Вічним паломником храмів наземних
Повертайся скоріше додому.
І на лаври величні заради спасіння
Відпускай ту безсилу втому.
Очищаєш ти душу - чотириста років
Просиш Божої благодаті.
Наодинці спілкуєшся із святими,
Що в іконах, у кожній хаті.
Натоптав вже шляхів до спасіння земного
З літописною чудо юрбою.
Вічний паломнику храмів небесних,
Віддано - я з тобою.

Жабко, жабко, зачекай,
Дуже швибко не стрибай.
Може, ти красуня дивна?
Зачарована царівна?
Он вже, скаче вдалині
Принц на білому коні.

Я хочу мати слоненя.
Я обіцяю з ним гуляти.
Я буду ліжко заправляти.
Я буду слухатись щодня...
Купіть для мене слоненя!

Спалюючи м'язи свого серця,
Може варто кинути його в скриню забутого?
Сірників ще ніби багато,
Але змокли геть всі, занездужали.

Списуючи крейду власних нервів,
Так хочеться щось написати із вигаданого,
хоч місця і не лишилось для звернення,
А тільки для відчуження.

Привіт моя жертва .
Лікуєшся від уваги?
Навіщо тепер ця марка
Безглуздя лиця поваги?
Бо ти – це лише дилема ,
Ти прояв твоєї ж уяви ,
Ось знов чиясь афера
Породить в тобі бурани .

Рудим калачиком
Згорнувся місяць,
Вперед проплачена
Прийдешня ніч.
Завчасно змащені
Дверні завіси,
Та шепіт: рано ще,
Ще ні, ще ні.

Сплелися сутінки
Довкола свічки,
Вощані бусинки
Лягли на стіл.
Проміння-прутики
Осяли личко
І вуст два кутики:
Постій, постій...

Та кличуть мріяти
Зірок іскринки,
Потроху тліючи
На гнотику.
І ніччю зміряна
Одна хвилина,
Вуста розхилені...
І тінь в кутку.

Ніч посміхалася –
Вони ж мовчали
І віч-на-віч,
Вуста до вуст
Чи то віталися,
Чи то прощались
На вік, на вік –
Ще на добу...

На кожен вечір я виходжу з гри
приймаю нові правила
забуваю про себе

Щоразу думаю, що щось знайду
зустрінусь із богом
побачу нове небо

Повні кишені надій не дають
можливості полетіти
хоч бий під землю

Впевнена, що і цю гру я програю
але може пощастить
хоч наступного разу

Повзе Руаном із майдану
чорний дим,
і розчиняє готику церков.
У ритмі плачу кованих підков
лишає маятник невидимі сліди.

А на майдані посідало
вороння,
вервечками французьких молитов
підв"язане. Посередині - стовп...
Байдужий кат коней не підганя,

щоб із бруківково-колісним
дзвоном біг
не потривожив тіней в майбутті,
де місце уготоване святій,
переодягнутій на єретичний гріх.

Свіча полону закоптила
лат іржу,
зщербився гострий меч об камінь
зрад.
Повзе стіною лише тінь від грат,
бо Карл волань про допомогу
не почув...

...Той міст заскреготів зубами
ланцюгів -
чи плач,чи реквієм для юної
Жаннет ?
Комп"єн - стріла для голуба
у лет,
майбутній вирок двох держав,
двох королів!

Дитя села,чи гріх таємний
короля ?
Цнотливість Діви-непідкупний
меч
в її руках розтяв столітній
смерч,
що над безглуздям вінценосностей
кружляв.

Палили лицарі - месьє і
джентльмени
не єресь, не облуду і не гріх...
Палили весь жіночий оберіг-
ТаЇну всіх начал Марії Магдалени...

1.
Готель. Самотня ніч. Останній келих.
Сидиш навпроти, вкутана у дим.
П’ємо вино з магнолій. Чути шерех...
А пам’ятаєш: ми хотіли в Крим?

А знов поїхали кудись без себе.
Два кораблі без гавані і слів.
Ми — рудокопи спаленого неба
і Гулівери у країні злив.

Ми офіцери без мети і часу.
Стомився час, його б попрасувать.
Навколо лави важелезна маса,
а ти її в долоню хочеш взять.

Навіщо день кінця жадає завше?
Іде годинник, скаженіє час.
В готелі ми п’ємо з химери-чаші,
готель вбирає квас думок із нас.

2.
А за вікном іде холодний дощ,
і на балконі є вже дві калюжі.
У тебе вдома залишився хвощ,
а в мене фотокартки дві верблюжі.

...колись блукав по втрачених світах.
Крізь переходи йшов і піраміди.
І раптом в мій готель вселився птах
з заліза, радію, формальдегіду.

Вода і камінь; полум’я і лід, —
такі банальні і такі одвічні.
Заграє Бах у тишах пірамід,
і я цілунком обійму обличчя.

Моє життя вологе і м’яке,
в моїх копальнях логос догоряє.
я — дві стихії: бренді і соке,
ти — Та мерлан.
Вже час нам докоряє...

Буяє він в безодні сподівань.
Моє сьогодні вкрало перспективи,
але мене, без суму і вагань,
ти віднеси у спеку злої зливи.

Нехай лишилось три хвилини —
Мить.
Нам вистачить. Чого іще бажати?
У нашім номері безмежжя спить,
якому в карти ладен я програти.

«По батареях жил
........жагучу ураганну кров
вузлами тромбів зав’яжіть,
........легені корком правил закупорте.
Дурні, бо юні ще, як ВІЛ,
........Слід пластилінить з кроку в крок...
Під дахом черепних кабін
........нахабніє безсовісний супротив!» -

Так старість амплутована
........з сарказмом шамкотить.
Але
не наш таран спинить засовами
........воріт зі згнившими завісами –
шкребеться молодість в зап’ ясті,
........зайвих хвилин нема й п’ яти
на зважування результатів,
........на ігри бісером ...

На перше-ліпше зовні
........вилечу кулею відчаю –
темниці легень повні
........реву блискавок і грому;
Не поміркованість мені,
........рано душі ще проти тіла сівдчити.
Дай сперми лаву і зубів граніт,
........парабелумів вагони !!!

Павутиною нервів
........тремтить ще душа,
переконання – в резерві,
........принципи – малолітні повії.
Вам голови кліщ жирний –
........мені емоцій психо-шал.
Мені характер нашатирний!
........МЕНІ вас накип подихом розвіять!
...На те вона і молодість...

Скавчить серця щеня,
З грудей вилущене :
Тремтить –
```````````чахле і
```````````````````недоношене.

Загорнулось в шинель
І лице крижане
Лиже,
``````лащиться –
`````````````````просить прощення.

Як з кладовища прірви ока
Нагряне той, хто не дожив,
Та побіжать по кровостокам
З амфітеатрів тони ржи.

На мітингах, бунтах, протестах,
Зігрівшись вдосталь бурим жаром,
Всі, врешті, вибухнуть інцестом
Під нігтем неба людожера.

Тоді напруги зніму лати,
Бо це і буде наш фінал –
Найестетичнішим терактом
Віршів чорнило пролуна .

Малиновим розвіє пухом,
Заплівши пломені в косу;
Залиє димом очі Бога –
Кому страшний незрячий суд?


Набрид смак слів розхристаних –
Сховайсь в кишеню, сонця рик, –
Нам часу в вірші вбити істину
Доки горить Вітчизни Рим ...

Куди не встромиш фокус ока,
у кожній тріщині стіни,
Шмат шинки, мов картон розмоклий,
людиною набряк.

У кожній вибоїні пломба,
чужий ковтаючи інтим,
Живе свою останню спробу –
осмислений обряд.

Людятини шашлик, згноївши,
міняй на слимака желе:
Хто був ікаром, стане пішим, -
топтати ренесанс;

Хто в черепі надибав двері –
хрящі між пальчиків жере,
Хвостом мертвородящих еврік
підвісив себе сам.

Останній раз на задніх лапах
планету зірвемо з різьби.
Вже носяться останні лахи,
а губи в молоці...

Захекане сансари жерло
тому, хто карми не пропив,
А тим з-під шкіри лізуть крила,
у кого ніж в руці.

Побачити
перед смертю
веселку в калюжі,
навіть
, якщо
в думках
ти відчуваєш
заплутаний танок
твоїх бажаннь.
Заведений
зимовим подружжям..
Відчувати себе вільним
Навіть
Сховавши вітрила.
Пропасти.
Хоч раз покохавши крила.
І відлетіти туди,
Де людина є людина.

Колись ти зрозумієш
чому я ходжу гуляти з небом,
чому мені так потрібні крила,
чому я п*ю осінній вітер як парне молоко,
чому мої очі змінюють колір,
коли ти нарешті навчися читати по губам?
ти не зробив цього коли був моїм богом,
а наступного дня весь світ впав до моїх ніг.
цікаво чи думав ти про моє небо ,
коли роздягав мене своїм пристрасним поглядом.
ти думав я цього не помічала?
а я лиш посміхалась,
коли бачила як в своїх очах
ти розмірковуєш як ми кохаємось.
ти дивний,
та я дивніша,
просто тому, що
я - жінка.
я не розумна, але мудра
і мудра завдяки вам,
чоловікам, якби не ви,
я напевно б померла,
ні я б не стала лесбійкою,
бо ніхто не вміє кохатися так
як чоловіки. так.
ви буваєте нестерпні.
ви зраджуєте.
але від цього стаєте ще жаданішими.
я, закінчене стерво зараз
співаю гімн чоловікам...
куди котиться цей світ...
Хм...
Дурне питання -
він котиться
до моїх ніг.

коли відчай пише поезію
вона набуває
кольору брудного взуття
і присмаку пожованого листя

вона кричить, палає,
проситься на волю
залиєш її сльозами
і вона зацвіте
лише пліснявою

тож не сподівайся,
що вона когось розбудить
від вічного забуття
і не дивуйся,
коли тебе засміють

поезію не пишуть
з нею відходять у вічність

Квіти в саду засихають,
не розквітаючи -
липень надто жаркий.
Сіль на губах виступає,
тіні, зникаючи,
липнуть до ніг,
як човни до ріки.
Небом вершково збиті хмари
розповзаються, танучи.
Розплескана скибка черствого сонця
кидає жаром в очі блукаючі.

Липень, не розквітаючи,
вже засохнув.
Квіти палять вуста,
смачно цілуючи.
Аксіома доволі проста:
літа ми ще не відчули,
а бачимо вже його спину...

Макаю пензля в небо
і малюю твою відсутністть
щовечора приймаю
пігулки нескучання
а ти чомусь далеко
а на портреті відстань
яка чомусь не схожа
на кохання
макаю пензль в місяць
і так минають тижні
потрібна анастезія
загального наркозу
а все що пропонують -
писати сумні вірші
говорять організм
не сприйме більшу дозу
Макаю пензль в очі
а там ціла палітра
тонів дуже гарячих
і солено-холодних
макаю пензль в серце
макаю пензль в вітер
і хай мені хтось скаже
що я не є художник.

Коли немає проти чого битись
І всі цензури знято
Старий рок*н*ролл помирає у муках
Бо ти не маєш чого сказати
Не маєш про шо співати
Або кого підіймати на бунт
Свобода приходила поки ти сидів на дивані
Але не впізнала тебе
Коли ти граєш старі пісні
Курт і Джонні плачуть обійнявшись
А Джим випиває ще келих
Бо твій світ надто зручний
А на струнах тепер не кров, а пил

Вечір починався, як завжди
Так розмірено, однаково і сіро.
Не прийшов...
Ну і не прийди...
Сотий вірш римований похміллям.
Як завжди напилася сама
Бо неиа ні подруги, ні друга.
Я сягаю всоте сього дна
Де під 220 б*є напруга.
Світ стирчить довкола і довкіл
Паранойа зміни нових вражень...
Так буває тільки від похміль
Коли п*єш самотність по кав*ярнях.

Exordium
Квіти в саду засихають
не розпускаючись - липень
надто жаркий. У блакиті
тільки грайлива хмаринка.
Змінює контури, лики,
з півночі летом на південь,
мліє в небесному світі,
наче і там вона жінка.

Пряно гуляють травою,
схожою більше на хутро,
брижі ефірні. Принадно,
водною гладдю палає
марево. Вкрившись корою,
мозок гадає премудро –
щедро вести чи ощадно
тіло, що міри не знає.

Зрештою, скільки випадків,
скільки загублених рішень.
Тіло противиться: - Годі!
Хмелю і дійства, любаско!..
Дивно, що прагну початків,
а не щасливих закінчень.
Непритаманні природі
роздуми терплять фіаско.

Post scriptum
Сад відбуяв, посивíли
гóри, пожухла долина,
хмуриться море на обрії.
Горнього отчого краю
стежкою йде сивочола
з глечиком повним людина,
б'ється за стражею піній
серце священного гаю.

2006


* Опісля такої купи мінливостей і випробовувань
** Вступне слово.
*** Опісля усього написаного.

ДО
хтось приносить нам воду -
каже, вам треба води
бо кожисті ящери літа
зачуяли ваші сліди
в піддашші залопотіли
кігтистим пахким теплом
повипинались надії
крихти під спільним столом
воду в брудному глеку
ставте на спільний стіл
будем вітати літо
ящерів рвати з тіл
розквецювати травою
обличчя і животи
гоїти ями між ребер
туди садовити квітки
грати на власні кості
падати в ніч навзнак
спека росте крізь очі
ящери вже в горах

ЯНГОЛИ-ЯНГОЛИ
приносить мені квіти
повітряним міря кроком
вінками сплітає гілля
пахне свіжим покосом
цілує мене у шию
за руку веде по полю
дЕ за краєм волошок
веселка сплива за водою
він робить із мене груші
двох бджіл запускає в небо
я за ним у похід рушу
він знає куди нам треба
розпорошена нитка шляху
м'яко стеле під ноги босі
він мене на порозі стріне
і промінчик вплете у коси

Постріл глухий самогубця, грім барабанів при страті,
Хрускіт меча, що зламався, доки закінчився бій,
Хрест на стіні у кімнаті: Бог, що за нас не розп’ятий:
Ось моє щире кохання, біль потамований мій.

- Кажеш, що любиш? Не вірю! Я наче бранка у тебе,
Руки – гарячі кайдани, душать обійми мене,
Порами тіла вдихаю сірий полин твого неба,
Товчене скло твого сонця, степ, де і тінь не майне.

- Губи закушу до крові. Води зі скелі, з полону,
Костур пророка, мов доля, - сила старечих рамен.
Тореадор в позолоті дражниться сонцем червоним,
Б’є в чорну бичачу шкуру твого волосся, Кармен.

Світ без тебе...
І я ніколи не звільнюсь
Очі в стелю
Боюсь...

Можливо ти живеш
Можливо вже не вийти з цих квартир
І знову день без меж
І я кидаю в море якір свій
Цей голос не в мені
І павутиння на моїх віршах
Я оживу в тобі
Неначе божевільний-вільний птах
А стіни як завжди
Наповнюють знадвору горизонт
Мені би не піти
Отож я залишаюся за двох
І може ти знайдеш
Фіалку у моїх-твоїх ЖЖ
І знову як завжди
Але...

Цей світ без тебе...
Тож я ніколи не звільнюсь
І очі знову в стелю
Без тебе я боюсь

Коли свічка горить у тремтінні,
Коли руки сполохано прагнуть,
Коли ноги пускають коріння
Коли так недолеко до раю,
І коли до обіймів ще вічність
Довжиною у крок, навіть менше,
І коли вже стає навіть смішно
Ми сахаємось ніби вперше.
І коли вже зовсім несила
Залишатися разом, поряд
Ми втікаємо що є сили
Хтось у себе, а хтось у зорі.
Коли свічка горить в тремтінні
І романтика б’є із чаші
Розуміємо: надто пізно,
Вже далеко наш потяг щастя.

Перестиглими гронами сльози
Опадають із чорних віт.
Розчарування наддоза.
Перемучений болем світ.

Перестиглі слова у мовчанні
Нотами – на папір.
І зачаття в самотній спальні
Сотні маленьких лір.

Перестиглими гронами...
Боже,
Ахроматичний світ
Затуляють прозорі сльози,
Приростаючи до повік.

Чи бачили ви ніч на морі?
Вдихали цей солоний аромат,
Рахуючи у небі ясні зорі,
Стрічаючи маленьких чаєнят?
Як це приємно уночі над морем
Дивитись вдаль і слухати прибій.
Віддатись водам, попрощатись з горем,
Відчути спокій у душі своїй.
Лягти приємно поблизу глибин,
Нехай вода попестить ніжно тіло,
Русалки заспівають міфи дивні,
А бог Нептун все зачарує сміло.
Можливо, вас медуза полоскоче,
Поблизу мушля вмоститься, послухать казку,
А дужий вітер вперто так захоче
В обличчя дмухать – дарувати ласку.
Як це приємно уночі над морем!
Сліди малюючи, іти по узбережжю.
Дозволити це змити все прибою
І знову малювати обережно.
Торкнутися очима зір яскравих,
І скинути їх поглядом додолу,
Збирати жадібно, мов перли та корали,
Йдучи все далі у відкрите море.
І закрутитися в спіралі хвиль солоних.
Затанцювати і забути горе.
Вдихнути аромат вітрів невтомних.
Яка ж прекрасна ніченька над морем!

Все тіло, безмірно красиве,
Покрили страшні чиряки.
Становище серця – жахливе,
З'їдають його черв'яки.
Хвороба дурною ходою
Поглиблює горе, біду…
Де ж ліки і що з головою?
У бруді лежать без ладу!
Хто нашу красу порятує?
Та де ж ти, цілющий вогонь?
А, може, тебе й не існує,
Брехня ти, безчестя чи сон?
Вмирає краса без надії,
Хвороби примножують біль…
Клопи, павуки, кроти, змії…
Рвуть немічне тіло навпіл.
Найкращі за тебе вмирали
Протягом безліч віків.
В боях смолоскипом згорали,
Святинею прапор горів…
Ой, де ж та велика ідея?
Настала пора нечистот…
В стражданнях згасає лілея
І весь український народ.

А без неба буває страшно.
Парадоксами причаїлись
Одинокі берези щастя
І самотні пейзажі вулиць.
Чорний кіт - негатив жахіття
Підморгне і щось муркне тиші.
А без неба буває вітер
Що у стони небесні дише
Перегарами недопалів
Захлинають цей світ тумани
Моє небо внизу підвалів
Забинтовує сонцю рани
Підлих поглядів окулярних
Гострих поглядів несердечних
А без неба бувають хмари
Такі сірі і недоречні.

То Ви казали шось про правила?
Я не чую Вас:)
Надто вже голосно Ви звикли кричати
Весь час - мені на вушко
Так от: Я тепер не чую крику
А Ви ж намагались мене попередити
Не йти проти вас
Не вистромлюватись з-під гребінця
Та ваші закони застарілили з вами
Ви казали, що свобода в'бє мене
І що без Ваших правил буде анархія,
Що зжере мене
А я всеж спробую
Тож сподіваюсь Вам сподабається
Це моє САМОгубство

Сказати «вернись» в півдорозі
До шепоту слова «ніколи».
Сказати «на мить», а «не можу»
Залишим на завтра, на потім,

Змовчати про ночі в дурмані,
Ціловані кимось іншим.
Сказати «в нас є тільки зараз,
А завтра вже буде запізно».

Забути про гордість, про сльози,
Віддатись гріху що є сили.
Так людям любити не можна,
Бо в них прорізаються крила.

І коли вже не можеться плакати,
І коли вже втомилось боліти.
Залишається далі гарбати
Й лиш самотньо по ночах вити,

Вити стінам одвічну втому,
Залишатись віч-на-віч з ними.
Я – приблуда, не маю дому.
Все, що є – це холодні стіни.

Я бачу двері. За дверима світло.
А тут не так і зовсім все не те.
А за дверима двері. Потім вікна
І щось святе, доторкано-святе.

Пелюстки вуст цілують нічну спрагу.
Павуки снів зіткали тишину.
Ти йдеш по лезі, як по краю даху,
Як по містку зі світу цього й сну.

Мережиш біль і кров п’єш стаканами,
Не віриш в смерть, її просто нема,
Ти бачиш двері, зашиваєш рани
І навіть вже забула, що жива...

Люстра гаряча й байдужа.
Вечір, що зветься вже ніч.
Кави підстиглої кружка
Й холодно-сердечне так-тік.

Очі будинків закрились
Зашторені почуття,
А в серці мені залишилась
Купа чужого сміття.

Люстра розсмажила спогади,
Руки шукають вина.
Серце скотилося сходами,
Розбилося й більше нема.

Все чітко іде по сценарію.
Вечір. Самотність. Вино.
Я вкинута в світу акваріум,
Дайте води! Хоч на дно!
11, 09, 01р,Б,

Карусель мовчанки.
Півжиття пройшло ніби півхвилини.
Почекаю до ранку.
Вип’ю з ночі сон із полину.

Почекаю до завтра.
Вип’ю келих слова із пісні.
Захлинуся вогнем
В залитому водою місті.

Карусель мовчання.
Крутить голос у півзвучанні...
10. 09. 01р. б.

Задивлялися у стелю, міркували дивні згоди
Очі кисло зеленіли, загаси їх соди,соди
Ніби поруч, так далеко, міліметри між долоней
Квіти в твоєму волоссі, ніби я, також в полоні
Тільки бігти з підвіконня…

Бігти у чвал, шаленіти за тобою

Цілували кожний інше, ніч приходить перші ліпші
Тонемо в мережах тіней надзірково захворівши
Тільки бігти з підвіконня, на підлогу, засинати
Були ми кімнатні квіти, так хотіли губи мати

Задивлялися у стелю, мріяли щоб губи мати
Ніби поруч так далеко, надзірково засинати

Не дістати, ніби дотик
Алкоголю з головою
Стежки снів – важкий наркотик
В поєднанні із тобою
Сподівання на сюжети
Увірватися з думками
До твоїх очей-газети
Скануватись сторінками

Зранку зле, напевно кава
Абонентка недосяжна
Хто сьогодні нецікаво
І хто завтра переважно
Не дістать тебе на дотик
Алкоголем з головою
Тільки стежки снів наркотик
В поєднанні із тобою

Каміньу формі серця
Холодне в моїй долоні
"Кохана, ти хочеш щастя?"
"Коханий, ти хочеш волі?"
Небо у формі болю
Застрягло в очах назавжди
"Кохана, ми для любові."
"Коханий, боюся зради."
Дерева у стилі Осінь
Закінчується найкраще
"Кохана для нас весь простір."
"Коханий, а де тут щастя?"
Чекання в душі завмерли
Надія у стилі Зранена
В коханого в грудях б’ється
Серце у формі каменя.

Ми народились під знаком чужим
як не старались, та сльози - це дим
біла стіна від вогню недалека
він підіймається з самого пекла

Чорні душі у його руках
він Люцифер – його влада, лиш страх
володар всього, що маєте ви
не намагайтесь, бо ви не живі

від нього тікати сенсу нема
твоя свідомість - вже не твоя
він не дожене, ти сам повернешся
та милосердя все одно не діждешся

Біль його тиха, діюча сила
День, як завіса, бо ніч так жахлива
кров його напій, вогонь його суть
вас вірні слуги до нього несуть

Сяйвом облитий, що лине з небес
Від Нього він втік, як зраджений пес
чорний як порох, червоний від люті
і досі вважає, що ви його, люди

Гордий, красивий, та лихо в очах
він Люцифер, його влада лиш страх
усмішка - мітка вашої смерті
як не старайтесь, та ви лише жертви

Сріблом покрита його душа
ще не мертва, та вже не жива
тінь могутності на його чолі
не намагайтесь, бо ви не живі

Пильно подивиться, прямо в зіниці
посадить у темряву своєї колісниці
і повезе в саме серце пекла
він Люцифер, і я навік його жертва

квіти в саду засихають,
не розквітаючи. липень
надто жаркий. альбіноні
спеку полегшує щемно.
згадую море минуле -
хочу його оповісти
ясі. від мушлі до неба:
церква з червоної цегли,
голос, міцніший за камінь,
запах домашнього хліба.
а за плечима чекання
шлюбу, обітниць, дитини,
і кришталевого дзвону
в київськім небі осінім.

люлі, іваночко, люлі
всі колискові правдиві,
а королі мавританські
коней ведуть напувати
в спеку липневої ночі

Мій дім Вас не любив.
Ні, він не бив чашок,
Що Ви стискали в пальцях, мов навіки,
І не дзвенів шибками, коли, шок
Од Ваших слів долаючи, повіки
Здригалися - мої, не чхав дверцями шаф,
Не підкладав Вам на підніжку килим, -
Мій дім був жінкою, як я й моя душа, -
А значить, знав, що треба бути милим.
І все-таки мій дім Вас не любив!
Я остаточно взнала це по тому,
Як Вам всміхнулась, осміхом слабим, -
І враз відчула, що не маю дому.

Все те, що тихо стало снами
Чи звуками пісень моїх
(І найсумнішими із них),
Незримо тане поміж нами.
А щастя привидом не ходить,
Реальну набуває суть.
І ми – не ми, і нас несуть
По колу дивні хороводи…

Переклав Дмитро Дроздовський

Ворон

через біле сліпе
крижане і блакитне світло
що навколо птаха
посилає одиничні нотки
освітлено лунають
світові опали
вони вдаряють
безпечно довкруж
стрибають у траву
і падаючи
вони не піднімаються
хочуть прорватися
не розбиваються
скляне повітря
це певно чорний дрізд
а не ворон
ворон же там
де він завжди
вдивляючись в ці
дні
із тихого роялю
і кігтики дряпають по дереву
птаха шаркає
перевдягнутися хоче
великими пальцями вчепилась
за стовбур дерева
і хитанням голови
ставить запитання



Більше ніж спомин

Я не мара, поклади
свою руку ти на груди
і відчуй мій живчик, час
крізь мене іде, і я
сплачую рахунок і вибираю
далі жити. Речі, що у нас
у коробках більше не можуть
роздивлятись вгору, вниз, рухатись.
Із закутків
вони кличуть, тонкі ниті
того, як один жир кохається
у їжі. А я збережена
не буду проти посухи;
зернь до зерні я все саджатиму у
саду і рухатимусь далі.

Це не луна
колись почутого звучання
у повен місяць, от дикун. Темне
стрімголове серце
іде крізь ліс до пломенів
від сонці. Жисть переможено,
коли прокинувся від сну душі.
Мене не змусять
бути служницею твоїх думок, відчуй
мою плоть, я солодка; кров
переливає крізь поріз
глибоко в кістку. Я не
шепчу на вітрі, ні,
я так із язиком говорю, і плачу
ридма, і кричу на камінь.

Я тримаюсь подалі від тебе
і відчуваю тепло, ця форма
має свій смак, тяжка на дотик,
ні полюванню; очі сміються
і плачуть, дивляться. Стискання;
відбиток твоїх рук
позначився на шкірі. Ти
не можеш випрасувати хати
цілком, навколо, повністю,
тож ти затям;
я справжня. Наші чуття
показують чи брешуть
в словах померлих. Я
не буду тебе тримати більше, тільки
тіні не відійдуть.


У пошуках весни

Пригадую, ішла униз
я довго по долині сніжній,
там, під побитим снігом, вліз
німий холодний локон тиші.

І очі, знаю добре путь
униз я до скляної річки,
шумить комиш на незабудь,
сріблястий, світиться мов свічка.

Мороз вдаряє в кісточки
я голі пальці розтираю,
стікають сніжні річечки,
вже не відлигу так чекаю.



Разом

Коли усі слова зібрались в грудях,
що ж, понесу їх обіруч до саду.
Там їх сховаєм й поспішим назад.

Хрестом те місце не помітим
трава зросте і вкриє все. Ніхто
не здогадається ніколи, що там.

І ми забудем, кілька футів від нас
лежать слова, що ми колись сказали. Тиша
засне між нами, непорушна вся.

Але в прийдешнім прийде хтось
і розкопає ту місцевість,
щоб сад сплекати, схованка злетить

зі слів усіх, промовлених раніше.



Ізі Стріт

Я іду собі по Ізі Стріт*
поряд дві дитини, пачка валіуму
двері із подвійним замком
сплять на підлозі
й чекають, як усе це повернеться.
— знову звуки твоєї ходи
і жахливі речі, які ти сказав,
рипання дверне, удар
кулака по моїм обличчю, твої ступні.
Ти сказав, я зробив це з метою
— крові.
Ти сказав, у тебе лише один шлях
— померти. Прокинься.
я чую кожен зойк,
що вривається в холод, як піт,
чую монотонний звук
На моїх ногах.
Я перевіряю кожне вікно, кожні двері,
підлогу під ліжком,
звісно, ти маєш бути там,
чекаючи, коли засну.
Ти сказав, я хотіла легке життя,
не змогла бути твоєю дружиною.
повертатися до пакетику валіуму —
це життя, а тепер
я прокинусь на Ізі Стріт.



Чаклунство

Нічого
не роби,
крім кохання,
і кохання створить
тебе.


Готичне?

Якщо відчиниш ти ці двері
побачиш образ в них кривавий:
хоробрий рицар із давнúни.

Не відчиняй, ти саботуєш
втікаєш до дівиць, бентежний,
щоб у масажі їх історій

сформовувать безформну правду.
Той світ — великі вигадкú,
гобленів, демонів, це доказ.

Метафора — то ключ поетів
у світ зачинений. Святий Георгій
Не зміг принцеси все ж звільнити,

вона поглинута. Її погинув Він. Жага,
бажання. Дракон жадав її, і зойк,
у ній приспалий, їй належить.

переклав Дмитро Дроздовський

Paisley J. Alien Crop. —
Edinburgh: Chapman Publishing, 2006.



Переселення

Поклали ноги в ґрунт, углиб землі
людей немає.
Кістки жінок прадавніх... чути хрускіт,
сухі й крихкі, під нашими ногами.
Це переселення хвилює душі
і хочемо зібрати кості разом,
і сваримося з сестрами з дрібниць.
Лишили врешті все.
Стерв’ятин крик укрив червоне небо
і хоче впасти в нас. Оаза мрій,
міраж тепла й надії
нам не дає упасти в дикий розпач,
ми повні духом, в розпачі з бажанням.
І в небі щось вогненно так горить,
там білі прибиральники сміття
в костюмах чорних тіло все
і каркання несе єретикам ,
травестію природи.
Ворони нас почули, хоч сліпі,
летять на здобич часу, очі з крові
у небі, ідемо по кроку в крок, пустеля,
спрага навіть у ногах;
ми мрійники оази,
де є самотній чоловік і жінка разом.


Падіння

немов боги, він думає, вдягається,
його краса тонка, мов шкіра, це аура
зі світла, наче з примхи.
Але і він іде у гурт гріхів,
на ньому слід землі, він показник.
Якби, якби він знав.
Його слова являють нам
цнотливість, що наче рани в тілі,
немає різниці, у крої чи ні, цей гріх
є наміром, і світлу не ввійти.
Він їсть кістки, іде крізь плоть.
Й у його ліжку він з ним також
— чоловіки не дефілюють. Боги це ми, ми є.
Цнотливі й зі знанням про гріх. У мирі.


Дика вишня

Це дівчина з обличчям сходу іде в наш сад навесні,
шукає прощення, і щічку свою підставляє
під руку старого й упертого віку.
Узимку все злилась на прірву,
тепер же, безсила, всю ніжність дає темнуватому сонцю.
Ті чорнії очі, в них серця печаль,
кохання шаленого шал,
це хвороба із мрій, Він мужньо тримає її,
а вона несеться в повітрі, легка, наче світло.
Вона — то вінець. Аж допоки із трону
на камінь не скинув її, і плаче в бур’яні зеленім
у хащах зелених тіней вже розтала навік.
А осінь, ренегат, роздягає його, він вже голий,
без вбрань, він стоїть, її спадок
артритне тіло в рубцях, із яких зерна крові.


Багаття

Розбурхує листя
в купі осіннього золота,
світло-коричневе, блідо-жовтасте,
огненна іржа.
Він мовчить,
але ми можемо доторкатися,
і якщо я говорю,
він не чує, не хоче.
Я хочу. Він ні.

Я збираю собі яблука.
За дверима, роздмухує огнь,
спихне полум’я,
що було зелене й весняне,
лиш попіл тепер.
Він чоловік дружини,
а я ні.
І ще, сама собі я заробляю,
щось дивне роблячи
с словах.

І в димовій завісі, наче привид,
жінки чужі з минулого мого,
що не змінилось.
Чую я тепло, я чую,
починаю вже горіти.


Сезонне сонцестояння

Я подарую тобі зиму,
гарячим подихом фрагментів,
тяжку, мов то мороз чи лід,
і заковтну у млу морозну,
всю правду криги. Ти у зброї
з вогнем мене ти пожираєш,
твій страх від холоду в мені.

Я подарую тобі весну
солодку страшно, її листя,
їх ти спали, на язиці
залиш бажання поцілунку,
і кров здіймається по венах,
свободи вени. О кохання,
ми змелю в зелень вберемо.

Я подарую тобі літо
все з теплоти, з мого кохання
у тім теплі моїм щоденнім
ти будеш мій. І у піску
ми час зупинимо, скоротим,
покладемо у скло. І завтра
буде теперішнім навік.

Я подарую тобі осінь
таку свавільну і таку,
що завше тягне в ліжко пломінь,
ось дощ рясний, ти у пальті,
щоб нову шкіру відростити.
таку чудову, мов вода,
тож поки що є час поспати.

купаюсь у днях та боюсь потонути
так буває коли на горизонті бачу зірку
чи тінь від сонця
заховай мене у вечір
він є невідомість
перерва мж тим що є і ти що буде
залиш мене жити серед поля дорожних знаків
і вкажи на вихід
заміноване серце лічить секунди
до великої вистави
мільярдний крок старого ліліпута
перешіптувались актори
вже готували змову
та я повертаюсь у море
побачу зірку
втону
і буду жити
на дні чийогось острова

Сто літ вже йде Війна
Вже Гетьмана нема
Живого, п*ять десятків років,
Кривавий несе слід
Шабель наших політ.
А до Свободи,може,
Кілька кроків.
А я-
У душному гамаку
Ніс Тебе по ярмарку,
Врода вся на видоку
(Може хтось і купить).
Дурень.
Вірив,що краса,
Хрест святий і небеса
Будуть запорукой,
Долі з кимось вкупі.
Та чуба вкрила сивина,
А її,як не було,
Так і нема.

Намалювавсь пан Лях.
За безцінь хотів взять,
Та не віддав я.
Він шаблею лякав,
Йому я показав,
Що таке шабля.
Він Хлопом називав-
Я промовчав.
Він Золотим манив,
Та я був впертий.
Бо вже не вперше:
Кричить він «Унія»,
Невитриманий Лях.
А сам в мої краї наведеть шляхт.
Наук різних навчить,
Та по своїму хрестить.
Та,по Своєму Хрестить.

Бо йому,
Що Козак,що Кріпак-
Все-Бидло.
Під іїзуїтський ковпак-
Все-Кривда.

За добре і за зле-
Віддав йому я дяку,
Та України-не продав поляку.

Ізнов:
У душному гамаку
Ніс Її по ярмарку.
Врода вся на видоку-
Може хтось і купить…
Дурень вірив,що Краса,
Хрест святий і Небеса,
Стануть запорукой.
Долі з кимось вкупі.
Та чуба вкрила сивина,
А її,як не було-так і нема.


І ось до зброї клич.
Чи хлоп,а чи панич.
Щоб боронити землю та ідею спраглу
Позабудь про сани.
І навіть дітлахи козакували.
Та мало сил.
Та обмаль сил.
Богдан послав послів у Крим.
Та,що Орда?.
Що та Орда-
Їм,злодіям,аби Ясир!
А тут Цар прислав Бутурліна.
Тут цар прислав Бутурліна.
Ми в Переяславі всі шапки вверх-
«Х-в-а-а-а-а-а-л-а!»,
Тай тут не обійшлось без чвар.
Бо бачив в мені Смерда чи Раба,
Ясновельможний брат,Російський цар.
(Петро послав копать канави та тесать каміння),
Щоб вин7ищить козацькеє коріння.

І знов-
У душному гамаку
Ніс Тебе по ярмарку.
Врода вся на видоку.
(Може хтось і купить).
Дурень вірив.що краса,
Хрест святий і небеса
Стануть запорукою.
Долі з кимось вкупі.
Та чуба вкрила сивина,
А її ,як не було –так і нема…

Ось кобза,ось сума.
Ось Воля!!!Та сліпа…
Та Слово є від серця,
Не будь байдужим,слухай,Сину!
-Родився в панській Польщі.
-Ріс вільним Козаком.
-А помирати що ж,в Малоросії?
Та вірю-через сотні літ.
Збудуєш на своїй Землі,
І як належне прийме це сусід.
Збудуєш,сину,ти жаданну Волю!

Бо я!...
У душному гамаку
Ніс її по ярмарку,
Врода вся на видоку.
Може,хтось і купить…

Кожен помиляється
По своєму.
Молює в мозоку
Сусіда.
День.
Мусить мати якусь Дорогу.
Поки по Землі Йде.

Від чого це залежить.-
Від будови Зрачка.
Кольору Ока.
Групи Крові.
Швидкості її кровообігу.
Росту,Об*єму чи Ваги тіла.
Ширини Кроку.
Зношеності Черевиків
І Піджака.
Якості цигаркового тютюну.
Та-

Кожен рве свій Вузол серця.
Ніби з Заплющеними очима.
І,навіть, не важливо
Міцна чи Немічна рука.
Наскільки Профі,
І в якій галузі.
Суспільної спроби
Пошуку Логіки.
Та Здорового глузду.
Читав»Новий Завіт»
Чи «…Заратустру».
Жнеш Сонячну Енергію
З Колосу.
Чи Бурьонченого вім*я.
Пролетарствуєш біля станка.

Всякий бачить.
Тільки Такк.
Як може тільки він.
І в цьому його Спасіння.
Чи прокляття.
Нам не знати…

Ми маєм якось Жити.
Бо кожен з нас,
Як колос жита
Прив*язаний за Час.
І суть не в Старій Філософії
Чи Новій.
Дві Тищі Літ
Підбитим Птахом
Б*ється Слово.
В Людських Серцях.

Маленька мурашка
Дрібочить ніжками.
Ти дивишся на неї
З небес свого ліжка.
Питаєш себе-
Чому,
Тебе піднято так зависоко.
Але!
Коли ти ступаєщ
Крок,
То ви вже з нею-
Брати.
І,навіть вона-Бог.
Тому що,
Мурашка
Знає
Куди
Іти.
А ти…
Ступивши крок,
Ще навіть не відаєш
Куди зібрався йти.

Кожен по своєму
Бог.

Коли ти питаєш мене
Чому все не так
То я-мовчу…
Сказати тобі,що все мине-
Лише миттєвість правди.
Дивись!
Випав перший сніг.
Він покрив усе-
Інаші поразки,
І наш успіх.
І він нам несе
Якийсь Лік.
І ліпить.
І ліпить.
І ліпить.
Його
На віконому склі,
На тлі,
На дерева.
На всій Землі.
Дивись!
Сніжинка спинилась
Тобі на вії.-
Це Лист Тобі-
Від Бога!
Вона розтанула
Від твого Тепла Крові.
І Ти не знала,
Що Ти
Прийняла його
Й Прочитала.

Поезія-
Розіп*ята Істина,
В Терновому Вінці.
Стан Поєта-
Біль.
Від 3-х Гвіздців.
До 33-х
і За…
Не треба Віршів…
Пали свій
Сигнальний Вогонь.
Скільки хватить
Противу-
Проти-
За.
І все,що б я зараз
Отут не сказав.
Лиш Спроба.
Знайти Логарифм Слова.
І якщо мій Пульс-
Тіла Дух,Молекула Всесвіту.
І якщо Слово-Істина життя на Землі.
А Я,-як і всі тут-
Давно вже
Живий Труп.
То що ж Суттєво?
Важно.
Йти Бройовим Маршем
Вногу до Кривавого Фаршу?
А куди ж Істинна?
А куди ж Істинна Поезія?
А кудиж Мій Стан Поєта…