Поговоримо поглядами - не словами.
Можна ближче і голосніше? Аби розширити
безкінечність потаємного. Ніби ніша
імпровізованого діалогу
(в чотири руки по клавіатурі)
вкоротила всі палкі аналоги,
й айстри -
айстри кинула тобі в ноги.

Поговоримо поглядами - не словами.
Можна зважено і зазначено? Аби вивільнитись
від енергії. Бо давно пробачено
мимобіжні хиткі недоречності
(врізнобіч колосальними зграями)
вперше так, ніби ми приречені
бути нотами -
то ж зіграй мене!

Приходила думка навшпиньки,
Приносила в жменях ожину,
В очах - ледве тепле сонце,
В волоссі - барвисті жоржини.
Щось ніжне прошепотіла,
Поглянла прямо в душу,
"Я, ніби, бездомна" -сказала.
В садах наливались груші.

І так вже багато років
Снують думки нетутешні,
П'ють каву чи чай. І з банки
Куштують медові черешні.
Про щось незнайоме говорять
"будь ласка...пробачте...авжеж"
Лишають "а - як - же - жити" ,
Втікають - не здоженеш.
.......................
Приходила думка навшпиньки,
В очах - невимовний жаль.
Улюблена моя думка -
Про тебе моя печаль.

Нарцисовий жовтавий сніг
Годинник цокав ранок близько
На ліжко непомітно ліг
Бузковий слід червоних іскор
За рогом вулиць вітер вщух
Минувши чергу люстер білих
На сході кожний зайвий рух
Горів квадратами на стінах

Клерки закохано сонце ловлять
Жменьками над конторками
Білі бинти на зелених долонях
Ще вранці були неторкані
І тіні тікають угору від бруку
Як рикошети від тіла
І дружно лягли під обкладинку букви
Ще вчора незрозумілі
На чеканих станціях квітень і сон
Ще так недавно боролись
На П’яцца Дуомо сто парасоль
Згорнули сонце в Макдональдс

Торкатись, бачити Тебе,
з долонь напитися відваги,
аж поки думка прокладе
останній міст нічної Праги;
аж поки небо пролетить
так низько понад головою...
І зупиняти кожну мить,
раніше стриману Тобою.
І сонцем душу обпекти,
і льодом опік остудити...
Ходити там, де ходиш Ти
і душу світлом оповити;
і забувати, де кінець,
щоб повернутись до початку,
аж поки сонячний гінець
запалить в небі ясну крапку
і ніч зірчасту перетне
найпершим променем любові...
...Ти знову вибереш мене,
а я ловитиму на слові,
на кожнім дотику очей
Тебе, єдиного у світі…
В душі від того аж пече,
що можна так когось любити…

“Світ будується нам спочатку...”
Катерина Калитко.

Щось не так. Гостро пахне містика.
Хтось на шпальти розлив олію.
Свисне рак – і замре статистика.
Світ від цього уже хмеліє.

Небо крутиться. Потім – падає.
Біле полум’я їсть рукописи.
Трійця муз на стіні помадою
вперто пише забуті опуси.

Все ще буде невдовзі згадано –
кожну теплу і світлу згадку.
Ти вже чуєш, як пахне ладаном?
Світ будується нам спочатку.

Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Вірю, бо знаю: воно таки є.
Ти будеш жити, велика країно,
І буде жити щастя твоє.
Пісня зірками полине додолу,
Будуть гриміти вірші по степах.
Встане Шевченко й помолиться знову,
За Україну, за край в небесах.
І Україна долатиме горе,
Встане з колін наш народ, і тоді
Знов заіскриться загублене море,
Знову співатимуть птахи вгорі .
Пам’ять загубить колишні моменти,
Зникнуть вони і підуть в забуття.
З’являться нові в серцях компоненти,
І ми повіримо в краще життя.
І
Час не стоїть, він постійно крокує,
І Україна за ним тихо йде.
Що нам століття прийдешнє готує,
Хто з нас в майбутньому краще знайде?
Та є надія - вона не старіє,
Нам допоможе долю знайти.
Кожен у серці тихесенько мріє,
Кожен, не виняток, навіть і ти.
Мріє про щастя, мріє про долю,
І про життя, що мов вихор думок.
Кожен з нас хоче позбутися болю,
Слухати пісню маленьких пташок.
І усміхнуся я тихо до сонця,
Що подарує нам промінь небес,
В кожному домі відкриє віконця,
Кожному з нас подарує чудес.
ІІ
Ми – Україна, велика держава,
Ми живемо на чудовій землі.
Тихо ми йшли по болоту, мов пава,
В тому болоті вода із крові.
Ми не завжди панували спокійно,
Страшні вужі нам кусали мечі.
Та на своєму стояли надійно,
Хоч і в болоті, в болоті з крові!
Страшними хмарами нас покривало,
І ми без сонця століттями спали.
Небо ридало над нами дощами,
А ми все йшли по болоту, мов пави.
Страшний полин нас волік за собою,
Кинувши волю, він з вітром співав.
Квітка-полин, що росте над тобою,
Дехто про неї нічого не знав.
Та Україна все ж вийшла на волю,
Як не хотіли цього вороги.
Знову з вітрами гуляє по полю,
Все-таки встали з тієї ноги.
ІІІ
Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Бо не зникають безслідно держави.
Ти Україна – велика країна,
В тебе в душі ще лишилися пави.
Ще ми покажемо правду у світі,
Ще ми піднімемо прапор у небо,
Ще зрозуміють із чого ми литі.
Все ми зумієм, якщо звісно треба.
Тихо літатимуть гуси над степом,
Люди збиратимуть нові врожаї.
Йтимуть туристи з новеньким наметом,
І щебетатимуть пташки у зграї.
Квіти мені милуватимуть око,
Вітер повіє, розгонячи хвилі.
Я не ступлю уперед ані кроку,
Я підкорюсь цій нестриманій силі.
Так, Україно, ти маєш майбутнє.
Краще, ніж ти, мені й не насниться,
Ти переможеш все сутнє й не сутнє,
Але в душі нашій дещо лишиться…

Рідна державо, живи і пишайся!
Тобі ж я усе, усе подарую.
Тільки не гайся, прошу я, не гайся!
Я ж тобі щастя й любов пророкую!

Відчуваю тебе...
Усі космоси впали під ноги
Хай всього лиш на мить
я замру у обіймах твоїх
відчуваю тебе
Мікрокосмоси тіла і Бога
закипає вогонь
відчуваю як космос горить
Уже скрапує сік
із найвищого трону блаженства
хай це тільки на мить
я розтану в обіймах твоїх
ти усюди в мені
ти частина вселенського серця
Моє щастя і сонце
і пристрасть що схожа на гріх
12,07,2000

Я в той вечір не знала тебе
Просто марила мило й беззвучно
Я прийшла в незнайоме кафе
"Кави будь ласка і ключик...
до одного з присутніх сердець
може того що також п*є каву..."
Біля тебе порожній стілець
Я попрошу у тебе цигарку
Ми покуримо тишу на двох
Це мовчання стає риторичним
До сьогодні не знала що дощ
Починається з твого обличчя.

Вчора залишилося у вчора
завтра, може буде ще колись
у люстерку битому потвора
Блимає очима
Повернись...
Ноги м*яко тонуть в кавроліні
Кисне кава, телефон мовчить
Я самотня в свому поколінні
Телевізор блимає, горить,,,
І торшер киває головою
Вчора залишилось в...
Не іди
У люстерку битому потвора
Почуттів
Яких вже не знайти...

Мені так хотілось тебе обійняти,
Серце моє завмирало від болю,
Йому було важко тебе відпускати,
Воно ледь жило, обливаючись кров’ю.

Я пам’ятаю останній твій дотик,
Дотик гарячих тремтячих долонь,
І подих весни, свіжий лагідний подих –
Я відчувала його в своїх скронях.

Чому саме зараз, коли ти вмираєш,
Життя за вікном так яскраво палає,
Навіщо мене ти одну залишаєш,
Я жити не можу без тебе… Благаю!

Благала тебе, цілувала, молилась,
Зверталась до Бога, шукаючи світло,
Мені врятувати тебе так хотілось,
Та ти вже пішов, пішов непомітно.

Метафора мене щасливить –
Я мружусь ласо, наче кіт.
Але коли “тропічну зливу”
Вихлюпує віршем піїт,
Втрачаю насолоду звіра.
Де стежка зла, а де – добра?
Світи злилися в недовірі,
Подвійне дно, подвійна гра.
І словеса, як той орнамент
В палаці хитрого паші,
Сплітаються в подвійну браму
У передпокої душі.

…Я знаю правду: всі інші правди – пусте!
Не треба людям з людьми на землі боротись.
Погляньте – вечір, погляньте – вже ніч іде.
Про що – поети, коханці і полководці?!
Вже вітер стелеться, уже земля в росі,
Вже скоро зоряні застигнуть заметілі,
Ще мить - і під землею заснемо усі,
Усі, хто спокою не мали й не хотіли.

Я Тебе не питаю, звідки
Ти прийшов...Із повітря наче...
Мовчазні білокрилі свідки
поруч Тебе... і я їх бачу...
Відчуваю тепло, що ллється
по руках і по всьому тілу.
З-поміж струн, що з самого серця
линуть в небо – обрала білу.
В дзеркалах я не бачу льоду.
Впав тягар, що стискав зап’ястя.
Хтось тримає за руку моду.
Хтось приймає в обійми Щастя.
Я Тебе не питаю, де Ти
вчився слухати і любити...

Над Тобою мої планети.
Наді мною – Твої орбіти.

Liepų šurmuly, prieš akmens krantinę,
ties skubria srove, panašia į Tibrą,
su jaunais barzdočiais gurkšnoju “Gilbey’s”.
Sutema, stiklų skambesys ir dūmai.
Nepažįstu jų. Pažinau jų tėvus.

Ką gi, kartos keičiasi. Diktofonas
šlama ir užsikerta. Pašnekovams
rūpi lygiai tas, kas ir man kadaise:
ar kančia ir gailestis turi prasmę
ir ar menas tvers, jei nebus taisyklių.

Aš buvau kaip jie, kol patyriau keistą,
už kitas tikrai ne geresnę lemtį,
ir žinau, jog blogis nežūva niekad,
               bet aklybę galima prasklaidyti,
ir eilės vertos daugiau nei sapnas.

Vasarą dažnai nubundu prieš aušrą
ir be baimės juntu, kad artėja laikas,
kai naujoms gentims pasiliks žodynas,
debesis, griuvėsiai, druska ir duona,
o man jau nieko, išskyrus laisvę.

на чорно-білій фотографії життя
витинаю щастя з кольорового паперу
в колаж збираю страчені слова
класифікую тіні як химери
На чорно-білих знимках сподівань
Я розливаю баночки гуаші
хоч кольоровість це напевно стан
який мене поки що лише страшить

лишилася ягнятком?
чи вже та
що кинула дитину серед лісу
узимку
а коли прийшла весна
пелюшки всунула до пічки
й маковиння посіяла на грядці
склала
з каміння гірку
під старою грушею
стара
варила зілля
яблука труїла
для власної сестри
аби ягням...
та в лісі вовки виють
сніг і крига
мамо, я замерзла

сьогодні так неначе перебрали
ми лопоту весняного дощу
порозкидали по підлозі розпускали
свою нудьгу
шукали, темні, тихості у кроках
притримували коней, йшли навспак
із анаграм звільняли рухи
все буде наче молоко
лише дай знак

ти ж знав, що так не буває
що коли протікає стеля
це означає не лише дощ.
не ховай очі, грачу
ти все знав наперед
не плутав би ніж і кішку
слова і удари
сльози і вітер
ти схожий на жука на листочку

я нічого не вдію
з клубком сонця в мені

ти заведеш мене у власний листопад
поклеєний на повіках озер
залапаною кригою
ще довго
до осені
до твого листопаду,
мій яблучний королю

Один у мене ти на світі.
Слова рікою, - справжній мід…
Твоя любов уміє гріти,
Моя розтопить навіть лід.

Я у твої вдивляюсь очі -
Надмірна ніжність в них, любов.
Вони зы мною до півночі,
Щоб від розлуки вмерти знов.

Скажи мені, що це зі мною?
В моїх думках і в серці - ти!
Я прагну бути лиш з тобою,
А не в лабетах самоти.

В нас кожна зустріч, як остання,
Прощання, ніби назавжди…
Нам часто сяє зірка рання.
Прошу тебе, не йди… не йди…

Мене ти врешті-решт погубиш.
Це тільки спогади сумні…
Чи знає та, котру ти любиш,
Що горе принесла мені?

Чи ти щасливий з нею, в мирі?
І як тобі у "тій" весні?
І чи такі ж цілунки щирі,
Як дарував колись мені?

Ми так з тобою й не простились,
Не ждали в гості ми біди…
На день з тобою розлучились,
А сталося, що НАЗАВЖДИ…

ти говориш слова щоб підтримати тему до речі
і ні крихти тепла не вкладаєш у свій монолог
ти мене готував до якоїсь безглуздої втечі
я б тікала та певне тікати найкраще удвох
ти не знаєш того що не варто крутити серцями
бо колись не даси собі раду із власним лицем
ти крокуєш вперед за якимись своїми взірцями
і ти знаєш я рада що так і не стала взірцем
я така яка є
бо жива
і без сумніву грішна
може мрії мої не виходять за звичний поріг
я наплакалась так що сьогодні чомусь стало смішно
як же довго я йшла щоб прийти до початку доріг

Ти – є. Ти – поряд. Ти – Любов.
Я довгий час Тебе хотіла.
...Сьогодні дощ так тихо йшов...
Проходив думкою. І тілом.

Він забирав мої страхи,
він закрадався під одежу,
він розмивав оті шляхи,
яким я більше не належу.

І кожен дотик – як луна.
І кожна крапля – як причастя.
Я заплатила вже сповна
за те, щоб мати власне щастя;

за те, щоб Ти мене вберіг
від давніх спогадів і втоми.
А я – на схрещенні доріг –
хоча б на мить забула, хто ми...

Як тінь приходить, і зникає,
Лишень втіху вона приносить.
Про неї цілий світ не знає,
Вона усе те просто зносить.

Вона ніхто, і ні для кого,
Про неї й думати не варто.
Сьогодні вона лиш для нього
А завтра, знов як ляжуть карти.

Вона приносить насолоду.
Та що ж всередині нуртує?
Вона здає йому свободу,
А ї сліз ніхто не вчує.
04,09,06

Світлофори, немов сутенери площ,
дивляться ревнивим чоловіком.
Розкривши брехливі обійми, дощ
інтимно нашіптує в черевиках.
Червоногубе, крикливе місто
до масної темряви кожного кличе.
Неначе на нитку намисто,
повії нанизані на узбіччя.

картонний голуб стартував невпевнено
з косих лінійок крилами графітними
тюльпани з пластиліновими стеблами
ростуть і хочуть довго-довго квітнути
якщо є файл то тільки не зітри
якщо шедевр то тільки в ем-пе-три
якщо любов то тільки поза темою
якщо троянди то вершково-кремові
якщо ніяк то нащо ж ти горів
і креслив шрами вздовж календарів
і знав що сни відкладені на потім
за рік з волосожара зроблять попіл

Святенницький шпиль
Готичної катедри
Коли листопад
Сіріє так рано
Симфонія крил
Символіка натовпу
Мучить дівчат
Цнотливими снами

Вітер замовк
Затнулась вулиця
На карті сліди
Уявних кроків
І до жінок
Погляди мружаться
Дивних людей
Зеленооких

На нотах міст дієзи перетнулись,
І ніжний цвіт, афішні простирадла
Літати хочуть серед безіменних вулиць.
Внизу буває, що літати складно,
Вгорі ж не знають, де подіти крила.
Терпкі каштани і реклами квітнуть
Під смогом, спіненим до стану мила;
А в ньому птаство, знизу непомітне,
Прикинувшись знебарвленими тінями,
Розходиться трикутником надкушеним.
Черпає день, озоном опромінений,
Бетонні зерна з сонячної мушлі.
Ряди октав і терцій позривали
Листки газет, неначе рештки одягу.
На впалі щоки сірих тротуарів
Лягли рум'яна надвечірніх протягів.

Дівчата з бурштинно-тонкими шиями
В перші хвилини здаються замисленими.
Дівчата, що з сіл приїздять до Києва,
Надовго закохуються в чужі лисини.
Вони ще не мають багато мужності,
У ребрах не знають важкого болю,
І перед майбутнім стоять, примружившись,
Як перед чеканим фейс-контролем.
Тихі кав’яреньки, глянці грубі,
Виклики, вивихи, видихи, вигини,
А попід сценами модних клубів –
Скривлені янголи, з раю вигнані.
Вони відчувають себе потрібними,
Їдуть додому, на п’ятий поверх,
І перед сном витягають біблії,
Списані сотнями фраз готових.
А на майданах, коли вже пізно,
Темрява живить собою вебкамери.
А на папері – фіктивні кризи,
А ВВП уже звик не падати.
Дівчата з відносно тонкими станами
З перших хвилин звикають до міста.
Дівчата, як тільки настане ранок,
Знову цілують своїх методистів.

Розтина копитом ніч єдиноріг
І бринить на срібних струнах ранок,
І роса спадає на моріг,
І зорю запалює світанок.

А в ярузі стелиться туман,
Вже щезає морок-моровик...
Я щось бачу. Що це? Не обман?
З лісу йде у поле лісовик.

Де співає в небі перший жайвір,
Де колосся гладить сонний вітер,
Де проміння будить ніжні барви,
Де гуляє поміж трави літо.

Зимовий вечір.
Туга.
Самота.
Які прості й заїжджені слова!..
Вітаю друга в трубці телефонній.
І гасне втома у моїх долонях…

Гомонить студена нічка,
Розігрію тепло пічку
Й шепотітиму на вушко
Казку, як літає мушка.

Обійму своє малятко,
Добре й лагідне ягнятко,
І співатиму тихенько
Я про зіроньку ясненьку.

І про місяць, і про море,
Про високі сині гори,
Про зелений тихий гай,
Про чудовий Дивокрай,

Де живуть дитячі мрії,
Розквітають де надії,
Де у вранішнє віконце
Зазирає завжди сонце.

І знову день.
І знову плачуть хмари,
Нахмурене захляпане вікно,
А я втомилась жити і вмирати,
Хоча, усім, напевне, все одно…

Я так давно існую в цьому світі,
Я народилась сотні літ тому.
І снігу сміх, і перші сльози квітів…
Для чого я? Чому? Чому? Чому?!.

І хочеться краплиночку спокою,
А ще хоч крихту сонця і тепла,
І хоч цю мить прожити із тобою,
Бо все сама, сама, сама…

Напливала тінь…
Догорав камін…
Гуркотів в горах
десь сердито грім.

І сиділа ти,
Втупившись в вікно,
Ніби я чи хтось
Все тобі одно.

Я ридав крізь дощ,
Я кричав крізь ніч,
І образа лилась
Із гарячих віч.

Тому й згрішила Єва,
Що в раю стало сумно
Стабільності дерев і лиш один Адам
Втікаючи кудись від сього божевілля
Змія сказала Єві: "Збудуй свій власний храм!"
Спокусилось єство, божественне начало
Вскипіла спіла кров, незвіданого мить.
О, надто юна Єва, якби ж ти тільки знала,
Що яблуко червиве і в ньому гріх сидить
Роззявивши пащеку і нагостривши кігті
В Едемі стало сумно і Адам збанкрутів
О, надто юна ЄВА...
Тепер усі ми грішні.
Це яблуко гризот зжирає сірість днів.
А дні стікають в прірву, календарі ржавіють...
Останні дні біблійні...
сей шлях в Армагедон
Тому й згрішила Єва, що інші так не вміють
Один раз і назавжди понищений кордон...

намацала твій телефонний номер
на якомусь з вчорашніх недопалків
своєї свідомості
тепер телефоную у інший відділ
щоб той намацав твоє їм*я

Горобці пьють насіння із соняхів,
А ведмедка картоплю гризе.
Баба Валя волає:- Безсовісні!
Геть поїли та вигризли все!
Хоч би донька приїхала з Харкова,
Покопала картоху мені...

Розляглися квітчастими картами,
Мліють луки в замріянім сні.
Живокости очима розкосими
Визирають з пожовклих вівсів.
Марить верба з обвислими косами,
Лише з ранку трава у росі.

Треба кіз подоїти. На лишенько
Розболілася в баби нога.
Бідолашна худоба залишена,
Бо хазяйка ледь-ледь шкутильга.
Он води півцеберки лишилося,
І травички б нарвати кролям.
Бідна баба з хазяйством зашилася,
Та ворушиться, щось примовля,
До гусей шкандибає приречено:
- Гелготять, скільки їсти не дай!
І свиня верещить, мов обпечена -
Знов голодна! Ну, просто біда.
Всю картоплю, сердешна, повиїла!
На посадку - сусіди дають.

А із соняхів з жовтими віями
Горобці чорні зернятка пьють...


Сумська область, с.Бішкінь

Аж ось Слова до мене причвалали.
Нехай їм грець! З`явилися самі!
Згадавши, як мій тато запрягали, –
Я вже їх бачив смирними в ярмі.

Накинувся, неначе кiнь з копита,
В ярмо Слова оговтати хотiв,
Вони – брикатися! Чимдуж! Несамовито!
Тепер – робота є… для лікарів!

І

Коли моя сестра золотокоса,
То я тоді - Ізольда Білорука.
Роздам взуття і рушу боса
Розшукувать сестриччиного крука.

Він проведе мене до спальні
Онуків принца і принцеси:
На стінах, в рамочках вітальних,
Пожовклі вирізки із преси

Про Кая, Герду, всіх дотичних
До тої справи з люстром тролів.
Ще - випадкова - про античність,
Любов, вітрила, парасолю.

ІІ

Ти кажеш: "Літаки з Ітаки".
Я заперечую: "Трамваї
везуть весільні короваї,
та водіїв спиняють знаки.
То чорний кіт через дорогу,
а то - пророчий викрик крука.
Уже сусідка Пенелопа
на допомогу шле онука..."

Знов чую - "літаки з Ітаки".
Й собі підхоплюю: "Трамваї
везли нас до морського краю
рапанів бити в дні собаки,
вино на літери ділити,
плести купальник Аріадни,
у горах зібраним букетом
тобі оповідати зраду..."

Летіли літаки з Ітаки.

Чому, скажіть, як на душі тривога,
Пригадують всі, начебто, вже Бога,
Відразу ж, як тривога та облишить,
Говорять про Творця, на жаль, тихіше?

Надалі наче й зовсім забувають,
Байдужістю та зрадою карають,
Немов Іуда, за миттєвість «слави»,
Ховаючись від поглядів лукавих.

Чи довго ще тій зраді існувати,
Слова ганебні ділом підкріпляти:
«Аж доки грім не гримне, не розверзнеться,
Затятий хлоп навряд чи перехреститься»?

павутиння нервових закінчень
ренген мозку на склі візерунком
очі сприймають навколишній січень
сумління червоніє на щоці поцілунком
твоя самотність омріяна мною
морозні сюжети здавались складними
я намагався з'явитись зимою
та думки залишались ясними

у стосунках сутінки відвертості
на стінах кімнати нікотину осінь
сонячні дні у вересні
безсоння обманює очі...

кольорову плівку заклали у голову
двадцять років фотографував життя
найприємніше:вперше дивитись на дівку голу
і на те як щось розквіта
ще були мрії власних сюжетів
переважно переінакшували минуле
і зникав бруд з білих манжетів
і рахунок невдач рівнявся нулю
навмисно виймав негатив думок
засвітились на сонці – чисті...
бруд залишився лише підсвідомо
і дещо ще що звуть особистість
деякі спомини подавав до друку
видавали поштучно два на вечір для думи
один щоб розвіяв нудьгу
щоб хоч щось горіло в печі другий...

це ніч нічий криві
втрачає рівновагу крик нариви
очікую появи у мені...
з'явились сни... красиві...

Я сьогодні не один --
Адамо і лезо свічки.
Розмальовує камін
по стіні
розморожені пісні --
візерунки потойбіччя,
бризки полум"я з полін
на вікні.

А за ним шепоче сніг
в унісон із Сальваторе,
як колись він вперше ліг
на плече ,
і залишив тихий щем.
Лиш мелодія повтором
по щоках забутих слів
потече.

Риски-зморшки від років
на обличчі у гітари...
Від вогню беззвучний спів --
полиск струн.
Ноти - діти по листу ,
над еспрессо цівка пари...
Сірим попелом дотлів
тихий сум.

Странно
Раздвигаешь страхи
Руками
А под небом не стало
Страсти
И летим, умножая
Гордость
В ней так много жести.
А моря
В ней так мало

Веришь,
Это все, что осталось
После
Почерневших оков
Печали
Рассказать так непросто
Душу
В ней так много соли.
А ветра
В ней так мало

Скользко
И легко оступиться.
Падать
Все умеют. Ведь это
Просто.
И в падении столько
злости
И увы не хватает
Песен
Их так мало

К счастью
Все проходит еще до
ночи
Расстворяется в мутной
боли
И слеза превратится
в осень
В ней так много любви
а счастья
В ней так мало

Ти потрапила в тенета і безвихідь навкруги,
Це є замкнене коло,
Це неходжене поле
Кожен рух – напій болю, бо звіріють шипи
Прориваючи шкіру
Дай награтися звіру.
Кожен день – нова страта, гільйотина душі
По шматочку, по крихті
І не вмерти, не вбігти
Кожен день – нова втрата. І холодні ножі
Серце ріжуть на шмати.
Та закінчаться грати.

Все буде ще...
Най на на на на...
Все буде ще...

Випий біль до світання, злитий з кави та сліз
Буде злива волати,
Та скрипітимуть грати
Чорним вовком завиєш і тріщатиме ліс
Прориваючи хмари,
Рвучи очі від марень.
Сядь на пристані долі, на перетині снів
По щоках хлище небо,
Та виймає із тебе
Заржавілі кинджали. І під зливою днів
Ти навчишся літати.
Так закінчаться грати.

Все буде ще...
Най на на на на...
Все буде ще...

Нічого такого не трапилось.
Просто потяг вкотре з'їхав з даху
Чи дах вкотре з'їхав з потягу.
І пасажири залишились просто неба.
А там, зверху, хтось розлив брудні сльози
Величезний келих свіжих недопитих сліз
Келих з надламаною ручкою.
Нічто не хотів.
Ніхто ніколи не прагне розламати ручку,
(дійсно, це було б дивно - прагнути розламати ручку),
набагато більше сенсу у прагненні розбити
на маленькі шматочки
на дрібні гострі шматочки
просто так
так просто -
кинути келих і розбити.
назавжди.
А тут зовсім не хотіли,
можливо, необережно ставилися
чи випадково вдарили об шафу
(не спеціально... просто так вийшло).
А тепер з цього келиха
з надламаною ручкою
виливаються брудні необережні сльози.
Прямо на волосся пасажирам,
Прямо на вії пасажирам
Прямо на вуста пасажирам.
варто було тільки трошечки змістити дах

Нежить душі. Нічого не зробиш.
І кави тут буде замало.
Жага поцілунків. Ознаки хвороби.
Осіння дощева примара.
Так вібдулось, зачароване сонце
Ворушить замріяні квіти
До чого тут небо, тихе і сонне,
До чого тут...
Вмерти і вбігти
Не хочеться більше. Спасибі за напій,
Воістину лікарське зілля
Під ритмику вІршів, вино фотографій
Обійми. Тіла. Божевілля.
Ти просто люби. До останку. Безбожно.
Кусаючи лікті і зорі
Ти посто люби. Це вміє не кожний...
Розбити вікно в коридорі
Щоб світло, щоб вітер дібрались до мозку
кісткового мозку кохання
Я потім хоч вмерти. А потім нівроку
всі сенси свого існування.
Ти палиш вогнем недопечену шкіру,
Катуєш розхристану гордість.
Одне, подаруй мені трішечки віри
Щоб далі продовжити повість.

Дякую. Повірила. Впізнала.
Вирви серце - проситься назовні,
Не сумуй, що знову відшукала
У чужих віршах твої долоні.
Не сердись, що знову щось по кайфу
попри тебе (музика чи вітер)
Це лише дрібні шматочки лайфа,
намагання плавати та жити.
Зміниться. Загоїться. Минеться.
Запалає небо й намалює
біле сонце пензликом по серцю.
Це життя тебе іще здивує.
Забагато щастя не буває,
Недосяжність - це не так далеко.
Разом дотягнутися до раю,
Разом відцуратися від пекла.
Під ногами стогне чорне небо,
над землею розлюбили людство.
На землі усі вірші про тебе,
Бережи до раю перепустку...