...доки донна сидить в похиленій вежі вигадки,
яку власноруч вимурувала з білого піщаника,
...доки годує з рук вогнедишного дракона дитячих сумнівів
(три, сім чи дев'ять – голів чи років),
...доки ретельно перевертає пісочний годинник
і розчесує біле (чи уже сиве?) довге волосся,
і піщинка за піщинкою на брудній долівці виростають
еверести даремних надій –

її Віра, Надія та Любов –
три сестрички-реготулі
на зеленій луці бавляться у квача.
- Доганяй, Любко! – заходиться сміхом Віруня
і рудою вивіркою пірнає в оксамитові трави.
- Доганяй, Любко! – пирскає Надійка
і вистрибом летить до тінявого плеса...
...а захекана Любця –
із маками, вплетеними поміж тугі локи,
з вічно розбитими колінками,
з міточками зеленки на гострих ліктиках –
«квачику-квачику, дай калачику!»
біжить і біжить, горопашна,
аж доки не падає в трави теплі,
в руки ніжні
матері Мудрості...
- Виходь, донно! – кричить Любка, задерши виснянкувате обличчя д'горі, – виходь у квачика грати!
- Та як же я вийду? – зітхає донна.– А дракона нагодувати? А годинник перевернути? А вежа висооока.....
- Тюю, смішна-а-а! – гигочуть Вірка з Надькою. – Драконова ма-а-а-амця! – і показують свої чорні від шовковиці язики.
- Виходь, доню! – кличе мати Софія. – Не бійся, стрибай!
...і стрибає донна, затуливши руками очі,
і летить – як пір'ячко сірої качечки –
повз дракона здиваваного,
повз вежу непохитну,
повз пісок байдужий –
летить і падає
у зелений поділ трави,
дбайливо напнутий
Вірою, Надією та Любов'ю...
І от вже вони біжать наввипередки:
Тільки білі п'яти поміж високого різнотрав'я,
Тільки срібний сміх поміж дзвінкої тиші:
- Доганяй, Анько! Квачику-квачику....

Травою зеленою
проростає
туга
вище мене
немає сенсу
набивати
валізи
вже вщерть наповнені
болем
забутися
просто
комашкою срібною
кудись
податися
поночі
а потім
прорости деревом
на підвіконні
чийогось
чекання

P.S.: замість серця
півяблука зернятками
спілими цокотить

Уяви собі діалоги:
"Як пройти в рай? – Прямо і направо".
"Чи далеко до раю? – Та ви вже в раю".

Вчора я теж була в Раю – селі під Бережанами.
Чергова мандрівка в місто з повним комплектом пам'яток: замок, площа Ринок з ратушею, церкви і костели, модернові адміністративні будинки і вілли міщан…

За містом – Рай. І чого його мешканцям ще прагнути? Тут навіть собаки райські!

Та до буквального сприйняття назви постійно повертав парк: біля невеличкого палацу, злегка закинутий, але рівно настільки, аби стати чарівним
під супровід багатоголосих пташиних хорів,
неба над головою і неба під ногами, віддзеркаленого намистом ставків.

Які миті залишив би в пам’яті хтось інший? Не знаю.

Я хотіла тобі показати мій рай:
у час цвітіння кожна яблуня варта крупного плану Довженка, а японці фотографували би їх буквально одну за одною, але у мене перед очима – чорна-чорна рілля городу, яка парує, мов свіжо спечений хліб, тільки всіяна не тмином, а біло-рожевими пелюстками яблуневого цвіту.

2007-2009
© На березі моря, 2011

Десять хвилин твого голосу
Вкотре виявляються необхідною дозою,
Щоб спочатку відчути себе сп’янілою від щастя,
А потім зануритись у такий невимовний смуток,
Що єдиними ліками від нього міг би бути біг.
Без причини, напрямку і зупину,
Тільки як усвідомлення неможливості
поєднатися з твоїм серцем іншим способом,
Аніж червоною уявною ниткою.

Кожну хвилину називаю твоїм іменем.
Як перелякана пташка, прагну знайти порятунок,
Схопившись за соломинку рутинних справ:
Прізвища, ініціали, адреси, дати.
Ласкаво просимо!
І так разів триста.
…І коли очі починають здаватися зітканими
з цифр і букв,
а номер телефону, всоте повторений, раптом викликає сумнів у своїй правильності (і я передзвонюю, щоб уточнити і припинити цю гарячку),
почерк усе більше нагадує барокові шрифти,
а часом й арабську в’язь,
починаю розуміти всю специфіку такої ломки

І не знаходжу на неї ради.
Бо знову і знову
в кожному наступному рядку
чекаю появи
твого прізвища, дати народження, адреси,
яких я, чесно кажучи, й не знаю…

І дійшовши нарешті до підписів і печаток
(так, усе завірено, так, усе відповідає дійсності),
остаточно перетворююся тільки на зернину
в руці Всевишнього

в очікуванні засіву.

2007
© На березі моря, 2011

навколо тіні втрати
а може страти
таврована болем
жертва
власних ілюзій
прямує
стежкою розпачу
у скриньку
невідомості

зачиняється...

почуття
запалюються
неоновими лампами
і
стають порожніми
ілюзіями
мрій
хвилина божевілля
кладе на очі
свою важку руку
з білими рубцями
пристрасті на пальцях
а душа
наче видута з цигарки
непотрібна крихта тютюну
кружляє світом

ніяка

як
дистильована жінка


28.11.09

Правда в тому, що
тріщин
є вдосталь

просто щоб нагадати:
є ті, що розділяють лівшу і правшу
пекінця і москвича
далекозорого і короткозорого
жандарма і повію
оптиміста і непитущого
священника і митника
екзорциста і гомика
дещевку і непідкупного
блудного сина і детектива
борхеса і сабато
великі і маленькі літери
піротехніка і пожежника
жінку і феміністку
рибу і бика
профілактика і революціонера
незайманого і імпотента
агностика і служку
безсмертного і самогубця
француза і не француза

в короткі чи довгі строки
кожна з них
виліковна

є лиш одна тріщина
невимовно глибока
вона пролягає між людиною захопленою
і людиною розчарованою

і хоча можна злегка перестрибнути з одного на інший край
проте стережися
всі ми тут
і ви, і ми
її розділяємо ще глибше

тож пані та панове
вирішуйте
на якому боці
залишитеся ви.
2009

Дякую тобі, Себастьяно Казелла,
За Плая-Бланка і Плая-Негра,
Кончал, Мальраїс і Тамбор…
Назви пляжів ставали ключем до твоєї країни
і єдине бажання пульсувало в ритмі
Гуанакасте-дель-Сабанерос:
Туди!
Та що там бажання –
було відчуття: я вже там,
посеред кільця вулканів коста-риканської столиці,
яку ти чомусь назвав вічною провінцією.
Тому що люди рано встають і рано лягають?
Чи тому що немає армії (так пише Конституція)?
Ти кажеш про порт Лимон і я на мить вагаюся,
чи він справді у піратському раю,
чи в казці про Урфіна Джуса.
Знаменитості пруть сюди табунами і навперебій вкладають мільйони зелених
у готелі на жовто-білих пляжах.
А сабанерос виявляються місцевою версією
техаських ковбоїв.
Тільки уявити собі, “Швейцарія перешийку”
все активніше переймається екобезпекою!
“Для в’їзду не потрібно жодних щеплень.
Приїжджай – і віддавай свої колони
(тобто, колумби, як би ти їх назвала),
якщо не за хвилі на Плая-Авеллана,
то, принаймні, за місцеву чичу,
після якої під звуки маракасів і маримбасів
приєднуйся до глядачів на родео” –
так кличеш мене ти, Себастьяно Казелла,
кожною новою назвою заклинаючи,
ніби растаман і шаман вуду в одній іпостасі.
І може так статися, що завдяки твоїм молитвам
десь у натовпі я зустріну такого собі Бреда Пітта чи
Аль-Валін бен Талал аль Сауда,
щоб додати своїй розповіді зіркового лоску,
бо тростинового цукру
в ній і так буде достатньо.

2008

Якщо лише торкнешся мого серця,
припадеш вустами до мого серця,
увіп*єшся своїми зубами,
розіпнеш мені груди кривавою стрілою язика
до самого мого серця, що б*ється під шаром пилу,
якщо вдихнеш у нього життя, на березі морському, плачучи,
воно б забилося звуками темного шуму, коліс поїзду, забутих снів,
хвиль на воді,
осінь, що сховалась в листі,
піснею крові,
тріском вологої ватри, що запалила небо,
звуками мрій чи гілок, чи злив,
клаксонами печальної пристані;
якщо лише дмухнеш на моє серце на березі моря,
ніби білий привид,
на гребені хвилі,
на спині вітру,
ніби привид, що скинув кайдани, на березі моря, плачучи.

Як довга відсутність, як раптовий дзвін,
море розділяє стукіт серця,
йде дощ чи вечоріє, на самотньому березі,
і приходить невблаганна ніч,
піднімаючи понуру блакить знамені мертвого корабля,
заселяючись планетами з найхрипкішого срібла.

І звучить моє серце як похмурий равлик,
завиває, о, море, о, жалість, о, розтоплений страх
радісний в нещастях і зламаних хвилях:
і в цих звуках море звинувачує
свої відкидні тіні і зелені маки.

Якщо ти, раптом, існуватимеш на похмурому березі,
оточеному мертвим днем,
віч-на-віч з новонародженою ніччю,
наповненою хвилями,
і ти дмухнеш на моє серце, що стискається від холодного жаху,
дмухнеш на самотню кров мого серця,
вдихнеш нове повітря в його голубино-вогняний стукіт,
забилися б чорні склади в його крові,
прилинули б його нескінченні червоні води,
і воно б зазвучало, зазвучало б як тіні,
зазвучало б як смерть,
забилося б як горн, в якому поєднались вітер і плач
або пляшка, що бездумно випромінює страх.

Хай буде так, і блискавки покрили б твої коси
і дощові краплі просочилися б крізь твої очі
щоб створити плач, що ти сховаєш в серці
і чорні крила моря замкнулися б
навколо тебе, з величезними лапами, і карканням, і пір*ям.

Чи справді хочеш ти стати самотнім привидом, що
біля моря грає на своєму сумному, безплідному інструменті?
Чи просто кликатимеш,
твій розтягнутий звук, твоя чарівна сопілка,
твій порядок зранених хвиль,
хтось і прийшов би, можливо,
хтось прийшов би,
з вершин островів, з кривавого дна океану,
хтось прийшов би, хтось прийшов би.

Хтось прийшов би, несамовито дмухає той,
хто співає мов сирена для мертвого корабля,
як плач,
як регіт посеред піни і крові,
як кровожерлива вода, кусаючи себе і співаючи.

На морському вокзалі
мушля його тіні скидається на крик,
птахи моря втікають, відмовляючись,
лінії його звуків, його похмурі засуви
воскресають на берегах самотнього океану.
2009

Уже дві тисячі років
Ворота Раю відчинені;
Уже дві тисячі років
Як смерті не існує.
Тепер лише життя,
Лише буття,
Лише радість,
Лише Любов.
Від нас багато що залежить -
Чи бути з Богом, чи з дияволом;
Чи бути добрим чи злим,
Загиблим чи воскреслим.
Але без Божої благодаті не можна спастися,
А тому молися,
Бо хто просить - той одержує.
Вір!
Служи Богу та людям!
Будь самим собою!
Будь християнином!

Будь Людиною, наслідуючи Того,
Хто підніс людину,
Хто навчив нас бути людьми..
Наслідуй досконалу Людину -
Ісуса Христа.

2009

Це у твоїх руках,
Ким і де бути;
З ким і коли,
І як – це наше життя,
Дане нам Богом.
Це наш вибір,
І яким ми його зробимо,
Чи правильний, чи помилковий -
У наших руках.
Це все у наших руках,
Ми ж у руках Божих:
Чи нам жити, чи вмерти.
А він Милосердний.
Він відновлює з пороху зітліле серце,
Він творить чудеса.
Він Люблячий Батько.
Він – наш Творець.
Він – наш Спаситель.
Він – Господь наш Ісус Христос,
Який прийшов у цей світ
І став людиною, залишившись Богом.
Він жив, радів, навчав,
Страждав, помер, воскрес, вознісся –
Він відкрив нам двері до Раю.
Він – Усе, я – ніщо.
Він є Любов…

2009

Коли починає падати дощ, ми відкриваємо свої парасолі та чекаємо поки він пройде...
Але іноді дощ переходить у град, і наші паросолі не витримують, і ламаються..
А за ними викривлюємось і ми..
Хтось скручується в клубочок за принципом "якшо я цього не бачу, то цього і нема";
Хтось репетує докази й аргументи, мовляв "це ж несправедливо";
А хтось стоїть.. просто стоїть...
Від граду йому інколи розсікає чоло,
Але він мужньо стоїть..
Він стоїть, бо усвідомлює,
Що заховавшись від проблеми
Чи її відклавши -
Проблема не вирішується.

Проблему можна вирішити
Якшо подивитись без драматизування,
Попросити Бога допомогти
І взятись за вирішення проблеми.

2009

втомлене сонце
серпнево
хилить
кульбабову голову
до барвистої гойдалки
спогадів
змащую
зеленкою
побиті коліна
моєї душі
і
перетворююся
на маленьку
дівчинку
вона примружує очі
намагаючись
розгледіти
крізь павутину вій
обриси далекого літа
що солодко звучить
дзвонами грушок
бринить
схованими
у сірникові коробки
джмелями
і
млосно
пахне
цинамоном

з-за кам’яної гори літ
тужливим сопрано
вилітають голуби
пісні мого дитинства

дерева меншають
тіло огортає
павутинка тепла

повертаюся...


27.11.09

Залиште мене
віч-на-віч із правдою.
Хай не буде
асфальтного пилу
на підборах свіжості.
Хай лише дощ
бентежить слова.
Зішкребіть інтелект
із пагонів-немовлят.
А тоді вперед -
пускайте дим
у вічі дзеркалам.
Вони все одно
не стануть прозорими
І покажуть вас.
Тільки зчорніє
кожна цятка нещирості.

Знаю, від вас залишиться
одна мікробіла пляма -
старе дитяче здивування.

2001

Стій! Не вбивай!
Це ж дитя твоє,
Це частинка тебе -
Не вбивай себе.
Чути плач дітей не колисаних…
Вони плачуть,
Так гірко плачуть
Ні в чому невинні ненароджені люди.
А тобі боляче,
Бо знаєш, що зробила..
Але не падай, але молися...
Покайся і помолися
За твою ненароджену дитину.
Вона ж твоя краплинка,
Твоя радість і втіха.
Не вбивай!
Не роби аборт -
Утримайся від дітовбивства.
Не будь вбивцею,- але
Будь мамою!
І Бог тобі допоможе -
Пам'ятай це.
Вір, молися і проси,
Бо хто просить - той отримує;
Хто вбиває, той вбитий буде!
Чути плач ненароджених людей...

2009

Ксенофобія любові
жидоненависництво мене
моя любов.

Нацизм мого серця
комунізм почуттів
моя любов.

Терористичний акт душі
мітинги на майдані Кохання
моя любов.

Революція відносин
реформування почуттів
моя любов.

13.11.06

на плечі мого міста
легким серпанком філософії
ароматної кави
спадає п’янкий вечір
запалюючи теплі вогні
у вікнах прадавніх кам”яниць
обплетені
павутиною історії старі мури
дихають на людей
сюжетами доль
кадрами німого кіно
пожовклими фотографіями
заворожуючи уяву
солодкою ностальгією часу
тужливий голос
проникливого саксофону
збуджує уяву...

відродитися
для ночі на Руській
віднайти
затишок на Староєврейській
десь біля Домінікан
зустріти свою любов
і
зрозуміти що це твоя доля....

Хочу продертись
Крізь натовп,
Що гірко смакує
Життя,
Неушкодженою.
Смуток?
Твоє "Ні"
Задовольняє
Розщеплений розум,
Трансплантовані мізки,
Клоновані серця
Біороботів
Комп’ютерного екрану.
Ще?..
Хіба потрібно
Знищувати
Вже неіснуючий розум
Атомники вибухівками?
Які ще програми
Закладуть в наші
Плоскі мізки?
Ще?
Не бажаю миритися
З цим.

Вони лукаво посміхаються на всі 32,
І при цьому брешуть,
Вони вдають що щасливі,-
Вони обдурюють себе.

Вони драматизують
І роблять з мухи слона,
Вони живуть в ілюзіях,
Реальність-це для них недосяжна річ,
Їм подобається віртуальність.

Вони зваблюють не своїх чоловіків,
Зовнішній вигляд-ця тема у їхніх головах.

Вони хитрують, роблять собі проблеми
І посміхаються-хоч хочуть плакати.
Вони напиваються, розважаються, змінюють свіій імідж,
Замість того шоб зупинитися, замислитись
І змінити те, що робить їх нещасними.

Вони грають чужі ролі,
Бо бояться реальності,
Реальності, яка може стати їм бронежелетом на війні -
Порятунком.

2009

Він казав
полетіли разом
Попадемо до раю
до пекла
кому то байдуже
кому є потрібно
хай буде як буде
аби лиш разом

Він казав стрибай
маю міцно тримати
маю плечі у силі
і ноги у землю припнуті
і любов мою
до тебе без ліку
не до рахунку
не до міри
не до віри

Він казав
без тебе погину
мав розум
та серце згубило
коханням си тішив
гріх в серце
уклав мені
болем любов укрив
схоронив

Відкажу
любов твоя
не до мої віри
не до мого стану
руки твої
я не віддам си
так не вдарую
не проведу
не до мене
казав си
та не відав

©ммв

На роздоріжжі
Міллярдів почуттів
Зустрілись
За спільним маршрутом
Обрії розуму
Та залишки емоцій.
Їх прагнула змінити
Цивілізація.
Кома за комою...
Крапка за крапкою...
Діагноз:
Коматозний стан
Внаслідок
Крапкового передозування.
Лікування:
Відморожування.
Поверніть, нарешті,
Післяцивілізацію
До початкового стану!

на палітрі серця
змішати фарби почуттів
розписати
полотно ночі
синім по чорному
жовтим по чорному
....
нитку розлуки
до нитки чекання
жовту до синьої
синю до жовтої
вишити древнім узором
чорне полотно ночі
....
чи зможемо з хаосу
клаптів
галактик
створити
єдиний всесвіт
.....
космос кохання – це
злагода
серця і слова
тіла й душі
чуєш
отож

1 Що є диво, Авторе?
Диво є народження.
Диво є можливість бути.
2. Що є цвіль, Авторе?
Цвіль є зіпсований день.
Цвіль є кволість.
Цвіль є слабкість і марення.
3. Що є зайвість, Авторе?
Зайвість є все, що йде від цвілі.
4. Що є наївність, Авторе?
Наївність є метелик щирості.
Наївність є життя.
Наївність є струмок під снігом.
5. Що є кут, Авторе?
Кут є гострість і плавність.
Кут є промінь світла на очі.
Кут є зруйнована впертість.
6. Що є життя, Авторе?
Життя є аксіома свіжого листа.
Життя є регульована ознака.
Життя є сила і кволість.
7. Що є сила, Авторе?
Сила є здатність.
Сила є біль у спокої.
Сила є спокій у можливості.
Сила є можливість у баченні.
8. Що є кволість, Авторе?
Кволість є листя на зоряному озері.
9. Що є здатність, Авторе?
Здатність є важкість у грудях.
10. Що є біль, Авторе?
Біль є регульована ознака.
Біль є сила і кволість.
11. Що є падіння, Авторе?
Падіння є гребля у голові.
Падіння є денна тьма і нічне світло.
12. Що є щирість, Авторе?
Щирість є сила у падінні.
Щирість є довершеність моменту.
Щирість є кволість наївності.
13. Що є числа, Авторе?
Числа є зброя слабкості.
Числа є листя на зоряному озері.
14. Що є слабкість, Авторе?
Слабкість є теорема свіжого листа.
Слабкість є недоконаність.
Слабкість є здатність до падіння.
15. Що є надія, Авторе?
Надія є осінній світанок.
Надія є зброя метелика.
Надія є слабкість самотності.
16 Що є зброя, Авторе?
Зброя є біль сили.
Зброя є антикут.
Зброя є коректор слабкості.
17. Що є певність, Авторе?
Певність є відсутність зайвості
18. Що є колір, Авторе?
Колір є коректор сили. Але не завжди.
19. Що є слово, Авторе?
Слово є шлях до зоряного озера.
Слово є сила і кволість.
Слово є кут сили.
20. Що є робота, Авторе?
Робота є зайвість здатності.
Робота є складання піраміди життєвих слів.
Робота є сила щирості.
21 Що є скромність, Авторе?
Скромність є кволість сили.
Скромність є наївність здатності.
Скромність є сила і кволість.
22. Що є марення, Авторе?
Марення є диво у падінні.
Марення є вбивство у зоряному озері.
23. Що є розмова, Авторе?
Розмова є числа щирості.
Розмова є певність сили.
Розмова є марення кволості.
24. Що є заздрість, Авторе?
Заздрість є сила слабкості.
Заздрість є марення щирості.
Заздрість є цвіль падіння.
25. Що є поразка, Авторе?
Поразка є марення у падінні.
Поразка є слабкість скромності.
Поразка є страх перед поразкою.
26. Що є страх, Авторе?
Страх є зайвість здатності.
Страх є кволість надії.
Страх є слабкість щирості.
27. Що є небо, Авторе?
Небо є сила без надії.
Небо є зброя зоряного озера.
Небо є цвіль слова.
28. Що є любов, Авторе?
Любов є кут болю.
Любов є слово певності.
Любов є розмова із життям.
29. Що є воля, Авторе?
Воля є сила слова.
Воля є диво життя.
Воля є поразка цвілі.
30. Що є дотик, Авторе?
Дотик є колір сили.
Дотик є заздрість розмови.
Дотик є поразка скромності.
31. Що є почуття, Авторе?
Почуття є сила і слабкість роботи.
Почуття є колір розмови.
Почуття є колір дотику.
Почуття є колір зоряного озера.
32. Що є довершеність, Авторе?
Довершеність є відсутність зайвості.
Довершеність є надія сили.
Довершеність є поразка цвілі.
33. Що є смуток, Авторе?
Смуток є марення слабкості.
Смуток є надія цвілі.
Смуток є кволість любові.
Смуток є наївність здатності.
Смуток є зайвість волі.
34. Що є вітер, Авторе?
Вітер є сила надії.
35. Що є вода, Авторе?
Вода є колір довершеності.
Вода є поразка страху.
Вода є марення у любові.
Вода є біль і страх марення.
36. Що є земля, Авторе?
Земля є небо сили.
37. Що є вогонь, Авторе?
Вогонь є дотик довершеності.
Вогонь є падіння щирості.
Вогонь є небо зоряного озера.
38. Що є думка, Авторе?
Думка є вогонь у зоряному озері.
Думка є вітер сили.
Думка є вода землі.
Думка є слово життя.
39. Що є вічність, Авторе?
Вічність є цвіль волі.
Вічність є небо зайвості.
Вічність є дотик кольору.
40. Що є віра, Авторе?
Віра є сила вітру.
Віра є вода волі.
Віра є заздрість кволості.
Віра є смуток неба.
Віра є дотик любові.
41.Що є мрія, Авторе?
Мрія є сила води.
Мрія є воля любові.
Мрія є колір сили, - але не завжди.
42.Що є безодня, Авторе?
Безодня є вічність зайвості.
Безодня є кволість води.
Безодня є зайвість здатності.
Безодня є розмова марення.
43.Що є актуальність, Авторе?
Актуальність є любов у зоряному озері.
Актуальність є слабкість вічності.
Актуальність є певність чисел.
44.Що є самотність, Авторе?
Самотність є сила і слабкість води.
Самотність є кволість щирості.
Самотність є джерело у зоряному озері.
Самотність є біль.
45.Що є повага, Авторе?
Повага є вічність вітру.
Повага є кволість думки.
Повага є небо віри.
46.Що є зоряне озеро, авторе?
Зоряне озеро є мрія слова.
Зоряне озеро є заздрість цвілі.
Зоряне озеро є квола надія неба.




2009

Твоя
присутність
пахне домом
мережиш життя
світлими
дорогами
повернень
і
мовчиш болем
несказаного
слова
відчуваю
його делікатний дотик
до
порисованого
буднями
серця
і
знову
болить в мені
прихована ніжність
нанизана на чекання
довге
як ця
безконечно
самотня
осіння
без
Тебе
ніч


19.11.09

є
я
до себе
рухаюся вперед
туди де мене не було
щоб уже ніколи не йти
вкриваюся страхом
над моїми думками
що печально висять
і молоком вогких туманів
шаленим танцем дощу
мучить мене
заплаканий листопад
і шукаю двері у літо
огортаюся білою пусткою
Я просто стікаю болем


Я просто стікаю болем
огортаюся білою пусткою
і шукаю двері у літо
а заплаканий листопад
мучить мене
шаленим танцем дощу
і молоком вогких туманів
що печально висять
над моїми думками
вкриваюся страхом
щоб уже ніколи не йти
туди де мене не було
рухаюся вперед
до себе
я
є

вмитися першою весняною зливою
зачерпнути долонями пахучої дощівки
і хлюпнути отверезінням собі в обличчя
добре...

після священного омовіння свіжістю
вилискувати соковито-зеленим змістом
і пізнавати суть тривання всесвіту
добре...

вибухнути молодим пагоном
простягнути до сонця свою душу
і затріпотіти на весняному вітрі вільховим цвітом
добре...

бавитися власним настроєм
жонглювати мелодійними словами
вслухатися у гуркотливу музику весни
і знову летіти...

радіти...

жити...

весна.

Одного ранку прокинутися, відчувши зміни: від найменшої волосини до пальців ніг, лежати, наслухаючи себе – дивне враження – все ще бачити, та вже ніде не бути. Чути – машини шинами, як ножами, розрізають їм перший – для мене останній сніг, чути – радіо ловить душі в сіті_чоловік душ приймає. І ти, Бруте? Брод на бутер намащує, варить каву – половину турки для себе, а пів – мені, боса по зимній плитці в білій льолі поволі - паломництва віковічні … ні бажань, ні жалю, ані пам'яти – збайдужіння здивоване - хто всі ці люди довкола? Ні золотого серпанку святошного, ні коляди в січні –
…а посічені пальці… не болить, бачиш, а ти, дурненька, боялася, не пече усміх Господній лагідний, і дорога кицею лащиться, і - ні звуку… першого ангела – паперового - саджала на праве – дитяче - плече – то останній візьме тебе потім за ліву, Серце, – старечу – руку.

у Тебе було дев'ять життів
а у мене лише два
до мого першого
Ти торкнувся своїм болем
і воно спалахнуло міріадами
сяючих відчуттів
збуджуючи уяву
і
просвітлюючи розум
моє друге життя
втілилося у мальву
кольору п'янкого бордо
що пустила міцні корені
у саду Твого острова
живі вужі її коріння
обплели вишуканими
візерунками слів і поглядів
Твою останню надію -
човен втечі
Ти пробуєш на міцність
силу коріння мальви
а вона сміється з Тебе
кутиками бордових пелюсток
з яких капає на Твої вуста
п'янке вино
терпкого розуміння
і солодкого смутку...

на спицях буднів
сплету тобі життя
з пухнастих ниток
власних почуттів
кожна
зроблена мною петля
буде досконалим
завершенням думки
що пройде важкий шлях
від мого розуму
до серця та рук
і там увіллється у
м'яку нитку
яка стане полотном
твого майбутнього
взором слугуватимуть
мої думки і молитви
промені любові
освітять той
шлях
що мудрі звуть
життєвою мандрівкою
а коли закінчу роботу
подарую тобі
створене мною
диво переплетень
і химерних візерунків
запитаєш
звідки я взяла
стільки ниток...
не зізнаюся
у цьому
ніколи
бо
щоб сплести тобі життя
я
потай розплела
своє

Ти будеш
барвистою стрічкою
яку я вплету сьогодні
у свою косу
вдень вона лежатиме
у мене на плечах
і я носитиму її радісно
щоб усі бачили
мій скарб і заздрили
а вночі
я перекладатиму її на груди
і зачарована
Твоїми пестощами
засинатиму
до завтра...

Ти, як лушпиння з улюбленої мандаринки,
Завжди пирскаєш в очі чимось неприємним
І пекучим.
Іноді мені хочеться викинути його
Разом із мандаринкою,
Аби не робити собі боляче,
Але чомусь терплю.
Тебе теж не можу викинути зі свого життя.
Ти переслідуєш мене дзвінками,
Навіть їхньою відсутністю.
Але я вдячна тобі, бо лише ти
Змусив мене мріяти і розповів мені,
Що таке справжня надія,
Коли її немає.

Така будь, бесідо моя!
В. Стефаник


запах свіжозораного чорнозему збентежив мою пам"ять
дивлюся у повиту безлистими тополями далечінь
і відчуваю як родяться у моєму єстві дивні амбіції
огортаючи своєю проникливістю мій розум

завмирають думки біля рядочка ненадрукованих слів
що проросли могутніми черешнями твоїх діл
напоєні правдою і болючим співчуттям
справжні свідки німого болю і мовчазної туги

вона чесала своє волосся і запитувала про любов у горішка
а ти бачив лиш важкий камінний хрест на далекому горбі
і майстерно перебирав струни свого величного слова
видобуваючи з людського життя оголену пісню правди

моє чекання
з першими звуками твого голосу
зависає у телефонній трубці
і тремтить наче павутинка бабиного літа
що зачепилася за мої вії

чекаю
кутаюся у твій баритон
і розігріваю на слабому вогні надії
свої несказані слова
що примерзли до піднебіння
так і не злетівши з вуст...

чекаю
і розливаюся гарячим воском
на зимну воду байдужості
може хтось наворожить диво
чи далеку дорогу
а може сподівану зустріч

чекаю
від воску солодко пахне медом
відчуваю його липку суть
намащую золото бджіл
на байдужість людей
смакую
і

продовжую чекати...

оголені дерева
запізнілої весни
вплітаються
чорними вітами
у моє посивіле волосся
замальовуючи
білі пасма
рудим вогнем пристрасті.
вона мовчазна....
це так неприродно для неї
її вогонь
забирає усі слова
закриває
пекучим поцілунком вуста
не даючи шансу на відповідь.
пристрасть
спалює мої думки
і вже не знаю хто я
розгублена дівчинка
що шукає руки батька
чи палка жінка
лоно якої
рветься на частини
у передчутті розлуки
а може я сонце
на якому іноді
трапляються спалахи
і провокують магнітні бурі.
хто я?
шукаю...
чекаю...
люблю...
Тебе...


08.03.09

літера до літери
думка до думки
зав’язується слово моє у плід
сушу його на сонці
наче в’язанку білих грибів
і нанизую на нитку речень
не ставлячи крапок і ком
вдихаю п’янкий аромат
словесної сушениці
не чекаю Різдва
щоб приготувати з неї
смачну страву
споживаю уже
пригощаю інших
стає смішно і легко
бо знаходжу врешті те
що роками ховалося -
музику смутку
зміст життя
гармонію існування
зав’язується слово моє у плід
а я зав’язуюся у слово...

буває так що нізвідки
невідомо як і для чого
почуєш голос
що нагадуватиме тобі
твій
візьмеш його
обережно в долоні
і піднесеш до вуха
щоб краще чути зміст слів
тихих
він проникне у тебе
і заговорить своєю
ласкавою мовою
відкриє приспану істину
чуєш?
як бринить одинока сльоза
протяжним звуком самотності
і давньою піснею
того далекого літа
якого
ніколи
не
було

Від кохання до тебе заплющую очі,
та бачу тебе у кожному сні.
Теплота твого серця може розтопити
кригу у моїй душі.
Поглянувши у твої очі я забуваю
про усі образи.
Твоя лагідна усмішка розсіює сумніви,
які були досі.
"Тільки з тобою я не сама,
Тільки ти можеш врятувати мене
від самої себе".
Твоя мужність – сила могутнього лева,
який опікується своєю левицею
у величній Сахарі.

Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти
Ти......................................Ти
Ти......................................Ти
Ти.................Ти*...............Ти
Ти......................................Ти
Ти......................................Ти
Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти

Не хочу проминути...
минають темний провулок
щоб не затягнув бува
своїми вогкими
моторошними обіймами
у пастку ночі
минає невблаганний час
ти хапаєшся за нього
наче за драбинку на шнурках
а вона вислизає з твоїх рук
слизькою змією втрат
минають далекі силуети
дерев і хат за брудним
вікном швидкого поїзда
і ти відчуваєш дивне
задоволення від того
що це не твої обриси
розмиті швидкістю
зникли назавжди
Хочу бути тим,
що не минає...

"...кожен нерв зроблю струною, сам я арфою зроблюcь." Олександр Олесь

Хочу бути арфою...
дзвеніти мелодіями,
виблискувати силуетом,
відчувати на собі натхненні руки
музиканта...

Хочу бути арфою...
проникати дзвоном струн,
наче сизим димом
у всі щілини Твоєї душі
і одурманювати Твій
розум...

Хочу бути арфою...
дивувати світ прозорим звуком,
цілувати струнами Твої пальці,
що витягують дивні звуки
з оголених нервів
моєї душі

Хочу бути арфою....

стою...
на сороковому поверсі
свого земного життя
що проминає
оперлася...
на поручні балкону
і дивлюся донизу
чи далеко летіти
хочу...
зрозуміти свій страх
перед польотом
у невідоме відоме
сную...
мов мудрий павук
нитки білого суму
поволі опускаючи їх додолу
думаю...
а може це коси
посивілої царівни
яка чекає дива

у конверті
сплетеному з чорних гілок
зимового дерева
одна добра людина
прислала мені птаха
його великі очі
світилися спрагою пустелі
пальцями-пір"їнами
обвислих крил
тримався
за чорні прутики своєї тюрми
щоби не впасти
бо коли довго не літаєш
втрачаєш здатність
твердо стояти на двох
у дзьобі птах тримав
клаптик паперу
ця біла невідомість
проросла у моїй душі
німим знаком запитання
що там?
простягнула руку
розгорнула
у пошуку відповіді папір
біле молоко
невидимого чорнила
промовило до мене
голосом підсвідомості

це не птах

це я

зникаю у своєму дивному світі
повіривши словам
бо хтось колись мені сказав – ти диво
ди
во
шукаю того дива
мадручючи гостинцями власного серця
хочу ковтнути води
во
ди
з твого непостійного джерела
шукаючи причини щоб жити життя
а воно зникає наче далекий овид
о
вид
чи просто небокрай
що осипається додолу порожніми реченнями
і мінливими настроями твого “я”
небо
край
краю небо навпіл чітким розчерком слова
і дивлюся на схід нового сонця
мого сонця
мого дива
мене

...читаю колір...
вдивляюся
мокрим від сліз
серцем
у нанесені легким
штрихом
лінії твоєї долі
...бракує барви...
...твій пензлик безсилий...
зачаровано
повільно
витягаю
із розтопленої
гіркої смоли буднів
руку
і занурюю пальці
у кольоровий акрил
не мого життя
осмисленим рухом
кладу на скло
їхні різнобарвні
відбитки
малюю
прадавню легенду
горю
у жертовному вогні
...відьма...


15.03.09

чим є твоє мовчання

можливо - це спогад
що бринить вчорашнім днем
і пахне ранковою кавою
твого пробудження

можливо – це пустка
якої не можна оминути
після шаленства поглядів
і відвертості слів

можливо – це музика
якої ми ніколи не чули
бо її ще ніхто
не написав

а
може
це
мудрість

Життя ― це тюрма без дір.
Життя ― це крові без мір.
Життя ― це пустий папір.

Людину вже давно зазомбували.
Людину так давно пограбували.
Не реальною ейфорією обдарували.

Вже не тільки цей папір дратує,
А й те, що оточує, коли мандруєш.
І так їхні думки голову катують!

Ми вже не живемо своїм життям,
Не тільки Бог керує нашим буттям.
Але час покінчити з цим сміттям!

В серпневому тумані,
що айстрами пропах,
часто сниться сон
про іржаве око на дверях,
яке слідкує, аби дерева,
переполохані, мов сойки в місті,
раніше часу осінь не побачили
й не поскидали ниц вологе листя вітру.
Та тільки осінь вже чекає на
зітхання,
й зітре слова, що так старанно на асфальті
дитяча крейда літа полишила:
"мене інакше звати".
І хтось не спить ночами терпкими і думає,
що небо й дощ усіх
зрівняє у самотності,
й повитирає їхні імена;
і око зіржавіле все не спить.

Мені зараз так холодно,
А надворі сонце світить і так тепло.
І їм всім, що зі мною все одно,
Все одно, що мої душа й очі померкли.
Я проходжу повз них,
І ніхто не помічає
Очей темних моїх
І про крики душі не знає.
А крики такі сильні,
Що їх важко витримати.
Де ж ваші вуха пильні?!
Так важко! Як їх обірвати!
Вони стають все голосніші,
А пута пітьми навколо душі
Оповивають все міцніше,
І сили зникають в мені.
Коли ж вогонь холоду мене покине?!
Вже його не витримую я.
Коли ж ця пітьма в мені згине,
І облегшиться душа моя?
Ніхто мені в боротьбі не допоможе:
Самому потрібно якось зігрітись
І вірити, що я це зробити в змозі,
Й замість пітьми очима світло узріти.

дівчинко
не там ти шукала щастя
не з тієї кишені зірки тягала
а та рука
на якій ти щовечора засинала
насправді не має продовження

дівчинко
небо зовсім не синє
а таке яким ти його хочеш побачити

небо-хамелеон

і одного дня ти сама відчуєш
глобальне потепління десь на перетині
осі абсцис та осі ординат
там де поки спить твоє серце

набери до рота свяченої води
і пронеси від заходу до сходу
перебирай пісок дихай піском вкрийся ним
і прийде той
для якого в твоєму роті три загадки
піддайся йому
бо його долоні вологі
значить він живий
значить він пестив річку
значить він той кому дозволено час від часу
витирати сльози
з ікони Пресвятої Богородиці

Куплю я кіло бананів
І пів-кіло огірків.
Я - незалежна пані,
Не залежу від чоловіків.

Чоловіки-це зайве,
Природи по-ми-лоч-ка!
Немає нічого кращого
Від звичайного кабачка!

Забити цвяха у стіну
Можу я і сама!
Навіщо мені мужчина?-
У мене з бананом роман!

Банан імпотентом не виявиться,
Шкарпетки його не смердять!
За п'ятибальним принципом
Банану я ставлю "п'ять"!

Мені не потрібні мужчини,
А ішли б вони лісом усі!-
І пульсує туга морквина
У моїй неземній красі!

Отже, я - незалежна пані,
Не залежу від чоловіків.
То ж куплю я кіло бананів
І пів-кіло огірків.

Вхопилося літо за довгі тіні осені. Затрималося у гущавині зелені. Думає, наївне, що смажить листочки до жовтогарячого кольору своєї наснаги. До польоту метеликами у повітрі. Та вигинаються у здивуванні брови чорнобривців. Ні, це довгі ночі відбирають світло у всього живого. І воно марніє. Веселі кольори – то омана.
Посеред людного проспекту подивилося сонечко у моє обличчя. Щоку припекло. Не чіпай мене, літечку! Я вже з вереснем обнялась.