Учора ввечері, серед юрби і крику
Побачив дівчину, мов квіточку з лиця.
- Я перепрошую, Ви хто?
- Студентка Віка, –
І пропливла на крилах вітерця.

Ця посмішка мене заворожила,
Я любувався, дивлячись услід:
Вона летіла, розпустивши крила,
Неначе мрія врятувати світ.

Немов мурахи, метушились люди,
А я завмер стовпом серед ріки
І розумів: ніколи не забуду
Чарівні ніжки, чорні каблучки.

Нажаль не встиг з її очей напитись
Краплини щастя, пристрасті пожеж.
Вона мені ночами буде снитись,
Неначе ми давно знайомі вже.

Легка і ніжна, як хмаринка, Віка,
Насправді Муза – я її впізнав:
Так неповторна і багатолика,
І ця розлука – це ще не фінал.

Вона завжди, як жінка і актриса,
Неначе мрії невловимий птах,
Раз по раз інша, лиш знайома пристрасть
Мене п’янить вогнями у очах.

Ми розлучились, та не довгий вечір –
Рифмую знов думки і почуття.
Нові вірші нам зустріч забезпечать,
Теж неповторну, як саме життя.

Я на коні: емоцій літня злива
Кипить у грудях, мов гірська ріка.
Душа поета – горда і щаслива
Вірші карбує з нового рядка.

Спасибі, доле, за чарівне диво,
Де кожен день – ромашки пелюстки.
Я стільки раз кохав і був щасливий –
Пробач мені за те, що я такий.

“Навчися, доню, поважать людей, –
Так говорив дідусь колись мені, –
Чи ворогів чекаєш, чи гостей,
Із щирим серцем двері відчини.

Всміхайся сонцю і радій дощу,
Дивись, який широкий небокрай!
Пий чисту воду й рідну мову досхочу.
Лиш зло і тугу в душу не пускай.

Стежки дитячі й весни молоді
Не загуби у пам’яті своїй –
Це те, що завжди сил додасть в житті,
Які б не віяли навкруг вітри подій.

Шануйся, дочко, і шануй все те,
Що батько й мати віддали тобі:
І пісню, й казку, й слово золоте,
Вслухайсь до нього і в густій юрбі.

Цінуй і думку, й діло, й почуття,
Не розміняйся ні на який гріш.
Мої слова – тобі на майбуття,
Мої знання – тобі поради ківш”.

Життя стрімке, і все у вічнім русі,
Час поспішає, ми летим за ним,
Й все більше хочеться посидіти, дідусю,
В твоїй леваді, з досвідом твоїм.

Уже і в мене донька підростає,
Все найдорожче хочу дати їй,
Святі слова – і я напевно знаю –
Що передам, як скарб, весь спадок твій.

Дитина хоче бурі, бо просять вітру крила,
такі чудові – тільки вбрались в пір’я.
Іще їм невідома бруду сила,
що, наче торф сухий, випалює довір’я
і гасить зірочки в очах ядучим трунком.
Лети, дитино, - будуть бурі,
аби лиш витримали крила
спів тих мелодій,
що утопили у зажурі
вітрила
біло-ніжних лодій…
Літай, іще не час підводити рахунки.
Ще всесвіт кличе й обіцяє дивину
десь за сузір’ями Харибди й Сцилли.
Коли пірнеш у ту всесвітню глибину,
не забувай лиш струшувати крила
від бруду й пилу - бурі подарунку…

В суспільство крилатого раю
Здається, уже навмання,
Щоночі я знов прилітаю
Примірять рожеве вбрання.

У снах, прополосканих вітром,
У рухах, у бризках води,
Щоб вміти мені рожевіти
Зоря залишає сліди.

Угору то крила, то пальці,
То пальці, то крила убік.
Від цього шаленого танцю
Ще жоден із нас не утік.

На святі любовної драми
Танцюється біль і краса,
Пуховою ніжністю flamma
Зоріють вода й небеса.

І знову я – аборигенка,
Партнер – фантазер і позер.
Фламінго танцюють фломенко
На сценах Великих Озер.

Зелень за окном
Шепчет ласково
В телеке говно
С Колей Басковым

Я сижу и пью
Водку горькую
Сам себе налью
Выпью с Колькою

Мне бы птицей стать
Белокрылою
Но пришла п...а
И накрыла блин

А весна в окне
Все куражится
То ли плохо мне
То ли кажется

Станцуй поминки по любви
на синем берегу печали,
её когда-то повстречали,
потом с разлукой обвенчали
и в воду бросили – плыви!

Станцуй поминки по весне
на тонких веточках сирени,
от прошлогоднего варенья,
как девственности искупленье,
следы на платье всё красней..

Станцуй поминки по судьбе
на крыше брошенного дома,
но белое лицо фантома
опять до одури знакомо
и улыбается тебе.

дощ зализує рани краще за час,
швидкість і якість пропонує для вас.
знайдіть на заході підвіконня широчезне,
вечір заплаканий відразу щезне.
поруч відчути дружньотепле плече,
яке, приголубивши, відразу не втече.
міцний чай з медом й лимоном,
на двох приймати щоденно здорово.
змийте бруд і розслабтесь, це - джаз
сьогодні дощ грає тільки для вас!

А твої губи – таємничі манускрипти,
в них закодований життя земного сенс.
Бо Ти – Євангеліє п’яте. І спорити
добром я буду світ – в Тобі воскрес…

В Сад Гетсиманський завернула Вовча Зграя,
але в кохання вірить я не перестав:
на моїм серці твоє ймення проступає,
як на Туринській плащаниці лик Христа

Така пора – на біс виходить біс.
Обличчя предків – як вода під льодом.
Тихенькі повні гнізда на вербі,
Гул на майдані, названий народом.

Захмарні храми.
Цвіт – як теплий сніг.
Вже рай мені.
Є яблуко і Єва.

І я літаю,
Як у віщім сні
Торішнім вітром зламані дерева...

Списала злива травня аркуш,
Відмив театр старі афіші,
В гілках досвідченого парку
Зірвала птаха голос тиші.
У ручаїв ручні мотиви:
Пологий, східцевий, драбинний...
Пружніють сонячні тятиви
Від скла до скла –
на горобини.
Трамваї юними жуками
Спішать під вулицеву стріху,
А стріха духмянить шапками
Далекого гірського снігу.

Горить трава в долонях у весни,
вогонь повзе повільно і упевнено.
Якби вдалось, принаймні, зберегти
єдину ноту на зголілім нерві.
Вогню байдуже. Теплі язики
зализують на темлім тілі рани.
Думки малими крихтами - крихкі
переповзають лапами по гранях.
Частіше б"ється серце у дерев,
нудотно-сизий дим - несамовитий -
він запирає дух, повітря рве
і хоче із ріки води попити.
Горить трава,
горить душа...
Горять
осінні миті на веснянім полі.
Вони не знають давніх чаклувань,
щоб назавжди лишитися у долі.

Не розумію, чи то до влади лізуть тільки нахаби, крадії та брехуни, чи саме влада робить хороших людей такими… І чому це мене турбує?

На подвір’ї баби Оксани
Виросли на груші банани…

- Брехуха!

А у річці в сітку шовкову
Рибалки заятрили корову…

- Брехуха!

Ілля хтів піймати ворону,
А вловив літак Пентагону…

- Брехухааааа!

Наша сіра гуска уранці
Замість яєць знесла помаранчі…

- Бре-ху-ха!

А в театрі на прем’єрі балету
Дегустували курячі котлети…

- Гм……. Брехуха!

У Києві хлопці глямурні
Натягли панчохи ажурні…

- ……. Брешеш?

В Україні вже немає сала
І бюджет до дірки обікрали…
Із трибуни світу на потіху
Всім беззубим частують горіхи…
А чесним, що не вміють брехати
Наша влада ще й урок може дати…

- ………….

1
Край молитви мовчить
Потривожена тінями готика.
Жовте око свічі
Засльозилося, вколоте гнотиком.

А молитва текла,
Кожна крапля на скалки розбилася.
І душа до тепла,
Наче віск до руки, приліпилася.
2
Дитя... Напівпрозоре личко...
Святої матері анфас...
Голівкою хитала свічка
У такт умовних перифраз.

Незнана теплота долоні
Мого торкалася чола...
Душа моя на тій іконі
Маленьким хлопчиком була.

Я їду додому....

Попереду ніч і дорога.

Ліси свіжолисті, озера, вогні....

Я їду додому...

До рідного свого порога,

Що маренням світлим приходить у сні...



Я їду додому...

За покликом долі і серця...

Де все особливе – і небо, і тінь...

Я їду додому...

Автобус крізь простір несеться,

У мій життєдайний, зелений Ірпінь...



Я їду додому...

Де спокій, без сліз і тривоги...

Де вишні рясніють за рідним вікном....

Я їду додому...

Попереду ніч і дорога...

А я вже душею в хатині давно...

Травневий день підкрався непомітно,
Приніс дзвіночки й каже: вам вже час,
Бо за порогом ось чекає літо!
Життя дороги вже чекають нас!
Дзвенять дзвіночки сумно і бузково,
Неначе кличуть в мандри по землі,
Нам оберегом буде Ваше слово
Велике й світле, наші вчителі!
Уклін Вам всім, спасибі за прекрасне,
За мудрість і суворість водночас
За вашу працю – вічне та незгасне
За віру в краще, і за віру в нас
Ви вчили до зірок зміряти відстані,
Зважати на секунду і на мить,
Знаходить завжди величини істині
Любити правду і людей любить.
Байдужості минати й мимобіжності
Збагнути мудрі правила оті,
Шукати тільки мінімум розбіжності
І свої власні формули в житті,
За витівки не гнівайтесь на нас,
Така вже юність – чарівна й хмільна ця,
Коли ж любити і сміятись час,
Як не тоді , коли тобі сімнадцять!
Ми Ваші щедрі скарби не розгубимо,
Ми ж Ваші учні, навіть трішки діти
Щоб не було, а ми Вас дуже любимо,
Даруємо усі весняні квіти!
Непросто Вам – терново й калиново,
Бо кожен з Вас науки храму жрець!
Воістину, найпершим було слово,
А Ви ж його несете до сердець!
Воно зродило лицаря й мислителя,
Подало нам хлібину і меча,
Благословенне буде слово вчителя,
Благословенне діло сіяча!

Привіт, кохана, люба!
Я за тобою скучив.
Твої відчути губи
Бажаю неминуче,
Погладити волосся
І зголодніле тіло –
Вогнями зайнялося,
Відверто затремтіло.

Поглянь мені у очі –
Читай думки пророчі,
Що вже цієї ночі
Я бути разом хочу.
Та спершу, цілий вечір,
Про справи і новини,
Як пташка прощебечеш,
Забувши про годинник
В бурхливому потоці,
Тримаючись за руки,
Поміж п’янких емоцій,
Подалі від розлуки.
А потім ненароком
Ми зайдемо до спальні
Відмірюючи кроки –
Ритмічно-музикальні.
Танцюючи у ліжку,
Під ритми Рок енд блюзу,
Танок п’янкий і ніжний –
Хай шаленіє Муза.
Без поспіху, поволі
Ми роздягатись будем,
Відпустимо на волю
Твої округлі груди,
Знімаючи бар’єри
І стаючи все ближче –
Хай шаленіють нерви
І у обійми кличуть.
Кохання, як магнітом,
До купи нас єднає:
- Люблю несамовито!
- І я тебе кохаю!

Гарячі поцілунки
І еротичні ласки,
Як щастя візерунки,
І неповторність казки.
А на вінець кохання
Піднімемося разом:
Із поштовхом останнім –
Магічний крик екстазу!

Загублена серед людей, притулку не знайду.
Що двері замкнені мені - стою, не йду.
Що очі карі - неба синь мені рідніша.
Пізнавши чорноту ночей стаю чистіша.

Що сум, безсоння і печалі -
Хай було зле - переступлю
Через усе. І піду далі.
Любила - скажу - не люблю.
Що зачарована весна - рожево білий саван.
Коли життя я п'ю до дна - для інших тиха гавань...

Ти знов заснеш в моїх долонях
Мине неспокій , туга, тиша,
І на волошковім ослоні
Зоря ім’я Твоє напише

На млосні трави впадуть роси,
Туман розливши як снодійне,
І впадуть коси на покоси
І я засну в твоїх обіймах

На нас накинувши серпанок,
Чатує місяць вирлоокий
Тоді навшпиньки прийде ранок
від сорому рожевощокий…

як утікач з хоромів ночі
розквітне співом безугавним,
і день розплющить сині очі
і все таємне стане явним…

жахливий біль рвав на шматки,
вивертав із середини нутрощі й нитки.
все,що пов'язувало з неіснуючим світом,
снігом замітало,заквітало цвітом.
Білий Біль Буває на межі
свідомості й реальності - далеко не у сні.
чужорідним тілом воно відчувалося,
але ніжність запахом запам'яталася.
перетерплю,переверзу, вичекаю.
сама себе - зумію - вилікую!

шоколадом обпікаєш язик,
вітром обдуваєш губи.
непомітивши,коли ти зник,
я жити почала крізь зуби.
вже нудить те какао,
хочу паленої кави.
з тобою жити цікаво.
тобою - нема принади.

атеїстом бути модно.
трактувати як завгодно
біблії, священиків,
церкви,як полеміку.

атеїстом модно бути.
виливати бруд невзутим.
викривати "нестиковки",
заповіти - скоромовки.

воля віросповідання -
дозвіл на критикування?
п'янки й блядство -
не християнство.

звідки, на милість, панове
взялось те вчення фігове?

дзеркало болю
повертаю додолу.
серця кришталь
шматки не збирай.
зорі мрій
ще засвітять з-під вій.
ніжність святої
прилине любові.
хоча раз живеш,
маєш джаз-зацвітеш.
відпусти,благаю,
він не скаже:"Кохаю".
мовомислення - різне,
доля грала навмисне.
тепер знаєш напевно:
це було недаремно.

Я благала свого татка:
„Подаруйте цапенятка!”
Маму теж просила дуже,
Та мамусі - це байдуже.

Я не прошу вас коня,
Подаруйте цапеня!
Цапик лихо віджене,
Захищатиме мене...

З ним ходила би до школи,
До Софійки і Миколи.
Він би жив із нами вдома,
Їв би моркву і солому.

Я не мрію про коня,
Подаруйте цапеня!
Цапенятко моє!
Де ти є? Де ти є?

У Софійки є собака,
У Миколи – качка-кряка,
У татуся є щенятко...
Де ти моє цапенятко?

Цапенятко моє!
Де ти є? Де ти є?
Цапенятко моє!
Де ти є? Де ти є?

Скаженим сном

Переходить дідовий біль до мене,
Карає за безвість
у минулій війні.
Повітря палить гарчанням.
Я і земля – єдине тіло.
Захисти кожну клітинку мою.
Бачу лице-мумію льотчика.
Байдужістю погляду вбиває,
Заросле металом,
Шулікою зависло,
В уповільнених кадрах жаху.
Невже і онукам моїм побачити,
Закодований у крові сон?

Фортепіанить тишу папороть,
на павутині нотами легенько
роса тремтить – це воскресає хмарна плоть…
Лунає голос Ніни Матвієнко
між пелюстками квітів,
найлюдяніше в світі
джерелить
Українгеліє
«Ой роду наш красний,
Роду наш прекрасний,
Не цураймося, признаваймося,
Бо багацько нас є.»

Не треба, чорнява, мене переймати,
Не треба облесливих, завчених слів,
Я можу про тебе тобі розказати,
По зморшках твоїх поміж брів.

Минуле вже знаю. Майбутнє – побачим.
Багата не буду. Пусти, я піду.
Всміхаються губи, а серце вже плаче,
Не треба про лихо, помовч про біду.

Не шарпай мене за спідницю, дитино,
Візьми ось копійку, щось купиш смачне,
Ще вмієш радіти, ще сонячна днина,
А пужално долі таке замашне.

Каблучка зі щирого золота в мами,
А ти подарований коржик гризеш!
Чиїмись нелюдсько-жорсткими у мами
Призначено шлях, що і ти ним підеш.

Розкішна гітара, убога верета,
Над вогнищем іскор гарячі рої...
Циганські пісні, нащо серце так рвете?
Чи може тому, що згубили свої?

*
Довгі дороги
В наших з тобою очах.
Зійдуться. Знаю.

Погляди ніжні
Нас поведуть в небеса
Без застороги.

Нам вже нема вороття –
Долі потреба,
Щоб віднайти відчуття
Сьомого неба.

Нарізав серця ніжного, ще виросте – не шкода
ні весняного пуп`янка, ні пристрасних листів.
Як мова причепурена, пробиті в душу сходи,
сходи до мене подихом у місячний постій.

Ґнотливо-розтанцьована на серцевині з воску
відтворюй в стінах келії народження зорі,
де тропарі злітаються на неба відголоски,
а по царині спокою несуть єлей царі.

Розкована, розморена обволікай до млості
клітини у симфонію, в котрій слова – не гра.
Знечорнена від язиків, ти вибіли до кості
всі болі недоболені і вийди з-під пера.

6 Травня 2009

Відділів в лікарні повно,
Але наш найбільший!!!
Хай про інші люди скажуть,
Наш нам найрідніший!!!

Тож давайте йдемо з вами
Та, поглянем збоку,
Як у нашій Альма Матер
Йдуть діла, нівроку.

Та послухаєм помалу,
Що там люди гомонять,
Про роботу персоналу,
Ті, що на прийом хотять…

Сидять жінки під кабінетом,
Розмова йде неголосна…
Що в поліклініці шукають
Коли в поля зове весна ?..

- Була я у реєстратурі ,
Там Вам підкажуть що і як,
З котрої до котрої лікар
Вам зможе витиснуть черяк.

В якому кабінеті серце
Вам підрихтують, як мотор,
І, де хутенько допоможуть,
Щоби не мордував запор…

Он там Вам нерви підлікують,
Нирки, легені, шлунок теж…
Для наших лікарів достойних
В знаннях медичних нема меж!!!

Де ПСИХІАТР на дверях пише
Вар’ятам лікар дає раду…
Та, як на мене, хай би краще
Відвідав він Верховну Раду.

Бо у всенькому районі
Й в області ,напевно, теж ,
Вар’ятів, скільки там засіло,
І днем з вогнем не набереш!!!

А тепер тихенько, друзі,
Підійдем до кабінету
Де чекають молодиці
І дідусь чита газету…

- А за цими ось дверима
Лікар – справжній чарівник,
Він всю нашу середину
На екрані бачить звик.

Скаже він вам дуже точно
Скільки маєте нирок,
Чи ви часом не вагітні
Та коли родити строк…

Я просила того пана :
- Ви там добре порахуйте,
Бо вагітність поза планом,
Мою душу порятуйте !!!

Чоловік на заробітки
В Португалію подався,
А до мене разів зо три
Сусід Стефко припирався.

Ніби в нас нічо не було,
Раз притиснув до одвірка…
Може протягом надуло ,
Я ж давно вже як не дівка?!!

От і все, чекать не буду,
А піду де травматолог,
Може блат там роздобуду,
Поки в світі мій “геолог. “

Бо приїде гастробайтер,
Як загледить ту дитину…
Може ми поможе дохтор
У тяжку мою годину!!!

От такі розмови можна
В коридорах наших чути,
Тут знайде пораду кожна,
Бо в житті все може бути…

На старому горищі, де прядка, коноплі та гребені,
Залишились казки мої золоті-посеребрені.

Час тихенько в макітрі підходив із дріжджами,
А вродивсь пампушками духмяними, теплими, свіжими.

І півні на лежанці, мальовані фарбою синьою,
Сонцю гарних співали пісень теплою дниною.

З образів сам Господь поглядав і слухав із ранку,
Як по радіо Возний все сватав Наталку Полтавку.

Покотилися сльози дитячі із очок по носику, щічках –
Опинились курчатком маленьким, чорненьким у ситечці.

Повела мати-квочка дітей своїх в ліс кукурудзяний,
Аж туди де гарбуз – як планета, і в сонце замурзаний.

Одягли байбариси на святки червоні сережки,
А порічки – й собі, як паняночки біля стежки.

Під повіткою вудки струнко шикуються зранку –
Будуть, ой будуть смажені карасі до сніданку!

А у роті присмак чорносливу – груші печені,
Буде, ой буде узвар з пирогами у нас на вечерю!

Роси холодні вмивають шпориш біля брами,
Сосни цілуються з небом, танцюють з вітрами.

Дивляться верби до ставу на вроду дівочу,
Долю ворожить їм нічка – та щоб не наврочить.

Місяць замерз і в причинені двері просовує носа,
Йому б десь у сіни до теплого лантуха з просом.

Вже на горі у колгоспі поснули потомлені коні,
Котик наївся сметани, заснув на ослоні.

І обережно голівок торкаються струджені бабині руки,
Хай білі лебеді сняться сьогодні онукам.

А завтра на ранок, як тільки прокинеться літо,
Візьмемо серп, підем жати жито.

Він цілує їй сонні губи,
він шепоче на вушко тихо,
кожним променем сонця будить
теплу, ніжну, солодку, дику.
У росі умиває тіло,
у шовкові вбирає трави
свою юну, звабливу, милу…
Будить ранками землю травень.

Милуємось зірками – я і кіт.
Так дивно, легко, неповторно, просто…
А поруч квітне вишня. Білий цвіт
здіймає руки у небесний простір.

Милуємось зірками – кіт і я.
Так гріє серце сяєво нетлінне.
Усе моє – і небо, і земля.
О, Господи, ти все віддав людині!

Як нас чарують сновидіння -
Це світ загадок і химер.
І часом, розуму творіння,
Долають дійсності бар'єр.

Реальність - сіра і буденна,
З рідкими сполохами барв,
Монументальна і священна,
Несе в собі безлику яв.

Та зрідка напосяде сумнів,
Що і реальність не свята,
Що все це вигадка для дурнів...
А де ж насправді правда та?

Чи ж не блефують в унісон
Світи два - яв і сон?

Вітер не з нами. Відлуння зітхань.
Спокій в розслаблених висне долонях.
Ватяні хмари молочно-вологі.
Теплі тумани без жодних вагань
Згущують втому, спинивши погоню.
Майбутнє взяла в свої руки знемога.

І пульс припинив рватись птахою з клітки,
І паузи довші між видихом й вдихом.
За мить організм переміститься в осад.
Заплющаться очі пелюстками квітки.
Оркестр душі ідеально-тихий.
Так солодко спиться, так голо, так босо...

...Дитяче й щасливе сопіння носа.

Я жука намалював,
А мені – три рочки.
Жук сказав, як песик, «вав!»
І вскочив на сорочку.

Лапок – шість, а вусів – два,
Чорні черевички…
Ось тобі жучок, трава!
На, поїж травички!

Разом підемо у двір
Ми з жуком гуляти.
І, хоча мій жук не звір,
Може налякати.

Жук поїв собі трави,
З’їв вівсяну кашу
І без дозволу присів
На маленьку Сашу.

Наша Саша пальчик ссе
Уві сні тихенько
І не взнає, що це все
Мої побрехеньки.

Живе маленька Юля,
У неї є бабуня,
Є небо і зірки,
А їй - ще два роки!

Тобі уже два рочки, -
Сказали Юлі очки, -
В люстерко подивись
І мамі посміхнись.

За посмішку від мами
Дістанеш два банани,
Ти їх в руці тримай
І тата пригощай.

Так Юля і зробила...
Банани заробила,
Їх з кашкою поїла
Ще й тата пригостила.

Така от наша Юля!
Це в неї є бабуня,
Найкраща в світі мама,
І тато, і банани!

Я літаю уві сні
Вірним друзям вірю я,
Ще люблю свої пісні
І про диво мрію я.

Друзів я не підведу,
Їм усім – палкий привіт,
Мрію, вірю і знайду
Диво-казку, дивосвіт!

Прилетить у сни Пегас,
Віднесе у синю вись.
Дивосвіт – навколо нас,
Тільки гарно роздивись!

Друзів я не підведу,
Їм усім – палкий привіт,
Мрію, вірю і знайду
Диво-казку, дивосвіт!

Я літаю уві сні
І у казки вірю я,
Ще люблю свої пісні
І з піснями мрію я.

Друзів я не підведу,
Їм усім – палкий привіт,
Мрію, вірю і знайду
Диво-казку, дивосвіт!

Які трагічні зорі над Чорнобилем!
Болючі, мов гіркі полинні зойки
Трункі, пекучі, обгорілі скойки
Сузір’я, що наречене Чорноболем
Мов голос опроміненої вічності,
Захрипла ніч в чеканні напіврозпаду
І час в страху закляк молитись Господу
Зомліло сонце в мертвій потойбічності
Лиш пам'ять сходить лютою ятризною
Цвітуть сади над берегами Прип’яті
Їм не втекти – вони корінням прип’яті
Цвітуть сади тринадцятою тризною…

Я люблю дарувати приємні слова,
Наче квіти, жінкам і дівчатам,
Бо із них проростає любові трава,
А буденність виблискує святом:
Без умовностей, без ювілеїв і дат,
Без прицілів і без розрахунків,
Бо стікають хвилини життя, як вода
І у грудях щось гупає лунко.
Це – бажання віддати, тече через край,
Виливається з серця назовні.
Я люблю дарувати приємні слова.
То ж беріть – підставляйте долоні!

Скільки б років не минуло,
Пам'ятати буду я,
Як колись Ви нас навчали,
Люба вчителько моя.

Може не завжди були ми
Бездоганними в навчанні,
Психологію вивчали,
Але марили коханням.

А тепер у нас вже сім'ї,
Діти наші вже студенти...
Пам'ять часто повертає
В світлі юності моменти.

На шляху життєвім нашім
Нам траплялись люди різні,
Добрі, лагідні, порядні,
Лицемірні, злі та грізні.

Ми у згадці Вас лишили -
Справедливу і м'яку,
Ми предмету в Вас учились,
Поведінці та смаку.

Від душі бажаю щастя,
Та везіння- щоб без меж,
Найміцнішого здоров'я
І багато грошей теж!!!

Май досхочу
насіяв квіту у траву.
Я не топчу
і навіть поглядом не рву.
Але навколо
не знаходиться ніде
Цвіт матіоли –
найрідніший з орхідей.
Спостерігай,
моя печале, з під руки,
Мов batterfly,
очима кольору “братків”.
І повна смутку
тінь моя не обмине,
Ту незабудку,
на ім’я “люби-мене”.

Хочу подарить тебе тайны своей души,
О которых сама не знаю.
Хочу подарить все свои снега,
Что от дыхания твоего тают.
Подарить хочу все дни и минуты свои,
Все радости и все дали,
Высоты и впадины, все мечты,
Все звезды, дожди и печали.
Пологие берега и скалы,
Вершины далекие,
Красивые города и реки,
Озера лесные, глубокие.
Дурманящие луга – ковылем-чебрецом устелены,
Девичьи мечты, как поля – ромашкой да маком засеяны.
Хочу подарить все слова,
Улыбки, закаты, рассветы…
Взамен прошу одного –
Подари ты мне это лето…

Венчают нас пусть соловьи,
А губы – малина, как в сказке.
Все грезы исполню твои,
Утонешь во мне от ласки…

Лишь лето мне подари…

Я зичу Вам на майбуття – життя
Життя у веснах, посмішках, світанках,
В осінній щедрості і зоряних серпанках,
У літніх довгих теплих вечорах.

Життя у мріях, що летять на крилах,
Життя у вітрі, що здійма вітрила,
У силі дуба й висоті тополі,
У ніжності роси, посіяної в полі.

У мудрості віків, що йшли нам від нащадків,
В дитинства райдугах – найкращих згадках.
В любові до землі – як пісня журавля,
Із вірою в добро - бо віра окриля.

Життя, як плесо озера спокійне,
І наче океана шторм – буремне, сильне!
Життя – багате на хороші люди,
На радощі душі, хай буде їх і буде.

Нехай здоров’я Бог наллє добрячу кварту,
Бо Ви така людина, того варті.
Бо Ваша мудрість, як вогонь палає,
Ваш розум й сила – молодь надихає!

Ви добрих справ і слів залишили багато
І Вас завжди я буду пам’ятати!

Нудьга трояндових алей
Плелась ліниво в тепле море.
Під сонцем літній день зомлів.
І тільки хвилі
трансляційного сопрано
Тремтіли у повітрі,
наче бджоли
У затишній пелюстковій купелі.
У клаптику густої тіні,
На рештках пофарбованої лави
Дрімала напівлежачи людина.
Минулу рану стягувала шкіра
Відверто голої культі.
Був йодний дух не з моря,
А замасковане бузком вікно
Не стримувало запах процедур.
На світлому, як небо підвіконні
В прозорім савані застигла постать
Години мертвої
годинника живого.

сонце, з руками по лікті в крові,
падало в пащу гір
люди і птахи і всі, хто живі:
швидше до своїх нір
в маках погасли пекучі заграви
лопнули струни у листі
Вже накладає на захід кривавий
Ніч свої пальці імлисті...
Кров’ю поволі зійшли небеса
Впала із хмар багряниця
впала на землю солона роса...
сходить на небі зірниця
сонце в печері цю ніч простоїть
в’язнем камінного лона
так як колись, тому тридцять століть,
в риб’ячім шлункові Йона
завтра, а завтра у ранній порі
вирветься сонце зі схрона,
щоби руками по лікті в крові
ствердити свого закона

.

Хай буде так, як хоче твоє серце.
Хай буде так – нічого не кажи.
Читатимуть тобі мільйони лекцій,
як треба жити – вчителі, мужі…
І не один покаже скалку в оці,
колоди не помітивши в своїх…
І литимуть тобі на рану оцет,
плюватимуть… а ти не слухай їх.
І серце шматуватимуть до крові
оті словесно-праведно-святі…
А ти живи за голосом любові
і буде так, як хочеш того ти.

Коли її розбивають, топчуть, переїжджають, ходять по ній… дорога живе. А найбільше життя в ній, коли їй горло перерізають піснею… Тоді Дорога несе подорожніх на руках, дарує сонце, хмари і тоді вже Доля біжить за подорожніми, неначе собачка, яку забули і жалісливо скиглить, а Дорога зупиняється і підказує подорожанам: «Візьміть її, вона така гарненька…»

Він так мовчить, немов би назавжди…
Цей дивний сплав металу, цифр, клавіш.
Він так мовчить, немов би то не ти
В ранкових сутінках мій сміх у сльози плавиш…

Він так мовчить, мов знає, що ти любиш…
Екран не гасне, літери не йдуть…
Він так тремтить, як знає, що ти губиш
Коли спускаєшся у денну каламуть.

Він так мовчить, неначе чув і бачив…
Усе він знає, і тому мовчить…
Він так спішить… Тому, мабуть, і плаче…
Він майже тут… Він скоро задзвенить…

Хтось каже, досить просто бути сильною.
Серця збирати у свої колекції.
Всміхатися, здаватися красивою.
Не оглядатися, летіти по інерції.

Без болю відпускати і прощатися.
Сміятися на людному пероні.
Зникати на світанку, розчинятися
В п’янкому щасті ночі без кордонів.

Хтось каже, досить просто бути сильною,
Не плакати… Хотіти стати вільною...

Ніч пішла у землі вранішньої зірки…
Тихесенько закрила за собою штори дверей…
Розвісила свій пряний запах на наших рятівних мотузках…
Пробігла патокою снів по асфальту…
І час помер – на миттєву вічність…
Стіни зашурхотіли червоними скрижалями…
Глибоко в них жовтий ворон побачив світанок в кристалічній кулі…