От і все… я знову не при ділі.
Ох, до біса ненадійна сильна стать.
Майже упритул була до цілі,
Чорну сукню вже збиралась замовлять…

Так мурчав: «Улюблена кобіта,
Забирай моє майно, і серце, й хист».
Обіцяв відкинути копита,
Та відкинув… усього лиш тільки хвіст.

Ну яка мені від цього користь?
Хвіст в руці, але «покійничок» утік.
Це таки пригнічує бадьорість
Й натякає на не зовсім юний вік…

Та нічого, я іще нівроку,
У порядку ще і вигляд, і хода.
Уполюю декількох… Он збоку
Перша жертва, як сорока, погляда…

Две стороны медали -
радость и беда
по жизни бродят бок-о-бок всегда...
Веселье людям дарят и печаль.
Их розделить не получается...
А жаль...
2011р

Доки світ молодий,
Доки тіні його невловимі,
На світанку століть
Закривавиться обрію схід,
І останній підйом
Просурмлять на зорі херувими,
Закликаючи нас
Лаштуватися в новий похід.

Най сконають усі
Лжепророки і псевдомесії,
Що в священну ріллю
Засівають облудний посів…
Зрозумій мене так,
Як я сам себе не розумію,
Як ніхто і ніколи
Мене іще не розумів.

Не рахуючи літ,
Що мені накувала зозуля,
Я сідлаю коня
І ступаю в своє стремено.
Передсмертний ривок –
Я поважчаю рівно на кулю
І впаду у траву,
Як в старому німому кіно.

Передсмертний акорд –
Я полегшаю рівно на риму,
В цій агонії сну
Заблукавши на віки віків,
На руїнах Москви,
Вавилону і Третього Риму
Сонце витче узор
Українських моїх рушників…

Не мав Адам тещі,
А Єва - свекрухи,
Тому їхній розум
Нікого не слухав,
Тому й довели
До гріха нас усіх.
Була б в нього теща -
В раю був би гріх!

Востаннє привели її ,
І так повіяло весною,
Наче в тюрму прийшли гаї
З його юнацтва під Москвою.
Він заворожено присів:
Красуня боса йде по гаю…
Сказав би щось, - немає слів,
Бо знає, - завтра розстріляють.
Встав. Підійшов. Притис її,
Та, раптом схаменувся наче, -
Намертво впали солов’ї
Лиш чорне гайвороння кряче.
Косоворотка. Кобура,
Душі нема – порожнє тіло.
Промовив глухо: вам пора.
І все святе у нім дотліло.

Ще в грудях димував докір,
Та й той розвіяв конвоїр.

2009

Відрубую руки ранкам,
Що в чергу стають без тебе.
Викручую ноги ночі,
Що схожа із самотою
І винна в твоїй відсутності.
Жорстоко. Це садо-мазо.
Розмазана кров по стінах.
Любов у чужих весіллях
Застряла ножем у горлі.
А хтось тебе не цілує,
Цінує не те, що поруч,
А просто бере у лапки,
Бо ти – ніби штамп у паспорт,
Бо ти – мов розсада в грядці
Для нього. А я страждаю,
Пускаю у серце рани…
Суглоби дощам ламаю
І плачу сльозами віршів.
Вмираю без тебе мовчки.
Бо жити без тебе – гірше…


2011

В голове белеберда,
только это ерунда.
Раскладу мозги по полкам,
чтоб работать ими с толком,
звивины прочищу складно,
их проветрю - да и ладно...

Чтоб мозгам хотелось жить,
надо с головой дружить!

На поворотах кида ешелон,
Несе кудись він молодість ув'язнену.
У кліть різноманітних заборон
Потрапив я, розхристаний піжон,
Законом, наче ременем, пов'язаний.

Минулому немає вороття.
Та й нікому вже, Боже, відіслати
Моє, таке спізніле, каяття -
Бо десь лежить розтоптане життя
І за наругу вимага розплати.

З надією в майбутнє подивлюсь
Туди, за дріт колючий ешелону,
Та, впавши на коліна, помолюсь
І наболілим з Богом поділюсь:
Його, дрімуче, витягну зі схрону

Мерзенного проклятого єства,
Де, окрім бруду, не знайти нічого.
А може в нім, найглибше десь, бува -
Жаринка чогось доброго жива.
Її вхоплю і понесу до Бога!

Лісова дорога спутана травою,
Височать над нею велети-дуби.
І хитає гордо праліс головою
Та дивують очі вікові чуби.

Юність волошкова птахом прилетіла,
Визира звабливо з рідного села.
І садком вишневим ніжно зашуміла,
Й до дверей хатини рвучко повела.

Опиняюсь миттю на знайомім ганку,
Поскоріш відкрити, до сіней зайти.
Байдуже брязкоче заржавіла клямка:
Й не в гостях я в батька - в царстві самоти.

Павутиння складки обіймають бридко
І беззубо, мертво осміхнулась піч.
За плачем беззвучним інше вже не видко -
Захиталась юність, обірвалась в ніч.

Гей! - озвався вітер, - сивий чоловіче,
Чом туманний погляд в стежку увіткнувсь?
Одинокий пагорб на розмову кличе,
Ти ж, мов дід старезний, до землі зігнувсь.

Цвинтар примостився на пологім схилі -
Там єства, здається, часточку зронив.
То ж піду вклонюся батьківській могилі,
Перед нею довгим часом завинив.

Розійшовсь, на пісню щедрий, соловейко...
Пролунало збоку: "Це, синочку ти?"
-Смерть твоє Полісся, від'їжджай швиденько -
Шепотіли тихо схилені хрести.

-Став Чорнобиль славний горя апогеєм,
Звір радіаційний поруч причаївсь.
Он дерев верхів'я з'їдено іржею...
Гострий згусток болю по мені розпливсь.

Повертав додому, наче з домовини,
Прокладали сльози в серці борозну,
А село - змертвілий клаптик України -
Кожен вечір бачу, тільки-но засну.

Чужі слова я зовсім не шукаю,
Із терня для мене чужий вінок,
Свої думки я мов той скарб збираю,
І радість й біль я покладу в рядок.

Не смійтеся, що я пишу про неї,
Вона заполонила душу й світ,
Вже стільки літ, я лиш її кохаю
Вона і сонце, й неба даль- блакить.

ЇЇ пісні бренять в душі щоденно,
Пташки співають мовою батьків,
А з давнини мандруює зовсім певно
Моє дитинство , тих безжурних днів.

Лиш той, чия нога була в чужині,
Може відчути цей сердечний біль,
Писать про тебе,милий, більш не вмію,
Бо Україна стала- хліб і сіль!

Якби ж були в мене пташині крила,
Щоб я літати в небеса могла,
На рідну землю зразу б полетіла
І пригорнулась до її чола.

Не треба слів, бо я її кохаю ,
В моїх думках єднаємось в одно,
Молюся Богу, щоб покращав долю,
А ці рядки були в душі давно.

Половина з нас сміється,
Половина– плаче.
Отаке у українців
Житіє собаче.

Вибрали ізнов не ту,
Чи точніш– не того,
Одна половина іншій
Наставила роги.

Одна біла половина,
А інша- блакитна,
За двома кольóрами
Третього не видно.

Третій- колір помаранчі,
Чи жовто-гарячий,
Половину дня сміється,
Половину-плаче.

Одна половина- бидло,
Інша-гонорова.
Отака в нас Україна,
Різновеселкова.


18.02.2010

Ніч сипала зірки - цвіло небесне сито,
І тиші оксамит гойдав і огортав.
Нас виморила ніч, нестримна і несита,
В обіймах палахких поміж холодних трав.

Десь ласку схриплих слів розкочували роси,
І ніжність протекла надією у сон.
І з наших уст пили духмяність абрикоси,
І гупали серця шалено в унісон.

А жар горів, горів! Не перетлів на попіл,
Хоч вистигала ніч, зрідніла і п'янка.
Чинили сліпо ми розлукам першим опір -
Любов тримала нас, жагуча і стрімка...

Чи слухав ти сосни віолончель,
Як вітер грав на ній свою сонату?
Я знаю – в світі музики багато,
І слухав я, не зводячи очей.

Не чув раніше срібного стакато.
Можливо, я почую ще… ачей
Задля симфоній весняних ночей
Сосна покине лісові пенати.

Як подругу, її я поведу
Із пошанівком до найкращих друзів,
Які раюють у моїм саду...

Сюди частіше прилітають Музи,
Коли клекочуть юно чорногузи , –
Я відчуваю трепетну жаду.

2010

Сьогодні слухала серцебиття птахів
під фото Пола Маккартні з цигаркою між зверхніх,
промовисто впертих пальців.

В голові застряг твій рельєфний відступ,
голий, змащений кунжутним смальцем.

Я не знаю для чого існують ночі, в яких губиться
нижня білизна і збивається ритм серця...
Розріж мене навпіл, наче стиглі, пружні томати,
і у солоній воді замочуй, поки я не затерпну.
Дай мені свою долоню, я за неї буду триматись.
Навіть, коли боляче, навіть,якщо нестерпно.


Я, наче Пізанська вежа, вивертаюсь дугою
тобі на груди,
волосся цупким мереживом обплітає шию.
Звичайний будень
перфекціоністки...
Наводжу лінзою пластмасового ока
відверту різкість.
Щоб він вкотре насупив носа і приречено запитав:
-Ну в кого ж ти така вперта?
Ця дискримінація, здається, таки расова.
Я темношкіра, запечена сонцем жінка,
яка заради тебе ладна померти!

***
За чорним склом
вечірнього поїзду метро
бачу стомлених птахів
невміння літати яких
стало генетичною нормою
пізнаю серед них себе
одвертаюся та уявлене
залишається моєю реальністю
Ранок
повертає мені впевненість
бо за прозорим склом
переповненого поїзду метро
спокійні як вічність
схили
дерева
Дніпро
*

Я старий, надірваний криком наголос
на новій, ще теплій від фарби палітурці.
Я завжди буду потрібною, щоб не трапилось.
Ніби зім'ятий виворіт твоєї зношеної часом куртки.

Я сухий, хриплий від ангіни розділ,
яким починаються перші сторінки твого сценарію.
Повітря важчає від гірких подихів, наче після
чаю з смородини, нерви натягнуті,
мов струни на твоїй мовчазній скрипці.

Таке коротке ім'я, а займає ціле серце.
І ,мабуть, все це
через те, що прокинулись ми сьогодні не
зовсім в Лондоні.
Я нерозмінним центом роблю наші
зустрічі теплими й довгими.
Загортаюсь в непомітно тонку з любові
плаценту, стаю твоєю як фізично так і духовно.
Щоб в епіцентрі подій ти взяв розхристану,
відчинену навстіж душу і її вагомим сенсом наповнив.
Щоб примусив стати м'якими та мокрими ці солоні очі-мушлі.

«Я – патріот Вкраїни-неньки!» -
Облиш, не треба зайвих слів…
Лиш запитай себе, рідненький,
Для України - що зробив?

Щосили б’єш себе у груди,
Кричиш усім: ”Я – патріот!” -
А потім (за срібняк Іуди!)
І землю віддаси й завод,

Цехи та акції фабричні -
За пачки доларів, рублів,
В оренду - вулиці столичні
Тим, хто торгує „на розлив”...

Ти патріот, бо синьо-жовтий
Собі на лацкані вчепив?
Але народ уже оговтавсь
І не повірить в жодне з див.

Як патріот, чи в час тривожний
За вила візьмешся й граблі?
Кажи - загарбників спроможний
Прогнати з рідної землі?

Що, патріоте, про Вкраїну
Ти дбаєш день і дбаєш ніч?…
А, може, й мові солов’їній
Свою дитину рідну вчиш?..

Й немилосердно сам калічиш
Ту мову суржиком щораз...
…
Чого змінився на обличчі
Ти, патріоте напоказ?..


30.06.2011

ЛЮБОВ

Любов – прекрасні ці пориви,
Злітає чайкою душа,
У простір почуттів первинних,
На крилах щастя і добра.

Любов – велика ніжна сила,
Що окриляє, сенс дає,
Вона до сонця піднімає,
І ніжність в тілі розчиняє.

Любов’ю дихає весна,
І первоцвітом застилає,
Все розквітає, сили набирає,
Для нового, щасливого життя.

В пориві ніжності, любові,
Цілую очі і чоло.
Прекрасні руки ,
Що ніжно пестять, даруючи тепло.

І наші душі, єдиним цілим,
У вихрі танцю закружляють,
На хвилі почуттів, у вирі ніжності,
Як зорі в небі ранішнім, розтають.








© Copyright: Надежда Мартынова - Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11106301625

Я гнав тебе несамовито з серця,
Яке вогнем палало і пекло.
Ти в нім своє залишила жало,
Немов сипнула повну жменю перцю.

І зразу серце впало на крило,
А ти води не хлюпнула з відерця.
Але чому я згадую тепер це?
Багато літ і вод стрімких спливло…

Вже відлетіла молодість у вирій.
І, ніби спогад, чується – курли…
Як ніжно серцю у розмові щирій…

Ти жалити своєму не вели.
Як данину, прийми мою офіру, –
Я чую посвист птаха чи стріли…

2009

Лагіднішає світ біля неї…
Пестить легіт кору зашкарублу.
Ця шовковиця любить дітей,
Їх замурзані пальчики й губи…

Ніби вчора – уперше цвіла,
Ягідок приміряла намисто.
Знов незчулася, як забрела
По коліна в траву шовковисту.

Сипле блискітки небо ясне
На шовковиці сукню шовкову…
Пригости, як в дитинстві, й мене –
Нагадай ту пору пречудову.

А захочеш побути в журбі –
Обітру дві дитячі долоньки…
Я, шовковице, вдячна тобі
За осонцену усмішку доньки.

2004(2011)

Живи щодня, немов востаннє…
Цілуй, неначе перший раз…
У серці бережи кохання
таке чутливе до образ.

Його, немов пелюстку ніжну
троянди в відблисках роси,
оберігай від віхол сніжних.
Люби й любов у світ неси…
22.06.11

в осінь горнеться сад
пустий
не вернути назад
пусти

і не склеїти дні
як слід
не дивися мені
услід

щойно скотиться див
з повік
не чекаючи йди
навік

Без тіні вагання –
ці рухи навзаєм
і рукоплетіння тіл -
до спраги моєї
вишневого літа
твоя година,

хриплина цілунку,
вростання зіниці,
і марева перехил:
нежданої ласки
зім'я́та перлинно
солона глина.

Запалені скроні –
полинно, провинно -
уста в уста.
Зціловані брижі
тремтінь.
                І торкання,
до скрику, хвиля.

Сітківка вбирає
мотиви спокуси -
по ноті з твого листа -
краплини п'янкого
смаку порятунку,

І божевілля.

2011

Все проходить,-
Пролітає,..
Тільки що щось "водить",-
Як його немає,..

Тільки що із сумом,
А колись і радість,
В школу йшли із другом,
А тепер розстались...

Тільки що минули-
Вся дитинства суть,
Навіть не почули,-
Як роки біжуть...

Тут усе проходить-
Побіжить у даль,
Все піде у води,-
Радість, сум, печаль...

Все піде у безвість,-
Пролетить у даль...
Те, що все проле́тить,-
Ти не забувай!

Не забудь лишити,
Щастя й радість тут,-
Щоб щасливі миті,
Твій проклали Путь,-

Щоб як ти поглянув
На своє Життя,-
В усмішці розтанув:
"Тут лишився Я".

Дякую:-) 24.06.2011р.

Тихо скрипнула хвіртка дитинства
І мій спогад у казку ввійшов:
Держить світ на собі стебелинка,
Скаче коник травою дібров,
Усміхається сонце привітно,
Пестить вітер сивіючу даль…
На душі і печально , і світло,
Та за булим ні крихи не жаль.
Луг барвисто прикликує в гості,
Хлюпом річки шепоче до вух:
- Не минайте, заходьте , дорослі,
Тут зміцнявся пісочний ваш дух.

Перетерлось, зам’ялось, забулось…
У долоні онуки рука
До хвіртчини від гуркоту вулиць
Навертає ізнов старика.

29.06.11.

Дві пари крил – і радість, і печаль,
Куди летиш, буває, сам не знаєш.
А як про них ти зовсім забуваєш,
Тоді в душі поселюється жаль.

І вже тебе не кличе синя даль,
І сам не свій по світу ти блукаєш.
Куди б не йшов – ти сам себе шукаєш,
А поруч – не стихає магістраль.

Важке сум’яття гне тебе додолу,
І ти ідеш замислений спрокволу,
Й дорозі тій – ні краю, ні кінця…

Живеш, немов чужий, в своєму краї,
І ждеш, щоб хтось хоч раз тобі відкраяв,
Немов окрайця – щирого слівця...

2010

Думками переповнена свідомість,
Я в мріях лину у далекий край.
Сказати хочу «почекай», натомість
Із вуст зривається гірке «прощай».

Як хочу я, щоб ти пішов зі мною
В мій світ, який придумала сама.
В цім світі не буваю я сумною,
Туди забула шлях німа зима.

Якби могли ми взятися за руки,
Ввійти в це царство, у любові світ…
Та серце обривається з розпуки.
Самотня я продовжую політ.

Лише надія душу зігріває,
Любов безмежна прибавляє сил.
Туди дорогу кожен сам шукає,
Всім серцем лине на обрубках крил.

Туди дійдемо різними стежками,
Як вперше, знов зустрінемося ми…
Ти зараз не тримай мене, благаю,
А на останок ніжно обійми.
2011.

Ти - мій майданчик оглядовий,
У тебе прагну, як в круїз,
Скарби збиратимем з тобою,
Що море виплесне за ніч.
Ти - мій наркотик, мяу-мур,
Життя, що витекло із мене,
Я йшла до тебе крізь стіну
Нерозумінь. Вино черлене...
Дофейєрверилась, авжеж,
І телефон не ловить знову,
Виводжу душу на екран
І образ зваби, як основу.
Кохання - перший поворот,
І, як незім'ята ще постіль,
Ти - мій секс-подвиг, вау-вав,
І нерозораний наш простір.
29.06.2011

Нарвати літа піввідра
Червоного, мов кров із вишні.
Дивитися, як ластівки
Мелодію кохання пишуть
На струнах електродротів,
Тіла складаючи в акорди.
Відчути мить, коли в думки
Тихенько входить липень гордий,
А серпень - ні! Бо на Іллі
Вже стукає у двері осінь...

Набрати в пригорщі тепла,
А в серце - днів, що поле косять...

І все це якось зберегти,
Ввібравши в пальці, очі, груди...
Бо там, у іншому житті,
Такого, певно, вже не буде.


2011

Доторкнулися вишні морозом
На порозі чуттєвого піку
На чужої квартири порозі.
Вдих і видих.
І вхід і вихід.

Від вина з бульбашками – мурашки,
А з твоєї вини – аж по спині,
Нижче, глибше…
Забуду – неважко.
І довіку, і вже віднині.

Педантично записують кадри
Провидіння нахабні очиці…
Ти радієш?
Я чую литаври.
Гарно вийшло,
без репетицій!

Я не проти такого порядку –
Поміняти видовища з хлібом…
Тане на язику шоколадка
Так вершково,
Щастяподібно…

29.06.2011

Я тобі угоно́блю голоблю
Чи голоблю тобі вгоноблю́ -
Аби знала, як я тебе лю́блю,
А, можливо, кохана, люблю́.

Напишу я 100 000 поезій
І у море купатись піду -
Не втону в океані ілюзій,
Якщо їх доведеш до ладу.


29.06.2011

Пародія

Страх смерті щез – пишý смілúво,
Зажúмку вбік – іду в астрал…
Грошéй нема – хіба то диво?
В боргах буває й адмірал!

Душа по шву – а я римую
Щось про метеликів і тин…
Ось про шурфú згадалось всує
(Ще б не забути свердловин)

І з ритмом теж якась нарýга…
Але ж відкрилося – капéць!
Вже збірка є, то буде друга,
Але і третя – не кінець!

Читач вибáгливий і впертий!
Не розуміє – ну і хай!
Його завдання – не померти…
“Швидка” вже їде? То читай!

29.06.2011

***
щасливий той
хто чує
молитву Світу -
настав його час
рятувати
настав його час
запам’ятовувати
настав його час
оповідати
*

Ура! Повернуло на осень.
Преодолевать не спеши
Веселое многоголосье,
Точеную точность души.

Прохладой дрожат занавески,
Забавный колышется свет,
Как будто на этом отрезке
Ты вынул счастливый билет.

И, вхожие в оное царство,
О чем-то простом, как в дыму,
Сказать собираются астры.
А что? - Я и впрямь не пойму.

И разве найдешь расчудесней
Свечение, складывать чтоб
И руки крест-накрест, и песни,
И веры соломенный сноп.

2010

Один отважный обормот
Завел многоэтажный рот.

Зефир, конфеты и драже
Он ел на первом этаже.

А на втором? А на втором
Он ел пирог за пирогом.

На третьем он глотал кефир,
Жевал салаты и гарнир.

Большим бисквитным тортом
Давился на четвертом.

На пятом ел за кексом кекс,
А на шестом - жевал бифштекс.

А выше - супчик жидкий
Хлебал и пил напитки.

Полезен рот такой? Как знать!
Зато сынка любила мать,

И ей совсем не важно,
Что рот многоэтажный.

2010

***
високі хмари
скупчились край міста
неначе каравели у порту
дивлюсь дивуюся іду
і не помітила що вже пливу
русалкою змудрілою в краю
де полином гірчать
земля і небо
*

Душа це слово пестить, мов дитя,
І так леліє, що не розказати.
Купає ніжно в сонці серед хати,
Милується до самозабуття.

Вона йому готова все віддати,
І в нього перелити почуття.
Воно її безцінне набуття,
Тому вона й не вимагає плати.

І слову добре, тут для нього рай,
Душа лиш просить – Боже помагай
Моєму слову, хай росте й квітує.

Скажи тому, хто точить гострий зуб,
Що не мине розплати душогуб,
Якщо невинне слово закатує.

2010

Прориваючи спеки блокаду,
Наближалась грози канонада.
Сутеніло у час полудневий
І шуміли тривожно дерева.
Розсікаючи згусле повітря,
Пил здіймався попереду вітру.
Наче птахи, кружляли над містом
Папірці упереміж із листям.
І, лякаючись грому удару,
Заховалося сонце за хмару.
Незабаром вогні блискавиці
Погасили потоки водиці…

27.06.11.

Я снова струны памяти затрону,
И вдруг увижу, как в рассветной мгле
Он возле Буга держит оборону,
За пулемётом, на сырой земле.
А враг под правым берегом теснится,
Снаряды песни смертные поют.
Он без приказа не уйдёт с границы,
Но мёртвые приказ не отдают.
Глаз на прицел,
Приклад в плечо упруго,
А палец спуск неторопливо жмёт.
Нет в мире для него надёжней друга,
Чем верный «дегтярёвский пулемёт»
Врага встречают громким перестуком
Презренье к смерти, мужество и злость.
Вот здесь,
В его окопе неприступном,
Рождение Победы началось.
Нет, не ему в далёком сорок пятом
Испить триумфа терпкое вино,
И на своих штыках нести расплату
Иным солдатам будет суждено.
Они увидят зарево рассвета,
Салюты, слёзы, нашей славы взлёт…
А мой герой?
Он начинал Победу,
И сердцем верил, что она придёт.
За далью лет.
За дымною завесой,
Он навсегда в окопе боевом,
И о моём герое неизвестном
Я буду говорить, как о живом.
Я прохожу по звонкому перрону.
Стучат колёса, словно пулемёт…
Он возле Буга держит оборону,
Пока я жив, он с места не сойдёт.

тобі потрібний спокій – молоком
подрібненого враження кориця
відвідуєш майдани для годиться
і губишся під поглядом ікон…
заходишся то сміхом то плачéм
між «не бентеж!» і плесом супокою
тримаєш враження – цукерок – за щокою
аж доки смак позароста плющем
безпам’ятства… розорений суничник
історії чи вже навік зчужів
і літописці начисто епічним
перехворіли стилем без олжі
а ти все там – у долинáх віддалених
ні не заблукла ген удалині
забракне слів – понад оті підвалини –
захриплим голосом – без весел – у човні…

Вона сиділа і тихенько плакала ,
Прокусуючи ніжні губи в кров.
І раз у раз з щоки сльозинка капала,
Прозора й чиста , як її любов.

Вона не знала ще палких обіймів,
П'янаих цілунків, що спиняють час.
Хтось розтоптав її рожеві мрії.
Чомусь промінчик у очах погас...

Щеміло юне серденько і плакало,
Йому світ чорно-білим став умить.
Безмежне горе з щік сльозою капало.
Вона не знала, як їй далі жить...
2011р.

Смакувати б тебе на сніданок,
На обід з тебе був би десерт
І вечеря без тебе - погана,
Наче без конферансу концерт!!!

Ти смакуєш мені кожну днину,
Бо без тебе все прісне і кисле...
Тож, довіку тебе не покину,
Хіба рак на горі коли свисне.

Акації червоний лист
Приречено чека морозу,
А той плекає хижий хист:
Прозорий вечір, мов погроза.

Стоять останні гожі дні,
Луна червона на третину,
І усміхається мені
Вікно привітної хатини,

Де мешкає старий чернець.
Він за незрячих молить Бога,
Щоб з тлі гризот возвів Отець,
Щоб сили дав здолать дорогу

Любові, віри, каяття,
Очищення і сподівання.
А чорнобривець день буття
Приймає, як благодіяння.

Не тисни на курок, - я поки що зовсім не готова,
Десь у центрі зіниць застигає непрошений страх.
Ти – солоним дощем по щоках моїх знову і знову,
Ти – разючим вогнем по вишневих солодких губах.

Не чекала тебе серед розпалу п’яного літа,
Серед купелю трав і духмяних покосів в житах.
Я – у клапті вогню твоїм поглядом диким одіта,
Я – нестримністю снів перелита у всіх на очах.

Забери ж бо від скронь револьверне заряджене дуло,
Екіпаж з трьох коней саме вчасно до ґанку прибув.
Я – холодна вода, що нічого в собі не забула,
Ти – ранковий туман, робиш вигляд, що легко забув.

нас с тобой связывал секс,
один общий друг и карты.
тогда для меня звучал ты
как истинный фа-диез.

мы были обречены
на полную, черт, свободу.
и это входило в моду
для нас, ждущих новой весны.

мы время не тратили зря.
мы брали от жизни больше,
чем людям вообще было можно.
но каждый был за себя.

у нас с тобой было все,
о чем только мы мечтали,
ну, кроме людской морали
и кроме наручных часов.

потом мы ушли в лето.
при чем по отдельности каждый.
и это было не страшно.
и страшно было не это.

а дальше пошел темный лес.
теперь мы другие люди.
но вряд ли друг друга забудем,
ведь нас с тобой связывал секс.

2011

Смакувати б тебе на сніданок,
І по крихтах збирати літа.
Називати не просто коханим,
Називати тобою життя.

Утопитися в морі ілюзій,
І до справжнього вже не дійти.
Мов окрилена коконом гусінь,
Що згубилась в красі висоти.

І не впасти, не впасти ніколи!
Лиш черпати життя поміж зір.
І померти колись. Не від болю,
А від того, що зник еліксир.


28.06.2011

вони хочуть сказати що Бога немає
і що є тілько бóги – в траві на деревах
Той-що-греблі-гатив… Той-хто-грюкає-з-неба…
Той-що-грізно-мовчить… Хто-дощем-заливає…

а іще вони хочуть чинити як знають
чи як жолудь впаде чи то вітер навіє
кажуть ніби розплата не вчить і не гріє –
можна вповні нажитися… що з того раю?!

ані грошей ні слави ані насолоди
ні личини ні личка ні персів ні перцю…
та хіба ж хто накаже засліплому серцю
що йому відчувати на вістрі свободи?!

СТЕЖКА ДО БОГА
Йшов широким шляхом подорожній,
Йшов давно, не знаючи мети.
І невтомно при зупинці кожній,
Всіх питав, де щастя віднайти.

Часто він в дорозі спотикався
І збивав кістляві ноги в кров.
Та зусиллям волі підіймався
І долав свій шлях крізь сльози знов.

Він блукав не день і не годину,
Йшов цим шляхом все своє життя.
Іноді не схожий на людину
Поринав у п’янства забуття.

Потім знов з багнюки вибирався,
Гордовито плечі розправляв.
На шляху широкім він зостався,
Ним повільно далі ковиляв.

Та бували і щасливі миті,
Коли в серці ожива любов.
Згадував тоді він дні прожиті,
Зазирав в минуле знов і знов.

Тішився, що підростають діти.
Рідні поруч, вже й онуки є.
Тільки б жити і життю радіти…
Щось душі спокою не дає.

Вже й сивина закралась у волосся
І непомітно старість підійшла.
Йому ж ніяк і досі не вдалося
Знайти дорогу, що у рай вела.

Широким шляхом йшов усе життя,
Лиш на обриві довгої дороги
Збагнув незмінну істину буття:
Вузенька стежка – справжній шлях до БОГА!

2011р.

О, як ти дивишся на мене строго,
Якщо мені не вистачає слів…
Як серце розривається, як спів
Крилатим птахом не летить до Бога.

Моя душе! О як би я хотів
Пройти, як личить, суджені дороги,
І впасти не від ліні, а знемоги,
І щоб родив твій щедро самосів.

Щоб нива колосилася щедротна,
Де ти свої розстелюєш полотна.
Чи до вподоби тобі мова ця?

Не жди, коли вітри розвіють хмари,
А навкруги затихнуть злісні чвари, –
І запали у посестрах сонця!

2010

Правитель руки грів коло каміна.
А перед ним (аж душу виверта)
Залякана, оголена країна,
Під стогін-тріск нещасного поліна,
Виконувала "танець живота".

Старалася, боялась з ритму збитись,
Покірно все робила і бігом.
Та думала: "Це ж треба народитись,
Щоби повік рабинею томитись
Й отримувать по спині батогом…"

А поруч все тремтіло від наруги,
Вже берегів у лиха - не було,
Ще мямлив щось народ, немов папуга,
Та все тягли й тягли поліна слуги,
Хазяїну своєму на тепло...