Пекельна ніч, у неба на столі -
Запліснявілий місяця окраєць.
Апостоли знімають постоли
І ноги босі відпускають в танець.

Так гають час, щоб зупинити мить.
Бо вірять, він не пройде стороною,
Єдиний, хто очистить-роз'ятрить
Земну коросту з попелу та гною...

Та пусткою лежить Чумацький шлях,
Сіль зоряна під колесом не рипне.
Нікого! Тільки сльози на очах,
Гарячі, мов дощі метеоритні.

Десь у імлі курличуть НЛО,
Збираючись в міжгалактичний вирій.
І раз у раз Іудине чоло
Забруднює послід радіаційний.

2006 р.

У лісі дощі інші.
У лісі дощі тиші.
Суничноп’янкі, м’ятні.
Не те що у нас – хатні.
Цокочуть, тріщать, сіють.
Шиплять на дахах змієм
В асфальтах киплять дико…
У лісі ж… там так тихо…

Спіднє не в силі прикрити
Куца концертна сукенка;
Впріла її господиня:
Праця така – не присядь…
Та ще й довкола софіти,
Різана лазером сцена,
Квітів пузаті корзини
(Від шанувальників - дядь)…

Квіти зів’януть невдовзі –
Нащо ж добру пропадати?..
Втомлена «зірка» в готелі
Мне манікюрами сніп:
«Все я забрати не в змозі –
Хай і у вас буде свято!» -
І покоївці дебелій
Кине, мов песику хліб.

Ту покоївку знайома
На ювілей свій гукнула.
А без букета незручно:
Квіти ж - така благодать!..
Де й і поділася втома:
Жінка у «сніп» той пірнула,
Бачить: троянди махрові…
Нащо ж добру пропадать?!

…Рада така ювілярка!
Бо розкошує, мов «прима»:
Чемна кума-покоївка –
Пишним букетом - під дих!..
Тісно в квартирі і парко,
Тхне чарочками п’янкими…
Квіти ж, хоч як це не гірко,
Скоро летять у смітник...

На смітнику, під під’їздом,
Мешкала бідна «бомжиха».
Пані також була жінка –
Як весь жіночий загал…
Вчора увечері пізно
П’яний коханець заїхав
Їй кулаком у печінку,
Й ляпнув під око фінгал!

Жінка щільніше притисла
Мідну монетку гарячу:
Ще від учора тримала
Той п’ятачок на синці…
Раптом слабесенька іскра
Зблиснула: «бомжичка» бачить
Квітів багатство зів'ле...
Й ось вони вже у руці!

…Можна букетом оздобить
Кожну порядну господу
(Все це торкається й того,
Хто в смітнику поживав)…
Слава жінкам без жадоби –
Їм-бо для подруг не шкода
Ну, аб-со-лют-но нічого –
Навіть квіткових «халяв»!

Слава жінкам, що й з фінгалом
Бачать прекрасне навколо!
Хай воно навіть зів’яле,
Але ж, погодьтесь, було!..
Квіти незримо з’єднали,
Міцно до купи скололи
Сцену, смітник і самотність…
Місто, предмістя й село…

11.05.2010р.

Стану я твоїм, моя пташино,
Небом невимовно голубим,
Злиймося блаженні воєдино
На безмір'я щедрих літ і зим.

Сонцем ніжно серце наречеться,
Грітиме твій витончений стан,
У гаїв заквітчаній фортеці
Ружу цілуватиме тюльпан.

Чистою росою надвечір’я
Упаду до благоліпних ніг,
В їх слідах лежатиму покірно,
Зморений від пройдених доріг.

Стану я твоїм, моя пташино,
Біля хати деревом гінким ,
Дам тобі у гіллі відпочинок,
Загойдаю любістю затим.

08.08.11.

Трапляється, що майже без причини,
Як хвиля, раптом з’явиться печаль.
То ллються сльози, наче у дитини,
То за минулим стане трохи жаль.

Та це лиш мить. Вона проходить згодом.
Лірично – ніжно стане на душі…
Буває так. Така людська природа,
Коли ти сильно чимось відболиш.
2006(7)

***

У жовтім капризна пані,
Мене не відпустить, ні,
До юності днів, що п’яні
Від вражень і метушні.

Ox, осене, хмура, сива
Ні мудрості, ні тепла,
В пастельних тонах застигла
І холодом вієш, зла.

Вдихаю дими сезону
І тихо прошу: «Пусти»,
Бо чашу бажання повну
Несу, хоч горять мости.

Під ноги шляхи тернисті,
У очі їдучий дим,
Іду по осіннім листі.
Не буду я молодим...
08.08.11р.

Ми лежимо, живі ще трохи.
І помремо від ран, знемоги.

Безмовна ніч, кусюча спека.
Вже зовсім ніг не відчуваю;
Хоч на руках повзи зі степу.
Але куди? Куди — не знаю!

Здається, дух злетів у тишу
(За ним ось-ось і я полину);
Он наді мною вище й вище.
Спинився біль, дубіє спина.

Та це метелик снігокрилий!
Лети! Тікай з глухого поля!
Тут вепрів зашкарублі рила
Тебе шерстинами заколють.

Роси блідої кинь із крилець
Останній раз на чорні рани.
Отут умру (я ж піхотинець),
А ти тікай із місць поганих!

І той метелик срібнокрилий
Одразу зник у мерхлій ночі;
Із ним втекли останні сили,
Останні «вірю», «можу», «хочу».

Обурений пейзажем лисим,
Світанок стиха променився.

Зусібіч мляві йшли химери:
Прийшли жінки, діди і діти.
Вони несли вцілілих в села,
Взялися мертвих хоронити.

— Мене взяли і понесли —
Аж тут метеликів мільйони
Знялись, роздмухуючи сни,
Лоскочучи солдатів сонних.

2011

Ти ж багато зі мною терпіла!
Майже вірила: Щастя — це я.
Мій Талант — нагорода твоя;
Я був геній, митець, Світило!

А мій мозок, слимак лукавий,
Мене зрадив, дводушний біс!
Люди — Київ — мій бенефіс:
Я качався по сцені — я марив.

Та кричав: «Сатана — у каві».

Став я дивним, я став грубим.
Ти боїшся, ти спиш на дивані.
Я приліг в прохолодній ванні,
Сниться, що випадають зуби.

Повна вулиця млості та диму,
На дорогу всідається космос,
Раптом чую за спиною голос:
«Я психіатр, я лікар, ходімо».

І була то остання рима.

2011

На червоній планеті Артан-Із я знесилено ліз,
А вдома — сніг! Я б тебе гріти під ковдру ліг.

Ти пила полуничний сироп та брала телескоп
І дивилася на срібні зірки, хрумкаючи огірки.

І я згадував, крихітко, дивні юнацькі вигадки,
Що назву твоїм іменем зорю на небі синьому,

Що я назву твоїм іменем животину незвідану
Або рослину, від плодів якої стікаєш слиною:

Як світ пожере імла, як розпадуться наші тіла
На пилюку, на атоми, твоє ім'я називатимуть!

Але ідея ця, певно, не варта й виїденого яйця.
Бо вдома ми вигадаємо найліпше ім'я малому,

Який в тебе під серцем росте.

2011

Смутно ковтаючи слину,
Всівся на лавку лялькар.
Вклав на кістляві коліна
Свій безжиттєвий товар.

Знає лялькар таємницю:
Ліпить красу зі шматків.
Вік іграшковим дівицям
Може лялькар зберегти.

Дірка у ляльки на в'язах.
Вихопив щось з-за поли,
Тріщини лаком намазав,
Бант на тім місці доплів.

Он лиш собі приладнати
Хоч би мізинець — ніяк!
Дід від роботи горбатий,
Тіло — почахлий кістяк.

Множить у тілі хвороби,
Старцю вже років зі сто!
Діду до смерті півкроку;
Діда — не склеїть ніхто.

2011

Ти нишком набрала у ванну води;
За спиною — шурхіт м’якої ходи;
Маниш: ходи-но сюди.

Загусло повітря та стало мов клей;
Тепло повіває з химерних дверей:
Зваби й кохання музей.

Гардини обвіяли пристрасть твою;
У вікна показують тінь від вогню;
І я твій вогонь утоплю.

Вікно відчиню: там гуркоче гроза,
Реве, наче бик, верещить, як коза;
І хто їй про нас сказав?

А блискавка хай у вікно залетить;
Ми в ванні стомились гасити хіть
Та світ, який так горить.

Яскравий спалах в сто сотень свіч.
Об воду удар — лиш суцільна ніч.
Там спокій наших облич.

2011

Чаша наповнена тріснула в далечі.
Хмарки прив'янули, ночі чекаючи.

Гори на сонце плечем навалилися;
Звисли каліки-тумани на милицях.

Бачили сосни, що небо нахмарило;
Безліч зірок визирало з-за марева!

*

вогник падає
це Денниця
сонцезморений
сонцелиций

догорає вже
недолюблений
вмре і житиме
але згубником

божевільний
хапає кігтями
зорі Господи
як же вітряно

ліктем янголів
розкидаючи
хвіст виписує
тяжко гаряче

з дірки в небі
додолу падає
від могутності
усевладної

трон услід тоді
поіржавілий
розпадається
болем-жалами

*

Пам'ять невинна об гору побилася.
Камінь строщив озолочені вилиці.

Ймення його унівець розкололося,
Він заволав тоді зірваним голосом:

«В Бога затісно для норову дикого!
Краще я Нечисті буду Владикою!»

2011

Джміль гуде, сопе задуха.
Срібні мухи понад вухом.
Слухай! Слухай! Слухай!
Череп трісь — у черепки.
Сиплеться на дно руки —
Черепків отих з півста. —

В'ялі ноги.
Впріла шия.
Голова товста.

Спекатися б її,
Спеки з самого пекла,
Палючої печії;
Кислий, немов залізо,
По шляху лізе.
Та й смердить сіркою.
Та повзе сірою
Власних тіней мірою!

Грудьми звислими
На живіт звісився;
Думками кислими
Чорти — злилися.

Кричать: «Дощику,
Зварю тобі борщику».
Тоді з іншого боку:
«Риємо яму глибоку».
І з кишені підказує
Хлопчина замазаний:
«Лягай-но під хату
Спати…»

2011

Не кради мене в мене.
Ще й отак натхненно.
Та не торгуй словами:
Монет на них не маю.
Я, панно… не з Вами.
І не кради ще мій час,
Як це робиш в інших!

Я ж тобі не поет-щонічник?
У якого в душі миші.
Та ледар-вітер
Свище.

Вони виспівують дифірамби
За те, що наснилося раптом;
Чекають космічного дива —
Зі слів повіршованих зливу?
То я пишу сам — без нікого!
(Пак, навіть трохи без Бога.)

Кінець, ховаю в шафу папір.
До мене постукали;
Чую: «Хочеш за ніч
Геніальний, чудесний твір?»
Не вірю. І ти не вір.
І кричу божевільно:
Геть звідсіля, музи-вигадки!

«Натхнення» —
Від слова «тхнути»,
А я хочу — дихати!!

2010

Ти коло вікна сидиш.
Читаєш у книзі вірш.

До тебе жуком злетів.
Жують горобці жуків.

Повзе у траві слимак.
Зжере горобців зима!

І жук об скло. І впав!
І ніжками небо хапав.

Відчуй себе Богом —
Постав жука на ноги.

А ти не любиш жуків.
Вони для тебе бридкі.

Дивися на їхні корчі!
В тобі є щось од ночі.

2011

Легше боятися. Влазити в пута.
Нишком забитися, цідячи кров;
Впхатися в кут і нічого не чути,
Бути знаряддям омани чи змов.

Легше у сні лежаки лише гріти,
Гнити в обіймах у хворих ідей;
Впасти, тікаючи далі від світла,
Грізно гарчати з нори на людей.

Легше ховатися в тінях законів,
В пекло убгати бабусю-мораль;
І поклонятися легше — іконам,
Якщо у спину шпигає кинджал.

Легше кохати ласкавих до тебе,
Втримати легше не рало, а ніж,
Легше задарма мозолити ребра.

І отакий от нашкрябати вірш…

2010

Чому ви народжуєтеся з лапками
І бігаєте безпорадними оченятами?
Чому ж ви танцюєте хвостиками,
Дихаєте носиками, шкурки носите?
В людини нема на вас гніву. Але:
Людина вушка вирве й очки вийме!

Чому тіло живе — не пусте?
Чому м'ясо з землі не росте?

Чому хутро не падає з неба?
Убивати: наш гріх і потреба.

Як уб'є, не страждає звірина
І не плаче відтак на колінах!

*

Чому ви народжуєтеся з лапками
І бігаєте безпорадними оченятами?
Чому ж ви танцюєте хвостиками,
Дихаєте носиками, шкурки носите?
В людини нема на вас гніву. Але:
Людина вушка вирве й очки вийме!

У людини підступная зброя:
Умертвляє здаля та без бою!

Хижаки мають зуби та кігті;
У крові наші руки по лікоть.

Ми з тупої звірячої згуби —
Собі шиємо пальта та шуби!

*

І над нами є мисливець, людям непідвладний.
Стадо йде за пастухом. А хижак — за стадом!

2010

Місяць іклом крає небо: чорний сон.
Сіре гілля: кволі ребра в лапах крон.

Б'є оглушно дзвін печалі з-під землі;
Намогильні плити чалі сплять у млі.

Засівала Смерть іздавна Ліс хрестів;
Залишивсь відтоді вітру ревний спів.

Суне ворон межи пнями, вісник лих,
Між старих, од горя п'яних вартових.

Топче ворон землі суму — сад дубів,
Що вартують чорні труни від вовків.

Крук товче дубові зруби, слід сокир.
Де-не-де стоїть ще велет — богатир.

Ще живе прадавнє військо, громове.
Із кори лиш часом злива шмат урве.

Охоронців древніх ребра рвуть літа.
Місяць іклом крає небо — Чорнота!

2010

Не відав ніхто, звідкіля він і взявся
Та як він у браму фортечну ступив;
Роїлася шумна малеча круг старця,
А він усміхався (хоч був без зубів).

Дрібноті ж потіха з беззубого діда:
Радіють, гигочуть, танцюють малі.
Із торби дід витяг окрайчика хліба,
Щось тихо шепочучи теплій землі.

Прудкі табунці навкруги тупотіли:
Аж блискали п'яти на килимі трав!
Дідусь же тоді умостився на брилі,
Де хліб золотавий малим роздавав.

І щойно присів на гранітні руїни —
Примчала й ватага. Дід гріє кістки.
Під сонечком тепло. Як діти поїли,
То слухали нишком химерні казки.

І жеврілись вогники, сяйво гаряче,
У дідових щирих, мов досвіт, очах.
Здавалося, старець небачене бачив
(Або збожеволів, та й розум зачах).

Одягнений весь у небесно-ясному;
Пульсують у погляді старця світи!
І мешканець жоден чудного сірому
Не знає… бо він… бо дідусь цей —

2010

Ця осіння
Меланхолія -
Не доспівана,
Невимовна,
Я від смерті
Невиліковний,
Я нічого
Не розумію.

Перемотую
Сни осінні,
Наче плівки
Магнітофонні,
Я у вічності
На долоні
Штрих-пунктиром
Тривожних ліній.

Дні пожовклі
І монотонні -
Я не вписаний
В їхні списки,
Я для осені –
В горлі кістка,
Драм-машина
На лівій скроні.

Серед пущеного
На вітер,
Я для осені –
Куля в груди
Біля потягу
У нікуди
Залізниці
Осінніх літер…

На нічному пляжі в стилі «ню»
Я тебе ні в чому не виню...
Чути поряд чиюсь вовтузню -
Тут не ми одні у стилі «ню»...

Навкруги справжнісінький бардак:
Ходять, бродять юрби гультіпак,
Десь дзвенить наповнений гранчак -
Ми ж удвох кохаємося всмак...

Темно так, що хоч у око стрель,
Біля мене ти - ля натюрель,
Тіло в тебе – як віолончель,
О, моя Етель, Еманюель...

Ти уся, неначе в ейфорі...
Тихо сяють зорі угорі...
Наше «ню» - до ранньої зорі...
Ой, світає рано у дворі...


08.08.2011

Пусти мою душу нагору,
де молиться ліс,
де сосни біліють,
у Царські ворота забігши…
Не лай нашу стужу,
не плюй з-за плеча на поріг.
Я буду голубкою –
це відтепер важливіше.

2011

 
 ✴
 
 
відпломеніли віршів торжества
відтліли на священних плитах квіти
за сутінок недоброго незла
зминаються рядки яким не жити
 
вчорашні мрії золотять софіти
у тиглі снів кривавиться смола
немов жорстокі навіжені діти
кричать знадвору чистого єства
 
 
 ✴
 
 
& старозаповітний Соломон
увінчаний коханець і звіздар
 
& далі тьмяножовтий, мов узвар
осінній ліс, гуляє в нім грифон
 
за тим обсидіановий палац
іржавий регіт, будуар зі знань
 
стокрилий лет у сепії світань
і мідний видзвін, мов останній раз
 
 
міцних курінь ароматична в’язь
& пілігримів трепетний сезон
 
пустельне світло зорь, Єклезіяст
& щедрий на спокуси Вавилон
 
 
 ✴
 
 
я пам’ятаю, буде час
безмежності та одкровення
 
коли розчиниться печаль
у млість безжального натхнення
 
і мить високого знамення
палатиме, немов алмаз
 
 
 ✴
 
 
Сонце заходить за згубленим раєм
схилені трави сумують над літом
у сновидіння вривається вітер
 
хмари, що гинули за небокраєм
хвилі вертають піною морською
мрії жадають чудес невідомих
 
зблискують стрази на вимкнених віях
душі бентежить відкинутий камінь
 
линучи на кіммерійських зміях
спрагою між галактичними псами
 
марить сновидець & мчить від бульвару
вісник відлюдний ~ на сяючій птасі
серце його у броні зі смарагдів
очі мов спалах небесного жару
 
 
 
 -/[~
 
 
 
 
 
 
 
 

Передчуття німого болю
Мене пригноблює смерком,
Коли зоря сія над полем,
А інша меркне над селом.
Неначе рідна чи знайома
Мені людина у цю мить
Себе од мук земних і втоми
Десь намагається звільнить.
О, як же тужно заживеться,
Коли іще одне життя
Зорею з неба обірветься
Безповоротно в небуття!..
Тому сумую мимоволі,
Коли я бачу за вікном
Зорі сіяння понад полем
І слід сіяння над селом…

07.08.11.

Занадто залежна від тремору власних думок,
Швидка неймовірно моєї залежності ртуть!
Легка й інфантильна, немов на кульбабі пилок,
Що бджоли із нього медяного килима тчуть…

Не самодостатня і недосконала така,
Невільниця вчинків, думок, необдуманих слів.
Нестримна, нервова, неввічливо-говірка,
Невміло щезаю з чиїхось зневірених снів…

Багато є «не» - в такій недосконалій мені,
Без ліку недоліків роблять мені реверанс…
Була б не такою – без мене б ти десь посивів,
А так – уже зітканий килим медяний для нас!

9.07.2011.

На межі двох життів,
Двох
Епох,
Двох світів
Я тебе,
Моя пташечко люба,
Зустрів.

Ця межа – грань тонка,
Наче дух юнака,
Що не взнав ще яка
Мить кохання п’янка.

Ці життя - двох натур
Безконечність тортур,
Коли їхні серця
В’яже гордощів шнур.

Ці світи – день та ніч
Над проваллям сторіч,
Що і досі нас кличе
З прощальних узбіч…

08.08.11.

в этом мире любви
твоя - слаще всего
добыть бы

холодные пальцы
не забыть мне

пыльца цветочная - улыбка
ели уловимая

здравствуй!

сново
спустя столько времени
молчаний и поездов
вижу...

может быть
ты уже
как в песне-рубахе
чужая
милая?..

2011

Біля ставу на леваді,
де рясніють будяки,
жив старого діда прадід,
чи прапрадід. В ті роки

правив цар. Горохом звався,
бо любив лише горох.
То було століть сімнадцять,
або двадцять з лишком. Ох!

То часи були буремні.
Що не рік – нова війна.
Цар Горох царем був темним,
бо ж освіти він не мав.

Тільки й знав – горох точити.
Каша, суп і пиріжки –
все з горохом. Та й не житні,
а з гороху пампушки.

Навіть армія Гороха
вирушала у похід
бити ворога горохом.
Все складалося, як слід.

Бо тікали всі від раті,
кидали вози, коней:
«Як такі живуть у хаті?
Як виховують дітей?

Що за сморід? Нам і даром
не потрібні ці краї!
Та бараняча отара
менше тхне». Через гаї,

через ліс і через луки
бігла геть чужа орда…
А, проте, й народу мука
від гороху і біда.

На усіх полях, городах
наказав дурний Горох
сіяти «і для народу,
і для міцності» горох.

Скинули царя Гороха,
щоб не тхнуло більше так.
І новий намісник бога
у країні став – Ріпак.

Дід старого, чи прапрадід,
той, що жив біля ставка,
нам казав, Ріпак так правив,
що дійшли до Будяка.

На "Майстернях" творча праця йде:
Тешуть, свердлять, ріжуть і.т.д.
Сірий Вова заклада басейн,
Таня Рибар випаса гусей,
Варить джеми, каву, чай Тичко,
Ваня Гентош цілиться в "очко",
Люба Бенедишин і Софі
Із граблями в трави йдуть сухі,
Редчиць І. рубає рубаї,
Тільки Чорногуз - король Луї :)) -
В праці не задіяний ніде.
Чорногуз танцює па-де-де.
Журналіст, поет і бандурист,
А тепер - затятий танцюрист.
Так його вхопила пристрасть ця,
Наче молодого баранця.
Бо, напевно, вирішив поет:
Танцювати - краща із дієт.
... Ноги вишивають па-де-де,
Голова од голоду гуде.
Лементує старша із Медуз:
-Де подівся красень-Чорногуз?
Перевівся!.. Жовте і худе,
Кістка випирає де-не-де,
Мов примара, берегом бреде,
Ще, гляди, у море упаде...

Не упав. Лиш вдарився (у блюз)
Велесоподібний Чорногуз.

Замиготіли іскорки у небі.
Холодні зливи іноді ідуть.
Від голоду духовної потреби,
Всі люди інколи отруту п’ють.

Пекельна спрага нас не покидає
І, що робити з книжкою в ночі?
Пожовклим листям смуток опадає,
А час кричить тобі: «Давай, хутчій…!»

Я пелюстки душі зберу в сонеті.
Солоний бриз сміється у лице:
Найкраща жінка, справжня супер-леді –
Ховає голку болю у яйце.

Суботній вечір - знову ти одна.
О, Господи, у чім моя вина?!

Небо не зростається, мов кальцію
бракне, щоби гоїлись кістки;
вечір згОдивсь на містифікацію:
я – не «я» і ти – уже не «ти»…

Віте’’ розгойдав труну в могилі,
наштрикнулось небо на свічу:
воском я своє обличчя вилив,
яке стане після смерті; не відчув

ні страху, ані жалю; атрамент
розливавсь червони’’ молоком;
Молитви рятують душі праведні:
якщо кров’ю плакати, по кому?

Пародія

В хвилеріз чолόм – так гучно:” Бом!”
Суперόво було нам обом,
Ліпше, ніж на грядці за селом!
Стільки “бабок” вбухав – і… облом!

Починалось добре – я, як Круз,
Шаленів від поглядів “медуз”!
В голові від пуз – суцільний юз…
Це вам, пробачаюсь, не Союз!

Хто б подумав, що такий фінал:
Баранець сусідський (той амбал)
Так в твоє нахабно серце вліз!
Мало тут йому біленьких кіз?

Дочекаюсь, з бару як піде –
Я йому влаштую па-де-де!
Що робити – ясно і коню,
Вже в кишені маю каменю…

О! Яка приємна мить оця –
Тут сліди від пуза баранця!
По камінню пýпом, знать,пішов…
А у нас у стилі “ню” – ЛЮБОВ!

7.08.2011

***
НІЧ
Від сторонніх заслоняти
Хтиві форми квітників,
Тут я можу, тут я вся,
Стебла соком наливати,
Феромонів гру спіймати,
Далі роль уже твоя.

СПОКУСНИК
"Стебла дамам дарувати,
Це, без винятку, моє, -
Кожній вистачить, допоки
Місяць за вікном встає!"

НІЧ
Дамам стебла ці приймати, -
Це, звичайно, це - о, yеs,
Доки глибина криниці не зміліла, бо водиця
Стеблам в вазах пригодиться,
Як стоятимуть, знов yеs,
Під легкий невинний бриз
Дамський правлячи каприз,
Квіти, стебла і буклети,
Свіжі кожен раз букети.

СПОКУСНИК
"Ті букети квітів ніжних,
Тонкостеблих і невтішних,
Зрештою, як з вами я,
Покладу до вікон різних,
Як печалей ненавмисних
Слід, забутий навмання..."

НІЧ
Та любов тут не зникає,
Й це, напевне, вірний знак,
Попри жаль і дні невтішні
Дами знову скажуть "так"...

2011

а найбільше болить вночі
як лавиною по щоці
добігає до краю полум*я
і не маю ні краплі сорому,
ні краплі сили, ні кварти права
говорити тобі… люблю. і я б мовчала.
я б мовчала!
рахувала б всі миті до
і безмежні після.
проти шерсті чесала Бо.
обривала б листя.
та слова у мені, як скалки.
як не витягти — не вдихнуть.
як не мати тебе, то жалко,
що у грудях моїх не ртуть.

2011 р.

захлинаюся ніжності деками.
я рятуюсь лише напівпоглядами,
напівпорухами, напівкометами,
ігноруючи запахи пороху.
бо усі твої посмішки сонячні,
аромати ванілі і прянощів
здетоновують, множаться колючи,
вириваючись на світ екранами,
смс-ками і повідомленнями
долітають твої ледвенатяки
і замало вербального мовлення
й пересповнені почуттів трафіки.

2011 р.

дуже холодно в порожньому ліжку.
дуже порожньо в холодній кімнаті.
я щовечір загортаюся в книжку
та щоночі починаю щезати.

те на ранок, що лишилось від мене,
вже не тіло, не душа — лиш примара.
нагортає півкола під ліжком,
імітує живого удава.

2011 р.

пишу вірші лише із ліхтариком,
олівцем, муркотінням і пошепки
або ж з сонячним променем й кавою
і білизною у горошинки.

занотовую прозу цитатами,
кожне слово б*ючи між нейронами.
їх рядок за рядком заминаю цукатами.
особливо з любов*ю шукаю омоніми.

перечитую вже публікованих нині —
почуваюсь страшенно перЕсічною.
може кинути всю оцю лірику
і зайнятися — кресленням?!

2011 р.

жінка, що породжує смуток.
жінка, що загострює втому.
тобі її не збагнути.
тобі б її — непритомну.
жінка, що здатна палати.
жінка, що зможе згасити.
ти мрієш її подолати.
намагаєшся… підкорити.
жінка, що ніжна у кріслі.
жінка, шалена у ліжку.
із одягу — у намисті
і звісно ж нагадує кішку.
жінка — босячка й гульвіса.
жінка — дрескод на 5+.
ти з опалу шлеш все до біса,
а потім навколішки — «я молюся»
жінці, що може втішати.
жінці, що загоює рани.
тій, що сідає за грати,
і тій, яка стАвить капкани.
жінці, яку розіп*яли.
жінці, яка воскресає.
чиї так манливі овали,
коли вона вії здіймає…

2011 р.

Гойя, наверное, пил кокаин
и курил через трубку абсент.
Гойя, наверное, жил не один
и втроем — он считал — не грех!
Гойя, наверное, ел мармелад,
трюфеля, желе и эклеры.
Гойя, наверное, был не в себе,
хотя знал он и чуточку меры.
Гойя, наверное, не мог погулять
чтоб не дымно, вино и дамы.
Гойя не ведал про пустую кровать
и не застал сиволизм Мандельштама.
Если бы Гойя не был так хитер,
аферичен и без изьяну,
Гойя не взялся б за кисть… он бы лег на ковер.
и не увидел бы мир Ла Тирану.

2010 р.

я… кась порожнеча.
я_кір підхопила.
не мо… жу за плечі
обійняти й повірить.
зги… наюся вдвоє —
враз гудзик навиліт.
не треба конвою!
я — порцеляновий… виріб…

2010 р.

я не та, що була раніше.
я не там, де хотіла б бути.
вже жорстокіше та ніжніше
і тобі мене не забути.

скип*ячу я свої дві/треті
і загою — на смак бурштином.
тихі погляди і відверті,
упиваємось карантином.

промайнуть ці частково будні.
всі свята занотую поміж…
вони стануть лиш згодом людні,
коли ти підіймеш мій комір.

2010 р.

практично зів*ялі по_маранчі.
безглуздо і рано по_мирати.
я буду жаліти тебе вранці.
я буду поночі тебе брати.

мені не здаєтся, що за_рано,
хоч суіцидально й за_разно,
відверто й на взаєм кохана.
ми навпіл поділимо маразми.

думки в смс-ках — не чітко!
пульсація в венах чечітко(ю)
юрмляться емоції у скронях
й в пунктирних гудках телефонів.

2010 р.

не пишу про політ.вязнів,
економічні кризи,
демографічні збої.
не до цього мені — щойно
душі втратила цноту!

не куштувала фінські лазні,
голандські сири,
китайські настої.
вивчити герографію —
можна
не виходячи з гроту!

не перетравлює мозок блазнів.
страшенно втомили
беззмістовні запої.
я живу навесні — досить
цього щоб тримати вроду!

2009 р.

не зраджувала…
досі
не римувала у мажорі.
ноги вже ходять босі.
звикаю до лоскоту долі.

всміхаюся без причини,
нехай собі — не діагноз.
набридну… заплющуй очі.
в коханні — не роблять пауз!

2009 р.

і згасла остання свіча,
і з мороком стало гірко.
розмазую туш по плечах
й душею риплю, мов одвірком.

натягуючи до очей
і ковдру, і сил дещицю,
біжу по краям ночей
бо в них боюсь залишиться.

бо в них, як ти і казав,
мов в воду глядів пророче,
моє… «спи собі сама».
твоє зі мною не хоче.

2008 р.

Стоїть на протягах осінніх,
Обтяжений плодами, сад.
Рудого листя миготіння
Під вітром вихриться невлад.
То шурхотить, то никне тихо,
В дощем зволоженій траві.
І обняла нудьгу безвихідь
У розпашілій голові.
Дозрілі яблука і груші
Несу безрадісно у дім.
Сад – зацвіте, а я не змушу
Себе здаватись молодим.

07.08.11.

Що ти, серце, зі мною робиш,
І для чого отак – запізно?
Не потрібна тепер (на тисячі, сотні сфер!)
Моє серце, мене погубиш,
Ми з тобою тепер – порІзно…

І для кого, сердЕнько, жити?
Не любити тебе – не можу!
Долонь твоїх не торкатись –
З вуст твоїх горе-щастя не пити!
Може, я тебе відворожу?

Заворожене серце – холодне,
І до неба йому далеко,
Інше серце воно не гріє. Мріє!
ВідпущУ тебе - і лети собі, як лелека!
Ти живи, моє сЕрденько бідне.

Серпень, 2011

Вже все вляглося на папір,
Давно готове не мовчати.
Та якось боязко, повір,
Почати.

У строфи слово одягла,
Його ти зможеш зрозуміти.
А що, як іншим не змогла
Зуміти?

А що, коли ніхто зовсім
Нервовий імпульс не відчує?
Проігнорованим німим
Піду я.

Хвилююсь. Справа непроста.
І невідомі результати.
Та олівець не перестав
Писати.
2010

Збережи мене у своїх кроках,
У поважній і легкій ході.
Збережи мене в очах глибоких,
Поки вони сяйвом молоді.
Збережи в руках своїх змужнілих,
В голосі солодшому за мед,
У коханнях ранніх й запізнілих,
У абсурдності старих прикмет.
У піснях, які торкали серце,
У словах, що змушували йти,
І у каві з додаванням перцю
Зможеш ти мене завжди знайти.
Збережи мене в старій скарбничці
Серед мотлоху студентських днів.
Збережи у кожній давній звичці,
У п'янких уривках дивних снів.
Збережи як низки намистинку,
І як те, що два плюс один - три.
Виділи в душі хоча б сторінку,
А з думок своїх, прошу, зітри...
2011 р.

Літо - як літо.
Бемолі - тополями.
Ген шелестять.
Долями-знадами
бавляться
білі дівчата...
Самотній
лиш я...

2011