Роздача індульгенцій ворогам.
Ну а своїм – невідворотність кари,
якщо той свій осуджує бедлам,
в якому хазяйнують владні мари.
В минулому кричали за одне:
«Ганьба!» і «Геть!», але сьогодні знову
оте затяте осоружне «Геть!» –
промовисте і актуальне слово.

Налий-но, друже, бойових сто грам –
тверезому не зрозуміти щастя,
коли тебе купують, наче крам,
а потім продають. А хай їм трясця...

29.12.2015

У жовтих снах зотліла осінь.
Відтінки сірого на слух.
І дні короткі голі босі
стоять у черзі в третій круг.

А там усе по номіналу.
Кладе життя на терези
гріхи нужди і капіталу
під пильним поглядом Кози.

Баланс активу і пасиву.
Роздача кульок і слонів.
Уже друкує Мавпа ксиву,
збирає кворум голосів.

І ходить колом скотиняка,
вдягає маски на роки.
Минулий раз була коняка –
вродили мрії-будяки.

А нині кізочка-овечка,
хай ме і бе, та все не те.
Донизу гривня, вгору гречка.
Їй в очі плюй – вона: святе…

А на підході рік макаки
з червоним задом на лиці.
Єднайтесь в люди, небораки!
Глухі обридли манівці.

Живемо, наче в зоопарку,
у клітці миру і війни.
Сидить штукар на троні-карку,
за вуха тягне гожі сни.

За роком рік тупцює доля.
Її утримує дракон
(отой,що в кожному). Є воля,
та заважає моветон.

Іди, убоге, йди вже з миром,
щоб в Лету канули часи,
де ниций рай з щурячим сиром
і духом псевдоковбаси.

26.12.2015

Якщо десь осяння убуде,
те місце накриє пітьма:
чи завтра, якого не буде.
чи нині, тягуча зима…
І люди із «богом» у серці
і люди з тавром «не убий»
стикаються знову у герці –
хто більше за Папу святий.
А святість спливає криваво,
маліє у світі добро,
в сухому остатку – не право,
а правди своєї зеро.
Та іншого шляху немає,
допоки це гноїще «гнів»
не витече горем із рани
народів, кумирів, часів…

23.12.2015

Бої з собою - бої без правил...
Мости згорають на переправі,
На переправі до світу того,
Де ти і тиша...і вимір Бога...
Де миті щастя такі безцінні,
Де ти ще віриш в казки осінні,
Де , як метелик, душа тріпоче,
Де пісня віща злетіти хоче...
І ти гукаєш- тебе не чують.
У душах темних чорти ночують.
У дикім полі - бездонні вирви,
В екстази входять криваві битви.
І ти не знаєш, навіщо все це.
І рвеш на клапті єдине серце.
І ходиш світом по узголов'ю,
Де ще слідочки цвітуть любов'ю...
Твоя молитва стає набатом,
Бо жити важче, ніж помирати...
Бої з собою без перемоги...
Не всі дороги ведуть до Бога...
Не кожна битва - це крок до миру...
Не кожну душу приймуть в офіру...
Ти не програєш в отому герці,
Як зійде світло в твоєму серці.
...Пісні і вірші - як сіль молитви -
Знайдуть опісля на полі битви...

Коли закінчиться зима
і потепліють сни і доли,
сіяч зрадіє – вже весна,
орати піде чорне поле.

А там засіяні плачі
і ненароджених, і вбитих.
Ржавіють сльози і мечі
на небесах, любов’ю вмитих.

У теплій хаті не пече
морозом ярим. За стіною
затятий світ своє рече.
Стоять сізіфи під горою…

Угору поступ… суєта…,
а тупцювання – також кроки?
І смолять байкою вуста
скоробагатьки і пророки.

І котять торбу з вишини
назустріч долі і терпінню
сини святої кабали.
Найважчий бій – життя із тінню.

Коли закінчиться зима,
настане ера уповання,
що щастя більшого нема,
аніж війни ламке мовчання.

21.12.2015

Не научає Заповіт,
і літератора не чують,
що на землі мільйони літ
ілюзії будують світ,
алюзії – його дублюють.

Колаборація ідей
у войовничій круговерті
не додає ні йоти честі.
Не визнає юрма людей
ідею другого Пришестя.

Прозріють душі аж тоді,
коли підуть по їхній вірі
себе явити на суді
чи у вогні, чи по воді
за маяками поводирів.

У рай, якщо це не мана.
У пекло, де одні ізгої.
На небеса, де є герої…
А де, цікаво, сатана
готує смоляні напої?

Немає тої у імлі,
як на землі – біди ...і муки,
що наробили москалі.
А що чекає у землі,
іще не відає наука.

Душа у тому світі – птах.
Що безтілесному за спокій –
не обіймати світ широкий?

Літають тіні у світах,
а душі – лиш у наших снах,
у нашій пам'яті глибокій.

12.2015

Частіш сміюся, аніж плачу,
вже і неправди не боюсь:
щось недобачу, щось пробачу,
хто знає – плачу чи сміюсь.

Свої не закриваю двері
й кого тут тільки не бува!
Все зітреться, та на папері
залишаться нові слова…
2003р.

Вже стільки всотали папери
дощів з неоднакових літер!
Що зносили спокій і затишок,
робили й щоденний сон
щорічним…Тай досі двері
хитає вологий вітер
між двох непідвладних долонь.
2003р.

«Мементо морі» – пам’ятаю…
Своє покликання щодня
я у театрі часу граю
і не питаю, де платня.

А глядачів(їх небагато)
вже не цікавить бенефіс,
пішла на пенсію ЕрАто,
гуляє містом довгий «Ніс».

Фотограф – вік, світлини – миті…
Аналог щастя – сурогат
із необжитої блакиті
і цитаделі хатніх ґрат.

Життя прекрасне і не дуже:
багряне сонце гріє «іст»,
а пересічний мово-суржик,
не подолавши, палить міст.

Що надихає ці вертепи,
оту невтішну коловерть,
де звіздарі – нагі поети,
а ззаду них – чорти і смерть?

16.12.2015

Де сховаюсь я од цього вітру?
Є щось, щоб запорошити очі?
На свої питання знаю відповідь,
навіть, коли знать її не хочу.

Відстань ще не смерть, та я боюсь її
дратувать непевним словом «мій»:
всі пустоти виповнить ілюзія
й я Тебе згублю в тенетах мрій.
2003р.

палахкотіла як свіча на вітрі злому
крізь час і чад і листопад і дику втому
секунди жмутками листків в`язали будні
і миті ці мені були вже незабутні...
а я стояла на вітрах не трепетала
любов світилася в очах любов палала
була сильнішою стократ за всі незгоди
була немов осінній сад і тихі води
немов поліське джерело під журавлями
що гублять втомлене крило летять над нами
була кривавником густим пучечком м`яти
ніхто мене у тому сні не смів спиняти...
твоєю стала а чи ні - сама не знаю...
жила мелодія в мені відлунням раю...
жила любов до цих людей до світу цього
душа босоніж в небо йшла - шукати Бога...

Ти – молодість душі моєї,
гаряча, вірна й нетерпляча,
де тіні в липових алеях
закоханих перстами святять.

Мене ти міг би зрозуміти,
аби ж не сто одна весна,
коли у певний час на вітах -
та сама, сніжна, сивина.
2003р.

Ти приходиш у світ,
народившись у муках – для щастя.
Життя каже: Привіт!
Сподіваєшся? Віриш? Удасться?

Сподівання живе,
як і віра, у серці людини,
а везіння сліпе
ліпить успіх із білої глини.

Нас – велике число,
а теорія чисел віщує:
міріадам на зло
одиницям щастить… але всує.

Бо везіння – то річ
винятково-непевної суті:
ідеал краси – кіч,
коли інші шедеври – зіпсуті.

Над усе – то борня
за чергове «Зумію! Удасться!»
В праці кожного дня
є надія на крихітку щастя.

12.2015

Все має жити, як тече вода,
за вічними законами тяжіння.
Тоді не роз'їдає і біда
сполучені посудини терпіння.

Віки на сонце падає земля.
Польоти думки вище світлової.
Закони світу – бойові набої –
і біля серця чути, і здаля.

Закони сущі пишуться на небі
а діють всюди, де причина є.
Коли віками чубимось у себе,
тоді нас і Росія дістає.

І до усього світу апелює,
і діє за манерою повій,
і нагло, і уміло спекулює
на правді і історії чужій.

У одіозній лютості звіриній
годується на слабості людей...
.......................................
Але на що́ о цій лихій годині
я убиваю цілий Божий день?

Бо поки я записую катрени,
розтягує теорія Ейнштейна
одну мою годину на роки,
коли я витрачаю масу часу
і на повію, і на підлу расу,
якою гидували козаки.

12/2015

Сізіфе, царику, держись.
Ідуть віки, а ти невтомно
мене викочуєш у вись…
одноманітно і притомно.
А потім кидаєш з гори,
неначе міх в кінці дороги.
Під улюлюкання юрби
кочусь додолу я - під ноги.
І все спочатку: бита путь,
краплини поту і сопіння;
і вище глузду тільки суть –
твоє довершене терпіння.
Хто вміє краще, аніж ти,
пізнати шарварки нірвану?
Твоїх зусиль не перейти
ні геркулесу, ні титану...

Де ти, там я – немов одне.
І хай кепкують в очі трутні -
їх кара неба не мине,
а ми давно уже осудні.

06.12.2015

Єдина риска між бровами
каталізує все в момент.
Що перше ляже поміж нами:
слова чи акомпанемент?

Мажор в три чверті – для оркестру,
орган – не тільки для скорботи,
від регента і до маестро –
холодних рук єдиний дотик.

Зв’язок повітря й труб органних,
що трансформується у звук,
не схиб! Співатиме коханий,
а в Неба абсолютний слух.

Дисгармонійність молитов
воно фатально встоголосить
і зробить здатною любов
вже руйнувать, а не підносить.
2004р.

Я втратила давно бажання
перелюбити: хто кого.
Бо двох замало для кохання
і забагато одного.

Перелюбить – двобій для рівних,
еквівалентних самотин,
для двох прямих, неперетинних
в банальній щирості площин.

А, не обмежена дарма,
не здатна лікуватись болем,
самозациклена пряма
обов’язково стане колом.
2004р.

Приходжу до тями – стрималась.
Могла цілу низку речей,
могла сто безсонних ночей
на слово у неї вимінять.

В безмежні дивлюсь дзеркала,
оправлені рамами-римами:
яка ж я слабка і мала,
як важко було мені стриматись.
2004р

Щемить. І смарагдові сходи
рятують. Я ними йду,
міняю потроху свою біду
на кілька ковтків свободи.

І жодного погляду не гублю,
закохуюсь в кожну мить.
Так дивно, що кожне моє «люблю»
завжди починалось з «щемить».
2004р.

Світ ловив – і піймав (і не раз, не на жарт)
гіпнотичним попелом буднів,
де за фінішем знов починався старт,
а зима починалась в грудні.

Тільки в сні я ішла від дверей до дверей,
тільки трави схилялись віддано:
між уявних світів і умовних людей
не забудь – хто ти є і звідки ти.
2004р.

Немає щастя без нещастя.
Немає правди без брехні.
Червоно-чорні б’ються масті…
Хто переможе у війні?
Чия то карта нині бита
на полі яви і чудес,
де на кону червона свитка
і опонент – лисавий пес.

Свята ідилія покою:
гудять із класики хрущі,
і торбу кОтять над горою
веселий вітер і дощі.
А потім літо, сонця ватра,
купає землю у теплі,
і вічна мрія, сите завтра,
живе у серці й на стеблі.
Ще далі – осінь, листопади
чужих корон, своїх надій…
Таємні думи-ретрогради
звіває жовтий буревій.

Сивіє небо над землею.
Земля чорніє у полях.
Любов, сотворена із глею,
тамує подих в диво-снах.
А вище марень сіра осінь
перетікає в зимо-град,
імлою розстеляє коси
і затуляє зорепад.

02.12.2015

– і не шукай і не жалій
     що я не та яку чекав
     щоденно
– напевно
     я ще у тому вирі мрій
     де літом висихає став
     де марно марив і даремно
     тебе в уяві малював
– але до мене не летів
– а ти зумій
     із тих років
     до мене
– летять у вирій журавлі
     і ти лелекою лети
     у гості
– так просто
     минаючи усі світи
     де є ще я на цій землі
     і є ще ти
     у високості
     у вічно танучій імлі
– усе у Лету відійде
     як наше літо золоте
     чекаю
– немає
     нічого кращого ніде
     як із тобою цілий день
     отого раю
– пам'ятаю
– ніщо нікуди не втече
– але печайкою пече
     усе тече
     усе минає
– із цього виру і біди
     я плів усе своє життя
     до тебе
– не треба
     міняти волю на сади
     едему свого небуття
     лети за чайкою
     лети
     а я русалкою
     завжди
     на небі.

2011

Тільки той, хто падав з леза
(той, хто падав не на смерть),
знає, де у неба межі
й знає дійсно, що є твердь.

Незнекрилений відчує,
що крім хмар і пустоти,
висота не гарантує
щирості і гостроти.
2005р.

Я давно шукаю, Князю,
Вашу королеву,
ми не бачилися з нею
кілька довгих літ.
Бо вона єдина знала, Князю,
хто Ви й де Ви.
Та дзеркала хтось, мій Князю.
обернув на лід.
2005р.

Хтось уполює мій сон,
наснить його веснам прийдешнім
у червні і стиглі черешні
торкнуться моїх долонь.

Ти уполюй мій сон,
стократно заглянь мені в вічі
і втілиться він двічі,
здолавши мільйон перепон.
2006р.

Це так немало – мій сон у твоїх очах,
а ще я знаю – ми граємось у квача,
між очі й роки, нелюблячі і чужі
лише два кроки, але – по той бік межі.
2006р.

Хто з нас перший, ну а хто – останній,
сильний хто, а хто - боїться втрат,
чим "горіння" краще за "згорання"
достеменно нікому сказать.

І коли підступлять тіні ночі,
нагло й незворотньо до спини,
ігноруючи моє «Не хочу»,
зверхнім «Тільки спробуй, зупини»,

вся надія втілиться у «Раптом»,
й виправдається. І ось чого:
випадок – закономірний фактор
за межею розуму мого.
2007р.

Осінь
жовтоголосить.
Хочеться
перших морозів.
І може –
за хмарами місяця
в передріздв’яні дні.
А мені –
шурхіт паперів крильми,
а ще –
занедужав син.
Небесний млин
жирно вборошнює скроні.
Долоні –
теплі і лагідні.
Кожного дня
стелеться
від дверей до порогу
мені під ноги,
босі ноги,
стежечка з променя.
2007р.

Я стрибаю в блакить щовечора
з підвіконня моєї кімнати,
чим товщими є наші грати -
тим є наші душі легшими.

Тим вітер сильніше дмухає
і полотніють крила.
Я місто згори слухаю.
Я тінню його накрила.
2007р.

І в силу мрій, накиданих недбало,
а ще – життя і досвіду «abuse»
захищеності й спокою так мало.
І рідше в головах – якась із муз.

Роби, що маєш, і тоді – що буде
прийми і знай: за все, усім, по всьому.
Я відміряю літери усьоме
і відтинаю. Не моє. Спокуто.
2008р.

З гори униз гуркоче колесо часів
і миготить тривожно спицями епох,
і шарудить безмежжям мертвих голосів,
що все шукали і питали --що є Бог?

Перетиралося обіддя на шляху
і обростало знов народами й людьми.
Родилась відповідь, як сповідь на духу,
гуділо роєм у повітрі : «Бог — це ми!».

Вони гукали у пилюці сонми літ:
«Якщо не щастя -- справедливості би нам!».
Бездонне чуючи мовчання у одвіт,
в гарячім запалі кричали: «Бог –отам!»

І знову мчить на грані світла і пітьми
це дивне колесо, так само, як колись,
і шелестить у русі спраглими людьми,
що поколіннями гадають — що є вісь?

Ми несемо його із первісних часів —
Духовних пошуків обпалюючий дар,
Відколи хтось нас раптом висмикнув із снів
І світ уразив нас, як сонячний удар.

2015

Сну мого верба не стереже -
і здається сірим кожен ранок.
Тільки в пам’яті лишилось вже
щотравневе ворожіння мавок,
сонця шовк пекучий та ясний
й неба синь на вітах, мов на п’яльцях,
і вологе відчуття весни
у простягнутих зелених пальцях.
Ось дощі підставлять знов їй струни!
А вона – косу свою вітрам!

Та верба все мріяла про юність,-
а її спиляли, бо стара.
2008р.

Як пучку врізать. На найвищій ноті.
Щоб позникало все й запанувала тиша.
Слова набрякли короком у роті,
та мірятись не нам: хто з двох сильніший.

Льняні полотна власного «кохаю»…
Я знала – космос, виявилось –більше.
Хай краще я усі їх розпатраю,
ніж посягне на білину хто інший!

Хоч «посягти» і «здужать» - різні речі,
як прірва межи «перший» і «передній».
Бо той тягар в мої врізався плечі,
а ти в той час страждав від різних «недо»:

від «недобачить» до «недопослухать»,
від «недодати» до «недовхопить»,
від недовіри до недорозлуки,
від «недомріять» до «недолюбить».

Я ж стільки снів від тебе народила
З байстрячою закоханістю в фатум…
Та годувати враз забракло сили
усі їх. Отака із мене матір…

У кожного із нас своя дорога,
що зробить крок пружнішим і легким.
Від тебе я іду поганським богом
жорстоким і голодним, і глухим.
2008р.

Ми витрачаєм ся на стільки міражів:
стосунки, від яких лишився тільки попіл,
на втілення чужих неадекватних снів,
на вільгих рук чиїхсь байдужий дотик.

Для мене, вочевидь, дорога - океан.
Орієнтир – зоря, одна, яка не згасла.
Та має ж бути десь і генеральний план,
а все, що відбувається,- лише частина пазлу.
2008р.

Я не знаю тебе. Я слова все до тебе римую
у сполуки чудні, типу "терен плюс дуріан".
Тільки пальці попухли неоковирні й тому я
щохвилинно стромляю їх у світанковий туман.

Й вірю я, ігноруючи цим перше срібло на скронях,
й голу правду про себе, яку не прикриєш, бо нічим,
що у тому тумані натраплю на вільглі долоні,
а відтак,- і на того, хто не лякається погляду в вічі.
2008р.

Ілюзорність самот-самотин,
недовершеність багатозначна.
І якщо я – одна й ти – один
роздягаємось – лиш необачність,
то, в той час, як валує ніг
навперейми снам вирушати в ніч
поодинці нам – то вже майже гріх,
а не похибка. От у чому річ…
2010р.

А де ті курви, що кричали: ми…
усі разОм… вперед… до перемоги…
Вужами уповзли в людські уми,
тепер об "гідність" витирають ноги.

Два роки "честі", як коту під хвіст,
І куля в лоба не сягнула цілі.
Все глибше прірва… не будують міст,
і курви на місцях – усі при ділі.
21.11.2015

Немає сенсу зупиняти лет.
Усе іде за планом і по колу.
Політ нормальний. На столі – буклет.
Питання лиш: угору чи додолу?

Усюди ями – точковий ремонт.
Казну повітря, звісно, розпиляли.
Летить настрічу божевільний дронт.
Додо! Додо! – розумники кричали.

Іду на ви! – баяли ворогам,
ішли з мечем звитягу здобувати.
Пішли ви на… – уже казали нам,
спиняючи лиш натяк на дебати.

Політ нормальний. Дай сюди кермо!
І ніс за вітром… Відчуваєш – пахне
за розою вітрів земне лайно,
аж ружа чайна у буклеті чахне.

Немає сенсу і нема мети.
Розвінчані усі великі цілі,
та, літачку, ти все одно лети
до альбіносів, де всі негри – білі.
21.11.2015

Ніхто тобі не друг, ніхто тобі не ворог.
У цьому світі сам за все відповідай.
Лежать не терезах дороги дні і порох,
а ще жага бажань, гадюче слово «дай!»
Дай, Господи, життя, багате і рожеве...
Здоров’я, Боже, дай і силу молоду…
Полюй на дичину, шуліко, вовче, леве!
А ти, людино мрій, вистежуй суєту…

20.11.2015

Коли любов накриє з головою,
мов хвилею холодного смарагду,
я просто не відчую глибини.
Тому, що під непевними ногами
напнуться спини скатів чи китів.
Про існування морзе не згадаю.
А часу не помічу й поготів.
Руками не тягтимуся до сонця.
Не закричу, пускаючи бульки.
Повік не опущу і невагомість,
мов мед п’янкий,
неквапно й аж до дна
доп’ю. І тільки потім, в вільгій тиші,
у темряному серці океану
охаменусь. Тому я не римую
до тебе слів з закінченням на «ов».
Тому латаю у душі проталини
шовками, павутиною, гнотвою.
Боюсь тужити вголос за Тобою
і мріяти… Бо дуже добре знаю я:
байдужістю Твоєю віддзеркалена,
мене любов накриє з головою…
Моя автонавіяна любов…
2010р.

Порожнину в мені сьогодні обмацує вітер.
І пустелю в мені вгадає кожен собака.
Я її обережно, мов люстро, несу світом,
І, крім тебе, її не заповнить вмістом ніяким…

Та сьогодні живемо ми всі за весняним часом:
ночі в травні – мов дні у серпні – без меж і дна.
Вірю я: ми з тобою крокуємо зараз разом,
й тільки тінь на асфальті позаду ще й досі одна!
2010р.

Ми граємо в різні ігри.
Ти – в дротики, я – у шахи.
Кілька ходів – і крилаті цвяхи
ошкірились нагло, мов вовчі ікла.
Це – поза межами етикету,
Це – неповага до простору.
Хто потребує інтриг і секретів,
Маневрів, шляхетних поcтупок?
Ніяк не наважуся запитать:
чи ж досі ти не розумієш,
що білі та чорні – одна рать,
безглуздо обмежена в дії?
2010р.

Щасливо пірнаю у темряву,
яка рафінує вулиці,
що одразу неначе ширшають,
позбавлені денної тисняви.
А, оскільки пустот абсолютних
не буває, – асфальтовим руслом
уливається безліч звуків,
несумісних із денним світлом.
Кожен кущ випростовує крила.
Кожна лавка старого парку
потирає затерплі коліна.
І за кожним гарячим вікном
знахабніло пульсує приватність…
І, закохана в метаморфози,
я й собі починаю співати
уголос. Але сьогодні
мені наснилась самотність:
ніби я йду крізь бузкову ніч,
а кроки чиїсь позаду
жаско бентежать. Враз холодок
перебрав на шиї моїй хребці
вузлуватими пальцями.
Тут я згадала, що часто в снах
бракує певності у ногах,
марою стриножених. Навіть крик
не витиснути назовні…
Тремтіла, шукаючи в сумці ключ:
чи вистачить цих кількасот секунд
щоб втрапить у темний отвір?
Прокинулась (не одімкнувши дверей),
лежала щаслива хоч з того,
що досі не всі із амін самоти
впритул і взаправжки я бачила…
2010р.

З часом щастя втрачає ознаки глобальності
і уже не залежить від кількості грошей,
наявності друзів, закоханості…
Лінза щастя вивуджує із каламуті
дедалі дрібніші речі:
присмак літа лютневого ранку,
теплий простір подушки поверх долоні,
запах неділі: кава і гель для душу,
які ти всотаєш без поспіху…
Щастя стає абсолютним,
коли ти розумієш,
що кожної миті маєш усе,
чого взагалі потребуєш…
І у ті екстатичні хвилини,
коли місяць серпневого вечора
різкими мазками поливить
стомлені вулики,
і від того й на позір вони
пахнуть медом і чебрецем,
я могла би натхненно повідать
про сотні квіткових колодязів,
до яких заглядала сьогодні кожна бджола.
І про те, що в родині чисельній
немає двох пар однакових крилець.
І як місяць здивовано дивиться
на смугастий гамак
поміж темного листя…
Та знаю я,
що, наразі, мого божевілля
не заважить хіба справжній пасічник,
і тому – безтурботно гойдаюся….
2010р.

До брів долоні прикладаю –
побачить щастя свого хоч би тінь.
Уважно й довго споглядаю
далечінь.

Аж раптом чую сміх тихенький –
хтось смикає за полу піджака:
– Куди ти дивишся, дурненький?
Ось же я!

Гуркоче потяг у чуже майбутнє.
Минуле-жуйка липне до вікна.
А за вікном повзе у очі сутінь –
густішає, росте… уже стіна.

А за стіною – пам’ять бездоріжжя.
Аорту рвуть закличні голоси.
Нічийна каменюка у підніжжя –
не можеш сам, Сізіфа попроси.

А за стіною – обрій сподівання,
і галас правди лине до небес.
Відлуння тоне в золоті мовчання,
хіба що гавкне одиноко пес.

А за стіною – воля і пророки:
упав у руки перестиглий плід,
в саду надії не стихають кроки,
збирається ватага у похід.

А за стіною – звичне перепуття,
чергова осінь в кольорах війни.
Гуркоче потяг у чуже майбутнє,
з минулого узявши наші сни.
19.11.2015

Всі ми народжуємося з любові.
Трісне слизько-рожевий покрив –
і рефлексія в дзеркалі – мов апокриф –
вже органічна, та ще не знайома…

Ніч визирає байдуже з-за спини,
забракло їй ніжності в кожному слові.
Я знов народжуюся з любові
і саме час розітнуть пуповину…
2010р.

Навіщо писати листи
людині, що їх не читатиме,
що не має і скрині поштової?
Ті листи,
лише фактом свого існування,
доводять наявність відстані,
непоборної доторком, поглядом…
Білий аркуш втратить цноту,
ставши свідком цього надстриптизу
із подальшим здиранням шкіри.
Ніжний подих теплого вітру
обернеться болісним ляпасом,
а холодне місячне світло
залишить серйозні опіки.
І у кожну з найменших шпарин
потроху вдереться реальність…
Проте
там, де мала би бути душа, –
нагло вичорнилось провалля,
мертве, мов штольня покинута.
І луна від всипаних тобі слів
більш звідти не знайде виходу.
2012р.

Ти маєш знати, що кожна любов
закінчується пологами.
Ти у муках комусь подаруєш життя,
чи із болем залишиш рядки
рожево –слизькою плацентою
на тому дивані, де Ваші тіла
горілиць усміхалися Вічності.

І, мов вперше, цю істину ти осягнеш,
коли якнайбільше болітиме….
2012р.

Рукою проводив би по обличчю…
Ти мене, певно, кохав би, аби міг.
Але стільки весен послалось тобі до ніг,
стільки крил так і не розпуклось в запліччі,
Ти цілих стонадцять літ
старанно ховався од літа
так, ніби сонця ковток
мав тебе таки вбити.
Зрештою, нашого спільного простору
майже зовсім не стало,
бо мені так багато баглося,
а тобі – баглося так мало.
2014р.