Ніч...
Це ніч на дворі, а не день...
Це пора вже пізня, а не рання.
І вона, ця темрява остання,
Найсуворіша, найзліша від усіх.
І така зухвала і навальна...
Ніч підступна, ніч всепоглинальна.
Ця фінальна і... фатальна ніч.

У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам по собі.
Діточок ростили, не знаючи злоби.
Та, мабуть, набридла ідилія кішці,
Тож несе орлиці несусвітні вісті:
«Ви там, бач, літаєте попід хмаровинням,
А свиня тим часом підрива коріння.
Не мине і тижня, як дуб упаде...
Де будемо жити? Зима ж бо іде...»
А назавтра кішка шепоче свині:
«Можете не вірить, кумасю, мені.
Чула, як орлиця дітворі казала:
«Скоро з поросяток буде стільки сала!»
...Не літа за здобиччю орлиця з гнізда.
Стереже потомство свиня молода.
Хтозна чим скінчилася б ота тарапата,
Та в капкан раз кішка уночі потрапила.
Свиня полонянку пішла визволяти.
А орлиця стала мишей добувати...
...Зізналася кішка свині та орлиці,
Що вона складала всі ті небилиці.
P.S.
Шкода, як мудрість настає лише тоді,
Коли опинишся в біді.

кільканадцять вагомих мисленнєвих проблисків
не створили бажаного ефекту від розмови
тебе сприймають лише у ролі
одного з героїв уласних сновидінь
тьмянієш намагаючись освітити йому шлях
натомість одержуєш в'яловідповідності
розітхнуті вщерть відповіді близькісний нанівець
з тобою у життєвому дискурсі могли б створити
не більше ніж умовну сполуку та й ту у минулому
мертвозність становища полягає у тому мабуть
що цигарку цьому світові ти викурив раніше за мене
раніше замаячив у авангардних проблисках прогресу
злословиш постсучасність за її тимчасовість та скороминучість
а вона обертається до тебе задом і продовжує сапати огородню цибулю
і травити колорадських жуків руками онуків по копійці за кожного
так і продовжуєш опановувати безтямно іронічністю
допоки моя фрагментація остаточно не стане для тебе
вагомим доказом яскравою ілюстрацією власної слушності
наша відчудженість не доходить далі фраз
я не п'ю і не палю я вегетаріанець я патріот я праведний я святоша любіть мене
кожен з нас нікчемний по-своєму але ти звичайно більше
я тебе від усього твого щирокінечного начала поздоровляю
зі здобуттям гранту на гарантії

2011

Андрію Содоморі


Ну як перекричать тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам”ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні,
Де слово – подув, а не смисл,-
Теж тільки пам”ять.
Не чує.
Виграє на пагорбі жалі.
Хто їх почує на тім світі?
А в цім, якщо й почують, чи ж повірять?
І справді:
Не ймуть фракійські молодиці,
Що їхні ще дівочі груди, пругкі тіла,
Спраглі од чекання губи
Орфеєві навіки заступила Еврідіка.
І досить ковтка вина терпкого...
Ні, ще раз прокричу в тисячоліття.
Може, вдасться бодай переінакшить міф.
А як нічим уже Орфею не зараджу
/Розтерзаних, Поета і кіфару
Несе-гойдає жаліслива річка/,
То розкажу, про що кіфара грає:
“Чи варта пісня
Бодай одного життя людського?
Варта.
Життя, коли воно не тління,-
Ватра,
Коли воно не жарти,-
Варте бодай одної пісні”.

у Могилеві дощ,
у Погребищі сніг…
німі кургани
під
синіми
прицілами стронцію

ми ніжні –
під
білими
поглядами
підсніжників …

але я не думаю
про
рефлекторність
твоєї зіниці
чи
дотику

думаю…
які сни сняться
вулканам
атомних електростанцій?..

2011

Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого проклятущий звір».
«Не журися, друже! Я злечу на дах.
Як побачу лева, тобі знак подам».
Тільки сів на бовдур одчайдуха-півень,
Як з лісу вже чути лев’яче ревіння.
«Ку-ку-рі-ку!»- долинає з даху.
Віслюк з переляку преться у курятник.
«Ку-ку-рі-ку!- лине вже зі сміхом.-
Вилізай з криївки! Лев верта до лісу!»
Не відав ні півень, ні віслюк тим паче,
Що від «кукуріку» звір назад поскаче.
Цим би і скінчилась вся оця пригода,
Якби не запало віслюкові в голову,
Що як лев тікає, значить він безсилий,
І за страх є змога йому відомстити.
Зопалу зірвався...Вже от-от укусить...
Тут лев обернувся, посміхнувсь у вуса:
«Одхекайся трохи, знахідко неждана,
Та обідом царським мені нині станеш!»
P.S.
Де надмірна певність, там чекай біди.

(триптих )

І.
затримай пальці мої
губ порухом
берези сміялись так довго
до чорної змерзлої зірки...
торкнися щокою
вій моїх
зігрій
це велике порожнє сонце
аби не тріснуло
від здогаду
що тебе
вже немає

ІІ.
…і залишилось мовчати
до дзеркала
і розчісувати волосся
як робив це ти
і шепотіти
у запилені тріснуті стекла зіниць
слова
що стерпли від давності
і кришуться кришуться
сухими пластівцями
з червоних губ моєї пам`яті


ІІІ.
…а тріснуло справді
тіло моє навпіл тріснуло
як пластмасова кулька
біле
        сухе і порожнє
                    всередині
душу
я подарувала тобі
зеленим
соковитим яблуком
коли ти
ввійшов уперше


2001

Це гріх – не осміхнутись немовляті,
Коли воно невтішно плаче,
Не помахати на прощання,
Коли сльоза уже розтане,
І не послать од серця лунко
Йому повітряний цілунок.
Це гріх – коли, немовби недоріка,
Нагально обігнать каліку.
А як, сказать, спинившись, просто:
«Даруйте! Поспішаю в гості...»
«Нехай щастить!»- почується в одвіт .
І начебто поширшав світ.

***

Мчить велосипедист...
Йде красуня в наймоднішім строї...
Молодиця схилилась на плече чоловіка...
Малятко сп’ялося на ніжки...
Подивись,
Усміхнись,
Махни рукою,
Зашарійсь...
...Неповними будуть
Сила,
Краса,
Найцнотливіші наші бажання,
Коли байдужно їх обійти.

Богдан Задура зізнається,
Що кожен рядок його вірша
Коштує стільки,
Що на ці гроші
Можна аж чотирнадцять разів
Сходити до платного туалету.

За жоден рядок моїх віршів
Мені не заплатили
Ні копійчини.

Просто в моїй країні
Для поетів
Всі туалети
Безплатні.


2011

бачиш: насправді мені так хотілося йти -
веснами, мокрою після дощу бруківкою...
йти, не ховаючись, тихо очей не відводячи,
і не заточуючись, - просто пливти містом.

веснами, тими, що пахнуть азартом і пристрастю -
так, тільки так пахне квітень! і всюди - сніг.
рожевий, ніжний, розсипчастий... сиплеться
з самого ранку на наші щасливі голови.

йти... і щоб нас не бачили, бо я вже стомилася,
дуже стомилася бути наскрізь всім помітною...
просто йти... крізь людей... і нема. нема мене, чуєтє?
гарно ж як! місто моє - і ти. поруч.

і нема в тім бажанні нічого огидного,
ні осудливого, ні страшного, ні навіть реального,
бо міраж все це. тиха фантазія. примха. сон.
і всього цього - теж нема. є тільки я. і - біль.


26.04.2010 р.

Постаріла кішка. Хазяїв нема.
А голод триклятий вже кишки вийма.
Десь там у коморі жиріє мишва,
А вона на призьбі лежить ледь жива.
«Куди щезла молодість, а з нею і спритність?
А що залишилось – так це тільки хитрість.
Хай сміються миші. Я таке підстрою,
Що самі до мене прибіжать юрбою».
Мішок бачить кішка...Старий і дірявий:
«Нічого, згодиться для моєї справи».
На гак почепила кішка той мішок.
Крекчучи залізла і чека мишок.
І не забарились гості рудуваті.
Вилазять нарешті без остраху з хати.
Вилазять, дивуються, та ніхто не зна,
Як з’явився заніч мішок з-під зерна.
Найцікавші влізти готові туди:
Раз кішки немає, то нема й біди.
Та тут нагодилася миша-ветеран,
Що від кішки мала чималенько ран:
«Скільки вас, дурепи, треба вчить і вчить:
Та ж кошача лапа із мішка стирчить.
Сидіть в мішку, пані, хоч і допізна.
Одурить непросто тих, хто ваc пізнав!»
P.S.
Як обережність й досвід ходять в парі,
То й хитромудрі вигадки – примара.

***
Інколи
прокидаючись
не можу згадати хто я
правда мені не так важко як Чжуан-Цзи
який просинаючись не міг вирішити
чи він метелик якому сниться що він людина
чи людина якій сниться що він метелик
так от - мені легше - я знаю що я жінка
тільки треба згадати своє ім’я
Зебуннісо? - О я знаю що ніколи тебе не побачу
і тому так палають мої слова
вони чекатимуть на тебе навіть коли мене вже не буде
Чураївна? - Світ наповнений та порожній без тебе
зготувала собі отруту а ти випив її замість мене
Су Сяо - мей? То мерщій брате мій
Цинь Гуань ще затято ходить навколо весільного дому
підкажи непомітно парний рядок мого вірша йому
бо ж четверта сторожа настала...
Перебираю далі свої імена і прокидаюсь
згадала - Марія я
*

Ой же ж болить голова дубова
рушниками в’язана-перев’язана
на щастя на долю
на довгії віти
Розтріпує вітер стрічки поторочені
хай вже повисмикує їх всі
та роздасть по одній на дівку
що гарбузової каші Трохимові наварила
Чути застільних пісень
в мочарах кумкає староста безхвоста
накрапає
вип’ємо ж за молодих
Гірко

Намалюй мені волошки із колоссям у ромашках,
Тіло дівчини невинне, що згорає від спокус,
Кактус вічності і вірність віртуальності матерій
Так майстерно, мов Ерделі свою Магду... Пікассо
Вже тобі не намалює ілюстрацію до книги –
Гинуть генії ілюзій в хворобливості бажань.
Нежить пам’яті впливає на можливість перевтілень:
В тілі виросла цнотливість, а свобода прагне ран.
Може, крові і не треба? – Море всотує проблеми
І змиває гріх із тіла й муки совісті з душі.
Два квитки зірви із літа і шукай на морі щастя.
Але березень безбожно прив’язав нас до землі.
Ми із болем поріднились, нам ярмо вросло у шиї,
Нам оса політ гранати у пробудження несе.
Сенс у тім, щоби кохати. Колисати коло хати
Для майбутнього минуле менуетами страждань
Нас навчили наші предки. Наші виплекані сльози…
Намалюй мені у квітах нашу зболену любов.


2011

Темні ряси цвинтарів
Обвішані хрестами
Проповідують абикому
Алфавіт грецький

Храм світу
Під куполом синім
Переповнений людом
Вірно - невірним
Незважаючи на монотонне
Пророцтво минулого сподівання
І втрати невичерпних можливостей
Що спорожніли ластів’ячими гніздами
Як тільки вони полетіли
Аби повернутись

Дивно а відчай розлуки
Серця не турбує
Одначе бентежно весною
Воно зустрічає на крилах
Спасіння воскреслу надію
Що бузьки приносять
І ходять по долах
Шукаючи хліба
Аби підкріпитись
І сина чи доньку
Принести в родину
На Альфа щасливу
І хто пригадає
У той час урочий
Ту букву послідню
На ймення Омега

24.03.11.

впіймати останню мрію
прихистити, обігріти
виплекати
вселити в себе надію
що вона житиме
що вона бути.ме
що їй бути
що вона є
що вона твоя
повірити в мрію
привласнити мрію
стати мрійником...
вигаданим
мрії ж бо не знаходяться
мрії... самі знаходять

25.01.11.

Я
твоя маленька поетка,
в душі якої своя поетика.
Часом зникаю до свого світу...
Пробач мене, не можу змінитись.
А знаєш,
тебе запрошую в гості.
Заходь сьогодні - десь так, о шостій.
Заварю чай із трав та суниці,
ти розкажеш маленькі дрібниці.
...
Заходь сьогодні десь так о шостій
на чашку чаю до мене в гості.

01.02.11.

Ми живемо
у власних світах,
оточених височенними стінами.
Всі разом,
та кожен окремо -
ізольовані
товстезними мурами
своїх світобачень.
І ніколи не будуть
дві людини
по-справжньому цілим,
бо ж житимуть
в різних кімнатах,
хоч і в одному замку.

28.02.11.

Загубитись.
У власних чеканнях
й очікуваннях
заблукати.
Зневіритись.
Зруйнувати подумки
все ...
зведене тими ж думками.
І знову кинутись
в мрію
про настання кращого.

28.02.11.

Кричати поглядом
у білу стелю.
Шукати Бога?
Де ти, Боже?
...
Де порятунок?
Де розрада?
Чи допомога?
Є лиш я.
Та тиша...
Вбивчий холод.
І він
стискає тіло,
серце... душу
трощить
на дрібні уламки,
що зростуться
?

25.02.11.

Втрачаю сама себе.
Втрачаю сама тебе...
Свідомосте моя мила.
Розкрила свої вітрила
Й пустилась в обійми вітрів.
Втрачаю тебе тікаючу.
Втрачаю тебе зникаючу.
Втрачаю себе, стікаючи
Істериками з очей.
А свічка (вже догораюча)
Впускає пітьму ночей.

19.03.11.

Прокинутись
від поцілунків прохолоди
на обличчі.
І ніжитись
в теплі обіймів ковдри,
вкритих ніччю.
Згорнутися в клубочок...
і зігрітись.
Закрити тихо очі -
"снитись, снитись"...
Зробити ще ковточок
і напитись.
...
Прокинутись
від сонячних цілунків..
теплі, ніжні.
Й всміхнутись:
казка ж бо довкола
диво-сніжна.

07.01.11.

Загубитись у власному божевіллі.
Між реальністю й снами,
І між ніччю та днем.
Всі думки та слова живуть у свавіллі,
Будуючи дивні драми,
Зводячи їх гарем.
А насправді усе надто просто,
Очевидно. До болю й абсурду.
Не сприймати лише надто гостро
Емоційність найближчого гурту.
Повернутись до світу реальності:
Свого часу і своєї дальності.

13.03.11.

Що темперамент, а також талант потребують певною мірою дисципліни,
з цим кожен легко погодиться. Але думка, що розум, який, природньо,
зобов’язаний нав’язувати свою дисципліну всім іншим устремлінням,
сам потребує дисципліни, може, звісно, видатись дивною.
І справді, досі він уникав такого приниження саме тому,
що за врочистої й серйозної постави, з якою він виступає,
ніхто й не підозрював, що легковажно грає породженнями уяви
замість понять і словами замість дій.
Іммануїл Кант

Ну, що, крім імені,
Знав той безвусий лейтенантик,
Як після останнього, напевне, бою
Посеред руїн конаючого Кенігсберга
Натрапив на могилу Канта.
Замість в шанобі постоять мовчки
Перед одним із світочів науки
Він взяв обвуглений патик
Та й нашкрябав з усміхом глузливим:
«Теперь ты понял, что мир материален?!»
Недопалком цигарки поставив знак окличний.
Мовляв, знай наших.
Воістину мав рацію неговіркий відлюдник ,
Коли казав, що матеріалізм
Заглянуть в душу людини неспроможен.
Бо ж не засобом – метою має буть вона...
Та відки було знать молодикові,
Коли він гвинтиком був у тирана,
Який і перемогу, добуту кров’ю,
Оберне на вселюдське горе.
І вже достоту і лейтенантові, й мільйонам,
Котрі «країни іншої не знали,
Де так привільно дихалось людині»
В колючім плетиві концтаборів,
Знадобилося б напучення премудре Канта:
«Має буть істинним все, що говоримо,
Та не варто оприлюднювати все».
Під переможний гуркіт канонади
Школяр учив професора азам науки.
Не долинав до нього голос мудреця:
«Що більш роздумую, побожністю і подивом
Дві речі душу переповнюють мою –
Зоряне небо наді мною,
Закон моралі, що в мені».

Я люблю це місто і його п’яничок,
            що питають адресу,
               а потім не ходять у гості;
І це хлоп’я, яке пише вірші
               листами, які чомусь ніколи
                       нікому не приходять;
Коханців-трамваїв, яким ніяк
               не судилося поцьомати
                   один одного;
І часом свою самотність,
                що живе у шафі,
                   у правій кишені джинсів.
А коли я ходжу цим містом,
               то ворушу опале листя
                   у пошуках свята
І раптом застаю тебе
               за тим самим заняттям.

Природа оновила шати,
Розкішних барв хоч відбирай.
Цвіте весна милує око,
В обійми сонячні широко,
Пірнув мій любий рідний край.

Так радісно душа співає,
Навколо родиться життя,
Моя країна сонцем сяє,
Тут воля пташкою літає,
Недолі нема вороття.

А материнська наша мова
Голубить нас, несе нас в даль,
Слова мов квіти розсипає,
По полі вольному гуляє,
Вкраїна встала, геть печаль.

*
Маленький мальчик смотрел в окно.
Морозные разводы голубым наполняли комнату.
В доме было тепло, но пусто.

Жёлтенькая грудка синички билась о стекло,
она замерзала, а мальчику выходить не велели.
Ему было жалко гибнущую синичку,
а ещё себя.
И слёзы, собравшиеся в уголках глаз,
теперь выкатывались и выкатывались.

Мальчик прильнул губами к стеклу,
пытаясь дышать часто и жарко.
Узоры таяли и исчезали.
Обессиленный комочек вцепился лапками
за край рамы и затих.

Когда слёзы были размазаны по щекам,
и глаза, освобождённые от странных капелек,
стали снова видеть, синички за окном не было.

…Мальчик вырос. Его руки прижимали к груди
маленький жёлтенький комочек, который плакал,
шмыгал носом и был беспомощен.

Он целовал её глаза и губы,
дышал часто и взволнованно.
В окне рисовались причудливые узоры.
И не было ни сил, ни возможности сберечь то,
что так долго жгло его сердце...

Чи прислухались ви до пустоти і тиші,
Чи чули ви, як тиша промовля?
Чи бачили, як пустка дні ковтає
І стелить ніч де замикається земля?
Тоді душевні звуки гірше крику,
Б'ють кров'ю в скроні і ти кричиш безвучно.
Тебе не чують, бо ж тут людей нема,
А ти невільник власного сумління,
Благаєш прощення у тих, що десь далеко.
Тебе не чують, а ти незрячими очима,
Шукаєш шелесту пісчаного простору
Та все мовчить, бо ж і тебе вже на землі нема.

На вічну пам’ять
Збігнєву Герберту,
класику польської літератури,
лауреату премії Єрусалима


Як все ж по саму зав’язку
Нас будні в’яжуть...
Поривався ( і не раз) писать йому,
Але було все ніколи і ніколи.
Тішив себе, що був він здоровань.
Отож, напевне стрінемось
У Кракові, а чи в Парижі
Та й доспіваємо козацьких тих пісень,
Котрі не довелося доспівать в Єрусалимі.
«Львів’янин я!»- сказав тоді він
І з польської враз перейшов на українську.-
Тож заспіваймо щось з пісень мого дитинства».
І поки я перебирав, з якої б то почать,
Він вже виводив «Ой на горі...»
Соромивсь я співать на повен голос,
А він (натеж лауреат!) уже здіймався баритоном.
Банкет на його честь порушив наш дует.
Навзаєм знову ми обіцяли стрітись.
Та достроково він подавсь у ті світи,
Куди мене ще, слава Богу, не покликано.
Тепер лиш книжка неспішних його віршів
Нагадує мені, як піснею вкраїнською
Подивували ми колись Єрусалим.

Не говори, що тут усе цікаве,
А може навіть краще ніж було,
Слова пусті у чорнім павутинні,
Обман душі, заржавлене відро.

Ти думаєш, що п’єш джерельну воду,
Вона ж застоєна , обманою дзюрчить,
Не підливай свої зів’ялі квіти,
Життя у них була хвилева мить.

Ось так і ти, напившися отрути,
Зів’янеш в сподіванні кращих днів,
Одному джерелу лиш можеш довіряти,
Звідки в дитинстві свою долю пив.

Поміж старими знімками родини,
Знайшла тебе ,бабусенько кохана,
Твоє поморщене лице і добрі очі
І серце не заховане, бажане.

Пригадую, як будучи малою,
До тебе їздила із міста на все літо,
Збирала яблука солодкі, соковиті,
Пекла картоплю, на вогнищі відкритім .

В думках Десна, широка немов море,
(В моїй уяві все було велике)
Мене манила до себе щоднини,
Де хлюпалась мов козенятко дике.

Теперішні горбочки були гори,
Вилазила на них , на сам вершечок,
А потім з реготом котилася вдолину,
Лякала стадо пасучих овечок.

Бабусенько, скажи де все поділось?
Куди сховалися мої безжурні роки?
Твої уста німі, лиш світяться ласкаві очі
І лиш у сні я чую твої кроки.

На гладкій корі бука
Хтось вирізав ножиком:
«Я тебе люблю.»
Час зробив букви випуклими,
Як і на моїм серці.

* * *
Березень немає нічого спільного
З березами.
Просто вони саме тепер
Не витримують натиску життя
І починають плакати.

* * *
Життя встромило тебе вербовою гілкою
У розколотий камінь.
Ти поливаєш коріння сльозами
І ростеш. А камінь
Скоро перетвориться на пісок.

* * *
Дівчина на вершині яблуні –
Це твоє дитинство,
А бик під деревом –
Це час, який робить нас
Дедалі сміливішими.

* * *
Сонячний зайчик
Виліз на тюльпанове дерево
І грається у квітах.
Так і твоє проміння
Робить красивішим світ.


2011

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
« Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
« Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Поезіє! Дитино мого серця!
Ти дозріваєш вкутана туманом,
Тремтиш і вириваєшся на волю,
Щоб виплиснуть шумливим водопадом.

Лелію ще твої рожеві пелюстки,
А ти на старті вже у ранньому розгоні.
Чекай, не виривайся, не спіши,
Я не готова до розлуки і погоні.

Хотілося б писати лиш про щастя,
Щоб звеселити кругом себе світ,
Та щось щемить і біль в душі примає,
Ще не розквітлий мій весняний квіт.

Ще сум і жаль в моїй душі нуртує,
То ж не спішу, народження чекаю,
Тоді пущу тебе, і ось тоді полинеш
Пташиною в обійми мого краю.

Я покохала мрію, подих вітру,
Не знаю хто ти i в чому твій чар?
Не чула слів, та я й сама німію,
Не треба слів коли душа мов жар.

Ловлю твій погляд в сонячнім промінні,
Твій поцілунок в ранішній росі,
Присягу чую у пташиній пісні,
Живу тобою у весняній красі.

То ж чи діждуся, щоб тебе зустріти,
Чи може ти ніколи й не прийдеш.
Бо ж ти лиш сон дівочого кохання
І лишень в думці мрією живеш.

Любов і вогнище, у них є щось спільного.
Обох розпалює маленька лиш іскра.
Горить повільно , а згодом вже пожежою палає
І так безщадно з собою пориває,
Не зглянешся, а ти уже гориш
І порятунку від вогню немає,
Аж поки втухне все багаття, а життя
Згорить до тла.

...відчувала себе коханкою
якій щастя виділяють
порціями
а ніч скуйовджена
стукала у вікно
жалібною гілкою
а він собі спав
відкинувшись на подушки
            і щулилась
            тулячись до ковдри
            і притискала
            до рота пальці
            щоб не заплакати
але сльози
котились
котились солоними згустками
образи
розчарування
і терпкої забутої ніжності
що загубилась у його
розміреному диханні

2001

п.с. можна сприймати як своєрідне продовження теми, піднятої в поезії "Ода роботі" Ніни Сіль - http://maysterni.com/publication.php?id=59902 :)))

По довгих блуканнях, по нетрях –
Широка галява.
Це ще не вихід.
Ще густіші попереду нетрі.
Але трава гамірлива
Та мірковні статечні дерева,
Та навскісне, наскрізне сонце ранкове...
Слухаю Гріга.
Думаю – чого ще бракує?
Хіба що відлуння іншого серця.
Любляче серце...
Віковічний кругообіг життя –
Переливання надлишків,
Вкорочення надмірів...


Це знову Гріг,
Наче стомовний грім,
Що безнастану прагне скону грому,
Викочує в півнеба розжеврілий дзвін
І розбива на зеленаві дзвоники.
І де там, де там спать...
З лісів прадавніх
Настояна на травах допливає вічність.
Такої ночі (тільки-но повір)
Зможеш літати над заснулим містом.
І з високості стануть замалі
Вчорашні прикрощі й печалі...
Доводить Гріг до нескінчення мить.
Одну лиш мить.
Мить, за якою вічність.

По-літньому ще припікає сонце.
По селах християни картоплі копають,
Докупи зносять гарбузи, лущать квасолю,
Сухе бадилля палять...
...Не злічить роботи в полі й на городі,
Щоб не віддать морозам на поталу
Те, що на радість рясно так вродило.
Чом же юдеї, святочно вбрані,
Всі до Бердичева сьогодні поспішають?
Рош гашана, себто Новий рік, в юдеїв.
Звістить про це весь світ
Господь заповідав шофаром –
Довжелезним рогом з барана,
Покрученим, як і сама доля Мойсеєвого роду.
Та що за диво: готові луснуть од напруги,
Хасиди дмуть-роздувають щоки,
А з рогу – ні гу-гу...
Такого ще в Бердичеві не знали.
Кагал благально поглядає на рабина –
Стільки ж див йому Господь довірив,
То ж, певно, що й шофар розговорить зуміє.
Мало не самого себе вкладає Леві Їцхак
В шофар, а відти – тільки старечий хрип.
«Не обійшлося, мабуть, тут без Сатани», –
Відклав набік шофар і прокричав у небо:
«Владико світу,
Ти ж не кому-небудь, а нам заповідав
Шофаром нагадувати людству
Про день, коли Ти світ цей сотворив.
Поглянь – скільки ж юдеїв прийшло в Бердичів.
І що ж?.. Ти не дозволяєш висловить на повен голос
Любов і страх наш перед величчю Твоєю?
А, може, як кажуть християни,
Ти й справді нас прокляв, відріксь на віки вічні?
Тоді...тоді поклич Івана з поля...»
І заридав кагал, і руки простягнув до неба.
Леві Їцхак ще раз припав вустами до шофару
І начебто сама собою така мелодія в усі усюди полилася, що й у найдальших селах
Християни поволі розгинали спини
І з-під долонь у небеса вдивлялись.
«Моя взяла сьогодні,– проказав рабин. –
А Його – завтра. Життя моє Він одбере...
Гріхи Ізраїлю звалив я сам на себе...»
P.S.
У Бога вимолив Леві Їцхак відпустку –
Полежать на Сукот у курені,
Потанцювать з кагалом на Сімхат Тора .


Леві Іцхак з Бердичева (1740-1810) -великий знавець Тори (П'ятикнижжя, користувався неабияким авторитетом серед хасидів. Уславився полум'яною любов'ю до людей і відданістю Творцю та Його заповідям. Щоправда,неодноразово викликав на суд самого Всевишнього, вимагаючи від Нього більшої турботи про Своїх дітей. Його праці й досьогодні - одні з найпопулярніших серед хасидських книг.
Сукот -Свято кучок.
Смхат Тора - свято початку читання П'ятикнижжя.

Поезіє, ти ще в мені жива?
Ще не обрізав крила
цей сва-
      вільний світ?
2011-03-19

Серце - це таймер, механізм зворотнього відліку.
Грає на нервах пульсу щоденний однаковий ритм.
Не вистачає терпіння чути 60 кроків смерті на хвилину,
А страх наближення ще більше прискорює невідворотнє.

Але навіть подумки боїшся його зупинити!

Все було завсім не так.
Не тобі він клав руку на чоло,
примовляючи: "Добре." Не так все було,
не так.
Чорне вороння злітало з гіл,
прибиралося до нового весілля.
Тільки не так все було,
не весна вінчалася.
Весна...
Граківня повниться її дітьми,
поститься вона водою, що від землі відійшла.
Не так все було, моя мила,
не твій аромат в землі прокинувся
і в його ніздрях зайшовся виром, не твій.
Мила моя.
Не так.

Забудь чужі води, і вина
по землі твоїй кров'ю зійдуться
близ колін твоїх водяних.
Не бійся, мила,
не бійся.
Не так все було, як я кажу.

Не твої три кістки -
трикутник над моїм порогом,
не твої три слова -
сон його неоглядний.
І сонце прибуде,
і руки розтерпнуть,
і ти.
І ти.

Він думав, що свою громаду знає,
Так само, як своє важке безсоння,
Коли бунтує шлунок після учти.
Та він не знав, як чернь встає за віру,
Як хоче стан змінити, взяти шаблю.
Йому не до вподоби заколоти,
Жага поспільства стати козаками,
До влади королівської зневага.
Він довго жив, він так багато бачив,
Він між краплин зміг проложити шлях
До статку і до влади. Але нині
Твердь зрушила і все змінило місце
Під небом. Пан Ходика помилився.
І має вирушати в невідоме.
Із Києва його вивозять вбивці,
Немов татари здобич. Світ змінився.
Ці зміни знищать київського війта.
Нам хроніки лишили тільки згадку
Про цей страшний випадок братовбивства,
Що провістив народження доби
Козацької.

фудзіяма і фукусіма
сперечаються
в популярності
нині
коли всі очі
прикуті
до землетрусів
і ядерних вибухів

собаки
рятують
поранених друзів
люди
шукають
минулі щастя
між завалів
де іще вчора
були їхні «кубла»

сон…
над фудзіямою
вранішнє сонце
дим
над фукусімою
гасять водою
сніг…
о. Хонсю
засинає
і прокидається
у жалобі

Тут
життя як безкінечна низка життів Смерті
і треба ще глибшого зору
щоб усвідомити
що вони є завісою
за якою
Вічне Життя

Молюся у невидимому тут храмі
*

Ілюстрація - графіка худ. Галини Севрук. 2000 р.

Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?
***

І не знать допуття, чи живі ще вони, а чи вбиті.
Натан Альтерман

На брамі малеча,
Озброєна до зубів,
Хоч і беззуба подекуди.
«Дядьку, проходьте швидше!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, швидше! Стріляти будемо!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, стійте! Ви вбиті!»
...Неквапом, неквапом...
...Давно вже вбитий...

Якби літа, мов круглі дати,
Вряди-годи одвідували нас,
Щоб вік свій повсякчас не пам’ятати
І лиш по-пастернаківськи питати:
«Панове, а яке тисячоліття там у вас?»
P.S.
Що тільки не закрутить
У вир думок, у вирву знадних мрій,
Аби не знать про найстрашніше з див:
Як світ, сповзаючи поволі з глузду,
Сприйма війну, що вже гуркоче доокіль,
За ще один гостросюжетний детектив.

...А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

***
Бризками сміху виринаєте з моря –
Демонстрація грації,
В дивній в’язі м’язи...
«Не зникайте!»
Ще не встигли літні юність свою відтворити.
«Не зникайте!»
Ще не встигли ви символом стать для малечі.
«Не зникайте!!!»
За вами покотиться сонце.
На березі стане так сум’ятно й тоскно.
Начебто випав ланцюг в родоводі людському.

Малий хлопець у сірій камері,
Йому не дозволили Бачити,
Він марить слабкими образами,
Яких немає міцно у світі.

У сидіння вчепився він,
У темному кінотеатрі,
Дім був сповнений води.

Він співав те, що бачив,
Не більше, не менше,
І це було так багато,
Більше, ніж.

Предтеча предтечі предтечі,
Хлопець намалював Птаха,
Це єдина тварина.
І ця тваринка, вимучена з порожнечі,
- Найкраще із того, що знаю.
Славний птах із трьома дзьобами.

2010

...Страшно
відчинити двері і впустити КРИК,
вибігши на чийсь біль
із затишного дому в ніч.
...Страшно
дивитись в порожні зіниці сліпому,
такі порожні, що схожі
на дві всохлі червоні ями.
...Страшно
стрибнути у прірву –
хоч вона лише уві сні…
...Страшно
довіритись будь-кому повністю,
простягши на долонях
свої оголені болі.
Так страшно…
АЛЕ
жити із чорною цяткою в серці,
що, наче нафтова пляма,
розповзається,
огортаючи зсередини
чорним масним
ЧИМОСЬ
– ніби протимікробною плівкою –
душно.