Замолчи...не кричи...
Королева в печали...
Затупились мечи...
Слишком много видали...
Слово...голову с плеч...
Покаянье?...Не стОит...
Кровью сотканный меч...
Жизнь по-новому строит...
Слёзы...смертных удел...
Рядом шут тихо плачет...
Взмах...лица белый мел...
Королева не плачет...
Приговор...и палач...
Помолись...если можешь...
Замолчи, шут, не плачь...
Ты ему не поможешь...
Выбор сделан, увы...
Болью давит корона...
Трон - заложник молвы...
Королева - закона...
Замолчи...не кричи...
Королева в печали...
Затупились мечи...
Слишком много видали...

15,04,11

Утром бабочка проснулась,
Сладко-сладко потянулась,
- Здравствуй, мир! А вот и я!
Вот и песенка моя!

Ну-ка,пой со мною вместе!
Не сидится мне на месте!
Над ромашкой покружу,
Да букашку разбужу!

Полечу на красный мак,
Там танцует жук-чудак!
Дружно за руки возьмёмся,
Мы с жуком легко споёмся!

Повторяй-ка мой стишок!
Выходи-ка на лужок!
Здравствуй,мир! А вот и я!
Вот и песенка моя!

27,04,11

Ковзаю босоніж по стерні,
Та не так щось прудко, як в дитинстві…
…Вершник замаячив вдалині,
А в ушах – нагайки висвист.
Можна птаству, можна ховрахам
Ласувати колоском по косовиці,-
Тільки нам, голодним дітлахам,
Зась на колоски навіть дивиться.
Кажуть, що скінчилася із Гітлером війна.
Покалічені, вертають вояки додому.
Та для Сталіна іще трива війна.
Безупинна. Із своїм народом.
Де за колосок – нагайка по плечах,
А за в’язку гички – каторга Сибіру…
Як мій народ мій в злиднях не зачах?
Як у Правду крізь неправду вірив?

Я буду тобі, доле, усміхатись,
Хоча в душі гірчить. Тобі на зло.
Легким відтінком гострого стакато –
Забулось.
Перецвіло.
Відійшло.
Тобі ж мене впіймати не під силу,
Мені ж тепер ти зовсім не страшна.
Не снігом, тільки цвітом забіліло –
Любов.
Бузкова віхола.
Весна.
Колись пройдуся тихим узбережжям,
Життя чийогось обрій перетну.
О, доле, ти така необережна –
Прийшла…
Звела…
Залишила одну.

Життя – це як велика книга долі,
А люди – сторінки у книзі тій,
З`являються й зникають мимоволі,
Щоб дати місце повісті новій.

Лиш мить – і перегорнута сторінка,
Незчуєшся – історії кінець,
Людей втрачати нам буває гірко,
І жаль розбитих через нас сердець.

І знов, як завжди – ранок, чорна кава,
Сьогодні хтось зустрінеться, а хтось…
Знайду у книзі я собі забаву
Чи може сльози – так вже повелось…

Усе проходить і усі проходять…
Лиш в кожного свій строк і дні свої.
На сторінках закони всі природи,
Такі безглузді часто і сліпі.

Але чомусь твій вигаданий образ
Між них витає, як густий туман.
Усе проходить, але ти… ти поряд
Завжди і всюди, хоч тебе й нема…

І ти причина всіх моїх сюжетів,
І сліз, і сміху, і безглуздих дій,
Ведеш мене повсюди, але де ти? –
Мій привид щастя, дивний вирок мій!

Я хочу знати, не таїти догад,
Чи ти зійдеш із сторінок колись,
Чи, може, перетворишся на спогад,
Як всі, хто в цій поемі збереглись?

І буде перегорнута сторінка –
Моє життя… назавжди… і любов
Не зробить вже ні солодко, ні гірко
Моєму серцю – там застигне кров!

Опрокинувшись, небо унеслось в безграничье,
распадаясь на сотни исчезающих брызг.
И она исчезала, улетая по-птичьи,
долгожданной свободою пьяная вдрызг.

Этажи проплывали, словно кадры на пленке.
Каждый кадр – как виденье в жару, в забытьи.
В этой крале, в подростке, в гениальном ребенке
ты узнала себя? Все. Начало пути.

Наконец-то свободна, наконец-то крылата,
хоть твердили, мол, с крыльями ты родилась.
Первый краткий полет твой был начат с фальстарта,
и, чтоб снова взлететь, нужно было упасть.

Чьих-то чаяний тайных оправдать не сумела,
отреклась, как от ереси, и от собственных грез.
И на грифеле памяти белым призрачным мелом –
лишь обрывки стихов да разводы от слез.

Те стихи – пусть не буквенной россыпью в книге,
а листвою тетрадных страничек шурша,−
без надрыва поплачут о девочке Нике,
и, разбитая в долгом неистовом крике,
исцелится покоем беглянка-душа.
2002

напевно обмін енергії є
не тільки теплом
а ще чимось вищим
чи глибшим
моє – твоє
твоє – моє
мить щастя
намотує кола
спіралі у вічність.
відкрити себе
щоб лишитись в обоймі
не випасти з цього процесу
зв’язку
хороший, хоч тричі
але не відкритий
залишиться завжди
їсти
у коридорах
пітьму

Захлопнулись двері чужого авто,
Мене вже немає і я вже ніхто.
Та запах твій чую, в вухах аж дзвенить,
І тіло, серце і душа все болить.

Захлопнулись двері у твоє життя,
Мене вже немає і я вже не я.
Надія лишилась та більше нічого,
Я буду щаслива, та що всім до того.

Немає стежинки яка б обійшла,
Те місце де нас, ні тебе вже нема.
Пекуча реальність б’є по чолі,
Все рухнуло в мить, усе взагалі.

Я хочу прокинутись, та ні це не сон,
І серце колотить, вистукує тон .
Прощальну поему, де вічна зима,
Про те де тебе, де нас біль нема.

Я все пам’ятаю секунди і дні,
Ми були, щасливі, нас віті одні.
Повірити в щастя таки не вдалось,
Сторінка згоріла, ніщо не збулось.
2011

Я тебя доведу до…черты,
Одиноко начерченной грани
Очень тонко,
Закон возгораний
Каждой клеткой прочувствуешь ты.

Я тебя доведу до…Любви,
Ты поймешь, как потоки желаний
Твое тело взорвут изнутри…
Я тебя доведу до…признаний.

Буду я и покорной рабой,
Госпожею жестокой и строгой,
Пусть пылает забвений огонь.
Не гаси, я прошу, ради Бога!

Я тебя доведу до…Терпи!
Остальное, пока что – не важно,
Сладким ядом потехи судьбы,
И желаний нескромная жажда.

Розкинувся асфальтний лабіринт.
Багатоповерхівки вже до гулу звичні.
Бруківка вуличок старих й вузьких,
Ховає спогад дамських черевичків.

Торкаючись старечої стіни,
В думках жевріє швидкоплинність.
Сторіччя за сторіччями вони
Відбитки накладають в вічність.

Місто живе у вуличках своїх,
У старожилів пам`яті незмінній,
У капелюхах корінних панів,
У рукавичках панночок столичних.
Листопад2010.

Пробач мені, моя Любове,
Мої безмовні почуття,
І те, що в ночі під покровом
Моїх надій горить зоря.

І те, що в снах моїх шалених
Зриваю пута самоти,
І гине в серці смутку терня,
І ти - це я, а я - це ти.

Пробач мені мої молитви,
В яких благаю в Бога я
Не перемог на полі битви -
Щоб ти була лише моя.

Пробач мені, моя лебідко,
Що наше щастя - лиш у снах,
І я заточений у клітку,
Де не знайде мене весна.

Пробач мені, що надто грішний,
І те, що вимовив ім'я,
І ці мої бентежні вірші...
Пробач мені, Любов моя!
січень 2001р.

Десь в іншому житті,
Коли любила,
Були ми грішні і святі,
Любов п'янила!
Сміявся травень нам услід,
Розправив крила,
Я обіймала цілий світ,
Бо я любила!

Сміється травень нам услід...
Та я безсила...
Вже бур'яном заріс наш слід...
І я безкрила...

Минуло літо і весна,
І вже несила,
Колись була я не одна,
Колись любила,
Сміявся травень нам услід,
Любов зотліла,
Змінився наш з тобою світ,
Опали крила!

Сміється травень нам услід...
Та я безсила...
Вже бур'яном заріс наш слід...
І я безкрила...

Дивись, як мала пацанва із вирваним диханням каже – помри.
Тож годі ламати нігті об літературу,
цей час, який у тобі болить,
ніби коліно,
він протирає тебе як щасливу монету, жбурляє згори.

І не стільки мідь проростає, як ти накриваєш мідь.
І ота пацанва на сусідським городі накриває кущі малини,
сусіда в цей час займає процес гоління
і окремий вид танців – стійке відчуття іржі.

Що не кажи,

а життя клітинами схоже на арафатку,
не знаєш навіть кому зав’язати на згадку.

2011

 
(сюїта)



душе моя. чуття сіячі рису
у старі глини, занурені в каламуть
на схилі гори зі святою кригою


лілеє світу, теракотова лампо
миро чи ладан курити до щастя нам
доки сивіє божій людині поживне
перламутрами сутінкової зливи


зорі пречисті з безодні трепетної
на хвилях люстер нічний голос пристрасті
тьмяномідноволосої риби панни


мрії сліпо плетуть свої павутиння
легіони спіритів тліють розкішно
пісок лабіринтів, білий карарський лід
ілюзорні омани за обрій безслідний



 ~}-


квітне вогнями схід екумени
ядуча папороть ріже хмари
зринають демони без імення

звиваються пустельні почвари
у феєрверках усіх забажань
вмирає світ і чорніє космос
знеболені зорі усіх прощань

знаки криваві маряться мостом
напівосяяний сват фердинанд
лупить у потойбічні литаври
вічне надірвано мов амперсанд

синхронні люмінесцентні маври
зливають страхіття видовищні
на яскраві жерла жертовників



 ~}-


танцює безталанний арлекін
і вечір убиває протияддя
напам’ять подумки гортає
за тінню тінь


обтяжений всіма гріхами змій
полює звичний елегійний відчай
і місяць ніжно золотиться
на тьмянім тлі


мій вільний брате. лагідно спочинь
всі двигуни зупинено навічно
вертаються в порти північні
видінь сніги



 ~}-



 

Вдягни манто. Так холодно і сніжно.
Не застудись. На вулиці пурга.
Ти не дивись сполохано і ніжно.
В останній раз ця вимушена гра.

Вже через мить – омріяна свобода.
Не зволікай. Усьому свій кінець.
Вдягни манто. Поглянь, яка негода.
В останній раз ця стежка навпростець.

Стара зима. Незатишно в кімнаті.
На моніторі – спалахи від бра.
Ти вже пішла?.. А я хотів сказати:
«Вдягни манто. На вулиці пурга».
8.05.2011

Мені говорила бабуся,
Відводячи очі сумні,
Що дід обіцяв: - Повернуся!.
А сам десь пропав на війні.
Мені говорила матуся,
Що тато повернеться ось…
І він повернувся – безвусим
Ховати його довелось.
Мені говорила дружина:
- Живим повертайся хоч ти!..
І я повернувся, щоб сина
Свого від війни вберегти!

10.05.11.

Пройдя по улицам, отчаянно вздыхая,
Відновлюючи знімками твій подих,
Я не заметил, как буд-то вспоминая,
Моє бажання бачив я крізь воду.

Ломает сердце… мне прошлого по горло,
Забувши пристрасті цих світлих кольорів,
Мы виноваты, но память нам не стерла,
Прозорих буднів…. де полум’ям горів.

С тобою мне и справиться не сложно,
І так банально все, прийняв - не відпустив.
Без телепатии мне все предвидеть можно,
Наші здогадки, і разом це нести.

Ты смотриш в душу, и календар снимая,
Все підбираєш… чеснот своїх сльозу,
Ты вечно плачешь, неробко забывая,
Мої німі слова, і їх дешевий звук.

Но все же рядом, но все же не простились,
Йдемо по вулицям, і я в тобі живу,
И я живу в тебе, мы сново помирились,
Дорога щастя рівна, начхали на криву.

Не плач за ним, що кинув і пішов.
Хто вартий сліз-той плакати не змусить.
Хіба для того Бог створив любов?
Хіба заради того зараз сльози сушить?

Ти озирнись, дай світу свою руку.
Іди, хоч спотикаєшся, іди!
Не думай що і як там буде.
Життя тебе взяло,і ти його бери.

Моя перша зима без тебе.
І ти знаєш, так легко живеться.
Вже не прошу пояснень у неба.
І на диво-сніг теплим здається.

Ти приносив одні лише муки.
Через тебе не було весни.
Через тебе не падав у руки,
Теплий дощ ,не співали пташки.

Хтось сказав,що любов це страждання.
Я люблю, але ж час не стоїть.
Життя йде, кожен день як останній.
Раптом завтра не буду я жить!

Все сьогодні. Все є тільки сьогодні!
Лови мить поки квіти живі.
А оплакати душу самотню,
Можна буде уже в темноті.

Може в нас це було і кохання.
Та яка вже різниця тепер.
Я не перша ,і я не остання.
Тай за ніччю завжди іде день.

Скільки часу повинно пройти,
Щоб тебе нарешті забути.
Коли встану, почну іти?
І на людину схожою бути?

Зруйнувала мені пів життя
Причини я так і не знаю.
Як витримує твоя душа?
Коли бачиш як я палаю.

Для мене пусті твої слова,
Ти не вмієш ними говорити
І болить від них голова,
Та не хочу я більше жаліти.
(10.05.11)

Життя ,це дальні береги,
Тяжка до них дорога.
Роки-вода, нема слідів,
Не видна перемога.

З чaсом здається осягнув
Усе, що душу гріє,
Зборов ту даль, та знов печаль,
Душа скорботно ниє.

Життя-борьба, постійний труд
І не легка дорога,
Тяжко знайти кудою йти,
Бо наляга знемога.

Та ми ідем, так Бог створив,
Ми все чогось чекаєм,
Чи папороті знайдем цвіт?
Хто зна? А все ж шукаєм!

І щось мене ранком у лісі травневім водило,
І щось мене звало, і знову мене щось вело
До цього затишшя, до цього магніту-кадила,
Що щедрим пришестям пречисто, пребіло цвіло.

Я тут зупинився. І слухав, як роси ранкові
Озвучену тишу котили з розбуджених віт.
Коли ж нахилився - побачив у кожнім росткові
Не просто конвалію -
ніжний вражаючий світ.

Тебе там угледів у біло-зеленому платті,
Шарпкому, як вітер, грайливому, наче твій сміх.
А сонце над нами пірнало то в хмари кудлаті,
То тирсу-проміння стелило ряденцем до ніг.

То де ж ти, ласкавко, у лісі оцьому чи в місті,
Яким камертоном в обійми гріховні зовеш?
Розтанув оазис.
Лиш нетрі довкола імлисті,
І чаркою чару відлунює сріберна креш.

Ах, теперь она в сторонке.
Жизнь пошла совсем не та.
Деревенская девчонка
Вся румянцем залита.

Ах, стеснительна не в меру -
Взгляда лишнего не кинь! -
По давнишнему примеру
Старорусских героинь.

Черных пятен не ищите -
Белым бел ей белый свет.
Злонамеренный учитель
Не растлил в двенадцать лет.

Нет ей счастья в папиросе,
Не грозит стакан бедой,
И отец ее не бросил
Ради стервы молодой.

Все в ней глупо? Все в ней плохо?
Ни к чему румянец щек?
Виноват перед эпохой
Всякий чистый родничок.

И банален он, и пресен...
А по мне - так хороша
Не обернутая в плесень
Дочка-девочка-душа.

2010-

Жили-были, длили, не дыша.
Как-то порознь выползли из моды.
С той поры, когда любовь прошла,
Годы промелькнули. Дни и годы.

Вдруг она мне - не оплачет стих -
Стала лишней, я же ей - несносен;
Словно славно, словно на двоих,
Словно и не знали светлых весен!

Все мешая задом наперед,
Мигом расползлись глухие сплетни.
И казалось, все докажет тот,
Кто из нас продолжит поэффектней.

Было время - наперегонки
Гнались биографий наших факты.
И однако, в редкие звонки
Я - "ну как ты?" И она - "ну как ты?"

2010

«Три синочки-огірочки, а найстарший Миколай», –
Пригадали мати, що я сказав
Напередодні війни, коли були ми ще всі разом.
А по війні я бачив брата лише якусь мить.
Поцілував він нас та й подавсь городами на Канів:
З гори уже спускався виконавець,
Аби забрать Миколу під конвоєм до сільради.
Відтоді мені заборонили згадувати брата.
Уже дорослим я зустрівся з ним і зрозумів усе...
...Підлітка записали кількома роками старшим
І разом з тисячами інших погнали в Німеччину.
Сім разів не знати в який бік податись
Тікав об бауера брат мій. Повертали й били.
Та найгіркіші сльози пролились тоді,
Як, визволяючи з рабства, били нагайкою свої:
«Оце тобі за те, що не тікав на батьківщину!»
Як удалось уникнути удруге каторги,
Не питав я брата.
Попри поневіряння й скалічене життя
Не зазнав він рабства вдруге.
А скільки ж тих,
Хто перейшов із рабства в рабство?..

Я покличу тебе за собою
І у ніч весняну поведу
У затіння сліпе під вербою,
У духмяну траву молоду.
Зацілую усю до нестями
Аж до крові на тілі й устах.
Заколишу хмільними вітрами
На натомлених віком руках.
Підніму на світанні із долу,
Ледь почую благальне: - Ходім!..
Я довічно тебе поневолю
Безугавним коханням своїм!

05.05.11.

Боюся, закохаєшся,
Тому тримайся осторонь,
А я пройдуся босою,
Поскрипують дошки,
І відчувати біль мені
Сьогодні довелося, та
Ось у вікні весна буя,
У каві є вершки.
І погляд мій спрямований
У далі, що намріялись,
Не видно у вікні того,
З ким думкою є я...
Ось котики вербовії
Від променів прокинулись,
А у мені спинилося,
Здавалося, життя.
Ось печива два сонечка,
Янтар варення – крапельки,
Але чомусь не радують
Кумедні обідки...
І розпустивши косу, я
Про когось тихо згадую.
Тихіше, не підходь, прошу,
Скриплять старі дошки!
Не зменшуй вперто відстані,
У снах, прошу, не снись мені,
Я витримаю, вистою,
Не злись і вибачай.
І вільною, і сильною,
Від тебе таки вислизну,
Не ти останній прихисток,
Зроби, як хочеш, чай,
І помовчи, прошу тебе!
У стінах білих холодно,
Відпочиваю поглядом,
Коли дивлюсь у ніч,
Посидь, як хочеш, осторонь,
Біля дверей, на коврику,
Але, благаю, на імя
Мене не клич, не клич!
Боюся, закохаєшся,
Розпачливо, без відгуку,
Без памяті, із присмаком
Солоно-гірких сліз,
Тому, втікай, до присмерку,
Допоки ще не пізно, і...
Благаю, на імя мене не клич...
Не клич...не клич...

06.05.11

То не марна ласка ваша, мамко,
І молитви ваші, і любов,
Що їх щедро сиплете вже зранку,
Беручися до роботи знов і знов.
Дорогі ті ваші вишиванки -
Все, що ожива на полотні.
Я прошу вас: збережіть їх, мамко,
І узори, й квіти осяйні.
Щоб завжди на ґанку повно квітів,
А весною зацвіте бузок...
Обійму вас, мамко, ніжно-ніжно
І полинем в спомини удвох.

Але беззаперечно, у Давньому Римі на пальцях твоїх існувала б законність сенату.
І метелики з напівпрозорими шкірою/пилом/серцями розсипані уночі,
і твій внутрішній снайпер іде полювати,
як ідуть по лісах втомлені утікачі,
кожен з важкою надією на плечі.

Але беззаперечно, що кров перетреться своїм носієм на олію,
і що пальці, немов провінційні актори, знервовано дряпають скло.
І шамани в обряд воскресіння пітніють, біліють,
ніби справді чекають, щоб перетекло
життя
відповідно до графіку воскресінь,
життя і тепло.

2011

Коли хтось про тебе спить, перегортаючи із кінця на початок,
наче шляхи додому,
а вірніше китів попід цими шляхами,
тоді червоніють вуха,
саме з них колір і починає тебе вивчати.
Обростаєш ним, ніби Карпати, поступово обростаючі пастухами.

І колір так
дійшовши своєї мети,
себто хтось там прокинувся, зібравши докупи думки й урожай,
без шуму, без болю відходить у кращі світи,
не лишаючи по собі рівно нічого — не по-людськи, але все одно вражає.
Мається на увазі, що внутрішня сторона навіть і у ножа є.

І коли хтось про тебе спить,
наприклад у далекому приймальному покої,
то якщо все нормально,
ти прокидаєшся у цей час від важкого холодного поту,
і червоні краплі його дорівнюють кількості кабінетів, шприців, набоїв.

А якщо не нормально,
то прокидаєшся і
просто
ідеш
на
роботу.

2011

Уходили парни на войну,
Верили в приметы по старинке.
Словно новобранцы в старину,
Завязали у берёз вершинки.
Приходите, девушки, сюда,
Пусть вам здесь надежда улыбнётся.
Не завянет дерево - тогда
Твёрдо верьте,что солдат вернётся.
А берёзки и в мороз, и в зной
Выстояли, к солнцу потянулись,
и стоят,сверкая белизной...
Только вот солдаты не вернулись.

Салюти веселих кульбабок запалюють ранок,
Розкручують небо холоднi трикутники сонця
,Розбудженi крила танцюють пiд вiтру сопрано.
I серце веснуе.Трiпоче,як пульс марафонця.

Тут верби плетуть вишиванку мелодiй пташинi,
Смiються джерела,ховаються в рiчцi веселки...
З долонь першолисту ковтаю небесноi синi
I йду у свiти.Вiдкривати душi закапелки.

Бринить твій голос в крапельках роси,
Що впала на кульбаби світанкові.
Мене здмухнути їх не попроси -
Теплом твоєї сповнені любові!

Дзвенить твій голос у стрункій сосні,
Пахучій хвойномрійним ароматом.
Прилинь до мого серця навесні,
Що ділиться поміж тобою й татом.

Хай буде вічним премогутній дзвін,
Бо будить до життя і надихає!
Усюди - радість, де лунає він...
Ніколи в серці сина не стихає.

А йшов дідусь. Як молоко - волосся,
над бородою очі посмішку несли.
Ніхто й не чув, що молиться. Здалося,
що просто в'яже дід невидимі вузли.

Чи то на пам'ять в'яже, чи - на втіху,
але слова почуті все-таки були.
Бо раптом людям відібрало пиху,
неначе хто їм розум дав із-під поли.

Воно б радіти, та чомусь тривожно
зробилось кожному, окрім хіба дітей.
"А де дідусь?" І хтось зронив набожно:
"Даруйте, але він до тих пішов дверей..."

Убік усі жінки повідвертались,
стоять, очікують, як глядача портрет.
Їх язики заклякли, ніби постинались:
громадський, в полі зору, платний туалет.

Чоловіки ж чекати не бажали -
штовхалися, ломились, бігли до дверей.
"Верну борги!!!" - спритніші з них кричали,
як на торжку ведеться завжди у людей.

Оце так дід! Страшну отримав владу:
його, веселуна, почув уважний Бог
й дозволив отаку несанітарну ваду,
як борг до органічних прирівнять вимог.

І в розум навернув, аби в нехитрий спосіб
побачили свою ледачу вдачу всі.
"Верну борги!" - крикливо так і досі б
лунало тут і там в усій своїй красі.

А що дідусь? А молоком волосся,
над бородою очі - через сльози сміх...
Глузує з боржників чи, може, то здалося?
А автор боржників пробачив вже своїх.

9.05.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Все життя неначе утиск
Вітром свічки на могилі,
Так не можу позабути
Очі сині серцю милі.

Вже душа моя осіння
Надокучливо воліє
Пам'ять вирвати з корінням,
Щоб усохли квіти мрії,

Щоб не гріло сонце доли,
Не леліяв місяць тишу.
Раз не стрітись нам ніколи,
І надіятись полишу.

Та, напевно, й після того
Опускатись з неба буде
Образ щастя молодого
На снігів печальні груди.

09.05.11.

Не зрадь мене, серце! Благаю, не зрадь
Останнім ударом, йдучи крізь світи.
Це ти воскресало у сотнях згорань,
Аби до коханої тільки дійти.

Горить у тобі непогасний вогонь,
Ти знаєш - чий погляд його запалив?
Ті сотні тривог, що торкалися скронь,
Я чесно з тобою на двох розділив.

То ж я заклинаю тебе і молю -
Дай сили здолати доріг хижий біль!
Кохання твоє, від якого не сплю -
Найкраще, що було у долі моїй.

Не зрадь мене, серце! В дорозі не кинь,
І рани старі не залишать сліду.
Давай же здолаєм сумну далечінь,
Щоб знову сказати - "Живу, бо люблю!".
лютий 1998р.

…Не треба, милий, зайвих нарікань,
Що знову душу снігом пополощуть,
Що є відбитком смути і страждань,
І вічних почуттів уламки, мощі.
Хіба тебе болять мої вірші?
Вони – німі осколки серед бурі,
Вони – забиті пилом стелажі,
Що так тебе безжалісно одурять…
У тих віршах, де я – чиясь любов,
Де серце тільки гріється думками,
Де мрії визволяються з оков,
З широкими своїми рукавами…
Чи там де я, чи там тебе нема?
Це ти – у кожній літері і комі…
А ти сказав: «Поетом будь сама»,
А я ж тебе так кликала на поміч…

Магма кохання - вибухом з кратера
Гаряче й стрімко - роз"ятрений щем.
Та корабель, що проплив без фарватера,
Зник ще тоді під травневим дощем.

Хлипають вікна сонно повіками,
Темінь запалює зблідлі вогні.
Зорі на небі розсипались злитками,
Вечір на радість вимінює гнів.

Ніжно-бентежно вабить омріяне.
Бо ж не одну ми стрічали весну...
Вітром бузковим кохання завіяне
В радість небесну й печаль неземну.

Это стихо моего Бати, он умер в этом году.
Прошёл войну с 39-го по 45г.
Плен, проверка... Закончил в Кёнинсберге.
" За отвагу"...
Стихо - отклик, написано им в 2005 г. на стихотворение Чумачковой.
Плагиатом не считаю, поэтому публикую...
Фото из семейного альбома.
Увеличить не смог... "Три поколения".


***
На базаре старик с орденами стоял,
Со слезой на глазах их к груди прижимал.
Вы простите меня, боевые друзья,
Но без хлеба на свете жить тоже нельзя.

Был я смелым и храбрым в жестоком бою,
Проливал свою кровь за Отчизну свою.
Наградила она меня всем, чем могла,
А за раны мои честь и славу дала.

Но настали другие для нас времена
И расстаться мне с вами, наверно, пора.
Сослужите последнюю службу, друзья, -
Очень трудно без хлеба, совсем уж нельзя.

ПотОм тяжко вздохнул, и сказал себе – нет!
Друг за друга должны мы держать свой ответ.
Не расстанусь я с вами, друзьями вовек,
Ведь не хлебом единым живёт человек.

И пошёл он домой, а на встречу жена,
Обняла, прослезилась и молвит она:
- Ты – герой у меня, молодец, старина,
Сохранил свою честь, не продал ордена!

Рань...
на душі христово.
Стрінув у серці Бога
щирого і сумного,
з перших, розп’ятих словом.

– Тесле колиски тиші,
гостра твоя теслиця.
Він промовчав і вийшов,
ніби з вогню церквиця.

Гримнули двері висі,
вікна замеркотіли.
Янгол в мене дивився,
мов крізь кольчугу – стріли.

– Хочеш,– питав,– до Нього?
– Вийди зі себе в спокій
світлим, на зло убогим,
стань животворчим соком.

Синь...
підбирав на кому –
пнувся строфою далі.
Ніжному й нечужому...
море лишив печалі.

З інших, речей забутих
й рідних до посивіння,
вирвав собі нечуте,
здатне на омертвіння.

І на краю долоні
лодь загойдало світу.
Довге моє безсоння,
довше за видих світла.

9 Травня 2011

Ми по війні ще грали у війну.
Напризволяще кинувши корів і кіз,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
В рукопашну сходились,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.
Рукави порожні в моїх однолітків.
З милицями мовби й народились.
Ми по війні ще грали у війну.
Ми грали у «червоних» і «німців».
Слабосилий, я завжди був «німцем».
Ще й досі крає серце та несправедливість:
Ну, який я в біса «німець»,
Коли фашисти ставили під клуню,
Автомат строчив над головою...
Хлоп’яча та несправедливість
Вкарбувалась у пам’ять дужче,
Ніж пошуки картоплі у землі задублій,
Ніж сколоті стернею ноги чи недосяжний хліб...
Так я зненавидів війну удруге...
...Не можу "грати у війну" з синами.

Це не піді мною плаче затоплена Японія,
і не під моїми ногами ламаються шкільні дошки і дошки гробів.
Але моє внутрішнє місто губиться серед кішок, котів і старих вагонів,
місто, яке навіть у епоху великих географічних відкриттів так ніхто й не відкрив.

Пора року така,
і дерева стоять, ніби порожні обойми.
Дівчинка малює великі очі молоком на стіні.
Дівчинка холодна, темна, глибока, неначе північні водойми,
і, Господи, ця північ цілком у мені.

2011

Травой забвенья память не укрыло.
За мною вслед идут издалека
И чёрный хлеб измученного тыла,
И глаз сиротских жуткая тоска.
Нет, я ещё оттуда не пришёл,
Из той далёкой стороны-сторонки,
Где адресатам городов и сёл
Разносят почтальоны похоронки.
Нет, я ещё остался за чертой,
Где горе выдавалось полной мерой,
Где люди жили общею мечтой,
Святой надеждой и горячей верой.
По граммам хлеб и скромное жильё.
Привычный быт, он труден, но не страшен.
Там всё, что «наше» - значило моё,
Там наша боль и радость тоже наша.
Я не пришёл из дальней стороны,
От синих рек и берегов зелёных.
Они по эту сторону войны,
Откуда шли на запад эшелоны.
Я там остался в памятном году,
Где детство шло по опалённым травам.
Я не уйду оттуда, не уйду,
Я не могу, я не имею права.

барбекюшной гарью располосован,
ветер бьет по мальвам
и спаниелям.

на крыльцо конверта садясь пословно,
герцогинно-альбно -
она тускнеет.

на письмо уходит колода марок.

я пишу ей редкой, дозревшей карой.

2010.

І як туман… Те сяйво від знамен,
І спогади терпкі, болючі, давні…
Підносять ветеранам до рамен
Розквітлі оберемки цвіту в травні.
А їм хіба потрібна та яса,
Коли ще пам'ять кулями розшита?..
А їхня юність – чорні небеса,
І кров’ю розфарбована їх свита…
У грудях їхніх й досі рветься клич –
Вогонь терпкий палає нездоланно.
А їхня доля – то червона ніч,
То як туман, що підло встелить ранок.
Чи їм та слава честі не гірчить,
Коли заниють їх тілесні рани?..
А їхнє щастя – то зрадлива мить,
Про що промовчать сиві ветерани.

звільнитись з роботи
не виходити з дому
кинути курити
припинити бухати
не думати про жінок
їх ноги попи груди
купити акваріум
з тритонами або черепахою
чи золотими рибками
які слухатимуть твої бажання
так уважно
як не слухала навіть мама
в твої два-три-п’ять років
я вже мовчу про дружину
дивитись телевізор
або слухати радіо
не вилазити з ліжка
так друже так
ти направду можеш втекти від світу
але світові на це просто насрати

Мы домой вернулись после бури.
Нет войны, её окончен срок.
Сядем на крылечке, перекурим.
Всё же мы пришли на свой порог.
Те, кто выжил на земле, с рассвета
В бомбами распаханных полях.
Нет друзей – они остались где-то,
Кто вернулся, тот на костылях.
Но, придя из дальнего похода,
Памяти огонь не потуши.
Береги, напрасно не расходуй
Свой ресурс израненной души.
Память, память, сделай одолженье,
И со всей солдатской прямотой
Проведи нас по полям сражений,
Где пролёг к Победе путь святой.
Мы Победой бредили и жили,
Мы прошли у смерти на краю,
На алтарь Победы положили
Стойкость непреклонную свою.
Как звезда, горящая во мраке,
Звал к себе победный наш финал.
Враг давно хотел узнать нас в драке.
Мы не зря старались – он узнал.
Утверждаю: нам никто не страшен.
Маяки для нас горят во мгле,
И всегда в сердцах победа наша –
Самый главный праздник на земле.

Неначе ніч прямує за світанком, -
Іде отак вона за ним услід,
Коли болять на тілі давні ранки
І корчиться від них у муках дід.
Сидить на ліжку, як на п’єдесталі
Присів у бронзі мертвий побратим, -
На честь якого вулицю назвали
Й пишаються полеглим, неживим.
В однім бою – йому осколки в тіло,
А другу куля прямо у висок.
Тоді пліч – о – пліч за Дніпро робили
Бійці у листопаді марш – кидок.
Отримали свинцеві нагороди
Усі у сорок третьому сповна.
Тому ще досі за солдатом ходить
І болями пече йому війна.

09.05.11.

Буде сонце щодéнь вставати,
Прóйде травень, і прийде знов,
Та Тебе вже не буде, Тату,
Ти у вічність від нас пішов…

Відшуміли житейські бурі,
Перемога, вже не Твоя…
Внук із правнуком у зажурі,
В Тебе з ними одне ім’я…

Була ратна нелегка праця,
Закривавлений горизонт.
Був поранений в дев’ятнатцять,
В вісімнадцять пішов на фронт.

Разом з дідом призвали з хати,
Інвалідом вернув на поріг…
Не любив про війну казати,
І ще фільмів дивитись не міг…

Переправи, бої на Віслі,
Перемоги весняний грім…
Одинокий піджак на кріслі,
І солдатські медалі на нім…

Невідомі, прості герої,
Скільки винесли бід і лих.
…Парком вже не пройдем обоє,
І не вип’ємо “фронтових”…

Час незримо тремтить і тане,
І хурделиться цвіту сніг…
Покидають нас ветерани –
Дійсно, жменька лишилась їх.

Все, як завжди. Ті ж сонце й небо,
Марші, травень, святкові дні.
Перший раз Перемога без Тебе,
Перший раз ми святкуєм одні…


9.05. 2011

Шумлять промовці у столиці,
кипить словесная війна.
А трохи далі, у глибинці,
дзвенить лиш тиша вікова,
лиш вітер не дає спокою
вершинам верб у далині.
І вигинається дугою
та й припадає до землі
колосся золотих ланів.
(2007)

НИКОЛАЙ НЕКРАСОВ

В столицах шум, гремят витии,
кипит словесная война,
а там, во глубине России –
там вековая тишина.
Лишь ветер не дает покою
вершинам придорожных ив,
и выгибаются дугою,
целуясь с матерью-землёю,
колосья бесконечных нив...
(1857)