Приречена? Мені яка користь?
Зустрінеш ранок мертвими очима.
Твої світи з моїми не зійшлись.
На те була і не було причини.

По тому – край. І ціпеніють враз
Вуста і руки. Ти цього хотіла?
То скільки ще розбито буде Ваз
І скільки насолоди стане тілу?

Приречена вогнем, – вогонь із мли.
Ти бачиш? Чуєш? Знову пломенієш?
За відчай не зносити голови,
А жити, щоб інакше, ти не вмієш.

Прости і згинь за те, що не збулось.
Ранкові зорі сипляться в долоні.
Червоним сяйвом небо налилось,
І тіло розпинають на осонні.

Як же рясно
посмiшок твоїх,
Як же щемно вiд
тепла руки...
Я не вiрю що
кохання - грiх, Людством
закарбований в
зiрки.
Я не вiрю що слова
це тлiн,
Що бажання-мла земних тривог,
Бо колiн торкаючись
твоїх,
Я стаю величним
наче Бог.
Мiсяцем застигну над вiкном,
Виверну навиворiт
свiй грим,
Тiльки б щастя
молодим вином,
Цiлу нiч лилось менi мiж рим.

Натрушу зірок із ятерів,
Подарую любці на коралі.
Я літами, може, й не старів,
А тому, що був коханим кралі.

Молодить любов, несе красу
В почуття,
а ті - мов коні чалі.
Я тобі що хочеш принесу,
Тільки б нас повік не розлучали.

Тут край батьків: все рідне і знайоме,
Вода тут найсмачніша в криницях,
Сюди завжди вертаюся додому,
Де б не шукала щастя у світах.

Тут мій магніт, моя духовна сила,
Укорінився тут з спрадавна рід,
Сюди думками лину, як на крилах -
Бо онучата роблять перший слід.

Обвітрились твої чіпкі долоні.
Солоні спогади у руку, наче сон,
Але в очах усе таке ж тепло… Ні,
Тягучі соло зим і літ клаксон.

Дерева ще над нами височіють,
І гори кличуть знов у далину,
А ти, як я, туди так прагнеш щиро,
А я, як ти, занурююся у.

І знову крила геть, немов намовив
Отой німий шульга, що за плечем.
Здається, ще не час Великих Ловів,
І щебет лісу ще не зовсім щем,

Хоч ти — уже давно не повітруля.
І на крило не стати нам удвох,
Та простір неба стріха не затулить,
Не зрадять друзі й не забуде бог.

Ще, мабуть, нам не розвітріло небо —
І тінь м’яка, мов заяче хутро
А в ній солярна паляниця Феба.
Та завжди варто пам’ятати про.

2011р

О, вчителю! Тобі співаєм й славим
Вождя, що всіх веде нас до мети.
Ти – символ волелюбної держави,
Бо за минулим спалено мости.

Що роду доброму не має переводу,
Хай пісня гучно по світах луна
Про світле майбуття мого народу.
Єднаймося! Бо думка в нас одна.

Тобі, борцю за волю і свободу,
За віковічну мрію поколінь,
Святий завіт від роду і до роду –
Підняти Україну із колін.

Ніч неземна, мальована, казкова
Ніч не моя, та інша...кольорова.
Проілюструє на краєчку світу
живі етюди вогниками світла.
Розпише вись у кольорові стебла
Чудний дует: анархії і неба,
та прийде час затихне неповторне
полярне сяйво
в тиші біло-чорній.

24.08.2011

Люстрації для вбивць цих не було.
Не гавкала на них собака злая.
Всіляке нице сталінське мурло
у ситості спокійно доживає.

Хто вже старий, а хто ще ого-го –
із тих, що ненавиділи Вкраїну,
боролись з Незалежністю давно,
хилили й нищили її калину.

Тепер вже «нєзалєжная» – вона
їм платить пенсіїї, ну дуже вже високі,
щоб їм сподобатися, з себе витиска
останні сили, як останні соки.

А ті, хто дійсно всім своїм єством
за неньку Україну вболівають,
День Незалежності з лопатою й відром
на картоплянім полі відзначають.
(до 24.08.11)

- Мамо, почитай мені, будь ласка, казочку із цієї книжечки, - попросила маленька дівчинка у своєї матусі діставши із полиці «Історю України».
Жінка взяла книгу до рук, полистала декілька сторінок і сказала:
- Усе читати, донечко, я тобі не буду. Але розкажу коротенького віршика про те, що в цій книзі розповідається:

Біля гір високих і моря блакиті,
Біля верб плакучих під цвітом калини
Народилася прекрасна маленька дитина

І зростала між полями й густими лісами
І зростала краса її днями і ночами

Стала дівкою чудною ця мала дитина,
І про неї слава йшла по інших країнах.

Й не боялася дівчина жодної роботи
Працею вона долала життєві турботи

Та й сусіди всі давно були вже не діти
От і кожен став бажати нею володіти

З всіх сторін її гнобили забирали волю,
Шарпали і руйнували щасливу долю

Скільки болю і принижень прийшлося стерпіти
Хоч і в бруд її кидали, в душі цвіли квіти

І нікому не вдалося зламати дівчину
Бо носила вона горде ім’я Україна

Хоча волю свою довго вона здобувала
Незалежною таки Україна стала

І лишається одне лиш у Бога молити
Щоб на ноги встати їй помогли Ви - діти

Бо за довгий час неволі, болю і страждання
Важко будувати добробут, щастя і кохання…


- Мамо, мамо. А я зможу допомогти Україні встати на ноги? – милі і щирі оченята із надією на позитивну відповідь поглянули на усміхнену жінку.
- Так, донечко, адже ти родилася у вільній державі і саме твоє покоління навчить жити Україну по справжньому незалежно.

Он люди, що значок – вкраїнський герб –
з моїх грудей зривали ще недавно,
про «молоток» жалкуючи й про «серп»,
хоча жили і в «незалежній» славно
сьогодні прапор підіймали наш
«бюджетників» зібравши на майдані,
Національної Ідеї саботаж* проводять
в антиукраїнському тумані:
парадна тріскотня сухих нікчемних фраз
про «плідну працю», «історичні віхи»,
«державну розбудову», «український газ»
і «євро-дах» (з солом’яної стріхи)…
23.08.11

десь є на землі
кожній пісні – мета,
і кожному слову є рима,
а ми між лаштунками
тексту життя
танцюєм не в такт, і не з тими…
не збитися важко,
хоч п'єса проста,
і ти в самоті – не єдиний,
в моєму витку
одиночного па –
не винен.
не винен!
не винен…

Подаруй мені день
У тісному конверті
Невідкладних причин упертих.

Подаруй мені день.
Але той, де нас двоє.
Буду пити його запоєм.

Подаруй мені день.
Хочу так небагато.
Просто дихати – це кохати.
31.01.2011

when u fall apart,
novembery grey,
and ur ashtray heart
's no more what u say,

u cry, casual victim
of what happens next,
i never let down
this moment of flex,

this moment of glory
for your broken pride
that suffers from worry
each time when ur kite

's invisibly far, and
when it doesn't want
t' get back from that scarlet
strange alien haunt.

2011

Перетерпи цей холод
Не судилось
Ділити біль
Без приводу і правди
Спізнився крик
На терцію чи кварту
І раптом зник

Така солона темрява
На дотик
Шершавий світ
Невміло гріють руки
Ці рукавиці
Бачиш, як розлука
Збавляє вік

Ніхто не проти вічності
У мушлі
Лежить нутро
Щоб дихати на волі
Перетерпи цей холод
І доволі
Ти – чоловік.
23.08.2011

Червона калино, чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?
На радощі світу?
Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?
Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,
Не страшно і грому.
І світло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червоні ягідки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара,
Та ти мене дубе, отінив, як хмара,
Отінив, як хмара.
.................

Це влучно ти сказала, що кохання
Для нас подiбне бабиному лiту,
Коли промiнням сонячним зiгрiте,
Тамує поле скарги та зiтхання.

Ще день-другий… негодою свiтання
Прийде i вiтрюган несамовито
На павутиння кинеться сердито,
А срiбна нитка промайне востаннє.

Як павутиння, зникне почуття,
I замiсть нього залишиться лише
Вiдлуння шалу, серденька биття,
Розчарування неприємна тиша.

Та ще кохається, ще не скiнчилась злива:
Приреченi найбiльш чекають дива.

Нехай в житті не буде ста доріг,
Нехай струною тягнеться дорога.
Нехай високим буде той поріг,
З якого вперше я побачу Бога.

Нехай цвіте, як в юності, весна,
Нехай же осінь бариться ще довго.
Хай не порветься сріберна струна,
І не злякає сарну прудконогу.


Нехай не буде смерті і розлук,
Нехай не буде зради ні одної.

Нехай вогонь сердець і потиск рук –
Із боягуза виплавить героя.

1989

З роси намисто
я тобі зроблю.
А сукню із дощу, із сліз хустину
Сплету, кохана,
якщо ти прийдеш.

Я сумую за тобою,
За твоєю красою
В душі спокою не маю,
Так на тебе чекаю.

Коли поряд з тобою
Час пливе як рікою,
Серце радість сповняє
І тривога минає.

Я на зустріч чекаю
Скільки днів вже не знаю.
За тобою сумую
Обіймаю, цілую.

Спи, конаха, солодко засни,
Хай насняться чарівнії сни,
А я буду твій сон зберігати
І теплом тебе зігрівати.

А як спека у нічку настане
Прохолодою тобі я стану
Як насниться жахіття погані
Тебе візьму в обійма ласкаві.

І почуєш прокинувшись рано
"Як спалося у нічку, кохана?"
І розквітне на тобі усмішка
І потягнешся ти наче кішка.

Милуючись сонячним літом
Ми сиділи над Бугом у парі,
Все повітря наповнилось цвітом
І по небу забігали хмари

Ти горнулась ніжненько до мене,
Наче в пошуках серця тепла,
І казала мені, що для тебе
Щастя більшого в світі нема.

Говорив я тобі, що кохаю,
Шепотіла мені: "І я теж" -
Це коханням два серця палають
Наче вогником сотні пожеж.

Твої губи цілунки вкривали,
Води Бугу спокійно плили,
Наче в небо удвох ми злітали -
Все тому, що ми разом були!

Чому, кохана, лиєш сльози?
Чому на серці лиш морози?
Чому стривожена й сумна?
Лише тому, що ти одна?

То запроси мене у свої сни,
Де будем разом я і ти
Де спокій, радість і кохання,
Й збуваються усі бажання.

Розплющиш очі на чуть-чуть
І сни збуватися почнуть,
Зірветься серце в небеса
Відчувши щастя і тепла,

Розквітне весною душа
Почуєш ніжно: "Ти моя,
кохана, в світі наймиліша
І радість моя ти найбільша!"

Настало сіро й невесело
І за вікном ідуть дощі,
Похмура осінь вкрила села,
А листя впало до землі.

Хоч вітер несе прохолоду,
Та люди хочуть ще тепла.
Але наступна пора року -
Холодна сніжная зима.

2010

Хочу до тебе, кохана, щодня
Щоб ти ніколи не була одна
Щоб твої очі забули про сльози
Щоб ти цвіла навіть в люті морози

Щоби уранці ти чула "Кохаю!",
Щоби ти знала - на тебе чекаю
І лиш тому я на світі живу,
Що усім серцем тебе я люблю!

Хочу, кохана, щомиті до тебе,
Щоби не була сумною без мене,
Щоби тебе на весь світ прослявляти
Щастя і радість тобі дарувати,

Розвіяти смуток, журбу і тривогу,
Усіяти цвітом життєву дорогу,
Хоч я не поряд і не обіймаю,
Знай, що тебе я безмежно кохаю!

2010

Я бачив сон, немов на кіноплівці,
Закарбувалось в пам’яті моїй:
Страшний вертеп, як на старій листівці,
А замість бога – жовтий цап на ній.
І люди всі сміються, розмовляють,
Та очі все ховають по кутках.
І скільки видно, аж до небокраю
Всі мертві, і хапає душу жах.
В пустих зіницях темряви безодня
І на чолі із номером печать.
За мідний гріш готові вбити сотні,
А тисячі – своє життя оддать.
А мертві, навпаки, були живими,
Із докором дивились зі світлин –
Стрункі, високочолі пілігрими
Із дахом-небом, лісом замість стін.
Веселі очі світяться яскраво,
Під одностроєм, серце де, – хрести.
Життя віддавши за свободи справу,
Вони онуків ладні проклясти.
А мертві п’ють – навіщо їм свобода?
Рабам зручніше – бо коли ж той рай?
Така вже, бач, людськая є порода:
Влаштуйся сам, на ціну не зважай.
………
Прокинувся. А сон перед очима.
У дзеркало вдивляюсь зі страхом:
Чи годен стати в ряд один з живими,
І чи не бродить смерті тінь чолом.

19 лютого 2011

схоже пора схоже
тихо дощів межи…
йолопів цих Боже
ти бережи

кинутих і пропитих
між цигарок і книг
ти бережи їх вбитих
так як живих

хай ще побудуть може
хай попишуть херню
ти не хапай їх Боже
наче каштани з вогню

ти не клади їх рядами
в києві львові скажім
їхні сумні мадами
хай ще побудуть їм

хай ще безсмертя п’яне
ходить з останніх сил
ігоре толю іване
раз василь два василь

*
Весіль багато
Цього року в гаї.
Шикуються дерева під вінець.
Каблучки з листя
осінь виливає.

Амазонка крилатих мрій,
Світла лучниця без обмежень,
Я благаю-голошу: стій!
Кінь копитами іскри креше.
Профіль юнки – на серці знак,
Невигойна-до-кості-рана.
У провалля летиш навзнак
І крізь морок кричиш: Осанна!
Тіло вершниці – тятива,
Як струна, що зіграє соло.
Бо одна часом більш, ніж два,
І грудей молочне півколо
Вигодовує немовля
Може й кров’ю. Життя – не свято…
Амазонка чи раптом я?
Чи майбутнє, що не пізнати…

серпень 2011

Цьому вагону б крила, аби обігнати Час!
Тоді, може, ще встигну на свою колію.
Більше мовчання і менше пауз,
Коли від віршів німію...
Перед очима мелькають зупинки. Кінцева - позаду.
Варто лишень повірити,
Що зірки дали слушну пораду:
"Аби лише вижити!", -
Але чомусь ховаються за синьою ковдрою зім'ятою...

Я загубила дорогу до вирію...

А цьому вагону б швидкості, аби встиг до пам'яті,
Щоб світ, хоч і навиворіт, хоч якось-таки, став на колію!

17.07.11 23.22

Літо пручається у холодних руках негоди...
День несе на плечі сонце за небокрай.
Небо, заплутане електричним дротом,
Зі страшенним громом тріщить по швах.
Вирвалася гроза. І з страшенним свитстом
Неслася по світу,
Викресуючи іскри
З-під своїх зоряних каблуків
І ламала всі знаки по дорозі до снів...
На темні стіни кімнати
Кидала колюче світло...
Сутінки трималися стійко.
Місячна варта оборону тримає совісно.

Тільки Душа... Безмовно на ліжку пручається,
Бо думки дістають. І гроза не давала спати...

Я за цей місяць уже вшістнадцяте
Намагаюсь дійти до своєї сумної орбіти...

23.07.11 23.43

Душа втекла... Пішла по небокраю.
І майже вже місяць - ні вісточки!..
А я ж себе... ще намагаюсь... обманюю:
"Чомусь не болить..." - Але хіба то на краще?!
Не затишно. Не маю для Часу місця.
І Часу, як завжди - обмаль...
Від місяця і до місяця...
До безпам'яті, бо ж без гальм!

Вже й не мрію, що щось насниться.
Бо на чиєсь недбале прохання -
Пустка. На сплетенні двох ключиць -
Душа бореться за право на існування...

04.08.11 22.49

Безсила, як хмара після грози...
Живою тінню проходжу повз стіни.
Занадто різко хитнулися терези -
І я не встигла нічого вдіяти.
Холодна кава сумує за поцілунками,
Залишена на столі, бо занадто п"янка...
Душа повертається, дзвонячи обладунками -
Не врятували, бо сталь - занадто м"яка.
Ледь живою верталась з бою... -
Час об мене зломив свій меч!
Після буденної марноти більш не хотілось болю,
Що терпким світлом блискавки пронизував ніч.
Я вижила після стріл, змочених ув отруту, -
Спасибі вітру, що допоміг!
І світла безпам"ять розуму,
Що мужньо за себе поліг!..
Три з половиною чашки вечора,
Дві жмені зірок перед сном...
Я могла б не надати значення,
Та в сни мої ти приходиш знов!..

28.07.11 00.27

Розпишіться ось тут - Вам телеграма!
За літнього неба хмарками зімят́ими.
Тільки обережно, бо сильно поранить...
Розпишіться ось тут, у пам́ яті.
Телеграма коштує дорого...
Відправник просив, терміново.
Він сам би... та ніяк не мав змоги...
Адресант заплатив півморем.
Розкрийте її до світанку!
Хоч там необмежений термін придатності.
Інструкція - на етикетці.
Ефект: Як ліки від самотності.
Бажано запивати музикою.
Пам́ ятайте: Не зловживати!

Адресант надіслав Вам Зірку,
Сказавши, що Ви й так повинні
все зрозуміти...

10.07.11 22.16

Любі серцю змалечку простори,
В чергуванні світла й темноти, -
Аж ніяк не охопити зором
І за вік мені не обійти.
Супокій, дочасний і глибокий,
Безпорадну душу оповив
Ледь порізав ноги об осоки
І поплутав течії вітрів.
Тож мені уже не подолати
Ті шляхи, що мріями були.
На яких я непомірні втрати
Понесу, напевне, будь – коли.
Та до дідька сумніви, козаче,
І скигління жалісне ізнов, -
Ти всю Україну ще не бачив
І дев’ятий вал свій не пройшов!
Велич і красу не увібравши,
Грішної і рідної, землі, -
Поміж вас блукатиму я завше
На блідому сьогодення тлі.
22.08.11.

Осінній дощ їй мрії шепотів.
Вона тихенько слухала й кивала.
…Він дуже сильно підійти хотів.
Але вона його не впізнавала…

Його дружина, його дівчинка-весна
залишилась одна у цілім світі.
Такого горя він ніколи ще не знав…
Ніколи їм вже поруч не сидіти…

Разом їм вже не бавити дітей…
Разом вже не радіти першим крокам…
Хто міг колись подумати про те,
що рік весілля стане й смерті роком…

Нічне шосе… Аварія… Швидка…
Вмивав його сльозами на узбіччі
весняний дощ… Вона… Її рука…
І вираз недовіри на обличчі…

…Сьогодні він прийшов сюди востаннє…
Прощатись…Щоб уже… ніколи більше…
Вона вагітна… З нею навік його кохання…
…Вона його не бачить…
Як і інші…
©~SIrena~

25.07.2011р.

Вже не літо, ще не осінь -
У задумі дні.
Мовкне поле стоголосе
У рудій стерні.

Розпрозорилися далі,
Марево спада.
Хвиль осонцені медалі
Золотить вода.

Пахне яблуками, сіном
Ця пора ясна.
Тільки в юній комишині
Ще буя весна.

Росла з колиски, думала цвісти...
Не тільки в пісню, квіти і думки
хотіла вбратись, а із нею ми
ростили плани... Слово, не тремти.
Ми - незалежні... Доленько, куди?
Твоя доріжка заведе мене
палаци будувати, щоб свою,
свою хатину до пуття... Тверде
нам далі виривають з-під ноги.
І діти без батьків, і сивина
доглянута не рідна. Ти прости,
о краю рідний, згірклая земля,
запряжена в чужинськії плуги.
Не вмерла, але й не зійшла з роси.
Ти все ж борися, слово, не мовчи -
Над нами небо незалежне і роки.
22.08.2011

Два десятки літ перегодя
Пам'ять, наче листя на тополі,
Дриґотить у розумі поволі
І таке мені оповіда:

- В дев’яності виткнулась нужда,
Корчилися немічні та кволі,
Мов у серпні гичка бараболі,
Заповіти Леніна – вождя.

Всілися рятівники за стіл,
Та оков уже ділились ланки
На п'ятнадцять незалежних кіл,

Україна - матінка , із бранки
Обернувшись в сонячну панянку,
Вже несла свободі хліб і сіль.

22.08.11.

Летять ридаючи лелеки,
Шукають сонця в чужині,
Несуть на крилах свою пісню-
«Ми повернемось на весні».

А скільки ж вас в дорозі згине?
Зітруться крила у журбі.
Чужа земля зітре надії,
В пошуках щастя в чужині.

То ж чи судилось вам вернутись,
Щоб в хаті рідній доживать,
Чи задля сонечка чужого
Прийдеться там і помирать?

Ой, не шукайте долі в світі,
Де сонце спалить мрії й сни,
Нема країни ,щоб любила
Любов’ю рідної землі.

Впаде наснага, як на цвіт роса,
Душа всміхнеться – і полине слово,
І задзвенить, як під конем підкова,
Якщо його ти серцем написав.

Збагнеш тоді – відкрились небеса,
І ти побачиш, як прекрасна мова,
Коли вирує в ній ріка любови,
І творяться щомиті чудеса.

Якщо за неї ти підеш на плаху,
І вистоїш один серед грози,
Чуттям ти зрілий і не маєш страху.

А совість покладеш на терези –
Без роду й мови ти, як бідолаха,
Який не вартий щирої сльози.

2005

Вдивляюсь у сніг, у призахідне сяйво,
У ніжну межу, у непевну межу.
І лінії тоншають.
Знаєш? – Не знаю.
Тінь мружиться тихо.
Скажи. – Не скажу.
Я тут, до холодного скла притискаюсь,
Пускаю коріння в одвічній воді.
Ти чуєш? – Не чую.
Звикаєш? – Зникаю.
Синіють сніги на обгортці видінь.

Не те, щоб втомилася. Теплі тенета,
І нікуди звідси, не треба. Дарма
Малює на шибках автопортрети
Скуйовджена сива зима.

Приспів:
Сніг
Недоторканий,тихий , чужий і печальний
Сни,
Що синіють у чорне провалля і гаснуть,
Спи,
Моє серце – посудина, б’ється на щастя,
Падають світлі уламки в долоні -
Лови…

2.

Сніжинки іскрять світлом ламкості ліній,
Не знають, як схожі краплинки води.
Безмірність безмірності в кожній краплині,
Ти бачиш? – Неначе.
Ходімо!
– Іди.
Вмерзаю у світ, і осердя німіє.
Крізь сутінь до суті, не пан, не пропав.
А ніч марить гавкотом, ниє і виє,
Сміється, й на жести чудні не скупа.

Слова затерпають, озвуться востаннє,
Чекай і вдивляйся в затертість небес.
А я буду там, де до світання
Завія цитує сама себе.
2010

Закодовані закордонами.
З перестиглих медово крапле
Усвідомленими судомами
Та казковими крібле-крабле...

П'ятикутник затиснеш кутніми,
Самовпевнений дегустатор.
Що із того, що не підсудні ми?
Для багаття - не забагато!

Астенічними тель-авівами
Заримовані всі дороги.
З переливами линуть ринвами
Зливи, сльози, пісні, тривоги...

Три мости перекреслять речення,
Де в іменника берег скельний.
До побачення, моє зречення.
Може, стрінемся в снах пекельних.

2010 р.

Нам всегда был как-то родней и ближе
Санта Клаус, тот, под хмельком который.
Новый Год опять начался на Фиджи,
Но, быть может, весь не уйдет в оффшоры.

Расписного чуда ингредиенты
С каждым годом все щетильней и краше.
За высоким посвистом президента
Увязают в сладком надежды наши.

Беспредельны улицы. Наших судеб
Намело изрядную горсть в сугробы.
Выпьем боли, что ли, - как только люди, -
В сердце б не было пусто чтобы.

Но о боли - к слову, а в целом - счастье
Всех нас ловит прямо за рукавицы.
Вездесущей явью предлог раскрасьте
И айда за Шреком, кому не спится!

2011

Сушили на подвір’ї урожай:
Під сонцем красувалася пшениця,
Білів на спориші обрусу край,
Тремтів в руках райтак, як паляниця -
Відвіював полову від зерна.

Вітрець усе розводив й на горбах
Всміхалось сонце оком золотавим.
Крутивсь райтак у маминих руках,
І радість щира душі зігрівала,
Що буде з хлібом ще одна весна.

Ох уж мне эта Мэри!
Вернее - попросту Машка с ближайшей станции.
У нее русые волосы разбросаны протуберанцами.
И вообще куча всякого стильного в Фотошопе.
И в прозрачных ее глазах
Не найти потери.
У нее вообще глаза - просто двери,
Более чем все оставшееся, остальное.
То ли (в следующий миг)
Ее волной набежавшей смоет,
То ли (со временем)
Станет она,
Будто обычная домохозяйка.
И сколько у нее в голове там глупостей? -
На-ка, пойди, узнай-ка.
Но скорее всего - только белое полотно.
На все случаи жизни -
Всего одно.
Уже как бы разостланное бесповоротно.
Смотри, не испачкайся, Маша,
Не мельтеши, садись.
Садись же, садись -
Тебе не идет быть потной...

2010

...снилося нині –
розмова із Господом Богом.
Я: щось пояснюю, вкотре збиваюсь на плач,
ніби біжу не канвою балачки, а полем,
«як воно буде?» уже не питання –
стерня,
що поколола до крові і п»яти, і серце…

Голос притишений –
: дівчинко, рік промине,
і за водою спливуть, ніби листя посохле,
всі твої біди-марнички, питання пусті –
як шкаралуща горіхів – спливуть за водою…

Я (недовірливо): «як все це трапиться, як?
Люди ж не цяцьки в твоєму театрі…
сотні імперій було, Вавилон ненаситний,
Рим віковічний,
і де вони, дівчинко, де?
Там, де і сльози твої –
потекли за водою…

Святкуєм незалежність. Слів багато,
та святкувати ні з ким, як колись.
Покинули давно батьківську хату,
лелеками у вирій подались,

полинули по кращу долю дітям
сусіди, друзі, родичі, куми.
Самотньо діти виростають в літо,
не дочекавшись проводів зими.

Хати давно збудовано комфортні...
А діти слідом в чужину летять -
по закордонах стануть третім сортом,
там віддадуть і душі, і літа.

А в України свято, вже вдвадцяте.
Відродження чекаєм як Христа.
Та скільки нам обіцяного ждати?
Не той і Миргород, і річка ще не та.

А вільна Україна де? Хто бачив?
Пощо її звели на манівці?
Отак несем попереду, незрячі,
свій жовто-синій прапор у руці.

21.08.2011

Скрута у потяг засмокче з боргів
Виплисти нам не судилось знай
Той, хто до мене з тобою жив
Не має права на цукор і чай

Злість з’їдає солоні сліди
На простирадлах а-ля плацкарт
Протяг у вікнах, та менше з тим
Тамбур, вагон, запальничка, старт...

Знаю, ти не чекаєш давно
І не пишеш у ніч листів
Потяг мій запізнився знов
Вісім-шість. Сімферополь-Львів

Сніп сивини, фарбований у ніч,
зненацька перехожих протаранить.
Люд поспішає, лине врізнобіч…
Німе кіно на тріснутім екрані…

Сніп сивини у жінки на чолі –
затерплий терен на застиглім листі.
Роки прожиті, певно, чималі,
а руки – помережані й драглисті.

Те сиве пасмо – вража ворожба,
ЗакушерІлі молодості плавні…
А фарбування ріже без ножа -
хоч як не пести коси в різнотрав’ї…

Літописом гіпотетичних свят,
хронометром загублених ілюзій -
порожні ножни впали – не піднять…
В них, замість шаблі – мартиролог друзів.

Пасками підперезані дощі
полощуть світ, фарбований у морок…
…Буває й так, що поруч – ні душі.
Самотність вправно владарює двором.


2009р.

Не слухай їх.
Тобі не буде легше.
Не буде «якось» і не буде «краще».
Так хочеться чкурнути десь далеко
І залишити всіх напризволяще.
Нехай плетуть своїми язиками
(В чужих розпуках звично копирсатись.)
Ніяка чакра і ніяка карма
Не перепише те, що вже позаду.
Ти мусиш йти тунелем безнадії,
Коли завмер на вдиху весь твій кисень.
Віднявши в себе право на падіння.
Без розпачу. Без жодних компромісів.
Тунель колись мине. І буде поле.
А, може, ліс. Щоб тільки просто неба.
Ти мусиш йти вперед без меланхолій –
Дитячі очі дивляться на тебе.


21/08/2011