Темні ряси цвинтарів
Обвішані хрестами
Проповідують абикому
Алфавіт грецький

Храм світу
Під куполом синім
Переповнений людом
Вірно - невірним
Незважаючи на монотонне
Пророцтво минулого сподівання
І втрати невичерпних можливостей
Що спорожніли ластів’ячими гніздами
Як тільки вони полетіли
Аби повернутись

Дивно а відчай розлуки
Серця не турбує
Одначе бентежно весною
Воно зустрічає на крилах
Спасіння воскреслу надію
Що бузьки приносять
І ходять по долах
Шукаючи хліба
Аби підкріпитись
І сина чи доньку
Принести в родину
На Альфа щасливу
І хто пригадає
У той час урочий
Ту букву послідню
На ймення Омега

24.03.11.

впіймати останню мрію
прихистити, обігріти
виплекати
вселити в себе надію
що вона житиме
що вона бути.ме
що їй бути
що вона є
що вона твоя
повірити в мрію
привласнити мрію
стати мрійником...
вигаданим
мрії ж бо не знаходяться
мрії... самі знаходять

25.01.11.

Я
твоя маленька поетка,
в душі якої своя поетика.
Часом зникаю до свого світу...
Пробач мене, не можу змінитись.
А знаєш,
тебе запрошую в гості.
Заходь сьогодні - десь так, о шостій.
Заварю чай із трав та суниці,
ти розкажеш маленькі дрібниці.
...
Заходь сьогодні десь так о шостій
на чашку чаю до мене в гості.

01.02.11.

Ми живемо
у власних світах,
оточених височенними стінами.
Всі разом,
та кожен окремо -
ізольовані
товстезними мурами
своїх світобачень.
І ніколи не будуть
дві людини
по-справжньому цілим,
бо ж житимуть
в різних кімнатах,
хоч і в одному замку.

28.02.11.

Загубитись.
У власних чеканнях
й очікуваннях
заблукати.
Зневіритись.
Зруйнувати подумки
все ...
зведене тими ж думками.
І знову кинутись
в мрію
про настання кращого.

28.02.11.

Кричати поглядом
у білу стелю.
Шукати Бога?
Де ти, Боже?
...
Де порятунок?
Де розрада?
Чи допомога?
Є лиш я.
Та тиша...
Вбивчий холод.
І він
стискає тіло,
серце... душу
трощить
на дрібні уламки,
що зростуться
?

25.02.11.

Втрачаю сама себе.
Втрачаю сама тебе...
Свідомосте моя мила.
Розкрила свої вітрила
Й пустилась в обійми вітрів.
Втрачаю тебе тікаючу.
Втрачаю тебе зникаючу.
Втрачаю себе, стікаючи
Істериками з очей.
А свічка (вже догораюча)
Впускає пітьму ночей.

19.03.11.

Прокинутись
від поцілунків прохолоди
на обличчі.
І ніжитись
в теплі обіймів ковдри,
вкритих ніччю.
Згорнутися в клубочок...
і зігрітись.
Закрити тихо очі -
"снитись, снитись"...
Зробити ще ковточок
і напитись.
...
Прокинутись
від сонячних цілунків..
теплі, ніжні.
Й всміхнутись:
казка ж бо довкола
диво-сніжна.

07.01.11.

Загубитись у власному божевіллі.
Між реальністю й снами,
І між ніччю та днем.
Всі думки та слова живуть у свавіллі,
Будуючи дивні драми,
Зводячи їх гарем.
А насправді усе надто просто,
Очевидно. До болю й абсурду.
Не сприймати лише надто гостро
Емоційність найближчого гурту.
Повернутись до світу реальності:
Свого часу і своєї дальності.

13.03.11.

Що темперамент, а також талант потребують певною мірою дисципліни,
з цим кожен легко погодиться. Але думка, що розум, який, природньо,
зобов’язаний нав’язувати свою дисципліну всім іншим устремлінням,
сам потребує дисципліни, може, звісно, видатись дивною.
І справді, досі він уникав такого приниження саме тому,
що за врочистої й серйозної постави, з якою він виступає,
ніхто й не підозрював, що легковажно грає породженнями уяви
замість понять і словами замість дій.
Іммануїл Кант

Ну, що, крім імені,
Знав той безвусий лейтенантик,
Як після останнього, напевне, бою
Посеред руїн конаючого Кенігсберга
Натрапив на могилу Канта.
Замість в шанобі постоять мовчки
Перед одним із світочів науки
Він взяв обвуглений патик
Та й нашкрябав з усміхом глузливим:
«Теперь ты понял, что мир материален?!»
Недопалком цигарки поставив знак окличний.
Мовляв, знай наших.
Воістину мав рацію неговіркий відлюдник ,
Коли казав, що матеріалізм
Заглянуть в душу людини неспроможен.
Бо ж не засобом – метою має буть вона...
Та відки було знать молодикові,
Коли він гвинтиком був у тирана,
Який і перемогу, добуту кров’ю,
Оберне на вселюдське горе.
І вже достоту і лейтенантові, й мільйонам,
Котрі «країни іншої не знали,
Де так привільно дихалось людині»
В колючім плетиві концтаборів,
Знадобилося б напучення премудре Канта:
«Має буть істинним все, що говоримо,
Та не варто оприлюднювати все».
Під переможний гуркіт канонади
Школяр учив професора азам науки.
Не долинав до нього голос мудреця:
«Що більш роздумую, побожністю і подивом
Дві речі душу переповнюють мою –
Зоряне небо наді мною,
Закон моралі, що в мені».

Я люблю це місто і його п’яничок,
            що питають адресу,
               а потім не ходять у гості;
І це хлоп’я, яке пише вірші
               листами, які чомусь ніколи
                       нікому не приходять;
Коханців-трамваїв, яким ніяк
               не судилося поцьомати
                   один одного;
І часом свою самотність,
                що живе у шафі,
                   у правій кишені джинсів.
А коли я ходжу цим містом,
               то ворушу опале листя
                   у пошуках свята
І раптом застаю тебе
               за тим самим заняттям.

Природа оновила шати,
Розкішних барв хоч відбирай.
Цвіте весна милує око,
В обійми сонячні широко,
Пірнув мій любий рідний край.

Так радісно душа співає,
Навколо родиться життя,
Моя країна сонцем сяє,
Тут воля пташкою літає,
Недолі нема вороття.

А материнська наша мова
Голубить нас, несе нас в даль,
Слова мов квіти розсипає,
По полі вольному гуляє,
Вкраїна встала, геть печаль.

*
Маленький мальчик смотрел в окно.
Морозные разводы голубым наполняли комнату.
В доме было тепло, но пусто.

Жёлтенькая грудка синички билась о стекло,
она замерзала, а мальчику выходить не велели.
Ему было жалко гибнущую синичку,
а ещё себя.
И слёзы, собравшиеся в уголках глаз,
теперь выкатывались и выкатывались.

Мальчик прильнул губами к стеклу,
пытаясь дышать часто и жарко.
Узоры таяли и исчезали.
Обессиленный комочек вцепился лапками
за край рамы и затих.

Когда слёзы были размазаны по щекам,
и глаза, освобождённые от странных капелек,
стали снова видеть, синички за окном не было.

…Мальчик вырос. Его руки прижимали к груди
маленький жёлтенький комочек, который плакал,
шмыгал носом и был беспомощен.

Он целовал её глаза и губы,
дышал часто и взволнованно.
В окне рисовались причудливые узоры.
И не было ни сил, ни возможности сберечь то,
что так долго жгло его сердце...

Чи прислухались ви до пустоти і тиші,
Чи чули ви, як тиша промовля?
Чи бачили, як пустка дні ковтає
І стелить ніч де замикається земля?
Тоді душевні звуки гірше крику,
Б'ють кров'ю в скроні і ти кричиш безвучно.
Тебе не чують, бо ж тут людей нема,
А ти невільник власного сумління,
Благаєш прощення у тих, що десь далеко.
Тебе не чують, а ти незрячими очима,
Шукаєш шелесту пісчаного простору
Та все мовчить, бо ж і тебе вже на землі нема.

На вічну пам’ять
Збігнєву Герберту,
класику польської літератури,
лауреату премії Єрусалима


Як все ж по саму зав’язку
Нас будні в’яжуть...
Поривався ( і не раз) писать йому,
Але було все ніколи і ніколи.
Тішив себе, що був він здоровань.
Отож, напевне стрінемось
У Кракові, а чи в Парижі
Та й доспіваємо козацьких тих пісень,
Котрі не довелося доспівать в Єрусалимі.
«Львів’янин я!»- сказав тоді він
І з польської враз перейшов на українську.-
Тож заспіваймо щось з пісень мого дитинства».
І поки я перебирав, з якої б то почать,
Він вже виводив «Ой на горі...»
Соромивсь я співать на повен голос,
А він (натеж лауреат!) уже здіймався баритоном.
Банкет на його честь порушив наш дует.
Навзаєм знову ми обіцяли стрітись.
Та достроково він подавсь у ті світи,
Куди мене ще, слава Богу, не покликано.
Тепер лиш книжка неспішних його віршів
Нагадує мені, як піснею вкраїнською
Подивували ми колись Єрусалим.

Не говори, що тут усе цікаве,
А може навіть краще ніж було,
Слова пусті у чорнім павутинні,
Обман душі, заржавлене відро.

Ти думаєш, що п’єш джерельну воду,
Вона ж застоєна , обманою дзюрчить,
Не підливай свої зів’ялі квіти,
Життя у них була хвилева мить.

Ось так і ти, напившися отрути,
Зів’янеш в сподіванні кращих днів,
Одному джерелу лиш можеш довіряти,
Звідки в дитинстві свою долю пив.

Поміж старими знімками родини,
Знайшла тебе ,бабусенько кохана,
Твоє поморщене лице і добрі очі
І серце не заховане, бажане.

Пригадую, як будучи малою,
До тебе їздила із міста на все літо,
Збирала яблука солодкі, соковиті,
Пекла картоплю, на вогнищі відкритім .

В думках Десна, широка немов море,
(В моїй уяві все було велике)
Мене манила до себе щоднини,
Де хлюпалась мов козенятко дике.

Теперішні горбочки були гори,
Вилазила на них , на сам вершечок,
А потім з реготом котилася вдолину,
Лякала стадо пасучих овечок.

Бабусенько, скажи де все поділось?
Куди сховалися мої безжурні роки?
Твої уста німі, лиш світяться ласкаві очі
І лиш у сні я чую твої кроки.

На гладкій корі бука
Хтось вирізав ножиком:
«Я тебе люблю.»
Час зробив букви випуклими,
Як і на моїм серці.

* * *
Березень немає нічого спільного
З березами.
Просто вони саме тепер
Не витримують натиску життя
І починають плакати.

* * *
Життя встромило тебе вербовою гілкою
У розколотий камінь.
Ти поливаєш коріння сльозами
І ростеш. А камінь
Скоро перетвориться на пісок.

* * *
Дівчина на вершині яблуні –
Це твоє дитинство,
А бик під деревом –
Це час, який робить нас
Дедалі сміливішими.

* * *
Сонячний зайчик
Виліз на тюльпанове дерево
І грається у квітах.
Так і твоє проміння
Робить красивішим світ.


2011

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
« Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
« Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Поезіє! Дитино мого серця!
Ти дозріваєш вкутана туманом,
Тремтиш і вириваєшся на волю,
Щоб виплиснуть шумливим водопадом.

Лелію ще твої рожеві пелюстки,
А ти на старті вже у ранньому розгоні.
Чекай, не виривайся, не спіши,
Я не готова до розлуки і погоні.

Хотілося б писати лиш про щастя,
Щоб звеселити кругом себе світ,
Та щось щемить і біль в душі примає,
Ще не розквітлий мій весняний квіт.

Ще сум і жаль в моїй душі нуртує,
То ж не спішу, народження чекаю,
Тоді пущу тебе, і ось тоді полинеш
Пташиною в обійми мого краю.

Я покохала мрію, подих вітру,
Не знаю хто ти i в чому твій чар?
Не чула слів, та я й сама німію,
Не треба слів коли душа мов жар.

Ловлю твій погляд в сонячнім промінні,
Твій поцілунок в ранішній росі,
Присягу чую у пташиній пісні,
Живу тобою у весняній красі.

То ж чи діждуся, щоб тебе зустріти,
Чи може ти ніколи й не прийдеш.
Бо ж ти лиш сон дівочого кохання
І лишень в думці мрією живеш.

Любов і вогнище, у них є щось спільного.
Обох розпалює маленька лиш іскра.
Горить повільно , а згодом вже пожежою палає
І так безщадно з собою пориває,
Не зглянешся, а ти уже гориш
І порятунку від вогню немає,
Аж поки втухне все багаття, а життя
Згорить до тла.

...відчувала себе коханкою
якій щастя виділяють
порціями
а ніч скуйовджена
стукала у вікно
жалібною гілкою
а він собі спав
відкинувшись на подушки
            і щулилась
            тулячись до ковдри
            і притискала
            до рота пальці
            щоб не заплакати
але сльози
котились
котились солоними згустками
образи
розчарування
і терпкої забутої ніжності
що загубилась у його
розміреному диханні

2001

п.с. можна сприймати як своєрідне продовження теми, піднятої в поезії "Ода роботі" Ніни Сіль - http://maysterni.com/publication.php?id=59902 :)))

По довгих блуканнях, по нетрях –
Широка галява.
Це ще не вихід.
Ще густіші попереду нетрі.
Але трава гамірлива
Та мірковні статечні дерева,
Та навскісне, наскрізне сонце ранкове...
Слухаю Гріга.
Думаю – чого ще бракує?
Хіба що відлуння іншого серця.
Любляче серце...
Віковічний кругообіг життя –
Переливання надлишків,
Вкорочення надмірів...


Це знову Гріг,
Наче стомовний грім,
Що безнастану прагне скону грому,
Викочує в півнеба розжеврілий дзвін
І розбива на зеленаві дзвоники.
І де там, де там спать...
З лісів прадавніх
Настояна на травах допливає вічність.
Такої ночі (тільки-но повір)
Зможеш літати над заснулим містом.
І з високості стануть замалі
Вчорашні прикрощі й печалі...
Доводить Гріг до нескінчення мить.
Одну лиш мить.
Мить, за якою вічність.

По-літньому ще припікає сонце.
По селах християни картоплі копають,
Докупи зносять гарбузи, лущать квасолю,
Сухе бадилля палять...
...Не злічить роботи в полі й на городі,
Щоб не віддать морозам на поталу
Те, що на радість рясно так вродило.
Чом же юдеї, святочно вбрані,
Всі до Бердичева сьогодні поспішають?
Рош гашана, себто Новий рік, в юдеїв.
Звістить про це весь світ
Господь заповідав шофаром –
Довжелезним рогом з барана,
Покрученим, як і сама доля Мойсеєвого роду.
Та що за диво: готові луснуть од напруги,
Хасиди дмуть-роздувають щоки,
А з рогу – ні гу-гу...
Такого ще в Бердичеві не знали.
Кагал благально поглядає на рабина –
Стільки ж див йому Господь довірив,
То ж, певно, що й шофар розговорить зуміє.
Мало не самого себе вкладає Леві Їцхак
В шофар, а відти – тільки старечий хрип.
«Не обійшлося, мабуть, тут без Сатани», –
Відклав набік шофар і прокричав у небо:
«Владико світу,
Ти ж не кому-небудь, а нам заповідав
Шофаром нагадувати людству
Про день, коли Ти світ цей сотворив.
Поглянь – скільки ж юдеїв прийшло в Бердичів.
І що ж?.. Ти не дозволяєш висловить на повен голос
Любов і страх наш перед величчю Твоєю?
А, може, як кажуть християни,
Ти й справді нас прокляв, відріксь на віки вічні?
Тоді...тоді поклич Івана з поля...»
І заридав кагал, і руки простягнув до неба.
Леві Їцхак ще раз припав вустами до шофару
І начебто сама собою така мелодія в усі усюди полилася, що й у найдальших селах
Християни поволі розгинали спини
І з-під долонь у небеса вдивлялись.
«Моя взяла сьогодні,– проказав рабин. –
А Його – завтра. Життя моє Він одбере...
Гріхи Ізраїлю звалив я сам на себе...»
P.S.
У Бога вимолив Леві Їцхак відпустку –
Полежать на Сукот у курені,
Потанцювать з кагалом на Сімхат Тора .


Леві Іцхак з Бердичева (1740-1810) -великий знавець Тори (П'ятикнижжя, користувався неабияким авторитетом серед хасидів. Уславився полум'яною любов'ю до людей і відданістю Творцю та Його заповідям. Щоправда,неодноразово викликав на суд самого Всевишнього, вимагаючи від Нього більшої турботи про Своїх дітей. Його праці й досьогодні - одні з найпопулярніших серед хасидських книг.
Сукот -Свято кучок.
Смхат Тора - свято початку читання П'ятикнижжя.

Поезіє, ти ще в мені жива?
Ще не обрізав крила
цей сва-
      вільний світ?
2011-03-19

Серце - це таймер, механізм зворотнього відліку.
Грає на нервах пульсу щоденний однаковий ритм.
Не вистачає терпіння чути 60 кроків смерті на хвилину,
А страх наближення ще більше прискорює невідворотнє.

Але навіть подумки боїшся його зупинити!

Все було завсім не так.
Не тобі він клав руку на чоло,
примовляючи: "Добре." Не так все було,
не так.
Чорне вороння злітало з гіл,
прибиралося до нового весілля.
Тільки не так все було,
не весна вінчалася.
Весна...
Граківня повниться її дітьми,
поститься вона водою, що від землі відійшла.
Не так все було, моя мила,
не твій аромат в землі прокинувся
і в його ніздрях зайшовся виром, не твій.
Мила моя.
Не так.

Забудь чужі води, і вина
по землі твоїй кров'ю зійдуться
близ колін твоїх водяних.
Не бійся, мила,
не бійся.
Не так все було, як я кажу.

Не твої три кістки -
трикутник над моїм порогом,
не твої три слова -
сон його неоглядний.
І сонце прибуде,
і руки розтерпнуть,
і ти.
І ти.

Він думав, що свою громаду знає,
Так само, як своє важке безсоння,
Коли бунтує шлунок після учти.
Та він не знав, як чернь встає за віру,
Як хоче стан змінити, взяти шаблю.
Йому не до вподоби заколоти,
Жага поспільства стати козаками,
До влади королівської зневага.
Він довго жив, він так багато бачив,
Він між краплин зміг проложити шлях
До статку і до влади. Але нині
Твердь зрушила і все змінило місце
Під небом. Пан Ходика помилився.
І має вирушати в невідоме.
Із Києва його вивозять вбивці,
Немов татари здобич. Світ змінився.
Ці зміни знищать київського війта.
Нам хроніки лишили тільки згадку
Про цей страшний випадок братовбивства,
Що провістив народження доби
Козацької.

фудзіяма і фукусіма
сперечаються
в популярності
нині
коли всі очі
прикуті
до землетрусів
і ядерних вибухів

собаки
рятують
поранених друзів
люди
шукають
минулі щастя
між завалів
де іще вчора
були їхні «кубла»

сон…
над фудзіямою
вранішнє сонце
дим
над фукусімою
гасять водою
сніг…
о. Хонсю
засинає
і прокидається
у жалобі

Тут
життя як безкінечна низка життів Смерті
і треба ще глибшого зору
щоб усвідомити
що вони є завісою
за якою
Вічне Життя

Молюся у невидимому тут храмі
*

Ілюстрація - графіка худ. Галини Севрук. 2000 р.

Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?
***

І не знать допуття, чи живі ще вони, а чи вбиті.
Натан Альтерман

На брамі малеча,
Озброєна до зубів,
Хоч і беззуба подекуди.
«Дядьку, проходьте швидше!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, швидше! Стріляти будемо!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, стійте! Ви вбиті!»
...Неквапом, неквапом...
...Давно вже вбитий...

Якби літа, мов круглі дати,
Вряди-годи одвідували нас,
Щоб вік свій повсякчас не пам’ятати
І лиш по-пастернаківськи питати:
«Панове, а яке тисячоліття там у вас?»
P.S.
Що тільки не закрутить
У вир думок, у вирву знадних мрій,
Аби не знать про найстрашніше з див:
Як світ, сповзаючи поволі з глузду,
Сприйма війну, що вже гуркоче доокіль,
За ще один гостросюжетний детектив.

...А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

***
Бризками сміху виринаєте з моря –
Демонстрація грації,
В дивній в’язі м’язи...
«Не зникайте!»
Ще не встигли літні юність свою відтворити.
«Не зникайте!»
Ще не встигли ви символом стать для малечі.
«Не зникайте!!!»
За вами покотиться сонце.
На березі стане так сум’ятно й тоскно.
Начебто випав ланцюг в родоводі людському.

Малий хлопець у сірій камері,
Йому не дозволили Бачити,
Він марить слабкими образами,
Яких немає міцно у світі.

У сидіння вчепився він,
У темному кінотеатрі,
Дім був сповнений води.

Він співав те, що бачив,
Не більше, не менше,
І це було так багато,
Більше, ніж.

Предтеча предтечі предтечі,
Хлопець намалював Птаха,
Це єдина тварина.
І ця тваринка, вимучена з порожнечі,
- Найкраще із того, що знаю.
Славний птах із трьома дзьобами.

2010

...Страшно
відчинити двері і впустити КРИК,
вибігши на чийсь біль
із затишного дому в ніч.
...Страшно
дивитись в порожні зіниці сліпому,
такі порожні, що схожі
на дві всохлі червоні ями.
...Страшно
стрибнути у прірву –
хоч вона лише уві сні…
...Страшно
довіритись будь-кому повністю,
простягши на долонях
свої оголені болі.
Так страшно…
АЛЕ
жити із чорною цяткою в серці,
що, наче нафтова пляма,
розповзається,
огортаючи зсередини
чорним масним
ЧИМОСЬ
– ніби протимікробною плівкою –
душно.

А як роки візьмуть мене попідруки
І на Нево захочуть повести,
Аби востаннє, немов Моше-рабейну,
Оглянув я і виднокруги, і прийдешнє,
Ми сядемо й помовчимо зазвичай,
То перш, ніж встати і сказати: «З Богом!»
Спитаю я своїх проводирів:
«А щось нове відкриється мені?
Чи вдалині набачу те, що бачу й нині?»
І як обоє по-роденівськи похиляться в задумі,
Щоб перервати негостинну тишу,
Скажу рокам:
«А знаєте що, хлопці,
Поки ще ноги носять,
Зійдімо на Чернечу гору!..
Бо ж завинив я перед рідним краєм,
Що стільки літ лиш думаю про нього...
Та й Кобзареві не віддав останню шану».
Цікаво б знати,
Чи згодяться на це мої проводирі?

УЛАМКИ СМАЛЬТИ ІЗ МОЗАЇКИ ЖИТТЯ

* Неймовірно, що соловей співа не про кохання.
* Як добре, що звірі й птахи не довіряють нам – пізнали б долю дерев, кущів і квітів. А їх же набагато менше...
* Гора замислилась і стала схожа на мудреця.
* За день до смерті був йому Голос: «Не обжени себе!»
* Ножеві байдуже, що різать.
* Якби усе вдавалось, були б ми поруч з Богом.
* Не варто казати «збочив» про того, хто відшукав свою стежину.
* Коли нарешті судитимуть убивцю часу?
* Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака – од бублика дірка .
* У погоні й на припоні
Що про волю знають коні?
* Воістину: на всьому, до чого людина доклала руку й серце, навіки відбилась її вдача.
* Роби що сила, щоб талану поталанило.
* Для долі кожному по аркушу.
* Щасливий, хто став хоч цяточкою краєвиду.
* Що б сталося зі світом, якби над усіма владарювала ніч?
* Чи варта пісня бодай одного життя людського?
* Кому скорше завдячувать –
Поету чи місцям, де жив Поет?
* Живемо на відстані війни.
Як хочеться, щоб відстань та
була якомога далі...
* Яка примарна все ж межа поміж світами.
* Як мій люд у злиднях не зачах,
як у правду крізь неправду вірив?
* Як гірко плачуть наші діти,
коли неправедно караєм.
* Гіркіш страждання – ваговитіш слово.
* Туга за онуками
усе тугіше в’яже моє серце.
* Радість на душі,
що пам’ять обійшло ще одне зло.
* Дерева – заворожені велети
із глибин добувають нам спокій.
* Надлюдина – нелюд.
* Який цей світ до остраху широкий,
а ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий,
які ж бо ще ми діти перед ним.
* Чому так знехотя зозуля голос подає,
чому лякається оголеності сутнє?
* На схилку літ мандрівникам судилось відкривати рідний край.
* Невже і справді цей світ безмежний тільки тому, що в кожного є клаптик свого неба, землі своєї терпкий до ностальгії присмак?
* Комусь судилось землю цю квітчать,
комусь – до неї по ночах кричать.
* Які ж бо заміцні закови ці земні.
* Де багацько друзів, там друга нема.
* Надмірна певність – це крок до біди.
* Чванство – до самогубства крок.
* Хто спіткнувся на брехні, обведуть того й півні.
* Окраєць у руці смачніший і ситніший, ніж паляниця, що присниться.
* У кожного свій світ. Маленький, але свій. Хто не створив його, великого світу не знає.
* Той, хто не поважа себе, не спроможен поважати й інших.
* Не ідеї нас єднають з материнським краєм, не герої на баскім коні, а щемкі до болю виднокраї.
* Краса так густо замішана на смутку, що й радість переростає в роздум.
* І серцем чистим помолись за край отой, де ти зродивсь.
* Які ж до зойку схожі долі трапляються в людини і ріки.
* У рідний край вростає тільки той, хто до кінця з ним невибутньо зрісся.
* Починать – між люди, скінчить – від людей.
* Боїмося не смерті, а форми відходу з життя.
* Як Космос добивається до нас, які тільки не подає нам знаки..
* Той не один, у кого співрозмовник думка.

Я знаю, ти – відлуння.
Порожня кімната стомилась
мовчанням і
вигадала тебе.
– І я вже не можу піти…
Я доторкаюсь до холодних стін,
вслухаюсь,
жадібно дихаючи
        повітрям,
у якому твої слова.
Я вже не піду звідси.
        …О німа безлика кам’яна вітальня!
        Віддай мені тінь його голосу…

Яснішав день, ховалася темрява,
Скидав зі себе ще заспану вуаль,
Куріла десь на обрію заграва,
А сонні очі, вдивлялися у даль.

Ще чути було стріли канонади,
Ще десь там за горою кипіла кров,
Та хлопці вже, по цей бік барикади,
Підняли прапор, вдягнули волі зов.

Пішли у бій, не здались У-Су-Суси
Гора Лисоня- їх головний плацдарм
Земля горіла, під потужні струси
Понад полями, немов би пекла дар.

Змагались хлопці , бились до загину
Спиняли наступ, а край вогнем горів
Мета одна, спасати Україну
Щоб «брат» зі сходу в обіймах не здушив...

Не рівність сил зламала У-Су-С-усів,
Заснула молодь, надійнії газди,
Та пам’ять не погасла, вона в русі-
Летить на крилах, їх слава назавжди!

Про подвиг цей сьогодні пам’ятають,
На прикладі росте новий юнак,
Піднявши прапор волі України,
Крокує гордо, не зломний наш вояк

Люблю зимовий ранок, білосніжний,
Коли скрипить не втомлена хода,
А вітерець такий спокійний, ніжний,
Сліди оті безшумно закрива.

Душа тоді така невинно чиста,
Радіє в ній не торкана краса,
Думки снуються, а над всім Пречиста,
Свої любовні руки простяга.

Лечу на крилах у своє дитинство,
Де виросла й зробила перший крок,
Нанизувала сніжками намисто,
Не рвалось серце від сумних думок-

О краю любий, рідний хоч й далекий,
Спинаєшся на ноги мов дитя,
А в даль летять засмучені лелеки,
У пошуках десь кращого життя.

Та вірю я, що ще Пречиста Мати
Візьме в обійми мій чудовий край.
І прилетять із чужини лелеки,
Бо лишень в рідній хаті справжній рай.

Земля не здригається, табу щебетінню
Все лускає, плавиться, тріскає грохітно
Заринулось в попіл, розчинилось удалеч
Й схоронилось уламками гір
----------------------------------
Він якось пищав, ніби лоскітно пір'ю
Від пестощів променів, що висли з-під пустки, -
Там мало повітря, занадто тяжке
Він зараз лежить десь ніде близько далечі
Він робить зусилля не в'їстись у біль
----------------------------------
Скаржна екзистенція розтеклась по фундаменту
Забруднює камені, готові до пекоту
Вже звуки замовкли, лун є лише внутрішньо
У когось. У чогось. Напевно. Не тут.
Небо відірвало сонце.

Принцем у эльфов
Был необычный малый.
Только увидел Дюймовочку,
Сразу и говорит ей:
"Милая, милая девушка,
Будьте моей женою,
Будьте моей женой,
А не то погибну".

В общем, Дюймовочку
Можно понять, конечно.
"Тут, мой любезный,
Минимум, нужно думать".
Принц неуемный,
Ждавший всего и сразу,
Раз - и того. И, смешные,
Рыдают эльфы.

Макет луноходу. Такий апарат
Був на Місяці і не вгледів Бога
(Уяви машину, що відчуває Любов).
Супутник летить в той бік,
Де колись містився вівтар,
Неначе гарматне ядро поспішає
Зруйнувати основи буття
(Що вони хотіли підкреслити,
Крім власного безумства?).
Кістка давнього ящера,
Що старша за Божий світ
На сотні тисяч сторіч
(Це ж треба! Хтось вираховує Час
Краще за Бога).
Тільки дорослим я зрозумів,
Чому опиняючись тут,
Відчував недоречність
Того, що навколо.
Мабуть, гидота облудних слів,
Що так довго лунали
Під склепінням величного храму,
Вимагає важкої праці
Упокорення та покаяння.
Розділена навпіл церква
Плаче перед Господніми очима.

Є інше небо.
Небо самотності.
Із нього я дивитимусь на тебе і мовчатиму. А ти тихо відходитимеш.
Ітимеш.
І тоді
    я простелюся травою, щоб сплутати кроки і зупинити тебе;
    впаду пітьмою і закрию усі зірки, що вели тебе;
    скиплю кривавою рікою й розмию усі твої дороги.
…А коли ти обернешся, я закрию очі руками, щоб мій біль тебе не обпік.

2001

Год является воплощением вибраций закона.
В режиме Вечного Возвращения происходят в году изменения.
Чем дню является утро,полдень, вечер и ночь,
Тем же весна,лето,
Осень и зима году являются,
В котором вся жизнь
Заново просыпается, движется и развивается.
В точке космического Полдня,
Летом, она достигает полного раскрытия,
Чтобы затем пройти через Ночь,
Через зимние нисхождение во Сне,
За которым последует Весна-Возрождение.
Это движение по кругу
И обращение вокруг себя
Является великим космическим законом Бога,
Нравственным основанием Универсума и всего Бытия.
Отстранение от вечного жизненного ритма - это
Главная причина бед всего человечества,
Ибо люди сегодня, сейчас,
Смолоду телом и душой гниют
И уже в юности стареют.
Их безумная погоня за наживой,
Удовольствий беспредел - реальное, материальное невежество.
В отпечатке этих слабостей проявляется ничтожество,
Ибо это жизнь тонущая в желаниях,
Которые неблагостно-темны, низки,
И в самоистязании заурядно-бесполезны.
Всему человечеству дарованы Учителями Знания - это
Срединний путь-Путь Христа,
Способствующий Просветлению,ведущий к умиротворению всегда.
Наши ритмы желаний творят нашу жизнь
И от нас реальний результат зависит.

Я приасфальтна риба
що живе у штучній калюжі
мене виловлюють перехожі
загадують бажання
і викидають назад
а я ігнорую їх мрії
Мене постійно чатує
сизий кіт
не так сизий як сивий
від очікування
його лапи зрослися
і він закляк тут біля мене
тепер завжди є з ким поговорити
але нічого сказати
Я приасфальтна риба
без луски без кісток без кишок
завтра я опинюся на твоїй чарі
не вдавися моєю душею

Сиві пелюстки попелу
падають, падають
на долоні…
Чорна Квітка
помирає.
        Крап…
Сльоза.
Остання…За Вогнем,
що вже помер –
Її спаливши…
але Він
був першим,
хто Її торкнувся…


2002

Недопите вино на столі,
недопите вино.
Прохолода нічна
вповзає, як вуж
через отвір вікна.
Задумався над сторінкою книги,
відкритої на середині.
Читаю слова Никодима,
святого афонського старця,
що згадав про повчання
Лествичника богонатхнені.
Нам нечисті копають три ями:
щоби ми не чинили добра,
чи чинили добро не по Богу,
чи вважали себе за таких,
що чинять лиш Богу угодне.

Влюблённость.

Немного страсти и любви,
Дарят любимые черты,
Желание обнять, прижаться,
Дыханием, движеньем сердца наслаждаться.

Линь троеточие отношений,
Всё лживо, ненависть, призренье,
В твоих глазах пренебреженье,
При встрече боль, желание обнять.

Сегодня вновь смотрю на фото,
И мне охота на работу,
Чтоб вновь увидеть и мечтать,
В желании обнять, себя запретом истязать.

Ты извини, мои мечты, желания прости,
Но я оставлю пару строк,
Любовью наслаждаясь, продолжая жить,

Николай Блоха 10 лютого 7519 года (2011)