Солдати – еритроцити, окопи – бурі аорти.
Біжу, оминаючи тромби танкових їжаків.
Сьогодні Симонов буде читати для нашої роти.
А завтра, як зійде сонце, ми підемо у прорив.

Оце і лишається тільки, коли не стає патронів:
саперні лопатки у пальцях, покинутий мною намет,
перервані постачання, розбиті шляхи ешелонів,
порожні патронні ящики
та фронтовий поет.

26.07.2014

Закосичене літо коралями дзвонить в кориті,
І коридою кров проливається кроками крокв.
Чорним морем віків пролітають вітри неумиті,
Білим шляхом надій молитовно прямує народ.

Болем здиблений, тягне свій плуг по землиці.
Родить пам’ять століть. Вільні зерна пшениці
Проростають у віть.
Виливається серце усе на ріллю незагоєну.
Треба йти…
Б’ють у груди мечем не останньому воїну
Три вітри.
Білі храми - світлицями душам заквітчаним
Вишиттям.
Вишнім духом помічений, з небом повінчаний
Кожен там.
І узором ниток закодований час -
Чистим склом.
Я стою і дивлюсь у тридцятих віків
Під вікном.

14.08.2011.

На срібному лезові дня
нікого нема, крім Тебе.
І ще ностальгія неба
на срібному лезові дня.
І, розполовинивши світ
болючою вертикаллю,
здіймає стрімкий політ
і крила об вітер крає.

Є день з Тобою життям,
бо разом навіть у смерті.
Не раз вже серце розтяв,
мені призначивши вмерти.
Давно вже тіло пройшло
крізь лезо гострого болю.
Міцніло серце, й було
єдиним серцем з Тобою.

Палало, як смолоскип,
і стало воно – кристалом.
Відкрило світлом віки,
відчуло магму металу.
Його направиш, як в біль,
в пробите Серце рукою.
Там можна вмерти в Тобі.
Там вільно жити Тобою.

01.10.2012.

Земні шляхи як мед і сіль,
Пекуче і студене,
Живильна мить, екстаз і біль,
Вітрило і знамено.
На довгу путь боїв і втрат
І переможних митей
Лягає тінь, найвища тінь
І ту межу відкрито.
Терпкі чуття звабливих мрій,
Щасливе допохмілля –
Сьогодні – Світ, сьогодні свій,
А завтра божевілля.
Чи що минає в марноті
Чи досяга говерли -
Є Божа воля, Божий гнів,
А сліз нема – лиш перли.

Те і злодії не чекали,
яке утнув секіст-бутуз –
у світовому мундіале
продула Юзівка Союз.

І докотились до розбою
передові пролетарі
і з ними виродки-ізгої.
Який народ, такі й царі.

Народ, що вічно голодує,
усій планеті – знак біди.
Із цілим світом ворогує
правонаступниця орди.

Які дешеві заробітки!
У Єрмака нема тайги.
Які зелені чоловічки?
То плаче коник без ноги...

То обездолені і ниці
руйнують храми на крові.
То яничари, що на криці,
а потім будуть у рові.

Остання вежа Вавилону –
упаде глиняний колос
і поховає у Содомі
все, що краде великорос.

Не порятують ні чеченці,
ані «ліхіє казакі»...
Та горе Україні-ненці,
що в неї діти не такі.

Що у сусідах є Гоморра,
і висисає, як змія,
усе, що їй – одна комора
і усипальниця своя.

Та не вгодуєш того звіра,
що заступає за поріг,
якщо поволі аж допіру
ламаємо десятий ріг.

Московія семиголова
і «тридесятая страна»,
тобою править сатана.

І знати не дано нікому, –
чому дияволу одному
даються різні імена?
                              2014

морська безодня віща глибина
і світлі кола й полохливі тіні
і зойки зір і спомини чаїні
і кимось злим нав`язана війна
і сліз пекучих море море сліз
на узбережжі де пісок і піна
і зовсім незахищена людина
і бід вселенських не-чумацький віз
медузи хмар розпатланих і синь
небесна синь дарована богами
єдине сонце котиться над нами
туманну осяває далечінь
і хочеться гукнути у світи
понад шторми розхристано-безбожні
що так потрібен мир людині кожній
тож СОХРАНИ
СПАСИ
І ЗАХИСТИ.

Гроно горобини пожовтіло
Так осінньо, мила, подивись.
Та від листя віє позитивом,
І цілує посмішкою вись.

Ні, таки щось аварійне сталось:
От і липень ліпить опір нам,
От і прагнень опустився парус
І політ обіймів обірвав.

Та не скоро пристрасті згоріти:
Маєм гарне вогнище своє.
Павутину бабиного літа
В Альпах Осінь тільки ще снує.

І з льодовиків дарує грону
Барву полум`яну золоту.
Ні, до тебе я не охолону,
Снігом ніжності не замету.

Ні, за наші почуття не бійся.
Щоб огонь у погляді зацвів
Поцілую лагідно і міцно...
Та замовкла соколина пісня,
Очі, наче злякані зайці.

Гроно горобини пожовтіло,
Сумно стало серцю, не до ласк.
Бабиного літа павутина
Полетіла з Осінню до нас.

07.2013

Розколовся -- чий? -- голос у тиші лункій
На німім бездоріжжі погаслих надій?
Серед воєн, вимог, нот протесту, тривог
Не схилився ніхто, і не здоланий Бог.

Коли серце скорилось -- прийняв, переміг
Сам себе, у мені темний воїн поліг.
Смерть свою утвердив -- і відкрились світи.
Із долоні в імлі промінь неба світив...

29.10.07р.

Білий метелик дає в подарунок
Голуба чорного, сумнів і страх.
Наче коханця нечистий цілунок
Чорною кицькою в білих устах.

Чи не краса його срібними крильцями
Струсить пилок по дорозі до свіч?
Лет його Ангел незримими кільцями
Спинить і тихо поверне у ніч.

28.07.2011р.

Іде життя урок,
вирує долі грище.
Є тисячі зірок,
ти від усіх найближче.

Є тисячі жінок,
ти від усіх найвище.
І наш до щастя крок
ніхто, ніщо не знище!

2011

вибір завжди залишається що не кажи
хочеш лети над прірвою хочеш біжи
хочеш рятуй невбитого хочеш вбивай
хочеш топи в надмірностях ниций свій рай
вибір завжди залишається вибір є
здатне в пітьмі світитися серце твоє
може добро ділитися поміж людьми
світ цей змінити можемо тільки ми
може ще нами пишатися батько Тарас
він же і досі ще молиться кревно за нас
в бронзі йому незатишно холодно так
душу свою розхристану носить навспак
рани новітні скапують у блакить
доля "рабів" беззахисних ниє болить
гасла людей не змінюють заклики теж
ангели крила спалюють в пеклі пожеж
вибір завжди залишається що не кажи
тільки
не будьмо схожими
на муляжі...
18.06.14

Змінюю правила гри
односторонньо, -
хай моє тіло згорить
в нетрях полону.
Рішенням кинути біль
лину у волю.
Неміч відчужених тіл
зойкає болем.

21.04.2014р.

Щось вічне гримить у полі –
Я здалека мружу зір
І бачу:
То крешуть чола
Турбінами
Мислі
До зір.

Потрощені в друзки трони
І правда,
Вкодована в міт,
Зневірені пантеони,
Планети,
Збиті з орбіт,

Зневажені авторитети,
Осяянь п`янка каламуть –
Неначе шлейф од комети,
За чолами
Шлейфом
Ідуть.

І чола летять уперто,
У леті здолавши смерть…

На жаль,
Небесною твердю
Нарік Бог небесну твердь.

За раз її
Не прохромити,
Ударно розтявши вмент…
І чола-метеорити
У вибухах
Страчують
Лет,

Вертають на місце злету,
Позвужувавши себе
І взявши за ідол – памфлети
І спокою щастя рябе.

Та в пам`ять карбуємо,
Жеби
Позбутися сонних пут:

Єдина хвилина Неба
Цінніша за вічний ґрунт.

Де думка – рунічна глиба,
Де щастя – лиш творче тло,
В надії
На ствердний
Вибух
Летить
І моє
Чоло.

10.06.14

я воїн світла білих снів гортензія
мене рятує дух мій і поезія
мої дороги болем перелатані
потоптані новітніми пілатами
мої плачі розсипані над вежами
не вміють кроки бути обережними
кричу молю молюся чи відспівую
навчіть благаю бути невразливою
стіною монументом диким каменем
боявся щоб панічно кожен кат мене
бо спечена земля ще марить колосом
і плаче небо убієнних голосом
засвічена душа волає молиться
а світ уже і рушиться і колеться
на клаптики шматочки на окрайчики
на черстві поминальні коровайчики
тримаюся в оскаженілім паводку
у паперово
білому
кораблику...

Мої слова про смерть не надаремні,
Здавалось, горю вже немає краю!
Та я вогнем палю ланці тюремні,
І, наче Фенікс, з полум"я злітаю.

Вогнем любови. Як Христос розп"ятий
Простив мені, так я прощаю кату.
Для Тебе хрест цей, Господи, Тобі:
Дочка я, Отче, всі стражденні дні!

Розкрите серце пропускає стріли,
Вони вбивають те, що наболіле.
І вільну душу чисту, білу-білу
Стражденна Мати Синові дає.

І вже нема ні кривди, ані тліну,
Лиш дух любови зцілює країну.
Мене, малу, народжену дитину
Тримає Діва ніжно на руках.

З вогню і болю -- в долю воскресаю --
Предивний Фенікс --
світлоносний птах!

До 2005р.

Межреберний гній
руки в волоссі
Фекальний застій
Зірки в пилососі

Гори сміття
у глибинах душі
Твої ніжні огидні цілунки,
Нема вороття
І зупинок немає.

Я доїду, певно, до кінця
Хто знає..
Може вийду десь між дніпром й лісовою
Пірнаю
Я вже не тут
Так буває

Кути чотири. Порожній день. Нічого.
Глибинний час у звивинах судьби.
А судді хто? -- Своє імення Бога
Формують світу віддані раби.

Чи стану над?.. Світанок спопелів
У полудні серпневих преображень.
Він всім тілесним вчора відболів,
Тому так сильно нині світле важить.
2011р.

черемхова біла повінь і чорні коні
підступні шторми криваві і лиця сонні
і грізна нагайка часу що хлеще* хлеще*
і віра у саркофазі що тліє все ще
з усіх кам`яниць гудуть голоси столітні
і краплі живої крові цвітуть у квітні
а кулі сліпі спинятися вже не вміють
горобчиком сірим хоронять чиюсь надію
кричу на усіх перехрестях зриваю тишу
уже не підносять крила уже не лікують вірші
занедбаним степом козацькі шаблі рокочуть
почути тебе не вміють почути тебе не хочуть
і стелиться небо магічним своїм узором
і гола душа єдиним стає собором
і марш похоронний вже грають чужі музиканти
і світло в мені
відчайно
стає на пуанти...

Мелодія світла
розквітла снігами.
Розігрують гами
німі піаністи,
до істин
шліфуючи музику.
Тягнеться ввись,
дивись,
очі свої розкривши,
бо зорі -- прозорі...
Бо витерта пам"ять
Землі.
У імлі
просвічує світ чистоти

2012р.

Скільки шляхів у долі? --
Тільки один.
Котиться диск у полі,
Гнеться полин.

Там, де не та дорога,
Спиниться час.
Займеться захід стогом.
Плаче свіча.

Стогін вітрів. Століття,
Скрешене вщерть.
Тягнеться сірим світом
Болісна смерть.
2006р.

у прозорих очах мого подиху спогаду відчаю
лебедина печаль і кринична дзвінка глибина
повертаюся звідти сильнішою навіть і вищою
і освітлено_тиха і гордо_відчайно_сумна
повертаюсь повільно аби не розхлюпати суть свою
іще гріє зсередини те що мечем вогняним пекло
таке враження ніби я в пеклі і зовсім нага стою
і в мені крижаніє уже неприкрите моє крило
у долонях своїх затискаю надії розвихрені
і ховаю від світу рожеві пір`їночки птиць
як же боляче Боже мій як же незатишно тут мені
у людському театрі з вертепом мальованих лиць

Черга за чимось, чого вже нема,
бо відстояли давно і дарма.
Бульбашка слова розбурханих днів
поміж каміння розтрушує гнів.
Ходять навколо і точать язик –
хтось надихнеться, а хтось уже звик.
Мислі вмирають на поприщі дум.
Аура радощі – сльози і сум.
Знову зневіри задушне кільце
чавить наснаги хирляве тільце.
Котиться гомін, луною іде:
- Скоро вже, скоро месія прийде!
Вийшли на беріг, а річки нема.
Вийшли до моря, а море без дна.
Звична пустеля, як вибір, як сон.
Тягне додому, у звичний полон.
Жменями щастя. Жага перемог.
Душу безбожну сповідує Бог…

2014

То скільки коштує життя?
Твоє, моє?
Ісуса, ще раніше?
Я розумію, ряд цей недоречний
із погляду на висоту персон.
Але життя… воно у всіх одне.
Небесне чи земне,
воно як сон,
в якому щастя сниться,
а поруч острах, муки, біль,
розчинені в буденній суєті,
і мрій мара,
зіщулившись калачиком на дні,
ховається у морок сподівання.
Приходять в сон не янголи святі,
а Каїни зі зміями у душах.
Ховаючи усмішку в чорних ружах,
вони буянню зброю роздають,
і пропонують «ворога» убити –
духовну єдність, правду, брата.
Курок натиснеш і немає ката...

А може то офірою зійшло
на ешафот, на плаху, на покару
дитя невинне вічного бажання
у мирі жити з усіма на світі?
Згасають зорі і падуть униз
із небосхилу світла в темінь ночі
поранені, скалічені, убиті
і їх страшні незрячі думи-очі
зажмурились від пострілу у спину.
Коли уперше, вічно пам’ятають
і клятвою розпалюють вогонь,
сльозами омивають мить розлуки.
А потім, далі? Над землею – ворон
і тисячі у прірві безіменних…

То скільки коштує життя?
Чого вартує цей дарунок Божий?
В руках безумця гріш йому ціна.
Бо скільки вже убито тих,
що сподівались жити і любити,
але у сон їх яро устелився
той шлях до краю,
де нема нічого –
ні слів гарячих, ні вини, ні раю,
де небо плаче: ні, не покараю,
не відаю, не знаю, не шукаю…
Убивці снів, весни, надії, сміху,
породжені геєною безумці,
і вас колись уб’ють
розбудженому лиху на утіху.
Диявол не заплатить і гроша,
бо задарма і так йому душа
належить братовбивці від зачаття.
І сяє на чолі, як світоч у імлі,
німе тавро прокляття.

То скільки коштує життя?
Біжать роки по колу
вік за віком
і першого убивці чорна кров
тече у жилах всіх сучасних воєн
і дар любові віє на полову
у кожну сущу мить
неспинно, знову й знову…
16.05.14

Великий Пан з руки годує сірих псів:
«Ось вам кістки, ось жили вам. І смерть. І страх…»
І пси летять, і рвуть тіла, як пан велів.
Від злості сліпнуть пси. Біжать по головах…

Засохла кров на лапах їхніх і зубах.
Вони глухі до слів, їм сльози не печуть.
Вони не плоть їдять, вони смакують жах.
І п’ють з очей людських страшну звірину лють.

А Пан чекає. Він зі шкур плете паски.
Навколо нього – мертві води і ліси.
Забув він батька і забув старі казки.
Він мав жінок. Він мав синів… Тепер – лиш пси.

А пси біжать і рвуть тіла, бо Пан велів.
І виють пси, і смокчуть вим’я темноти.
Не знають пси, що завтра з їхніх же голів
Нап’ються крові інші панові скоти.

Настане ранок і розсіється туман.
І він почує сміх, що лине з дальніх сіл…
Великий Пан. Жорстокий пан. Самотній пан.
Він з’їв весь світ. Тепер один годує псів.

© Тала Пруткова, 2014

на фйорді тиша
і брил безіменні лики
холодними рунами дивляться в очі мені
з-за скелі виходить неквапно
самотній вікінг
сідає до мене
і руки трима на вогні

він довго мовчить і очима
плекає думу
і щось на вустах його рветься в слова
чимдуж
я бачу в очах у вікінга
трошки суму
хоч ззовні начебто воїн
похмурий муж

і каже вікінг

я тут вже затримався надто
я мав би з богами пити духмяний хміль
та довгі століття сиджу тут один
при багатті
до тої Вальгалли іти
забагато миль

а там за столом
бенкетують
мої побратими
і Одін сміється із жартів
братів бойових
і пахне їм звідси
запах жертовного диму
що куриться смертними
в честь та безсмертя їх

там варять в печерах
найкращу у світі брагу
там стіни хоромів
складені
зі щитів
а я наодинці
і в тім
не знайду переваги
що вчасно прийти на відправлення
так і не вспів

та й так не попав би
Вальгалла для тих що на роси
розбризкали
кров
як раніш
на долівку вино
а я не з людиною
з морем та льодом
боровся
вітрила напнувши
пішов я
отут
на дно

я відповідаю

буває
зловив ти ґаву
отак безнадійно загруз тут
наче й навік
та я на табло вокзальному
рейс на Вальгаллу
здається бачив
зі мною ходім
чоловік

дісталися мовчки
удвох
на таксі вокзалу
і вкинув я
до автомату
декілька крон
і вирвав квиток
зі сталевих зубів терміналу
і вийшов чекати із вікінгом
на перон

чекали недовго
рік
або може сотню
і вікінг тримав мій квиток
як безцінний дар
і видався він мені

уже менш самотнім

аж ось
із туману
зринає
потрібний дракар

мій вікінг ступив на палубу
човен рушив
бортами гойдаючи
мов дерев`яний кит

сказав зі штурвалу вікінг

спасибі, друже

шолома стягнув
і прощально всміхнувся

услід

09.05.14

Господь! Земля втомилась від зими,
Нам смерть докучила… Прийди!
Явись нам вітром, квіткою, знаменням,
Ми торжество весни вітаємо іменням
Великодня – ми вільні, ми сини
Землі, що нині прославляє сни
І мрії бути вільними людьми.
Ми віримо, Вітчизну вересову
Несемо у серцях і за основу
Беремо істини слова і нашу віру,
Вкладаємо в пісні, а на терезах мирру
Відважує весна. На сонечку засяяли хрести,
Ми у майбутнє побудуємо мости,
Ми нині гімн співаємо весні,
Ми Господу даруємо пісні.
Ми живемо і віримо, і свічку
Запалимо…

Зумію все... Усе переживу...
Хай скаженіють і кати, й пілати.
Душа моя, загорнена в траву,
Уже уміє падати й вставати...
Настояна на болях і боях,
Вона мов камінь, білий і гарячий,
Що викинутий долею на шлях,
Де всеньке людство молиться і плаче...
А для душі не створено межі
Між болем-радістю, між тугою-журбою,
Хоч вслід летять заточені ножі
І йде війна - війна з самим собою...
І хто тебе почує в тій війні,
Де ділять правду...надто половинну...
Вишіптую пісні свої сумні
Про волю...
Про добро...
Про Україну...
Про те, що замість ночі буде день,
Що сонечку судилося світити...
Поміж боїв, у затишку пісень,
Пошли нам, Боже, ближнього любити...
Любити тих, хто "проти" і хто "за",
Хто тут і там, хто поруч і не з нами...
ОсвЯтиться пропалена сльоза
Наповненими
світлом
почуттями...
4.04.2014.

Любов хоч пригасилась, – віршем-піснею
Життя триває і весна трима.
Трава стає густішою і вищою,
Стає ще красивішою трава.

А ми йдемо відродженими врунами,
Немов по юній, радісній воді,
Із кленами, які ставали юними.
Ми залишалися сумні, немолоді.

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Землею чорною в зеленому топи!
А хто там розгулявся поміж кленами?
То ми, кохана, з травами, то ми!

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Пожовклим листям у зеленому топи!
А хто там розгорівся разом з кленами?
То ми, кохана, з крилами, то ми!


04.2010

Як дух небес із аналою
Тече і творить все нове,
Так слово лірики живої
У душу римою пливе.
Як сонця промені яскраві
Крізь хвиль прозорість, аж до риб, -
У слова храм плавцями слави
Рядки занурюються вглиб,
Де словокопи й фразороби,
Катренолюбці осяйні
Гірке життя солодким роблять,
Маразму зла говорять: "ні".
І я там тихою строфою
Зимовий сум весняно гою.

21/03/14

Лечите меня доктор
Лечите пилюлями и солью
Лечите меня доктор
Лечите меня болью

Лечите меня ложью
Лечите магнитами из дрожи
Лечите дурью
Лечите фальшью

До потери пульса
В моих сосудах
До потери смысла
До утраты мыслей

Посоветуйте доктор такое лекарство
Чтобы жизнь казалась сказкой
Чтобы забылись все ласки

Пьяните меня доктор сладкой надеждой
Пьяните чувства
И я поверю, возможно, в неправду.
Поверю, что я неизлечимо добра
А значит глупа
А значит больна
2013

Буває час, що ліпить в пересічне
цеглинки пірамідних дивовиж,
кохається космічно у побічне,
та сенс яви наказує: облиш…

Буває час, що сам себе марнує,
і мається, і тринькає, і тне,
і довго над надіями збиткує,
і свого плину на каблучці жде.

Буває час, що не дає і миті
іржавій суті самоїдських дум,
якими нерішучі дні укриті,
які ведуть здебільшого у тлум.

Буває час, та більше… не буває –
у посивілих, як і сам, світах
безсонням недовіри проростає,
ховаючись у мріях і сльозах.

2014

Думки, які не знатимуть спокою...
Живуть в мені, бо я така одна.
Одна у світі. І одна з собою.
Моя душа - графин з тонкого скла.

Не розбивай! Я щось сказати мушу.
В моїх думках живе моя душа.
Натхнення вибух витягне на сушу,
Я не дарма так довго вгору йшла.

І падала... І рани заживали...
Вставала... хоч як боляче було...
Жила, раділа, плакала, співала...
Бо Почуття в душі моїй жило.

І відродилась, долею побита,
Я віднайшла себе! І я люблю!
Думки в мені! І правди ніде діти:
Щаслива я ! Бо я життя творю!

(Катерина Лук'яненко)

22.10.2013р.

Там тьма.
Так безпросвітно, що аж коле око
Ця темнота, цей морок навісний
Десь там внизу у хащах міст далеко
Заснув народ і спить Єршалаїм,
Поснули і солдати, й фарисеї, і пророки
Заснув торговий кишеньковий люд,
Та є молитва, є слова і роки
Якими йти, які збирати тут
У кошик неможливого, серед зневіри,
Де ненависть збирає в душах урожай,
Нам йти і йти, нам дуже віри треба,
Нам треба жити, зберегти свій край,
І вистояти і шматочок неба
Нести у серці в свій – незайманий вирай.
Наразі ніч. Наразі пси і зло,
Наразі тільки слово і молитва,
Наразі горе і страждання – тло,
І слово правди – наше ремесло.

* - «А над ранок, як дуже темно було, уставши, Він вийшов і пішов у місце самітне, і там молився.» (Євангелія від святого Марка. 1.35.) (лат.)

Ми знали і розуміли, що всі ми - смертники...
Ще більше скажу, що страшно насправді на смерть іти...
Під кулями снайпера впасти, але не зламатися,
Бо скільки, скажіть, вже можна всього боятися...
Святі небеса назустріч пливли херувимами...
І Ангели в першій колоні у крок із загиблими...
Хтось скаже опісля, що всіх нас, мовляв, підставили,
А ми просто шанс останній для вас зоставили...
Ми знали, за що вмирали, за що не вижили...
Нам буде на небі легко, аби тільки ви жили...
Аби ви жили достойно, бо того варті,
Ми будемо вічно стояти в небесній варті...
Могло все інакше бути, та довго спали ми...
Візьміть же свободу із наших долонь пропалених...
Із наших сердець надії черпніть високої,
А ще...збережіть Україну у мирі та спокої...
Ми знали, за що вмирали...і ми не каємось...
А пильно
у ваші очі
з небес
вдивляємось...
28.02.2014.

Наче хрестики, дні безтолкові.
Наче нулики, ночі без сну.
Тільки думи, таємні окови,
провокують іти на війну.

А там пря віковічних емоцій
у полоні зашорених слів
і душа на чутливому боці
зігрівається в ярі вогнів.

Ставлю крапку, подумавши – кому.
Інтонації змінюю тон.
Відпускаю на волю утому.
Іду жити в омріяний сон.

03/02/2014

Не перший на стезі мистецькій,
але пізніше, ніж вони –
Вергілій, Данте й Котляревський –
малюю пекло сатани.

Можливо цього і не треба.
Усе досліджено давно.
Нікому не прихилиш неба,
де тліє історичне дно.

Онде подекуди між люди
такі прописані людці,
що пекло раю буде всюди,
де є кишені й гаманці.

Хто знає, чи чекає гірше,
коли прийде нежданий гість,
чиє число в біблійних віршах
було – 666.

І ось задача: кожна шістка –
це П* із хвостиком / над ним,
графічно – три по п’ять відрізків
і всі у імені однім.

І всі оті біблійні коди –
непересічні імена,
якими нарекли народи
те, що писалось – САТАНА.

І першим буде гун АТТИΛА –
батіг небесний королів,
які в боях не зупинили
кровавих варварських полків.

А як іти хронологічно –
ще більше зла у світ приніс,
великий хан, що буде вічно
непереможений ЧИНГИЗ.

А далі внук, що дикі орди
водив на Київ і за Стрий.
І поневолені народи
дали ім’я йому – БАТЫЙ.

А потім був ще кат ацтеків,
і майя, й інків. Цей балбес –
конкістадор на рівні зеків
носив тяжке ім’я КΔРТЕС.

Північної Пальмири геній,
останній з варварських вождів,
а для рабів своїх – ПЕТР-Т,
кат українських козаків.

А ось на світовій арені
творець «радянщини» без меж –
революційний геній ΛЕНИН
горить у полум’ї пожеж.

І від Москви і до окраїн
який тюремний краєвид:
війна, ГУЛАГ і геноцид.
Це – дорогий товариш СТАЛИН.

А хто кидав на смерть Geschwister,
а людство – за колючий дріт?
Це видатний єфрейтор HITLER,
що теж претендував на світ.

Але переори руїну
від Піренеїв по Амур,
не впишеться у цю картину
ні МАКЕДОНСЬКИЙ, ні ТИМУР.

Ані ПЕТЛЮРА, ні БАНДЕРА,
ні войовничий солдафон –
така мальована холера
без імені – НАПОЛЕОН.

І тиша...
«Тишина матроська»
героїки еНКаВеДе…
І не одна лукава М()СЬКА
ще сатаніє де-не-де.

І українці наостанок
Перебирають імена.
Нема таких. Хіба що – ЯНЗЕК.
Але яка ж це сатана?

Є героїчні ДЕПИ й ГОПИ...
Та є і алібі повік,
як не відбувся чоловік.

І до чергового потопу,
чи мова буде, чи язик –
не завоюємо Європу.

                    1995

Де тлінний я і вічність круговерті,
нема нічого, крім життя і смерті.
Між ними сенс, якого не збагнути
і вибір дії – бути чи не бути?
Ще крихи мрій, які я просипаю
щодня на шлях від марення до раю.
Одне болить – чи є той рай? Не знаю,
я сумніви до щастя не збираю.
Але вони, прийомні діти долі,
в театрі днів найперші грають ролі.
Летить у ніч і крутиться планета,
над нею сутність – неосяжна Лета
і срібне нерозгадане мовчання,
де тоне сон земного сподівання.

Я сам іду чи путь мені торує
одна із глав безмірного буття,
де в іменах, промовлених не всує, –
скарбниця Духа, Слова і Життя?

2014

Ішли роки бунтарства й непокори;
Брехня свою вертіла круговерть…
Одне звичайне поле, біле поле –
Укрилось вибухівкою ущерть.

Людей шляхетних поле, наче мати,
До себе пригортало в холод зим…
А виродки, від гідності байстрята –
Знаходили фінал на полі тім.

Та хтось, на темні хитрощі падучий,
Його простукав кігтями ціпків…
І стало поле, волею болюче,
Привільним для осудливих синків.

Тепер літають понад полем кпини,
В`їдаючись в артерії землі;
А міни… Заіржавіли ті міни.
Перевелися в мінах капсулі!

Митці від Бога, потенційні юди!
Згадайте, що оце я вам кажу,
Коли вам закортить в угоду бруду
Змінити самовибух на іржу.
12.01.14

Я мрію:
Потужно вражають,
Лікують
Мої слова,
І правда у них
Вибухає,
Немов
Золота наднова…

Зі строф епігонство –
Кістками,
І пафос мерзенно зія…
Безсило шорсткими
Вустами
Утома шепоче
Моя.

Не тої я, може, мітки?
А може –
Не та пора?
Не вірші –
Суцільні агітки
Ідуть з-під
Німого пера…

Мені відбирає мову:
Так, начебто, рано, - а вже! –
Омелою
В кожне слово
Вростає
Словесне
Кліше.

О максим забитих
Бравади!
Який же із вами парнас…
Немає на вас
Торквемади!
Єжова немає
На вас!

11.02.14

Коли мене не стане на землі –
вуаль років ім’я у тлін сховає,
розчинена на атоми у млі,
душа моя нестримно заридає.

Та міріади інших душ у млі
на неї цикнуть: досить голосити,
ти бачиш – мало місця на землі,
а ти, дурепо, вічно хочеш жити.

Із тих країв, де сходяться світи,
і точка неповернення – позаду,
о, душе моя змучена, лети
на вибір свій: у пекло чи до аду…

08.02.2014

Заметене, побілене, заморено-сумнЕ те.
Полагоджене на усе життя.
Заметене-побілене. Та снігові замети
йому здаються купами сміття.

02.2010

Ну що Ви побачили в ній, у цій жінці, що сонцем налита, що дихає світлом і гріється тінню жоржин?..Вона ж незнайомка, вона не для звичного світу…Та, зрештою, й він, тобто світ цей , для неї здається чужим…
Вона свої мрії вплітала у роси і грози, піснями квітчала заплямлені сірістю дні…Могла запалити зорю у тріскучі морози, палила й себе у жертовному тому вогні…Між сонцем і прірвою щастя своє малювала, спиваючи серцем високу небесну блакить…Вона Вас, можливо, у іншому світі чекала…У тому, який не вбиває …і так... не болить…
Забудьте цю жінку, вона принесе Вам неспокій, бо звикла по лезу ходити, немов по струні…Вона заблукала в орбіті своїй надвисокій…Вона себе вбити готова приреченим «ні».
Забудьте її. Обійдіть. Так, мабуть, буде ліпше… Для жінки цієї чужим є все надто земне…Вона свої мрії кривавими віршами пише…Вона Вас, можливо, полюбить…та все ж …обмине…
Нехай собі молиться…Спокій її сколихнути наважитись може хіба що безумець чи кат…Чи той, хто зуміє яскраві вітрила напнути над краєм безодні, над сотнями зречень і втрат…

Я кидав чорний хліб гракам,
На білому, трагічно-чорним.
Гракам – небесним морякам
Знекровлених морозів штормом.

Щоб не змогла зимова лють
Жбурнути їх в безодню смутку,
Гракам із хлібом руки шлють
Жилети рятівні і шлюпку.

Гракам – небесним морякам ,
А не повітряним піратам.
І цим негоду налякав,
Це їй страждати і вмирати.

Мороз утік, а чорна глиб
Об сонця пальці обпеклася.
Яке це чудо – житній хліб:
І порятунок, і прикраса.

До берега добра паром
На сріблі снігу золотиться.
А грак виблискує пером,
Як зачарована жар-птиця.

І сонце свіже, запашне
Смакує під святковим кленом.
Тебе я спас, врятуй мене
Крилом вогненним і натхненним.

Зламай кайдани самоти,
Спали недолі злість і сірість.
А ще грядуще освіти…
Та пізно вже: на клені всілись

Всім задоволені граки.
І на тополі й на висотці
Граки – небесні моряки,
Космічні чаклуни і зодчі.

Я не простих птахів зберіг,
Не темній зграї послужив я:
Сніжинки з під жар-птиці ніг
Злітають райдужним сузір`ям!

01.02.2012

Проганяє неба срібну мряку
Жмутиком веселих промінців,
Їдучи на Осло через Краків,
Юна панна з квітами в руці.

Їй перечать холоду жреці,
Льодяних епох сакральні знаки,
Та вона в душі плекає ціль,
Щоб мороз у кулаки заплакав.

На комоні сонячних відлиг
Березень - вояк її комбриг
Погляда на Арктику, як бранку,

Та володар граду і порош
Каже: панно, сильно не полош,
Не ввійти тобі увік до мого замку.

07.02.14

ТИ – мова
Моєї
Прадавньої
Нації.
Тобі вже
Співали
Багато.

Он дехто
Тобою
Стриже
Асиґнації,
А дехто –
Розламує
Ґрати .

Розводили
Юди
Пусті
Баляндраси,
На котрих
І ницості
Слизько…

В тобі
Гартувалося
Слово
Тараса
І шабля
Богдана
Хмельницького.

В тобі, моя мово,
Задимлені
Шанці,
Шляхетна
Статура
Герба.
В тобі – чорний прапор
Махновських
Повстанців
І вічна
Звитяга
УПА.

В тобі – материнська
Знедолена лють,
І батька
Криваві
Тортури,
В тобі – тихий стогін зими
Після Крут
І горда
Постава
Петлюри.

О мово! Очами
Малого хлопчини
Шукала ти
Вірних
Перлин…

Та врізались в тебе
Розгнуздані кпини,
Коли тебе
Зрадив
Син.

Той син є усюди:
В душі крамаря,
Що хтиво
Видудлює
Чарку,
В душі науковця
І плугатаря,
І навіть
Малого
Школярика.

Отак, моя мово.
Допоки той син
Твого укорочує віку,
Не стане яса
Українських
Сивин
З руїни
Усяких
“язиков”.

03.01.14

Чому цей світ такий непримиренний
і Каїнів достатньо поміж нас?
Невже життя – то вірус патогенний,
в якому «Я» перемагає глас –
надії глас на вічне, невмируще,
божественне, небесне і святе;
надії глас на суще і грядуще,
на судний день, що кожного сягне.
Навіщо тоді розум? Убивати
і хитромудро плутати сліди?
Поміж нужденних сито панувати,
не знаючи для чого і куди?
Приходить час, людські нормує біди
у послух, у сумир’я, в дрімоту,
будує глинобитні піраміди,
але тепер вже на свою біду.
Бо інший час підпалює протести,
неначе повінь, розмиває мур
і падають корони, трони, жезли…
і холуї, і пані Помпадур.
Відплати юшка заливає очі
і лютощам немає перешкод.
Вже й Каїна убити є охочі…
А може то не Каїн, а наш код –
код божевілля, вільного від Бога,
благословення на земні гріхи.
Поглянь назад: кровить людська дорога,
усі її принади і віки.
В одному серці – жертва і убивця,
лже-проповідник, юда і герой,
їх лицедійні і натхнені лиця,
і дух любові, поки що ізгой.

31/01/2014

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

І знову падав сніг. А ще мороз тріщав. І майоріли лозунги , знамена. І нахилився Ангел до плеча, зашепотів схвильовано до мене. Мовляв, якась чудна війна оця, всі небожителі уже у справжнім шоці...Летять гранати, падають до ніг. У когось справжнє місиво у оці...Студенти. Барикади. Чорний дим. Навпроти "беркут" і злостиві крики. Свій став чужим... Чужий не став своїм... Ніхто з великих ще не став великим...
Несе бабуся теплі пиріжки...Водою патріота обливають...Майбутній архітектор - без руки...Побиті люди гордо Гімн співають...
Не вмерла ще...не вмерла ще...не вме...Хіба та смерть - нав`язлива ідея?..А з півночі не вітром - матом дме...І я не знаю - хто я...як я...де я...
Хтось каже : жий на західний манер. Витає привид - матінка-Європа...Народ надіється, що він іще не вмер...Політикам - своя важніша "...опа".
Отак жиєм, воюєм день за днем...Найважче- це проти себе самої...
Кров на снігу...
Зруйнований едем...
І прямо в душу вцілені набої...

25.01 2014. Київ.

Я только волны на воде,
Которые гоняет Ветер,
Поэтому и нет нигде,
Меня тут нет! На этом Свете…

Меня тут нет,
Когда проходит время,..
Когда здесь настает рассвет,
А я уже блуждаю в дебрях.

А я с мыслями улетел..
Не вижу Землю и себя теряю,
Неужто мысли мой предел?
Что им я больше жизни доверяю?

2014р.

світ – це ліс
незахищений первісний ліс
в ньому сарна – це ти
а стежки як новітні лекала
темно скрізь
навіть промені Божі навскіс
як скажіть не зійти
коли ждуть щоб спіткнулася впала
а мисливців багато
а стовбури творять тунель
де те світло вкінці
де те світло те сві…
не світає…
і лише соловей
і лише соловей–менестрель
має скрипку в руці
і співає тій сарні співає…
а вона все летить
проминає кущі і яри
і колючі ожини і сховані вовчі капкани
бо життя – тільки мить
тільки сонцем осяяна мить
до тієї пори
доки куля до серця дістане…