У надрах слів живе могуть незнана.
З глибин отих - скрижалей таємниць -
Ім'я твоє розкотисте, кохана,
В князівстві трав, у пахоті суниць.

Віщун і знак, код вкладеної сили
У кожнім слові, що зійшло на пруг.
Тисячоліття їх не пригасили:
Вуста розтулиш - запрацює плуг!

І слів назад не вернеш, не спіймаєш,
Як випустив - то вороття не жди.
У надрах їх і Цур, і Пек дрімає,
Але до часу: щастя чи біди.

Зерно і меч...В лексемах бродять гени.
Хто ж ми - творці чи слів сліпі раби?
Не квапляться з вердиктом діогени,
Не менша тайн в космічної доби.

От так диво-дивина!
Дід Мороз зробив млина!
І Наталці,і Маринці,
І Мишкові,і Галинці,
І Олегу,і Сашку,
Намолов Мороз сніжку!

Сипле-сипле на поріг
Дід Мороз пухнастий сніг,
А Зима збирає в міх
На морозяний пиріг!
Наліпила для потішки
Ще й морозяні горішки!

Щоби був пиріг на втіху,
Додала ще й дрібку сміху!
Вдалий видався пиріг,
Бо чудовий випав сніг!
От так диво-дивина!
Дід Мороз зробив млина!

2010

Заблукала любов в павутиннi стежин,
Позбивала натомленi ноги,
Все шукала,де ж вiн,той єдиний,один!
Та чужі зустрічала пороги...

Заблукала любов у чужій стороні,
На чужих захолола долонях.
Вже забула,як влітку співала пісні,
Сивиною застигши на скронях...

Покотилось по серцю стежинкою сліз
Вже здавалось,забуте бажання,
День вчорашній залишив сліди від коліс,
Там,де плаче розп'яте кохання...

2010

Дика симетрія привитого простору
Надто абстрактно трактує пейзаж
пальці дерев несправжнього розміру
зап*ястя колише червона гуаш

народження п*яної діви завчасно.
рамки і течії
як завжди приречені
для когось стати прекрасним.

акварель розродилася поза папером
і кричить у потугах бо справді болить
викохує муз прямо в партері
бідний актор драматично мовчить

народження п*яної діви завчасно.
рамки і течії
як завжди приречені
для когось стати прекрасним.

- Що було сьогодні в школі?
Батько став синка питати.
- Та чогось – сказав Микола –
Все про вас питали, тату.

Чи не ви бува той Коник,
Що злетів високо нині
І тепер в панах серйозних,
Ще й такого має сина,

Я сказать хотів по суті,
Але тільки заікнувся:
- Тато мій у інституті…-
Вчитель наш аж посміхнувся.

Каже: - Сумніву ніколи
Я не мав і, чесне слово,
Бачив я давно в Миколі
Справжню жилку наукову.

Тут не втримавсь поруч Славко.
Каже: - Справді, в того тюті
Тато - сторож на півставки
В мого батька інституті.

Поезія - це той дзвінкий струмок,
Що витікає з надр душі твоєї,
Це мрії у тлумаченні думок,
Що з вірою вселяються в надію!

Поезія - це струни відчуттів,
Це музика Вселенської любові,
Поезія - це скарб усіх віків,
Це діамант величиною в слово!


2010р.

Сина в місті стрів колись
Аліментник – батько,
Той відразу похваливсь:
- Все у мене гладко.
Навіть кажуть вчителі,
Переплюнув тата,-
Як і ти, провчивсь сім літ,
А лише у п’ятім.

Ніби книжку, гортати слова.
Чути клич у гортанному голосі,
Відчувати на дотик любов
Як хлібину у зрілому колосі.
У обіймах єдиної з муз
Свої ніздрі теплом лоскотати,
Вуст жагучих спивати нектар
І щоночі ставати на чати.
Бо вкрадуть. Відберуть. Не дадуть
Насолоді явитися в радості.
Бо за щастя потрібно щодня
Не вмирати – боротись до старості.
Я стою і борюся. Вмираю
У тобі… На порозі до раю.


2011

Не чую. Не бачу. Не дихаю.
Білі обійми сну…
Падаю в білу віхолу –
От хоч тепер засну!

Не чую, не бачу, не дихаю -
Смертю від болю врятована.
Я була дуже стомлена
Мріями, болями, втіхами…

Alea jacta est! -
Все як у сивій давності.
Жухне старий анапест
Хворий моєю уявністю.

Я іще майже тут.
Доля рахує вильоти.
Ті, хто іще живуть,
Вперто шукають вигоди.

Alea jacta est!
Вимолю в Бога спокою,
А хтось понесе мій хрест
Стежкою чи дорогою…
11.11.2010

сьомий вимір вогню надцять третє століття до ери
незаведених книг і неписаних календарів
ти малюєш мене на стіні у глибокій печері
і щодня біля ніг залишаєш казкові дари
світ простий як у сексі аби ти не схибив до часу
все вирішує жінка без прав і свобод і дурниць
ми з тобою печерні достоту або папуаси
жодних "ні" не існує і жодних "тихенько і цить"
де той матріархат - сокровенна історія світу?
о печерна любов! у панельних будинках не так
ти завжди у шкарпетках футболці і навіть зі світлом
це вже патріархат
і на запах і навіть на смак

Вагітний день у грубім ковпаку
Навшпиньки підбирається до краю...
А Той, що записник буття гортає
Дрімати поволікся в осоку...

Ку-ку.!Ку-ку..Сіреньке пташеня
Блукає серед нот, росою вмитих..
Чорнявий Вечір, в молоках розлитих
Сідлає срібногривого коня..

Дзвенять-летять з безодні мідяки.
Блищать сльозою на трагічних стріхах..
Там зойк..там Смерть..
там біла-біла втіха..-
ЇЇ цілунки - чорні нагідки..

..Вагітний день у грубім ковпаку
Навшпиньки підкрадається.. до краю..
Де у хаосі арій затихає
Загублене зозулею - Ку- ку..

Кохання келих вдарився в буденність;
Дзвеніли шибки серця самотою.
"Не можна! Ні!" - кричить душа щоденно,
Та серце любить марити тобою.

По венах кров ганяє...лихоманить,
І з келиха зосталась половина.
Твої вуста вже більше не обмануть -
Любов тебе в капкан не заманила...

Тебе не жаль - не перший, не останній,
І погляд в тебе звичний - як в усіх.
Хоч запалив в душі моїй бажання,
Та довго ти протриматись не зміг.

Можна стати на мить небом
З необачно м’яким тілом
Мати біле сукно з вати
Вкрити ватманом світ змін

Під широким шатром пилу
Досі плачуть старі верби
Невідомі слова й дати
Невагомих думок плин

Хочу стати твоїм небом
До колін у вбранні з вати
Зверху видно усі вади
Наших жестів густа тінь.
11.01.2011

- Свободо, ти гірка на смак!, –
Раб, від ярма звільнившись, плакав
І горював немов собака,
Згадавши прив’язь і маслак.

- Тепер я вільний, та прошак.
Яка кому за це подяка?
Свободо, ти гірка на смак!, –
Раб, від ярма звільнившись, плакав.

- І що, ходив би ще в служаках,
Не навтішаючись ніяк
Тим, що панюга - задавака
Тебе оцінює в мідяк?

- Свободо , ти гірка на смак!

2011

Залиши мені сонце в мереживі Ріволі,
Рясноцвіт парасоль під весняні барвисті грози,
Розпашілу квіткарку в усмішці від Мони Лі...,
І на теплих долонях легкий аромат мімози.

У ранковій імлі Єлисейські пусті Поля,
Розкуйовджені хмари на самій верхівці Башти.
Оксамитне кафе, де співав Азнаур, – і я
Загубила «сьогодні» й зустріла себе вчорашню.

Залиши рандеву під вогні авеню Монтень,
Неясне відчуття поцілунку – як незворотність.
Два бокали Шато О-Бріон і останній день,
Коли ми надпили чарівного смаку – самотність.

Я знаю, що біда таки навчає.
Я вірю тому, хто усіх прощав.
Бо хто літав, ціну падінню знає,
Якщо, звичайно, м'яко він упав.

І попри те, що втрачено багато
На невеликім проміжку життя,
Душа чекає вперто свого свята -
Безкрайнього, як небо, почуття.

2007

Гіркне в часу на вустах
Поцілунок на прощання.
Я не в юних вже літах,
Не вертаюся під ранок.
В долі щастя не прошу,
Хай щаслива буде іншим.
Вищим зверхність їх прощу,
Бо своє вже знаю місце.
Вчусь на власних помилках,
На здобутках і провинах -
Бути вільною, мов птах,
І слабкою як людина.
Бо повз прикрощі й жалі,
Все ж надій міцніють стебла,
Щоб припавши до землі,
Ще раз глянути у небо.

2007

У сни потайні мої солодко входиш.
Як листя осіннє, осиплеться одіж.

І хвиля жагуча палкого нестриму
У гойдалці ложа внесе до Гольфстріму.

Прорвуться назустріч крізь нетрі і хащі
Два люблячих серця і душі пропащі.

Налляті по вінця і млостю, і дрожем
В неситих обіймах літа переможуть!

А жадані стогони, звихрені скрики
Пливтимуть у ніч, як мелодія скрипки.

перстень кинула в криницю:
перса тугою повиті,
наче бинтом туго-біло,
щоб молозиво приспать...
сон короткий, невагомий,
по воді - по люстру кола
не дивись у ту криницю -
там живе тужавий біль,
там луною кам"яною
хтось зове тебе, тобою
хтось зітхає, і причинно
ходить в луках тінь чиясь...
перстень кинула в криницю -
і Зорею він озвався,
і руки її торкнувся,
і уже не відпускав...

Мій телефон вже третій день мовчить.
Чекаю я, та ні дзвінка від тебе.
А час повзе: година тягне мить,
І тільки вітер гонить хмари небом.

Мій телефон - у зоні покриття.
Надворі ніч - і зірка щастя впала...
Щодня сюрпризи нам несе життя:
Мобільна фея, певно, закохалась.

Мій мелефон забутий усіма:
Тобою, любий, феями з мережі.
А за вікном знов сльози ллє зима...
І спів дзвінка у просторі безмежнім.

Мій телефон щасливу пісню ллє -
Прокинулася фея стільникова.
"Алло! Кохана, серденько моє!"
І я щаслива тебе чути знову!
13.01.11

У сонних вікнах бродять перші сонцесміхи,
На берег хмари впали вітру руки-крила,
Пригнули клени неба край на дах домівки,
Зеленим світлом день вже повнить верб вітрила.
2010

Метелик сніжинки малює стежинку,
Сміється сріблястими хвильками вечір,
Від хати до хати біжить без спочинку
На коляд юрба галаслива малечі.
2011

Сніг іскрився кольорово,
І у ньому, неглибоко,
Чарівну знайшов підкову
Епатажний місяць року.
Ньокнув час – по колу знову…

Сині пальчики вербові
Зоряні торкнули струни
Й позбігались ноти-луни
В зачаровану діброву.

Ой. дівчатка-зоренятка
Буйні трави столочили..
Направляє дядько Місяць
По Чумацькому спроквола
Мідяні свої гринжоли..
Сяють твої очі милі..
Відьма бавиться на хвилях -
Миє ноженята білі..

Комарі зловили ноту -
Цідять з неї в келих чорний..
Бог парується із Чортом-
Кружеляють знову..й знову..
І колишуть соньку- Тишу...

Вже день обрубано
мов пень
Сухий самотній і голодний
Гілки жувати благородно
А в преісподній
День-дзелень!
Любила грітись
як могла
І гралась також
Іще трошки?
Засохла шкіра нанівець
Обрамлення очей - то зморшки
Коротка зачіска ізнову
Хотіла стати чоловіком
На нього схожою
Щоб - з ним
Та бути аж ніяк не жінкою

І вона також мала велику любов,
невзаємну, на жаль, але все таки першу.
І вона малювала картини, либонь.
Та куди голівудським щоденникам гейші?
І страждала ночами, і марила ним,
як не марила більше ніким і ніколи...
А, натомість, він був лисуватим, малим
і доволі недобрим істориком школи...
12.01.11

Ти мовчиш по-особливому.
Це мовчання видає,
Що живеш ти у щасливому
Часі. І у тебе нині є
Задоволення від творення
Насолоди. Як же ти
Так умієш і не дихати
За секунду до мети?!
Хилитається повітря
Ледве чутно. Буревій
Наближається. По вістрю
Ходить ангел сам не свій…
Світ накрила тиша з тиш,
Тільки мить – і закричиш!



2011

В одно мгновение судьба вскочила,
Монетой закрутилась среди туч.
Я сердце за оградою закрыла,
Там не пробъётся даже солнца луч.

Как говорили: сделала всё верно.
Закрыла чувства и хотенья на замок,
Но в сердце чтото бъётся очень скверно,
И в горле стал непробивной комок.

В своей судьбе я стала словно пешка.
Вдруг пошатнулась гордости скала.
Все рады: пала с неба решка,
Вот только я… гадала на орла.

Орудую завзято батогом -
Ану ж бо ви, мої хороші коні,
У борозни рядочок за рядком
Наорюйте слова душею повні.

Чотири доплюсую десятьом,
Засію зерна дум у цім шаблоні,
Нагодувавши коників вівсом,
Прив’яжу, хай дрімають на припоні.

Покажу спершу друзям декільком,
А потім поприходять і сторонні
Торжествувати, тішитись разом,
Що зріють віршів ягідки червоні.

Було б незле , якби ще й агроном
Прийшов і вніс міндобрива іроній.

Есть Программа*Зеркало*,
И работает Она.
Здорово придумано-смотреть
Глаза в Глаза.
Что выбираем МЫ,
смерть или СВОБОДА!?
Нам, подарены ключи
-Верь и Люби!
Это Идеальные ключи,
Чтобы Быть Идеальными
В Идеальном отражении
Вечной Божей Любви!
Возгорание центров внутри,
Это Волшебная палочка,
Она в чистоте МЫСЛИ.
Что нужно мне?
Своих ошибок исправление,
Это Реально вполне.
Реально отрабатывать шаги
- Программа*Равновесие*
Хорошие Мысли-Огонь Творения,
Цепная реакция-Чаша Бессмертия!!!

Лавине незбагненних відчуттів,
Юначий сплеску, що блукає кров"ю,
Банальність слів,що йдуть з глибин віків,
Омано вчинків і блаженність снів,
Ваше величносте, осанна Вам, ЛЮБОВЕ!

Не бійтесь говорити компліменти,
Попробуйте добром засіять ниву,
Даруйте усмішку усім інтелигентно,
Робіте всяк зустрІчного щасливим.

Дітей спочатку похваліть, не ганьте
За, навіть кепсько, зроблену роботу,
В найгіршій ситуації все вставте
Те слово, що пробуджує щедроти.

У суперечках не кидайтесь злостю,
Лихі слова забудьте і відкиньте,
Зрадійте враз непроханому гостю
І чуже горе з болем зрозумійте.

Повірте, це, насправді, дужа сила
І перед нею затріщать кордони,
Зніміть цілунком втому з лиця милих,
Обіймами їх визволіть з полону.

Любов"ю вмийте прихворівші сходи
І співчуттям зберіть засохші квіти,
Гніт замалюйте в кольори свободи,
Щоб той малюнок передати дітям.

В житті-польоті жвавім, турболентнім
Знайдіть завжди для теплоти хвилину,
Не бійтесь говорити компліменти,
Це справжній доказ, що ви є - ЛЮДИНА!

Ховаюся від сонця -
обпікає, відкриті рани.
До країни їм байдуже,
не партії - клани!
Люди - неначе тіні,
рухаються по колу,
промовляють молитви Богу,
схиливши себе додолу.
Сьогодні чекають дива,
завтра не буде болю.
Та клани готують іншу
моєму народові долю.
Ховаюся від дощу -
не заживають рани.
Сьогодні ми патріоти
чи обираємо клани?

2010

Хоч зима, та мокро й грузько,
Сніг розтав, немов назло…
Та приїхав друг з Якутська –
Наче сонечко зійшло!

Тішусь, ляскаю по плЕчах:
- Ну, заходь! Де ж чемодан?
- А мої всі, - каже, - речі
Осьде: кішка і кальян.

За приїзд п’ємо «Столичну»,
Тільки закусі катма:
Другий тиждень новоріччя
Я святкую недарма…

Сухарем сяк-так загризли,
А котяра - «няв» та «мав»,
Ще й на стіл, зараза, лізе!
Друг їй валянком наддав,

Я - калошею між вічі,
А вдогін жбурнув ножа:
Хвіст коротшим став удвічі…
Ну й нехай. Все’дно чужа.

Сибіряк же мій тим часом
Вже кальян налаштував.
- Спробуй, - кличе, - суміш класну
Із сибірських диких трав!

Закурили… Раптом просто
З хмарки диму кицька – шасть!
Вся в бинтах, у лапах – костур.
Зростом, певно, метрів з п’ять,

І регоче, наче п’яна.
В мене аж зайнявся дух!
Друга скинула з дивана,
Притьмом видерла цибух,

Злобно випустила кігті -
Пофіг їй і «брись», і «тпрусь»:
- Не даєте, - каже, - їсти,
То хоч з горя накурюсь…

Вбираю очима даль,
Красою заповнюю душу.
Гармонії ніжну вуаль
Думками я не порушу.

Відтінки до білого тут
І жодного кольору літа.
Зими монохромний салют
На гілочку кожну насипав

Незримий художник. Митець.
Кущі – немов оленів панти.
Тай гарно ж бо, хай йому грець!
Душа піднялась на пуантах.

В німому захопленні світ
Дивує, вражає, милує.
Спинися, завмри серед віт.
І жодного слова – всує.

2007

Твого тепла не вистачає зрання
І донечки усміхнених очей
Між нами знов звязок... чи це кохання?
Знайомий дотик твій у сутінках ночей

Тобі вдалося щиро розділить провину
Котра була і буде лиш моєю
Коли пишу це - світло у тунелі видно
Здається зможу жити лиш тобою однією...

Буває, дівчина кирпата
Із невеличкого села
Листа "щасливому солдату"
В якусь частину відсила.

Наївна молода "незнайка"
Не відає, що десь вночі
Їй писарчук складає байку
Під регіт ротних хохмачів.

Так само щире Боже Слово
На сміх, не знаючи, беруть,
Небесне зводять до земного,
Низьке шанують, стережуть.

Любови слів не хочуть знати,
За злісні вчинки жаль не йме.
І я "щасливим" був "солдатом" -
Не розумів колись Тебе.

І навіть не хотів читати
Твоє письмо - листа до нас,
З дітей Твоїх посмів сміятись,
Ганьбив Тебе тривалий час.

Скасуй невігластва "заслуги",
Прости незнання помилки.
Тепер пишу Тобі, як Другу,
Листа із легкої руки.

21.06.2007

Проблукаємо з тобою всі святкові дні,
Проспіваєм у весь голос всі наші пісні.
Колобродить пітьма поряд. Дим від цигарок
Плине тихо, сіро, густо між сивих зірок.

Закидаєм погляд в сутінь - ніжний тонкий транс…
Сповиває наші долі вічності романс.
З темряви всміхається до нас старий монах
І штрихами східних рун нам позначає шлях.

2011

Художественно блефуя, пытались говоруны
Добиться восхода солнца с неправильной стороны.
И всем им тогда казалось: имеют такую власть.
Но солнце опять всходило, откуда ему и шасть.

Известнейшие поэты, поэты куда ни глянь,
Пытались заставить банки платить им большую дань.
Но банки, любя поэтов, теперь, как и с давних пор,
Старались свою капусту скорей переслать в оффшор.

И бились тогда поэты над музыкой вечных тем,
Но стало тогда поэтов в траве не видать совсем.
Победа досталась мертвым, а между стеблей и струн
Непонятых подмастерьев носился лихой табун.

2009

і що був він молодший за неї років на добрих сім
хіба то роки і яка непосильна гряде морока
з мороку витягати навпомацки сум’яття зеленооке
і в серце жіноче ховати у самі глибини наспід

будеш себе розглядати у люстрі пливучих зим
така ж білява як в школі до божевілля грішна
і коли він засне складеш у чати і голову й вірша
примусиш хитатись на лезі левові терези

скаже тобі білий світ що не одна ти така
спраглі метелики статусів вічні метелики статків
чай волошковий «гроприназин» наче кладка
що для чужої дитини приручено принесла

а про своїх мовчи, про своїх молися потрійно і
віруй - повір'ям обвий у вечер різдвяний шию
таке колись варилося зілля – мало не задушило
минулись дощі лишилася мильна піна

ті війни із вітряками, як довга класика жанру,
врятуєш себе щасливу, його десяток душ на додаток
хоча йому не потрібно а їм напевне плювати
чого ти латаєш неоновим світлом зелену жабку

Неправда, что вкус подоплеки неведом
Разнузданной своре зевак.
Я знаю, я знаю, я шел за ним следом,
Я помню - все было не так.

Ведь место Герасима не пустовало
С начала небесных светил.
Начальник сказал: "Утопить ее мало", -
И тут же об этом забыл.

Но честный Герасим в охапку собаку
Собрал, да и полный вперед.
Того запинаем, кто мыслит инако,
Чудного утопим, а вот,

Кто вдруг приглянулся, того приукрасим.
Но я до сих пор не пойму,
Зачем оголтелый и пьяный Герасим
Выкручивал лапы Муму?!

2009

Згасають, як зірки, земні святА.
А будні - мов космічні чорні діри.
Я втомлена. І, звісно, не свята -
Живу в гріху печалі та зневіри.

Грішу рядками болю і жалю,
Допоки сяє свічечка натхнення.
...Я Вас люблю. Я й досі Вас люблю.
І, може, це і є мені прощення.

2003

А світ вже звик до милостей і кар.
А світ - то зводить храми, то руйнує.
...За сивим склом старий годинникар
Над механізмом втомленим чаклує.

Чи ж дивина? - годинник поламавсь.
Квапливі кроки. Перехожих лиця.
У цього Майстра Часу є якась
Лише йому відома таємниця.

Він прослуховує уважно кожну мить.
Він кожен "трибик" серцем відчуває,
І наче добрий лікар Айболить,
Годинникам здоров'я повертає.

Стрілки щоб не обманювали нас
І пульс життя був рівномірним всує.
А може, не годинники - сам час -
Годинникар за сивим склом лікує?

2004

Абсурдність буття відганяє пріч
струнка, мов Псалтир Давидів,
п о е з і я – єдина реальна річ
у світі химер і видив.

Для когось вона – лиш слова пусті,
для когось – лиш гра знічев’я,
але у пітьмі тимчасовості
мені вона є свічею

і символом віри. Нехай звучить
це надто банально й просто –
весь час переконуюсь, живучи,
як тоскно без неї й плоско.

Поезіє-любко! Не зрадь, прошу.
Не бавитись, а боліти
тобою я прагну. Й не залишу
одної з тобою орбіти.

2004

Її фігурка мовби доладна статуетка,
Обличчя - фарфорове, зіниці – аметист,
Звабливенька богиня, гаряченька німфетка,
Лоліта, певним чином - так мовили колись.

Гаряче, хоч із криги Лоліта серце мала,
Але то, певно, Герда, скоріше, братик Кай
З Лолітою серцями на хвилю помінялись…
…Тут без півлітри, друзі, усім нам буде край…

А млявий дощ осінній… А зорі так сіяли...
А місячна доріжка все світлом залила...
А у вулкані, в серці знов закипала лава...
Зненацька павутина тоненька ожила...

А ось листок осінній... А, може, із газети...
Заглянув у віконце... Там - шоу, як „За склом”!
Листочок із сонетом... А там - такі сюжети!..
Петрарці і Шекспіру - повнісінький „облом”!

Поки писав я вірша – зима снігами вкрила
І змерзлого листочка забрала із вікна
Та він не розгубився, знайшов собі кумира,
Розбив Лоліті серце - Лоліта знов сумна...

Я розповів вам казку. Ви що, не зрозуміли?
Та то дурниці, діти, і не таке бува…
Послухали - і годі. Тепер пора до діла.
А я - до тіла краще. Все інше – трин-трава.


12.01.2011

закрутить віхола, заб’ється серденько -
свати приїхали. як і заведено,
хліб-сіль, варенички, горілка в чарочку.
прийшов нарЕчений, виходь, Одарочко.
горить мов маку цвіт, пливе лебідкою.
щаслива матінка зове обідати:
"ходи, Михалику, до столу, сватоньки,
би пригощалися, при тому святові".
на лаві гостоньки, надворі щедрики.
ще раз попостимо, а там нагледимо.
сватів пов’язано, хустину дадено -
вділила серденько Покров обрадою.

Бувай, побачимось іще,
Якщо зведуть примхливі долі...
Слова чергові, захололі
Між вітром зимним і дощем.

Бувай, побачимось іще...
Ах, як сади нам щедро квітли!
Чому ж те, що ставало світлим, -
Між вітром зимним і дощем?

Бувай, побачимось іще,
Якщо почує Бог молитву,
Якщо зупинить час гонитву
Між вітром зимним і дощем.

Бувай, побачимось іще...
Як хочу я, щоб це здійснилось!
Бо ти лише одненька снилась
Між вітром зимним і дощем.

В кутку вбиральні зачаїлось Слово,
Зіжалось бідне і ридма ридало.
Його оділи в шовки кольорові
І залізяччя в вуха повтикали.

Понадівали імпортні брязжцяльця
І оголили груди безсоромно,
Дешеві персні оділи на пальці,
Поначіпали їй чужого повно.

Під «ірокеза» хутко зачесали,
Нанесли крем із кавової гущі,
І обкурили, і нашпигували,
На шию вділи в алкоголі мушлю.

Обули у підбори із прогресу,
У руки дали сумочку мовчання
І наказали (ніби то облесло)
Не говорити більше про кохання.

Не говорити те, що надоїло,
Не вимовляти чим жило віками,
Щоб згадувать за вишивку не сміло
І крайки заховало з рушниками.

І плаче бідне у вбиральні Слово
Саме собі закривши в моду двері...
Під музику по подіуму новім
Ідуть чужі розбещені моделі.

Матір східних слов"ян!
Щира ненько, знедолена вдово!
Ти пустила нас в світ,
Згодувавши нам частку свою.
Ти зростила мужів,
Ти озброїла їх віщим словом:
"Будьте вірні мені!
Бо для вас лиш,сини, я живу!"

І пішли сини в світ,
Та не матір свою захищати -
Розбрелися вони,
Бо там добре, де брата нема!
Й затужила земля,
У розпуці знедолена мати,
Та зректись не змогла
Й помогала усім, чим могла.

Та замало синам
Теї помочі мами-каліки:
"Надо даму одеть!"
І зривають з матусі одіж.
Плаче, бідна, рида.
Почорніли набухші повіки
Від стиду за синів
І від горя й просолених сліз.

От оділи "других",
Напоїли, наїли досита,
Що у матері вдерли
З опухших від голоду уст,
І служили ,"другим":,
Рассєям, Речам-Посполитим,
Бились в груди "о верности"
Й "пшиско неведаных чувств".

Схаменулись сини,
Як ті "дами" від них відвернулись.
А старенька живе
У лахміттях і темряві лих.
"Дуже дякую вам!
Що нарешті таки повернулись!"
Лиш промовила бідна
І серцем степліла до них.

"О, сини, ви, сини!
Моя плоть,моя біль і надія!
Оживіть мою кров,
Вмийте косу в ранковій росі!
Обіцяю, клянусь, що усі ваші мрії
Я звершу ради вас
І постану у бувшій красі!

Я розквітну ізнов,
Забуяню густими хлібами,
Засміюся добром
На світанку з приємного сну,
І онуків своїх
Я не пущу лихими стежками.
Будьте вірні мені!
Бо для вас я, онуки, живу!"


1997 р.

Сонце зрадливо втекло зимуватоньки,
Липа усе ще стоїть біля хатоньки,
Вкутана вітром перлинами сніжними,
Гріється спогадів хвилями ніжними.

В спогадах в’ються стежини заходженні,
В снах - покоління у хаті народжені,
Гомін родини відлунням по віточках,
Погляд давно не спинявся на діточках.

Роде, мій роде, по світу розвіяний,
Дивними буднями тяжко замріяний,
В краї чужім знов лягаєш ти спатоньки,
Липа ж, як завше, стоїть біля хатоньки.

2010

Любов - це вервечка вище над головою,
Трохи підростеш і потрапиш в петлю ,
Я уярмлена, я знесилена знову тобою.
Таке нестерпне, що тіло терпне,

/люблю/

Наші дні, наче вафлі, перекладені.
Перекладені , як мною чужа поезія,
Я дихаю–не дихаю повітрям - ладаном,
Мене знову вбиває зимова депресія.

Наші дні, наче вафлі, змащені ніччю,
Мене переслідують чи я їх, ймовірно.
Мене нікуди тепер вже не кличуть,
Я ж бліда, брехлива і ,певно, надмірна.

Я порпаюся в інших за давньою звичкою,
Тому мене уникають навіть трикутники
В куточку увімкненого телевізора.
Скоро я згублюся, стану забутою,
Ніхто і не знатиме, що я дуба врізала.

Ножицями залізними перерізуй,
Пальцями холодними мене души,
Тільки ніколи не аналізуй,
Чому я тебе тоді залишила.