Дивлюся на двір я,
Та й думку гадаю,
Чому не ведмідь я,
Чом спать не лягаю?

Зайшов би чудово
У тихий барліг,
І в сплячку зимову
Надовго б заліг.

Об ожеледь кляту
Я б не спотикавсь,
Я сну мав би свято
І лапу смоктав.

Мене б сповивали
Блаженство і лінь
Аж поки б настала
Весняна теплінь.

Я руки і ноги
Тоді б не ламав,
А вийшов з барлогу
Й до кралі помчав.

Ревів би од щастя
І радість ковтав.
Зимових напастей
Довіку б не знав.

...Іду, як піддатий,
На горе й біду,
Ні дати, ні взяти -
Ведмідь на льоду.
---------------------------------------------------------------------
*Оскільки пісня, яку наслідував, написана в ХІХ сторіччі, вважав за доцільне вживати дієслівні рими, щоб витримати стиль).

2 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Дощ сіється з кошлатих сірих хмар.
Затіявсь з ночі й без перепочину.
Вже б чи пішов? Як влітку – на годину.
А тут ще й холод, аж із рота пар.
В тісному шанці сховку не знайти.
Хоч під ногами ще калюж немає,
Але земля вологи набирає.
Тож з’являться, як дощ буде сікти.
Але то все дрібниці – бо навкруг
Реве й гуде усе безперестанку.
За пагорбами десь гуркочуть танки.
Снаряди геть розколупали луг.
Встигай лишень із шанця виглядать,
Чи не поперли орки у атаку,
Бо ж хочуть, кляті за ціну, за всяку
Цей невисокий пагорок узять.
Уже встелили трупом увесь діл
Та пруть і пруть і ліку їм немає.
Бійці ріжки міняти не встигають.
В людей звичайних вже б не стало сил
І день, і ніч тих орків зустрічати.
Та ж люди тут зібрались не прості.
Немов стіна у орків на путі,
Якої їм повік не проламати.
У шанці двоє воїнів сидять.
Один вже сивий, хоч на вид, неначе
Ще молодий. Багато, мабуть, бачив
Такого, що прийшлося сивим стать.
Другий ще зовсім молодий юнак.
Коли щось вибухає недалечко,
Він мимоволі голову у плечі,
Не може іще звикнути ніяк.
А сивому, усе одно, немов.
Вже звик до того гуркоту страшного
І то лише звичайний шум для нього.
Вже надивився і на смерть, й на кров…
- Не розумію, - каже молодий, -
Як ви тут стільки витримали часу?
Ракети, бомби, танки вас ковбасять.
Тут день пробув і радий, що живий.
Та ж кожна куля, бомба чи снаряд
Летять, аби усе живе убити.
А ви ні кроку не зробили звідти?!
І нищите тих орків всіх підряд.
Звідкіль ті сили? Адже плоть жива
Не здатна зливі смерті опиратись.
Шматок заліза може вмить уп’ястись.
Йому все рівно – груди, голова
І все. Людини, уважай, нема.
Всміхнувся сивий: - Усе вірно, брате.
Загроз для плоті бренної багато.
Когось, можливо б, смерті шал зламав,
Але не нас. Бо ж дух козацький в нас .
Дух предків наших, що завжди стояли
Стіною проти вражої навали
Завжди, коли приходив смертний час.
До речі, ти легенду ще не чув
Про пагорби авдіївські? Хто знає?
Можливо, цей, що ми обороняєм
Якраз у центрі тих подій і був?!
- Та я ж з Поділля. Звідки було чуть?
А на «нулі» лиш вчора опинився.
Як слід ще, навіть і не роздивився…
- Що ж, поки знову орки не попруть,
Є трохи часу. Тож я розповім,
Що чув від діда із місцевих. Часом
Він молоком нас напував і квасом.
Стояв тут недалеко його дім.
Тепер нема… І діда вже нема…
Снаряд ворожий поховав навіки.
А дід, скажу, міцним був чоловіком
І страху смерті взагалі не мав.
Отож, той дід якось розповідав…
Було то все хто зна якого року.
Тоді ще степ вважався Диким поки,
Татарин кримський в ньому панував.
Було збереться чимала орда
Й на Україну за ясиром пхає.
Пів України в полум’ї палає.
Бо ті набіги – то страшна біда.
І не було кому орду спинить.
Тож тисячі нещасних шлях долали
До Криму, де їх в рабство продавали.
В страху весь час доводилося жить,
Аж доки не з’явилась мати-Січ.
Сміливі й мужні козаки, бувало,
Так ту орду скажену зустрічали,
Що та одразу повертала пріч.
А, не встигали часом перейнять,
То, як вона зі здобиччю вертала,
Усе одно її наздоганяли,
Щоб копняків добрячих надавать.
Татар громили, а полон звільняли.
Тож хан уже й не знає, що робить.
Як так пройти, щоб козаків не стріть?
Сиділи й мурзи, голови ламали.
Нарешті, наче, спосіб віднайшли.
Підем, мовляв, ми на Москву, неначе
Хоч там п’яниці й ледарі , одначе,
Ішли б, ішли та так і не дійшли,
Бо той похід лиш очі відведе.
Там вже орда розвернеться й раптово
На Україну увірветься знову
Зі сходу, звідкіля ніхто не жде.
Там уже зможе добре погулять:
Ясиру візьме, здобичі багато.
Тим самим шляхом можна і вертати.
Там козаки не будуть зустрічать.
Отож, орда зібралась чимала.
Мотуззя взяли, щоб ясир в’язати
Та прихопили лантухів багато.
На Кальміуський шлях орда пішла…
Верталися із Дону козаки.
Донці не в гості, звісно запросили.
Ногаї на станиці напосіли,
Прийшлося дати одкоша таки.
Дали добряче прочухана тим,
Аж до Азова по степах їх гнали.
Там заодно і турків поскубали…
І от тепер вертали в рідний дім –
На Січ. Всіх попереду отаман
На гарному бахматі виграває.
Спокійний степ і сонце в небі сяє.
І небезпеки, начебто, нема.
Та ж тут під’їхав на коні козак –
Старий Тарас – галдовник всім відомий…
- Хто-хто? Я із цим словом не знайомий! –
Його зненацька перебив юнак.
- Галдовник? Ну, характерник іще
Чи чародій. Між козаків бували
Такі, які багато чого знали.
Могли, наприклад, керувать дощем,
Зі звіром говорити чи туман
На ворога навести… Тож під’їхав
І каже отаману: - Чую лихо.
- Яке? – не здивувався отаман.
- Якась біда зі степу насува.
Дай трохи часу – більше буду знати.
Велів ота́ман коней зупиняти.
Тарас від’їхав, де густа трава
Й по-вовчому узявся завивати.
Десь вовк озвався, слідом ще один
Виводити узявсь на всі лади,
Мов щось Тарасу брався розказати.
Вернувсь козак та й мовить: - Йде орда!
- Нехай іде! В Московію зібралась?!
До нас би тільки, клята, не чіплялась!
- Ні, отамане. В тім то і біда,
Що хоче клята наших одурить:
Йде на Москву – заверне в Україну,
Зненацька хоче вдарити у спину.
- Вона далеко? – Та вже степ курить!
Десь по обіді можна і чекать.
- Що ж,- отаман задумавсь на хвилину, -
Орду самі ми, звісно, не зупиним
Та трохи часу нашим можем дать.
Лети, Степане чимскоріш на Січ.
Дай знати нашим. А ми її стрінем.
Можливо, всі тут у бою і згинем.
Але ж нам помирати – звична річ!
Що, козаки, дамо татарам бій
Так, щоб у них аж в носі засвербіло?!
- Дамо! Дамо! – козацтво загуділо.
- Ну, то, мабуть, на висоті отій,
Що над шляхом панує і почнем
До бою з татарвою готуватись!
Велів козакам хутко окопатись.
Сам роззирнувся з висоти: - Одне
Мене хвилює: а як обійдуть,
Не стануть просто з нами зачіпатись?
Не будем ми дарма за ними гнатись?
Як нам тоді, Тарасе, із тим буть?
Старий козак на те лиш усміхнувсь:
- Не обійдуть. Я напущу туману.
Лише крізь нас для них дорога стане.
Я ж то умію добре! Чи забувсь?!.
Десь по обіді загула земля.
Аж затряслася вся і задрижала.
Напевно, що орда велика мчала.
Стовп пилу піднімався іздаля.
Все ближче й ближче. Чорне вороння
Вперед летіло, здобичі чекало.
Їх чорна тінь на пагорби упала.
Здалося, навіть, що немає дня.
В півсутінках з’явилась і орда,
Летіла швидко, коней не жаліла.
Надіялась, мабуть, на свою силу.
Загін козацький на команду ждав.
Коли орда на постріл підійшла,
Махнув ота́ман – кулі полетіли
Впритул в орду, змішали вражу силу.
Свинцева хмара перших вмить змела.
Упали коні, люди, через них
Наступні теж на землю полетіли.
А ззаду напирали нові сили
І козаки з мушкетів били їх.
Стовп диму, піднялася курява,
Стрільба і крики, стогін та іржання
Злились в одне. Смертельне замішання.
І степ ординець кров’ю заливав.
Доки допетрав хан і повелів
Аби орду відкликати із бою.
Ординці відкотилися юрбою
Та сотні вже не підняли голів.
Так у кривавій і лежать траві.
На відстані татари зупинились
Та все, як слід здалека роздивились,
Чи ж то той пагорб штурмувати слід.
Упевнились, що мало козаків
І знову хан орду в атаку кинув,
Гадав, що вдруге вже її не спинять.
Та знов козацькі постріли стрімкі
Змели найперших, шлях перепинили,
На місці затопталась татарва,
А смерть їх раз по разу вирива.
Орду, немов косою покосило.
Не витримали, врешті, подались.
Хан, хоч і злий та мусив зрозуміти,
Що козаків не просто буде збити,
Отож степи навколо роздививсь
Й велів той пагорб справа обійти,
Щоби часу даремно не втрачати.
Та довелось орді недовго мчати,
Бо урвище зустріли – не пройти.
Туди-сюди, вертати довелось.
Козацтво зліва обійти схотіли,
На неприступні скелі налетіли,
Які б повік здолати не вдалось.
Єдиний шлях крізь пагорб той лежав,
Де козаки з мушкетами засіли.
І знов ординців хмара налетіла,
І знов мушкетний залп їх зустрічав.
Та , іншого не маючи шляху,
Ординці перли й перли без упину,
Бо гнав їх хан нагайкою у спину,
А вони долю лиш кляли лиху
Між двох вогнів. Дісталися таки
До козаків. Ті в шаблі їх зустріли.
А козаки рубатися уміли.
Не втримались татарські вояки,
Помчали вниз. Знов хан їх завернув.
Метнулись вгору, у бою зчепились.
Не витримали, знову покотились.
І так, аж поки й білий день минув.
До ранку відступилася орда,
Пішла у степ зализувати рани.
Та й в козаків не все складалось гарно.
Багато хто від шабель постраждав.
Десь половина залишилась тих,
Хто завтра б міг іще до бою стати.
Але ніхто не прагнув відступати,
Готові стріти ворогів своїх.
Заледве в небі сонечко зійшло,
Як знов орда на пагорб той помчала.
І знов свинцева хмара їх стрічала,
Хоч сили в неї менше вже було.
Вже скоро бій на пагорбі кипів.
Рубались хлопці, сили не жаліли,
В бою спинити ворога воліли,
Хоч не один вже голову зложив.
Уже весь в ранах отаман упав,
Уже з десяток козаків зосталось.
Та всі спиною до спини тримались
І кожен спину брата захищав.
Ординці ж пруть на них з усіх сторін,
Вже раді, що, нарешті, подолають,
Хоча по трупах по своїх ступають…
І от, нарешті, залишивсь один
Старий Тарас. По шаблі в руки взяв.
Всміхнувся хижо ворогам: - Давайте,
Усі гуртом на мене нападайте,
Щоб я, нарешті, розім’ятись мав!
Те все так налякало ворогів,
Що вони від козака відступились,
А деякі за луки ухопились,
Рій стріл у бік козака полетів.
Але…упали стріли коло ніг.
А він в обличчя татарві сміявся.
Хто би, скажи, такого не злякався?
Ординців й хан утримати не зміг.
В страху метнулись з пагорба бігом.
Перечіпались, мчали, озирались.
Здавалося, ще більше налякались,
Побачивши, як в козака того
Із шабель раптом крила узялись.
Могутній птах над пагорбом злітає,
Орлиний клекіт в небесах лунає.
Аж чорні зграї вороння кудись
Метнулись врозтіч. Загула земля
Від тупоту. То не орда втікала –
Козацька лава в поміч поспішала.
Почувши лише тупіт той здаля,
Ординці посідали на коней
Й помчали в степ. Хан попереду, звісно.
Орді в степу безмежнім стало тісно,
А страх гнітючий все вперед жене…
Орду догнати вже дарма було.
Тож козаки під пагорбом спинились,
Тіла своїх збирати заходились.
На пагорбі, де військо все лягло,
Могилу братську вирили гуртом
І в ній усіх полеглих поховали.
А на могилі камінь тій поклали,
Щоб про той подвиг не забув ніхто.
Відтоді довго камінь той лежав.
Як козаки йшли повз, то уклонялись.
І все одному завжди дивувались –
Весь час орел над пагорбом кружляв…
До речі, кажуть хлопці. Хоч війна.
Як гуркотіння бою затихає
І тут над степом тиша залягає,
Орлиний клекіт з неба долина.

Біль- чоловічого роду,
його я відчув сповна.
Вбиває він твою вроду,
у очі проникла вина...
На поминки зву любові
всіх тих, хто її ховав -
вас, хлопчики випадкові,
хто вміли знайти слова ,
що легко лягали на душу,
завжди досягали мети...
А зараз визнати мушу-
з душею важкою і ти.
І точно тепер я знаю,
що вдіяти мало зміг.
Не мають шляхів до раю,
хто гідність жбурляв до ніг.
А потім вона спаплюжена
у ліжку смердить обом.
Під тебе стікаю калюжами
То з сіллю, то молоком...
-Якби я була тобою,
То кинула б певно мене ...
-А я , коли був собою ,
то вірив - образа мине,
не виросте з неї горе
бездонне...але не забув-
Це горе втопило море,
і всіх , хто з тобою був....
Тепер ми наче не люди,
якісь механізми в нас
працюють яро і люто, -
вони наближають час
розплати, повернення боргу.
І принцип єдиний цього -
мені потрібно що Богу-
усе , або нічОго!

18.11.23

З тобою так чарівно
Усе ми починали,
Але це все згоріло,
Забули, розтоптали…

Ходили ми, гуляли,
Кохали до нестями.
З тобою ми не знали,
Часи наші минали…

Тебе я не забуду,
Я буду памʼятати.
Мою чарівну музу,
Змогла ти сенсу дати.

Бо жити треба вміти,
Співати і радіти,
і серце буде вічно,
Вогнем палким любити.

Кохання не здолати,
Але й не запалити,
Якщо воно вже згасло,
Не вдасться вже зігріти…

Зігріти душу тую,
Що холод відчуває,
Той холод від кохання,
Всього життя лунає.

То краще відпустити,
Не треба дарувати,
Надії тій людині,
Що будеш знов сіяти.

15.09.2023

Учора бачив сон прекрасний –
Москва горіла як сірник,
палало так на площі Красній,
що з мавзолею чувся крик!
Ніхто не вижив – всі згоріли,
Пригожин, Путін і Шойгу,
ялини драпали щосили
і запалили всю тайгу!

Москва – уже лунають дзвони у Кремлі!
Москва – не оминути лисому петлі.
Москва – і небагато залишилось днів,
як запалає уся раша у вогні!

Згорів Медведєв і Навальний
майбутній і минулий мер.
Собянін спікся тривіально,
але поки що не помер.
Горіли орки на Болотній,
згорів ОМОН і всі менти,
а з неба капав дощ кислотний,
аби додати теплоти!

Москва – уже лунають дзвони у Кремлі!
Москва – не оминути лисому петлі.
Москва – і небагато залишилось днів,
коли, як флагман, ти опинишся на дні!

Палає Тула, Твер і Пітер,
нервово палить Білорусь,
забитий коментами Твітер,
а я радію і сміюсь:
за Миколаїв і Очаків,
Херсон, Одесу і Ірпінь –
палати буде до Камчатки,
закриє гаром неба синь!.

Москва – уже лунають дзвони у Кремлі!
Москва – не оминути їм усім петлі.
Москва – і небагато залишилось днів,
як запалає уся раша у вогні!

Зажурений перон, неначе пустка,
Хоч гамірно навкруг і шумно.
Ще кілька діб тому, мов сонця згусток,
Радів. Чому ж тепер так сумно?

Не врівноважити тривогу бумом.
Ця благодать лиш тілу, звісно.
А для душі б тепла живлющий струмінь.
Любові сяйво й більше б кисню.

Зажурений перон і паралелі...
Ніхто про це тоді не відав.
Злиняло все, мов фарби акварелі,
Але ж вона ще досі вірить.

Ти руку підстав під сніг
То сотні листів моїх,
І в кожному про моє кохання .
Сніжинкою звіддалік
Цілунок на щоки ліг
І крапля то чи сльоза стікає.

Скоріше вернись живим,
В розлуці вже скільки зим
На білих снігах пишу - чекаю.
Сніжинку мою злови,
У ній тобі лист новий,
І вірність моя тобі безкрая.

Ти руку під сніг підстав-
Все небо в моїх листах!
Скидає зима із хмар вітання.
Пороша летить густа
Цілунками на уста.
Долоні свої я теж підставлю.

Слухати пісню

https://www.youtube.com/watch?v=Hw_kX0NQckE

Розлилось-розхлюпалось літечка тепло
І його далеко вже вітром понесло.
Осінь теж до фінішу швидко добіга,
Тихо підкрадається зимонька-зима.

З нею буде віхола й зграя завірюх,
Що снігами білими вкриють все навкруг
І морози лютії теж прийдуть сюди,
Озеречка й річечки закують в льоди.

Засрібляться інеєм сосен кожушки
Та одягне дуб старий шапку набакир.
Лише зеленітимуть платтячка ялин,
Правитиме зимонька царством сніговим.

2015 р.

Скраю поля в стиглім житі
Примостився серед літа
Й на сопілці радісно заграв, –
І нестримно та бадьоро,
Як пташки, знялися вгору
Ніжні звуки зроджених октав.
На закличний спів сопілки
Позлітались перепілки
І співати також почали, –
І відтоді дружнім хором
Ми пісні такі вам творим,
Що почули вже дві похвали.
Тільки щоб ви не казали,
Похвальби буває мало
І не раз я іншого просив, –
Понад простором і часом
Заспіваймо, друзі, разом
На усі вкраїнські голоси.
03.12.23

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Чого являєшся мені у сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні.
Сумні, немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
І.Я. Франко.


Кохання, ніби полум'я в імлі
Горить, не гасне і в холодні дні.
У відповідь - мовчиш, немає слів?
Чого являєшся мені у сні?

Вважаєш недоречна ця любов?
Стиснула серце, ніби в жменю,
Та очі світло-сині знов
Чого звертаєш ти до мене?

Летять всі задуми у клоччя.
Мені і стіни вже тісні,
Бо так бентежать в темні ночі
Чудові очі ті ясні.

Лоскоче полум'я атла́с,
і згадую у снах турботи денні,
Хвилюють очі повсякчас
Сумні, немов криниці дно студене.

Триває ночі таємниця.
Чому не вдвох з тобою ми?
Беру у руки я вервицю.
Чому уста твої німі?

Мої слова - то шурхіт очеретів,
Ріка, що з небом змішана тече.
Відбиток в ній купальниці відвертий,
Дивися, не здіймаючи очей .

На плесі - брижі, значить слово вітер.
Під берегом пісок - то слово час.
Верба у воду мочить пару літер-
Любов і Ласку день мені припас .

Слова злітають пухом лебединим,
Тоді в терновий падають байрак.
Слова малюють на щоці краплини
Дощу чи сліз, я пробую на смак.

Слова зі страху, що й не повторити.
Вони як тінь, я їх не обмину,
Плетуться вслід, й лише слова молитви
Розвіюють ту чорну пелену .

Бувають і тверді слова, то - кремінь,
Й легкі, як пил, що струшений із ніг.
Та жодне не написано даремно,
Бо всі вони зродилися в мені .

У невеличкому гаю,
Посеред вільх скрипучих, –
Я шкіру білену твою
Цілунками замучив.
Рясні відбитки губ моїх
Лишилися на тілі
І дуже довго, мов на гріх,
Незмивно червоніли.
Не знаю скільки днів пройшло,
Як тих слідів не стало,
Та шкіри ніжної тепло
Вчуваю я й надалі.
Відтоді мало не щодня
Стоїть в очах прожите,
Немов якась гірка платня
За найсолодші миті.
Дивлюсь на вквітчаний лужок
Посеред вільх скрипучих, –
І ти не йдеш з моїх думок
Та почуттів жагучих.
02.12.23

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.

Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов”янський слід,
А повернутися додому не зуміла.

Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

Зриває лист з календаря,
Два дні до грудня, місяць вповні,
як паперовий срібний човник
пливе відчужена зоря
назустріч хмарочосам чорним.

Спиняє транспорт і людей
ця комендантська ніч жезлами,
щоб не блукали манівцями
надію віщий Прометей
запалює над небесами.

Над вічним древом вочевидь
гуде в горнила вітер ярий,
обтрушує ясні стожари,
аж на губах піском хрумтить...
летять ворожі байрактари —
спинився час, пульсує мить.

25.11.2023р.

В надії - сила втомленого серця.
У ній пізнаєш світу промінь.
Підеш чи босий, а чи взутий в берцях,
Стрибнеш заради щастя в пломінь.

Надія вкаже шлях під час падіння.
Хоча й струмують перешкоди.
І свіжістю огорне випар пріння,
І сподівань розкриє коди.

Надіє, не зачахни тільки в пастці,
І жертвою не стань облуди.
Зривай сміливо із насмішок маски,
Змітай непотріб, пересуди.

Розійшлася, негодо, розпатланою завірюхою.
Наскладала повсюди заметів, тужила в жалобі.
І всю ніч у безсонні твої побивання я слухала,
Й обіймала у думці солдата в зимовім окопі.

Підніми мене з вітром, здійми білокрилою птахою,
Я полину туди, де на варті ти студиш хлопчину.
Тобі теж, мабуть, жаль його, бо завівала і плакала,
Ніби каялась в тім, що зима, й холодити повинна.

Схаменися на ранок, уляжся снігами іскристими.
Змінять хлопця на варті, зігріють і чаєм, і сміхом.
А в окопах ворожих ти постіль морозяну вистели,
Снігову Королеву пошли ворогам для утіхи .

Із Данила Хармса

Ви знаєте? Ви знаєте?
Ви знаєте? Ви знаєте?
Ну, звичайно, знаєте!
Певна річ, що знаєте!
Безсумнівно, безперечно,
безумовно, знаєте!

    Ні! Ні! Ні! Ні!
    Ми не знаємо нічого,
    ми не бачили нічого,
    не дізналися, не чули
    і не знаємо нічого!

А ви знаєте, що У?
А ви знаєте, що БАТЬ?
А ви знаєте, що КА?
Що у батька у мого
рівно сорок дитинчат?
Різних, рідних і не дуже –
і не двадцять, і не тридцять –
рівно сорок дитинчат!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    Ну, там, двадцять, чи, там, тридцять –
    якось лізе у горщок;
    а от сорок, рівно сорок –
    це вже просто казна-що!

А ви знаєте, що СО?
А ви знаєте, що БА?
А ви знаєте, що КИ?
Що собаки – ніби, лайки –
спорядились та летять?
Спорядилися у космос –
Не як пта́хи, не як мухи –
а ракетами летять!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    Ну, як пта́хи, ну, як мухи –
    якось лізе у горщок;
    а ракетами у космос –
    це вже просто казна-що!

А ви знаєте, що НА?
А ви знаєте, що НЕ?
А ви знаєте, що БІ?
Що на небі замість сонця
буде спечений млинець?
Не пательня, не тарілка,
не оладок, не мандрика –
а такий собі млинець!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    Ну, пательня, ну, тарілка –
    якось лізе у горщок;
    та масний млинець на небі –
    це вже просто казна-що!

А ви знаєте, що ПІД?
А ви знаєте, що МО?
А ви знаєте, що РЕМ?
Що під морем-океаном
вартовий стоїть з наганом?
Не з граблями, не з мітлою,
а з наганом вартовий!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    Ну, з граблями, ну, з мітлою –
    це ще лізе у горщок;
    а з наганом з барабаном –
    це вже просто казна-що!

А ви знаєте, що ДО?
А ви знаєте, що НО?
А ви знаєте, що СА?
Що до носа ні руками,
ні ногами не сягнеш,
ні руками, ні ногами
не доїдеш, не доскочиш,
не досягнеш, не сягнеш!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    «Не доїдеш, не доскочиш» –
    може, й лізе у горщок;
    а вхопитися руками –
    не завадить нам ніщо!

(2023)

Грудневий день видався малосніжним
І морозець не дуже дошкуля,
Ледь-ледь прикрита ковдрою земля
Чекає, що зима їй дасть теплішу.

Синички прилетіли до осель,
Щоби чимось смачненьким поживитись.
А ситі вони будуть веселити
Тих, хто їх годував в грудневий день.

2023 р.

Грудневий день видався малосніжним
І морозець не дуже дошкуля,
Ледь-ледь прикрита ковдрою земля
Чекає, що зима їй дасть теплішу.

Синички прилетіли до осель,
Щоби чимось смачненьким поживитись.
А ситі вони будуть веселити
Тих, хто їх годував в грудневий день.

2023 р.

Чорна хмара затулила
Сонечко від нас, -
І вдалася в тугу мила
В неспокійний час.
Засмутила бідолашна
Серденько своє,
І мені за нього страшно
Повсякдень стає.
Бо так болем пройнялося
Наскрізь і сповна,
Що вплелася жінці в коси
Рання сивина.
Затопили швидко сльози
Сині очі вщерть, -
Бідна бачити не в змозі
За смертями смерть.
Що стряхнути з неї лиха
Темряву сумну, -
Незабаром їй на втіху
Хмару прожену.
01.12.23

Чому тепер такі сумні
Передзимові сиві ранки?
Здається, що потоку днів
Я не учасниця, а бранка.

Не посміхаються мені,
Ні сонце, що тепер підранок,
Ні ці короткі вихідні,
Що осінь вип'ють наостанок.

Де все було, як уві сні.
Стікає ніч поміж фіранок.
Співатиме свої пісні
Туманом випитий світанок.

26-29 листопада 2023 року.

Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий. А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Погляда на молодиць і мене не слуха…

P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

Сидять діди під плотом та згадують минуле,
Розказують молодшим, доки ще не забули,
Як були молодими, як весело гуляли,
Як то було Андрія святого відзначали.
Карпо старий жалівся: - Минулося, одначе,
Здрібнів народ, не те, що в часи було козачі!
Не вміє ні співати, ні толком погуляти,
Ні, навіть і горілки, як треба, споживати!
От, ми було гуляли. Андрія як згадати.
Хіба ж молоді вміють, як ми, парубкувати?!
Тут підхопив Микола: - Так, справді, було діло.
Бо ж саме на Андрія дівчата ворожили,
Чи вийде яка заміж, чи в дівках залишиться.
Ех, було що послухать, та на що подивиться.
Ще звечора зійдуться всі до якоїсь хати,
Балабушки візьмуться всі скопом випікати.
То тістечка кругленькі. Але секрет у тому,
Що воду із криниці принести слід самому,
Не в глечику чи кружці, тарілці, а...у роті.
Та й щоби ми не знали. А нам тоді охота.
Як бачим – подалися дівчата вже по воду,
Тоді ми зберемося та і за ними ходу.
Та і давай смішити. Петро кожух вдягає
Навиворіт, козою поперед них стрибає
Та ходить вихилясом і мекає при тому.
Свирид, неначе циган кривляється при ньому,
Охрім, як жид… Буває таке ми виробляєм,
Що жодна воду в роті ніяк не утримає.
А то, бува, поставим при всіх криницях варту,
Тоді уже дівчатам нещасним не до жарту.
Нема де воду взяти. Отож зачнуть прохати:
«Ідіть геть собі ,хлопці, води дайте набрати!»
А ми їм: «Як макітра вареників нам буде,
То підемо». Дівчатам діватися ніку́ди,
Тож кажуть: «Та вже будуть вареники вам, клятим,
Лиш дайте нам спокійно води собі набрати!»
Тож ми когось до шинку, горілку купувати,
Дівчата ж із водою бігом спішать до хати.
Як вже були готові балабушки, остигли,
Дівчата свою кожна позначити устигла.
Тоді вже долі стелять рушник та розкладають
Рядочком. Далі в хату собаку запускають,
Що цілий день голодна, зачинена сиділа.
То зовсім не знущання, а треба так для діла.
Заскакує голодний той пес та і хапає
Балабушки, хоч, звісно, ніхто й не відбирає.
Дівчата з завмиранням за тим псом споглядають,
Не пса вони годують – про долю всі гадають.
Чию з’їсть першу – першій отій і заміж світить.
А чию не зачепить – тій у дівках сидіти.
А вхопить та в куточок у темний затаскає,
То тій вік проживати десь у чужому краї.
Найгірше, як надкусить балабушку і кине,
То доля відвернулась від бідної дівчини…
Замовк Микола раптом на половині фрази.
Та тут Карпо розмову підхоплює одразу:
- Ще бігали дівчата та слухали під вікна.
Коли якась хазяйка у хаті раптом крикне
На неслуха-дитину: «Та сядь уже, Івасю!»
Тій дівчині у дівках рік цілий зоставаться.
А друга як почує слова до чоловіка:
«Іди, дай свиням їсти, бо чуєш, як кувіка!»
Оте «Іди» для неї заміжжя означає…
Тут вже Петро не стримавсь та слово уставляє:
- А ще, бува, гукають: «Де, дядьку, ключі діли?!»
«В вівсі, - відповідає, - щоб всі ви посивіли!»
Та зразу ж і поправивсь: «Ні, ні, вони в пшениці,
Аби такі гарненькі були всі молодиці!»
Подякують дівчата та й з вереском помчаться.
Та і почнуть у перших же стрічних і питаться:
«А як вас, дядьку звати?» У нас то добре знали,
Отож, дядьки, як звати на те відповідали.
А тій, що запитала не треба і багато,
Бо дума: чоловіка так буде її звати.
- А то удома візьмуть, - Карпо знов не вгаває,-
Ізв’яжуть курку й півня, під решето сховають.
А потім випускають – дізнатись дівка прагне,
Чи півень, чи то курка другого перетягне.
Як курка, тоді жінка у хаті верховодить,
А ні – тоді вже жінка під чоловіком ходить.
- А чули про калету? – А що то? Ні, не чули!
- Ти бачиш, Петре, люди вже геть усе забули.
Уже, як на Андрія і темряві настати,
То хлопці і дівчати збираються у хаті.
Просторій, щоби було розгону де набрати.
На той час вже калету спекти мали дівчата.
То корж такий великий із борошна пшениці.
Печуть його всі разом дівчата і дівиці.
Хоч десять їх, хоч двадцять. Найстарша починає,
Але місити тісто по черзі кожна має.
Солодке тісто з медом. Родзинками убране
Чи вишнями сухими, щоб виглядало гарно.
Печуть і запікають в печі, щоб вгризти трудно.
І вечір на Андрія пройде зовсім не нудно.
В калеті дірка, щоби в ній стрічку зав’язати
Червону, і під сволок високо приладнати.
Дістати слід зубами, високо підстрибнути.
Але то не найважче з того́, що може бути.
Бо другий кінець стрічки хтось у руках тримає
І смикає – калету угору піднімає.
Ото – пан Калетинський, жартун в селі найперший.
Він квач масний у сажі обов’язково держе.
І от пан Калетинський розпочина казати:
«Пан Коцюбинський, прошу калету вже кусати!»
Тим паном Коцюбинським бува, хто забажає.
Бере між ніг коцюбу, мов на коня сідає
І «їде» до калети. Там вартовий вітає
«Куди ти, пане, їдеш?» - в «наїзника» питає.
Той чемненько говорить: «Калету ось кусати!»
А той: «А я по писку тобі буду писати!»
«А я вкушу, одначе!» «А я впишу, побачиш!»
Весела «суперечка» розпочалась юнача.
Бо, поки ще калету дадуть йому кусати,
То витримати треба всі вартового жарти.
А то не так і просто, бо ж він жартун відомий,
Співає і танцює весь вечір без утоми,
Кривляється, сміється. Сміються в хаті кожен,
А тому на коцюбі сміятися не можна.
Бо тільки посміхнеться, квачем по пиці має
І вже він поза грою, калети не кусає.
Коли ж не посміхнеться, як той жартун жартує,
Усе одно, калети навряд чи він скуштує.
Зачне було стрибати, той смикає за стрічку,
І підліта калета під стелю, наче свічка.
Як гарний Калетинський, за вечір, може стати,
Нікому не удасться калету ту кусати.
Тоді уже калету з-під сволока знімають
І, між всіма, що грали, потроху розділяють.
Дівчатам то задарма, а ми платити мали,
Бо ж вони не задурно трудились, випікали.
А далі до вечері. Всі за столи сідають.
З капустою вареники найперше споживають,
Бо ж піст. Вечерю, звісно, дівчатам готувати,
А нам іти до шинку, горілку купувати
На могорич дівчатам за ту смачну калету.
Ви думаєте – пити її візьмуться? Де там.
Наллють її у блюдце із медом та кидають
Свій перстень. Їхні хлопці його дістати мають.
Але лише губами…Як носа не замочить,
Ожениться й щасливим він буде…Всі регочуть…
Діди розговорились, бо ж молодість згадали
І, наче, молодими на півгодини стали.
А далі знов Микола: - Як зовсім темно стане
І нічка під Андрія в село уже загляне,
То парубки вже мають тоді найбільше право,
Тоді на них немає ніякої управи
І люди за бешкети їм всякі вибачають,
Ні лаяти, ні бити, не дай Боже, не мають.
Як парубок на батька дівчини зуба має,
Бо той її до ранку гуляти не пускає,
Чи каже, що він ледар, не треба з ним ходити…
Тож парубок й надума його в ту ніч «провчити».
Підмовить собі хлопців та могорич поставить
І хлопці тої ж ночі гуртом ідуть на справу…
Батьки то добре знають, самі ж парубкували.
«Та ж хлопців, як і чорта – не встережеш»,- казали.
А вранці, коли встануть – у когось віз на хаті,
Чиїсь ворота в річці – потрібно діставати.
Хто дошкуляв їм дуже – геть плота розібрали,
Що і кілка одного круг двору не стирчало.
- А я, - Карпо озвався, - на «тестя» був сердитий.
Зібрав та й кажу хлопцям: «Його треба провчити!
Відро горілки ставлю!» А хлопці й постарались –
Від «тестевої» клуні нічого не зосталось.
Сердитий був він, звісно, все згадував і лаяв.
Та згодом помирились, бо ж право наше знає.
Весілля таке справив, що, навіть, і не снилось…
- А були іще хлопці, що на дівчат озлились,-
Петро своє уставив, - бо ж їх не запросили
У хату до калети. Ото їх так збісило,
Що мотуззя наносять, налигачів багато
І вулицю візьмуться усім отим снувати.
Переснують, засядуть тихенько поза тином
І ждуть, коли дівчата гуртом з «Андрія» йтимуть.
Ідуть собі дівчата, сміються і співають,
Як вискочать ті хлопці, гуртом як заволають.
Дівчата усі врозтіч …заплутаються миттю
У всім отім мотуззі. Є хлопцям що робити.
Розплутують нещасних та знай собі жартують.
Той вереск і ті жарти по всій окрузі чують…
- А то,- додав Микола, - зібралися, бувало,
В селі новий провулок за ніч побудували.
Назносим околоту, старих тинів, ворота…
І було ж стільки сили? Була ж ото охота?
Іде вночі хтось п’яний, не розбере одразу,
Чи то він уже вдома стоїть під перелазом
Чи десь його занесла якась нечиста сила.
- А от моя Килина покійна ворожила, -
Карпо ізнов озвався, - ключі на стовп чіпляє
І, чи вони задзвонять, стоїть та дослухає.
Задзвонять – вийде заміж. Мені ж потрібно конче
Ключі оті украсти. Бо ж, оженившись, хочу,
Щоб моє зверху було. Та, хоч який я спритний,
Килина все ж зуміла мене добряче «вмити».
Сховалася в коморі і воду прихопила.
Я тільки за ключами – вона мене й обли́ла…
Ех, весело жилося! Нам є чого згадати!
А скільки було сміху, а скільки було жартів!
Не те, зовсім, що нині. Ідеш селом, гуляєш.
І пес ніде не гавкне, під будкою куняє.
Ніяка тобі курка не перемчить дорогу…
Жаль, що не повернути нам віку молодого.

Хіба потрібна квіткова крамниця тобі,
Щоб упевнитись в красі троянд?
Кажу тобі,
Я стою за твоєю спиною, заки ти доглядаєш свій сад,
Заки ти перебігаєш з картини смутку
В розпростерті картини життя
Я знаходжу тебе в сухозлотім осонні
По затертих, зів’ялих слідах.
А тоді я змальовую вітер, зливи, обрії твоїх сновидінь,
Якби ж ти знала
Скільки тут перетятої мови про тебе,
І яка безголоса синь,
Що на лініях долі виростають притоки
Під пагорбом призабутих сумлінь.
Що знаходиш загублений шепіт у травах,
Мов зліпки твоїх прощань,
І між гілля дерев – видається не місяць,
А циферблат нескінченних чекань.
А тоді,
Перехоплює подих від голосу і охри твоїх плечей,
Ти сидиш незворушно впівоберта і безліч твоїх речей,
Немов би гербарій пам’яті, пелюстки старих епох,
Тільки зараз вони, це музей старожитностей,
Що придумав ще юний бог.
Безліч мови, утіхи, осіннього сонця в тобі,
Облямоване небо цитат,
О, як необачно було розпочати з крамниці,
І про певну красу троянд.

30.10.2023

Як Ви в мою посміли душу зазирнути?
Тривожити всі закутки її вві сні.
По суті розумію, що паром Ваш вутлий,
Він плистиме рікою тільки навесні.

Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
І залишитись спомином палким свічі.
Забути б мені все. Я потушити мушу,
Бо досі припікає полум*ям вночі.

Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
У ній осінній присмак. Чи зігріла б Вас?
Снується знову павутинно-ніжна думка,
Бо уві сні , неначе зупинився час.

Е, ні! Роки – таки не опанча
і їх уже не скинути з плеча…
Хоч досвід за плечима не носити,
та ноша усе більше докуча!.

Впивалася блаженством кілька днів,
а потім поверталася додому,
щоб слухати мелодії птахів,
казки читати Фікусу старому.
Вигулювала тугу у саду,
нанизувала сни на нитку ночі,
від себе гнала — сумнівів сльоту,
коли лякали думи-поторочі,
бо за стіною плачу світ чужий
викашлював з душі сльозу зрадливу,
і силоміць тягнув у круторий
її, таку закохану, щасливу.
Для неї океан ще не змілів —
Під серцем, як дитя, любов носила.
Не вистачало місця на землі
без того, хто давав натхнення крила.
Впивалася блаженством кілька діб,
І забувала про печалі й Фікус
Якби ж не доля, то ділила б хліб
під синім небом з іншим споконвіку.

29.11.2023р.

А сни мої, як завжди, поторочами
За третіми півнями розсипаються,
Тікають в ранок полем потолоченим
Озимої мороженої парості.

Про що мені шептали в ніч безмісячну?
Питали хитро- а запам'ятаю чи?
Собі дорогу за туманом мітячи,
Щоб не минуть моє вікно, вертаючи.

Жену їх, та шкребуться перелазами .
І тільки ніч у шибку гляне злодієм,
Залазять тихо, мимрять недоказане,
Й до ранку знов шукаю з ними броду я.
02.2023.

Годі, діду, каменем лежати
Й тяжко позіхати на зорі, –
Завірюха вибілила хату,
Полотно напряла у дворі.
За віконцем стало розсвітати
І за вітром темінь потекла, –
Без роботи журиться лопата
І до рук аж проситься мітла.
Час тобі озброюватись ними
Та творити пристрасно дива, –
В кучугурах причаїлись рими
І під снігом томляться слова.
30.11.23

Батальйони рушають до бою−
Жде земля, окупована, нас,−
Йдем в атаку: стопа за стопою−
Ворогів проганяти вже час !

Приспів:

Так набій заряджай
І вогонь відкривай !
Груди повнить ненависть ущерть,−
Разом бий москаля,
Не жалій й сепаря !
Слава Україні, а ворогу- смерть !

Наші танки кругом наступають,
Артилерія й "Гради"- їм жах.
Хай заброди мерщій утікають,
Бо розіб’ємо їх в пух і прах !

Приспів.

Як та повінь кругом все несе, все несе,
Так несеться за лавою лава,−
Україна для нас понад все, понад все,
А героям є вічная слава !

2022

Він перстом указав на стоїчний могутній замок,
І дружині своїй наказав відбувати на штурм,
І гармати розбили красу, що хотілося мати,
І коли забігали в князівські чужі палати,
Прекрасну княгиню схопили за довгу косу.
І коли він дивився ув очі її благальні,
На губи тремтливі, на бляклість лякливих рук
Йому захотілось покірне кохання мати,
І скинувши долі від битви порубані лати,
На ложе, усупереч волі її потягнув.
Та тільки торкнувся, як вдарила, вірна, кинджалом,
Прямісінько в серце, в його сполотнілу грудь,
І вжалила словом: усе, що хотілося мати,
Тобі довелося не від-, а за-воювати,
Шукаючи славу, що множить руїни та лють.
І ось результат: умираєш від власної хіті
В порожніх обіймах, що тягнуть тебе униз,
За кожне твоє необдумане право мати
Історія в’яже страшніші шляхи розплати,
І кидає злодій в княгиню смертельний спис.

18.11.2023

Прекрасна сукня жіночці пасує,
на витонченій талії, як влита,
Але ж окрасу не дарують всує,
хіба, що з секонд-хенду сіру свиту.

Яскраві зорі на шифоні синім
і декольте, мов озеро, глибоке.
Про сукню неймовірну, ексклюзивну
таємно мріяла багато років.

Хіба не варта чарівного дива? —
розумна, незрадлива, симпатична,
талановита, добра, неспесива,
й душа, усі говорять, поетична.

Воліє... хоче... хто ж її осудить
за те, що так припала річ до серця?
Сама купила. Не дивуйтесь, люди, —
в нас майже все за гроші продається!

27.10.2023р.

І сніг пішов. Розверзлись небеса,
Й запорошило ним, запорошило...
Він падав, потім ніби зависав,
На мить торкнувшись до віконних шибок.

Він опускався тихо до землі,
Щоб дотиком її м'яким накрити,
Й поволі світ похмурий побілів,
І подих стишив норовливий вітер.

Маленькі невамогі пластівці
У зАкутки накриті полетіли,
І в павутині зібганій зацвів
Букет зимовий із пелЮсток білих.

Сніг заглядав туди, куди лиш міг:
Сідав на рами, вмощувався в стіни,
Із даху падаючи, за вікном димів.
Який же чистий! Може, душі зцілить.
01.2023.

Вся Україна волонтерить,
Допомага захтсникам,
Щоб на душі їм було теплро
Й підтримку нашу відчував

Кожен із них отам в окопах,
Там, де важкі бої ідуть,
Були упевнені, що вдома
Про них турбуються і ждуть.

Як часточку хоча б маленьку
У спільну справу внесемо,
То наша Україна-ненька
Скине скоріш руське ярмо.

Своїми діями ми можем
Вкраїні користь принести
І наближати Перемогу
Усі разом і я, і ти.

2023 р.

Заклякла ніч пронизана морозом
І полисками тьмяних мерехтінь, –
Лиш вітерець безсонний по дорозі
Жене малі сніжинки в далечінь.
Дрімає все укутане снігами
І стишене, неначе напоказ, –
Лиш тільки час обмерзлими шляхами
Неспинно йде, розбуджуючи нас…
29.11.23

-Ой дідусю, дідусю, сивая борідка,
Чом ти мене не любив, як була я дівка?
-Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...
-Я ж бо тішився здаля
Вродою твоєю...
-І нічого не зробив,
Щоб назвать своєю...
-То ж тепер, як я вдівець,
А ти удовиця...
-Хочеш, сивий дідусю,
На мені жениться?
Ну, а як на тому світі
Марії ікнеться?
-Любив її головою,
А тебе – всім серцем.
-Любив мене, як і ти,
Мій Грицько покійний.
Присягалась буть йому
До могили вірна.
...Нагнув спомин долу
Голови старечі.
…На подвір”ї в “жмурки” грала
Безжурна малеча.

***
Чого лише не чуємо у Gugli
із того, що буває на війні,
коли там опиняються безуглі
гієни на всю голову дурні.

***
Де є ще русофіли, там усяке
на будь-яку усячину клює.
На що уже не жадібні поляки,
а й ті нічийне мають за своє.

***
Обрізані нарциси і паяци
у ролі шолудивого кота
нічого і нікого не бояться
ні ока Бога, ні Його суда.

***
Приміряє бестія корону
цезаря у хакі... для пихи.
Свита пхає чучело до трону, –
хай воно спокутує гріхи.

***
Стратеги мають тактику, девізи
і кредо доленосної судьби,
що видає у владу вічну візу
на радощі всеїдної юрби.

***
Негадане або неждане –
боки одного... false @ true...
одне – неначе, сіль на рану,
а інше застує добру.

Завіса
Не заримуєш ямби і хореї,
метафори й епітети одні
й ті самі, як уміють корифеї,
а долю не об’їдеш на коні
у час суворий і у темні дні,
хоча й хороші наміри у неї
до перемоги правди на війні.

11/23

Із Данила Хармса

Бігав Петрик по дорозі,
по дорозі, по панелі,
бігав Петрик по панелі
та гарикав: «Га-ра-рар!
Я тепер уже не Петрик,
розійдіться, розійдіться!
Я тепер уже не Петрик,
я тепер автомобіль».

Навздогінці бігав Павлик
по дорозі, по панелі,
бігав Павлик по панелі
із гудінням: «Ду-ду-ду!
Я тепер уже не Павлик,
стороніться! стороніться!
Я тепер уже не Павлик,
я поштовий пароплав».

А за ними бігав Дмитрик
по дорозі, по панелі,
бігав Дмитрик по панелі
із дзижчанням: «Жу-жу-жу!
Я тепер уже не Дмитрик,
бережіться! бережіться!
Я тепер уже не Дмитрик,
я літак-аероплан».

Йшла корова по дорозі,
по дорозі, по панелі,
йшла корова по дорозі
і ревіла: «Му-му-му!»
Неудавана корова,
у якої – справжні роги,
йшла назустріч по дорозі,
всю дорогу зайняла.

«Ей, невдавана корово,
не ходи сюди, корово,
по дорозі, по панелі,
не займай собою шлях!»
«Бережіться!» – крикнув Дмитрик.
«Стороніться!» – крикнув Павлик.
«Розійдіться!» – крикнув Петрик –
і корова відійшла.

Ось домчали, донеслися
до колоди край воріт
пароплав з автомобілем
та літак-аероплан,
чи авто з аеропланом
та поштовий пароплав.

Петрик плюхнув на колоду,
Павлик плюхнув на колоду,
Дмитрик плюхнув на колоду,
на колоду край воріт.
«Я приїхав!» – крикнув Петрик,
«Став на якір!» – крикнув Павлик,
«Приземлився!» – крикнув Дмитрик, –
повсідали на спочи́в.

Посиділи, відпочили
на колоді край воріт
пароплав з аеропланом
та швидкий автомобіль,
пароплав з автомобілем
та літак-аероплан.
«Їдем далі!» – крикнув Петрик,
«Попливі́мо!» – крикнув Павлик,
«Полеті́мо!» – крикнув Дмитрик,
і відправились ізнов.

І поїхали, помчали
по дорозі, по панелі,
і стрибали, і скакали,
і кричали: «Жу-жу-жу!»
І стрибали, і скакали
по дорозі, по панелі,
тільки п’ятами мигтіли
та кричали: «Ду-ду-ду!»
Тільки п’ятами мигтіли
по дорозі, по панелі,
всіх шапками закидали
та кричали: «Га-ра-рар!»

ВСЕ.

(2023)

Що можу дати я такій, як ти?
Поміркувати треба… Небагато –
поїдені іржею часу лати,
що стільки років пхали до мети…

Яка мета? У кожного – своя…
Один про зиск і владу лише дбає,
а той – закони божі пам’ятає
про вищу суть земного «битія»!.

Моє буття загорнуте у сни,
у мрії, що збулися й не збулися.
Поволі опадає часу листя…
Чи буде свято нової весни?.

Що можу дати я такій, як ти?
Чарівний Місяць і зорю із неба!.
Якщо тобі, красуне, більше треба –
хутенько лижі, крихітко, масти́.

Безшелесно спочатку падав перший сніг
Зіркоподібними кристалами додолу.
Здавалось: ми з тобою в неповторнім сні,
У феєричнім нерозривно-сніжнім колі.

Крилатий сніг з коханням першим прилетів,
Ця неймовірно ніжна цнота щастя.
Ми розуміли одне одного без слів.
І вже кружляли витвори пухнасті,

Встеляючи вісоном білим навкруги.
Цвіли в долонях наших сніжні квіти,
І танули сніжинки від тепла жаги.
Шептали очі: ти - найкраща в світі.

Безсоння висне хмаровинням,
у скроні стукає журба.
химерне марення... видіння...
галюцинацій ворожба.
Не спиш, хоч трісни...
вийми око...
і лиш одне — забудь...пробач!
Копає копанку глибоку
твоїх думок гробокопач.
Така зима молочна в грудні,
що у сніги по пояс вгруз.
Тасуєш карт старечі будні,
а випадає Дама й Туз.
Мигтять перед очима дати,
все що здійснилося тоді.
Не треба й лютого* чекати —
Розставив сам крапки над "І"

Лютий* — назва місяця

28.11.2023р.

Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
І ні сліду від нього. Та, може, насниться коли.
А я все ще не вірю у те, що розлука- то правда.
Та ніяк не насмілюся серцю сказать- відболи .

Ця коротка рулада із болю- забутий мотив.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
Ніби кров із лиця, на якому намарно знайти
І краплину того, в чому бачили запал і знаду.

Та допоки болить, довгий вечір не зможе приспати
Ослабіле бажання злітати у вись до зірок.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.
Між ріллею і небом застигло зніміле зеро.

І ні сліду рум'янцю- холодне безлисте гіллЯ
На заграві викреслює руни, надії заради
Обіч сірого лугу, що нам гобелен вистеляв.
Подивися, як швидко багрянець зійшов з листопаду.

Яка привабливо-невинна,
забута богом і людьми –
така неясності картина
нам виринає із пітьми.
Тяжке дитинство, господарство,
музична школа, огоро́д,
підступне і лихе лукавство
та містечковий хоровод…

А ти лише звичайна жінка,
в якої слабкостей вагон,
що з серцем виїсть і печінку,
з життя створивши полігон.
Страхи і фобії навколо,
самокопання у багні,
і вкотре вже – ментальне соло…
За що усе оте мені?!.

Із лицедійством ти у спілці,
тож легко видавиш сльозу.
Ну, пташка, що сидить на гілці,
і бійся кожен, хто внизу!.

Всю ніч нахмурено завія
Кружляла й вила на весь двір,
А зараз простір так біліє,
Що аж туманиться мій зір.
Нарешті стало на погоду
На схилах давніх та крутих, –
Мороз і сонце, тільки шкода,
Що вітер досі не затих.
Бо там, за мерзлою рікою,
Завій продовжуючи плин, –
Знялись сніжинки білим роєм
Над верховіттями ялин.
І в’ються весело угору,
І сумно крутяться униз,
Коли, завзятий і бадьорий,
На мить стихає вітру свист.
28.11.23

Тепло твоїх долонь – яке воно на дотик?
Солодкість твоїх вуст – яка вона на смак?
Незнаних відчуттів щільнішають пустоти
опуклістю повнот відкладених в жінках,
які
[не те, що я]
несуться догоджати,
бо ж твій прихильний стан потрібно заслужить,
бо ж тих, хто заслужив, ти щедришся кохати,
а я,
ну що там я,
мені нехай болить.

Які ті кольори, що бачать твої очі?
Який той виднокрай, що надить твій політ?
Протягнута рука, відштовхнута охоче
крізь простір учува твоєї шкіри лід,
який
[мабуть мені]
призначений невмисно,
бо недостойна я у відповідь тепла,
бо недостойна я. Не заслужила. Звісно.
З усіх можливих дій лиш серце віддала.

27.11.23

Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Глянь-но: отам он і тут
Маками гори цвітуть.
Заклекотіли струмки, загули,
Хоч іще вчора безсилі були...
Тішся ж оцим дощем,
Хай нас відвідує ще він і ще.
Дяку Тому склади,
Хто про нас дума завжди.

Я одинак, самотній вовк,
а мій товариш – Місяць впо́вні.
Нічного неба чорний шовк
дарує камені коштовні.

І дощ, і холод – не біда,
зате зі мною сонця со́нях.
А сніг – морожена вода,
яка розтане у долонях!

Хоч голод сірому не брат,
харчуюся дарами поля.
Стає усякого добра,
а гріє – неба парасоля!

І хай ікра із кабачків,
а замість м’яса їм капусту,
вважаю рибою бичків –
у мене у душі не пусто!

Багато в голові думок,
і не по серцю мені спокій.
Я одинак, самотній вовк,
та у душі – не одинокий!

Ходить мир по скривавленім лезі,
Тоне сонце в окопах-ровах...
Севастополь бомбить Одесу,
Бомбить Київ несита Москва.

Поміж вихорів болю та люті,
Поміж мертвих - своїх та чужих,
Бог і Син його - на розпутті:
Убивати потрібно чи гріх?

Сатана не втручається в січу,
Тоне світ в океані добра.
Ангел світла святих калічить
Під збадьорливі крики "Ура!".

Брат на брата, а теща на зятя,
Зуб за зуб, а за око - душа...
Від любові згоріла хата,
Тягне руки малюк до ножа....

Ходить мир по скривавленім лезі,
Тоне сонце в окопах-ровах...
Севастополь бомбить Одесу,
Бомбить Київ несита Москва.

27.11.2023р.

Він так завзято говорив неправду,
Що й сам повірив сказаним словам,
І кинувшись в розпусту з головою,
Та будучи обманутий собою
Він опинився з нею сам на сам.
Але і в дзеркалі розвінчаних ілюзій,
Не скинув маски визнавши обман,
Пожбурив в скло іронію, мов камінь
І в тріщинах його, в дзеркальних шрамах,
Втішався стоголовістю тиран.

18.11.2023