Сіється з торби морозяне пір’я,
вечір святий поспіша на поріг.
Носяться пес із котом по подвір’ю,
силяться місяць схопити за ріг.

Падають тихо додолу сніжинки,
лине усюди гучна коляда.
Ярко засяяла після спочинку
в небі зимовому перша звізда.

Таїнство має невдовзі звершитись,
чуда чекають дорослі й малі.
Сяє смарагдами зоряний ситець –
свято сьогодні на цілій Землі!

Годинник. Стрілки. Біле коло.
Навколо пустка. Жах підступний.
Скрипить кватирка. Квітка квола.
Відкрита книжка. Простір скутий.

Несамохіть. Поволі. Стиха.
Воєнний стан. Напівтемрява.
Полин гіркий. Стихійне лихо.
Поняття глузду. Чорна яма.

Оповідання. Казка. Сповідь.
Страждання. Стогін. Сльози. Кат.
Хтось зайвий. Третій. Може навіть…
Годинник. Час. Маркіз де Сад.

2012

Запали різдвяну свічку,
Хай горить і не згасає.
На землі життя не вічне,
Смерть у вічі заглядає.

Багатьох війна забрала.
Плаче гірко Україна ,
Бо ті іроди лукаві
Убивають доньку, сина.

Спас родився щоб страждати.
З бідних ясел - на Голгофу.
Під хрестом стояла Мати...
Нам знайоме це до болю.

Запали сьогодні свічку,
Хай історія різдвяна
В цю скорботну темну нічку
Зарубцює наші рани.
24.12.2022.

Після тебе руками розводжу сліпий,
і повітря хапаю безмовно, як риба.
З мене хтось після тебе каліку зліпив
і веде очманілого вмерти на дибу.

Після тебе ні звуку, ні сну, ні вина,
ні сльози покая́нної з білого ока.
"Після тебе – дощі", – тільки ця новина́,
тільки мокра пора і калюжа глибока.

28 листопада 1994 р., Київ

Ворожими "Градами" стріляна
Та мінами рясно всяна,
Слізьми материнськими зрошена
Моя Україна хорошая.

Обкрадена ти олігархами,
Обманута горе-владою
Щоденно ряснієш могилами,
Але для мене ти милая.

Нестатками й бідами змучена,
Але всеодно ти квітучая.
Люблю і багатою й бідною
Свою Батьківщину рідную.

2015 р.

Важко. Нагромаджуються втрати,
від яких ніяк не вберегтись.

Друзів за душевну глухуватість
Важче вибачати, ніж колись.

Почуття припізнений початок
у зачатку так і відімре.

Хоче болячками докучати
Тіло, і не юне, й не старе.

Тільки дух не зовсім ще згорбатів.

Та й йому з неприязних низин
Важче стало зорі добачати
Крізь колючі нетрища тернин.

2013

Не такі ці мрії потаємні,
Раз вони в душі не збереглись, –
Хочеться прокинутись затемна
І ввімкнути світло, мов колись.
Хочеться припинення сирени
Завивань раптових щодоби, –
Хочеться з небес благословення,
А не спонукань до ворожби.
Хочеться позбавитись тривоги
За життя утомлених солдат, –
Хочеться скоріше перемоги
І найменше найдорожчих втрат.
Хочеться зірниць на небозводі
Та коротких проміжків пітьми, –
А найбільше – теплої погоди
І не дуже довгої зими.
24.12.22

Збираєш в наплічник Нехитрий мотлох:
Ноут, щоденник, якісь документи.
В душі архівуєш терабайти спогадів,
Що фіксують важливі моменти.

А за спиною шепочуть, вовтузяться
Твої молодії роки...
І пам'ять фіксує фальшивих друзів,
Хто не потис руки.

Відбувається те, що повинно відбутися,
І колись довелося б все рівно йти.
Та ти знаєш: так просто тебе не позбутися,
Ти і тепер — до мети.
2017

Нащо мені мрії,
коли жить до ранку.
Нащо мені віра,
коли Бог не мій.
Паперові змії,
вилетівши з банки,
сповістили космос,
що я справжній змій.
Я – зелений змій,
я – повзуча сила.
Відгоріли крила –
ставте могарич…
Я – безмозкий простір
я – стара повія.
Я не маю віри,
віруючи в ніч…

10–11 жовтня 1989 р., Київ

Я на межі печалі і сльози,
В полоні у зачаєної туги.
І соком виноградної лози
Лікуюсь від любовної недуги.

Та приступи її усе сильніш:
Вуста, волосся бачу, очі, руки.
Немов бокал, наповнюється вірш
Настоєм, що на полині розлуки.

Цей інтернет нас в’яже ув одне —
Летять посили звечора до рання.
Нехай життя, як солод, промайне
У імпульсах любовних спілкування.

Воно минає, наче уві сні,
Спалахують в зіницях іскри-зорі.
Вуста цілую ніжні, чарівні
На фото на холоднім моніторі.

23 грудня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Філософські роздуми

Рожево-сіре полотно
Небесний простір застелило…
Підкріплювало далі сили.
На жаль, недовго – лиш на мить.

Раптово зникло десь воно.
Рожевий колір зблід, а сірий,
Заполонивши навіть синій,
Поглинув чарівну блакить.

Сердéнько стиснулося враз.
В дорозі ти, мій любий друже.
А я, як завжди, у напрузі.
Чи буде цей безпечним день?

Невпинно рухається час…
А з ним – хмарини, сонце, зорі.
Поплив і місяць понад морем…
Не хоче слухати сирен
Та неприємних теревень.

***
…Підкралась непомітно ніч…
Тягар підкинула на плечі.
Аналізуй всілякі речі:
Від сумнівів до протиріч…
Мінливість – дивовижна річ.

22.12. – 23.12.2022

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

Немає світла і зв'язку,
без рук і ніг у цю хвилину,
втішаю кішку боязку,
а подумки до тебе лину.

Чи є в будинку: світло, газ,
чи батареї не холодні,
хлібина свіжа про запас,
питна вода? — рідненька доню.

Де наша квіточка росте,
чи в бомбосховищі віднині?
Як важко серце золоте
плекати зараз в Україні.

Онуків, ластів'ят моїх
від серця з болем відриваю.
Літають мислення рої,
як мошкара на виднокраю.

Ще ковід ходить по хатах,
і ця війна п'є кров гарячу.
Біжать з гори мої літа
у третю світову, неначе.

Тримаюся, вночі молюсь
за родовід і мир в країні,
за Київську свячену Русь,
і за світанки лебедині.

Хай Бог пробачить те мені,
що вилита тепер зі сталі —
бажаю згинути русні,
аби ракети не вбивали.

А як по-іншому, коли
нас хоче ворог подолати?
Нічого, той гіркий полин
з корінням вирвемо із м'яти.

Відродиться і виноград,
п'янкі тюльпани, чорнобривці.
Цвістиме наш чудовий сад,
в країні мрій, ти доню, вір в це.

19.12.2022р.

Нарешті, орку, ти свого добився
і виконав агресора устав.
Хотів землі ти так, що з нею злився
і гумусом для ґрунту Нені став!

Знайомий обрис. Очі, мов зі сну,
вросли чеканням в сиву далину.
Вони крізь тебе дивляться й мовчать,
бо вже несуть відчуження печать.

Чуже обличчя, риси ті й не ті.
Як швидко все минає у житті
Усе на світі вилікує час –
в його «швидкій» давно немає нас.

Окремо – люди, разом – дві мари,
які ще носять воду до пори.
Та й ті минуть як літо, як тепло,
немов і їх ніколи не було.

23.12.22

у розбитім серці
хрест на хрестику
більше
ніж в забутому селі
п’ятка мліє
тягне з табуретика
трохи вище шиї
і петлі

в гамівному серці
ґав летовище
спогади дрімають
та не сплять
ям нарито там
на бомбосховища
а землі черствої
добра п’ядь

у бентежнім серці
вінця крайнощів
можна миттю
погасити день
дайте ви йому
вагу для ра-дощів
хай воно
не рветься
а іде

у холоднім серці
ототожнення
випито
усе до гіркоти
одниною
миті перемножені
вовком дивляться
на світ
кути

у зігрітім серці
весни будяться
соків набирається
люблю
хай у ньому
неосяжне
збудеться
без краплин
обави
і жалю

4 Січня, 2019

коли верталися
до себе
добре засмучені
й пусті
і рахували неміч
в небі
й пробіли світла
у житті

коли надіялися
щиро
на розуміння
і респект
і посилалися
всім миром
на щось
до крайнощів сліпе

до нас приходило
сумління
і усвідомлення
вини
за недонесення
проміння
і непридушення
війни

в її колисці
розуміння
коли
ще порох
мокрував
ржавів багнет
впивався тінню
той
хто свідомість
розривав

ножі
негострені
лежали
немов
прочитані книжки
слова
майбутні ікла
й жала
читали леготу
думки

і птаха співу
із легенів
літала вільно
крізь гортань
і мить кохання
у шаленість
пересувала
цноти грань

усе це
кануло
майнуло
переліталося
згуло
і слово "ми"
тепер в минулім
гудки короткі
по "алло"

усе це
бите провидіння
примхливі паростки
зими
і крик душі
до посивіння
і перша
однокрила
мить

21 Грудня, 2018

Линяють стишені ліси
І одяг свій скидають,
А журавлині голоси
Летять за небокраї.
Тремтять оголеним гіллям
Берези та осики,
Але не видно журавлям
Далеким їхні лики.
Пташиний крик подаленів
У товщі небовиду, –
Невтішне видиво лісів
Рудіє сумовито...
23.12.22

А може, слід було зізнатись?
Розповісти про те,
що звалося безоднею.
Вилити назовні всі почуття,
а не стримувати емоції.
Говорити щиро, як ніколи.
Дивитися в безкраї,
немов широкий небосхил очі.
А може, краще все забути?
Нізащо більше не згадати
всі пережиті з болем миті.
Не залишити і згадки про жахливі,
вкриті порохом думки.
Залишити їх наодинці.
Змусити відчути силу
даремного зусилля.
Навчити боротися з тим,
що криє дух безсилля.
Навіки зачинити двері порожнечі,
забравши із собою жагу втечі.

22.12.2022

Ти лапшу можеш вішати скільки завгодно,
окуляри рожеві розбила давно.
Відтепер у душі моїй тихо, соборно
Відділила від плевелів чисте зерно.
Роздала кому треба ненависні речі,
щоб у згадці ніщо не злетіло у вир,
бо опісля цькування, сутужної втечі
у полон не потрапив твій загнаний звір.
Обернулась з ягняти на сіру вовчицю,
хто ж окрім небосхилу все те розгребе?
І якби Бог мені не відкрив таємницю,
то ще й досі б наївно кохала тебе.

16.12.2022р

Жену від нього вовчу зграю,
бо хто сказав, що він не мій,
коли його я відчуваю
на кінчиках солоних вій?

По запаху, ході, поставі,
і серед тисяч у юрбі
звабливу усмішку впізнаю,
блаватний погляд на собі.

А хто сказав, що ми не пара?
Плюс, мінус — злива і вогонь,
як у очах моїх — стожари
від дотику його долонь.

А хто сказав, що не красиво
зривати плід в саду святім?
Крадуть таємно, полохливо,
а я у всіх на видноті.

15.12.2022р.

Петро всі дні по вулицях ходив.
В душі якась тривога наростала,
Усидіти в квартирі не давала.
Хоча, здавалось, Київ звично жив,
Майстерні, магазини працювали,
Як завше, свої двері відкривали.
І люд теж по квартирах не сидів,
Весь час збиралися юрби тут і там,
Хтось виступав, людей до чогось кликав,
Юрба, бува підтримувала криком
Чи розбредалась – той лишався сам.
Петро того не надто дослухавсь.
Йому всього лиш спокою хотілось.
Хай би життя само собі вертілось,
А він у стороні би залишавсь.
Недавно тільки з фронту повернувсь.
Три роки з рук не випускав гвинтівку.
Без пострілів аж почувалось дико,
Бо й досі того жаху не забувсь,
Коли снаряди луплять навкруги
Та не дають і голову підняти.
В багні у шанцях змушений лежати,
Чекаючи, що прийдуть вороги.
Війна дістала так, що сил нема.
Рішив від неї трохи відпочити.
Не хоче вже нікому він служити,
Хай влада про те думає сама.
А хто при владі? Чи більшовики?
Чи Тимчасові, чи Центральна Рада?
То йому зовсім не цікаво, правда.
Самі хай розбираються поки.
Він почека, як визначаться все ж,
Тоді вже й буде рішення приймати,
Чи отій владі можна довіряти.
Здається, більшість так же дума теж.
Щоб незалежність показати всім,
Зідрав свої кокарду і погони.
Хай усі кличуть у свої загони,
Не піде він уже служити їм.
Таких багато в Києві, як він,
Які сидять, стабільності чекають,
Хоча гвинтівки з рук не випускають,
Чекаючи біди з усіх сторін.
Він револьвер в кишені теж трима,
Про всяк випадок. Неспокійно в місті,
Про грабежі весь час приходять вісті
І настрою то теж не підніма.
З газет, з розмов на вулицях собі
Загальну він намалював картину,
Що зараз на теренах України,
Хто саме з ким зчепився в боротьбі.
У Харкові взялись більшовики,
Яким з Росії помочі прислали.
Ті Харків вже й столицею назвали,
Зібрали собі з’їзд сякий-такий
І заявили про свої права
На Україну. В поміч попросили.
Москва прислала їм багато сили,
Тож десь із ними вже війна трива.
Доходять вісті, що міста беруть.
Воно й не дивно – по містах заводи,
Робітники давно там колобродять,
Бо ж українців поміж них не чуть.
Лиш росіяни та євреї. В них
Більшовики підтримку вмить знаходять,
Тож, майже без боїв, в міста заходять.
В передчутті і Київ вже притих.
І недарма. Як вісті пронеслись,
Що вже і Бахмач, й Конотоп узяли,
На «Арсеналі» зразу ж і повстали,
Навкруг бої жорстокі почались.
Петро здалеку лише дослухавсь,
Як глухо часто гупали гармати,
І серед ночі не давали спати,
Але про те не думати старавсь.
На сьомий день все стало затихать,
По вулицях полонених погнали,
Кого на «Арсеналі» упіймали,
Щоб в Лаврі їх під охорону взять.
Мабуть, що не до суду ще було.
Бо з Дарниці гармати знов озвались.
Напевно, муравйовці наближались.
Знов гупати страшенно почало.
Казали в місті – рвались на мости –
На Ланцюговий і на Залізничний.
Із кулеметів били їм зустрічно,
Аби до міста тих не пропустить.
Та бронепоїзд все-таки прорвавсь,
За ним услід піхота потяглася.
Та оборона міста не далася,
Тож біля мосту ворог окопавсь.
Та Муравйов, казали, доповів
У той же день, що Київ захопили.
Поперед батька в пекло поспішили.
Та ж вислужитись треба у Москві.
Багато в Муравйова сил було,
А скільки проти – важко то сказати.
Хоч в Києві солдат було багато,
Та воювати більшість не пішло.
Хоч уже чули – Муравйов сказав,
Полтаву бравши: «Я віддав наказа,
Щоб вирізати без жалю одразу
Всіх, хто буржуазію захищав!»
Та думали: то, звісно, не про нас.
Ми ж сидимо, нікого не чіпаєм,
Ні тим, а ні другим не помагаєм.
Тож омине негода й на цей раз.
А Муравйов, як видно, вже затявсь.
Прорватись по мостах не удалося,
Шукати варіанти довелося.
Про то Петро пізніше вже дізнавсь,
Як на Подолі постріли знялись.
З’явились звідкись козаки червоні.
Зацокотіли по бруківці коні.
Рубати всіх при зброї узялись.
То Примаков по тонкому льоду
Під Вишгородом перевів кінноту,
Зайшов із тилу. Хто ж учинить спротив?
Промчали Куренівку й на ходу
Їх зупинили вже аж юнкери.
Шалена стрілянина почалася.
Петро до того лише прислухався
Та поглядав на вулицю згори.
Втім, стрілянина почала вщухать.
А скоро юнкери промаршували,
Позиції свої, напевно, здали.
Чого би їм, цікаво, відступать?
Аж визирнув на вулицю, спитав.
Узнав, що полк, який нейтральним звався,
Як тільки стрілянина почалася,
Був ультиматум юнкерам послав:
Як із Подолу не підуть самі,
Тоді солдати за червоних стануть.
І як було повестися останнім?
Тут бій на Ланцюговім загримів
І юнкери у той бік подались.
Із Лаври раптом кулемет озвався,
У оборонців кулями плювався.
Робітники «пов’язані» взялись
За зброю. Хто лише їх позвільняв?
Незрозуміле в місті почалося.
Утримать оборону не вдалося,
І Муравйов потроху наступав.
Взяли надвечір Ланцюговий міст.
Знов бій під «Арсеналом» розпочався.
Петро до того пильно дослухався,
Іще на фронті виробивши хист,
Щоб визначати, де ідуть бої –
І відстань, і які при тому сили.
Тож розумів – захисників тіснили,
Нелегко, мабуть опиратись їм.
А далі почалося щось страшне.
Із Дарниці гармати одізвались,
Чотири дні стрільба не припинялась.
Здавалося, нікого не мине.
По Липках били, по Хрещатику,
Обстрілювали Нову Забудову.
І падали снаряди знову й знову,
Щоб шкоду заподіяти таку
«Багатіям», як Муравйов казав.
Будинки розбивало вщент, палали
Руїни, місто у диму стояло,
І когось кожен постріл убивав.
В квартирі вікна вилетіли всі,
І стіни від тих обстрілів дрижали.
Але Петра то мало хвилювало,
Він на війні до того звикнуть вспів.
Його жорстокість дивувала та,
З якою місто московіти брали.
Вони чи залякати тим бажали?
Та ж з того лише ненависть зроста!
Печерськ на п’яте лютого взяли.
Пішли чутки, що в храми уривались,
Безчинствували всяко і знущались,
Святині грабувати почали.
Петро не вірив «вигадкам» отим,
Не можуть так вести себе солдати!
А сьомого пішли чутки про страту
Митрополита. Увірвались в дім,
Пограбували, вивели надвір
Під стіни Лаври та і розстріляли.
Від того на душі непевно стало –
Чи ж Муравйов такий безжальний звір?
Чи то без його відома творять?
Що ж то за військо? То вже якась зграя,
Яка лише вбиває й оббирає.
Та хтось же те повинен зупинять?!
За пострілами видно, що бої
Лише у центрі тільки і тривають
Та Брест-Литовське поки ще тримають,
Нема вже інтенсивності тії.
А восьмого і центр, нарешті, стих,
Вночі бійці, напевно, відступили,
Лише шосе ще поки боронили,
Той відступ прикриваючи своїх.
Надвечір, врешті, тиша залягла.
Завмерло місто – що його чекати?
Сидіти по хатах чи то тікати?
Та довгою непевність не була.
Уже вночі погроми почались,
Вривались у квартири московіти,
Щоб цінностями в них заволодіти.
Спочатку за багатих узялись.
А там пішло. Хапали всіх підряд,
Хто лише підозрілим їм здавався,
Хто вулицею йшов, чи хто ховався.
Так більшовицький починався лад.
Всіх офіцерів, де би не знайшли,
Вели до стінки, кожного вбивали,
Які шинелі офіцерські мали,
Хоч, навіть, ті вже без відзнак були.
Стріляли тих, хто десь при владі був,
Хто, їм здалося, косо подивився.
Тих, хто багатством з ними не ділився.
І просто так – бо потяг в тім відчув,
Щоб когось вбити. Ти ж суддя тепер
І кат – ти тепер милуєш й караєш.
А, коли ще і дозвіл на те маєш,
То ти вже не людина – людожер.
Петро розправи вже не став чекать.
Хоча погони заробив він чесно,
Але кому то нині інтересно?
Потрібно швидко з Києва тікать.
Тримаючи в кишені револьвер,
У сутінках на вулицю подався.
Де вже перебігав, а де скрадався.
Стискав так зброю, що долоню стер.
Лежали трупи по снігу кругом,
Ніхто їх не збирався прибирати.
Не припиняли постріли лунати.
Та він уваги не звертав….Бігом!
Вже на Шулявці думав – пронесло.
Та тут аж двоє п’яні із-за рогу.
«А, ну стояти!» Стали на дорогу,
Щоб спроби обійти їх не було.
Петро не думав довго. То війна.
Два постріли, ті і моргнуть не вспіли,
Як мертвими на землю полетіли.
Не вбереглися – то вже їх вина.
Огледівся – чи не біжать за ним.
Та люди звикли пострілів боятись.
Ніхто на те не хоче наражатись.
Пірнув скоріше в темряву за дім.
За Києвом віддихався уже,
Сів на пеньок у лісі відпочити.
Задумався, що далі мав робити,
Бо ж на душі, мов хто штрика ножем
Від того, що, нарешті зрозумів:
Відсидітися в стороні не вдасться
Від тої більшовицької напасті.
Хоч ще не знав, з ким би іти хотів.

Зима, мороз, колючі хуртовини
і яблуня у кризі за вікном.
Плоди червоні у таку годину
уже опасти мусили давно…
Але висять, вчепилися у гілля
і кумачем вітають небосхил.
Усупереч агресії свавіллю
триматися їм вистачає сил.

Отак і ми невтомні – попри грози
тримаємося міцно за життя.
Нас не страшать ні зими, ні морози,
і гріє віра в світле майбуття.
Ще добавляє стійкості надія,
що маяком у темряві зорить.
Нас не зламати, не убити мрії,
ми кріпнемо у битві кожну мить!

Нема кому жалітися на втрати
і витирати сльози крадькома...
не обнадіюють нові пенати,
коли печалі юності нема.

Немає тих, кого мені згадати
не заважає поночі пітьма,
аби й мої далекі адресати
не уникали азбуки письма.

Чекаю пошту у моє сучасне
з минулого... хоча не знаю, де
у цьому світі. Може, і ніде...

Війна палає і надія гасне,
а Ніка очевидно та не ясно
показує, до чого все іде.

12.2022

***
Іноді,
десь у моєму сні,
ходить боса Душа по воді,
співає пісні.

Злітає,
парить над водою,
коли місяць яскраво сяє
над головою.

У нічну годину,
ще бува,
сяде на краєчку хмарини,
римує слова

до ранку.
Навіть не хотіла б,
у розсвіт чекають на бранку,
вертають у тіло.












 

То дощить, то снігом сипле,
То вкриває все туман,
Як мала дитина хлипа
Той вітрисько-хуліган.

Ось такий в нас місяць грудень
І морозів ще нема.
Заметілі іще будуть,
Розгуляється зима.

Віхоли та хуртовини
Все навколо заметуть
І морози прийдуть сильні,
Ще зимі холодній буть.

2022 р.

Пітьма густішає потроху
І холоднішою стає, –
Ще й безгомінням наполохав
Зимовий смерк життя моє.
На стелі тільки синь плафона
Тьмяніє з’явою біди, –
Неначе ворог узаконив
Уже пітьму і холоди.
Лиш виглядає утопічним
Все те, на що він сподівавсь,
Адже не може бути вічним
Його діянь зловісних час.
22.12.22

Верби, то, верби-красуні…
З нотного стану зійшли
І не біда що манюні -
Тут головне що коли…
День Миколая Святого!!!
В ніч забаганочок-мрій…
Хто освіжився із того -
Буде… Хай буде. Амінь.
21.12.2022.



...Увімкнули світло
Вогник мій притих
Заблукали світом
Кольором чужих
Стогін роздоріжжя
Згублених потреб
А до Запоріжжя
Степ і степ і степ…
Подумки прямуєм
Радощам в обхід
Не сумуй, сумує
Паралельний світ…
З холодом погодив
І пересилив…
Ні щоб електродом
Ради перспектив…
Обійдемось. Вкотре
В нас достатньо сил…
Божий на те й спротив
Скресне із могил…
Вогники з вогнища…
Нумо, хлопці, в стрій
Споглядайте вище -
Правнукам сувій…
Ось і ще пів роти
Звіре, чуй… тремти
І так буде… Доти
Не повернем Крим…
21.12.2022.

Тебе немає, друже, ти загинув,
так просто зник, упавши з висоти.
Ти тільки й встиг, що душі наші вийняв
на огляд Бога з антинімоти.

Ти нанівець розбився – і розсипав
чимало мрій, сяйни́х сердець, погрудь.
Мов пташеня з гнізда, додому випав –
на смертний одр у невимо́вну путь!

Безповоротно згорблено прикуто
усіх обабіч чорної труни.
Комусь ти – смерть, комусь – тяжка покута,
а винен випадок без жодної вини!

10 серпня 2002 р., Богдани́

(пісня)

неба блакить
сонячна мить
та що ми зберегли
доле моя
де ти де я
в серці кружляє лист

в казці обійм
віру в собі
танець малює наш
є тільки ми в цей час
поки жива струна

а за вікном все замело
так ніби й світу не було
стежок не видно в ті сади
де море ласк і теплоти

де ми немов дощі сліпі
не залишаєм по собі
в тиші окрилену розлукою печаль

у самоті
з тіні у тінь
переливаються
дні золоті
і заметіль
серця тримається

в казці обійм
віру в собі
танець малює наш
є тільки ми в цей час
поки жива струна

в казці обійм

18 Грудня, 2018

тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
веснував
і літував
осенився
зимував
просто жив
відлюдно
та настав той день
не судний
а проґавлений
для ґав
ще хитріший
за лисицю
і страшніший
ведмедиці
із кумедним
ведмежам
де проходила
межа
де деравам
вже занизько
появилося
людисько
замість крил
дві лапи ще
що несли
із болем
щем
і розрив нутра
й загладу
не дожив
до листопаду
той
з легенями в гіллі
вже ні радості
ні сліз
тільки вишмагане
поле
що від наготи
аж коле
видих душ
із димаря
що потріскують
горять
дим поплівся
небокраєм
праліс відійшов
до раю

11 Грудня, 2018

я тобі наспівую
хочеш
то послухай
про дорогу пеклами
схилами війни
про хрести похилії
тим
хто йшов на муки
про бої запеклії
і ціну за них

Господом ділилися
і пайком останнім
як іти на ворога
ставити хрести
тим що відмолилися
і пішли в незнане
де занадто дорого
щось комусь нести

світлом поверталися
частували залпом
ой важке повітрячко
від свинцю і душ
як вам болю малося
хрестиком на мапі
чи гінцем для вісточок
що у щем ведуть

ми платили за наказ
душами
й бідою
отака то
круговерть
білий день
такий
була добра лава нас
залишились двоє
з тою
що не спинить смерть
без оков чеки

ой збирайтесь
дітоньки
я вас не залишу
пальці вже розтиснуті
небо вільне
теж
скільки того світонька
вибухне
і тиша
і не встигне свиснути
куля
із ТеТе

чи тобі наспівую
але хочеш
слухай
про дорогу пеклами
схилами війни
про хрести похилії
тим
хто йшов на муки
про бої запеклії
і ціну за них

глянь на небо чистеє
і пшеницю вільну
що від вітру хилиться
сонце колос п’є
у волошці вистояв
той хто духом сильний
той за ким зболілося
серденько моє

5 Грудня, 2018

***
А десь на тридев'ятій паралелі,
у тридесятій філії совка
є пустомелі
і на каруселі
їм обирають лоха – вояка!

***
А кацапні хорошої нема,
бо є і клепто-мафія – хороша,
і без ума
від неї ми... сама
у офісі собі пиляє гроші.

***
А ми уже літаємо у штати
і це нам сили духу додає,
у нашого ґаранта
комерсанта
що-що, а нюх на долари ще є.

***
А як узулись шухричі і бойки!
Героїв більших як вони нема...
а ось і добкін –
український чонкін
у шоломі актора кінема.

***
А нас уже ніхто не переможе,
та, Боже, поможи тягнути плуг.
Європа, може,
нам і допоможе,
але тоді, коли не буде слуг.

***
А ми із усіма брати по крові,
за кого надриваємо живіт,
а нумо знову...
будемо готові,
що націю очолить неофіт.

Доза оптимізму
А наш девіз ясніший сонця,
а кредо – золота блакить!
У кожнім кроці
ми на боці
добра, що віру освятить.

12/22

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються навіть окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев? І немічні, й не вічні.

***
Ми різні, бо різні поради у кожного серця.
У кожного правила власні, з своїми не лізу.
Коли на порозі Біда хтось збирає валізу,
а хтось кинув фліску в рюкзак, зашнуровує берці.

Колись так було, і так саме лишилося нині.
Ми різні, я, навіть, не думав, що різні настільки.
Коли на порозі Біда каже хтось - світ великий.
А хтось - Україна мій дім, я потрібний країні.


15.12.22

гляну в небо чисте
синьо-синьо
ніг
і рук
і тіла вже нема
а душа
летить у серце
клином
мов на тризну осені
зима
і вона
себе там забуває
як вітри
наповнення вітрил
в тому туркотінні
вічних таїн
у переліку
земних мірил
там планетий пил
у грудці солі
а мовчання зір
на дні бажань
там висять вірші
мов дроти голі
і притихло їнь
в долоні ян
і мене
на кожен подих
досить
а тобою
кожна мить
цвіте
гляну в небо чисте
і попрошу
спрагу уст
і те
що ще святе
час настане
ніжністю ділитись
нас не стане
не біда
а сів
грудки солі
крізь небесне сито
із нічого
в щось
де бути
всім

4 Грудня, 2018

зійшлося небо
хрестиком в прицілі
шукає виходу
по болю
з голови
я бачу
як душа скидає тіло
себе видушує
у видих
за рови

за вигорілу
лінію довіри
де пролягає
зціпеніння сердець
в яких
не ототожнюється
міра
а крик
ура
в запеклий бій веде

за маків цвіт
я їхніх три гвоздики
до перших сутінок
на полі покладу
отих
яких сюди
ніхто не кликав
які несли
в похміллі дикому
біду

відтяг затвор
і гільза покотилась
а запах пороху
повзе вужем в бліндаж
комусь
в минулу ніч
кохання снилось
а зранку чвиркала
під берцями вода

а тут
забракло
подиху
і світла
усі дороги
поховалися у тьму
у грудях
квітка відчаю
розквітла
її
з собою
на останній суд
візьму

і голоситиму
ось відчай
Боже
я пес-приблуда
що у реп'яхах провин
моя душа
на вістря в рані
схожа
а замість серця
шрами
ями
і рови

мене до скону
оминала тиша
та тіней кошених
не назбирав курган
лишень отих
від хрестика
що дише
за маків цвіт
за те
святе
но пасаран

4 Грудня, 2018

листи зимові
а конверт осінній
одні з любові
а ті інші
з тіні
з отих радіють
а з отеньких
сльози
отам
надія
але тут
морози
мені би
хвилю
перехожу віри
де ти
не квилиш
небеса
не сірі
поза дахами
розцвіли прибоєм
зі слів коханих
поміж тиші
злої
де ми
багаті
на те все
що трішки
а сни
патлаті
і до щастя
пішки
де сонця стільки
що воно навиліт
не ходять
стрілки
сновигають
милі
і серце чути
притуливши мушлю
і все забуте
ще таке
неслушне
і не згадати
де початок
снігу
а де вже дати
перейшли
до бігу
листи зимові
а весни
мотиви
вони з любові
з перших уст
і зливи

3 Грудня, 2018

– Лягай негайно спати! –
крикне мати,
шкарпетки стягне з тебе
й пі́де прати,
і шум води
із ванної кімнати
уже несе тебе понад усе,
і ти вже бродиш снами,
снами, снами
досліджуєш на сонці
чорні плями,
чи в Амазонії у джунглях
зводиш храми,
чи десь долаєш швидкісне шосе…

14 грудня 1996 р., Київ

Побажайте мені перемоги!
Не добробуту, щастя чи чар.
Вогнегасника у допомогу –
потушити в країні пожар.

Ще мітлу із колючого терну,
аби сміття із двору мести.
Як багато допоки ми терпим,
що мішає іти до мети!.

Подаруйте мені ту надію,
що Вкраїну стражденну спасе.
Я про це лише марю і мрію.
Мир в наш дім тільки це принесе!

Побажайте мені перемоги
й міркувати, нарешті, почнем!

Ти спиш уже, моя кохана,
А я іду до тебе в сни...
Хай оповиє нас нірвана
Солодким трепетом весни.

Сніги зійдуть. Шовкові трави
Укриють землю навкруги.
І зійде сонце величаве,
Осяє поле, ліс, луги.

Озветься птаства стоголосся,
Небесну втішить висоту,
Чарівну квітку у волосся
Тобі я, люба, уплету.

І потім - пестощі безкраї,
О вітре, ласкою війни.
Втекли ми хоч на мить до раю
Від жаху клятої війни.

20 грудня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Дивлюсь на світлину, яка ж осяйна
у мальвах рожевих надій.
Як грім серед неба триклята війна!
Ховайся... між стінами стій!

Пояснюй дитині, що дідько з Москви
ракетами всіх спопеля.
Будинки палають, собори, церкви,
горить благодатна земля.

Скажена потвора, розлючений пес
у серце вбиває цвяхи!
Хоч кожен свій хрест на Голгофу несе,
щоб кров'ю омити гріхи.

Від жаху шукаю по хаті кути,
виснажує горе ущерть.
Невже, щоб воскреснути треба пройти
крізь болісні муки і смерть?

11.12.2022р.

Нічною темрявою вкритий смуток,
жадав поринути в печаль.
Під сяйвом крихітних зірок,
вдягнути сітчасту вуаль.
Він слідував за мною
до річки неземної течії.
Він бачив відображення пітьми
у погляді холодної води.
Йому не варто було йти зі мною
без глузду в голові.
Не слід було дивитися в мої
чаруючі зіниці,
що вкрили всі його думки.
Ті оксамитово-брунатні очі
з'являлися в його химерних снах.
Переслідували повсякчас
його вигаданий страх.
Він марив темною рікою,
покритою солодкою журбою.
Він йшов за мною,
крізь ліси і гори.
Куди б не йшла я,
йшов і він.
Той вірний смуток,
наче рідний дім.

19.12.2022

за гору з пліч
дорога повела
до краю
рідне серце
сколесила
як позмивалася
подій зола
тобою миті
світ
зазеленили
ти розквітаєш густо
чебрецем
метелики віршів
твій стан втішають
то й матимуть
від тебе рай
за це
мені би
знати
де душа
витає
твоя
до болю звикла
і близька
наповнена
молитвами
і криком
що мов солоне небо
на щоках
таке безкриле
і уже недике
немає шиби
битися птахам
нема стіни
між дійсністю
і снами
злітається
немов на тишу
гам
усе оте
що розійшлось
між нами

19 Листопада, 2018

із себе вийду
і розтану
у тім
чого мій жаль хотів
неначе камінь в річку
кану
у згасле небо
почуттів

за серця птахою
в розлуку
за глибиною простоти
за тим
чого не вкрали круки
і не настояли
кути

і вже поділений
на стани
омани
храми
і гріхи
я вимальовувати
стану
душі своєї береги

вона розквітне
маяками
розгорне
світла прапори
появляться у серці
грами
у сонце вбраної
пори

зустрінуться
дороги вічні
на місці
вільному від війн
від застережень
потойбічних
без поділу
вона
і він

і яблуко
Господніх Таїн
нехай саме
впаде до ніг
і ми поділимося
раєм
і буде солодко
мені

вбирати світ
у непочате
без мідних труб
вогоню
й води
хай все
що вірою
багате
не в снах чаклує
не чудить

хай прилітає
призабуте
і гнізда в’є
у голові
я хочу
сам себе
відчути
як вітер
ласку
у траві

я мав би
висотати
з втіхи
натхнення
полюбити світ
в якому
не пасеться
лихо
і не існує
переліт

16 Листопада, 2018

все небесно
люба весно
йдуть планети на парад
в день чудесний
води скреснуть
і воскресне знову сад

це розквітле
воскресіння
білі янголи хрущів
хай до світла
струться тіні
а до сині
край дощів

хай долоня
у долоні
а душа
легені лю
хай осоння
жне кордони
насту
холоду
й жалю

і у кожній
у росині
хай народжується світ
в подорожній
у торбині
зір загублених стоцвіт

там для мене
є зелене
зеленішого нема
пагін клена
мить свячена
у якїй вже незима

11 Листопада, 2018

Помолімося нині за всіх українців,
Що не повернулись з воєнних доріг,
Вже не буде їм від Миколая гостинців,
Не ступити ніколи на рідний поріг.

Усіх сердечно я вітаю,
хто носить ім’я Миколая,
У кого батько Миколай
і дід, і прадід!. То не край:
хто має сина чи онука,
але і то не запорука,
аби зібратися гуртом
і святкувати за столом
у бліндажі чи у окопі,
у Україні чи Європі…
Усім, хто щире серце має,
всього найліпшого бажаю!
А особливо нашим хлопцям,
що у війни страшній толоці
боронять нас і цілий світ!
Дай Боже щастя їм, без бід
здобути славну перемогу,
а ще – до отчого порогу
вернутися усім живими!
Аби ніякі люті зими
не дошкуляли їм тепер,
а той недомірок помер!
Ой, вибачайте, що у свято
бажаю ланцю смерті свято,
нехай пробачить мені Бог!
Ні, не помер, а просто… здох.

Із Володимира Висоцького

Позбирались на фронт - всі, хто міг,
полишили невпоране жниво;
вже і вбачити їх неможливо,
ген розтали в серпанку доріг.

    Витікають із колоса зерна, -
    ніби сльози невижатих нив,
    і зі шпар - наче вітер химерний
    до кісток зледенив...

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Ми у вежах високих живем,
нічийого не приймем дерзання,
і лише самота та чекання
супроводжують нас день за днем.

    Без ужитку залежались шати,
    сорочки помарніли святні,
    надокучило навіть співати
    довоєнні пісні.

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Все навколо просякнув немов,
став наш біль до усього дотичний;
й цей надрив причитань віковічний -
ніби відгук старих молитов...

    Ми вас приймем, - зі сріблом на скронях,
    покалічених, хоч будь-яких,
    тільки щоб не було похоронних
    та чекання на них!

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

(2022)