Коли в моїх роздумах
знов затівається сварка
між злом і добром,
я применшую значення зла,
в арбітри запрошую
двічі безсмертного Марка
з прадавньої Марківки –
рідного мого села.
В сусідстві жили ми,
всього через кілька обніжків –
той Марко здолав
і голодний терор,
і війну,
і третє безсмертя
зустрів у домашньому ліжку,
пішовши у вічність
левадою тихого сну.
Він був, як на мене,
між добрих людей найдобріший –
гармошкою зморщок
від щирих і добрих очей
душа його грала,
прощаючи винних і грішних,
тягар неймовірний
знімаючи з їхніх плечей.
Я че'реду пас,
як підходила дядькова черга, –
за це п’ять карбованців мав
і путящі харчі:
з яким апетитом
я з Марком безсмертним вечеряв
під вічними зорями
ще й під гудіння хрущів!
Була мені й премія –
путня сорочка під осінь,
модно пошита
дружиною Марка,
і я
«премії» ті пастушачі
пригадую й досі:
лауреатом я чувся
і гордо сіяв!
Зле все забулось…
І люди недобрі – забуті.
В нашім селі
їх не так вже й багато було –
зло лиш при владі верховній було,
а по суті
на доброті виживало
безправне село…
В різні часи
нам то краще живеться,
то гірше –
зло похлинеться від злості,
і знову співа доброта…
Добре вже й те,
що ось цим недовершеним віршем
Марка згадав я –
хтось добрий нехай прочита.

1998

Сліпуче плетиво повітряних ниток,
навперебій містками з’єднаних думок,
тремтячих нервів, фейєричних сновидінь,
футуристичних доброзичливих створінь,
химерні витвори фламандської доби —
з-під пензля вихлюпом — "утіх земних сади",
і розкіш музики — цариці всіх доріг,
і шовку мовного нестримний в небо біг —
все має напрямок, і зірку, і мету,
у сфери вищого спрямовану чоту,
немов форель в потоці вічного отця —
згори униз і знову вгору без кінця.

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

…і рятуватимешся сном,
і питимеш зорю крамольну
у ніч бліду і невигойну,
немов петлюрівський погром,

коли передчуття тепла
у непромовленій вітчизні
не втримається і пощезне,
адже не переповіла

весна неписаний обов’ –
язок наступникові свому
нести тривогу незникому
у вівтарі новобудов

(бо ніс листопад на крилі
шрапнель і сипав під Святошин) –
але наступником хорошим
не стати літові, не лі-
тувати вільній жароті,
бо утиски дисциплінарні
падуть на кожну тінь пекарні
і перукарні кожну тінь:

вони продовжити не зда-
тні синю тяглість самотини,
пересторогу невситиму
не може втішити хода
липневої надії вздовж
цих неевклідових поверхонь;

міґрує непідзвітний серпень,
рядок закінчиться також.

Червень – липень 2016

Пусте, одвічне і надмірне коло,
Повз знаки перехресть і аксіом,
Кружляти знову між світами кволо –
Низ плінтуса, лиш мінуси кругом.

І в цьому коловерті боягуза
Нечиста постіль в павутинні меж,
Шукаєш вперто теорему плюса
Серед музейних «так/ні» –
«Ні» – зітреш…

18.07.2016

Страшна жара природу добива,
сокира спеки ще і ще гостриться...
І вже, на жах, середньодобова
температура досягла плюс тридцять!

Сміється з нас колись ласкава вись,
вночі регоче молодик дворогий...
І раптом з неба цівки полились
безцінної, цілющої вологи.

Здавалось: кропу висохле стебло
запалиться свічою поминальною...
Та на тепло смертельне потекло
це диво із машини поливальної.

Страшна жара природу не доб`є:
її врятує і людське, і Боже...
Горобчик із калюжки воду п`є.
І п`є, і п`є: напитися не може...

08.07.2015

У любові ми були блаженні:
почуття красиві, та не сильні,
наче квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Вдалині вогні уже й не жевріли:
погасили схили нас осінні...
Світять квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Назавжди погаснемо невже ми?!
Але нам світили не в півсили
квіти-вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Не вб`ємо, що розцвіло у червні!..
І в глибини серця помістили
світлі вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

І любов, я знаю, збережемо
і осилимо осінні схили:
сяють вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

26.06.2016

Світлі і чарівні акварелі
вміють передати півтони,
настрої сумні або веселі,
барви осені і настрої весни.

Є якась медитативна сила
в плетиві барвистих плям і смуг.
Таємнича це, незрозуміла
здатність помічати все навкруг.

І народжує тоді художник
зміст і форму, правду і красу.
В речі кожній, у істоті кожній
він і сміх побачить, і сльозу.

Мряка сіяла сумно і м`яко,
плакав дощ і зі мною балакав
про Марокко, а може, Монако,
де розплескано море блакиті,
про тепло говорив і про квіти,
про незвичні, свої не помітив.

Сутінки наближались липневі,
ми з дощем підійшли до лілеї,
марокканської барви, і в неї
кожна квітка - маленьке Монако...
Дощ балакав зі мною і плакав,
мряка сіяла світло і м`яко.

07.2015

До

Неначе сонце шлях стелило,
яким думки гіркі повзли.
І клен з долонями в щілинах,
і ми були на небо злі.

Пересихали Псел і Ворскла,
було зело ледь-ледь живим.
А клен ховав долоні в зморшках
і роздратовано шумів.

Після

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким неспинно сумнів плив,
і зрозумів я: ти - найкраща,
і задзвенів твій срібний спів!

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким до нас текла печаль...
А клен сушив долоні в краплях
і задоволено мовчав.

22-28.06.2015

Як ми чекали! Сонечко, з`явись!
Години ці у цілковитій темряві,
неначе вічній, злій-презлій, для віч,
для ніжних-ніжних, можуть буть смертельними.

Неначе снігом червень замело.
Ми у пітьмі і холоді поплачемо...
І врешті-решт засяяло воно,
і насолоджуємося побаченням...

Та затягнувся Сонечка візит.
Напружено понурі очі мружимо.
Але не стулимо до рисочок: висить
над нами Хмара, біла. Як морозиво...

11-19.06.2015

І червень вже у височінь злетів!
І прагнуть - плодики, іще у травні квіти.
Та скільки необхідно кислих днів,
щоб у раю серпневому доспіти?!

В "червонобоке" зразу не стрибнеш,
в "доросле" за хвилину не долізти.
І яблучко, зелене і дрібне,
сором`язливо тулиться до листя...

11-17.06.2015

У літній полудень ми готували борщ
і з овочами давніми і свіжими.
Отак і почуття різняться, бо ж
одні з`явились, інші в зиму вижили.

Весна в очах сіяє і в садах,
і шлях у рік ми весело осилимо.
Але в серцях чому, палкий, запах
томатний сік туманами осінніми?

11-12.06.2016

Щоб написати щось ліричне,
чи іронічне, чи вогнисте
прийшли ми до своєї річки,
на наше озеро Кохнівське.
що нам красивіше за Світязь.
Всі фарби на палітру вижму...
Скоріше: хоче подивитись,
як пишемо, з вербою пижмо.

І почали природу тішить
словами, барвами легкими.
У світлій, у священній тиші
година, друга пролетіли...
Давно вже сонце не в зеніті,
давно вже з вірша вийшла пісня...
Скоріше: хоче оцінити
живопис із вербою пижмо.

Щоб кожен у талант повірив.
Один мазок і твір готовий!
Усі у захваті у щирім!
А ще рослинам до вподоби
безпосередність і порядність.
Надходять сутінки неспішно...
Скоріше: хочеться погратись
у піжмурки з вербою пижму.

28.05.2016

Липневим цвітом розпочався день
Для пташечки, яка з гніздечка випала.
Услід казали : їй не до пісень,
Ще літня спека сліз усіх не випила…
А пташечка візьме собі майне
За веселково-росянисті обрії...
Писав мудрець, що "...це також мине»,
А надто для відважної , хороброї…
І світло на литаврах забринить,
І музика небесна виграватиме,
Бо Ангел соломинку - срібну нить -
Зів’яже так, що пташечка й не знатиме.
Любов’ю розговіються сади,
Липневим медом бджілка дорожитиме.
І пісня знов повернеться туди,
Де попри все в ній кожна нотка житиме…
Бо так уже влаштовано людьми –
Шукати у натхненні недосяжності.
Моя маленька пташко, може ми
Прийшли сюди,
аби
служити
СПРАВЖНОСТІ?.

Я з геніями пив і похмелявсь
З пігмеями, не вартими уваги
Моєї... Часто-густо помилявсь
В оцінках: хто є геній, хто пігмей...

Вони мене обходили в кар’єрі,
Служили вірно владі та химері,
Курили фіміам, лили єлей.

Це ті, яких я переоціняв.
Другі ж, недооцінені, вмирали
І визнання посмертного не мали
Роками. Час поняття підміняв.

Все той же час розставить по місцях
Оригінали творчі і муляжі,
На порохи розсиплються вальяжі
І куражі. Й зостанеться в серцях
Лиш істинно високе! Дант і Кант
Не подарують Пушкіна Дантесу...

До самовихваляння інтересу
Не мав ніколи істинний талант!

Присліпла свічка осовіло кліпає,
Припрошує мене до каяття...
Живу потиху: хліб є і до хліба є;
Новому дню радію, мов дитя.

Та вечори смутять – вони нагадують
Про смуту повоєнну
І грозу
Повальних криз,
І зверхники не радують
Підйомом вгору – длубаюсь внизу.

Я – Низовий. Отож мені й судилося
Досиджувать при свічці, на щаблі
Найнижчому, погрожуючи стилосом
Всім недругам своїм на всій землі.

Таврую словом ближнього і дальнього –
Почують, може, совість допече.
Все ближче образ янгола печального,
Торкається крилом сліпих очей.

пір'їнку з крилець янгола зніму
таку напрочуд ніжно голубину
і обезболю серденько йому-
чиємусь закривавленому сину
торкнуся до невистиглих зіниць
і вуст що неціловані ще зовсім
як хлопчик той упав на землю ниць-
то золотом заголосила осінь
то хмари зворохоблені умить
застигли серед неба у мовчанні
а янгол зойкнув : де тобі болить?
і миттю обезкровив рани рвані
і плакала росою далечінь
відтоді дотепер і без упину
хрещатий слід ...
промолене "амінь"
і сивий стогін:
сину
сину
сину

У тім краю , де райдуга барвиста
зливається з теплом усіх осонь,
Де так гірчить сльоза твоя пречиста ,-
Спинися ...помолися... охолонь...
Струною болю переріж напругу.
Струною світла тонко забрини.
Прости печаль і ворогу , і другу,
Заблудлого над прірвою спини...
Бо це життя, напевно, пошук смислів,
До себе шлях, від себе і ...туди.
Де кожен крок - то як крилатий вислів
На колах незбагненної води…

Переступаючи з долоні на долоню,
йдеш по руках - то в ліву, то у праву,
знак безконечності виписуючи сміло
(сліпе, наївне – от тому й сміливе)
(аби не коло, не велике коло - хвоста свого вхопивши за кінець).

Глухі кути не оминеш, напевне, –
в них потрапляєш часом підсвідомо,
а часом і життя вганяє жорстко.
Ошкіритись, гарчати і стрибати назустріч кожному тичку? –
та можна… Оце найлегше, найпростіше, мабуть
(медаль за мужність потім ще дадуть).

А чи спинитись…
і, розкривши очі, спокійно, холодно, і з усмішкою прірву
стрибком за межі (їх немає ж бо!!!) прорвати, і
прийняти світ у себе, увесь (увійде, ми – також без меж!!!)

P. S. От тільки без вагань, без приміряння
і без анонсів на усі світи (розплющить стінка,
бо її поставлять, сама постане, виросте умить).

«Пірнай! Тут мілко…» - це життя регоче!

Проллялося насіння у ріллю,
Зійшло і виросло, своє дало насіння.
Земля утомлено: «Піду, мабуть, посплю», –
Та десь узявся теплий дощ осінній
І спрагу втамував, і обігрів.
Життя вернулось, забуяло цвітом.
І полиновий запах вечорів
Спізнілим щастям солодко звагітнів.
***************************************
– ГіркувАте на смак?
– Авжеж.
Ще й липке… Не проллється мимо?
І бурхливе… Я не захлинусь?
Чи осилю ковтнути, що хлине..?
Ми ж обоє не знаємо, як і наскільки наповнено буде…
– Це лякає?
– Та наче не дуже.
– Хочеш спробувати? Ризикни!
– Ну а раптом верну… і тоді буде ніяково нам обом…
– Цей напій п’ють лише ризикові!
Та й не кожен у ньому… чомусь… насолоду знаходить для себе.
– Я готова.
– В мені вже давно несподіване вибухом зріє.

Ми – у ризик!!!
Та чи влетимо?......................

І знову я біжу кудись по колу, де всі стежки - як навісні мости…Сліпців і звірів - тьма…ну а навколо – до вітру пришвартовані дроти…Такі міцні, що годі обірвати, такі колючі, що не обійти…І видає лукавий автомати…і ти уже не годен утекти…Бо всі стежки ведуть лише до себе, бо всі дороги сходяться в одну…І ти руками ловиш клаптик неба … і гойдалку - легку і навісну…Здіймаєшся над буднями і пишеш…так пишеш, аж заходишся плачем…Написаним уже живеш і дишеш, сплітаючи любов і дикий щем, і світла незнищенного вітрила, що потайки торкаються небес…Ти щось таке в поезії відкрила, що стало таємницею чудес…Що стало кодом вічної свободи , що здатне оживляти плоть і дух…І ці таємні надкосмічні коди – до СОНЦЯ траєкторія і рух…Твій білий біль і сонячна молитва…Приреченість свята і далина…Не програна іще з собою битва…. Іде війна...

Тісно й на цвинтарі,
Не пропхнешся –
Зрештою, лиш у вузькій домовині
Замість заплакати – засмієшся,
Що непристойно живій людині.

Повно і тут всепикатої пихи:
Серед могилок – такі монументи!
Добре, що тихо.
Ніяке лихо
З мертвих не стягне вже аліменти.

Друзі всі тут – і молодші, і старші.
Може, лишитися поряд з ними,
Власною впертістю смерть поправши
Вкупі з гріхами своїми й чужими?!

Ще одного поховавши друга,
Може, останнього вже з найкращих,
Я відчуваю: всевбивча туга
В серце вповза ще живе і… пропаще.

2004

Не з похмілля болить голова –
Від високого тиску.

Цілу ніч я мережив красиві слова
І не маю від того ніякого зиску.
Не друкують поетів. Нехай помира
Найдревніше мистецтво високого слова.
Не пора – для пера!
Хай Гомер позира
Із презирством:
«Яка ж бо доба безголова!»
Хай кепкує Шекспір:
«До яких іще пір
Будуть виродки ждать ренесансу?!»

І звіріє людина.
Людиною ж звір
Вже не стане –
Ніякого шансу
На олюднення звіра немає...

Болить
Голова опустошена,
Задурманіла.

2002

До нестями впився
І лежить
Каменем чужого спотикання
Мій Пілат і Брут.
А час – біжить,
А година ж, Господи, не рання,
Й до смеркання котиться гарба,
І воли волочаться, горбаті…

Не щастьба, мій Бруте,
Не судьба,
Мій Пілате, тішитись на святі!
Ти зчорнів,
Пекельних справ коваль,
Від своєї чорної роботи
Й не тобі судилася печаль
Святоочищальної Голготи.

Я ж знайду і змогу, і снагу
Власний гріх донести до розп’яття
Й на хресті не вихриплю прокляття,
Кров’ю осльозивши пилюгу!
Мій брутальний Бруте,
Мій Пілат,
Підлий мимоволі,
Від неволі,
Маю милосердя я доволі
І для тебе –
Ти ж мені як брат,
Хоч і каїн!
Каюсь, далебі,
Не востаннє.
Знову спотикаюсь.
Матюкаюсь.
Хрест несу в собі
Твій.
І хоч кляну –
Не відрікаюсь.

1996

1

Прости весну за голос, Мандельштаме,
і виправдай замети навісні,
а також сіль районного поштамту,
цю білу сіль на голеній стіні:

вона невідворотно відкладалась
(я маю на увазі, біла сіль) –
чи, може, штукатурка осипалась,
як варто осипатися росі –

такий лютневий осад безсоромний
або лютневе свідчення німе
спокутуватиметься вельми скромно,
бо березень спокутуватиме

лише сирі автобуси на Київ,
а решта – перебільшення, котрі
насправді дурнуватий сон сокири,
яка давно не бачила зорі.

2

Лучче карна підведи до зради
альбо жля на вої налети –
теплий вітер, княже снігопаде,
без упину бреше на щити.

Біла кров лютіша за черлену,
але нас ніхто не остеріг:
не потяту і не полонену
ляжемо росою на моріг,

аще не сльотою на асфальті
бензобаку сивого опріч:
хто не був порубаний на Альті,
танутиме ринвами узбіч,

бо неситі стріли березневі –
як волосся ханської весни –
литимуться на потіху дневі
на дажбожі внуці та сини,

тож і не запитуй, хуртовино,
рукава даремно не мочи,
чом назад не заверне дружину,
льоду, наче слави, іщучи.

Березень-квітень 2016

В цю герметичну теплу ніч,
у скрині запахів і тиші
ковзає хутром моя тінь,
мов по натертому паркеті,
і є задушливе чуття--
все це сплановане раніше
і ми у ватному бутті--
немов фігурки у макеті.


Знайомо тьохнув соловей—
пристав, невидимий, до гурту,
і все це ніби вже було
в тісному сні в якомусь часі:
усіх зібрали нас тоді,
і хтось затишну неба стулку
як ляду, тихо опустив,
в оббивці ситцево- квітчастій.


Як завершить експеримент,
мета якого невідома?
Чи пальми пластикові ці
хтось планомірно переставить?
Мов порожнистий той горіх,
ця ніч підступно- невагома.
Хтось в ній слідкує і мовчить,
і безіменним правом править.

2015

Прокинувсь шепіт сновидінь,
Повів мене з собою.
Хотів, щоб я віддала світ
Й була його рабою.

Та десь мій голос зазвучав
В криниці сподівання,
І я почула власний спів,
Що мовив про бажання...

"Немає в тебе мрій, дитя,
Немає див чекання.
Лиш волю й намір маєш ти
І дзеркало признання"

Так я відкрила очі в сні,
А потім і від нього.
Я знаю, щось живе в мені -
Моя частинка Бога.

І навіть якщо навкруги
Так смачно кличуть спати,
Настане час віддати борг
За ці солодкі ґрати.

І спільний шепіт сновидінь
Найкраще обіцяє,
Ілюзію усім дає
І бірку прикріпляє.

І ти вже маєш, куди йти
І які ролі грати.
Єдине, що ти віддаєш,
Можливість вибирати.

І тут уже нема питань,
Немає сліз "Чи варто?"
Ти прокидаєшся і йдеш
В свій рай або за парту.

Життя країни і твоє,
як суголосся й паралелі,
де ніч безсоння муку п’є
і зайчик сонячний на стелі.

Такі часи: в руці АКа
і вічні цінності Європи.
Давно помер віщун Лука,
ментів змінили чесні копи.

Плетуть політики зими
масне весняне павутиння
і засівають між людьми
рудиментарне ластовиння.

У варіаціях душі
так мало опції «прощаю»,
коли вторгаються чужі…
Нехай і ангели із раю.

Коли високі хижаки
гукають «Слава Україні!»,
а підпирають їх круки,
усівшись поруч, на драбині.

Коли дволичності сини –
поводирі у сни-тенета,
де гинуть люди без вини
і нівелюється вендета.

Життя країни і твоє –
мазок, Мазох… уже картина.
Лукаву долю з кров’ю п’є
ще не народжена дитина…

02.03.2016

омріяні
ніякі
запальні
вирують
і накочуються
хвилі
земних бажань
щезають
люди-дні
байдужі
непохитні
і безсилі

у спину віку
дихають вогні
і під ногами
куриво прощання
гарчить хрипить
безсилля
в злому сні
лінчує душу
зомбі-існування

лякає сон
де вічність
не бринить
і не зоріє
срібними ночами
а ефемерне
обіцяє жить
пророчими
і хтивими
устами

антагоністи
щастя і біда
у щирому пориві –
суща пара
історія вихоплює
з кубла
чергового
апостола піару

життя іде
слідами
поколінь
вкарбовуючи
вічне
«все минає»
в сумирне
і угодницьке
«амінь»
та істин
поза нього
не шукає…
19.02.2016

Ми хочемо жити у світі без милиць,
де рівно і прямо, де радість і сміх,
де Каїн – орач, а не братоубивець
і ще зеленіє не скоєний гріх.
Де тихо і сяйно, і гад підколодний
не жалить у п’яти вселенську любов,
не плаче безрідний, не просить голодний
і право на щастя – основа основ.

Ми хочемо жити у світі без болю,
де мирні народи і лиха нема,
де люди не гинуть за правду і долю
і хіт раритету – остання тюрма.
Де вольному воля, а страх потерпає,
і сила насилля в опалі давно.
Тапер задушевну мелодію грає –
в театрі Амура йде чуле кіно.

Та світ без пороків – парафія неба,
а нам до гармоній – парсеки епох.
Гадюча дорога – лякається кеба.
Вибоїни, слизько і куриво-смог…
І рідна країна – окрайок облуди,
і люди усякі, і миру катма.
Та іскра надії ще жевріє в грудях.
А може, то просто… минає зима…

18.02.2016

Усі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, чи менше.
У дивні суцвіття зібрані –
Ні останніх нема, ні перших.
І схожі, до втрати пам’яті,
Тому що, так значно легше
Вчитися разом плавати
І думати, що уперше...
Ми, наче з колиски вирвані,
Розвіяні теплим вітром…
Попри невдачі - віримо,
Шукаючи свого світла.
Усі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, чи менше.
Павутинкою долі з’єднані,
Щоб кожен себе довершив.

2016

Цей Титанік тоне… не спасти.
І не треба, хай іде під воду.
Не судилось флагманом зрости,
вести в бій за волю і свободу.

Густо пишних слів у марноті
і пліснявий пафос із кишені –
винуваті дідьки і святі,
тільки не оракул, не Арсеній.

Слава Богу, що не куля в лоб…
Нащо їй така ганебна доля?
Цілий час з екрану: Гоп та гоп!
Ген позаду «папєрєднік» Коля.

А то був Титанік чи міраж
з фейками дороги-перемоги?
- Йду на ви! – погрожував кураж,
утікали в паніці тривоги.

Цей Титанік тоне… постели,
айсбергу-народе, йому одри.
Щоби не ікалося: Коли?
Щоби не жахалося: Укотре!...
18-00. 16.02.2016

* * *
Розіграли п’єсу от і до
блазні української Коммори.
На обличчях дивування «О!»
(гонорари, оплески, актори…)...
20-00. 16.02.2016

Гріхи, замолені словами.
Слова, заклеєні устами,
неначе латки на душі.
Від марев дум до інкарнацій,
народжених із моно-рацій.

На зле підбурює лукавий
єства людського доброту.
Летять у небо чорні ґави
терзати синю красоту.
Немає віри без омани.
Нема омани без чудес.
Чорти у пеклі гоять рани.
В раю гарчить на святість пес.

Усяке всує перетліє
у іншу сутність німоти,
і засичать на зорі змії,
і поповзуть із чорноти
у світ живучого безбожжя
жалити п’яти чи любов.
На нечестивому підложжі
будують дім для молитов.

На роздоріжжі – мрії, долі…
і псевдо-базиси весни.
Учи устави і паролі
до епохальної вини:
від одержимих і нормальних,
від пишномовних і німих,
від ще живих і бездиханних –
удач лихих і щасних лих.

15.02.2016

Впрягає вік твою нужду у мари часу.
Біжи, людино, від біди у біомасу.
Хтось обертає плід бажань у сім'я страху
і на засадах топ-брехні будує плаху.
І не спитає, як ти жив і що накоїв.
Відразу голову з плечей – у рать ізгоїв.
А безголовому життя – суцільне щастя.
Не варто думати за все, що не удасться.
Сьогодні – мить, а завтра – ніч: усе спочатку.
Лишень постав мобільник свій на підзарядку.
Бо раптом прийде есемес «осанна миру!»,
а ти тримаєш у руці свинцеву гирю.
Життя на мапі і в житті – дві різні долі.
Сидиш на кріслі у теплі і вчиш паролі,
щоб увійти у світ речей і безголів’я.
Міняю пуд залізних слів на грам довір’я…

11.02.2016

Тьмяніють вивіски затерті,
наприклад “Супер-Шаурма”;
іде раптовий свідок смерті,
неначе іншого нема;

крокує станцією свідок,
звертаючи наприкінці
туди, де незворотній видих
продовжується у руці

різкого фельдшера-примари
і вибиває стетоскоп
із пальців, позаяк не має
ніяких додаткових спроб

від пуповини відірватись
і усамітнитися десь
між термосів і прибиральниць
або у світлі перехресть

колійних і лотків торгових
навколо ринку Оболонь
переродитися у подих
чи радше у тепло долонь,

а свідок бачить його матір,
її пологи навісні;

лежить жетон у автоматі,
немовби зерно в борозні;
свого очікують машини,
похрипуючи, як воли;
висотується мурашине
письмо з тунельної імли,
єдиним із вагомих свідчень
лягає на вагонний слід,

хоча геометрично вище
від станцій і народжень від

заходить свідок на зупинку
в недопалках і у росі:
маршрутки жовтої не видко,
тому невиспані таксі

горнутимуться до таксиста
отарою німих овець,
відколи упаде пречиста
зоря йому за комірець.

Січень-Лютий 2016

На фресках пам’яті – мазки.
В архіві – течечки поснулі.
Зразки тріумфу й не зразки…
В кишені – пряники і дулі.

Ховають величі гріхи
нюанси часу копійчані,
де щойно страчені круги
і раритети бездоганні.

Понабігали торгаші,
рушають в путь єдинороги.
Ґвалтують Кліо «калаші»
і креатури перемоги.

Ідуть віки, мар караван,
уздовж дороги – мітки-гасла,
де бронзовіє топ-бовван
і тло діянь – безлика маса.

05.02.2016

Не все відразу. Крок за кроком
приходить черга за всіма,
і хтось з невивченим уроком
іде у тартар: слів нема…

Але ж були – палкі разючі,
коловорот поснулих мрій.
Як обіг часу: дні п’янючі,
і подвиг вбивць, і честь повій.

З колін устали? Зорепади,
осколки ниці і мани…
Усі навколо – юди, гади,
пекельні діти сатани.

Оце і є спасіння миру ?
З похміллям вічним на лиці
несе в кишені дурень гирю.
За ним - безумці і мерці.

Бояться в світі одержимих
(чи Шікельгрубер, чи "Пуйло").
Народ і вождь – альянси зримі:
оглушне «Біс!» – кульгаве зло…

02.02.2016

Поміж життєвими сюжетами—холодне скло в панельних стінах,
В кафе стоять порожні столики, де двоє нудяться розсіяно.
Напівдріма, зронивши голову, самотня дівчина на станції,
І жінка стигне перед дзеркалом або веде по тілу пальцями.
Ми випадаємо з реальності серед луни в пустельній вулиці,
В чеканні білому зависнувши, там, де нічого не відбудеться,
В епілептично- жовтій аурі і пустоті бензозаправки,
В змаганні з вітром, що вриваючись, в обличчя здиблює фіранки.
В такі хвилини—хто ми? де ми? і на якій живемо відстані?
Хто замість нас сидить у кріслах і в установах їздить ліфтами?
На місці нашому залишена-- подоба наша—голограмою
Перед вікном в подружнім ліжкові сидить в пітьмі пустою рамою.
Куди тікаємо в мовчанні ми впродовж нудьги цілого вечора?
Чому ми врешті повертаємось, ледь роздвоївшись післявтечею,
В горизонтальний світ сюжетів і-- в тісний зажим цієї повісті?
Ось жінка профіль свій підставила квадратно-різаній ранковості...

2015

- А хто ти є? – себе питаю,
коли утомою життя
я перед небом уклякаю
своє нещире каяття.

- А що ти робиш на гостині
розмаю щастя і біди?
На цій замацаній картині
й твої помічені сліди.

- А ну давай, шукай-но паю
серед чернеток і півкуль…
Отак себе застерігаю
від кепкувань і ласих дуль.

Я знаю тільки, що не знаю
речей відомих, бо вони –
лиш світлотіні в темнім гаї,
краплини в повені весни.

Хто надто мудрий, глянь угору:
твоєї мудрості – зеро
на терезах, що важать Мору
гріхи діянь і мрій добро.

Твоє усталене завзяття
розвіє час. Епоха слів
горить у прах. В її багатті
та й не один катрен зотлів.

- А хто я є? – вже не питаю,
а мимохідь, поміж суєт,
дурне питання нагадаю
і сам собі: може, поЄт?

27.01.2016

Як голосно чорніє сонна тиша…
У чорному квадраті – чорні сни.
І чорний кіт полює білі миші,
чекаючи зеленої весни.
Вона осяє ночі і квадрати,
і визволить із темряви кота,
і щезне сенс вухатого шукати,
тим більше, як його уже нема.
Усе навколо світлом подобріє,
і посмішки осядуть на уста,
і ясне коло, вочевидь, зігріє
линялого від старості кота.

22.01.2016

І мить, і день, і місяці…
Роки, віки, тисячоліття…
Тримає всесвіт у руці
осінній сум, весняне віття.
Летить, кружляючи, Земля
(танцює сонце «па» пінгвіна).
Метафорично – міль кружля
навколо лампи Аладіна.
Ці міріади, прірва літ,
і вектор сущої тривоги:
а чи наш дім(ковчег і пліт)
не ляже вічності під ноги?
А чи у вирі чорноти
та не погине слава світу?
Там ходять люди(я і ти),
учені діти заповіту.
Сьогодні – мить, а завтра – день…
Між ними ніч – межа і поле,
і море траурних пісень,
і метастази болю – горе…
А також усміх уві сні:
усе там лагідне і добре,
не плачуть тонко голосні
і дідько спить у міху-торбі.
Летить, кружляє вік Землі
у срібну ніч по колу часу,
і мапа долі – на столі
у доленосного спецназу.

21.01.2016

Один відсоток на плечах тримає пів-землі –
в доходах, акціях, скарбах… у "поті" на чолі.
У руб’ї щирої душі виходять наперед
свої багачики й чужі і пропонують мед
єлейних слів з театру ню, де розкоші юрба
тримає золото вогню, ховаючи раба
у лик первісної жаги, у ненависть і зло,
де перемішані боги і бісове число.
Жадоба, тлуста говірка, віщує звідусіль,
що доля ниці – не гірка і що солодка сіль,
що завше так було і є, і буде до кінця –
пелюстя ружі та шипи тернового вінця.
Життя у сні і наяву: оргазм, іще оргазм…
Вгорі чорніє паспарту, а там святий маразм.

21.01.2016

Ми – нулики на площині буття,
ми – цяточки у обширі блукання…
А час іде і змінює щодня
координати нашого бажання.

І хай не рушиш з місця ти сідниць,
але Земля… навколо днів кружляє,
несе твоє стоїчне горілиць
куди і доля, певно що, не знає.

Бо і система сонячна сама
мандрує у зіркових коридорах,
і безвість, вочевидь – її сума,
і невідомість – хоч якась опора.

Куди прямує розуму жага
у вимірах божественного Слова?
Вночі кричить, лякаючи, пуга.
Не клеїться із мудрістю розмова…

20.01.2016

Хода по колу чи слідами
своїх слідів з минулих днів,
посперечатися з богами
хіба що мертвий не хотів
(або хотів, та тлінь спиняла).
А інші – в чергу до трибун…
Живе у кожному міняйлі
талановитий говорун.
Один глагол на всю спільноту,
одної мови дітлахи.
Якщо не ту натиснув ноту,
глуши її: кахи, кахи…
Ховаєш слово у горлянку,
пережуєш його натще
і пальцем тикаєш морзянку
в своє натхненне «трохи ще»…
Ідуть роки, а ти тупцюєш
і переконуєш себе,
що твориш ти, а не римуєш
своє понуре «цоб-цабе».
Боги сидять на видноколі,
нетлінне лускають униз,
а ти у тому ж его-колі
вірші збираєш, яко хмиз –
палити мари, гріти Музу
і утішатися слівцем,
та сотий раз в діряву лузу
ціляти києм-олівцем.

15.01.2016

Сфера відкрилася вищих частот,
світ захлинається від розуміння
різноголосих ожилих істот—
буйних рослин, гомінкого каміння...

Cкалками сиплються літо й зима,
і часового порядку не видно,
стержня єдиного --знаєш—нема,
вільній природі його не потрібно.

В жменях—танцююче золото змій,
звивистих, радісних і життєсяйних,
трепетних тіней шугаючий рій
тчеться в польотах своїх одностайних.

Пахне безпекою всесвіту сад,
вічністю, домом, сном перебулим.
Тільки не треба дивитись назад,
тільки не слід повертатись в минуле...

2015

Сон не мій. Вогні чужі.
І чуже сум’яття.
Лізе нервом до душі
не моє прокляття.

Сниться яро: все не так,
із ніщо у більше…
Дають гривню за п’ятак,
а за гріш – пізніше.

Вздовж дороги – вартові,
ліхтарі розбиті.
По коліна у кровІ
миротворці ситі.

Поле брані… кістяки
у іржавих травах.
Манячіють будяки,
їм окрема слава.

У кінці дороги – трон,
орки і дракони,
міні-гоблін, його клон
і хрести-погони.

Посипає край і люд
небо білим снігом
і рече з екрану Брут,
пломеніє гнівом.

Побороти «все не так»
закликає красно.
Аплодують щур і «хряк»,
і радіють масно…

Зайди, юди і брати –
родичі та куми.
Із олжею всі на «ти»,
затівають тлуми.

Кого вивезе крива
у сухий остаток,
де знецінені слова
і на мир податок?

Сон не мій, чужі вогні,
як відлуння часу.
Погибає світ у сні,
муками, не зразу…

13.01.2016

Чи ми вибираєм, чи нас вибирають
дороги від дому, шляхи у життя,
де кола пекельні, сягаючи раю,
згрібають до купи роки і сміття.

Це наче неволя, а поруч свобода,
дроти неколючі… і лагідні пси.
У кожної пісні завершення - кода,
у кожної правди – свої голоси.

Сенсорика щастя у вимірах неба,
у хибах моралі, в моралі діянь.
А нижче, в додатку – уживана кеба,
дитя нерозумне порожніх пізнань.

Життя в дуалізмі, як бути й не бути,
і час розгалужень шукає криву,
щоб перше дістати, а друге забути,
і в душу хрипіти: я мислю… живу…
12.01.2016

Концептуальна риса часу –
відбув своє, давай: адью!
Зариють в землю тіло-масу,
душа чекатиме суддю.

А там закони-перепони.
Передпокої, як сізо…
Набилось люду: віп-персони,
вощані ляльки від Тюссо,
а ще убивці та злодюжки,
і просто люди без облич,
пани заможні, вбогі служки,
а також ті, що зовсім нич.
Усе те скиглить, ниє, плаче,
хтось рве сорочку до пупА,
кружляє дзи́ґою і скаче –
шумує, піниться юрба.

Але ж суддя… узяв відпустку.
Іще не вечір, ще не час.
Кричи, волай у сиву пустку,
луною – тихий парастас.
Чекають душі. Якось буде.
Бо не було ще, щоб ніяк.
У судний день турнуть у груди:
- Іди до раю! Неборак…

Душа блага почимчикує
із перепусткою в руках:
- Свят-отче Петре, я не всує
томила святістю свій прах.
Давай скоріше спальне ложе,
вина, музик і файних баб,
і щоб усе було так гоже,
як за життя в комеді-клаб.
Апостол гляне в перепустку:
- Даруй-но, душе, ач, облом.
Ти поки йшла, звістили чутку,
що ти жила з одним крилом.
У храмі Господу молилась,
а потім дідьку пай несла,
між білим й чорним вік крутилась,
дитя побожності і зла.
Тобі відмова… се помилка…
Сама же знаєш, як бува –
оце цвіркун, а там кобилка.
Різниця є? А чи нема?
Тож повертайся в лоно суду
і дочекайся на вердикт.
Що переможе – ноша блуду,
а чи чеснот святих інстинкт?

Душа похнюплена вертає
(таке єси на небесах),
але питання: що втрачає,
усівшись знов на терезах,
ота небіжка? Плюс і мінус,
ясу і млу, війну і мир?
В кишені – дуля «фіга-фікус»,
а на устах смачний інжир.

Усе, зачате в дуалізмі,
немає піку висоти.
Є водолази й альпіністи
у морі-горах доброти.
Хто не вставав, той і не падав,
а хто не падав, не літав.
Від Бога сяйво, тьма від Гада
в одній душі. Кого пізнав?
Отож, людино, не проймайся
ні пеклом-раєм, дідько з ним.
Живи люби твори кохайся
собі на втіху і живим…

08.01.2016

Ще в яслах спить те Боже немовля,
А доля - наче тінь від хрестовини...
А ірод вже вичікує здаля...
А натовп вже бере його на кпини...
І до Голгофи є тернистий шлях...
І ниций вчинок Понтія Пілата.
...Ми молимось...а душі - на замках...
А віра так - від свята і до свята...
Йому б не скам'яніти в образах...
Різдвяна Зірка темряву розсіє! (? )
Народжений, щоб жити у серцях
...МЕСІЯ...