Пливе осіння сонна невблаганність.
Любилося, жадалося, а зараз -
лиш видихнута із грудей примарність,
минулого благополуччя образ.

Доведена до відчаю тональність,
луною перестуку збитих милиць
самотньо лине в павутину вулиць,
освячену дощами листопаду
патріархальність.
                           Вітру дужий натиск.
Тривоги гострі від майбутніх далей,
які не осягнути. Сонця поблиск -
такий байдужий до земних печалей.

Неждано чисте небо надто гоже
аби не опустити долі очі -
на учорашні кроки, на утечі,
несходження над руслом бруку. - "Боже..."

Б'ють дзвони надто гучно і протяжно.
У скронях проминулого бунтарство.
На Княжім замку "Авве" галок, важно
повзуть вози, доповнюючи птаство.

На дзвони розтуляються до світла
холодні лики заспаних віконниць.
За ними сірі силуети модниць,
пустих очікувань рум'яність зблідла.

Чи видається знов? І тіні - тіні!
почварять лиця, а не темні душі.
У пізньому осінньому впоїнні
так мало значить неминучість стужі.

Та в'яне лист, і з круговерті галки
течуть понад западиною міста.
Як промовляння з молитов намиста,
зриває вітер галасливі валки,
усе скоріше, пеленою часу
перегортаючи світлини світу...

Стою, забутий відліком. І вітер
в лице жбурляє, мов у повну чашу
надмірні краплі, вмерле щойно листя -
прелюдією завтрашнього снігу,
метаморфоз останнім передвістям
у підсумок мого земного бігу.

Забутися! Піддатись темній змові!
Востаннє втішитись перед антрактом!
Ось тільки серце ще - незнаним трактом
веде кудись в ілюзії любові.


2000