Гроза по ринвах торохтіла,
вона залилася плачем,
а під дощем – ми всі спішили,
байдужі до її проблем.

Гроза сварилась і кричала,
метала блискавки в безсиллі...
А я – стояла і мовчала,
дивившись на її зусилля,
на її марні намагання
Нас чимдошкульніше вчепити...
А я ...Стояла і мовчала,
сміючись в її обличчя.

Ось так от...ПрО Грози

Тобі і завданим
мною мукам, В.В.

Ти знаєш, я б сказала «пробач»
Вслід образам, і зрадам, і болю.
Зі сльозами скорботи в очах
Крок за кроком ішла б за тобою.
Я просила б тебе тільки погляду,
Що є сумішшю докору й смутку,
Хай зрадливість моя буде проклята! –
Я не варта й на шанс порятунку…
Дай хоч руку. Її цілуватиму
Доки зможу я вільно дихати.
Ти подивишся й, певно, не знатимеш,
Як мене би чимшвидше здихатись.
Знову винна. Я просто нікчема,
І мій жаль вже нічого не вартий,
Як нічого не варта дилема:
Який шлях у житті обрати?
За вагання я маю кару,
І обоє ми маєм страждання.
За одну лиш акторку нездару
Уся п’єса скінчилась провалом.
Я благаю прощення… Навіщо?
Ти ж повинен щасливим бути…
Я лиш вслід прокричу безкорисно,
Що тебе я не зможу забути…
26.06.08

Нашорошено тиша щулиться,
Страшно – поряд блукає крик.
Заглядає у душі вулиця
Та шукає, де спокій зник.

Чому крик той не має голосу?
Бо потрапила Віра в штиль,
І Надія вже тонше волосу,
А Любов – того крику біль.

Крик зіщулився неприкаяно,
Бо безсилий його протест…
Стільки часу на вітер згаяно,
Над майбутнім – зловісний хрест.

Як же хочеться вітру свіжого,
Щоб зробити вже повний вдих -
Вітру з напрямом, вітру хижого,
Щоб вже крикнув той крик…і зник.

І щоб знову зустрічні погляди
Дарували тепло з-під вій….
Але поки що очі - огляди
Епідемії мертвих мрій.

Промовисто тиша мовчала -
заповнила паузу в звуках.
Тут щойно музика грала,
пропливши повз клавішний стукіт.
І пальці тонкі музиканта
танцювали над піаніно:
тут музика щойно лунала,
і світла мрія тремтіла.

Я так і знала, ми не будем поруч
Далекий північ білої пітьми.
По праву руку захід, схід – ліворуч,
Позаду – руки, зігнуті крильми.
Бринить колючим заревом і манить
За горизонтом безкінечний світ.
Ранкове сонце так невинно ранить.
Чудовий день. Сьогодні мій політ.
Я полечу до тебе мій далекий,
До тебе мій холодний і блідий,
На теплім вітрі соколом, лелеком,
На ніжних хмарах краплею туди,
Де біла ніч холодна і волога,
Де світлий ранок стомлений, гіркий,
Де мрія і крилата, і стонога,
А з неба падають дотвоїх ніг зірки.
І ти злови одну, оту яскраву,
Яка освітить стежку. Я прийду.
І візьмуть схід за ліву, захід – праву
За руки. І до тебе приведуть.
Я занесу холодний сніг знадвору,
І він розтопиться у мене на руках.
Я так і знала, ми не будем поруч,
Мій білий, ніжний і пухнастий птах.

смердюча шкарпетко,
брудна і нікчемна,
за що в тобі бачать
лиш сторону темну?
можливо за те,
що ти вірно служила.
встромляючи в тебе
сокири і вила,
навчаючи діток:
«брудної не руш!»,
невдячні оголюють
зло своїх душ.
та ти їх пробач,
пожалій, бо вони –
окрадені, рихлі,
діряві човни.
шкарпетонько мила,
чарівна,єдина,
не має законного
права людина
тебе і подібних
вважати брудними,
оскільки всі люди
самі є такими.

Небо синє-синє
Хмаринки ніде не має
Вітерець легенький повіває
Пшениці коси заплітає.

Сади вродили рясно.
І на душі прекрасно.
Лише пташка жалібно співає.
Великий смуток вона має.

Пташко! Пташечко моя!
Чому болить твоя душа?
Яке горе сталося в житті,
Що забути важко тобі.

– “Іди за мною,
Куди я лечу,
Я тобі щось розкажу
Людей вбитих голодом покажу.”

Йшла я темними лісами
Високими горами
На велике поле прийшла
Відпочити присіла я.

До мене жінка підійшла
Красива й молода,
Взявши за руку,
Тунелем темним повелà.

Довго ми йшли
У місто велике прийшли
Ясність надзвичайна там була,
Але сонця не бачила я.

Що це за місто?
Хто тут живе?
Чому плачуть люди,
Що аж земля гуде?!

Наш український народ
Місто це заснував,
Який в 1932-33 рр.,
З голоду повмирав.

Бачила маленькі діти
Руки простягнули догори
Просили шматочок хліба,
Щоби вижити змогли.

Скількі молодих хлопців
І вродливих українських дівчат?
Мечем голоду вбиті були
Чути завжди їхній плач.

Також люди там були
Які книжки в руках тримали
Підходжу ближче і дивлюсь,
Сторінки порожні переготали.

Що то за новина?
Що трапилось таке?
Багато книжок не дописаних
Чия вина у цьому є?

Це-поети і письменники
Геноцидом вбиті були,
Щоби правду не писали
В сиру землю спати пішли.

Наша інтелегенція передова
Також місце там знайшла,
Щоби не змогла процвітати –
Україну хотіли колонізувати.

Це – місто таке велике,
Якому не має кінця...
Голодом мільйони людей були вбиті,
Як лезом гострого меча.

Плачуть усі тут і ридають
Бога щиро благаютъ,
Щоби покарані винуватці були,
Які до голодомору довели.

Встань, Україно-мати!
І до народу йди.
Розкажи про свій біль і рани
Нехай визнають і вони.

… покректує, сопе з закритими повіками: молочну білу Біблію уголос читає Немовля – ссе материнську грудь…

broken дорівнює падати
чимось тобі завдячую
ходять щоденно сходини
висівки на столі
картка зависла в пам’яті
легко тобі здаватися
вулицями бентежними
на легковажнім тлі
дивляться втаємничено
периферійні змалечку
ліки собі добуваючи
на паралелях доби
вартість ціні не відповідь
буде тобі доктриною
вийдеш за межі чинного
трафіку в голові
кілька разів пірнаючи
ти все одно залишишся
коси ростимуть довшими
скільки їх не зрізай
погляд не змінить напрямку
там у куточку квокчеться
агітаційне придане
кожному з того пай
легко тобі здаватися
з погляду виглядати
гіперболічним маревом
тягнешся навпростець
маємо те що маємо
нам не достатньо кожному
нам забагато старості
врешті на сам кінець

Біжи. відколи небо перестане тобі сипати дощі. Мовчи. допоки не згасне на ньому остання зірка. П"яній. відколи життя перестане тобі платити. Цілуй. допоки губи не пектимуть тобі душу. Мабуть, ми будемо разом, коли підсніжник проб"ється крізь асфальт.

Співучий очерет -і шелестливі трави,
Буяння кольорів- збентежені світи,
Ілюзія чи яв, цей соковитий травень,
Ця скраплена краса неписаних картин...
Кипує терноцвіт, тамує подих небо,
І бОрсається Буг, як риба у кімлі*
А я ковтаю тут повітря мов плацебо,
чи ліки від суєт- великих і малих.
Ці сірі валуни – закам’янілі звірі,
Ріку долають вплав, чи переходять вбрід,
І вперто ідучи, вони у чудо вірять,
Хоч стільки вже води спливло повз їхній рід.
А люди з давнини вважають їх камінням,
І пестить їх потік - тремтяча вогкість літ,
Вирує водоспад, шумує ряботиння,
Лиш не пливе здаля легкий козацький пліт.
Лиш не ячать човни згуртованого війська,
І вершник не промчить на доброму коні,
Забули острови сумну козацьку пісню,
І схоронив лозняк забуті курені..
Навіюють вітри цю дивну ностальгію,
Гірчить як сивий дим калинове вино...
А може то всього лиш магія Мигії-
Козацького села, що з Бугом заодно.

Кімля*- сіть
Плацебо*- препарат чи процедура, що не має прямої дії,
але прописується пацієнту для його заспокоєння.
Мигія*- старовинне козацьке село на скелястому березі ріки Південний Буг.

(З Олександра Твардовського)

Був бій важкий, нещадний, до загину,
І це вже потім я із прикрістю збагнув:
Зі ста облич впізнав би я хлопчину,
А звати як, спитати і забув.

Літ із дванадцять. Видно, що бідовий,
Із тих, що верховодять у дітей,
Із тих, що у містечках прифронтОвих
Стрічають нас, як дорогих гостей.

Машину обступають на стоянках,
Тягають воду - від душі порив.
Приносять мило з рушником до танка
І пригорщі нестиглих, кислих слив.

Йшов бій за вулицю. Стріляє ворог люто,
Заслали все кругом густі дими.
А він періщить - з башти не зирнути
І звідки той вогонь - збагни візьми.

Адже навкруг така стоїть руїна,
Стріляти може будь-яка із дір.
І раптом де не взявся той хлопчина:
'Я знаю, де гармата, командир!

Я підповзав, вони там, серед саду'.
'То де ж таки сховались, на біду?'
'А дайте й я ось там на танку сяду
І дуже швидко й точно проведу'.

Що ж, бій не жде. 'Залазь сюди, дружище!'
І ось уже ми четверо - у бій.
Стоїть хлопчина - міни, кулі свищуть,
Немовби лиховісний буревій.

'Ось тут'. Заходимо по кругу,
Із тилу набираємо розгін -
І цю гармату, заодно й обслугу
Втоптали ми у землю, наче тлін.

Він витер піт. 'А танк ваш добре топче!' -
Усмішка промайнула по лицю.
І, знаю, я сказав: 'Спасибі, хлопче!' -
Й потиснув руку так, немов бійцю.

Був бій важкий, нещадний, до загину,
І це вже потім я із прикрістю збагнув:
Зі ста облич впізнав би я хлопчину,
А звати як, спитати і забув.

В печі соснова пнина догорає,
Розморена...в дим! Пахне глиці піт.
Вогонь чорнилом ляду посипає,
І пріє смачно, в чавунцях, обід.
А за віконечками - в дві долоньки,
Чотириокими - тріскун-мороз.
І радіоредуктор з оборонки,
По хаті пре "генсека" розголос.
В кутку, ще допотопна, з янголАми,
Тріпоче зінгерівська швейна річ.
Бабуся, вкутана трьома платками,
Прострочує на ній рядно на піч.
Кіт вайлуватий знать не хоче миші!
(За що був битий віником не раз),
Його, котове, серце, просить тиші,
Між поглинанням шинки та ковбас...
...Мені у снах бабусі сниться хата,
(Дитинства клапоть добрий промайнув)!
На припічку, бабуся, колихати,
Й співати вміла, щоб онук заснув.
Граття було в дворищі, й на горищі,
В ярку, Зяр`я зветься той куток.
Давно вже в небі, високо, ще вище,
Бабуся пальцями обсмикує
платок...

(з невимовною любов`ю бабусі присвячується...)

07.01.2002р

Зашпортнутись за слово так просто -
слів є багато, але
ніколи -
вдосталь.
Слова лагідні, теплі, колючі і гострі,
відверті, хворі, неправильні - мандрують простором,
метушаться в кишені, я - тону у мові...
Слова лікують серця і вирішують долі...
Слово схоже на ту отруту зміїну,
Воно душу ятрить і водночас вселяє надію.

Ти заковуєш в слово емоції - чи звільняєш?
чи потрібні слова завжди з легкістю вмить відшукаєш?
Слово не скориться думці, його в лещата не взяти...
На словах, як на нервах, можливо навчитися грати.

Мов вавилонську вежу - будую словостовпіння.
Це не марудна робота, а все ж потребує терпіння.
Рими калічать строфи - відкину гірше,
Ампутую рядки недолугі - здається, дрібниця.
Я відкрию вам лікарську таємницю:
тахікардія - діагноз у моїх віршів.

Як сумно, що моя надія –
той Президент в чужій країні.
Не мій, який як ворог діє
в моїй убогій Україні.
Як сумно – що у двобою
звичайний хлопець чорношкірий
повести прагне за собою
і мій народ до Правди й Віри.

2009-01-21

Ти певна, що музі потрібні даяння паяца? -
лихої пори ми з тобою дійшли до матраца:
сніги і морози, і зиркал недремні рубіни,
і наші пилинки на тілі пасиву країни.

    Без тебе непевно стояв би оце у крамниці -
    зіницями в ціни, а подумки в іншому віці.
    І пляшка гіркої і дами на касі кокетства
    мостили би строфами дно прикладного мистецтва.

І, ясно, й тоді би всілякі думки тормошили,
бо й на продавщиці так само марнуються сили -
не менші, аніж на талантами звабленій музі,
але економлю - стократ - на душевній напрузі.

    То чи не тому і далека ти, музо, од люду,
    бо смертному досить утіхи щоденного блуду?
    І тільки з такими, як я, ти і здатна пізнати
    усю насолоду жіночого сенсу - „кохати”.

Тому не дивися на мене з докором - ти знала,
які витинаєш із лету уяви лекала,
о жодному аркушу ці не ввібрати стосунки,
що істинна плата за щедрі твої подарунки.

2009

Шляхи, шляхи, затиснуті дверцятами машини.
Не відпускають. Напрямок—Содома і Гоморра,
Що гідом заплановані в щоденнику на вчора
І перекреслено—рушаємо за дві години.

Дитяча гра: один—
два—
три—
Завмри. Не піддавайся
Спокусі наректися посланцем небес чи пекла,
Не оглядайся. Соляні стовпи зрослися в стебла
І дико крутяться між нами у відлунні сальси.

Завмри. Шляхи погрузли у піщаній позолоті,
Потоками зсипаються в кишені горизонту,
Їм байдуже, чи виступлять міста єдиним фронтом
Чи впадуть попелом. Сірчаним присмаком у роті

Запам’ятається маршрут. Вказівкою згори
Запам’ятається, щоби спровокувати сполох,
Бо згодом нам запропонує Бог (тонкий психолог!)
Згадати гру: один—
два—
три—
Завмри, завмри… (умри?)

З небуття... по тюрмах і борделях…
Все життя – по серце у снігах –
Рахував, мов міражі в пустелях,
Шрамні кільця в долі на кругах.

В цім житті,
Де щастя плоть диктує,
Голоси із пекла пінять кров,
Тільки той блаженний, хто кочує.
Тільки той безсмертний,
Хто пішов...

Шляхом шляхти шляються шалави.
Час такий – ні жити, ні вмирать.
Ні за кров, за гроші
Можна й славу,
Як дешеву лампочку,
Придбать.

Можна утікати за кордони,
Можна в себе...
Можна – у траву.
І порожні пляшки, як патрони,
Рахувать...
Мов предки татарву.

Хто б не був ти на базарних ловах,
Де б не був ти –
В ямі чи вгорі,
Міряй сум дохристиянським словом,
Посилай політиків «на хрін».

А набридло – пропадай...
Не перший...
Мов йорданську воду,
«Водку» пий.

Якщо геній – гени перевершуй.
Якщо ні –
Лягай собі і спи...

И смотрела, как будто, что платье
И что без прорех.
Оглянулась – ни света, ни Господа –
Выпал уж снег.
И болели глаза
От зловещей его белизны.
И металась, бедняжка, от страха
Сердечком изныв.

Стали ангелы соснами
В темном бору,
Росы теплые –
Инеем поутру.
И бесстыдник-мороз
Угнездился за пазухой.
Вьется змеем он,
Сказки сказывает.

И бежала… И не было мόчи бежать…
И застыла… И ойкнула тихо душа.
Оборвалась в ней цепью задушенных слез –
В самом лоне ее поселился мороз…

- Это ль, Господи, мне
наказание в срок,
Что сгубила во ржи
алый свой поясок?
Мой седьмой лепесток…
Вот он, значит, каков…

И глядит неустанно в проем облаков
Величавый и строгий ее Господин.


Мотылек
в ледяной колыбельке
один…

Да, пусть жизнь не сказка, но ведь смерть - это не выход тоже.
Алое пятно от крови на красивой белой коже,
Три последних слова, и прощальное письмо готово:
"Жить, любить, мечтать..." хотела но ушла и не успела.

Что же ты творишь, девчонка! Как же мама, папа, парень?
И о них подумай тоже, ну и что, что не в ударе!
Ведь они прошли с тобою все несчастья, неудачи.
Ты о том подумай! Ведь для них ты очень много значишь!

Ушла... Навсегда, безвозвратно, навеки от мира ушла.
Никому ничего не сказав, ты себя отдала.
Небесам отдала и дождем к нам на землю пришла.
А вчера ведь еще жизнь красиво прожить ты могла!
Но решила, что так будет лучше и проще. Ушла...

Ці щасливі сніжинки кохаються просто неба,
Замість неба сьогодні – озеро лебедине.
Їх розсипле згори пустотлива богиня Геба,
А в пониззі збере у рими поет. Людина.

Ці примхливі сніжинки не знають своєї долі,
Що чекатиме їх у любощах сівер*- вітру.
Затанцює-завіє, а потім з полотен витре,
Чи розтопче із рипом: швидко, або поволі.

Ці пір’їнки з крила побілілої в ніч Жар- птиці,
Безпорадним цілунком торкають чужі обличчя,
І сідають, мов білі янголи на оплічок,
Щоб востаннє Святому Духові помолиться.

Лиш на ранок - засніжені вії втомлених сосен,
Нагадають про це шалене снігопадіння,
І дерева, які роздягла збанкрутіла осінь,
Переплутають часом реальність і сновидіння.

сівер*- холодний

Із нас вичавлюється час.
Мов паста з тюбика.
Повільно
архітектуриться каркас
подій довільних і доцільних
для препарованих життів
модифікованої дерті,
для силіконових мозків.
Для трансплантованої смерті.

З нас кожен –
часу катаклізм.

Розщеплений на краплі-вчинки,
дощів сумний сюрреалізм
небес очищує скоринки
до первісної висоти,
де чуйно сплять фотонів спори,
де світлом точаться світи,
де рух проточує мотори,
де вже для вогників свічок
все менше, менше, менше воску...
І от
на чистий плин думок
перетворилась грудка мозку.

Із нас вичавлюється час.

Як дивно змінює все час:
Надії, мрії, сподівання,
Що вчора вабили так нас
Сьогодні нам несуть страждання.

Зима минає, і весна
Похмуру землю прикрашає,
Снігів змарнілих сивина
У ніжних пролісках засяє.

І оживає все живе –
Цвіте під сонцем насолода,
Щоб листопадова негода
У серце впала знов моє.

Незмінна неба лиш блакить,
Що над Вкраїною летить.

Натхнення іскра у душі
Живі народжує вірші,
А муки творчості для нас
Приносить іноді Пегас.
Летить, мов вітер, дивний кінь,
За ним ти думкою полинь,
Він за одну-єдину мить
На крилах землю облетить.
Коня, поете, осідлай
І повода не послабляй!
Хоч би куди Пегас не ніс,
Лети у гори, в дикий ліс,
Через поля, через моря,
Де прокидається зоря,
І свіжий ранок золотить
На сході сяюча блакить.
В майбутнє полетить Пегас,
Чи поверне в минуле час –
На крилах мрії ти лети,
Лети, поете, до мети!

Коли Творець виліплював людину,
О, Господи, прости раба твого;
Мабуть, Він користав не зовсім глину,
Було в тій суміші сповна всього.

Суворість олов`яну в форму вилив,
На скупість дерева потроху взяв,
Із скла - байдужість, а брехня - то з мила,
Та ще піску, щоб очі засипав.

Позоставалось щось і для Любові,
Самопожертви чистий діамант,
В лабети заховав з Любові асбестові,
Вгорі єлеєм клеїв щастя бант.

Тоді дмухнув - і ожило творіння,
(А серце - з пороху, геть не забув),
Та щоб миттєвим не було горіння,
На порох той водички Він хлюпнув.

Дощі земні все порох заливають,
Вогонь заледве тліє, не горить,
А я вже бачив, як святі палають,
Змогли, зуміли серце запалить.

Згора, спочатку, дерево у попіл,
Що мило википа і скло тече,
Олив`яні довкіл блищать потоки,
Душа радіє, хоч вогонь пече.

Аж от - ураз... алмаз, та як засяє!
І відчиня асбестовий футляр.
Це дійство бачить той, хто очі має,
Не треба там ніяких окуляр...

... Коли Творець виліплював Людину,
Та годі недолугих порівнянь.
Ось, поруч, хтось горить вогнем, поглянь!
Ні, рук не опечеш - хапай жарину!..

11.03.02р.

Сонце встало за полями,
за горами, за морями,
докотилося до нас
в цей ранковий гарний час.
В білу хмару закрутилось,
щоб воно не простудилось,
бо як чхати сонце стане,
то світити перестане.

Залишили мені одні кпини
і посмішки злі у спину,
плітки, обмани, «гарячі новини»,
вважаєте, цим ви мене зачепили?
Я не викажу свою втому,
на зиму вкриюся снігом…
Не турбуйте мене даремно,
Бо я – голка у стозі сіна.

Я учора, ви знаєте, з Робертом довго
Говорив. І раз-по-раз гукав: „По одній!”
Розумієте, ця проклятуща знемога
Вже дістала – ніяк не освідчуся їй!

Він сміявся, що Джин теж була зацна штучка.
Потім злидні заїли, болячки, сім’я...
І з любові зостались самі лиш каблучки,
Тож не треба, мовляв, хвилюватись, як я.

Він казав: пий любов, доки ще вона тепла,
Наче пиво, дігнав? Я кивав і мовчав...
Він казав, а в вікно рвались хужані нетлі,
Коло нас на столі задихалась свіча...

А на ранок вона тихо дивиться в очі,
Ледь відкриті вуста запитально дрижать.
Я кажу (хоч мовчу), що не можу (не хочу),
Що не маю на те права! Що мені жаль.

Може ви поможіть із бідою моєю?
Ви ж для неї герой, ідеал! Чи ж не так?
Пане Ред’ярде, ви б побалакали з нею...
Я б і сам, тільки слів не знаходжу ніяк...

18.01.09

Поглянули очі –
Все так, як я хочу:
На скатерті ночі
Ти крапля вина.

І тиша навколо…
Припали додолу
Два серденька голі
Й споїлись до дна.

Нічого не видно –
Скорилася гідно
Ця дика й нерідна
Між нами стіна…
20.01.2009

вип’ю я зелений чай,
скаже світ мені: «прощай».
я погляну у вікно,
знову біле там лайно
сірі вулиці вкриває.
треба ще горнятко чаю.
мозок мій напівпорожній,
шлунок, мабуть, теж не можна
геть наповненим назвати.
чаєм це не подолати,
треба випити вина,
відвернутись від вікна,
подивитись на підлогу,
на шкарпетки і на ноги,
на лакований паркет,
адже я тепер естет
після чаю і вина,
після ночі, після дня,
після всіх прожитих днів
на яву і уві сні.

Конструктивно продукую слова
Живу кардіограмами ритмів серця
Інсталяція почуттів, - Ти програв
Дефрагментація диску "С"

І на мене нема антивірусів,
Спам від мессіджів повидаляєш
Перезавантажитися без примусу
Може, Ти завтра розкаєшся.

Я підбираю паролі -
Завтра взломлю систему
Ми в генеральних ролях
I розробляєм схему.

Хакери, лузери, юзери -
Стрьомна класифікація, -
Все номінально грузить.
Exit. Реінсталяція.

Компостоване листя,
Все тут брудне і стрьомне,
Хворе на голову місто -
Туберкульозно втомлене...

Навздогін - Може, і алогічно,
Меланхолічний спокій,
Егоальтруїстично
Я прорахую кроки.

Консервую образи в минуле
На полицях запилені сповіді
Все давно уже осінь збагнула
Навіть без наших доводів.

Мій шлагбаум червоно-білий
Опустився на ті сподівання,
Що "зірвалися чи зігрілися",
Що "забились в кайданках кохання".

Інтроспекція і рефлексія, -
Перекреслити все вчорашнє,
Інквізиція чи інверсія,
І згоріти уже не страшно.

Я не зможу стерти написане,
Істерична фальсифікація
Ну, мабуть, Ти, все ж, ненавмисно,
Може, просто хотів погратися.

І у закутках підсвідомості
Шизофренічно обмовитись -
Так лаконічно, без скромності...
Знов реабілітовуватись.

Настроїв імпульсивністю
Перестраждаю депресію
Я поділюся наївністю,
Трохи додам інтроверсії.

Компостоване листя,
Завтра ввімкну телебачення -
Хворе на голову місто,
Й хворі спішать на побачення

Блюз... Плюс і мінус
гітара... Нічні чари...
Перформанс. Мозку струс.
Рухаюсь - дорога в хмари...

Дімедрол. Коловорот. Укол.
Тут втратити свідомість просто -
Від передозування. Карвалол.
Химери-тіні. Плетиво думок. дорослість.

То колій паралель, то мій кілометраж
І міжміський асфальт ше пам"ятає кроки
То не утопія, і навіть не міраж
У капсулі самотності я заховаю спокій.

У кольорових снах я знову наркоман
Нічними мареннями полечу до мажень
в розчаруванні мороку, я напилась оман -
І - за новою дозою, за трунком вражень...

Так мало цього життя...
Народжені лишити слід...
А потім...У небеса злетіти...
охрещені катарсисом каяття...

І чиста Твоя душа, -
праведними сльозами омита
Оплакана, спогадами зігріта...
У небо акордами вирушає...

Вона розпластає крила
Їй буде легко у невагомості
лишитись назавжди свідомості
І вирватись із кайданок тіла...

Тане сніг і тане тихо вечір
З собою вдаль бере допитий день
Я п’ю чай(ОК), похилі в думах плечі
В кутках кімнати тиша спить лишень
З колиски падає остання безтурботність
Так важко все спалити раз ( назавжди?)
Перемотати плівку ще не надто довгу
Та вже достатньо щоб забути хто ти…
Заґратувати свій порив дитячий
Загнати в рамки та чи варто, люди?
І побувати у норі звірячій?
Та якось буде якось воно буде…
А я дитина, я таки дитина
У світ шалений не готова йти
Затримайте мене, лишіть на зливу
Хай вимучить зі мною мої сни
Страшні…

Я підхопив тугу неначе нежить
Життя минає і це не бентежить
Ще сміх є який мене звеселя
Мій друже забери мене звідсіля

Бо з кожним кроком втрачаю нитку
На небі сірім вже зір не видко
Обов'язок пильний за мною стежить
В житті випадковім неначе нежить

Як спогад про ранні двори споришеві
В тобі не загинув як дихає ще він
Мов мрія що мчить у блакитні поля
Мій друже забери мене звідсіля

За мить до Свята
помолитись мушу:
Натхнення Вам!
Колядок і пісень!
Нехай Різдво
очистить Вашу Душу!
Хай виповниться Світлом
кожний день!
***
Хай завжди щедрим
буде Щедрий вечір
На ніжність,
на тепло і на Любов!
Здавалося б –
такі нехитрі речі,
Але від них
пульсує в жилах кров.
***
Знайти себе
у цім холоднім світі
Бажаю в день
Святого Василя!
Нехай душа
купається у цвіті -
Хоч трішечки
зігріється Земля.
***
Вже час Вечері,
час твого Йордану –
Очищення
від скверни і гріха.
Хай вечір цей
для тебе Чистим стане,
Хай Божий голос
в серці
не стиха.

вона вплітала
зорі у вінок
та й пускала
по Чумацькому

та, що прокидається
не від запаху кави
і заходить на безлюдний
e-mail

вона б розбудила
і просінь
але вікна погляду
виходять
лише на північ

… Біблія складається з шістдесяти шести книг: тридцяти дев’яти книг Старого Завіту і двадцяти семи книг Нового Завіту…
… отак і Микола Хвильовий прожив тридцять дев’ять років, а Богдан-Ігор Антонич двадцять сім…

Мой кот Никита тихо спит,
и даже не мурлычет.
Он не храпит и не сопит,
он без дурных привычек.
Когда же холодно ему –
хвостом укроет лапы.
Он – домовой в моём дому,
он даже лучше папы.

2002 г.

I

«Залиш мені, у блідності лекіфа,
Що вміщує дорогу, сон і прах,
Тіней зникання в мирті і у міфі,
Тополь підземних срібляних руках.

Там розростеться стрункість кипариса
Твоїх дверей пелюстками троянд,
З блідим чолом у тирличі, ірисах
Остання ця увінчаність твоя.

П'янлива тризна, фіміам і ладан,
І цих дерев тебе оплів вінок.
Ось флейта, що оплакує Цикладу: -
Та звуки не перейдуть Ахеронт».


II

Одна долина в сріблі Академу,
Магнолій, що скидають білий сніг,
вони мовчать, не знають навіть «де ми?» -
Бліде цвітіння у холоднім сні.

Деметра - де?, не знайдеш Кору нині.
Пуста земля, біліючий пирій
Жде часу, як зустрінуться богині
у Екстерштайні нових містерій.

Ось ранку жар, виходячий із моря.
Твій, місте, карнавальний хід.
Це стукає у браму серця доля,
З речей буття стираючи наліт.


III

Левкея! Білий острів, сім вітрів.
Нечастий спів Ахілла у горах.
Цю тишу лиш тривожать по ночах
Вологі крила втомлених птахів.

Вони приходять з моря, і без слів,
Із сумом дивляться на давнього героя -
Між кипарисів він забув Елладу, Трою,
Бо кипариса срібло - смерті сніг.

Та повертатись в ніч пора прийшла.
Лиш голуби, Єлена, знову море...
Чи тінь почує, там вона говорить
так тихо: «яблуко, Паріс, стріла»

--

GOTTFRIED BENN

V JAHRHUNDERT

I

«Und Einer stellt die attische Lekythe,
auf der die Überfahrt von Schlaf und Staub
in weißen Grund gemalt die Hadesmythe,
zwischen die Myrte und das Pappellaub.

Und Einer steckt Zypresse an die Pfosten
der lieben Tür, mit Rosen oft behängt,
nun weißer Thymian, Tarant und Dosten
den letztesmals Gekränzten unterfängt.

Das Mahl. Der Weiheguß. Die Räucherschwaden.
Dann wird ein Hain gepflanzt das Grab umziehn
und eine Flöte singt von den Cykladen,
doch keiner folgt mir in die Plutonien».

II

Das Tal stand silbern in Olivenzweigen,
dazwischen war es von Magnolien weiß.,
doch alles trug sich schwer, in Schicksalsschweigen,
sie blühten marmorn, doch es fror sie leis.

Die Felder rauh, die Herden ungesegnet,
Kore geraubt und Demeter verirrt,
bis sich die beiden Göttinnen begegnet
am Schwarzen Felsen und Eleusis wird.

Nun glüht sich in das Land die ferne Küste,
du gehst im Zuge, jedes Schicksal ruht,
glühst und zerreißest dich, du bist der Myste
und alte Dinge öffnen dir dein Blut.

III

Leukée - die weiße Insel des Achill!
Bisweilen hört man ihn den Päan singen,
Vögel mit den vom Meer benetzten Schwingen
streifen die Tempelwand, sonst ist es still.

Anlandende versinken oft im Traum.
Dann sehn sie ihn, er hat wohl viel vergessen,
er gibt ein Zeichen, zwischen den Zypressen,
weiße Zypresse ist der Hadesbaum.

Wer landet, muß vor Nacht zurück aufs Meer.
Nur Helena bleibt manchmal mit den Tauben,
dann spielen sie, an Schatten nicht zu glauben:
« - Paris gab dem den Pfeil, den Apfel der -»

1944-45

Немов босоніж по стерні,
Слова, як осінь навіжені
І безнадійні, як мішені
При перехресному вогні,
Ідуть – ступають на ножі,
І розтинають навпіл вітер,
Зодіакальні знаки літер
У безкінечному вірші,
Що написався, далебі,
Ще випадковіше за осінь,
Чиї дощі золотокосі
Так довго снилися тобі
На тій затоптаній межі,
Поза якою білим-біло…
…Слова летіли і летіли
У карколомнім віражі,
Немов босоніж по стерні,
Неначе осінь, навіжені,
І безнадійні, як мішені
При перехресному вогні…

Не бійся почуттів,
Випусти на волю
І як повноводна ріка
Понесуть вони за собою.
Це життя без життя
І любов, що втекла.
Повз минають лиця,
Здається заблудилась.
Ці перегони, хто є кращий,
І вічний вибір
Бути чи не бути?
І сум незваний,
Забути чи не забути?
Титри в серці,
Яких не повернути.
Мовчати-кричати.
Не бійся почуттів.

Cлова твої,
Слова мої
Німі.
І ріки сліз
Гіркі,
Великого міста
Вогні
Вдивляються у вічі
Мені.
Дихає в плечі
Заметіль
І він.
Турбує сердце
Дзвін,
Не стає ближчою
Кохання
Далечінь.
Тож хай буде
Поміж нас Господь
Амінь.

6.01.2009

Зустрівся Світ із Всесвітом; потисли,
Згрубілі руки, мов кремезні мужики.
Та так упевнено, що зорі скисли,
І в баби Катрі в діжці огірки.

От Світ і просить Всесвіт: - Всевеликий!
Ну що робить із людством, підкажи!
Ти знав таких світів, як я, без ліку,
Що скажеш, людям жить, а чи не жить?

Творець наш, Велемудрий, звісно, знає,
Але його страхаюсь турбувать.
Він також рішення мого чекає
Я ж непостійний, щоб його приймать.

Дід-Всесвіт кашлянув, всміхнувся в вуса,
Що аж комети врозтіч шугонув:
- Дай мікроскопа, зараз подивлюся.
Що ж там таке землянин вже утнув?

Ти глянь, він що собі в кишені пхає?
То ж золото, нас хоче пережить?
Мабуть; кого ж то він вбиває?!
Таких як сам... Йому що, не болить?

Про що той бреше, я його не чую,
Щось обіцяє він братам своїм,
Дивись тепер, куди то він прошкує?
Ховається від них - не буду з ним!

Я - Всесвіт правди! Що вони здуріли ?!
Так тупнув злісно, що аж Світ знітивсь...
- В цих душах скельця розуму змутніли...
Дай гляну ще раз, хоч і надививсь.

Стій! Он - сіяч, і в нім себе я бачу,
З високого чола солоних крапель піт.
Та ж він працює правдою! Живи, сіячу!
Малий, ти чуєш? Поки хай живуть, не слід ...
2002р.

Пусті слова ти говорив мені,
Що не могли залишитись зі мною,
Що пливли вдаль,мов човник по воді,
Що шепотів злий вітер по діброві
Пусті слова, без пауз, без надій
В яких немає й слова правди
В яких лиш гнів на щастя, на життя
В яких щомиті серце замирає
Пусті слова, як крапля в морі слів
Я пам’ятаю кожну хибну нотку
Я пам’ятаю тихий спокій сліз
Я пам’ятаю злий голос долі
Пусті слова… Пусті мрії… Пусті надії…
Пусті, як твоя хибна думка
Пусті, як мої сльози самоти
Пусті, як і твоє серце…

Як час світання, як ця чудова мить
Живе в моєму серці день стрічання
Коли ми були вдвох, без зайвих слів
Без зайвих проявів прощання.
Коли цвів сад рожево-білим цвітом,
Коли горів вогонь не сказаних ще слів,
Коли всміхнулось щастя з-під небес блакитних,
Коли ти гомонів і усміхавсь щомить.
І я любила, я кохала і не знала
Як тобі сказати про кохання,
Як тобі сказати, що люблю?
І як промовити оці слова прощання,
Що я їх в глибині душі терплю?
І знов та мить, коли прощатися пора,
Коли не скажеш більше правди,
Про ту чудову мить, про те життя,
Де ми були лиш вдвох без зайвих слів
Без зайвих проявів прощання.

Осінній вечір, тихий шелест
Гаї замріяні, сумні
І ми з тобою десь далеко
Там, де немає ні душі,
Там, де шумить у небі спокій,
Там, де співає пісню мрій
Голос замріяний, глибокий,
Що шепотів лиш про любов мені,
Що шепотів мені слова медові
Про ніжність , віру і красу ,
І про засмучені ті очі
Десь там, далеко, у гаю
Десь там, де ще не було ні світанку,
Ні мрій, ні спокою, ні сліз
Там , де був лиш вигук серця:
«Не йди, залишся, не покинь!»
І я стою, мов та тендітна квітка
Без мрій, без спокою, без сліз
І лиш слова зостались в серці,
Що не змогла сказать тобі:
«Люблю,кохаю до нестями,
Лише тебе, і до останніх днів.»
І вже не вечір, вже світанок,
Весняне сонечко встає
І я стою сама й донині
На місті тих колишніх днів
Там, де були лиш ми з тобою
І де залишились навік…

Траса "Київ-Бориспіль"
Невиспано-сірий ранок
Ти вдивляєшся у запотілу шибку таксі
За минуле не соромно
Випив його до дна ти
Але хочеться їсти прогірклий торішній сніг

А за спиною Київ
А на небі - вмирають зорі
Всі наступні світанки розбудять тебе не тут
І так хочеться вийти
Кричати: "У щасті й горі..."
Але ні, годі грати, немов балаганний шут

«Сатурну більше не наливати!»
З фольклору планети Земля

Пан живе біля Сатурну,
на самісінькому Пану,
що найближчим до планети
є супутником з усіх.
В пана там зручний маєток
з краєвидом на циклони
паралельно-акварельні,
як дивитися з гори.

Панова ж пухкенька пані,
тільки застібне уранці
на гламурному скафандрі
небезпечне декольте,
борщ готує марсіянський,
бо усі ті марсіяни
мають корені полтавські
й кременчуцькі стовбури.

Геофоби й геофіли,
марсіяни й марксіяни,
всі злітаються до Пану,
покотившись із кілець,
що Сатурн, неначе діжку,
із горілкою міцною
міцно-міцно обвивають,
щоб не луснула вона.

Трохи випивши хмільного,
разом з пані, разом з паном,
в зорельотах-лімузинах
до космічної корчми
кібергаласливо линуть,
до далекого Мімасу,
на якому кратер Гершель
Гершко дансингом зробив.

Космос, ця жива істота,
біля скроні пальцем крутить,
а іще один супутник –
зледенілий Енцелад –
гейзерами закипає,
розуміючи, що Космос
залишається самотнім
серед натовпів людей.

А паняни галасують:
«Ти диви, які хвонтани!!!»
Пан ламає закаблуки,
ну, а пані ліфчик свій
з наймоднячого титану
знову млосно послабляє
й сумом світиться далекий
помаранчевий Титан.

Там закінчуються зорі
і самотні урагани
бурштинові крають хмари
на стрічки радіохвиль,
і в покраяному небі
тихо лине в таємницю
загадково чорно-білий
Япету міцний горіх.

Та ударна хвиля ранку
і його, і Пан минає…
Бо, захищені надійно,
пан із пані знов летять
в поховальну темінь ночі,
аби гарно відпочити
в сонній атмосфері матриць
спейс-модерну
селюків…