Людині і поету ІГОРЕВІ ПАВЛЮКУ


Поет не ділить час на три часи,
Весну кохає десь в зеніті літа.
В свій час він спрагу словом погасив,
Прийшов до себе, бо прийшов для світу.

Він громом вдарить у січневий день,
Поет не ділить люд на «тих» і «этих».
Черпа мотиви для своїх пісень,
В Галактиці живе його планета.

Свій хліб пече він у своїй печі,
Поет не ріже слово на окрайця.
Ходили його краєм палачі,
Нажаль, із «білих», зовсім не з нанайців.

Горить поет, палає, наче гніт,
Бо живеться з народної криниці.
Коли лелека вирушить в політ
Він молиться у батьковій світлиці

І має ще поет своїх богів,
Надію, Віру і Любові силу.
Але не зрікся,в битві й поготів,
Єдинородного для всіх Марії Сина.

Травень 2011

Мені не цікаво знати
Із ким по-дитячім вільно
Крізь мокрі іржаві грати
Ти нищив мене повільно,
Із ким в телефон сміявся,
Мої утиравши сльози.
Ти здався їй... Просто здався.
На тебе це так не схоже...
Не хочу тебе кохати!
Проп"ю почуття, що лишні.
"До п"ятниці не чіпати"
Одну із своїх колишніх...
17.05.2011.

Дощ позабув наші милі краї,
Ребра хмаристі й грімниць нагаї
Міцно запхав до стодоли небес.
Файно було б , аби бажаний крез
Сольно гайнув пилюгою полів,
Ляснув гарапником і зрозумів:
Сім день на тиждень - не гребінь мети,
Досить спокійно один раз пройти.

Лауро, келихи б"ються
Вростає кришталь у ноги
Жити із цим - екзекуція
Така собі світська йога

Ступай обережно, люба
Скло наливається кров"ю
Ти мусиш в палаццо шлюбне
Заходити мармуровою

Ти - срібло, ти - порцеляна
Коштовна його оправа
Ти вклинилася до клану
Тримайся жорсткіше, Лауро

Давай же, таліта кумі!
Розвішуй по стінах цілі
Прицілься, стріляй, не думай
Так роблять жінки в Сицилії

На шпильках приходь і з клатчем
Кохання ховають в лаврах
Ти що під вуаллю плачеш?
Ти невиправна, Лауро...

Душа втікає, тріпоче серце

У моїх грудях, мов птах в неволі,

Від щастя крила я розпростерти

Хотіла в небо, зректися болю...

Але не вдалось, сховалось сонце

За чорні хмари в безодню неба.

Тепло жевріє в моїй долоньці,

А мому серцю вогню так треба!

Я знову ходжу по краю леза,

Самотність душу мою калічить,

Пульсує в скронях невладний безум,

Бо й мить без тебе - неначе вічність...

17.05.2011р.

Ідуть і йдуть вони вервечкою...
За згином - згин, за згином - згин...
Чи вийшли тільки-но з Єгипту,
Чи, може, вже ідуть на згин?..
Не певен, що думав так Чюрльоніс
Чи Малер у своїм «Титані» .
Та, як дивлюсь чи слухаю,
Гуркоче серце безустанно.

Спить кохана, спить.
Тихо шелестить
На її устах
Мить.

Де кохана? Де?
Думкою бреде
Через сни мої.
Йде.

Ось кохана, ось! –
На устах знялось.
Розбудив її
Хтось.

Я можу щоночі до Тебе приходити в снах
Й кохати безумно.
Палати вогнем і згоріти у Твоїх руках
Тобі вже не сумно?
Я можу щодня прилітати до Тебе в думки,
В них жити роками...
Злітати...торкатись устами Твоєї руки.
Кохай до безтями!
Я хочу морозом Тебе малювати на склі.
Щоб бачили хмари.
Я можу себе відродити на ТвОєму тлі.
Я-Твоя примара.
Я хочу щомиті вмирати від Твоїх очей...
Забути про світло.
Торкнутись до ніжних,гарячих, до сильних плечей.
Й воскреснути вітром.

Как хотелось дожить до рассвета!
Солнце краешком ока узреть...
И почувствовать жар,тёрпкость лета!...
И как птица - над полем лететь!
Досмотреть бы закат...(...эти краски -
Словно кровь за тенями лесов...)
Волноваться в преддверии сказки.
И любить переплёты цветов.
А побыть бы похожим на ветер!...
Просто так по траве убегать.
Так хотелось дожить до рассвета...
И с рассветом... в росу исчезать...





Всем безвременно умершим посвящается.

Якби Ти лиш вірив,як часто мені стає сумно...
Коли на світанку не хочу відкрити очей.
Коли мою душу ятрять лише мрії бездумні.
Буває так складно простих зрозуміти речей.

Якби Ти лиш вірив тривозі,що серце картає!
Тоді б Ти побачив цей відчай у моїх очах.
Життя мою душу-мов книжку листочки - гортає.
Й веде мої ноги по твоїх ще теплих слідах.

Якби Ти лиш вірив,що інколи душу тривожить.
Я очі закрию,щоб знову побачити сон,
В якому мій ангел до мене додому приходить.
І просто чекає всю ніч біля моїх вікон.

Якби Ти лиш вірив... як часто цей сум роз*їдає...
Якби тільки знав... Якби Ти лиш повірив мені!
Та тільки життя на стежках мої дні розкрадає...
Та молодість вічна буває лиш тільки у сні.

Хто то мандрує проділом кудлатим?
Причесане мастак він окрадати,
цей західний бродяга невеселий,
підмайстер ліпки на небесній стелі.

Рай протікає. Бачу невмолимо
краплини на щоках стають важкими
і громи припідносять серцю плинність.
А кроки, генератори новинні,

розплескують купчасту кров усоте.
Твоя Високосте, не мри в болоті!
А брами вен прочинені допоки
зірки ще не позбирані в канопи.

Не сам іде він сонцю на поклони,
йому лиш мить потрібна – мати клона
із дотиками – як ніхто раніше,
задатками – перелистати тишу.

10 Травня 2011

And English:
------------

He travels throughout hairline woods,
rips them off for trimness and soot.
Another westward vagabond
replasters the skyish plafond.

I look up to Heaven, it leaks.
Its droplets are heavy on cheeks
and thunders heart-lifting my muse.
Made steps, generators of news,

splash wide cumulonimbus blood.
Your Highness, don’t die in the mud!
The wind leaves all gate veins ajar,
collects in canopic jars stars.

His journey is never alone,
it uses a second to clone
the touches like never before
and something to live… to the fore…

May 10, 2011

Мне привычно, что в жизни одна.
И плыву, может против течения.
И вокруг тишина… тишина…
Только это имеет значение.

Не нуждаются если во мне
Мои дети, родные и близкие
Значит солнышко в вашем окне
Светит ярко, светло, очень искренне.

Что же делать мне? Небо вокруг.
И скажу всем не иносказательно:
Если нужен спасательный круг -
Позовите. Приду обязательно.

Я – тільки деякі слова,
Я – вирвані з контексту фрази
Чергових лайки і образи,
Якими повна голова.

Я – тільки капля в морі сліз,
Котрі спадали на підлогу
З твоїх зволожених карніз
І були замість епілогу.

Я – тільки слово, що в кінці,
Я – тільки голос монологу,
Який лиш вводив в манівці,
Хоч і молився щиро Богу.

Розв'яже нiчка сiрий вузлик бруньки,
Його розгорнуть враз промiння пальцi.
Листочкiв свiтлий смiх-весни дарунки
Розбудить хмари-квiти неба вранцi.

Листочкiв свiтлий смiх,як смiх маляти,
Зiгрiе вiн серця слабкi й байдужi.
Спiшать вiтри скорiш його розляти,
Нехай добром освiтлить нашi душi !

Стирають нас у попiл жорна ночi,
Здирають зi шкiрою сили i нерви,
Думки i втому,радiсть i жалi,
Розсiює свiт нас зiрками у чорнi грунти безоднi.

Щоби зранку проростали ми iз теменi смутку i сну.
Родилися,тяглися,доростали до глибин пам'ятi,
Космосу душi,до краси квiтки,
Мудростi зерна,щедростi землi,любовi мами...

Стоїть Тарас: вітри колишуть волос
І вус потягся за вітрами вслід.
Промов, Тарасе, нам почути б голос –
Твій би зумів з сердець стопити лід.

Твій би зумів – нема-бо в нас пророків
І дух козацький витравляють з нас.
Ми так тебе чекали стільки років –
Мойсея українського – Тарас.

Ми так тебе чекали й маєм знову
Сподівану надію, що колись
Тебе запросин ще на зустріч нову,
Лише, Тарасе, довго не барись.

Та й не колись, а щиро просим нині:
Прийди, поглянь як на Вкраїні там –
Там змін ніяких – у лляній свитині
Душа і тіло віддані катам.

Одні кати – то слуги князя ночі
В оману вводять, викрадають суть,
Фіранку темряви насовують на очі
І вже прямим маршрутом в ад несуть.

Кати другі – князі оцього світу –
Торговці вольностей народних мас
Не сповнюють канонів з «Заповіту»
І проектують злість свою на нас.

Прийди і словом огнедишним мови,
Щоб твердо стати на зчорнілий ґрунт,
Достойну відсіч давши проти змови
Одних і других. Повсякденний бунт

Блукає вулицями, кличе на Майдани,
Без твого ж слова потерпає крах –
І знову люд закований в кайдани,
І все здобуте поглинає прах.

Нема садів вишневих біля хати
І в солов’їв не той репертуар:
В нім лиш жаргони і відверті мати,
Чуже «Bonjour», чуже «Au revoir».

Нам так свого бракує: де ти? де ти? –
Без посланця не ступимо і крок.
З твого благословення шлем памфлети,
Щоб хоч якось вказати на порок

Мужів обсипаних, мов кіром, орденами,
А нам лишається лиш скрегіт і плачі,
Бо як з тобою, так же чинять й з нами
Ті інфернальні й владні палачі.

А ти стоїш – гадаєш свою думу,
Альтернатив вишукуючи нам.
Не треба золота, не треба круглу суму,
Лиш хліба дітям, а вже не панам.

Блаженні-бо убогі і голодні
І чисті серцем в світлі свого ока
Твоє ім’я звеличуєм сьогодні:
Художника, поета і пророка.

І буде в хаті правда, сила й воля,
І дух кайдани рабські розіб’є,
Які б сюрпризи не принесла доля
Усе здолаєм, бо Шевченко є!

Чому
Озирнулася
Жінка
З
Букетиком
Свіжих
Фіалок?

2011

Задушливий біль в горлі підступає,
Коли я згадую історію одну...
Бо сокіл в небі не літає,
Закритий муром на замку.

Йому б безстрашному літати
Та милий світ невпинно пить.
Гніздечко звити біля хати
І соколят своїх ростить.

Ти не здавайся,друже-сокіл,
Бо є у тебе рідна кров,
Вона очистить темний попіл
І дасть піднятися з оков.

З надією чекаємо весну,
Коли повернешся додому.
І сльози радості по тому
Покажуть шлях майбутньому...

Усе ти бачила, Вкраїно,
Умившись кров'ю і не раз.
От, кажуть, жив колись Тарас,
Котрий за зраду стратив сина.

І сам прирік себе на муки,
Подавсь до церкви, голосив
Та в Бога прощення просив,
Ховаючи убивчі руки.

А далі цвинтарем блукав,
Упав на свіжу ще могилу.
Чи вистоять було несила?
Чи син з могили погукав?

З сердешним довго говорив,
Казав: "Пробач отцю-убивці.
Я не хотів твоєї крівці,
Проте б за зраду - знов убив..."


Пройшли століття. І душа
Колись убитого Іуди
Пробилась заново між люди,
На Україну поспіша.

І горе, горе тій дитині,
В яку душа та увійшла,
Притулок де собі знайшла,
Бо проклята вона однині!

Знов на Вкраїні бачим зраду.
Вже й не гарцює кінь війни
Та все ж цураються сини
Батьків. І їм не дати ради!

Все сновигають серед нас.
Ми вгамувати їх - не в силі.
Лиш знаємо, що десь в могилі
Не має спокою Тарас!


2004р.

Колишній

Я – колишній комуніст!
Обирався в ради!
Фарбуватись маю хист
Спереду і ззаду.

Був червоним, а за тим
В зелень фарбували.
Стану навіть голубим,
Тільки б обирали!


Про скрині

Кожен сущий – скриню має
І наповнить прагне.
Хтось завіси поламає,
Але тягне й тягне.

Ще й хизується в покоях –
Я панок однині,
Бо не мають ще такої
Інші сущі скрині.

Але час, бува, надходить –
Застережить мушу –
Що померлою знаходить
Він на скрині душу.


***

Кий в руках фінансового туза
Миттю кулю заганяє в лузу.
Тож тузові – виграшу радіти.
А для кулі?.. Чухать морду биту…


Чвирк

Як росте у діжці тісто,
Певно, кожен знає.
Так, бува, й душа нечиста
Масу набирає.

Зовні гарна, зовні пишна,
Та поглибше зиркни,
То й відчуєш вже невтішне,
Бо зненацька… чвиркне.


***

Казав Котигорошку ти,
Ненавчений ще воювати:
-Ми, Змію, майже що брати,
Тож забирайсь без бою з хати!

А Змій, хоч і в штани наклав,
Проте хитрющий був, до речі,
І, поки ти його вмовляв,
Він глечики тягав із печі.

Втече Зміюка, звісна річ,
Але порожня буде піч…


***

Сам собі, бува, дивуюсь:
Щоб розкішне мати "ранчо",
Я усе життя фарбуюсь.
Ще не був… у помаранчі!


***

Наснилася морозові загроза,
Мороз пройшов по шкірі у мороза.
І, щоби якось шкіру розморозить,
Почав мороз гаряче щось морозить.

Морозив довго, аж пашіли скроні.
Боки ж не розморозились червоні,
А навпаки, сердешні, задубіли,
Аж інеєм покрились синьо-білим!


***

Селянська хата – схожа на барліг.
У ній хазяїн, мов ведмідь, заліг.
Шелепав щось, потрапивши "під муху",
І все ковтав оранжеву сивуху.

А зверху десь, під дахом, угорі
За збіжжя знову гризлися щури.
І гострозуба, хитра, гостролиця
На них єхидно п'ялилась куниця.


***

Віддали вже кімнату ми носатому брату,
Вузькоокому брату ще одну віддали.
Тих братів – так багато, їдуть всі гостювати.
Тож зоставили хату… і у сіни пішли.


***

Шамкали старенькі Настя й Гапка –
Бідним був, здирати мусив шапки.
Тож дамо для доброї людини
Здерти шапку з нашої країни…


***

Від кнопочки до кнопочки.
Уже й спітніла "попачка".
До сьомої добіг,
На восьму носом ліг,

Перечепився, впав,
В дев'яту не попав:
Країни "сучий син" –
Москаль, жидок… литвин.


Про Жанну Д'арк для країни.

Подививсь народ на Юлю
І згорнув красуні дулю.
Та, надіючись на "манну"
Він зробив із Віті – Жанну.

З Віті Жанна не вдалася
Маса люду напилася,
Східне виколола око:
Стала Жанна трохи з боком.

Перед люстерком щоднини
Красувалася країна:
Все ж вродлива, хоч без ока,
Але вже не косоока.


***

Акули рибу куштували:
Оця – смачна, ця – так собі,
А там – кістлява, м'яса мало,
І ще й колючка на горбі.

Її ковтнеш, то буде в шлунку,
Мов виразка, стирчать роки,
А як підсуне в шлунок трунку,
То ще й відкинеш плавники!

Отож, як вилізете з мулу,
Що в нас не часто – та бува,
Гостріть колючки на акулу –
Відстоюйте свої права!


***

Чи правда то, чи то мені здалось:
У лісі Вовка взяв на роги Лось.
-Навіщо кров моя тобі, сміливцю?
Ти ж – травоїдний, а не кровопивця. –

Так Лосю мовив Вовк з останніх сил.
-Охочий ти до м'яса і кобил, -
Лось відповів, та й, облизнувшись ласо,
Продовжив: Потягло й мене на м'ясо!


2011р.

Нічого не вдієш: прощатись пора -
Спускає час темну завісу.
Хоч котяться хвилі Дінця і Дніпра
І сонце не гасне за лісом.

Нічого не вдієш: прощатись пора,
Незнані, знайомці і рідні.
І зимно зітхає Холодна гора,
І супляться сосонки мідні.

Нічого не вдієш: прощатись пора,
А скільки хотів ще зробити!
І груди жадоба життя розпира,
Як завжди готова до битви.

То ж нащо прощатись?
І ти не тужи,
Бо розстані серце не хоче.
Уміємо жити - і як же не жить,
Де сяють закохано очі...

Розшумілось життя невблаганне:
«Найцінніше ніколи не згубиш,
Залиши», - шепотіло, бездарне, -
«Кинь її, завтра кращу полюбиш».

Не прожив, а по долі пробігся,
Не пізнав, а читав між рядків,
І від себе самого відрікся,
Яким став, себе знать не хотів.

А хвилини були кришталеві,
Молодим не зумів це збагнуть,
Розкришились об нерви сталеві,
Думав, нові назавтра прийдуть.

Із душі виривається розпач,
Зло на себе й байдужих людей.
Рвусь назад накохатися вдосталь,
Й цілувати кожнісінький день.

Ти знаєш правду про війну?
У рік жахливий сорок перший
Фашист, на шмаття нас роздерши,
Посіяв скрізь страховину, -
Ти знаєш правду про війну?..
Я пам’ятаю - в сорок другім
Ми лупцювали вже катюгу
На Волзі добре й на Дону, -
Ти знаєш правду про війну?..
Хіба забути – в сорок третім
Під Курськом танків силуети
І вод дніпровських бистрину, -
Ти знаєш правду про війну?..
Як не хотілося померти,
Коли уже в сорок четвертім
Полки пішли на чужину, -
Ти знаєш правду про війну?
У переможнім сорок п'ятім
Лиш усвідомили солдати
Своєму подвигу ціну, -
Ти знаєш правду про війну?..

Вже рвався день із темряви нічної,
Скидав зі себе заспану вуаль,
Загравою горіли обрії, а очі
З окопів зорями вдивлялися у даль.

Ще чути було стріли канонади,
Ще десь там за горою лилась кров,
Вояки змучені, по цей бік барикади
Повільно рухались, вдягавши волі зов.

Навколо них лежали побратими
І багряніла стоптана трава.
Сокійно спіть. Словами золотими
Записані будуть ваші діла.

Своєю кров’ю ви здобули волю,
Ви не вмирущі, бо діло не вмира.
Воскресла слава в нашій Україні,
Вас не забуде батьківська земля.

Дай мені, Боже, світлого розуму. Чистої дай душі.
Я заховаюсь в любові, як у небеснім плащі
В нас забирали віру, давали взамін земне
Хай воно, Боже, ніколи не перейде мене

Дай мені сили не впасти, а впавши, сили звестись
Коли я йтиму по грані, то ти за мене молись
Кроки мої наосліп. Жалі у моїх роках
Я вся на твій розсуд, Боже, вся у твоїх руках

Дай мені мужності гідно пройти крізь усе в житті
Падають мури високі, у святість ідуть не ті
А я все шукаю виходи, я все шукаю суть.
Хай мої самовідречення когось на землі спасуть

Где-то там, среди мрачного города
Ты один посреди темноты.
Растревожили душу вороны.
Разметали волос ветры.
Только уж обо мне не спрашивай.
Не ищи окоемами путь.
Не пытайся и ног не изнашивай,
Все что сможешь – навек забудь.
Между нами искрами алыми
Пронеслись шалой конницей дни,
Отсмеялись снегами талыми,
Пробежали чужыми людьми.
Не вернуть нам закаты прошлые,
Поцелуев кровавую нить,
Детский смех среди трав свежескошенных…
Два разорванных сердца не сшить.
Так не пробуй пустыми дорогами,
Под дождями, ветрам назло
Отыскать меж чужыми порогами
Тот, что снегом давно занесло.
А решишься - на долю не жалуйся.
Потерялся в чащобах мой след.
Заплутал, между зарослей спрятался,
Схоронился желанный ответ.
Там идти меж крестами незрячими
И трясинами сотни верст.
Если хочешь – назначишь мне
Место встречи и радостей горсть
Принесешь с собой в заповедные,
Неисхоженные края.
Буду ждать. Вдруг мечта заветная
Как-то утром придет – вот и я!
22.07.2008

Мій жаль тягне мене крізь видноколи,
Туди, де чути поклик моїх дум.
Таке буває, певно раз в ніколи,
Коли в весну приходить зимній сум.
Тоді було неначе поклик долі,
Мов відповідь на сльози всі душі.
Казковий ранок у веснянім полі,
Я йшла, немов царівна,по росі.
І от – з тобою поглядом зустрілась,
Й у серці запалала та зоря,
Що я колись до неї помолилась,
В осінній смуток сіючи слова.
Але, мабуть, даремно я благала.
Моя любове! Не судилось нам.
У темряву душа моя мовчала,
Не довіряючи промовленим словам.
Я стільки мрій зреклася задля тебе!
Заради того ранку навесні,
Твоїх очей,блакитних наче небо,
Що прокидається над лісом восени!..
Але, на жаль, усе було даремно.
У світлий день прийшов зимовий жаль,
І у моє серце він, напевно,
Знов принесе колишню ту печаль.
5.05.2004

В суботу 21 травня в Пороховій вежі (вул.Підвальна,4) відбудеться презентація моєї другої збірки пародій "Чавунні канделябри". Початок о 15-00. Дорогі ПМ-івці, радий буду зустрітися з Вами. Запрошую усіх, кому до вподоби пародійне слово.
З повагою...

В черговий раз здригнулася земля
десятибальним поштовхом надлому:
скажи мені - ця злоба звідкіля?
І що між нас зостанеться потому?

І знову оберемками - слова,
і знову міріадами - образи...
Хіба тобі цікаво, чи жива?
Чом серце не спинилося одразу?

Награвся? Досить? Тисни на escape**:
самотність чи свобода за дверима!
Чому ж ти тут: затвердлий і гіркий?
Хіба не я - чужа і нелюбима?

...і йде цей біль, і наслідок за ним -
спинити цю війну мені несила -
з часів, коли ще хлопчиком малим
метелику ти обриваєш крила...

Щось між нами було... Ні розмови, ні дії
Тільки відблиск вогню впав у тишу зіниць,
Тільки краплі хвилин, мов сполохані мрії,
Диким криком прощань полетіли з дзвіниць.

Із матерій тонких, манускриптів таємних
Щось межу перейшло й раптом зникло кудись,
Ніби вітер весни на вітрилах зелених,
Ніби погляд зорі, що згоріла колись.

Щось химерно – п’янке, щось до болю реальне:
Ейфорія сердець, унісонне тепло...
Едельвейс почуттів, що на скалах не в’яне
І співає весні: „Щось між нами було.”

Щось між нами було, та втекло від означень,
Потекло в глибину, проповзло поміж слів...
Лиш у храмі грудей хтось окрилено плаче,
Тінь неясних тривог крає лінію брів.

2008

Здається , що вельми далеко вона
І зовсім ти їй не цікавий,
То в пекло соратник її сатана
Закликав на чашечку кави,
То там, де гарячі на мапі крапки
Мантачить вона свою косу.
Ти ґречно стопарик узяв до руки,
А другою мнеш папіросу
І думаєш : жити і жити мені,
Нормальна така обстановка,
А око бабусі уже при вікні
Виблискує холодом вовка.

16.05.11.

"Біле личко, чорні брови повік не злиняють"
Українська народна пісня

Це, мабуть, янгол-баламута
Її вночі із кимось переплутав
І косу воронову в біле вбрав,
І рівчаками лоб зорав...
Удосвіта забракло, певне, сили –
Очі та голос тими ж залишились.
І от сьогодні безпомильно пізнаю,
Кому віддав я молодість свою.
Як і тоді, cором’язливо поруч сідає,
Мене, немовби ненароком, розглядає,
І я питаю: «Може, щось не так?»
«Пройшлися й по тобі літа...»
Краєм долоні змахує сльозину...
А я дивлюсь на неї та на доньку з сином.

Секреты прошлого хрустальными шариками,
на долю секунды блеснув, между нами зависли.
И... вот он - момент истины!..
Выброси в мусор осколки - прошлого нет.

заготовка с 1998

Чи ви бачили її
кроки ласі,
провокуючі й рясні
в час нещастя?
Вдвоє сили тьми зросли,
ще так – чари,
випасала синь в росі
хмар отара.
Гляньте, як її нутро
поглинає
світла свіжого цебро.
Не пірнає,
за підошвою, коли
ту підносять
і за хмарами кровить,
де їх косять.
А ті стіни, що вкрива, –
проти тверді,
і ті фарби на словах
легко стерти.
Ти, вона і джерело.
Видна Пані
все латає, що пройшло,
трісло й ранить.
Воском знань вона стіка
з аналоя
і тече її ріка,
серце гоїть.
На сторінці, що закрив,
тіснувато –
зачекає до пори
стане звати.
Оживе при свічці враз,
рухам – свідком.
Це вона саджає вас
в темну клітку.

6 Травня 2011

And English:
------------

Have you seen her
greedy walking
in provoking way,
invoking
steps in times of trouble?
What was dark in her
had doubled
since the sunlight
started choking
with a flock of clouds.
Watch her inner ego docking,
eating light,
and sprouting out.
Then she sticks
her fishy doubt
perfectly,
where soles outmount,
follows every bowing cloud,
stocking it.
The walls she’s cloaking
are against
whatever’s hard.
She revives a sense of art,
rattles in its tints and foibles.
Interposed by you,
this Lady Noble
mends old time
in cracks,
keeps
left knowledge
on bookracks,
and bushwhacks
its way through rhythms
of New Age.
Find her
hiding
on a page
you just turned
for good
or to a plack.
She is spry
when sun is back,
bathes
in a holy water stoup.
She’s you
inside her lightless coop.

May 6, 2011

***
Не стримать часу, як коня.
Час поспішає, шляхом битим
Років десятки проганя,
Здіймає куряву - прожите.

А в темряві тисячоліть
Іздавна люд чогось шукає
Той древній корінь, древню віть,
З якої сутність витікає.

Століття плентають недбало,
То знічено, а то зухвало
По древньому лицю планети.

Проклятий вік землею ходить,
Серця тридцятими холодить,
Чеканить час свої сонети.


Десятини
Як Божий дар, шматок за шматом,
Із сивих прадідів, дідів...
Ці десятини назбирати -
Незмірних коштує трудів.

Людино від землі і Бога,
В тенета втрапивши зневір,
Ти не второпаєш, для чого
Тебе погнали на Сибір.

Крижинились гарячі сльози,
І од наруги та морозу
Тужавіли уже й думки.

Тебе (за піт) на смерть голодну
В пустелю дику і холодну
Ведуть червоні варнаки.


Голодний зашморг
Послухай марення землі...
Їй теж болить, вона завила,
Нечиста, зрощена на злі,
Щедротну - скнарою зробила.

Бо вже не здатна годувать,
А всюди скроплена бідою,
Голодний зашморг одягать
Пішла понурою ходою.

Втонули села в бур'янах,
Вітри гасають по ланах,
Та віє пусткою повсюди.

Жахлива сіра круговерть...
То тут, то там маячить смерть,
І привидами бродять люди.


Чорний "воронок"
Скотилась неба голова
Скривавлена, за обрій впала,
Зчорніла злякано трава,
Кульбабки кліпать перестали.

Зірки сплелися у вінок,
А страж ночей завис безсило,
І тільки чорний "воронок"
Прорізав тишу знахабніло.

Хати ховаються в садах,
Під вікнами блукає страх.
...В одному свічечка воскресла.

До мужа горнеться жона,
Припала чайкою сумна,
Зітхнула зболено: "Пронесло!"


Безбожна віра
Храм з небесами розмолвляв,
До Бога руки простягнувши.
Хтось купола йому відтяв,
На Божу віру посягнувши.

То час "неронів" повернув,
Бо вже, одурений вождями,
Народ безбожництва сягнув,
Зробивши ідолів богами.

Мовчало змучене село
І знов на панщину брело
В поля з чужими вже хлібами.

Розсіявся кривавиць дим,
Новий з'явивсь натомість Рим
З німими смирними рабами.


1998р.

жінка заходить в хату,
каже, що снився чорний лелека,
човен без весел, річка без броду.
більше не колисати
мрії в подолі печально-легко,
гей, чоловіче, ладнай підводу!

пахне останнім снігом
звістка лиха, червоніє обрій,
вшиті тополі у ранок сивий.
жінко, ой, жінко, ціхо!
нащо говориш слова недобрі?
їдем до ставу шукати сина.

там золота і срібна
рибка під кригою тяжко дише,
в"ються клубками підводні змії.
що тобі ще потрібно?
богу молися і слухай тишу.
плакав би, та не вмію...

жінка виходить з хати.
думає: тільки б діждати ночі,
швидше би темрява глупа вкрила,
впасти у неї, спати...
знову тебе у мій сон, синочку,
хтось принесе на крилах...

…В задумі хтось вже м’яв отак билину,
в безодню неба дивлячись, коли
мене на цю планету, мов піщину
вітри астральні ще не занесли.

Коли я ще сама себе не знала
(як звуть мене і хто моя рідня) –
чиясь душа вже істину шукала
в очах такого ж сонячного дня.

І хтось давно збагнув на цій планеті,
сповна пізнавши горя круговерть,
життя – це птах_не_смертний, що у леті
двома крильми занурений у смерть.

Минуть віки. Все зайве світ забуде.
Замислено хтось м’ятиме зело…
Не дивно, що мене колись не буде.
А дивно, що мене – і не було.

2004 (2011)

За кордоном життя – трансформація .
А дорога туди , то – перкусія .
Хто поїде із нас – аберація .
Не чіпайте мене , бо не в дусі я .

Бо знесилена я , і знедолена ,
І заболена , і відчужена .
Непосильною працею зморена,
Між своїми віддавна загублена .

Як злочинець , додому вертаюся .
В голові нищівна аб`югація .
Я загублена і ніколи не знайдуся .
Не зворотня моя трансформація .
Травень 2011 р .

А блискучий місяць небо засіває,
Темноока хмара зорі поливає.
Ніжно колискову заспівала нічка,
І квітник зірчастий зазирнув у річку.
У нічному небі думи заблукали,
Пахощі зіркові, мрії виплітали.
Доторкнулась неба,милувалась літом:
Квітували зорі дивним самоцвітом...

Устами младенца

***

- Вот и сладкий творожок,
Сьешь-ка ложечку, дружок!
- Творожок, конечно, сьем!
А вот ложки я не ем!

***

Видит Оля в магазине
Сыр большой лежит в витрине:
- Вот так чудо на весь мир!
В магазине вырос сыр!

***

Костя к маме прибежал:
- Я такое увидал!
Я сегодня бегал в сад,
Там чернявый виноград!

***

Маша чашку протянула,
Маша тяжело вздохнула:
- Как коровкам нелегко,
Их превратили в молоко!

***

На обед у бабушки
Блинчики-оладушки,
- Внучек, что тебе подать?
Хочешь, мёда можешь взять.
- Мне вон то,- ответил Рома,
- Чего нету у нас дома!

***

Удивлялись мама с папой:
- Кто жужжит под жёлтой шляпой?
Может, это дочка наша?
Может, это пчёлка Маша?
- Не узнаете вовек!
Это просто Пчеловек!

Я расставлю строчки рядом,
Как солдатики на поле,
Мой листок - ты поле брани,
Пусть случайно, поневоле...
Станут слоги вдруг отрядом,
Бьют, казалось бы, безвредно,
Пробивают дУши-ткани
Так незримо-незаметно...

Лёгкой поступью кошачей
Рифмы лягут мне на душу,
Мой листок - ты поле брани
Не впервой, и я не струшу...
А на сердце вдруг отдачей
Рвутся тихо нитки-строчки,
Скачут рифмы словно лани,
Расставляя слёзы-точки...

Не міжсезоння, а уже пора осіння,
Тож листя падає, танцює вальс-бастон,
І ніби золотом оздоблює довкілля,
Скидає осінь пожовтілий балахон.

В гнітючій тиші привокзального перону
Відсутність повна і людей, і голосів,
Далекі звуки ріжуть слух, удари грому -
Небесний грюкіт до перону долетів.

Нема вогню - тютюн без діла у кишені,
Вселенська пустка і по ній блукаю я.
Пустельна осінь, мої пошуки даремні,
У тих місцях, де панувала метушня.

Нема людей, нема тепла, сумні перони,
Не зустрічають із букетами троянд.
Тут тільки я несу тягар глухої втоми:
Ні співчуття, а ні вогню, а ні порад.

По грані безсоромності пройду,
Немов актор по тонкому канату.
Ви тільки не жахайтесь - не впаду,
Це ж завітав я на кохання свято!

Тут почуттів не хвиля вже, а вал
Об цноту Вашу б'ється... Та хлюпоче
І вилився увесь глядацький зал
У Ваші (до безумства рідні) очі!

Тож дотягнусь, згублюсь на царині:
Тремтливій, ніжній, вищого ґатунку.
І стануть нагородою мені
Аплодисменти Ваших поцілунків.

2005р.

А стежка до тебе ще мріє про день,
Натхненно і щемко занурена в роси.
І просить, і молить, благає пісень,
А пташка лиш крильцями мовчки тріпоче.

Стежина до тебе сховалась в пирій
І роєм над нею схилилися зорі.
Вже ніч усміхнулась і, скупані в ній,
Лягають на аркуш неправлені твори.

Вже погляди наші зустрілися там,
Де мало кохання й багато емоцій.
В сивіючих спогадах губишся сам,
Шукаючи сонця на іншому боці...

В потоці думок - перелітних птахів,
Що часто від тебе до ворога плинуть,
Згубилася нитка пророків, волхвів,
Що звалася стежкою. Знову хвилину

Не встигли впіймати. Не встигли знайти:
Куди і для кого, коли і навіщо?
Цей сон був примарним, далеким, п'янким,
Чужим, нереальним... А вийшло, що - віщим!

Цей сон був совою. Чи ланню. Чи - ні!
Мов ластівка в шибку вдарявся у спокій.
Такий одинокий я був на коні,
Така одинока була ти, допоки...

Допоки блукати дозволиш нам ти? -
Невже в самоті нам страждати не досить?
На стежці до себе тебе не знайти...
На стежці до тебе сховалася осінь.


29.08.06

"Той день страшний ніколи не забуду-
(і дві сьозинки впали у траву)
Як біль із страхом розривали груди,
Кричали діти, голосили люди-
до Бога слали відчаю мольбу.

Лишень світало. Ми ще міцно спали.
(Стиснула руки-аж до білих плям)
Під хатою вантажівка в нас стала.
Збиратися! Сибір! Горлали.
Пекучий в серці залишився шрам.

Я памятаю жах тієї миті,
як віддалявся любий серцю дім.
І від тоді, аж поки буду жити,
неперестану Господа молити,
щоби такого більш не було в нім."

Було давно. Бабусі вже не має.
Її ж слова у серці проросли.
Молитву бабину щомиті промовляю,
і неустанно Господа благаю,
щоб більше в світі не було війни.

Каземати в обіймах ночі
Зазирають до віч людям,
В них відлунюють болем в грудях
І ховають його в цемент.
Заґратовані вікна хочуть
У обіймах когось стискати,
Волелюбцям ставати катом
І розчавити їх ущент.

Заґратовані наші долі,
І рахунок їм - тисяч сотні,
Упокорено йдем самотні
В невідомості водоворот.
Розгубили жадобу волі
Під розкресленим в клітку небом.
Ми забули - чого нам треба?
Ми забули, що ми - народ...

Заґратовані душі марять
Свіжим вітром в спекотну днину,
Зорепадом у небі синім,
Життєдайним рясним дощем.
І нема в світі більшої кари
За найбільші в житті провини -
В ріднім краї ставати чужинцем,
Як неволя гірка пече!

травень темніє від опіків і вибухає на спеці
за травнем жалоба
його польова дружина цілує бинти і звісно що божеволіє
вганяє під ребра зубило
мовляв я ж його зазубрювала скільки років і зрештою зазубрила
я ж йому прала
ходила на ринок
купляла гострих до літа спецій

а я казала
натисни на гальма
бо прийде смерть і фіг ти у неї візьмеш конспекти лекцій

то як ти принаймні добрався
певно нормально не їв і не мився шістнадцять днів
а потім
обліплював жінку цю тілом своїм наче потом

але ти ж святий як душі загиблих сільських вчителів
тобі черга направо
коньяк Вальгалла
повага і спокій такі
ніби ти в смерті питався
а смерть тобі мовчки кивала

2011

Сонце ген за небокраєм
Кожен вечір спочиває.
Там у нього є домівка:
Злотом стелена долівка,
Злотні стіни, злотна стріха, -
Не будиночок, а втіха.
Пахне в ньому чудо-літом
І медовим липнецвітом.
У світлиці – вишиванки,
Красні соняхи у дзбанках.
А на покуті за пана –
Запашний калач рум’яний.

На фіраночках прозорих
Примостились тихо зорі
І тихесенько до ранку
Шепчуть Сонцю колисанку.
2010

хлынула полутьма обратного счета.
первые негативы отлеживают куски.
мы ждем, скалиброванные по частотам
в единое -что там-,
мы тоже фото,
сочиненное для одной руки.

в общей рамке и под стеклянным зонтом
стакнувшихся бокалов.

нас так мало
и будет меньше потом.

Пародія

Хоч би не наплутати з металом…
“Жінці – квіти…” – то відомі жарти.
Каті й Тані вимагають “налом” –
Срібло у волоссі ніц не варте.

Хто на тачку поведеться, “дура”?
Чи на пару баксиків натомість…
А стальна міцнюща арматура –
То не депутатська нерухомість!

Мужність й шрами – то серйозні речі,
Золото в кишені – теж окраса.
Волохаті руки, сильні плечі –
Все пробачиш – специфічна раса…

Ще мужчину прикрашають вірші –
Тріолети, танки і ронделі.
Щоб від мавпи трохи красивіший
Не лежав, утупившись у стелю.

Щоби Муза справно надихала,
Й на кохання була хоч година.
Прикрашає… справжнє – зовсім мало…
Головне – щоб справжнім був мужчина!


15.05. 2011