И тогда защемит, заколет и ты войдешь
в свое прошлое будто бы в тело острейший нож
и воробушек-сердце трепещит но не молчит
если б был здесь хоть кто-то, сказал бы - по чину чин.
и рукой проведешь по лицу, а лицо - зола.
Перетлелое имя забудется не со зла.
ТОлько в сердце (в мозгу если точно) следы следы
Только память не мажет: то в зубы, а то под дых.
и проснешся, а простынь не смята но вся в поту
и тогда защемит, заколет. Невмоготу.

Тут ні зворотів,ні розпуттів,
Чергує з темінню яса.
Транзит з минулого в майбутнє,
А мито сплачує краса.

Є початкова і кінцева,
Зупинок інших і не жди;
Тут навіть цар чи королева
Все рівно з челяддю - туди.

Єдина втіха: за віконцем
Мелькають радощі життя
І навіває тепле сонце
Тобі мрійливі почуття.

І мчиш назустріч безіменним
Околам, сферам і мостам.
І хто розкаже достеменно
Яке тобі судилось там?

08.06.11.

Ти жити хочеш? Жити... Ні? Питаю...
А мову інозьомну добре вчиш?
Бо пломба - інозьомна. Не з Китаю...
І вартістю приблизно - як Париж!

А, може, ти того... Щоб обійтися,
нагріти хочеш руку у селі?
Так там навчились теж... А ще - молися,
бо токар стис у тому щось свердлі...

А, ти обурюєшся... Неподобство!
Бракує почуттів у порожнині цій!
Як зуб, то що - зухвале зубофобство?
Язик задок облизує тут твій?

Тобі дай пломби, як новеньке ліжко!
Кусається ж... Як муха та цеце...
Ти жити хочеш? Вгамувався б трішки,
бо, знаєш, люди рвуть уже за це.

8.06.2011

За границей Гамадрил
Важные слова учил!
Чтобы продавать товар
Знает слово "гонорар",
"Бизнес","менеджер","проценты",
"Скидки","бонус","дивиденды"!

Очень нужный Гамадрил
В джунглях магазин открыл!
Положил он на прилавки
Брюки,юбки и булавки,
И кастрюли,и пальто,
Сковородки и манто.

На витрине сто картин
Рисовал ему Павлин!
Заграничная же Дама
НазвалА это - реклама!
Вот уже открылись двери,
В магазин вбежали звери!

Вон огромный серый Слон
Покупает телефон.
Покупает Бегемот
Разрисованный комод,
А застенчивый Жираф
Покупает себе шкаф.

Гамадрил кричит:"Есть скидки!
Покупайте срочно нитки!"
И зелёный Крокодил
Ниток целый воз купил!
Тащит Зебра два пакета
Ниток голубого цвета!

В магазин,как на пожар,
Мчится маленький Комар,
Попугай,Питон,Горилла!
Знать,реклама - это сила!
Чтоб в торговле был прогресс
Очень важен интерес!

Був Мишко у зоопарку,
Зазирав у кожну шпарку,
Ще й дражнив маленьких поні:
"Ви ж поміститесь в долоні!"
У ведмедів смикав сітку,
Стукав палицею в клітку,
І кричав:"Хоч звір цей дикий!
Не боюсь! Я вже великий!
Мов Тарзан серед дерев!
Я хоробрий! Справжній лев!"
Раптом зблід Мишко-герой!
Що ж це сталося?! Ой-ой!
Труситься герой від страху!
По нозі повзе...мураха!

Я граю ролі, я міняю маски,
двозначними словами говорю,
чекаю дарма ніжності і ласки,
від випадкових дотиків горю.
Ви - той вогонь, що спопеляє душу,
Ви той, хто в снах, хто в мріях наяву.
Я Вам ніхто і з цим змиритись мушу,
хоч Вами вже давним-давно живу.
Мені ніхто нічого не порадить,
плювати всім, що в мене на душі.
Я Вам пишу, від Вас я жду поради.
...Простіть мене за ці дурні вірші.
2010

Довгожданний - такий несподіваний.
Мій коханий, жаданий, мій ніжний.
Твої ласки посипались зливами...
Мені страшно, тривожно ...і смішно.

Взяв за руку, мурликаєш котиком.
Не спішиш до дружини, додому.
А від твого гарячого дотику
Аж здається, що душу судомить...
2010

На нічній автотрасі – вітер вихровий.
Зринає в повітрі теплий запах трави.
Десь далеко попереду – мерехтливі вогні.
Голова моя важчає, зір тьмяніє мені.
Я спинивсь на ночівлю і в готелі побачив її.
Я почув подзвін долі і подумав тоді собі:
«Це може бути раєм, а може – пеклом буть».
Вона засвітила свічку й показала путь,
а звідусіль лунали голоси –
здавалось, було чуть:

Вас запрошує готель «Каліфорнія» –
гарний краєвид, певний колорит,
вдосталь кімнат – це готель «Каліфорнія»,
завжди в будь-який час він чекає на вас.

У неї думки химерні, у неї мерседес-бенц,
у неї безліч таких милих хлоп’ят, яких вона зве my friends.
Як танцюють вони на подвір’ї – час пОтом сплива.
Хтось у танці все згадує, хтось – про все забува.
І я викликав метрдотеля: «Будь ласка, мого вина». –
«Від шістдесят дев'ятого в нас тут такого нема».
А голоси все кличуть здалеку в мольбі…
Прокинься вночі, щоб почути лишень,
як вони кажуть тобі:

Вас запрошує готель «Каліфорнія» –
гарний краєвид, певний колорит.
Там, де дні марнотратять, – це готель «Каліфорнія».
От і алібі грішному тобі.

Дзеркало на стелі. У кубиках льоду – шампань.
І сказала вона: «Ми всі тут лиш в’язні власних фантазувань».
І в кімнаті господаря зібрались вони на обід.
Ударили звіра своїми ножами, та не змогли його вбить.
Останнє, що пам’ятаю: як біг до дверей хутчіш.
Я знайшов коридор, що вів назад, туди, де я був раніш.
– Розслабся! Ми запрограмовані, щоб сприймати, – сказав вартовий. –
Ти можеш будь-коли з’їхати з номера, але зовсім тобі не втекти!

2007

Буває з горя чарочку хильну,
Все рвусь - із кручі!
То з мого краю роблять чужину
Воли й онучі.

І хоч кусають люто батоги -
В покорі спини,
Бо тих волів купили вороги
За їхнє ж сіно.

Онучі пріють, паряться в поту,
Латають рани,
Лягти зручніше, мають за мету,
На ногу пану.

А я, своїм нащадкам на буття,
(Страждать обридло)
Зіпхнути з кручі мушу не життя -
Спаніле бидло!

Скільки життів прожито?..
Ніхто не рахував.
Був я кульбаби цвітом -
Весноньку цілував,

Був солов'єм співучим -
Літу звіряв думки,
Красенем став дрімучим -
В кроні ховав віки.

Ясеном в полі чистім...
Вихор мене зборов.
Впав я пожовклим листям
І... повернувся знов.

Розплела колоски із думок
Розплела і пустила за вітром.
І звільнилась від втоми немов,
І на мить перестало боліти.

Розплела колосок із образ,
Розплела і втопила у вчора.
Та єдина, сумна і стара
І сьогодні приходить, як морок.

Розплела і самотність і біль,
Розплела, щоб ті зникли, розплились!
А сьогодні зізналась собі:
«Я сама, як той колос похилий».


08/06/2011

Життя не зовсім порожнеча,
порожня пляшка і порожнє ліжко,
і божевілля зовсім близько,
а за вікном кричить малеча.
Геть, геть іди, не треба, музо,
ти не займай мій гарний ранок,
я краще вже під церквою з картузом
збиратиму копійки на сніданок.
Життя не зовсім порожнеча,
порожняя пляшка і порожнє ліжко,
а за вікном кричить малеча
якій на ковзанці так слизько.

2001 р.

світ сивий-сивий наче тінь лісів
корону неба приміряти важко
на троні людства він - не БОГ - посів
а люд на це і на віки не зважив

ти тільки не рахуй сьогодні снів
вони як зморшки з далеку - міфічні
майбутній день приспати біль зумів
майбутній день як і майбутній відчай

незнаний... і тому течуть думки
і б'ється ніч у світлі без розпуки
світ витриманий - як вино - з руки
ти п'єш безбожно і німіють руки

і захмеліла старість наче юнь
і біль давно не біль а тільки спомин
а світ укотре вивіє чиюсь
любов як попіл... чистить жінка комин

Сьогодні ти так мальовничо відсутня
У сутінках сотень всесвітніх столиць.
Столи стережуть склянку синього смутку
У відблиску лоску, в колисці зіниць.


Листом листопаду на глобусі світла
Стриножено зграю стандартних століть,
На спогаді сонця написано сонях...
На споді покинутий сторож стоїть.


Від світу стіною відділено пісню,
Сюжетом стосилим достигла стріла...
У морі амурної спраги і саги,
І сили, і мрії згортають слова...


2006

На Радянщині можлива тільки суспільницька критика, тому щоб знайти признання, треба свідомо робитися сліпим, цебто поза суспільними проблемами не бачити нічого
Богдан Ігор Антонич «Проти поменшування мистця»


І Пушкін, і Лермонтов тим паче
Втомилися життям, смерть сприйняли б за щастя.
На прив’язі один в царя ходив і прославляв свободу,
А другий кров місив в чеченському болоті,
Чекаючи кулі як причастя.
А ти, лемківський хруще , ти ж тільки-но почав густи,
Як вишні українські заходилися цвісти.
Щоправда, одразу ж загув якось незвично:
Містично. Ба, навіть сюрреалістично .
І довго гув би ще, бо так і не повірив,
Що молодість – не вічна і начебто літами міряна.
Та в двадцять з лишком літ Всевишній
Узяв тебе до себе в Горні Висі.
І , може, й слушно: на Лемківщину твою любу
Апокаліптична вже насувалась згуба.
Тож і якби уник ти ровів Катині,
Зогнив би десь у сталінських катівнях:
Не зміг би з ручними солов’ями буть в одному хорі,
Оспівувать за мурами кремлівськими причаєну потвору,
А кинув би, як побратим по слову Осип,
У безсоромні вовчі очі хоча б і ці рядки пророчі:
«Де не оставсь на каменю ні камінь, де зрівнялись гори,
Знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.
Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори
І мотуз вішальників для живих приносить щастя» .
Ні, ти уник «щастя соціалізму»,
Приправленого голодом та слізьми,
Уник і глуму, й неминучої біди
У вічність, як Ісус, вознісся молодим.

---------------
«Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко».
Богдан Ігор Антонич «Вишні»
Див. Тетяна Лисенко «Сюрреалістина типологічна лінія Сальвадора Далі і Богдана Антонича (синтеза поетичного й образотворчого мистецтв у сфері підсвідомого».
Йдеться про вірш Осипа Мандельштама «Мы живем, под собою не чуя страны», де вперше Сталін був зображений як тиран, а поет прирік себе на неминучу смерть.
«Апокаліпсис».- Богдан Ігор Антонич. Повне зібрання творів. К., «Літопис», 2008, стор.173.

Невже таки проспала кінець світу
і опинилася прямісінько у раю?
Усюди повно Єв, і я лягаю
в костюмі Єви на траву зігріту.

Костюм прим"ятий, трохи целюлітний,
проте привабливості досі не втрачає,
раз поруч вже Адам, не дуже літній,
щось там листком фіговим прикриває.

А де ж коханий мій, невже не поруч?
Свобода, бабоньки, нарешті можна все!
От треба ж, тільки глянула ліворуч,
мов кару за гріхи, його сюди несе…

Ну от скажіть тепер мені дурній,
навіщо йти до раю з чоловіком.
Читаю раптом напис на стіні:
"Вітаємо усіх на пляжі дикім".

То це не рай, і світу не кінець,
того той Адамисько витріщався.
Мабуть, пора нарешті під вінець,
поки Армагеддон не розпочався.

Так он який сюрприз приготував,
хотів побачити живцем людську натуру.
Ще голяка ти не відпочивав,
замало вже Єгипту, Ніцци, турків.

Ще добре, хоч морозива купив,
до пива мідій, квасу й мінералки.
Ой, що це? Той Адам штани вхопив,
листок і у кущі. Ех, йолки-палки.

Піти скупатись, може, "потону",
хай порятує він моє гаряче тіло.
Та чоловік не відпуска одну.
О, вже дріма, нарешті… Полетіла!

07.06.2011.

Ти не такий,
Яким тебе малюють вороги чи друзі
Ти сам крокуєш
І по білій і по чорній смузі

Ти українець!
І від того дуже радий
Твої діди – герої
Але їх подвиги не передаються в спадок

Лише нікчеми
Виставляють як свою дідівську славу
Годі шукати винних
Під Берестечком чи Полтавою

Твоє майбутнє
Побудують твої діти
Зроби усе
Щоб їм по-справжньому було чому радіти

Анатолій Хромов 2011

Ніколи не читала наніч,натомість-пила жменями снодійне.
Думала,пройде.Це ж всього лиш совість.А вона у мене надійна.
Розтягала на собі одяг,щоб він не лип до тіла.Така неохайна близькість
викликала нудоту,коли я їла...
Силяла ниткою вушко голки,ніби пестила власну шию шибеницею.
Рвала на грудях улюблену сорочку,сподіваючись,що ти замовкнеш...і
Я її потім зшию.Цілилась в яблучко,але знову схибила...
Прогнози останні два роки були неточні.
У мене заростали поволі мочки,а ти продовжував душу слинити і терпіти
оргазми мовчки.Ми кохались як риба з рибою.Довго...Пліч-о-пліч.

Треба бути більш,ніж менш терплячою.Приносити в зубах,мов хижачка
до зграї,впольовані істини.
Та,яке тепер вони матимуть значення?Якщо ти їх нізащо не їстимеш.
Ці мігрені такі надокучливі.Ніби п'явки,викликають залежність і звичку.
Ми з тобою одне від одного тільки мучились...Бо я вірна,а ти язичник.

Я ніби сьогодні себе залишила вдома...
Забула так само,як вимкнути світло чи праску.
Словом,багато причин.Це,напевне, конфузія втоми.
Вибач,будь ласка.

Я знаю,що ти мене всеодно любитимеш...
Хворою,ситою,мов асфальт, розбитою вщент.
Я буду для тебе,як книга,прочитана
з початку в кінець і не втрачатиму сенс.

Хтось спокійний грає нами в нарди.
Хтось за хребет вириває з корінням
останні розсадники правди,

натирає маслом сумління,
щоб блискучим і чистим здавалось,як завжди.

Я хочу чути в нашому домі дитячий сміх
таким життєдайним,раптовим,мальованим...
Немов олівцем ескіз.Любов,як весна і Бог,
не лишень нас двох,врятує всіх.
Всіх, хто хоче бути врятованим.

У мене в шухляді лежить дві Біблії:
одна-природня,а інша-штучна.
Іноді здається,що я таки схиблена...
Підкручую тишу на максимальну гучність.
Гадаю,що жінки,в яких виразні вилиці,
всмоктують в себе одну третю власної совісті.
В них надто короткі звивини й
черстві серця,майстерно приховані
під воском ідеально гладкої шкіри.
Ти в це віриш?
Часто хтось кричить на іншому кінці слухавки:
-Вона брудна,списана чорнилом!
Тоді болить у грудях і важко рухатись.
Пий до дна.Щоб змилось.

Коли іду вздовж,а не в поперек,
розфарбована,ніби картина.
Хтось ковтає слину і
думками облизує поперек,
на ньому дві римські літери...
Одна з них немає значення.
Здирай шматками обвітрену шкіру-я терпітиму...
За комунальні послуги душі,як завжди,сплачено.
Проте,в ній досі немає світла,
батареї ніколи не гріють...
З крану у ванній виходить повітря,
а у шафі на вішалках повісились мрії...
з яких я давно виросла.
Вкриваюсь поволі панцирем і тихо сивію.

Мої маршрути сьогодні без пункту призначення.
З дому в готель,з прірви в безодню.
Й зовсім немає вагомого значення-
це сльози чи перекись водню.

Дощить по шибах минулим так матово,
поховались під ноги смуги з доріг...
Хочеш,я ніколи тебе з собою не братиму
туди,де ти бути нізащо б не зміг!?

Висмоктуєш з мене кисень,
Прагнеш жити,мов риба, спокійно.
Нарощуєш нігті,волосся,а душа...
Всеодно залишається лиса.
Запиваєш ЇЇ ртуттю навпіл з снодійним.

Я зірвала з грудей поштову скриньку,
щоб жоден лист ти більше
до серця не вкинув.

Ніцше як завжди,на сенс перебільшив-
долають не просто гору,долають її вершину.

21 грам втрачає тіло після смерті.
на 21 грам ти стаєш легшою...
Не пам'ятаєш нічого,ні хто ти...імені і де мешкала...
хочеш відвертості?Все начисто стерто.
Але,мабуть,всі мої спогади важать більше,
ніж тонна.
Я,наче Си́кстинська Мадо́нна,
втрачаю розкутість...
і здобуваю цноту.
Щоб зменшити власну сутність,
пальцями в горлі викликаю рвоту.

Навіть,якщо помирати без серця,
помирати безсердечною.
Навряд можна стати легшою...
Якщо тобі смачно,тоді весь сенс
у тому,щоб до шоколаду просто
додати гострого перцю.

Зважити власну душу
там,де сплелись ключиці.
Мабуть,ти все таки мусиш...
її ціна в крамниці
надто висока.

21 грам втрачає тіло після смерті.
на 21 грам ти стаєш легшою...

-Зважте мені трохи душі...так "на око".
І не поспішайте з рештою.

Твоя душа-константа,світла і тепла.
Вимочена у молоці...Розстелена паприкою
на мокрій спині...Витончено і легко.
Паперовий ліхтарик в руці.
Танго під тонкі мелодії дикого техно.
Життя як гольф,ми в ньому гравці.
У кожного м'ячик,проте одна лунка.
Результат як завжди в кінці.
Мозаїка...Невже це теж малюнок?
Чому у риб замість рук плавці
і серце працює без струму?

Для того,щоб написати тобі віршами картину,
як молодий Ван Гог,
не треба істерик,сліз,неврозів...
Я прокидаюсь щодня від наркозу,одного наркозу на двох.
Повітря пропахло сумом і кмином,
а фікус на кухні поволі засох.

Я насичена,здобна колумбійська жінка...
Чорна і смугла,ніби зернятко кави.
У мене є друг,вона тримає в футлярі від окуляр пір'їнку...
Для чого?Для щастя!Якщо цікавить.

Я все життя вчусь відчувати менше,

емоції на обличчі малюю пензлем.

Наче тиха,стримана гейша,
загортаю себе тканиною,бинтую поламані сумом ноги.
Я стаю до усіх цих речей терпимою...Зціпивши мотузкою зуби,
навіть коли ти буваєш надто різким та грубим,
коли очі від темряви стають вологими,я беру твою холодну долоню і грію її об
свої спалені болем груди.Грію впевнено.



Зірвати б тонни гриму,який на душі свинцем осів.

Вуста твої-пілігрими,обіймали шию,залишали на ній синці...

Ти від мене ніколи не йшов,швидше просто виходив...
як виходить з судини кров.
Як виходить штучне з моди.

Якщо говорити з тобою про тонкощі,якщо говорити в деталях.
Я,наче Жанна д'Арк,босоніж ступаю на вогнище
й,зітхнувши з полегшенням,чекаю...
коли мене нарешті вже спалять!

Трохи млосно зранку давитись на сніданок
вчорашньою запіканкою
і пускати по легенях кип'ячену воду з крану.

Я була надто відданою коханкою

і зализувала всі твої минулі рани.

Вирвати б з-під нігтів мотузку,
якою ти мене ще й досі тримаєш...
Та в мені надто мало здорового глузду
тому поволі вона приростає.
До огиди брутально палити совість...
якби хтось навчив мене по-іншому,
я була б неодмінно зразковою,

хаотичною,як у Лінча,короткометражна повість.

моя різкість,на жаль,спадкова
може,це знак?маєш часу до завтра,щоб піти...
вся поламана місткість крові
на обпечених вилицях розтікає по вулицях,
як по Львові я...коли хочу від світу втекти.

Вона не розмовляла,вона читала на пам'ять Ахматову.
І ці три родинки на лівій щоці навскіс по діагоналі текстами набиті,
і ці орхідеї затиснуті пальцями міцно в руці,
і ці зіниці,наче з кориці,наче матові...

Ягідний пунш на мереживній скатертині тремтінням
в словах тихо розлитий.
Хребет у стільця сколіозом розхитаний...
Совість пришита до ліжка блідими нитками.

Вона вкрита лускою зовні,чекає,мов риба, свого поплавка.
Чекає,щоб місяць був у театральній повні...
Тоді вона еротично-легка,така іншомовна,
аристократично триматиме підборіддя...
У нього на плечах лупа,він декілька років поспіль носить
ганчір'я,
пахне акварельними фарбами і щоранку п'є з-під них воду.
...так невагомо виводить кожен контур,як алегорію,кожну лінію,малює її
зніжену,сонну,малює її нетверезою,малює її океаном,його хвилями...
Робить нариси обережними,пильними і в куточку підписує пензлем
"Gloria".

У мене чим важче,тим більше посміхаюсь,розкидаю
себе намистом в густому,забитому ідіомами просторі.
І,ніби навмисно,заїдаю алкоголь спеціями,що найкраще терпкими та гострими!
Мені немає про що з тобою мовчати,твій годинник на стіні у вітальні
зупиняється завжди рівно о п'ятій.
Гувернантка приносить свіжовбиті нарциси,
заварює сонний чай,пелюстками магнезії в чашці розп'ятий.
Я кидаю тобі у обличчя повні жмені сирого рису,
щоб зачерствілі гримаси змінились на нові полотна.
Залишаюсь знову голодна,але безодня в шлунку тамується з часом
вкотре.
Білизна чомусь не сохне,вона ще досі мокра всмоктує соки.
Які ти,мов перестиглі фрукти,пускаєш...
Присмак на вустах подряпаний шматками спаленого цукру,
я відчуваю себе м'якою канапою,на яку ти завжди сідаєш
не повністю,тільки з краю.

Тут немає землі,тут небо з одного і з іншого боку...
З нижнього ллється дощ,а верхнє вкрите медовими сотами.
Десь посередині Muse...як Бог,мікрофонними дротами
на твоє серце і вуха намотаний.

***
Пройдут дни и ночи
и снова
мы будем смотреть друг на друга
будем видеть невидимое
будем слышать неслышимое
и будет молчание речью
ясной и необычной
Слышишь - растет трава
видишь - светлеет мой голос
и вновь понимаем слова
что таит в себе наше горло
И нет уже ночи и дня
нет горечи нет потерь
есть сфера святого огня
мы отблеск бессмертья на ней
*

Я не та, що колись зазіхала на світ.
Я не та, що хотіла безсмертя і сили.
Я мов звалений пострілом звір
Намагалась померти красиво.

Я не та, чиї крила просились в політ.
Я не та, в кого з радості виросли крила.
Я лиш грудка на дотик сухої землі
Я благала, щоб просто полили.

Я не та, що гортала сімейний альбом.
Я не та, що оплакала всіх, хто не поруч.
Все ж я знала, що десь живе Бог,
Все ж я чула, як він щось говорить.

Я не та, що за щастям пройшла крізь світи!
Я й чверть віку не встигла прожити!
Божевільна і вільна, і, Боже, прости,
Що життя не навчилась любити.

07.06.2011

Куди це, Колю, ти мене привів?
О, Боже, як же їм отак не сором:
На пляжі засмагає повно дів -
А де ж купальники? Невже забули вдома?

Що за дивачки, глянь, не одяглись,
Точніше, роздягнулися наголо
І звабами усюди - «блись» та «блись».
Ходімо звідси. Ну, йдемо, Миколо.

Наважитись нелегко зразу так
Позасмагати й попірнати в річці.
Ти червонієш, бачу, ніби рак -
Невже соромишся? Чи, мо', на сонці спікся?

Ну добре, зачекаймо – не горить!
Позасмагаймо ще, допоки сонце.
Я "верх" знімаю, глянь, а вже за мить
І "низ" униз доволі легко зсовую.

Біжу чимдуж голенька до води -
Ой, видно це усім чи не за милю! -
Але вже - ні туди, ані сюди! -
З розгону падаю у теплу свіжу хвилю.

Вода мене приємно обійма
І так ласкаво пестить ніжне тіло -
Блаженства, певно, більшого нема,
Ніж хвиля й берег, де чекає милий.


07.06.2011

Пародія

Ти куди оце побіг, ледащо,
стій, кажу. Ти що, погано чув?
В ресторані годував гарячим,
напоїв, а про десерт забув.

Ледь догнала, вже ловив таксівку.
Добре, що вхопилася за ремінь.
Думав утекти, здурити дівку…
З ременем в руках я просто кремінь.

Не біда, що плаття від Рабана,
бо кросівки – бистрохідна пума.
Ой ти Яне, нерозумний Яне,
нащо сп"яну ти тікати здумав.

Вирішив, як п"яна, то недужа,
сачкувати хочеш, як з уроку?
Двійку як уліплю нижче пуза,
є ще порох, я ще та, нівроку.

Добре, що ходжу до фітнес-зали,
і тренуюсь в парку просто неба.
Ці кросівки завше виручали,
як догнати кавалера треба.

Трицепс недарма треную вперто,
правий хук у мене теж на славу.
Я ж просила, вже не раз, відверто,
не тікати далі, ніж послала.

То пусте, що з"їхала перука,
і відклеїлася трохи права вія,
Нерви зрушив ти мені, падлюко,
я тобі покажу "до повії".

Відпрацюй зіпсовану вечірку,
тут, негайно. Бо візьму нагайку,
пошматую спину на ганчірку,
і відчуєш кайф, і буде файно.

07.06.2011.

Ворожка йому ворожила,
Вивчаючи щось на руці:
- Направо підеш - то могила,
Зітнуть тебе смерті женці.

Наліво повернеш, відразу
Спіймаєш жар-птаха за хвіст.
Підтримай облуди заразу
І зовні хоч будь комуніст.

Задумайся, брате Василю,
Постав хоч життя над усе,
Бо смертю від тебе на милю
Й без мого гадання несе.

Промовив, заглянувши в очі,
Він голосом жвавим, прямим:
- Ви, тітко, мені не пророчте,
Страшніше зотліти живим.

"Піїтам" (яких - хоч "греблю гати")

***
Про що я думаю, про що?
-Нещасне бідкалось ніщо.
І раде тим уже було:
Що думати воно могло.

***
Перо я знову мучу здуру -
Поповнюю макулатуру:
Перо все рипає: Рип-рип!
А строфи глипають: Глип-глип.

Й думки у строф отих одні:
Чого настільки ми дурні?

***
Клята муза викидала "коники".
Кожен "коник" мав якийсь горбок.
Й виростали рими - ополоники
У кумедних строф'яних жабок.

***
Якби з могили піднялась ти, Лесю,
Побачила б: як, наче кат-ординець,
Найкращу з мов арканить у словеса
Нащадок - недолугий українець.

***
Дифіранб готую знову:
-В тебе, друже, вірш чудовий.
Ставлю п'ять, тобі привіт
Й дифірамба жду в отвіт.

***
Он рубає хтось з плеча:
-Де ж це думка читача?
Бо вибагливий цей люд
Нам усім - єдиний суд



Поетам (яких не так уже й багато)

***
Буває на серці обиду ношу,
А ви усе робите гірше й гірше.
Шановні панове, вас попрошу:
-Не вчіть мене писати вірші.

Для цього - отрута, для того - вино.
Та можна і пити, і не пити...
Творити мені Богом дано,
Тож вам не дано мене учити.

***
Яка ж це мука, бути як непросто
У нації своєї діагностом:
Трудитись і тремтіти щохвилини,
А раптом вирок - ракова пухлина.

***
Як жалить глум, аж душу виверта!
Ненавиджу... Хай Бог мені пробачить.
Вродивсь поетом, а в мені - шута
Биндюжне панство захотіло бачить.

***
От знов у думах по коліна
Загруз, не вилізти ніяк.
І знов гортаю томик Ліни,
Що наче в мороці маяк!

То мій взірець, - скажу відверто
-Мій неприступний Еверест.
До скелі мудрістю припертий,
Я виголошую протест

І б'юсь, мов альпініст - невдаха,
Грудьми об твердь могутніх скель.
А наді мною - хмара дахом
І унизу вирує сель...

Десь там за хмарами - вершина!
Не оступись! - щепоче я.
За що чіплятись далі, Ліно!
О Недосяжносте моя!

***
От якось надумав проситись у члени,
Стояти з піднятою головою.
Тавро зірвати аборигена
І враз вознестися над юрбою!

Та чом це слово моє німіє?
Здається, зрадив собі і нації.
Я, друзі, зраджувати не вмію.
Отож лишаюсь ... у резервації.


Геніям (котрих на жаль немає, бо, щоби бути, їм треба... вмерти)

***
Я - все ж поет і буду ним завжди.
Хотіли б того ви, чи не хотіли:
На цій землі залишаться сліди,
Не знищить котрі і... моя могила.

***
Приходив я, зостатись на віки!
Така чудова доленька моя:
Кохатися у мові залюбки,
Не одягати шкіру холуя.

Шелепне, що належав до невдах,
Мізки поколупавши, жирний "лох".
Та заперечить з Неба долі птах,
Що я помер, а не свинею здох.

Тобі – та слово ліри темне
Чи вуха милого сягне?
Душею скромною напевне
Чи зрозумієш ти мене?
Або посвята ця поета,
Як і колись його любов,
З рядками давнього сонета
Мине твою увагу знов?

Так упізнай, принаймні, звуки
Бувало, дорогі тобі -
І думай, що в часи розлуки,
В мінливій радості й журбі
Твій світлий сум, твоя гординя,
Слова, ніколи не чужі,
Єдиний скарб, одна святиня
Одна любов моїй душі

Печаль нудотна тривожить душу,
самотня квітка в проваллі гине, -
у летовиці обертаються планети,
Вітер зелений...
Піднятись з темряви я знову мушу!

Десь там в безсонні зелений простір
сміється дико у вічі болю,
мережаться холодною каймою
білі зорі. Що з тобою?
Космічний вітер, холодний пил із високості.

Шукаю зорі в проваллях моря,
в глибинах серця - небесний пил,
дорога в тернах - кручено-світла.
І я - без крил.
Вібрує в мозку крик чужого горя.

Не твого болю по самі вінця
налию в келих і стану злою,
на мить єдину воскресу знову
в обіймах сонця. Будь собою!
На перехрестях душі і серця.

2000р.

І коса така у неї,
Як коняча грива!
..........
І харизма в неї дійсно
Гарна і велика!

Кока Черкаський, Кагарлик

НЕ ТОЙ РОЗМІР (пародія)

Гарна дівчина, красуня!
Дужа, чорнобрива!
І коса така у неї,
Як коняча грива!
Ну а ноги в неї, хлопці!
Тільки без копит!
Ну а зуби! Зразу видно:
Має апетит!
Я до неї зліва, справа -
Де ж її сідло?
Видно я не ту надибав.
Ех! Не повезло!
Як же я не додивився?
Куди погляд тикав?
Це харизма з толку збила,
Бо така велика!!!
І харизму, й ноги, й зуби
Залишаю їй.
Хай собі живе без мене -
Розмір то не мій!

2011

Не все в житті стається, як могло б.
І добре, й зле в нім треба пережити.
І сили у собі відчути, щоб
Знов вірити, надіятись, любити.

Не нарікати на байдужий світ,
Пасивність викорінювати власну.
Благословляти чийсь тоді політ,
Коли самому суджено упасти.

За суєтою нескінченних справ
Не пропустити дійсно щось важливе,
Щоб кожен ранок спокоєм вітав,
І хтось кохав, і з того був щасливий.

2005

Я повернусь.
Чекай мене сумлінно.
Якщо загуснуть
Чорні акварелі,
Я прибіжу.
І місяць неодмінно
Янтарний мед
У жмені піднесе.

Затихне світ
Всього на півхвилини.
Коли погаснуть
Вогники в оселях,
Я повернусь.
Повільно по драбині
Спущу на землю
Вірності есе.

Переступлю пунктири
І в долоні
Тобі впаду.
Гаряча і незнана.
-Де ти була весь день,
Моя кохана?
Сховаю в ніч
Схвильоване лице.
17.05.2011

ПРИСПІВ:
Кагарлик-Кагарлик,
Я тут згубив свій черевик,
Мій черевик мені сказав "ку-ку"
У Кагарлику.


Я заїхав в Кагарлик
На своїй машині,
І сподобався тут трохи
Я одній дівчині.
А та дівчина - білолиця,
Та ще й чорнобрива,
І коса така у неї,
Як коняча грива!

ПРИСПІВ.


Й от дівчина мені каже:
-Послухай, чуваче!
Я тебе так покохала-
Що ледь-ледь не плачу!
Щоби я не захлинулась
Гіркою сльозою,-
Сяду я до тебе в тачку,
Поїду з тобою!

ПРИСПІВ.

Взяв її я із собою,
А що було робити?
Тут же в цьому Кагарлúку
Скрізь - одні бандити!
І вона була то кішка,
То пантера дика,
А харизма в неї дійсно
Гарна і велика!

ПРИСПІВ.
ПРИСПІВ.
ПРИСПІВ (хором)

Коли все починається знову –
Від світанку, від росяних трав,
Від розкрилених білих півоній,
Що ніхто ні для кого не рвав,
Від криниці глибокого ока
Та старого як світ журавля,
Всюдисущої дикої моркви
І стежини, що зникне в полях,
Йду у вранішній простір на прощу,
Прохолодою дихає Буг…
Добре знаю, та знати не хочу,
Що про мене ти вчора забув.
2011

"Наші схожості так не схожі" -
Ти тоді дорікнув немов.
Я мовчала ще більш, ніж можу,
Ухилявшись од тих розмов.
Я дивилась, як пада листя,
Ти вслухався, як я мовчу.
Я хотіла не так вже й близько.
Зовсім трохи. Щоб ти почув.
Та на мить оступилась, Боже,
Як же солодко ти дививсь.
Наші схожості так не схожі.
Та амбіції... Як колись.

Відпусти мої сни. Весни.
Не тримай мої сни. Пускай.
Ніжним дотиком до струни
Не займай мене. Не займай.
Відпусти мої сни. Вони
Не поможуть тобі. Ні.
Не пини моїх сліз. Пини
Наші хвилі на свому дні.
Відпусти мої сни з ним.
Відпусти. Не тримай. Знай,
Я залишуся лиш з тим,
З ким пізнала в житті рай.
Відпусти наші дні.Одні
Ми не будемо більш. Повір.
Відпусти всі мої пісні,
Щоб летіли до самих зір..

Признайся, що накоїв, пташко.
Чи знов утратив ти дар мови?
Давай так коротко і страшно.
Я загартована, готова.

Я не сваритиму, не мама.
НЕ грайся в бетмена-героя.
Не компонуй сльозливу драму,
НЕ муч свій мозок гемороєм.

Ну що, з вікна стрибати буду?
Розбив серденько любий мачо?
І що воно тепер за люди?
Пісочниця за ними плаче.

Ірина Вівчар, Плаче пісочниця

Іди до неї! (пародія)


Ну що накоїв? Признавайся!
Де знов напився до безтями?
Чи у штанці напісяв знову
Від радості - дійшов до мами?
І де тебе чорти носили?
І де подів усю зарплату?
Купив три ящики горілки...
І де вона? Дістав по блату
Мені щось цінне? Подарунок?
Не зображай себе героєм!
Ти не прийшов - тебе принесли
Всього в синцях і гемороях!
А ця помада між очима,
Брудна без гудзиків сорочка...
Я не сваритиму - не мама,
Не плакатиму - я не дочка.
Ти був із нею? Зізнавайся?
А потім вже напився - знаю!
Пісочниця давно на тебе
Підступно й хитро зазіхає.
Візьму пательню і - по попі!
Візьму качілку і - по ребрах!
Якщо пісочниця заплаче -
Нехай бере! Мені не треба!


07.06.2011

Прогірклий запах жабуриння
Вдихають жовті люпини
Там, де у сіті павутинній
Гниють покинуті човни
Довкола кислого болота,
Яке долають буслі вбрід…
Ось так завершено роботу
- Меліорацію угідь.
Чадить у спеку трупним чадом
Сумне свідоцтво “добрих” справ,
А час примусити не ладен
Мене забути гарний став.

06.06.11.

Пародія

Знову жуєш без міри
(Хоч не ятрив би душу)
Не вистачає віри –
Слухати все то мушу.
Тіло моє – як книжка,
Лиш на сторінку б глянув.
Бачиш – грайлива ніжка,
Чим не зразόк роману?
Слухай, ти совість маєш?
Хоч пожалів би жінку –
Місяць уже читаєш
Першу мою сторінку!
Так, нелегкá то справа –
Ти не заснеш, не тішся!
Хочеш, я ляжу справа?
Бачу – в кутку боїшся…
Знову граблí (чи вúла) –
Кόльки беруть до дригу!
Снідати будеш … пилом
“Встрою” тобі… інтригу.
Жінка, яка жадáна,
В радості рівна Богу!
Бачив, яка в Івана,
В того, через дорогу?
… Так що трудися справно –
Треба читати вміти!
Зовсім небезпідставно
Зраджує червню вітер…

6.06.2011

Признайся, що накоїв, пташко.
Чи знов утратив ти дар мови?
Давай так коротко і страшно.
Я загартована, готова.

Я не сваритиму, не мама.
НЕ грайся в бетмена-героя.
Не компонуй сльозливу драму,
НЕ муч свій мозок гемороєм.

Ну що, з вікна стрибати буду?
Розбив серденько любий мачо?
І що воно тепер за люди?
Пісочниця за ними плаче.

Пише червень різнотрав'ям
Перші літа сторінки.
То на них тебе кохав я:
Ніжно, тепло, залюбки.

То на росах, на медвяних,
Що вмивали вечори,
Народилося: "Кохана!" -
Мрія юної пори.

В казку мрія виростала,
Ув очей живлющий цвіт,
В них, здавалось, відкривала
Ти для мене цілий світ.

Я єством туди поринув.
На п'яніючих устах
Народилося: "Дружина!" -
Кароокий диво - птах.

П'ю і п'ю кохання трунок
Та наснагу з губенят
Ти ж несеш мені в дарунок
Жовторотих пташенят.

Я на них не надивлюся,
Десь в захмеленім мені
Народилося: "Матуся!".
Знов примчали теплі дні,

Літо, плетене розмаєм,
Пише свіжі сторінки,
А я все тебе кохаю:
Ніжно, тепло, залюбки.

Кудись за хмари неземні
Відходять тихо наші друзі.
На полі бою ми - одні
Ще спротив чинимо нарузі.

Старенький наш кохання щит,
Все вірно служить нам з тобою,
Не тріскає од списів літ
І не іржавиться журбою.

Колись один із нас впаде
В життя зі смертю вічнім герці,
А другий вслід за ним піде,
Не витримавши болю в серці,

Кудись за хмари неземні,
Де нас чекають наші друзі...
На полі ж бою ми - одні
Ще спротив чинимо нарузі.

Как глаза твои, пасмурный день, и
В нём гниют лепестки сирени.
И взлетев в его хмурое небо,
Не садятся назад самолёты.

Мне уйти не позволет лень,
Я гнию изнутри,как сирень.
Ни воды, ни кусочка хлеба,
Даже знать не хочу я, кто ты.

Как тоска моя, пасмурно лето,
Беззащитна я, точно роздета.
У зениц промелькнули сомнения
Колоколом ржавым звеня

Где-то слонце... Но где это "где-то",
О котором сто песенок спето?
То у света, то ли у тени я,
Но под СОЛНЦЕМ не было меня.

Над землёю всё время летая,
Не заметишь, как скука седая
Вмиг прижмёт , и никак не отпустит,
(Я не в силах себя изменить).

Как сестра, но так яростно душит,
Говорит, почему ты не лучше?
Не согласна я с этою грустю!
Ты грусти, но не рви мою нить.

Коли мовчать
Володарі державні,
Топчу не ряст,
А гречку дефіцитну.
Візьміть мене –
Привабливу і спритну
Під свій арешт
Нехитро і негайно.

Нехай горить
Бензин і нерухомість.
І все вирує
Збурено-сердито.
Візьміть мене –
У сукні з оксамиту.
Крізь цю легку
Ошатну невагомість.

Якби ми всі
Прокинулись не завтра,
Зійшов би час
Із рейок застороги.
А поки рівно
Ходимо під Богом.
Візьміть мене –
Чи я того не варта?
6.06.2011