Двадцяте літо вже роїться рій,
Гудуть про згоду, позаяк - безпутні.
Не тупаки. Не покидьки. Не трутні.
А пасторі сусідніх пустирів

Їм на устах привозять штучний мед,
Взапій цілують, а де-факто - травлять.
І з м"ясом виривають різнотрав"я,
Цей рід гіпнотизуючи: відмер,

Його ніколи не було в степах,
Його слова - це викривлений голос,
Ці кості - обезглавили й до столу
Подати псам, перебраним в писак.

Великий Луг - пасовище для риб,
Які про дивне з плавнями гуторять:
Про дивне русло і залите море
Без чумаків. І солі. Без вітрил.

І рід цей, наче риба, мовчазний -
Перетерпіти віршем, гарувати.
Його безсмертя - як бджолина мати -
Живе, допоки трудяться сини.

Не треба йти до кровної землі,
Манни не треба, поле - не пустеля.
А все ж раби... Пошли до них Мойсея!
В них часу - покоління. Двадцять літ.

На перекрёстке двух миров,
Где поцелуя след,
Рождалась Первая Любовь,
Как утренний рассвет.
Лаская трепетно рукой
Пробившийся росток,
Шептала Нежность:"Я с тобой!
И ты не одинок!"
А в небе Счастье в облаках
Парило над землёй,
Купается Любовь в стихах
Родившейся мечтой.
Растёт сквозь боль и сквозь туман,
Изранив душу в кровь,
Лишь через след сердечных ран,
Познаешь ты Любовь.
На перекрёстке двух миров,
Где поцелуя след,
Рождалась Вечная Любовь,
О ней поёт поэт!

Плачет в Африке народ!
Потерялся Бегемот!
Обезьяны затрещали -
Бегемота не видали!
Не видал и серый Слон,
Загрустил,похоже,он!
Даже злобный Крокодил
Горькую слезу пустил!
Помогите! Помогите!
Бегемота разыщите!
Ну чего кричит народ?
Не терялся Бегемот!
Просто он вчера устал,
И немножечко проспал!

Влітку тепло, влітку гарно,
Не сиджу я вдома марно,
Вже взуваю я на ніжки
Дві веселі ...(босоніжки)

В них забив я перший гол,
В них я граю у футбол,
Бо вони не для домівки,
Називаються ...(кросівки)


Є взуття і спеціальне,
Не просте, а танцювальне,
Бо для танців, не для стежки,
А зоветься воно ...(чешки)


Гарна сукня є в Марічки,
Є блакитні, довгі стрічки,
А до сукні є в Марічки
Два чудові ... (черевички)


Щоб не мерзли взимку ніжки,
Одягаю я панчішки,
А гуляти до ріки,
Я взуваю ...(чобітки)

Коли вдома я буваю,
То на ніжки їх взуваю,
Не ходжу у них на танці,
Це зручні, м'якенькі ...(капці)

Якби діди прийшли з війни,
Якби живим лишився тато, -
Про невідомого солдата
Мені б страшні не снились сни,
Якби вони прийшли з війни!
Якби живим лишився тато
-Я знав би правду про війну,
А мати ранню сивину
Вже не ховала б винувато,
Якби живим лишився тато...
Про невідомого солдата:
- Горбок у полі за селом
Давно хотів наш агроном
Із полем трохи підрівняти,
Та тракторист був - син солдата...
Мені б страшні не снились сни,
Якби не ріс я сиротою,
І час, напевно, вже загоїв
Карби на серці від війни,
І бачив би я інші сни,
Якби вони прийшли з війни
Без орденів хай і медалей, -
Ми б горя з мамою не знали,
Не сумували щовесни, -
Якби вони прийшли з війни!..

Я стихи сочиняла тебе по ночам:
Я рыдала сквозь смех и смеялась сквозь слёзы!
Я хотела прижаться к знакомым плечам...
Я лишилась утех - опустилась до прозы.

Всё прошла: Крым и Рим,
Зной - в жару, холод - в стужу!
Всё прошла, - умерла, но вернулась к своим...
И при всех говорю, что бывает и хуже!

Жизнь прекрасна во всех выражениях:
Эти промахи, взлёты и поиски...
Мы прекрасны в своих достижениях,
Мы - герои своей же повести.

Жизнь нас манит соблазнами и бросает в кювет...
Испытаний пучина сводит зубы до боли.
Но в конце у тоннеля есть заманчивый свет...
И всегда пьедестал есть у доли.

Руки-плети и ноги уже не идут...
Только мысли бегут чередою...
Эти мысли, как пули, а сердце - редут!
Может кто-то поспорит со мною?

Світобудові на рамена
Вісонна вишень білизна
Поклала юності знамена
І воцарилася весна.

Труди у землю, мов офіру
У сподіванні сіє люд,
Уранці жайвір носить щиру
Їм пісню із імлистих блюд.

У лісі виступи солістів
За кошт, оплачений сповна
Барвінковим економістом,
Що з неба дивиться вікна.

Настрою струни я на лірі,
Акорд щемливий підберу
І всі слова буденні й сірі
Облагородяться в миру.

Весна, весна - пора кохання,
Молитви, праці , здобуття.
Встаю частіше спозарання ,
Щоб не проспати мить життя.

12.05.11.

Затьмарення у хворої пройшло,
вона всміхнулась, потихеньку встала,
відчула знову сонячне тепло,
яке віками хмара закривала.
Співають: "Ще не вмерла...", - її діти,
І смерть сказати "Вже!", - не раз хотіла,
Та хто від Сонця в світ приходить жити,
Той не вмирає ні душею, ані тілом.
Бог Сонця так сказав доньці своїй:
"Прокинься!
І знай, Ти не раба, моя дитино,
Не дарма імена Тобі давали -
Аратта, Русь, а нині - Україна.
Твоїх дітей забрали в рабство Боже,
Поставили молитись на коліна.
Хіба Любов таке вчинити може?
Прокинься, схаменися, Україно!
Тебе рабинею Твій Бог не назове,
Дітей не буде він єлеєм присипати,
Пора відкрити дихання нове,
Дітей з колін давно пора підняти!"
І Сонячна Донька відкрила очі,
і підняла дітей на повний зріст,
Сини могутні і прекрасні доньки
Згадали свій талант й до щастя хист.
Згадали, що Земля для них - це мати,
А не брудний могильник-полігон,
Згадали, що пора собі сказати,
Що цар земний для всіх один - Закон.
Наука і Культура - дві цариці,
А Бізнес - наймоторніший козак,
І що в омані жити не годиться,
І правда - це найліпший добрий знак...
... Та й повернулись діти з-за кордонів -
Доволі бути наймитами в світі,
І зацвіли в давно забутих селах
Казковим розмаїттям диво-квіти.
Дух аріїв прокинувся могутній,
І страх розвіявся, як вранішній туман.
Доволі вже стояти на розпутті,
Не знаючи, де правда, де обман.
І відродилась, як не раз було,
Країна-мрія, казка калинова.
... Затьмарення у хворої пройшло -
Своїх Богів Вона згадала Слово.

Життя нанизує дні, мов намисто
З каміння різного по цінності і віддтіеку
І жоден день ще не вернувсь у час
Чи низкою відходять дні, чи врозсип
І так іде від сотворіння світу

Дні ж як каміння дорогоцінне
То зрідка засіяє діамантом,
То заспокоїть перлом,
То сутінком смарагдовим прийде
Рубін червоні чари ночі подарує
То онікс чорний в нас журбою кине
І після того нижуться тривожні дні
Мов ті агати темні і сумні

А дні олексанлритові подібні
Всіма цвітами тьмаряться і сяють
А ввечері прийдуть небесною блакиттю
І серце заспокоять

Та більш всього зеленого каміння
Смарагд, нефрит чи малахіт
То дні буденні, рівноважні
Що є основою життя земного


1997 рік

Мой взор души на Восток,
Сияют чакры Света- Жизни Цветок!
Жизнь великолепна - караван Божественной любви.
Любимая жемчужина души - это Ты.

Руками, Сердце-Солнце в небеса.
Признание произношу в трепете дыхания:
Счастья тебе любимая моя,
В стране Гармонии и Красоты,
Там правят мысли Истинной Любви.

Все - о чем мы думаем,
Есть то, что мы творим.
Пройдем во тьме сквозь Пустоту,
И сиянием света наши сердца соединим.
К звездным вратам лестницы есть две.
Великое воссоединение с Материнским Лоном в декабре.

2011г.

У серпневому танго танцюємо .
Оксамитами манить пора .
Різкий крок , дотик тіл так хвилює нас ,
наче знову медові вуста .

За плечима буденність запилена .
Але іскри горять у очах .
У шаленому ритмі неси мене !
Я кохаю , я ще молода !

Хоч світанки вже не зустрічаємо ,
Бо дорожчим за гроші є час .
Ми танцюємо , не зупиняємось ,
Бо закохані на все життя .

Купальська ніч,
волога ніч,
зірчаста.
Рамена проти вогнища блищать -

дівча лежить - дівча вдихає щастя

І світиться півмісяцем душа.
Стоять боги –
накурюють тумани,
Мурахами повзуть легкі думки

Дівча лежить...

небесні каравани
ідуть по сіль
І падають вінки
на води, на планети і тополі,
Огні в озерах
і огні в очах.
Танок шалений
бо танок у колі...

між травами гойдається дівча...

Кружляє ніч.
У повні повноліття,
Людські тіла
і зоряні тіла
Плетуть вервицю,
скаженіє літо,
чорніє за верхів’ями смола.
Купальська ніч
багаттями лоскоче,
Кричать віки
і гадини кричать
цвітуть чортячо перстиглі очі
і губиться між травами дівча...

У п’ятницю покину сайт –
Лише 3 дні дам на прощання.
Фінал. Усе. Іду в офсайд
Якраз 13-го травня.

Мене ви тут не вберегли –
Я ж віршів так писав багато.
Прощайте, сивії орли
І жовтороті пташенята.

Раніше Пушкін так пішов
І Лєрмонтов. Тоді – Єсєнін.
І Маяковський ліг на ствол.
Іду і я, єдрєні-фєні…
…
Поети покида́ли світ,
За ними - плакала планета…
Тепер - лиш сайт…
Тоді – привіт!
І - слава Богу (й Інтернету)!


12.05.2011

Такі в житті бувають піруети,
Що вже, здається, більше не живу.
Та все ж збираю сили для вендети,
Натягую сильніше тятиву .

Оголошу війну я лицемірству
Під маскою людської доброти,
В суцільному театрі лицедійства
Щоб назавжди завісу опустить.

А найвлучніше вистрілю у зраду,
Замішану на ницості й брехні.
Якщо ж не захищу я власну правду,
То підла зрада влучить по мені.

Кульбаба курчатами в лузі жовтіє.
Квочечці-сонечку тихо радіє.
Потім ввіб’ється у біленький пух
і розлетиться по вітру навкруг.

Якось прокидаюся в холодному поту:
перелЯк ментальний свій ніде я не знайду.
Він десь зник! Кудись подівся! Що тепер робить!?
Без побоювань і жаху ЯК я буду жить?!

Приспів:
Боязно подумати полохливим нам,
що прийти кінець може лякам і страхАм.
Стати б нам сміливими хоч єдиний раз!
Якщо не боятись – боятимуться нас!

Острах всього і кругом – постійний поводир.
Болісне побоювання – мій орієнтир.
Я боявся землетрусів, грипу і чуми,
хуліганів і начальства, армії й тюрми.

Приспів.

Я страшився змій, вампірів, жаб і павуків,
КГБ, автомобілів, газу, лікарів,
смерті, смерчів, африканців, інопланетян,
воєн, НАТОвських агресій, «дружби» росіян.

Приспів.

Мені лячно прокурорів, суддів і клопів,
депутатів, екстрасенсів, відьом і чортів,
президентів, адвокатів, зеків і нероб,
спеки, голоду, похмілля, старості й хвороб.

Приспів.

Цього разу було якось дивно,
Не те щоб раніше бувало нормально,
Просто погодьтесь, роздавати листівки
У день, коли тобі два плюс двадцять.
Ще з ночі отримав одну есемеску,
Мене там вітали, звертаючись, дядьку,
Писали із жартом, чувак, ти старієш,
Старієш, то це вже і близько «вмираєш».
Та це все слова,
А слова не правдиві,
Бо все, що читаєш/пишеш чи кажеш
Продукт вторинний, зразка самогону:
Чим далі, тим гірше,
Чим ближче, тим важче.
І ти пролітаєш, неначе комета,
Так само швидко, але не яскраво,
Тож поки летиш – ні на що не зважаєш,
Тож поки летиш – польоту не знаєш.
Тільки одна зігріває думка:
Бути світлішим за інших – чистіше,
От тільки не завжди ці компоненти
Тобі у житті дозволять зліпити.
Ранкові затори співпали з дзвінками,
Усі, як один, бажали здоров’я,
Це, типу, приємно за Вашу увагу,
А потім отримувати мої «дяки».
Усе це шаблонно і трохи банально,
Але ти в суспільстві,
Радій – не в палаті.
І мусиш впрягатися поруч з волами,
Орати землю, бути вдячним.
Працюй, молодий, і все буде круто
Років у сорок або сорок п’ятім.
Тож мусиш стояти наче гоблін
Зелені листівка, зелена куртка
Люди тебе обтікають мов хвилі
Кожен сам зі своїми думками,
Своїми життями,
Своїми серцями.
А далі футбол «Металіст і Шахтар»,
Думаєш: «може це буде сьогодні»,
Може сьогодні буде туман,
Може сьогодні нам щось допоможе.
Сумна алегорія: ніби в під’їзді,
Довго стоїш, тиснеш на кнопку,
Ліфт застрягає між поверхами,
Ні вгору, ні вниз немає дороги.
Зовсім невчасно, без правил дії
Ніби твій човен пливе на буксирі.
І поки чекаєш п’яних ліфтерів,
Які забухали в барі на розі,
Співаєш пісень схожих на грози,
Таких же гучних і трохи морозних.
І поки стоїш у гуртожитку в душі,
Бачиш як хтось собі бриє яйця,
Як пише біблія: «БОГ усе знає»,
То, певно, й за цього типа вболіває.
Та поки у пляшці лишився коньяк,
А мозок сприймає усе значно легше,
Будуть співати морозних пісень,
А хтось
просто
зубритиме
тексти.

весна,
але все-рівно холод…
всюди.
нас ковзає льодом
і
зносить за вітром… довіра
завжди.
гострі дахи
мітять у двері… відкриті
влучно.
бо важко і нікому
битись
зі снігом,
марно.
без сенсу.

На крилах давньої печалі
Душею спомин шугонув:
-Чи ти така, як в дні бувалі,
Подібна серцем на весну,
А очі – зіроньки ряхтливі,
У росах купані рясних,
Настільки сяючі й красиві,
Що любо згинути за них,
В устах співанки наче трелі
На променистий лад мажор,
Що їх мелодіям веселим
Ще ангеляток вторить хор…
-Чи ти така?

Крізь хмари чалі
Пробилась вістка осяйна:
-Весніє, як і в дні бувалі,
Квітиста зелами вона.

11.05.11.

Замолчи...не кричи...
Королева в печали...
Затупились мечи...
Слишком много видали...
Слово...голову с плеч...
Покаянье?...Не стОит...
Кровью сотканный меч...
Жизнь по-новому строит...
Слёзы...смертных удел...
Рядом шут тихо плачет...
Взмах...лица белый мел...
Королева не плачет...
Приговор...и палач...
Помолись...если можешь...
Замолчи, шут, не плачь...
Ты ему не поможешь...
Выбор сделан, увы...
Болью давит корона...
Трон - заложник молвы...
Королева - закона...
Замолчи...не кричи...
Королева в печали...
Затупились мечи...
Слишком много видали...

15,04,11

Утром бабочка проснулась,
Сладко-сладко потянулась,
- Здравствуй, мир! А вот и я!
Вот и песенка моя!

Ну-ка,пой со мною вместе!
Не сидится мне на месте!
Над ромашкой покружу,
Да букашку разбужу!

Полечу на красный мак,
Там танцует жук-чудак!
Дружно за руки возьмёмся,
Мы с жуком легко споёмся!

Повторяй-ка мой стишок!
Выходи-ка на лужок!
Здравствуй,мир! А вот и я!
Вот и песенка моя!

27,04,11

Ковзаю босоніж по стерні,
Та не так щось прудко, як в дитинстві…
…Вершник замаячив вдалині,
А в ушах – нагайки висвист.
Можна птаству, можна ховрахам
Ласувати колоском по косовиці,-
Тільки нам, голодним дітлахам,
Зась на колоски навіть дивиться.
Кажуть, що скінчилася із Гітлером війна.
Покалічені, вертають вояки додому.
Та для Сталіна іще трива війна.
Безупинна. Із своїм народом.
Де за колосок – нагайка по плечах,
А за в’язку гички – каторга Сибіру…
Як мій народ мій в злиднях не зачах?
Як у Правду крізь неправду вірив?

Я буду тобі, доле, усміхатись,
Хоча в душі гірчить. Тобі на зло.
Легким відтінком гострого стакато –
Забулось.
Перецвіло.
Відійшло.
Тобі ж мене впіймати не під силу,
Мені ж тепер ти зовсім не страшна.
Не снігом, тільки цвітом забіліло –
Любов.
Бузкова віхола.
Весна.
Колись пройдуся тихим узбережжям,
Життя чийогось обрій перетну.
О, доле, ти така необережна –
Прийшла…
Звела…
Залишила одну.

Життя – це як велика книга долі,
А люди – сторінки у книзі тій,
З`являються й зникають мимоволі,
Щоб дати місце повісті новій.

Лиш мить – і перегорнута сторінка,
Незчуєшся – історії кінець,
Людей втрачати нам буває гірко,
І жаль розбитих через нас сердець.

І знов, як завжди – ранок, чорна кава,
Сьогодні хтось зустрінеться, а хтось…
Знайду у книзі я собі забаву
Чи може сльози – так вже повелось…

Усе проходить і усі проходять…
Лиш в кожного свій строк і дні свої.
На сторінках закони всі природи,
Такі безглузді часто і сліпі.

Але чомусь твій вигаданий образ
Між них витає, як густий туман.
Усе проходить, але ти… ти поряд
Завжди і всюди, хоч тебе й нема…

І ти причина всіх моїх сюжетів,
І сліз, і сміху, і безглуздих дій,
Ведеш мене повсюди, але де ти? –
Мій привид щастя, дивний вирок мій!

Я хочу знати, не таїти догад,
Чи ти зійдеш із сторінок колись,
Чи, може, перетворишся на спогад,
Як всі, хто в цій поемі збереглись?

І буде перегорнута сторінка –
Моє життя… назавжди… і любов
Не зробить вже ні солодко, ні гірко
Моєму серцю – там застигне кров!

Опрокинувшись, небо унеслось в безграничье,
распадаясь на сотни исчезающих брызг.
И она исчезала, улетая по-птичьи,
долгожданной свободою пьяная вдрызг.

Этажи проплывали, словно кадры на пленке.
Каждый кадр – как виденье в жару, в забытьи.
В этой крале, в подростке, в гениальном ребенке
ты узнала себя? Все. Начало пути.

Наконец-то свободна, наконец-то крылата,
хоть твердили, мол, с крыльями ты родилась.
Первый краткий полет твой был начат с фальстарта,
и, чтоб снова взлететь, нужно было упасть.

Чьих-то чаяний тайных оправдать не сумела,
отреклась, как от ереси, и от собственных грез.
И на грифеле памяти белым призрачным мелом –
лишь обрывки стихов да разводы от слез.

Те стихи – пусть не буквенной россыпью в книге,
а листвою тетрадных страничек шурша,−
без надрыва поплачут о девочке Нике,
и, разбитая в долгом неистовом крике,
исцелится покоем беглянка-душа.
2002

напевно обмін енергії є
не тільки теплом
а ще чимось вищим
чи глибшим
моє – твоє
твоє – моє
мить щастя
намотує кола
спіралі у вічність.
відкрити себе
щоб лишитись в обоймі
не випасти з цього процесу
зв’язку
хороший, хоч тричі
але не відкритий
залишиться завжди
їсти
у коридорах
пітьму

Захлопнулись двері чужого авто,
Мене вже немає і я вже ніхто.
Та запах твій чую, в вухах аж дзвенить,
І тіло, серце і душа все болить.

Захлопнулись двері у твоє життя,
Мене вже немає і я вже не я.
Надія лишилась та більше нічого,
Я буду щаслива, та що всім до того.

Немає стежинки яка б обійшла,
Те місце де нас, ні тебе вже нема.
Пекуча реальність б’є по чолі,
Все рухнуло в мить, усе взагалі.

Я хочу прокинутись, та ні це не сон,
І серце колотить, вистукує тон .
Прощальну поему, де вічна зима,
Про те де тебе, де нас біль нема.

Я все пам’ятаю секунди і дні,
Ми були, щасливі, нас віті одні.
Повірити в щастя таки не вдалось,
Сторінка згоріла, ніщо не збулось.
2011

Я тебя доведу до…черты,
Одиноко начерченной грани
Очень тонко,
Закон возгораний
Каждой клеткой прочувствуешь ты.

Я тебя доведу до…Любви,
Ты поймешь, как потоки желаний
Твое тело взорвут изнутри…
Я тебя доведу до…признаний.

Буду я и покорной рабой,
Госпожею жестокой и строгой,
Пусть пылает забвений огонь.
Не гаси, я прошу, ради Бога!

Я тебя доведу до…Терпи!
Остальное, пока что – не важно,
Сладким ядом потехи судьбы,
И желаний нескромная жажда.

Розкинувся асфальтний лабіринт.
Багатоповерхівки вже до гулу звичні.
Бруківка вуличок старих й вузьких,
Ховає спогад дамських черевичків.

Торкаючись старечої стіни,
В думках жевріє швидкоплинність.
Сторіччя за сторіччями вони
Відбитки накладають в вічність.

Місто живе у вуличках своїх,
У старожилів пам`яті незмінній,
У капелюхах корінних панів,
У рукавичках панночок столичних.
Листопад2010.

Пробач мені, моя Любове,
Мої безмовні почуття,
І те, що в ночі під покровом
Моїх надій горить зоря.

І те, що в снах моїх шалених
Зриваю пута самоти,
І гине в серці смутку терня,
І ти - це я, а я - це ти.

Пробач мені мої молитви,
В яких благаю в Бога я
Не перемог на полі битви -
Щоб ти була лише моя.

Пробач мені, моя лебідко,
Що наше щастя - лиш у снах,
І я заточений у клітку,
Де не знайде мене весна.

Пробач мені, що надто грішний,
І те, що вимовив ім'я,
І ці мої бентежні вірші...
Пробач мені, Любов моя!
січень 2001р.

Десь в іншому житті,
Коли любила,
Були ми грішні і святі,
Любов п'янила!
Сміявся травень нам услід,
Розправив крила,
Я обіймала цілий світ,
Бо я любила!

Сміється травень нам услід...
Та я безсила...
Вже бур'яном заріс наш слід...
І я безкрила...

Минуло літо і весна,
І вже несила,
Колись була я не одна,
Колись любила,
Сміявся травень нам услід,
Любов зотліла,
Змінився наш з тобою світ,
Опали крила!

Сміється травень нам услід...
Та я безсила...
Вже бур'яном заріс наш слід...
І я безкрила...

Дивись, як мала пацанва із вирваним диханням каже – помри.
Тож годі ламати нігті об літературу,
цей час, який у тобі болить,
ніби коліно,
він протирає тебе як щасливу монету, жбурляє згори.

І не стільки мідь проростає, як ти накриваєш мідь.
І ота пацанва на сусідським городі накриває кущі малини,
сусіда в цей час займає процес гоління
і окремий вид танців – стійке відчуття іржі.

Що не кажи,

а життя клітинами схоже на арафатку,
не знаєш навіть кому зав’язати на згадку.

2011

 
(сюїта)



душе моя. чуття сіячі рису
у старі глини, занурені в каламуть
на схилі гори зі святою кригою


лілеє світу, теракотова лампо
миро чи ладан курити до щастя нам
доки сивіє божій людині поживне
перламутрами сутінкової зливи


зорі пречисті з безодні трепетної
на хвилях люстер нічний голос пристрасті
тьмяномідноволосої риби панни


мрії сліпо плетуть свої павутиння
легіони спіритів тліють розкішно
пісок лабіринтів, білий карарський лід
ілюзорні омани за обрій безслідний



 ~}-


квітне вогнями схід екумени
ядуча папороть ріже хмари
зринають демони без імення

звиваються пустельні почвари
у феєрверках усіх забажань
вмирає світ і чорніє космос
знеболені зорі усіх прощань

знаки криваві маряться мостом
напівосяяний сват фердинанд
лупить у потойбічні литаври
вічне надірвано мов амперсанд

синхронні люмінесцентні маври
зливають страхіття видовищні
на яскраві жерла жертовників



 ~}-


танцює безталанний арлекін
і вечір убиває протияддя
напам’ять подумки гортає
за тінню тінь


обтяжений всіма гріхами змій
полює звичний елегійний відчай
і місяць ніжно золотиться
на тьмянім тлі


мій вільний брате. лагідно спочинь
всі двигуни зупинено навічно
вертаються в порти північні
видінь сніги



 ~}-



 

Вдягни манто. Так холодно і сніжно.
Не застудись. На вулиці пурга.
Ти не дивись сполохано і ніжно.
В останній раз ця вимушена гра.

Вже через мить – омріяна свобода.
Не зволікай. Усьому свій кінець.
Вдягни манто. Поглянь, яка негода.
В останній раз ця стежка навпростець.

Стара зима. Незатишно в кімнаті.
На моніторі – спалахи від бра.
Ти вже пішла?.. А я хотів сказати:
«Вдягни манто. На вулиці пурга».
8.05.2011

Мені говорила бабуся,
Відводячи очі сумні,
Що дід обіцяв: - Повернуся!.
А сам десь пропав на війні.
Мені говорила матуся,
Що тато повернеться ось…
І він повернувся – безвусим
Ховати його довелось.
Мені говорила дружина:
- Живим повертайся хоч ти!..
І я повернувся, щоб сина
Свого від війни вберегти!

10.05.11.

Пройдя по улицам, отчаянно вздыхая,
Відновлюючи знімками твій подих,
Я не заметил, как буд-то вспоминая,
Моє бажання бачив я крізь воду.

Ломает сердце… мне прошлого по горло,
Забувши пристрасті цих світлих кольорів,
Мы виноваты, но память нам не стерла,
Прозорих буднів…. де полум’ям горів.

С тобою мне и справиться не сложно,
І так банально все, прийняв - не відпустив.
Без телепатии мне все предвидеть можно,
Наші здогадки, і разом це нести.

Ты смотриш в душу, и календар снимая,
Все підбираєш… чеснот своїх сльозу,
Ты вечно плачешь, неробко забывая,
Мої німі слова, і їх дешевий звук.

Но все же рядом, но все же не простились,
Йдемо по вулицям, і я в тобі живу,
И я живу в тебе, мы сново помирились,
Дорога щастя рівна, начхали на криву.

Не плач за ним, що кинув і пішов.
Хто вартий сліз-той плакати не змусить.
Хіба для того Бог створив любов?
Хіба заради того зараз сльози сушить?

Ти озирнись, дай світу свою руку.
Іди, хоч спотикаєшся, іди!
Не думай що і як там буде.
Життя тебе взяло,і ти його бери.

Моя перша зима без тебе.
І ти знаєш, так легко живеться.
Вже не прошу пояснень у неба.
І на диво-сніг теплим здається.

Ти приносив одні лише муки.
Через тебе не було весни.
Через тебе не падав у руки,
Теплий дощ ,не співали пташки.

Хтось сказав,що любов це страждання.
Я люблю, але ж час не стоїть.
Життя йде, кожен день як останній.
Раптом завтра не буду я жить!

Все сьогодні. Все є тільки сьогодні!
Лови мить поки квіти живі.
А оплакати душу самотню,
Можна буде уже в темноті.

Може в нас це було і кохання.
Та яка вже різниця тепер.
Я не перша ,і я не остання.
Тай за ніччю завжди іде день.

Скільки часу повинно пройти,
Щоб тебе нарешті забути.
Коли встану, почну іти?
І на людину схожою бути?

Зруйнувала мені пів життя
Причини я так і не знаю.
Як витримує твоя душа?
Коли бачиш як я палаю.

Для мене пусті твої слова,
Ти не вмієш ними говорити
І болить від них голова,
Та не хочу я більше жаліти.
(10.05.11)

Життя ,це дальні береги,
Тяжка до них дорога.
Роки-вода, нема слідів,
Не видна перемога.

З чaсом здається осягнув
Усе, що душу гріє,
Зборов ту даль, та знов печаль,
Душа скорботно ниє.

Життя-борьба, постійний труд
І не легка дорога,
Тяжко знайти кудою йти,
Бо наляга знемога.

Та ми ідем, так Бог створив,
Ми все чогось чекаєм,
Чи папороті знайдем цвіт?
Хто зна? А все ж шукаєм!

І щось мене ранком у лісі травневім водило,
І щось мене звало, і знову мене щось вело
До цього затишшя, до цього магніту-кадила,
Що щедрим пришестям пречисто, пребіло цвіло.

Я тут зупинився. І слухав, як роси ранкові
Озвучену тишу котили з розбуджених віт.
Коли ж нахилився - побачив у кожнім росткові
Не просто конвалію -
ніжний вражаючий світ.

Тебе там угледів у біло-зеленому платті,
Шарпкому, як вітер, грайливому, наче твій сміх.
А сонце над нами пірнало то в хмари кудлаті,
То тирсу-проміння стелило ряденцем до ніг.

То де ж ти, ласкавко, у лісі оцьому чи в місті,
Яким камертоном в обійми гріховні зовеш?
Розтанув оазис.
Лиш нетрі довкола імлисті,
І чаркою чару відлунює сріберна креш.

Ах, теперь она в сторонке.
Жизнь пошла совсем не та.
Деревенская девчонка
Вся румянцем залита.

Ах, стеснительна не в меру -
Взгляда лишнего не кинь! -
По давнишнему примеру
Старорусских героинь.

Черных пятен не ищите -
Белым бел ей белый свет.
Злонамеренный учитель
Не растлил в двенадцать лет.

Нет ей счастья в папиросе,
Не грозит стакан бедой,
И отец ее не бросил
Ради стервы молодой.

Все в ней глупо? Все в ней плохо?
Ни к чему румянец щек?
Виноват перед эпохой
Всякий чистый родничок.

И банален он, и пресен...
А по мне - так хороша
Не обернутая в плесень
Дочка-девочка-душа.

2010-

Жили-были, длили, не дыша.
Как-то порознь выползли из моды.
С той поры, когда любовь прошла,
Годы промелькнули. Дни и годы.

Вдруг она мне - не оплачет стих -
Стала лишней, я же ей - несносен;
Словно славно, словно на двоих,
Словно и не знали светлых весен!

Все мешая задом наперед,
Мигом расползлись глухие сплетни.
И казалось, все докажет тот,
Кто из нас продолжит поэффектней.

Было время - наперегонки
Гнались биографий наших факты.
И однако, в редкие звонки
Я - "ну как ты?" И она - "ну как ты?"

2010

«Три синочки-огірочки, а найстарший Миколай», –
Пригадали мати, що я сказав
Напередодні війни, коли були ми ще всі разом.
А по війні я бачив брата лише якусь мить.
Поцілував він нас та й подавсь городами на Канів:
З гори уже спускався виконавець,
Аби забрать Миколу під конвоєм до сільради.
Відтоді мені заборонили згадувати брата.
Уже дорослим я зустрівся з ним і зрозумів усе...
...Підлітка записали кількома роками старшим
І разом з тисячами інших погнали в Німеччину.
Сім разів не знати в який бік податись
Тікав об бауера брат мій. Повертали й били.
Та найгіркіші сльози пролились тоді,
Як, визволяючи з рабства, били нагайкою свої:
«Оце тобі за те, що не тікав на батьківщину!»
Як удалось уникнути удруге каторги,
Не питав я брата.
Попри поневіряння й скалічене життя
Не зазнав він рабства вдруге.
А скільки ж тих,
Хто перейшов із рабства в рабство?..

Я покличу тебе за собою
І у ніч весняну поведу
У затіння сліпе під вербою,
У духмяну траву молоду.
Зацілую усю до нестями
Аж до крові на тілі й устах.
Заколишу хмільними вітрами
На натомлених віком руках.
Підніму на світанні із долу,
Ледь почую благальне: - Ходім!..
Я довічно тебе поневолю
Безугавним коханням своїм!

05.05.11.

Боюся, закохаєшся,
Тому тримайся осторонь,
А я пройдуся босою,
Поскрипують дошки,
І відчувати біль мені
Сьогодні довелося, та
Ось у вікні весна буя,
У каві є вершки.
І погляд мій спрямований
У далі, що намріялись,
Не видно у вікні того,
З ким думкою є я...
Ось котики вербовії
Від променів прокинулись,
А у мені спинилося,
Здавалося, життя.
Ось печива два сонечка,
Янтар варення – крапельки,
Але чомусь не радують
Кумедні обідки...
І розпустивши косу, я
Про когось тихо згадую.
Тихіше, не підходь, прошу,
Скриплять старі дошки!
Не зменшуй вперто відстані,
У снах, прошу, не снись мені,
Я витримаю, вистою,
Не злись і вибачай.
І вільною, і сильною,
Від тебе таки вислизну,
Не ти останній прихисток,
Зроби, як хочеш, чай,
І помовчи, прошу тебе!
У стінах білих холодно,
Відпочиваю поглядом,
Коли дивлюсь у ніч,
Посидь, як хочеш, осторонь,
Біля дверей, на коврику,
Але, благаю, на імя
Мене не клич, не клич!
Боюся, закохаєшся,
Розпачливо, без відгуку,
Без памяті, із присмаком
Солоно-гірких сліз,
Тому, втікай, до присмерку,
Допоки ще не пізно, і...
Благаю, на імя мене не клич...
Не клич...не клич...

06.05.11

То не марна ласка ваша, мамко,
І молитви ваші, і любов,
Що їх щедро сиплете вже зранку,
Беручися до роботи знов і знов.
Дорогі ті ваші вишиванки -
Все, що ожива на полотні.
Я прошу вас: збережіть їх, мамко,
І узори, й квіти осяйні.
Щоб завжди на ґанку повно квітів,
А весною зацвіте бузок...
Обійму вас, мамко, ніжно-ніжно
І полинем в спомини удвох.

Але беззаперечно, у Давньому Римі на пальцях твоїх існувала б законність сенату.
І метелики з напівпрозорими шкірою/пилом/серцями розсипані уночі,
і твій внутрішній снайпер іде полювати,
як ідуть по лісах втомлені утікачі,
кожен з важкою надією на плечі.

Але беззаперечно, що кров перетреться своїм носієм на олію,
і що пальці, немов провінційні актори, знервовано дряпають скло.
І шамани в обряд воскресіння пітніють, біліють,
ніби справді чекають, щоб перетекло
життя
відповідно до графіку воскресінь,
життя і тепло.

2011

Коли хтось про тебе спить, перегортаючи із кінця на початок,
наче шляхи додому,
а вірніше китів попід цими шляхами,
тоді червоніють вуха,
саме з них колір і починає тебе вивчати.
Обростаєш ним, ніби Карпати, поступово обростаючі пастухами.

І колір так
дійшовши своєї мети,
себто хтось там прокинувся, зібравши докупи думки й урожай,
без шуму, без болю відходить у кращі світи,
не лишаючи по собі рівно нічого — не по-людськи, але все одно вражає.
Мається на увазі, що внутрішня сторона навіть і у ножа є.

І коли хтось про тебе спить,
наприклад у далекому приймальному покої,
то якщо все нормально,
ти прокидаєшся у цей час від важкого холодного поту,
і червоні краплі його дорівнюють кількості кабінетів, шприців, набоїв.

А якщо не нормально,
то прокидаєшся і
просто
ідеш
на
роботу.

2011