черемхова біла повінь і чорні коні
підступні шторми криваві і лиця сонні
і грізна нагайка часу що хлеще* хлеще*
і віра у саркофазі що тліє все ще
з усіх кам`яниць гудуть голоси столітні
і краплі живої крові цвітуть у квітні
а кулі сліпі спинятися вже не вміють
горобчиком сірим хоронять чиюсь надію
кричу на усіх перехрестях зриваю тишу
уже не підносять крила уже не лікують вірші
занедбаним степом козацькі шаблі рокочуть
почути тебе не вміють почути тебе не хочуть
і стелиться небо магічним своїм узором
і гола душа єдиним стає собором
і марш похоронний вже грають чужі музиканти
і світло в мені
відчайно
стає на пуанти...

Мелодія світла
розквітла снігами.
Розігрують гами
німі піаністи,
до істин
шліфуючи музику.
Тягнеться ввись,
дивись,
очі свої розкривши,
бо зорі -- прозорі...
Бо витерта пам"ять
Землі.
У імлі
просвічує світ чистоти

2012р.

Скільки шляхів у долі? --
Тільки один.
Котиться диск у полі,
Гнеться полин.

Там, де не та дорога,
Спиниться час.
Займеться захід стогом.
Плаче свіча.

Стогін вітрів. Століття,
Скрешене вщерть.
Тягнеться сірим світом
Болісна смерть.
2006р.

у прозорих очах мого подиху спогаду відчаю
лебедина печаль і кринична дзвінка глибина
повертаюся звідти сильнішою навіть і вищою
і освітлено_тиха і гордо_відчайно_сумна
повертаюсь повільно аби не розхлюпати суть свою
іще гріє зсередини те що мечем вогняним пекло
таке враження ніби я в пеклі і зовсім нага стою
і в мені крижаніє уже неприкрите моє крило
у долонях своїх затискаю надії розвихрені
і ховаю від світу рожеві пір`їночки птиць
як же боляче Боже мій як же незатишно тут мені
у людському театрі з вертепом мальованих лиць

Черга за чимось, чого вже нема,
бо відстояли давно і дарма.
Бульбашка слова розбурханих днів
поміж каміння розтрушує гнів.
Ходять навколо і точать язик –
хтось надихнеться, а хтось уже звик.
Мислі вмирають на поприщі дум.
Аура радощі – сльози і сум.
Знову зневіри задушне кільце
чавить наснаги хирляве тільце.
Котиться гомін, луною іде:
- Скоро вже, скоро месія прийде!
Вийшли на беріг, а річки нема.
Вийшли до моря, а море без дна.
Звична пустеля, як вибір, як сон.
Тягне додому, у звичний полон.
Жменями щастя. Жага перемог.
Душу безбожну сповідує Бог…

2014

То скільки коштує життя?
Твоє, моє?
Ісуса, ще раніше?
Я розумію, ряд цей недоречний
із погляду на висоту персон.
Але життя… воно у всіх одне.
Небесне чи земне,
воно як сон,
в якому щастя сниться,
а поруч острах, муки, біль,
розчинені в буденній суєті,
і мрій мара,
зіщулившись калачиком на дні,
ховається у морок сподівання.
Приходять в сон не янголи святі,
а Каїни зі зміями у душах.
Ховаючи усмішку в чорних ружах,
вони буянню зброю роздають,
і пропонують «ворога» убити –
духовну єдність, правду, брата.
Курок натиснеш і немає ката...

А може то офірою зійшло
на ешафот, на плаху, на покару
дитя невинне вічного бажання
у мирі жити з усіма на світі?
Згасають зорі і падуть униз
із небосхилу світла в темінь ночі
поранені, скалічені, убиті
і їх страшні незрячі думи-очі
зажмурились від пострілу у спину.
Коли уперше, вічно пам’ятають
і клятвою розпалюють вогонь,
сльозами омивають мить розлуки.
А потім, далі? Над землею – ворон
і тисячі у прірві безіменних…

То скільки коштує життя?
Чого вартує цей дарунок Божий?
В руках безумця гріш йому ціна.
Бо скільки вже убито тих,
що сподівались жити і любити,
але у сон їх яро устелився
той шлях до краю,
де нема нічого –
ні слів гарячих, ні вини, ні раю,
де небо плаче: ні, не покараю,
не відаю, не знаю, не шукаю…
Убивці снів, весни, надії, сміху,
породжені геєною безумці,
і вас колись уб’ють
розбудженому лиху на утіху.
Диявол не заплатить і гроша,
бо задарма і так йому душа
належить братовбивці від зачаття.
І сяє на чолі, як світоч у імлі,
німе тавро прокляття.

То скільки коштує життя?
Біжать роки по колу
вік за віком
і першого убивці чорна кров
тече у жилах всіх сучасних воєн
і дар любові віє на полову
у кожну сущу мить
неспинно, знову й знову…
16.05.14

Великий Пан з руки годує сірих псів:
«Ось вам кістки, ось жили вам. І смерть. І страх…»
І пси летять, і рвуть тіла, як пан велів.
Від злості сліпнуть пси. Біжать по головах…

Засохла кров на лапах їхніх і зубах.
Вони глухі до слів, їм сльози не печуть.
Вони не плоть їдять, вони смакують жах.
І п’ють з очей людських страшну звірину лють.

А Пан чекає. Він зі шкур плете паски.
Навколо нього – мертві води і ліси.
Забув він батька і забув старі казки.
Він мав жінок. Він мав синів… Тепер – лиш пси.

А пси біжать і рвуть тіла, бо Пан велів.
І виють пси, і смокчуть вим’я темноти.
Не знають пси, що завтра з їхніх же голів
Нап’ються крові інші панові скоти.

Настане ранок і розсіється туман.
І він почує сміх, що лине з дальніх сіл…
Великий Пан. Жорстокий пан. Самотній пан.
Він з’їв весь світ. Тепер один годує псів.

© Тала Пруткова, 2014

на фйорді тиша
і брил безіменні лики
холодними рунами дивляться в очі мені
з-за скелі виходить неквапно
самотній вікінг
сідає до мене
і руки трима на вогні

він довго мовчить і очима
плекає думу
і щось на вустах його рветься в слова
чимдуж
я бачу в очах у вікінга
трошки суму
хоч ззовні начебто воїн
похмурий муж

і каже вікінг

я тут вже затримався надто
я мав би з богами пити духмяний хміль
та довгі століття сиджу тут один
при багатті
до тої Вальгалли іти
забагато миль

а там за столом
бенкетують
мої побратими
і Одін сміється із жартів
братів бойових
і пахне їм звідси
запах жертовного диму
що куриться смертними
в честь та безсмертя їх

там варять в печерах
найкращу у світі брагу
там стіни хоромів
складені
зі щитів
а я наодинці
і в тім
не знайду переваги
що вчасно прийти на відправлення
так і не вспів

та й так не попав би
Вальгалла для тих що на роси
розбризкали
кров
як раніш
на долівку вино
а я не з людиною
з морем та льодом
боровся
вітрила напнувши
пішов я
отут
на дно

я відповідаю

буває
зловив ти ґаву
отак безнадійно загруз тут
наче й навік
та я на табло вокзальному
рейс на Вальгаллу
здається бачив
зі мною ходім
чоловік

дісталися мовчки
удвох
на таксі вокзалу
і вкинув я
до автомату
декілька крон
і вирвав квиток
зі сталевих зубів терміналу
і вийшов чекати із вікінгом
на перон

чекали недовго
рік
або може сотню
і вікінг тримав мій квиток
як безцінний дар
і видався він мені

уже менш самотнім

аж ось
із туману
зринає
потрібний дракар

мій вікінг ступив на палубу
човен рушив
бортами гойдаючи
мов дерев`яний кит

сказав зі штурвалу вікінг

спасибі, друже

шолома стягнув
і прощально всміхнувся

услід

09.05.14

Господь! Земля втомилась від зими,
Нам смерть докучила… Прийди!
Явись нам вітром, квіткою, знаменням,
Ми торжество весни вітаємо іменням
Великодня – ми вільні, ми сини
Землі, що нині прославляє сни
І мрії бути вільними людьми.
Ми віримо, Вітчизну вересову
Несемо у серцях і за основу
Беремо істини слова і нашу віру,
Вкладаємо в пісні, а на терезах мирру
Відважує весна. На сонечку засяяли хрести,
Ми у майбутнє побудуємо мости,
Ми нині гімн співаємо весні,
Ми Господу даруємо пісні.
Ми живемо і віримо, і свічку
Запалимо…

Зумію все... Усе переживу...
Хай скаженіють і кати, й пілати.
Душа моя, загорнена в траву,
Уже уміє падати й вставати...
Настояна на болях і боях,
Вона мов камінь, білий і гарячий,
Що викинутий долею на шлях,
Де всеньке людство молиться і плаче...
А для душі не створено межі
Між болем-радістю, між тугою-журбою,
Хоч вслід летять заточені ножі
І йде війна - війна з самим собою...
І хто тебе почує в тій війні,
Де ділять правду...надто половинну...
Вишіптую пісні свої сумні
Про волю...
Про добро...
Про Україну...
Про те, що замість ночі буде день,
Що сонечку судилося світити...
Поміж боїв, у затишку пісень,
Пошли нам, Боже, ближнього любити...
Любити тих, хто "проти" і хто "за",
Хто тут і там, хто поруч і не з нами...
ОсвЯтиться пропалена сльоза
Наповненими
світлом
почуттями...
4.04.2014.

Любов хоч пригасилась, – віршем-піснею
Життя триває і весна трима.
Трава стає густішою і вищою,
Стає ще красивішою трава.

А ми йдемо відродженими врунами,
Немов по юній, радісній воді,
Із кленами, які ставали юними.
Ми залишалися сумні, немолоді.

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Землею чорною в зеленому топи!
А хто там розгулявся поміж кленами?
То ми, кохана, з травами, то ми!

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Пожовклим листям у зеленому топи!
А хто там розгорівся разом з кленами?
То ми, кохана, з крилами, то ми!


04.2010

Як дух небес із аналою
Тече і творить все нове,
Так слово лірики живої
У душу римою пливе.
Як сонця промені яскраві
Крізь хвиль прозорість, аж до риб, -
У слова храм плавцями слави
Рядки занурюються вглиб,
Де словокопи й фразороби,
Катренолюбці осяйні
Гірке життя солодким роблять,
Маразму зла говорять: "ні".
І я там тихою строфою
Зимовий сум весняно гою.

21/03/14

Лечите меня доктор
Лечите пилюлями и солью
Лечите меня доктор
Лечите меня болью

Лечите меня ложью
Лечите магнитами из дрожи
Лечите дурью
Лечите фальшью

До потери пульса
В моих сосудах
До потери смысла
До утраты мыслей

Посоветуйте доктор такое лекарство
Чтобы жизнь казалась сказкой
Чтобы забылись все ласки

Пьяните меня доктор сладкой надеждой
Пьяните чувства
И я поверю, возможно, в неправду.
Поверю, что я неизлечимо добра
А значит глупа
А значит больна
2013

Буває час, що ліпить в пересічне
цеглинки пірамідних дивовиж,
кохається космічно у побічне,
та сенс яви наказує: облиш…

Буває час, що сам себе марнує,
і мається, і тринькає, і тне,
і довго над надіями збиткує,
і свого плину на каблучці жде.

Буває час, що не дає і миті
іржавій суті самоїдських дум,
якими нерішучі дні укриті,
які ведуть здебільшого у тлум.

Буває час, та більше… не буває –
у посивілих, як і сам, світах
безсонням недовіри проростає,
ховаючись у мріях і сльозах.

2014

Думки, які не знатимуть спокою...
Живуть в мені, бо я така одна.
Одна у світі. І одна з собою.
Моя душа - графин з тонкого скла.

Не розбивай! Я щось сказати мушу.
В моїх думках живе моя душа.
Натхнення вибух витягне на сушу,
Я не дарма так довго вгору йшла.

І падала... І рани заживали...
Вставала... хоч як боляче було...
Жила, раділа, плакала, співала...
Бо Почуття в душі моїй жило.

І відродилась, долею побита,
Я віднайшла себе! І я люблю!
Думки в мені! І правди ніде діти:
Щаслива я ! Бо я життя творю!

(Катерина Лук'яненко)

22.10.2013р.

Там тьма.
Так безпросвітно, що аж коле око
Ця темнота, цей морок навісний
Десь там внизу у хащах міст далеко
Заснув народ і спить Єршалаїм,
Поснули і солдати, й фарисеї, і пророки
Заснув торговий кишеньковий люд,
Та є молитва, є слова і роки
Якими йти, які збирати тут
У кошик неможливого, серед зневіри,
Де ненависть збирає в душах урожай,
Нам йти і йти, нам дуже віри треба,
Нам треба жити, зберегти свій край,
І вистояти і шматочок неба
Нести у серці в свій – незайманий вирай.
Наразі ніч. Наразі пси і зло,
Наразі тільки слово і молитва,
Наразі горе і страждання – тло,
І слово правди – наше ремесло.

* - «А над ранок, як дуже темно було, уставши, Він вийшов і пішов у місце самітне, і там молився.» (Євангелія від святого Марка. 1.35.) (лат.)

Ми знали і розуміли, що всі ми - смертники...
Ще більше скажу, що страшно насправді на смерть іти...
Під кулями снайпера впасти, але не зламатися,
Бо скільки, скажіть, вже можна всього боятися...
Святі небеса назустріч пливли херувимами...
І Ангели в першій колоні у крок із загиблими...
Хтось скаже опісля, що всіх нас, мовляв, підставили,
А ми просто шанс останній для вас зоставили...
Ми знали, за що вмирали, за що не вижили...
Нам буде на небі легко, аби тільки ви жили...
Аби ви жили достойно, бо того варті,
Ми будемо вічно стояти в небесній варті...
Могло все інакше бути, та довго спали ми...
Візьміть же свободу із наших долонь пропалених...
Із наших сердець надії черпніть високої,
А ще...збережіть Україну у мирі та спокої...
Ми знали, за що вмирали...і ми не каємось...
А пильно
у ваші очі
з небес
вдивляємось...
28.02.2014.

Наче хрестики, дні безтолкові.
Наче нулики, ночі без сну.
Тільки думи, таємні окови,
провокують іти на війну.

А там пря віковічних емоцій
у полоні зашорених слів
і душа на чутливому боці
зігрівається в ярі вогнів.

Ставлю крапку, подумавши – кому.
Інтонації змінюю тон.
Відпускаю на волю утому.
Іду жити в омріяний сон.

03/02/2014

Не перший на стезі мистецькій,
але пізніше, ніж вони –
Вергілій, Данте й Котляревський –
малюю пекло сатани.

Можливо цього і не треба.
Усе досліджено давно.
Нікому не прихилиш неба,
де тліє історичне дно.

Онде подекуди між люди
такі прописані людці,
що пекло раю буде всюди,
де є кишені й гаманці.

Хто знає, чи чекає гірше,
коли прийде нежданий гість,
чиє число в біблійних віршах
було – 666.

І ось задача: кожна шістка –
це П* із хвостиком / над ним,
графічно – три по п’ять відрізків
і всі у імені однім.

І всі оті біблійні коди –
непересічні імена,
якими нарекли народи
те, що писалось – САТАНА.

І першим буде гун АТТИΛА –
батіг небесний королів,
які в боях не зупинили
кровавих варварських полків.

А як іти хронологічно –
ще більше зла у світ приніс,
великий хан, що буде вічно
непереможений ЧИНГИЗ.

А далі внук, що дикі орди
водив на Київ і за Стрий.
І поневолені народи
дали ім’я йому – БАТЫЙ.

А потім був ще кат ацтеків,
і майя, й інків. Цей балбес –
конкістадор на рівні зеків
носив тяжке ім’я КΔРТЕС.

Північної Пальмири геній,
останній з варварських вождів,
а для рабів своїх – ПЕТР-Т,
кат українських козаків.

А ось на світовій арені
творець «радянщини» без меж –
революційний геній ΛЕНИН
горить у полум’ї пожеж.

І від Москви і до окраїн
який тюремний краєвид:
війна, ГУЛАГ і геноцид.
Це – дорогий товариш СТАЛИН.

А хто кидав на смерть Geschwister,
а людство – за колючий дріт?
Це видатний єфрейтор HITLER,
що теж претендував на світ.

Але переори руїну
від Піренеїв по Амур,
не впишеться у цю картину
ні МАКЕДОНСЬКИЙ, ні ТИМУР.

Ані ПЕТЛЮРА, ні БАНДЕРА,
ні войовничий солдафон –
така мальована холера
без імені – НАПОЛЕОН.

І тиша...
«Тишина матроська»
героїки еНКаВеДе…
І не одна лукава М()СЬКА
ще сатаніє де-не-де.

І українці наостанок
Перебирають імена.
Нема таких. Хіба що – ЯНЗЕК.
Але яка ж це сатана?

Є героїчні ДЕПИ й ГОПИ...
Та є і алібі повік,
як не відбувся чоловік.

І до чергового потопу,
чи мова буде, чи язик –
не завоюємо Європу.

                    1995

Де тлінний я і вічність круговерті,
нема нічого, крім життя і смерті.
Між ними сенс, якого не збагнути
і вибір дії – бути чи не бути?
Ще крихи мрій, які я просипаю
щодня на шлях від марення до раю.
Одне болить – чи є той рай? Не знаю,
я сумніви до щастя не збираю.
Але вони, прийомні діти долі,
в театрі днів найперші грають ролі.
Летить у ніч і крутиться планета,
над нею сутність – неосяжна Лета
і срібне нерозгадане мовчання,
де тоне сон земного сподівання.

Я сам іду чи путь мені торує
одна із глав безмірного буття,
де в іменах, промовлених не всує, –
скарбниця Духа, Слова і Життя?

2014

Ішли роки бунтарства й непокори;
Брехня свою вертіла круговерть…
Одне звичайне поле, біле поле –
Укрилось вибухівкою ущерть.

Людей шляхетних поле, наче мати,
До себе пригортало в холод зим…
А виродки, від гідності байстрята –
Знаходили фінал на полі тім.

Та хтось, на темні хитрощі падучий,
Його простукав кігтями ціпків…
І стало поле, волею болюче,
Привільним для осудливих синків.

Тепер літають понад полем кпини,
В`їдаючись в артерії землі;
А міни… Заіржавіли ті міни.
Перевелися в мінах капсулі!

Митці від Бога, потенційні юди!
Згадайте, що оце я вам кажу,
Коли вам закортить в угоду бруду
Змінити самовибух на іржу.
12.01.14

Я мрію:
Потужно вражають,
Лікують
Мої слова,
І правда у них
Вибухає,
Немов
Золота наднова…

Зі строф епігонство –
Кістками,
І пафос мерзенно зія…
Безсило шорсткими
Вустами
Утома шепоче
Моя.

Не тої я, може, мітки?
А може –
Не та пора?
Не вірші –
Суцільні агітки
Ідуть з-під
Німого пера…

Мені відбирає мову:
Так, начебто, рано, - а вже! –
Омелою
В кожне слово
Вростає
Словесне
Кліше.

О максим забитих
Бравади!
Який же із вами парнас…
Немає на вас
Торквемади!
Єжова немає
На вас!

11.02.14

Коли мене не стане на землі –
вуаль років ім’я у тлін сховає,
розчинена на атоми у млі,
душа моя нестримно заридає.

Та міріади інших душ у млі
на неї цикнуть: досить голосити,
ти бачиш – мало місця на землі,
а ти, дурепо, вічно хочеш жити.

Із тих країв, де сходяться світи,
і точка неповернення – позаду,
о, душе моя змучена, лети
на вибір свій: у пекло чи до аду…

08.02.2014

Заметене, побілене, заморено-сумнЕ те.
Полагоджене на усе життя.
Заметене-побілене. Та снігові замети
йому здаються купами сміття.

02.2010

Ну що Ви побачили в ній, у цій жінці, що сонцем налита, що дихає світлом і гріється тінню жоржин?..Вона ж незнайомка, вона не для звичного світу…Та, зрештою, й він, тобто світ цей , для неї здається чужим…
Вона свої мрії вплітала у роси і грози, піснями квітчала заплямлені сірістю дні…Могла запалити зорю у тріскучі морози, палила й себе у жертовному тому вогні…Між сонцем і прірвою щастя своє малювала, спиваючи серцем високу небесну блакить…Вона Вас, можливо, у іншому світі чекала…У тому, який не вбиває …і так... не болить…
Забудьте цю жінку, вона принесе Вам неспокій, бо звикла по лезу ходити, немов по струні…Вона заблукала в орбіті своїй надвисокій…Вона себе вбити готова приреченим «ні».
Забудьте її. Обійдіть. Так, мабуть, буде ліпше… Для жінки цієї чужим є все надто земне…Вона свої мрії кривавими віршами пише…Вона Вас, можливо, полюбить…та все ж …обмине…
Нехай собі молиться…Спокій її сколихнути наважитись може хіба що безумець чи кат…Чи той, хто зуміє яскраві вітрила напнути над краєм безодні, над сотнями зречень і втрат…

Я кидав чорний хліб гракам,
На білому, трагічно-чорним.
Гракам – небесним морякам
Знекровлених морозів штормом.

Щоб не змогла зимова лють
Жбурнути їх в безодню смутку,
Гракам із хлібом руки шлють
Жилети рятівні і шлюпку.

Гракам – небесним морякам ,
А не повітряним піратам.
І цим негоду налякав,
Це їй страждати і вмирати.

Мороз утік, а чорна глиб
Об сонця пальці обпеклася.
Яке це чудо – житній хліб:
І порятунок, і прикраса.

До берега добра паром
На сріблі снігу золотиться.
А грак виблискує пером,
Як зачарована жар-птиця.

І сонце свіже, запашне
Смакує під святковим кленом.
Тебе я спас, врятуй мене
Крилом вогненним і натхненним.

Зламай кайдани самоти,
Спали недолі злість і сірість.
А ще грядуще освіти…
Та пізно вже: на клені всілись

Всім задоволені граки.
І на тополі й на висотці
Граки – небесні моряки,
Космічні чаклуни і зодчі.

Я не простих птахів зберіг,
Не темній зграї послужив я:
Сніжинки з під жар-птиці ніг
Злітають райдужним сузір`ям!

01.02.2012

Проганяє неба срібну мряку
Жмутиком веселих промінців,
Їдучи на Осло через Краків,
Юна панна з квітами в руці.

Їй перечать холоду жреці,
Льодяних епох сакральні знаки,
Та вона в душі плекає ціль,
Щоб мороз у кулаки заплакав.

На комоні сонячних відлиг
Березень - вояк її комбриг
Погляда на Арктику, як бранку,

Та володар граду і порош
Каже: панно, сильно не полош,
Не ввійти тобі увік до мого замку.

07.02.14

ТИ – мова
Моєї
Прадавньої
Нації.
Тобі вже
Співали
Багато.

Он дехто
Тобою
Стриже
Асиґнації,
А дехто –
Розламує
Ґрати .

Розводили
Юди
Пусті
Баляндраси,
На котрих
І ницості
Слизько…

В тобі
Гартувалося
Слово
Тараса
І шабля
Богдана
Хмельницького.

В тобі, моя мово,
Задимлені
Шанці,
Шляхетна
Статура
Герба.
В тобі – чорний прапор
Махновських
Повстанців
І вічна
Звитяга
УПА.

В тобі – материнська
Знедолена лють,
І батька
Криваві
Тортури,
В тобі – тихий стогін зими
Після Крут
І горда
Постава
Петлюри.

О мово! Очами
Малого хлопчини
Шукала ти
Вірних
Перлин…

Та врізались в тебе
Розгнуздані кпини,
Коли тебе
Зрадив
Син.

Той син є усюди:
В душі крамаря,
Що хтиво
Видудлює
Чарку,
В душі науковця
І плугатаря,
І навіть
Малого
Школярика.

Отак, моя мово.
Допоки той син
Твого укорочує віку,
Не стане яса
Українських
Сивин
З руїни
Усяких
“язиков”.

03.01.14

Чому цей світ такий непримиренний
і Каїнів достатньо поміж нас?
Невже життя – то вірус патогенний,
в якому «Я» перемагає глас –
надії глас на вічне, невмируще,
божественне, небесне і святе;
надії глас на суще і грядуще,
на судний день, що кожного сягне.
Навіщо тоді розум? Убивати
і хитромудро плутати сліди?
Поміж нужденних сито панувати,
не знаючи для чого і куди?
Приходить час, людські нормує біди
у послух, у сумир’я, в дрімоту,
будує глинобитні піраміди,
але тепер вже на свою біду.
Бо інший час підпалює протести,
неначе повінь, розмиває мур
і падають корони, трони, жезли…
і холуї, і пані Помпадур.
Відплати юшка заливає очі
і лютощам немає перешкод.
Вже й Каїна убити є охочі…
А може то не Каїн, а наш код –
код божевілля, вільного від Бога,
благословення на земні гріхи.
Поглянь назад: кровить людська дорога,
усі її принади і віки.
В одному серці – жертва і убивця,
лже-проповідник, юда і герой,
їх лицедійні і натхнені лиця,
і дух любові, поки що ізгой.

31/01/2014

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

І знову падав сніг. А ще мороз тріщав. І майоріли лозунги , знамена. І нахилився Ангел до плеча, зашепотів схвильовано до мене. Мовляв, якась чудна війна оця, всі небожителі уже у справжнім шоці...Летять гранати, падають до ніг. У когось справжнє місиво у оці...Студенти. Барикади. Чорний дим. Навпроти "беркут" і злостиві крики. Свій став чужим... Чужий не став своїм... Ніхто з великих ще не став великим...
Несе бабуся теплі пиріжки...Водою патріота обливають...Майбутній архітектор - без руки...Побиті люди гордо Гімн співають...
Не вмерла ще...не вмерла ще...не вме...Хіба та смерть - нав`язлива ідея?..А з півночі не вітром - матом дме...І я не знаю - хто я...як я...де я...
Хтось каже : жий на західний манер. Витає привид - матінка-Європа...Народ надіється, що він іще не вмер...Політикам - своя важніша "...опа".
Отак жиєм, воюєм день за днем...Найважче- це проти себе самої...
Кров на снігу...
Зруйнований едем...
І прямо в душу вцілені набої...

25.01 2014. Київ.

Я только волны на воде,
Которые гоняет Ветер,
Поэтому и нет нигде,
Меня тут нет! На этом Свете…

Меня тут нет,
Когда проходит время,..
Когда здесь настает рассвет,
А я уже блуждаю в дебрях.

А я с мыслями улетел..
Не вижу Землю и себя теряю,
Неужто мысли мой предел?
Что им я больше жизни доверяю?

2014р.

світ – це ліс
незахищений первісний ліс
в ньому сарна – це ти
а стежки як новітні лекала
темно скрізь
навіть промені Божі навскіс
як скажіть не зійти
коли ждуть щоб спіткнулася впала
а мисливців багато
а стовбури творять тунель
де те світло вкінці
де те світло те сві…
не світає…
і лише соловей
і лише соловей–менестрель
має скрипку в руці
і співає тій сарні співає…
а вона все летить
проминає кущі і яри
і колючі ожини і сховані вовчі капкани
бо життя – тільки мить
тільки сонцем осяяна мить
до тієї пори
доки куля до серця дістане…

Система:
"Ты совсем ослаб!
Ничего не сможешь!
Я твоя стена –
И меня не склонишь.

Не преодолеть
Тут мои законы,
Будешь ты терпеть –
И идти в колонне…

И идти в рядах –
Словно био-робот –
Я твоя Стена –
Я твои оковы!

Я твои замки –
Для мечты и сердца –
Только мой тут мир –
Некуда здесь деться.

Я тут пронеслась –
Всюду и на мили, -
Здесь я и в сердцах,
И никуда не выйду.

И не дам дышать –
Задушу свободу –
Я твоя печать –
На судьбы - Законе…"

Дякую:) 2011р.

Пролог
Залишилися примари –
В цьому світі без людей,
Вже ніхто себе не має,-
Тільки его їх веде.

Тільки его управляє
Всю роботу робить сам,
Вже нікого тут немає,-
Тільки тіні, - Світ Примар.

Полетіли в даль листочки,*
Й поряд Дерева нема,
Повсихали на пісочку –
Так і вийшов Світ Примар…

Кожен з нас лише примара,
Тільки копія лиця,
Більш нічого не зоставив,
Его все собі узяв.
Дякую :-)

Его взяв собі свободу,
А Хазяїн – тюрмі,
Вже не вийде на природу,
Залишиться у пітьмі…

Тільки-тільки з пітьми вийде,
Як про себе явить біль,
Решту часу всі закриті,
Вже без них проходить Світ.

Вже без них усе стається
В цьому Світі без людей,
Сонце річечці сміється,
Ніч проходить – знову день.

Ну хіба Душа проявить –
І покаже свою суть
Лиш тоді собою станеш,
І побачиш власну путь.

За собов ти понесешся –
Й світ за радістю піде,
Лиш іди шляхом від серця,
Так віднайдеш ти себе.

Не себе, лише частинку,
Тільки прояви Душі.
Тільки те, що на хвилинку
Робить радісним цей Світ.

Щоб знайти себе Цілого –
Там де Ти і тільки Бог,
Треба вийти на дорогу,
На яку ще не ставав ніхто…

Бо вона лише для тебе,
Тільки ти її пройдеш.
І повернешся до себе,
В Світ, що вже не має меж…

В Світ, який для тебе ллється,
Поміж зір, других Світів,
Треба йти шляхом від Серця,
Щоб Себе ти тут зустрів.
Дякую:-) 7.08.2011р.

Був меч
І плуг.
Століття – мов на крилах.
Мінялися
Одежі
Й королі.
Давав
Мечеві плуг
Цілющу силу,
А меч йому –
Лиш кров
Плугатарів.

А плуг і спроби
Не робив
Пручаться,
Коли той меч
Гарчав:
“Твоє – моє!”
І меч кричав йому
Перекуваться, -
За те, мабуть
Що плуг
Лише дає.

Уже не так
Виблискують
Кокарди.
По-іншому
Вже дзвонять
Дзвонарі.
Та вічна правда,
Історична правда
Усі крапки
Розставила
Над “і”.

Розносив меч
Криваве
Лихоліття.
Робив усе осяяне –
Чумним.
Тепер –
Лежить в землі
Забутим сміттям,
Іржавіє
Непотребом
Сумним.

Як роси,
Що народжуються
Вранці,
Як пам`ятник живий
Плугатарю,
Рясніє плуг
У запашній
Буханці,
Вкарбований
У Космос
Та зорю.

19.10.14

ЗАмкнуто душу мою,
Більше не вірю – стою
І на каміння дивлюсь…

Зникли і сльози, і сміх,
Знову розірваний міх
Сам зашиваю, та діри
Дуже великі. Не в міру

Теє каміння. Одначе,
Вже назбиралось… Ледачо
Я поглядаю на міх:
Шити ті діри?.. Не зміг!

Знову каміння кидАю.
Жаль, не туди потрапляю…

14.01.2014

Число тринадцять - якесь магічне…Казились тіні…
Вони шипіли… шукали жертву…мене шукали…
З висот зривали тонкі вітрила рожево-сині,
Гойдали човен, мій тихий човен…перевертали…
Колись ці тіні дивились в очі, ходили поруч…
Побіля мене…побіля дому…побіля серця…
Як розпізнати , де друг, де ворог, де просто покруч,
Хіба іуда своїм іменням коли назветься?..
Як розпізнати, скажіть, будь ласка, де лицеміри,
Що фальш і підлість в личині файній ховають досі?..
Хитнули човен, зірвали якір моєї віри,
Втопили зорі під повний місяць в моїм волоссі…
Число тринадцять таки магічне…фатально хворе…
Гуляють відьми і різна нечисть, до них подібна…
Замало світла…замало вітру…а злості – море…
Рятую душу…
Вона ЖИВОЮ
Мені потрібна…

сприймаю кожен день свій як останній
крізь душу сію мальву і зорю
збираю в серці миті невблаганні
горю
кленовий вітер обрій мій колише
немов колиску згублену чиюсь
розгойдуюся вище вище вище
свічусь
чомусь бракує тиші для польоту
земне тяжіння надто вже земне
і губить осінь пізню позолоту
як ти мене
розтріпані у доленьки вітрила
надломлені і втомлені пісні
цей світ яким обпалено вже крила
він хто мені ?..

Перехрестя буття з житієм:
Ніч надворі, та тепло у домі.
В неосяжного світу огромі
Ти обрав для Різдва Віфлеєм.

В переході з буття в житіє
Перехід від обличчя до лику
І назад: від «Осанни» до крику,
Щоб одплакать Рахілі своє.

Бог Предвічний над сонмом суєт
Хай не буде пом’янутий всує.
У Святвечір я серцем відчую
Як зустрілись буття з житієм.

Повернувшись до коренів,
згортаю себе в ембріон.
Волію бути рафінованою -
найпіднесенішою із форм.

Крокувати не асфальтом, а золотом
ідей-доріг як першооснов,
по клітці пробиваючи молотом,
щоб думали - то дзвони церков.

У прагненні безхлібного спокою
хапати небо з чудо-вікна.
Волію бути в тиші самотньою,
замріяно відкривши вуста.

Хай хвилі наженуться потопами,
під мертвими прогнеться земля,
хтось має потаємними тропами
вогонь внести у вічне буття.

Свобода духу - гідне призначення,
природи суть,її простота,
війни і миру дике побачення,
легень й думок невпинність й жага.

У чашечках конвалій – тінь сльози.
Пречистої. Пресвітлої. Святої.
Пташок небесних диво-голоси
І пахощі осонценої хвої.
Уклін тобі, мій краю дорогий,
Де сосни, як послушники у Храмі,
Де незабудок ніжні береги
Заплетені джмелиними піснями.
Де спогади окрилені мої
Торкаються високої блакиті.
На струнах вітру плачуть солов`ї -
Найкращі солов`ї у цілім світі…
Порожній дім ще дихає теплом,
Лелечі гнізда моляться піснями.
А та верба старенька за селом
Щоночі тихо схлипує за нами…

Побачимось у пеклі, друже мій.
Гадаєш мо', що нам не по дорозі?
Тоді бери костур дорожній свій
і не стирчи на цім проклятім розі.

Ти бачиш – три дороги звідціля.
Усі добряче втоптані ногами
і ниць душі пасує до лиця,
і тло життя уквітчано гріхами.

Одна веде прямісінько в тартар.
Немає душ, невинно потерпілих,
зате є безліч усіляких кар,
а ще катів, у ремеслі умілих.

Дорога, що наліво – то мара,
ілюзія величчя і корони,
немов ідеш, а все гора, гора
і усміх божевільної Мадонни.

Направо шлях устелений кістьми.
Надії тут покояться у Бозі.
У тих надіях ще живемо ми,
мов скарабеї в кінському "навозі".

А ти на перехресті небуття
усе до раю вгадуєш лазівки –
отак собі, без сліз і каяття,
та з ореолом навкруги голівки.

Побачимось у пеклі, друже мій,
бо іншого путі цей світ не знає.
Бери суму дорожню, посох свій
і хай тобі недоля помагає.

03.01.2014

мій коню мій друже що грива твоя аж до зір
тримай мене дужче тримай бо сідельця немає
бо кожен мій день блискавично якось проминає
між тіней і звуків і сотень солоних зневір
неси мене коню неси в позахмарні світи
де холод і тиша і вітру прозорі вітрила
допоки у серці останню свічу не згасила
допоки воно здатне навіть стражданням цвісти
...а даль голуба і волошками міниться небо
і дивиться вслід наче мати старенька земля
у ранах як в квітах душа ну чого ще їй треба
промінчик від сонця чи зоряний крик журавля?..
01.01.2014

Хто там ірже за рогом сподівань?
Крилатий кінь чи скалічила шкапа?
Ще на дворі така безумна рань,
а хтось у двері знахабніло шкряпа.

Нести ярмо, коли немає сил,
і сухостоєм утішатись в яслах…
Отож, не дивно, що наявність крил –
це аномальність у природних пазлах.

Без нас, конячко, знітиться весна,
нектаром не наллються білі рози,
у час зеро не кінчиться війна,
і не минуть, розтавши, чорні грози.

Хай на заваді архаїчний клан
із газо-нафто-вугільної сталі,
давай гуртом розорювати лан
і наближати світозорі далі.

Іржи, мій коне, піднімай людей.
Ще так багато мусимо зробити.
Ось лиш запірку зніму із дверей
і рушимо у світ добро творити.

24.12.2013

Колись планида зряче кине кості –
хоч не існує, випаде зеро.
Я умощуся зручно на погості,
узявши в Данте вимислу перо.

Куди іти - до раю чи геєни?
У райських пущах пильнувати сон?
Піду до пекла, може там на мене
чекає слів загублених притон.

Всі дев’ять кіл не подолати, звісно.
Ну, максимум, до шостого дійду.
Там і без мене, безумовно, тісно
від грішників, що стліли у гробу.

Я перше коло промину без страху.
Завіти Божі, як годиться, чту
і добродійність не несу на плаху,
я нею, по можливості, живу.

На другому спіткнуся ледве-ледве,
бо хто би що і як не говори,
я задивлявся на дівочі перси,
ще й до цієї дивлюся пори.

А третє коло перейду скоренько -
я не з породи жирних товстунів.
Харчуюся у міру і пісненько,
тож не боюся тамошніх вогнів.

В четвертому немає що робити.
І жадібність, і щедрість – не моє.
Я необхідність можу накормити,
а лишок - ні, бо кожному – своє.

Ось п’яте коло – це уже питання…
Буває спротив яро запече,
ще утікає інколи бажання
і лінь свята торкає за плече.

У шостому моя, напевно, ніша.
Скажу відверто, наче на духу,
коли пишу я запального вірша,
то копійчаним пафосом грішу.

Люблю повчати там, де не потрібно,
і тих, хто не бажає, теж учу.
А сам себе веду не завше гідно,
у час покути знічено мовчу.

Та як би там, я далі не піднімусь,
на вищий рівень ниці і гріхів,
із карою своєю не зустрінусь
поміж іуд, пророків і вождів.

А взагалі, тут гірше, ніж я думав:
огонь, плачі і ненависть сліпа.
Ідемо, душе, я вже передумав –
з моїм ярмом є ще одна тропа.

Як важко досягнути миті щастя.
Торкаючись, без умислу грішиш.
Геть чорну ніч. Можливо, ще удасться
і ти, небого, в пеклі не згориш.

В чистилищі, передпокої раю,
гріхи мої складуть на терези
і може… сподіваюсь… точно знаю,
залишать на свої уже круги.

28.12.2013р.

Душа , наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Кажуть, не в моді зараз мислі крилаті…
Тому сповідатись буду своєму віршу,
Який запалю, як свічадо, в нетопленій хаті…
Волі волію…І тавтологія тут ні до чого.
Волію волі… Точніше, мабуть, не сказати…
Тільки ж «воліємо» ми здебільшого кожен для себе самого…
Спільно лише гетьмАнів вміємо вибирати…
А хто ж ті «гетьмАни», прости мене, грішну, Боже.
Хіба нечестивців можна словом таким називати?
І чому, поясніть, будь ласка, попри те, що так « нас багато»,
Зграя пройдисвітів легко вміє усіх "подолати"?
…Душа, наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Тиші тієї, панове, у нас уже забагато…
Тому сповідатись буду своєму віршу…
В надії, що хтось почує…
І…
Не захоче мовчати
2012

ІдЕмо у завтра на битви і гулі:
керманичі наші (царі і вожді),
півцарства ніяких, герої поснулі,
нащадки данайців і майже святі.

Тупцюємо кволо, хитає калину
і цвіт осипають зальотні вітри.
Ще шарпає, смикає бідну людину
усяке безчинство, найбільше згори.

Ціна рівноваги – руйнація цілі
і дружні обійми до чорних задух.
Із мотлоху часу, пліснявої цвілі,
ніщо не осяє зневажений дух.

Приречене коло – служіння у жебрах.
З братами простіше – немає братів.
Наносимо крові в поливаних цебрах
на свято померлих для добрих катів.

Шануємо долю – на чинному троні
так щиро моргає істота людська,
а навкіл зігнулась, закляла в поклоні
босота духовна, висока й низька.

Та юнь проростає у зоряні висі
і спадок терпіння скидає з плечей.
Півцарства постало із сонної ниці,
постало за гідність без блуду грошей.

Яка наша воля, розсудять нащадки,
бо очі у очі – сліпа пелена.
У кожного права свої безпорядки,
у кожної кривди – нічийна вина.

Одне достеменно: негоже мовчати –
тому що з мовчання зростають німі.
Їх просто дурити і легко повчати,
а спротив топити в п’янкому вині.

20.12.2013

Ніколи нікому ні крихи свободи,
ні дріб’язку волі за так не віддай,
бо хижі устої людської породи
у пекло пекуче обернуть і рай.
Незчуєшся – кривду долучать до влади,
і право зневажать, на сміхи зведуть.
В сирих казематах, де морок і грати,
твоє волелюбство до скону замкнуть.
Ніколи нікому не кланяйся в ноги,
не йми на довіру солодкі слова.
В житті є незмінне – Господні дороги
і вічний порадник – своя голова.
Ніколи нікого не май за кумира.
У світі, крім неба, усе – суєта.
Реляції сану чи глянець мундиру –
удавана велич, нерідко пуста.
Ти – боже натхнення, ти – плід його праці,
то ж гордо до сонця обличчя тримай
і потяг душі до божественних грацій
за миску поливки, дивись, не продай.

2013р.

Світе мій…
Світе мій…
Світе мій…
Тричі ще: світе мій!
Втома, як міль, мою душу щоденно підточує…
Вільною…
Вільною…
Вільною…
Тричі ще: вільною!
Так самозречено , палко так жити (не бути, а жити!) так хочу я…
Полум’я в серці, в долонях, у мене під віями…
Крила розтрощено… Крила цим світом розтрощено…
В цьому нерівному герці що маю робити із мріями,
Тими , що в небо знялись і… зірвались, непрощені...
Тими, яким не судилось обнятися з дійсністю ?..
Знов нафталінові будні за мною волочаться…
Вчора наснилось, що я воювала зі сірістю…
Виграла, звісно, тому й прокидатись не хочеться…
Боже мій…
Боже мій…
Боже мій…
Тричі ще: Боже мій!
Може, я випрошу, вимолю в тебе для світла лампадку…
Дні побілішають, стануть на ночі не схожими…
З’явиться шанс…аби все розпочати спочатку…
спочатку
2012