- Маю я ідею. Мрію невелику. –
Жіночка хитренька шепче чоловіку. –
Новий рік на носі. Варто оновитись.
Щось із хутра гарне хочу подивитись.
- Подивитись можна. В мене ж тьма роботи.
Буде час, - зайдемо. Може, у суботу.
Жінка рада: - Супер! Щось мені знайдемо!
Той в думках сміється : в зоопарк підемо…

24.01.2023

Мені би в ніч - а зорі поруч…
Мені би в ряд із скрипалем…
Не згоден хто - біжи ліворуч
Сьогодні краще без проблем
Та хай би хто в лобешник встрілив
Мені й усім нам, залюбки -
А ми одне - єдине ціле…
Війна війною, всетаки…
Он ясен й той від горя стуживсь
І вицвів кактус у вікні
І те ж вікно, у друзги дуже…
Вчепилось в очі у мої
Трясе за плечі, стогне ридма:
- Де мій карниз? А де стіна?..
( Самій уже мабуть набридло )
- У нас тут, серденько, війна…
- Яка війна, ви що, здуріли?
Ще тільки вчора неба синь…
І ми як сонце в ній зоріли
А вже сьогодні й мати й син…
Це що за жарти? Що за сморід?
Азове, брате, підіймись…

... Їм розминутися б у гОрі
Та ні. Запізно. Мо колись…
25.01.2023.

Я витер з пам’яті всі зайві імена
Та форми тіл, усміхнені обличчя.
Боргів нема, назад повіддавав
І співчуття,
І блиск в очах,
Нестримну пристрасть,
А з ними - сумніви, тривоги, каяття.

Не все те золото, що вабить та блищить.
Не все - сміття, що з вигляду негарне.
А що для вічності одна-єдина мить? –
Чому ж вона
(Коли сумна,
Коли прекрасна)
Руйнує плани і рве мрії на шматки?

Тепер я витіснив, відкинув почуття.
Нещира усмішка та відповідь «все добре».
Живу буденністю, хоч вірю ще в дива,
Що все це – сон,
А за вікном
Воскресне знову
Погожий день і з ним прокинусь до життя.





Листопад 2015 р.

Втомилася лампа діодна
І жевріє ледь на столі
Та світить яскраво кохання
У темному світі мені!

Несталий інет пропадає
Та нам не потрібен зв' язок
Бо нас непомітно єднає
Кохання міцний мотузок.

Я щастя свого не зрікаюсь,
Хоч що б віщувало біду!
В розлуці тебе дочекаюсь,
І в світі любому знайду.

Крізь терен шорсткий шлях не згублю
До ясних і чистих зірок
Бо тому, хто щасливо любить
Навколо планети - лиш крок.

Спали мене! Рве душу скрипки плач.
Струною-іскрою, бенгальськими вогнями,
Коли бажання гаснуть поміж нами –
Спали мене вогнем безгрішних вдач!

Спали любов! Повільно, наче ґніт,
Згорати буде в воскових долонях.
Спали мене, як думку в сивих скронях.
Думки горять, вони ж – не моноліт.

Спали мости й назад не поверну!
В цім полум'ї хворію та дурію.
Згорає кисень, я від цього млію.
Спали всю поверхневість й глибину!

Спали дотла! Убрана в сизий дим,
Ковтаю жадібно вуглець за насолоду.
Зотлію тут. Не кидай серце в воду!
Це порятунок а чи жарт над ним?

Спали вогнем з небесного ковша,
Твоїх зіниць суцвіттям візерунків!
На згарищі пекельних поцілунків
Воскресне феніксом очищена душа.

03.09.2016

Залиш мене в цій тиші помирати!
Чи я щаслива бути не твоєю?
Чи я не мрію тут про близькість страти?
Від ревнощів і сорому згорати –
Це гірше, якби вкинули за ґрати,
Або втопили в пахощах єлею.

Я не щаслива бути не твоєю!

08.2016

***
А на звіриній фермі ще триває
нікому не об’явлена війна
і їй немає
ні кінця, ні краю,
допоки є у світі сатана.

***
А нерівне і рівне існує,
і найвище буває, таки,
і миритися всує,
якщо алілуя
завивають з амвона вовки.

***
А поки відбиваються атаки
і це Європі... наче, Божий дар,
то... подаруйте танки,
«томагавки»,
готуйте антиядерний удар.

***
А фірма зека не рахує втрати,
у повара постійно є навар...
приречені вмирати
без оплати
не доповзають до тюремних нар.

***
А орки до кінця не умирають,
але живучі... не здають своїх!
Вони їх роздягають
і вдобряють
чорнозем, добиваючи живих.

***
А по телеящику новини
пропагують закиди орди –
люди України
дуже винні,
що тварини хочуть до води.

Об’явлення
А природа показала мокші,
що її чекає... і було:
війни, воші,
чмобіки подохші...
Божа кара... сонячне гало.

01/23

Кохано, годі! Творити фемінітиви кинь!
Вже досить й без тебе у нас тих   фемінітивикинь.

2023

Не здолаю більше цього потоку
І поштова скринька моя пуста.
Як там ваші справи? Мої? – Нівроку.
Що несу у торбі? Та це ж мета!
Я її досягла, хоч було нелегко,
Я каміння – в ступу й товкла, товкла!..
Брили страху – в вали й граблями зверху!
Я під сонцем шкіру дотла спекла.
Обпалила душу – на сушку грушу.
Тут привал короткий. Що знову мушу?
П'ю роси три краплі, я далі рушу.
Кожне "мушу" – ниций плювок у душу.

Долі підлі повороти
Висікали в душах гроти.
Йди, берися до роботи,
Лиш не думай про турботи!

Цить! Мовчи!
Тут є воля вишня.
До мети:
Ти моя
Колишня!

– Я ж твоя...
– Ні!
– Я ж була...
– Пройшло!
– Це ж було...
– Давно.
Лиш чорніють пні.
Площі зрубів "нас",
Площі зрубів "їх"
Щільно вкрили час,
Хрипом бреше сміх.

– Отже, в торбу мене?
Далі – з горба коти?..
Ми ж з тобою на "ти"!
– Це також промине.
Нам окремо рости.
Хибні цілі спалю
І тебе – не мою...
Отже, в торбу. Прости!

А вона мені: поводир!
Я ж її дурну – в монастир.
А вона: усе ж проявлюсь!
Не моя, тому й не боюсь.

Ох, несталі думки мої, несталі!
Ох, нездалі стежки мої, нездалі!
Ох, неспілі літа мої, неспілі!
Ох, невмілі слова мої, невмілі!

Тільки так: не свою мету
Не цілуй, як грішник святу!
Не виклянчуй в вічності гріш!
Навпіл душу свою не ріж!

08.2016

До життя нове причастя –
Це січневий кізкоріг.
В серці – жар, у жменьці – щастя,
Ним вінчує на поріг.

Люлі-люлі, лялю ніжна,
Народилась тільки, спи!
Розгулялась хуга сніжна.
Цить, морозе, не рипи!

Срібноокий небожитель
Пестить інеєм вікно –
Це твій Ангел-хоронитель
Із потіх пряде сукно.

Каже: спи, моя манюне!
Серце – в крижмі з позолот.
Стрінеш ще Івана-Дурня,
Обберешся ще гризот.

Ще поспи і просинайся
Веселинкою в журбі.
Розтулити не вагайся
Очі сизо-голубі!

На долонях доля тоне
Перехрестями доріг.
Ох, цеберце снів бездонне!
Буде плач і буде сміх!

Осінь 2016

З коханою жінкою жити в любові - наука,
А вчитися неукам ліньки. Та я не такий.
Шліфую щоденно амурні кульбіти і трюки,
Які помагають відкрити найважчі замки.

Найперша запірка - вуста. Їх цілую безтямно,
З жагою впиваюся гречно солодким гріхом.
Було надвечір'я. Не згледівся - сонячний ранок,
Кохана літає, сідати на землю не хо.

А друга запона - це ліфчик. Оце так халепа!
Під ним колихаються гори, волають "Візьми!"...
Вгортаю верхівки рожеві у зоряний шепіт,
А в грудях коханої - стукіт, бентежні громи.

А там, де трикутник розчахнутий навпіл ...трикрапка...
Це місце сакральне. Колиска любові. Вівтар.
Мольфару потрібна жаготою сповнена мавка,
А мавці потрібен ласкавий, серйозний мольфар.

Із золота чистого тільки з'являються діти,
А брати нахрапом фортецю лиш здатен вандал.
Не вмієш любити, тоді непотрібно і жити,
Бо толку не буде. Очікує лиш самота.

23.01.2023р.

Це дивне життя, дивне, дивне:
Як диван розхристаний, як небо димне,
Як риба, що в безвість пливе на дно,
Як я, як я — у твої обійми.
І коли на крок, на крок, на два
Підходиш до нього — здаються ближчими,
А тому не такими захопливими дива,
На крок чи на два — не таємничими.
Люблю тебе, знаєш, я — і не люблю,
Вгадую риси знайомі, і втому.
Розчинитись в тобі, це пролити свою ріку,
До твоєї ріки, а тому я в тобі не потону.
Ти станеш знаком окличним, знайомим знаком,
Для повені в зливу і злих у мені стихій,
А потім так тихо, як нота в кімнаті пустій –
Зникнеш.
Зникнеш.
Зникнеш
З гірким осадком.

20.10.2021

Час уже ставити крапку,
А не томити думки, –
Треба почати спочатку
Безпомилково рядки.
Маю навчитися вміти
Слів не губить, як горох, –
Рівнем своєї освіти
Задовільнити обох.
Перегорнути сторінку
Скороминущого дня,
І позитивну оцінку
Мати за гарні знання.
24.01.23

Заплутаність, хаос і відчай,
Любов та байдужість суха…
В гарячому тілі душа,
Прийнявши цей безлад за звичай,
Не впевнена вже, що жива.

І страхом, бажанням повита,
Любові колишньої слід
Стирає. А пристрасті плід,
Вже соком натхнення налитий,
Нещадно, невпинно щомиті
Вкриває шершавий наліт.

Ти з вигляду ніби не зовсім
Черства і бездушна, та, все ж,
Безтактність, несправжність всіх меж
І хтивих прихильників досвід –
Лиш зайві печалі приносять,
Ховаючись в блиску одеж…



Грудень 2012р.

Квітка червона з трави виглядає
Тремтить смерека, тягнеться ввись...
Ліс запашний ніби сам промовляє:
Ось щастя. Кохайся й любись!

Пірнати за перлами. Перли у мушлях...
Солодко солодко... І небезпечно...
Русалки там на сторожі стояти мусять
Поводься із ними гречно!

Той ліс чарівний - заблукати нескладно
Та вихід шукати нема потреби...
Там в хащах ховається Той-хто-вабить
І зорями сипле і сипле з неба!

А щастя ж в обіймах, як милий пригорне...
Сміється у грудях, лоскоче п'яти
Чому кажуть, як радість, то небо сьоме?
Воно не менш як десяте!

Од жарту до жаху
життям зловживаєш.
Чи шашки, чи шахи –
на гроші ти граєш.

А розум – з півложки,
а ложка – з копійку,
сушитимеш дошки,
потрапивши в бійку.

Яка б не гидота –
все вип’єш до краплі.
Аби не робота –
ступаєш на гра́блі.

Неси́те, немите,
під носом зелене…
Тому і не сватайся
більше до мене!

30 січня 2002 р., Київ

Не перелити ріки смутку
З бокалу втрат в бокал набутку.
Не зворушити тої волі,
Що зроду не смакує солі,
Бо любить прісність.

Рішучість – мов налитий колос.
Не смій читати скарги вголос!
Бо зачекати – це не дія,
Так можна і зімкнути вії,
Не надивившись.

Та хто ж не мріє про відлиги?
Усі ми втомлені від криги.
На ній і холодно, і слизько,
Й здається, небо надто низько.
Ковтаєм хмари.

На груди – втрати, як медалі.
Позаду – знищують скрижалі,
Й святим, стрічаючи з дороги,
Всипають попелом не ноги,
А голови.

Докурюй мовчки самокрутку!
Зі слів пустих нема набутку.
Землі сирої перша грудка...
Не перелити ріки смутку.

08.2016

Допоки в дзеркалі себе ти бачиш,
У відчай не впадай і позабудь про смерть.
Подумай ліпше, як до мети добратись,
Щоб не лишать нащадкам, що не встиг зробить.
Струси з плечей набридливі літа,
Не піддавайся їх спокусі: нікуди не спішить,
Поніжитися в ліжку і ні про що не думать.
Візьми на себе справи клопітні,
Нехай молодші заздрять і не вірять,
Що перейшов ти той рубіж,
За котрим сотня вже видніється.
І якщо вдасться нам вряди-годи
Десь на дистанції зустрітись,
Сердечним помахом руки
Навзаєм благословлю тебе зазвичай.

Переспівуй мене, перевершуй!
Ти ж потіха моя найперша.
Ти, мов гордість та розкіш саду.
Я навчусь бути тінню врешті.

Ти – найглибше моє свічадо.
Ти – моє найдорожче ладо,
Вічна іскра вогню без кисню,
Ти – попереду, я – позаду.

Ти – майбутнє моє й колишнє,
Що відміряв мені Всевишній.
Ти – мій прихисток в час найтяжчий.
Ти – і затишок, і затишшя.

Ти – моя запорука щастя,
Я не втрачу тебе нізащо!
Твоїм голосом стану радо.
Будь попереду, будь найкращим!

21.08.2016

І звідки ти тільки взялась,
Преніжносте і прелюбове,
Пречудо моє світанкове,
Пресонце ранкове?

В обіймах німію, тону.
Вони – наче вир одурілий.
Здається, тепер захворіла.
Коханням зболіла.

І як я ще тільки жива,
Прещастя моє неземне,
Коли так тривожиш мене?!
Очима! Мене!

Хай всі розійдуться, а я
Й на крок вже від тебе не зрушу!
Я тут загублю свою душу.
Знайду свою душу.

21.08.2016

Знову очі сумні, але є в них надія,
Тільки трохи весну притоптав листопад.
Хочеш ласки, тепла, бо слова вже не гріють,
Та й вони, як на зло, все звучать невпопад.

Щось у світі не так, якось прикро і дивно:
Всі навколо – примари й порожні, мов тінь.
Їх багато тоді лиш, коли непотрібно,
А як серце болить, то ніде ні душі.

Ось і зараз сама, тільки вечір осінній
Споглядає тебе крізь вікно з співчуттям.
Десь про мене фрагментом згадаєш, можливо,
Та давно вже і я тінню-привидом став.



28.09.2022р.

Отже, це не останній, авжеж не останній вірш.
Отже, рима ще довго мою проїдатиме пліш.
Отже, слово чуже грабуватиме мій словник.
Отже, це вже не мій, це з віршами наш спільний лик.

Я проходила повз, я вже майже зреклася вух,
Та рубав по живому цей внутрішній гострий слух.
А коли віднаходила серцю своєму спочин –
Виникали ураз хвилюванню ряди причин.

Отже, я тут пробуду ще довгі десятки літ.
Отже, й до, й після мене стоятиме твердо світ.
Тільки ці голоси, що отруюють, наче ртуть,
Проганятимуть з дому у досі незнану путь.

Та коли я в дорозі й обганяють думки навпростець –
Найпотрібніші речі – це папір, голова й олівець.
Бо від себе втекти не зумів ще ніхто за віки.
Отже, не канцтовар, а частина моєї руки.

08.2016

На перехрестях доміно –
Крихких, лякливих, покрапле́них
(Не має терпкості вино,
Не має запаху вино,
Як в чорно-білому кіно)
Приходь до мене!

Ні з чим не змішуй цих слів нектару,
Гіркішим буде нехай від хмелю!
Отак впираюсь ногами в стелю,
Спускаю пару.

Коли прискладане віно
Привабить ле́генів хвале́них
(Моє невимовлене дно,
Моє невимолене дно –
Неначе біле полотно) –
Приходь до мене!

08.2016

Баска навала східних лиходіїв
У пошуках свавільних данини
Блакитне небо нашої надії
Затьмарила пожарищем війни.
Та, поки маєм сили і здоров’я,
Не вдасться запрягти нас у ярмо, –
Ми згодні дань платити щедро кров’ю,
Лишить себе надії не дамо…
23.01.23

У розпалі святвечір.. Вчора був ще піст,
Віншує бога втомлена столиця.
Волочиться життя, немов собачий хвіст,
А нащо? Чи доречно? Таємниця.

Бо жити аби вмерти - забавка ще та,
Народжуватись для дурниць не варто.
У кожного із нас повинна буть мета,
І не одна, а чималенький лантух.

А за вікном хурдига, ватага москальні
В руїни перетворює оазу...
Куди не кину оком - вогні...вогні...вогні...
Горить моя вітчизна рознещасна.

Прокинувся і я ж бо. Душа болить, горить...
Обойму заряджаю лютим гнівом...
Півсотні літ марноти, солодкої мури,
Один лиш рік життя, а решта - сниво.

23.01.2022р.

Ні куті, ні свічки… підла темінь
Зтратили усе до Водохреща
Штані є… безвинний батьків ремінь…
І ніяк відразу в хворі мешти…
Кожна зустріч тут не випадкова -
А скажіть, з якого встрілись дива,
І яким пов’язані ми словом,
Якщо доля для обох нас мстива?
Що за смерті, чуєте, літають?..
Що за вий? Не змовчуйте, прошу я
Може ці сирени - стогін Раю?
… помилився, кроки: - Алілуя…

Як не зручно, знов ніяковію…
А до сну - скоріш до Гімалаїв
Сію - вію… все таки посію -
А взійде чи ні, то хто се взнає…
19.01.2023.

Кричала вічність тишею вітрів,
Грозились грози струмом блискавиці,
А двоє – йшли до різних берегів.
Серця важкі в обох, немовби з криці.

Зійшли на твердь і розвели мости.
Ступали – криво, думали – обачно.
Не відгукнуться кликані на "ти",
Поміж чужих ніщо не однозначно.

Сплітались коси, розплітались сни,
Вузли зі стрічок поглядів і кроків,
А двоє – йшли. Куди ж ці двоє йшли,
Сухі, пісні, мов без життєвих соків?

Баласт скидали спогадів і мрій,
Від витоків спускалися до гирла,
Та рвучко так, немов позаду рій
Скажених бджіл, а губи ж – від повидла.

Стесались грані, стрімкість – в горизонт.
Зрівнялись раптом піки та пониззя.
Чи стане дійсним той уявний фронт?
Та з двох один не витримав й спинився:

Нам не спастися чередою втеч!
Ми порізно – в нікуди і з нізвідки,
Бо ця любов живе з часів предтеч,
А ми – її єдині вірні свідки.

Не будьмо дурнями, любім одверто,
Допоки ще нас часом не зітерто!

08.2016

Не знервована, не засмучена,
Просто змучилась.
Заспокоєна. Не зчарована,
Не приручена.

Незарученість, неодруженість –
Як доручення.
Некерована – не спростовую.
Не накручуйте!

Не хворію я! Не змінилась чом? –
Бо не скучила.
Бо не зрадили. Бо не зрада це,
Де не влучили.

Плачу голосно
Сріблом-золотом,
Чавуном.
Рвучко й коротко
Перекинуто
Горі дном
Долі зболені.
Далі зморені
Списком фраз.
Ручки впущені,
Сни пропущені
Через раз.

Ось зцілована, зачарована,
Та не я.
Ось пригублена, та не згублена –
Теж не я.
Ось піднесена, смутки стесані
Не мої.
Ось змарніла (ось я) на білому
Полотні.

Ось пропаща у пащі пращурів,
Що абищо, пручатись зась,
Прагнуть мститися, причаститися
До тутешнього. Повилазять
З фотокарточок. Під підсвічником
Воском ліпляться ці гримаси.
Ось відстрочені клятви й порчі злі.
Напророчено (от вже й ласі!)
Заговорені, точно скорені,
Всі нащадки у сім колін.
Поторочі пропащій в очі тій
Заглядають, шукають тлін.

17.08.2016

Вийти за тебе? Ступити на стежку кращу?
Мудра пішла б, ну а я – і дурна, й пропаща.
Хочеш, вкладай все гостріше каміння в пращу*,
Цілься у мене, бо відповідь: ні, нізащо!

Бути твоєю? Любити тебе довіку?
Знаєш, без сміху тебе не назву чоловіком.
Кожного дня, розімкнувши свої повіки,
Я б сподівалась пришвидшення плину віку.

Раптом всі справи мої перетворяться в наші,
Ну а про рішення їх мені й подумати страшно.
Бути з тобою – це, наче наїстись каші,
Корисно дуже. Біда, що не дуже смачно.

08.2016

*Метальна зброя

Ти прийшов в мій монастир
Зі своїм уставом
І бубниш, як душпастир,
Про свободу й право.

Потічком вода брудна.
Селі гамір стишать.
Ти чудний чи я чудна?
Брешеш, наче дишеш.

Ядра, брили (каламбур!)
Гупають у клумби.
Перепалка з амбразур –
Спадок тумба-юмби*.

Зорі згасли, нічка – тать.
Тужно. Чути вої.
В темінь душ не прочитать,
Скручую сувої.

Драна плахта – не фата.
Із розгону – в бровку.
Повз проносяться літа,
Вельон мій у сховку.

Дзвони, дзвони. Рій пожеж.
Гасять досі чинних.
З монастирських білих веж –
Реготи причинних.

15.08.2016

*Жартівлива назва народів з низьким рівнем інтелекту

Всі мої примари зникають,
Коли приманюєш мене до себе,
причаровуєш.
Мої тіні
Принишкло сидять у своїх ганебних закутках,
Поволі напиваючись рідкості.
І де тепер та в'язкість,
Якою в'язали їх, а опісля нав'ючували,
Як вороних та гривастих нав'ючують,
Мої страхи?
Мої тіні поволі стають легшими та тихшими.
Паралельно плечі мої випрямляються,
Куштуючи цю легкість і тишу.
Бо коли приманюєш мене до себе, причаровуєш,
То відблиски твоїх райдужних очей,
Наче промені сонця,
Пронизують мряку моїх страхів
І вони розсіваються м'яко.
Всі мої примари зникають.

08.2016

Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.
Стишую голос. Ш! Мовчу умисно.
Безмірно осмислено стою тут і зараз
Без образ, без застережень, без фарсу.
Одразу
Змогла б розгледіти чудо.
Буду!
Буду завтра і завжди,
Адже
Майже розчинилась, розтопилась, збулася.
Забулось.

Пам'ять скрашує тільки смертних,
Прикрашає приміщення, шляхи, кілометри.
Безсмертні не мають потреби в згадці,
Вранці впиваються росою, – не кавою.
Їхні страви не варені, не печені, не смажені.
Їхня пожива – це не жнива, а зливи.
Їхнє завтра вже розпочате, як виклик
Виключно найсміливішим, безстрашним.
Обережність залишилася тільки на моїх п'ятах.
В купелі вогняних язиків була обмитою при народженні.
Це є пісня мого відродження, мого відродження соло.
Упередження – мій останній друг, та не ворог.
Мовчати так втішно,
Коли я є в собі та поруч,
Ззовні та всередині. Я відверто повсюди!
Це вже, певно, твориться чудо.
Гойдається простір.
Гойдається неспішно на мотуззі ліан,
В які я просочилася ще до того, як стала золою.
Я у ґрунті.
Я напоюю собою усе різнотрав'я.
Грона калин відтепер пломеніють мною,
Мною сочаться берези.
Я є плачем рослин.
Я вже навіть не істота, я – явище, я – гутація.
Не вибірково і не частково, – я у кожній відомій фації.
Мною, може, і не плачуть зовсім,
Бо це, власне, я плачу і плакатиму собою.
Між небом і землею я повисну мрякою,
А взимку осипатимусь снігом.
Бігом василіска я розрізатиму цей простір, допоки
Він не покриється кригою,
Допоки
У миті всесвітньої тиші не стане так затишно,
Як в лоні матері.
Ця тиша для мене є безмірно важливою,
Тому стишую голос, мовчу умисно.
В краях цілковитого бездоріжжя
Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.

26.07.2016

Як котилося сонце з неба –
Всі святі затулили очі.
А воно, чи сліпе, під себе,
Мов пергамент, згортало ночі.

Тільки борозни, як гадюки,
Позад нього чорніли скрушно.
Пролягали шляхи розпуки,
Затихали вітри послушно.

Хтось сказав: це Земля спіткнулась
Об космічну пісну пилюку.
Не забулась, ох, не забулась
Людських діток прадавня мука.

Не зболіло й не догоріло.
Цього трунку повік не впитись!
Дай нам Боже, наш добрий Боже,
Не змиритись з гріхом! Не змиритись!

24.07.2016

Наша казка – це жменька фраз,
Що твоя нашкребла авторучка.

Як почнеш цілувати ручки,
То долоні цілуй, долоні,
Там, де лінії у полоні
Ста примарних своїх образ.

Зм'якшуй гонор моїх гримас,
Прокладай і вирівнюй долю,
Згладжуй скривлення снів, знеболюй
На обривах чуттєвих фаз!

Наша казка – це жменька фраз.

07.2016

Мій Робінзоне,
Я знаю, об скелі розбився твій корабель
На своєму безлюдному острові ти самотній тепер.
І годуєш з руки черепаху й слухняну сучку
Дехто дума: ну все, дійшов Робінзон до ручки...

Мій Робінзоне,
Віриш, Друже, я зовсім не думаю так.
Ти ж вовк морський, а не якийсь там невдаха-моряк.
Ти знаєш, як збудувати новий корабель і як на ньому плисти.
Не шукаєш шляхів простих, і чомусь обирієш тернистий.

Мій Робінзоне,
Я знаю чому, просто коли непросто то більш цікаво.
І смакує більше власноруч обсмажена кава
І смачніші плоди із власних дивних садів
І принадніші перса недосяжно-грайливих дів...

Мій Робінзоне,
Я читаю тебе, і добре тебе розумію,
Чи, принаймні, маю таку надію...
Зачекай... Бува у житті і так, що диво станеться,
Коли поруч з тобою твоя недосяжна П' ятниця.

Легкість невагомості
криється в душі.
В ній заховані секрети й відповіді
на незвичні запитання.
Душа — це дім і ворог твій.
Ти боришся з пітьмою,
з тривогою всередині себе.
Ти навіть інколи вбачаєш
павутину своїх почуттів.
Та жаль, не помічаєш всієї краси.
Не бачиш за собою того,
що бачу я.
Ти дивишся на зовнішню оболонку.
На глянцеву, блискучу обкладинку
бридкого журналу.
Ніколи не спрямовуєш свій погляд глибше.
Туди, де народжуються всі почуття.
Чому ж так завжди?
Чому тобі не цікава душа?
Можливо, ти і є тим,
про кого напишуть вірші.
А може тим,
про кого ніколи не згадають.
Ти можеш вічно
крити сутність свою
за милою усмішкою.
Тільки я все одно побачу те,
чого не побачить ніхто.

22.01.2023

Зими пухкі, м’які сніги --
Куди поділися, о де ви?!
Невже було вам до снаги
Злетіти в небеса сталеві?!

Як лебеді, змахнули мов
Крильми широкими щосили.
Зігріту землю до основ
Усю оголену лишили.

Вона здригається, тремтить
Од вибухів і холоднечі.
Сніги-тумани, хоч на мить
Укрийте хусткою їй плечі!

22 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
На флажолет визивний скрипки,
Мов яблуко рожеве, стиснеш
І руки на три чверті скинеш...
...І як непрохані поллються сльози,
То лиш Господь спинить їх взмозі.

Задала вчителька Артему
Додому твір на вільну тему:
- Хай допоможуть мама й тато.
Почніть: " У мене є багато…".
Бо час фантазію вмикати,
Про що завгодно можна втяти.
Артем – лінивий тип без міри.
Тож дописав: кісток і шкіри…

22.01.2023

Можливо вона розповідає про мене
Комусь із найближчих,
Легковажно скрививши вуста і тильною
Стороною долоні примхливо скида у відбій.
А щоки у неї горять, розпалюються все більше і більше,

Мов груди обмотує ляльки-мотанки
В лоскітливий спогад про ніжність свою мені.
Замовляє словами пишнотілої ляльки Бажанки
Показує вірші, в сторону сміючись,
Чіпляючи срібло на білий мережаний фартух.

А в руках теплий лоскіт стрічок,
Спів чутливих принад і постійне повернення слів
У розвій замовлянь,
Що розмножують площу кімнати
Між свічадами темних, глевких, розпашілих бажань
Магічної зваби чуйного палахкотіння.

Цей місячний позір серпанком примхливих зіниць,
Поблискує в темряві хіттю закличного слова,
Скидає прозору сорочку й під шепіт кладе
До голодної скрині, до темної пащі де повня,
Де лялька та сонце ще сонні її лежать
І званий прийшовши тугі розплітає коси,
І ніжно торкаються губи гарячі, мов з воску.
Скотилась жага тонкошкіра,
Спомутнілим світанком.


14.08.2022

***
А Україна все ще у вогні...
а решті – і не холодно, й не тепло,
що ми у цій війні,
таки, одні,
аж поки у Європі буде пекло.

***
А ми йдемо стіною на стіну
ворожу за свою країну
і на кону
не лишимо одну
єдину суверенну Україну.

***
А поки-що перемагає мат...
це мілітарні органи росії
забили у набат
і пролетаріат
іде на плаху... за буржуазію.

***
А дещо і пуйлу перепадає,
коли переїдає за столом.
Його у зграї,
наче, і немає,
бо виглядає явно бараном.

***
А після бойні зайві трибунали.
Навіщо ті витрати на суди?
Є канібали,
щоби доїдали
останки повелителя орди.

***
А зайве долучилось до бюджету,
ну, се б то – влада, а не волонтер...
і не поети...
далі... по сюжету,
це очевидно – корупціонер.

Осадок
А долю США вирішують не трампи,
а нашу – ясно, що не єрмаки,
яким... до лампи,
що лише арапи
за рашу і... зомбовані совки.

01.2023

Як же мене все поморило,
Нічого й нікого не хочу,
Сумую все більше й тужливо,
Тихо про себе хохочу.

Надія моя не вмирає,
Та тяжко чекати стає,
З кожним днем все ясніше,
Я бачу подвір'я своє.

Дім красивий і чистий,
Рідня обнімає мене,
І час цей тяжкий ненависний,
В пам'яті моїй тихенько мре.

А художник пензлем "квець" та "квець",
І в поетів твори геть неплідні.
Хто ж не пише віршів - молодець!
А хто пише - йолоп несусвітній..

Ось такий, наприклад, наче я,
Бородатий легінь-пустомеля.
Налякав писаннями малят!
Твори - жах! Нечесана куделя!

А от у варениках я спец!
Від гостей аж темно ув очицях.
Крекчуть хором: - Кухар - молодець!
Заздрять навіть аси у столиці.

Покуштуй і ти. Виделку ня!
Натопчи ловкенько свій животик!
Ну то що, сподобалось? Ням-ням?
Так отож! А з віршів - кисло в роті.

22.01.2022р.

Розчиняються зорі
В піднебесній імлі, –
Невиразні узори
Тче туман на землі.
Всюдисуща волога
Всіх позбавила снів, –
На ранкових дорогах
Не злічить хробаків.
Кудкудакують кури
Та ґелґочуть качки,
Й поглядають понуро
На порожні миски.
Зголодніла ворона
Кряче гучно вгорі,
А собака боронить
Все, що маю в дворі.
Непоспішно світає
І тепліше стає, –
Тільки смуток безкраїй
Мучить серце моє...
22.01.23

За мої зачепившись крила,
Набив ґульку собі об німба.
Таємницю про місце лімба
Я приватно тобі відкрила.

Цить! Вже чується гра Орфея.
Ехом тиша моя озветься.
Якір з палуби не зірветься.
Штиль – отрута чи панацея?

Фордевінд* у твоїх вітрилах,
Левентик** – моя друга сутність.
Суперечна, а ти – попутний.
Та в мені потаємна сила,

Альбатрос – мій стихійний родич!
Тут надмор'я береться димом.
Задля мене ставав пілігримом?
Що ж, у сітях вже б'ється здобич.

Ти за мною – смішні мірила –
Тридцять два повноцінні румби***.
Я танцюю для тебе румбу,
Ледь тримаючись за перила.

Море піниться ще з учора
Так фатально і буревісно.
Сонце крила осушить звісно,
Сонцекрила бо і німбочола!

07.2016

*Курс за вітром
**Курс проти вітру
***1/32 повного кола

Впізнаєш? – Це слона проковтнула змія.
Намалюю, хоча й не вмітиму.
А вгадаєш моє церковне ім'я,
Як назву тобі першу літеру?

Якщо так, то заходь вечорами на чай!
Божевілля моє посунеться.
Не пручайся йому і його не повчай,
Бо в тобі проросте, пробудиться!

Чи згадаєш дослівно вчорашню мене,
Недослови мої та вислови?
Чи залишишся тут, коли все промине,
Як єдиний, хто в бурю вистояв?

Якщо так, то тримайся моєї руки!
Я звертатиму різко, іскрами
Зазолотяться сфери – це зірковий пил
Під ногами у такт потріскує.

Слухай як відкликається вічність на "ти"
Тим, хто є під її повіками,
А троянди скидають колючі шипи,
Коли ллєш на них ніжність ріками!

Йди, мленький мій принце з кудлатих мрій,
Хоч дорогою снів імлистою!
Всі обійдеш світи, та повернешся в мій.
Задля цього сончергу вистою!

07.2016

Куди мені йти, коли йти немає куди?
Моє друге "я" залишається тут безіменним.
Невже це не Ти, мій Боже, невже не Ти
Так ствердно у зливах і снах промовляв до мене?

Куди мені йти, коли відстані зрадив крок,
Коли всі шляхи залежані та заяложені?
Останній ривок чи у прірву, чи до зірок?
Довкола не люди, лиш тіні будуть стривожені.

Стриножена віра. Бажання – на розсипах вій.
Мені – їх здувати своїм простосердним звичаєм,
Складати в букет материнку, полин, звіробій,
Сушити, а взимку впиватися чаєм й відчаєм.

Вагомість просіє крізь сито моє ім'я –
У метриці, паспорті вперше втрачаю потребу.
Тепер лиш дивуюсь: мій Боже, невже не я
Так вірно й покірно роками молилась небу?

07.2016

Це не доля лежить на твоїх долонях –
Це туманність доріг і примарність днів.
Не залишся в полоні жахливих снів,
Адже доля – це віра в гарячих скронях!

Бо не доля тебе обирає, а ти її!
Бо тобі підливати олію в свої вогні!
Бо тобі визначати напрями течії!
Бо тобі пантрувати дно у своїм човні!

Не молись на свої долоні,
Облиш, облиш!
Сльози щастя також солоні.
Якщо звелиш,
То нектаром стікати будуть
З твоїх очей.
Не залишся в полоні блуду
Сліпих ночей!

07.2016

Моя мама – гроно допомог,
Дужі, спомагаючі вітрила!
Тільки б рідних вирвати з тривог!
Тільки б рідним розгорнути крила!

Моя мама – вічний оберіг,
Стоглибинні в неї серце й очі!
Зі скількох зійшла вона доріг,
Лиш би сни здійснилися пророчі!

Від скількох відмовилась вершин,
Щоб колиски не розбити плаєм!
А шипшин, ох, скільки тих шипшин
Випила з бідою, мовби з чаєм!

Хай сповна її і не збагну,
Путь минулу зацвісти не змушу,
Все ж я знаю, що на двох одну
Сотворив Господь любові душу.

12.07.2016

Як мить – роки тепер пролітають Божою волею.
Здається, все, що кому боліло, не раз відмолено,

Та там тріпоче у серці жалем вразливе голуб'я,
Де ми ніколи не вились димом, а завжди – полум'ям,

Де ми у кожну клітину світу добром вселилися,
Добром і сміхом, які так ясно коханим снилися,

Щоб знали – добре нам, знали – добре там, знали – стрінемось!
А доти – кожному хай на слові у вись осмілитись!

Бо вірю в миті та крізь роки я: серця не черствіють.
Тіла зотліють нехай, та душі не будуть мертвими!

07.2016