Шоколад тепер їм тільки плитками,
тижні - вимірюю плівками.

Руки поволі розкидую
теплими снами на молочні подушки.
Заливаю спину крохмальними ріками
і цілую тебе ніжно за вушком.
Вкотре,знаючи відповідь,
мов ненаситна,запитую:
-Який термін придатності у слова "вічність"?
Мабуть,доти...поки ти мене любитимеш!
Палко,одержимо,нестримно міцно.

Зацукрилась словами,ними ж злиплась,
ніби перетинка між язиком і піднебінням.

Я народилась у липні,коли цвіли липи,
їх оберемками виривали з корінням

засмучені люди,щоб напитись чаєм
"липовим"...Несправжнім?

Лікувати ним депресивні простуди,
полоскати горло істеричними криками.

-Який термін придатності у слова"завжди"?

-Яке відображення у "багатоликості"?

-Яка брехня приховує "правду"?

Прожити б ще одне життя...Заради єдиного вдалого фото.
На ньому спочатку тільки ти і я.А згодом-просторий будинок,діти,
лабрадор,руде кошеня й привітні
сусіди навпроти.

Вона завжди метеликом була,
Натуру мала щедру, тож піввіку
Кудись летіла, щось не берегла,
І роги виростали в чоловіка.

Та все минулось… старість, сивина
Послали вроду до "такої мами"…
І ось тепер – самітниця вона,
Приперта чоловічими рогами.

Чому обличчя кривить у сусіда?
Чому паплюжить посмішка уста?
То воронням мій дім обсіли біди -
Й життя похмурі сторінки горта.

Тож проганяю сірості полуду.
Й сусід ужалить поглядом: Невже!
Та й понесуть уста брехню між люди
І скривить їх - без посмішки уже.

Не зачиняти двері за собою -
Погана звичка.
Ввірвуться в душу вершники юрбою,
Заїде бричка.
Копита кінські витопчуть миттєво
Блакитні квіти.
А зачиняти двері - не суттєво -
Надворі літо.
Придбати може завтра в переході
Дверний дзвіночок
І десь під ним без цифр і без кодів
Нерівний почерк
Покірно ляже стрічкою тонкою:
"Заходьте в гості."
І може хтось ввійде в мої покої
Уже без пострілів...
11.06.11р.

* * *
Вкотре в вікно задивлюся і знову
Сотні розмов у думках відмовчу.
Сірий листочок б’ється, мов човен,
На узбережжі вітру й дощу.

Ніч напливає, мов плями мазутні,
Поза дощами – важка непроглядь.
Що принесе недалеке майбутнє –
Навіть Кассандра воліє мовчать…

2009

* * *
На долонях щорік – мов на Марсі – різкіші канали.
Вдосконалює доля жорстокий, як ніж, телескоп.
Між шеренгами днів і ночей нас безжально прогнали
Під шпіцрутенами, над вологим від крові піском.

Скільки нас уже впало, безсило вростаючи в небо
Білим коренем видиху із обважнілих легень.
Басамани каналів – різкіше і глибше крізь тебе,
І стоять все нові ніч і день, ніч і день, ніч і день.

2009

* * *
Торкаєшся мови, як глини,
І ліпиш епохи й світи,
Немов проявляєш світлини –
Й у кожній ховаєшся ти.

Твій автопортрет – на іконі,
На світі – сліди твоїх рук…

Кружляє у божих долонях
Орбіти гончарний круг.

2009

Я проросту нейроном крізь асфальт
Словесний фарш крізь м`ясорубку горла
Втрачає сік. Лиш шкаралупки шпальт
Немов на манекені уніформа.

легінь що гори горне
понад водою йде
корчить коріння чорне
в сяйві скрипкових дек

чеше циганським свистом
гриви нічних лошат
гнеться гілля рунисте
очі в куниць блищать

струсить небесну свитку
скрипне Великий Віз
тішся примхлива квітко -
місяць тобі приніс

Ніби куля із рани солдата
Повернулась до дула назад,
Ожила так занедбана хата
І розцвів занехаяний сад.
Тато з мамою відмолоділі
По кудлатих, як ніч споришах
Мчать до мене, як стріли до цілі,
Притулити до серця спішать.
Тільки я у тумани повитий
В дзюбку часу до інших країв
Переношуся , щоб погостити
У своїх чад хоч декілька днів.
Та боюся, що їх не застану,
Бо й вони у історію мчать…
Отже , куля із рани солдата
Не вертає ніколи назад.

10.06.11.

У нього що не слово – то кивок.
Він на підмостках – наче поплавок.
Довкола рибок купа воду п'є
І кожна на сердешного клює.

Бо знаменитість, має друзі хист,
Пісні розповідати той артист
І, щоби завше бути на плаву,
Щоночі жарить рибину нову.

Кропив'янки змовкли по кущах -
Літо по коліна у дощах.

Парасоль дірява в деревця -
Змокли ми з тобою до рубця.

Хмарі грім вдоволено гука:
- Не капіж, а свято гопака!

Справді свято.
Й трави молоді
Аплодують радісно воді.

Йому не сказали, що там нема - нічого,
І що як вісь зламається - то це ще не кінець,
Ще за життя - напівзотлілий мрець
Склада поволі сам собі некролог.

Гротескний жест людського дитинчати,
Що по землі старечий відбиває хід,
Могили зов в його очах - політ,
І блеф життя - не означає помирати.

На ньому з алюмінію і золота корона,
У його жилах - жовч з очей вампіра,
Збудивши вкотре, світе, в собі звіра,
По тобі смерть зіграє Мендельсона.

1999р.

Мужчина спить й мужчині сниться:
В руках у нього паляниці,
А поруч десь клекоче чан…
Туди б закинути качан!

От вже гарячий чан відкрився,
Смачною юшкою налився.
Та страви бовдур не зварив –
Качан у нього не дозрів.

Завмер на вовняній подушці.
А жінка, вже й не рада юшці,
Пілюлю випивши гірку,
У власнім вариться соку…

Всі сміялись з Василя,
того, що у казці,
що женився на свині,
а не на Парасці.

А Василь – не лох який,
знав, Параня – гарна,
тільки в льохи рід крутий,
у попа задбана.

Стане "муза" як ніхто,
можна – в позу іншу.
І заповнить на всі сто
гендерную нішу.

Бо Параня все співа
про зірки і небо.
Тема, братці не нова,
скільки того треба?

Чи Параня надихне
на творіння вдалі?
Та ж від неї бідність тхне
на версту чи й далі.

А та Сваня не модель,
Зна Василь, що вдієш.
Тільки в придане готель,
п"ять звізд, розумієш?

Ще й ревла сопрано "хрю",
як кричали "гірко".
Піп їй: "Оперу дарю,
справжня вам рох-зірка!".

Надихає на віршІ,
на експромти нотні.
Василь радий у душі
і щасливий зовні.

Отаке-то весіллЯ
у СванІ і Василя.

10.06.2011

Красуні часто норовисті
І зрідка розумом блистять,
Свиня у перлах і намисті –
З тупим умом прекрасна стать.
Їй кіл теши на волосині,
Стійким резоном укривай,
Вона лиш кліпає невинно
Нехай у сто раз неправа.
З самим собою у конфлікті
І з нею мучишся весь вік
І що то дасть кусати лікті,
Коли ти з честю чоловік.
Погіршу - кажуть - та розумну ,
Там на манорії* зима.
Але бува до болю сумно,
Що поруч кращої нема.

* погані риси характеру

10.06.11.

***
кроком
що не завдає шкоди
торкаючись землі
звуком
що має голос вітру
який заледве голосніше тиші
пройду цю дорогу
вдивляючись у довершенність світу
яку ми примудрилися закидати
хмизом пристрастей породжених нерозумінням
немудрі
ми спливаємо за Горизонт
і одного разу там нас просто не стане

наші гіркі сліди вивчатимуть нащадки
і від того можливо стануть розумнішими
і коли вони дійдуть до Горизонту
сподіваюсь ТАМ стануть Світлом
завдяки нам
немудрим
*

Про жасмин є легенда красива.
Згідно з нею всі квіти колись
Були білі в садах і на нивах,
Аж незнаний художник з’явивсь.

Мав з собою він фарби яскраві
Й запросив, щоб забарвити всіх
Синім кольором, чи золотавим,
Чи червоним , – для їхніх утіх.

Кущ жасмину знаходився поряд,
Взяти колір хотів золотий
Сонця любого, й сяяти в морі
Неповторної зелені ним.

Невдоволений був живописець,
Що жасмин попереду троянд, –
За красою троянди найвище,
І немов королеви стоять.

В покарання жасмин мав чекати
До кінця, та характер зберіг.
А художник узявсь фарбувати
Квіти барвами всіх кольорів.

В результаті вподобана фарба,
Що жасмин взять для себе хотів,
Майже вся-вся дісталась кульбабам,
Та й просить більш жасмин не волів.

На вимогу щоби поклонився,
Він художнику так відповів:
«Я вважаю, що краще б зломився,
А згинатись не буду повік».

Залишився жасмин і понині
Нескоримим, тендітним, крихким,
З білим цвітом на гордій билині,
І ми любим його ось таким!

09.06.2011 року

Яке велике щастя маю,
Про тебе – вік пісні співаю!
Ти народилась в рік свині,
І стала музою мені.

Торкнув щетинку, ніби струнку,
Я довгим, ніжним поцілунком.
І вже забув про все в ту мить,
Як ніжне рох твоє бринить…

Крутнула хвостиком грайливо,
Я весь тремчу, такий щасливий!
А тут, як пісня, рох та рох…
Одна мелодія на двох.

І захотілось так співати,
Але боявсь – почує мати.
Як на садок упав туман,
Я мовчки взяв тебе за стан.

І почали ми танцювати,
А з нами – яблуні і хата.
Коли я зовсім осмілів,
То закружляв із нами хлів…

З тих пір я спокою не знаю,
Про тебе – вік пісні співаю.
З небес упав талан мені, -
Ти народилась в рік свині!
10.06.2011

Коли я буду не в змозі
Свій нести вогонь
Як задихнусь у полоні
Сталевих долонь

Коли груди мої
Перестануть здійматись
Я вийду з себе назавжди
Щоб не повертатись

Я розірву облогу
Своїх жахливих химер
Я з птахами полину
До заповітних озер

Щоб вітром хвилювати
Їх рідкі дзеркала
Щоб, пірнувши у них,
Звільнити душу від зла

Щоб літати вночі, -
Вдень по крилах тужити
Щоб, прокинувшись вранці,
Знову вчитись ... ходити.

Коли полин од спеки охолоне
І на листках росинки заіскрять, -
Вологу їх я зачерпну в долоні,
Умиюся від голови до п’ят.
Укриюся весь темрявою ночі
Від сонця і допитливих очей.
Я не потраплю у полон охочих
Кохатися, бува, улітку фей.
Сховаюся, розгубленим на подив,
Поміж гірких, зів’ялих полинів,
До бажаної серцю прохолоди
Ночей серпневих і осінніх днів…

09.06.11.

Пародія

Чого встидáтись – маєм те, що маєм…
Невéсело – все падає із рук,
Вкусити думав те, що зветься раєм,
А маю – як колись казав Кравчук…

Ото момент, що краще би пропасти –
Тепер усе поставив би “на кон”!
Ну як дивитись потім в очі Насті?
(До амазонок– нині би в полон!)

Які здобутки? Буде кисла міна…
По самурайськи – треба би меча.
Навряд чи тут поможе “на коліна”,
А мо’ сховатись в кутику плеча?

…І після того серце загрубіле,
Ще злий, недобрий, як побитий пес…
Я не боюся – добре, що зуміли
В єдинім цілім – пережити стрес!

9.06.2011

Зголосилось слово "Хай"
надихнуть у спорті мати -
травми й вад психічних ґрати.

О, чого б від струсу й "Ай!"
та не стать лауреатом?
П'єдестал, медаль - за матом.

Мат за матом... знову мат!
Кожен раз, як упаде хто,
мат уже - ну, рівня... Брехта!

Все! Новий лауреат -
мат, котрий встановить ринок!
Та не впав Борис Олійник.

9.06.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Я сповідую Сицилію апельсинами й довгими вулицями,
що розплелися ,неначе волосся, милями.
Витонченими вилицями
тріснутих навпіл будинків.
Гамірними агоніями фруктового ринку,
білосніжними простирадлами на розлогих балконах, тихим світлом
гасових ламп в оселях.
Ілюзорним, невагомим ритмом,
виноградниками, що проростають на стелях.

Я, ніби бруківка, дихаю твоїми ногами посеред околиць Палермо.
На зенітну плівку, майже гола, знімаю сльози ,заливаючи їх у термос,
щоб вони зберігали тепло.
Замовляю в найближчій до серця таверні
пасту Ді мандорле, полощу Марсалою горло.
Пересипаю себе, ніби розбите скло.
Змочую у вулкані язик...такі відчуття, наче його запхнули в розетку.
Я знеструмлена
і мій божевільний крик розбудив сонну, надчутливо збуджену Етну.
В душі добре старе італійське етно.
На столі ідеальні серветки.
Витираю ними вуста від стиглих томатів.
Залиті лимонним соком тигрові креветки,
розкидані днями пазли. Їх треба в єдине зібрати.

Я сповідую Сицилію. За всі гріхи вона буде прощена.
Омита солоними хвилями, зцілена святими любові мощами.

Хочеш,я стану для тебе донором?
Віддам тобі власне серце...
Писатиму листи на підлозі в коридорі
без зайвої пихи і гонору,
тільки не сердься.

Боляче читати їх?
Рядки,ніби післяопераційні рубці на грудях.
Ти хотів,але так і не зміг
пробачити все байдужим,інертним людям.

Тримай.Це тобі,нехай б'ється...
Підійшло?Я вгадала розмір.
Обожнюю,коли ти поряд.Обіймаєш мене,смієшся...
Тоді від внутрішніх спазмів стискає простір
в одне єдине ціле.
Надтонкі,ілюзорні оргазми пронизують свіже тіло
і ламають ніжністю кості.


Прокидайся.Це вже зовсім не схоже на кому.
Це був сон.
Ти ковтав соковиті шматки озону,
їв неон.
Спорожніло моє аксіомне лоно
і поки ти так манірно,спокійно спав...
Я була тобі вірна.Цілувала вуста і руки.
Як незмінно проста органічна сполука
вуглецю з воднем.

-Виходь за мене.
-...А,знаєш...Я згодна.

Ти ж як фільм Кустуріци,
затиснутий у вилицях.

Сидиш один.В метро.Нахмурений
й ніхто не дивиться.
А я цигарками поснідала...
і ми з тобою ніби квити.
Не знаю,кидАти снідати,
а чи палити?

Мовчи,чави руками
гірко-солодкі,зморені грейпфрути...
На серці тісно,тисне камінь.
на пульсі відстань,щоб забути.

Ви коли-небудь
На повні груди вдихали небо?

Чи куштували під хмільні розмови
щастя?
Щоб упіймати моє серце,
яке натерлось поміж ребер
до крові...
Пожертвуй всім і будь готовий.
закидувати снасті.

***
мне нравится твой голос -
мягкий ветер скользит в пространстве
я знаю и мой звучит совершенно иначе -
падающие листья летящие в бесконечность...
мы еще долго оговариваем разные мелочи
скрывая от себя что их нужность лишь в том
чтобы слышать музыку соединяющего нас расстояния
*

Срібно тане надвечір'я у зеленім червні.
Малиново кличуть дзвони в церкву до вечерні.

Сонце котиться на захід, за Радькову гору.
Паперовий змій хлоп'ячий з вітром рветься вгору.

А із степу до Осколу запахи гарячі
Розливає надвечір'я, втомлене від праці.

І отам, де синє плесо в осоці з кугою,
Ми у юності далекій на човні з тобою...

Поліфонія та багатогранність...
Фрактал, що хоче стати вітражем.
Я плутаю - де сон, а де - реальність...
Як площина, що згадує об`єм...

У краплі - голограма океану,
Це - гра у бісер із спіраллю ДНК.
Коани дзен, що зламують програму.
- Зустрінемось у сні. Бувай.
- Пока.

У світі торнадо, де стих жалю блюз,
У світі, де радість наводить конфуз,
У світі, де зіверти замість троянд,
Стихає романтики стомлений ямб.

Фіксую лиш кроки Твої на віки,
Сліди на піску, на Голгофі душі...
Розтрощило серце торнадо зі зла,
Торкається ніжно квіт яблунь чола.

Фіксую зарубки на ранах смерек,
Пеньки замість лісу без гнізд і лелек.
Розкроєно розум на друзки із мрій,
На рій фарисейок і чесних повій.

Фіксую розморене сонцем дитя,
Що просить копійку на хліб, на життя.
Розірвано душу на клапті добра,
Шматини спокус, потайного гріха,

Опущені руки у вчителя муз
У світі, де бідність наводить конфуз,
У світі, де гроші замісто сердець,
Де тихо вмирають нездара й митець.

Фіксую словами мовчанку ягнят
У світі, де плаче книжок старих ряд,
Ноутбуки і файли — в канаві думок...
Запхати би духа в наступний рядок...

Та, Господи, чом та фіксація зла
Зорала несіяне поле чола
І дім на піску, де народ – за бортом...
Вуста лиш наповнені ситим добром.

У світі торнадо любов - як конфуз,
Фіксує душа тихий радості блюз.
Де Голгофа Твоя, мій Ісусе, була,
Там урвалась фіксацій струна...

Вечір босими ногами
По ставку чалапав,
Десь присів би, раптом стямивсь -
Берег , мов канапа.
Колискову у болоті
Жаби квакнуть в’яло.
Умостився на звороті ,
Солодко так стало, -
Задрімав…А як прокинувсь, -
Нічка біля нього
Розляглась на всю долину,
Дихає волого.

Той же берег, той же став,
Та у чому справа?
Глянь, а то він нею став, -
Матінко ласкава!
Є й між людом дивина,
Раптом серед ночі,
Замість нього вже вона
У єстві клекоче.
І замінюється стать.
А як ранок стане,
Роси болісно блищать
На траві омани.

09.06.11.

Які дужі вітрила напроти всесильного вітру!..
Через кілька годин вже минеться гіркий ураган.
Не дозволю тобі, не дозволю так швидко зітліти, -
Самим спомином лиш прикладай мене, милий, до ран.

Злегка білим дощем заховаюсь надійно в скафандр, -
Божевільне кіно!.. Де усім заправляє обман.
Ким не був би ти – Зевс, Квазімодо, напів-Іхтіандр,
Незів’ялим стеблом прикладай мене ніжно до ран.

Обгородженим дном, невичерпною тінню осмути,
Обіймав не мене, не мене ізнічев’я за стан!..
Есмеральда, Семела, Гуттієре – ким мушу я бути,
Щоб безсмертним вогнем ти мене прикладав би до ран?..

...капітулюю,
як намакіяжена стара руда богема,
не їм і не сплю я.(?!)
барахлять всі радари та внутрішньовенні схеми...
я носила на пальцях перстені
бутафорні,звичайні.
щоб свої прагматичні мігрені
втопити у ванній (негайно ж!)
я вдягалась частіше у чорне,
щоб здаватись насправді худою...
та мало хто знає,що "рятівне" чорне
повнить і зливає з юрбою.
єдине у чому мені пощастило-

голос.
коли б і про що я не говорила,
усі прислухались до мене навколо...

а потім,цей згубний і хтивий потяг,
що приводить до ліжка.
зранку прокинулась,а на серці протяг...
хильнути б міцного,не багато.
трішки.
...капітулюю.
чуєш?ти спиш,та не сплю я.
і холодно так,аж судомить душу.
ти в неї плюєш,
а любов моя сушить.

Вдягнутись нашвидкоруч,
вибігти з дому,дістати з кишені таку
дефіцитну пачку цигарок і через мить жбурнути її геть,
зрозумівши що,мабуть,не варто або просто немає запальнички.
Недоліки рішучості,хибні ілюзії звички...

Іти по магістралі в розхристаній сорочці,
ковтаючи пилюку з-під ніг.
Робити це різко,нахабно й прямісінько в очі,
щоб й слова у відповідь ніхто сказати не зміг!

Рвати на собі волосся,тремтіти від холоду,
рахувати дріб'язок в кишенях...
Не відчувати нічого зайвого,навіть голоду,
потрапляти з одного пострілу по твоїх мішенях.

Загортатись,наче зародок,у травневу плаценту.
Плекати в душі найінтимніший паросток,люмінесцентний...
Ним гоїти наскрізні поранення,
терпимо і поволі...
Роздвоїти себе,захистити каменем
йодованої,кухонної солі.

...іноді б'ється,рветься на шматки,пітніє інсультами,коли швидко бігаєш
і коли вушна раковина,мов приймач,ловить солоні,черстві хвилі
зі станції,де тільки одна покинута колія...
"Такою ти мені непотрібна".
Якою...слухняною,тихою,здібною?
Бачиш вивіску і не заходиш до кав'ярні.
Плутаєшся довгими колами,вибираєш числа для розмов
і чомусь завжди парні...
Одягаєш на себе красиве,смачно готуєш,пахнеш
вишнями...а все що?Все марно.

У тебе ж є жінки,до яких ти липнеш...не від того,що солодко-а від бруду.
Вони намотують твої нерви на палець і різко смикають,
виїдають тебе з середини,словами грішать,
забивають свідомість криками.
Ти цілуєш їх просто в губи,а зі мною цілується твоя душа.

Під наглядом у місячний монокль
Таємного для простих смертних свідка...
Старого склепу – злякано і швидко –
Смолистий кіт ховається за цоколь
Від нелукавих, кормом щедрих рук,
Напружено полискує очима...
Мов тінь, яка теж чорна, невловима,
Горішній вітер замітає брук.

Щоб бути ближче до кісток, мій дім
Покинув кіт, чий зголоднілий погляд
Неначе досі промовляє поряд:
«Помреш – тоді прийду, тебе ж і з’їм».

2011 р.

Зупинюсь, у мертвій тиші загублюсь.
Он похований безбатченко чомусь.
Не один він тут, їх тута цілий гурт.
Кожен з них – не українець, а манкурт.

Десь, під чорним покривалом німоти,
Їхні душі проклинають животи.
На смітник їх викида тамтешній світ –
В Абсолюті ж бо не ціниться живіт!

Їм, сердешним, ще частенько, певно, снить
Жовтим кольором підведена блакить,
Гомін міста, благодать п'янка села –
Та країна, що матусею була…

Але мариться усе оте дарма –
В них ні мови, ні історії нема.
А притулок цей, завершили де путь,
Вже не цвинтарем, а "кладбіщєм" зовуть!

Любові в Тобі - аж по вінця,
Вона виплескує щоразу,
Коли співаєш гімни жінці,
Чи кажеш нам повчальні фрази,
Коли шукаєш шлях до Бога
У світлі дня і серед ночі,
Коли пізнати суть усього
Ти з кожним стуком серця хочеш.
Твоя любов у кожній римі,
У кожнім слові струмениться,
Тече міжряддями незримо
Цілющим струменем живиці.
Твоя любов бува печальна,
Але для нас несе надію,
І стоголоса у мовчанні,
Дарує крила нашим мріям...
Твоя любов вже стала ліком
На душі, спраглі Правди слова.
Нехай горить в Тобі довіку
Любов, помножена любов'ю!
9.06.2011р.

Снив і мріяв павучок
Вклавшись зручно на бочок,
Милувався на хмаринки,
Розгойдавши павутинку:

От би сонце-золотаві
Ниточки із неба впали,
Я б, хвилиночки не втратив,
Пряжу намотав для хати.

І як майстер ткацьких справ,
Дім-світлицю виплітав.
Затишну, теплом осяйну,
Тільки справа ця загайна!

Снив і мріяв, обрій гасне,
День скресає так невчасно.
Майже вже довершив справу,
Тільки було це в уяві!

06/2011

Мерседес – то кльова "тачка",
Це тобі не „Жигулі”...
Треба мати „баксів” пачку
І не думать за рублі.
Був початок як у п”єсі:
(Всьо то стало саме так).
Приїздив на „Мерседесі”
Сексуальний мань”як.

Жахи- мраки їхали мань”яки,
Їхали мань”яки наганяли страх.
Жахи- мраки їхали мань”яки,
Їхали ман”яки на крутих "тачках".

А нелегка далі й далі
Мань”яка того несла...
Здибав він красуню Галю
Із найближчого села.
Він крутив її як лялю
(Він на ці діла мастак),
Довго мучив бідну Галю
Сексуальний мань”як.

Жахи- мраки їхали мань”яки,
Їхали мань”яки наганяли страх.
Жахи- мраки їхали мань”яки,
Їхали ман”яки на крутих "тачках".

Потім він не міг піднятись,
Відірватись від землі.
Впала „штука”, серце грюка,
А на руках мозолі...
Тільки Галя не здавалась:
Трясла його так-і-так...
В „Мерседесі” ледве дихав
Сексуальний мань”як.

Жахи- мраки їхали мань”яки,
Їхали мань”яки наганяли страх.
Жахи- мраки їхали мань”яки,
Їхали ман”яки на крутих "тачках".

Був на фірмі президентом
(Гроші в банку, чорний фрак...)
Став дешевим імпотентом
Сексуальний мань”як.
Україна- це не Лондон,
Не Париж, не Амстердам.
У нас тут нічого робити
Закордонним мань”якам.
Бо у нас і Президент, і депутати, і Те.Де…
Всіх вони їб.ть як хочуть,
Бо ніхто ЇХ не ї.е! ***Приспів виконується на мотив «Ой ти, Галю…»

Вже й небо стемніло – як перша земля на труні.
Струна обірвалася – лінія фронту душевна.
Дивлюся на зорі.
І вічно й дитинно мені.
І чахкає поїзд.
Сміється повія дешева.

Базарна печаль України в мені і кругом.
А даль шоколадна виблискує кров’ю солоно.
І чорт його знає – який там у мене геном
У космосі, що материнське нагадує лоно.

У космосі, де навіть сльози униз не течуть:
Смішна невагомість.
Так легко – що аж нецікаво...
І тане намотана ніч на могильну свічу.
І радість маленька:
На плитці запінилась кава.

Так час надто швидко минає – як літо чуже.
Відходять Додому по духу брати і по крові.

Я диву даюся: мені вже за сорок!..
Невже
Збулися всі сни кольорові?..

Лаку плакалась эмаль:
- Братец, мне себя так жаль!
Блеском жизнь моя казалась,
да, вот, быстро испарялась.
Я токсична до предела -
иногда сама балдела.
Страшен всяк со мной пожар,
да и муж мой - скипидар!
Он меня не растворяет,
в смысле - удовлетворяет.
То ли дело, глянь, в жестянке,
Ух! Маслянка-самозванка.
Возвратилась с Тенерифе
со служаночкой олифой.
У нее различный тон,
и любовник - ацетон!
Подарил ей оформитель
дорогущий распылитель.
Мне - лишь заскорузлый валик...
Впору опрокинуть шкалик.
Вон, гуаши, акварели,
тоже мало каши ели.
На полотнах по музеям...
Мы с тобой так не сумеем...
Отвечал ей мудрый лак:
- Не расстраивайся так!
Я, ведь, тож не страдиварный.
Я простой - не элитарный.
Но ничуть не комплексую,
потихоньку полирую.
Нам еще с тобой везет.
Видишь, капелька ползет?
Это лезет из щелей
братец наш, бедняга-клей.
Туго, тесно там ему,
он, увы, рожден для мук.
Разрываем и невидим...
...Зря себя мы ненавидим.
Ты, подруга, еще та!
И блестишь, как у кота.
На авто, и на кастрюлях,
и в шикарных вестибюлях.
Где еще - не сосчитать!
Так что нечего роптать...
...Успокоилась эмаль.
И пристроилась мораль:
Если жизнь не удалась,
водку и вино - не пей.
Есть же клей!

05.06.11

Пyстинь
Валерий Гребенюк
.
Фiлiжанка залишилась волi
Iз фьолдалy забутих столiтть...
Серед барлiю в дикому полi
Старий Пустинь в зажурi стоїть.
.
Дерев'яний з розбитим вiконцем
I Кpиласом нездалим своїм--
Вiн покинутий долею зовсiм--
Пiдневiльник пpaльських руїн.
.
У самотностi тiльки надiя,
Ще чекає мирян iз села...
Та забутi прадавнi повip'я
I стезя бодлаком заросла...
.
-- Чи розкриєш свої таємницi,
Де iгумен, твiй бог та суддя?
Та залишенi давнi Каплицi:
У безбожностi шанец буття.
.
Ще всеношна у мрiї лунає...
Загубився у нетрях стихар...
Про єктенiю щиро благає
Преокрутний у душах тягар!
.
Сподiвання годити на прощi...
Та залишений рейвахом тут!
Найсвятiшi зпатлюженi мощi...
Не розiрвеш самотностi пут!
.
Святий Пустинь чекає весiлля--
Вельми вipить в казковi дива!
Духоборiв навколо свавiлля
IЧервона у душах ґаба!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21105280834

Не розбудить рабів словами,
Рабам потрібен хан і цар,
Служити хану головами,
Для них то божий дар.

Пірує хан з панами:
Народ вони,
Всі інші, бидло й хами,
Довіку їх раби

А що рабам?
Дадуть видовище із кров'ю,
На кусень хліба, з їх трудів,
З великою любов'ю:
До вірних і дурних своїх рабів

2011/05 Еак

Я вам ніколи у любові
Не зізнаюся у кутку.
Вона в моєму зріє слові
І в кожній букві у рядку.
Її наївну чути в пісні,
Яку співаю з юних літ.
Вона відома і безвісна
Несамохіть чи самохіть.
Сія вона в моїм мовчанні,
Гаряча й світла, як вогонь
Живе у кожному торканні
Когось із вас моїх долонь.
В душі ущелині глибокій
Її тому не затаю,
Що вічно, мрійник одинокий,
Безтямно вас усіх люблю

08.06.11.

Нам би в літо ввірватись осіннім дощем.
Нам би плакати щиро від сміху.
Задихатись, благати: “Давай, хочу ще”
І спіймати блаженнішу втіху.

Нам би солодом впасти на мокрий асфальт,
І розтанути в променях міста.
Щоб розбити безхмарні надії об фальш,
Щоб спалити правдивих і чистих.

Нам би подумки в небо по сходах зійти.
Нам би шлях, хоч крутий чи скелястий.
Але в тебе є я, а у мене - не ти.
Хтось літає, а хтось мусить впасти...





Там ніхто не вказує дату. Там не знають про час.

Пародія

Атоми моїх думок – клубочки,
все пряду єднання з цілим світом.
Вже би швидше допрясти – і в бочку,
де під кайфом Діо з Демокрітом.

Зачіпки такі, як клешні рака.
Як думкам літати в повній бочці –
крила всі порвали об ті гаки,
відірвали гудзики в сорочці.

Атоми, як зелен-чоловічки,
вже із бочки сунуть табунами,
А думки, хазяйки-перепічки,
суть зварили і спеклись віршами.

Вірші різні знов поперли стадом,
зачепають, краще б зачіпали.
Істина в вині, бо суне задом,
як той поїзд, як на рейках шпали.

Не будіть ви істину до ранку,
а мене вже краще до обіду.
Як зіронізую на світанку –
думкою ще не туди поїду.

Знаю я, що вірш мій дуже добрий,
а поганий, звісно, в пародистки.
Задусила б, як крілятко кобра,
тільки от вино таке іскристе.

08.06.2011.

Мама вбрала рукавички,
А вони як дві лисички
На руках вмостилися,
Пальчики зігрілися.

Притулила я до личка
Руки в рукавичках,
І лоскочуть мої щічки,
Вовняні сестрички.

Наліпила круглі сніжки,
Рукавички змокли трішки.
Що ж мені тепер робити,
Аби їх не простудити?

Зараз вернуся до хати,
Покладу їх зразу спати.
Місце тепле пошукаю,
Хай скоріше висихають.

10.11.2007р.

Любити у горі і в глорії
не відвертатись
надто коли повертає на гірше
байдуже, домом -
просто кімната чи метри просторі
аби брунькувалися діти і вірші.

Змолити задавнені помилки
спільно забувати
значення слів пережитих раніше
рухатись далі
із непорушністю права на спомин
єдинородно прийняти твою іншість.

Зціляти підводити гоїти
не завдавати
ввірити долі як грамоти вірчі
не припинятись
у неперервності віянь і воєн
кохати сакрально - щоб діти і вірші
обіцяю

Грози. Потоплення задухи,
Парчі відмитих кольорів.
У вільний стрій перевдягнути
Вітри, танцюючі вгорі.

Де розітнули блискавиці
Небесноткане полотно -
Нехай проллється, заіскриться
Високо зібране вино.

Води прозріння. Громотрусу,
Що затихає, наче спів.
І всім, хто витримати мусить,-
Оливи з теплих берегів.