Рипом іржавим
Хвіртка стогнала.
Сльози-патьоки
Розмазував дощ.
Гола-голісінька
Стежка лежала
І віддавалась
Малюнкам підошв.

Хтось наступив
На стегно у калюжі
І через коси
Струмків пострибав.
Хтось свої чоботи,
Владні і дужі,
Ставив на неї
І не помічав.

Тіло у стежки
Боліло-боліло…
Бив по щоці її
Дощ-сутенер.
Килима-принца
Чекала несміло
Нині і прісно,
Учора й тепер…

29.04.1999.

Олесь із діда дивувався:
- Ти дуже мужній діду мій,
Як в тил до німців крався,
Обожнюю я вчинок твій,
Хочу, щоб світ дізнався…

- Не треба, мій онук, забудь…
- Хотів би воювать як ти…
- Не обери собі цей путь,
Нехай ростуть дорослі й діти,
Нехай радіють всі, нехай живуть.

Заплакав дід та затрусився.
- Забудь онуче о війні,
За ті роки я так втомився,
Повір ти ж бо мені.

ти зіграєш паяца,
примірявши плащ-антитезу.
на базарних підмостках –
дракони, кістки і ножі,
і кадило, роздуте
до стану святої пожежі,–
посміхайтесь, панове,
то смішно – любов в шатах лжі…

а розважившись трохи,
подайте – хто гріш, а хто – ляпас,
він – безумець, тож сам
у спокуті за вибрану роль...
гамівними сорочками
в'яжуться ті, що крилаті.
і виходить паяц,
щоб не чути, як плаче король.

Не пам'ятник залишу - пам'ять,
Все, що зібрав, що ніс - у ній...
Минуле жовтим листом палять
Дні заосінені, сумні.

Даремно, бо жага розлита
Могла б ще відтворити знов
І незабутнє наше літо,
І розкуйовджену любов...

Не пам'ятник залишу - пісню,
Щоб душу трепетом крила
Розчулено в годину пізню
І розважала, і вела.

То ж ця мелодія вразлива
Тобі нагадує нехай,
Як нас шукала тепла злива,
Як цілував пташиний гай...

Не пам'ятник залишу - весни,
Й зазеленіє спрагло світ.
Для тебе радісно воскресну,
Як благовісний первоцвіт.

Безсила снігова пороша,
І холоди - не назавжди.
Не забарюсь, моя хороша,
Ти тільки жди, ти тільки жди!

Злітають стривожені думи увись,
Змикаються губи, мов з болю плетЕня.
Іще ти прийдеш, іще будеш колись,
Але чи те матиме зміст вже для мене!
І згадки вертають у світлі часи,
Де віра у правду твою незбагненну
Змогла загасити невдачі… Казки
Про щасливе майбутнє складав ти для мене.
І сам в них повірити щиро хотів,
І сили свої у мені начерпавши,
За тими казками услід полетів…
А я вже не можу піднятись, упавши
З висот своїх щирих до тебе чуттів,
Свого не уміння без тебе прожити.
Та ти ще покличеш мене з висоти,
Але мої крила забрав собі вітер!
І я не злечу. А ти повернеш,
Покинеш висоти, до мене полинеш.
Та не обіцятиму я тобі все ж,
Що зможу пробачити – я лиш людина!
1.09.2011р.

УРОКИ СОЛОМОНА

11

“Заплата покори і страху Господнього, –
це багатство, і слава, й життя.”
Не віриш? Ну що ж, балансуй над безоднею,
з якої, ти знаєш, нема вороття.

***
Всі літні місяці
панував
у мені і навколо
суховій
випалював на порох
і дужим подухом
приносив здаля
видіння іншого виміру

Все літо працював суховій
яріючи в добрій люті
вимітаючи до блиску мою душу
вимітаючи все що нанесено в неї чужого
хай і гарного
і я була спокійна і вдячна
і я вільною стала до легкості
і прозорою - до відсутності себе у собі
і ось
з позахмарних бескидів
невидима і невагома
мандрую світами
*

їй часто снились червона хвиля
і самогубця у надцять літ
і серце билось у грі-на-виліт
і огризався підшкірний світ

вона мостила свої дороги
із пластиліну дитячих мрій
це дуже легко коли нічого -
живи як можеш ліпи та грій

вона дурила удари долі
солодким чаєм чекала дня
що стане сонцем і не дозволить
надбити вкотре нове горня

коли розбилась коштовна ваза
ніхто не плакав не клеїв скло
а просто зникло усе й одразу

а сонцю навіть не запекло

Рай -
нелепая выдумка,
но с тобой
я согласен -
на глупости вечных тем.
Вожделенье,-
меж рёбер проникнуть той,
для которой ты будешь
и глух, и нем.

Щастя моє. Куце.
Ніби мале нині.
То вже не ті бутси
з тата або нені,
там, на зорі слова,
де під столи пішки.
Доля моя знову
ставить мені ріжки -
буде смішним фото...
Тільки чому сумно?
Щастя моє, хто ти?..
Змазані геть зуми...

День – дінь!
Ховаюсь в тінь.
Там любі примари.
Там тепло – темно
І, достеменно,
не хмари
над головою, а теплі труби
і плити грубі
з бетону,
і ліжко з картону,
й ледь чути місто.

Примари облягли
тісно.
Бетонні стіни розтеклись
химерно тістом
сну: тепло – сухо,
осінь в лісі
грибним духом
в піднебесся
понеслась
в передчутті зими.

Примари за плечима
ходять, не чутні і не злі,
в калиновому намисті
по тонкому гіллі
і по сухому листі.
Не хрусьне ані шелесне.
Їх бачу
краєм ока:
ведуть мене
додому, наче
залога сторожка.

Повільно йду
між хащ,
з - поміж опеньок на корінні
вибираю кращі
на суш і на їду,
і на соління...
А сонячне між гілок миготіння,
а дятел метроном
опеньочки рахує...

Трамваю гуркотіння!
Це знову день прийшов за сном.
Гвалтує!

до 2006

Якщо ще маєш апетит
і трошки грошей,
і зубів,
а ще й
маленьку радість захотів...
тепер, який завгодно « дефіцит»
тобі життя запропонує.
О! Щасливий одинокий,
аж поки
ще існує,
хоч і однобокий,
той вічний інтерес –
напасти живота...
Але вже скис
й сумуєш...
Гіркота! –
їда лише голодному смакує,
а ти сумуєш,
рідненької душі голодний...

І горілиць лягаєш
над безодню
на долівці
і чекаєш,
що прийде Бог
й погладить по голівці.

до 2006

Из закромов необъятной страны
Я к тебе еду.
Я возвращаюсь, как будто с войны,
С горькой победой.

Еду из страха, что Богом забыт,
Духом и Сыном,
Из опасений, что буду убит
Выстрелом в спину.

И прижимаю к горячей груди
Чёрное знамя,
Знамя тревог, что ещё впереди
Будут не с нами.

Пусть для кого-то пустое враньё —
Тихое счастье,
От восхищения сердце моё
Рвётся на части!

Я возвращаюсь до срока живой
И невредимый –
Белой печалью над мёртвой травой,
Запахом дыма.

Я возвращаюсь из самого дна
Белого ада,
Где без любви ни стихов, ни вина
Больше не надо.

Комисионное блюдце луны
Катится следом.
Из преисподней огромной страны
Я к тебе еду.

Из неоправданных временем мук
И сожалений —
Перед крестом из распахнутых рук
Стать на колени.

УРОКИ СОЛОМОНА

1

“Своє серце зверни до навчання,
а вуха свої – до розумних речей.”
Щоб у небі чужому літа не ячали,
не летіли у безвість осінніх ночей.

проснись и пой, раздвинув шторы
открой окно, вдохни апрель,
услышав птичьи разговоры,
услышав ранней пташки трель
взгляни на небо, где восходит
пунцовый шар, очаг тепла,
что каждый новый день находит.
почувствуй, что весна пришла.

открой глаза и на мгновенье
ты окунись в июль, скорей!
почувствуй волн прикосновенье
и мягкость солнечных аллей.
почувствуй легкость променада
под звездами, под звук гитар,
как раздаются серенады
и льется ягодный нектар...

проснувшись приоткрой окошко -
увидишь листья сентября.
укрыв пушистым пледом кошку,
срывая лист календаря
пойдешь опять к аллее этой
копной волос встряхнув опять,
там повстречаешься поэту -
вино, цветы, стихи, кровать,

очнешься перед новым годом,
под запах крупных мандаринов,
смешных детишек хороводы,
витрины ярких магазинов
и пожелаешь откровенно
чтоб он был счастлив и здоров...
ведь это время так бесценно,
на грани лет, веков, миров.

ну а наутро все по кругу,
сменится елка пеньем птиц,
улыбкой давнишнего друга,
круговоротом новых лиц...

писать тут можно бесконечно,
остановлюсь же я на том:
вставайте по утрам пораньше,
смотрите, что там за окном,
живите жизнью полноценной,
любите (!) землю и людей,
природу, живность, мир и песни...
а дальше - это вам видней.

30.09.2011

У верхів'ях морозне повітря;
Скавучить і біснується вітер,
Голоси наші стомлені видер;
Ми Гігантові злізли на плечі.
Звідси видно і землю, і море,
Лиш погода тут дуже сувора,
Ми ввихались і лізли нагору,
А імення нам досі — малеча.

Не позичиш ти в Велетня очі
І язик не дістанеш пророчий,
Хоч би як ти угору не скочив
(ми у Велетнів інше украли).
Чого варті ці немічні спроби
Лізти вгору з глухої утроби?
Он з чийогось високого лоба
Керувати збирається Карлик.

2011

Хтось скаже: вдалий хід – лихварський, певно
це лагідно, грубіше – (інше слово)... Себе запитую, чи
маю право називати вголос ці ймення:
виказувати засновників Біблії Людської. Мов битюки,

які вивезли із гріховень пороки; горілкою позаливали
рани, липовим чаєм відпоїли... Пишу й боюсь, а втім...
Знайшов те, про що мріяв, – стиль, мова, але...
Божа ласка чи прокляття потрібне?.. З колін

піднялося Слово Українське! Це така розкіш – читати Вас,
аж захлинатися від передчуття небосхилів, що відкриваються:
насолода росте пропорційно заглибленню в океан – маса
води стискає тіло, отак і письмо Ваше... рідне, безцінне! В муці

народжується література суща… Благаю, що ще
потрібно, щоб Ви писали, скажіть? Нема пророка
у своїй Вітчизні – не розуміють чи заздрять? Проща,
а не письмо, сповідування людства. Сила й безсилля. Трохи

якби Вашої кебети мав, щось би вже своє скандьорив...
Саме „скандьорив”: писати, як Ви, – це недосяжна площина,
єднання і скупчення слів, густіше за галактики... У морів
з океанами не вистачить солі, щоб сліз поробити людям... Щеня

скавучить під парканом... сліпе, як все людство... чи в Раю
краще, ніж на землі? Перечити негоже долі…
Читаю...
Божеволію...

"Копай всередині себе колодязь тієї води,
яка зросить і твій дім і сусідські".
Григорій Сковорода

Знання, як кажуть, за плечима не носить,
Та він носив їх всюди в полотняній торбі,
Псалмами по-гебрайськи горобців будив,
Радів із ними кожній новій днині.
А то, бува, заплющить очі й з пам’яті чита
Латиною Таціта, Плінія, Плутарха чи Катона...
На вигоні збирається селянська дітвора
І пробує щось відтворить за дідом.
А вже як до сопілки припадуть вуста
І серце продиктує незнану доти пісню,
То не малечі тільки, а й старим
Незмога встояти на місці.
Сьогодні - тут, а завтра – там
Знаннями засіває Сковорода Вкраїну.
І світу не вдається Сівача спіймать
Ані багатством, ані чином.

Ну, що ж, заходь. Бо ти вже господиня.
Оце наш сад. Тут льох. Отам комора.
Збираєш, лущиш і трясеш щоднини,
А очі ніколи звести угору.
Поглянь навколо: це твої маєтки,
Твій посаг гарбузово-картопляний.
Тобі так вправно вивести вдається
Зелені застарілі літні плями.
То сушиш клапті вицвілих городів,
А то полощеш мжичкою навколо –
Не байдикуєш. Ти з такого роду,
Де все ведеться - зріє плід і колос.
Невістка гожа: мудра та вродлива.
Та вже спочинь, бо світить місяць віком.
Нарешті тихо-тихо і щасливо
Засни в обіймах свого чоловіка.
2011

Торкнулась сивина мого єства,
Як осінь листя : ой, я ...ненароком.
Не переймайся, люба, так глибоко
Чи я не перший зачерпнув... Хтозна.

Не повернути прагнучи літа
Чи розбудити поступи юнацтва.
Не все у вік такий в нас однозначно
Та й нерозважно – з чистого листа.

Чи необачно ( і таке бува)
Я віковою древністю проникся.
Згори додолу тихим падолистом
У потайному помаху крила...

Торкнулась сивина мого єства.

26.09.11

Плащик не по погоде.
Остро торчит сосок.
Медленно переходишь
Площадь. Поет Сосо.

Болью утрат из окон
Вытечет день навзрыд.
В левом кармане кока,
В правом кармане Свифт.

Сразу на всех не встало!
Но не до "встало" им.
В гулких мешках кварталов
Лучше бродить бухим.

В пьесе с пропойным летом,
Сыгран последний акт.
И потому-то следом
Всё, что уже не так.

Всё, что с тобой отныне,
Всё, что отныне врозь.
К завтрашнему остынет
Вбитый в макушку гвоздь.

***
О Діогене, вдень хоча б єдину
Ти з ліхтарем хотів знайти людину.
Нема сьогодні вже й кому шукати -
Свою та інших висловлю провину.
***
Є безліч див і жодне не вторинне,
Та всім нам, знаю, ближче те єдине,
Коли озветься криком немовляти
Завжди прекрасне дерево родинне.
***
Абсурд сьогодні над усе, мабуть-
Мов глек химерний, вперто ліпить суть.
Тим глеком раптом досвіду черпнувши,
По кігтях лева мавпу впізнають.
2010р.

Нехай дощ змиє усе лихе,
Нехай нечисте й неправдиве все
У прірву небуття знесе.
Я вірю: в мене завжди буде щось святе,
Щось світле, вічне і безцінне оберігатиме мене!

Лише за те я маю на це право,
Що вірю в справедливість, вірю в правду,
За те, що не скорюсь ніколи злому.
Не проміняю вічність і свободу
На інше: скороминуче й дріб’язкове.

Моя мета – в моєму щасті.
У кожного свій шлях – тому найкращий.
Нехай комусь сумний і нецікавий,
Позбавлений фе́єрії і неяскравий,
Зате завжди собі можу зізнатися – я справжній.

Тримаю віру в серці, що поганого позбавлюсь.
Хоч довго й болісно боротися – я справлюсь.
Надіюсь, як зможу руку допомоги протягнути, – не злукавлю,
Як хтось помилиться, оступиться, - ще раз пробачу,
І зможу тепло прине́сти, навіть, якщо власне світло втрачу.

Серце, душу й розум буду гартувати,
Щоб нові΄ перешкоди долати,
До ідеалу свого прокладу дорогу.
Новий, іще прекрасніший осмислю після цього
І стежкою піду чи, може, й океаном попливу до цього́ ново́го.
(08.07.11р.)

Я - в епіцентрі землетрусу.
Ще - ні руїни, ні вогню,
та вже стихії не опруся,
уже її не зупиню.

Уже гуркоче під ногами -
аж ціпеніє в голові,
ще мить – і, наче орігамі,
в химеру вирядиться світ.

Земні гріхи - земна розплата...
Уже готовий… Але ні -
іще твоє легеньке плаття
біліє в сірій далині…

весна 2011

Якόсь незатишно і темно,
Хоч все довкола – як тоді…
Зацвів бузок, але даремно.
"Прощай" – мов кола по воді…

Відразу сонце – як здалéка,
І чорнота – де бірюза,
І холод там – де була спека,
І з неба чистого – гроза.

Недобре, сумно і немило,
Одні торόси, крига, лід…
Всміхнулась – сонце засвітило,
Льоди розтанули! "Привіт!"

30.09.2011

Апелює неук до освіти:
- З чим же то я їстиму тебе?
Мучені тобою в школі діти, -
Апелює неук до освіти.
Ось, наприклад, Сталін, а чи Гітлер
Не учені, а які цабе!!!
Апелює неук до освіти:
- З чим же то я їстиму тебе?


30.09.11

на заплавах осінь водить
плавуни
сонцем виповнені води
утекли холодним бродом
до весни

в рясті літо дріботіло
мов кача
а позавтра - біло-біло
сніг нежданний на опіллі
зустрічай

відчеканять cпозарання
кольки мжі
сум на змерзлому катрані
побіжать сльозини пряні
від іржі

Коли ще юність, мов сторожа,
мене від болю берегла,
вона була як матір Божа,
святою в снах моїх була.

Мені ввижалося повсюди
її задумливе чоло.
І не було іще іуди,
і лжепророків не було.

Лиш спів божественно-святковий
в моєму серці не стихав.
Стелився в далеч шлях мій новий
не до гріха, не до гріха...

Лиш очі дівчини чудові
в моїх губилися стежках,
де в сяйві першої любові
злітав моєї мрії птах.

Здавалось, світ такий безгрішний
і знову в первісній красі,
де люди щирі, наче вірші,
що від сердечних голосінь,

і де моє усе довкола:
і день, і вічності краса,
лиш та - прекрасна й загадкова,
немов аж ген - на небесах.
2007р.

…Злітати до неба
І прямувати до сонця,
Тому що нам треба
Життя тримати в долоньці.

До неба злітати,
Кінця якому не буде,
Навчитись чекати
На здійснення чуда.

І від землі черпати
Наснаги і сили,
До неба руки підіймати,
Що розчинились в крила.

Приснилось мне под стук колёс,
Что мы не врозь с тобою,
И что у нас почти всерьёз
То, что зовут любовью.
Что разлучить уже никто
Меня с тобой не может,
И каждый день моё пальто
Висит в твоей прихожей.

Приснилось мне, что без меня
Ты места не находишь,
Вздыхаешь, чашками звеня,
И по квартире ходишь.
И если где-то допоздна
Я был и выпил даже,
Хоть и устала, но одна
Ты ни за что не ляжешь.

Приснился мне осенний дождь
Осколком жёлтой стужи,
И ты приснилась: ходишь, ждёшь,
Разогреваешь ужин.
И с каждым днём, что спет как стих,
Что нами вместе прожит,
Ты стала ближе мне других
И всех других дороже.

Приснилось мне… А наяву
Я в дом твой – ни ногою.
Истосковавшийся, живу
Который год с другою.
И не пойму, и жаль до слёз
Чего-то…
Что со мною?
Приснилось мне под стук колёс,
Что мы не врозь с тобою.

Почему тебе, детка, не спится?
Вязнут звезды в окошке пустом,
Ты листаешь забвенно страницы
Книги детства, где пишут о том,

Как спокойно в то время дышалось,
И как много потом не сбылось,
И о том, что осталась лишь малость:
Понадеяться вновь на авось.

Натянув легкий пух одеяла,
В сотый раз досчитавши до ста,
Позабудь, как когда-то бывало,
Посмотри: ты давно уж не та.

Улыбнись сонным звездам открыто,
Попроси нежной их теплоты,
Слишком мало тобою прожито,
Чтобы прятать от ночи мечты.

2011

Дерева теж, як люди, – не глухі.
Мене мій клен з півдумки розуміє.
Він розмовляє мовою птахів,
Він лікувати подихом уміє.

Він береже мене від злих очей,
Від чорних смуг непевної години.
Від мене він нікуди не втече
І від недобрих помислів зупинить.

Мій ескулапе вірний,
                                      ти завжди
Приймеш мене без черги і запрошень.
Прости, що лиш у присмутку біди
До тебе йду щоразу,
Як на прощу.

1998

Зізнайтесь, Майстре,
звідки Ви?
І хто Ви?
Чи в підмайстрах у Вас,
бува, не янгол?
Що не конання плоті*, то ікона.
Що не безсоння Духу, то осанна.
Тут що не зала – арка із порталом.
І де не стань – стіна плачу для істини…
Десь тут сама історія вклякала,
теплішали холодні очі містики.
З якої піднебесної майстерні
ці дивом інкрустовані інтарсії**? –
Живе душа у неживому дереві,
аж дихає…
Напевно, так і справді є:
коли вогні погаснуть вечорові,
і світ засне,
на довгу ніч, як вимре –
по сходах тінь ковзне
на третій поверх…
і двері рипнуть
у четвертий вимір…

2011

Не стало Бога. Бог помер*.
І ви плекаєте надію,
Що порятовані тепер?
О люди-люди.
                          Лиходії!

Змертвили Бога. Не воскрес.
Точніш – у вас убили Бога.
Во гніві стиснуто ефес!..
Та ви далекі ще від того.

1993


__________

* "Бог помер!" – проголосив Ніцше,
і це спокусило багатьох.

З доісторичної каменоломні
В шибу ідилії кинуто каменем,
Де із марксизму у класах екзамени
Учні здавали голодно - бездомні.

В школі закинута Марксова книга,
Час подолав свою певну дистанцію,
Нині обізнані всі із фінансами, -
Пенсіонер і елітний барига.*

Тільки одне - поміж ними провалина,
Переступити яку не зуміють
Разом узяті оракули хвалені,
Щоб подолати їм буржуазію.

30.09.11.

*Барига – нечесний ділок.

Я взяв у душу небо молоде,
Гріхи спаливши, як суху солому.
І Той, що в небесах до нас гряде,
Простив мені провини, як малому.

Я не вагаюсь, і за кроком крок,
У небі сію зорі, ніби ружі.
Моя душа у сяєві зірок,
І світять іншим зорі небайдужі.

Несу не млу, а світло до людей,
І душам, що полонені пітьмою.
І притуливши слово до грудей,
Із доброю іду я новиною.

Так рідко завертаю до стежин,
котрі міліють в пам’яті потрохи.
Вони струмлять у далеч між ожин
крізь мокрі трави і дитячі (к)роки.

Їх пил гірчить зачахлим полинóм,
а він печалі і утрати вісник -
мій слід під ним - застиглий полінóм
моїх імен, уже тепер недійсних...

А зусібіч -
пропелери дерев,
що шлють у ніч
недремний вітру подув,
оскомина морель
і акварель
моїх облич,
задивлених у Воду**...

осінь 2009

*мокрі роси – не випадковий образ. Весь час, коли проходжу стежками свого дитинства, пригадую, як намокали штанини від ранкових осінніх рос по дорозі до школи.
**Вода – річка Коропець, одна з двох річок мого дитинства. ЇЇ власною назвою ніхто ніколи не користувався, максимум – називали її «Коропчиком». А так, зазвичай, просто Водою.
Другу річку Дністер, в яку впадав Коропчик, в тому місці, де я жив, називали просто Рікою.

Від непорочного зачаття зливи – вістка,
росте і ділиться несамовито там,
де сіре тоншає. Під пензлем неба – місто.
За мідним стуком – на дахи прийшла вода.

Черпнули краплі свіжого для крил повітря,
так щиро й хтиво – ним черкнули вістря вух.
Влетіли, не зважаючи на опір вітру
і падали – неначе яблука в траву,

що у саду осіннім – на мої простори,
де блискавок стриножила давно гроза
і я виходжував – любов’ю серце хворе –
переливав із олов’яних куль назад

стійких солдат – мого дитинства зброєносців,
а з похоронок днів моїх, що відцвіли –
кораблик, опаперивши у підсвідомій млості,
сльозою відпускав, як усмішку – палив.

Себе ураз відчувши краєм непочатим –
ділився з вісткою, де стукіт – виникав,
до шиб віконних – пальці перестав привчати,
бо стала берегом для ласк – моя рука.

30 Вересня 2011

(: усміхнено :)

У вірші недоношенім – півтиша,
півтінь – за недоструненим рядком.
Дорогою до серця – музу спíшив –
спішúв попасти в яблучко-дат-ком.

Блукала боса римною стернею –
кульгавила, кривавила в словах.
Ні світла – щоб котилося за нею,
ні Бога – де воскресла би трава.

Очиста зграя удогін летіла,
під розуміння набирала висоти
і ледве дихало построфно тіло
поезії без вітру і води.

І ніби óбразів накидано по горло
та й образíв – наставлено хрестом.
Нема душі між туркотливих горлиць,
немає дотику небесного до ком.

І вірша світ заледве в крапку слизнув,
забився там – у піксельнім кутку.
Очиста зграя розійшлась капризно
і стало чисто... серцю на листку.

30 Вересня 2011

*
На Кам’яних могилах
Озерце
Відбило трохи неба,
І хмарини
Нагадують про той щасливий день.


Фото: Тані Дяченко

перед тим, як пірнути у неї, спершу
ти згадаєш: три дні не голив обличчя,
забував імена, запивав їх "з перцем",
і дивився, як ніч зі своєї нички

дістає по зірчині на кожну душу,
бо ж осіниться небо на денці ока,
бо вже вітер-вигнанець з-під неба юшить,
а ти трішки тверезий, і ждеш, допоки

перед тим, як пірнути у неї знову,
будеш бачити: бліднуть жіночі руки,
і спливаються риби на краплю крові,
коли клен прибережний кровить з розпуки

і як купчиться місячне сяйво в ранах,
коли доля твоя, із зустрічних перша,
тебе тягне крізь себе в осінній ранок,
де й лишає самого, немов померши

де лишає тобі все похмілля неба,
що зависло в тобі, лиш хмарить назовні,
а взамін забирає частинку тебе,
лиш маленький окраєць такий, назовсім

Немає людини, якій би міг сказати,
Що кохаю до нестями,
І у відповідь почути те ж саме.
Я довбаний інтроверт
І залишаюсь на самоті,
Запихаючи свої почуття в товстий конверт.
Відправник відомий, адресат у небутті.

2011

Я засинаю й прокидаюся з думкою про тебе.
Ти найважливіша для мене в усьому світі,
Одна лиш ти мені треба.
І я не знаю вже, що далі робити.

Щодня плекаю надію свою примарну,
Що здійсниться моя мрія і я буду з нею.
Ніколи не знав таку дівчину гарну:
Чарівну зовні та прекрасну душею.

Я намагаюся приховати свій сум,
Стараюся бути веселішим.
Хочу втекти від цих поганих дум,
Стати набагато спокійнішим.

Я втрачаю розум разом з головою,
Мені набридли безсонні ночі.
Лиш мрію бути з тобою,
Вдивлятися в твої милі очі.

Щодня, щохвилини хочу бачити тебе я,
Твій ніжний голос прагну чути,
Що здається мені співом солов'я.
Та як тобі все це збагнути?......................................

2010

Я люблю вашу тень, ваше солнце, луну и звезды,
Не меняйте меня на пластинку чужой зимы!
Это сладко и страшно – земля, и вода, и воздух…
Разожгите огонь, ненадолго хотя бы, взаймы!

Я не плачу слезами – я лишь соревнуюсь с дождями…
Плачу цветом акаций – всухую, без всяких там грез.
Прививали мне: а) романтизм; б) модерн… остальное – гвоздями
Прибивали (на память), не вспомню, а был ли наркоз?

Я очнулась в саду чьей-то юности, нежной и пряной:
На все стороны света – аллеи темней и темней…
Как же хочется, друг, распрямиться, душою воспрянуть!
Если сам это сможешь, прошу, не забудь обо мне…

В рясному вінку палає ружа,
Пливуть рядки - від розпачу.
Принишк поет як тінь, а вона гнітюча,
Він до млину критики улучив.
Кохання перше - крила.
Кохання друге - сила!
Розгубився в розпачі поет-
Хіба зупинеш почуттів заграву?
Кохання - це шедевр,
А не якась забава.
Віра, Надія, Любов!
На землі немає більшого дива.
2011р.

Ворвалась осень свистом ветра
И легким шелестом дождя,
Каким-то зябленьким приветом -
Послом от зимнего вождя.

Дождь сеет мокрыми горстями,
Вихрь паруса зонтов трощит.
Рябина кистями-кудрями
От ветра трепетно дрожит.

У непогоды свой намёк:
Как хорошо, забравшись в плед,
Испить духмяненький чаёк
И осознать такой момент.

У осени особый шарм:
Неповторимый, одержимый...
Ещё один подарок нам -
Природой вымысел хранимый.

2011 год

Тепло каштанових плодів,
Прив’яле листя гасить кроки.
Ця осінь, як Рембрант, глибока.
А ти, немов оволодів
Знанням про сутність та причини,
Але розляжеться зима,
Одчай змайструє домовину
Для мудрості – і вже нема
Прозорості сприймання світу,
Зате ілюзії сповна
Своє візьмуть. Тебе весна
Щасливим обіця зробити,
А лютий віру зігріва.
Зважай, зважай лише на осінь,
Бо мудрість – то її дива,
Вона сумує і не просить.

Дівчина, змалечку мамою кохана,
Жалілась нам на одвічну проблему:
Скільки вже можна стикатися з «лохами»?!
Де вони повзають – ті, що з «богеми»?!

Евакуйовані всі – ешелонами,
Їдуть на Захід… чи Схід – лиш подалі!..
Велопробігами та перегонами –
Так захопились, аж гублять педалі!

…Якось зустрілася, «пофестивалила»:
Декламувала, аж провід урвався!
Він портретист – йому й сотні замало:
«Криза ж навколо – в ціні я піднявся!»

Переплатила йому для надійності…
Все до найменшого розрахувала:
Будуть дзвінки, подаровані вічності,
Гамірні ба-га-то-люд-ні вокзали…

Квіти, шампанське, ще й пудра для мозку,
Гарні слова, алкогольні коктейлі…
Разом поїдуть на море Азовське
(Та імовірніше – до Коктебелю)…

Він на коліно, цікаво, ставатиме
(Вік же солідний – то, може, й не варто?),
Коли заміжжя їй пропонуватиме –
Довгу дистанцію з ніжного старту…

Той підтягнув живота обважнілого,
Ще й колупнув… учорашнє у роті…
Відзвітував телефоном покірливо,
Що він запізниться, бо - на роботі…

Жінка законна у слухавку гикнула,
Що означало «на ранок вертайся»…
«Муза» принади за столиком випнула:
Хай же оцінить перестарок -«Тайсон»!

…Крим у багатій уяві рябіє
(що те Азовське – забава для діток!).
Ну, а в художника – скромні надії:
Може, минеться… без радикуліту?

…Сталося все не в зірковім готелі,
А у майстерні – мов справжня робота!
Він зекономив на тім Коктебелі
(пудрити мізки – і то неохота!).

Все було чесно: коктейль - з самогоном,
Купа ідей для панно і для фресок…
Вранці чекає дружина законна –
Їдуть же разом вони до Одеси…

8-10.08.2010.

На павутинці бабиного літа,
у крапельці холодного дощу
ще мерехтить слабкий промінчик світла -
а значить, ще не час мого плачу.

І поки у очах твоїх бездонних
і у душі твоєї глибині
не вíдпалахкотів кленовий вогник -
ще не пора печалитись мені.

А як уже закрутить і завіє,
огорне світ засніженим плащем -
тоді уже прощай, моя надіє,
тоді уже ридай, моя душе...

осінь 2009

День переходить в ніч,
Річ не у тім, хто був правий.
«Так» змінено на «ні»,
І кожному своє далі.

Ти можеш просто йти –
Стих біль на час в моїх грудях.
Та ще не всі мости
Спалені дотла між нас були.


Приспів:
Любов є
і весна повертається
Ритм
у серцях озивається
І
кольорові в обіймах сни.

Любов є
поцілунками зв’язана,
Вже
про любов усе сказано
Все ж
я знаходжу слова нові
знаходжу слова свої…


Час по секундах збіг,
Сніг спопелив мої скроні.
Шанс нам дарує ніч –
Лиш без усіх дурниць-повторень.
Смак цих шалених губ
І відстань мінус сім дюймів.
Як я Тебе люблю
Як без Тебе був (не жив, а був), люба?!.


Приспів.


Без вогню в очах, без жаги в серцях,
Без тепла долонь не живе любов:
Губ нестримних смак і зітхання в такт,
наче струмом б’є, бо насправді є…


Приспів.

2011 р.