А блискучий місяць небо засіває,
Темноока хмара зорі поливає.
Ніжно колискову заспівала нічка,
І квітник зірчастий зазирнув у річку.
У нічному небі думи заблукали,
Пахощі зіркові, мрії виплітали.
Доторкнулась неба,милувалась літом:
Квітували зорі дивним самоцвітом...

Устами младенца

***

- Вот и сладкий творожок,
Сьешь-ка ложечку, дружок!
- Творожок, конечно, сьем!
А вот ложки я не ем!

***

Видит Оля в магазине
Сыр большой лежит в витрине:
- Вот так чудо на весь мир!
В магазине вырос сыр!

***

Костя к маме прибежал:
- Я такое увидал!
Я сегодня бегал в сад,
Там чернявый виноград!

***

Маша чашку протянула,
Маша тяжело вздохнула:
- Как коровкам нелегко,
Их превратили в молоко!

***

На обед у бабушки
Блинчики-оладушки,
- Внучек, что тебе подать?
Хочешь, мёда можешь взять.
- Мне вон то,- ответил Рома,
- Чего нету у нас дома!

***

Удивлялись мама с папой:
- Кто жужжит под жёлтой шляпой?
Может, это дочка наша?
Может, это пчёлка Маша?
- Не узнаете вовек!
Это просто Пчеловек!

Я расставлю строчки рядом,
Как солдатики на поле,
Мой листок - ты поле брани,
Пусть случайно, поневоле...
Станут слоги вдруг отрядом,
Бьют, казалось бы, безвредно,
Пробивают дУши-ткани
Так незримо-незаметно...

Лёгкой поступью кошачей
Рифмы лягут мне на душу,
Мой листок - ты поле брани
Не впервой, и я не струшу...
А на сердце вдруг отдачей
Рвутся тихо нитки-строчки,
Скачут рифмы словно лани,
Расставляя слёзы-точки...

Не міжсезоння, а уже пора осіння,
Тож листя падає, танцює вальс-бастон,
І ніби золотом оздоблює довкілля,
Скидає осінь пожовтілий балахон.

В гнітючій тиші привокзального перону
Відсутність повна і людей, і голосів,
Далекі звуки ріжуть слух, удари грому -
Небесний грюкіт до перону долетів.

Нема вогню - тютюн без діла у кишені,
Вселенська пустка і по ній блукаю я.
Пустельна осінь, мої пошуки даремні,
У тих місцях, де панувала метушня.

Нема людей, нема тепла, сумні перони,
Не зустрічають із букетами троянд.
Тут тільки я несу тягар глухої втоми:
Ні співчуття, а ні вогню, а ні порад.

По грані безсоромності пройду,
Немов актор по тонкому канату.
Ви тільки не жахайтесь - не впаду,
Це ж завітав я на кохання свято!

Тут почуттів не хвиля вже, а вал
Об цноту Вашу б'ється... Та хлюпоче
І вилився увесь глядацький зал
У Ваші (до безумства рідні) очі!

Тож дотягнусь, згублюсь на царині:
Тремтливій, ніжній, вищого ґатунку.
І стануть нагородою мені
Аплодисменти Ваших поцілунків.

2005р.

А стежка до тебе ще мріє про день,
Натхненно і щемко занурена в роси.
І просить, і молить, благає пісень,
А пташка лиш крильцями мовчки тріпоче.

Стежина до тебе сховалась в пирій
І роєм над нею схилилися зорі.
Вже ніч усміхнулась і, скупані в ній,
Лягають на аркуш неправлені твори.

Вже погляди наші зустрілися там,
Де мало кохання й багато емоцій.
В сивіючих спогадах губишся сам,
Шукаючи сонця на іншому боці...

В потоці думок - перелітних птахів,
Що часто від тебе до ворога плинуть,
Згубилася нитка пророків, волхвів,
Що звалася стежкою. Знову хвилину

Не встигли впіймати. Не встигли знайти:
Куди і для кого, коли і навіщо?
Цей сон був примарним, далеким, п'янким,
Чужим, нереальним... А вийшло, що - віщим!

Цей сон був совою. Чи ланню. Чи - ні!
Мов ластівка в шибку вдарявся у спокій.
Такий одинокий я був на коні,
Така одинока була ти, допоки...

Допоки блукати дозволиш нам ти? -
Невже в самоті нам страждати не досить?
На стежці до себе тебе не знайти...
На стежці до тебе сховалася осінь.


29.08.06

"Той день страшний ніколи не забуду-
(і дві сьозинки впали у траву)
Як біль із страхом розривали груди,
Кричали діти, голосили люди-
до Бога слали відчаю мольбу.

Лишень світало. Ми ще міцно спали.
(Стиснула руки-аж до білих плям)
Під хатою вантажівка в нас стала.
Збиратися! Сибір! Горлали.
Пекучий в серці залишився шрам.

Я памятаю жах тієї миті,
як віддалявся любий серцю дім.
І від тоді, аж поки буду жити,
неперестану Господа молити,
щоби такого більш не було в нім."

Було давно. Бабусі вже не має.
Її ж слова у серці проросли.
Молитву бабину щомиті промовляю,
і неустанно Господа благаю,
щоб більше в світі не було війни.

Каземати в обіймах ночі
Зазирають до віч людям,
В них відлунюють болем в грудях
І ховають його в цемент.
Заґратовані вікна хочуть
У обіймах когось стискати,
Волелюбцям ставати катом
І розчавити їх ущент.

Заґратовані наші долі,
І рахунок їм - тисяч сотні,
Упокорено йдем самотні
В невідомості водоворот.
Розгубили жадобу волі
Під розкресленим в клітку небом.
Ми забули - чого нам треба?
Ми забули, що ми - народ...

Заґратовані душі марять
Свіжим вітром в спекотну днину,
Зорепадом у небі синім,
Життєдайним рясним дощем.
І нема в світі більшої кари
За найбільші в житті провини -
В ріднім краї ставати чужинцем,
Як неволя гірка пече!

травень темніє від опіків і вибухає на спеці
за травнем жалоба
його польова дружина цілує бинти і звісно що божеволіє
вганяє під ребра зубило
мовляв я ж його зазубрювала скільки років і зрештою зазубрила
я ж йому прала
ходила на ринок
купляла гострих до літа спецій

а я казала
натисни на гальма
бо прийде смерть і фіг ти у неї візьмеш конспекти лекцій

то як ти принаймні добрався
певно нормально не їв і не мився шістнадцять днів
а потім
обліплював жінку цю тілом своїм наче потом

але ти ж святий як душі загиблих сільських вчителів
тобі черга направо
коньяк Вальгалла
повага і спокій такі
ніби ти в смерті питався
а смерть тобі мовчки кивала

2011

Сонце ген за небокраєм
Кожен вечір спочиває.
Там у нього є домівка:
Злотом стелена долівка,
Злотні стіни, злотна стріха, -
Не будиночок, а втіха.
Пахне в ньому чудо-літом
І медовим липнецвітом.
У світлиці – вишиванки,
Красні соняхи у дзбанках.
А на покуті за пана –
Запашний калач рум’яний.

На фіраночках прозорих
Примостились тихо зорі
І тихесенько до ранку
Шепчуть Сонцю колисанку.
2010

хлынула полутьма обратного счета.
первые негативы отлеживают куски.
мы ждем, скалиброванные по частотам
в единое -что там-,
мы тоже фото,
сочиненное для одной руки.

в общей рамке и под стеклянным зонтом
стакнувшихся бокалов.

нас так мало
и будет меньше потом.

Пародія

Хоч би не наплутати з металом…
“Жінці – квіти…” – то відомі жарти.
Каті й Тані вимагають “налом” –
Срібло у волоссі ніц не варте.

Хто на тачку поведеться, “дура”?
Чи на пару баксиків натомість…
А стальна міцнюща арматура –
То не депутатська нерухомість!

Мужність й шрами – то серйозні речі,
Золото в кишені – теж окраса.
Волохаті руки, сильні плечі –
Все пробачиш – специфічна раса…

Ще мужчину прикрашають вірші –
Тріолети, танки і ронделі.
Щоб від мавпи трохи красивіший
Не лежав, утупившись у стелю.

Щоби Муза справно надихала,
Й на кохання була хоч година.
Прикрашає… справжнє – зовсім мало…
Головне – щоб справжнім був мужчина!


15.05. 2011

Перемісти на сходинку
Мій сумнів.
Сирий під’їзд не свідок.
Тільки знак.
І ніби так
Безпечно і бездумно,
Крізь суєту,
Затиснуту в кулак,
Через вікно
Прочинене прозоре
На голу спину
Сяде чорний грак.
Містичний птах
Моєї непокори.
Брудна любов
Вибаглива на смак.
15.05.2011

Мчить електричка рання
В травневу заметіль.
Зозулине кування
Давно луна звідтіль.

Дзумить бджолиний клопіт,
І цвіт довкола, цвіт...
У веснянім галопі
Неспинний зелен-світ.

І ти спішиш до мене,
Мов сонечко - лице!
Підняв бузок знамено
Солодким вітерцем.

Тобі допомагаю
Пливти в п'янкій красі
До брами зелен-гаю,
До сонця у росі.

Щезає електричка -
І ми тепер удвох:
Рядном для нас - травичка,
А за скатерку - мох.

Отут не фуги Баха
Відтворить менестрель,
А незнайома птаха
Розілле срібну трель...

Відсутність болю – також біль.
Не побажай того нікому.
Виносять геть звітрілу сіль
Господарі із свого дому.
Не захитається плече,
Сльоза не випурхне раптово,
Коли не студить й не пече
Спідтиха вимовлене слово.

Перестраждавши болю раж,
Стаєш досвідченим і впертим
Хоч і страхає антураж
Всепоглинаючої смерті.
Тоді оцінюєш життя,
Поденну школу осягаєш
І горьове душі знаття
В потіху серця обертаєш.

15.05.11.

Пишет девушка под душем
Без колготок и рубах,
Ублажает наши уши,
Обретается в стихах

В центре всех иллюминаций.
Целиком! - нагая! - там! -
Позволяет низвергаться
Обольстительным струям.

Всякий жаждет - с нею вместе.
И за банный импровиз
На любом изрядном фесте
Ей вручают первый приз.

То ли дело - я с мочалкой
Мирно следую под душ.
Добрых слов в мой адрес жалко,
Приумолк фанфарный туш.

Тут тебе не тела млечность,
Не заманчивый проем...
Волосатую конечность
Тру дырявым гумаем

И мочалю поясницу.
В стих не лезет ни черта.
А казалось бы - девица
Тем же самым занята...

2010

Начался заветной ранью
Вдохновенный стипль-чез.
Где ж пример для подражанья
Для снующих поэтесс?

Вот она - первооснова!
Полный, значится, вперед
Там, где Вера Полозкова
Жизнь богемную ведет.

Не в потьмах и не в конурке -
На хрустальный первый приз
Легендарная каурка
Пишет вольный экзерсис.

Дальше - больше, все по плану,
Все наваристей бульон.
Разбитная донна Анна
Открывает Уимблдон.

В ожидании кроватца
То в подкоп, то на дыбы,
Анна Русс идет сдаваться!
Эх бы, ей бы да кабы

В полуспущенной рубахе
В полбедра и в полугрудь
С Верой Павловой на взмахе
Голой славы зачерпнуть!

2010

Молода трава
головою пробила зимову землю –
шкаралущу сумнівів глинобитних –
зелена, солодка...
Мільйонами маяків кличе мене у квітні –
:Бачиш, дівко, а ти боялася!

Міріадами гнучких пагонів
навшпиньки стає,
тягне до сонця руки пристрасні
у каблучках метеликів, сонечок великодніх –
:Живи, – каже, ­– та нічого не бійся.

...Бо не страшно це насправді – ані жити, ані вмирати.
Подивись на газон під вікном –
бачиш?
А тепер очі заплющ –
чуєш?

...І серце зупиниться від розчулення,
від запаху солодкавого
кінця–та–початку –
скошених тіл трав'яних,
гільйотованих голів кульбабових:

таких невимовно пахучих,
таких безборонно усміхнених
навіть після смерті...

Бо жили
днем єдиним,
щирі сонцепоклонники,
росою напоєні, дощами освячені.
Бо були першими,
бо стали обраними, –
Зелене військо Господа нашого
під білими хоругвами
ромашкової вірності...

- Навчи мене, чуєш, бути твоєю травою...

у сонний ранок випурхне бузок
зі соловейкової сірої сопілки.
зібравши роси із нічних стежок,
запахне травень медом білим-білим.

і полетять хустки під небеса,
хустки із кетягами ніжними пухкими,
змальованими з темперних писань.
по пір’ячку на юну землю скинуть,

в зелений шепіт соковитих трав,
в заплутані тонкі шовкові ноти.
і зійде зірка світу золота,
і день весняний догори покотить.

у місті Лева
небесна брама
ключі згубила

мила була й немила
чужа
отруйна
дочка зміїна
і я

там
левова частка мого серця
боса
сама ходила
замковою горою
краденою сльозою

поля...

2011

Агов! Ви де, далекий лорде!?
Комизитися як воно тепер?
Пороблено Вам... через шорти:
від голови до ніг одразу "сер".

Гайда до нас! Під душу жолоб...
У нас, як образно докласти слів,
валюта номіналом "Йолоп".
Але який крутий номінатив!

Не бійтесь! "Йолоп" забезпечить
найнезбагненніший Вам в світі сенс.
Ми ж виживаємо, до речі,
посеред цього "залу-конференц".

І ні "падінь", ні "девальвацій":
на "Йолопа" твердий у нас резерв.
Не випадково вчиться праці
у нас не те, щоб геній, - кожен нерв.

Гайда до нас, далекий лорде!
Не до вподоби - вип'ємо лікер.
Зате дізнаємось, хто гордий,
а хто лиш зветься з прадіда тим "сер"

15.05.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Червоний місяць. Попіл мертвих зір.
І сивий дим тонкої сигарети.
Забутий погляд із далеких гір,
Що досі кличе: де ти? де ти? де ти?..
І у тумани заткана душа.
І навіть ти давно комусь не снишся…
В полоні вітру осінь догора.
Ти з нею, як з коханкою, простишся
Та знов почнеться чорне коло зрад.
Лабети тіней в сутінках кривавих.
Не озирнутись – зникнув шлях назад,
І навіть спогад смутки поховали.
І знов на місто зійде дика ніч,
Думки якої втілюються снами.
А в них – душа і пустка віч-на-віч,
Де кожна мить поєднана з віками.
І павутинням лабіринт розлук,
І темний янгол дав напитись болем,
І не знайти тепла й шаленства мук,
І тільки вільний птах над чорним полем.

Хіба я знаю звідки і навіщо
Якою стежкою я в світ оцей прийшла
Я в роздумах а ти не спиш ще
І по очах відгадуєш слова
Але слова – це зовсім не суттєво
в них причаїлись мертві вечори
та їх коханка - темна королева
що сипле снігом із долонь зими
і я – не думай – зовсім не приручена
згорнусь клубочком в тебе на руках
мов котеня розгублене і змучене
й розтану мов сніжинка на вустах
я звикла так сама іти до бою
дивитись прямо ворогам в лице
лишатися самотньою одною
й уміти бути вдячною за це
а ти навіщось щось мені говориш
мовчання – кращі ліки від пітьми
й від болю в грудях десь отак ліворуч
тому благаю – просто помовчи
в оці люблю я вже давно не вірю
вони промовлені втрачають весь свій зміст
якщо ти хочеш – я тебе зігрію
ти у очах і не побачиш сліз
ти не відчуєш й краплі того болю
з яким я наодинці кожну ніч
і ти мене оточуєш стіною
іще не прожитих чужих сторіч
а я ще не навчилася тікати
ти такий щирий певно як усі
якби навчитися зовсім не спати
адже мені про тебе сняться сни

І вирвані листки... Незрозумілі фрази...
Несказані слова у строках телеграм.
Нам не судилось, певно, більше бути разом...
Кричить душа рядком, який не дописав.

Слова всі між рядків... На жаль, не так читались...
Назавжди замовчить мобільний телефон...
не скажемо тепер, навіщо закохались...
Розходимося ми, полишивши цей сон.

Не думай... Не читай... Спинились на трьох крапках...
Продовження десь там втекло за горизонт...
давай повіримо, що раптом так, - зненацька,
розквітне всесвіт... З ним - наша любов.

да все у меня нормально, мой милый, правда.
и к тому, что тебя уже нет я почти привыкла.
не выжать из глаз уже ни малейшей капли.
и град за окном в мои двери уже не сыплет.

да все хорошо честно-честно. улыбка, видишь?
и я засыпаю теперь каждый день, а точнее утро.
привыкла к тому, что ты мне не-звонишь-не-пишешь.
привыкла спешить, но уже не к тебе - к кому-то.

да все ни по чем. мне теперь вообще параллельно.
да ты хоть убейся там, мне теперь все, знаешь, как-то
не больно, не страшно, не скучно, не колыбельно -
что все аргументы, что тезисы, что твои факты.

да я вот живу с этим, видишь, и не страдаю
ночами, ни днями, ни вечером, утром тоже.
да вот только делать что мне без тебя не знаю.
да вот только жить без тебя, черт возьми, невозможно.

2011

Літають ангели на небі
І сиплють попіл золотий,
У кучерях зникають хмари,
На крилах-дотик теплоти.

Чомусь не раді вони зовсім,
Тече в одного з них сльоза –
На грішну землю не пускає
Чиясь безсовісна душа.

Зламались арфи і замовкла
Мелодія неголосна.
Весь світ посірів, позникали
Сліпучі фарби у життя.

Все далі котиться у прірву
У млосну даль, світ темноти.
Пахучі квіти вже зів’яли
Коли ще мали розцвісти.

Зимою сніг не випадає,
Улітку дощ – „спізнілий гість”
Душа у серці завмирає:
„Що буде далі? Куди йти?”

І в небі зорі всі потихли-
Не мерехтять як то колись.
До низу падають невтішні.
І - ангели падуть.Лиш мить ...

Вже давно відцвіли яблуневі сади і діброви,
І хрущі не гудуть, тільки зрідка грозою роздасться.
А мені би у сни легкокрилі, дзвінкі, кольорові,
Щоби знов на вустах відізвалося усміхом щастя.

Десь на кінчиках мрій загубилась весняна надія,
Де ти спраглим дощем опадаєш на здимлені груди.
А мені би туди, де сміливі тіла не старіють,
Щоб у вічність твою перетліти з чужого «нікуди».

Той бузковий дурман непомітно сполохав всі сили,
Чуєш, он під вікном той цвіркун знов не має спокою?..
А мені би – як птах, розпростерти приборкані крила,
Щоби в неба всього безкінечність, та тільки з тобою.

Давай сховаємось удвох від всього світу
поміж пахучими весняними ночами...
Як облітатимуть сади вишневим цвітом
густа завіса спуститься дощами.

У шиби вікон зашепоче нам ласкаво
про зорі, що вінчали нас коханням,
і небокраю нами стрінуті заграви,
народжені у променях світання.

Полинемо у незабутні наші ночі,
коли душа захопленням тремтіла,
а долю піснею нам соловей пророчив,
якої ми торкалися несміло.

Давай загубимось удвох від всього світу,
у пахощах бузку і матіоли,
і будуть ніжністю серця палкі горіти,
щоб наші почуття не охололи.

2010

Утяли вітер! Десь на четвертину…
Щоби росла пряма й неплутана трава,
Вже посивілу козаку чуприну
Під шаблі свист навкіс не повіва.

Вже не народ – людці, так… людські маси –
Живуть захланно кволі і бліді,
Їм знамена з Нерукотворним Спасом
Не розгорнуться в полі при біді.

Болотний люд… Ті болота без донця
Не вдарить в дзвін шинкарка чи лихвар,
Партійне і партикулярне сонце
Не затягнути чередою хмар.

Гримить над світом в бричці-дерибані
(Чи в мерседесі по Печерську проплива).
Сидить Мамай край поля на кургані
Вже в нього посивіла голова.

У нього погляд й вигляд пересічний
І куманець пустий і мутно на душі
А люд, що йде на торжище одвічне,
Йому кидає ламані гроші.

08.08.2010

Стають навшпиньки квіти і слова,
і тягнуться туди, де сонце сяє…
Земля – не просто ґрунт. Вона – жива.
Вона, як матір любить і страждає.
Округлість форми, і глибокий зміст
єдиного жіночого начала.
Любові і страждань крутий заміс, –
які плоди із нього проростали!
Які закарбувалися скарби
в бездонних надрах пам’яті земної!
…Між амнезій новітньої доби
прогрес гримить стомильною ходою.
А на городі – як споконвіків –
тендітна постать, схилена низенько.
У храмі картопель та огірків
молитву праці ревно творить ненька.
В сакральній тиші стебел і колось,
де молиться комашка на зелинці, –
земля то слуха, то шепоче щось,
мов душу відкрива вкраїнській жінці…

2007

Цей час тривожить лиш відплатами
І скиглить за скляними стінами –
Поминки наші не відплакані,
Могили наші не відспівані.
Процесії: відправа за відправою
Проходять у замислене відчуження –
Присяга Богу чи дияволу:
Потьмарення в очах твоїх розвужене.
Бо сенс не в тому з ким ти зараз й чим.
Із рук розірване спадає сухожилля –
Мовчить содомно наш Єрусалим,
Ми без поняття: жили чи не жили.
На грані снів, межі добра і зла
Ця стежка стоптана байдужими роками.
В стражданнях ріс. У муках ти росла,
Згрібала жар худющими руками
Моя свідомість – християнство – не іслам;
Зернини щастя порозкидані на каменях.
Я в потойбіччя все тобі віддам –
Ти ж, душу відлікуй розхристану, поранену.

06.05.11

Кілька рельєфних вузликів на линві залізничних маршрутів.
Кілька пересічних радостей, кілька сумних непрощень.
Геліоцентрика лише однієї можливості - зашморг в руку -
як виявляється, ідея вже у лахміття зношена.

Списані аркуші, скресані списи, закреслений вдосвіта новий день.
А воскресіння - було. Та чи буде? - достоту не знаю я.
Сірі вокзали, годинники, тіні мереживних і розмежованих постатей.
Тунелі ще не прокладені, але мости вже спалені.

2011р

Читатимуть вiкна ще першого сонця молитву,
Рукопис вчорашнього неба листатимуть клени.
Висоток солом'янi iдоли вийдуть на битву
Iз вiйськом голодних ворон та iз вiтром шаленим.

Повстане хрестами прохожих задуманих мiсто.
Дощами невипране. З болем невиспаних вулиць.
Надiй, безнадiй, розтривожених спогадiв мiкстом
Стрiчатиме кожного з нас мегаполiсу вулик.

Наша молодість – ні, не пройшла,
А шумить обважнілим колоссям.
Тільки чорне колись, як смола,
Стало срібним і рідшим волосся.
Тільки я не про це, не про це
Хочу тихо сказати слівце.
А про тебе ласкаву, в’юнку,
Як вода у струмку говірку.
Наша молодість – чиста криниця,
Неповторна, цілюща вода.
Вона досі мені іще сниться,
Як і ти - все життя молода.
Тільки годі про це вже, -авжеж
Не забув я і ти, певно, теж
Синюватого обрію жар
І невмілих цілунків нектар.
Наша молодість – славна пора, -
Вона старості є запорука.
Обнялися утіха й жура,
Коли пестив нарешті онука.
І сьогодні йому вже, йому
Розкажу й заспіваю візьму
Про минулі веселі часи,
Якщо дозвіл на це ти даси.
Наша молодість - ні, не мина,
Поки в душу приходить неспокій
Вже давно у життя довжина
Не залежить від кількості років.
Тільки я не оці, не оці
Хотів мовить слова у кінці.
А про тебе єдину – оту
З ким сьогодні ділю самоту.

Цвіте троян у травнику,
Бджіл привертаючи зусюди.
Хмаринка плине за ріку,
З долини долина: ку-ку!
І звично поспішають люди.

Як буду жить без цього дня?
Ніде нема такого раю!
Нехай сьогодні я бідняк,
Та все довкіл мені - рідня
Від трояна до небокраю.

Луг приклався до доїння
Зеленастий дим
Пахне сонячне проміння
Молоком парним
Ллє у пригорщі мужицькі
Світ ультрамарин
Ссе пшениця неба цицьку
Ротом стебелин
Повечірнє кисне в бутлі
Тьмава густина
Ізникає в тінях вутлих
Ялівка дійна

14.05.11.

Уламки фраз
і друзки слів
калічать пам'ять
мов гостра бритва,
у вервиці
із низки днів
чимало втрат -
триває битва.

А на кону
чужа душа,
чужої долі
сторінка чиста.
Юрба в ній пише
своє ім'я
свої гріхи -
і вже барвиста...

Театр ляльок...
Нещира гра
розчарувала
і затяглася,
серед ролей
є і моя
епізодична -
я у запасі...

Десь у архівах
є головна.
Чи надто грала
її успішно?
Перекувала
акторку роль
з святої -
в грішну...

2010

Міські етажерки бетонні
крутять асфальту наждак.
На них там розкладені долі
предметів, людей і собак.
Вони всі «розкрутки» бажали,
тому все і вертиться так.
Зітре їх на порох з роками
міського асфальту наждак.

Ти колись наслідив (пам'ятаєш?) у моїй душі.
Ти колись цілий всесвіт залишив мені в подарунок.
Де тепер ці ліси і моря?.. Там сьогодні дощі...
Куди зникли уста, що у снах залишили цілунок?


Ти колись відчував (чи забув?) стукіт серця (чи ні?).
Ти колись цілу вічність на мить лиш умів зупиняти.
Що навчився кохати колись ,не переч ти мені.
Бо цей дощ проливний не захоче тепер промовчати.


Ти колись (...пригадай...) дарував квітів цілі поля.
Ти колись і вінки із сузір'я вмів плести руками...
А для чого тепер ти на дощ мене знов проміняв?
Адже краплі дощу не говорять людськими словами...

Приходить час, коли ти відчуваєш,
Що найщасливіші роки уже прожив.
Не буде інших спроб і залишилось
Чимчикувати до останньої межи.

Що втрачено, те втрачено назавжди:
Не повернутися, не витерти сльози
Всім тим, кого образив ти колись.
А дощ затих і відгуки грози

Стихають вдалині. Прозорий вечір,
Як думка, що небесну має суть.
Ти знаєш все, чого тобі чекати
У дні, що мудрість і печаль несуть.

Як нап’ється відчаю струна
вічного бурлацького вина –
приголублю в пальцях нотну синь
і роздам за так її баси.

На заслуханім, на серці – шви,
журавлина кров, нутро сови.
Не порви їх, ніжно полосни...
вітром зміни зв’язки у весни.

Хай притихне дихання трави,
розтечеться місяць луговий
на непевний нотний стан цикад,
згладжує октави під і над.

Приголублено засне струна.
Чавникам бурлацького вина
хай добротними стають баси,
у перешептах добродить синь.

13 Травня 2011

Болюча зневіра і власнозрікання,
Падіння у прірву і безум юрби,
Безчестя у владі, нікчемне волання...
Це час безнадій для Вкраїни пробив.

Байдужість до правди і ближнього свого,
Облуда, продажність, лукавство і блат,
Наруга над Богом у "битвах за Бога",
Бездумне блукання дорогами зрад.

Ну що ж ми за люди - без пам'яті й роду,
Що рабство віками несем на плечах,
Моральні каліки, що звемось "народом",
Готові служити чужим паничам?!

Безмежжя блакиті потьмаритись може,
Бо стогне сплюндрована нами земля.
Врятуй наші душі від скверни, мій Боже,
Вкажи нам до світла омріяний шлях!
13.05.2011р.

Слова...Слова...
Із хлібом сіль,
Ви є народження і смерть,
Ви - під ногами кропива,
Ви є і біль,
І круговерть!
Слова-любов,
Слова-чутки,
Слова - каміння у доріг,
Ти ставиш знов
Слова-пастки
На свій занедбаний поріг.
Слова...Слова...
Короткий звук,
На волю пущена стріла...
Чи тятива...
Мов серця стук,
Звучать Слова...
Звучать слова...

Не тичте нам межи очі свої червоні шмати.
Не прапори вони, прострелені в боях,
Що Перемозі прокладали шлях,
Просякнуті дощенту кровію солдата.
Як тихою сапою з поміччю прикрас
Так хочеться вам порізнити нас -
Поставить батька супроти сина,
Аби у вчора повернути нову Україну.
Тож замість материнських рушників
Повісьте шмати ці на любого вам ката.
Нащо уже Москва,
Звіддавна скроєна на всякі там дива,
Так схильна до неймовірних мітів та єлею,
Хай знехотя, а все ж поволі забува
Цей колір світу ненависний,
Як забуваються слова
Фальшивої з істоти пісні.
І тільки комуністи,
Заплутавшись у праведнім і грішнім
Та ні на йоту не розкаявшись,
З тавром довічним Каїна
Ще швендяють із ним побіля мавзолею.
Пра-прадідами інші заповідано нам кольори,
Що втілюють мозольно-хліборобську долю нашу,-
Пшениці стиглої і неба лазурового магічні кольори,
Що виведуть Вкраїну
На мудрістю второвану дорогу щастя.

Називай мене сьогодні інакше,
Не так, як завжди,
А хоч спробуй – правдиво.
Так, щоб бачити крізь,
Так, щоб бачити всюди,
А не коди,
не коди,
н е к о д и . . .

Називай мене сьогодні інакше,
І не бійся збрехати,
Як я не боюсь.
Ти знаєш те про мене,
Що маєш,
А все інше додумай,
Коли я помру.

Називай мене сьогодні інакше,
Бо не треба робити із мене
героя.
Я такий, як усі,
Нас таких міліони
Під скаліченим небом
Твоєї долоні.

Називай мене сьогодні інакше,
Не вживай імена,
Не вживай алфавіт,
Не кажи на апатію лінь,
Ти не знаєш,
Що у темних підвалах душі
стережу.

Називай мене сьогодні інакше,
Це не змінить нічого,
В цьому певні ми вдвох.
Не міняється форма,
Міняється колір.
«Неможливість різнити»
писав Джон Дальтон.

Рваною смугою обрію
Ліс врізався у небо,
На вікна палатного спокою
Тисли вітри і проблеми.

Грали смертельну музику
Дрелі в операційній,
Білі халати, мов свастику,
Рвали у снах безсильні.

І кожен прикутий до ліжка
Знав достеменно всі кроки,
Які ведуть від палати
У двері, що зменшують роки.

І кожна товста санітарка
Шугала неначе гієна,
Скануючи простір довкола
На вміст грошей у венах.

І можна з усім цим
змиритись,
А ще краще –
не помічати.
Як кожний немічний хворий,
Ламаючи, тисне на ящик від болю
І напис тьмяніє від часу і крові
«НАДЄЖДА 1997-ий».

Прикрашає чоловіка сивина,
Прикрашають шрами на обличчі,
З ким життя розрахувалося сповна –
І характер мужній, наче з криці.

Прикрашають три метали при собі:
Золото в кишені, сталь у шта́нях,
Щире срібло (зазвичай, на голові) -
І напрочуд юні Каті й Тані.

Прикрашають іномарки, ще й круті -
І квартира в центрі у столиці…
Та не прикрашають ні на гріш
Вірних їм дружин змарнілі лиця…


13.05.2011

Блукає по небу блакитна троянда,
Пливе в піднебессі планета пісень
Затерпли пір’їни в польоті проміння
Із губ починаючи юності день.


Оголене колесо котиться краєм
І капають мрії у роздумів лік.
Пірнає хвилина у плетиво пальців.
Вмивається сонцем пробуджений сік.


Чарує черемха червоним настроєм,
Пелюстками пестить прозорі літа,
Сімнадцята хвиля гойдає сережки
І стигне бажанням пожежа свята.


Пильнує прокляття між пеклом і раєм,
Погрожує прірва між „можу” і „ні”,
Ніхто не стриножить кохання і віри,
Ніщо не зажурить безжурні пісні.


Бездонне безсоння бентежить рум’янець,
А душу аж душать простори весни.
Сімнадцяте небо. Сімнадцята першість...
Сімнадцять троянд прилітають у сни.


2000

* * *

Пробудження.
Світ стиснутий у рамі.
Тече, із дзвона вилита, ріка.
Росте трава, немов підземні храми.
Весна – як вірш забутий Павлюка...
Забутого так само і щасливо.
Воскреслого – мов березневий грім.
Цвітуть хрестато й сиво юні сливи.
Спить Лета на березовій корі.

Обличчя долі циферблатно світить.
Рубці на серці – справжні рубежі.
Дід ностальгує:
«Вернуться совіти! –
І я вернусь в рай-комні сторожі!..»

Монети – як моменти непрожиті –
Базарною печаллю віддають.
А хмари в небі – надмогильні плити...
І кров до Сонця тягнеться, мов ртуть.

Кругом шиплять слова якісь ненаші,
Хоча уже серцям не треба слів.
А місце України «на параші»:
Віват «аристократії» хахлів!..

Хто Божий раб, хто Божий син, – людино,
Не розбереш з розгону, на коні.
І шлях твій павутинно-пуповинний
Розтане так, як вітер у вині.

Розспівана душа моя світає.
Себе шукає в дзеркалі – нема.
А душі наші не літають зграями,
Як сто чортів, а чи одна кума.

Мов лід об лід, дзвенить душа об душу.
Мов слід у слід, йде пам’ять навпрошки.
Закон життя...
А хто його порушить –
Безсмертним стане,
Чи навік ніким.

Пишу весною злий романс про осінь,
Пронизливо, принизливо сумним.
Цвіте гніздо.
І зорі – наче оси:
Рояться, чортом злякані, мов дим.

А смак життя, мов сІм’я смак в природі,
Вертається із космосу до нас.
Писати вірш – немов приймати роди,
Родити і кохатись водночас.

Звірино плаче небо березневе.
І в серця є чудне передчуття:
Що райським сумом пройняті дерева
Пекельну радість мають від життя.

Крізь хліб поета видно рідні зорі,
У циферблату дзеркалі – усе.
У час такий найперші мруть не хворі,
А ті, хто у житті забули сенс.

Хто зраджений рукою друга в спину,
Заглушений шипінням мілюзги –
Отруйним, косооким, чорнопінним...
Що пробують на злам мене й на згин.

Моє ж ім’я гуляє в Інтернеті.
З моїх слідів вовки дощиська п’ють.
І люблять музи й жалують поети
Не так мене, як «водочку» мою...

Чуття у мене, як в сліпого звіра.
У горлі світ – як мурашиний спирт.
Годинник свій по серцю звіра звіру,
Що не звернув з мисливської тропи.

* * *

Іду назад – як Місяць, золотий,
Немов з війни – порожній і злорадий.
Зоря і цвіт спадають з висоти
На річку – мокру нитку Аріадни.

Козацька мати – ніч – мене чека.
Козацька люлька – жінка – наготові.
Чорно-червоний лебідь з рушника,
Як віщий сон, – не завжди кольоровий.

А люлька в мене – з кореня троянд.
А хрест за мною з білого граніту.
І я такий, мов двадцять літ назад.
Але душа втомилася дзвеніти.

Вона мовчить, як сніг, що розтає...
Стає дощем, росою і сльозою.
Приходить щастя...
Спереду – моє,
А на очах спить вітер Мезозою.

Бо світ – то мертвий вітер...
Може й, так...
Поранена вода його колише.
Каміння корінь – світить Зодіак –
І пісню крові зберігає тиша.

Зелена радість пізньої весни
Миліша серцю, аніж рання осінь.
Поети серцем – вічні пацани
З туманом срібним в мідному волоссі.

Життя йде скоро – як чужі літа,
Свої ж бо оптом віддані за вірші.
Іскрилася глибока висота
В душі моїй,
Де ангел і де звір ще
Сварилися-мирилися за все...
А я із них сміявся, як із себе,
Немов телятко, що дві матки ссе
Між райським пеклом і пекельним небом.

Я хочу, чтобы не было стен между нами,
Пусть исчезнут они, как рассветный туман,
Чтобы нехотя мы от любви не бежали,
Были счастливы вместе, на зло всем чертям.

Я устал без Тебя по утрам просыпаться,
Сквозь преграды к Тебе моя рвётся душа.
Всё труднее со сна в эту явь возвращаться,
В ту, которая мне без Тебя не нужна.

Коль совет да любовь - непременно с Тобою,
Если жизнь положить - для одной лишь тебя!
Всё, что в сердце моём, от Тебя я не скрою,
Лишь одна только мысль всё тревожит меня...

Сколько бед и забот Ты со мной разделила?
А ведь только для счастья была рождена.
Ах зачем в свое сердце меня Ты пустила?
Разлюби! Позабудь! Прогони от себя!

Я хочу, чтобы не было стен между нами,
И от ласки моей Ты сходила с ума...
Всё, что прячу в душе, не расскажешь словами,
Но к словам безразлична воровка-судьба...

Пусть один пропаду от тоски и печали,
Пусть со мною все беды покинут Тебя,
Пусть останется сном всё, о чём мы мечтали,
Просто сказочным сном для Тебя и меня...
13.09.2000р.