Степ і небо. Ніч Гекати.
Чи то хмарність, чи то вир
Засмоктав зірки? Чи кати
Відібрали в мене зір?

У скрутне безсоння темне
Надаремно гострий слух.
Ніч беззоряна, тотемна
Править чин безгучних скрух.

Сплять чорноземлі рамена,
Навіть рух повітря стух...
А тварина неписьменна
Ловить істину на дух.

*
Уздрівши вперше білий світ,
Злякався,
Розплющив очі ширше
І прозрів,
А став сліпим, як тільки закохався.

*
Я жду,
Щоб дні зимові довші стали,
Щоб сонце високо здіймалося в зеніт,
Тоді і смуток
Швидше мій розтане.

*
Сьогодні
не діждуся вже дівиці.
Тож,
зашморгну заморене вікно
Завісою з тонкої сніговиці.

*
Якби щодня так!
Вийшов на дорогу,
А ти назустріч!
Може бачу сон?
Дай, пригадаю, на яку встав ногу?

*
Я вкотре розказати тобі хочу,
Ніхто так не любитиме тебе.
Отож,
Послухай голос мій пророчий:
Ніхто так не любитиме тебе.

Зимова буря

Нуртує біле море
Навкруги
І піниться сніжинками на гребнях
Химерних хвиль –
Завіяних замет

*
Діждемося,
Коли не будуть вже літати
Рої сніжин.
Хіба що замете
Цю грішну землю білим зорепадом.

*
З відлигою берізка оживає.
Я в очі заглядатиму твої,
Аж поки лід
В озерцях тих
Не скресне.

*
В очеретинах
висвердлив вітер дірки.
Флейту майструю.

Разом з коханням
Осінь до мене прийшла.
Гімни складаю.

Буде так довго, чи ні?
Справді, не знаю.
Знаю, не зрадить мені
Подруга флейта.

Ти пробував мене на майже все -
Байдужість, ревність, божевілля,
Куди ж тебе бажання занесе?
Не я, а ти - моє п'єш зілля...
Ти пробуєш мене, а я вже є
Така - нікому не підвласна.
Та, думай, що усе, що є - твоє,
Але в руках твоїх я б згасла...
Отож, поглянь, востаннє мені в слід.
Не раз іще мене ти порівняєш
З усім, що в світі є. Та я - не лід:
Не відігрієш. Не зламаєш...

Я больше не зову, я молча сплю...
Наматывая на катушку мысли...
И в жизни трезвой ничего не смысля,
Отравлена дурманом - я люблю...

Израненное сердце не болит,
Но в нем сквозит отверстие от пули...
Боль унимают памяти пилюли,
Но одиночество мне плакать не велит...

Я просто сплю...вне времени, вне жизни...
Ты где-то там, куда мне входа нет...
На все вопросы есть один ответ:
Любовь одна - на грани реализма...

Переступить черту не всем дано,
Не всем под силу перегрызть канаты,
Или сломать в "тюрьме" стальные граты,
Все говорят, что жизнь ведь не кино...

И тянут крест, до гроба... забытья
Ведь без любви и так мы все мертвы!
Зачем же недостроены мы жжём мосты,
Где можем встретится опять, любовь моя???

ІЄРОГЛІФІКА

На батьківщині
Сонця я не побував.
Сумно, тай годі!

Ну, а сьогодні!
Світ весь закутав туман –
Аркуш паперу.

Переплелися гілки
В письмо японське.
Я у полоні думок –
Чекаю сонце.

*
Засумували
Раптом дерева довкруж.
Час роздягання.

Знають, що вабить
І не завжди нагота.
Барви найбільше.

Сукні пошиті з листків
Землю прикрасять –
Довгі, рясні з декольте
Й міні спіднички.

В нашім Городі

В нашім Городі
Гордо росте бузина.
В Києві – дядько.

У шоколаді,
З усмішкою на вусТах,
Сало їдять ТАМ.

Лисина, ніби печать –
Вся НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.
Треба прикрить картузом,
Щоб не поблякла.

*
В день кришталевий
Бризки - дозрілий салют
з зерен граната.

Гілка тендітна
ледве трима на собі
білочку смирну.

Вітер шурхоче вгорі
листям осіннім.
Хвостиком більчиним я
вправно малюю.

Останні рештки колишніх істин
Стискаю в долоні,
Як сніг,що мені на весілля приніс ти -
І світ холоне.
Спускається морок на тиху землю
самотнім круком.
А з неба - пісок крижаної пустелі
Мені на руку.
Cтирають піщинки всі лінії-знаки
Життя і долі.
Звивають волосся снодійні маки.
І рвуться на волю
Останні рештки колишніх істин...

Без зайвих слів…
Грайливо і фривольно
Ти обертала у вустах пломбір,
Поволі, легко й непристойно
Ковтала йогурт чи кефір,
Без зайвих слів…

Без зайвих слів
Прелюдії і крику,
Хотіла ще, щора́з, чимдуж…
Вертіла тілом п’яно й дико,
Без зайвих слів
Пішла у душ.

Без зайвих слів…
Хмільна й щаслива, –
Ти душу тілом відвела –
О… як ти звабити уміла!
Та напоїти серце не змогла.

Як тихий вечір ти прийшла
І дарувала сонце й літо,
Очей твоїх зелена ковила
Мене так звабити хотіла.

А я хотів немов той джин
Сховатись у флакон парфумів
І хмелем пива – я один
Хотів текти по ніжних грудях.

І затекти, там де нема
Уже нічого окрім ме́не
І мріє темрява німа
Про аромат на пагорбі Венери.

И
Ич! – сказав сичисі сич, –
Я не мєсний, я москвич,
Я вже крячу, не сичу,
Хочеш і тебе навчу.

І
Ікла дикого кабанчика
Покалічили Іванчика.
І лежить Іван на ліжечку,
Сльози капають у діжечку.

Ї
Їжачок не винуватий,
Жора сам подався з хати
В кайфі після косячка –
Голий сів на їжачка.

Й
Йосип йоршиком об’ївся.
Йосип в школу запізнився,
Бо, скажу вам по секрету,
Не добіг до туалету.

К
Корівка крута і рогата
Штрикнула за клунею тата,
Бо тато всю випив наливку
Й поліз цілувати корівку.

Один Верблюд був критиком відомим.
(Згори - завжди видніший краєвид).
Не мав ніколи сумнівів, чи втоми,
А слини мав на цілий білий світ.
Міг заплювати і роман, і повість,
Сонет, баладу, байку, детектив,
Думки мав «чисті», ще «чистішу» совість,
І поливав згори, кого хотів.
Тож якось спокусився на поему,
Що видалась невдалою. Відтак,
Її творець- відомий Страус Ему,
Мав гарний стиль і непоганий смак.
Була у нього і своя метода.
Він критиків не мав за образок,
І просто перечікував «негоду»,
Сховавши мирно голову в пісок.
Коли ж Верблюд від слини, як і личить,
Вже випорожнив свій об’ємний рот-
побачив не запльоване обличчя,
а орган інших функцій та широт.
....................................................
Цей випадок наука для Верблюда:
Плювки як метод критики – облуда.
А як би прозвучала ця проблема,
Коли б у критиках був не Верблюд, а Ему?

із книгою на колінах

а тиша стікає твоєю ходою
вусатий годинник прикинувся блазнем
вже й ніч розкладає зі снігу пазли
ми знову спізнились
на човен до Ноя

полюєш самотньо на рибку-бананку
вхопив перемета на муз лукавих
допоки тасую хвилини у каві
й занадто сама засинаю
під ранком

то може прийдеш із гостинцем
від казки
розіб’ємо кілька фужерів
на спокій
а потім разом поскидаємо маски
й постелимо сон про жита
під щоки

Великі, пророчі,
чудові, прекрасні,
(до рими охочі,
але передчасні),
грайливі, суворі,
святі, благородні,
мов зірки та зорі
завжди, як сьогодні.

Інтимні, приватні,
дзвінки, галасливі,
і вдарити здатні,
й занадто чванливі,
солодкі, нудотні.
відверто двозначні,
незрілі, холодні,
занадто гарячі,
значні, невиразні,
багатослогові,
порожні, заразні -
всі разом у мові.

Поставити важко
ні плюс ані мінус...
Є слово-комашка,
є пісня, є вірус.
Гуртом і докупи -
бридке та приємне.
Гризи шкаралупи!
Шукай достеменне!

Веселі, тужливі,
спокійні чи ратні -
ЄДИНО МОЖЛИВІ,
ЄДИНО ПРИДАТНІ!

На скронях іній
зиму нагадав,
В передвечір’ї
птаство затихало,
Склянів ставок,
у споминах вклякав,
А, Завтра – снігом –
Вчора замітало.

На білім аркуші
дерев сакральний знак
Ввіп’явся сніжности
означивши фатальність:
Віщунка-зигзиця
зурочить переляк,
А, позаяк,
ошкірилась брутальність:

Вовків – завії-хуги:
то за нас
Ридають, стогнуть –
аби ми мовчали,
Але, коли...
охопить дикий сказ –
Ми, теж, хворощами,
од відчаю зигзали.

Девочка, переступившая труп своего несчастья,
Переступаешь дальше по трупам своих мальчишек,
Муж был тебе половиной, а оказался частью:
Маленькой частью любви, процентом любви… Ты слышишь,
Как бьется сердце, зажатое пойманным нервом в клетку?
Это мое! Тебе бы, возможно, принадлежало…
Между смертью и жизнью из жизни уходят редко:
Было бы смерти много, а жизни, напротив, мало.
Девочка, я вижу твой солнечный взгляд, твой взгляд прозрачный,
Взгляд по ту сторону порванной кровью вены,
Перешагни через мой труп, я ничего не значу,
Я не сумею добавить процента к любви. Стены
Выстрой перед моим и твоим, как чужим, прошлым,
Не было прошлого, значит: забыть все к черту,
Слово любовь - не вслух, чтоб, не дай Бог, не пошло,
Сложно понять почему, но звук его очень четкий.
Ясно становится, ясно, что будет еще и завтра,
Чтобы загнать сегодняшний день в память,
Память – мой сентиментальный и глупый автор -
Завтра в тебя уже не блеванет стихами…

У кожного горе своє - особисте,
І радість у кожно також своя.
Сплітаються радість із горем в намисто -
Блискуче намисто, що зветься життям!

Розмитою тушшю спливає по лицях місто
Сполоханих візій, асфальтної суєти.
Аж хочеться важко на душу собі присісти
І ждати того, хто мене ні за що простить.
А потім продати останній шматочок тиші
Розхристаним дзвонам церковних іще дзвіниць.
І голосно вірити тим, хто цей світ залишив,
Тоді, як живі у лайні віддихають ниць.
І хтось б’є поклони до мертвих богів зелених,
На тлі транспарантів – застояна боротьба.
Розшарпане місто вискалюється скажено...
Останніє ніби і крихтіє вже...
Ти ба!!!
І люди не люди,
І вірші – не вірші – голос...
Розмитою тушшю спливає на руки все.
На високовольтних заскрипчених струнах голо.
І тільки в сльозах затуманено стогне сенс.

Із розірваних струн, як вино, витікає пісня.
Звечоріло на серці,
Беззоряно так болить...
Хтось постукає в двері
Приємно і передвісно,
І попросить впустити на довгу гарячу мить.
Загіркавить сльоза
І народить себе на віях,
Затуманиться світ у неясних світлах лампад.
А вино по руках закричить і почервоніє,
І застогне душа на мінорномажорний лад.
Із розбитих бокалів
Заскалять усмішки вперті
Під ногами чиїмись
На грудях безлюдних площ.
А розірваним струнам залишиться тільки вмерти
Під акорди вогню,
Що запалить у січні дощ.

Опускайся в Попсу.
Опускайся.
До захльобу, нудоти -
терпи.
Генеруй непотребнеє шастя!
Бо шість струн-то всього лиш дроти…
Поливай слащавеньким гей-веєм.
Відшліфовуй плебейські серця!
…А ще краще,стань лезбо чи геєм…
І тоді буде все ой-ля-ля.
Стри Лице-полюби Клоунаду!
Будь готовим Слабать під Салат.
Слава ШОУ!
Нам Смислу *не надо*!
Ми-Фуршетнії *звьозди*!Віват!

Життя - графоманська штука…
Плети словеса до Успіху.
Бреши – от і вся Наука.
Терпи – попадеш у Процеси…
Лежи(пардон) – до Гріха до одурі.
Відщіпнеш свої дивіденти.
Гламурствуй.
Ховай Лице,
За бликами світських Лейбів.
Дасть…біс..- і тобі повезе…
Кривляйся,заплутуй сліди
На тлі всесвітнього гопництва..
І точно – заробиш БОНУСА!

І дивно мені,що сталося так,
- Я в місці чужому…
Все, ніби, не те…
Все,ніби,не так…
О-ба!
Життя тече,ні – тягнеться життя…
І дулю крутить хтось через плече.
І серце попікає, чи пече –
ЇЇ уже не треба…
Світ здався страху!..
Тріпається Світ,
У зашморгу безликого Гламуру.
Бог десь дав маху…
Закрився на обід…
І плаче Світ,
Через своїх космічних гуру…
Здались – усі.
І я здаюсь по троху…
Лелею Світ!
Іду на Морок!

***

Воно завжди було таке,
Чи недавно чомусь так сталося…
Світ – тихесенько входить в піке,
Під тамтами гламурної радості…
Світ – конає.
Добий його!
Компромісом тщедушного серця.
І вони – приймуть за свого…
Не дивуйся,не плач,не сердься.
Виживай,бо усі виживають…
Рабствуй волею в братстві Сурка.
Світ конає,конає,конає…
Втни на Трупі його Гопака!

Ти був Вовком колись і Ягнятем.
А тепер вліз в нутро Слимака.
І, дивись,як комфортно й багато…

і вони забувають тонкі леза хвилин, розбиваючись,
бо метеликами вмуровані у залишки сірих фільмів,
цегляними думками вицвіли і скляним гербарієм,
де сліди на піску очорнені, де сліди незрівнянно білі,
один поштовх до вічності - й терезів половину знищено,
кудись падають кроки - в міста і сніги, й підошви -
до солоних водойм, що давно уже стали прісними,
і будуються люди, лягають на води - досить,
по житті мала чайка любила сік розмариновий
і втішалася ним до зими, - це сливе homo sapiens,
сховай крила нещасна, бо стечуть гіркою малиною,
бо вмурують тебе у цей світ до зорі невчасною...

Ти йшла по ро́сяній траві,
Така проста, із карими очима.
Ніколи досі я в житті
Не милувався так, як ними.

І ніжні персики плечей,
Чому вони так ваблять, ма́нять?
Та наче привиди з ночей,
Вони зникають, – тануть, тануть.

Ти йшла по ро́сяній траві,
Я милувався дивними очима,
Питав себе я знову в сум’ятті –

Чому сумую я за ними?
Чому за ними плачу навесні?
Чому ти, наче зірка неспалима?

її мармурові
зап’ястки її роздруковані
сни її самотиння
смугасте
до сказу тебе довели
її перламутрові ноти
її неправдива
хода її неспроможність
курити її пародійність
свята
її порцеляновий
смуток її
депресивний колаж її
закривавлені
звуки її непристойний
міраж її розпорошена
вірність
її від-
дзеркалена тінь
її дзвінкоока
лінійність її
слабодухість колін її
ненормальна
природність її гарячкова
зима її сексуальна
безродність
її
і ніколи
твоя

Вимітала сни до весни
Березовим віником
За кленові старі мости.
За літо за сінником.

Відпирала з душі шитво,
Перестрочене зорями,
Тай із грубки тепло в Різдво
В світ носила долонями…

Хочеш – пісню мою візьми,
Хочеш – подиху ниточку,
Чи морозний узор різьби,
Чи веснянки на свиточку.

Хочеш – поруч на мить присядь,
Чи лишайся до віку тут!
За порогом хай дні стоять,
Хай хурделі літа метуть.

Хай розкришиться хлібом час,
Небо ллється в проталини!
Не говорять нехай про нас,
Хай вважають… пропалими.

…Буде в нового дня дитя
Й черевички зозулині.
І весна дасть своє їм’я,
Й осінь скаже, щоб чули ми.

Буде в зачину новий такт,
Позавчаємо ролі ми.
Як лишатись – то просто так,
А з дарами – до долі йди.

Попроси в неї сонць для нас,
Попроси в неї місяця.
…З підвіконня стікає час.
Йому в проліски віриться.

Може, віримо в нас і ми?
(А дерева в сні дихають)
Скільки тої іще зими –
Півні з досвітків виклюють!

Зорі стерли вже боки в сніг,
Коли в кримку спускалися…
Вимітала сни за поріг,
А вони… поверталися…

осінь читати – це наче до Бога звертання
чи намагання почути крізь небо свій голос
щось за межею а щось ще у фазі згорання
час коли листя з душі опадає на голо

осінь вдихати – це ніби вдихнути спокій
часу настояного на травах як чаю терпкого
слухати сповідь доріг не лічити рОки
і знати що більше між нами не буде нікого

осінь збагнути – це просто осінню стати
в землю врости корінням - у небо віттям
як птах легкокрилий над тьмою уміти злітати
ковтаючи вітер що дихає над століттям

2009

Стою на полі. Гріє сонце,
І вітер колоски гойда.
У мене квіти у волоссі,
А у мого коня - трава.
І так духм'яно, так спокійно
Свобода пахне навкруги,
Блакитним небом, чистим, вільним,
Пшеничним полем золотим...

Д
Дві криси, голодні і люті,
Прогризли дірки в парашуті.
Даремно десантник Денис
Сьогодні стрибатиме вниз.

Е
Екзотичний страус ему
Ущипнув за тім’я Емму.
Емма страусу за це
Вщент розгепала яйце.

Є
Є! – Єгор усім гука.
Він спіймав таки шпака.
В школі чучел цілий ряд –
Буде новий експонат.

Ж
Жерла гусінь деревце,
Наче ненажера.
Та голівку їй за це
Відкрутив Валера.

З
За порубані ялинки,
За понищені ліси,
В Новорічну ніч, дитинко,
Дід-Мороза укуси!

Стоїть сосна поміж дерев
таких, як і вона.
Коріння смокче сік землі.
І тим живе сосна.
І я висмоктую життя,
своє життя –
коктейль гіркий.
Я квітці голову відтяв,
в салат додав, як огірки.
А квітка, певно, що жива,
з ножа збігає кров…
Якщо це не лише слова,
то, може, то і є "любов"?

Так тужливо й лунко: «Ой, Іване!»,
Начеб серце в жменю хто стиснув…
Цить, несите, цить, моє захланне, -
То не плач, то відголосок сну.
В сизо-білім полі – чорні бусли
Мерзли й обіймалися крильми.
Нависало небо, тиша гусла,
Сивів овид і… блукали ми.
Поодинці. Кожному – лиш обрій,
Кожному – лелеча ця сім’я.
Самотинно. Безпритульно. Й… добре –
Десь є ти, і є тобі десь я.
… Ой, Іванку, чом ті бусли чорні?
Чом, врапт, сніговиння, як мара,
Поєднало нижній світ із горнім,
І шукати просвітку – дарма.
Хоч би й крикнула – не догукаюсь,
Опліч не відчую вже крила.
«Ой, Іване…» - серденько стискає,
Йшла до тебе – в пісню забрела…

Цей місяць вовчих зграй,
Жахкого безгоміння…
Тримай мене, тримай
На крайчику терпіння.

Хатинка на горі
Вперезана вітрами...
Зігрій, заговори,
Зладнай подвійні рами.

Шипшиновий напій.
Дзвінкі дрова грабові…
Не панцир безнадій –
Ясний вогонь любові.

Там горобина ніч,
Горобина без плоду.
І пожад вовчих віч,
І лихо хороводить.

А ми удвох, ми – край,
Ми світло побіч тіні…
Тримай мене, тримай
Бодай на волосині.

О милий друже мій, повір,
Душа - не при́стань для печалі.
Роман, зачитаний до дір
Не конче снитиметься далі.
На щастя, має інший бік
Медаль, монета і Селена
Тримірний простір, Божий лик.
І пристрасть, позаяк шалена.
Печаль – не гавань назавжди,
Лиш мить – і далі, далі, далі….
Знайомий запах резеди
Помнож на сонце трьох Анталій,
додай мускату, полуниць..
поглянь – це зовсім інший ракурс.
́Хто ледь не виплакав зіниць
забуде про уявну мряку…
Печаль- то лиш дорожній знак,
Флюоресцентні фарби й вії.
Накресли крайдекрайс* – відтак
За нього не ступити Вію.


Kreidekreis* (нім.)- крейдове коло
пристань (в значенні притулок)

Завербоване поле
колосилося смертю,
Вкамуфльовану в колір
гидкої зими:
Білі плями по чорному
з аркуша стерті,
Грамзулялися долі
воїв тої війни,
Із котрої ніхто не поверне
додому
Мерзлим груддям
здобривши ріллю.
Ти відчув, позавчорика
втому,
Пам’ятаєш, зазначив:
“Піду”...
Двері хряснули, тріснув
моріг – терпку дошку,
У трапецію спокою
вп'явся гвіздок,
Рушники в паралелях
сковзали потрошку
В перехреснуті крила?
де ярів образок
На чолі жовтоплями
рунічного чтива:
“Во Ісусе, _ праведника
взьми до пуття”
Ще, земля, дріботіла
зсипаючи гливе:
Непочуте, непрощене
Й’го каяття.
Грудомаха горбилась
хрестом нанизавшись,
Слізно, лячно блеяла
козеням вишина,
Упокоєний плакав од щастя
зізнавшись:
“Що, з очей − тілько впала
Йому пелена”.

Біжить плаксива акварель,
Стираючи довкола барви,
Міняючи все на пастель,
І кольори такої гамми –
Самотні змучені тони,
Торкнули Всесвіт за вікном,
Безликим стало все…О ні!
Хай буде це страшенним сном!
Пішло ногами небо вгору,
Снують вже хмари по землі…
Мені одна прийшлася впору –
Я залишу її собі…
Накрило все їдким туманом –
То акварель десь потекла,
Волого-сірим раптом стало
Пастельне небо…А земля…
Колись і так раніше сіра
Взяла, та й з горя посивіла.
Такі-то ось у мене сни…
А що, як збудуться вони..?

28.01.2009

А.
Антарктиду знають всі,
Там живуть пінгвіни.
Аня шкірками із них
Прикрашає стіни.

Б.
Біг баранчик біля тину,
Зупинивсь почухать спину.
На тину сидів Івась,
Батогом по спині – хлясь!

В.
Вова песика убив.
Хто осудить Вову?
Песик вчити не хотів
Українську мову.

Г.
Гомілку собі перебила
Гніда сивочола кобила.
Гаврило погнав на бар’єр –
Болить в неї ніжка тепер.

Г.
Ґава, злодійка швидка,
Вкрала ґудзик в Пилипка.
І відтоді у руці
Носить Пилипок штанці.

А по венах не кров, а багряне осіннє листя.
І якби по аорті ножем, то стекла би соком.
Ти шукав би у кожній краплині якогось змісту
І сказав би потому, а добрий же сік… Нівроку…

Екзальтована ніч ностальгію мені наврочить.
Я сновида. Пробач. Я боюся тепла і ліжка.
Я щоночі жива і щодня закриваю очі.
Якщо хочеш навчу, як до Бога ходити пішки.

В’ються сходи плющем у самісіньку душу й вище.
Як не вмієш молитися – просто зачитуй вірші.
Де вогонь догорів – там зостанеться попелище.
Там де сміху немає, там чорно і вітер свище.

ти ходиш заліплений пластиром
в навушники заховавшись
закутавшись сам у себе
в кишені собі поклав
скуйовджене різноголосся
під шапкою носиш ритм
його витанцьовуєш потайки
на пальцях тобі весна
пізніше забудеш згадане
і вигадаєш своє
скайоване-заджазоване
на кінчику язика
вібрує і крутиться спечене
новісіньке на десерт
боїшся його розхлябати
підкоченим рукавом
зачерпуєш монотонність
кайфуєш під настрій дахів
вітання тобі крейзонутому
на струнах веселий fun
підстрибує і зашкалює
в зіницях електрошок
по всій довжині запаяний
відлунням тобі кричить
заходьте усі на розпродаж
в оренду здається драйв
за дріб’язкову безцінь
усмішку мені подаруй
занурену десь у саундах
поховану десь у треках
у послідовності random
із-заду на сам перед
ідеш собі ново родженим
шизоїдним немовлям
тобі посміхаються вулиці
тобі аплодує асфальт
всі люди з доріжок зліплені
дерева один – три – сім
ти сервер усім не доступний
відкриєш мені пароль?

Присвята до 80 річниці створення ОУН та 100-річчя від дня народження Степана Бандери

***

Ти заздриш горобині за вікном –
Рум’янця того більш тобі не мати.
Катуєш ноги вовняним теплом.
Давно забула, що то – воювати.

Дітей забрали, як була війна,
Та й чи живі ще… То лиш небо знає.
Чекала мужа – вояка УПА…
Чекаєш досі… Сотня літ минає.

Згадати тільки… І бринить сльоза.
Та що тепер? Полатані колготи?
Гнучкі долоні – сиза бірюза –
Шукають лиш тепла… Не плач, чого ти!?

Минуло сто. Щез усміх у очах.
Надія й віра мовлять молитвами.
Ні, не за тих, що зниділи у снах,
За тих, хто у бою закінчив снами.

4.01.2009 р.Б.

Тихо тает белый снег.
Мысли спутаны…печально.
Сердца нерв больной задет
Под защитной пленкой стали.

Вечер лег слепой у ног.
Письма старые в конверте
Я сегодня, помню, сжег
Не отправив за ответом.

Ветер странник все свистит.
Звезды – бисер в небе тают.
Сигаретный дым чадит,
Только вдох и легче станет.

Толщей пыль, на стопке книг
Не стряхну рукой прилежно.
То к чему я так привык,
Не найдет границы смежной.

И снега омыв порог,
По дороге в люк стекают.
Что хотел и что не смог…
Талый снег один лишь знает.