О, не треба, не треба овації,
Це Венери проста кульмінація.
Це пожертва моя на вівтар
За літання отриманий дар.

О, не треба, не треба звеличення,
Я лише провідник до облич її.
Моя квітка доволі проста,
То її незбагненні вуста.

О, не треба мені нагородження,
Вам відоме моє переродження,
І вінцем до гарячих промов
Хай зігріє усіх вас любов!

Годинник відвернула до стіни,
спілкуйся, любий друже, зі стіною.
Мені набридло говорить з тобою
про світ речей з моєї сторони:
про непомитий посуд на столі
і про мої запізнення додому,
про нерухомість – вічно нерухому
відносно диких обертів землі.
Ти поспішаєш, та ніде не ждуть
твоєї нескінченної розмови
про воду часу, де людина – човен,
а дні і ночі в майбуття гребуть,
немов раби, прилиплі до весла.
Круїз життя без бажаних зупинок,
бо підганяє течію годинник.
Ось день – велика стрілка, ніч – мала...

Відвернений, утомлений хрипиш,
жаліючись стіні на мої вчинки.
Не дочекаюсь тиші та зупинки,
бо я помру, коли ти замовчиш.

хтось зробив з мене чорнила
налив у ручку
гарно пишеться
(але бувають і клякси)
хтось кинув на порозі
тепер об мене зачіпаються
топчуть
витирають ноги
хтось зім’ятий шматок мене
загладив
упхав у рамку
і повісив на стіну

я хочу ВТЕКТИ ЗВІДСИ
але не можу зібрати себе тут

БЕГЕМОТИ в нашій школі
Добре знаються в футболі!
Хлопці незамінні в грі:
Майже всі - воротарі!
Капітана БЕГЕМОТА
Ми поставим у ворота.
І тоді хоч плач, хоч скач
Не проскочить жоден м'яч1

Розмовляю з деревами й травами,
Чую їхні турботи та мрії,
Гірко плачу над їхніми ранами,
Та з Тобою балакать не вмію.

Розмовляю з егрегором нації,
В історичних витках пломенію,
Досягаю вершин екзальтації,
Та Тебе запалити не вмію.

То й нехай, оповию любов'ю
Квітники до самого порогу,
Зранку сонцем зійду над Тобою
Світлом радості вмити дорогу.

Осінній звукопис осіннього парку.
Остиглого неба слов’янська нудьга.
І сиплються, сиплються вигаслі скарги
Насумрених кленів, і тане снага
Останніх надій та неприйнятих свідчень.
І вабить знічев’я принесена вість
Про лагоду зим та подоланий відчай –
Не тут, не сьогодні, а десь і колись...
А тут, а сьогодні – ні свята, ні тризни.
Сльота, ні душі на розтоках алей.
Сирої кори гіркувата трутизна,
Бентежить, скрадається, млоїть. Ачей,
Спізнаєш, нарешті, як легко і звично
Померлих та “сущих” ховаючи слід,
Та сама, всевладна, невтомна, одвічна
Розгониста хвиля вигойдує світ.

Олі, Олени та Іри,
Входжу в божествений сад,
Прошу, беріть сувеніри,
Правнучки милих менад.

Олі, Олени та Іри,
Нерівноправний то бій,
Не поламати б рапіри
В схрещенні пристрасних вій.

Олі, Олени та Іри,
Слабте струну сухожиль,
Вашу ромашкову шкіру
Мій лоскотатиме джміль.

Олі, Олени та Іри,
В вічність впишу ваші дні
Струнами вірної ліри,
І поцілую в одній.

на усі мови перекласти тишу
цього сумного прощання
залишатись над хмарами вище
в мить як на небі безхмарно
переспівати по колу
переписати по букві
незвершеності розмови
і дуже холодні руки
заклеїти всі конверти
порожні й вагітні змістом
і може для всіх померти
як літо згорівши листям
безіменно назвати вечір
пробіл небом курсує в завтра
і прощання як безмір втечі
що не пророкує щастя

Футбольний онук раз почув од бабусі:
"Ось, опера світить йому у суботу!"
Що ніби він тільки гигоче як гуси,
Та неук мистецько-сучасного льоту...
І хлопець, що свій - переможній куультурі,
Засів так, під вечір, до енциклопедій.
А там закликальні круті увертюри,
І партії перші - солістам трагедій,

Там речетативи легенд найзначніших,
Там арії Верді, контральні, басові,
І вже біля опери, ніби між іншим,
Із бабцьою зводить він рівні розмови:
"Опера-буф тут у репертуарі,
Чи опера-серіа міфологічна?"
Бабуся аж всілася на тротуарі:
"Це ж в мене ти вдався, мій драматургічний!"

От як по селам, де все чуть,
Підгулювать безмужній?
Всі ж безсоромливо січуть:
Як це чужі рвуть груші...

А як самі?... Це інше, братнє...
Питаюся горянки:
Коли ж?
-Як стемне...
Як?!?
Достатньо!
Аби могла...До ранку!

Бо як жонатий - сам не скаже,
Зальотний - і не встигне.
А хто розкриє писок вражий-
Од старости загине!

Аби робилось і жилось,
Та їлося, хоч кашу.
А як сподобається хтось-
Сама усім розкажу!

Який, пршу, був мій улюблений час?
-Коли я писав до вподоби!
Коли прокидався під внутрішній вальс,
Молився до неньки-природи.
І звідкісь, зненацька з*являвся мотив
Глибоких хвилюючих істин.
І геть олівець коловався від див
Та наміру всім відповісти...
А капосна рима лягала, як мед,
Грайливо поета займала.
Та думка летіла кудись наперед-
Упевнена, щира, зухвала.

Не розквітну для Тебе як сакура
В передранковій зтигреній тиші,
Я найпершим проміню про завтра
Та вітаю пелюстками вишні.

Космос Твій не тримать Фудзіямою,
Тріумфальним не виграти маршем,
Семизір'ям, Великою гамою,
Під Тобою молюся Бешташем.

Я Тебе не сприйматиму гейшою
В кімоно з самурайського рам'я.
З Твого серця кохання викрешую
І Тебе прочиняю до раю.

Не встелю Твій диван хризантемами,
Я Тебе покладу між ромашок,
Очі зблиснуть тваринним тотемом
Та округляться прірвами страшно.

Не постану Твоїм імператором.
Поцілую травиночку кожну.
Сонце зійде простим оператором.
Зблідне місяцем тіло тривожне.

А Тобі посміхаються квіти,
І Тебе переймають мобілки,
На крильцятах побринює літо,
Ти тендітна малесенька бджілка.

Летимо над ромашкову піну,
Дзижчимо над вербові дощі,
Бенкетуєм на луках привільно,
П'ю нектар із твоєї душі.

Нам заграє серпнева сопілка
Розділити на двох меду келих.
Ти солодка малесенька бджілка.
Я у бджілку зажожаний джмелик.

Прощайте темні і страшні
Темниці королів!
Недовго висіти мені
В намиленій петлі!

Chorus:
Зухвало так, жахливо так,
Зневажливо стояв,
Стояв уславлений лайдак
І раптом заспівав!

Коли стріпнусь останній раз
Не думайте, що вмер!
Я смертю нехтував не раз,
То знехтую й тепер!

Chorus:
Зухвало так, і далі...

Лиш дайте меч, та ще зніміть
Кайдани з рук моїх,
А далі, хоч півсотні шліть –
Я подолаю всіх!

Chorus:
Зухвало так, і далі...

Життя минуло у бою,
Залишивши журу,
Що у своїм таки краю
Непомщеним помру!

Chorus:
Зухвало так, і далі...

Життя скінчилося – тепер,
Моя остання путь,
А ті, хто поруч не помер,
Від сорому помруть!

Chorus:
Зухвало так, жахливо так,
Він йшов по цій землі.
Його прокльон останній згас,
Захрипнувши в петлі!..

Farewell, ye dungeons dark and strong,
The wretch's destinie!
M'Pherson's time will not be long
On yonder gallows-tree.

Chorus.-Sae rantingly, sae wantonly,
Sae dauntingly gaed he;
He play'd a spring, and danc'd it round,
Below the gallows-tree.

O, what is death but parting breath?
On many a bloody plain
I've dared his face, and in this place
I scorn him yet again!
Sae rantingly, &c.

Untie these bands from off my hands,
And bring me to my sword;
And there's no a man in all Scotland
But I'll brave him at a word.
Sae rantingly, &c.

I've liv'd a life of sturt and strife;
I die by treacherie:
It burns my heart I must depart,
And not avenged be.
Sae rantingly, &c.

Now farewell light, thou sunshine bright,
And all beneath the sky!
May coward shame distain his name,
The wretch that dares not die!
Sae rantingly, &c.

Хто ти? Прадавня гетера?
Хто я? Новенький фізрук?
Тайну відкрила Венера:
Справжнє кохання - без рук.

Ніжно утримую подихом
Місячне плесо лілеї,
Вії невидимим порухом
Листя зметуть із алеї.

Вітром легеньким продерся
Поміж тілесових лук.
В музиці спільного серця
Сходим до сонця без рук.

Жовтень… Клен багряний лист роняє
Біля броду, за вікном моїм.
Сонце мою хату покидає,
Щоб вернуться навесні в мій дім.

Утрачає ніжний квіт калина,
Щоб весною знову все вернуть.
Тільки ти одна проходиш мимо;
Лиш тебе назад не повернуть.

Ти одна. Один і я в цей вечір,
Мов самотній птах у небесах.
Хтось співає, а мені не легше.
Вірш складаю про минувший шлях.

І про те, в мені що відмріялось,
І про те, що навіть не збулось.
Все про тебе та про мене згадувалось.
Так в цьому житті вже повелось.

Я хотів, але не зміг сказати,
Що тобі всі днині віддаю.
Хочу я, щоб встигла ти побачить,
Що одну, одну тебе люблю.

Без тебе життя моє вмирає,
І кохання обернулось в дим.
Жовтень… Клен багряний лист роняє
Біля броду, за вікном моїм.

Шкода, що ти не каліка,
Нащо Тобі мій хлібець?
Я, зрозумій, не шуліка
На полюванні сердець.

Я відшукаю знедолену,
Впалу й забуту в імлі,
Виснажену і натомлену,
Щоб піднести на крилі.

Посмішки вертяться колами,
Губи чиїсь мерехтять,
Я віднаходжу подолану,
Щоб у любові здійнять.

На задвірках любові самотньо блукає Печаль.
Її зрікся по-зрадницьки, підступом вроджений, Смуток.
І сідає Печаль спопелятись за щебет-рояль,
Пісню вічності грати, словами до звуків прикуту:

ДО побачення, любий! Навіщо зустрів ти Журбу? –
РЕвність душу мою на дощинки із сліз розриває.
МІріади ж зірок нам всміхалися через трубу,
ФАрби осінь для нас лиш вшивала, гуляючи гаєм...
СОЛЬним виступом стрімко у грудях твоїх нелюбов?!
ЛЯчно вийти тепер у покинуте Еросом поле.
СІроока Печаль... Знов співаю піснями розмов.
...
ДО побачення, любий! Ти сам повінчав мене з Болем.

Вузенькі спинки чорних клавіш -
Тримтіння рук.
І зграя білосніжних птахів
Летить на звук.
Берези підпирають небо,
Густіють хмари.
Благословляє новий день
Тебе - на чари.
Сидиш по-тайськи біля річки,
Кругом туман.
Як таємничий, всемогучий
Гірський шаман.
Світ споглядає нас. Світанок
Задув свічу.
Хоч не літаєм ми насправді,
Та я лечу,
Під музику вузеньких клавіш,
Що творить маг,
Зігнувшись над блідим роялем,
Як білий птах.

Лимани як ліани,
як пряжа.Та проте
їх води відбивають
проміння золоте.
Розгойдуються мрії
повз жовті береги,
біжать назустріч сонцю
веселкові круги.
Куди не глянь волошки,
горить багряний мак.
Лимани як ліани -
плетуть Чумацький Шлях.

...і рвалось намисто із ягід,
дзвеніли-гуділи цимбали,
хмельні вибивали каблуки,
сопілки ігриво співали.
Молилось калинове листя,
по струнах натягнутих сонця,
ти маревом йшов до мене -
знайомий із всіх незнайомців...

...дурманили паляниці,
шуміло бутирське пиво,
буяли цілющі трави -
небес чудодійне диво.
Вкривалися оксамитом
верби перед очищенням,
все дихало і буяло
величним твоїм Благовіщенням...

...блаженна життєва елегія
між нами зітхає віками.
Душевні пориви лірики,
де ти НАЗАВЖДИ коханий.
В обіймах усміхненні соняхи -
ритмічний дзвінкий живоплід...

...ігриво співали сопілки
і рвалось намисто з ягід...

Я ступаю на берег Колхіди.
І зриваю із Тебе рядно.
І зриваю із Тебе хламіду.
І зриваю із Тебе руно.

І мене засліпила лілея,
Граціозність та щирість тілес,
Грандіозність палкої ідеї,
Що із трону посунувся Зевс.

І сповитий в піснях поетеси,
І упоєний давнім вином
Відлечу на просмолених веслах:
- Прощавай. Я прийшов за руном.

Я не виграв життя лотерею,
Я не знаю, куди далі йти,
Лиш один за одним ювілеї
Віддаляють мене від мети...

Сміх і жарти, цукерки і фантики,
Скоро нашого сонця зеніт...
Розбиваються хвилі романтики
Об буденності сірий граніт.

Я живу – і неначе приречений,
Ще ходжу – а здається, вже зліг.
Вранці йду, повертаюся ввечері
У холодний порожній барліг.

Сонце світить немов присмерково –
Телеграми, рахунки, листи...
Час минає - то швидко, то кволо,
Перспективи не видно, мети.

Рік за роком штампує без збоїв
Невблаганна машина часу́
І хоч ми не здамося без бою –
Об каміння поб’ємо косу.

Тільки всупереч суму й тривозі
Промінь світла летить з висоти:
„Ми йдемо ще, і нам по дорозі!..”
Так чарівно всміхаєшся Ти...

Не припускайся помилок,
Кохаючи надміру.
Мені Амур стріляв у лоб —
Лише подряпав шкіру.

Для любови немає меж:
Ти з Молдови, вона — із Австралії.
Ваші душі з’єднаються теж,
Та найперше, на жаль, ґеніталії.

Революція… Йшов на майдан.
100 одружений. Решта — голодні.
Але ж Ющенко нам обіцяв:
„Ваше лібідо буде уповні”.

Я іду вздовж вашої пам’яти,
На узбіччі людської уваги.
Перехрестями човгаю п’ятами.
Тут не знайдеш нічого, крім спраги.

В синіх вікнах — зелені зорі,
Та до них нас ніхто і не кличе.
Ми на горло назавше хворі,
В нас всякчас дурнуваті обличчя.

Лікуватися треба… Знаю…
Подивлюся на тебе сумно…
І, спіткнувшись об власний сумнів,
Пригадаю про першу суку.

Забирають те, чого не маєш.
Не дають, але ж і ти береш.
Кажуть, що усіх людей єднає…
Я не вірю в солідарність теж!

Рудиментом свободи — біль…
Тут не треба і ворожбитів:
Можна віль-
но вмерти або незалежно (так само) не жити.

Шукав розради у тобі,
А ти брехнею повна.
Я вже підготував топір,
Щоб бельбахи назовні…

Зі шкіри я зробля кисет,
(Либонь, була це щічка!)
Поставлю череп у буфет.
Це буде попільничка.

Злоначинающих спини!
Їм череп об долівку
Розбий, і ремені — з спини,
А із кишок — шнурівка.

Я вмер уже й для власної надії,
Я збився із непевної путі.
І навіть найцнотливіші повії
Вже не дають — тепер уже не ті.
Вже не дають примарної розради,
Тепер лише за смерть —
Життя шматок,

Побитий Колізей і
Автостради
Ведуть не в Рим, сюди — у
Цей садок,
Де крапля крови стала наче вишня,
Де мелянхолія травою поросте,
І де над головою є Всевишній,
Що бавиться у вселюдський вертеп.
А втім, той сад — то вигадка примарна,
Насправді ж там буяв старезний ліс.
А може, то й не ліс, лише савана?
А може, це Андріївський узвіз?
Ні! Гірка Володимирська, напевно!
Парк Слави, я гадаю, десь на схід!
Он бачиш, Лавра засіяла древня,
Її уже й не знаю скільки літ.
Там, пам'ятаєш, нас замкнули у затворах.
За це сплатили ми по прейскуранту.
І чорт із Богом на переговорах
Із нас, дурних, сміялися до ранку.
Моя душа вартує 30 срібних
Іудиних. Така тверда валюта.
Так ціни на життя упали неймовірно,
Дорожчають мобільники і хутра.
Мені така Голгота не під силу.
На, понеси мого хреста хоч трохи,
Ти замісив нас, виліпив із глини,
І порох забереш назад у землю вогку.

Завше пам’ятаю пекла низ.
Все було старанно і красиво.
Ми тоді шукали в лісі хмиз,
Щоб тебе спалити, Пріснодіво!

Ми, друїди, жили у лісах
І не знали Божої науки.
Нас тоді схопив панічний жах,
Коли нам в’язали ноги-руки.

Наші руни спалено дощент,
Наших ідолів повалено додолу.
І у грудях — жар, пекучий щем.
Ти принесла нам Христа і голод.

Бо ж раніше як воно було
Зроду-віку ми — антропофаги,
Цебто їли один одного.
Ти ж заборонила ті розваги.

„Возлюбити ближнього…” Але
Ми ж любили вельми їсти брата,
Знали навіть і старе, й мале:
Їсти треба швидко — ворогів багато…

Але де ж ми зараз?
Жар, вогонь.
Пекло. І чорти нас штрикають списами.
Низпошли нам благодать своїх долонь.
І прикрий нам голі грішні душі картузами!

Як далеко заплив від Ітаки,
Промайнули віки, наче дні.
І в самотності маю вертати,
Кращі друзі спочили на дні.

Не зламали мене урагани,
Ні потвори, ні втрати й роки,
Але образ до болю коханий
Розчинився у хвилях морських.

Я вдивляюсь у кожне обличчя,
Я торкаюсь чужого волосся.
За спідницею кожною кличу:
- Пенелопо!.. Пробачте. Здалося.

Коли з пляшки прибитої морем
Убереш до грудей манускрипт,
Озовись, Пенелопо, мажором
На самотній баркасовий скрик.

Тихі кроки по теплій воді.
Море пахне і дихає хвилями.
Я прийшла із сталевих садів.
Там дороги вимірюють милями...

Там туманно-в’язка чужина,
дощовими нитками пронизана.
П’яно котяться краплі вина.
Обмін досвідом... відчаєм...кризами.

Кожен сам...Одинокий, мов пес,
в лабіринтах клонованих вічностей.
То такий надтехнічний прогрес –
бути майстром сучасних надмірностей.

Скоро сонце зійде. І тоді
повернуся у місто безлике. Є
дивна сила у теплій воді...
Море пахне... і дихає... дихає...

Розкажи мені казку, в якої немає кінця -
Що нам в цьому краю, де панують німі та незрячі,
Де землею і небом блукають ватаги чортячі
І з неправдою кривда одвіку ідуть до вінця...

Розкажи мені казку про осінь холодних ночей,
Про загублену в часі і просторі Обітованну -
Ще ніким і николи у світі нечуту й незнану,
Нарожденну тривогою наших думок і очей.

Розкажи мені казку, зведи мене на манівці -
Я поплачу собі, помолюся на дальню дорогу,
На якій скільки йтиму - не стріну ні чорта, ні Бога,
Тільки вірші летітимуть, мов опівнічні гінці...

Тьохкає в серці останній на світ соловей,
Крешуть мелодії в неба проломлену стріху...
Нам не лишилося більше ні болю, ні втіхи,
І не спасе ні Месія, ані Прометей.

Слово - це куля, і завжди останнє - в собі,
Божого гніву боятися важко і пізно,
Вірити в те, що прощення буває за пісню -
Так неминуче у цій зарізяцькій добі.

Йти по воді як по лезу святого ножа -
Це рівноцінно віршам, недописаним кров'ю,
Бог і нечистий збираються до узголов'я,
В пазуху Правді змією вповзає Олжа...

І, утомившись від самогонитв і атак,
Замість останньої кулі або заповіту
Переступаю за обрії власного світу,
Щоб не вертати ні в слові, ні в ділі, ні так...

Запали в мені вогонь кохання…
Обійми, щоб пристрасть взяла верх…
Щоб нестримне бачитись бажання
Квітувало завжди – біль померх…

І не бійся ти в бурхливім морі
Позабути рівновагу почуттів…
Ти поглянь на ці прекрасні зорі:
Я волію, щоб зі мною полетів…

Залишись у мене до світанку,
Подарую ніч небесних мрій…
Я любитиму тебе до ранку -
Ти віддаш любов мені одній?:))

Чи то люди покинули дім

Чи то сам він від них відцурався,

надивившись сварок і кривд,

Він дрімати у тиші зостався.

Відвернушися більмами шибок,

затулившись обдертістю стін,

і укрившися крихтами ліпок

раптом став невимовно один.

Ось неначе стоїть серед міста

Тут, неначе, машини і люди

Але місто, либонь не помітить,

Як його вже на місці не буде…

Ізсутулився, в спогадах зник

У дитинствах сивих бабусь


Там лишився - в альбомах старих,

Власне, я теж, на фото дивлюсь….

Що за гамір? Що за клопіт?
Чом кущі ламають?
То ГЕПАРД та АНТИЛОПА -
В квачика гуляють!
Мчать, аж полягла трава -
Курявища всюди...
... Хто гонитву програва -
Без обіду буде...

І ніби сон надходить ніч,
Така чорнява, як каглина,
Запалять в небі сотні свіч,
А ти заплачеш, мов дитина.

Зрихтує ніч тобі постелю,
Поправить подушку туман,
Знімеш із лади перший вельон,
Забагряніє ніч від плям...

А за вікном волає вітер
І плаче хмара дощова,
Щепоче щось крізь сон тополя,
Бо знов лишилась нічия.

І скине люба маску цноти,
І всоте вже булатний меч
Проониже тіла позолоту
І дриж торкне жаданих плеч.

І ти летітимеш до ранку
В безодню, може, в небеса,
Та зійде сонце, все минеться,
знов трави вимиє роса...

А ти все маритимеш нею,
Чекатимеш, коли б хутчіш
Все освітилося б зорею,
Крли б хутчіш, коли б хутчіш!..

Мой стих - это песня,
Что сердце поёт,
Мой стих от души
Откровенно идёт.

Мне плохо, я плачу,
А сердце поёт:
Едино все муки
В стихи соберёт.

Я счастлива, радость
Меня обдаёт -
Стихами душа моя
Мысли ведёт.

Мои настроенья
(И радость, печаль)
Неведомый ангел
Стихами назвал.

А в мене - празник:ти мою
безслівність одмолив як гріх
цілунками тихенько б`ю
у дзвони кучерів твоїх

ти не здогадуєшся сам
та знав це мабуть князь пітьми
що лиш словам не небесам
створити дано хто є ми

Небо тучи застилают
И темно, хоть день ещё,
И деревья изнывают,
Обдуваемы легко.

Солнце более не светит,
Мраку воля отдана
И бушует вокруг ветер,
Всё безжалостно круша.

И взлетают листья вихрем,
Слышен страшный голос древ,
И всем кажется немыслим
Столь природы сильный гнев.

Даже море не осталось
Безнаказанно теперь:
Всем на море показалось,
Что явился смерти зверь.

Да! Природа бушевала,
Выла силою ветров
И всем людям показала,
Что не вынесет оков!

Ты сорвал с куста цветок,
Им ты развлекался,
Но другой тебя привлёк,
Этим наигрался.

Бросил ты в траву его,
Захотел другого,
Не обдумал одного:
Как цветку то плохо.

Не цвести ему теперь,
А в траве валяться,
И другим цветком тебе
Стыдно развлекаться!

Любви не бойся! - Бойся страсти,
Которая к тебе дорогу не найдет.
А разве может быть ужасней,
Когда душа от счастья не поет?

Давай с тобой отбросим все печали
Любви и страсти отдадим серца …
Познаем то, чего еще не знали…
В наслаждении купаться без конца!

Тебе я страть свою дарить готова,
И только для тебя поет душа…
Не бойся утонуть во мне… И снова
Войди в мой океан - я жду тебя…

Улетают стаями мотыльки
Куда-то.
Укрывает дыхание новой строки
С легато.
Угорает печаль прошедших ночей
Случайно.
Увлекает сиянье печальных очей,
Как тайна.

Лежав собі тихим фугасом
І спав би ще довго, здається...
Зірвався шаленим Пегасом
З іскринки коханого серця.

Від свічки запалена свічка,
І шириться сонячна повінь,
Осяяна вибухне нічка
Зорею палкої любові.

Моя поезія – це не слова,
Моя поезія - це сльози.
Моя поезія жива,
Не рими, а душевні грози.

Я на хвилях скорботи й розпуки
Гордо втримую парус надії.
О, які ще роз'ятрені муки
Приховали підсолені вії.

Шторм лютує моїм галеасом,
Але я напинаю бізань,
І несуся натхненим пегасом
На далеку й близьку Березань.

А вода неспокійна й самотня
Зазиває гостинно на дно,
Там спочило фрегатів з півсотні,
Й мені місце броньовано.

Але я не постану в реалі,
Не впаду ув обіймах колін,
Моє серце з бувалої сталі
Морська сіль роз'їдає на тлін.

Луна на небе поднималась
И звёзды первые зажглись,
И вдоль кладбища пробиралась
Та, свечи чьи здесь не зажглись.

Не зажигала света дева,
Того что пряталась она:
Её мать сильно постарела
И ей искала жениха.

Девица б рада была маме
Покорной доченькою быть,
Но найпрекраснейшего парня
Ей и по-ныне не забыть.

Сейчас он тихо и безмолвно
Средь кладбища сего лежал
И каждый день прекрасну гостью
В свои объятья принимал.

Погиб героем, защищая
Свою любовь от грязных рук,
Когда в час лунного прощанья
На них напал коварный друг.

Сейчас за этого же "друга"
Мать выдать дочку собралась
И, умирая от недуга,
За его деньги продалась.

А дочь её главой поникла
И, над могилою склонясь,
Отчаянно так слёзы лила
И трупу в верности клялась.

Она просила что-то страсно,
Вздымая руки в высоту,
И так была в тот миг прекрасна,
Что Бог узрел её мольбу.

Она не смерти так просила
И не святого жениха,
А чтоб любимого могила
Была без ней защищена:

Чтоб силы ветра пощадили
Ковёр зелёный над гробом
И чтоб дожди все мимо лили,
Не смыв имён в надгробье том.

И в тот же миг, как Бог заметил
Страданья девушки младой
Вокруг поднялся сильный ветер
И заревел над головой.

С той ночи тёмной и ужасной
Не видно девушки давно,
На на кладбище так прекрасно
Раскрылось зрелище одно:

Склонясь над тёмною могилой,
Ветвями нежась о траву,
Стоит заплаканная ива,
Спустив аж до низу листву.

Не страшны им ни ураганы,
Ни бури, зной или снега
И ветви ивы постоянно,
Склонясь, ласкают жениха.

(під враженням фільму „Марш пінгвінів”)

Там зима. Не горять каміни
і нема золотих пожеж.
Там живуть малюки-пінгвіни.
І дорослі, звичайно, теж.

Теплі дні назавжди відсутні.
Це світи крижаних атак.
Там не модні вечірні сукні –
всі шанують класичний фрак.

Можна грати в пухнасті сніжки
і вивчати холодну суть.
...Та буває, що мерзнуть ніжки,
мерзнуть ніжки, та все ж ідуть

до своєї Мети пінгвіни,
хоч над ними завії птах,
височіють морозні стіни...
Та вони віднаходять шлях

до нового життя і дива,
де немає п’янких оман;
де полярна красива Діва
освятила їм Океан.

Ми - українці
І це наша гідність,
І це наше слово,
І наша любов!
Ми - українці
І це не відмінність,
І це не жахливо,
Бо це наша кров!
Будемо ж щирі
З своєю землею,
Будем любити
Їі від душі,
Будем же щирі
З своєю душею,
Будемо ж жити
На рідній землі!

З Арсена Тарковського

Душа моя між ночі затужила,

а я любив розтерзану множинно,
в шматки роздерту вітром темноту,
зіркове мерехтіння на льоту -
метелики з незрячими очима
садами вересневими вогкими.

І на циганській масляній ріці
на мості - жінка,хустка на руці
звисала над повільною водою,
сплітались руки,як перед бідою.

Здавалося вона була жива,
жива,як і раніше, та слова
з вологим "Л" тепер не визначали
ні щастя, ні бажання, ні печалі,
вже думка не пов"язувала їх,
як повелось на світі у живих.

Слова, як свічі на вітрах, палали
і гасли, ніби плечі ті тримали
все горе всіх часів. Ми поряд йшли.
А та поверхня - як гіркий полин
землі уже стопами не торкалась
і вже мені живою не здавалась.

Було і в неї десь,колись ім"я.
...До мене вітер у помешкання
вдирається - то клацає замками ,
то до волосся приторкається руками

Не зачиняй своє вікно,
Я залечу листком жовтневим
За павутинням мережевим,
Вплетусь у кіс густих вінок.
Як серце рветься у танок!

Не зачиняй своє вікно,
Ввірвуся танцем ріверденса,
Я чув, Ти ще і поетеса
Осяяна зірок вінком.
Твій стилос в грудях б'є клинком!

Не зачиняй своє вікно,
Йдемо до Тебе з кобзарями,
Перспівать щоб за морями
Сонетів золотих вінок.
Який солодкий голосок!

Не зачиняй своє вікно,
Переказав замало вітер,
Але нема потрібних літер.
Пливу за аськовим вінком
Тобі наснитись теплим сном.

Закрыты двери на замки.
А сердце сможешь ты закрыть?
Ромашки тают лепестки,
И память вьется словно нить.
И разорвать? Соединить?
Нас выбор этот не минует.
Забыть нельзя любить…
Ну, где поставить запятую?
Раз точка, точка два и точка три -
Выходит только многоточье.
И сколько строчек не твори -
Красноречивей междустрочье