Досіває як на рану солі
завірюха іній і сніги...
певно, як розтане моя доля,
вийде навесні за береги.

А коли навіяна розлука
стороною омине мене,
розіллється повінню по луках,
ручаями-бродами мине.

Поміняємо одні на інші
у далекім вирії краї...
але Богу все одно видніше,
де, кому, куди, коли раніше
йти і йти у засвіти свої.

І запам'ятається надовго,
і не буде мучити нікого
те, що ми у світі зажились,
і не залишається нічого
як пливти до берега чужого
у обійми осені... колись.

04/23

Ти жінка-вамп, ти просто унікальна.
Такої іншої нема і не було,
а на обличчі усмішка фатальна,
що вкоротила не одне крило…

Ти – жінка-фікс, уява невичерпна,
і спокою оточенню нема…
Тобі б зимою у спекотний червень,
на тепле море, а мороз – дарма.

Упевнена в собі незаперечно,
на все у тебе власна думка, план…
Та запитаю, може недоречно –
Чому кленеш омріяний талан?

Ти діамант у золотій оправі,
із кожним днем росте твоя ціна…
А може те усе лише в уяві?
Чи не тому і досі ти одна?

Неба кран протікає, з сифона — крап... крап...
не дратує глуха послідовність.
Ні про що не питай, розірвати не квап
поміж нами поспішно безмовність.

Неможливо розкроїти вірно думки,
коли дощ дістає кастаньєти
і періщить навкруг, висипає в струмки
з жмені вічності срібні монети.

Не заплющила б очі сумні назавжди,
щоб втопити печалі у зливі,
бо вона це: життя, дивний клекіт води,
фантастичних прелюдій мотиви.

Тиша тільки в мені, за вікном водограй
розправляє пагілля зелене.
Я всотаю краплини... воскресну... бодай
райські яблучка зріють для мене.

31.03.2023р.

Є у людей –
мавзолей:
з дверима в темний рай,
на стінах якого зорі –
заходь, вибирай.

– Скільки їх хочеш?
– Скільки завгодно!

Ти арґонавт –
з Моря Шахт:
і номер твій є – 6,
на шкірі твоїй – вугілля,
під шкірою – не́-на́-ви́сть.

– Скільки ти хочеш!
– Скільки завгодно?

А угорі –
журавлі:
довічний ключ на ніч,
цей траур для когось правда –
ти з Сонцем же віч-на-віч.

– Скільки захочеш?
– Скільки завгодно!

Весь вільний час –
це Екстаз,
чи право на ривок –
у горах є квітка горда –
сніг тане, а з ним – твій строк!

– Скільки ще хочеш?
– Скільки завгодно!

Д Е М О К Р А Т І Я !!!

1992 р., 4 березня 2003, Київ

Коли згасне зоря світанкова.
Знову ранок заблимає в шибку,
Золотий візьме сонечко ковшик
Та черпатиме ним росу чисту,

В якій вмилися квіти весняні
І напилися трави зелені,
Босі ноги вербички купали,
Ще й намистечко срібне із неї

Одягала калинонька в лузі,
Красувалася ним перед квітнем,
Усміхалася щиро й привітно,
Вони ж з місяцем цим давні друзі.

2023 р.

Хоч щодоби жури завії
Переповнюють кожен вірш, -
Ніхто нікого не жаліє
Ні безоплатно, ні за гріш.
Тому, мабуть, що споконвічно,
В часи зневір чи поривань,
Уся поезія велична -
Не книга скарг чи нарікань...
03.04.23

Моє вам, сестро… брись, арівідерчі….
Любіть свою московію навзрид
Не згадуйте дитинство, біль у серці…
Забудьте про родинний краєвид…
Любіть себе і те, куди запхались
Оспівуйте, зігнувшись до колін…
Допоможу… щоб ви повиздихали
В любові із прокляттям навздогін…
Звертаюся до мами і до тата -
Не стримався, не зміг, у нас вій-на!
Троянський кінь - худобина рогата…
"О сестро... ", якби ж воно - одна…
2.04.2023.

Що робиться всередині я не розкажу
І по світлинам в інстаграм не зафіксую
Як мені боляче і як я рефлексую
Лиш краєм ока в погляді підкажу

Була весна, я мило посміхалась
Була я юна, молода, весела,
і в голові ще не було оселі
І ось зима - тепер мені вже надцять

Тепер Прийшла Війна- життя перекрутилось
Десь виживало, десь здавалось перед смертю
Але мені завжди здавалось сердцем
Що разом завжди бути нам судилось

Цього не сталось, як не сталось миру
Цей рік перевернув все з ніг на гору
ЗТи щастям був для мене ,а став горем
Віткнувши в почуття мої сокиру.

Все відбулось- тобі за все я вдячна
За всі роки, за те що так любила
За те що доля разом нас звела
За те що і вона нас погубила.

Немає більше нас. Є я -є ти
І в кожного і з нас своя дорога
Хоч і на сердці в мене є тривога
Та віру в себе я зуміла зберігти.

Нехай тобі щастить. Я справді так бажаю
Всередині щоб було добре й повно
І щоб кохав когось ти невимовно
А я тебе колись з теплом згадаю.

Все буде просто. Так як я хотіла
Ось потяг. Краєвиди. Я.
Чужа земля дощем змокріла
Дорога. Радість і туга

Сумні історії за чаєм
Веселі дурощі з вином
Щось уціліло, щось ламало
Щось переписано цілком

Робота. Взлети і падіння
Нові міста, старі думки
Світанкове дурне бродіння
Знайомства. Ігри в хованки

Читання в залі. Сльози в спальні
Обід. Цигарка. Вечір. Сон
Хтось став цинічний і нахальний
А хтось за руку в унісон.

Фрустрація. Молитва. Кава
Знов ранок, потяг і мости
Чи буде складно? Чи цікаво?
Тепер собі пишу листи.

Пишу про те чого не стало
Про зиму цю. Про себе всю.
Я гола. Я нова. Я встала
Чи так хотіла, Янусю?

Життя продовжується попри все.
йому наплювати
Хтось просто до дівки іншої йде,
а хтось воювати.
У когось розбилася чашка з окропом, у когось сердце,
стається все ніби це ненароком,
але таки б‘ється
Чи можна сказати йому що воно
погане, жорстоке
Чи можна поглянути раз на то щастя
, хоча б одним оком
Чи жертва сьогодні, чи вділо костюм сурового ката
А може помер хтось, а може завмер,
а може за ґрати
Але ж то не завжди таке то життя,
буває й солодко
Буває зі смаком пломбіру буття,
весела походка
Буває що сонце сідає лише
для тебе і мене
Буває бажання несе попри все,
а більше й не треба.
Чи в цьому контрасті є гротекстний сюр
Чи в цьому загвоздка
Щоб було то важко то дуже легко
А потім громоздко
У цьому житті тільки правду несуть
Слова Соломона
Усе проходяще, у цьому і суть
І спокій, і втома.

Не проси нічого, не рівняй ні з чим
Хай пливе той човен в свій загін
Хай ростуть вітрила, впадуть якоря
Не проси нічого, ти - своя земля

Чи ти небом звешся, горизонт змика
Чи ти вітром в‘єшся , грози вісника
Не рівняй кохана, з човнем не рівняй
Облиши цю справу, волю собі дай

Ти прекрасна в тому що ти- є
Твоє небо гарне, бо воно- твоє
Просто та стихія в інших кольорах
Не літають човни в грозових хмарах


І не ходять човни по сухій землі.
По собі кохана, просто не суди
Кожному деревцю буде свій листок
І малій краплинці - буде свій струмок


Хоч і сумно мила, що все склалось так
Але ти не човен, ти великий птах.
Не судити море , як воно горить
Відпусти той човен, щоб самій летіть.

Все чого ти торкався спотворене
Чи благословене
Я не знаю,не відчуваю
Почуття мої як поле незоране.
Откровене
Ріп‘яхами поросло у відчаю

Я тепер не належу тобі
І собі теж не належу
Не знаю як це
Як завершитись цій війні
Якщо поле бою
залишилось без обох гравців

Що лишилось у мене це Пальці моїх рук,
На кінцях твої дотики
поцілунки
Боже, як позбавитись цих мук
Важкий наркотик
Співзалежні стосунки

Мені шкода що не будемо разом
І не прокинемось рано вранці
Ти дуже рано, а я пізніше
Ти на бассейн а я може на танці

Що не поїдемо у Карпати
Що захід сонця не зустрінемо разом
Не заведемо другу собаку
І цю що є не поцілуєм одразу

Що не зроблю тобі бутерброда
А ти не купиш мені самоката
Що вже для тебе уся моя врода
Не має сенсу , не має трактату

Що не напишу для тебе вірша
І тобі вголос не зачитаю
Що як бувало ставало гірше
Ти вже не втішеш мене тим чаєм

Що гаряче кохатись не будемо
І з головою під ковдру пірнати
І один одного не розбудимо
Щоб обніматись і реготати.

Що постаріємо ми окремо
І що ховати мене не будеш
Що все шо було пройшло даремно
Що ти не любиш мене, не любиш.

Чи ще побачу твоє волосся?
Чи забуватиму я твій запах?
І на початку мені здалося
Що я шукатиму тебе у всіх мапах.

Що майже рими мене покинули
Що більше слів я не проспіваю
І як один до одного линули
В думках вже більше не забуваю

Що посміхатись навряд чи буду
І не повірю в якесь кохання
Можливо довге, можливо чисте
Бо то ж здається було в останнє

Що більше небо не буде синім
Бо сірі фарби тепер мої слуги
І вже під деревом тим осіннім
Не поцілує ніхто мене в губи

Що день пройде, тиждень, рік, століття
І ти як лист змарнієш, зачахнеш
В моїх очах все ще буде блакиття
Все пам’ятатиму як ти пахнеш…

І я повірила в це реально
Я заплітала з туги колосся
Але життя тривало безжально
Усе оце лиш мені здалося.

Без далекого давнього
Сьогодення - ніщо, -
Я шляхами реальними
Світ увесь обійшов.
І відтворюю в пам'яті
Не оманливі сни,
А отримані грамоти
За оте, що здійснив.
І не є, певно, вадою,
Або знаком жалю, -
Що невпинно пригадую
Все на чому стою...
02.04.23

Деінде плач, деінде сніг,
Деінде вітер дме потроху
І не до сміху, що за сміх,
Коли біжиш з дітьми до льоху?
Зів’яне біль, а з ним і страх
І темінь схиблено-кривава
Відбитком долі на снігах,
Чи може знов чиясь забава?
Деінде дім… Деінде з вирв,
Супроти всього - тиша, спокій…
Як віднайти прадавній мир,
Ще до гармат і лже-пророків?
І запитав й зіслав у льох…
Щодо питань - не ідеальні.
Цікаво, що надумав Бог?
Деінде ми такі печальні…
А світ біжить, а смерть стоїть
На все це зверху споглядає…
Не затихають лиш бої,
І черга довшає до Раю…
2.04.2023.

Олег Святославич в світлиці сидить,
З ним ліпшії люди зібрались.
Він нині нікого не буде судить,
Новини із Поля дістались.
Сходила в похід Мономахова рать,
Хотілось про те чимскоріше узнать.
Олег сам в похід той відмовивсь піти,
Послався тоді на хворобу.
Був задум у нього доволі простий –
Діждеться в Чернігові, щоби
У Полі князь київський, врешті поліг,
То він би у Києві правити міг.
Та сталось не так, переможная рать
Зі славою в Русь повернулась.
Отож і хотілось скоріше узнать,
Що там в тім поході відбу́лось.
Як половців в Полі вдалося здолать
І з чим повернулася руськая рать.
Якраз до Чернігова гість завітав,
Що був у тім славнім поході.
Тож князь його в терем до себе позвав,
Розкаже нехай при нагоді,
Що бачив, що чув, як воно все було.
Боярство послухати також прийшло.
Муж тілом могутній в світлицю ступив,
До князя й бояр уклонився:
- Ти, княже, до тебе прийти повелів?!
От я перед тебе з’явився.
Що саме від мене ти, княже, хотів?
Бо ж я аж до Мурома лиш по путі.
Князь лагідно мовив: - Ти, кажуть, ходив
В недавній похід з Мономахом.
Тож нас по слідах тих його проведи.
Повідай про все нам без страху.
Всміхнувся лиш воїн на княжі слова
І голову сиву вже гордо тримав.
- Я, справді, в похід з Мономахом ходив.
Був славний похід проти Поля.
Хоча Святополк його, начебто, вів
Та всім Мономахова воля
У нім управляла, у бій нас вела,
Тому руська рать Поле й перемогла.
Як хочеш почути, то слухай тоді.
Зібрались князі в Переяслав,
Де наш Мономах, як ти знаєш, сидів.
То ж він у похід кинув гасло.
Привів Святополк з своїм сином полки
І стали на березі Трубіж-ріки.
Давид Святославич з синами привів,
Також свої вірні дружини.
Та і Мономах чотирьох взяв синів,
Хоч менший ще зовсім дитина.
Та він їх з малого до битви привчав,
Отож у похід і найменшого взяв.
У другу неділю, як піст розпочавсь,
Ще снігом усе було вкрито.
У полі полки шикувати став князь,
Велів попам службу служити
Та хрест величезний над шлях встановить,
Де міг би єпископ всіх благословить.
А далі попи попереду пішли,
А ми вслід за ними полками.
У п’ятницю вже до Сули аж дійшли,
Здолали її та і прямо
Пішли до Хоролу. Весна узялась.
Там сани велів покидати нам князь.
В неділю, як хрест звикли ми цілувать,
До Псла пішим ходом дістались.
А далі на Голті прийшлося нам стать,
Допоки відсталих діждались.
У середу Ворскола врешті дійшли,
Попи новий хрест за наказом звели.
Ми, мимо йдучи, цілували його,
Багато хто і зі сльозами,
Бо ж далі лиш степ половецький кругом,
Вже Русь залишилась за нами.
Ніхто з нас не знав, що попереду жде
Та Бог, сподівались, нас вірно веде.
Багато річок ще чекали на нас,
Аж доки уже у вівторок
У шосту неділю, як піст розпочавсь,
Дійшли ми до річки, котору
Ми Доном зовем. Десь на цих берегах
І половців стріти гадав Мономах.
Хоч половці знали про той наш похід,
Та в битву поки не вступали.
Лиш наша сторожа їх бачила слід
Загонів, які утікали.
Нарешті ми до Шаруканя дійшли
Й побачити град половецький змогли.
Назвати то градом чи ж можна було.
Стоять глинобитні хатини –
Ну, схоже хіба на велике село.
Навколо ніякого тину.
Лиш вал земляний невисокий кругом.
Та ж ми в одну мить подолаєм його!
Долати, щоправда той вал не прийшлось,
Бо ж місті ні хана, ні війська,
Нам ледве ото помолитись вдалось,
Як раптом поспішно із міста
Якась депутація враз вирина,
І рибу на сріблі несе і вина.
Здалися на милість князівську вони
І викуп за місто сплатили.
Коли вже вони не бажають війни,
То й ми місто не зачепили.
А далі на південь вздовж Дону пішли,
Назавтра вже й Сугрова ми досягли.
Таке ж саме місто, ті ж самі хатки.
Та ці не схотіли здаватись.
Велів князь рухливії «вежі» тягти
Й до валу скоріш просуватись.
З-за «веж» смолоскипами кидали в них,
Палаючих стріл напускали своїх.
Палаюче місто ми штурмом взяли,
Полонених, звісно, не брали.
Щоб довго піднятись вони не могли
Й на Русь щоби не нападали.
У середу Сугров ми той узяли,
В четвер же від Дону у поле пішли.
А в п’ятницю в полі зустріла нас рать –
Велика орда половецька.
Нелегко було б нам її подолать,
Чи й згинути всім доведеться?!
Сказали князі: «Тут і смерть нас чека,
Тож міцно тримаєм мечі у руках!»
Над річку Дегея дві раті зійшлись.
«Стіною» ми степ городили.
Щитами закрились, за списи взялись,
Уперли їх в землю щосили.
Неслася на нас половецька орда,
Хоч в неї занадто повільна хода.
Ще степ не просох, коні грузли в багні
Та й коні з зими ще охлялі.
Від тисячі стріл степ ураз задзвенів
І перші убиті упали.
Ми втримали перший найбільший удар
І сонце до нас усміхнулось з-за хмар.
У битві жорстокій відкинули їх,
А далі за річку погнали.
Багато лягло там поганих отих,
Ми знов полоне́них не брали.
Попереду битва жорстока чека,
Мечі треба вільно тримати в руках.
В суботу було Благовіщення й ми
У полі його святкували.
В неділю ж, звільнився ледь степ від пітьми,
До Сальниці попрямували.
А там в понеділок і стріли орду,
Що йшла, наче хмара нам всім на біду.
Йшли половці степом на нас, наче бір
І хмарами стріли пускали.
Ми стали полками, зайняли всю шир
Від Сальниці. Та не чекали,
А рушили князевим помахом в бій,
Стискаючи меч і тримаючи стрій.
Зіткнулись дві сили аж степ загримів.
Нас половці міцно обсіли.
Та стрій наш утриматись кріпко зумів,
Списи і щити зупинили.
І січа тоді почалася в степах.
І пильно дивився за всім Мономах.
Ми половців били, а ті били нас,
Кров в річку струмками стікала.
Здавалося, що зупинився і час,
Бо ж сонце на місці стояло.
А смерть свої жертви збирала в степу,
А ми сподівались на долю сліпу.
Хоч половців було по кілька на нас,
Але вони в купи збивались,
Що можна мечем двох убити за раз.
Комусь то, і справді, вдавалось.
У тій товкотнечі змішалась орда,
А ми лиш тісніше зійшлися в рядах.
У розпалі бою гроза почалась,
Посилився вітер, із неба
Вода, начебто із відра полилась.
Перун нагадав нам про себе.
На поміч прийшов вже утомленим нам
І бив у обличчя лише ворогам.
Та половці злі уже надто були
І натиску не припиняли.
Вони у «чоло» на киян налягли,
Що ті відступати поча́ли.
Ще трохи і паніка військо злама,
Тоді вже спасіння нікому нема.
Та князь Мономах полк на сина лишив
Й киянам помчав на підмогу.
І тим остаточно хід битви рішив.
Поглянувши тільки на нього
І стяги його, полк киян підібравсь.
Хоч ворог вже перемогти сподівавсь.
Не втримались половці та подались,
А ми іще більше натисли.
Вони утікати за Дон узялись,
А ми доганяли їх,звісно.
Князь знову велів нам полону не брать,
А всіх, хто при зброї, одразу вбивать.
Ми степ увесь трупом встелили тоді.
Убитих і не рахували.
Багато іще їх пішло по воді,
Бо ж броду вони не здолали.
Лиш сам Шарукан із загоном прорвась,
Та слідом полки не повів за ним князь.
Багато полону по битві взяли.
Багато худоби і коней.
Всіх половців знатних до князя вели,
Хай судить він їх по закону.
Та милість свою він не став проявлять,
Велів сотні дві «ліпших» смертю скарать.
Між ними десятка десь із півтора
Було, навіть, ханського роду.
Але він і їх там безжально скарав,
А трупи велів кинуть в воду.
Коктусь, Азгулуй і Бурчевич між них
Зостались навіки у водах отих.
Від Сальниці ми повернули назад
Зі здобиччю та із полоном.
За військом отар чималеньких і стад
Вели спеціальні загони.
Без здобичі з поля ніхто не вертав,
Тож князеві всякий хвалу воздавав.
Не скоро збереться у Полі орда,
Щоб Русь прийти пограбувати.
А, значить, із нею не прийде біда,
Спокійно земля може спати.
Від вістки такої вже Русь ожива
Й за те Мономахові славу співа.

Втечемо ми на край світу
Від набридливих проблем,
Буде море, тепле літо,
І вітрила журавлем.

На камінчиках босоніж
Засмагатиме яса,
У безодні не потонуть,
Бірюзові небеса.

Виграватимуть в ярочку
Цвіркуни, мов у жнива,
Хвиля хлюпне на сорочку —
Стану, як плакун-трава.

Разстібне грайливо вечір
Срібний ґудзик на мені,
І оголить чуйні плечі
У забутім курені.

І нічого, що від тОго
Обертається земля,
Захмелієм од п'янкого
Поцілунку ти і я.

Знайдем родимки і теми,
У природи сім чудес,
Потім ніжно доторкнемось
Рукавами до небес.

В мушлі море затріпоче
Пройме щем, аж до основ.
Будем слухати щоночі
Світлу повість про любов.

Заспіває колискову
Сонна нічка для обох,
І завмре в обіймах слово,
Що створив Всевишній Бог.

В твоїх обіймах я сьогодні
І завмирав, і умлівав.
Ми в щастя падали безодню,
І всі губилися слова.

Це — божевілля, божевілля...
Ним упивались, як вином.
Це - почуття страшне всесилля,
У ньому — вись, у ньому дно,

У ньому всесвіту відлуння,
Його цвітіння голубе,
І чорних дір жахне чаклуння,
Що світло пожира й довбе.

І ми між темрявою й сяйвом,
Летим і падаєм... - ЖИВЕМ!
Бо в нас живе - любові грайво,
Як вічне полум’я й нове.

І людство, що в жахітті гине,
І проклинає цю війну,
Візьме любов, як соломину,
Як соломину рятівну!

2.04 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Дивитися так, як не дивився ніколи
В середину серця і все розуміти
Відчувати себе, неначе ти вдома
Дивитися так, наче ви знову діти

Не поспішати, жити поволі
Як тоді, десять років, ви щось малювали
Забути про справи, про свою долю
Саме цього ви так сильно бажали

Дозволь собі в її очах розчинитись
Мирно втонути у двох океанах
Тобі належить з цим просто змиритись
По своїй волі прийми цю оману

-Хто ти такий щоб заважати коханню?
-Хто ти такий щоб не бути щасливим?
Кохай, кохай її ,дурне, охайно!
Зроби все потрібне й неможливе

-Хто ти такий щоб заважати коханню?
-Хто ти такий щоб не бути щасливим?

31 березня, 2023

Сів на лавку пізно в парку.
Враз пропали сили.
Сон вхопив мене, бідаку.
Вмить жахи наснились.
Сам на себе збоку глянув.
Прикрий я, хитрющий.
Часом схильний до обману,
Впертий бик лінющий!
Ледве влазить в штані дупа.
В дзеркалі, мов слоник.
Пика, як прокисла зупа.
Ніс, як ополоник.
І жінок гарненьких люблю,
Наче кіт сметану.
Як побачу, приголублю.
Ніби лід, розтану.
Грошей хочу більше й більше,
Хабарів без міри.
Та із нервами все гірше.
Скабанів із жиру.
І сусіди зляться, звісно.
На роботі зависть.
І гріхам у мені тісно.
Де й поділась совість.
Жінка мучить і пиляє.
Їй уваги мало.
Теща – злюка дошкуляє.
Діти задовбали.
Навіть друзів менше стало,
Й тих уже втрачаю.
Бо скупий. Язик, як жало.
Бо не позичаю.
Я зірвався з тої лавки:
Більш не буду! Досить!
То якісь недобрі знаки.
Аж від страху трусить!
Все! Сказав: не буду більше!
Годі плакать, нити!
Як ото зробить мудріше,
Щоб життя змінити?
Ні! Не те хотів сказати.
Я ж не дурень, люди!
Я на лавицю ту кляту
Більш сідать не буду!

01.04.2023

Життя доросле це постійне потрясіння
Розчарування й пустота..
Коханий, твій погляд на мені - спасіння
І не хвилює більше вся та суїта.

Я хочу бути поруч кожну мить, хвилину
І чути тихий подих твій.
Колись побачить світ нашу дитину.
Й нечаятимо ми душі у ній.

Цей лист до тебе - як спогад лине
У кожний рядок кохання я вплітаю
Ти маєш знати - ти єдиний
Кого так сильно я кохаю..


2023

Є краї, які не забуваю,
і літаю думкою туди,
де течуть долиною із гаю
ручаї джерельної води,
напувають буйні верболози,
копанки, озера і ставки,
засклені на зиму, у морози,
дзеркалом широкої ріки,
що скресає ранньою весною
течією... і по мілині
йду я на побачення із тою,
що запам’яталася мені
у літа дитячі і юначі...
промайнули ті веселі дні
і як недоспівані пісні
чуємо й цінуємо найкращі.
Ще учора юні й молоді
розлетілись, наче птахи ранні,
і гадаю нині... чи востаннє
в цьому світі бачились тоді...
..............................
як прозоре коло на воді
згадується іноді русалка,
десь у лісі заблукала мавка...
хай і не свої, та не чужі
і не знаю, мила чи кохана
Оля... чи Олена, чи Уляна
залишалась мрією душі.
За одною заридає осінь,
в іншої посивіє коса,
ну, а та, що пам’ятає й досі,
що таке непрохана сльоза,
ще чекає боса на морозі
вечора... а може, і матроса,
поки сяє інієм роса.

04.2023

Не приходь! Не являйся щоночі!
Не тривож, не ятри мою душу
В снах прекрасних, жахливих, пророчих!
Відпустити тебе врешті мушу...

Не дивися благально на мене
Крізь минулого темряву й відчай,
Бо тебе вже ніхто не поверне
І не гляне по-справжньому в вічі! 

Відлетіла у вічність раптово
Журавлем серед сірого неба
Без прощання, записки, ні слова
Не сказавши. Та й, мабуть, не треба...

І тепер тобі краще, ніж з нами  
На землі цій брудній, окаянній.  
Я до тебе ще лину думками,  
Повертаюся в ранок весняний.
 
Щоб не спати, молюсь порожнечі,  
А удень впізнаю тебе всюди.
Не являйся мені,  —  Тихо шепчу—
Бо від цього вже легше не буде!...

Не приходь! Не приходь в снах щоночі!
Не тривож, не ятри мою душу!
Сни прекрасні... Можливо, не хочу,
Та тебе відпустити я мушу.



Осінь 2007р.

Якщо тобі набридла — повідом
усе як є — не вб'ють слова правдиві.
Лише затерпне серце під ребром
шукаючи притулок у жаливі.

Не хочеш в пастку втрапити — тікай
сполохано в смеркання неозоре,
не втримати любов — стрімка ріка
рве греблі закохавшись в синє море.

Коли дратує біль, то не вини,
що я сама зрубала яворину.
У мороці запеклої війни
ні чортівні, ні янголів не видно.

Як я тобі чужа, то не журись —
що безпритульна сиротина кругла.
Зітхну і пригадаю, як колись
тебе у борг взяла і повернула.

29.03.2023р.

Ты перевесила чашу моих весов
Одна из сов, станет лжецом из снов
Как же я заебался ставить всё на кон
Прости, я знаю что никогда не был тебе нужен.

Я сильно болен тобой, как ты больна собой
Я выбит как в снегу пыльный ковёр
Давно очернился и душевно помер
В солёные сопли, мам, пусти меня в винный погреб.

Старайся наконец сказать мне правду!
Нахуя тебя доганать пытался, и давно ли ты уже убежала?
За десятки моих лет, даже не был в твоей пизде
Так почему, я дибил ложил добровольно свою голову на плаху?

Это будет наверное самый отвратный мой стих
В нём выблюю демонов, души своей разбитой
Я не хочу вновь с вами дальше жить
То что приходит во сне, лучше б меня задушило...

Напомню, что все люди больны...
Что бы не нагоняли себе там нагоны
Люди - без исключений все пиздуны
Указ, 14й, по студентам сразу же палят погоны

Чомусь сьогодні тягне на повтори.
Може тому, що квітень завітав
і стало навкруги усе квітневе:
квітневе сонце і квітневе небо,
квітневий настрій і квітневі мрії
про те, щоби закінчилась війна
і Україна, може й не квітнева,
але ізнов розквітла, ожила.

01.04.2023 р.

Привет, ты снова приходила ко мне
В мой маленький и чудный город
Я знал, что мы в моём дивном сне
Но как всегда, я вёл себя как ребёнок

Там были люди в дурацких шляпках
Где я ясно помню две луны
Как обычно, одна висела на небе
А другая светила в меня - это ты

Сколько ещё ждать ответа?
Не скрытый ли посыл ты мне несёшь
Знаю, сегодня наступило лето
Как выгнать из головы этот гудёшь?

Но окутан я тоской глубокой
И ничто не утолит к тебе мой лом
Не боюсь я показаться лохом
Жду всё войны, либо мировой!

Не веришь мне, ну и ладно...
Ведь не складный я, может быть и туп
Знаешь, от одиночества, люди угасают
И коль горю, я найду к тебе маршрут

Хочешь мира, готовься к войне
Мир, который так и не наступит
Я видел психов с белым флагом в руке
Слышал, что клоуны тоже рыдают от скуки

Батюшки свято шлюх покупают в Днестре
Кагора напившись, кружат хороводы
Поймут они только на смертном одре
Как просто святому, убить в себе бога

Ведь свобода есть, а мы в робах полосатых
Говорить можем, да затыкают рот
Там на вдохе пулю кто-то получает
Но никого не похоронят, тут святоши водят хоровод

День веселощів та сміху,
Він завжди дарує втіху.
Усмішка - ти це затям
Всім продовжує життя.

Хай постійно нею квітне
Кожен день.І радість світла
Поселяється в душі
І забути ви спішіть

Все погане й нехороше,
Хай здоров"ячко приносить
День прийдешній всім міцне,
Не забуде і мене.

2021 р.

Усівшись зручно на старому пні
Та сміючись очима винувато, –
Знайомий дід розказує мені
Про те, що може нині пригадати.
Обтяжений утомою років,
Знесилений зневірою важкою, –
Він починає радо переспів
Прочитаного й чутого вже мною.
Або, на жаль, немає інших тем,
Або нові не визріли сюжети,
Бо слухачу мусолить довго те,
Про що дізнавсь зі свіжої газети.
Замислено зітхає поміж фраз,
Дивуючись процесу та прогресу, –
І дякує утішено щораз
За куплену для нього свіжу пресу.
01.04.23

Ти думаєш, словом, до неможливості
Надто багато і за кожною комою,
Серце зникає в рядках наївності.
Ти стала для мене ще більш невідомою;
Ще більше далекою і безнадійною,
Вигадка мови, - ну, що ж, за назвою –
Любов, та як випадок – нерозділеною,
Театральною, недоказаною.

13.06.2020

Поміж га‌ласного люду
я знайду тиші сліди.
Відчую ніжний трепет її голосу.
Вслухаюсь в її теплі слова.
Вона обіймами своїми
заховає сум.
Своїм лагідним поглядом
огорне жаль.
Стримає сувору прохолоду
й темряву вночі.
Зірве небо, знищить цвіт,
аби стишити твій промінь сліз.
Вона засвітить ясно всі зірки.
Застане Місяця усмíшку
і поспіхом кине печаль.
Не стане його сяйво
боронить твій жаль.
Засвітить вона Сонцем
я‌сні промені весни.
Дарує спокій тиші,
споглядаючи згори.
Вона ховається
від рук темної ночí.
Бо так не хоче стати
незримим цвітом нічної зорі.

29.03.2023

День розгорівсь черкнувши сірника
В лампадку бляклого світання Сходу,
І вітер дмухав, змішував тепло,
В просіяний досвітній холод.
День починався шелестом тополь.
Спадав туман, зникаючи безслідно,
В дрімучий ліс. А там сто тисяч доль,
Тягли в юдоль старий лекалом ідол.
Тривожив сич і сполох крил в тобі…
І ти, вже, як давно будуєш місто,
Як ідоли всі крапочки над і,
Горять; немов сірник, мов сонце конформіста.

09.08.2020

А потвор по тінястих кутках побільшало.
Намарно їх гнати, з тіней просочяться нові.
Згадай, хоч би спробуй, була колись горниця іншою.
І квіти, що мешкали тут, колись були живі.

Посохлі пелюстки валяються долу, неприбрані.
Потвори їх чавлять в дрібний нерозбірливий пил.
Таке в них завдання. Їм всім було молоти видано.
Навіщо ти їм це знаряддя убивче вручив?

Збери, що лишилось, на двір захолоджений винеси.
Там вітер візьме, віднесе в далечінь, у садок.
Віддасть їх землі, в її теплій покоючій милості
істліють вони у підґрунтя для нових квіток.

І може у горниці, десь попід тими обухами,
вціліли ще кілька зелених немертвих листків.
Шукай, хоч би спробуй, обачними ніжними рухами.
І щезнуть потвори, не стане їм темних кутів.

12.02.23

Вечора відсвіт багровий
Жалем на згарище ліг, –
Розум втомили розмови
Про односельців моїх.
Порожньо й сумно за тином, –
Тче лиш павук сиву нить.
Запах гіркого полину
Голову швидко п’янить.
Болю прискіпливе жало
Змучує душу мою, –
Рік проминув, як забрала
Смерть життєлюбну сім’ю.
Вибухом бомби раптово
Густо скривавило сніг, –
Вечора відсвіт багровий
Смутком на згарище ліг.
31.03.23

Тільки-но усядуся надворі
І упруся спиною об тин, -
Горобці цвірінькають то хором,
То щебече весело один.
Хоч собака гавкає на зграю
І горлає півень, мов сказивсь, -
Співуни такий концерт вчиняють,
Що душа зривається у вись.
Хочеться злетіти і співати,
Як оці горобчики малі, -
Влаштувати співом людям свято
На украй згорьованій землі.
30.03.23

ІОй, пу-сі, пу... сі... граються як діти
з вогнем у хаті опоненти світу...
велике пу оточує пітьма –
навколо мракобіси та потвори,
та ідіоту по коліна море
і не буває горя від ума.
Який там ордер... і яка тюрма?
Йому і пекло – не велике горе
і ради тут ніякої нема.

Ідуть за мир «передові» народи...
китай... росія... і кому тоді
як не попу, або його Балді,
або обом заїхати по морді?

Та усики без ґлею в голові
і пацифісти заявляють гордо,
що треба покоритися москві.

ІІЛукава братія і до навали,
і опісля усякою бувала...
топили Україну у крові
тоді і нині орки-канібали,
любителі чужого хліба й сала,
і безголові, і при булаві,
і нібито, свої: колаборанти,
неситі блюдолизи, брехуни,
лукаві юди, слуги окупанта,
язичники у рясі сатани,
паяци, що п’ялися на котурни,
у шароварах ряжені пани,
заслужені митці макулатури,
аматори фальшивої культури,
парафія московії... ждуни.

Історія не гладить по голівці
за це... а кара Божа – це ординці:
убивці, яничари, барани,
карателі-чекісти, поліцаї,
ханиги, хами, неуки шпани...
уже й такого імені немає,
яке б не заслужили пахани
очільники конаючого роду,
пихаті мафіозі і чини –
опричники звірячої породи,
дурної слави... світова біда...

осатанілі виродки-уроди...
такою є московія-орда –
раби і узурпатори свободи.

ІІІУ противагу нації совків
ми воїни із глибини віків,
які перекували серп і молот,
ярмо, кайдани... іго москалів
на силу й перемогу вояків
і не лякає Україну молох
оскаженілих нелюдів-катів...
..................................................
московія – усьому світу ворог,
та є ще сила духу козаків,
і є ще порох у порохівницях,
а декому й нагайка пригодиться
як це було за прадідів-дідів.

Якщо пуйло повісять на осиці,
а мерседеса у його каплиці,
поменшає роботи у чортів.

03/23

Як змінюються мрії з плином часу...
Колись у світі стародавнім Архімед
хотів всю Землю повернути,
лише не міг він знати наперед,
куди за декілька століть цивілізацію
просунуть наукові апробації.

Змінили стан планети кардинально.
Хоч ріки ще не потекли назад,
та людство, висловлюючись фігурально,
по навігатору крокує прямо в ад.

Глобальне потепління спричиняє
тайфуни, тане лід льодовиків –
це рівень океану підіймає –
зникають острови, засолення грунтів
людей із місця проживання витісняє,
а посухи, пожежі – й поготів.

Як за століття людство спромоглося
спаскудити світи рослин, тварин!
Багато чого знищити вдалося.
Радіють люди – плаче херувим.

Раніше так хотілось все змінити,
тепер не знають, як це зупинити...

І от науковець сучасний
уже метикує над тим,
як зменшити впливи прогресу,
аби врятувати наш дім.

29.03.2023 р.

Убогій лиха хуртовина
Сплела білий саван в саду,
Не знала що проліски сині
Для неї під снігом зійдуть.

Коштовну зібрала валізу
В останній зимовий кортеж:
Світлини, Ван Гога ескізи
І томик Єсеніна теж.

А там на двадцятій сторінці
Засушена квітка скимить* —
Торкнулась... і спогад по вінця
Насипав блакиті умить.

Уява помчала в минуле
На конях прудких стрімголов,
В туманних очах промайнула
Її льоноцвітна любов,

Де пахнуло літо безсонням,
Блаженством у ярих житах.
Тремтіло в старечих долонях
Яскраве пелюстя життя.

Скиміти* — скиглити від жалю

28.03.2023р.

І знову теплий вітерець подмухав,
На крилах журавлі несуть весну.
Мелодію ти, друже її слухай
Ліричну та веселу, не сумну.

В твоєму серці пісня хай лунає,
Любов"ю та добром нехай бринить,
Летить з птахами понад рідним краєм
Весна й дарує неповторну мить.

2022 р.

З нудьги нудьга… По келихам розлито
І сперечатись пізно, незруки
Як би ж, бодай, ні - ні, не оковиту
На очі ж повилазять пауки…
А ось би ранок висвітить нудьгою…
Не стерпиться, розсіємо в росу
Як важко залишатися собою,
Коли згубив мантачку і косу…
29.03.2023.

Значення явищ і слів помінялося.
Внесла корекції доля сама.
Те, що розумним і добрим здавалося
Вмить перехреслила кров҆ю війна!

Риску підведено і у відносинах
Ніби здавалося рідних людей.
Кожний свій вибір зробив. – Перепрошую
З нами не згідних! До наших ідей

Не притулятися жирними плямами
Власних і чиїхсь оманливих мрій.
«Руського міра» брудними уявами
Вже не заразите наших дітей!

28.03.23

Я буду навіки
блиском зірок.
Тим яскравим сяйвом
небесних пелюсток.
Моя душа порине
в нічне небо.
В його палітру відтінків
темно-синіх кольорів.
З кожним світанком
зникатиму я.
Зникатиме й моя душа.
Та тільки-но настане ніч,
я повернусь до тебе.
Кинусь стрімголов
шукати небо.
В нім розчинилась я,
знайшла спокій душа.
Я не відчую більше кривд.
Не почую лихі слова.
Одне моє бажання
стане правдою вночі.
Ніхто не змусить
стримати мої очі ясні.
Кожної ночі
я повертатимусь туди.
На безмежне полотно,
що видно згори.
Якщо ти бачиш зірки —
не забувай, я поруч завжди.

28.03.2023

Нарциси із павичими хвостами
бруківку топчуть поетичних шпальт.
Закохані у себе до безтями,
ногами попираючи асфальт

звичайного людського сьогодення,
з рахунків списуючи честь і альтруїзм,
парити хочуть над юрбою,
та тільки заважає диморфізм.

Обтяжені своєю же красою,
яка магнітом тягне до землі,
не можуть подружитись з висотою
й на відстані літають незначні.


28.03.2023 р.

Клубочиться піною ріка
І з розгону боком б’ється в скелю, –
Блискає і бризкає стрімка,
Розігріта бігом, наче хмелем.
Різнобарвних крапель фейєрверк
Зводиться й показує величчя, –
Освітляє сяйно ранній смерк,
Освіжає душу та обличчя.
Кружеляє й сиплеться дощем,
І рябить рясною пеленою, –
Хочеться дивитись ще і ще
На змагання річки зі скалою…
29.03.23

потанцюй,
друже,
як у старих фільмах:
вдихни повітря
як у цьому кадрі.
у кіно показують реальні миті,
повтори їх -
не варто шукати правди.

осінь
буває
гарна
в пустих містах,
без автотюну та інших кіношних
фільтрів.
в пагорбах більше романтики, ніж в
жахах,
що ти вигадав,
щоб
відчути
себе
потрібним.

а у самотності
справді
є щось чарівне:
пусті зали, пусті стільці, зачинені двері.
потанцюй,
друже,
як у старих фільмах
- розслабся, це
лиш підвищить
тиск
твоїх
сонних
артерій.

27.III.MMXXIIIp.

Ведь ты лишь украшение
И ты в себе, ни мыслей, ни счастья не несёшь
А образ твой–моё мышление
Ты оболочка, ты просто ложь

Ты ложь в которую я верил
Поверил в то что сам создал
Иллюзия злой шутки в некой мере
Вернутся в реальность опоздал

Я видел тебя так, как хотел видеть
Не замечая истины,не зная кем была
Я продолжал любить тебя, хоть любовь прошла
Любил, пока не начал ненавидеть

-Я видел тебя так, как хотел видеть

24 октября, 2022