Залюднені пляжі нагадують гул Вавилону.
Як добре, що сурдопереклад довірили чайкам—
Дивись і впивайся блакиттю їй крил до оскоми,
Прикурюй від сонця свою закіптявілу файку.

Уся філософія вкупі з цитатами вчених
Накрилася мідним... серпанком вечірньої хвилі.
Однаково хто декоратор такої осяйної сцени,
Якщо із акторів лише маяки уціліли.

...А діти на березі моря для власних колекцій
Шукають каміння, заховане в сонячній парі...
І лячно, чи після невдалих суспільних проекцій,
Не стануть на старість вони шукачами склотари...

в цьому світі я чужий,
тобто в ящику оцьому,
я лише один такий,
їду, стоячи, додому.
м’язи правої руки
заніміли дерев’яні.
зміст втрачаючи, думки
розчиняються в мовчанні.
ноги зовсім неохоче
ледь тримають ще мене.
сонні, геть байдужі очі
хочуть бачити одне
в цім трамваї непорожнім –
вільне крісло, або й два.
я б поспав, хоча й не можна,
я б полежав тут. слова
геніальні і не дуже
виринають із пітьми.
і навіщо, любий друже,
так багато пили ми?
голова важка – зі сталі,
втратили вже зміст думки.
тут, а може трохи далі
хтось та й вийде, все-таки.

якось пташечка кружляла
за зачиненим вікном
і зворушливо співала.
було це, мабуть, давно,
бо уже не пам'ятаю,
чом вікно не відчинив
дивній пташці, пташку з раю
чом в свій дім не запросив.
а тепер, коли так важко,
і коли душа болить,
не вернеться дивна пташка,
співом не розвеселить

Незакордонної краси
Мій мікросвіт бажав
На кавуновім глобусі
Найменшої з держав.

Хазяйкою і бранкою
Гула в пилку бджола.
Сюди я магеланкою
З дитинства прибула.

Крізь мене квіти зваблені
Ходили навпрошки.
І високо на яблуні
Росли мої роки.

Відкриті очі подивом.
І “Господи, спаси!”
Всі цвіркуни виводили
На різні голоси.

Дістала від праматері
Цей мікрокосм душа.
На літньому екваторі
Найкращої з держав.

Я згубила частину тиші,
трошки неба, й згубила спокій.
Коли звуки - ну зовсім лишні
чогось хочу кричать про тебе.

Я згубила частинку щастя,
кожен день я так щось гублю.
Ще є барви що дні так красять,
їх за вічність чогось так люблю

Я згубила туманний розум,
окуляри рожеві з ним же.
Бачу в гущі - не будем разом
тільки трохи не видно з ким же...

Я іду по життю
Кораблем із дірявим вітрилом
І шукаю не скарб, -
А спокою від цеї регати
Мою карту матроси
За втіхи Тортуги пропили,
І лишили мене
Серед виру морів пропадати.

Я іду по життю
Без надії побачити сушу.
Вірні друзі-щури
Розробляють для втечі плани.
Я пливу навмання:
За фарватер рахую душу -
У мені заплелись
Паралелі і меридіани.

…Я б у вись полетів
Розчинившись в солодкому небі,
Долетів би до сонця
Байдуже з якого краю
На одну тільки мить, –
Вільний, наче Ікар помер би…
І хотілося б ще…
Та, нажаль, кораблі не літають!

Потяг кричав,
вириваючи з серця дроти.
"Куди ти!!!?"
...тихо всю ніч палити,
бо літо тепер болітиме,
ні...коли?...
...ніколи
Ти не повернешся…

До ранку не спала:
Кришталь рахувала –
краплинками,
І зорі сміялись,
Мені дивувались –
хвилинками.

А далі принишкли,
І глянули вниз, зачаровано,
І море зі скла упіймалось
У погляд здивований.

Зіркові сережки на хвильки
вляглись чароїтами,
А місяць на них погляда
ланцюжком оксамитовим...

*

Два погляди
Закоханих зустрілись.
Заблискотіли очі поміж хмар.
Без блискавок і грому
дощ періщить.

Незалежності шлях був омріяний мудрим Тарасом,
У піснях кобзарів – сивоусих, чубатих, сліпих...
Незалежності шлях ми обрали народом – всі разом,
І сьогодні згадаймо причетних до цього усіх.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

Хай твої кольори не розколюють нас, а єднають,
Навчимося прощати і інших, не тільки себе.
І могутні держави у розбраті в Лету зникають...
Ми – за єдність народів, які населяють тебе.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

Ми за єдність твою – незалежна і рідна країна!
За твоє процвітання – від Криму до сивих Карпат.
Наша рідна земля – миролюбна, свята Україна,
Хай у єдності квітне, неначе замріяний сад.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

Язик. Піднебіння. Чи може тепер піднебесся?
Цілуй мої скроні, бо вже їх цілує вогонь.
Я буду одною з речей чи неправильних версій
Яких не позбудешся і не забудеш либонь.

Я буду. Бо втратити варто, та варто пізніше.
І ти мені будь… Ну скажімо… А втім – просто будь.
Бо я відшуковую шпарки, а потім і ніші,
Щоб влити туди ностальгію капризну, мов ртуть.

Ти слабко пручаєшся. Парко. Збирається дощ.
І скронь нецілованих цнота. Боїшся вогню?
Цей танець страхів не урветься невчасно і що ж?
Стою непорушно. Картина. Імпресія. Ню.

було в неї тільки скарбу
що лук і стріли…
світанок оскомить
яблуком недозрілим

мовчиш, а твої секрети покаже лезо,
як істина груди тисне –
розбий на тези:

мисливиці руки на тісто липке не ляжуть,
худобу з ярма розпустять, розірвуть пряжу,
і зловленій рибі влаштують житло в кориті…
сама до полону бігла,
та не скоритись

і око стрілецьке далі шукає жертви,
спинитися годі,
спинитися – це померти
завмерти і задихнутись пісками часу…

мисливиця вчиться жити
радіти щастю

Радіє, тобою розбурхане, серце моє.
Латає судини і пружною лине ходою
у стіни театру, де ти - і буфет, і фойє,
і сцени кохання, палкі неземною ціною.

І ти переконана – винні-бо тільки тобі.
І ти прагматична і мрі́йлива - нині, і прісно,
як напису віщі рядки на моєму гербі:
„Вони помиляються - та, попри все, неумисно.”

І погляд, а потім і сукня, впадуть навмання,
і ти обернешся, не в силі здолати харизму,
на хтиву послушницю із потойбічного дня,
де чари відкрили для тебе правдиву Вітчизну.

Воскреслу, тебе віднесу у прадавні ліси -
у млу світанкову, у ночі на ложі із хутра,
і сила твоя приросте розумінням краси,
і вправністю тою, не знає яку й Камасутра.

А далі таке дивовижне жіноче життя,
нев’януча врода, бажання, утілені при́тьма!
І тільки все рідше, і рідше являтимусь я,
бо стільки принадниць, і кожна - уроджена відьма.

***
ти богом був, що впав з небес…

твоя опівночі волхвиця
в жертовнім ложе в складках ситцю
молила – і здригався світ
ридало небо
танув лід
здіймались руки в ритуалі…
ти щастям був їй і печаллю
і спогадом усіх життів
ти диво сотворити вмів…
узяв дари
лишив волхвиці
солоні запахи у ситцях
і зник розвіявсь як туман…
у неї ще здригався стан…

і ким ти був, що впав з небес?

Доля повсталих – за ґрати,
Доля раба – звиродніти.
Дивно: в духовних кастратів
Можуть родитися діти.

Злочин малий і великий
Має діждати відплати.
Юди зрубали осики,
Мило скупили пилати.

Доля героя – вмирати,
Доля імперій – руїна.
Хтось же повинен сказати:
«Встань і обтріпай коліна».

Спаленим буде не кожен,
Це для героя – горіти.
Дивно: в рабів таки можуть
Вільні родитися діти.

Доля народу – це воля,
Доля героя – це пам’ять…
Якось у дружньому колі,
В день, коли свічі запалять,

Лідер пилато-юдистів
Скаже при всіх урочисто:
«Я його знав особисто!»…

Я кажу тобі: ”Добрий ранок „ –
Лиш розтануть сутінки ночі,
- Як живеш, моя люба панно?
Що мені розказати хочеш?

Нам з тобою було так гарно!..
Ми могли розмовляти вічно.
Грозові розбігались хмари
Від усміхненого обличчя.
Неквапливий, ласкавий голос,
Ніби шелест трави і листя,
Або жайвора спів у полі,
Як туман в голові стелився.
Я, у захваті, просто слухав
І вдивлявся у любі очі,
Намагався зібратись духом,
Щоб тебе не віддати ночі
І ніколи не розлучатись:
Відтепер, аж до віку – разом.
Я не згоден тебе втрачати –
Не тепер, може іншим разом!
Екзотична і неповторна
Ніч, розділена нами навпіл:
Почуттів феєричні шторми
І об’єднані Зодіаки.
Геть знесилені, десь під ранок,
Ми пірнули у світ Морфея,
Де чекала нас щастя брама
І буденного сірі двері.
Із дверей тин виходить жінка –
Біль і розпач несе в долонях.
Впізнаю – це моя дружина,
А за нею і наша доня,
Простягаючи рученята,
Чи запитує, чи то кличе:
„Ти мене не покинеш, тату?!” –
І сльоза, як рубець по личку...

Я прокинувся. Совість рвучко
Вириває із серця шмаття.
Одягнувся, пішов беззвучно,
Щоб тебе не потурбувати.
На останок черкнув два слова:
„ Прощавай! Вибачай, будь ласка.
Нам не доля кохатись знову –
Це останній акорд казки.”

Я формально – з сім’єю, вдома,
А насправді – з тобою поряд,

На обличчі – крива втома,
А у грудях – шматок горя.
Дні і ночі пливуть сірі.
Почуття виривають грати,
Бо вони, наче ті звірі,
Хочуть всі ланцюги зняти.
Опиратись не маю зброї –
Це занадто важка втрата:
Між коханою і дочкою
Маю тільки одну обрати.

А тобі, певно, ще важче.
Як ти винести це зуміла:
Прямо в серце влучила праща,
Розтрощивши твої крила!..

Що робити?
Хіба знаю?!
Розірвати вузол – не сила,
На останок тебе благаю,
Щоб забула і не любила.

“Метелик душі роздертої…”
М. Семенко


Метелик душі роздертої…
Помовчу. Ти простиш і заснеш
Вип’ю кави міцної півлітри…
Ти простиш мою хвору макітру.
Без поспіху, без сміливості
Упаду на півметра від чесності
І на два від твоєї словесності
Від твоєї жаркої мідності
Від твоєї гордої міцності
Від обличчя холодного штучності.
Усі венки синіють від пафосу
Від мажорно-мінорної різкості
Діалогу нашого. Еросу
Дай напитись води; і фригідності
Заварила гіркої Танатосу
Дай напитись твоєї гіркості
Дай забути твоєї принадності.
2009

Я не помру, коли мене не стане.
Бо я назавжди залишуся з вами.
Бо я не вірю в смерть, лише в життя.
Я вірю в вічність, а не в забуття.

Бо я – весна, що постає в вишневім цвіті,
Бо не одна у цім безмежнім світі.
Бо я люблю!!! – лунає під склепінням.
Любов – безсмертна! Вірю в воскресіння.

Я стукала – ти чути не хотів,
Я кликала – а ти не озивався.
Я стукала – ти двері не відкрив,
Я кликала – ти йшов, не озирався.

Набридло. Я що могла – вже все зробила.
Ти вже не мій. Ну що ж. Нехай...
Мене ти не любив. Хоч я тебе любила -
Тихесенько шепочу : „Прощавай!”...

Самотній Самоса моїх партизанських загонів
Задача з одним невідомим.
Легенда. Зелена іскра купоросу.
Вогонь дипприйомів.
В Гондурасі північний кошмар.
Один в багатьох лицях
Хто я лев або киртиця?
Звір або машина?
Я...гуар!!!

Я на скелі лежу,бо пантера
Ким я вчора бувах, хто я завтра
Не знаю. але щоб вгамувати голод
Зупиняю свій погляд на мавпі,
що сховалась від мене в партері,
Свій голодний допитливий погляд

.. Пала свіча...Сп’янілий час
Зорю бажань роздмухує над нами...

І Доля з перешерхлими губами
На грудях знов,як пломінке дівча...

Ти казав: «Маю честь»,
присягнувши служити народу.
Говорив: «Маю честь»,
«обмиваючи» свої зірки ...
Ти мене врятував…
Та останню твою нагороду,
Не ховаючи сліз,
вже приймали старенькі батьки.

Офіцери! Панове!
Тільки зрадників ми не прощали!
У душі – лейтенанти,
хоча білий сніг біля скронь...
На землі і в повітрі –
кордони свої захищали
Та у пеклі Чорнобиля
свідомо ішли у вогонь!

Ти мене врятував,
коли мій парашут не розкрився…
Ти був кращим завжди –
там у небі, і тут на землі.
Ти насправді мав честь,
підставляти плече не барився
І довічно в строю
попри сльози, печалі, жалі.


Офіцери! Панове!
Тільки зрадників ми не прощали!
У душі – лейтенанти,
хоча білий сніг біля скронь...
На землі і в повітрі –
кордони свої захищали
Та у пеклі Чорнобиля
свідомо ішли у вогонь!

Ти ще вчора казав:
«Маю честь Україні служити»,
Де могили дідів,
а в землі – пуповина твоя.
Наша честь офіцерська!
Без тебе і дня не прожити!
«Маю честь!» - разом з вами
за друга повторюю я!

Офіцери! Панове!
Тільки зрадників ми не прощали!
У душі – лейтенанти,
хоча білий сніг біля скронь...
На землі і в повітрі –
кордони свої захищали
Та у пеклі Чорнобиля
свідомо ішли у вогонь!

Я співаю для вас, дорогі офіцери!
Сподіваюсь, що інші пробачать мені…
Ви пройшли крізь бої, навчання і маневри,
Подолавши усе, не згоріли в огні…
Захищаєте нас, рідний край і кордони,
Вам пасують мундири, а не піджаки.
Біографія ваша – на ваших погонах,
Про здобутки і втрати – говорять зірки.

Офіцери України! Ви є гордістю країни,
Хто тут з нами і хто зараз у військах,
За покликанням служили, честь і славу заслужили,
І залишитесь такими у віках!

Щиро дякую вам, дорогі офіцери,
За жертовність, яка є у вас у крові,
Героїзм у боях і за очі веселі,
Коли ви без утрат вигравали бої.
Дяка вашим батькам за синів-офіцерів
І дружинам, які вас кохають і ждуть.
Хай в далеких світах сняться рідні оселі,
А героїв своїх – нагороди знайдуть.

Офіцери України! Ви є гордістю країни,
Хто тут з нами і хто зараз у військах,
За покликанням служили, честь і славу заслужили,
І залишитесь такими у віках!

Дяка вам за дітей, що пишаються вами,
А в годину лиху – захищатимуть нас.
Неможливо усе передати словами...
І ми, стоячи, щиро всі вітаємо вас!

Офіцери України! Ви є гордістю країни,
Хто тут з нами і хто зараз у військах,
За покликанням служили, честь і славу заслужили,
І залишитесь такими у віках!

Ідемо по принишклому раю,
Оминаємо місячні квіти.
Соловей нас терпляче навчає,
Як цей світ обережно любити.

Щоби килим живий не зім’яти,
Роздивитись квітковії лиця,
Не ступити на шлейф аромату
Матіоли – нічної цариці

*
Найкраще про кохання моє знає
Розтріпана хмаринка
Та мовчить.
І видавити
Вже й сльози не в змозі.

*
Якби твоя душа воскресла, батьку,
Була б такого віку,
Як і Він,
Коли Його стражденного
Розп’яли.

Морскому волку за шхуну сойдет и корыто,
А эта земля без тебя не будет открыта,
И те секреты, что есть сокровенною тайной,
Давно уже ждут такого, как ты, капитана.
Так каждая новая Индия ждет своего Колумба.

Ты будешь тем первым, кто выйдет на новый берег,
Вполне вероятно, что ты и есть новый Беринг,
Моряк, что держится курса и дышит норд-вестом,
Ты первым откроешь и назовешь это место.
Нет времени ждать, давай, выбирай направленье на румбе.

Иди же, мой мальчик, давай смелее, мой мальчик,
Судьба - штормовая волна и адская качка,
Крик в ее голосе - крик альбатросов и чаек,
И шхуну твою качает, качает, качает…
Давай, попробуй на вкус ледяную забортную воду.

Возможно, ты сможешь пройти шторма и торосы,
Возможно, твоя команда из лучших матросов
Погибнет вместе с тобою, ты мертвый и старый
Будешь лежать на дне у берегов Гибралтара.
Это возможно, но только так ты узнаешь кто ты…

Малюю тіло ситого Адама
в передчутті самотніх галерей...
Десь телефонно плаче фонограма,
Пуста кімната - вічний колізей.
Засохла фарба лущиться від спраги,
Душа Адама - від пустих словес.
Ти помирав уже колись за неї,
чому ж для мене заново воскрес?

Десь в темряві мертвий Велес
кістками приріс до трав,
Самотньомільйонний вереск
у кашель додасть октав.
Чума - це лише початок...
Нітрати ковтає стіл...
Ночами
мовчали
прочани
У ВЕЛЕСА - ВІЛ...

Тихо самотність кашляє,
кидає в темряву виклики.
Думаєш...думаєш краще є?
Знову дрімаєш,
звикла вже...
Холодом світу приспана,
бачиш крізь сон милого,
та прокидаєшся знов сама
і утираєшся крилами.
Крила літати вміли ці,
сонцю кричали виклики.
Падали в трави вулиці...
Знову дрімаєш -
звикла вже...

Я вкрала ніч
на прилавку у сонцепекла.
Пихатий день
принишк на самоті
І лимонно гризе цукерки
від торішнього ОеРЗе.
За вікном
чорнобильська манна
Листопадово позіха.
А у висі туманній марудно
поцілункова мить зника.

Мереживний подих морозу
замовк на моєму вікні,
і сонцемолочні сльози
злилися в шовкові сни.
Це наша з тобою Кліо
з горіхово-грішних знань,
непрохана понеділком,
без вірнрсті і зізнань...
О,воландо-вільний Каю,
закоханий у грозу,
так пахне твоя цікавість,
як витончений абсурд.

Дихають сосни печаллю,
хвою безбожно топчу.
Я за тонкою вуаллю
тихо про тебе мовчу.
Мереживо струн на гітарі,
за обрієм сонце вмира.
На сивій старезній хмарі
хтось наші хвилини збира.

Коли цілую янгола в щоку,
я за плечима крила обриваю.
І солодко від того помираю,
коли цілую
янгола в щоку...

У сутінках вечірнього туману
я криком дощу нап"юсь.
Замотані рвані рани,
я вашого болю зречусь!
Щоб десь в середині жовтня
на вічну поталу рокам
мій смуток
гіркою жовчю
по шибці сльозою стікав...

Вип'ю тебе і виплачу
слізьми на рану спечену.
Тишу із себе викричу,
винесу мертве клечення.
Час, густиною зміряний,
ртуттю збереться долі.
Випущені на волю,
мрії тікають звірами...

Місячне жовте око
в шибку цілує ніч.
Зоряна поволока-
памороззю сторіч.
Орбіта прохолода-
м'ятою під вікном.
Знову бджолина погода
марить вишневим садком.
Вишні уста солодкі
спека зіп'є
до кісток.
У вишні від тіла до джему -
Цукор, вода і сік.

Загорни мої плечі у вечір,
вже гітару струни стомили.
У наметі комет не видно -
домалюймо кометам крила.
Одягни моє тіло у хвилі...
ніч у воду небо сцідила.
Вчора море човнам наснилось.
Домалюймо човнам вітрила.
Чуєш? - чайки! А ми на річці...
Чорне море часом не прісне?
Засинаймо під зоряним місивом,
у наметі із ним буде тісно!

Вилий мене зі склянки,
клятої тої прозорої...
наші з тобою ранки -
просто химерні узори...
Я б тебе вік не бачила,
хижого звіра, дикого!
Більше б тебе не кликала...
...але...я...вже пробачила

Дарма чекаєш...
у півколі ночі
тобі сорочку
хай знімає інша.
А ти цілуй її зелені очі
і просто знай,
що я від неї гірша

Просто будь
у чужому холодному місті.
Будь в країні столітніх буднів.
Будь...
будь у світі
всесвітом забутім.
будь...
Мене прибуде,
як пилу й бруду,
якщо ти будеш.
Можеш навіть усе забуть...
будь
по-твоєму.
Тільки будь!

Навчи мене триматися за хмари
хай марно
і нехай
лише на мить.
Нехай мене усю ковтає вітер,
нехай мені вгамує,
що болить.
Я повернуся зараз
тривесною,
холодною
солодкою водою.
І на правах реклами
між рядками
тобі вночі я
спраглому
наснюсь.

Зволожуючим кремом
натру обличчя долі,
нехай же усміхнеться
коростява потвора...

Закутаю в камінь
холодне котове серце.
Готова встати,
упасти ще не готова.
Три ночі до ранку -
залито в бетон світанок.
у банку з під коли -
підкову на щастя...
так часто буває...
А щастя?
А щастя - немає...

І сон, і сніг, і світло, і весна,
І дотик хмар, прокинутих світанком,
І сонце, що втомилося від ранку,
Й мелодія душі неголосна.

І тінь, і лінь, і свічка, і луна,
Що будить тих, хто диха неохоче...
І сьогодення закриває очі,
Замріявшись над келихом вина.

люблю цей день, і дощ, і холод. люблю грозу і тихий спів. люблю відлуння твоїх слів і кожну мить, що творить спогад.
***
кожне життя є частинкою світу,
Кожна хмаринка-частинкою неба.
Кожен шматочок-частинка від чогось,
А я -половинка від тебе
***
Подаруй мені час. а може, не треба. Подруй мені небо. або краще нас. Подаруй мені зірку, не ту, що на небі. а я вже віддячу,як матиму час.
***
націлився Амур, і як ви здогадались, влучив...
Він серце продірявив, цей біль і зараз мучить.
***
а треба лиш бути потрібним...
потрібним для світу, для друзів,для всіх.
потрібним для себе,
без цього і жити потреби не буде зовсім...
***

ВІДПУСТИ

Не треба, дівчинко, не край
Велике серце на шматочки –
Не у Його обіймах рай,
Не з Ним обійме щастя ночі.
Він вибрав не Твої світи,
А ти вхопилась за шнурочок
І рвешся навпіл – відпусти!
Не можеш?
А чи то – не хочеш?..

Кохання – волелюбний птах.
Змирися, люба, витри сльози
І не кусай у кров уста.
Та що я?
Ти уже доросла...

Зроби на повні груди вдих,
Підносячи до губ долоні,
І дмухай разом – хай летить:
Печаль, що спить на підвіконні;
Надія жити з Ним удвох,
Забувши про сумління муки;
І страх холодний, наче льох,
І тиха каторжність розлуки;
Липкі думки, що вже давно,
Як мозолі, забрали спокій;
Любові оцтове вино
І біль колюча і жорстока...

Відкрий долоні, відпусти
Його – Коханого – на волю
І відкривай нові світи
У пошуках Своєї Долі!

Небом світ цей накрито, немов емальованим тазиком -
Трохи побитим дірками, мов віспою, - з того й дощі.
А як раптом богам заманеться сходити до лазні з ним -
Знай, не сховатись від спеки ніде, хоч ти криком кричи.

Ну, а Земля полюбляє диміти цигаркою
(Знаєш, вулкани там, ґейзери? бачив, мабуть?) -
Смалить, мов швець. Та стара і не втримує марки вже,
Тож землетруси сухотного кашлю їй груди трясуть.

Сніг сивини вкрив їй скроні полярними шапками…
Чхає цунамі й тайфунами - це, брате, грип…
Нафта, мов кров, цибенить з неї - крапля за краплею,
Ну а Земля… Що їй ще? У гарячці тремтить.

І прощення не буде безплатним, бо ти – це гріх.
Перетертий холодними пальцями аж до крові.
Ми минали як сон, що не гоїть вже ран, не гоїть…
Ми минали і танули, наче під брудом сніг.

Ця війна не залишить героїв бо ця війна,
Не гартує сердець, тільки трощить юнацькі кості.
І ми стелемо в братську могилу шовкову постіль.
І живі тільки дурні. Їх щастя. (Читай вина.)

Гасне ніч і повзе недобитою тінню в куток.
Отже, день, отже, ти повертаєш на південь.
Я ділюсь на відрізки. Пунктирні. Однаково рівні.
Ти іди ними сміло, не бійся. До самих зірок.