесного кольору очі,
В яких я тонула мов в хмарах.
Він став моїм храмом.
Стала б молитись до нього.
В ногах у нього б стояла.
Пестила б як дитину.
Молила я Бога про диво.
Та пішов він давно,
По собі залишив руїну.

Якось йшла я через ліс…
Всюди терен у нім ріс…
Я ішла все кроком швидшим.
Він здававсь мені незвичним…
Знов іду… Але крізь гори,
Світла тут нема ніде.
Чорні, темні коридори…
Чую: хтось собі пряде…
Я пришвидшила свій крок,
І зайшла в якусь кімнатку.
Тут зникав увесь морок,-
Заховався хтось за гратку.
Скромний, тихий… «Хто ж ти є?»-
Запитатися хотілось.
« Ей! Привіт! Ім’я твоє?»
Та все раптом тут змінилось.
«Совість я. Мене покинув
"Чесний, добрий" чоловік.»
І цей «хтось» тихенько схлипнув.
І пропав тут він навік…
Знов іду й не розумію:
«Чом на березі крутім?»
Але вірю, що зумію
Я скоріш втекти звідсіль!
Хоч кудись! Але набридло
Йти вперед-і нікуди…
Знов зустрілося огидне,
Некрасиве, як завжди…
Гордість, жадібність, зло бридке
На шляху крутім стрічала.
А добро минуло швидко,
Наче тління… Я брехала!
Хто б подумав, що життя-
Безкінечная стежина.
І немає вороття…
Будь розумним! Ти ж-людина!

І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

Я – ідіот?! А чом і ні?
Із давньогрецької: особа,
яка в свої приватні дні
заради «Ми» не тратить лоба.

Нехай усе побив би грець,
ознаки тої не зрікаюсь.
Це не діагноз, а гравець.
А хто із мудрих скаже: каюсь?!...

Багато з них давно в умі
вознесли догми в постулати,
живуть осяяні в пітьмі
новонароджені пілати.

Феміди слово є закон,
а чи слухняне право-дишло,
в якому правда – моветон:
само собою якось вийшло…

І нині маєм те, що є,
що не згубили по дорозі,
коли згрібали в міх своє,
а ще чуже, хто був у змозі.

Я не покину жур святих
заради свята на омані.
Із глини зліплю трьох дурних
і їжачка, що у тумані…

17.03.2017

А я все бачив і мовчав.
А що казати, слів бракує.
Заброда-пес у ніч гарчав
на бліх своїх, та, мабуть, всує.

А зорі падали на спід
і зігрівали голу землю,
і вишивався срібний слід –
котився з неба через греблю.

А хтось навпомацки ішов
і віщував про путь Господній,
хтось сипав сіль на рану-шов,
не довіряв угоді жодній.

На біле мовили брудне.
На чорне правили осяйне.
Казали, кара не мине
і все потайне стане явне.

Хтось спіднє дер на прапори
і вішав ідолам на вуха,
затято дерся догори,
а на вікні… зуділа муха.

І так товклися поміж меж,
своїх, чужих і пересічних,
що закортіло мені теж
сягнути обріїв магічних.

Та оголилась маячня
уже при першій юдо-спробі
і стало жаль святого дня
у рясно-перченій утробі.

Тож відійшов і став убік.
Нехай вирує і клекоче
війна питань, де ветхий вік
не розуміє тамагочі…

Без мене праведне життя
на грішні теми поділили.
Живу, мов кат, без каяття.
Офіри ж вибачень просили.

І я простив – собі і всім
аж до кінця, на …надцять років.
Моя фортеця – крайній дім,
де до провалля кілька кроків.

Бо я все бачив й розумів,
та не віддав на осуд слова.
Напевно, іншого хотів.
Тепер сиджу, ламаю дрова…

15.03.2017

А скільки коштує олжа?
На терезах у клептомана
лежить оголена душа,
сухий остаток дерибана.

Доросла казочка, як є –
де «більший меншого кусає»,
а той останнє віддає
і кров за пана проливає.

Усе під крики: Ми – народ!
Шануймося, бо тОго варті!
Пряма дорога до свобод,
лиш ноги ковзають по карті.

Забули знову про багно,
про височини і яруги,
де люди падають на дно
і дно замулює потуги.

У лабіринті до мети
остання рації не має.
Ходи собі туди-сюди
попід утіх над мертвим плаєм.

А чи душа не вміє вже
життя любити без омани,
чи дідько долю стереже –
де ті козачі отамани?

І вільний дух, і мрії лет
над золотавими полями?
Лиш крап злодійських еполет,
а ще вибоїни і ями…

То скільки коштує олжа
без вихваляння і овацій?
Кишеню гріють два гроша,
остача правди і дотацій.

14.03.2017

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де завше все о’кей

ні пристрасті, ні крику, ні образ,
усе було і все вросло у іній
і тільки галас метушливих мас
вкрадається поміж енерголіній

енергоблок — ні полум’я, ні снів
усе було — лишилась порожнеча
і затягнулась зглибна кровотеча
ні кавалькад, ні ескапад зі слів

усе було і все минало вмить
нічого більше — стомлені прозріння
крізь верескливі гамірні боріння…
усе утома, втома не болить

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де все о’кей

Ця мідь важка, огранено-черлена.
Їй крил нема, ні шепоту, ні снів.
Ішли сніги. Сценічно. В чорні вени
перетекли, стекли.
Нема снігів.

Лиш вени, що застромлені у хмари.
І хмари, що нанизані на віть.
То не ліси. То душі, тіні, мари.
Вони реінкарнують.
Зримо.
В мідь.

...і вищої в житті не знаю честі,
аніж стоять хрестом на перехресті
своєї долі! Боже всеблагий,
наснаж мене.

2010

Хоча б одного жайвора у небі,
бодай одного перепела в житі
почути, перш ніж випаду з орбіти
маленьким, непримітним метеором!
Життя було затурканим надміру –
ні в гору не дивився, ні під ноги,
розчавлював комах, топтав барвінки,
в багнюці власну долю утопив.
Блукаю, невдоволений собою,
примарою по замкненому колу
над прірвою, якої ще не бачу,
та всім єством її передчуваю.

2010

Яка вона, дорога без вибоїн?
Яке воно, життя без гіркоти?
Приходить ніч і сниться світла воїн,
який воює морок і світи.

Але світи несхитні у гордині
і мороку достатньо ще снаги
бороти сяйво у душі людини,
яке заповідали їй боги.

Приходить день і марево інакше –
навколо сонця ореол імли.
Радіють ті, що вище і багатше,
а бідні переймаються: коли

постане той, що випрямить дороги,
а з ними спотикання у ходу,
і поведе до світлої знемоги,
і прожене безумності орду?…

25.02.2017

що мудрому печаль
то іншому для сміху
а може навпаки – початок із кінця
у суєті життя
одна-єдина втіха
не пити сум очей із щасного лиця

у всесвіті зеро
єдине і залишу
із глибини віків летить стрілою мить
і клацає затвор
і розтинає тишу
а сіромаха-світ іще кудись спішить

а чи у срібну даль
а чи у чорні діри
у поторочу-тло без імені й облич
летить предтеча-мить
безпам’ятної віри
несе земне ніщо у неозоре нич

13.02.2017

Перемагають люди зло.
В борні вже кілька тисяч літ!
Лиш лики змінює воно:
Чуму здолали - грянув снід.

І переможуть снід в час свій,
Навчаться мертвих воскресати,
Приборкувати гру стихій,
Спокійно зраду, глум сприймати...

Неподоланне лиш одне,
Що біль несе і тугу люту,
Незриме, вічне, мовчазне -
То недосяжність Абсолюту:

Не осягнути Вищу Суть,
Не стати як одне із другим,
Довершеності не сягнуть,
Не мати радості без туги.

Пусте? О ні! Хоч і не мати,
Дано все спробувать на смак!
Сп'яніти - й так зчорніть від втрати,
Що раєм видасться чума.
2016

коли свято напоює легені
то можна стояти аж до пришестя
бо коли свято напоює то холод
значення жодного немає

і де б ти не був а їхати треба
бо тільки так народжуються ісуси
і коли приходить недуга
урятовний жест є одним препаратом


бо високо ти розцвітаєш
як різдв"яна яблуня і світло густіє
у консистенцію прозорого меду

бо то січень чи грудень
коли ти читаєш глибокі рядки
коли свято напоює легені

Як жити далі у житті
і поза ним як нам не жити?
Ховати в марево путі
і на удачу ворожити?

Життя закінчиться колись,
немов закотиться монета.
Не маєш віри, не молись –
над синім небом чорна Лета..

В едемі благодать і сон
На гіллі істини без ядер.
А по периметру озон,
а поза ним оаза-кратер.

І вічні брехні, хто і з ким…
І де течуть молочні ріки.
А милостивий серафим
у трьох кошах розносить ліки.

А унизу своя рука,
владика блуду і безсоння.
На вістрі чорного крюка
висить усміхнене осоння.

Піариш «его», якщо встиг
зайняти місце в казані ти.
Інакше – муки «холодриг»,
у пеклі палива ліміти…

Така мана – то є, то ні…
Душа, цнотлива і розпусна,
іще катається в човні –
іще сьогодні М’ясопусна...

Життя закотиться кудись,
скоріш за все, у сміхо-драму…
А ти поплач і напиши
на нього щиру епіграму.
18.02.2017

Понад нею безвода ріка в
біле плесо не перетекла ще
і тривога не збігла у хащі -
це її я заледве спіткав,
серед новобудов ідучи
і шукаючи пачку в кишені;

узялися мужі за мечі,
адже муж не озвався на ймення
з її вуст, і тому харалуж-
ні птахи одесную, ошую;

Ольга альбо Олена – збагну ж,
докурю і напевне збагну я
(аще руці свої в рукава
не сховає, холодні рамена
не відверне назавше від мене):

білий пломінь, черлена трава,
ізмарагдове світло з імли
(себто очі, задумані очі)
і варязьке бліде узороччя
голубів, що летять на вали.

16.02.2017

А що той світ, в якому ходиш ти?
А що той рух, що обертає зорі?
Бог залишив безсмертя самоти,
а люд на колотнечу вічно хворий.

Позбавлені бентеги і сум’ять,
ідуть угору не господні діти –
уміють жити на звитяжні п’ять,
у соромі ненавчені горіти.

Усі віки ідуть в ура-похід
і міріади зоряних імперій
сумують срібно, дивлячись услід,
як витікає сонце із артерій.

Бог заповів покуту і любов,
але убогі стільки натворили,
що сам Господь стіну б не обійшов,
якою небо від землі відгородили…

У хащах блуду Істини нема,
в юрбі суєт слабіє перше Слово.
А може, це розпука і зима
зустрілися у думах випадково?...

17.02.2017

Як тече вода… Як горить огонь…
Утікає час із земних долонь.

У пісок вода, а огонь у дим.
Попелясте дно і життя під ним.

Але ж є любов… і кохання є.
Хочеш порівну? Забирай своє...

Опустилась ніч, ходить під вікном –
місяць-оберіг сяє над селом.

А над містом тло з руху і тепла,
мурашиний сон і нічні діла.

А над лісом плач – то кричить пуга,
туманіє жах і не спить яга.

А над полем тиш і зірковий пес
озирає світ з висоти небес.

Та минає ніч – суєта суєт,
і маліє пал, а за ним поет.

Як тече вода, як горить огонь –
думи для очей із жаги безсонь.

Наче й воля є… і свобода є,
тільки час-пияк сурогат не п’є…

Утікає десь, як огонь-вода.
Залишає хміль – горе не біда…

15.02.2017

мить навчає світ не боятися
умираючи біля скронь
життя першого чи дев’ятого
утікаючи із долонь

молитовного боже праведний
царю вічності що єси
в небесах святих наче каменем
злою карою не виси

не жаліє нас доля кожного
чи не кожного через раз
не знайти когось нетотожного
що не відає горе-час

дочекатися болю світлого
і туман-сльозу на траву
замести гріхи каянь мітлами
і прокинутись наяву

08.02.2017

Іде вистава і личин
у ній не менше, ніж акторів:
і Вічний Жид, і сучий син,
і топлес неба – юні зорі.

Міняє ролі режисер:
ось ти герой, а ось іуда,
а ще ковбой, а ще тапер…
За «Мурку» плата – два ескудо.

Кишеню часу гріє зло.
Світ поділили частоколи.
Пливе Харон. Суши весло!
У кого нині є оболи?

Відтінки чорного на смак.
Відтінки білого на дотик.
На небо вішають собак.
Із духу виліз нео-гностик.

Іде вистава. Флеш юрби –
"цепна" реакція загалу.
Усе на "Біс!" було б, якби
не вийшов дідько до фіналу…

07.02.2017

Проблема – час. Все інше є.
Найбільше слів – ілюзій, луди…
У чергу втискуєш своє –
поміж людей мудріше буде.

Але тіснява – не урок,
бо там усе – лукаве й бите.
По колу ходить – кроком крок,
цілеспрямоване і сите.

У самоти – свій діалог.
Кричи у пустку, хто почує?
Громаддя зоряних епох
ніч обертає небом всує.

Або не всує…, але мрій
завжди для візій вистачало.
Хтось поучав, хтось йшов у бій,
вписавши правду у лекало

отих потрісканих дзеркал,
де світло й тінь стоять навпроти,
і нескінченний луно-зал –
дитя їх спільної марноти.

Проблема – час. Все інше є.
І єврохіт, і караоке.
Посеред ошуків – своє,
таке вселюдно-одиноке…

04.02.2017

О, Боже!
ридав би й Данте
скрючений в три погибелі
у склянім своїм гробу –

цю юрбу не зупинять провалля
чи діжі із тістом замішаним на крові
я знаю що всі вистави грані для натовпу
для дикунства граного
мають криваві грані

дайте мені
панночко
дайте
касирко перигідрольна
два квитки у першім ряду
на новітню божественну трагі-
комедію
дайте відваги
я тебе малий проведу
червоніє як прапор куліса
п'єса бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

заковтую слину
тримаюсь за бильця крісла у першім ряду
тримаю прямесенько спину
найменшу краплину поту найменшу сльозину
впійману язиком
вицмулюю наче в угарі –
люта спрага бере
за грудки за шкибари
гробарі лихварі дримбарі злидарі
у отарі оцій – і царів й кобзарів!
всі віншують до пана до господа́ря
душить горло
пивбаром –
вінчати такі лицедійства

місто котиться містом
у пристінках все як і все
без чудес –
просто голий театр
пустодрама лукавства
ти чого зізнавайся
малий
розігнав розлякав свою паству?

між холопами й панством
знову бистра вода
закипів Черемош –
українська запінилась Лета
на планеті моїй
вже не вижити без пістолета
без кривавих монет чи живого диявола в буді
я не буду молитись малий
іудам молитись не буду

фуршетів страшуся фінальних
де лакеї розвозять нутрощі на тацях
де припудрені голови височіють на блюдах
мов екзотичні цяці
серед статуй льодяного бару
поміж дам із келихами
між мужчин у метеликах
я чекаю пришестя твого малий
несу
черевики завтра з ремонту буденно
парасолю розкрито –
дожидаю попутного вітру
ситом міряю всесвіт
та душу свою неситу
ситом міряє бог благодать
для дітей ненаситливих
в сито я тобі хочу
любові своєї насипати

як воскреснеш – мене проведи
поведи мене світом
поводи мене між людьми
полови мене ситом
не пускай мене до паяцтва
до пишного панства
до блискучого натовпу
першого ряду
за ту кулісу

як воскреснеш – я дам тобі води
забурлить Черемош
попливуть по нім гроби
ти туди не ходи – твої янголи
бурю здіймуть крильми
увійдуть по коліна в дно каменисте
цю юрбу не зупинить мирна вода
ця юрба – не чиста!
це – орда!

як воскреснеш
малий
візьми мої черевики
некрасиво босим відвідувати вистави
і коли ти воскреснеш
затям
від світла твойого лику
цього темного яву навіки не стане

але поки ти мертвий
поки ти у своїм склянім гробу
у своїй лляній плащаниці
я тебе за руку візьму
я тебе проведу
я навчу тебе розпізнавати лиця
наших вулиць та міст будинків вікон кімнат
гробарів лихвалів злидарів – володарів світу

місто котиться містом
захмарює небо червоніє як прапор куліса
б'ють поклони актори й актриси
п'єси бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

2017

на гілці неба висне хмара
вагітна зоряним дощем
ось упаде на плечі кара
ось набіжить заброда-щем

усім чогось в житті бракує
то крові ближніх то добра
молімось Богу щоб не всує
хоча і сенс – це тільки гра

а кольорова птаха щастя
пір’їни губить не за так
десь зачарує не удасться
міняє долю на мідяк

живі покоси срібні роси
осіло сонце на траву
повисихали Божі сльози
у сні-омані й наяву

тримай мене моя соломко
мої дороги і поля
час розриває там де тонко
у небо падає земля…

27.01.2017

Вектор щастя, ера сили,
а душа… у тінь пішла.
Ми кохали, нас любили
біля броду, джерела…

А тепер інакші зорі
(євро, долари, рублі)
напоїли кізку Дорі,
розважаються у злі.

Час іде і нас минає,
розпорошує на тло.
Опадає листя в гаї.
Муза стукає у скло:

- Уставайте, годі скніти!
Хто живий, камон… іди
(у теплі не зле сидіти)
світ за очі… у світи.

Намальовані личини.
Флеш і моб в театрі ню.
Презентація гостини.
Віртуози із меню.

Кожен вік міняє вдачі,
суті мислень і речей,
і нав’язує задачі –
непокоїти людей.

Так, інакше, із ланцями,
із ваганнями на дні,
набігають дні-цунамі,
п’яти лижуть пси-вогні.

Миро висне над душею.
Чи освячена вона?
Йдуть дощі у Піренеях.
Щастя випито сповна.

А тепер – лихе похмілля,
пів-народу на ножах.
Заробітку труйне зілля
посила країну нах…

Тихше, тихше… Бог почує.
Сміхоторбу котить сон.
Скільки мук… аби не всує.
Пий від болю цитрамон…

23.01.2017

Путі Господні вище… далі…
Прозорий замок угорі.
Напій безсмертя із Грааля
і посвіт срібної зорі.

Уздовж надії перегони.
Шукають щастя копачі.
Талан поділено на зони.
Терпке вино із аличі.

Життя – графіті на бетоні,
де потороча і мана.
Герой останній на пероні
чекає потяг Мир – Війна.

Жертовних можна упізнати
по блиску правди у очах.
Вона для них – єдина мати
не сьогодення… у віках.

Путі Господні далі… мимо…
По лезу миті світ іде.
І кожен крок – буденне диво,
що, апріорі, не святе.

Усе минає. Неминуче
засіло в горлі навіки,
де вождь часів, геноссе й дуче
міняють хліб на цигарки.

Бюджети пишуть і сюжети
про не наповнення суми,
про бариші, вино, галети
і зачаровані уми.

У вишиванці ходить Кліо,
перегортає сторінки.
В архіві тліну тека *Діло*
пережила живі роки.

Путі Господні мимо… всує…
Не знати де, коли і як
біль німоти глухий почує
і дасть на благо гріш-мідяк.

Вже півень сів на огорожу
і піє пісню ретро-сплін.
Пильнує мир і рать ворожу,
що із усіх грозить сторін.

Іще живучі ідеали,
і утопічні сняться сни.
Якби-то люди втіху знали,
то не шукали би вини.

Місця порожні поруч з нами,
а деколи і самі ми
гриземо жадними зубами
принади сяйної пітьми.

Путі Господні всує… вище…
Тут сон святої висоти.
Ану, миряни, трохи тихше!
Вам заборонено туди…

20.01.2017

Якщо печаль за горло стисне так,
що обриває подих на півслові,
лишається сміятися усмак
і жартувати при любій нагоді.

Це наче божевілля й наче ні,
бо сміх – не панацея, та лікує,
коли печуть в душі журні огні,
а сил на опір фатуму бракує.

Не бійся бути щирим і смішним,
осудним за спиною й поза очі.
Ось час мине і все, що є за ним,
розтане на прозорі поторочі.

18.01.2017

Життя – не лицар, не ламає списи,
а тільки долі і земні шляхи,
стираючи свої імлисті риси,
чіпляючи на груди реп’яхи.

Зоріє світ, що й досі не загинув,
бо кожну мить присвячував живим,
народжував надію і дитину
і зоставався вічно молодим.

А ти, старий уїдливий писако,
ази пізнавши азбучних діянь,
із висоти широкого однако
свою стезю життєвості не гань.

Як не крути, вона – своя владика
і п’ятий кут у колі суєти,
мала у юні, а тепер велика.
Обабіч неї – ідоли й хрести...

Під сонцем веремії, при нагоді,
для кожної пишноти є сума,
і щасний лад ховається у зводі,
і бал утіх освячує чума.

Сопе і суне людності армада
баюрами, могилами доріг.
Попереду – огріхи і бравада,
а ззаду – доброти лукавий сміх.

Усе, що є, розписано на ролі
песиголовців і казкових фей.
У затінку судьби, планиди, долі
сидить ніхто, чекаючи вістей.

А ті ідуть звитяжними рядами,
мов на параді сяйних перемог.
Гендлюючи жагою і словами,
напишуть елегійний епілог.

У тому епілозі, як в облозі –
дотації із пільгами нужди,
стоять старці згорьовані на розі
і молять Бога: Господи, прости…

13.01.2017

Коли перші спроби хочеш звести нанівець,
Не розуміючи, певно, що це – вагоме й велике,
Не вирізняючи голосу, який скоро тебе призове,
Господь вже обрав... Та ще не покликав!
Коли остаточно не віриш у власні слова,
Різкуваті, обпечені, чесні, прозорі та стримані,
Коли жодного вірша і віршем-то ще не назвав –
Радів, мов дитині, та не поспішав дати імені.
Коли ти сліпий поводир для свого ж Кобзаря,
А вірші виходять із тебе і не помирають,
Коли навіть не знаєш, що справжня твоя зоря
Насправді тільки займається на небокраї.
Коли тобі можна більше: музики, ритмів, промов...
Ти сховав найдорожче у серце — шматочки паперу.
Тепер янголи обирають українську із інших мов,
Навперебій підбирають рими, мов власні тіла і пера.
Допоки ти дбаєш не про влаштованість чи не про те,
Щоб вціліти у світі самотності у єдиній жінці,
Коли небо ночами тисне – то порожнє, а то пусте,
Довкола тебе, як правило, видно світло навіть чужинцям!
Тому не гадай ні про пензлі, полотно чи зерно...
Бо ніщо із буденного, крім неба, тебе тут не втішить.
Навіть якщо ще не віриш, усе ж ти – пророк.
Або чоловік (як ти кажеш), до якого приходять вірші.

а рік як закільцьований трамвай
зупинка перша і остання
яка твоя не обирай
бо це життя а не змагання
відчинять двері виходи
а чи доїхав не питають
нічого тільки не проси
у кого просиш ті не знають
а той хто відає живе
на відстані земної долі
лекало чорне і криве
шифрує зоряні паролі
твій код без імені і дат
це наче гра із небом в кості
де міріади зір і втрат
згребли докупи на помості
і прокладає макрос путь
хоч колія одна та сама
програма висне не забудь
усе на світі – голограма
вселенська тека файли дум
і алгоритми на щодення
спектральна радість вектор-сум
і трохи вбогого натхнення
біжать пейзажі за вікном
і сонце хилиться додолу
колише звичкою і сном
за роком рік трамвай по колу
не холодить і не пече
не віртуальна і не пам'ять
торкне хтось ззаду за плече
а чи отут нещасних банять
і я не проти доле бий
за все недобре і гріховне
але і ласкою умий
життя трамвайне молитовне

31.12.2016

- А де отой, що говорив: я – Син?
Ти був із ним, ти був йому слугою!
- Не знаю я, про що ви. Я один.
Ідіть собі, я хочу супокою.

- Його розп’яли на ганьбу і сміх,
а ти йому підтакував у слові.
- То був не я, хіба таке б я міг…
Я присягав єдиному Єгові.

- Він – лжепророк, лукавець, єретик …
А ти йому клонився, як святому.
- Не був я з ним, я до Талмуду звик.
Іду із молитов собі додому.

- Минає ніч, вже півень кличе день,
і я утретє зраджую Ісуса.
Витьохкую оманливих пісень.
Сказати правду, Господи, боюся…

-----------------------------

Бува, і ми, коли сягає жах,
від свого відмовляємося… всує,
бо піде мить і проспіває птах,
і зрадниця у губи поцілує.
26.12.2016

Коли ілюзій кінчиться мара –
утрата сенсу(плакати, радіти)?
Я – Магомет(не йде моя гора).
Я – поганин(замовкніть, неофіти).

Не знаю я, чи сумніви сумні,
а чи утіхи грішної принади
рахують до життя в минулі дні
усі здобутки, промахи і вади,

але вага із світу не речей,
із світу не тяжіючої далі,
стискає карк до вивиху плечей
або хребет ламає в ідеалі.

Коли не вибір залишає крок,
тоді і убивають, щоб любити,
і на могилі зведений курок
утішно клацне: ми з тобою квити…

25.12.2016

Минає час і все хороше тане,
ховаючи люб’язне у ніщо.
Подяка Богу, якщо ниють рани,
а не байдуже зиркає: а що?...

Є ентропія фізики і щастя.
На віки вічні втрачене тепло.
Гаряче серце криють чорні масті,
і горб росте, де в ангела крило.

Життя іде, хороше і не дуже.
- Налий-но, доле, ще раз на коня.
- Ну, будь здоров і прощавай, мій друже.
У голі п’яти колеться стерня…

22.12.2016

між небом і землею
між миром і війною
тече ріка до Бога
і ти стаєш рікою
накочують на берег
хвилини думи хвилі
а там своє болюче
а там чужі могили

між правдою і лжею
між сущим і марою
на чорно-білих нотах
ранковою порою
хтось грає полонези
хтось марші трубадурів
а безталанні долі
ховаються до мурів

чекати й дочекатись
як зоре-світні далі
піднявшись вище мрії
розвіють всі печалі
і вийти на окраєць
дороги чи безпуття
та перейти у диво
із немочі в могуття

20.12.2016

Де твоя правда, друже? Там, де чужа олжа
ходить нага по світу, просить на хліб гроша.

Де твоя втіха, друже? Там, де земна біда
тоне у морі щастя без берегів і дна.

Де твоя мрія, друже? Там, де весни розмай
конику шепче палко: грай, мій скрипалю,грай!

Де твоя воля, друже? Там, де свята любов
поміж ганьби і воєн все ж обирає кров.

Де твоя віра, друже? Там, де зоря небес
мовить устами Бога: мужньо неси свій хрест.

Де твоя доля, друже? Там, де земля батьків
вкотре стає до бою з ігом лихих років.

16.12.2016

 
Я  буду вештатись і самотіти
У теплих капцях вдома.
Гірлянди перестали миготіти,
Минає, тане  втома.

У дзеркалі знизаю голим плічком,
Солодке нудьгування.
Нагода роздивитися дрібнички,
Поличчя, привітання.

Спустілий двір в обіймах хуртовини
Сніжки жбурляє поспіх.
Я зараз відчуваю плин хвилини,
Її разючий посміх.

Перевіває стиха сніговиця
Перини срібно-білі.
Неначе в обіцянках-рукавицях
Мої хвилинки милі.

16.12.2016 П'ятниця. Київ.

- Немає часу – кажуть вчені.
То все ілюзія, мара,
Ненаукові теревені –
це усвідомити пора.

Тоді і вічності немає,
одна лиш мить і є жива,
та хто у сіть її впіймає,
коли ось є і вже нема.

Я туманію в тиші ночі.
- Не цокай, враже, на стіні!
Ач, розвелося вас, неточних,
у кожній хаті на селі.

Та й у містах їх, галасливих,
теж не бракує, вибір є.
Нема на те альтернативи,
хоч кожне тікає своє.

Немає часу, то і добре.
Залишусь вічно молодим.
Мої літа такі хоробрі,
але й бояться разом з тим…

А крім усього, всі щасливі.
Не помічають – ось секрет.
І лиш годинники-дурила
уранці будять на омлет.

Встають із ліжка напівсонні
і, позираючи на час,
до праці люди, наче коні,
рушають всюди й повсякчас.

А часу байдуже до того,
чи він є сущий чи фантом.
У світі яви і живого
злилися Хронос з Кайросом...

16.12.2016

Рельєфно виписані мрії.
Мудрує мавпа угорі.
Орач-надія зуби сіє
на полі битви – зона- free.

А десь виспівує когутик,
тріпоче паленим пером.
Дає про себе гучно чути -
іде услід за пустуном.

Такий звіринець в зоосаді,
чи в коловерті східних рун,
де пес Бровко сидить в засаді –
гарчить на Півня: Ач, літун!

Ще не пора, ще не дозріло,
а ти пієш на цілий світ.
Якби то вправно та уміло,
а то лиш «у» без «кукурік»…

Даруйте, браття наші менші,
а рік Людини що, слабО,
де ум за розум, слава, гейші
і мода знаті на бобо?

Та, певно, рано… чи запізно.
У веремії сущих днів
у кожнім домі віра різно
від катавасії гріхів.

Епоха людськості звірячо
і хижо дивиться у світ.
У тому світу людям лячно
від банькуватих зирк-орбіт…

11.12.2016

У пачці лишилося п’ять сигарет,
замало, аби збайдужіло спіткати
очима невірними сніг пелехатий,
що крає на клаптики небо сире

й плескате, на стишені подихи, щоб
усякому, хто на зупинках вітчизни
зневіриться, доки його перевізник
надійде в одній з невагомих подоб,

воздалась найменша частина зими,
утілена в подихові, у німому
причасті до вітру, задуму зникому
всоталося виболілими грудьми,

і я напросився до черги як гість
непроханий радше; одна за одною
минають маршрутки, минаються мною:
того, хто не передає за проїзд,
хіба що попутка якась підбере;

гойдається зламана віть автостради
і кличе на прощу уздовж снігопаду;

у пачці лишилося п’ять сигарет.

08.12.2016

актори візій – правда часу
і шеляг ламаний олжі
втікає гук у пустку гласу
міняють ікла на ножі

а ще подейкують що мало
картає пам'ять – не забудь
безбожжя Сина шматувало,
а той хрипів: у добру путь…

дорога світу в колі Сонця
у хороводі сивих зір
прозору тінь від охоронця
ховає лігво чорних дір

з нічного витоки сліпого
у пріснопам’ятній порі
приходив Юда до святого
поводирем у сон зорі

у цій вселенській веремії
ми загубили і найшли
чи винуваті ретро-змії
що ми по-всякому жили

шукали розкоші усюди
блукали згарищами лих
і ковдру з ближнього тягнули
заради праху і живих

і обіцяли гори-злато
молочних рік медовий плин
і було челяді багато
учив їх благу Августин

усе покоїться в любові
ти тільки вибери її
вона сотворена із крові
вампіри пришлі і свої

тече артеріями потяг
зупинки серце і душа
і чинне «я» у різних ролях
не дасть на долю ні гроша

в тунелях руху тромби часу
зростає тиск у тисячі
у мега-бомбу в біомасу
людей збирають дукачі

йдемо ошукані до Бога
та наражаємось на тло
на перешкоді вись порога
а там занесене «бабло»…

10.12.2016

У сиву бороду зірок
ховає Бог таїни світу.
Земля завершує виток,
несе у ніч свою орбіту.
Немає більшої краси,
аніж Едему першоцвіти,
прозорі перли із роси
і яблуневі спілі віти.
Там благодать у лоні дня,
тотожність Істини і Слова,
і не сідлає смерть коня,
і не трапляється раптово.
А тут криваве і криве
штовхає вічне до загину
і кожну мить нещадно рве
єднальну з часом пуповину.

07.12.2016

В бездарній п’єсі
Преганебну роль
Актор великий
Грає через силу –
Істоту безголову і безкрилу
Він представля.
Імення їй – Король.
Це ж не його, звиняйте,
Амплуа:
Душити волю
Власного народу
І кров безвинну лити,
Ніби воду!
Світ – не театр,
Він кров’ю підплива.
Актор палає ненавистю –
Він
Свого героя ладен розтерзати.
Він грає так,
Як неможливо грати
На сцені, –
Він руйнує мури стін,
Він проти себе грає!
І глядач,
Захоплений цією антигрою,
«Віват!» кричить
Дволикому герою,
Віта найгеніальнішу
З невдач
Сценічних…
А убивця Короля
Ховається панічно за лаштунки
І в гримувальній
Алкогольні трунки
Гірким вином поразки
Розбавля.

1997

Амоку днів напишуть оди
через розстріляні роки,
на їх руїнах антиподи
зійдуться ладити зірки.

І не зупинять їх братання
ні кров пролита, ані смерть.
У арсеналі – лже-зітхання
і все-минуща коловерть.

Але даремно, бо ведеться,
як спопеляються вогні,
час зберігає біля серця
палючу яр на підлі дні.

06.12.2016

Атланти підпирають неба зводи.
Таріль землі тримають три кити.
Я – думка чоловічої породи
і ми с тобою, котику, брати.
Лежи, старий філософе, на пічці
та грій боки і звивини ума,
а раптом час збунтується у річці
і ти увійдеш двічі до ярма
ілюзії, гармонії та хіті,
де невблаганна істина живе,
що світ людей заковує у сіті,
а так скувавши, їх поволі рве,
бо не у силі стримати печалі
ще до зачаття грішного життя,
де Яхве бог і самозванка Калі
заплутались у пошуках пуття…

05.12.2016

Омилося серце слізьми і дощем.
Дощем і слізьми. Недалеко від Сум.
І сум на пересум зійшов. Тільки щем
Іще не пощез. Ще не звівся на тлум
Думок і чуттів, поминальних зітхань...
Дощем і слізьми. Біля Сум. Поблизу.
Ще пізньоосіння не визріла рань.
Ще мрячно вгорі. Ще туманно внизу.
Слізьми та дощем. Ще полегші нема
Омитому серцю. Дощем і слізьми...
Ще протяг назовні. А душу пройма
Терпке відчуття вже близької зими.
Кому тут потрібен, загублений, я?
Прийшов і – знайшовся?
Але ж не знайшлись
Колиска дитинства – Комуна моя,
І хата, і цвинтар... Нінащо звелись.
Могили немає – не те що хреста.
А сльози і дощ... Не мої, а чиї ж?!
Всесвітньо мовчать порожнеча пуста
І пустка порожня. Впереміш і між...
Ставок, мов більмо. Мовчазливий кортеж
Дерев-патріархів. Впізнали чи ні?
Я – тут! Сльозодощ... І безмежжя. А де ж
У затишку тихо сплакнути мені?!

2004

Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Але ж ви – мертві.
Десь отут лежите
Півстоліття,
Укриті травою,
І мені уявляєтесь
Молодою, як мавка,
Живою,
Осіянно-святою
В материнській
самопожертві.
Не знаходжу могили –
Гладесенько,
як після праски,
На бувшому цвинтарі,
На призабутім
пройдешнім:
М’ята нем’ята,
Барвінок
Та вишні-черешні,
Та сивина моя,
Та незборимі поразки…
Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Так ви ж не почуєте…

08.05.1998

Немає вічного у митях.
Шепоче осінь жовтий сон.
Персона грата – тільки витяг
із книги «Право і закон».

Нелегко раціо шукати.
Тече гармонія у тло.
Сама картина – Божа мати
і наша віра у добро.

Чи волоцюги в сітях часу,
якого кажуть, що нема,
а чи ловці на правду ласу,
що світло ліпше, ніж пітьма,

але вітаємо систему
та ідемо(бо рух – життя),
не обираючи дилему,
де тільки згин чи забуття.

І хай розносять буревії
у світі яви і зеро
усяке суще... й мить надії,
що Бог не виписав перо.

02.11.2016

І круть, і верть... І знову верть.
Крутить корбу пані смерть.
До поверхні уже близько.
Кров розлита, трохи слизько.
Світ – епохи і парсеки:
черга смертників до Мекки;
загребущі руки брата;
суд юдеїв, хрест Пілата.
Ніч закутана у шалі.
Витікає зло печалі
із усіх, найбільше, з «мудрих»
владолюбців неосудних.
Сльози, біль, страждання, муки.
Щобла лиха - пси і суки.
Гей, країно моя рідна,
златоглава, знизу бідна.
Розгрібай купину щастя,
тільки вір: усе удасться!
Сон в етері, картка візи.
Усміхайтесь – прес-релізи…

29.11.2016