Я буду мовчати, допоки Він сам не озветься.
У тиші думок на безмежність помножиться мить.
Я буду мовчати. Ось тільки мовчання для серця
ще гірше проклять і приречених схлипів зими.
Проступить сльоза через пальці, зап’ястя чи скроні.
Сховаю її від зелених, мов літо, очей.
Так само, як я, Він не любить прощальних перонів.
Так само, як я, Він не любить банальних речей.
Я буду мовчати. І сріблом обрамлені ночі
колиску вогнів колихатимуть в тихій красі.
Я буду мовчати, допоки Він сам не захоче
почути Слова. І звернути планету з осі.

5 листопада”06

Переболіло. Дотліває листям.
І саду відпускаються гріхи,
І пахощі Твої барвисті
Не чути. Снігові духи.

Були. Пройшли. Меморить сніг табличку.
Дві дати поєднав льодистий міст.
Я вже допатрую синичку.
Ти розговіла мною піст.

Бувай. Прощай. Зустрінемось востаннє
У сніжнім вальсі хаотичних снів.
Які залишились питання?
Зростем з-під снігу навесні.

А в жовтому листі
Намисто, намисто,
Опалів по низці,
Коралів по низці.

Червоне і біле,
Червоне і жовте!
Я ще не любила
Ніколи так жовтень.

І ягід на листі,
І снігу на листі,
Червоне намисто
І біле намисто!

С. Непомнящому

Зима у Миколаєві. Зима.
На південь прихиливсь північний полюс.
Трамваї стали, у снігу по пояс...
Де посполите рушення? Нема.
Це знову ні-холера, ні-чума,
Це тільки по ночах свічками кліпать,
А ті, по кому журиться тюрма,
Ті створюють інвестиційний клімат.

Візьми снігів солодких тільки десть...

Мисливці й гончаки пішли на лови.
А ми - про честь. Яка в голодних честь?
Падуть сніги, таємні, мов підтекст,
На сторінки езопівської мови.
Соборне злото сяє крізь югу.
Та не знищенна в наших пустах віра.
Йдуть босоніж пророки у снігу,
Йдуть голідуш у пошуках кумира, -
Щоб не продати віру дорогу,
Їх вигнали з приймальної банкіра.
Зимова в Миколаєві офіра!
У світі - весни, а у нас зима
Стискається, немов петля на карку,
І ці платани голі обійма
Обіймами ведмедя з зоопарку.
Спасіння рукотворного - нема!
Не гине сніг. Не журиться природа.
Усе дорожчий хліб, а не свобода,
Комусь його і скибочки нема.
Зима була. Але пройде зима.
А нам нема ні хліба, ані меду,
А в зоопарку білому ведмедю
Набридло м'ясо, ніже й бастурма.
Прощай, прощай...
Гримить прощальна мідь.
Гримить сьогодні, бо гриміла вчора.
Від того й білий зчорніє ведмідь,
Що нас бере, бере голодна змора,
І в узголів'ї привидом стоїть
Нещастями рокована потвора.

Я розгортаю сніговий сувій
Хроністом двадцять першого століття.
Що нас чекає завтра? Суховій,
А чи небесна манна і поліття?
Немає нам життя без ворогів!
Всі вороги - масоли і масони.
І посполите рушення снігів
Уже гряде з чорнобильської зони.
І там, де ждав любовного дання,
Де заметіль прийшла, немов невіста,
Там чорний грай, і грає вороння,
Ані життя, ні шаблі, ні коня, -
Пропала українська реконкіста!
Зима у Миколаєві...
До міста
Летять сніги й кульбаба умлівіч.

Атраментом останнього хроніста
Холодні зорі заливає ніч.
А тут - джаз-бенд, "Макдональдс" і так далі.
Самодіяльні Чіо-чіо-сан.
І на Соборній квіти не зів'ялі.
І той же вік. І той жагучий стан.
І є ще мить поглянути угору,
Де не запишуть наші імена.
Під золотими банями собору
Ще ти не раз наплачешся одна.
Сурми, сурмо! Горни, небесний горне!
Горнистим горем стало гореня.
Білій, бідо, бо тільки небо чорне,
Де біле пролітало вороння...

За рогом дихає зима,
Чистилище чатує в часі,
Чомусь коса Твоя сумна,
І вії зболено нещасні.

Став час позбутися оман,
І віршами топлю каміни,
Відпав вчорашній талісман,
Двірничка підійма на кпини.

Рамена голі і холодні,
І віття знов корінить небо,
Переплелися в нім долоні -
Єдине, що насправді треба.

Вмирала осінь під колючим снігом.
Тремтіла, ніби вигнаний собака.
...Якийсь дивак задихався від бігу.
Ловив таксі...І майже плакав.

Я встигла вже зігрітись темлим чаєм,
Я бачила в вікно – конає осінь.
Я знала - щось втрачаю надзвичайне...
І твій дзвінок... немов контрольний постріл.

05.11.2006

...4...

торкаюсь до рук і повільно зникаю з планети
ніхто і ніколи не був ще таким особливим
ЯК ТИ
як той вечір
як надто чуттєві сонети
що Небо писало дощем на долоні щасливій
вивчаю Тебе як незвідане досі безмежжя
торкаюсь до рук і планета повільно зникає
пливуть кораблі і космічно-морське узбережжя
приймає мене
без осудження
просто приймає

4 листопада”06

Крислатий дуб сховає від дощу,
І прошепоче нам "люблю" осіннє листя,
На горобині птахи зайнялися
пекельним спогадом. Та я їх відпущу!
Нехай летять в безмежність наших снів,
Нехай воркочуть приказки чудесні!
Є тільки ти... Все інше хай воскресне
У водопаді одиноких днів!

Я повертаюсь знов до моря,
Де шум прибою і туман просвічують вогні.
Б’ється об камінь хвиля,
Шепоче щось, розповідає сни мені
Про те, що Ти щойно проходив,
Дивився в даль, і очі що сумні.
І я ступаю обережно у,
Ще не змиті хвилею, сліди Твої.
І манить літом море,
Де сонце, теплий пісок і неба де блакить.
У Твої сни так хочу повернутись, нехай на мить...

Тепер скажи мені, за що
ця осінь мстить колючим снігом?
І крутить вітер той листок,
що вчора плавно впав на брук...

Останній потяг вже пішов.
(Вважай цей факт звичайним збігом).
І не сховатися...Ще крок –
і я почую мову рук.

Я не тікаю. Я вже тут.
Мене погода не лякає.
Я так наслухалась снігів,
що мову їх перекладу...

Життя ламає гострий кут.
І Слава Богу, що ламає;
що з двох полярних берегів
крилаті вісники ідуть.

4 листопада”06

Іржавіють в землі
шоломи і корони,
сирени й двигуни
над ними грають туш,
а в мареві вітрин,
охоплені неоном,
тіла людей летять
на дельтапланах
душ
туди, де генокод
розпався геть на гени,
немов на листя парк
жовтаво восени
і збурюють вітри
в річках свинцеві вени
дрібних навскісних бриж.
У розпачі луни
похмурі двірники
згрібають листя в купи,
запалюють і ось
вулкани забуття
димлять поміж дерев,
отих зимових трупів,
в яких до часу снить
нових бруньок життя,
що пилом заводським
і зоряним не греба,
що шепіт молитов
в бездонний сипле крик,
і на мільйон орбіт
знову лускається небо,
потрощивши хмарин
летючий материк.
На березі його
птах перелітний плаче
за джинсовим буттям
нічних каріатид
і тьмяні ліхтарі
занурюються наче
у бурштиновий глиб
осінніх атлантид.

Знов сам один на всьому пляжі,
І до кісток проймає зюйд,
Й мурашки тілом в саботажі
Збігаються з усіх усюд.

До сивокосих рік іду я,
І груди не ховаю в плащ,
Любові вітер не задує,
Й солоний не загасить плач.

Але чиїсь солоні бризки
Вже роз'їдають строгість мешт,
Скидаю капітанські ризи,
І власних позбуваюсь меж.

Патрульна чайка привітала
З поверненням із чужини,
І тільки бакена металом
Риплять мені про Тебе сни.

Охолонув в самотності пірсом,
І вже пута не в'яжуть швартові,
Ти все більше приховуєш пірси,
І защемлюєш губи до крові.

Охололи давно стапеля,
І застигли над хмарами крани,
І колиска колись корабля
Заржавілі роз'ятрює рани.

До останнього сплеску буї
Розмічають забутий фарватер,
Пропливе у фіорди Твої
Заблукалий між хмарами катер?

Сніжинка вмирає в долоні.
Хіба помирають в теплі?
Сніжинка вмирає в полоні,
для неї клітки замалі.

Сніжинка вмирає від тебе,
хоч як би її не любив.
Любив ти її лиш для себе,
її ти собою убив.
4,11,06

Якби я міг
Узяти небо в руки –
Я би таки у руки небо взяв,
Як Прометей,
Приречений на муки,
Його би я тобі подарував

Лише за те,
Що ти мене кохала,
Лише за те, що ти була моя,
Його б віддав –
І нас би троє стало :
Лиш небо, лише ти, лиш я.

Місяць за хмарами,
Капає дощ,
Мряка навколо й туман,
Без парасолі,
Закутаний в плащ
Йде одинокий пацан.

Шо він шукає тут ?
Дума про що ?
Чом не сидить у теплі ?
Схопить застуду,
Пійма менінгіт,
Й навіки спочине в землі ...

Та не про себе він
Дума в цю мить,
Дума про нас , день і ніч !
Цей одинокий
Замерзлий чувак –
Юний у Жовтні Ілліч !

Знає він :
Скоро буржуям каюк !
Вигляне сонце з-за хмар,
І розкуркулений
Згине навік
Підлий і капосний цар !

Місяць за хмарами,
Капає дощ,
Мряка навколо й туман,
Він усміхається,
Добра рука
Міцно стискає наган.

Не відрікаюсь і не каюсь...
Душа не холодом залита тільки болем
Всього що довелося пережити.
І ноги зрізані стернею,
Й часом здається, що не перейти цим полем.
Туди не допускаю, бо й сама не сходжу.
Бо грубий ланц на дверях і завіси заржавіли,
І ключ загублений, і не знаходжу...
Зійшла сходиники три...
Вже досить. До світла повертаюсь...
Від світла ж я не відрікаюсь...
І не каюсь...

Маргіналії на полях календаря

І
Поніміло,
Зніміло, і наче трава,
І пісні, і слова про Петра та Мазепу...

А стоїть сива мати, стоїть - удова,
Серед цього, як світ, українського степу.
Наша доля - гаряча, та історія - кляча,
Наша шия воляча, а мова - теляча... прости...

Це така твоя доля, така твоя вдача -
Ці зогнилі від часу хрести.
Лаврські бані, печерські молитви і крик,
Степовий материк, де Савур та могила.
Це історія, вкрадена, як патерик,
Це свячені ножі Коліївщини й вила...
Твоє рубище ветхе з чужої хули.
Обпалили наш овид чорнобильські роси.
Ми ж і досі в космічній безодні - хахли,
Малороси...
Вже такий малорос маловодний Дніпро,
Так нас мало грядуще тривожить.
І з дитячих лобів прозирає тавро,
І непам'ять гірка нашу пам'ять батожить.
Соловій, покидаючи кліть золоту,
І Петра прокляне, й оспіває Мазепу.
Та не скоро він здвигне могильну плиту
Із очей і рамен українського степу.
Та плита, ця хранителька "черт" і "рез",

Пролежала століття, страшна й немізерна.
Та зростає камінний
Замшілий вже хрест
З борозенок і ям, де кидали ми зерна...

ІІ
Іконний коник Георгія Змієборця.
Повержений кінь під п'ятою Георгія...
Змій у Георгія просить карбованця
На келих вина перед смертію.

Оргія!

Та що змієборець?
Відняв списа,
Бо хоче зробити усе по закону...
Яка ідилічність!
Яка краса, -
Скинутись по карбованцю, гривні або купону.
Омонівський клацає поряд затвор,
І Змій відлітає притьмом за хмари.
І буде Георгій, як той Єгор,
Писати солодкі свої мемуари.
Мати пектиме сухарики й коржики,
Кінь пожиратиме свій овес,
Бо переходять Георгії в Жоржики,
В жевжиків духу, - і тут, а не десь.
Вам марилась, панцю, козацька республіка?
Вам увижався дніпровський атол?
А ви потримайтесь за дірку від бублика,
Мазепинцю клятий, триклятий хахол!
Республіко Криму,
Новоросійська трибуно,
Ви простяглися від Ужгорода й до Анапи.

І це неймовірно, наче Джордано Бруно,
Котрий цілує пантофлю папи.
.......................
Оргія!

ІІІ
Іконний коник Георгія Змієборця.
Все та ж ікона, все той же змій.
Гривну міняють вони на карбованця,
І курс валютний збити не смій.

А що Змієборець? Відняв списа,
Зобразив на виду усесвітню скорботу.
Під марш старовинний гучить яса
Зі щогл і рей Чорноморського флоту.
То лук старовинний, то ядерний спис.
А люде убогі, зневірені й голі.
Що залишається після "Сі-бриз"?
Чорні байстрята у Дикому Полі?
Це мука незмучна. Це віра слов'ян.
До петлі, до ярма так вже звикнула шия,
Аж поки надійде новий Тамерлан
Або воскресять нам нового Батия.

Ти хочеш свободи, але вона
Перед тобою стоїть заплакана,
Немовби невольниця - рідна жона,
Пропита, проїджена і пробалакана.
І там, де скрижалі епох золоті,
І там, де три царіє із дарами,
Нас порятують, хіба що святі,
Що в люди пішли, покинувши храми.
Неначе невольник у Кафі, стою.
Стою
На всесвітньому торзі я,

Вже тільки потойбіч воскресне, в раю,
Несамовита небес моїх оргія.
....................
Оргія.

Тобі

25вересня
Було у осені три сини –
Двоє розумних, а третій Жовтень.
Вона у мене за них просила...
благала: - не зрадь їх... куди б не йшов ти...
Казала, що їй, загалом, байдуже,
Хто їм закриє на зиму очі.
Просилась у вірші – виймала душу,
І запевняла що жити хоче.

27вересня
...А коли ми врозбрід
відходили з рідних холонучих міст
і прагнули єдиного –
з на тиждень уникнути останнього бою,
порожнечу під серцем
я заповняв листуванням з тобою
польовими листочками,
які зотлівали й втрачали свій зміст.
З висланих дозорів
лиш гірша третина верталась назад –
римувати рапорти
про давно вже вготований для кожного спокій.
А зволожене небо,
неначе вигнута до Бога сльоза,
від нестримного суму
готувалось зірватися з земляного ока...

29вересня
В битві під Summerградом
Вересень з Листопадом
Були забиті в скроню.
Я їх один хороню.
Рию у листі яму,
Згадую Осінь-маму,
І зачинаю пісню,
Для неживих запізню.

Вкотре прибилась в місто
Осінь.
В віршах шукати змісту
Досить.
Скоро настане Dolce
Vita.
Серце ж, дурненьке, хоче
Літа.

30вересня
...Випуклі прожилки,
мереживо павутиння, оскома слів –
О, як же мені хотілося
забрати оце все у кволий спомин,
в якому ти все ще ніби-то чекаєш на окрайцеві землі
кілька хмар від мене,
що стечуть разом з димом надвечір в комин.
Ти в них сповиватимеш
ті часи, коли місяць ще не був кривим,
а в небесних садках
достигали зірки, щоб упасти в жовтні –
у майданек снів, в бабин яр дерев, в голокост трави,
у насуплений холод,
в якого руки по лікоть жовті...

1жовтня
Жовтень родився кволим
В Осені-мами-суки:
Вештає голим полем,
Людям цілує руки.
Дивиться в бляклі очі,
Ті що поверху неба,
Наче дізнатись хоче –
Як я живу без тебе.

А за бездонне небо
Винна
Осінь мені від тебе
Сина.
Буду гуляти з сином
Парком,
В небі шукати синім
Хмарку.

3жовтня
...Все що я від інших хоч колись відвойовував і затим захищав,
Не розкажеш і за життя, та воно вміщається на одній долоні.
Згадується липень і вагітна Осінь – іще дівча,
І покусані губи, від жовтої крови на смак солоні...

5жовтня
Осінь блукає боса,
Дощ заплітає в коси
І для живих співає,
Що розлюбив слова я.
Потім бреде у хащі,
Аж до весни пропащі,
Й клеїть на кожну шпарку
Жовтий листочок-марку.

Хмарка ж Південним Бугом
Лине.
Вітер штовхає тугу
В спину.
Скрапує з неба мокре
Жито.
Мертвим тепер без вохри
Жити.

7жовтня
...Полонені марили
незбагненною вірою в якусь там красу,
Та робились як діти,
коли просипався наш ротний Каїн.
І тільки-но туга здіймала до горла іржаву косу,
Ми їх виводили в жовте безмежжя сільських окраїн...
Наш романтик-радист поліг в лісосмузі, а ми відійшли
До Південного Стіксу –
відчайдушно шукати до сходу броду,
Де безболісне небо
все ще дивиться в воду на власну вроду...

Наші позивні – відтепер і довіку – курли-курли...

9жовтня
Хилить негода долу –
Впасти лицем у поле
І розчинитись в Бозі –
Праведні сни в дорозі.

В землю лицем лежати,
Стати у снів вожатим,
Й дихати у ріллю:
Лю – вдих і видих – блю.

Двом дорогам на захід і стежці на схід
З того боку землі не замкнутися колом.
У рівнянні „від себе – до себе похід”
Від іменника „я” віднімаємо „кволий”.
Потім ділимо суму на „відстань” і „щем”,
Округляємо залишок – сушимо весла.
А щоб все – як у всіх, додаємо іще
Пізнавання дівчат через груди і чресла.

Обертаються жорна в моїй голові,
Безупинно, безболісно і невблаганно.
Перемелюють світ, де допоки живі
Мій сусід дон Петро і його донна Ганна.
Їх прислуга – собаки, корови, коти,
Їх раби – галасливі замурзані свині,
Дві плантації з мінами: „Achtung, кроти!”,
Й кілька слив, від майбутнього градусу сині.

Впала стежка до ніг і поплутала все.
Я піду до ставка помахати вудками.
І забудусь, замріюсь – мене понесе
Крізь дівочі світлиці глухими кутками!
Не зачепить відтоді ніхто за живе.
Ну хіба що від жиру забродять гормони.
Мимо кладки в тумані русалка пливе,
Тільки зрання до ночі русалок „не мона”.

Перекисло, мій Господи, синє вино.
Запитаюсь „навіщо” – вчувається „треба”.
Дон Петро з доном кумом розбили вікно
І у кожен уламок заправили небо.
Наміняю їм риби за пригорщу скла,
Щоб здивована кров закипіла у клекіт!
Й краєм ока побачу – над флангом села
Дві колгоспні зенітки підбили лелеку.

Чорно-біла машина лягла на крило
І упала без вибуху ув очереті.
Скільки б відстані й часу з тих пір не зійшло,
Я для тебе не буду ні другим, ні третім.
Ні останнім.
Сьогодні у клубі кіно.
Захлинається ввечері серце дівоче.
Я з блакитних уламків складаю вікно.
А обірвана плівка стрекоче й стрекоче.

Рипають кроки по снігу,
мороз задирається в очі,
душу мо, неприкриту, нагу,
гонить мороз серед ночі.

Гори думок розвіває той вітер,
дивну мозаїку з них виклада.
Де ж для думок назбирать мені літер?
Де ж ви розбіглись зрадливі слова?

Крізь світ проникає музика
І я в ній лише живу
Струною звучить постійною
І дотиком наяву.
Тепла огортає пухом
І кожним звуком і рухом
Сумною нотою кожною...
Я тихо і ніжно люблю...
Чому звучить тривожною?
Крізь всі признання і сльози
Хтось знов навіває морози...
Та в своїй душі самоти
Невже ще досі не чуєш,
Що моя музика - Ти?

...3...

Ніч – як ніч...Та парад планет
зараз ближче, ніж будь-коли.
Хтось заплутав хвости комет
і нерівні стежки лягли...

Розглядаюся…Бачу шлях…
Він молочний, немов жасмин.
Я в щоденнику на полях
написала „ 1:1”.

Це не гра…Не рахунок бід,
не змагання нових „the best”.
Я Тобі довіряю світ.
І без вийнятку всю себе.

Відображення. Ти – це я.
Ну а я , відповідно, – Ти.
За спиною зірки горять.
І кометні руді хвости.

4 листопада”06

Пробач.
Зима друкує снігом
по наших кроках ще осінніх.
І дочекатися відлиги,
аби наважитись по стінах
скребти, намацувати холод
довкола істерично довго.
І малювати потім коло,
не розуміючи для чого.
Пробач.
Я не згадаю міста,
що пам’ята мене незлого.
І сніг когось все хоче з’їсти,
і нам, здається, не до нього.
Ідеш.
Зима дратує сміхом.
Слідів немає.
Сніг не тішить.
І від чекання надто тихо.
Ми не чужі.
Ми просто інші.

Вповзаємо у час, як у нору, —
нерадісні, недобрі і німі.
І жертвуєм і молимось «нулю»,
бо ми — ліміт.

До Раю черга?
Через «чорний хід»...
І думаємо: одурили Бога.
Душа, неначе стрілка — захід... схід...
Де мить — епоха.

Такі видіння: Він іде чи Хтось?
В пустельнім світі світло де-не-де.
Самому опинитись довелось
серед людей.

Часи, як числа, — далі все страшніш.
А на Ковчег розпродані квитки.
Чвалати далі сил немає більш...
Хто зна звідкіль?..

Сьогодні таки задощило...
Задощило смутком.
Скотився струмком по обличчі
Й стиснувся жмутком.
Кудись би сховати, віддати
Забути десь чи загубити...
Та нікуди. Твоїм смутком облило.
Стою під дощем безсила...

PROГRЕС (прононс прогресу)

To do is to be (Socrates)
To be is to do (Plato)
To be or not to be? (Shakespeare)
Do be do be do! (Sinatra)

Отче наш
Нехай свяцься іммтво
Хай при цас тво
Ха бу воль тя
Я нанн тайназ
Хлі нанна ссу
Дана дне
І прои впро на
Ями про всі во на
і неви наус
тайзба наолу

Воймо
Іси
Йдусфя

Во
Іси
Сф

Vo
ise
of

AM...EN
ericagland


* * *


Скінчилось усе

Скінчилося все
Геть
Муза
Одвернулась од мене
Та подалась
Гордо ляснула хвіртков
Дбайливо
Впакувала мої думи
У велетенські запилені чорнії скрині
Зоставила
На опіку
Лише свою дику
Сором`язну
Падчірку
Ехо.
Хо.
О.
__________Oooo_
__oooO___(___)_
_(___)____)_/__
___(____(__/___
____)__________
.
Подалась подалась подалася подалась подалась
Подалась подалася подалась
Продалася
Сумно
Лихо
Поставимо крапку
………………………………………………………………………………
…………………………..крапкакрап……………………………………
….……… …..крапкакарпкакрап...……………………
…………………крапкакрапкакрапкакр………………………
…………….крапкакрапкакрапкакрапк……………………
……………крапкакрапкакрапкакрапка……………………
……...крапкакрапкакрапкакрапкак…………………
……...крапкакрапкакрапкакрапкак…………………
………………крапкакрапкакрапкакрапка…………………
……………..крапкакрапкакрапкакрап……………………
……………………крапкакрапкакрапкак…………………………
………………………крапкакрапкакра…………………………………
…………………………………пкакрапка………………………………………
………………………………………………………………………


* * *


Лляне жабуриння на моєму десктопі

Зималітозима
осіньвесналіто


Куди
згинули
фарби
вічнорожеві фарби?
і де
та знайома
хмаринка
над містом моїм?

Намісто неї лиш
джоб
намісто неба -
десктоп
над містом літає
страх
по місту ходить в штанях

і орди сивих комах
плетуть лляне жабуриння


Веснаосіньвесна
зимавесналіто


І хто я тепер
перед
моїми
синами?
Що завтра скажу я
своєму
коханню?
Платина ззовні
Пластик в душі
Контент очей
негламурний, журний
Палає в них лише
страх

Ми не покинем наш
ворлд
Де намість сонця -
бігборд
Намість покрівлі -
діра
На подрі гніздиться жах

де орди сивих комах
плетуть лляне жабуриння


* * *


Я і Текст. Діалоги

Я оспівую те
лише те, що нетерплю
а про те, що люблю
я буду мовчать -
то єдиний шлях його зберегти
Бережіть свої зорі
од згорання
в гливких шарах ноосфери

...

Ба навіть не плачу
не оплакую
але мовчу
мовчу про своє
вічне мовчання
живу як усі
роблю те, що усі
(тому, що ми всі
робимо те, що усі)
я тону в лайні
і буду тонути
лише так я збережу
те, чим іще
дорожу
тримаючи дистанцію
од і до істини
Господи, як добре,
що така
безконечно глибока
відстань
до серця

..

А все
інше
те, що я роблю
те, як ви мислите
те, чим
ми живемо
то все
схоже
на
Пусті слова
замуровані в дуплину вакууму
фінал котрих -
вічність, заціпеніла у центрі
чорної
діри

Урбан МСМХІІ

Хрестна хода
Чи хрестовий похід
Quo vadis,
Ти,
наш новий Урбан?

Я можу стати твоїм лицарем
Але котрого ордену?
Я міг би бути новим Савлом,
Але чи ти воскреснеш перед ним?

Ти величніше усіх пірамід
Я мізерніше жмені квасолі
Але й ти не обіймеш
усіх тих
бескид
Які наймити
сіяли
мною


* * *


сповідь спайдермена

Коли я мав зо триста пар очей
з десяток рук і надцять ніг
Я нервував та бився
своїм чолом зпітнілим
об міцний горіх
(бо сь я не був таким як то усі)
Усі волали:
«Дайош сала!»
А я...
Я лишень позіхав
і в небі чумаками
зубрівку смакував
Тепер у мене
між ногами
підріс моцненький дуб
Коріннями
глибоко
заліз проклятий душогуб!
Одсохли руки, ноги здали
вдерев'яніла голова
І дупчитися лишень
тепер моя судьба


* * *


Тайни

Нехай я ніколи не побачу
Твій перший раз
Ну що ж, зараз я пробачу
Твій перший раз
Але нехай мій останній раз
Ніколи не побачиш ти
Останній раз я вибухну у всесвіт
Молочним шляхом
Серед потаємних глибин
Я ввійду в гирла дівочих галактик
І розтану метеоритним дощем
По орбітах міріадів зірок
Які ніколи так і не дізнаються
Мого імені
Як і ніколи не повірять в те,
Що я – просто людина,
Що засліплена сяйвом
Твоїх рожевих променів
Я обміняю цю тайну
На сотні твоїх
І день стане білим
А повітря – прозорим
І вчорашній сизий туман
Осяде на наших щоках
Криштально-чистою
Вранішньою
Росою


* * *


DELeВІЗОР

Ти зачиняєш галасливу скриню
І знову опиняєшся на самоті у власноруч зітканих тенетах
Тенетах
Чужих мрій та фантазій

Частка тебе продовжує буксувати
У їх карамельному полоні,
І твоя знесилена вісь марно прагне звільнитися
Од нової порції приторно-солодкого адреналіну
Ти починаєш розуміти
Що з кожним наступним зануренням
у калейдоси алюзій
Окови ставатимуть все цупкішими
А твоя облисіла карма
й надалі продовжуватиме кришталізуватися
На запітнілому від обіймів екрані
Екрані
Чужих мрій та фантазій

Ти вже не раз запитував себе:
“Чого їм потрібно від мене?
Нехай собі забирають мого кота чи папугу –
Усі ж бо говорять, що од них більше пуття
Але чому я?”
Ти вже занадто дорослий, щоб задавати подібні питання
Хоча... клацни по каналам,
І на гарячому від поцілунків екрані
Ти знайдеш собі відповідь на будь-який смак
Смак
Чужих мрій та фантазій

Я можу побути й людиною,
Та тільки, кому такий тра?
Обмежений небом й годиною,
Вшпигований голками втрат?

Хай сонцем зійду над коханою
І грітиму змерзлу щоку,
І серця світитиму раною,
Й струмитиму теплу ріку.

Хай кленом постану розхристаним
І віршами шлях Їй встелю,
Й збуваються пошепки істини,
Як вії блищать з кришталю.

Впаду тротуарною плиткою,
Її детонуючи крок,
Всміхнувшись розгублено литкою,
Спішить на черговий урок.

І в сурдоперекладі голубом
Злетю благовіщенням з рук,
Вінком обійму Її голову,
І осенню всю пригорну.

Довкіл розливаюся фоново,
І тихо, і тепло люблю,
Не треба гриміть мегафоново,
Для Неї видощую блюз.

Осипалось барвисте листя.
Та дихає ще сонячним теплом.
Крізь літо промені лилися.
І закрутив в легеньку пам’ять вітер
Як листя було молоде й зелене
Й здавалось завжди буде жити
На гілці вишні, яблуні чи клену.
Весною зодягалось в квіти
Плоди чи то гніздечко влітку пригортало.
Й таким чарівним кольоровим стало...
Зірвало вітром і опало листопадом
Ще трохи і просиплеться крізь трави
Зима накриє снігом й градом.
І перельється у життя, що буде…
Листя… Люди…

* * *

Зоряна елегія

Якщо зорі
палають -
отже – це комусь потрібно?
В. Маяковський

Поглянь на свою зорю
Вона так яскраво палає тому, що до божевілля самотня
В пусткій множині холодного всесвіту
Але ти віриш у її бурхливе щастя
Та простягаєш до неба свої зневірені руки
«Люби мене» - шепоче у відповідь зоря
І ти обіймаєш її за примарне сяйво талії
Дбайливо вкладаєш у свій сріблястий кадилак
Та вирушаєш у далеку подорож
Ви будете стрімко летіти, минаючи віки та епохи,
Заходитися над сліпотою часу
Та передражнювати викривлення простору
Спостерігати, як вогнища пройдешніх світів
Перетворюються на курне павутиння над вирвами зубожілої золи
Воно вже там, глибоко в прірві чужого змісту,
А ви будете леліяти слухняне кермо насолоди
Та підійматись все вище і вище
в своїх мріях та сподіваннях задля того,
Аби десь там, серед сотні подібних сузір’їв,
Запалати для когось новим життям
І стати такою ж
До божевілля самотньою та безконечно малою
Часткою
Всесвіту


* * *


На підвіконні

Із поривань, натхнень, одчаю
останеться лиш попіл мрій
Богдан-Ігор Антонич

Тепер я знаю – я чекав на тебе все життя
Я ніколи не бачив тебе, але твердо знав, що ти є

Коли нетерпляче пригортався до материнського лона
Коли виводив олівцем перші незграбні каракулі
Коли потирав вивихнуте коліно
Коли мріяв стати дорослим
Коли тішився оцінками в щоденнику
Коли мене вчили танцювати вальс
Коли натягав парадний кітель
І коли мчав на роботу
Я просто чекав і не думав ні про що
Вічно шукав твоєї вірності
І міріади розчарувань лише зміцнювали мою віру в тебе

Я знав, що ти – саме така
І відмовитися від тебе не можливо
Тому що ти приходиш завжди
Та не зраджуєш нікому
Моя вірна
Смерть


* * *


Ірині

Усі будують мури
З картону
Та піску
Ти будеш жити вічно
В палаці
З кришталю
Бо в мене є надія
Прокинутись
У сні
В ту мить
Коли
Торкнуться

Мене
Вуста
Твої


* * *


ОкО

Розплющ своє Око -
Відчуєш
Безмежність
Стуливши повіки
Узрієш
Усе
А тим
Хто по віку
Двооким
Проходить
Стара сіра панна
На ім’я
Буденність
Висмоктує небо
Й таврує
Чоло

...2...

Благословенні ці шляхи.
Благословенні і просторі.
Я вже відмолюю гріхи.
І ще ясніше бачу зорі.
Я вже не плачу...ні...Повір...
Той сум відходить, наче осінь...
Відкрию книгу...чи клавір...
Торкнуся клавіш...чи волосся
Твого ( хоча б в думках своїх)...
Мені так тепло...І високо...
По місту ходить перший сніг,
та я його не чую кроків.

3 листопада”06

Корисна робота – літати з пташками
Упасти у поле, й лежати з квітками
Повзти необачно, наткнутись на змія
А я помирати від отрути не вмію
Зламала кістки всі
Забула зліпити
Себе всю докупи
Цементом залити
Порвала адресу
Нанюхалась клею
Чекала на диво
На зашморг зі стелі
Знайшла чиєсь пекло
Змішалась з журбою
Мені вже не треба
Боротись з любов´ю
Давно вже вона
Спливла разом з кров´ю
Читай по очам
Я вже не з тобою

Ти танцюєш щаслива з дельфінами
Мелодійно, яскраво, натхненно.
А я думаю, як буть з Афінами?
Що зробити мені з Карфагеном?

І немає дельфінів щасливіших,
Ніж в обіймах малої русалки.
Найвідвертіших дротиків зливи
Напророчили щиро весталки.

І вивітрюють бризки солоні
Кавалери підводного балу.
Виб'єм зуби страшному слонові,
Бивні зломимо ми Ганібалу.

Розсікаються хвилі на попі,
І піснями Твій шлях позолочений.
І серця дотлівають на попіл,
І пустеля спокутує злочин.

І дельфінів орли мої зносять,
Вириваючи серце з води.
До Твого золотого волосся
Ти сліпого мене проведи.

Славетна кров, славетний рід,
І ген завивсь із кіс Венери,
В коханні помирать не гріх,
Та все здебільшого маневри.

Любов рабинь і знатних дам
Вже не приносить насолоди,
Їм виноград з руки подам,
І в плащ вгорнусь від нагороди.

Мій зір зоріє до цариць,
І кінь заждався шалу битви,
У рівнобіжжі колісниць
Бокали з кришталю розбити.

Пробач, мій спис Тебе пробив.
Імперія зростає шпарко.
Під щирі оплески юрби
Лечу крізь тріумфальну арку.

Нема печалі у житті,
Лиш дивний спокій душу огортає.
І тихо так в своїм путі
Мене твій погляд доганяє.
Не треба плакать наді мною
Сумним дощем в своїх піснях,
Ти краще сонною росою
Змий мій дитячий дивний страх.
Не огортай пекучим снігом
Усі думки та почуття,
А розбуди безжурним сміхом
Незнані досі відчуття.
Розтопи весняним сонцем
В моєму серці гострий лід,
І відчини у нім віконце,
Щоби побачить ніжний цвіт.
Не залиши мене у півдорозі,
Крутій такій, аж до небес.
Я ж сама пройти не в змозі
Й залишусь тут немов бездомний пес.
Огорни мене любов’ю,
Візьми на крила й полети,
Забери печаль без бою,
Закрий від земної суєти.
Я хочу плакати й сміятись
Та лиш від щастя й доброти.
І буду тихо підкрадатись
До справжньої далекої мети.

Пізня осінь прогіркла – остання за день цигарка,
Гострий запах зіпрілого листя і твого тіла,
Домерзають, неначе Васильки, збоченці в парках,
Ті, хто мали летіти, – ще в жовтні усі відлетіли.

ЖЕКи спалюють листя, а цигелі псів – на мило,
Час мине – і кремують мене, наче Рим Нерона,
Заповім тобі тіло, що невміло тебе любило –
Того разу в пуделку. Як добриво для вазона.

Завтра впадуть сніги, літаки, курси гривні, планка,
Мої діти народяться, вмруть і підуть до школи.
Звично двері відчинить зима, як стара коханка,
Як остання любов, що не скінчиться вже ніколи.

Я біжу по асфальтовій стежці,
Оминаю бетонний барліг,
І у місячній срібній сережці
Віддзеркалено бачу Твій біг.

Застигаю на всіх перехрестях,
І винюхую слід із кульбаб,
Й знов дерева розмашисто хрестять,
Й пріле листя злітає з-під лап.

Застигаю при зрушеній зірці,
Явно Ти покривавила глід,
Певно, вирвалась з кігтів мисливця,
І стаю на запечений слід.

Сіро манить між сірості спина,
Сирість шириться в небове дно,
Мчу по сліду Твоєму невпинно,
Та настигнути хвіст не дано.

Сьогодні ми зустрілися як завжди,
Ти усміхнулась ніжно і пройшла,
А серце рвалося сказати правду.
Для нього ти така одна.

Про тебе всі без вийнятку думки!
Я пам'ятаю першу зустріч із тобою,
Коли рука торкнулася руки,
А погляди з'єдналися любов'ю.

Чи це був знак, чи просто випадковість?
А може це лиш мрія у мені?
Я мав забути все, але натомість
До мене ти приходиш уві сні!

Пробач, що ти милуєш погляд мій!
Лише скажи і я навіки твій!

Нитками твого імені
Зашита в серці рана.
Без тебе жити як мені?
Скажи, прошу, кохана!

Днями-ночами не сплю,
Я думаю лиш про тебе.
Так тебе сильно люблю!
Ангеле мій із неба!

Вже переболіло, здається, пройшло -
Минуле моє, немов давнє кіно
Забути б хотіла - навіки забути,
Якщо вже не можна його повернути.

Найкраще змиритись з усім і піти,
Кохання не сила, як хрест, вже нести...
Якщо я не можу його повернути,
Заставлю це серце навіки заснути.

Вже так в середині воно не болить,
Коли до коханого думка злетить.
Невже все це правда? Невже я забула?
Ні... Просто навіки душа вже заснула...
25.03.2002

Бо сказано було - це осінь.
Це час долюбити.
Дожити, дожати це жито
і скласти в снопах...
А я доганяю тебе,
наче бабине літо,
На гострих, як постріл,
високих, як сміх,
каблуках.

Попасти у пастки, а потім
у пастках пропасти
Униз головою - зимою -
зі мною - кортить?
З гріхом за душею, із клеєм
на склеєних ластах-
Господнім баластом -
за подих до щастя -
за мить.

Замерзнем в заметах,
обнявши не серце,
а тіло,
Судомно вчепившись
коріннями ніг за поріг.
...Душа павутинкою літа
у Лету летіла...
...Метелику білий,
склади свої крила-
Це сніг...

Взимку ночі, коли повний місяць, несказанно гарні:
Синьо-срібним сяйвом мерехтить засніжений садок.
Яблуні у спокої дрімають і з німим благанням
Простягають в небо потемнілі покручі гілок.

Спогади сріблясті наповняють непомітно душу,
Покриває серце лагідна, як місяць, пелена.
Хоч година така пізня, хоч давно вже спати мушу,
У полоні чар не можу відірватись від вікна.

Сяйво місячне крізь штори у кімнату проникає:
Затаїлись меблі лячно у гнітючій мертвоті.
Наче привид, срібне світло тихо клавіші торкає,
І з докором поглядають подушки, що на тахті.

Спогади солодкі покидають схолоднілу душу:
Серед бездиханних меблів страх мене раптово огорта.
Повне небезпеки, мертве сяйво так безжально душить:
Ніби я вже під землею і навколо темнота.

де легко так говорять про любов
де легко протирають святим мешти
де легко після так як легко до
тієї миті коли вкотре вперше
ти відійдеш у той печальний час
я може помолюсь або заплачу
боги покажуть свій найвищий бас
я мить в календарі собі відзначу
перегорять зустрічні поїзди
осінніх станцій і гучних вокзалів
де легко говорити Я і ТИ
бинтує землю сніг від тротуарів
де легко попроситися на ніч
і світ ілюзій втраченого дому
я помолюсь за чорно-білий світ
в якому ти для мене лиш сторонній.

Я загубила парасолю,
Коли іще була з тобою.
І –
задощило...

Став несмачним настій зелений,
Пригадуєш, ти пив у мене?
Горня –
розбила...

Ти смс-иш мені часом,
Я без мети гуляю чатом.
Слова –
безсилі...

Коли я ще була з тобою,
Я загубила парасолю...
Ми –
щось важливе.

Укрились інієм дерева,
Затихло місто, наче спить.
У санях Сніжна Королева
Кудись поспішливо летить.

Холодний погляд, сірі очі,
Збілілі щоки і вуста.
Без почуттів її щоночі
До себе кличе Пустота.

Замерзло серце, тихо спить.
Відсутній біль, відсутній жаль.
Воно не плаче й не горить,
Перетворилось на кришталь.

Нема нікого в Королеви,
Завжди одна, вона сама.
У володіннях кришталевих
Нема тепла, лише зима.

Перший сніг торкнувсь моїх долонь
І холодом він обпікає вії...
Душу назавжди забрав в полон -
Для тебе і про тебе мої мрії.

Милий мій, зігрій мої думки
І розтопи заледеніле серце...
Будь зі мною завжди, на віки,
Зі мною залишися аж до смерті.

Я благаю: поверни тепло,
Цілунком оживи вже мертве тіло...
Першим снігом серце замело,
В душі знедолене кохання тліло...

Лоза потужна і гінка,
Нектаром сповнені світила,
І задоволення ріка
Між крила пригортає милу.

Я пещу губи й терпну в них,
І шкіра піддається муці,
І вершником без голови
Сміюся в костоломнім звуці.

І ніжки чавлять з мене сік,
І тільки цукор за солодке,
В пурпурній зболеній красі
Наш плач комусь потішить глотку.

Моє життя, що знимки кольорові,
В різноманітних відтінках любові
У світлотінях смутку, що не описати.
Подумати, згадати, промовчати.
І різні погляди і перспективи.
Часом зіб'ється фокус в об'єктиву.
В шухляду десь найдальшу
Заховались негативи.
У світі і без сліз моїх достатньо болю.
Лише в до щенту згореному місті
Сміються знову діти.
І матері навчилися радіти,
Бо хтось обпаленою вже рукою
На згорищі посіяв знову квіти...
Я це життя не можу не любити...

Холодне світло місячне
Пролилось крізь фіранку.
Вкрило подушку і моє обличчя
В гафтовані мережки.
І ніч така глибока, далеко ще до ранку
Ступаю в місячні м’які, пухнасті стежки.
У світлі місяця з'являється видіння
І стежка розчиняється у сновидінні.
Веде до схилу десь доріжка,
Де коло моря на піску
Сліди дитячі залишили ніжки.
Спускаюсь схилом тим у спокої і тиші.
Нечутні кроки, стежка сліду не залишить.
Послухаю ще вітру шепіт й хвилі,
Й по стежці повернусь десь за далекі милі.
У тиші, спокої й гармонії душі
Зустріну ранок.
Мою щоку зігріло сонце. Світанок.