- Скажи, дідусю, ти ж козакував? –
Онук у очі діду подивився, -
Косинського часом не зустрічав
В часи, коли він із Острозьким бився?
Дід усміхнувсь онуку: - Та ж було,
Доводилося Криштофа стрічати.
Мене тоді якраз із ним звело
Бажання, щоб на ляхах зло зігнати.
Бо ж одурили кляті ляхи нас –
Супроти турок у реєстр набрали…
Та й розпустили через якийсь час
Ще й заплатити жолд не побажали.
Тож тисячі козацтва взагалі
Зостались без доходу і прожитку.
І, зрозуміло – всі страшенно злі
Були на ляхів, ладні відомстити.
І серед тисяч випищиків тих
Був я також. Куди було податись?
Куди було прикласти рук своїх?
Бо ж до ріллі не будеш повертатись.
І тут Косинський раптом появивсь.
Я чув: з Острозьким в нього негаразди –
Князь землі відбирати заходивсь,
Що кролем даровані. Щоправда,
Ту землю Вишневецький відібрав
Та вже продав Острозькому. Одначе,
І той і той козака обібрав.
А Криштоф був не з тих, хто би пробачив.
Між козаків він добре знаним був,
Авторитетним, можна так сказати.
Тож, ледве Криштоф до Січі прибув
Аби на спротив козаків підняти,
Знайшлось багато поміж них таких,
Хто зуб великий мав уже на владу.
Щоб відомстити, врешті, кривд своїх,
Косинського вони прийняли радо
І гетьманом обрали, аби він
Повів на волость правди пошукати.
А там збігались вже з усіх сторін
Ті, хто вмів добре шаблями махати.
Я теж, заледве заклики почув
Іти за правду, довго не вагався
І в Піків до Косинського прибув,
Де він якраз із силами збирався.
На Білу Церкву рушили звідтіль,
Міста дрібні під свою руку брали.
Здались нам Канів, Корсунь без зусиль
І в Богуслав ворота відчиняли.
Ми досить мирно у містах велись,
Лиш гетьману присягу вимагали.
А тих, що упиратися взялись,
То на науку іншим – розстріляли.
Кормились, звісно, коштом тих міщан
Та ще Острозьких землі розоряли.
Приїхав сам був Оришовський Ян
Нас умовляти – слухати не стали.
Аби хоч трохи втихомирить нас,
Нам, навіть, жолду привезли частину.
Та ми уже озлились на той час
Й прощати не збиралися провини.
У Білій просиділи до Різдва,
Тоді уже в Трипілля перебрались.
Нам ляхи обіцяли на словах,
Як розійдемось – вини всі прощались,
Лиш Криштофа щоб видали ми їм.
Та ми на них лиш плюнули звисока.
Та Переяслав узяли за тим,
Що за Дніпром уже із того боку.
Улітку син Острозького рішив
Нас розігнати і прибув з військами.
Побачив тут, що надто поспішив,
Що йому гору не узять над нами.
Прикинувся, що він прийшов, мовляв
До нас на перемовини, з тим самим:
Косинського віддати вимагав
І розійтись. Ми відбулись словами,
Що всі над тим подумаєм. Із тим
Він і подавсь, не солоно поївши.
А ми тоді зібрались вслід за ним,
Бо ж тут сидіти не хотіли більше.
Всі землі, що в Острозького були
На Київщині, ми вже розорили,
Тож на Волинь тепер за тим пішли,
Й там насолити князеві хотіли.
Ми брали все, що до душі було
В маєтках панських, а тоді палили.
Нас вже ніщо спинити не могло,
Бо ми все більше набирали сили.
І не дивились, що прийшла зима,
Коли навколо здобичі багато…
А шляхта, бо ж спасіння їй нема,
До короля взялася узивати
Про поміч. Той надумався було
Послати військо та Замойський вперся.
З Острозьким в них не гладко щось ішло…
Не знаю, що, бо ж я між них не терся.
Тож посполите рушення тоді
Король зізвав з Брацлавщини, Волині
Та Київщини. Гетьман наш сидів
В Острополі, коли прийшли новини.
Одразу став докупи нас збирать,
Бо ж ми усі по краю розбрелися.
Поки устиг в Остропіль всіх зізвать,
Вже в Костянтинів вороги зійшлися.
Й не посполите рушення. Із ним
Ще і хоругви прибули магнатів,
І найманці угорські. Військом тим
Острозький Януш взявся керувати.
Хоча зима холодною була,
Морози, мов скажені, лютували,
Ворожа сила проти нас пішла,
А ми чинити опір сил не мали.
Тож гетьман у Острополі лишив
Загін маленький поспостерігати,
А своє військо чимскоріш повів
На схід, щоб десь позиції зайняти
Більш вигідні. Та, як не поспішав,
Далеко відірватись ми не встигли.
Остропіль швидко ворог подолав
Й вони за нами чимскоріш побігли.
Ми тоді лиш до П‘ятки підійшли
І думали у місті відсидітись.
Та плани, видно, в гетьмана були
Якісь другі. Рішив у полі стрітись
Із ворогом. Тож нам і повелів
Рухомий табір із возів ладнати
І табір той до пагорба повів,
Аби на ньому бій, нарешті дати.
Хотіли ще насипати вали
І табір наш ровами обкопати,
Та ж не вкопати мерзлої землі.
Надія на мушкети та гармати.
А тут й вороже військо підійшло.
Лиш табір наш на пагорбі уздріло,
Як посполите рушення пішло
В атаку. Та, лиш ближче підкотило,
Як ми впритул ударили з возів
З гармат, мушкетів. Їх ряди змішались.
Багато хто на землю полетів
Та так на ній лежати і зостались.
А особливо коней полягло
На полі тім. Кінноту би послати.
Та в нас її якраз і не було,
Не мали чим ми шляхту добивати.
Полишивши забитих на снігу,
Вся шляхта розвернулась, відступила,
Кривавий слід лишивши на бігу.
І тут у бій вступила нова сила –
Хоругви, що магнати привели
І, перш за все, Острозького гусари.
Вони кривавим полем тим пройшли
І на наш табір завдали удару.
Оскільки не було ровів, валів,
Вони близенько зовсім підступили
І довгі списи їх без зайвих слів
Всіх наших від возів тих відтіснили.
Не маючи чим битись проти них,
Ми мусили на відстані триматись.
А жовніри пустились з усіх ніг
Розтягувати табір, щоб ввірватись
Всередину. А далі вже страшна
Не битва – різанина почалася.
Тут знову кінна шляхта підійшла,
Що спершу взяти нас не спромоглася.
Тепер же повгамовувала гнів
І мстила нам за всі свої невдачі.
Нікого ворог клятий не жалів,
Хотів упень всіх вирізать. Одначе,
Косинський кілька сот нас згуртував
І, вирвавшись із табору, подався
До П’ятки. Нас ніхто не перейняв,
Бо ж кожен кров’ю в таборі впивався.
Коли вже наш помітили відхід
Та кинулися слідом, пізно стало.
Ми в П’ятці укріпилися, як слід
І вже зустріти ворога чекали.
Хоча тоді й хвалились вороги,
Що тисячі там наших положили,
Самі ж малими обійтись змогли
Там втратами. Інакше було діло.
Побачивши, що знову штурмувать
Нас доведеться, шляхта разом скисла.
Отож, багато в них лягло, видать
І довелося по другому мислить.
Нам також непереливки було,
Косинський тому посланців відправив
Для перемовин. Часу не пройшло
І ворог вже погодивсь на ту справу.
Оскільки битву виграли вони,
Тому й могли багато вимагати.
Та їм достало і тії війни,
Козацтво не схотіли дратувати.
Косинського лиш вимагали знять
Із гетьмана, награблене віддати
Й на Січ спокійно можем вирушать,
Лише магнатські землі оминати.
Нас же цілком влаштовувало те.
Домовилися та і розійшлися.
Косинського «зняли» тоді, проте
Він старшим нам, все рівно, залишився.
І навесні вже на наступний рік
Знов нас повів за правдою шукати.
Отримав у Черкасах кулю в бік
І нам назад тоді прийшлось вертати.

В платну клініку приватну
Дід приплівсь охоче.
Бо новину досить гарну
Уточнити хоче.
- Чув рекламу вашу нині,
Що особі кожній
Тут у вас, у вашій фірмі
Розмір збільшить можна.
Діда прийняли душевно.
Трохи розпитали.
Та старалися даремно.
Враз сміятись стали.
- Розмір збільшуєм. Це правда.
Недочули щось ви!
Бо ж про пенсію в рекламі
В нас не було мови.

19.03.2023

Хто в порухах твоїх любов застане,
А в погляді розвідавши жагу,
Зчитає сон, що в серце проникає,
І важить більше за його вагу.
Чи зважиш ти хто з поглядом навпроти?
З твоїх очей причасником зійшов,
І в порухах, що снять круговороти
Засвідчить чемно віддану любов.
Та хто ж вдихне його тремке видіння,
Коли в тобі не розгадавши ключ
В собі відчує інше ваготіння,
Яке з безумством ходить обіруч.
У тих орелях лиш одне призначення,
Гойдати те, що вже немає значення.

03.06.2019

Яка різниця, в чому ти обутий,
як під ногами вулиці Парижа?
І не лякає емоційна скрута
у трикімнатній європейській хижі!

Нема різниці з келиха чи фляжки
смакуєш ром у добру сотню років,
якщо пісні тобі співає пташка,
що надихає вже віки пророків!

Яка різниця – є в руці ліхтарик,
коли зоря горить на видноколі,
і не смертельно, в парі ти, без пари…
Але важливо – з ким ти ділиш долю!

Хоч летять в Америку
Скривджені війною, –
Проявів істерики
Меншає весною.
Бідами обідрані
Тилові герої
Стали пити відрами
Дорогі напої.
З рідних міст не вибули,
Хоч і постраждали
Тут, де досі вибухи
І сирен сигнали.
Зранку аж до сутіні,
Захмеліле військо
Проклинає путіна
Та усе російське…
19.03.23

Чую пхикання в праве вухо –
Те, що тиснеться в центр Землі.
А у лівому – звучно-глухо – гул обридлої тиші.
І дратує, однак я – жінка,
А інстинктом її є жалість
До усього, що гірко плаче чи дурне рече.

А відтак переймусь:
Може, це просто сон –
Серед сонмів безсонних ночей загубився, злякався?
Може, це тільки бич
В руках у пого́нича –
Захлеснувся ляскотом поміж сліпих копит?
Може, це все непросто,
Як перейми в незрілої?
Може, демонам млосно споглядати людську благодать?
І в такій плутанині думок
Мене, одурілої,
Вистачає на найкоротший крок:
Так, це сон!
Я скликаю для нього рать!

Гей, маленький, як джміль, не дзижчи!
Гей, великий, як крокодил, не плач!
Як не знаєш ще власних сил,
Як не бачив, то на – побач
У моїй голові, що достоту – тобі тлумач.

Там узрієш,
Як розперезане немовля,
Що ручки-ніжками не володіє, –
Вередує і вимагає,
Бо незріле.
Так верти́ться моя Земля.
Я ж до ранку заледве поспію
Дослідити усю Черепаху
Без страху.
Балансую межи орбітами.
Хто з нас гостем є, хто хазяїном?
Засвітає зоря в черепашачім оці –
Рівноваги вісниця.
Аж тоді ти мене покинеш,
Перламутровий сховку темряви!
Аж тоді я тебе покину,
Ночі підки́дьку.

А допоки ти – сон
Серед сонмів ночей безсонних –
Все на тебе маленького скинула,
Посортуй!
Я тобі в унісон,
У подобах твоїх фасонних,
З глибини на поверхню зринула
Всує.

22.11.2019

Листопад запізнілий приходить додому, як в гості,
Роззувається чемно і одіж скидає в кут.
За порожнім столом, повечеряли, – грають в кості
На відірвані в осені крила, зібгані в жмут.

Повсідалося всіх одинадцять і кожен з них красний,
Кожен певен своєї чарівності та чеснот.
Кожен прагне заволодіти, хай навіть і вкрасти,
Цим довершеним пір'ям осіннім, в масть позолот.

Листопад роззирнувся, є місце праворуч від жовтня.
Він вже більш аніж певен, хто саме з його братів
Став на зради стежу, що посильна, та незворотня,
Що не знає прощення, а скорення і поготів.

Листопад безнадійно навіки пригнічено-інший,
Все, що відав донині, раптом звелось нанівець.
Це похід довжиною в життя, це зречено-піший,
Це – за право на себе, на доторк до часу герць.

Всі змістилися графіки і тільки встигай встигати,
Відгорнувши на крайчик бажань насолоду в днях.
Наступають бо інші, немов дужокрилі фрегати,
Що вичікують диму в твоїх золотих огнях.

Але він – як роса, що спадає на знічену землю!
Але він, як заграва, вторить у спаданні росі!
Листопад обіцяв: я здужаю і відокремлю
Свій наповнений голос від інших пустих голосів!

Листопад повертає собі відчайдушність для зриву!
Листопад повертає лице до лиця сім'ї:
Я залишу вам землю – знекровлену, та щасливу,
Але крила з осіннього листя – повік мої!

20.11.2019

Ніхто не читає маленької Кузі,
Її листів.
Статечні, поважні, розсудливі друзі
І поготів.
А Кузі, що досі ще грає на пузі
Смачний рок-н-рол,
З нудьги каламутить вигадливі смузі,
Як сам Воргол**!

Як плямка до плямки, так плямкання в слово,
І маєш вірш.
Як віршик до віршика, – маєш промову,
Поем не згірш.
Як мова письмова – так криво-толково
Під адресат,
І шлеш вже любеньку листівку готову
До перших свят.

Та вельми скучні, набундючені буки
Читають їх,
Тож Кузі отримує ґречні трафунки,
А ждала сміх.
Арпеджіо зверху на всі їхні трюки
І поп-снобізм!
Бо Кузі завчасно вкладає в стосунки
The пофігізм***.

18.11.2019

*Сенс життя (труднощі переклатду)
**Зміщений наголос виправданий особливостями української лексики.
***Труднощі перекладу і сенсу життя

Із маршрутки пізно ввечір
Жінка йде додому.
Голова болить, до речі.
Косить ноги втома.
Чує ззаду крики й кроки.
Люду ж більш немає.
Тип якийсь худий, високий
Щось кричить, горлає.
Йде за нею досить швидко.
Щось плете, бурмоче.
Треба руки в ноги, рибко.
Щось він, певно, хоче.
Може, бовдур. Може, й п’яний.
Може, злодій бути.
А здожене,- ще пристане.
Краще, певно, бігти.
Та у двір. А він за нею.
Вже й маха руками:
- Щось сказати тільки маю.
Лиш прийду до тями.
Підбігає в чорній куртці
Дядько, мов тополя:
- Чи не ваша у маршрутці
Синя парасоля?
Та зо страху – переляку
Ледве це почула:
- Так. Моя. Синенька в цятку.
Точно! Я забула!
- Бачу, бігаєте швидко.
Я ж не звик ганяти.
Той автобус недалеко.
Можна ще здогнати.

17.03.2023

Поки обдумую образ
Дії тяжіння до справи, -
Рима, як хмарка за обрій,
Геть подалася з уяви.
Слово відштовхує слово
І не пускає в рядочок
Вислів якийсь помилковий,
Що потребує уточнень.
Зайвою є позолота
Рим дієслівних між інших, -
Єдність думок і зворотів
Завжди збагачує вірші.
18.03.23

Згадав я дві історії старі.

Одна – про хлопця із КАДІ.
Він стрів дівчИну, закохався
і на побачення до неї
почав з гуртожитку кімнати
усе частіше утікати.
Товариші як не питали:
і хто, і де, і звідки, –
хлопець тільки мовчки
кімнату залишав.
А по закінченню навчання
вони побралися й поїхали
із Києва удвох.
Пройшли роки,
можливо, більше двадцяти,
і хтось з колишніх друзів
згадав на зустрічі в КАДІ,
що у цієї пари
вже є дорослі два сини
і що разОм живуть вони.

Друга історія
про хлопця із КІБІ.
Зустрів красуню він,
всім нею вихвалявся.
І друзі, і товариші –
всі знали про стосунки ті,
ще року не минуло –
вже наречена у фаті
і три весільних дня гучні
помпезно відгуляли.
А потім, рік іще не сплив,
та розлетілись, хто куди,
недавні молодята.

Мораль проста:
один із них як діамант
любов беріг,
а інший – розбазарив.

18.03.2023 р.

(уривок)

Чатують з схованих шпарин в голодних свідках очі,
Та мислиш ти: «Свої діяння в тиші схоронив»,
Вчинивши ж підле зло, під злим покровом ночі,
Ти сам не знав, а таїну розкрив.

І
Зоріла ніч в вогких травневих шатах,
У хвилях сяйва місячних блукань,
І в цім промітті бачилась розплата,
Гроза, нізвідки вибухла, булатна,
В знамення тихих, страчених зітхань.
Нізвідки вмить зчинились вітровії,
Як із небес зійшла промітна тінь,
Шубовснув спалах, мов зімкнулись вії,
З набряклих хмар спустились срібні змії,
І безліч гніву сповнених створінь.
Мов полоснув хто скальпелем по сфері,
Як з лона місяця з’явилася рука,
І в згустках хмар в побляклій атмосфері,
Скресала плоть у видноті химерній,
А в ній буяла дика нагота,
Яку ніяк не спишеш на папері.


ІІ
І в цій молочній млі в звучаннях грому,
Метнулись зорі повз вощаний шпиль,
І ваготіли в вихорі страшному,
Черкання світла при дощі рясному,
І буря вивергала лячний квиль.
В склепінні неба вирвалась хорея,
В палких, строкатих лініях грози,
І випинались з тучної лівреї,
Дугою клуби в місячній камеї,
Із бірюзовим відблиском роси.
Стрімливо буря вщухла, як ступила,
Вона між зорі, в плетиві нічнім,
В ході цибатих ніг жарінь манила,
І в бризках з хмар лілового чорнила,
Зійшла з висот, де захлинався грім,
І перса в безвинності розкрила,
Та глуму не було в лиці хмурнім.

ІII
В тремких розливах роздавались кроки,
Пагіння крон схилялося до ніг,
І в цій покорі клекотав неспокій,
Коли пила з тіней калюжних соки,
До поки обрій сяйвом не знеміг.
В провалля тьми злягла уява хвора,
Злетівши стоком спорожнілих снів,
Сон розуму, як бач снує потвору,
І страх земний, що дивиться угору,
З цього видіння вирватись хотів.
Крізь лите скло в тьмяних його відливах,
В північнім часі розпашних годин,
Щезав в упитій вулицею зливі,
Холодний образ. І душа мрійлива,
Звільнялась від розмарених картин.
Але поглянь, двійник з якогось дива,
Явився нам без відома причин.

ІV
В легкім вбранні з тонкого маркізету,
Пашіла плоть в принадності своїй,
А на руках трималися браслети,
В тонкому ж поясі гойдалися кисети,
Ох скільки ліній звабливих у ній!
В поспілих грудях дихання здіймалось,
Гарячим духом пах її парфум,
В очах кокетство пристрасно кохалось,
І без торкань, до тіла доторкалось,
І пронизав в блаженстві серця струм.
Ім'я назвала… Ах, цей чудний голос,
Ах, скільки барв спліталося у нім,
Мов в древній знак – містичний уроборос,
Все смертне вмить й живе зімкнулось колом,
Та стиснути красу в обіймах, втім,
Й вінок сонетів був би надто кволим,
В травневім запалі, і серці навіснім.

13.08.2019

Я закохався? Ні, не може бути!
Це нереально-дивовижний сон!
Одіти добровільно знову пута?.
То лише виграє тестостерон!.

Ти закохався у свою уяву! –
нашіптують зусюди голоси.
Гуртує свиту люцифер лукавий
і так було завжди, у всі часи…

Я закохався чи сьорбнув отрути?
Можливо сон або самообман…
А може дідько усі карти сплутав?
Ні, то таки уже природний стан!

Люблю тебе до захвату, до болю,
вже полонить психоделічний рок…
І кожна ніч – побачення з тобою,
і кожен сон – мандрівка до зірок!.

Що ж, якщо ви вже тут присутні
І на вас – ваш червоний светр,
То зіграйте мені на лютні!

Розтікається ширше спектр
Впливу вигадки на людину,
Навіть звук з голови долинув.

Я надпила бордо з бокалу
І смикнула за пуповину.
Ви не винні в цій маячні!

Тільки линути, яко нота,
З цього світу назад у лоно
Надто лоскітно і свобідно,
Щоб вмикати здоровий глузд.

Ви – музи́ка, а, може, добрий,
Дуже добрий і ледь злостивий,
Зі собачим гнітючим оком
Зовсім вуличний чарівник.

І коли ж то я тільки звикла
Так тікати дитям у маму,
Щоби жодне людське створіння
Не впізнало мого лиця?

Тільки танути, яко муза,
Яко муза – зростати з воску
І творити собі фантоми –
Надто весело під бордо.

14.11.2019

Луна висить.
І ніч, мов киця, муркотлива.
Луна, немов недільний дзвін,
Скликає радісно, святково, урочисто
Причаститися її дарів – спонуканих думок.
Луна зі слів,
Сповна осяжних тямі й неосяжних
У явності самої суті названого.
Луна, як електричний дріт,
Напнута мить,
Очікування впливу,
Сприйняття
І туга у безповоротності моменту.
Напруга.
Гра.
І ніч, мов кицька, темрявою лащиться.
У сказанім навпомацки ідеш.
Такі слова.

11.11.2019

Дощ по мені, як рука по струні, б'є
Із висоти вниз один кома шість льє.
Тіло моє, як наструнчений Богом слух.
Я обірвалася й навіть тоді не вщух.

На глибині нижче нуль кома пів снів
Я споглядала, як мій музикант скнів.
Крапля до краплі садила з його сліз
Свій персональний і дуже похмурий ліс.

Фукає в око набряклого неба крук.
Круку байдуже до холоду людських рук.
Небо – у ріки, а ріки – в понуру синь.
Крякіт понад русло́м і у русло́: ринь!

Крякіт позаду, попереду – пір'я скель.
Рвуся на клапті, тріпочу, як вітру трель.
Заново вв'язують поміж кілки на гриф
Струнну мене, котра заново йде на риф.

Звіку довіку на маківку цівку ллє
Дощ з висоти аж один кома шість льє.
На глибині лиш один кома нуль сон
Ми із дощем б'ємо в унісон.

08.11.2019

Сягаєш плечима неба,
А стопами – пекла.
Червоне твоє і чорне – шарфом на шиї
У велета з добрим серцем,
Аж пнеться з ребер.
Від протягів заступи його, Києве,
Тілами своїх дітей.

06.11.2019

Пломенить.
Так спалюють фенікса або ж останню чаклунку.
Край мого неба зірвався вмить,
Манить до поцілунку.
Боже, Ти натягнув цього обрію нить,
Цей проміжний канат, наче: а нате вам!
Просочений паливом
З цього кінця аж до того кінця –
Палкими серцями.
Черкаєш посерединці,
Не шкодуючи сил.
Бах!
Спалах!
І ось вже повзуть два вогненні змії:
Головою на південь,
Головою на північ,
Не в день і не в ніч.
Наче два протилежнозаряджені янголи розбігаються з пліч,
Коли в голові моїй вибух, протест,
Прогресуючий ризик, руйнація.
Навіть вони лякаються цих таємниць.
Струшую їх,
Підлабузників,
Вибиваю зі строю.
Я ще з ними пограюся, якщо не вони зі мною.
А наразі не час лякатися чи лякати,
Клясти, зарікатися чи молити,
Бо коїться щось страшне і величне,
Таке, як страта, –
Відсічення.
Лі-
Чи-
Ти
До початку його воскресіння
Час...
В чакрах цокіт чи
Чари?
Що це
Й це, і це? –
Щодень на світанку спалюють моє
Сонце.

05.11.2019

Ти кажеш: неначе в казці! А я киваю.
Ці ночі на перше пробуджують в нас художників.
Дорога порожня. Дерева нечесані. Яблуко раю
Висить, затулене супутнім плодом в нічнім саду.
Отак і виношують слово "кохаю".

Зернятко з яблука у небо випало, мерехтить.
Мені б лиш пензлів, щоб розворушити в собі художника.
Отак у пам'ять і заповзає чудова мить –
Кожна.

01.11.2019

Блакитна пташка не помічає моєї втоми.
Блакитній пташці усюди тепло, усюди – вдома.
Блакитна пташко, цей вечір – журний, він просить рому.
Ти ж, мирна пташко, – фарфор і фарба, та крихта хрому.

Із чашки чаю хмільної ноти зав'ється пара –
П'янкий випа́док пече, мов топить крило Ікара.
Яке натхнення! Яка спонука! Яка покара!
Цей журний вечір, блакитна пташко, – моя сансара.

30.10.2019

Ти забагато думаєш про те що було і що буде
Забудь, це не важливо і ніколи не стане
Яка різниця що подумають люди
В тебе й без них заглибокі рани

у тебе є право бути щасливою
Є право радіти і посміхатись
У найбільшу негоду, навіть під зливою
Ти маєш продовжувати сподіватись

Чого б це не коштувало, будь завжди
усміхнена
Благаю, сподівайся на краще
Ти будеш, будеш скоро звільнена
Як би не було болісно, як би не було тяжко

7 лютого, 2023

Життя одне… У кожного одне –
інакше не було, нема й не буде!
І хай там що – колись воно мине…
І байдуже, що потім скажуть люди!

Частину більшу вже пройшов шляху,
а смак лиш починаю пізнавати…
Хоча не відчуваю я страху,
та жаль часу даремно марнувати.

І кожен день вже на вагу світил,
стікають по чолу краплини-миті,
тьмянішає зірок небесний пил…
Усе, усе не вічне в цьому світі!.

Життя одне… На жаль, всього одне.
У кожного своя Голгофа, Троя…
І лише той, хто вчасно це збагне,
його смакує щонайменший прояв!.

І
Куцому до зайця не далеко.
Недалекі їхні візаві:
когуту ку-ку у голові,
жаба уповає на лелеку...
висловити легко і нелегко
уявити, – це є селяві.

ІІ
Наче, окуповані: майстерні,
конкурси, комісії, журі...
що не член із еспеу, то геній,
що не судді, то коняки темні,
що не витвір – опус попурі.
Місія совкової культури:
грамоти, дипломи видає...
авторами куплені в натурі
як нове досягнення своє.
Попереду ті, що визначають,
де, кому, за що, який калим...
є лауреатом головним
той, що найвеличнішого славить.
Тішимося іродом новим.

ІІІ
Всі укази видає найвищий:
хай і гірші, але кращі інші, –
вирішили слуги очмани
і городять члени і чини
вищі перелази і тини.
Офісу і коміку видніше...
...............................................
Видно зацікавлені вони,
щоб ішли у засвіти да-Вінчі.
Їм не заважають пересічні
номінанти дір на ордени.

03/23

Як в тирі, на полицях шафи
стоять Пушкін, Блок і Толстой.
Міркую: із кого почати
чинити розправу і суд
за знищені храми мистецтва,
музеї Приймаченко, Сковороди...

Ніколи не славив чужого
та на бомонд ворога,
не дивлячись на обставини,
не піднялася рука.

17.03.2023 р.

Вчорашнє «Дякую» упало на асфальт
Сьогодні зранку,
Щоб стати чорнотою чорних шпальт
Ще до світанку.

Вчорашнє «Дякую». Чиїм воно було,
Що за водою
Пішло і стало на крило
Над суєтою?

Чом не злетіло, не зірвалось стрімко з уст
У синій простір?
Чом не припало до душі комусь,
Не стало гостем?

Розіпнуте на струнах чорних шпальт,
Розбите друком,
Вчорашнє слово, те, що впало на асфальт,
Чи стане звуком?

12.01.2023

У завислому тумані,
Над притихлою рікою, –
Сонце жевріє ще зрана,
Мов пригашене імлою.
Синь води та зелень луків
Прив’ядає поступово
І приходить час розпуки
У напливі присмерковім.
Хоч чекаю безнастанно
На прояснення майбутнє, –
Днині думка притаманна
В цій поезії присутня…
17.03.23

Що ти знаєш про осінь цю? Золото, молоко?..
Для грабіжників сховок – ранкові її тумани.
В шість нуль шість він постане в провулку, розм'якло-п'яний,
І повисне де прийдеться, стелею рококо.

Біла примха строкатих сезонних зотлілих барв
Упускає у себе, а випустити не хоче.
Від порогу в нікуди блукають думки та очі,
І пульсує у скронях під ритми гулких литавр.

Стережися в тумані розгублених їжаків,
Що нанизують, наче намисто, чужу сміливість!
Бо приколють твою, а тоді вже, скажи на милість,
Хто відшпелить її для спасіння сумних віків?

Гей, сміливцю, скажи, що ти знаєш про осінь цю –
Сіру пастку грабіжників щастя на роздоріжжі?
Ці капризи туманні направду – такі маніжні.
Шість нуль шість, тож виходь і всміхайся її лицю!

29.10.2019

Чому така рясна твоя печаль, о небо?
Останні теплі дні добігли до обриву,
Мов гурт свиней,
Не хочуть погибати.
Чудна людино, холодом не гребуй!
Просочуйся небесним потом – потом змученого стража
Твого життя.
Все нижче вись, знімайте капелюхи!
Все тисне й тисне,
Все на тебе тисне...
А ти, чудна людино, маєш вуха,
Чому ж не чуєш, як скрегочуть ґрати
І ріжуть парасолі гострим боком
Небесну мряку – обезсиленого стража,
І зачіпають кільця від ключів?
А ти, людино, маєш добрий розум.
Чому ж тепер ці знаки не пов'яжеш?
Чи значить, що ступив аж до обриву,
Якщо скував й накинув мжичку на твої сліди
Небесний вірний страж?

28.10.2019

"осінь така – як вірші про осінь
світло таке неймовірне – господи!
хочеться бігати в листі босим
хочеться в листі у цьому й здохнути"
Ю. Іздрик

Тиша така, як вірші про тишу.
Вірші такі, що пора облишити.
Лише останнього заколишу
У простирадлах, думками вишитих.

Місто таке, як вірші про місто:
Смуги, бетони, мостини, вишки...
Серця бракує у ритмах твісту,
Вогнику в погляді сірої мишки.

Осінь така, як сучасний класик, –
Влучна, крилата, пуста, відчужена...
Дряпає двері в під'їзд Мурасик,
В нього котяче життя нездужає.

В нього направду усе по-сучому,
Сучукрліт на таке закурить лиш.
На підвіконні, колись квітучому,
Черствіють мрії про дім, пожбурені.

Осінь така, що втрачаєш душу.
Тиша така, що от-от порушу.
Вірші такі, що не можу більше.
Справи? – Коби не гірше!

26.10.2019

Навіть в цьому мільйонному місті
Серед інших – знаходиш мене.
Я стою серед інших, повз – чи факти, чи вісті,
Із цікавістю: чи омине?

Ще обскубані поспіхом крила
Ледь спазмують під грубим пальтом.
Вже летіти несила і лишатись несила.
Хто ми, зречені вічності, хто?

Час навчив мене не озиратись,
Щоб не знати, коли відпустив.
Тож сьогодні нас двоє, нам із ним не розстатись:
Я й півкроку за мною – обрив.

Та обдурене розумом серце
У мільйонному місті проваль
Учуває твоїх коливань мілігерці
Б'є у плечі, мов кришиться сталь.

Все спинилося раз і навіки.
Все завмерло: обличчя, слова...
Світлий янголе неба, стань тепер чоловіком,
Наче в казки кінцівка нова!

Ти знаходиш мене і тривожиш.
Та мовчиш, все мовчиш і мовчиш.
Може, це просто вітер, може, – марево, може...
Серед інших – впізнай мене лиш!

24.10.2019

Про що Ви марите
У світлі осені,
Такі непрощені
І відсторонені,
У парках, зрошених
Сльозами янголів,
Такі загублені
І не віднайдені?
Не були б зайвими
Ласкаві
Погляди.

Дихає свіжістю вечір. Паморозь.
Всі ці тривожні речі...
Люди блукають між здогадок і порожнечі.
Вам на вуста осідає музика Бога.
Доброї їм дороги –
Цим
Поглядам!

Ніжність не знає обмежень, на відміну від кроків.
Люди зникають у череді мимобіжних років.
Про що Ви марите восени?
Сльозами янголів
Крапають
Сни.

24.10.2019

Було то у часи тепер далекі,
Коли в дикунстві люди ще жили.
Ще пірамід ніяких не звели,
На антилоп ще полювали предки
Тих, хто ті зіккурати возведе
У Межиріччі, що сягнуть до неба.
Вирощувати щось в землі для себе
Навчились люди лише де-не-де.
Що знайдуть – їли. Ще жили в печерах.
А, де нема – ладнали халабуд
З гілок і листя, в них й селився люд.
Як вполював що, то тим і вечеряв.
Ото хіба Ієрихона вже
Й Чатал-Гуюка височіли стіни.
Ліпили де з каміння, де із глини
Тісні домівки. Поміж них вужем
Іще тісніші вулиці були,
Що й перехожим важко розійтися.
Та ж люд в міста ті неспроста селився,
Бо ж навкруги їх дикуни жили,
Що заздрісно дивилися на світ,
Де люди можуть досхочу поїсти.
Не кожному дало притулок місто,
Для того за душею мати слід.
Тож, як на світ поглянути згори,
То скрізь дикунство між людей панує.
Лиш де-не-де міста вже люд будує
Найперші з тої давньої пори.
Десь починають землю оброблять
Або стада худоби випасають.
Та сторожко навколо озирають,
Чи хто не йде, аби добро забрать.
Коли ж із Анатолій, Палестин,
Де люди почали інакше жити,
Могли б ми ген на північ полетіти
Над морем Чорним, ще тоді пустим,
Бо хто ж на те міг зважитись тоді,
Щоб в море вийти, плавати по ньому?
Так от, якби краї маловідомі,
Хто із небес високих оглядів,
То від Карпат поміж Дністер і Прут
Побачив би здивовано картину:
Міста і села над річками тими
Десятками і сотнями встають.
І схожі всі один до одного.
Як правило, майдан у центрі – коло,
Великі хати купчаться навколо,
Причілком до майдану отого.
Згори – так наче сонечко тобі,
Яке навкруг проміння розпустило.
Чим більше люду у селі тім жило,
Тим більше кіл з будинків. Далебі,
Як сонечка по всім степу лежать.
Навколо густо ниви зеленіють,
Ячмінь, пшеницю, просо люди сіють.
Стада худоби по степу біжать
У пошуках солодкої трави,
Якої по степу кругом багато.
Є де худобу людям випасати.
А там бики, корови, вівці є,
І свині, табунами ходять коні,
Ніхто їх не тримає на припоні.
Тоді худоба більше і дає.
У тих містах і селах жив народ,
Якого ми трипільці називаєм,
Бо справжнього їх імені не знаєм.
Жили, робили на землі. Так от,
Я про одне з таких великих сіл,
Чи, може, міст хотів би розказати
Історію. Кому цікаво знати,
Опустимось і глянемо навкіл.
Дорогою, що вздовж ріки лежить ,
Йде чоловік із торбою на плечах.
У ній, мабуть, найважливіші речі,
З якими можна у степу прожить.
Обвітрене лице до чорноти
Говорить, що багато він блукає,
Своє лице до сонця підставляє.
Що змусило його отак іти,
Сказати важко. Бо ж в часи оті
Всі люди роду-племені тримались
І від своїх осель не відривались.
Отож людину стріти на путі
Було нелегко. Як товар везли –
Там мідь, чи кремінь, чи то посуд,може,
На волокушах, зазвичай, дорожніх,
Які чи коні, чи бики тягли,
То йшли гуртом. А поодинці – ні.
Хоча розбоїв мало на дорогах,
Воно й від хижих звірів засторога.
Людині важко у степу одній.
Та чоловік уваги не звертав
На те, ступав і широко і легко.
Уже й село видніється здалека,
Навкруг жовтіє нива золота.
Жінки пшеницю з того краю жнуть,
Серпи в руках мелькають дерев’яні.
Пластини міцно вставлені крем’я́ні
Зрізають стебла. У снопи кладуть.
А слідом діти ставлять у стіжки.
А там чоловіки вже рало тягнуть,
Під новий урожай зорати прагнуть.
Тягти те рало – труд такий важкий.
Помітять чоловіка на шляху,
Подивляться, чи то який знайомий
Із пасовиська поверта додому.
Чи, може, вість яку несе лиху.
Та й за роботу. Вже біля села
Садки ростуть – там яблуні і груші,
Смородина, калина тішать душу.
Людина кожна скуштувать могла.
Та чоловік, хоч і з дороги був,
Не рвав нічого, рушив до майдану,
Де, знав напевно, зазвичай застане
Старійшин. Ледь з дороги завернув
Й одразу попід хатою в тіні
Їх і побачив. Підійшов, вклонився.
- Ти, чоловіче, звідкіля прибився? -
Спитав один, - Сусіда нам чи ні?
- Ні, не сусіда. З дальніх я країв.
Пройшов земель і сіл таких багато.
У вас тут хочу на спочинок стати,
Можливо і закінчаться мої
Отут дороги. Може, десь піду.
- А як же звешся? – Звуся я Папаєм.
- А, чоловіче, хист до чого маєш?
- Всього потроху. Як у вас знайду
Для себе втіху – лишусь назавжди.
Як на те, звісно, дозвіл буду мати.
- Ну, що ж, є в нас для подорожніх хата,
Живи поки собі, але гляди,
Порядки наші рушити не смій,
Бо проженем, а то ще і скараєм!
- Шановні, я порядки ваші знаю,
Вже проживав в місцині не одній.
Отак Папай в селі і залишивсь.
Спочатку всі на нього озирались,
Чужого зрозуміти намагались
Та він спокійно, не нахабно вівсь.
Поволі звикли. В хаті не сидів –
То він у полі, то із пастухами,
То у гончарні возиться з горшками.
І все він знав, і всього він умів.
І, навіть, те, чого у тім селі
До цього і не вміли, і не знали.
Хоча би рало, полем що тягали
Та сили укладали чималі.
Раніш не знали, правда і того.
Мотикою ямки лише копали
І колосок у кожну укладали,
Надійно засипаючи його.
Зерно із того й виростало в них.
А потім хтось придумав оте рало,
Яким твердючу землю і орали.
Тож додалося площ їм посівних.
А як інакше – бо ж село росте.
Нові роти – їх треба годувати.
Мотикою того не накопати,
Хоча і рало – діло не просте.
Папай з тим ралом полем теж ходив.
Та волокушу із биком побачив,
Сів собі та й задумався добряче,
А потім більше рало спорудив.
Місцевого умовив коваля
Ріг того рала міддю обкувати.
Став оте рало до бика чіпляти,
Як волокушу. Всі лише здаля
На те дивились. Вийшов в поле він,
Бика того легенько поганяє,
А сам на рало добре налягає
І запросто пройшов один прогін,
За ним іще. І глибше рало йде,
І менше сили треба витрачати,
Адже не треба рало те тягати.
Бик його тягне, а орач веде.
Робить таку роботу залюбки.
Взялись чоловіки биків привчати
Та рал собі великих майструвати.
Зорали скоро землю вздовж ріки,
Щоб можна було всіх прогодувати.
На тих полях ячмінь густий стоїть
А на других підня́лася пшениця.
На хліб вона, щоправда, не годиться
Та кашу з неї запросто варить.
Поки возились з тим чоловіки,
Папай став до гончарства придивлятись,
Як гончареві важко управлятись,
Втрачати скільки сил своїх, поки
Той горщик вийде. Глину заміси.
То добре, що своєї вдосталь мали,
Попід високим берегом копали.
Качали до тонкої «ковбаси»
Й ліпили стінки посуду з того.
Та цілий день навкруг стола ходили,
Все вище й вище стінки ті ліпили,
Поки і зліплять горщика всього.
Папай за тим довгенько пригляд вів,
Аж доки зрозумів, як поступати.
Спочатку взявся стовпчик закопати,
Вершечок потім в ньому закруглив.
Зробив стільницю круглу, продовбав
В ній ямку, щоб зі стовпчиком співпала.
А далі справа геть простою стала,
Надів стільницю на той стовп і став
Її крутити. Хоч нелегко йде
Та ж крутиться. І гончару вже легше,
Навколо столу цілий день не чеше.
Рукою однією круг веде,
Другою ліпить горщик, миску чи
Якусь макітру. Швидше йде робота.
Вже й горщиків багато біля плоту,
Щоби гарненько випалить в печі.
А у Папая інтерес пропав
До гончара. Він знов ідею має,
Удома щось пиляє і стругає.
Хоч кожен, мимо йдучи, зазирав
Та мало що із того зрозумів.
Якісь круги під стіну дерев’яні,
Дрючки тонкі, обтесані старанно.
Папай же дірки у кругах свердлив.
За кілька днів докупи все зібрав:
На ті дрючки надів круги гарненько,
Та закріпив їх чопами міцненько,
Усе то волокушами з’єднав.
Привів бика, запріг у все оте.
І бик потяг – воно і покотилось.
Всі люди зачудовано дивились –
Таке б, здавалось, рішення просте,
А от ніхто додуматись не зміг.
Не довго, правда, думали-гадали
І возом ту диковину назвали.
Так що Папай і в тому допоміг.
Багато іще вигадав дрібниць,
Якими люди гарно торгували
З сусідами: і кремінь з того мали,
І мідь, й бурштин – везли із різних місць.
Так і казали: «То Папай нам дав!»
Звідтіль і слава про його́ пішла,
Та на віки його пережила.
Мабуть, ніхто такої і не мав.
Відтоді проминули сотні літ.
Міста трипільські вже давно пропали,
Травою ті місця позаростали.
Поволі почав змінюватись світ.
В Єгипті піраміди почали
Вже зводити, в Шумері – зіккурати,
Міста уже взялися будувати.
В степи у наші скіфи вже прийшли.
Змішався з ними весь місцевий люд,
Навчивши скіфів землю обробляти,
Горшки ліпити та вози ладнати,
Що з давніх пір уже уміли тут.
Вже мало хто про тих трипільців знав,
А от Папая досі пам’ятали,
Його уже за бога скіфи мали,
Який із неба їм дарунок дав –
Плуг і ярмо, ще чашу і сокиру,
Які молодший Колаксай узяв
І скіфам той дарунок передав,
Яким і користуються допіру.

Ну навіщо тобі ці записки? – Скрутив, підкинув...
Я коханка твоя улюблена – цілуй нестримно!
У дубів під ногами приляжемо на хвилину...
Ти розтанув у косах моїх чи навспак полинув,
Щоб почати усе десь з початку? А мені тут зимно!

Ну навіщо тепер їх читати? – Усе в них тлінне!
Ледве жевріє кольором осінь у їхніх жилах.
Та коли ти зривав їх безжально, то я тужила,
А коли устеляв ними стежку – сліди губила,
Бо усе, навіть осінь і ти, навіть я, – перемінне.

У дубовому листі грається вранішній промінь...
Мій коханий спізнився на стрічу в погідну днину.
Наші свідки невільні в чеканні такі нерухомі!
Самотужки з обличчя здмухую снів павутину.
Ще хвилина і я, любий вітре, наче ти, – полину!

22.10.2019

Я роздягаю для тебе душу,
У непорушну ступаю тишу,
А ти коротких шляхів шукаєш,
Щоби збагнути усе, що кажу.

Для чого ж очі мої прозорі,
Якщо тобі говорити мушу,
Якщо ти промінь, котрий в'язала,
Із першим кліпом моїм втрачаєш?

Але для тебе усе ж залишу
Прості підказки складних сюжетів.
Всі "за" і "проти" на вагах важу,
Ретельно важу і довго плачу.

На ваги "за" підсипаю зорі,
Як здавна водиться у поетів.
Я врешті їм тільки й не пробачу.
Я врешті все тобі розказала.

15.10.2019

Ти вимагаєш: золота! Золота! Направду немовби циган,
Та ж я восени крутився, мов дзига, зриваючи урожай.
З верхівок дерев ворони турбуються, чи я нарешті оклигав.
Лиш ти на втому мою зважаєш двояко, тому не зважай!

Нехай тобі м'яко постелиться в ноги багнюка усього світу,
Нехай тобі буде, людська дитино, душа моя за ніщо,
Та стрінемось конче лице до лиця, за словом Нового Завіту,
Якщо з твого праху горшків не ліпитимуть. Оце вже якщо!

Якщо ж я тебе до скону свого чи твого поклянуся любити,
Бо врешті, усяке трапляється у світі вимогливих клятв, –
Зачну тобі в очі пилюкою кидати, у вуха настирно вити,
Щоб згодом засвідчити вічності: у нещасті цей радісний свят!

А ти вимагаєш золота, золота, додолу, дотла, до кишень...
Лишень грудей собі не розбий отак, криком пустим в нікуди!
Як втомишся восени на мене й на листя опале гаяти день, –
Вертай між люди!

12.10.2019

І осінь... Осінь...
І листя... Листя...
Вже сон на носі, чому ж не спиться?
А вітер дмухає просто в вухо –
Прочанин вічний в краях посухи.

О осінь! Осінь!
О листя! Листя!
Як поруч вітру, шепчу: молися!
Та й проти вітру я – пташка вільна.
Я дуже змучена.
Дуже сильна.

09.10.2019

Хай прийде ясна ніч
на зміну всім похмурим дням.
Хай змінить вона голос протиріч
жаданим спокоєм в очах.
Накриє його безголосся
в нечутних словах.

Заговорять вітру голоси,
заслухаються їхнім говором зірки.
Сплетуться ночі вихори
й слідів тонкі відбитки.
З'єднаються їх тіні воєдино,
зіллються силуетів витки.

Хай здіймуться їх постаті,
їх тіні безмежно ясні.
Хай ними вкриється небо
і кожен клаптик землі.
Хай стане тишею галас,
знищить гамін гучний.

Хай його теплі обійми вві сні
стануть легкістю в душі.
Хай стишить він репет
голосів гомінких.
Вічність зміниться
спокоєм горизонтів ясних.

16.03.2023

В цих синкретичних таблицях останніх часів,
В предметах кімнат, що куйовдять й задурюють голову,
Ти перечитуєш заново сотню разів,
Пихате майбутнє тихим і здавленим голосом.
В портретах минулих тасуєш холодні зразки,
Обрядами вщерть примітивними, дивними танцями,
У передпокої співаючи, пальцем руки
Гортаючи пил інкрустований срібними тацями.
Подібно коли в смітнику ти шукав капіляр,
А промивши сплітав, брелок прозорої рибки,
Заради забави. Признайся відверто, ну що тобі той Абеляр?
І що Елоїза? І їх листування потерте, і тобі непідсильне, дике.
І навіть коли оголосиш, як хресний похід,
Шукаючи в зав’язях літер любовну відвертість,
Проголосивши серця, що страждають від бід,
Усе, що проявить голос – твою непричетність.
І твій корабель, що постійно збирає пил,
На підвіконні, ніколи не пуститься милями,
Усе, що подує – це подих, щоб з жовтих вітрил,
Зігнати пилюку, моделі, - не бігти за хвилями.
І весь твій надуманий погляд з прочитаних книг,
Застряглі осколки між яснами слів – афоризмами,
Ти ж не зможеш, насправді, первісне вирвати з них,
Тобі доведеться в кімнаті безсилля визнати.
І страшно коли лихоманкою виступить ліс,
Обступить стіною високою, здовженим конусом,
І здушить перина уяви панічний навіс,
Коли від жахіття уражений випитим голосом.
І ось над тобою портрети і люстри висять,
Тонке ж простирадло здається на дотик двотомником,
І давні, первісні перекази ночі страшать,
О бійся почути і стати їх вірним паломником!

30.07.2019

Крик скаженої рисі.
Кров на людному місці.

Крадькома – так, щоб звідси –
так, щоб далі від міста…

Знов долається відстань.
Знов лишаєшся чистим.

Знов позаду у місті
кров на людному місці.

Причаївся в Поліссі
крик скаженої рисі.

Ліс під листям навислим
збереже чорні мислі…

Од землі і до висі
крик скаженої рисі.

Тільки гріх воплотився –
но́вий план народився…

Ось не вистачить хисту!
Ось над прірвою виступ!

Далі міст, далі пристань.
Далі відстань і місто.

Там – що пити, що їсти.
Тут – подохнеш колись ти.

Так прийдеш, ніби гість ти.
Принесеш добрі вісті.

Уживешся на місці.
З кимось спатимеш в ліжці*.

Цілуватимеш ніжки.
Вдень читатимеш книжку.

А вночі тишком-нишком –
наче котик на мишку!

Гроші в шафі й під ліжком,
гроші всюди, ще й з лишком.

Залишається нижче
познайомитись ближче.

Пошукаймо дурних ще –
і повернемось вище.

26 липня 1996 р., Богдани́

–––––––
* попередній варіант: «в ліжку»

На світі так незатишно без тебе,
Здається все безбарвним і чужим.
А ти десь там, на півшляху до неба
І зазираєш в душі нам, живим.

Попутники із власною журбою
У засвітах зустрінемось з тобою.

Каждый раз смотрю на тебя я как в первый
Каждый раз мне трудно дышать
Обретаю покой постепенно
Я как будто научился летать

Я был раньше несчастен, а теперь я счастлив
Это ты подарила надежду
Сквозь боль и страдания на друг друга глядим
Пусть всё поменяется, но любовь будет прежней

Мне радость приносит один лишь твой вздох
Вздох - воплощения счастья
Найду к тебе путь из миллиона дорог

...Отямлюсь, встану і піду
Куди, подумаю в дорозі?!
А заримовану ходу -
Зашліть сватів, устрінуть в прозі

Не вихваляйте, все що зміг,
Очима вчасно запозичив…
Скажіть, на радість, чи на гріх
Я задарма ото стовбичив

У дощ, у спеку поміж спек…
У черзі, де б не був, слухняно?
А гамір ваш бібліотек…
На читку шліть фортепіану

Отямлюсь, встану і піду
І ради бога, будь що буде
Як тільки згубу віднайду -
Про це співатимуть усюди…
15.03.2023.

* * *

Їжте хліб.
Це не тіло Ісуса, це просто хліб.
Наливайте вино.
Це не кров, а кагор – та й годі.
Ми навряд чи в минулім столітті
перемогли б;
у теперішнім
наче з’явилась
така нагода.

Скоро сакурам час.
Потім – яблуням та бузку.
(Як же скучили всі ми
без сакурово-бузкового!
Тож у мріях і досі –
розмай без ракет, без куль.
Ілюзорні ці мрії
набили уже оскомину).

Що війна розпочнеться,
я впевнений був на сто.
Та й багато хто знав
(хоч вдавав, що не вірить): СТАНЕТЬСЯ.
,,, А Спаситель утретє вже
падає під хрестом –
і, на жаль, це не фініш,
а тільки дев’ята стація…

Та гряде Воскресіння.
Посунуть на схід фронти.
Це колись не могли,
нині час покінчити з зайдами.
Доливайте червоне.
У келихи, не в потир.
Їжте хліб.
(Просто хліб. Па-ля-ни-ця. Нічого зайвого).

Ти п’янка, мов ковток вина
І палка до нестями, ревнісна,
А очей вогняна краса –
Віддзеркалення безкінечності.
Пробудила мене від сну
І тепер повний сил, бадьорості.
Відчуваю, що я живу,
Розцвіла призабута молодість.
Пам'ятай: я навіки твій —
Не святий, та давно розкаяний.
Найприємніша із утіх —
Називати тебе коханою.

Жар без тебе згасає холодом
І нікчемні найбільші звершення.
Від любові втрачаю голову…
Я кохати тебе приречений.


15.03.2023

Стягло перевесло всі здриги в недвиги.
І небо вже скресло, і хмари, мов криги,
пливуть собі скресом аж до небокраю.
Я зором, як лезом, своє небо краю.

Між хмар, у прозірах* рясніють дзвіночки,
а я із днів сірих сплітаю віночки.
Події і дати збираю у долю,
щоб порівну мати утіхи і болю.

Усе в моїй волі, ніщо не завада:
ліворуч – хай болі, праворуч – відрада.
Усе справедливо, все чесно і тихо:
праворуч он – диво, ліворуч ось – лихо...

*прозір – просвіт

09.03.23

Три ноги ножиць краяли край долу долівки,
поруч два гризлі гризли вірша задню кінцівку,
вулики вулиць плутали пута у Афродіти,
в мою макітру маку насипте, хай і не зійде,
та задарма матиму я чим торохтіти.

14.03.2023 р.

Можливо птахи, як і люди нудьгують за світлом.
На пляшки з повітрям колись закоркованого погляду -
Чіпляє наліпку з далеким-далеким спогадом
Пам'ять. Чи...
Можливо, птахам однаково і картина світу
Оживає для тих, хто шукає прозорий вихід
З пейзажу безкрайнього неба у вічність підрамника.

12.06.2021

Яку тримаєш сторону, людино,
у вічній боротьбі добра зі злом?
Підтримуєш чию ти половину
і зігріваєш участі теплом?

Ненавиджу і юд, і лицемірів,
говорунів про сталий паритет…
То фарисейство в цім життєвім тирі –
тримати показний нейтралітет.

То єзуїтство, навісні зітхання,
облуда, що випалює дотла…
Нейтралітет у цім протистоянні –
то бути все одно на боці зла!

І доки існуватиме у світі
той піїтет по імені «ганьба»,
а зло плестиме підло рабства сіті –
триватиме ця вічна боротьба!

Не вірю, що все це — вчорашня реальність.
Розмито, нечітко, немовби у сні,
Хоч стіни ті самі, та сама вульгарність
В їх кольорі, сутності та й взагалі...

Блукаю понуро, нема ностальгії,
Одна лише сірість, похмурість кругом.
Немає печалі, нема ейфорії —
Безлика картинність за тріснутим склом.

І небо засмучене, ніби нерідне,
Майданчики, лави — ну, зовсім чужі.
Десь чую відлуння глухе й жалюгідне,
Мов здавлений стогін тремтить з-під землі.

Щодня живу "завтра", а що було "вчора" —
На звалищі пам'яті, наче сміття.
Тепер, мовляв, інший — дорослий і гордий,
Хоча у душі я — те саме дитя.



Червень 2012р.
Березень 2023р.

Усівся каменем до стінки…
Ще не висох з пюпітра слід…
Тягне інколи як до жінки
А ні тріщинок, моноліт…
Зачекайте, пане Лисенко
Нас тривоги тут день у день
Що поробиш, розколисано
Людський фактор для них - мішень…
Дограватимо тую пісню
Що з пюпітра торкалась губ…
Не зважайте на пору пізню
Хай хвилюється душогуб…
14.03.2023.