Червоний місяць. Попіл мертвих зір.
І сивий дим тонкої сигарети.
Забутий погляд із далеких гір,
Що досі кличе: де ти? де ти? де ти?..
І у тумани заткана душа.
І навіть ти давно комусь не снишся…
В полоні вітру осінь догора.
Ти з нею, як з коханкою, простишся
Та знов почнеться чорне коло зрад.
Лабети тіней в сутінках кривавих.
Не озирнутись – зникнув шлях назад,
І навіть спогад смутки поховали.
І знов на місто зійде дика ніч,
Думки якої втілюються снами.
А в них – душа і пустка віч-на-віч,
Де кожна мить поєднана з віками.
І павутинням лабіринт розлук,
І темний янгол дав напитись болем,
І не знайти тепла й шаленства мук,
І тільки вільний птах над чорним полем.

Хіба я знаю звідки і навіщо
Якою стежкою я в світ оцей прийшла
Я в роздумах а ти не спиш ще
І по очах відгадуєш слова
Але слова – це зовсім не суттєво
в них причаїлись мертві вечори
та їх коханка - темна королева
що сипле снігом із долонь зими
і я – не думай – зовсім не приручена
згорнусь клубочком в тебе на руках
мов котеня розгублене і змучене
й розтану мов сніжинка на вустах
я звикла так сама іти до бою
дивитись прямо ворогам в лице
лишатися самотньою одною
й уміти бути вдячною за це
а ти навіщось щось мені говориш
мовчання – кращі ліки від пітьми
й від болю в грудях десь отак ліворуч
тому благаю – просто помовчи
в оці люблю я вже давно не вірю
вони промовлені втрачають весь свій зміст
якщо ти хочеш – я тебе зігрію
ти у очах і не побачиш сліз
ти не відчуєш й краплі того болю
з яким я наодинці кожну ніч
і ти мене оточуєш стіною
іще не прожитих чужих сторіч
а я ще не навчилася тікати
ти такий щирий певно як усі
якби навчитися зовсім не спати
адже мені про тебе сняться сни

І вирвані листки... Незрозумілі фрази...
Несказані слова у строках телеграм.
Нам не судилось, певно, більше бути разом...
Кричить душа рядком, який не дописав.

Слова всі між рядків... На жаль, не так читались...
Назавжди замовчить мобільний телефон...
не скажемо тепер, навіщо закохались...
Розходимося ми, полишивши цей сон.

Не думай... Не читай... Спинились на трьох крапках...
Продовження десь там втекло за горизонт...
давай повіримо, що раптом так, - зненацька,
розквітне всесвіт... З ним - наша любов.

да все у меня нормально, мой милый, правда.
и к тому, что тебя уже нет я почти привыкла.
не выжать из глаз уже ни малейшей капли.
и град за окном в мои двери уже не сыплет.

да все хорошо честно-честно. улыбка, видишь?
и я засыпаю теперь каждый день, а точнее утро.
привыкла к тому, что ты мне не-звонишь-не-пишешь.
привыкла спешить, но уже не к тебе - к кому-то.

да все ни по чем. мне теперь вообще параллельно.
да ты хоть убейся там, мне теперь все, знаешь, как-то
не больно, не страшно, не скучно, не колыбельно -
что все аргументы, что тезисы, что твои факты.

да я вот живу с этим, видишь, и не страдаю
ночами, ни днями, ни вечером, утром тоже.
да вот только делать что мне без тебя не знаю.
да вот только жить без тебя, черт возьми, невозможно.

2011

Літають ангели на небі
І сиплють попіл золотий,
У кучерях зникають хмари,
На крилах-дотик теплоти.

Чомусь не раді вони зовсім,
Тече в одного з них сльоза –
На грішну землю не пускає
Чиясь безсовісна душа.

Зламались арфи і замовкла
Мелодія неголосна.
Весь світ посірів, позникали
Сліпучі фарби у життя.

Все далі котиться у прірву
У млосну даль, світ темноти.
Пахучі квіти вже зів’яли
Коли ще мали розцвісти.

Зимою сніг не випадає,
Улітку дощ – „спізнілий гість”
Душа у серці завмирає:
„Що буде далі? Куди йти?”

І в небі зорі всі потихли-
Не мерехтять як то колись.
До низу падають невтішні.
І - ангели падуть.Лиш мить ...

Вже давно відцвіли яблуневі сади і діброви,
І хрущі не гудуть, тільки зрідка грозою роздасться.
А мені би у сни легкокрилі, дзвінкі, кольорові,
Щоби знов на вустах відізвалося усміхом щастя.

Десь на кінчиках мрій загубилась весняна надія,
Де ти спраглим дощем опадаєш на здимлені груди.
А мені би туди, де сміливі тіла не старіють,
Щоб у вічність твою перетліти з чужого «нікуди».

Той бузковий дурман непомітно сполохав всі сили,
Чуєш, он під вікном той цвіркун знов не має спокою?..
А мені би – як птах, розпростерти приборкані крила,
Щоби в неба всього безкінечність, та тільки з тобою.

Давай сховаємось удвох від всього світу
поміж пахучими весняними ночами...
Як облітатимуть сади вишневим цвітом
густа завіса спуститься дощами.

У шиби вікон зашепоче нам ласкаво
про зорі, що вінчали нас коханням,
і небокраю нами стрінуті заграви,
народжені у променях світання.

Полинемо у незабутні наші ночі,
коли душа захопленням тремтіла,
а долю піснею нам соловей пророчив,
якої ми торкалися несміло.

Давай загубимось удвох від всього світу,
у пахощах бузку і матіоли,
і будуть ніжністю серця палкі горіти,
щоб наші почуття не охололи.

2010

Утяли вітер! Десь на четвертину…
Щоби росла пряма й неплутана трава,
Вже посивілу козаку чуприну
Під шаблі свист навкіс не повіва.

Вже не народ – людці, так… людські маси –
Живуть захланно кволі і бліді,
Їм знамена з Нерукотворним Спасом
Не розгорнуться в полі при біді.

Болотний люд… Ті болота без донця
Не вдарить в дзвін шинкарка чи лихвар,
Партійне і партикулярне сонце
Не затягнути чередою хмар.

Гримить над світом в бричці-дерибані
(Чи в мерседесі по Печерську проплива).
Сидить Мамай край поля на кургані
Вже в нього посивіла голова.

У нього погляд й вигляд пересічний
І куманець пустий і мутно на душі
А люд, що йде на торжище одвічне,
Йому кидає ламані гроші.

08.08.2010

Стають навшпиньки квіти і слова,
і тягнуться туди, де сонце сяє…
Земля – не просто ґрунт. Вона – жива.
Вона, як матір любить і страждає.
Округлість форми, і глибокий зміст
єдиного жіночого начала.
Любові і страждань крутий заміс, –
які плоди із нього проростали!
Які закарбувалися скарби
в бездонних надрах пам’яті земної!
…Між амнезій новітньої доби
прогрес гримить стомильною ходою.
А на городі – як споконвіків –
тендітна постать, схилена низенько.
У храмі картопель та огірків
молитву праці ревно творить ненька.
В сакральній тиші стебел і колось,
де молиться комашка на зелинці, –
земля то слуха, то шепоче щось,
мов душу відкрива вкраїнській жінці…

2007

Цей час тривожить лиш відплатами
І скиглить за скляними стінами –
Поминки наші не відплакані,
Могили наші не відспівані.
Процесії: відправа за відправою
Проходять у замислене відчуження –
Присяга Богу чи дияволу:
Потьмарення в очах твоїх розвужене.
Бо сенс не в тому з ким ти зараз й чим.
Із рук розірване спадає сухожилля –
Мовчить содомно наш Єрусалим,
Ми без поняття: жили чи не жили.
На грані снів, межі добра і зла
Ця стежка стоптана байдужими роками.
В стражданнях ріс. У муках ти росла,
Згрібала жар худющими руками
Моя свідомість – християнство – не іслам;
Зернини щастя порозкидані на каменях.
Я в потойбіччя все тобі віддам –
Ти ж, душу відлікуй розхристану, поранену.

06.05.11

Кілька рельєфних вузликів на линві залізничних маршрутів.
Кілька пересічних радостей, кілька сумних непрощень.
Геліоцентрика лише однієї можливості - зашморг в руку -
як виявляється, ідея вже у лахміття зношена.

Списані аркуші, скресані списи, закреслений вдосвіта новий день.
А воскресіння - було. Та чи буде? - достоту не знаю я.
Сірі вокзали, годинники, тіні мереживних і розмежованих постатей.
Тунелі ще не прокладені, але мости вже спалені.

2011р

Читатимуть вiкна ще першого сонця молитву,
Рукопис вчорашнього неба листатимуть клени.
Висоток солом'янi iдоли вийдуть на битву
Iз вiйськом голодних ворон та iз вiтром шаленим.

Повстане хрестами прохожих задуманих мiсто.
Дощами невипране. З болем невиспаних вулиць.
Надiй, безнадiй, розтривожених спогадiв мiкстом
Стрiчатиме кожного з нас мегаполiсу вулик.

Наша молодість – ні, не пройшла,
А шумить обважнілим колоссям.
Тільки чорне колись, як смола,
Стало срібним і рідшим волосся.
Тільки я не про це, не про це
Хочу тихо сказати слівце.
А про тебе ласкаву, в’юнку,
Як вода у струмку говірку.
Наша молодість – чиста криниця,
Неповторна, цілюща вода.
Вона досі мені іще сниться,
Як і ти - все життя молода.
Тільки годі про це вже, -авжеж
Не забув я і ти, певно, теж
Синюватого обрію жар
І невмілих цілунків нектар.
Наша молодість – славна пора, -
Вона старості є запорука.
Обнялися утіха й жура,
Коли пестив нарешті онука.
І сьогодні йому вже, йому
Розкажу й заспіваю візьму
Про минулі веселі часи,
Якщо дозвіл на це ти даси.
Наша молодість - ні, не мина,
Поки в душу приходить неспокій
Вже давно у життя довжина
Не залежить від кількості років.
Тільки я не оці, не оці
Хотів мовить слова у кінці.
А про тебе єдину – оту
З ким сьогодні ділю самоту.

Цвіте троян у травнику,
Бджіл привертаючи зусюди.
Хмаринка плине за ріку,
З долини долина: ку-ку!
І звично поспішають люди.

Як буду жить без цього дня?
Ніде нема такого раю!
Нехай сьогодні я бідняк,
Та все довкіл мені - рідня
Від трояна до небокраю.

Луг приклався до доїння
Зеленастий дим
Пахне сонячне проміння
Молоком парним
Ллє у пригорщі мужицькі
Світ ультрамарин
Ссе пшениця неба цицьку
Ротом стебелин
Повечірнє кисне в бутлі
Тьмава густина
Ізникає в тінях вутлих
Ялівка дійна

14.05.11.

Уламки фраз
і друзки слів
калічать пам'ять
мов гостра бритва,
у вервиці
із низки днів
чимало втрат -
триває битва.

А на кону
чужа душа,
чужої долі
сторінка чиста.
Юрба в ній пише
своє ім'я
свої гріхи -
і вже барвиста...

Театр ляльок...
Нещира гра
розчарувала
і затяглася,
серед ролей
є і моя
епізодична -
я у запасі...

Десь у архівах
є головна.
Чи надто грала
її успішно?
Перекувала
акторку роль
з святої -
в грішну...

2010

Міські етажерки бетонні
крутять асфальту наждак.
На них там розкладені долі
предметів, людей і собак.
Вони всі «розкрутки» бажали,
тому все і вертиться так.
Зітре їх на порох з роками
міського асфальту наждак.

Ти колись наслідив (пам'ятаєш?) у моїй душі.
Ти колись цілий всесвіт залишив мені в подарунок.
Де тепер ці ліси і моря?.. Там сьогодні дощі...
Куди зникли уста, що у снах залишили цілунок?


Ти колись відчував (чи забув?) стукіт серця (чи ні?).
Ти колись цілу вічність на мить лиш умів зупиняти.
Що навчився кохати колись ,не переч ти мені.
Бо цей дощ проливний не захоче тепер промовчати.


Ти колись (...пригадай...) дарував квітів цілі поля.
Ти колись і вінки із сузір'я вмів плести руками...
А для чого тепер ти на дощ мене знов проміняв?
Адже краплі дощу не говорять людськими словами...

Приходить час, коли ти відчуваєш,
Що найщасливіші роки уже прожив.
Не буде інших спроб і залишилось
Чимчикувати до останньої межи.

Що втрачено, те втрачено назавжди:
Не повернутися, не витерти сльози
Всім тим, кого образив ти колись.
А дощ затих і відгуки грози

Стихають вдалині. Прозорий вечір,
Як думка, що небесну має суть.
Ти знаєш все, чого тобі чекати
У дні, що мудрість і печаль несуть.

Як нап’ється відчаю струна
вічного бурлацького вина –
приголублю в пальцях нотну синь
і роздам за так її баси.

На заслуханім, на серці – шви,
журавлина кров, нутро сови.
Не порви їх, ніжно полосни...
вітром зміни зв’язки у весни.

Хай притихне дихання трави,
розтечеться місяць луговий
на непевний нотний стан цикад,
згладжує октави під і над.

Приголублено засне струна.
Чавникам бурлацького вина
хай добротними стають баси,
у перешептах добродить синь.

13 Травня 2011

Болюча зневіра і власнозрікання,
Падіння у прірву і безум юрби,
Безчестя у владі, нікчемне волання...
Це час безнадій для Вкраїни пробив.

Байдужість до правди і ближнього свого,
Облуда, продажність, лукавство і блат,
Наруга над Богом у "битвах за Бога",
Бездумне блукання дорогами зрад.

Ну що ж ми за люди - без пам'яті й роду,
Що рабство віками несем на плечах,
Моральні каліки, що звемось "народом",
Готові служити чужим паничам?!

Безмежжя блакиті потьмаритись може,
Бо стогне сплюндрована нами земля.
Врятуй наші душі від скверни, мій Боже,
Вкажи нам до світла омріяний шлях!
13.05.2011р.

Слова...Слова...
Із хлібом сіль,
Ви є народження і смерть,
Ви - під ногами кропива,
Ви є і біль,
І круговерть!
Слова-любов,
Слова-чутки,
Слова - каміння у доріг,
Ти ставиш знов
Слова-пастки
На свій занедбаний поріг.
Слова...Слова...
Короткий звук,
На волю пущена стріла...
Чи тятива...
Мов серця стук,
Звучать Слова...
Звучать слова...

Не тичте нам межи очі свої червоні шмати.
Не прапори вони, прострелені в боях,
Що Перемозі прокладали шлях,
Просякнуті дощенту кровію солдата.
Як тихою сапою з поміччю прикрас
Так хочеться вам порізнити нас -
Поставить батька супроти сина,
Аби у вчора повернути нову Україну.
Тож замість материнських рушників
Повісьте шмати ці на любого вам ката.
Нащо уже Москва,
Звіддавна скроєна на всякі там дива,
Так схильна до неймовірних мітів та єлею,
Хай знехотя, а все ж поволі забува
Цей колір світу ненависний,
Як забуваються слова
Фальшивої з істоти пісні.
І тільки комуністи,
Заплутавшись у праведнім і грішнім
Та ні на йоту не розкаявшись,
З тавром довічним Каїна
Ще швендяють із ним побіля мавзолею.
Пра-прадідами інші заповідано нам кольори,
Що втілюють мозольно-хліборобську долю нашу,-
Пшениці стиглої і неба лазурового магічні кольори,
Що виведуть Вкраїну
На мудрістю второвану дорогу щастя.

Називай мене сьогодні інакше,
Не так, як завжди,
А хоч спробуй – правдиво.
Так, щоб бачити крізь,
Так, щоб бачити всюди,
А не коди,
не коди,
н е к о д и . . .

Називай мене сьогодні інакше,
І не бійся збрехати,
Як я не боюсь.
Ти знаєш те про мене,
Що маєш,
А все інше додумай,
Коли я помру.

Називай мене сьогодні інакше,
Бо не треба робити із мене
героя.
Я такий, як усі,
Нас таких міліони
Під скаліченим небом
Твоєї долоні.

Називай мене сьогодні інакше,
Не вживай імена,
Не вживай алфавіт,
Не кажи на апатію лінь,
Ти не знаєш,
Що у темних підвалах душі
стережу.

Називай мене сьогодні інакше,
Це не змінить нічого,
В цьому певні ми вдвох.
Не міняється форма,
Міняється колір.
«Неможливість різнити»
писав Джон Дальтон.

Рваною смугою обрію
Ліс врізався у небо,
На вікна палатного спокою
Тисли вітри і проблеми.

Грали смертельну музику
Дрелі в операційній,
Білі халати, мов свастику,
Рвали у снах безсильні.

І кожен прикутий до ліжка
Знав достеменно всі кроки,
Які ведуть від палати
У двері, що зменшують роки.

І кожна товста санітарка
Шугала неначе гієна,
Скануючи простір довкола
На вміст грошей у венах.

І можна з усім цим
змиритись,
А ще краще –
не помічати.
Як кожний немічний хворий,
Ламаючи, тисне на ящик від болю
І напис тьмяніє від часу і крові
«НАДЄЖДА 1997-ий».

Прикрашає чоловіка сивина,
Прикрашають шрами на обличчі,
З ким життя розрахувалося сповна –
І характер мужній, наче з криці.

Прикрашають три метали при собі:
Золото в кишені, сталь у шта́нях,
Щире срібло (зазвичай, на голові) -
І напрочуд юні Каті й Тані.

Прикрашають іномарки, ще й круті -
І квартира в центрі у столиці…
Та не прикрашають ні на гріш
Вірних їм дружин змарнілі лиця…


13.05.2011

Блукає по небу блакитна троянда,
Пливе в піднебессі планета пісень
Затерпли пір’їни в польоті проміння
Із губ починаючи юності день.


Оголене колесо котиться краєм
І капають мрії у роздумів лік.
Пірнає хвилина у плетиво пальців.
Вмивається сонцем пробуджений сік.


Чарує черемха червоним настроєм,
Пелюстками пестить прозорі літа,
Сімнадцята хвиля гойдає сережки
І стигне бажанням пожежа свята.


Пильнує прокляття між пеклом і раєм,
Погрожує прірва між „можу” і „ні”,
Ніхто не стриножить кохання і віри,
Ніщо не зажурить безжурні пісні.


Бездонне безсоння бентежить рум’янець,
А душу аж душать простори весни.
Сімнадцяте небо. Сімнадцята першість...
Сімнадцять троянд прилітають у сни.


2000

* * *

Пробудження.
Світ стиснутий у рамі.
Тече, із дзвона вилита, ріка.
Росте трава, немов підземні храми.
Весна – як вірш забутий Павлюка...
Забутого так само і щасливо.
Воскреслого – мов березневий грім.
Цвітуть хрестато й сиво юні сливи.
Спить Лета на березовій корі.

Обличчя долі циферблатно світить.
Рубці на серці – справжні рубежі.
Дід ностальгує:
«Вернуться совіти! –
І я вернусь в рай-комні сторожі!..»

Монети – як моменти непрожиті –
Базарною печаллю віддають.
А хмари в небі – надмогильні плити...
І кров до Сонця тягнеться, мов ртуть.

Кругом шиплять слова якісь ненаші,
Хоча уже серцям не треба слів.
А місце України «на параші»:
Віват «аристократії» хахлів!..

Хто Божий раб, хто Божий син, – людино,
Не розбереш з розгону, на коні.
І шлях твій павутинно-пуповинний
Розтане так, як вітер у вині.

Розспівана душа моя світає.
Себе шукає в дзеркалі – нема.
А душі наші не літають зграями,
Як сто чортів, а чи одна кума.

Мов лід об лід, дзвенить душа об душу.
Мов слід у слід, йде пам’ять навпрошки.
Закон життя...
А хто його порушить –
Безсмертним стане,
Чи навік ніким.

Пишу весною злий романс про осінь,
Пронизливо, принизливо сумним.
Цвіте гніздо.
І зорі – наче оси:
Рояться, чортом злякані, мов дим.

А смак життя, мов сІм’я смак в природі,
Вертається із космосу до нас.
Писати вірш – немов приймати роди,
Родити і кохатись водночас.

Звірино плаче небо березневе.
І в серця є чудне передчуття:
Що райським сумом пройняті дерева
Пекельну радість мають від життя.

Крізь хліб поета видно рідні зорі,
У циферблату дзеркалі – усе.
У час такий найперші мруть не хворі,
А ті, хто у житті забули сенс.

Хто зраджений рукою друга в спину,
Заглушений шипінням мілюзги –
Отруйним, косооким, чорнопінним...
Що пробують на злам мене й на згин.

Моє ж ім’я гуляє в Інтернеті.
З моїх слідів вовки дощиська п’ють.
І люблять музи й жалують поети
Не так мене, як «водочку» мою...

Чуття у мене, як в сліпого звіра.
У горлі світ – як мурашиний спирт.
Годинник свій по серцю звіра звіру,
Що не звернув з мисливської тропи.

* * *

Іду назад – як Місяць, золотий,
Немов з війни – порожній і злорадий.
Зоря і цвіт спадають з висоти
На річку – мокру нитку Аріадни.

Козацька мати – ніч – мене чека.
Козацька люлька – жінка – наготові.
Чорно-червоний лебідь з рушника,
Як віщий сон, – не завжди кольоровий.

А люлька в мене – з кореня троянд.
А хрест за мною з білого граніту.
І я такий, мов двадцять літ назад.
Але душа втомилася дзвеніти.

Вона мовчить, як сніг, що розтає...
Стає дощем, росою і сльозою.
Приходить щастя...
Спереду – моє,
А на очах спить вітер Мезозою.

Бо світ – то мертвий вітер...
Може й, так...
Поранена вода його колише.
Каміння корінь – світить Зодіак –
І пісню крові зберігає тиша.

Зелена радість пізньої весни
Миліша серцю, аніж рання осінь.
Поети серцем – вічні пацани
З туманом срібним в мідному волоссі.

Життя йде скоро – як чужі літа,
Свої ж бо оптом віддані за вірші.
Іскрилася глибока висота
В душі моїй,
Де ангел і де звір ще
Сварилися-мирилися за все...
А я із них сміявся, як із себе,
Немов телятко, що дві матки ссе
Між райським пеклом і пекельним небом.

Я хочу, чтобы не было стен между нами,
Пусть исчезнут они, как рассветный туман,
Чтобы нехотя мы от любви не бежали,
Были счастливы вместе, на зло всем чертям.

Я устал без Тебя по утрам просыпаться,
Сквозь преграды к Тебе моя рвётся душа.
Всё труднее со сна в эту явь возвращаться,
В ту, которая мне без Тебя не нужна.

Коль совет да любовь - непременно с Тобою,
Если жизнь положить - для одной лишь тебя!
Всё, что в сердце моём, от Тебя я не скрою,
Лишь одна только мысль всё тревожит меня...

Сколько бед и забот Ты со мной разделила?
А ведь только для счастья была рождена.
Ах зачем в свое сердце меня Ты пустила?
Разлюби! Позабудь! Прогони от себя!

Я хочу, чтобы не было стен между нами,
И от ласки моей Ты сходила с ума...
Всё, что прячу в душе, не расскажешь словами,
Но к словам безразлична воровка-судьба...

Пусть один пропаду от тоски и печали,
Пусть со мною все беды покинут Тебя,
Пусть останется сном всё, о чём мы мечтали,
Просто сказочным сном для Тебя и меня...
13.09.2000р.

Оніміло дзвінке провалля,
І не гріє глуха хода.
На обличчі – туман печалі,
А у серці – себе шкода.
Остовпілий холодний погляд,
І гіркі від образ вуста,
Ще раз болем жагучим вколе
Це байдуже: «Бо ти не та».
Наче липень опав багрянцем,
Як планета згубила вісь.
Ми відбулись останнім танцем,
Так як першим давно колись.
Десь за нами тривожні будні,
А вже завтра ти будеш сам…
Як ніколи в душі паскудно,
Що пора закінчитись «нам».

Двадцяте літо вже роїться рій,
Гудуть про згоду, позаяк - безпутні.
Не тупаки. Не покидьки. Не трутні.
А пасторі сусідніх пустирів

Їм на устах привозять штучний мед,
Взапій цілують, а де-факто - травлять.
І з м"ясом виривають різнотрав"я,
Цей рід гіпнотизуючи: відмер,

Його ніколи не було в степах,
Його слова - це викривлений голос,
Ці кості - обезглавили й до столу
Подати псам, перебраним в писак.

Великий Луг - пасовище для риб,
Які про дивне з плавнями гуторять:
Про дивне русло і залите море
Без чумаків. І солі. Без вітрил.

І рід цей, наче риба, мовчазний -
Перетерпіти віршем, гарувати.
Його безсмертя - як бджолина мати -
Живе, допоки трудяться сини.

Не треба йти до кровної землі,
Манни не треба, поле - не пустеля.
А все ж раби... Пошли до них Мойсея!
В них часу - покоління. Двадцять літ.

На перекрёстке двух миров,
Где поцелуя след,
Рождалась Первая Любовь,
Как утренний рассвет.
Лаская трепетно рукой
Пробившийся росток,
Шептала Нежность:"Я с тобой!
И ты не одинок!"
А в небе Счастье в облаках
Парило над землёй,
Купается Любовь в стихах
Родившейся мечтой.
Растёт сквозь боль и сквозь туман,
Изранив душу в кровь,
Лишь через след сердечных ран,
Познаешь ты Любовь.
На перекрёстке двух миров,
Где поцелуя след,
Рождалась Вечная Любовь,
О ней поёт поэт!

Плачет в Африке народ!
Потерялся Бегемот!
Обезьяны затрещали -
Бегемота не видали!
Не видал и серый Слон,
Загрустил,похоже,он!
Даже злобный Крокодил
Горькую слезу пустил!
Помогите! Помогите!
Бегемота разыщите!
Ну чего кричит народ?
Не терялся Бегемот!
Просто он вчера устал,
И немножечко проспал!

Влітку тепло, влітку гарно,
Не сиджу я вдома марно,
Вже взуваю я на ніжки
Дві веселі ...(босоніжки)

В них забив я перший гол,
В них я граю у футбол,
Бо вони не для домівки,
Називаються ...(кросівки)


Є взуття і спеціальне,
Не просте, а танцювальне,
Бо для танців, не для стежки,
А зоветься воно ...(чешки)


Гарна сукня є в Марічки,
Є блакитні, довгі стрічки,
А до сукні є в Марічки
Два чудові ... (черевички)


Щоб не мерзли взимку ніжки,
Одягаю я панчішки,
А гуляти до ріки,
Я взуваю ...(чобітки)

Коли вдома я буваю,
То на ніжки їх взуваю,
Не ходжу у них на танці,
Це зручні, м'якенькі ...(капці)

Якби діди прийшли з війни,
Якби живим лишився тато, -
Про невідомого солдата
Мені б страшні не снились сни,
Якби вони прийшли з війни!
Якби живим лишився тато
-Я знав би правду про війну,
А мати ранню сивину
Вже не ховала б винувато,
Якби живим лишився тато...
Про невідомого солдата:
- Горбок у полі за селом
Давно хотів наш агроном
Із полем трохи підрівняти,
Та тракторист був - син солдата...
Мені б страшні не снились сни,
Якби не ріс я сиротою,
І час, напевно, вже загоїв
Карби на серці від війни,
І бачив би я інші сни,
Якби вони прийшли з війни
Без орденів хай і медалей, -
Ми б горя з мамою не знали,
Не сумували щовесни, -
Якби вони прийшли з війни!..

Я стихи сочиняла тебе по ночам:
Я рыдала сквозь смех и смеялась сквозь слёзы!
Я хотела прижаться к знакомым плечам...
Я лишилась утех - опустилась до прозы.

Всё прошла: Крым и Рим,
Зной - в жару, холод - в стужу!
Всё прошла, - умерла, но вернулась к своим...
И при всех говорю, что бывает и хуже!

Жизнь прекрасна во всех выражениях:
Эти промахи, взлёты и поиски...
Мы прекрасны в своих достижениях,
Мы - герои своей же повести.

Жизнь нас манит соблазнами и бросает в кювет...
Испытаний пучина сводит зубы до боли.
Но в конце у тоннеля есть заманчивый свет...
И всегда пьедестал есть у доли.

Руки-плети и ноги уже не идут...
Только мысли бегут чередою...
Эти мысли, как пули, а сердце - редут!
Может кто-то поспорит со мною?

Світобудові на рамена
Вісонна вишень білизна
Поклала юності знамена
І воцарилася весна.

Труди у землю, мов офіру
У сподіванні сіє люд,
Уранці жайвір носить щиру
Їм пісню із імлистих блюд.

У лісі виступи солістів
За кошт, оплачений сповна
Барвінковим економістом,
Що з неба дивиться вікна.

Настрою струни я на лірі,
Акорд щемливий підберу
І всі слова буденні й сірі
Облагородяться в миру.

Весна, весна - пора кохання,
Молитви, праці , здобуття.
Встаю частіше спозарання ,
Щоб не проспати мить життя.

12.05.11.

Затьмарення у хворої пройшло,
вона всміхнулась, потихеньку встала,
відчула знову сонячне тепло,
яке віками хмара закривала.
Співають: "Ще не вмерла...", - її діти,
І смерть сказати "Вже!", - не раз хотіла,
Та хто від Сонця в світ приходить жити,
Той не вмирає ні душею, ані тілом.
Бог Сонця так сказав доньці своїй:
"Прокинься!
І знай, Ти не раба, моя дитино,
Не дарма імена Тобі давали -
Аратта, Русь, а нині - Україна.
Твоїх дітей забрали в рабство Боже,
Поставили молитись на коліна.
Хіба Любов таке вчинити може?
Прокинься, схаменися, Україно!
Тебе рабинею Твій Бог не назове,
Дітей не буде він єлеєм присипати,
Пора відкрити дихання нове,
Дітей з колін давно пора підняти!"
І Сонячна Донька відкрила очі,
і підняла дітей на повний зріст,
Сини могутні і прекрасні доньки
Згадали свій талант й до щастя хист.
Згадали, що Земля для них - це мати,
А не брудний могильник-полігон,
Згадали, що пора собі сказати,
Що цар земний для всіх один - Закон.
Наука і Культура - дві цариці,
А Бізнес - наймоторніший козак,
І що в омані жити не годиться,
І правда - це найліпший добрий знак...
... Та й повернулись діти з-за кордонів -
Доволі бути наймитами в світі,
І зацвіли в давно забутих селах
Казковим розмаїттям диво-квіти.
Дух аріїв прокинувся могутній,
І страх розвіявся, як вранішній туман.
Доволі вже стояти на розпутті,
Не знаючи, де правда, де обман.
І відродилась, як не раз було,
Країна-мрія, казка калинова.
... Затьмарення у хворої пройшло -
Своїх Богів Вона згадала Слово.

Життя нанизує дні, мов намисто
З каміння різного по цінності і віддтіеку
І жоден день ще не вернувсь у час
Чи низкою відходять дні, чи врозсип
І так іде від сотворіння світу

Дні ж як каміння дорогоцінне
То зрідка засіяє діамантом,
То заспокоїть перлом,
То сутінком смарагдовим прийде
Рубін червоні чари ночі подарує
То онікс чорний в нас журбою кине
І після того нижуться тривожні дні
Мов ті агати темні і сумні

А дні олексанлритові подібні
Всіма цвітами тьмаряться і сяють
А ввечері прийдуть небесною блакиттю
І серце заспокоять

Та більш всього зеленого каміння
Смарагд, нефрит чи малахіт
То дні буденні, рівноважні
Що є основою життя земного


1997 рік

Мой взор души на Восток,
Сияют чакры Света- Жизни Цветок!
Жизнь великолепна - караван Божественной любви.
Любимая жемчужина души - это Ты.

Руками, Сердце-Солнце в небеса.
Признание произношу в трепете дыхания:
Счастья тебе любимая моя,
В стране Гармонии и Красоты,
Там правят мысли Истинной Любви.

Все - о чем мы думаем,
Есть то, что мы творим.
Пройдем во тьме сквозь Пустоту,
И сиянием света наши сердца соединим.
К звездным вратам лестницы есть две.
Великое воссоединение с Материнским Лоном в декабре.

2011г.

У серпневому танго танцюємо .
Оксамитами манить пора .
Різкий крок , дотик тіл так хвилює нас ,
наче знову медові вуста .

За плечима буденність запилена .
Але іскри горять у очах .
У шаленому ритмі неси мене !
Я кохаю , я ще молода !

Хоч світанки вже не зустрічаємо ,
Бо дорожчим за гроші є час .
Ми танцюємо , не зупиняємось ,
Бо закохані на все життя .

Купальська ніч,
волога ніч,
зірчаста.
Рамена проти вогнища блищать -

дівча лежить - дівча вдихає щастя

І світиться півмісяцем душа.
Стоять боги –
накурюють тумани,
Мурахами повзуть легкі думки

Дівча лежить...

небесні каравани
ідуть по сіль
І падають вінки
на води, на планети і тополі,
Огні в озерах
і огні в очах.
Танок шалений
бо танок у колі...

між травами гойдається дівча...

Кружляє ніч.
У повні повноліття,
Людські тіла
і зоряні тіла
Плетуть вервицю,
скаженіє літо,
чорніє за верхів’ями смола.
Купальська ніч
багаттями лоскоче,
Кричать віки
і гадини кричать
цвітуть чортячо перстиглі очі
і губиться між травами дівча...

У п’ятницю покину сайт –
Лише 3 дні дам на прощання.
Фінал. Усе. Іду в офсайд
Якраз 13-го травня.

Мене ви тут не вберегли –
Я ж віршів так писав багато.
Прощайте, сивії орли
І жовтороті пташенята.

Раніше Пушкін так пішов
І Лєрмонтов. Тоді – Єсєнін.
І Маяковський ліг на ствол.
Іду і я, єдрєні-фєні…
…
Поети покида́ли світ,
За ними - плакала планета…
Тепер - лиш сайт…
Тоді – привіт!
І - слава Богу (й Інтернету)!


12.05.2011

Такі в житті бувають піруети,
Що вже, здається, більше не живу.
Та все ж збираю сили для вендети,
Натягую сильніше тятиву .

Оголошу війну я лицемірству
Під маскою людської доброти,
В суцільному театрі лицедійства
Щоб назавжди завісу опустить.

А найвлучніше вистрілю у зраду,
Замішану на ницості й брехні.
Якщо ж не захищу я власну правду,
То підла зрада влучить по мені.

Кульбаба курчатами в лузі жовтіє.
Квочечці-сонечку тихо радіє.
Потім ввіб’ється у біленький пух
і розлетиться по вітру навкруг.

Якось прокидаюся в холодному поту:
перелЯк ментальний свій ніде я не знайду.
Він десь зник! Кудись подівся! Що тепер робить!?
Без побоювань і жаху ЯК я буду жить?!

Приспів:
Боязно подумати полохливим нам,
що прийти кінець може лякам і страхАм.
Стати б нам сміливими хоч єдиний раз!
Якщо не боятись – боятимуться нас!

Острах всього і кругом – постійний поводир.
Болісне побоювання – мій орієнтир.
Я боявся землетрусів, грипу і чуми,
хуліганів і начальства, армії й тюрми.

Приспів.

Я страшився змій, вампірів, жаб і павуків,
КГБ, автомобілів, газу, лікарів,
смерті, смерчів, африканців, інопланетян,
воєн, НАТОвських агресій, «дружби» росіян.

Приспів.

Мені лячно прокурорів, суддів і клопів,
депутатів, екстрасенсів, відьом і чортів,
президентів, адвокатів, зеків і нероб,
спеки, голоду, похмілля, старості й хвороб.

Приспів.

Цього разу було якось дивно,
Не те щоб раніше бувало нормально,
Просто погодьтесь, роздавати листівки
У день, коли тобі два плюс двадцять.
Ще з ночі отримав одну есемеску,
Мене там вітали, звертаючись, дядьку,
Писали із жартом, чувак, ти старієш,
Старієш, то це вже і близько «вмираєш».
Та це все слова,
А слова не правдиві,
Бо все, що читаєш/пишеш чи кажеш
Продукт вторинний, зразка самогону:
Чим далі, тим гірше,
Чим ближче, тим важче.
І ти пролітаєш, неначе комета,
Так само швидко, але не яскраво,
Тож поки летиш – ні на що не зважаєш,
Тож поки летиш – польоту не знаєш.
Тільки одна зігріває думка:
Бути світлішим за інших – чистіше,
От тільки не завжди ці компоненти
Тобі у житті дозволять зліпити.
Ранкові затори співпали з дзвінками,
Усі, як один, бажали здоров’я,
Це, типу, приємно за Вашу увагу,
А потім отримувати мої «дяки».
Усе це шаблонно і трохи банально,
Але ти в суспільстві,
Радій – не в палаті.
І мусиш впрягатися поруч з волами,
Орати землю, бути вдячним.
Працюй, молодий, і все буде круто
Років у сорок або сорок п’ятім.
Тож мусиш стояти наче гоблін
Зелені листівка, зелена куртка
Люди тебе обтікають мов хвилі
Кожен сам зі своїми думками,
Своїми життями,
Своїми серцями.
А далі футбол «Металіст і Шахтар»,
Думаєш: «може це буде сьогодні»,
Може сьогодні буде туман,
Може сьогодні нам щось допоможе.
Сумна алегорія: ніби в під’їзді,
Довго стоїш, тиснеш на кнопку,
Ліфт застрягає між поверхами,
Ні вгору, ні вниз немає дороги.
Зовсім невчасно, без правил дії
Ніби твій човен пливе на буксирі.
І поки чекаєш п’яних ліфтерів,
Які забухали в барі на розі,
Співаєш пісень схожих на грози,
Таких же гучних і трохи морозних.
І поки стоїш у гуртожитку в душі,
Бачиш як хтось собі бриє яйця,
Як пише біблія: «БОГ усе знає»,
То, певно, й за цього типа вболіває.
Та поки у пляшці лишився коньяк,
А мозок сприймає усе значно легше,
Будуть співати морозних пісень,
А хтось
просто
зубритиме
тексти.

весна,
але все-рівно холод…
всюди.
нас ковзає льодом
і
зносить за вітром… довіра
завжди.
гострі дахи
мітять у двері… відкриті
влучно.
бо важко і нікому
битись
зі снігом,
марно.
без сенсу.

На крилах давньої печалі
Душею спомин шугонув:
-Чи ти така, як в дні бувалі,
Подібна серцем на весну,
А очі – зіроньки ряхтливі,
У росах купані рясних,
Настільки сяючі й красиві,
Що любо згинути за них,
В устах співанки наче трелі
На променистий лад мажор,
Що їх мелодіям веселим
Ще ангеляток вторить хор…
-Чи ти така?

Крізь хмари чалі
Пробилась вістка осяйна:
-Весніє, як і в дні бувалі,
Квітиста зелами вона.

11.05.11.