* * *

Мандрувало Горе білим світом –
та й до України добрело.
(Бог потер і скроні, і чоло,
втім… Ну чим би Він
зарадив
звідти?).

Зі старих знущалось і малих;
з носіїв цивільного і хакі…
Потерпав Ірпінь, боровся Харків;
Святогірськ
про звільнення
молив.

Триклятуще, йди негайно геть
з нашої стражденної Вітчизни!
Стрілось би в росії із нечистим,
влаштувало б там кривавий герць.

Їх роби каліками й мерцями!
Та мовчить.
І нич не обіцяє.

Двадцять четвертого лютого
Блокада душ і кінобуднів…
Будь що спитайте у будь кого -
Не буде тим, ким був у грудні…

Пролита кров… примирень муки
Одне у снах… а інше в ранах
Із неповернень скличуть внуки
Якщо не звабить знов омана…

І всяде біль у Слово Боже
З усіх на світі знаних воєн
І мовить тихо: - Досить може
Привчати люд до співу строєм…
6.02.2023.

Потріскує гілля, палаючи у вогні .
Заварює зілля в чавунному казані
Відунка стара - волосся, мов
Сизий дим.
Полин і кора - цілюще бува гірким.
Загрозливі тіні звиваються уночі.
Різким хихотінням лякають руді сичі.
Страшна моровиця збирає рясний врожай.
Кому там не спиться?
Ховайся або тікай!
Прозорий пергамент шкіри
В рясних візерунках рун.
Вітри продувають діри, на бантині кіт Мовчун.
Подалі від злого ока захована хижа ця,
Скаженого людововка і найманого ловця.
У хижі під кволим дахом
Чекають, що принесе
Того, хто позбувся страху,
Чи може утратив все .
Бо тільки такі сміливці, які без царя живуть,
Зі словом, твердішим криці,
Тернистий торують путь.
Когось таки та й наверне
Молитва з усіх-усюд.
- Він обраний, характерник, -
Врятований мовить люд.
О.Л.
Лютий 2023 рік

То Ви читали цю мить полинну в моїх очах?
Полинув янгол, перо зронивши. Мабуть, пора.
Ширяють душі, а погляд стрічний – горить? Зачах?
Мені б лиш дотик, найтонший дотик його пера!

Ви стали свідком: ось янгол смерті зронив сльозу.
Ці жовті квіти несуть для кого з лукавих снів?
Гірчить полинно і вістря неба снує грозу.
То Ви читали уривки щастя, уривки днів?

22.01.2017

Чи написати тобі листа,
А чи змовчати на віки-вічні?
Мої прапращури потойбічні
Вже гнівом кидають з-під хреста.

Облудна думка, а все ж проста –
Переховатись аж до кончини.
В мені любов не знайде почину –
Засохли серце, душа й вуста.

Любов шубовснулася з моста
У темні води нерозуміння.
Але з-під товщі цих вод – веління:
Почни писати йому листа!

20.01.2017

Серце не спить. У серця давно безсоння.
Мить, наче вічність, а вічність – коротка мить.
Серцю болить. Присіло на підвіконня.
Завтра – отямлює, вчора – досі п'янить.

Серце на паузі, стукоти стихли. Стиха
Переступило вже нового дня поріг
Лихо щоденне. Завтра не спиниш. Дихай!
Серце у п'яти скотилось з чужих доріг.

19.01.2017

Просто будь поруч! Скресли сніги в барвінці.
Кригою яви чи недобаченим сном!
Як же то дивно – сповнює біль по вінця
Серце надщерблене з наскрізь пробитим дном.

Як же то щемно – птах поселився в грудях,
Крила розправивши гостро мені пече.
Як же то смішно: хто я, коли на людях?
Як то гнітить – не опора твоє плече.

18.01.2017

Не зникай!
Щось сповнило очі їдким і пекучим.
Не зникай!
Передчасно вже скучила.
Ми не заручені та ніколи такими не будемо,
Тільки я, здається, споконвіків і навіки приручена.
Не зникай, бо болючі ці миті мені не під силу знести.
Не під силу, прости!
Відпусти, – могла б попросити,
Ти б виконав.
Та неспитого грішно було б на землю пролити,
Святого неспитого.
Тому не наважусь просити
Спокою.
Якою ж видалась гра ця жорстокою!
Як жорстоко пожартувало небо, вселяючи наші душі в тіла
Так невчасно і так ненароком,
Як від напасти.
Я б могла,
Та неспасенного не спасти.
Не зникай, допоки жива
Ця мить, ця оглушлива тиша, ця терпкість.
Крізь роки, в яких я ще, або вже не твоя,
Благаю, доки вона жива –
Не зникай!

08.01.2017

Засяяла!
Дивись, як високо і як недосяжно!
Диво!
Так просто й красиво.
Дарів цього світу замало, щоб скласти подяку.
Дарів мого серця...
Зориться!
Одна на цілім небі, та їй не самотньо,
Не згасне.
Не згасне і Той, що в ніч цю народжений був!
Іскриться
Людям у серці.
В цю ніч збагнути судилось землі незбагненність дива.
Так тихо й правдиво.
Як три найзавзятіші, що зі сходу,
Несімо дари,
Бо засяяла!
Дарів мого серця чи вистачить?
Дивись, як вказує де...
Зориться!

07.01.2017

Ти – глиба,
з якою зіткнувся я в цій атмосфері.
Я – метеорит,
що вже впав у твою ковилу.
Я надто невдячний –
ніколи не стукаю в двері,
заходжу, сідаю,
приймаю, як хліб, похвалу
за вірші свої
і за риму свою кострубату
я мало беру –
мідний ламаний гріш, і не більш.
А тут –
ти осипала всім, чим багата ця хата,
і я вже не знаю,
навіщо читаю цей вірш.
Є очі у тебе,
яких в Україні немає,
і навіть,
якби стала жінкою наша земля,
навряд чи їй вистачить
Дону, Дніпра і Дунаю,
щоб викапать очі
ще глибші, ніж туга твоя.
Ти маєш волосся,
з яким порівнялися б ночі,
усі, які є
у безмежному Всесвіті цім,
і шию шовкову,
мов пам’ятник з Божої площі,
напроти якої
я ставлю небесний свій дім.
Тебе возвеличу,
ти – глиба, якої не буде,
щоб я
розбивався об неї по стільки разів!
Ти – та,
хто мільйони поетів розбудить,
щоб тільки один
так зайшов, подивився – і сів…

8 липня 1996 р., Богдани́

Серед ночі
Проснулась, похнюпилась, сніг – в коліно.
Зостались, о лишенько, три поліна!
Топити би пічку, та де там, лінь.
Повисли, химеряться сажа й тінь.

Заскочила в чоботи й притьмом з хати.
Мені б моє серденько підлатати!
Та хто ж з моїм горечком замежує?
Лиш онде мій пес сидить, сторожує.

Собацьо, ти гавкаєш, а я плачу.
Повідай про доленьку, про собачу!
А я тобі – сни свої, сни дівочі.
Пробуду з тобою тут зо пів ночі.

Собацьо, ти брешеш ми псячі брехні,
А я беру жалібно ноти верхні,
Та й схлипую, схлипую, та й зітхаю,
Та й в Боженьки вічності нам прохаю.

Я конче знайду тебе на тім світі!
На цім тобі висаджу рясно квітів.
Бреши мені, песю мій, довго й щиро,
Вже завтра злікують нас ладан, миро.

05.01.2017

Я малюю ногою, мов пензлем, за слідом слід,
Заплітаю у косу світло нічних ліхтарів.
На самісінькім дні снігових кучугур дворів
Відшукати хотіла б ромашки, а там – лиш лід.

Заплітаю у косу світло небесних вогнів,
І немає нікого й нічого, лиш я і сніг.
І білішає слід мій від пензля промерзлих ніг.
Я б зігрітись хотіла доторком тиші та снів!

05.01.2017

І мрії чужі твоїх доторкаються вій.
І вії твої завертаються ввись від мрій.
Й сльозина-роса білить захватом чорну туш.
І ти вже не сам, ти з мільярдами інших душ.

04.01.2017

А було так…Якраз зібрав нас всіх –
І шляхту, і магнатів князь у Ліді
На сейм. Під час одного із засідань
Примчав гонець, ледь не валився з ніг
І вісткою весь сейм наш сполошив,
Мовляв, орда страшна на Ліду пхає,
Вже скоро й тут, напевно, бути має.
Хоч більшість посміялася з тих слів:
Татари тут? Того не може буть!
Чого би їм забратись так далеко?
Повірити в таке було нелегко.
Та князь, заледве вістку встиг почуть,
Хоч хворий був та рішення прийняв
Одразу, на другі не став чекати.
Став посполите рушення збирати,
Бо ж сам лиш роту кінних рачі мав.
Можливо, сам би і в похід повів,
Але хвороба заважала тому.
Тож передав командування всьому
Він гетьманові Кішці та велів
Ще маршалкові Глинському у того
У перших бути підпомічниках.
А князя слуги знесли на руках
Аби до Вільно відвезти самого.
Зібралось швидко рушення якраз,
Бо ж нас на сеймі вже було багато,
Копійників ще зміг князь надіслати
Нам польських, хоч корову. Та для нас
І з того поміч. З Ліди відійшли
У кінці липня. Кілька днів по тому
Загонові вдалось сторожовому
Й татар зустріти, бо вже ті були
Від Ліди поряд, здобичі шукали.
Та наші швидко порубали їх,
Шістьох, щоправда, полонили з тих
Для «язика», бо ж досі ми не знали
Нічого достовірно про орду –
Де вона є, які у неї сили.
Татар отих хутенько допросили,
Ті все й розповіли нам до ладу.
Що хан не сам відправився в похід.
Фетіх й Бурнаш – сини орду привели,
Уже вогнем пройшли міста і села,
Лишили по собі кривавий слід.
Десь попід Клєцком та орда стоїть,
Чамбули по окрузі розпустила.
Яка була в орди тієї сила,
Зі слів нам було важко зрозуміть.
Та сила, очевидно, чимала.
Під Новогрудком постояли день.
Загони, що відстали, почекали,
Молебні у всіх храмах посправляли,
Чекали, доки сонечко зайде
І в сутінках вже рушили в похід.
Вже війська десять тисяч майже мали
І всі кінні були, тож поспішали,
Направилися на південний схід.
Десь там під Клєцком купчилась орда,
Туди якраз ми шлях свій і тримали.
В Осташино прийшли, заночували,
А вже під ранок з криками: «Біда!»
Бояри із навколишніх дворів
На змилених примчали до нас конях.
Кричали, що татари слідом гонять,
Хоч наш роз’їзд нікого не зустрів.
Можливо і блукав який загін,
Що здобичі шукав був по окрузі.
Та військо то тримало у напрузі.
Зібрались воєводи, як один,
Подумали, як далі нам чинить:
Чи по окрузі тих татар ловити,
Чи то на кіш всім силам поспішити?
Рішили: наші сили не дробить,
А бити в саму гущу ворогів.
Отож відволікатися не стали,
На Ішколдь всіма силами помчали.
Вже там передовий загін зустрів
Орду десь із півтисячі татар,
Що йшла уже зі здобиччю й полоном.
Накинулися наші всім загоном.
Таким був несподіваним удар,
Що та орда під шаблями лягла,
Лиш купка через Ушу перебралась
І, очевидно, до коша помчалась,
Про наше військо вістку понесла.
Під Молевом заночували знов,
А зранку гетьман захворів зненацька,
Не зміг і на коня свого забраться.
Хоч лікар і пустив у нього кров
Та вже який із нього воєвода?
Потрібно було іншого обрать.
Не стали командири тут гадать,
На Глинського дали всі дружно згоду.
Михайло Глинський родом із татар,
З Мамаєвих, казали ще потомків.
Мамаїв син колись примчав у Троки,
Втікаючи з Орди з одвічних чвар.
Князь йому землі на Сулі віддав
Із містом Глинськом. Тож і Глинські стали.
Заслуги вже перед Литвою мали.
Михайло сам татар прекрасно знав,
Всі хитрощі, усі маневри їх.
Хто ж, як не він орді міг раду дати?
Ще й встиг по закордонах побувати -
В Європі. Вчився у краях отих –
Німеччині, Італії, також
В Іспанії. Прийшлось повоювати
В Саксонії, там досвіду набрати.
Хоч молодий – досвідчений. Отож
І вибрали поміж усіх його.
До Клєцка зовсім мало залишалось,
Тож військо в полки-гуфи зшикувалось
Й пішло, хоч озиралося кругом,
Чекаючи, що налетить орда,
Бо вже ж, напевно, про похід наш знала.
Але орда за річкою чекала.
Ми йшли, на нас ніхто не нападав.
В обід села якогось досягли
Над річку Лань і з пагорба уздріли
Орду, що вже налаштувала стріли,
Щоб річку ми здолати не могли.
Не нападала проти нас орда,
Але й втікати зовсім не збиралась.
По-перше, не уся іще зібралась.
По-друге – заважка її хода,
Бо здобич іти швидко не дає.
Ми б все одно у полі наздогнали.
Отож вона стояла і чекала,
Якісь у неї, мабуть, плани є.
Ледь ми спустились ближче до ріки,
Як хмарами в нас стріли полетіли.
Татари вбити здалеку хотіли.
А в них стрільці досвідчені-таки.
Та в нас рушниці і гармати є.
Ударили у відповідь негайно.
Стріляти наші також можуть файно,
Тим більше, наша зброя далі б’є.
Так три години перестрілка йшла,
І мусили татари відступити,
Лиш здалеку в нас стрілами лупити.
Нам шкода з того незначна була.
Під вогневого бою прикриттям,
Дерева стали ми кругом валити,
Дві міцні гаті через Лань мостити.
То скорше справа удалося нам.
Поки ще ліва не готова гать,
Не слід було у бій комусь рушати.
Та так схотів хтось слави здобувати,
Що на сигнал вже не схотів чекать.
Якийсь Копець, що писарем служив
У пана Забере́зинського раптом
Став шляхтичів в атаку закликати
І військо не готове ще повів
На другий берег. Січа почалась.
Татари миттю гуфу ту обсіли,
З усіх боків в них стріли полетіли.
Кров на траву шляхетська полилась.
Багато хто під шаблями упав.
Копцю самому голову зрубали
І на списі на пострах нам підняли.
Тоді вже Глинський й сам атакував.
Поки татари били правий край
І усі сили у той бік стягнули,
Ми гуфи ліві швидко розгорнули,
Князь булаву угору зняв: «Давай!»
Врубались у татарські лави ми
Так стрімко, що надвоє розрубали.
Тут праві гуфи також піднажали.
Затиснуті між гуфами тими,
Татари опір поки ще чинили.
Ще, мабуть, сподівалися на щось.
Якби нас в річку скинути вдалось,
Тоді б вони нас все-таки розбили.
Тим більше, що гармати вже мовчать
Аби в своїх не втрапити, бувало.
Отож татари люто насідали.
Князь двох коней устиг вже помінять,
Бо убивали. Сам же був живий
І, навіть, не поранений, що дивно.
Він у атаку кидався сміливо,
Вів за собою латників у бій.
У розпал бою (ще й кінця не знати),
Сигнал подав і раптом на очах
На пагорбі піднявся польський стяг,
Хоругва польська, що мала стояти
За пагорбом ховаючись, ураз
На пагорб той спокійно піднялася.
Татарам та обставина здалася,
Що нове військо в поміч йде до нас.
Тоді уже не стрималась орда.
Фетіх й Бурнаш помчали перші з бою
І потягли орду всю за собою.
Та тут чекала на татар біда.
Найперші ще проскочити змогли,
Та річка Цепра надто болотиста.
Взялись татари в ті болота лізти
І сотнями в болотах тих лягли.
І річку Цебру загатили так,
Що по їх трупах ми, не мов по гатях
Могли за річку й за болота гнати.
Вдалось втекти лиш деяким. Однак,
Частина з них до Клєцка відійшла.
Там ми їх попід містом оточили
І всіх аж до одного перебили.
Яка то радість у людей була,
Яких татари у ясир погнали.
Звільнили ми багато тисяч їх.
Одних лиш коней тридцять тисяч всіх
Тоді в орди татарської забрали.
Та перемога ще не вся була.
Адже чамбули краєм розбрелися,
Міста і села грабувать взялися.
До них, нарешті, черга теж дійшла.
І знову Глинський хитро влаштував.
Велів загону, наче кошем стали
Та ще й татарську одіж одягати,
Аби зарані хто з татар не взнав.
Пости розставив скрізь сторожові,
Щоб про підхід чамбулів скоро знати,
Аби належно кожен зустрічати.
Хто поодинці був, велів ловить,
Щоб часом вісті не дійшли татарам.
І став чекать. Уже десь за три дні,
Одна розбійна зграя по одній,
Неначе вівці у свої кошари,
До Клєцка ті чамбули потяглись.
А ми уже тут стрічу зготували.
Татар побили, здобич відібрали
І вже тоді додому подались.
Отак от Глинський тих татар побив
І з ним ми перемогу святкували.
У Вільно нас героями стрічали
І пили меди ще багато днів.

Наше місто, поглянь, в обладунках зими,
Подалі від сонця, закуте в края туманів
Оточене хмарами стиглими до землі
Що струшують душу над містом, — летять над нами.

Вони промовляють до нас німотою снігів:
- Це ангели тут пролітають по небу і пір'я,
Скидають додолу, щоб хтось упіймати зміг
Поезії слово зібравши крилате повір'я.

Горнися до мене. Тут стільки не згаданих див —
Розгорнуті стіни тепла, вочевидь для світла.
Поглянь, наше місто стоїть в обладунках зими,
І тисячі ангелів пір'я скубуть за вітром.

07.12.2021

В облозі смутку вечір догорить,
І сон торкне в пустій кімнаті травня
Холодні струни місяця. Заснуть
Птахи і ті, що слухали птахів
Під клавіші класичного зітхання.
Згадаєш врешті солілоквій: "За-
Снути, вмерти. Спати. Може й снити,"
Щоб зупинити зоровзорий час
Хоча б на мить цю нитку обірвати
І випасти кудись де не живеш,
Де перестав у слові й далі слів
Відбитися і вже не існувати.
Що далі? Вічність? Нероздільний плин
Розмови? Щастя? В променистій тозі,
Снувати вічно збавившись годин
Звільнившись від непевності в непевність
Зробивши крок. В безпам'ять?
Тільки він -
Намарний поступ кільцями Сатурна
Не знаючи ні завтра, ні того
Життя, що вчора, бігло на котурнах
Ні сьогодення.
Чи тоді засну?
Дивитимусь на що, куди? Для кого
Цей вічний крок, без стоптаних доріг.
Замовкнути б, заснути і для бога
Упасти білими леліями до ніг.
І снити. Снити. Снити.

24.05.2022

Сяйво моє рожеве,
Трепет у кожнім слові,
Все, що було до тебе –
Крапля в морі любові.

Де б не блукала, завше
Тану в очах бездонних.
Квітне кохання наше
Соняхом на осонні.

Ризою голубою
В чуйній душі узимку
Ділимо ми з тобою
Хліба черству скоринку,

Гірко-солоний трунок,
Солоду марципани.
Зріє твій поцілунок
В серці моїм, коханий.

У ароматах м’яти
Ніжимось до нестями.
Дай, Боже, нам діждатись
Райдуг над небесами.

Весен лункі мотиви
В гронах бузкових китиць.
Диво, яке ж це диво,
Сонцем в тобі світитись.

04.02.2023р.

Повернулись воїни з полону,
На коліна впали на землі
І цілують мовчки, мов ікону,
У долонях грудочки малі…

Яблуко в руці тримає воїн,
Бажаний і довгожданий плід.
Бо пів року був у неспокої
Полоненим, знав немало бід.

І тепер, коли уже він вдома
І над ним немає ворогів,
Зникла в далину безмірна втома,
Залишився в серці тільки гнів.

На отих, хто йшов нас убивати,
Грабувати місто і село.
Захищали рідний край солдати,
Гори й ріки, чисте джерело.

Ронить жінка слізоньку солону,
До грудей притискує дитя
І чекає милого з полону,
Молить про найшвидше вороття…

Він нарешті повернувся знову,
А села немає, від руїн
Пахне горіляччям. Мов окови:
- Де дружина, мати, батько, син?

Крик отой почули річка й поле,
Понесли його у далину…
Із полону він прийшов, із болю,
Щоб вернутись знову на війну.
04.02.23

Ой, лютує місяць лютий,
В кригу всі річки закуті,
Кучугури намітає,
Всюди біло-біло стане.

Та горобчики й синички
Відчувать - весна близько.
Іще трішки зачекати,
Її будуть зустрічати.

2023 р.

Кохана де ти? Я сумую,
Не можу, ні, без тебе я.
Усе життя минає всує,
Душа сама вже не своя.

Лише печаль всього вгортає,
Оповиває аж до ніг.
В лещата болю і одчаю
Потрапив мій веселий сміх.

І я тону у тузі лютій,
Без порятунку йду на дно.
Мов ланцюгом у біль закутий,
Отруту випив із вином.

...І раптом — сонце в океані.
І хвиля радості ясна
Змиває геть думки погані.
У серці — ніжність і весна.

Прийшла, прийшла моя Богиня,
А я із темних вод воскрес.
Цвіте, як щастя, небо синє -
Любов’ю повен світ увесь!

4 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Лютневий день, укутаний снігами,
Наскрізь пробитий пострілами куль,
Ракет і «градів». Ці смертельні гами
Щодня тут чує захисник, патруль.

Перелітає і недолітає
Убивча сила. Скільки ворогів
Ідуть на нас від краю і до краю!
В душі ненависть лиш росте і гнів.

За те, що плаче он за сином мати
І батько важко голову на стіл.
Убито сина, стогне з горя хата
Поранена, одна на виднокіл.

Усе розбили люті воріженьки,
Колись кричали – ми ваші брати!
Тепер від горя потерпає ненька,
Що рашенські нам принесли кати.

І родичі мовчать в чужинськім краї,
Заціпило, бояться захищать
Свою країну, де ворожа зграя
Ґвалтує, убиває, справжня тать.

Лютневий день важкий і непривітний…
04.02.23

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здавалось, Бах переконать хотів,
Що все те пережито не стільки ним, як нами...
Хотів я батькові про це сказати.
Відчинив повіки –
Ні музики, ні батька.
Навстежінь балкон.

На частини рвуть мою державу
Інородці, люті вороги.
Убивають в ній добро і славу,
Втягують нас у свої борги.

Обкрадають сидячи у владі,
Забирають хліб в захисника.
Це у них при цій страшній армаді
Піднялась на воїнів рука.

І здирають з воїна сорочку,
Роздягли в окопі до нага.
За кордон синів сховали й точка!
Обкрадання збільшилась жага.

Оборудки роблять потаємні,
Розкрадають допомогу нам.
Злодії, людиська ці нікчемні,
Їх не налякала і війна.

Бо на ній вони збирають гроші,
Обкрадають бідний наш народ.
Їх би вбити, бо вони як воші
Плодяться, бо їм дано свобод.

Тож вони сидять в такій же владі,
Що народ грабує день за днем.
Де гуманітарка для громади?
Все в кишенях владних цих нікчем.

Лиш міняють ліжка у борделі,
Не звільняють крадіїв-іуд.
Збагатились за війну до стелі,
(Як потрібен людський самосуд!).
04.02.23

Засмучений день у лютневім світанні
Блукає марою по згарищах хат.
Будинків немає, лиш подихи ранні
Тоненького диму. Гіркий аромат.

Народ під землею! В зимовому часі
Ховається люд од страшної війни.
Та чує, як скрізь вибухають фугаси,
І молиться з тої живої труни.

Розбито усе! На друзки, на дрібки,
Неначе тут зроду не мали життя
Матусі із дітьми, птахи і худібки,
Яким вже не буде назад вороття.

Немає села, голий вітер гуляє
Снігами збігається в ями, яри.
Росте наше горе від краю до краю,
І ранків немає, одні вечори.
04.02.23

Сніжинки сіються нечутно,
Мов неозвучені думки
Про швидкоплинні й незабутні
Моєї юності роки.
Дрібні й легенькі, як пушинки,
І незраховані завжди, -
Вони припудрюють стежинки
Та замасковують сліди.
Поволі стеляться так щільно,
Що просвіт никне між всіма, -
Господарює безроздільно
Зима...
04.02.23

Вона завжди вдивлялася так,
Неначе знала, що зовсім скоро,
Усе скінчиться: на її вустах
З'являлася усмішка умиротворення.
Коли ж до ніг підступала зима,
Як комір біла її сорочки,
Вона бувала завжди сумна,
І сум спихала на хворий жовчний.
А потім той приступ її вбивав —
Вона говорила про чорний фатум,
Про те, як відчай її впіймав
І вона любов віддала в уплату.
Весною вона говорила — зникне
Бо літо що прийде завжди нестерпне,
Щороку до нього ніяк не звикне —
Бо тіні давні схвильовує спека.
Але воскресне, в осінній холод
І все скінчиться тоді остаточно:
Можливо зустріне любов наголо,
А може відпустить дошкульний жовчний.
Вона завжди говорила так,
Неначе знала, що зовсім скоро,
Усе скінчиться: на її вустах
З'являлася посмішка умиротворення.

14.10.2021

Ні, не зайве іноді довести
ворогу і другу у собі,
що не додає вендета честі
діячу у марній боротьбі.

Ну, буває – у душі ми діти...
Згідно філософії людей,
ми усі є жертвами ідей...
поки доростемо до еліти –
просвітління внутрішнього світу
не гальмує розвитку дітей.

Не лякай, не рипайся усюди
і не сунь, куди не просять, ніс
то кудись по дрова, то у ліс...
успіхи зоїла і зануди
це не те, що виведе у люди,
поки до поета не доріс.

Щось комусь деінде не на часі
і турбує іноді когось,
що його(її) у біомасі
ображає видумками хтось.

Їй(йому) дорога у піїти –
це аби лише себе явити
з конопель Пилипом і мерщій,
поки є кому когось хвалити,
заховатись у свої кущі
і чогось ученого учити.

Десь-не-десь і видумки оті –
це образа їхнього таланту
ні за що на когось нарікати,
хоч усім відомо – не святі
випікають у печі горнята
і не зло навчає доброті.

02/23

В сховищах таємної кімнати,
В мотлоху і баночках від вакси
Той, кого не можна називати,
Жадібно ховає горокракси.

В дзеркалі холодному Яцрес(а),
Ніби найвеличніший з драконів,
Він вершить свою криваву месу,
Сидячи на золотому троні.

Військо кровопивці носферату -
Зграя смертежерів-людоловів.
Той, кого не можна називати,
Захмелілий від людської крові.

Зілля і магічні амулети
Не врятують більше від навали!
Вірус завойовує планету.
Рвуть повітря "смерчі" і "кинджали"

Чорний сморід закриває сонце,
Десь у високості ворон кряче.
Жменька відчайдушних оборонців....
Суне степом рать мерців ходячих...

Зійшла  з  очей  рожева  пелена,
Розбився  міф –  на  совісті  не  легше.
Щемить,  зіяє  в  грудях  пустота,
У  місці,  де  повинно  бути  серце.

Завдавши  знов  образи  і  жалю,
В  один момент  спалив  усі  бажання.
Штовхнув  у  прірву  відчаю  я  ту,
Кому  так  щиро  клявся  у  коханні.

Не варто тут шукати оправдань.
Дивлюсь  на  себе  –  соромно  і  страшно…
Порожні й марні вибачень слова,
Мов спроба повернути  день  вчорашній.


21.08.2022

Найстрашніше загубити себе,
приміряючи чужі ролі.
Так порівнювати себе з іншими
і забути, ким ти є насправді.
Об'єднати всі особистості в одну,
гадаючи, що так найлегше.
Найлегше скопіювати чиїсь думки,
повторити чиїсь кроки.
Йти слід за слідом
по дорозі чужого життя.
Так легко себе розчинити
на палітрі змішаних кольорів.
Малювати товстим пензлем
на чужому полотні.
Йти за чужими слідами.
Забирати собі чужі почуття.
Так легко пильнувати за кимось,
копіюючи все слідом.
Стати живою копією незнайомця.
Клонувати цілу особистість,
забравши її повністю собі.
Так довго шукаєш свою,
зрештою крадучи чиюсь.
Навіщо ж тобі це,
якщо чужим все врешті є?

03.02.2023

А у небі, десь там… на те й воно небо…
Погоджуюсь, згоден, давайте про інше
І я вам не звір, чи якась там амеба…
Певен, що всі з того самого Вірша…

Було, поміж всього, там не до жартів
Дай Боже здоров’я і щоби не гірше
І розуму в душу, а схибив - під варту
З околиці слів в обійми із Віршем…

Бо в небі не зорі, Всевидяче око…
Сьогодні воно на хвилиночку зліше
Та й лютий вже вкотре… ну, словом морока…
Не знаю як ви, сперечатимусь з Віршем…
4.02.2023.

ми навчилися
собі брехати
і вмовлятися
так буде краще
а колись могли
не в снах літати
не питатися
у чім
і нащо

то давним-давно
шляхи крутились
і трималися світи
на слові
ні тобі живих фронтів
ні тилу
ні розливу
чи кипіння
крові

а відносин
море поколінне
і висот невзятих
нерухомість
із нетлінного
сплітали тлінне
і гасилася сулінням
втома

вибивалися
закриті двері
розпивалися
дешеві вина
та любов
щораз губила берег
в течії судинного Гольфстріму

дорогим
здавалося банальне
а коротким
лет у потойбіччя
відбивалися думки
дзеркально
від ідей
із риб’ячим обличям

від людей
з широким кругозором
ми чекали
голосу месії
чисте небо
рахувало зорі
у очах
у проблисках
надії

та навчилися
собі брехати
і вмовлятися
так буде краще
а колись могли
не в снах літати
не питатися
у чім
і нащо

12 Грудня, 2019

ось ми одні
однісінькі
чутливі
безборонні
чекаємо
відвертості
як публіка
антре
під жваво-барабанний марш
дощу по підвіконню
і дзенькоти фужерами
за шось ще не старе

твої думки
і дотики
обійми Пенелопи
в них сонце
йде до купелі
а місяць
роги тре
об плесо вітром
пещене
в якого теплі
стопи
метелики злітаються
на квіт
солодких трем

твоїми
ще не кроками
втішаюся до згину
обвішую цілунками
із голови
до ніг
тобою проростаюся
подряпинами спини
собою залишаюся
на кришталевім дні

і доля усміхається
хоча
і не вітає
у неї плани
планами
та плавності
нема
твої слова
як прихистки
для мандрівничих таїн
у вухах розлітаються
мов душами
зима

сніжинка за сніжинкою
розтоплені жагою
щось мріям причувається
і котиться в едем
мелодія мінливості
стає вже нечужою
і ми одне у одного
лиш відстані крадем

9 Грудня, 2019

о церкви
синагоги
мечеті
що у мечетах
душ
ви печете
те іде
на чолі
у видовищ
і виходить
щоденно
на лови
очманілого
світла
для щастя
теє світло
не дбає
де впасти
бо воно
чиста доза любові
а в любові
нема передмови
просто падає
щедро
без ліку
і не видно
ні міри
ні віку
нам би вчититсь
у неї
горіти
нам би знати
що ми Божі квіти
що шукають
за серцем
відкритим
за бджолиним крилом
і за світом
не пропахлим
до нитки війною
що сльозить
дорогою ціною
не таким
де свист
кулі лиш чути
а душевним
до самої
суті

5 Грудня, 2019

Вітрів дороги.
Ночей тривоги.
Заради Бога, вкрий
Промерзлі душі 
Троянд засушених!
Запізно, сліз не лий!

Тремтливі душі
Троянд відцвілих.
Обруш на вічність гнів!
Лічи на пальцях
Тонких, незграбних
Обривки їхніх днів.

04.01.2017

Місто мрій не моїх, місто чужого болю,
Місто левів і кави, місто надмірної втоми,
Ти сьогодні подарувало мені занадто багато усмішок
І занадто непритаманні для мене ролі.
Ти вичавило до останньої краплі мою банальну недолю.
Таких, як я, сюди віками заносило вітром з поля,
Місто престижу й недопалків, місто культури і пустомовля.
Ти колись ще поглинеш мене, коли я позбудусь волі,
Та тепер мені треба вертатись на захід,
Щоб встигнути до сонця сходу.
Бо я не закохана в тебе, місто зустрічей,
Місто барвистого зброду.
Я закохана в інше, північніше, чуже. Я маю право.
Я закохана в тебе, місто моїх недомовленостей,
Моїх невирішених справ.
Бо у тебе таке, Рівне, дихання!
Ти приручило мене, ще коли я не знала про тебе,
Сім епох, сім життів, сім років тому.
Я сумую, місто, забери мене додому!

02.01.2017

I
Більш не дзвоніть, будь ласка, не дзвоніть,
Подумаєш, колись ми цілувались,
Як хміль ударив в голову мені
Вночі на спорожнілому вокзалі.
Не знаю достеменно, що найшло
На мене непідступну і спесиву.
Давно забула, що тоді було —
Чи падав сніг, чи облітали сливи?

Приспів:

На жаль, Ви запізнились з каяттям,
(Зима надворі, як троянда біла.)
Хто Вам сказав, що я усе життя
В сльозах за Вами по перону бігла?

II
А де ж блукали стільки весен Ви,
Коли ще сонцем сяяла в бутоні?
Не божеволіла і голови
Я не втрачала на пустім пероні.
Від поцілунків серце не болить,
Звабливі губи — течія нестримна.
Ви сіли в потяг і щаслива мить
Враз розчинилася перед очима.

Приспів:

На жаль, Ви запізнились з каяттям,
(Зима надворі, як троянда біла.)
Хто Вам сказав, що я усе життя
В сльозах за Вами по перону бігла?

Ніч надміру рвана.
Я надміру п'яний,
Як ніч.
Очі у мого кота осудливі
Переконливо,
Погордливо.
Ти лічи ці погляди
Крізь відстані,
Крізь кілометри,
Погляди-тенета.
Обабіч наших вулиць – плетені паркани,
Переплети обмежень,
Упереджень.
Я п'ю, щоб затопити межень
Почуттів.
Я надміру твій
Сьогодні
І споконвіків.
Очі у мого кота голодні
Доторків.
Доторком
Я надміру п'яний.
Надміру
Твій.

26.12.2016

Бо коли ти отак на мене дивишся, –
Я не хлопчак, не механік і навіть не твій сусід.
Я той, хто ладен перевернути для тебе світ,
Я той, хто згоден напитися з діжки вселенських бід,
Я той, хто біжить за тобою, коли ти тікаєш від
мене –
Того, хто одначе вистежить твій спішний, колючий слід.
На серці моєму залишиться твій смішно-колючий слід,
Але такий солодкий, як льоди плодово-ягідні.
Я міг би бути кондитером,
Святим Миколаєм чи твоїм старшим братом,
Лиш би ти дивилася на мене отак крилато!

12.2016

Соло твоїх солов'їв заколисує й будить одразу.
Ти для мене готуєш свою найкоротшу фразу.
Мости назад уже спалені.
Нікому більш не розказуй
Те, що мені.
Ніколи більш не повториш її –
Найблагішу звістку для мого зшаленілого серця.
Всі дверцята для тебе не просто відчинені,
Вони у цю мить рішуче вибиті.
Ми – єдине, єдині, єдиноцільні!
Ми, Боже, вільні!
Ти в мені, а я у тобі божеволію.
Боже, волію, хай станеться з нами так!
Відтепер на моїх долонях,
у очах і на серці – тобі приналежний знак.
Перетворюйте діжки з водою в солодкі вина!
Ти віднині й навіки – моя дружина!

21.12.2016

Крихтами хліба, небесною манною
Землю вкриває сніг.
Янголи славлять людину осанною,
Туляться їй до ніг.

Сніг пролітає крізь янголів, бавиться,
Та не лоскоче крил.
Він їх не сповнить і не приласкавиться, –
Сипле для душ-мірил.

Душі-мірила, як чаші золочені,
Приймуть небесний дар.
Душам спокійно – сніжинки заточені
Рвуть на шматки календар.

Янголи мріють чи марять, надіються
Стати й собі людьми.
Поруч земних і небесні зігріються,
Вкривши від бід грудьми.

Кожну сніжинку різьбили, пишаючись,
Янголи в знаний час,
Шостою гранню* таємно лишаючись,
Щоб доторкнутись нас.

20.12.2016

*Менше 0,1% сніжинок мають ідеальну шестиразову симетричну форму

Постій отут.
Помовчи.
Хтось носить твої крила
В своєму наплічнику.
Час – вуйко рішучий,
На раз-два-три
Запалить свічки
В твого храму підсвічниках.

І все-таки, які ж ми одинокі
Під цим ванільним та сумбурним небом!
Які ми в час зневіри простоокі!
Як бути вислуханим кожному з нас треба!

Постій отут.
Помовчи.
Ти ж носиш мої крила
В своєму наплічнику.
Злічи їхні сутності
Й на цифрі три
Запалюй свічки
В мого храму підсвічниках.

І все-таки, яка ж вона ванільна,
Ця простоокість стишеного кроку!
Людина одинока, коли вільна,
І поневолена, як має когось збоку.

Запалюй вогні
В потоках олії.
Вдихай –
Це заграва
З лавандою тліє.
В твоєму наплічнику
Зіжмакані крила.
Лети,
Я небо відкрила!

05.2015-12.2016

...як приступити до тебе, якщо ти – мій ковчег заповіту?
Святощі сховані в ньому: пахощі та скрижалі.
Певно, зотлію з розпачу, якщо станеш марнотою світу!

Очі сумні сховала під клаптем густої вуалі.

...ріки течуть бурхливі, та з витоків непримічених.
Взялося відки кохання моє, таке несподіване?
Скільки ж отих засмучених, лічених-перелічених?

В когось і щастя замовчане, а в когось – горе оспіване.

...дай мені сили стати для серця його святинею!
Муки – від нитки тоншої, а правди – від ружі кращої!
В лагідні дні – примарою, в хижі – вогнем, богинею! –

Так розстилалась з туманами змучена пісня пропащої.

...ріки течуть хвилюючі днищами кам'янистими,
Очі у днища запалися, небом не приголублені.
Скільки ж отих увінчаних мареннями барвистими?

Пестять густі тумани душі від душ погублені.

Осінь 2016

Ллються ріки,
Воложать повіки
Двадцять віків і один.
Хтось рахувати навчив,
Хтось – будувати дім,
Інші – поратись в нім.
Днів було сім.

Та був ще один,
Що з нулем годин,
Що з безритмом пір,
Сліпотою дір,
Нескінченно восьмий,
Нерозімкнений.

Цього ніхто не зобачить.
Усі переплачуть
Потоками рік.
Вагою повік
Прикриють-пробачать
Взаємну незрячість.

У нулях годин,
У безритмах пір,
В нескінченно восьмім,
Нерозімкненім,
Продовжує лік
Двадцять перший вік.

12.2016


***


По заболочених стежках
Позолочені ніжки не ходять.
Хороводи в походах не водять, –
В походах п’ють воду-вино, мовчать,
На привалах тужливих пісень заводять,
А між привалами глухо бродять,
Як пам’ять в думках по роках.

Позолочені ніжки
Не люблять ходити пішки,
Адже мізки тримають віжки
В міцних руках.

Мізки з ніжками напрям годять,
Віжки смикають, рівно водять,
Та думки навіть їхні бродять
Від вина.

То біда не коня, а ніжок,
Що порвались три пари віжок.
Стільки ж було осушено діжок –
Всі до дна.

А колеса – в дрова до пня.
Ніч холодна, спалиш й останнє,
Щоб зігрітися до світання.
Жаль огня.

Позолочені ніжки спішно,
Ношу кинувши, дім не зводити,
Взялись пішки болото обходити.
Смішно,

Та в багно позолочені ніжки
Вгрузли все ж на стежинах збочених,
Оминуть не вдалось заболочених.
Хех!

Так стежки заболочені вчать,
Що в походах не злато – ладо.
У походах й без золота радо
П’ють вино і мовчать.

18.12.2016

Не потрібна убивча війна в кожен дім влізла, в душу і в хату,
Світ на друзки розбила вона з артилерії чи із гранати.
І складає невинні життя у великі, не братські могили,
Щоби думи про майбуття ми назавжди уже полишили.

Бо хотіли загарбати все: і озерце під лісом, і вишні,
І радіти, що знов принесе нам ординець кривавий і грішний.
Та не той ми зів’ялий народ, що не зможе звалити вражину,
Він з боями іде до свобод, захищає свій дім, батьківщину.

І тому зустрічати біду вийшли вже молоді і найстарші,
Щоб рубати їх, мов лободу, на оцьому імперському марші.
Щоби лютий їм люто радів, бо помножаться смерті їх, вдови,
Щоби наш переплаканий гнів убивав їхні плани, основи.

Щоби матір ординська була у сльозах і у вічному горі,
Щоби курку їх, тобто орла, розірвало на суші й на морі,
Розділило країну війни на маленькі ворожі частини,
Бо посміли сягнути вони на життя і на мир України.
03.02.23

Заздрість пройме до чужого таланту,
Ревність пробудить в тобі голоси.
Чути сюжети німого диктанту –
Думку направлять, лишень попроси!

Вабить примарне спасіння-прозріння,
Долі лягають на білий папір.
Примха писати, мов серця веління.
Можеш не слухатись, просто повір:

Є щось правдивіше, дужче, повніше –
З надр землі життєдайний вогонь.
З ним ти і бачиш, і сяєш ясніше –
Іскра одвічна нетліючих скронь.

18.12.2016

Збивала краплини сльози і роси
Заточеним кінчиком слова-коси.
Просила: о небо, зроси мою душу,
Як вітер з-над моря той зрошує сушу!

Живи її сущу ти хлібом насушним!
Веди її вбогу шляхом непорушним!
О небо, вогнями в мій бік не мечи,
Хвилиною щастя в мені помовчи!

18.12.2016

Істинно: світ чужий
Не промине жоден!
Вітре, біди годен,
Вий!

Бийся, крило моє!
Стрічні вітри дужі.
Град запашні ружі
Б’є.

Конче бо ще злетить
Птаха чудна в небо!
Вічності дар – Gebo* –
Мить.

Часу пісок – долів.
Правда – на дні долі.
Душі птахів голі.
Тліє!

Тліє крило чуже.
Ввись – аромат ружі.
Дим не псує стужі
Вже.

Вічності дар – життя.
Істинно: світ Божий
Долю і час гожий
Втяв.

17.12 2016

*Руна, що уособлює дарунок одночасно як жертовність та щедрість

"Воно" вбиває по-хвилинно
Мене, похилого в літах
А на чужбині Катерина -
Самотній неба рідний птах…
І ночі довшають в судинах
На зморшки падає їх тінь
Щоби почути - Катерина
В куточках кожних сновидінь…
Ростили ж наче не для цього…
Не сперечатимусь, "Воно" -
Одне із примхів злого бога -
Жури моєї полотно…
І тут я, доню, тут безсилий…
Розтринькав думи проти зла
Воно ще в щколі нас косило
Як скаламучена імла…

Ото ж прости і вибач доню
І ти одна із Катерин…
І прийде час, торкнеш долоні
І згладиш біль моїх провин…
3.02.2023.