Все ще незалежні од «Свободи»,
суверенні волею небес,
марять «Батьківщиною» народи,
поки Дух держави не воскрес.

Бачили уже, що купували
і за що купилися самі,
п’ятий рік чергової навали
і трьохсотий буде у ярмі.

Та ніяк не дійдемо до тями,
що усе ще бідні, бо дурні...
Може, поміняємо місцями
кольори державні на хатні?

Раді, що пшеницею і морем
обіймає і біду, і горе
наша ойкумена. Все одно
ще не помічає сонця й неба
хлібороб, якому, ой, не треба
опускатись вірою на дно.

24.08.2018

З Нею траплялися вірші.
Вони снили Їй ночі (себто спали в одному ліжку).
Втирали Їй оцтом лоба, рятуючи від застуд.
Минало усе і усі, а вони були поруч, вони залишались тут,
аби вартувати мрії, самотність і тишу.
І в тій тиші, обмежений стелею, космос одразу глибшав…
Крізь жорсткий синтетичний килим трава проростала…
Чоловіки, котрі йшли за нею, направду жадали віршів
(хоч на ранок більшість із них жодного слова не пам’ятала).
Коли простір тріщав по швах від критичного рівня щирості –
вірші нахабно вдирались в усі пустоти і спогади,
траплялось – ховали по закутках речі і плутали дати.
Але, попри всі ці жарти, – беззастережно їй вірили
і не проминали про це, принагідно, усім нагадати.
Й коли тіні лілові в ліхтарному світлі колишуться,
сподіваючись марно, що стомлене місто, нарешті, засне,
Вона тішиться з того, що вірші тут, може, й залишаться...
Навіть, коли й Вона непомітно мине.
2018р.

Це місто сердешне миле ніби умите Матір’ю
Стереометрія простору під паттернами дощу – під останніми краплями –
Така…. –
Німби ліхтарних стовпів – остовпів алкоголік-гуляка і я остовпіла –
Змито усю провінційність місто оголене стерео огорнуте небом стерво
Захоплене у полон сірих калюж й холодного подиху –
Озонової хвилі – дихай! Кричить мені місто. – Дивна ти дика ти –
Ось твій декатилен хвора на все горло птахо. Краплі важкі мов тахо*…
Наче удар важковаговика
З верби з берези граба та дуба з кожної гілки з кожного даху
З кожного помаху крил з кожного капелюха з кожного божого духа –
Краплі важкі мов тахо… вбито задуху збиту пилюку пущено до водостоків
Надмірний об’єм кровотоку стоки мого міста знову бурлитимуть мовби після
Битви двох велетенських Моріарті на полі їх власної морфійної брані
Дощ місту вимив вуха дощ йому вимив рани дощ був його Іоаном
Залиті вулиці заснули заколисані оргАном дощу – ця ніч для спасенних
Бредемо із песиком булькаю черевиками – блажен хто йде
Вузькою смужкою суші між рукавів Океану
Ми йдемо по дощу
Я впаду – і наступним дощем встану
Я вимию вуха мого міста я вимию його рани я буду його Іоаном
Його стереометрією простору
Коли мені на смужці вузькій
Світла у світі Ра не стане

Краплі важкі мов тахо —
Падай
Птахо...


*тахо - українські патрони для мисливської зброї

Надійшла із тьми хвилина зла,
Крок - і провалився в темну прірву.
Важко полетіти без крила.
Я ж - літаю. Думав - неможливо.

На хвилинку, втомлений, приліг -
Увігнали ніж по саму гарду.
Вогнептаха гномик переміг,
Пір'ячко засовує у лантух.

Кров спинилась. Буде шрам твердий,
З неба голос: - О, мій сину рідний!
Ти - поет! Мольфар-чаклун! Лети!
Мають силу Бога душі світлі!

Вітерець легкий здіймає чуб,
Бачу сонце і шматочок Лети.
Завтра всесвіт зранку облечу,
На сьогодні досить і планети.

19.07.2018р.

…і ти, мій друже, будь мені зі мною, -
Шепоче серце лірою-струною,
Коли паде із лип духмяний цвіт,
І неба окривавлений болід
Засліплює вогнем печальні очі
Посеред тьми безсонних свідків ночі, -
Пребудь мені… о будь мені зі мною!..

Дай хвилю щастя, блискіт супокою,
Душі, що так втомилася пливти
Супроти хвиль збуруненого часу…
Розтане біль поволі… не відразу –
Огорне тіло тепла течія…
У центрі всесвіту я мовби й нічия,
Та це не зовсім так… моє коріння
Глибоко так прони́зало ґрунти –
Мені нелегко проти вітру йти
Перед заходом сонця в надвечір’ї…

…і ти мій друже, в диханні офірнім
Моя єдина пристань… мій маяк
І сила невпокореного духа…
Твоя душа мою печаль підслуха –
І мовчки піднесе ковток води…

Прилинь сюди… прилинь хутчій сюди…
На побережжя бездиханне болю…

…благословім щодня панянку-Долю
За те, що нам запалює вогні
Посеред бурі в ясній далині, -
І множить нам літа й буяння крони…
Я вірю, друже, в світло оборонне
Що нас в розпутті… в темряві веде,
Коли Прядильниця життя з ниток пряде, -
Пребудь мені у хвилях цих зі мною,
Мій друже милий, ласкою німою
Мене приклич на тисячі імен…

Зніми тягар із втомлених рамен,
Коли в багряних сонць не стане меж, -
Пребудь мені, мій милий друже, теж,
Коли болід* всі зорі переймуть, -
У центрі Всесвіту… у космосі, в тумані,
Посеред зір, в буремнім океані, -
…і ти, коханий, будь мені…
…пребудь!...



18 червня 2018 року, імпровізація.

бірюзовий цвіт вкриває пеленою
блиск в очах горгони на перетині доріг
сталевий щит окроплений мольбою
відлуння голосу тих проклятих воріт
мигаючий бульварний ліхтар
пуск гільйотини і остання хвиля
там полум’я охоплює вівтар
там зеленіє вирішальна миля
там гра вівальді нам доносить спокій
чорний кортеж так лине до аорти
кришталь вже перетворюється в попіл
темна фата на леді із окремоі когорти
дзеркало бажань , кинджал у горлі
наливали алкоголь в холодну домовину
50 кроків позбавлення від болі
довічна індульгенція за будь яку провину.
неначе сон польється на листок
інший світ , що називаємо брехнею
проекцією незрілих казочок
вся наша віра , що стирається межею
мій ескапізм забув мораль
нових емоцій не дає речовина
цінні тільки хвилини забуття
хвилини справжнього приносить лиш струна
ми так впевнені в тверезість почуттів
що пристрасть не здолає перешкод
світ умовностей , парад вітрів
як додаткова гама кожен поворот
в шафі під одягом заховані скелети
цей другий простір проектується в вірші
уявні , світом втрачені портрети
заганяли душу в нездоланні вербальні кущі
о філантроп мій шизофренік
балансувати на межі з самим собою
в часи фатальних внутрішніх терзань
нарву підсніжників для дами з косою.

Пісня Життя… ці святкові пташині акорди,
що волають з вершин: «пробудись!»…
Посилає Зима, наче луни, розталі офорти:
– Мамо… мамо… прокинься
і дзвінко співай, як колись…

На Голоску* в ліску вже весна владарює, о диво –
геть же, геть, заметілі, щезайте і йдіть в небуття…

Прикликаю тебе, пташко з Ирію, душко вразлива,
Проспівай мені голосом маминим Пісню Життя!..

Проспівай мені, мамо, лікуй і образи, і рани,
Наче воду цілющу на втомлені чола пролий…
Ця Зима промине - і Весна, наче пава, постане,
і народиться ранок… голублений і голубий…

Ми усі на Землі – в нетрях часу лишень подорожні –
Та в розкрилених наших дзвінких і квітучих устах
Зріють чари хмільні… і слова визрівають неложні…
І зринає у небо з’ясніле стривожений Птах…

На Голоску в ліску вже весна владарює, о диво! –
Вже й веснянка-паняночка,
наче лу́на з небес, з небуття…
Прикликаю тебе, пташко з Ирію, душко вразлива,
Проспівай мені вдосвіта зраночку
Пісню Життя!..

– Гей, веснянко-паняночко, у рожевім серпаночку,
пробуди мою мамочку – з небуття у буття…

…Вдосвіта зраночку
прощебечи мені, мамочко,
Пісню Життя:

«Ку-ку, ку-ку, птичко мала,
Ти нам співала, правду сказала,
Зникла, зникла, зникла Зима».


5 червня 2018

Хіба можливо звикнути до зла?
За правду люд штовхнув під гільйотину.
Крізь мене чорна заздрість проросла,
Меча обмови встромлено у спину.

Летів Пегас безжурно у зеніт,
Хмарки вихрили дивочуда крила.
Лише плювок - і щез поета слід,
А муза від отрути почорніла.

Зірвався коник стрімко у піке,
Розбіглися "товариші" та "друзі".
Упав невдаха в багнище липке:
Не співчувають - підняли на глузи.

Від підлості не викуєш щита,
Пиляють орки плодоносну гілку.
Яка ж людська чудова доброта,
Ненависть - навпаки - потворна ликом.

29.05.2018р.

Геть!

Я - естет! Тікай од мене! Киш!
Критикує! Ач, ума палата!
В мене сонцем сяє кожен вірш!
Все у світлотінях, мудрувате.

Тулишся, дворняго, до митців?
Підворіттям тхне твоя порода.
А талант - синиця у руці,
Бевзям некультурним насолода.

Задихаюсь між словесних скирт,
Багнеться роти усім зашити.
Ти водою поїш цілий світ,
А моя амріта - харч еліти.

Для титанів посаджу тюльпан,
А твої волошки зріють миші.
Знову біля тебе шум, товпа,
А у мене чисто. Мертва тиша...

29.05.2018р.

Всесвіту таріль весняна,
чисто вмивана дощем.
Небо в хмарах полотняних
нахилилось над хрущем…

Стільки запахів у листі,
стільки соковитих фарб
крізь бетонні лики міста
мироточать на бульвар.

Сходить тісто у макітрі
із моїх надій і снів.
Наберу в легені вітру
й причащуся од весни!
2018р.

Довершена - над вирами подій
і в’яззю музики, понад словами,
і відчуттями, відчаєм надій -
так наскрізно переплелись ми з вами.

В надсні, де неземне й земне,
я вас торкнувся тільки раз устами,
і все змінилося тоді, і не
вернутися до спокою з нестями.

Яким чаклунством пробудили ви:
картини ці - світів, картини драми,
що ми спокутуємо на Землі
усе, чого й не сталося між нами.

Я пригадав, як ми жили тоді,
розсипаними Безміром зірками,
і ті предивні для Безмежжя сни,
де ми дві риски, сплетені тілами )(

Ні, не лише згадав це - я ожив,
і дихаю віднині кольорами,
земний, як блюз, дограючи́ мотив,
де я і ви розділені віками.

•
Предиво самоти. Усі у світі,
малі й великі, цілісно cповиті,
та в собі особистісне - одне,
один, одна, - як те перо: лице,
характер, накопичення тілесне
і не тілесне, створює "мене", -
що не мине,
і, танучи, не щезне.

•
О давньо_жрецька – мудра і оманна.
Все ніби так, хоч і не там, не з тими,
і чи важливо: Гера чи Юнона,
чи просто Промисел в тобі нестиме
насправді відображення небесне,
а не мирського спадкоємця слави,
яка злітає й тане, тонша павутини.

•душа
Ти не одна у самоті тривожній!
Як промінь сонцем кинутий, сурми
красою у печалях забуття -
зігрівши пустку, вирізнивши форми,
вдихнувши у подробиці наснагу
покликання - для мого духу ти
небесний перст по Долі подорожній.

Свіча і кава, кава і свіча
А поруч них розхристано колоду
Безодні двох заквітчаних свічад
Запрошують поласувати плодом

Ця Єва – найспокусливіша з Єв
Художниця життя, віршів і прози
Ніхто ще не збагнув всього, що є
В цій жінці, бо сміється попри сльози

Бо відає та все ж наперекір
Не раз стирала в кров тендітні ступні
На вістрі як на вогнищі факір
Танком страждання зводила у ступінь

Пливла фореллю проти течії
Водою утікала і вертала
Цей шал не спинять пута нічиї
Ропа і прісна, випарена й тала

Для всіх життів дістала талану
Метеликом на спалахи летіла
Вбираючи в містеріях ману
Світи її не знають межі тіла

В якому стані тільки не була –
Суккуба снив з душею просто жінки
Гортанний спів шамана, зліт рулад
Обсидіан клинка в руках у інки

Одна із найкоштовніших офір
В підніжжі власнотво́рного кумира
Вирай і пекло, вакуум та ефір –
Ця Схимниця і жриця Дзвенимира!

Здавна казали мислителі Сходу –
Двічі не зайдеш у ту ж саму воду.
Я уявляю собі це інакше –
Все, що було, залишається. Наче.

Бог розділив твердь і воду. Відтоді
Здійснює коло вода у природі.
Лине в людину і в світ із людини,
Нас відокремлює й горне в єдине.

Хоч витрачається нібито всує,
Звідкись вертає і знову пульсує.
Може так само є простір і вимір,
Де ми тодішні, а з нами любимі,

Рідні спочилі, кохані забуті,
Мрії і настрої, плани незбутні…
Як би хотілося це не губити,
Глек підхопити іще не розбитий!

Десь причаївся у «камері схову»
Вимір інакший, ім’я його – спогад.
Там промайнуле плекає свій устрій.
Тож кожен спогад – це також і зустріч.

може годі вже патрати серце на кшталт пелікана
спопелитися час на відлогому виступі скелі
і повстати із праху гнізда іскрометним канканом
розгорнуться для феніксів безміри мета-оселі

відлунають сузір’я ладами ліричного блюзу
ми в мажорі зіграємо теми нашептані болем
гравітація чорної дірки нам буде за лузу
зрикошетимо зоряні кулі в приціл карамболем

океани зливаються врешті хоч як не пручайся
вивергається танго із в блюзі закутих вулканів
я озвучу мовчання твоє в домінанті безчасся
ми станцюємо пристрасть де твердь не здіймає парканів

емпірично пізнаємо те що було a priori
не вернутися нам із обіймів палкої нестями
хай підбори накрешуть фантазії мрії і зорі
на пюпітри оркестру лазурно-небесної ями

буря встромила блискавку в голку море мов келих без дна
сонце і місяць сяйвом скроїли небо у два полотна
зоряні риби їх заселили світить люстерком вода
в грот потойбічний дивиться вічно дівчина ця молода

простоволоса хоч завжди боса ноги не знають стерні
очі її такі ж надзвичайні як і луска на стегні
майже людина дщерь океану носить прокляття хвоста
житиме довго доля наяди завжди була не проста

кротке обличчя наче причинна з пісні родився тайфун
вуха і душі воском залити слід екіпажеві шхун
танго торнадо спінює келих грає стихія вина
хто з ним станцює скроні у того вже не торкне сивина

а вони іржаві хоча й не залізні -
старі яблуні у моєму саду
старі спогади у моїй голові
а вони падають кожного вітру
з кожним кроком
а я все йду
я не зупиняюся ні на мить
ні на день
ні на подих років у спину
ні на вихри життєвих потуг
ні на сміх мавок переливчастий ніби бісер землі під сяйвом місячним
я не прославлю тебе нічим мій саде!
я не прославлю тебе мій саде нічим...
я не вкарбую вас у вічність мої яблуні старі й іржаві -

тут зала слави тільки моєї персональної німоти
трунок моїх весен та літ
мої осінні діжі квашених спогадів про дотик щастя про лоскіт метеликів у низу живота чи
по хребту тепло весною воском
я йду травою землею битим шляхом заростями ранніх квітів
я добредаю свій марафон на цьому світі
розвійте мене над Дніпром або у старому глухому саду
коли прийде пора злітати
коли іржава кора не грітиме більше долонь мого серця
коли моя Клото перечепиться та спіткнеться
коли я нарешті дійду до кінця свого саду
і там впаду

Вербова брунь на світлому обрусі.
Христос воскрес! - Воістину воскрес!
І гарно так, і сонячно на дусі,
і Божа благодать - з небесних плес.

Душа нарешті віднайшла опору -
вербовий котик, брунька на гіллі.
Така їй тиша лине доокола,
коли вся людність - котики малі -
спиває соки, гріється в промінні,
жовтавим цвітом сипле на обрус.

І - колихке надихнене моління
із лагідних сердець і тихих уст.

Ти не думай, що ґрати врятують
Тебе від втечі,
Коли будеш ходити по лезу
Стальних ножів.
Ти не думай, що думкою можна
Все заперечити,
Перекреслити вчинки свої
Як чужі.
Але думай про те, що є сила
духу.
Що є час, де й каміння
Стає піском.
І він тягне тебе до світла
За вуха,
Яке не хочеш показувати
Нікому.

Картина ця - натяжка тятиви,
Фрагмент лише, не повна панорама.
Як в мантрі поруч Крішни завжди Рама,
Так само буду я, де зараз Ви.

Звертання роззіпуємо з льодів.
“Ви” - глетчери розквітнуть “Ти” - садами,
Коли шаманством пікової Дами
Стріла зірветься в безмірі подій

і горизонт змалює нам новий.
Вінчатиме його казкова брама,
У подорож полине ніжна драма,
На кораблі ти будеш стерновий.

Безмежжя снив пойме і нас тоді.
Для різних суден там свої причали.
Відкриє двері перед втікачами
За обрієм небесний кустодій.

А, ти моїх метеликів ловив
Між грудями нестримними устами.
Миттєвість найчуттєвіших лавин
Вгамовував, руйнуючи устави.

Палаючий розхристаний камін
Нагрівся швидко, це не руська пічка.
Медових вуст незвіданий кармін
Ти цілував, я плавилась мов свічка.

Найперша ніч з тобою – дивина,
Закарбувалась реверансом карми.
Хмільніша від вінтажного вина,
Ця патока прикрита пелюстками.

Із пут розпусно вибилась коса,
Синхронно і бажання розплелося.
Я згадую, що ти мені казав,
Зав’язуючи очі тим волоссям.

Проникнув на незриму глибину,
Лунав у кожній мрії і клітині.
Прозоро-білі краплі бурштину
Лежали на тілесному сатині.

Ця ніч є найпрекрасніша з оман,
Втім, сни так і лишились цілинами.
Я згадую її мов крізь туман…
Вона була, але чомусь не з нами.

У вібруючі струни вивільнює ніжність пружини.
На храмину кохання обернена скромна каплиця –
Мармурова підлога, вівтар, до інферно криниця.
Він обожненням вріс в несвідоме чужої дружини.

Мозаїчним портретом лягає римована смальта.
Синкопують чуття, триголосна малюється фуга –
Не коханець, не ворог і зовсім не схожий на друга,
Він стрибок у безодню, віраж з елементами сальто.

Розщепилась реальність умовно на дві половини.
У святилищі – гейша, в палаці – васал, королева. *
Ця залежність – труна! Втім, утроба труни металева –
Клавесинне осердя ховає крило домовини.

Неможливі бажання вгвинтилися в серце кілками,
Не згорнути в спіралі жагою розіпнуті струни,
Він цілунками зчитував з ніжних долонь її руни,
Контрапункт обертався ритмічними сутрами ками.

Одночасно не видно боки однієї медалі.
Журавля поки вабиш з руки відлітає синиця.
Пробудитися треба, побачити – гра лише сниться.
Сповідання зректися, щоб salto не стало mortale.

Ранок, день, вечір - стражі добові.
Граматично всі три чоловічі.
Ніч найбільше дотична любові,
По-жіночому сяє у вічі.

Розшиває яскравими стразами
Темні шати напівпрозорі
І слугують дороговказами,
Тим, що в морі, північні зорі.

Йде в обійми звабливої ночі,
Відпочити від сонця і втоми,
Мов коханець в тенета жіночі,
Подорожній далеко від дому.

Срібний місяць - небес новобранець
Медитує у хмарній пір’їні.
Ніч опівночі вечір на танець
Повела під пісні солов’їні.

Віднайшовши його, ненароком себе загубила.
Поступово скотилась по сходинках Якова вниз.
Дітовбивці наслідують петлі, залізо чи хмиз.
В підребер’ї пульсують удари дзвонарного била.

Дзвін по ній пролунав і на страту прийдуть як на месу
Кілька сотень людей, споглядати оплачений гріх.
Щоб ожити, вдихатимуть смерть у диявольській грі -
Цій ілюзії виру, бо нудно стікати по плесу.

За шипами найкраще достигнути гронам малини.
Марґариті молитва була як загострений спис.
У супутника Генріха, втім, не помітила рис,
Що його виділяють між інших - сотворених з глини.

Невгамовне бажання всі списи оплавлює воском.
Приглянулася Ґретхен, трофеєм лягла у парі.
Не зігріє душі той, хто пристрастю вже відгорів
І вона відпалала…загравою совісті. Тоскно.

Роздягає очима до шкіри, нутра, до клітини
Не людина, не пес, замість хліба протягує дерть.
Обирає життя Марґарита, приймаючи смерть.
Не до нього піде, а до матері, брата, дитини …

У часі сутінь, поза ним пітьма.
Сенс – волоцюга на шляху до Лети.
Як не пручайся, вибору нема.
Інакше би погинули поети…

03.2018

Ти повертаєшся в нікуди,
на прісно пам’ятні круги,
шляхами Ноя та Іуди
на шальках судної ваги.

Ти повертаєшся до болю
із тягарем земних гріхів,
і сподіваєшся: відмолю
собі прощення у богів…

Ти повертаєшся до крапки,
до заперечення основ,
де сила, влада, хіть і статки
женуть по колу хижу кров.

Ти повертаєшся до Бога,
злякавшись мороку Ніщо.
В кінці кінців… твоя дорога.
І вибір теж – не абищо…

Ти повертаєшся додому –
до глини, пороху й землі,
і залишаєш в Книзі кому
та чарку з хлібом на столі…

02.2018

*
Ти заміжня, щаслива, і щодня
все лине по найкращому із русел:
улюблене, улюблені, і риси
любові не тьмяніють! - А душа
вбирає знов, і знову відчуття
кохання іншого, немов зі світу,
де тільки сниться нинішнє життя



**
Душі моєї потойбічний край,
найтонша в’язь печалі і наснаги,
як друг найперший і останній, дай
моєму серцю трунку рівноваги -
я можу перейти світи, часи,
але без неї – снів земної саги -
не здатен щастя втамувати спраги

Я знаю істину. Це просто сорок шість.
І три лежить у мене на долоні.
Я вивчив рух всіляких електронів.
Цей шлях веде в періодичний ріст.

У цьому світі я досмертний гість.
А що ж будé після самої смерті?
«Нейтринні осциляції», – дотепно
Галактика за мене відповість.

20.02.2018

Я ніжна, сильна, можу бути мила.
Моя краса не одного зманила.
Неначе феї грали в естафету,
Дарів дали, що вистачить дублету.

Я едельвейс, богиня, королева,
Тверезий розум, витримка сталева -
Це він казав. І каже досить часто.
Хіба щось треба ще мені для щастя?!

Я все здобула, а не маю - буде.
Мені, насправді, дуже заздрять люди.
Запитують, хіба усе встигаю?!
А я в режимі повного роздраю. *

Два двигуни мої працюють швидко,
У різні боки рвуть, тому вже шибка
Від тиску в рубці луснула кривою
І нерви натягнуло тятивою.

Моя команда за межею бунту,
Застрягли два гвинта в намулі ґрунту
Судно реве, у мороку сирому
Гуркочуть в трюмі колісниці грому

От-от і вже заграють по нас сурми.
Хай розіб’ються виноградні тюрми!
Вино з водою твориться в Причастя
Команда п’є. Кораблику пручайся!

Цей вигин рук і пружні лози стану,
очей два неба, і кармінові уста, -
о, кожен раз, як вперше з океану,
тебе стрічаю: радісну і ждану,
тремку мелодію ще білого листа,
і крик мартина сині бірюзовій
відлунює клітинками любові.

Я твій - як вітер, як напій євшану,
зелені парості, і сонячні міста, -
в піснях пісень, у потойбіч сезаму,
в тобі, на мить здавалося, потану,
а вже віків минуло більше ста,
і не майне усе за далі і літа -
я знов і знов твою по нотах зводжу прану.

Цей двобій двох бажань, двох осіб у одній іпостасі.
На перетині Я відшукати потрібно баланс.
Суголосно тримають потік два крила, щоби птасі
Не злетіти у штопор, впадаючи волею в транс.

Ти назавжди не мій. Ти – стихія інакшої жінки.
Нарікає вона – франкофонно зривається в крик.
Ти Гольфстрімом своїм припинив зігрівати обжинки –
Ніжні коси обох. Мерзне острів, за ним материк.

Не приходиш на спів. Вже безсиле начало германське?!
Арфа лине туманом, але не зважаєш – не кельт…!
Там на іншому березі п’єш ти із неї шампанське,
Поки я з Мананнаном танцюю між урвиськ і скель

та борюся з любов’ю, бо жриця друїдської крові.
Ти береш знов мій транш, я – твій сіро-рудий кардинал
Нашаманю віршів – попливуть кораблі паперові
по протоці Ла-Манш, що для мене – Англійський Канал!

При вході роздавали ролі.
Кому яка? Оце для режисера надзадача …
Цьому війна, а цьому мирна праця,
А тут вже ясно, що чекає перездача …
Комусь дали зіграти дуже гідну роль,
Нехай у ролі цій він зовсім не король,
А просто за редутом йде редут,
Людей звільняти від ганебних пут …
Комусь давали щось, а він не взяв,
У пам’яті своїй свій план сховав,
Обман на виході був виявлений зразу,
Але обман не викликав відразу …
Комусь дали, а він стільки не зміг,
Десь по дорозі припинив свій біг,
До нього ангел з крильми прилетів
І той зумів …. і теж злетів ...
На виході у черзі хтось стоїть
Чи роль не та, чи може щось забув?
Десь загубилась впевненість і хіть,
Коли критерії оцінювань почув …
А хтось так біг, що навіть тут біжить,
Вривається у двері, просить бути першим,
Та вся настирність пропадає в мить,
Настирністю колег не перевершиш ….
Ролей багато, а глядач один,
Не заховаєшся за парканом зі спин,
Чи текст забув, чи роль якась не та,
Тоді не сцена вже, а суєта …
Заслужених, народних не дають
І навіть у лице не впізнають,
Шукають по глибинах і кутках,
І навіть у захованих думках …
У залікову вже не покладеш,
Не випросиш і в когось не вкрадеш.
То може краще взятись до роботи?
Нема охоти? ... Тоді хто ти?

ніхто ніяк ніщо ніде
життя – вистава без ілюзій
блідий зимовий день бреде
по ліцензійно-чорній смузі

зі сходу бреше жовтий пес
він щиро вірить в силу гласу
а час стікає із небес
у все-минущу плинну масу

сюжетна лінія зими
із року в рік не так яскрава
багаж років і сивини
та нівельована забава

на сторінках нічних есе
у фоліантах супокою
згадаю я про всіх і все
і не погоджусь із собою

ще будуть весни без кінця
мільярди літ – хіба то мало
вселенська мантія Отця
ховає вічність у лекало

у лабіринтах міражів
у марах сонячного завтра
існує правда без ножів
і джокер мрій Господня карта

і на кону – не доля-час
а невмируще уповання
що скаже зло здаюся пас
і кануть в Лету всі страждання

ніхто ніяк ніщо ніде
притихли села вечорами
а світ лукавий дива жде
горить зоря над головАми…

01.2018

Потоки Стіксу переплив,
В Аїд Орфей спустився з неба
І вимолив, сльозами злив
Він Еврідіку в світло Феба

Торкнулась хвиль космічних струн
Тонкими пальцями Евтерпа
Гримів Перун зі звоєм рун,
Від звуків тих душа затерпла

Прийшов і ти в мої світи,
Злетів з орбіти мов комета
Яскравим шлейфом засвітив
Весь простір, що є квазі-, ме́та -

реальність – царина чуття.
Це храм, де ніжність розквітає
Лиши сміття, зніми взуття
в притворі. І мандруй до таїн!

Їм ніби й добре. Рік удався легкий, без зусиль.
У привезеній з моря мушлі вона слухає шелест хвиль,
Він в наушниках – іншу музику, про яку їй ніколи не говорив.
Все в них звично й буденно. Ніхто не дає вказівок ні з боків, ні згори.
Їй ночами бачиться сонце, хвилі, невідомі дорожні знаки,
Він тим часом на балконі курить і думає: все одно вони всі однакові,
Тож Господь, наперед я прошу тебе, забери
Весь наступний наш рік. Можеш одразу два або навіть три.
Він вважає, все найкраще вже з ними сталося, тож вони
По інерції з моря везуть додому на осінь цибулю та кавуни.
І хоч все набридає, сходить засмага, минає день там і тут.
Вони бережуть сім'ю, разом цибулею рятуються від застуд.
Та приходить літо. Нове, не таке, як було завжди.
Вона знову хоче на море. Він їй каже в чергове: не їдь, зажди.
І відтягує час, якого у неї нема. Тож вона вирушає сама.
І щось в серці його тоншає, стирається мов струна,
Коли вона виходить волога з води й проти сонця лягає перед всіма.
Через кілька днів він поспіхом їде за нею туди один.
Пригадує всю дорогу тепло́, розгалудження ліній її та судин,
Свої слова, обіцянки старі, емоцій морські відтінки...
Там він бачить: вона на березі, все, як він собі й уявляв.
Повагавшися трохи, підходить до неї, мовляв,
Як ти тут? Та до нього обертається зовсім інакша жінка.
Він прокинеться. Вони вдвох лежать на вологому рушнику,
Вона рахує родимки на тілі, камінці на піску,
Він струсить із себе химерний сон, міцніший клею.
Потім гляне на море й скаже: Господь, забери
Назад весь минулий рік, а ще краще – три
Натомість подаруй мені ще таке літо з нею!

Хто стріне таку, не відпустить нікуди.
Статура у неї стрункіша за ко́ру.
Всі карти козирні у дщері облуди.
Вона обіграла Содом і Гомору.

Хто з нею лежав, не захоче ніколи
у “ложе” закону з вершини Синаю.
Відблискують небо очей матіоли,
а в голосі струни космічні лунають.

Їм вторують грою сандалові уди
чутливих. Луна пелюсток орхідеї
сягає метеликом, пестячи груди…
В тілесність платонівські втілив ідеї,
хто дав їй життя. Інфернальні зіниці,
де мікро-супутник стає Ганімедом,
заломлять порфірою лахмани ниці.
Міжніжжя її пахне липовим медом

Хто прийме амброзію плоті богині
не знатиме старості. Грою віоли
вона вколисає його. І погине
цілуючи пряно-п’янкі ореоли,
нектар із яких не втамовує смаги.
Свідомість дурманиться тим ароматом.
“Хрестили” її найзапекліші маги
тепер її погляд розщеплює атом.

Жаги не втамує водиця солона.
Впиваючись морем - вмираєш від спраги.
Хто навіть очима торкнувся до лона,
стає наче Доктор з германської саги,
готовий за мить чорту душу продати.
Вмочити перо у надрізі десниці
і пакт підписати, не ставлячи дати,
чорнилом їдкішім за сік полуниці.

Сміливець, що хоче від неї покори
впадає у стан непротивлення волі
своєї рабині. Не можуть затвори
тримати свободу із нею в розколі.

Таких, як вона, не лишають ніколи.
Втікають самі - їх шукають, вбивають.
Окреслюй, аскете, молитвою коло,
якщо готував свою душу до Раю!

Це місто порожнє без листя та люду.
А лютий лютує – морозить, не йде.
Весна – нігілістка то, мабуть, не буде
Весни цього року – вона не прийде.
Ніщо не виказує сонця чи спеки,
Нема журавлів, та й закоханих – теж.
Птахи ще за морем, ще надто далеко –
Зарано збиратись в пташиний кортеж.

Стоять при надії, завмерлі в чеканні
Дерева із повними кронами хмар. –
Один Ісаак тихо йде на заклання,
Покладений батьком старим на олтар.
Ні, це не трагедія – лиш передмова,
Складна репетиція завтрашніх драм,
Аврам забере, врешті, сина малого
І видихне вдома, і вцідить стограм.

Вже скоро Великдень, у березні, ніби –
Цей рік дуже рано нагадує нам
Як міцно прибитий, підсвічений німбом
Він жінці одній каже ніжно: «Ну, мам…
Не плач, чуєш, будуть ще весни гарячі,
Я дам тобі крила з небесної мли…»

А жінка не чує, а жінка так плаче! –
Бо сина сьогодні її розп’яли.

Ні! Ще можна спинитись, гальмуй передчасність смеркання!
Обійми ніжно-владно тендітність наядиних пліч.
Ще занадто жива, щоб у саван вдягати кохання,
«Вічну пам’ять» співати у чаді оплавлених свіч.

Закрути у спіралі чуттєвої па́годи злети.
Не дозволь розщепити жіночність тортурами схизм,
Закувати єство у кайдани обітниць. За зле ти
не постав їй, що логос лягає у фалоцентризм *

ніжних віршів, де ти все в усьому є Альфа й Омега.
Де для тебе, тобою в собі малювала зірки
У яких ти в чеснотах своїх архі-, прото-. І мега-
гравітація Сонця, а решта – квазари-дірки.

Розділи з нею долю! Хай голка летючої коми
Пꞌянко зꞌєднує вервꞌю сузірꞌя в сафꞌянову вꞌязь
В нитку доторків, дихань, проникнень до шалу, до втоми
Вишиваючи гладдю розіпнуту п’яльцями б’язь –

полотно сірих буднів, рогожу сліпого безсоння.
Хай інакші крокують шляхом від обітниць до тризн.
Ти для неї мов Сонце. Ти – Геліос, Ра. Наче сонях
обернеться до світла. Не треба їй сутінків риз!



*Фаллогоцентризм - ґендерна асиметрія в мові. Термін було введено французьким філософом Жаком Дерріда.

Я знову тут. На мене ти чекав?
Незнані наперед путі Господні!
Немов смикнулася на обрії чека -
Відлуння прокотилося насподі.

Розверзлися в заграві небеса:
Слова почула я незвично добрі…
Розтисла пащу твердь, і вже він сам
Пустив мене поглянути на обрій.

За мною шлейфом жупел, не ваніль,
У камерах, куди впустила чорта,
Насто́яно подібний серцю хміль,*
Пульсує ним розширена аорта.

Із купелей моїх тече вода,
Освячена не в другий святий вечір.
Зіниць печальних маргарит слюда *
Обводить чорні перли порожнечі.

І я прийшла. Почула - ти гукав?
Стрічай свою богиню, ладу, паву!
Браслети стигм приховує рукав -
Слід борозен, поораних на славу.

Пригадую ту мить, як крадькома
Дивилася на тіло, що лежало…
Дивилася на себе, бо сама
Свій вирок нарізьбила гострим жалом.

Мене чомусь звільнили поміж дів
Тих тіней, що цвіли востаннє – вперше,
Смоківниць, що не матимуть плодів,
Що прагнуть теж з геєнової верші

На мить хоча б навідатись сюди,
Побачити місця любові, жалю,
До тих, хто виправдовував, судив,
Хто спокусив і став об’єктом шалу.

Прийшла звідтіль до строку тільки я,
Хоч схожі всі панянки поторочі.
Окремо путь встелилася моя,
Від світла Божого відвикли впалі очі.

«Відмолено!» - почула я луну,
Співають епілог твого роману.
Ті плечі, що несли мою труну,
Обв’язують шнурівки параману.

Спокій чорних зірок опадає на тіло під шатами
Лиш одна в ложесна не тяжіє подібно квазару
Що писала вогнем «мене текел…» царю Валтасару
Віфлеємський алмаз, не вимірний земними каратами

Вируватиму я, що край леза огнивом засвітиться
(Як колись Саломе танцювала для п'яного Ірода
На відзнаку за що, він занадто коштовну офіру дав)
Хай примерклі агати займуться в сатинових китицях!

Я терпітиму. Біль струменітиме в землю гранатами
і вбиратиме краплі страждання зміїного плоскінь. Ці
мужі конопель отруту ковтають, а довгих кіс кінці
оплітаються стеблами в пасмо. Ніхто і не знатиме …

Ненадовго, бо жевріють ніжні проміння світанку
Небо землю ще бачить в обидві яскраві зіниці
Поміж них перламутром відблискують світні зірниці
Реверанс Місяцівни до Сонця зникає в серпанку

Дочекається доки вечірня заграва розтане
Доки люди підуть на гостину або вечорниці
Замилується личком своїм у люстерці криниці
Огорне покривалом зірок вигин гожого стану

Починає дивитися в хвіртки, різьблені віконця
Он, хлопчина не спить і немає ні тата, ні мами!
Він замріяно стежить як світло іде килимами
Віддзеркалюють зорі розвішані в хаті суконця

Стій-но, відьмо прозора, безстидна, хижачко розкута!
Не чіпай юнака, забирай краще тих, хто старіші
Утікай, пам’ятають цигани візит твій торішній *
Очі пустять на персні, волосся і шати на пута

Неодмінно піду, лиш побавлю себе білим танцем
Чом ти стовпником, отроче, став і завмер незворушно?!
Обійму тебе лагідно буде можливо задушно
Як полегшає, звіємось в небо залите багрянцем

Найпростіша зі здобичі стане примхливій Царівні -
Цей циганський юнак, що батьків його продані душі
В співробітництві з бісом отримують хліб свій насущний
Їхні внески різняться, тому і застави нерівні

Що то діється? Руки втрачають звичайну рухомість
Чари знищує звідкись повстала невидима сила
Це лунає зі скиту молитва про зниклого сина
Місяцівна прийшла по трофей - утікає натомість.


*Посилання на фабулу вірша "Про Царівну Місяцівну" Федеріко Гарсія Лорка

злетить паперове пелюстя
снігами зима замете
цілунком як птахом торкнуся
цвіло одлетіло
проте
печалі прогіркла докука
змаліє зотліє в снігах
печалі затаєна мука
доспіє мольбою в губах
стріпнеться гарячим осердям
жагою в життя поведе

шукаємо вічної тверді?
в стеблі? опелюсті?
проте…

Стосунки ці нагадують хмаринку
Заручницю у настрої вітрів
Хмаринка конденсується в краплинку
Віршованих чуттєво-ніжних слів

Між нами кілометри вод і тверді
Далеко ти, але в той час в мені
Є простір, де ми голі та відверті
Нам добре там, бо ми завжди одні

Існує у душі моїй чарунка
Вона для тебе, в ній хазяїн ти
Наврочила її любов-чаклунка
Відкрила таємницю, як зайти

Живемо в ній немов у чашці Петрі
Плекаємо стосунки потайні
Ніхто не бачить ці душевні нетрі
А, дійсно, є вони? Чи може ні?!

…На горі, на крутій, сивий Дух-Прометей
освітив наші руки і помисли,
бо у вимірі духа - Планета Людей
найцінніша у божому промислі.

Заспів до двотомника "Сонцетони.Тон Перший - Поетичний". - Львів:Сполом,2016.

Каньйон зумів мене зачарувати
Ріки і вітру ерозійний простір
Обрамлений хмаринками із вати
І скелями, що здалека не гострі

Здіймаюсь на його рельєфне плато
Дивлюся на ступінчастість граніту
Тріпоче вітер легковажно плаття
Безодня тягне силою магніту

Стрибаю у тенета до природи
Ширяє дофамін в мої судини
Дзеркалять силует бездонні води
А скелі необачність засудили

Тому що навмання, без парашута
Навіщо він, коли я маю крила?!
Але кренить, збиваюся з маршруту
Бовтаюсь мов вітрильник без вітрила

Де крила?! Я ж була одвіку фея
Літала під орудою у долі
Ростила їх, плекала у ідеях
Чому згубила пір’я з сили й волі?!

Допоки не торкнулись ноги грунту
На відстані від мене варти тверді
Я дихаю повітрям в повні груди
Але життя іде в обійми смерті

А може не життя це було зовсім?!
Бування в певнім просторі і часі
Тож треба жити, бо настане осінь
Зупинить хід життєвих катавасій

І вмить стає не страшно, я розкута
Похило вчусь ширяти, отже досить
Проте, де є вина, там і спокута
Безпомічність - це мій останній досвід

Зефіре, ти ж не вій на мене косо!
Заручниця твоя втрачає опір
І янгол поруч також тебе просить
Завалююсь невпинно в автооберт

Лечу в бічному збуренні потоку
У ковзанні з критичним кутом зносу
До гострих скель лишається півкроку
Не вийти з обертань навколо осі

Покликана за обрій міражами
В бажанні осягнути краєвиди
Без крил не облечу їх віражами
А штопор - шлях один - до панахиди.

На всіх мовах світу ти можеш мовчати
Мовчання різниться за суттю і змістом
Нехай для розмови лишаються чати
В словах не завжди досить місця для істин

У царині іншій завдасть квазі-мова
Тональність стосунків і межі дистанцій
Мовчання для того найкраща основа
"Homo est animal loquens" et tácitus *

Але ж кожна тиша, є тиша почасти
Порожнє запліднити можна навмисно
Складний ембріон мисленнєвий зачати
Геном закрутити в спіралі зі смислом

Тож містика погляду, пластика руху
Чуттєві утворюють в душах прилоги
І чутно їх добре, аби хто послухав
Та чують не всі мовчазні DIAлоги

Для двох діалог має власне звучати
Мовчання є слово в чуттєвому танці
Вгадаю, про що велемовно мовчав ти
Про те, що давно наші душі коханці?!

*"Людина - це тварина, що говорить" і мовчить (лат.)
© Марґо Ґейко

Тривожилась. Трималась. Віщункою оберталась…
Ворожила мені на комір сліди своєї помади.
Рано бігла з дому, пізно поверталася
Голодна, спустошена, виснажена, обкрадена.
Потім півно́чі плакала. Стільки ж – гоїла рани.
На ранок міняла зачіску, сукню й парфуми.
Синці під очима затирала пудрою бездоганно
Одягала усмішку, щоб ніхто й не подумав!
Спи, золотце, спи! Ночі короткі нині.
Ранок уже готує вівсяночку, тут, за рогом.
Та хоча б іноді на роботі – пий чай з малиною
І їж якесь печиво. Це краще, ніж геть нічого.
Бо знаєш, краса сьогодні –дуже умовна штука.
А застудитися легко, у тебе ж душа, мов протяг.
Хочеш – я так спланую, щоб він у купе постукав
Прямо на Новий рік, як тільки ти сядеш у потяг?

На відстані Любові, за пів кроку,
наближення Різдва, Нового року –
на відстані просвітлених облич,
крізь темряву трагічних протиріч –
пливемо за рікою, за рікою ...
Збентежені, ми прагнем супокою,
гармонії, духовності ... д а р м а ...

... Та в утворі віконних шиб Зима
нас видивом різдвяних днів чарує –
на покуті кутя хмільна парує,
медами розтікається у світ ...

... Накуй мені, зозуле, “многа літ” –
м е н і ... й о м у ... і нашому д и т я т і –
пошли лише любові й б л а г о д а т і,
примирення з земним буттям ... Утрьох
відчуєм купно: проміж нами Б о г –
нас мироносить і благословляє –


на небі з і р к а мерехтливо сяє,
провадить в ясла Божеє Дитя –

народжуються наші почуття
із попелу ... з серцебиття ... з нічого ...

Б о ж е с т в е н н і ! Ми маєм так премного
земних утіх і райських насолод,
принад, спокус, невтолених свобод,
що годі передати все у с л о в і.

... І все ж таки, н а й в и щ и й скарб Л ю б о в і
не кожен з нас зуміє розпізнать!..

... Йде світом Коляда, небесна рать
усе нечисте викропить водою ...


Я йду до т е б е в пісні, з колядою –
з надією: народжується день!

... Я йшла ... і йду ... і йтиму за літами ...
Вітай мене н е л о ж н и м и устами :
“Христос рождається, кохана ...”

... Дзень-дзелень ...

(Зі збірки "СЕМИВІДЛУННЯ". - Львів:Каменяр,2013)

Коли сумуєш, просто напиши!
Старокитайське п'ятистопне ши
Французькі альба чи японські танка
Це виклик мій, салонна забаганка.

Пограємо з тобою в буриме?!
Слова зітчемо в’яззю макраме
У техниці плетіння кавандолі
Де кожен вузлик як цілунок долі

Хоч на папері дотиком пера
Або на схилах синього Дніпра
Кристалами прозорого серпанку
Що видно над водою тільки зранку

На небі візерунками зірок
Вважай, я–правовірна, ти–пророк
Промінням сонця, розою вітрів
Пиши про те, як ти мене зустрів!

Залита медом спогадів перга
В чарунці серця ніжна, дорога
Із квітів перших зустрічей пилок
У долі не буває помилок ...

Сягай найнебезпечніших вершин
Пиши мені, що хочеш, лиш пиши!
Рядочки слів під музику думок
Станцюють наймістичніший танок.

Хтось пройшов біля дверей,
надворі пташка проспівала.
Зникала тиша безсонних ночей
Десь за стінами світало…

Вже не кричить і не волає
і голову не здавлює в тиски
Та тиша що мене чекає
Щоб безумства навести мазки.

Щоночі я вільний, щоночі я раб
Ніхто не наказує і не неволить
Зі своєю свободою я сам на сам
І лиш вона мене з розуму зводить.

Вогні сотворіння, сніги забуття,
Порядок з Хаосом змішались в екстазі
В мені безкінечна Священна війна!
Яка назавжди застигла у часі…
2017

Йдуть дощі і сто років самотність
Тут блукає глухими стежками,
Прилітають круки лише в гості,
Та й то іноді, збоєм програми.
У верхівках дерев свіжий вітер,
Відкорковує спогади древні,
Тут колись могли жити й любити,
І щасливими бути… напевне.
Горювати… і сльози солоні
Подорожником котре століття
Проростають стиха на осонні,
Ще живі, наче вчора пролиті.
Диким хмелем кохання забуте
Заплітає розпатлані вільхи,
До самотності час тут прикутий,
Вже сто років. А може ще стільки…
Йдуть дощі у забутому лісі,
Нетутешні і трохи магічні,
Йдуть дощі на моєму Поліссі,
Йдуть крізь долю мою, такі звичні…
2017р.