Осінь
жовтоголосить.
Хочеться
перших морозів.
І може –
за хмарами місяця
в передріздв’яні дні.
А мені –
шурхіт паперів крильми,
а ще –
занедужав син.
Небесний млин
жирно вборошнює скроні.
Долоні –
теплі і лагідні.
Кожного дня
стелеться
від дверей до порогу
мені під ноги,
босі ноги,
стежечка з променя.
2007р.

Я стрибаю в блакить щовечора
з підвіконня моєї кімнати,
чим товщими є наші грати -
тим є наші душі легшими.

Тим вітер сильніше дмухає
і полотніють крила.
Я місто згори слухаю.
Я тінню його накрила.
2007р.

І в силу мрій, накиданих недбало,
а ще – життя і досвіду «abuse»
захищеності й спокою так мало.
І рідше в головах – якась із муз.

Роби, що маєш, і тоді – що буде
прийми і знай: за все, усім, по всьому.
Я відміряю літери усьоме
і відтинаю. Не моє. Спокуто.
2008р.

З гори униз гуркоче колесо часів
і миготить тривожно спицями епох,
і шарудить безмежжям мертвих голосів,
що все шукали і питали --що є Бог?

Перетиралося обіддя на шляху
і обростало знов народами й людьми.
Родилась відповідь, як сповідь на духу,
гуділо роєм у повітрі : «Бог — це ми!».

Вони гукали у пилюці сонми літ:
«Якщо не щастя -- справедливості би нам!».
Бездонне чуючи мовчання у одвіт,
в гарячім запалі кричали: «Бог –отам!»

І знову мчить на грані світла і пітьми
це дивне колесо, так само, як колись,
і шелестить у русі спраглими людьми,
що поколіннями гадають — що є вісь?

Ми несемо його із первісних часів —
Духовних пошуків обпалюючий дар,
Відколи хтось нас раптом висмикнув із снів
І світ уразив нас, як сонячний удар.

2015

Сну мого верба не стереже -
і здається сірим кожен ранок.
Тільки в пам’яті лишилось вже
щотравневе ворожіння мавок,
сонця шовк пекучий та ясний
й неба синь на вітах, мов на п’яльцях,
і вологе відчуття весни
у простягнутих зелених пальцях.
Ось дощі підставлять знов їй струни!
А вона – косу свою вітрам!

Та верба все мріяла про юність,-
а її спиляли, бо стара.
2008р.

Як пучку врізать. На найвищій ноті.
Щоб позникало все й запанувала тиша.
Слова набрякли короком у роті,
та мірятись не нам: хто з двох сильніший.

Льняні полотна власного «кохаю»…
Я знала – космос, виявилось –більше.
Хай краще я усі їх розпатраю,
ніж посягне на білину хто інший!

Хоч «посягти» і «здужать» - різні речі,
як прірва межи «перший» і «передній».
Бо той тягар в мої врізався плечі,
а ти в той час страждав від різних «недо»:

від «недобачить» до «недопослухать»,
від «недодати» до «недовхопить»,
від недовіри до недорозлуки,
від «недомріять» до «недолюбить».

Я ж стільки снів від тебе народила
З байстрячою закоханістю в фатум…
Та годувати враз забракло сили
усі їх. Отака із мене матір…

У кожного із нас своя дорога,
що зробить крок пружнішим і легким.
Від тебе я іду поганським богом
жорстоким і голодним, і глухим.
2008р.

Ми витрачаєм ся на стільки міражів:
стосунки, від яких лишився тільки попіл,
на втілення чужих неадекватних снів,
на вільгих рук чиїхсь байдужий дотик.

Для мене, вочевидь, дорога - океан.
Орієнтир – зоря, одна, яка не згасла.
Та має ж бути десь і генеральний план,
а все, що відбувається,- лише частина пазлу.
2008р.

Я не знаю тебе. Я слова все до тебе римую
у сполуки чудні, типу "терен плюс дуріан".
Тільки пальці попухли неоковирні й тому я
щохвилинно стромляю їх у світанковий туман.

Й вірю я, ігноруючи цим перше срібло на скронях,
й голу правду про себе, яку не прикриєш, бо нічим,
що у тому тумані натраплю на вільглі долоні,
а відтак,- і на того, хто не лякається погляду в вічі.
2008р.

Ілюзорність самот-самотин,
недовершеність багатозначна.
І якщо я – одна й ти – один
роздягаємось – лиш необачність,
то, в той час, як валує ніг
навперейми снам вирушати в ніч
поодинці нам – то вже майже гріх,
а не похибка. От у чому річ…
2010р.

А де ті курви, що кричали: ми…
усі разОм… вперед… до перемоги…
Вужами уповзли в людські уми,
тепер об "гідність" витирають ноги.

Два роки "честі", як коту під хвіст,
І куля в лоба не сягнула цілі.
Все глибше прірва… не будують міст,
і курви на місцях – усі при ділі.
21.11.2015

Немає сенсу зупиняти лет.
Усе іде за планом і по колу.
Політ нормальний. На столі – буклет.
Питання лиш: угору чи додолу?

Усюди ями – точковий ремонт.
Казну повітря, звісно, розпиляли.
Летить настрічу божевільний дронт.
Додо! Додо! – розумники кричали.

Іду на ви! – баяли ворогам,
ішли з мечем звитягу здобувати.
Пішли ви на… – уже казали нам,
спиняючи лиш натяк на дебати.

Політ нормальний. Дай сюди кермо!
І ніс за вітром… Відчуваєш – пахне
за розою вітрів земне лайно,
аж ружа чайна у буклеті чахне.

Немає сенсу і нема мети.
Розвінчані усі великі цілі,
та, літачку, ти все одно лети
до альбіносів, де всі негри – білі.
21.11.2015

Ніхто тобі не друг, ніхто тобі не ворог.
У цьому світі сам за все відповідай.
Лежать не терезах дороги дні і порох,
а ще жага бажань, гадюче слово «дай!»
Дай, Господи, життя, багате і рожеве...
Здоров’я, Боже, дай і силу молоду…
Полюй на дичину, шуліко, вовче, леве!
А ти, людино мрій, вистежуй суєту…

20.11.2015

Коли любов накриє з головою,
мов хвилею холодного смарагду,
я просто не відчую глибини.
Тому, що під непевними ногами
напнуться спини скатів чи китів.
Про існування морзе не згадаю.
А часу не помічу й поготів.
Руками не тягтимуся до сонця.
Не закричу, пускаючи бульки.
Повік не опущу і невагомість,
мов мед п’янкий,
неквапно й аж до дна
доп’ю. І тільки потім, в вільгій тиші,
у темряному серці океану
охаменусь. Тому я не римую
до тебе слів з закінченням на «ов».
Тому латаю у душі проталини
шовками, павутиною, гнотвою.
Боюсь тужити вголос за Тобою
і мріяти… Бо дуже добре знаю я:
байдужістю Твоєю віддзеркалена,
мене любов накриє з головою…
Моя автонавіяна любов…
2010р.

Порожнину в мені сьогодні обмацує вітер.
І пустелю в мені вгадає кожен собака.
Я її обережно, мов люстро, несу світом,
І, крім тебе, її не заповнить вмістом ніяким…

Та сьогодні живемо ми всі за весняним часом:
ночі в травні – мов дні у серпні – без меж і дна.
Вірю я: ми з тобою крокуємо зараз разом,
й тільки тінь на асфальті позаду ще й досі одна!
2010р.

Ми граємо в різні ігри.
Ти – в дротики, я – у шахи.
Кілька ходів – і крилаті цвяхи
ошкірились нагло, мов вовчі ікла.
Це – поза межами етикету,
Це – неповага до простору.
Хто потребує інтриг і секретів,
Маневрів, шляхетних поcтупок?
Ніяк не наважуся запитать:
чи ж досі ти не розумієш,
що білі та чорні – одна рать,
безглуздо обмежена в дії?
2010р.

Щасливо пірнаю у темряву,
яка рафінує вулиці,
що одразу неначе ширшають,
позбавлені денної тисняви.
А, оскільки пустот абсолютних
не буває, – асфальтовим руслом
уливається безліч звуків,
несумісних із денним світлом.
Кожен кущ випростовує крила.
Кожна лавка старого парку
потирає затерплі коліна.
І за кожним гарячим вікном
знахабніло пульсує приватність…
І, закохана в метаморфози,
я й собі починаю співати
уголос. Але сьогодні
мені наснилась самотність:
ніби я йду крізь бузкову ніч,
а кроки чиїсь позаду
жаско бентежать. Враз холодок
перебрав на шиї моїй хребці
вузлуватими пальцями.
Тут я згадала, що часто в снах
бракує певності у ногах,
марою стриножених. Навіть крик
не витиснути назовні…
Тремтіла, шукаючи в сумці ключ:
чи вистачить цих кількасот секунд
щоб втрапить у темний отвір?
Прокинулась (не одімкнувши дверей),
лежала щаслива хоч з того,
що досі не всі із амін самоти
впритул і взаправжки я бачила…
2010р.

З часом щастя втрачає ознаки глобальності
і уже не залежить від кількості грошей,
наявності друзів, закоханості…
Лінза щастя вивуджує із каламуті
дедалі дрібніші речі:
присмак літа лютневого ранку,
теплий простір подушки поверх долоні,
запах неділі: кава і гель для душу,
які ти всотаєш без поспіху…
Щастя стає абсолютним,
коли ти розумієш,
що кожної миті маєш усе,
чого взагалі потребуєш…
І у ті екстатичні хвилини,
коли місяць серпневого вечора
різкими мазками поливить
стомлені вулики,
і від того й на позір вони
пахнуть медом і чебрецем,
я могла би натхненно повідать
про сотні квіткових колодязів,
до яких заглядала сьогодні кожна бджола.
І про те, що в родині чисельній
немає двох пар однакових крилець.
І як місяць здивовано дивиться
на смугастий гамак
поміж темного листя…
Та знаю я,
що, наразі, мого божевілля
не заважить хіба справжній пасічник,
і тому – безтурботно гойдаюся….
2010р.

До брів долоні прикладаю –
побачить щастя свого хоч би тінь.
Уважно й довго споглядаю
далечінь.

Аж раптом чую сміх тихенький –
хтось смикає за полу піджака:
– Куди ти дивишся, дурненький?
Ось же я!

Гуркоче потяг у чуже майбутнє.
Минуле-жуйка липне до вікна.
А за вікном повзе у очі сутінь –
густішає, росте… уже стіна.

А за стіною – пам’ять бездоріжжя.
Аорту рвуть закличні голоси.
Нічийна каменюка у підніжжя –
не можеш сам, Сізіфа попроси.

А за стіною – обрій сподівання,
і галас правди лине до небес.
Відлуння тоне в золоті мовчання,
хіба що гавкне одиноко пес.

А за стіною – воля і пророки:
упав у руки перестиглий плід,
в саду надії не стихають кроки,
збирається ватага у похід.

А за стіною – звичне перепуття,
чергова осінь в кольорах війни.
Гуркоче потяг у чуже майбутнє,
з минулого узявши наші сни.
19.11.2015

Всі ми народжуємося з любові.
Трісне слизько-рожевий покрив –
і рефлексія в дзеркалі – мов апокриф –
вже органічна, та ще не знайома…

Ніч визирає байдуже з-за спини,
забракло їй ніжності в кожному слові.
Я знов народжуюся з любові
і саме час розітнуть пуповину…
2010р.

Навіщо писати листи
людині, що їх не читатиме,
що не має і скрині поштової?
Ті листи,
лише фактом свого існування,
доводять наявність відстані,
непоборної доторком, поглядом…
Білий аркуш втратить цноту,
ставши свідком цього надстриптизу
із подальшим здиранням шкіри.
Ніжний подих теплого вітру
обернеться болісним ляпасом,
а холодне місячне світло
залишить серйозні опіки.
І у кожну з найменших шпарин
потроху вдереться реальність…
Проте
там, де мала би бути душа, –
нагло вичорнилось провалля,
мертве, мов штольня покинута.
І луна від всипаних тобі слів
більш звідти не знайде виходу.
2012р.

Ти маєш знати, що кожна любов
закінчується пологами.
Ти у муках комусь подаруєш життя,
чи із болем залишиш рядки
рожево –слизькою плацентою
на тому дивані, де Ваші тіла
горілиць усміхалися Вічності.

І, мов вперше, цю істину ти осягнеш,
коли якнайбільше болітиме….
2012р.

Рукою проводив би по обличчю…
Ти мене, певно, кохав би, аби міг.
Але стільки весен послалось тобі до ніг,
стільки крил так і не розпуклось в запліччі,
Ти цілих стонадцять літ
старанно ховався од літа
так, ніби сонця ковток
мав тебе таки вбити.
Зрештою, нашого спільного простору
майже зовсім не стало,
бо мені так багато баглося,
а тобі – баглося так мало.
2014р.

До тебе сонячно далеко,
Я тут - ти там. Так треба. Небо
Людину просто не питає.
Саме все знає....
Ти там - я тут. Це просто відстань.
Життя триває в вічній вісі.

Не спечена, жива,
Не обгоріла - диво!
Моя душа зсивіла
Шукає тихо сили....
Ой, леленько, злетіли б
У парі у париииии....
Та я ось тут - і зрима,
А ти - лети, лети!

Сину



Всі стерли - все - і за, і проти,
Навколо будівництво йде -
Будують дзоти днів гризоти
Собі на голову.
Святе
Існує тільки -син і мати-,
А так із боку - наплювати,
Обмалювати, позіхнуть,
Піти зварить локшини трохи,
Не для помину, для брехні.
А ВАШІ ДІТИ? ВИ - СВЯТІ?

слово для @ ....

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Позичимо заступ: життя – котлован.
Смарагдове поле поволі вмирає.
Мелодію Верді завчив барабан.
Усе, як по нотах: оголені Музи,
на Заході – геї, були і єси,
на Сході – топ-скрепи, зґвалтовані узи,
і кров із аорти – поразка краси.

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Керовані душі. Палає свіча
не надто високо – над маревом-плаєм,
та нижче від кари – сліпого меча.
Тут люди як люди і землі родючі,
та обшири миру зійшли нанівець
і тільки бажання, єлейно-гадюче,
навіює тишу: А хай йому грець…

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Побачити Бога раніше за всіх.
Симфонія віри, мелодія раю –
в чотири копитця, під куплений сміх.
Задушливо-тісно у храмі надії.
Із шістки – у шістки, побивши туза.
Приходить потвора: зведіть мені вії,
хай землю втішає жалоби сльоза.
15.11.2015

Цей світ… він знову котиться кудись.
Усі віки, поки «єси», котився.
Всі думали: у Божу небо-вись.
На півдорозі, мабуть, зупинився.
Є точка неповернення, коли
усяке благо покидають суті,
а потім дотлівають у золі
чи тонуть у кривавій каламуті.

14.11.2015

В нічнім тумані ліхтарі,
і зачепившись за деталь—
за медальйони камінців
в підніжжі подихів -дерев,—
ти перетворюєшся на
всезріючий, як око, нерв,
який читає поза всім
ожилих символів скрижаль.

Шатнулась видимість за ріг--
та, що дзвеніла нами вдень,
майнула в просвіті нова--
в простому, з льону, полотні.
На цім нестикові площин
піймати можна в напівсні
легкий, у хрестиках поділ,—
розв’язку втомлених ідей.

Блакитно-порожньо в руках--
ключів немає до біди,
але в душі тепліє дар
тонких миттєвостей земних--
міцне коралове знання,
намертво вросле, як поріг:
«Повинно сповнитись усе,
так має бути...підожди».

2014

Боляче тільки спочатку, а потім уже...
Потім звикаєш... звикаєш... звикаєш до всього...
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
Зрештою, все це дорога... дорога до Бога...
Світ цей сказився... сказився... сказився уже...
Чорне багатство, піар, поклоніння до слави...
Мила людино маленька, куди ж ти ідеш?
Чи не боїшся відкрито так, без балаклави?
Серце стукоче... стукоче... як змерзле пташа...
Хочеться світла, і правди, і віри у вище...
Стукаєш в двері, у душі... задля відкоша...
Сієш слова, та не сходять - кругом попелище...
Будуть спасенні, хто вірує ,- скажете ви.
Вірити треба, та віру вбивають щоднини.
Топчуть зухвало ідеї твої й корогви,
Топчуть усе, що зосталось в тобі від людини...
Боже єдиний, нам світло у душі посій.
Зло переможе лише воскресіння любові.
Сумно так... сумно так...сумно в країні моїй.
Сумно в душі, що свій біль виливає у слові.
...Боляче тільки спочатку, а потім уже
Спалюєш душу свою - і пітьма відступає...
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
Ну а спасати - любов`ю...
без неї
ніщо
не спасає...

без перуки і осінь і я...
і дерев почорнілі галузки...
і розхристаний крик журавля
що розбився на друзки...
без перуки цей Божий світ
і оголені нерви часу
і загублений нами слід
поміж нотками болю і джазу...
не боїться душа наготи
блискавиць і громів навпроти
кожен мусить свій біль перейти
щоб відчути
ЛЮБОВ
на дотик...

«Життя—театр, -- сказав поет, -- в якому люди—лиш актори,
всі ролі завчені давно, слова — лиш звук, реальність --сон.
Старий історії рельєф -- нудні спіралі і повтори,
завжди відомий результат, гнітючий, довгий марафон".

Друг відповів йому: «І все ж, у цій давно набридлій п’єсі
між декорацій миготить присутність більша, ніж твоя,
не відповідна до кінця сухій придуманій адресі
й пташиній клітці звуковій, що в ній живе твоє ім’я.

Уся палка твоя любов не є любов’ю до земного,
лиш древні спомини про рай і спрагле горло—привітать
тих, хто чекає вдалині, за нерозвіданим порогом,
поза ролями, що колись ми всі погодились зіграть».

2014

біжать секунди діти часу
погратися у день і ніч
і не було ще ані разу
щоб гра не вартувала свіч
не полічить на небозводі
отих свічок пекельна тьма
їх при ясній вночі погоді
і жодної коли пітьма
вони горять як диво-квіти
заради чого хто би знав
і лиш секунди часу діти
не мають для вагань підстав
вони летять у світлі сонця
за обрій сяючих світил
немов комахи до віконця
без навігатора і крил
долають зоряні заграви
поклавши на земну вагу
непересічної уяви
свою божественну жагу
летять секунди неупинно
у руслі зоряної гри
а люди мислячи рутинно
прожиті злічують роки

2015

Зариблені рифи, залюднені речі…
У кожного слова – своя голова.
Кораблик із доку: засмолені течі
і курс – вільне море, де доля нова.

Де риба і рифи – життя й небезпека,
три фути під кілем соленого дня,
майбутнє для нині – жива іпотека,
на палубі рішень своя метушня.

- Підняти всі кішки, напнути гранд-парус!
Рушаємо браття за обрій надій.
Беріть амулети, лишіть слово каюсь,
Вперед із розпуки у вирій подій.

Дісталися обрію -сонце низеньке
і хвиля-убивця оказії жде.
- А де оте щастя для матері-неньки?
Лиш небо імлою і вітер реве.

Команда бунтує – немає дублонів,
запас провіанту іде до кінця.
І котиться чутка: на мостику клони,
у вільному морі бракує тунця.

Куди і навіщо – зчинилася буча,
поділена правда… своя і чужа.
Одна – недолуга, а інша – ядуча.
І ділиться навпіл сум’ятна душа.

Вертаємо вліво, в рубінові ночі,
де щастя єдине єднає усіх,
де сито і п’яно , де лунко регоче
пуга у верхів'ї та свище батіг.

А може, управо, де мужні корсари
із рабської ниці гартують ножі.
Над ними імлою клубочаться мари,
ідуть серед літа осінні дощі.

А може, як вийде, хай течії-мрії
несуть і кружляють по колу чудес,
де кожен оратор – за фахом повія
і кожен вельможа – базікало-пес.

А може, у гавань, до тихої бухти.
Спочинемо трохи від ярих вітрів.
В пліснявому раю сповільнені рухи,
у сонне затишшя заховано гнів.

Чим далі, тим гірше – дістали пістолі.
У кожного слова – свої вороги:
зневірені люди, керманичі голі
і чорної вдачі родимі круги.

І поки вагались, куди і для чого,
зчинилася буря по імені шторм.
Усім неабияк дісталось від нього,
а дехто й погинув – акулам на корм.

Залюднені речі, задимлені далі –
приваблює сяйвом порочна зоря,
і рвуться назовні трагічні печалі,
і холодом віють всі теплі моря.

Дай, Боже, їм сили, ума і бажання
усупереч хисту здолати лихе
і разом підняти вітрила єднання.
Дай, Боже, їм вдачі спинити себе...
2015

вже в цій осені стільки строкатих цілющих дощів
вже в цій осені стільки п`янкого неспитого суму
на бентежних вітрах калинову розгойдано думу
на семи небесах закодовано мрію віків...
обважнілими гронами падають зорі з небес
сполотнілими зернами сіється шлях до молитви
розкошує війна у жорстокому полум`ї битви
а Месія розп`ятий у душах іще не воскрес...
і гірчить так цій осені кожна сльозинка жива
і терпка хризантемно-полинна Господня Покрова
і обпалене листя і світлого світу канва
і дорога до СЛОВА...

Ось Ви сидите навпроти і дивитесь пильно на мене,
На руки мої тремтливі...Говорим про се... про те...
Пускаєте вміло стріли у душу - пташа зелене,
А я все чекаю чуда ( воно ж, мабуть, золоте...)
Ми зараз такі далекі...І як Вам це пояснити,
Що звичних подій не буває між космосом і людьми...
Що можна життя перебути, а можна - перелетіти...
А можна відчути раптом, що ельфи - це також ми...
Що світ - осяйне роздолля, наповнене кольорами,
Кохання - невинний дотик до магії надвисот...
При втечі Боги задумали усе, що тепер між нами,
Усе, що було і буде, як частку своїх щедрот...
Навіщо, скажіть, намагатися усе пояснити словами?..
Печаль павутинкою літа єднає наш обрій в одне...
І Ви десь уже далеко...І я вже , даруйте, не з Вами...
Так хочеться полетіти...
Тому...
відпустіть
мене.

2015р
Відкрий шлях прохолоди в запилений дім – повідкривай всі вікна.
Дозволь звільнитись свідомості із рамок надтісних.
Наповни легені до краю повітрям свободи і почуєш вічність.
Залишишся зараз тут і нема інших істин.
Кожен звук шум свист спів птахів голоси розчиняються в тобі.
Лиш один цей момент все що маєш - це все що потрібно.
Всім цього вдосталь більшого й годі.
Та хто має сміливість вірити цьому?
Пізнай зрозумій власну суть.
А суть завжди в Єдності себе зі Всесвітом.
Бо куди не глянь скрізь любов… в тобі… навколо...
Головне не звертай зі шляху вірного й не помилишся.
Не думай то зайве – відчуй тишу і все що оточує.
Блаженним стати може кожен.
Лишень припинивши шукати істинну та знайдеться.
А знаєш де вона?
Поряд…

Жалійся: прілий декаданс
вітри несуть,
хоча і проминають нас,

але – не суть,
яка під маскою тортур
іде пора,
бо ти – з можливих абітур
абітура,
Пегас – маршрутка, у якій
немає місць,

тож невибагливо радій,
що не спізнивсь
і що не вистраждано зміст,
ані мотив –

зате уперше за проїзд
не заплатив,
тому що став для муз уті-
ленням завад,
бо музи мають на меті
олігархат
чи резервацію словес –
для цього чинш
і платиться, а ти увесь
рядок мовчиш,

а ти у транспорт лізеш без
чорнил, пера,
неначе знаєш інший рейc
etc.

22.10.2015

Чи пізнє літо зніме цю напругу
гарячим полуденним зойком
чи зі світлини хвацький бойко
по-змовницьки моргне мені з-за пругу,

розвіє ялинову сиву тугу,
відкіль готичні манять вежі,
де на витоптинах ведмежих
зустріну долю - файну волоцюгу.

Колись таки воно буває варто, -
підемо нищечком у парі
гарячі, молоді, зухвалі
станцюєм танго під заграву ватри

і вереснево теплим зорепадом
як ковдрою укриєм плечі,
ніхто не спинить нашу втечу
допоки ранок не озвучить радо

тишу в рапсодії карпатських гір:

і скажеш ти мені повір,
і я скажу тобі повір, -
колись зустрінемось ще знову
і знов продовжимо розмову
в світах, що ваблять позачассям,
бо зустріч ця була дочасна
бо зустріч наша не у часі,
а в гомоні гінких лісів,
у водоспадах і потоках,
притишених травою кроках
і зморщечках нових між брів.

Чи рання осінь визріє в мовчанні
чи пустить нас Чумацьким шляхом
і дим від ватри стане дахом
над цим задавненим прощанням…

А деякі, певно, існують, аби дошкуляти іншим -
Чи то їм таке пороблено, як ні, то питання, навіщо
Приходять до тебе зненацька, залазять тихенько у душу,
Тоді намагаються посадити в холодну брудну калюжу,
За це, напевно, очікуючи, що ти їх пошлеш на три букви,
Аби утекти, кувікаючи, який ти шалений бука.
Від цього вони щасливі (не дружать із головою?) -
Зловтіхою просто сяють, отримавши задоволення.
Не знаю, для них це розвага чи вади якісь інтелекту,
Якого не мали ніколи і до якого їм так далеко.
Існують такі, це не вигадки - доконані факти науки.
Гіпотези дві: рептилоїди чи просто - скажені суки...


21.09.15

люди гинуть за драконів
за ідею і метал
божевілля перегонів
боротьбу за п’єдестал
люди гинуть за свободу
чи за пута хто за що
і нема рятунку-споду
заховатись у ніщо
люди гинуть люди тонуть
та приходять ще і ще
чи офірою дракону
чи тире між Не і Се
люди гинуть ліс рубають
на хрести і на тріски
прощавай зелений гаю
заселяються гробки
люди гинуть війни пошесть
а ще з дурі чи ума
не усім повага й почесть
але всім яса і тьма

19.09.2015

У колі, поза колом, на кривій –
варіативні пошуки удачі.
Не маєш хисту? В епіцентрі стій:
міняти мідяки, давати здачу.
А на стиканні всіх координат
лишень зеро і ні на йоту більше.
Хіба що нуль, родимий дублікат,
махне рукою: Не було би гірше…
Під мушлями – замулені роки.
Над мушлями – три вдихи до поверхні,
де вік-акула сточує клики
о протиріччя золота і черні.
Міні-подія: ім’ярек-поет
віршує слинотечею у вуха.
Заходить юна Муза тет-а-тет,
аби у голові джуміла муха.
Сафарі, селфі, золотий батон –
дрібні деталі марева величчя.
І Каїн зарядив уже патрон
стріляти брату у земне обличчя.
Було би сили полюбити світ –
віднести ту любов на депозити
і, збагатившись на укосі літ,
у мирі зі собою ще пожити.

08.09.2015

У низах обвідного каналу
за латаття ламке заплисти
(а в каналі є білі корали
і, можливо, блакитні кити),

чорноти під ногами дістати
(наче виснаженості пера) –
там, де неарештований катер
збив сусіда-рибалку Петра,

але звідки не вимито спомин,
тихе марення берегове,
ніби приспаний ятером човен
в очеретяній парі пливе.

25.08.2015

По дорозі, вік за віком,
перевальцем по прямій
сунуть мрії – хто під ніком,
хто ціпок ховає свій.
А обабіч, при дорозі,
розрослася хаща тьми.
Блисне світло. Там, на розі,
перевірка, хто є ми.
У достатку, у халепі
з вітром в полі, в голові –
доганя обранців хепі,
усіх інших се ля ві.
Ідемо у ніч, за обрій,
там, де сонце устає.
Напереді сенс-добродій
і позаду – не своє.
Плевели і зерна биті,
лиходії та святі
миють ноги в море-житі,
у прадавній чистоті.
По дорозі, вік за віком,
з правом судиться суддя.
Хабарі і телефони –
діти судного буття.
У колонах – трубадури,
скрепи, стяги і мара,
чорна пустка квадратури,
Магометова гора.
Ідемо. Усе за планом:
втіха, каяння, печаль.
Хто босоніж, хто із крамом,
що украв – лишати жаль.
Є рівняння не тотожні
і тотожні абияк.
Дні пустотні чи порожні.
Не вмовкає брех собак.
Все патьохи та патьохи.
Індекс щастя на чолі.
Завелися воші, блохи
від тяжіння до землі.
Словом, ділом та віршАми
виростає мрії птах –
в небі змій летить під нами
на семи людських гріхах.
26.08.2015

А чи є кола без кутів?
Усе овали і овали.
Здається, йдеш куди хотів,
а там тебе і не чекали.

І повертаєшся назад,
у геометрію безсоння,
а там війна і бувший брат,
убивця «завтра і сьогодні».

І так захочеться життя,
не імітації… не драми,
коли скалічене дитя
і бездиханне тіло мами.

А ще є путь – стезею слів,
де розіп’яті й невмирущі,
поправши смерть, леліють гнів
на сон мари і справи сущі.

І там стіна, як мавзолей,
і знак табу на лобі часу.
Хранитель догми та ідей
на святі у хмільного спасу.

І ти ідеш у іншій бік –
індиферентні межі, грані,
тузи побиті, дама пік,
козирка зоряної хлані.

Де всі живуть у позі ню
своєї дурості чи «дурі»
і вигин лінії вогню
не відчува на власній шкурі.

Є ще дорога – в нікудИ,
у майбуття за частоколи,
у поки ще живі світи
і не багряні видноколи.

А там мана і містер "ікх"
і променіють чорні маки,
усе оцінено на фікс
у рік азійської макаки.

І крутиш гирю у боки,
і наливаєш оковиту,
щоби не ганити роки
і королів, і їхню свиту.

І що то є? Хіба не кут,
сліпа дорога лабіринту?
Сидиш у лазні, поруч Брут.
Утерти піт дає хустинку.

І ти подякуєш йому
за ніж у схові, а не в серці.
Міняєш соло на юрму,
на автомат і мокрі берці…

22.08.2015

Війнуло і не падає дощем,
як-то із того світу, що немає,
але і був, і є, і буде ще,
як видиво квітуючого раю.

А як і це не милує мене,
хапаю торбу і іду полями
дитинства за окопами-ярами,
де падає і кличе неземне.

Оте, що похоронене в душі,
але живе у нас, як Божа ласка –
мелодія, фантазія і казка
за межами уявної межі.

Блукаю і у лісі, і у лузі,
де мрія небесіє на воді.
І як мені ікається тоді,
неначе рідні згадують і друзі.

І як у вусі лівому свистить,
коли і рака на горі не чути...
І як не пригадати і забути,
як похоронна музика звучить?

Ой не весела музика – сумна,
якою марно тішили музики,
коли у небо линула одна,
а з нею на віки і світ великий.

За яром, за окопом, не щодня,
але коли ікається до болю,
я бачу огороджену тополю.

Мене напевне згадує рідня,
де падає русалкою-зорею
і та, з якою я не був ріднею.

Старий філософ Чень-дивак,
«неграмотний і безталанний»,
сидить на призьбі, п’є первак
і пише вірші бездоганні –
про кошт життєвої суми,
про суть речей і речі суті,
про сни пророчі і уми,
які до скелі мар прикуті.
Усе не просто у бутті,
але на те він не зважає,
шукає сенси і путі,
із котиком у шахи грає.

Старий філософ Чень від нас
живе на сході в закуточку
і кожний день у ранній час
вдягає вишиту сорочку,
щоби стрічали сонце дня
стьожки і чорні, і червоні.
Опісля ослика-коня
веде в Пегасовій опоні.
І об’їжджає все навкруг
і оком ворона пильнує,
аби крутився неба круг,
аби все прісно і не всує.

Старий філософ Чень-поет
пасе отари слів і Слова.
Його підпаски - Інтернет
і українська рідна мова.

21/08/2015

* * *
Стікає біль по лезу дня
і гусне на дозвіллі
віршІв, мереж, коментаря –
в дорозі і застіллі.

Сумні чуття, тужні слова…
Та час не повертає
ту мить назад, де кров жива
ще душу зігріває.

Загибель перша – вияв зла.
Всі інші – лік утрати.
Їх розчиняє колір тла
і звичка умирати.

* * *
І хто тепер не ганить цю війну?
Хіба що недолугий чи лінивий.
У маренні, при тямі, напівсну
шепоче Муза: ти такий сміливий…

По суті треба мало духу й сил,
щоби кричати: ти, війно, є сука!
Багато більше на краю могил ,
коли горлянку стискує розпука.

* * *
І допоки живий, ти щасливий.
Просто щастя несхоже у всіх.
Хтось багатий і ликом красивий,
хтось негоди збирає у міх.
Все відносно у світі пізнання
і до банку земних величин
час кладе під процент зберігання
хто є ангел, а хто сучий син.

2015

На черзі осінь. Літню спеку
не остудили ще вітри,
але за чверть… Будує Мекку
сонцеуклінна вись гори.
На хадж ідуть холодні роси
і перша жовта сивина.
Лякають ночі чорні грози,
напившись сонця і вина.
У храмі часу – штурханина,
товчуться дні та місяці.
І вхід, і вихід – горловина
для козенят і для вівці.
Штовхає день собрата в спину
у цій одвічно плинній грі.
Мішає чорну й білу глину
гончар зірковий угорі.
Йде караван, на черзі осінь
і звично вертиться Земля.
Погоничі ще поки босі,
та у стерні стоять поля.
І нас несе кривою кола,
хоча ріка уже не та
і суєта, буденна й гола,
роки міняє на літа.

16.08.2015

Війнуло і не падає дощем,
як-то із того світу, що немає,
але і був, і є, і буде ще,
як видиво квітуючого раю.

А як і це не милує мене,
хапаю торбу і іду полями
дитинства за окопами-ярами,
де падає і кличе неземне.

Оте, що похоронене в душі,
але живе у нас, як Божа ласка –
мелодія, фантазія і казка
за межами уявної межі.

Блукаю і у лісі, і у лузі,
де мрія небесіє на воді.
І як мені ікається тоді,
неначе рідні згадують і друзі.

І як у вусі лівому свистить,
коли і рака на горі не чути...
І як не пригадати і забути,
як похоронна музика звучить?

Ой не весела музика – сумна,
якою марно тішили музики,
коли у небо линула одна,
а з нею на віки і світ великий.

За яром, за окопом, не щодня,
але коли ікається до болю,
я бачу огороджену тополю.

Мене напевне згадує рідня,
де падає русалкою-зорею
і та, з якою я не був ріднею.

                                             2015

Душа радіє, як зоріє
у світі шоу хист її.
Тримає долу зваби-вії
і рвійно гляне: Це – тобі!

Читаєш, може й невмируще,
не гра престолів – гра ума,
де красотою сяє суще
і хиби явної нема.

Тож не щади свої коліна
у храмі грацій і краси.
Підуть чутки і зійде піна.
В хоралі – чулі голоси.

Але, о душе, в лоні слави
така сумнівна зоре-мить.
У гожий день, у ніч заграви
вона однаково тремтить.

Ти знаєш, душе, – війни, сльози,
і нагла смерть, і трупний дим,
останній путь, криваві рози
не мають потягу до рим.

А ще, о душе, все минає…
Цю мудрість персня знає світ.
І вершник-час летить над гаєм,
несе подалі від софіт.

А втім, як маєш голу босу
свою затяту правоту,
неси на суд (осанну? осуд?)
надії вічної тату…

2015

Ховає ніч зірковий талісман
в імлі думок захмареного неба.
А може, все – ілюзія, обман
і кожен лиш слуга, по суті, его?
До вічного немає запитань,
але до миті: бути чи не бути?...
У сенсі невмирущих сподівань –
шукають долю між «ніде» і «всюди».
Не осягнути світлої мети,
блукаючи у марах «перемоги».
Безвихідь там, де люди і світи
будують на чужій біді чертоги.

2015